— Бач? — сказав Верховний верховик, — просто природний фон, який не становить небезпеки для населення.
— Говори голосніше, — сказав Архіректор — я не чую тебе за шумом.
Крики й удари лунали з будинків обабіч вулиці.
Пані Евадна Кекс була медіумом, що межує з унікумом.
Це була невимоглива робота. Не так багато людей, що померли в Анк-Морпорку, виявляли схильність потеревенити із вцілілими родичами. Залишити між собою й ними стільки містичних вимірів, скільки можливо — ось їхнє гасло. Вона заповнювала час між замовленнями пошиттям суконь і церковною роботою — на будь-яку церкву.
Пані Кекс була дуже релігійна, принаймні в розумінні пані Кекс. Евадна Кекс була не з тих медіумів, що прикрашають приймальню намистинчастими завісами і димом ладану, частково тому, що не схвалювала ладан, але переважно тому, що була справді дуже вправна в своїй професії. Добрий заклинач може вразити простою коробкою сірників і абсолютно звичайною колодою карт, і якщо шановна публіка потурбується перевірити їх, то побачить, що то абсолютно звичайна колода карт — він не потребує розсувного столу, який защемлює пальці, й складного капелюха із відкидним верхом, як менш поважні ілюзіоністи. Так само й пані Кекс не потребувала багато — в сенсі, ні реманенту, ні аплодисменту. Навіть кришталеві кулі промислового зразка були тут лиш як поступка її відвідувачам. Пані Кекс насправді могла читати майбутнє по мисці з кашкою[20]. Вона могла отримати видіння в пательні зі смаженим беконом. Вона ціле життя бавила у духовному світі, якщо не брати до уваги, що у випадку Евадни бавитися — слово недоречне. Вона була не з тих, хто бавиться. Це був скоріше той випадок, коли вона розчахувала двері до духовного світу й вимагала розмови з менеджером. І поки вона готувала сніданок і нарізала собачий харч для Людмили, вона почала чути голоси. Вони були дуже слабкі. Не так, ніби вони на самій межі чутності, адже це були голоси того штибу, які звичайне вухо чути не може. Вони були всередині її голови.
...глянь що ти робиш... де я є... припини штовхатися, тут...
І вони знов ущухли.
Їх витіснило повискування із сусідньої кімнати. Вона відштовхнула убік своє варене яйце і перевальцем пройшла крізь намистинчасту завісу.
Шум лунав з-під строгої, але не позбавленої сенсу ряднинки, яка вкривала її кришталеву кулю.
Евадна повернулася назад на кухню і обрала важку пательню. Раз чи два змахнула нею в повітрі, звикаючи до ваги, а потім підкралася до кулі під накривкою.
Тримаючи напоготові пательню, щоб прибити будь-яку погань, вона зісмикнула накривку. Куля поволі крутилася і крутилася на своїй підставці.
Евадна спершу спостерігала за нею. Потім вона заслонила штори, опустилася в крісло, глибоко вдихнула і спитала:
— Хто тут, озвись?
Більша частина стелі обвалилася.
Після кількох хвилин і певної кількості зусиль пані Кекс примудрилася вивільнити голову.
— Людмило!
У коридорі почулися м’які кроки, й щось увійшло із заднього подвір’я. Це була, в загальних рисах, явно жінка, і навіть приваблива, вбрана в цілком звичайне плаття. Також вона явно страждала від надлишкового волосся, яке не змогли б здолати усі витончені рожеві станки для гоління у світі. Також у цьому сезоні носили довгі зуби й кігті. Мимоволі очікувалося, що почвара загарчить, але вона заговорила — приємним і цілком людським голосом.
— Мамо?
— Я тутечки внизу.
Грізна Людмила підняла велетенську балку й легко відкинула її убік.
— Що сталося? Хіба твоє провіщення не було увімкнене?
— Одключила, шоб з пекарем побалакать. Божечки, ну мене й розтеліпало!
— Зробити тобі чашечку чаю?
