Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

На цьому стовпі я щодня робив ножем зарубину; кожний сьомий день робив удвоє довшу — це означало неділю; перше число кожного місяця я позначав ще вдвоє довшою зарубиною. Отак я вів свій календар, позначаючи тижні, місяці та роки.

Насамперед мушу зазначити, що серед багатьох речей, перевезених з корабля за кілька разів, я не згадав сили дрібних речей, хоч і не дуже цінних, але таких, що стали мені в пригоді. Наприклад, у каютах капітана, його помічника, каноніра та тесляра я знайшов пера, чорнило, папір, три чи чотири компаси, деяке астрономічне приладдя, підзорні труби, географічні карти та книжки з мореплавства. Все це я взяв на всякий випадок, не знаючи навіть, чи придасться мені що-небудь із цих речей. Крім того, я знайшов три дуже гарні біблії, які я одержав з Англії разом з крамом і упакував з своїми речами.

Знайшов я й кілька книжок португальською мовою, серед яких було три молитовники, і трохи інших книжок, які я дуже беріг. Мушу згадати також, що у нас на кораблі був собака й дві кішки. Цікаву історію цих тварин я ще матиму нагоду розповісти свого часу. Обох кішок я перевіз на берег з собою, що ж до собаки, то він сплигнув з корабля сам і приплив до мене на другий день після того, як я перевіз мій перший вантаж. Він був мені вірним слугою багато років. Він робив для мене все, що міг, і майже заміняв мені людське товариство; хотілося б тільки, щоб він говорив, але цього він не міг. Я вже сказав, що взяв з корабля пера, чорнило та папір, надзвичайно ощаджував їх і, поки вистачило чорнила, дбайливо записував усе, що траплялось, а коли його не стало — кинув це. Бо я не вмів зробити собі чорнила й не міг вигадати, чим його замінити.

Після цього мені спало на думку, що, незважаючи на чималий запас різних речей, мені, крім чорнила, бракувало ще багато чого. Не мав я ні заступа, ні мотик, ні лопати, мені не було чим копати й викидати землю; не було ні голки, ні шпильки, ні ниток. Що ж до білизни, то обходитись без неї я навчився дуже легко.

Через брак знаряддя всяка робота йшла у мене дуже повільно й з великими труднощами. Майже цілий рік треба було на те, щоб закінчити тин, яким я надумав обгородити свою оселю. На те, щоб нарубати в лісі грубих жердин, витесати з них кілки й перенести до намету, треба було витратити багато часу. Кілки були важкі; я міг підняти за раз не більше як одного, а іноді треба було два дні лише на те, щоб обтесати кілок та принести його додому, а третій — щоб забити його в землю. Для цієї роботи я вживав спочатку дерев'яну ломаку, а потім згадав про залізні ломи, що привіз з корабля, і замінив ломаку ломом, хоч це й не дуже полегшило мою працю. Найутомніше й найнудніше було забивати кілки. Але це не турбувало мене, бо я мав багато вільного часу. Закінчивши будування, я не мав для себе іншої праці, як блукати по острову, шукаючи їжі, і в такі мандри я виряджався щодня.

Тепер я почав серйозно міркувати над своїм становищем і почав записувати свої думки — не стільки для того, щоб залишити своє писання людям, що потраплять у таке становище (бо навряд чи буде в мене багато спадкоємців), скільки для того, щоб висловити все, що мене мучило й гризло, і цим хоч трохи полегшити свою душу. Розум мій поволі переборював розпач. Я скільки міг намагався втішати себе думкою, що могло б статися ще гірше, і протиставляти злу добро. Цілком безсторонньо, ніби прибутки й витрати, записував я радощі, що траплялись мені, поруч із своїм горем.

ЗЛО

ДОБРО

Мене закинуло на жахливий, безлюдний острів, і в мене немає ніякої надії визволитись.

Але я живий і не потонув, як усі мої товариші з корабля

Я відділений і відокремлений від усього світу, на горе й поневіряння.

Зате я відзначений з усього нашого екіпажу тим, що смерть помилувала мене одного, а той, хто так дивно врятував мене від смерті, може визволити мене і з мого безрадісного становища.

Я осторонь від усіх людей; я самітник, вигнанець із людського суспільства.

Але я не вмер з голоду й не загину у цьому пустинному місці, де людині немає з чого жити.

У мене мало одягу, і скоро мені не буде чим укрити своє тіло.

Але я живу в жаркому кліматі, де, коли б я й мав повний одяг, то навряд чи носив би його.

Мені ніде сховатись і немає чим відбити напад людини або звіра.

Але я потрапив на острів, де не видно таких хижих звірів, як на берегах Африки: що було б зі мною, якби мене викинуло туди?

Мені немає з ким поговорити й розрадити себе.

Але бог чудесно пригнав наш корабель так близько до берега, що яне тільки встиг запастись усім необхідним для задоволення моїх повсякденних потреб, а маю змогу й постачати собі все аж до кінця свого життя.

Все це наочно свідчить, що навряд чи на світі було коли-небудь таке лихе становище, де поруч поганого не знайшлося б чогось гарного, за що треба було б дякувати. Гіркий досвід людини, що зазнала найбільшого нещастя на землі, показує, що у нас завжди знайдеться якась утіха, яку в рахунку добра та зла треба записати на прибуток.

Отже, послухавши тепер голосу свого розсудку, я почав миритися з своїм становищем. Раніше я все поглядав на море з надією побачити там корабель, а тепер я покинув марні надії і всі думки спрямував на те, щоб пристосуватись до умов свого життя і по змозі полегшити собі існування.

Я вже описував своє житло. То був намет, розкинутий на схилі гори й оточений частоколом. Але тепер мою огорожу можна було назвати скоріше стіною, бо якраз перед нею, ззовні, я зробив земляний насип щось із два фути завтовшки, а ще через деякий час (здається, років через півтора) поставив на насип жердини, прихилив їх до косогору, а зверху вкрив їх гілками та іншими речами, що були під рукою, щоб захиститись від дощів. А дощі певної пори року були тут дуже рясні.

Я згадував уже, як я переніс усе своє добро в огорожу та в печеру, яку викопав за наметом. Мушу зауважити також, що спочатку всі мої речі лежали вкупі і забирали все місце так, що мені не було де повернутись. Через це я вирішив поширити свою печеру. Зробити це було неважко, бо гора була пухка та піскувата і легко піддавалась моїм зусиллям. Коли я побачив, що мені не загрожує небезпека від хижих звірів, я почав поширювати печеру; прокопавши вбік праворуч скільки треба було за моїм розрахунком, я знову взяв праворуч і вивів хід наверх, за межі моєї огорожі чи то фортеці.

Це дало мені не лише вхід і вихід (чорний хід до мого намету та комори), а й місце, де розташувати своє добро.

Тепер я взявся до вибору найпотрібніших речей, передусім стола та стільця; без них я не міг користатись як слід навіть тими скромними вигодами, що були приділені мені на цьому світі. Без стола я не міг цілком зручно ні їсти, ні писати. Тому я взявся до праці. Тут маю зауважити, що розум є основа й джерело математики; визначаючи й виміряючи розумом речі і складаючи собі про них найправильніші уявлення, кожен з часом може навчитися першого-ліпшого ремесла. До того часу я зроду не брав у руки ніякого інструмента, а проте, завдяки працьовитості, ретельності та винахідливості, поволі так набив руку, що міг би, я певний того, зробити що завгодно, особливо маючи відповідне знаряддя. А втім, і без відповідних інструментів, з самим стругом та сокирою, я зробив силу речей, хоч, мабуть, ніхто ще не робив їх таким способом і не витрачав на них стільки праці. Наприклад, коли мені була потрібна дошка, я мусив зрубати дерево, обчистити його від гілок, і поклавши перед собою, обтесувати, поки воно не набирало належної форми; після цього треба було ще вирівняти дошку стругом. Щоправда, за таким методом з цілого дерева виходила лише одна дошка, і робота над нею забирала у мене силу часу та праці, але проти цього у мене був лише єдиний засіб — терпіння; тим більше, що я мав дуже багато часу. Мій час і моя праця коштували мені дуже мало, і мені було однаково, на що їх витрачати.

Насамперед, як я сказав, я зробив собі стіл та стілець, використавши для них короткі дошки, які я перевіз плотом з корабля. Натесавши зазначеним вище способом довгих дощок, я приладнав до стіни мого льоху, одну над однією, кілька полиць, футів на півтора завширшки, і поклав на них свій інструмент, цвяхи, залізо та інший дрібний скарб — одно слово, розподілив усе по місцях, щоб кожну річ легко було знайти. Я понабивав кілочків у стінах льоху й порозвішував на них свої рушниці і взагалі все, що можна було повісити. Коли б після цього хтось побачив мою печеру, то, напевне, прийняв би її за склад речей першої потреби. Я мав усе напохваті, і мені було дуже приємно бачити своє добро в такому порядку, а особливо знати, що запаси мої такі великі.

Тільки тоді почав я вести свій щоденник, записуючи все, що робив протягом дня. Спочатку, звичайно, я був надто заклопотаний та пригнічений не тільки працею, а й тяжким настроєм; тому в мій щоденник потрапило б тоді багато сумного. Мені, наприклад, довелося б зробити такий запис: «30 вересня. Коли я вибрався на берег і врятувався від смерті, то почав блювати від солоної води, якої наковтався. Очунявши, я, замість подякувати богові за свій порятунок, почав бігати по берегу і, ламаючи руки, бити себе по голові та по обличчю, вигукуючи: «Я пропав, пропав!» — аж поки, знеможений, не впав на землю. Але заснути я не наважився, бо боявся, щоб мене не з'їли хижі звірі».

Після того, як я побував на кораблі й забрав звідти все, що можна було взяти, я щодня вибігав на горбок і дивився на море, сподіваючись побачити яке-небудь судно. Кілька разів мені здавалося, ніби десь далеко біліє парус. Тоді я віддавався радісним надіям, дивився, поки мені не темніло в очах, а потім вдавався в розпач, кидався на землю й плакав, як дитина, збільшуючи своє нещастя власною дурістю.

Нарешті, трохи опанувавши себе, впорядкувавши своє житло і давши лад своїм пожиткам, зробивши собі стіл та стілець і прибравши все якомога краще, я взявся до щоденника. Наводжу його тут весь до кінця (хоч у ньому описано знову всі вже відомі нам події). Коли в мене не стало чорнила, я був змушений облишити його.

30 вересня 1659 р.

Я, нещасний Робінзон Крузо, зазнавши далеко від берега аварії під час страшенної бурі, вийшов на берег цього непривітного, нещасного острова, який я назвав островом Відчаю. Решта корабельної команди потонула, а сам я був майже мертвий.

До кінця того дня я плакав, завдаючи собі суму думками про своє лихе становище. У мене не було ні їжі, ні притулку, ні одягу, ні зброї. Я не мав куди сховатись від ворогів. Утративши надію на допомогу, а бачив перед собою лише смерть. Мені здавалося, що мене з'їдять хижі звірі, або заб'ють дикуни, або ж я вмру з голоду без їжі. Коли наблизилась ніч, я зліз на дерево, бо боявся нападу хижих звірів, але спав добре, незважаючи на те, що всю ніч ішов дощ.

1 жовтня.

Прокинувшись уранці, я, на велику диво собі, побачив, що приплив зняв наш корабель з мілини й пригнав його дуже близько до острова. З одного боку, було приємно, що корабель непошкоджений і не перекинувся; в мене народилась надія добратись до нього, коли вітер стихне, щоб запасти собі їжі та інших потрібних речей. З другого боку, поновилась і моя туга за товаришами, які, здавалося мені, врятували б корабель і, може, не всі загинули б, коли б зосталися на ньому. Тоді ми могли б з уламків корабля збудувати човен, і нам пощастило б добратись до якого-небудь заселеного берега. Ці думки не давали мені спокою цілий день. Під час відпливу я підійшов до корабля, скільки міг, убрід, а тоді поплив. Весь цей день безперестанку йшов дощ, хоч вітер зовсім стих.

Від 1 до 24 жовтня.

Всі ці дні я перевозив з корабля все, що можна було взяти. Коли почався приплив, я на плотах кілька разів перевіз свій вантаж на берег. Знову всі ці дні йшов дощ, з невеликими проміжками ясної погоди. Здається, тепер тут дощова пора року.

24 жовтня.

Я перекинув свій пліт, а з ним і весь вантаж. Але сталося це на мілкому, всі речі були важкі, отож мені вдалося, коли настав відплив, врятувати більшу частину їх.

25 жовтня.

Цілу ніч і цілий день ішов дощ і дув різкий вітер. Корабель за ніч розбився вщент і зовсім зник з очей. Під час відпливу видно було тільки уламки з нього. Весь цей день я вкривав і захищав своє добро, щоб дощ не пошкодив його.

26 жовтня.

Трохи не цілий день блукав я по берегу, шукаючи зручного місця для житла. Найбільше я дбав про те, щоб забезпечити себе вночі від нападу диких звірів чи людей. Надвечір я знайшов придатне місце на крутому схилі горба. Обвівши півколом потрібну для себе площу, я вирішив укріпити її валом або стіною з двох рядів кілків, обкладених зокола дерном і зв'язаних зсередини канатом.

Від 26 до 30 жовтня

я напружено працював, перетягаючи своє добро до нового житла, дарма що майже весь час лив дощ.

31 жовтня.

Вранці я ходив по острову з рушницею, сподіваючись натрапити на дичину та роздивитись на місцевість. Забив козу, а її козеня побігло за мною додому. Пізніше я забив і його, бо воно не хотіло їсти.

1 листопада. Розкинув під скелею намет, стараючись зробити його якомога просторішим, і вперше переночував тут, повісивши на кілках гамак.

2 листопада.

Зібрав усі ящики, дошки та шматки дерева від плотів і зробив із них огорожу навколо намету на площадці, яку призначив для своєї фортеці.

3 листопада.

Ходив з рушницею і забив двох птиць, схожих на качок. їхнє м'ясо, як виявилося, дуже смачне. Після обіду я почав робити стіл.

4 листопада.

Розподілив свій час, призначивши певні години на фізичну працю, на полювання, на сон та розваги. Ось мій розпорядок: зранку, якщо немає дощу, години дві або три ходжу по острову з рушницею; потім до одинадцятої працюю; в одинадцять снідаю чим доведеться; з дванадцяти до двох сплю, бо стає дуже душно; надвечір я знову берусь до роботи. Останні два дні весь мій робочий час пішов на виготовлення стола. Тоді я був ще дуже поганий столяр, але час та потреба скоро зробили з мене цілком вправного майстра, як це було б і з кожним.

