7

«…Стіни сфери, всередині якої я висів, світилися все яскравіше – аж очам було боляче. І раптом світло погасло. Щезли стіни, ніби розтанули. Тепер я висів у порожнечі. Десь у страшній далечині засвітився блакитний вогник. Другий, третій, четвертий… Разом вони утворили знайому конфігурацію. Проціон!

Внизу, під ногами, праворуч, ліворуч, над головою – скрізь спалахували зорі…

– Хто ви? – закричав я, і луна гучно повторила мій голос.

Отже, стіни не зникли? Просто вони стали прозорі. От би Кіра сюди, він би допоміг вирішити цю загадку.

Тільки я подумав про це – зоряне шатро погасло. Навколо мене безмовно закружляли в шаленому танці якісь сріблясті хмарки. Потім замість них з’явились оранжеві нитки, вони складалися в чудернацькі ієрогліфи. А може, це просто гра світлових променів? Але занадто вже правильними рядками рухались ієрогліфи. І деякі з них повторювались.

Я відчув сильний голод. На щастя, в мене був пакет НЗ.

Коли я почав їсти, екран погас, і на мене звідусіль ринуло проміння. Потім на невидимому екрані, що оточував мене, з’явився якийсь величезний пульсуючий клубок. Він ритмічно скорочувався, женучи темну рідину по гіллястих судинах. А це що? Хребет… Кінцівки. Шлунок, в який повільно опускається грудка їжі… Та це ж я!

Мене вивчають, ніби комаху під мікроскопом! Але де ж вони, ці істоти – хазяї планети? Чому вони не з’являються?

Мені здалось, що я плавко опускаюсь. І справді, через кілька секунд мої ноги торкнулись основи сфери.

Екран погас…»

Загрузка...