— Давай-давай, ти знаєш, що завжди трощиш чашки, коли твій Час.
— В мене вже краще виходить, — сказала Людмила.
— Ото розумничка, но я сама зроблю, та й на тім спасибі.
Пані Кекс устала, струсила тиньк із фартуха і сказала:
— Вони верещали! Вони верещали! Геть чисто всі!
Академічний садівник Модо полов трояндову клумбу, коли прадавній оксамитовий моріжок за ним набубнявів і проріс тіневитривалим і посухостійким Кошелем Буком, який заморгав на світло.
— Це ти, Модо?
— Ви праві, пане Буче, — сказав ґном. — Подати вам руку, щоб вилізти?
— Гадаю, я впораюся, дякую.
— У мене в повітці є лопата, якщо треба.
— Ні, все цілком у порядку, — Кошіль піднявся з трави і обтрусив ґрунт із залишків мантії, — вибач за моріжок, — додав він, глянувши униз на дірку.
— Не турбуйтеся, пане Буче.
— Багато часу займає привести його в такий вигляд?
— Гадаю, років п’ятсот.[21]
— Трясця, мені шкода. Я націлявся у льохи, але, здається, збився із азимуту.
— Не переймайтеся цим, пане Буче, — привітно сказав ґном. — Усе одно все росте як несамовите. Я її закидаю по обіді, закопаю трохи насіння, і п’ять сотень літ пролетять, як на крилах, заждіть і побачите.
— Якщо так і далі піде, точно побачу, — сумовито сказав Кошіль. Він роззирнувся. — Архіректор тут? — спитав він.
— Я бачив, як всі вони рушили до палацу, — сказав садівник.
— Тоді гадаю, я піду скоренько прийму ванну й перевдягнуся. Не хочу нікого турбувати.
— Чув, ви не тільки померли, але вас ще й поховали, — сказав садівник, коли Кошіль пошкандибав геть.
— Це правда.
— Хорошу людину не закопати, еге?
Кошіль обернувся.
— До речі... де вулиця В’язів?
Модо почухав вухо.
— Це хіба не та за Патоковидобувним трактом?
— О, так. Я пам’ятаю.
Модо повернувся до прополювання.
Круговоротна природа Кошелебукової смерті не надто його турбувала. Зрештою, дерева, які взимку мають мертвий вигляд, кожної весни знову розцвітають. Висхле старе насіння, яке потрапляє в ґрунт, проростає новими паростками. Практично ніщо не помирає надовго. Візьміть до прикладу компост.
Модо вірував у компост із тією ж пристрастю, із якою інші люди вірували в богів. Його компостні купи здіймалися, бродили і слабко світилися в темряві — можливо, через таємничі й, імовірно, незаконні домішки, якими Модо їх підживлював, хоча досі нічого не було доведено, і в будь-якому разі ніхто не збирався в них копатися, щоб глянути, що всередині.
Цілком мертва маса, але при тому якимось чином жива. І вона, безперечно, зрощувала троянди. Верховний верховик пояснював Модо, що його троянди росли такими великими, бо це чудо існування, але Модо особисто думав, що вони просто хотіли забратися так далеко із компосту, як тільки могли.
Купам було де розгулятися цього вечора. Бур’яни справді почувалися добре. Він ніколи не бачив, щоб рослини підростали так швидко й буйно. Це, певно, усе через компост, думав Модо.
Допоки чарівники дісталися палацу, там здійнялася веремія. Предмети умеблювання літали попід стелею. Косяки столового начиння, мов сріблясті коропи, зависли в повітрі, спалахом промайнули повз Архіректора і пірнули на глибину в коридорі. Здавалося, це місце обійняв вибірковий і тверезомислячий ураган.
Інші люди вже прибули. Серед них була група, одягнена значною мірою як чарівники, хоча для тренованого ока були важливі відмінності.
— Жерці? — сказав Декан. — Тут? Поперед нас?
Дві групи почали потай займати позиції, що розв’язували їм руки.
— Та на що вони здатні? — спитав Верховний верховик.