5 листопада.

Вийшовши з рушницею та собакою, забив дику кішку. Шкура її досить ніжна, а м'ясо ні до чого не придатне. Я білую кожну забиту тварину й зберігаю всі шкури. Вертаючись якось берегом додому, я бачив силу різних морських птахів, але порід їх не знав. Бачив я також двох чи трьох тюленів. Спочатку я перелякався, не впізнавши, що то за тварини; а коли почав придивлятись до них, вони пірнули у воду і цього разу втекли від мене.

6 листопада.

Після вранішньої прогулянки майстрував стіл і скінчив його. Але він мені не сподобався. Проте невдовзі я так набив руку, що зміг його підладити.

7 листопада.

Стає гарна година. 7, 8, 9, 10 і трохи 12 числа (11 була неділя) я весь час працював над сильцем і з великими труднощами надав йому пристойного вигляду; але він усе ж таки мені не сподобався, хоч я кілька разів переробляв його.

Примітка.

Я скоро перестав святкувати неділю, бо перестав відзначати її на стовпі й загубив лік дням.

13 листопада.

Сьогодні йшов дощ. Він дуже відсвіжив мене й охолодив землю, але весь час була гроза; це мене дуже злякало, бо я боявся за свій порох. Ледве гроза пройшла, я вирішив розподілити весь свій порох на маленькі частини, щоб не боятись за нього.

14, 15 та 16 листопада.

Ці три дні я майстрував маленькі ящики для пороху, кожний не більше як на один або два фунти. Розподілив весь порох по ящиках і поставив їх у безпечніші, далекі одне від одного місця. Вчора забив величезну птицю; її м'ясо дуже смачне, але як її назва — не знаю.

17 листопада.

Сьогодні я почав довбати скелю за наметом, щоб поширити свою садибу й зробити її ще вигіднішою.

Примітка.

Для цієї роботи мені конче потрібні три речі: мотика, лопата й тачка або кошик, а цього в мене немає. Тим-то я втримався від роботи й почав вигадувати, чим замінити ці знаряддя або як їх зробити. Замість мотики я спробував працювати залізним ломом, але він дуже важкий. Далі — лопата або заступ; без них я ніяк не можу обійтись, але як зробити їх самому — не знаю.

18 листопада.

Шукаючи в лісі будівельний матеріал, знайшов те, або ж подібне до нього, дерево, що зветься в Бразілії залізним за його надзвичайну твердість. З великими труднощами і дуже попсувавши сокиру, я зрубав одне таке дерево і насилу приволік його додому, бо воно було страшенно важке. З нього я вирішив зробити лопату. Дерево було таке тверде, що ця робота забрала в мене дуже багато часу, але іншого виходу в мене не було. Потроху я надав обрубкові форми лопати, причому держак вийшов не гіршим за ті, що роблять у нас в Англії. А широкий кінець служив мені недовге, бо він не був оббитий залізом. Проте лопата досить добре служила мені для грабарських робіт. Мабуть, жодної лопати в світі не виготовляли таким способом і так довго.

Мені бракувало ще коша або тачки; але коша я ніяк не міг зробити, бо не мав гнучких прутів; принаймні мені досі не пощастило знайти їх. Мені здавалось, що тачку я міг би зробити, тільки крім колеса, бо як його робити, не мав ніякого уявлення. До того ж для осі потрібен залізний шворінь, якого в мене не було, і цю роботу довелося кинути. Щоб виносити викопану землю, я зробив щось ніби корито, в якому чорнороби носять вапно для мулярів. Зробити корито було мені не так важко, як лопату, а втім, усе разом — лопата, марні спроби зробити тачку і праця над коритом — відібрало в мене не менше як чотири дні, виключаючи той час, коли вранці я блукав з рушницею, від чого я рідко відмовлявся. Майже не було випадку, щоб я не приносив собі чого-небудь на їжу.

23 листопада. Поки я готував це знаряддя, решта роботи лежала. Закінчивши його, я знову взявся до печери. Копав скільки дозволяли час і сили, поширюючи та поглиблюючи її цілих вісімнадцять днів, щоб у ній могло до ладу розміститись усе моє добро.

Примітка.

Весь цей час я поширював печеру для того, щоб вона могла правити мені і за комору, і за кухню, і за їдальню, і за льох. Жив я, як і раніше, весь час у наметі, крім дощової пори року, коли не міг захиститись там від дощу. Згодом я влаштував над своїм двориком щось подібне до даху, проклавши від огорожі до схилу гори жердини і вкривши їх водоростями та великим листям.

10 грудня.

Я думав, що вже впорався з печерою, чи льохом, коли несподівано (я, мабуть, зробив її надто широкою) вгорі з одного боку відвалилася земля. Це мене перелякало, і не без підстави: якби я був тоді там, то, напевне, не потребував би вже гробокопа. Цей сумний випадок завдав мені багато клопоту й нової праці: треба було вибрати землю, що завалилась, а головне — довелося підпирати стелю, бо інакше я не міг бути певний, що завал не повториться.

11 грудня. Сьогодні взявся до цієї роботи. Поки що підпер стелю двома стовпами; на вершку кожного укріпив навхрест по дві дошки. Цю роботу я скінчив на другий день. Поставив ще кілька таких стовпів, а за тиждень остаточно укріпив склепіння. Стовпи стоять в ряд і служать перегородками в моєму льоху.

17 грудня.

Від цього дня й до 20 я припасовував у льоху полиці, забивав цвяхи в стовпи й розвішував усе те, що можна було повісити. Тепер я вже дав деякий лад у своєму помешканні.

20 грудня.

Переніс усі речі й розклав по місцях. Прибив кілька маленьких поличок для харчів; вийшло щось подібне до буфета. Дощок залишилося дуже мало; я зробив собі також іще один стіл.

24 грудня.

Цілу ніч і день ішов дощ; я не виходив із дому.

25 грудня.

Дощ безперестанку.

26 грудня.

Дощ стих; земля дуже похолоднішала й стала приємнішою.

27 грудня.

Підстрелив двох козенят; одно забив, а друге поранив у ногу так, що воно не могло втекти. Я піймав його і привів додому на мотузці. Вдома оглянув його ногу; вона була перебита, і я забинтував її.

Примітка.

Я дуже дбав, щоб воно вижило. Зламана нога зрослась дуже добре, зміцніла на диво. Я так довго ходив за ним, що воно стало ручним, паслось на моріжку коло моїх дверей і не хотіло йти від мене. Тоді мені вперше спало на думку завести собі свійських тварин, щоб забезпечити собі харчування на той час, коли в мене не буде куль та пороху.

28, 29, та 31 грудня.

Велика спека й ніякого вітру. Виходив із дому лише вечорами по їжу. Весь цей час розставляв речі в своєму помешканні.

1 січня.

Спека триває; проте ходив на полювання двічі: зранку та ввечері. Опівдні відпочивав. Увечері пройшов долиною далі, в глиб острова, і побачив там силу кіз; але вони дуже полохливі й не підпускають близько до себе. Хочу спробувати пополювати на них з собакою.

2 січня.

Сьогодні взяв з собою собаку й нацькував його на кіз; я помилився, бо вони всі повернулись проти собаки, а він дуже добре зрозумів небезпеку й не схотів підійти ближче.

3 січня.

Почав будувати огорожу, або стіну, бо ще боявся нападу, і вирішив зробити її дуже міцною та товстою.

Примітка.

Цю стіну я описав раніше і тому навмисне обминаю все, що сказано про неї в моєму щоденнику; досить буде зауважити, що я морочився з нею з З січня до 14 квітня, хоч вона мала не більше як двадцять чотири ярди завдовжки понад скелею та ярдів з вісім від скелі до гори; вхід до льоху був у центрі півкола.

Весь цей час я працював дуже ретельно; траплялося, що дощі переривали мою роботу на кілька днів і навіть тижнів, але мені здавалося, що до закінчення цієї стіни я не зможу почувати себе в цілковитій безпеці. Важко повірити, скільки невимовно тяжкої праці вклав я в цю роботу; найважче було носити з лісу кілки й забивати їх у землю, бо я брав далеко товщі, ніж треба.

Скінчивши огорожу й укріпивши її зовні дерновим насипом, я заспокоював себе тим, що коли б на острів прибули люди, то вони не помітили б тут нічого схожого на людське житло; і це було дуже добре, як довів випадок, про який розповім далі.

Протягом цього часу, коли дощі дозволяли мені це, я щодня обходив ліс, шукаючи дичину, і під час цих обходів часто робив корисні для мене відкриття. Зокрема я знайшов особливу породу диких голубів, що гніздяться не на деревах, як наші дикі голуби, а в розколинах скель. Одного разу я вийняв пташенят із гнізда, щоб вигадувати їх дома й приручити, але, вирісши, вони полетіли від мене — може, тому, що я не мав потрібного для них корму. Проте я часто знаходив їхні гнізда й брав пташенят, м'ясо яких було дуже смачне. Тепер, упорядковуючи своє господарство, я побачив, що мені бракує багатьох потрібних речей. Зробити все самому я спочатку вважав за неможливе; та й справді, дечого, як, наприклад, обтягти обручами бочку, я так і не зміг ніколи зробити. У мене були, як я вже казав, два або три барильця з корабля, але, хоч як я старався, мені не вдалося зробити жодного, дарма що на що роботу я витратив кілька тижнів. Я не міг ні вставити днища, ні звести клепок так щільно, щоб вони не пропускали води, а тому довелося відмовитись від цього. Далі, мені були дуже потрібні свічки, бо, як тільки починало смеркати — а це бувало звичайно близько семи годин, — я мусив лягати спати. Я часто згадував про ту скибу воску, з якої робив собі свічки під час своїх африканських пригод; але тепер її в мене не було. Я зарадив собі тим, що забивши козу й зберігши лій, я виліпив потім із глини мисочку, обпалив її на сонці, а на гніт взяв клоччя й зробив собі каганець, хоч і не такий ясний, як свічка. Тим часом трапилося так, що нишпорячи в своїх речах, я знайшов невеличкий мішок з зерном для птиці, що зостався на судні від попереднього рейсу з Лісабона. Мішок був мені потрібний для чогось іншого (здається, під порох, коли я розкладав його малими частинами, боячись грози), і я висипав цю потеруху коло своєї фортеці, під горою.

Це було невдовзі перед початком великих дощів, про які я вже говорив. Я давно вже забув про це, не пам'ятав навіть, де саме витрусив мішок, коли приблизно через місяць побачив кілька маленьких зелених стеблинок, які щойно вилізли з землі. Я подумав, що це не бачена ще мною рослина, проте дуже здивувався, коли трохи згодом побачив десять-дванадцять колосків чудового зеленого ячменю, того ж самого сорту, що й наш європейський, навіть наш англійський.

Важко описати подив і збентеження, які викликало в мене це відкриття. Досі я зовсім не керувався релігійними мотивами; у мене в голові було дуже мало думок про релігію, і всі події мого життя, важливі й дрібні, я пояснював собі випадком або звичайною у нас легковажною фразою — волею божою. Я ніколи й не запитував себе, яку мету має провидіння і як керує воно подіями в цьому світі. Але, побачивши цей ячмінь, що виріс, як я знав, у непридатному для зерна кліматі, а головне, невідомо як сюди потрапив, я був дуже вражений і почав вірити, що це бог дивно проростив його без насіння тільки для того, щоб прохарчувати мене на цьому дикому, безрадісному місці.

Ця думка трохи зворушила мене і викликала на моїх очах сльози. Я був щасливий від свідомості, що таке велике диво природи сталося ради мене; та я ще більше здивувався, помітивши поблизу, під схилом скелі, рідкі стебельця іншої рослини. Виявилося, що то був рис, уже відомий мені, бо під час свого перебування в Африці я бачив, як він росте.

Я не тільки думав, що ячмінь та рис послало мені саме провидіння, а й не мав сумніву, що вони ростуть і в інших місцях на острові. Я обійшов усю частину острова, де бував раніше, винишпорив усі куточки, зазирнув під кожну грудку землі, але ні рису, ні ячменю не знайшов. Нарешті я згадав про мішок з кормом для птиці, який я витрусив на землю коло мого житла, і моє здивування зникло; а разом з відкриттям, що все це природна річ, признаюсь, простигла і моя гаряча вдячність провидінню. А втім, те, що трапилось зі мною, було майже таке ж саме непередбачене, як і чудо, і в кожному разі заслуговувало не меншої вдячності. Справді, руку провидіння видно було хоч би в тому, то в усьому збіжжі, зіпсованому пацюками, лишилося непошкоджених десять-дванадцять зернин, що ніби впали з неба. І треба ж було мені витрусити їх із мішка в цьому затишному місці, де вони були в холодку під високою горою і швидко проросли; якби я витрусив їх десь-інде, їх спалило б і знищило б сонце.

Звичайно, я дбайливо і вчасно зібрав усі колосочки, а це сталось десь наприкінці червня. Я підібрав кожне зернятко й вирішив посіяти їх усі знову, сподіваючись, то в майбутньому буде в мене досить збіжжя, щоб давати мені хліб. Але тільки на четвертий рік я зважився взяти маленьку частину зерна собі на їжу, про що я розповім свого часу.

Справа в тому, що в мене загинуло майже все насіння, посіяне першого разу, бо я не вгадав сезону й посіяв перед засушливою порою року. Не все насіння зійшло, але про це я теж розповім далі.

Крім ячменю, в мене, як я вже казав, виросло двадцять-тридцять стеблин рису, який я зібрав так само дбайливо і з тією ж самою метою — готувати з нього хліб або, вірніше, будь-яку страву, бо я знайшов спосіб готувати його, не пікши. Але це було пізніше. Вертаюсь знову до мого щоденника.

Всі ні три чи чотири місяці я працював над стіною дуже повільно, щоб швидше скінчити її, 14 квітня я закінчив її і вирішив, що буду входити до себе й виходити не дверима, а через стіну з допомогою драбини, щоб знадвору не було ніяких ознак мого житла.

16 квітня,

Скінчив драбину; переліз через стіну, забрав за собою драбину й залишив її всередині. Тепер я загороджений з усіх боків; усередині огорожі місця у мене досить, і потрапити сюди знадвору можна тільки перелізши через стіну.