Метафорична температура помітно впала.
Повз них проплив, вихляючись, килим.
Архіректор зустрівся поглядом із велетенським Верховним жерцем Сліпого Іо, який, як верховний жрець верховного бога невпорядженого пантеону Дискосвіту, був найближчим у Анк-Морпорку до представника релігійних справ.
— Довірливі дурні, — промурмотів Верховний верховик.
— Безбожні кустарі, — сказав маленький служка з-за черева Верховного жерця.
— Легковірні ідіоти!
— Атеїстичні покидьки!
— Підлесливі пришелепки!
— Здитинілі фіґлярі!
— Кровожерні жерці!
— Настирні чарівники!
Ридикуль підняв брову. Верховний жрець легенько кивнув.
Вони залишили дві групи кидатися одна в одну прокляттями з безпечної відстані й безтурботно прогулялися у відносно тиху частину кімнати, де за статуєю одного з Патрицієвих предків розвернулися і подивилися один одному в обличчя.
— Тож... як справи в богодіставанні? — сказав Ридикуль.
— Стараємося з усіх скромних сил. А як небезпечне носопхайство у речі, які людям і розуміти не слід?
— Незле, незле, — Ридикуль зняв капелюха і покопирсався в загостреному кінчику. — Накрапати тобі?
— Алкоголь — це сильце для духа. Сигаретку не бажаєш? Я гадаю, ви собі в цьому не відмовляєте.
— Тільки не я. Знав би ти, що ця штука робить із твоїми легенями...
Ридикуль відкрутив самий кінчик капелюха і налив у нього добрячу порцію бренді.
— Тож, — сказав він, — що трапилося?
— Злетів у повітря алтар і впав на нас.
— Люстра сама відкрутилася. Все саме повідкручувалося. Знаєш, я побачив цілий костюм, який пробіг повз нас дорогою сюди. Дві пари штанів за сім доларів!
— Гм. Ти помітив етикетку?
— А ще все пульсує. Ти помітив, як усе пульсує?
— Ми думали, це ваша робота.
— Це не магія. Припускаю, боги засмучені не більше, ніж зазвичай?
— Явно ні.
За ними жерці й чарівники волали в унісон.
Верховний жрець підсунувся трохи ближче.
— Гадаю, я знайду в собі сили опанувати й здолати одненьке маленьке сильце, — сказав він, — я так не почувався, відколи до моєї пастви приєдналася пані Кекс.
— Пані Кекс? Хто така пані Кекс?
— У вас є ці... огидні Потвори з Підземельних Вимірів і просто потвори, так? Жахливі потенційні ризики вашої богопротивної професії? — сказав Верховний жрець.
— Так.
— А в нас є особа на ім’я пані Кекс.
Ридикуль питально подивився на нього.
— Не питай, — сказав жрець, здригаючись. — Просто будь вдячний, що ніколи не дізнаєшся.
Ридикуль мовчки передав йому бренді.
— Лише між нами, — сказав жрець. — Ти маєш щодо цього всього якісь міркування? Варта намагається розшукати Його Світлість. Ти знаєш, що він захоче відповідей. А я навіть не впевнений, що знаю запитання.
— Не магія і не боги, — сказав Ридикуль. — Можеш передати сильце назад? Дякую. Не магія і не боги. Це лишає нам небагато варіантів, правда?
— Я припускаю, це не якийсь різновид магії, про який ви не знаєте?
— Якщо це він, ми про нього не знаємо.
— Твоя правда, — здався жрець.
— Я припускаю, це не боги намислили трошки по-безбожити? — сказав Ридикуль, присмоктуючись до останнього ковтка. — Може, хтось із них трохи погиркався, абощо? Бешкетують із золотими путивочками, абощо?