Та другого ж дня після того, як я скінчив свою стіну, вся моя праця мало не пропала марно, та й сам я трохи не загинув. От що сталося; я щось робив в огорожі за наметом, біля входу до печери, коли на до мною посипалась земля зверху печери та "з краю гори над моєю головою і два передні стовпи, поставлені мною, впали з страшним тріском. Я дуже злякався, але не довідався про причини цього випадку й подумав, що це, як і раніше, завалилось склепіння. Боялись, щоб мене не засипало новим завалом, я побіг до драбини і переліз через стіну, не почуваючи себе безпечно всередині огорожі. Ледве я зійшов на землю, як ясно зрозумів, що цього разу завал у печері трапився від страшного землетрусу. Земля підо мною хиталась, і за яких-небудь вісім хвилин сталися три такі сильні удари, що від них розсипалася б найміцніша будівля, якби вона стояла тут. Від скелі біля моря, за півмилі від мене, відвалилась верхівка й упала з таким гуркотом, якого я не чув зроду. Море теж хвилювалось і клекотіло; мені навіть здається, що удари під водою були сильніші, ніж на острові.

Все це так вразило мене, бо нічого подібного я ніколи сам не бачив і ні від кого не чув, що я був зовсім приголомшений. Від хитання ґрунту в мене почалась морська хвороба, немов від гойдання на морі; проте гуркіт від падіння скелі привів мене до пам'яті: до мене вернулась притомність, і я з жаху завмер від думки, що гора може завалитись на мій намет і назавжди поховати все моє добро.

Після третього удару все стихло, і я підбадьорився, але все ще не зважувався перелізти назад через стіну, бо боявся, щоб мене не засипало живцем. Я сидів на землі в глибокій тузі й не знав, що робити. За весь цей час у мене не було жодної серйозної релігійної думки, — нічого, крім звичайних слів: «Господи, зглянься на мене». Але як тільки небезпека минула, я забув і їх.

Поки я так сидів, навколо смеркло й нахмарилось, немов перед дощем. Незабаром подув вітрець. Він потроху міцнішав, і через півгодини забушував страшенний ураган. Море запінилось, завирувало й почало бити об берег. Дерева виривало з корінням; то було жахливе видовище. Так тривало години три; тоді буря почала стихати, а ще через дві години настав мертвий штиль і пішов заливний дощ.

Весь час, поки тривала буря, я сидів на землі, пригнічений страхом і відчаєм. Мені раптом спало на думку, що дощ і вітер були, мабуть, наслідком землетрусу. Тоді, виходить, він скінчився і я можу повернутись до свого життя. Ця думка підбадьорювала мене, а може, й дощ надав мені рішучості. Я переліз назад через стіну й сів у наметі, але дощ був такий буйний, що мало не прибивав намет до землі, і я був змушений перейти до печери, хоч і боявся, щоб вона не завалилась мені на голову. Ця злива додала мені праці — довелось робити в огорожі відтулину для стоку води, бо інакше вона залила б мою печеру. Просидівши там деякий час і побачивши, що підземні удари спинились, я почав заспокоюватись. Для бадьорості, якої я дуже потребував, я підійшов до свого «буфета» й ковтнув трохи рому. Взагалі я витрачав ром дуже обережно, бо знав, що, коли вийде мій запас, мені ніяк не можна буде поновити його.

Всю ніч і більшу частину наступного дня лив дощ, і я не міг вийти з дому. Тепер, трохи заспокоївшись, я почав серйозно обмірковувати своє становище і дійшов висновку, що коли на цьому острові трапляються землетруси, мені не можна жити в печері. Отже, треба перенести намет кудись на відкрите місце, а щоб забезпечити себе від нападу звірів та людей, обгородити його стіною так само, як і тут. Було ясно, що, лишаючись у печері, я рано чи пізно буду похований живцем. Так міркуючи, я вирішив перебратися з своїм наметом кудись-інде, бо, справді, він стояв на небезпечному місці, під виступом гори, що під час нового землетрусу могла завалитись на нього. Два наступні дні — 19-го та 20-го — я розшукував нове місце для житла й обмірковував, як здійснити свій план. Від страху, що мене може засипати, я ночами не міг спати; боявся я спати й поза огорожею. А проте, коли я, сидячи в своєму куточку, дивився, як затишно я влаштувався, який лад у моєму господарстві і як добре я забезпечений від ворогів, мені дуже не хотілося переселятись. Крім того, була в мене й така думка, що на переселення треба дуже багато часу, отже, мені все одно доведеться миритись з небезпекою, поки я не укріплю нового місця так, щоб туди можна було перебратись. Дійшовши такого висновку, я заспокоївся, але все ж вирішив, не марнуючи часу, взятись до будування на новому місці огорожі з частоколу та канатів такої ж самої круглої форми, і як тільки вона буде готова, перенести в неї намет. Але поки нова огорожа не буде закінчена, я мав лишатись на старому місці. Це було 21 квітня.

22 квітня.

Другого дня вранці я почав міркувати про те, як здійснити свою думку. Головна перешкода полягала у відсутності знаряддя. У мене були великі сокири й багато малих (ми везли їх для торгівлі з індійцями), але від частого вжитку і від того, що доводилось рубати дуже тверде й сучкувате дерево, всі вони вищербились і затупились. Правда, в мене було точило, але я не міг одночасно точити й крутити камінь. Мабуть, жоден державний муж не думав стільки над своїми великими політичними питаннями і жоден суддя — над життям та смертю людини, як я над своєю роботою. Нарешті я припасував до точила колесо з шворкою, щоб крутити його ногою, і мав тепер обидві руки вільні.

Примітка.

Ніколи раніше не бачив я в Англії такого приладдя, або принаймні не придивлявся, як воно робиться, хоч пізніше довідався, що воно там дуже поширене. Крім того, мій камінь був дуже великий і важкий, і влаштування цього приладу та вдосконалення його забрало в мене цілий тиждень.

28 та 29 квітня.

Ці два дні я гострив свій інструмент, і мій пристрій працює дуже добре.

30 квітня.

Сьогодні я помітив, що мій запас сухарів набагато поменшав: оглянувши його, я вирішив обмежуватись лише одним сухарем на день; це дуже засмутило мене.

1 травня.

Сьогодні вранці, під час відпливу, я побачив далеко на березі якусь чималу річ, схожу на бочку. Коли я підійшов подивитись, виявилось, що це було невеличке барило і два чи три уламки від корабля, які, мабуть, викинуло на берег під час останнього урагану. Я подивився в той бік, де стирчала корабельна і снасть, і мені здалось, що вона висунулася з води більше, ніж це було раніше. Я оглянув барило й виявив, що воно з порохом, але він підмок і затвердів. Проте я викотив барило трохи вище й попрямував мілиною до решток корабля, щоб обшукати їх іще раз.

Підійшовши ближче, я помітив, що корабель якось чудно перемістився. Ніс, що раніше був похований у піску, піднявся принаймні на шість футів, а корму, яку розтрощило й відокремило від решти корабля невдовзі після моїх останніх відвідин, тепер відкинуло водою геть, і вона лежала боком. Крім того, до корми нанесло стільки піску, що тепер, при відпливі, я міг підійти до корабля, тоді як раніше мусив пливти до нього з чверть милі. Це спочатку здивувало мене, але я скоро зміркував, що це був наслідок землетрусу. Через нього корабель розбився ще більше; тому до берега щодня прибивало вітром та течією різні винесені з нього хвилями речі.

Все це відвернуло мої думки від планів переселення. Весь день я робив спроби пролізти всередину корабля, але даремно, бо він весь був засипаний піском. Та це мене не турбувало; я вже навчився не вдаватися у розпач ні від чого. Я почав розтягати корабель частками, бо знав, що в моєму становищі все придасться.

3 травня.

Сьогодні я почав працювати пилкою і спиляв на кормі бімс, який, на мою думку, скріпляв собою шканці; перепилявши його, я вигріб пісок з того боку корми, що був зверху. Але почався приплив, що примусив мене тимчасово припинити роботу.

4 травня.

Ловив рибу, але жодної їстівної не піймав; ловив, поки не стомився, і саме тоді, як хотів уже кидати, піймав молодого дельфіна. Вудка в мене була саморобна: волосінь я зробив із прядива від старого каната, а гачка в мене зовсім не було. Проте на мою вудку часто ловилося стільки риби, що я міг їсти її досхочу; я їв її в'яленою, висушуючи на сонці.

5 травня.

Працював над рештками корабля й підпиляв другий бімс. Віддер від палуби три великі соснові дошки, зв'язав їх докупи і, коли почався приплив, переправив на берег.

6 травня.

Працював на кораблі; вийняв деякі залізні частини, в тому числі й кілька шворнів; працював скільки було сили і вернувся додому зовсім виснажений. Думаю кинути цю роботу.

7 травня.

Знову ходив на корабель, але не для того, щоб працювати; бімси вже перепиляні, і палуба зовсім розсілась від своєї власної ваги; я міг заглянути всередину, але там було повно води й піску.

8 травня.

Ходив на корабель з залізним ломом; вирішив розібрати всю палубу, яка тепер зовсім очистилася від піску. Відірвав дві дошки й пригнав їх до берега з припливом. Лом покинув на кораблі, щоб працювати ним завтра.

9 травня.

Був на кораблі й ломом пробив хід у трюм; намацав там кілька бочок, звільнив їх ломом, але розбити не спромігся. Намацав також рулон англійського листового свинцю, трохи підняв його, але виволокти не зміг, бо він дуже важкий.

Від 10 до 14 травня.

Щодня ходив на корабель. Добув багато шматків дерева, дощок, брусів і два чи три центнери заліза.

15 травня.

Сьогодні брав з собою дві сокири; спробував відрубати кусок листового свинцю, поставивши лезо однієї сокири на свинець і б'ючи по ній другою; але через те, що свинець лежить фута на півтори під водою, я не міг ударити сокирою як слід.

16 травня.

Вночі був великий вітер, і, здається, вода розбила корабель ще більше. Я довго шукав в лісі голубів на їжу, затримався, і приплив завадив мені сьогодні піти на корабель.

17 травня.

Бачив кілька уламків, прибитих до берега милі за дві від мого житла. Вирішив піти подивитись на них і побачив, що це кусок корабельного носа, але надто важкий, щоб його можна було принести.

24 травня.

Аж до сьогодні я щодня працював на кораблі; насилу розхитав ломом кілька речей, і під час першого ж припливу наверх випливло кілька бочок та дві матроські скриньки. Але вітер дув з острова, і того дня ніщо не припливло до берега. Зате сьогодні прибило кілька уламків і величезну бочку бразільської свинини, щоправда, зовсім зіпсованої солоною водою та піском. Я працював до 15 червня щодня, крім того часу, коли треба було ходити роздобувати собі їжу. Для полювання я завжди призначав такі години, щоб з початком відпливу бути готовим працювати. Я назбирав досить дерева, дощок та заліза, щоб зробити добрий човен, коли б я вмів цього. Я добув також з центнер листового свинцю.

16 червня.

Знайшов на березі величезну черепаху. Це була перша, яку я побачив, і це тільки через свою невдачу, а не тому, що черепах тут не було або було надто мало. Якби я потрапив на другий бік острова, я міг би мати їх сотні щодня, хоч, як виявилось пізніше, може, дорого заплатив би за них.

17 червня.

Весь день я смажив черепаху. Я знайшов у ній з шістдесят яєць. Мені здавалось, що я зроду не їв такого смачного м'яса, бо, відколи я оселився в цьому жахливому місці, у мене була сама козлятина та дичина.

18 червня.

Весь день ішов дощ, і я сидів дома. Мені здалось, що дощ холодний; мене трохи морозить, хоч я знаю, що на цих широтах холоду не буває.

19 червня.

Дуже хворий; мене морозить так, ніби надворі холодно.

20 червня.

Не спав цілу ніч: страшенний біль у голові і напад пропасниці.

21 червня.

Зовсім хворий; страшенно боюся розхворітись — що тоді зі мною буде без допомоги! Молився вперше після шторму коло Гулля, але мало усвідомлював, що і як говорю; всі мої думки поплутались.

22 червня.

Трохи полегшало, але я досі з жахом чекаю нового погіршення.

23 червня.

Знову погано; морозило, і боліла голова.

24 червня.

Багато краще.

25 червня.

Сильний напад пропасниці. Годин із сім мене кидало то в холод, то в жар; після цього я дуже знесилів і пітнів.

26 червня.

Краще; запас м'яса у мене вийшов, і я ходив на полювання, хоч і почував себе дуже кволим. Забив козу і насилу доніс її додому; засмажив трохи й поїв. Хотів зварити з неї суп, але в мене немає горщика.

27 червня.

Знову такий сильний напад пропасниці, що я весь день лежав, не ївши й не пивши. Я вмирав від спраги, але був такий кволий, що не міг підвестись і принести води. Знову молився, але думки плутались; я не міг пригадати жодної молитви, і тільки вигукував:

«Господи, зглянься на мене! Господи, помилуй мене! Господи, поможи мені!» Так я пролежав дві чи три години, поки не скінчився напад. Тоді я заснув і не прокидався до пізньої ночі, а коли прокинувся, почув себе краще, хоч був дуже кволий. Мені дуже хотілось пити, але через те, що в наметі не було води, я мусив долежати до ранку і знову заснув. Цього разу побачив страшний сон. Снилося, ніби я сиджу на землі за огорожею на тому місці, де сидів після землетрусу, коли задув ураган, і бачу, як зверху, з величезної чорної хмари, вся в огні сходить людина. Полум'я, що огортало її, було таке сліпуче, що на неї ледве можна було дивитись. Не можу висловити, яке страшне було її обличчя. Коли ноги її торкнулись землі, земля задрижала, як то було під час землетрусу, і все повітря освітилось, вжахнувши мене, ніби незліченними вогнями. Ступивши на землю, людина відразу пішла до мене з довгим списом у руці, ніби намірялась убити меле. Коли вона зійшла на горбок поблизу, то заговорила до меле, і я почув невимовно страшний голос. Все, що я зрозумів, було: «Незважаючи на всі випробування, ти не покаявся і тепер мусиш померти». І я побачив, як на цьому слові людина піднесла спис, щоб убити мене. Той, кому доведеться колись читати це оповідання, не здивується, що я неспроможний описати, до якої міри вразив мене цей страшний сон, особливо тоді, коли я спав. Не можна також описати, як запав він мені в душу, коли я прокинувся й зрозумів, що це був тільки сон.