— На божественному фронті зараз дуже тихо, — сказав Верховний жрець. Поки він говорив, очі його оскліли, ніби він читав із титрів всередині голови, — Далекозорій, богиня черевиків, гадає, що Сандалій, бог коридорів, є давно втраченим братом-близнюком Чорносливки, бога несезонних фруктів. Хто підклав козу в ліжко крокодилобога Оффлера? Чи сфабрикував Оффлер альянс із Семируким Секом? Тим часом Гокі й Джокстер вдалися до старих трюків...
— Так, так, гаразд, — сказав Ридикуль, — особисто я ніколи не міг себе присилувати цікавитися усім цим неподобством.
За ними Декан намагався завадити спробам Лектора з Новітніх рун перетворити жерця крокодилобога Оффлера на набір крокодилових чемоданів, а в Скарбія цебеніла кров із носа від вдалого удару кадилом.
— Що нам потрібно тут показати, — сказав Ридикуль, — так це об’єднаний фронт. Правда?
— Згоден, — сказав Верховний жрець.
— Правильно. Наразі.
Маленький килимок хвилеподібно проплив на рівні очей. Верховний жрець передав назад пляшку бренді.
— Між іншим, мама казала, що ти давно не писав, — сказав він.
— Так... — решта чарівників здивувалася із присоромленого і покаянного вигляду Архіректора, — я був зайнятий. Ти знаєш, як це буває.
— Вона наказала переконатися, що ти пам’ятаєш: вона чекає нас обох на ланч на Вепродень.
— Я не забув, — похмуро сказав Ридикуль. — Чекаю — не дочекаюся, — він повернувся до купи-малої за їхніми спинами.
— Хлопці, закругляйтесь, — сказав він.
— Братіє! Спом’яніться! — заволав Верховний жрець.
Верховний верховик послабив затиск навколо голови первосвященика Непевного культу. Двійко вікаріїв припинили хвицяти Скарбія. Відбулося загальне впорядження одягу, пошук капелюхів і приступ присоромленого покашлювання.
— Так краще, — сказав Ридикуль. — Ну ж бо, його високопреосвященство Верховний жрець і я вирішили...
Декан зиркнув на дуже маленького єпископа:
— Він мене хвицьнув! Він мене хвицьнув!
— О-о-о! Я й не думав цього робити, сину мій!
— Ти збіса і думав, і робив, — прошипів Декан. — Потай, щоб вони не бачили!
— ...вирішили, — повторив Ридикуль, глипнувши на Декана, — прагнучи владнати поточні заворушення в дусі братерства й доброзичливості, і це стосується і тебе, Верховний верховику.
— Нічого не можу вдіяти! Він мене штовхнув!
— Що ж! Хай буде тобі відпущено! — рішуче сказав Архідиякон Пацьорковий.
Десь зверху почувся тріск. Канапа галопом злетіла вниз сходами і протаранила двері зали.
— Гадаю, варта, певно, й досі намагається звільнити Патриція, — сказав Верховний жрець. — Очевидно, навіть його секретні переходи себе замкнули.
— Геть усі? Я гадав, шельмуватий дідько всюди їх має, — сказав Ридикуль.
— Всі замкнені, — сказав Верховний жрець, — геть усі.
— Майже геть усі, — сказав голос за ним.
Тон Ридикуля не змінився, поки він обертався, хіба що додалося трохи зайвого сиропу.
На перший погляд, постать вийшла просто зі стіни. Вона була людською, але тільки за означенням. Худий, блідий, вбраний в приглушений чорний, Патрицій завжди нагадував Ридикулю хижого фламінго, якби можна було знайти чорного фламінго, наділеного терпінням каменю.
— А, лорде Ветінарі, — сказав він, — я такий радий, що ви неушкоджені.
— Чекаю вас, панове, в Еліптичному кабінеті, — сказав Патрицій. За ним безгучно ковзнула на місце панель в стіні.
— Я, м-м-м, думаю, що нагорі кілька вартових намагаються звільнити... — почав Верховний жрець.
Патрицій махнув на нього худою рукою:
— І не подумаю їх спиняти, — сказав він. — Це їх захоплює і дає їм відчуття значущості. Інакше вони б мусили стояти тут цілий день, люто витріщаючись й намагаючись вкоськати сечовий міхур. Прошу сюди.
Керівники інших гільдій Анк-Морпорка приходили по одному-двоє, поступово наповнюючи кімнату.
Патрицій сидів, похмуро розглядаючи папери на своєму столі, поки вони сперечалися.
— Ну, це не ми, — сказав Головний алхімік.
— Речі завжди злітають в повітря, щойно ви з’являєтесь, — сказав Ридикуль.
— Так, але тільки внаслідок непередбаченої екзотермічної реакції, — сказав алхімік.
— Вибухають, — переклав заступник Головного алхіміка, не підводячи очей.
— Вони можуть вибухати, але ж потім приземляються. Вони ж не пурхають і, зокрема, не починають відкручуватися самі собою, — сказав Головний алхімік, попереджувально до нього нахмурившись, — у кожному разі, чому б ми робили це самі зі собою? Кажу вам, в моїй майстерні пекло! Всюди кружляє начиння! Якраз перед моїм виходом велетенська і дуже дорога скляна посудина розбилася на друзки!
— Подумати тільки, це була гостра реторта, — сказав жалюгідний голос.
Стовпище тіл відсунулося вбік і явило Генерального секретаря і Головного Бевзя Гільдії блазнів і фіглярів. Він здригнувся від уваги, але він взагалі здригався від чого завгодно. У нього був вигляд людини, чиє обличчя надто часто було епіцентром торта з вершками, чиї штани надто часто були напхані вапном, чиї нерви повністю вимотувалися від одного звуку подушки-пердушки. Інші лідери гільдій намагалися бути з ним чуйними, як люди намагаються бути добрими до того, хто стоїть на карнизі дуже високої будівлі.
— Що ти маєш на увазі, Джефрі? — спитав Ридикуль, доброзичливо, як тільки міг.
Блазень глитнув.
— Ну, розумієте, — промимрив він, — тут у нас слово «гострий», ніби це друзки, і реторта, як велика скляна алхімічна посудина, тож так виходить каламбур «гостра реторта», що також означає, ну, вбивчу відповідь. Гостра реторта. Розумієте? Це гра слів. М-м-м. Не дуже добра, правда.
Архіректор глянув у очі, схожі на яйця-бовтуни.
— Ох, каламбур, — сказав він. — Звісно. Хо-хо-хо, — він заохочувально помахав рукою іншим.
— Хо-хо-хо, — сказав Верховний жрець.
— Хо-хо-хо, — сказав лідер Гільдії найманців.
— Xo-xo-xo, — сказав Головний алхімік, — і знаєте, що робить його навіть смішнішим? Те, що насправді це перегінний апарат.
— Тож ви кажете, — сказав Патрицій, коли турботливі руки спровадили Блазня, — що ніхто з вас не несе відповідальності за ці події?
Кажучи це, він виразно подивився на Ридикуля.
Архіректор збирався було відповісти, коли його око вловило рух на столі Патриція.
Там була маленька модель палацу в скляній кулі. Поруч із нею лежав ніж для паперу.
Ніж для паперу повільно гнувся.
— Ну? — спитав Патрицій.
— Не ми, — сказав Ридикуль глухим голосом. Патрицій простежив за його поглядом. Ніж був уже вигнутий, ніби лук Патрицій вивчав зніяковілий натовп, поки знайшов капітана Таксу з денного відділення Міської варти.
— Ви можете щось зробити? — спитав він.
— Е-е-е... Наприклад, пане? З ножем? Е-е-е-е... Гадаю, я міг би його арештувати за те, що він гнутий.
Лорд Ветінарі змахнув руками.
— Отже! Це не магія! Це не боги! Це не люди! То що це? І хто може це зупинити? Кого я маю покликати?
Півгодини по тому маленька кулька зникла.
Ніхто не помітив. Зовсім не помітив.
Пані Кекс знала, кого вона має покликати.
— Ти тут, Одна-Людина-Відро? — спитала вона. Потім ухилилася, просто про всяк випадок.