Лихо! В мене не було пізнання бога. Добрі напучення моїх батьків вивітрились за вісім років мого безупинного блукання по морях з такими самими, як і я, нечестивцями, цілком байдужими до релігії. Я не пригадую, щоб за весь той час моя думка хоч раз звернулась до бога або щоб я хоч раз оглянувся на себе та замислився над тим, що робив. На мене найшло якесь моральне запаморочення: у мене не було поривань до добра і не було розуміння зла. Своєю черствістю, легковажністю та нечестивістю я анітрохи не відрізнявся від найгрубішого з наших матросів. У небезпеці я нітрохи не боявся бога і не дякував йому за звільнення від неї.

До розповіді про те, що сталося зі мною, я додам іще одну дуже звичайну річ: незважаючи на всі пережиті мною нещастя, я ніколи не догадувався, що це — перст божий або справедлива кара за мій гріх, за моє повстання проти батька, за мої теперішні тяжкі гріхи і за все моє неправедне життя. Під час своєї ризикованої подорожі вздовж пустинних берегів Африки я не думав про те, що зі мною буде, і ніколи не просив бога чи провидіння скерувати мене на правдиву путь або визволити з небезпеки, яка, безперечно, загрожувала мені і від хижих звірів, і від жорстоких дикунів. Я не думав про бога й провидіння і діяв, як багато грубих людей, інстинктивно, слухаючись тільки голосу розсудку. Та хіба тільки це! Коли в морі мене врятував і взяв на свій корабель португальський капітан, що повівся зі мною дуже щиро, з пошаною та співчуттям, я й на думці не мав подякувати за це богові. Коли я знову зазнав аварії і мав потонути біля цього острова, я не відчув каяття й не побачив у цьому справедливої кари. Я тільки часто говорив самому собі, що я нещасна істота і родився на довічне нещастя.

Щоправда, коли я ступив на берег цього острова, коли я зрозумів, що вся команда нашого корабля потонула і тільки я один врятувався, мене обняв якийсь захват, якийсь душевний порив, що, з божою допомогою, міг би перетворитись на справжнє почуття вдячності. Та цей порив, якщо можна його так назвати, скінчився тим, чим і почався, — звичайною тваринною радістю. Він не викликав ні міркування про надзвичайну доброту руки, що врятувала мене, коли всі загинули, ні запитання, чому провидіння було таким милосердним саме до мене. Моя радість була звичайною радістю, яку почуває кожний моряк, коли непошкодженим вибирається на берег після аварії, тією радістю, яку він топить у першій чарці пуншу, а потом забуває. І так я жив весь час до цієї хвилини. Навіть пізніше, коли, добре розміркувавши, я усвідомив весь жах свого становища, всю безпорадність своєї самотності, повну відірваність від людського товариства, без надії на порятунок, — моє горе все ж таки зникло, тільки-но з'явилась можливість залишитись живим і не вмерти з голоду. Я заспокоївся, почав працювати, щоб задовольнити свої щоденні потреби й зберегти своє життя, а якщо інколи й журився за свою долю, то найменше вбачав у ній небесну кару, перст божий. Такі думки рідко спадали мені в голову.

Проростання зерна, як це зазначено в моєму щоденнику, справило на мене деяке враження, і, поки я пояснював його собі чудом, побожні думки не залишали мене. Ти як тільки думка про чудо відпала, відлетів і мій побожний настрій, як я вже про це розповідав. Навіть землетрус, — хоч у природі немає грізнішого явища, що безпосередніше показувало б невидиму вищу силу, бо лише вона єдина може утворювати такі явища, — навіть він не справив на мене глибокого враження. Минули перші хвилини переляку — згладилось у пам'яті й перше враження. Я не думав ні про бога, ні про суд божий. У нещастях, що трапились зі мною, я так мало бачив караючу руку, ніби жив у найщасливіших умовах.

Але тепер, коли я захворів і картина смерті змалювалась на дозвіллі передо мною дуже яскраво, — тепер, коли мій дух почав знемагати під тягарем хвороби, а тіло знесилилось від жорстокої пропасниці, прокинулась совість, що так довго спала в мені. Я почав гірко докоряти собі за минуле. Я зрозумів, що своєю неправедною поведінкою сам накликав на себе гнів божий і ті жорстокі удари, що впали на мене один по одному. Так думки мучили мене другого й третього дня моєї хвороби; в гарячці, під тиском жорстоких мук совісті, в мене виривались з уст слова, схожі на молитву, хоч я й не можу сказати, чи висловлював я в ній бажання та надії. Це скоріше був голос безумного страху та відчаю. Думки мої плутались, я тяжко винуватив ce6ej а жах смерті в моєму нещасному становищі запаморочував мені голову новими передчуттями. В такому збентеженні я не знав, що говорив мій язик. Це, мабуть, були такі вигуки, як: «Господи, що я за нещасна істота! Якщо я розхворіюсь, то, напевне, помру, бо ніхто мені не допоможе! Що зі мною буде?» З моїх очей полились рясні сльози, і після того я ще довго не міг говорити. Тоді я згадав добрі поради свого батька та його пророкування, наведені на початку цього оповідання, що коли я не відмовлюсь від свого безумного кроку, то на мені не буде благословення божого; колись я шкодуватиму, що знехтував його порадою, але тоді, можливо, нікому буде допомогти мені виправити свій божевільний вчинок. Я згадав ці слова і вголос сказав: «Тепер здійснюються слова мого дорогого батька! Кара божа спіткала мене, і немає кому допомогти мені або вислухати мене. Я не послухав голосу провидіння, що поставило мене в такі умови, де я міг бути щасливим і спокійним. Але я не схотів зрозуміти цього сам, не послухав і науки своїх батьків. Я покинув їх оплакувати моє безумство і тепер сам плачу від його наслідків. Я відкинув їхню допомогу й підтримку, що вивели б мене в люди й полегшили б мені життя, а тепер мені доводиться боротися з труднощами, що переважають людську силу, — боротись самому, без підтримки, без слова втіхи й поради». І я скрикнув: «Господи, захисти мене, бо горе моє надто велике!» Це була моя перша за довгі роки молитва, якщо я можу так назвати цей вигук.

Але вертаюсь до щоденника.

28 червня.

Я трохи відсвіжився сном і, відчувши, що напад пропасниці зовсім минув, устав; і хоч сон нагнав на мене великого жаху, все ж таки я зміркував, що напад може повторитись наступного дня, і тому вирішив заздалегідь підготуватись, щоб мати під рукою все необхідне, якщо хвороба повернеться. Насамперед я повно налив водою величезну чотирикутну пляшку й поставив її на стіл недалеко від ліжка; а щоб позбавити воду тих властивостей, що викликають пропасницю та застуду, я влив у неї з чверть пінти рому й розмішав її. Потім я відрізав козлятини й засмажив на вугіллі, але з'їв дуже мало. Трохи прогулявся; але був немічний, до того ж на серці в мене було дуже важко від думок про моє нещасне становище, а також від страху, що хворість повернеться наступного дня. Смерком я повечеряв трьома черепашачами яйцями, які спік у попелі. Перед вечерею помолився, і це, наскільки пригадую, за все моє життя була перша трапеза, для якої я попросив благословення божого. Поївши, знову спробував пройтись, але був такий кволий, що ледве міг нести рушницю, без якої ніколи не виходив з дому. Я пройшов небагато, сів на землю й почав дивитись на море, що стелилось передо мною, рівне та широке. І коли я сидів, у моїй голові снувались думки: «Що таке земля й море, які я бачив так багато? Звідки вони взялись? І що таке я сам і всі інші створіння, дикі й свійські, люди й звірі? Звідки ми походимо? Напевне, всіх нас створила якась таємнича сила, що створила й землю, море, повітря та небо. І що це за сила? Природно було зробити висновок, що все це створив бог. А якщо все це створив бог, то, виходить, він керує всім цим, бо сила, що може створити всі ці речі, безумовно, може й керувати ними та направляти їх. А коли так, то у великому коловороті цього світу ніщо не може трапитись без його відома та призначення.

Коли ніщо не трапляється без його відома, то він знає, що я тут і що я в такому жахливому становищі. А коли ніщо не трапляється без його призначення, то, виходить, усе те, що трапилось зі мною, він судив мені. Цим висновкам ніщо не перечило; тому я спинився на думці, що все, що зі мною трапилось, призначив мені бог; що в цьому нещасному становищі я опинився з його волі, бо він має владу не тільки надо мною, а й над усім світом. Безпосередньо після цього виникли такі питання: за що ж бог так покарав мене? Що я зробив, у чому моя вина? Але тут відразу сумління спинило мене, немов це було блюзнірство, і чийсь голос ніби сказав мені: «Нещасний! І ти ще запитуєш, що ти зробив? Оглянься на своє гультяйське життя і спитай краще, чого ти не зробив. Спитай, як могло трапитись, що ти досі ще не загинув: чому ти не втонув на Ярмутському рейді, чому тебе не забили в сутичці з салеськими маврами? Чому тебе не пошматували хижі звірі на берегах Африки? Чому, нарешті, ти не втонув тут разом з усім екіпажем корабля? І ти запитуєш, що ти зробив!»

Я був вражений цими думками й не знаходив жодного слова, щоб відповісти собі. Замислений і сумний, підвівся я й пішов до свого притулку. Переліз через огорожу і хотів був лягти, але тривожні думки обгорнули мою душу, і я не міг заснути. Почало вже смеркати. Я засвітив свій каганець і сів на стілець коло стола. Побоювання, що хвороба вернеться, не покидало мене весь день, і я раптом згадав, що жителі Бразилії майже від усіх недуг лікуються тютюном. Я знав, що в одній із моїх скринь лежало кілька пакетів тютюну: один — покришеного, а решта — в жмутах листя.

Мною, безперечно, керувало небо, бо в скрині я знайшов ліки й для душі, і для тіла. Відчинивши її, я знайшов у ній те, що шукав, — тютюн. Але там лежало ще й кілька врятованих мною книжок; я взяв одну із згаданих уже біблій, в яку я доти не мав часу або, вірніше, бажання заглянути. Тепер я приніс її разом з тютюном у намет і поклав на стіл.

Я не знав, як уживають тютюн проти недуги; не знав навіть, чи допомагає він від пропасниці, і зробив кілька спроб, сподіваючись, що він так або так подіє. Передусім я взяв один лист, поклав його в рот і розжував. Тютюн був ще зелений і дуже міцний. До того ж я не був звиклий до нього; він спочатку майже зовсім запаморочив мені голову. Потім годину чи дві я настоював його на ромі, щоб випити настій перед сном; нарешті я спалив трохи тютюну на жаровні і втягував носом дим, аж поки не почав задихатись. Це я повторив кілька разів. Відірвавшись на хвилинку, я спробував читати біблію, але від тютюну в мене так крутилося в голові, що незабаром я мусив відмовитись від читання, принаймні цього разу. Але пригадую, що, коли я навмання розгорнув біблію, мені впали в очі такі слова: «Поклич мене в день суму, і я визволю тебе, і тії прославиш мене». Ці слова дуже підходили до мого становища і справили на мене деяке враження, коли я читав їх, хоч і не таке велике, як згодом, бо слово «визволити» аж ніяк, сказати б, не промовляло до мене. Моє визволення було таке далеке і здавалось таким неможливим, що я пригадав, що сказали діти Ізраїля, почувши, що бог пообіцяв дати їм м'ясо: «Чи може бог послати трапезу в пустині?» Як і вони, я питав господа: «Чи можеш ти визволити мене звідси?» Цей сумнів не покидав мене, адже протягом багатьох років у мене не було ніякої надії на визволення. Проте ці слова запали мені в душу, і я часто згадував їх.

Було вже пізно, а голова від тютюну так обважніла, що мені захотілось спати. Каганця я не погасив на той випадок, коли вночі мені що-небудь буде потрібне, і ліг на ліжко. Але попереду я зробив те, чого не робив зроду: став навколішки й почав молитись, просячи бога здійснити обіцянку й визволити мене, коли я покличу його в день суму. Закінчивши свою недоладну молитву. я випив тютюнового настою й ліг. Настій був такий міцний і такий поганий на смак, що я ледве проковтнув його. Він відразу кинувся мені в голову, і я міцно заснув. Коли я прокинувся на другий день, було, за сонцем, близько трьох годин пополудні. Мені здається навіть, що я проспав тоді не одну, а дві ночі її день і прокинувся тільки на третій день; принаймні нічим іншим я не можу пояснити собі, яким чином загубив я в своєму календарі один день, як це виявилось через кілька років. Коли б я поплутав рахунок, перетявши кілька разів екватор, я загубив би більше, ніж один день. А я загубив тільки один день, і мені ніколи не пощастило виявити, як це сталося. Так чи так, а сон дуже відсвіжив мене; я прокинувся бадьорим і веселим. У мене прибавилось сили, шлунок мій покращав, бо я був голодний; пропасниця того дня не повторилась, і я взагалі почав швидко видужувати. Це було 29 червня.

30 числа, звичайно, був мій щасливий день. Я вийшов з рушницею, але не хотів дуже віддалятись від дому. Забив одного чи двох морських птахів, трохи подібних до білошийки, і приніс їх додому, але не зважився їсти, а обмежився кількома дуже смачними черепашачими яйцями. Увечері я знову випив ліків, що так допомогли мені напередодні, тобто тютюнового настою на ромі: але цього разу я випив його вже не так багато, тютюнового листя не жував і диму не вдихав. Проте другого дня, 1 липня, сталося не так, як я гадав: мене знову морозило, тільки не дуже.

2 липня.

Знову вжив ліків усіма трьома способами, як і вперше, подвоївши кількість випитого настою.

3 липня.

Напади покинули мене зовсім, хоч остаточно видужав я тільки через кілька тижнів. Поки я набирався сили, мої думки часто спинялись на біблейській цитаті: «Я визволю тебе», але неможливість визволитись була на перешкоді моїм надіям. Коли я сам себе бентежив такими думками, мені спало на розум, що я, зосередившись на визволенні від свого головного нещастя, знехтував уже здобутим визволенням; я спитав себе: «Хіба ж я не позбувся так чудесно недуги, найгіршого становища, в яке я міг потрапити і яке так лякало мене? Чим запобіг я цьому? Що робив я з свого боку? Бог визволив мене, але я не прославив його, тобто не замислився над цим і не подякував за це, як за визволення. Як же можу я сподіватись більшого визволення?» Це дуже зворушило моє серце; я зразу став навколішки і вголос подякував богові за своє видужання.

4 липня.