Пронизливий роздратований голос просочився з повітря.
де ти була? не можу тут рухатися!
Пані Кекс прикусила губу. Така пряма відповідь означала, що її духовний провідник схвильований. Коли він нічим не переймався, то по п’ять хвилин теревенив про бізонів та великих білих спіритів, хоча якщо Одна-Людина-Відро і мав у собі щось білого й спіритного, то хіба що він його перед тим випив, і важко навіть уявити, які стосунки він мав із бізоном. І постійно вставляв у розмову «омг» і «хау».
— Що ти маєш на увазі?
трапилася катастрофа чи щось таке, якась блискавична моровиця?
— Ні. Я так не думаю.
справжня тиснява тут, знаєш, що загачує все?
— Що ти маєш на увазі?
заткнисьзаткнисьзаткнись. я намагаюся поговорити з пані! ви усі, прикрутіть звук! ах так? пішов ти!
Пані Кекс усвідомила, що інші голоси намагаються його заглушити.
— Одна-Людина-Відро!
дикий язичник, хто — я? то знаєш, що тобі скаже цей дикий язичник, га? чуєш, я тут вже сотню років! я не стану говорити в такому тоні з кимось, хто навіть ще не охолов! правда — з мене досить, ти...
Його голос затих.
Пані Кекс стисла зуби.
Його голос повернувся.
ах так? ах так? ну, може, ти й був великим, коли був живий, друже, але тут і тепер ти лиш дірява ряднинка! о, то тобі це не подобається, еге...
— Він знову збирається битися, мамо, — сказала Людмила, яка згорнулася калачиком біля кухонної плити, — він завжди зве людей «друзями», перш ніж ударити.
Пані Кекс зітхнула.
— І це звучить так, ніби він збирається побити багатьох людей, — сказала Людмила.
— О, добре. Сходи принеси мені вазу. Тілько дешеву.
Часто підозрюють, але ніколи загалом не знають, що все має асоційовану духовну форму, яка після переходу в інший світ короткий час існує у відкритому усім вітрам проміжку між світами живих і мертвих. Це важливо.
— Нє, не цю. Ця належала твоїй бабі.
Це примарне існування короткочасне — без свідомості, яка утримує все в купі, але, залежно від намірів, цього може бути достатньо.
— Ця годиться. Ніколи не подобавсь рисунок.
Пані Кекс взяла помаранчеву вазу з рожевими півоніями з лап дочки.
— Ти досі тут, Одна-Людина-Відро? — спитала вона.
я змушу тебе пошкодувати про той день, коли ти помер, ти писклявий...
— Лови.
Вона впустила вазу на плиту. Та розлетілася на друзки.
На мить пізніше почувся звук із Того Боку. Якби безтілесний дух влупив іншого безтілесного духа привидом вази, звук був би достеменно таким самим.
чудово, — сказав голос Одної-Людини-Відра, — захочеш добавки — звертайся.
Кекси, матір і волохата дочка кивнули одна одній.
Коли Одна-Людина-Відро знову заговорив, його голос точився самовдоволенням.
всього лиш змагання за старшинство тут, — сказав він. — всього лиш розподіл особистого простору, багато в нас тут халеп, пані Кекс, це як зала очікування...
Почулися пронизливі вигуки інших безтілесних голосів.
...прийміть, будь ласка, повідомлення для пана...
...скажіть, що капшук із грішми лежить на поличці в комині...
...Агнеса не повинна отримати наше срібло після того, що вона сказала про нашу Моллі...
...я не встиг погодувати кота, міг би хтось піти...
...заткнітьсязаткніться! — це знов був Одна-Людина-Відро. — ти ж поняття не маєш, правда? це промова привида, правда? погодувати кота? а що ж сталося із «я тут дуже щасливий, чекаю, коли ви приєднаєтеся до мене?»
...слухай, якщо хоч хтось іще приєднається до нас, ми сидітимемо один в одного на голові..