Вранці взяв біблію, розгорнув її на новому заповіті й почав уважно читати; вирішив робити це щоранку й щовечора, не зв'язуючи себе певною кількістю розділів, а читаючи саме стільки, на скільки вистачить уваги. Невдовзі я серйозно взявся до цього читання й почув, що моє серце багато глибше й щиріше зворушилось від неправедності мого минулого життя. Враження від мого сну віджило, і слова: «Незважаючи на всі випробування, ти не покаявся» — раз у раз бриніли в моїх думках. Я щиро просив бога навчити мене каятись, коли одного дня з ласки божої трапилось так, що, читаючи писання, я дійшов до слів: «Він піднесений, як князь і визволитель, щоб давати каяття й розрішення гріхів». Я кинув книгу і, здіймаючи руки до неба, з якимсь екстазом радості в серці голосно скрикнув: «Icy-се, сину Давида! Ісусе, ти піднесений, як князь і визволитель! Навчи мене каятись!» Це була перша в справжньому розумінні цього слова молитва в моєму житті, бо тепер я молився, свідомий свого становища і з правдивою християнською надією, заснованою на силі слова божого. Відтоді я почав надіятись, що бог почує мене. Тепер я тлумачив згадані вище слова: «Поклич мене, і я визволю тебе» — зовсім інакше, ніж попереду. Тоді вони викликали в мене лише думку про визволення від ув'язнення, в якому я перебував. Бо хоч на острові я був на волі, а все ж таки він був для мене справжньою в'язницею в найгіршому значенні цього слова. А тепер я оглядався на своє минуле з такою огидою і так жахався того, що зробив, що душа моя благала в бога тільки визволення від тягаря гріхів, надто важкого для неї. Щодо моєї самотності, то це ж дрібниця. Про визволення від неї я вже не молився і навіть не думав; адже самотність нічого не важила супроти цього. Я пишу це тут, бажаючи показати читачеві, як людині, що зрозуміла істину, визволення від гріхів дає більше щастя, ніж визволення від страждань. Але я покидаю ці міркування й вертаюсь до щоденника.

Хоч мені й жилося тепер не краще, ніж попереду, зате на серці в мене полегшало. Від постійного читання святого письма й молитов мої думки були скеровані на речі вищого порядку. Я зазнав внутрішнього спокою, якого не знав раніше; здоров'я та сили мої повернулись, і я заходився обставляти себе всім, чого мені бракувало, щоб жити якомога впорядкованіше.

Від 4 до 14 липня

я ходив здебільшого з рушницею, але потроху, як людина, що не зовсім ще одужала після хвороби; бо важко уявити собі, як я тоді знесилів і виснажився. Моя система лікування від пропасниці була цілком нова, її, мабуть, ніколи до цього часу не вживали. Спробувавши її на собі, я не зважусь радити її нікому. Правда, вона припинила мою пропасницю, але разом з цим страшенно ослабила мене, і протягом деякого часу мене мучили корчі й нервовий дрож. Крім того, хвороба навчила мене, що залишатись під голим небом під час дощів, особливо під час грози та бурі, є найшкідливіша для здоров'я річ, і що дощі, які йдуть дощової пори, тобто у вересні та жовтні, не такі небезпечні, як ті, що перепадають у посуху.

Я вже прожив на цьому нещасному острові коло десяти місяців; я був певний, що ніколи передо мною нога людська не ступала на ці пустинні береги, і вважав, що мені треба зовсім відмовитись від надії на визволення. Тепер, коли моє житло було забезпечене, я вирішив грунтовніше обслідувати острів і подивитись, чи не знайду я на ньому ще інших, не знаних мені досі благ природи.

15 липня

я почав уважніше досліджувати острів. Насамперед я пішов до бухти, де приставав з своїми плотами. Пройшовши миль з дві проти води, я переконався, що приплив не сягає далі і, починаючи з цього місця й вище, вода в струмку чиста та прозора. Через суху пору року струмок місцями майже пересох і ледве точився. По берегах його стелилися гарні савани, чи то луки — рівні, гладенькі, вкриті травою, а далі, на вищих місцях, що прилягали до горбків, мабуть, зовсім не досяжних для поводі, ріс рясний тютюн з високими й дебелими стеблами. Там були й інші рослини, яких мені раніше не доводилось бачити. Можливо, якби я знав їхні властивості, то міг би скористуватись ними. Я шукав касави, що її коріння індійці цих широт вживають як хліб, але не знайшов. Я бачив також величезні рослини з породи алое, але не знав, на що можна їх ужити; бачив і цукрову тростину, яка росла в дикому стані і тому була поганої якості. Поки що я задовольнився цим відкриттям і пішов додому, роздумуючи дорогою, як би навчитись розпізнавати властивості й добрі якості овочів та рослин, що я знайду; але нічого не вигадав. Під час мого перебування в Бразилії я так мало звертав уваги на тамтешню рослинність, що не знав навіть звичайних польових рослин; одно слово, моє знання майже не придалось мені при лихій годині.

16-го

я пішов знову тією ж самою дорогою, але пройшов трохи далі, до гирла струмка й до луків, де починалась лісиста місцевість. В цій частині острова я знайшов різні овочі і, між іншим, багато динь на землі і винограду на деревах. Виноградні лози плелись по стовбурах дерев, і їх розкішні грона саме наливались, спілі та рясні. Це було несподіване відкриття, і я надзвичайно зрадів йому, хоч, навчений досвідом, їв мало винограду; я згадав, як під час мого перебування в Берберії кілька невільників-англійців померли там від дизентерії та пропасниці після того, як об'їлись виноградом.

Але я вигадав чудовий вжиток для цього винограду, а саме — сушити його на сонці й виробляти з нього родзинки. Я думав, що вони будуть для мене смачною та здоровою стравою тоді, коли свіжого винограду вже не буде.

Я провів там цілий вечір і не вернувся додому. До речі, це була моя перша ніч поза житлом. На ніч я, згадавши свій попередній досвід, зліз на дерево і добре виспався на ньому, а вранці пішов далі. Судячи з довжини долини, я пройшов милі чотири в тому ж самому напрямі, тобто на північ, орієнтуючись на пасма горбів на півночі та півдні від мене. Наприкінці цієї путі лежала відкрита місцевість, що помітно знижувалась до заходу, а струмочок, що пробивався десь угорі, біг у протилежному напрямі, тобто на схід. Уся місцевість зеленіла, цвіла й пахла, як насаджений сад. Я спустився трохи в цю чарівну долину і з якоюсь таємною приємністю, хоч і не вільною від суму, нерозлучного зі мною, подумав, що все це моє, я владар і господар цієї землі; мої права на неї незаперечні, і, коли б я міг перемістити її, вона зробилася б такою ж безперечною власністю мого роду, як маєток англійського лорда. "Тут була сила кокосових пальм, апельсинових та лимонних дерев, але скрізь дикорослих, і лише на деяких із них були плоди, принаймні в той час. Проте я нарвав зелених лимонів, що були не тільки приємні на смак, але й дуже корисні для мого здоров'я. Згодом я пив воду з лимонним соком, що робив її дуже поживною; вона прохолоджувала та відсвіжала мене. Я мав тепер багато праці, збираючи фрукти та переносячи їх додому, бо вирішив запасти винограду та лимонів на дощову пору року, що, як я знав, уже наближалась. Для цього я назбирав винограду й склав його великою купою в одному місці, і меншою — в другому. Так само зробив я й з лимонами, склавши їх у третю купу. Потім, взявши з собою трохи винограду й лимонів, я пішов додому й вирішив прийти знову з мішками або з торбою та віднести додому решту. Отже, витративши на свою подорож три дні, я вернувся додому (так я буду тепер називати свій намет та печеру), але, поки я прийшов туди, виноград мій зовсім зіпсувався. Важкі, соковиті ягоди почавили одна одну і стали негодящими; лимони збереглись добре, але приніс я їх дуже мало. Другого дня (це було 19 липня) я знову рушив у путь, узявши два невеличкі мішки, в яких я думав перенести зібрані мною фрукти. Але я дуже здивувався, коли прийшов на місце, де склав виноград: мої розкішні грона були стоптані й розкидані по землі, а соковиті ягоди почасти з'їдені, почасти знищені. З цього я зробив висновок, що тут були якісь тварини, але які саме — я не знав. Переконавшись, що складати виноград у купи та переносити його в торбах неможливо, бо те, що я зберу, буде знищено та попсовано, я добрав іншого способу: нарвавши чимало винограду, я порозвішував його на деревах так, щоб він міг сохнути на сонці. Що ж до лимонів, то я забрав їх з собою, скільки мав сили підняти.

Вернувшись з подорожі додому, я з великою приємністю міркував про родючість цієї долини та її красу. Я думав про те, як гарно вона захищена від вітрів, як забезпечена водою та лісом, і дійшов висновку, що для свого житла я вибрав найгірше місце на острові. Тому я почав думати, як би перенести своє житло й вибрати для нього в родючій долині таке ж саме безпечне місце, як і те, де я живу тепер.

Ця думка довго снувалась у моїй голові і деякий час надзвичайно захоплювала мене. Краса того місця зачарувала мене, але, обміркувавши питання пильніше, я зважив, що тепер я живу на березі моря і тому маю хоч маленьку надію на якусь сприятливу для мене нагоду. Та сама зла доля, яка викинула мене на цей острів, може замести на нього й інших нещасливців. І хоч такий випадок був малоправдоподібний, але замкнутись серед горбів та лісів у центрі острова — значило б ув'язнити себе довіку і зробити для себе визволення не лише малоймовірним, а й цілком неможливим; отже, мені не слід було переселятись. Проте я так полюбив те місце, що провів там майже весь кінець липня; поміркувавши вдруге, я знову вирішив не переселятись, але все ж таки поставив у долині курінь, добре обгородив його міцною огорожею заввишки так, як міг дістати рукою. Огорожа була подвійна, з міцних кілків, ще й прокладена всередині хмизом, і я спав за нею цілком безпечно часом дві і три ночі поспіль. Входив я туди й виходив звідти з допомогою драбини. Тепер я думав, що в мене два доми — сільський та приморський. Ця робота відібрала в мене час аж до початку серпня.

Я тільки що закінчив свою огорожу й почав радіти з своєї роботи, як полили дощі, і я мусив перебратись до свого першого житла; бо, хоч я її зробив там такий самий намет з паруса, але в мене не було ні гори, що захищала б мене від бурі, ні печери, куди я міг би сховатись, коли дощ ставав заливний.

Десь перед початком серпня, як сказано, я закінчив будувати курінь і почав розкошувати. З серпня я помітив, що повішені мною виноградні грона добре висохли на сонці і перетворились на чудові родзинки. Я почав, знімати їх з дерев — і добре зробив, бо інакше дощі попсували б їх і я позбувся б найкращої частини свого зимового запасу: а було їх у мене понад двісті величезних грон. Тільки встиг я зняти їх і перенести майже всі до печери, як полили дощі, і з того часу — це було 14 серпня — дощі йшли майже щодня до середини жовтня. Іноді лило так, що я цілими днями не виходив із печери.

В цей час я був дуже здивований збільшенням своєї сім'ї. Мене дуже збентежило, що одна з моїх кішок кудись зникла. Я думав уже, що вона пропала, але наприкінці серпня вона вернулася з трьома кошенятами. Це мене дуже здивувало, бо обидві мої кішки були самки. Щоправда, я бачив на острові диких кішок, як я їх звав, і навіть підстрелив одну, але мені здавалось, що ці звірятка зовсім іншої породи, ніж наші європейські. Кошенята були такі ж ручні, як і стара кішка. Від цих трьох кошенят у мене потім розвелось стільки кішок, що я був примушений вбивати їх, як шкідників, І гнати їх від себе якнайдалі.

Від 14 до 26 серпня

— безнастанний дощ, і я спочатку не виходив з дому, бо боявся промокнути. В цьому ув'язненні мені забракло харчів; я двічі виходив одного дня забив козу, а іншим разом (це було 26-го) знайшов величезну черепаху, що дозволила мені влаштувати справжній бенкет і поповнила мої запаси. Харчування моє розподілялось так: на сніданок я їв грона родзинок, на обід — шматок козлятини або смаженої черепахи, бо, на великий жаль, у мене не було посуду, щоб зварити що-небудь; на вечерю — два або три черепашачі яйця.

Весь час, ховаючись від дощу в цьому ув'язненні, я щодня дві чи три години працював, поступово поширюючи свою печеру в один бік, поки вийшов на протилежний схил гори і зробив двері поза своєю огорожею; цими дверима я й ходив. Проте тепер я не був такий спокійний, як раніше, бо тоді моє житло було обгороджене з усіх боків, а тепер, думав я, доступ до мене вільний для кожного хто схоче. Щоправда, мені не було кого боятись, бо найбільша тварина, яку я бачив на острові, була коза.

30 вересня.

Я дожив до сумних роковин свого оселення на острові; я перелічив зарубки на стовпі і вийшло, що я живу тут уже триста шістдесят п'ять днів. Я провів цей день як день урочистого посту і призначив його релігійним потребам. Я впав на землю, найсмиренніше висповідав перед богом свої гріхи, визнав справедливість його присуду й просив помилувати мене в ім'я Ісуса Христа. Я не їв ні крихти дванадцять годин, поки не почало сідати сонце, а тоді з'їв сухар та гроно винограду і ліг спати, закінчивши день так, як і почав його.

Весь цей час я не додержував неділі. Спочатку в мене не було ніякого релігійного почуття, а далі я потроху перестав відзначати неділі довшими зарубками на стовпі. Таким чином я поплутав рахунок тижнів і не пам'ятав добре, який коли день. А тепер, підрахувавши, як я казав уже, дні, я довідався, що живу тут цілий рік. Я розподілив його на тижні і позначив кожний сьомий день, як неділю; пізніше виявилось, що я пропустив один чи два дні. Незабаром мій запас чорнила почав вичерпуватись; я вирішив поводитися з ним ощадніше й почав записувати тільки видатні події в Моєму житті, зовсім припинивши щоденні записи про все інше. Дощова і посушлива пори року минали, правильно чергуючись, і я навчився завбачати їх. Але знання свої я набував дорогою ціною, і те, що я маю розповісти вам, було найсумнішою з усіх спроб, які я зробив.

Я згадував уже, як я здивувався, коли несподівано побачив коло свого житла кілька колосків рису та ячменю, що, як мені здавалось, виросли самі собою. Пригадую, що там було колосків тридцять рису й коло дванадцяти — ячменю. І ось, після дощів, коли сонце стояло на півдні, я вирішив, що тепер настав час для сівби. Я перекопав, як міг, дерев'яною лопатою невеличкий клаптик землі, поділив його надвоє й засіяв одну половину рисом, а другу — ячменем; але під час сівби мені спало на думку, що краще першого разу не висівати всього насіння, бо я не знаю напевне, коли саме треба сіяти. І я висіяв тільки дві третини всього запасу зерна, залишивши по жмені кожного сорту. Це було для мене велике щастя, що я саме так зробив, бо з пертого мого засіву жодна зернина не зійшла. Настали посушливі місяці; з того часу, як я засіяв своє поле, дощів не було зовсім, і насіння не могло прорости. А згодом, коли почав іти дощ, воно зійшло, ніби я тільки що посіяв його.

Бачачи, що мій перший засів не сходить, я пояснив собі це посухою і почав шукати іншого місця з вогкішим грунтом, щоб спробувати ще раз. Я перекопав новий клаптик землі коло мого намету й посіяв там рештки зерна. Це було в лютому, невдовзі перед весняним рівноденням. Березневі й квітневі дощі щедро напоїли землю, насіння зійшло чудово й дало розкішний урожай. Але насіння в мене залишилось дуже мало, не більше, як по півпека[5] кожного сорту; але тепер я був досвідчений господар і вже напевне знав, яка саме попа найсприятливіша для засіву і що сіяти можна двічі на рік і двічі, виходить, збирати урожай.

Поки ріс мій хліб, я зробив маленьке відкриття, що згодом дуже придалось мені. Як тільки пройшли дощі й настала гарна година (це було приблизно в листопаді), я пішов до своєї лісової дачі, де знайшов усе в такому вигляді, в якому й покинув, дарма що не був там кілька місяців. Подвійна огорожа, що я поставив, не тільки була ціла, але й усі кілки в ній, нарізані з околишніх дерев, ще пустили довгі паростки, як пускає їх першого року верба, коли зрізати в неї верхівку. Не можу сказати, як звались зрізані мною дерева. Я був дуже здивований і разом з тим радий, коли побачив ці молоді паростки. Я підстриг їх, постаравшись надати їм одноманітної форми. Просто неймовірно, як гарно розрослись вони за три роки. Незважаючи на те, що огороджене місце мало до тридцяти ярдів у діаметрі, дерева — тепер я можу назвати їх так — незабаром укрили його своїм віттям і давали гарний холодок, де можна було сховатись від сонця під час посушливої пори року. Це навело мене на думку нарубати ще кілька таких самих кілків і вбити їх півколом круг огорожі мого старого житла. Я вбив їх у два ряди, відступивши ярдів на вісім від першої огорожі. Вони поприймались, і невдовзі виріс живопліт, що спочатку приховав моє житло, а після став мені за фортецю; про це я розповім у відповідному місці.

За моїми спостереженнями, пори року на острові треба було поділяти не на зимову та літню, як у нас в Європі, а на дощову й посушливу приблизно так:

Дощі, сонце стоїть над екватором або близько до нього.

Половина квітня

Травень

Червень

Липень

Половина серпня

Посуха, сонце пересувається на північ від екватора.

Половина серпня

Вересень

Половина жовтня

Дощі, сонце знову стоїть над екватором.

Половина жовтня

Листопад

Грудень

Січень

Половина лютого

Посуха, сонце пересувається на південь від екватора.

Березень

Половина квітня близько до нього.

Половина квітня

Травень

Червень

Липень

Половина серпня

Посуха, сонце пересувається на північ від екватора.

Половина серпня

Вересень

Половина жовтня

Дощі, сонце знову стоїть над екватором.

Половина жовтня

Листопад

Грудень

Січень

Половина лютого

Посуха, сонце пересувається на південь від екватора. неакуратні, але, в кожному разі, відповідали своєму призначенню. Після того я ніколи не забував поповнювати свій запас кошиків і, в міру того як старі рвались, сплітав нові. Здебільшого я робив міцні, глибокі коші замість мішків, щоб зберігати в них зерно, коли його набереться в мене багато.

Перемігши цю перешкоду й витративши на це багато часу, я почав міркувати, як задовольнити ще дві потреби. У мене не було посуду на рідке, за винятком двох барилець з ромом та кількох пляшок та сулій, де я держав воду і спирт. Не було в мене й горщика, де можна було б щось зварити. Щоправда, я перевіз з корабля казан, але він був надто великий для того, щоб варити в ньому суп і тушкувати м'ясо. Ще одна річ, про яку я часто мріяв, була люлька, але я не вмів зробити її. Проте я, нарешті, придумав, чим замінити її.

Я обсаджував живоплотом своє старе житло й сплітав кошики і витратив на це все літо, тобто посушливу пору року, коли почалась нова робота, що забрала в мене багато більше часу, ніж я гадав.

Я казав уже, що мені дуже хотілось оглянути весь острів. Я кілька разів доходив до струмка й далі, до того місця долини, де поставив свій курінь і звідки видно було протилежний бік острова. Тепер я зважився пройти весь острів упоперек і добратись до протилежного берега. Я взяв рушницю, сокиру, собаку, пороху й дробу більше, ніж звичайно, захопив про запас два сухарі й велике гроно винограду і пішов. Проминувши те місце долини, де стояв мій курінь, я побачив перед собою на заході море, а за ним смугу землі. Був дуже ясний день, і я чудово розпізнав землю, тільки не міг установити — континент це чи острів. Земля лежала високо над морем, тяглася з заходу на південний захід на дуже великій відстані — гадаю, миль за п'ятдесят-шістдесят від мого острова.

Я не знав, яка це була земля, і міг тільки думати, що це була, мабуть, частина Америки, близько від іспанських володінь. Можливо, цю землю заселяли дикуни, і коли б я, замість мого острова, потрапив туди, моє становище було б іще гірше. Я схилився перед волею провидіння, що, як я почав вірити й усвідомлювати, завжди все влаштовує на краще; я заспокоївся й перестав шкодувати, що не потрапив туди.

Крім того, добре все зваживши, я зміркував, що коли відкрита мною земля є частина іспанських володінь, то рано чи пізно я неодмінно побачу який-небудь корабель, що йтиме туди або звідти. А коли це не іспанські володіння, то, виходить, це берегова смуга між іспанськими володіннями та Бразилією, заселена виключно дикунами, або людожерами, що вбивають та з'їдають усіх, хто потрапляє їм до рук.

Думаючи так, я поволі посувався вперед. Ця частина острова здалась мені багато приємнішою, ніж та, де я оселився. Скрізь, куди не кинеш оком, були савани, чи то луки, порослі зеленою травою та квітами і вкриті чудовими гаями. Я побачив тут силу папуг, і мені дуже захотілось піймати хоч одну з них. Я гадав, що приручу її і навчу розмовляти зі мною. Після багатьох марних спроб мені вдалося піймати молоде пташеня, яке я приголомшив палицею. Привівши його до пам'яті, я приніс його додому, але минуло кілька років, поки я примусив його заговорити. Все ж таки я навчив його по-панібратськи звати мене на ім'я. З ним, між іншим, трапився випадок, що в своєму місці дуже звеселить моє оповідання.

Обхід острова цілком задовольнив мене. По низинах та лугах я бачив зайців, або подібних до них тварин, і силу лисиць, тільки вони дуже відрізнялись від своїх родичів, яких мені доводилось бачити раніше. Мені не сподобалось їхнє м'ясо. Хоч я підстрелив їх кілька, але в цьому не було потреби, бо харчів у мене вистачало; можу сказати навіть, що харчувався я чудово. Я завжди міг вибирати між трьома сортами м'яса: козлятиною, голубами й черепахою. Додавши до цього родзинки, я мав чудовий харч, якого, гадаю, не постачав би й Ліденголлський ринок[6]. Отже, хоч яке сумне було моє становище, а все-таки в мене було за що дякувати богові: я не то що не терпів голоду, а навіть їв досхочу й мав ласощі.

Під час своїх блукань я ніколи не робив більше як дві милі на день, рахуючи навпростець; але я так багато кружляв, оглядаючи околиці та роздивляючись, чи не спіткаю чого нового, що добувався до місця ночівлі зовсім стомленим. Звичайно я спав на дереві, а іноді, якщо знаходив зручне місце, або обводив себе огорожею з кілків, або вбивав їх між деревами, так щоб ніякий хижак не зміг підійти до мене, не збудивши мене.

Дійшовши до морського берега, я остаточно переконався, що для своєї оселі вибрав найгіршу частину острова, бо на своєму боці я за півтора року піймав лише три черепахи, а тут весь берег був укритий ними. Крім того, тут була сила птахів різних порід, і, між іншим, пінгвіни. Були такі, яких я ніколи не бачив, і такі, чиєї назви я не знав; м'ясо багатьох із них було дуже смачне.

Коли б я захотів, я міг би настріляти силу-силенну птиці, але я беріг порох та дріб і волів стріляти кіз, бо вони давали краще м'ясо. Тут теж було багато кіз, більше, ніж на моїй частині острова, але до них було дуже важко підкрастись, бо місцевість була тут рівна і вони помічали мене багато раніше, ніж коли я підкрадався до них між горбками.

Цей берег, безперечно, був приємніший від мого, а проте я не мав ніякої охоти переселятись. Проживши в своїй садибі більш ніж півтора року, я звик до неї. А тут я почував себе ніби в мандрах, а не дома. Пройшовши берегом на схід дванадцять миль або близько того, я вирішив, що треба вертатись додому. Я встромив у землю високу тичку на ознаку, бо вирішив, що другий раз прийду сюди з іншого боку, тобто з сходу від мого житла, і таким чином обійду навколо всього острова. Але про це далі.

Я пішов назад іншою дорогою, гадаючи, що легко зможу оглянути відразу весь острів і побачити свою першу оселю, але помилився. Відійшовши від берега не більше як на дві чи три милі, я зійшов у широку западину, оточену лісистими горбами з усіх боків так щільно, що не було ніякої змоги роздивитись. Я міг би йти за сонцем, але треба було точно знати його положення цієї пори дня. На моє горе, було хмарно. Не бачачи сонця, я три чи чотири дні блукав по цій долині, марно шукаючи дороги. Нарешті, я мусив знову вийти на берег моря, на те саме місце, де стояла моя тичка, і звідти вернутись додому тим шляхом, яким я прийшов. Ішов я не поспішаючи й часто відпочивав, бо стояли страшенно душні дні, а на мені було багато важкого — рушниця, набої, сокира та інше.

Під час цієї подорожі мій собака сполохав козеня й кинувся на нього, але я вчасно підбіг і врятував його від собаки. Мені дуже хотілося взяти його з собою, бо я давно вже мріяв піймати одне чи пару козенят і розвести череду ручних кіз, щоб забезпечити себе м'ясом на той час, коли зовсім витрачу порох і дріб. Я не без труднощів зробив козеняті нашийник і повів його на мотузці, зробленій з прядива від старих канатів, яку я завжди носив з собою. Дійшовши до свого куреня, я пересадив козеня через огорожу і там покинув його, &о мені не терпілось якнайшвидше добратись додому, де я не був уже більше як місяць.

Не можу висловити, з яким задоволенням вернувся я до свого старого пристановища й простягся в своєму гамаку. Ця маленька подорож і безпритульне життя були такі неприємні, що мій «дім», як я його звав, здався мені цілком упорядкованим житлом: тут мене оточувало стільки вигод і було так затишно, що я вирішив ніколи, поки мені судилось лишатись на цьому острові, не відходити від нього далеко.

Я спочивав і від'їдався після своїх блукань майже цілий тиждень. Більшу частину цього часу я був зайнятий важкою працею — робив клітку для папуги, що стала зовсім ручною й дуже здружилася зі мною. Потім я згадав про бідолашне козеня, покинуте в огорожі, і вирішив піти привести його додому або нагодувати. Я знайшов його там, де й покинув, бо воно не могло втекти і вже майже здихало з голоду. Я нарубав йому суччя та гілочок і перекинув через огорожу. Коли воно під'їло, я хотів повести його на мотузці, як раніше, але від голоду воно стало таким смирним, що побігло слідом за мною, немов собака. Я завжди годував його сам, і воно зробилось таким ласкавим та втішним, що ввійшло до сім'ї моїх хатніх тварин і не хотіло покидати мене.

Знову настала дощова пора осіннього рівнодення, знову я врочисто відсвяткував 30 вересня — другі роковини мого перебування на острові. Надій на визволення було так само мало, як і першого дня, коли я прибув сюди. Цілий день 30 вересня я провів у благочестивих міркуваннях, смиренно й з подякою згадуючи багато милостей, посланих мені в моїй самотності, без яких моє становище було б незмірно мізернішим. Я покірно й щиро подякував богові, який з ласки своєї відкрив мені, що навіть у цій самотині я можу бути щасливішим, ніж на волі, в людському товаристві, де я користався б усіма втіхами світу; відкрив мені, що він може цілком надолужити нестатки мого самотнього становища й брак людського товариства, перебуваючи зі мною та сповнюючи благодаттю мою душу, втішаючи і заохочуючи мене покладатись на його милість тепер і надіятись на його вічну допомогу в майбутньому.

Тепер я почав ясно відчувати, наскільки тодішнє моє життя, з усіма його стражданнями й нещастями, було щасливіше, ніж моє ганебне, повне гріха, бридке колишнє існування. Горе й радість я розумів тепер зовсім інакше; вже не ті були в мене бажання, не такі гострі були пристрасті; те, що в момент мого прибуття сюди й навіть протягом цих двох років давало мені втіху, тепер уже не існувало для мене.

Раніше, коли я виходив чи то полювати, чи то оглянути місцевість, моє становище раптом викликало в моїй душі страшенну тугу і серце моє завмирало при думці про ліси, гори та пустелі, де я жив, ув'язнений за вічними засувами та замками океану, у відлюдній глушині, без надії на визволення. Серед надзвичайного душевного спокою такий настрій падав на мене як шторм; я ламав собі руки й плакав по-дитячому. Іноді таке траплялось під час роботи, тоді я сідав, зітхав і годину чи дві дивився в землю. І це було ще гірше для мене, бо якби я міг заплакати, дати собі полегшення словами, то туга, вичерпавши себе, вгамувалася б.

А тепер у мене в голові народжувались інші думки. Я щодня читав слово боже й застосовував його до мого становища. Одного ранку, бувши в поганому настрої, я відкрив біблію на таких словах: «Я ніколи не покину й не залишу тебе» — і відразу ж приклав їх до себе. Чому я натрапив на них саме тоді, коли сумував, що мене занедбав бог і люди? «Гаразд, — сказав я сам собі, - коли бог не покидає мене, що мені з того, що мене покинув світ? А коли б я, маючи цілий світ, утратив ласку й благословення боже, то це була б незрівнянно більша втрата».