...справа не в цьому, справа не в цьому, ось що я кажу. Коли ти дух, є речі, які ти мусиш казати. Пані Кекс?
— Так?
ви мусите комусь про це розповісти.
Пані Кекс кивнула.
— А січас ідіть відси, — сказала вона. — Оп’ять голова розвалюється.
Кришталева куля зблякла.
— Ну! — сказала Людмила.
— Я не стану говорити нікому з жерців, — твердо сказала пані Кекс.
І це було не тому, що пані Кекс була нерелігійною жінкою.
Вона була, як ми вже натякали, насправді дуже релігійною жінкою. Не було такого храму, церкви, мечеті чи маленької групи нагромадженого каміння будь-де у місті, які б вона не навідала того чи іншого разу. Як наслідок, її боялися більше, ніж Доби Просвітництва, самого вигляду її маленького товстого тіла на порозі було досить, щоб більшість жерців намертво заклинило на середині молитви.
Мертві. Ось в чому справа. Всі релігії мали дуже стійкі погляди щодо розмов із мертвими. А саме це й практикувала пані Кекс. Вони дотримувалися думки, що це гріховно. Пані Кекс дотримувалася думки, що це тільки елементарна ввічливість.
Це зазвичай вело до запеклих церковних дебатів, які спричинилися до того, що пані Кекс, за її словами, намагалася «доточити дещицю свого розуму» головному жерцеві. Тепер дещиць її розуму було так багато доточено по всьому місту, що було досить несподівано, що в пані Кекс лишилося досить розуму, щоб обслуговувати пані Кекс, але ще дивніше інше: що більше дещиць її розуму вона доточувала іншим, то більше, здавалося, в неї лишається.
Також було питання Людмили. Людмила була проблемою. Покійний пан Кекс, хай упокоять боги його душу, в повний місяць навіть пальцем об палець не вдарив ні разу за ціле своє життя, і пані Кекс мала чорні підозри, що Людмилі далося взнаки далеке минуле сім’ї в горах або вона ще дитиною підчепила генетичну недугу. Вона була майже впевнена, що її матір одного разу обачно натякнула на факт, що двоюрідний дід Еразмус іноді споживав їжу під столом. Хай там як, Людмила була гідною добропорядною молодою жінкою кожні три тижні з чотирьох й досконало вихованою волохатою вовкулакою решту часу.
Жерці часто відмовлялися дивитися на проблему під таким кутом. Оскільки на момент побиття горщиків через те — чим би воно не було — що жерці залагоджували між нею і богами, пані Кекс під натиском особистої настирності уже перебирала на себе декорування квітами, полірування алтаря, прибирання в храмі, вишкрябування жертовного каменя, відтворення рудиментарних цнот, ремонтування пуфиків і усі решта життєво важливі релігійні допоміжні ролі, її відхід зазвичай спричиняв тотальний хаос.[22] Пані Кекс застібнула пальто.
— Це не подіє, — сказала Людмила.
— Зайду до чарівників. Мо’ буде щось путнє, — сказала пані Кекс. Вона трепетала від усвідомлення власної важливості, як маленька розлючена бомба.
— Так, але ти казала, вони ніколи не слухають, — сказала Людмила.
— Хоч попробую. Хай там як, нащо ти вийшла з кімнати?
— Ох, мамо. Ти знаєш, я ненавиджу цю кімнату. Немає потреби...
— Лучче перебдіть. А як тобі скочить в голову піти ганять чужих курей? Що люди скажуть?
— Але я ніколи не відчувала жодного бажання кинутися на курку, мамо, — втомлено сказала Людмила.
— Погнаться за возом і оббрехать його?
— Брешуть собаки, мамо.
— Йди в свою кімнату, замкнись і сиди ото вишивай, як чемна дитина.
— Ти знаєш, що я не можу тримати голку як слід, мамо.
— Постарайся для мами.
— Так, мамо, — сказала Людмила.
— Ідо вікна не підходь. Ми ж не хочем лякать людей.