З того часу я почав гадати, що в цій самотності я, може, щасливіший, ніж був би в іншому становищі, живучи серед людей; з такими думками я починав дякувати богові за те, що він привів мене сюди. Не знаю, що воно було, але в голові у мене паморочилось, і я не знаходив слів: «Що це за лицемірство, — сказав я одного разу вголос, — дякувати та вдавати задоволення з сього становища, коли в душі молишся, щоб визволитися з нього?» Тут я спинився, і, хоч не міг дякувати богові за те, що він, правда, дорогою ціною дав мені зрозуміти моє минуле життя, оплакати мої хиби й покаятись, — я все ж ніколи не розгортав і не закривав біблії, не благословивши бога, що напоумив мою англійську приятельку, без будь-якого прохання з мого боку, запакувати її серед інших речей, а згодом допоміг мені врятувати ЇЇ з уламків корабля.

В такому настрої почав я свій третій рік на острові. Я не хотів стомлювати читача дрібницями і тому другий рік свого життя на острові описав не так докладно, як перший. Все ж таки можна сказати, що я лише зрідка мав дозвілля: я суворо розподілив свій час відповідно до робіт, які виконував протягом дня. На першому місці стояли релігійні обов'язки та читання святого письма; на це я завжди відводив певний час, тричі на день. На другому — щоденне полювання, що відбирало в мене години три кожного ранку, коли не було дощу. На третьому — сортування, сушіння та готування забитої або спійманої дичини; на це йшла більша частина дня. Треба також взяти до уваги, що з полудня, коли сонце ставало в зеніті, жахлива спека не дозволяла мені виходити з дому. На інші справи мені залишалась решта дня — чотири вечірні години. Траплялося й так, що я міняв час полювання й хатньої роботи. Тоді я працював уранці, а надвечір виходив з рушницею.

У мене було не тільки мало часу для праці, але ця праця потребувала, крім того, неймовірних зусиль і посувалась дуже повільно. Багато часу я марнував через брак приладдя та допомоги і через свою невправність. Так, я витратив сорок два дні тільки на те, щоб зробити довгу дошку для полиці, потрібної в моєму льоху, тоді як два теслярі, маючи відповідні інструменти і велику подовжню пилку, випиляли б з одного дерева шість таких дощок за половину дня.

Довелось робити так: я вибрав величезне дерево, бо мені була потрібна довга дошка. Три дні я рубав його і два дні обтинав на ньому гілля, щоб мати колоду. Не знаю навіть, скільки часу я обтесував та обстругував його з обох боків, поки його вага не поменшала настільки, що дерево можна було зрушити з місця. Тоді я чисто обтесав один бік на всю довжину колоди, потім перевернув її цим боком униз і почав обтесувати таким самим чином і другий, аж поки не зробив рівної й гладенької дошки, приблизно три дюйми завтовшки. Кожен зрозуміє, як тяжко працював я над цією дошкою. Але впертість і праця допомогли мені закінчити цю роботу, як і багато інших. Наводжу тут подробиці, щоб ясно було, чому витрачав я так багато часу на порівняно невелику роботу — невелику, коли у вас є помічник і знаряддя, але таку, що вимагає багато часу й зусиль, коли робити її доводиться одній людині, та ще й майже голими руками. Незважаючи на все це, терпінням та працею я довів до кінця всі роботи, потрібні в моїх обставинах, як це буде видно далі.

В листопаді та грудні я чекав врожаю ячменю та рису. Ділянка, що я засіяв, була невеличка, бо, як я вже казав, через посуху в мене загинув майже весь урожай першого року і мені залишилось не більше як півпека кожного сорту зерна. Цього ж разу врожай мав бути чудовий, але раптом я побачив, що знову можу втратити все, бо моє поле спустошують численні вороги, від яких важко встерегтись. Цими ворогами були насамперед кози й звірки, названі мною зайцями, які, вподобавши ніжні стебельця, особливо коли вони тільки-що висувалися з ґрунту, днювали й ночували на моєму полі і з'їдали їх, не даючи їм викинути колос.

Я не бачив іншого заходу проти цього, як обгородити все поле, і ця робота забрала в мене багато сили, головним чином тому, що треба було поспішати. А втім, моє поле було таке маленьке, що за три тижні огорожа була закінчена. Вдень я відганяв ворогів пострілами, а на ніч прив'язував до огорожі собаку, що гавкав цілу ніч. Після цього маленькі злодії втекли з цього місця; мій хліб чудово виколосився і почав швидко достигати.

Проте, як попереду, поки хліб був зелений, мене розоряли звірі, так само тепер, коли він виколосився, мене почали розоряти птиці. Якось, обходячи свою ниву, я побачив, що над нею кружляють цілі зграї невідомих мені птахів, як видно, чекаючи, поки я пройду. Я відразу ж вистрелив у них, бо завжди мав при собі рушницю, але ледве встиг я вистрелити, як з самої ниви знялась друга зграя, якої я спочатку не помітив.

Це дуже стурбувало мене. Я гадав, що за кілька днів вони знищать усі мої надії, що я голодуватиму і що мені ніколи не пощастить зібрати хліба. Я не міг придумати, що мені робити, але вирішив відстояти свій хліб, хоча б для цього довелось вартувати день і ніч. Передусім я обійшов усю ниву, щоб переконатись, чи багато шкоди наробили птиці. Виявилось, що хліба попсовано чимало, але через те, що зерно ще не зовсім достигло, шкода була б не дуже велика, якби вдалося зберегти решту.

Я набив рушницю і, відійшовши трохи, побачив, що злодії посідали на дерева навколо, ніби чекаючи, щоб я пішов. Так воно й сталося: як тільки я сховався від їхнього зору, вони одне по одному почали злітати на ниву. Це так розсердило мене, що я не міг стерпіти й не діждався, поки їх збереться більше. Я знав, що кожне зернятко, з'їдене тепер, дало б згодом цілий пек хліба. Підбігши до огорожі, я вистрелив і забив трьох птахів. Мені тільки того й треба було. Я підібрав усіх трьох і зробив з ними так, як у нас в Англії роблять з неприторенними злодіями: повісив їх на страх іншим. Не можу описати, як дивно подіяв цей засіб: не тільки жодна птиця не сідала більше на ниву, але всі вони покинули мою частину острова, принаймні я більше не бачив їх, поки мої три опудала висіли на жердині. Можете собі уявити, як я радів з цього. Наприкінці грудня, коли настав час другого за рік збору врожаю, мої ячмінь та рис достигли, і я зібрав урожай.

Я не знав, як взятись до жнив, не маючи ні коси, ні серпа. Єдине, що я міг зробити, це скористатись для цієї роботи широким кортиком чи тесаком, взятим з корабля разом з іншою зброєю. Правду сказати, мій урожай був такий невеликий, що зібрати його було дуже легко, та й збирав я його особливим способом. Я зрізав лише колоски, носив кошиком, а потім перетирав їх руками. Виявилось, що з половини пека насіння кожного сорту вийшло з два бушелі[7] рису і більше як два з половиною бушелі ячменю. Певна річ, приблизно, бо тоді я не мав мірки.

Це мене дуже підбадьорило, бо я сподівався, що згодом, коли бог поможе, я матиму завжди вдосталь хліба. А тепер передо мною постала нова перешкода: я не знав, як змолоти зерно й зробити з нього тісто, а особливо, як спекти його. Всі ці перешкоди разом з бажанням відкласти в запас якнайбільше насіння, щоб завжди мати його вдосталь, примусили мене не займати врожаю цього року, залишити його весь на насіння й докласти всіх зусиль, щоб розв'язати велике завдання — забезпечити себе надалі хлібом.

Тепер про мене можна було з повним правом сказати, що я заробляю свій хліб. Трохи дивно, що люди так мало думають про те, скільки різних дрібних робіт треба виконати, добуваючи зерно, зрошуючи, зберігаючи та всіляко обробляючи його, щоб мати тільки одну цю частку нашого харчування.

Я перебував у таких первісних умовах життя, що всі ці труднощі щодня пригнічували мене і давалися мені взнаки дедалі більше з того часу, як я зібрав першу жменю ячменю й рису, що так несподівано виросли біля мого житла.

Передусім, у мене не було ні плуга, щоб орати землю, ні заступа, щоб скопати її. Я вже казав, що переміг цю перешкоду, зробивши дерев'яну лопату. Але яке знаряддя, така й робота; до того ж моя лопата, не оббита залізом, служила дуже недовго; робив я її багато днів, а працювати нею було важче, ніж залізною, і сама робота виходила далеко гіршою. Проте я з цим помирився і, набравшись терпіння і не звертаючи уваги на якість роботи, копав далі. Коли зерно було посіяно, нічим було боронувати його. Довелось, замість борони, тягати по полю величезний важкий сук, що тільки дряпав землю, а не рівняв її.

Поки мій хліб ріс та достигав, я побачив, що мені бракувало ще багатьох речей, щоб обгородити ниву, зберегти її, скосити чи зжати врожай, висушити та перевезти його додому, змолотити, перевіяти й сховати зерно Після того мені ще були потрібні: млин, щоб змолоти зерно, сито, щоб просіяти борошно, сіль та дріжджі, щоб замісити тісто, піч — щоб спекти хліб. І все ж таки, як побачимо далі, я обійшовся без усього цього, і зерно було для мене безцінною нагородою та втіхою. Все це вимагало від мене важкої і впертої праці, але іншого виходу не було. Мій час був точно розподілений, і я віддавав цій роботі кілька годин щодня. Я вирішив не витрачати зерна, доки не матиму його більше, і в мене залишилось ще шість місяців на те, щоб по змозі винайти та виготувати приладдя для перероблення зерна на хліб.

Проте спочатку треба було підготувати під засів просторішу ділянку землі, бо тепер у мене було стільки насіння, що я міг засіяти більше ніж акр[8]. Перше ніж зробити це, я витратив майже цілий тиждень, щоб змайструвати дерев'яну лопату, яка завдала мені стільки неприємностей, бо вона була важка і працювати нею було вдвоє тяжче. Але я переміг цю перешкоду й засіяв дві великі рівні ділянки землі, які я вибрав якнайближче до мого житла, і обгородив їх частоколом з того дерева, чиї гілки так легко приймались. Таким чином через рік у мене мав бути живопліт, що майже не потребував лагодження. Всі ці роботи відібрали в мене не менше трьох місяців, бо більша частина їх припала на дощову пору, коли я не міг виходити з дому. Під дощ, коли я мусив сидіти дома, я, відповідно до обставин, виконував інші потрібні роботи, а разом з цим розмовляв з своєю папугою, навчаючи її говорити. Скоро вона знала вже своє ім'я, а згодом навчилась досить голосно вимовляти його. «Пепка» — було перше слово, яке я почув на цьому острові не від себе, а з чужих уст. Але, певна річ, це було для мене не роботою, а лише розвагою під час роботи. Як уже сказано, праці я мав дуже багато. Давно вже намагався я так чи інакше зробити собі череп'яний посуд, що був мені дуже потрібний, але я зовсім не знав, як це здійснити. Я не мав сумніву, що зміг би виліпити горщик, якби мені вдалося дістати гарної глини, а в жаркому кліматі він висохне на сонці і так затвердне, що можна буде переносити його й зберігати в ньому всі припаси, що потребують сухості. Такий посуд був насамперед потрібний для зерна, борошна тощо, і тому я вирішив зробити кілька якомога більших макітер і переховувати в них зерно.

Читач, напевне, пожалів би мене, а може, й посміявся б з мене, якби я розповів йому, як невміло замісив я глину, які недоладні, незграбні й потворні речі я виробляв; скільки моїх виробів сплющилось і скільки розпалось через те, що глина була надто м'яка і не витримала власної ваги; скільки інших порепалось від того, що я поспішив виставити їх на сонце; скільки розсипалось на дрібні шматки, як тільки я доторкнувся до них перед сушінням і після нього. Одно слово, за два місяці невтомної праці, коли я, нарешті, знайшов глину, накопав її, приніс додому й узявся до роботи, у мене вийшло дві непоказні посудини, яких аж ніяк не можна було назвати макітрами.

Проте, коли мої посудини добре висохли й затверділи від сонця, я обережно підняв їх одну по одній і поставив кожну у величезний кошик, щоб вони не могли розпастись; а порожняву між посудинами й кошиками я забив рисовою та ячною соломою. Щоб ці посудини не відсиріли, я призначив їх на сухе зерно, а згодом, коли зерно буде змелено, — на борошно.

Хоч великі вироби з глини й вийшли в мене невдалими, проте дрібніший посуд — тарілки, круглі горщики, кухлі, миски тощо — був куди кращий: спека випалила їх і зробила досить міцними.

Але я все ще не досяг своєї головної мети. Мені потрібний був посуд, що не пропускав би води й витримав би вогонь, а саме цього я не міг добитись. Аж ось одного разу я розклав великий вогонь, щоб засмажити м'ясо. Коли воно було готове, я хотів погасити жаринки й знайшов між ними уламок розбитого череп'яного горщика, що випадково потрапив у вогонь. Він став твердий, як камінь, і червоний, як черепиця. Це відкриття приємно здивувало мене, і я сказав собі, що коли черепок так добре затвердів від вогню, то, виходить, так само можна випалити на вогні й цілу посудину.

Це примусило мене замислитись над тим, як розкласти вогонь, щоб випалити мої горщики. Я не мав ніякого уявлення про печі для випалювання, якими користуються гончарі; не вмів поливати посуд оловом, хоч у мене й знайшлося б для цього трохи олова. Поставивши три великі череп'яні горщики й два чи три менші один в один, я обклав їх з усіх боків дровами та хмизом і запалив вогонь. В міру того, як дрова перегоряли, я підкидав нових, поки не побачив, що мої горщики прогартувались наскрізь і жоден із них не тріснув. Коли вони зробились світло-червоними, я залишив їх у вогні годин з п'ять чи шість, але несподівано побачив, що один із них почав топитись, хоч і був цілий. То розтопився від жару змішаний з глиною пісок, що перетворився б на скло, коли б я розпікав його далі. Я потроху зменшував вогонь, і червоний колір став менш яскравим. Я сидів коло них цілу ніч, щоб не дати вогню погаснути надто швидко, і вранці я мав три дуже гарні череп'яні глечики й три горщики, випалені якнайкраще. В числі їх був горщик, политий розтопленим піском.

Ясна річ, що після цієї спроби мені не бракувало вже череп'яного посуду, але мушу признатись, що на вигляд він був не дуже добірний. Це не здивує нікого, бо я робив його таким самим способом, як діти роблять паски з грязі або як ліплять пироги жінки, що не вміють замісити тіста.

Гадаю, що жодна людина в світі не зазнавала таких радощів з приводу такої дрібниці, як зазнав я, коли побачив, що мені пощастило зробити цілком вогнетривалий череп'яний посуд. Я ледве діждався, поки мої горщики охолонуть, щоб налити в один із них води, поставити його знову на вогонь і зварити в ньому м'ясо. Усе вийшло гаразд: Я зварив собі з шматка козлятини дуже смачний суп, хоч у мене не було ні вівсяного борошна, ні інших приправ, що звичайно кладуться туди.

Далі мені треба було зробити кам'яну ступку, щоб молоти або, вірніше, товкти в ній зерно. Про таке вдосконалення, як млин, не було чого й думати, маючи лише дві руки. Я не знав, як зарадити собі в цій потребі. В обточуванні каменів я, як ї в інших ремеслах, не розумівся зовсім, а до того ж не мав потрібного інструменту. Дуже багато днів витратив я на те, щоб знайти підхожий камінь, тобто досить твердий і такого розміру, щоб у ньому можна було видовбати заглибину, але не знайшов такого. Правда, на острові були великі скелі, але від них не можна було ні відколоти, ні відламати потрібної мені брили. До того ж ці скелі були з досить крихкого пісковина; від важкого товкача камінь неодмінно почав би кришитись, і пісок засмічував би борошно. Витративши отак силу часу на марні розшуки, я відмовився від думки мати кам'яну ступку й вирішив узяти для ступки велику колоду з твердого дерева, яку мені скоро й пощастило знайти. Вибравши колоду такого розміру, що я ледве міг зсунути її з місця, я обтесав її сокирою, щоб надати їй потрібної форми, а тоді, з допомогою вогню, з великими труднощами випалин у ній заглибину, подібно до того, як бразільські індійці роблять човни. Закінчивши ступку, я витесав величезний важкий товкач із так званого залізного дерева. Все це приладдя я заховав до майбутнього збору зерна, яке я твердо вирішив змолоти або, вірніше, перетовкти на борошно, щоб пекти з нього хліб.

Мені треба було ще зробити сито або решето, щоб просівати борошно від висівок та лушпиння, бо без! цього не можна було пекти хліб. Завдання було важке, і я не знав, як до нього взятись. В мене не було ніякого матеріалу — ні серпанку, ні будь-якої рідкої тканини щоб просівати, через неї борошно. Від полотняної білизни в мене залишилось саме дрантя. Була козяча вовна, але я не вмів ні прясти, ні ткати, а коли б і вмів, то все одно у мене не було ні прядки, ні верстата. На кілька місяців справа припинилась, і я не знав, що мені робити. Нарешті я згадав, що серед матроських речей, які я взяв з корабля, було кілька нашийних хусток з перкалю або мусліну. З цих хусток я й зробив собі три сита, правда, маленькі, але цілком придатні для роботи. їх вистачило мені на кілька років, а про те, як улаштувався я потім, буде сказано в своєму місці.

Тепер треба було подумати, як пекти хліб, коли я наготую борошна. Передусім у мене зовсім не було дріжджів, і, не маючи чим замінити їх, я перестав цим клопотатись. Збудувати піч було найважче. Проте я запобіг і цьому, виліпивши з глини кілька величезних круглих посудин, дуже широких, але мілких — приблизно два фути в діаметрі і не більше ніж дев'ять дюймів завглибшки. Цей посуд я теж добре випалив на вогні й сховав. Коли треба було пекти хліб, я дуже розпалив своє вогнище, викладене добре випаленими чотирикутними кахлями, які я теж зробив сам. Власне, я б не назвав їх чотирикутниками. Коли дрова перегоріли на жар, я розгріб його по всьому вогнищі і дав полежати деякий час, доки воно не розпеклось. Тоді я згріб весь жар набік, поставив свій хліб, покрив його глиняними тарелями, перекинутими догори дном, і завалив гарячим вугіллям. Мій хліб спікся, як у найкращій печі. Я навчився пекти коржики з рису та пудинги і став гарним пекарем. Пирогів я не робив тільки тому, що, крім козлятини й пташиного м'яса, їх не було чим начиняти.

Не слід дивуватись, що на всі ці роботи пішла більша частина третього року мого життя на острові, особливо коли зважити, що мені ще треба було збирати новий врожай і виконувати всяку господарську роботу. Хліб я зібрав своєчасно, переносив його додому і склав у великі коші, залишивши його в колосках, поки в мене буде час перетерти їх руками, бо я не міг молотити, не маючи ні току, ні ціпа.

Проте разом із збільшенням мого запасу зерна у мене з'явилась потреба в більшому для нього приміщенні. Останній врожай дав мені бушелів двадцять ячменю і стільки ж, якщо не більше, рису, тому- для всього зерна не вистачало місця. Тепер я міг витрачати його на їжу скільки хотів, а це було дуже приємно, бо мої сухарі давно вже вийшли. Я вирішив розрахувати, скільки треба зерна на моє харчування протягом одного року, щоб сіяти лише раз на рік. Виявилось, що сорок бушелів рису та ячменю було більше, ніж я міг спожити за рік, тому я вирішив сіяти й надалі стільки, скільки посіяв цього року, гадаючи, що мені цього стане і на хліб, і на все інше.

Отак працюючи, я, звичайно, дуже часто згадував про землю, побачену мною з другого боку острова, і в мене весь час була таємна надія добратись до неї. Я гадав, що на континенті, як у кожній заселеній країні, я якось зміг би просунутись далі, а може, й добрати способу зовсім утекти з цих країв.

Але я весь цей час зовсім не думав про небезпеку, що загрожувала мені в тих обставинах, і про те, що я міг потрапити до рук дикунів, можливо, далеко гірших, ніж африканські тигри й леви. Я не думав про те, що, потрапивши їм до рук, я мав би один шанс проти тисячі, що не буду забитий, а може, й з'їдений. Бо я чув, що мешканці Караїмського берега — людожери, а судячи з широти, на якій лежав мій острів, він не міг бути далеко від того берега. Проте, якби мешканці тієї землі і не були людожерами, вони все-таки могли вбити мене, як убивали багатьох європейців, що пробивались туди, навіть коли їх бувало десятеро й двадцятеро вкупі. Я ж був один і зовсім беззахисний; усе це я мусив зважити. Пізніше я зрозумів усю недоречність мого наміру, але тоді мене не страшили ніякі небезпеки. Я думав тільки про те, щоб добратись до того берега.

Тепер я пожалкував, що зі мною немає Ксурі та баркаса з трикутним парусом, під яким я проплив понад африканським берегом більше ніж тисячу миль. Але даремно було згадувати про них… Я вирішив піти подивитись на нашу корабельну шлюпку, яку під час шторму, коли ми зазнали аварії, викинуло далеко на берег за кілька миль від мого житла. Шлюпка лежала майже на тому ж самому місці, де вена була й раніше, але прибій перекинув її догори дном на високий край піщаного берега; води коло неї не було. Якби я мав змогу полагодити й спустити на воду цю шлюпку, вона витримала б подорож морем і я досить легко добрався б до Бразилії. Але я мусив би передбачати, що перекинути й зрушити з місця цю шлюпку для мене таке саме надсильне завдання, як і зрушити з місця острів. Проте я вирішив зробити все, що було в моїх силах, — пішов у ліс, нарубав жердин для важелів та котків і перетягав їх до шлюпки, бо тішив себе думкою, що, коли мені вдасться перекинути шлюпку на дно, я полагоджу її і в мене вийде добрий човен, на якому можна спокійно пуститись у море.

Я не шкодував сил на цю марну роботу і витратив на неї три чи чотири тижні. Нарешті я переконався, що моїх малих сил не вистачить для того, щоб підняти таку вагу, і заходився підкопувати пісок з одного боку шлюпки, щоб вона впала й перекинулась сама. При цьому я то тут, то там підкладав під неї обрубки дерева, щоб вона впала саме туди, куди мені було треба.

Але закінчивши цю підготовчу роботу, я все-таки не мав сили ні зрушити шлюпку з місця, ні підвести під неї важелі, а тим більше — посунути її до води, і мусив відмовитись від свого наміру. Та коли я втратив надію на човен, моє бажання пуститись в океан не тільки не зменшилось, а, навпаки, збільшилось, дарма що перешкоди до цього здавались непереможними.

Нарешті я вирішив спробувати сам зробити човен, або, вірніше, пірогу, які роблять тубільці в тих краях майже без усякого знаряддя і без помічників, просто із стовбура величезного дерева. Мені здавалось, що це не лише можлива, а й легка справа, і думка про цю роботу захопила мене. Я згадав, що в мене багато більше можливостей виконати її, ніж у негрів або індійців. Я не зважив лише особливої, як порівняти з дикунами, незручності мого становища, а саме — браку робочих рук, щоб спустити пірогу на воду, а ця перешкода була далеко серйозніша, ніж брак знаряддя. Отже, якби я й знайшов у лісі підхоже товсте дерево і з великими труднощами зрубав його, якби я, з допомогою моїх інструментів, обтесав його зверху й надав йому форми човна, а потім видовбав або випалив його всередині, одно слово — зробив би з нього човен, то яка була б мені з того користь, коли я не зміг би спустити його на воду і був би змушений кинути його там, де знайшов? Певна річ, коли б я хоч трохи усвідомлював собі своє становище, починаючи робити пірогу, я неодмінно запитав би себе, як я спущу її на воду. Але всі мої думки були до такої міри охоплені гаданою подорожжю, що я зовсім не згадував про це, хоч було цілком ясно, пропливти в пірозі сорок п'ять миль морем — багато легше, ніж проволокти її землею сорок п'ять сажнів, які відокремлювали її від води.

Я взявся до цієї роботи як справжній дурень, і навряд чи в такі дурні пошивалась коли-небудь хоч трохи розумна людина. Мене тішила моя вигадка, і я не клопотав собі голови думкою, чи вистачить у мене сил упоратися з нею. Думка про потребу спустити пірогу на воду часто спадала мені в голову, але я проганяв її такою нерозумною відповіддю: спочатку зроблю пірогу, а тоді вже, ручуся, я знайду якийсь спосіб пересунути її до води.

Це було найбезглуздіше міркування, але моя повна жагучого бажання фантазія не давала мені спокою, і я взявся до роботи. Я зрубав здоровенний кедр, якого, гадаю, не було й у самого Соломона під час будування єрусалимського храму. Мій кедр був п'ять футів завтовшки і десять дюймів у діаметрі коло кореня, а на височині двадцяти двох футів — чотири фути одинадцять дюймів; далі стовбур ставав тонший і розгалужувався. Силу праці довелось покласти на те, щоб зрубати це дерево: двадцять днів я підрубував самий стовбур, а ще чотирнадцять днів обрубував сучки й відокремлював величезне розложисте верховіття. Цілий місяць я обробляв сокирою свою колоду, намагаючись надати їй форми човна, щоб вона могла прямо держатись на воді. Три місяці пішло на те, щоб видовбати її посередині, бо я обійшовся без вогню і працював тільки долітцем та молотком. Нарешті, завдяки впертій праці, я зробив чудову пірогу, що сміло могла підняти душ двадцять п'ять, тобто була досить велика для мене з усім моїм вантажем… Скінчивши цю роботу, я був у захваті від її наслідків. Ніколи в житті я не бачив такого великого човна з однієї деревини. Зате ж і відібрав він у мене часу та праці! Тепер треба було тільки спустити його на воду, і я певний, що, коли б це мені вдалось, я пустився б у найбожевільнішу і найбезнадійншіу з усіх подорожей, що будь-коли розпочинались.

Але всі мої спроби спустити його на воду були марні, хоч і коштували мені великих зусиль. До води було не більше як сто ярдів, але перша перешкода полягала в тому, що звідти до берега було нагору. Щоб подолати це, я вирішив зняти зайву землю так, щоб зробити спуск. На цю роботу в мене пішла сила праці, але хто шкодує праці, коли бачить попереду визволення? Коли ця перешкода була усунена, повторилось те саме: я не міг зрушити з місця пірогу, як раніше не міг зрушити шлюпку. Тоді я виміряв відстань між пірогою та морем і вирішив викопати канал, бо, коли побачив, що не можу посунути пірогу до води, я хотів посунути воду до піроги. Я вже почав копати, але коли вирахував у думці, яким завглибшки та завширшки має бути той канал і за який приблизно час я можу закінчити цю роботу своїми двома руками, то виявилось, що на це треба було витратити не менше як десять або дванадцять років, бо берег тут був дуже високий і канал треба було поглибити принаймні на двадцять футів. Отже, на великий мій жаль, довелось відмовитись і від цієї спроби.

Це засмутило мене дуже, і тільки тепер, хоч і надто пізно, я зміркував, як нерозважливо братись до роботи, не розрахувавши точно, чого вона коштуватиме і чи вистачить сили довести її до кінця.

Серед такої праці настали четверті роковини мого життя на острові, і я провів цей день у молитві і з спокійною душею. Завдяки повсякчасному й ретельному читанню слова божого та милостивій допомозі божій, я почав ставитись до всього зовсім не так, як раніше. Мої погляди змінились: світ здавався мені тепер чимсь далеким і чужим: він не збуджував у мене ніяких надій, ніяких бажань. Мені не було чого робити в ньому, і не буде вже, мабуть, довіку. Я дивився на нього так, як ми, може, дивимось на нього з того світу, тобто, як на місце, де ми жили колись і звідки відійшли назавжди. Я міг би тепер сказати світові так, як праотець Авраам сказав багачеві: «Між тобою і мною лежить велика безодня».

І дійсно, я відійшов від усякої земної скверни: у мене не було ні плотських спокус, ні зваби для очей, ні життєвих гордощів. Мені не було чого бажати, бо я мав усе, чим можна було тішитись. Я був володар острова і, якщо хочете, міг вважати себе королем чи імператором усієї країни, якою я володів. У мене не було суперників, не було конкурентів, ніхто не сперечався зі мною за владу, і я ні з ким не поділяв її. Я міг би навантажити зерном цілі кораблі, але це було мені непотрібно, і я сіяв саме стільки, скільки сам потребував. У мене була сила черепах, але я задовольнявся тим, що зрідка вбивав одну. У мене було стільки лісу, що я міг би збудувати цілий флот, і стільки винограду, що вином та родзинками можна було б навантажити всі кораблі цього флоту.