— Так, мамо. А ти переконайся, що ввімкнула свої провіщення, мамо. Ти знаєш, що твій зір не такий, як раніше.
Пані Кекс дивилася, як її дочка йде вгору сходами. Потім замкнула за собою вхідні двері і попрямувала до Невидної академії, де, як вона чула, було надто багато безглуздя усіх різновидів. Кожен, побачивши, як пані Кекс просувається вулицею, зауважив би одну-дві дивні деталі.
Незважаючи на її нерівну ходу, в неї ніхто не врізався. Ніхто її не оминав, вона просто не була там, де були вони.
Ось вона повагалась і ступила в провулок. На мить пізніше барило скотилося із воза, який навантажували біля таверни, і розтрощилося об бруківку, де вона мала би стояти. Вона зробила крок із провулка, переступаючи через уламки, буркочучи до себе. Пані Кекс проводила багато часу в буркотанні. Її рот постійно рухався, ніби вона намагалася спекатися кісточки, що налипла на внутрішній поверхні зуба.
Вона дісталася високих чорних воріт Академії і знов завагалася, ніби дослухаючись якогось внутрішнього голосу. Потім відступила вбік і стала чекати.
Білл Двері лежав у пітьмі клуні й чекав.
Унизу він чув мимовільні шуми від Хропунця — м’які рухи, плямкання.
Білл Двері. Тож тепер він має ім’я. Звісно, він завжди мав ім’я, але його називали на честь того, що він утілював, а не того, ким він був. Білл Двері. Гарно звучить.
Пан Білл Двері. Вільям Двері, есквайр. Біллі Д... ні. Не Біллі.
Білл Двері глибше вмостився в сіні. Він сягнув у свою мантію і витягнув крихітний часомір. У верхній колбі було ледь відчутно, але усе ж менше піску. Він поклав його назад.
А потім був ще цей «сон». Він знав, що це було. Люди робили це досить довгий час. Вони лягали, і наступав сон. Певно, він служив якимось цілям. Він чекав на нього з цікавістю. Він мав його пережити, щоб проаналізувати.
Ніч пливла крізь світ, прохолодно переслідувана новим днем.
Почулося шебуршання в курнику на іншому кінці двору.
— Ку-ку-pi... е-е-е...
Білл Двері втупився в дах клуні.
— Ку-ку-pi... е-е-е...
Сіре світло фільтрувалося крізь тріщини.
Але ж тільки мить тому це було червоне світло призахідного сонця!
Шість годин зникли.
Білл витягнув часомір. Так. Рівень однозначно впав. Поки він чекав досвіду сну, щось вкрало частину його... його життя. Він цілком її пропустив...
— Ку... ку... е-е-е...
Він спустився із сінника і вийшов у делікатний світанковий туман.
Пристаркуваті кури насторожено на нього дивилися, коли він заглянув у їхній дім. Старезний і досить отетерілий з виду півень втупився в нього і стріпнув крильми. З боку будинку почулося якесь гримкотіння. Біля дверей висів старий залізний обруч від бочки, і панна Літунка енергійно гатила об нього залізною ложкою.
Він підійшов ближче, щоб розібратися.
— НАВІЩО ВИ ЗЧИНИЛИ ШУМ, ПАННО ЛІТУНКО?
Вона крутнулася навколо з піднятою для удару ложкою.
— От тобі й на! Ти маєш ходити, наче кіт! — сказала вона.
— Я МАЮ?
— Я мала на увазі, що не чула тебе, — вона відступила назад і оглянула його згори донизу. — Щось є в тобі таке, Білле Двері, що я так і не можу розкусити, — сказала вона. — Хотіла б я знати, що це.
Семифутовий скелет поставився до цього стоїчно. Він відчував, що йому нічого на це сказати.
— Що ти їстимеш на сніданок? — спитала стара жінка. — Не те щоб це на щось впливало, бо буде вівсянка.
Пізніше вона подумала: він мав її з’їсти, адже тарілка була порожня. Чому ж я не можу згадати?
А потім ще ця штука з косою. Він глянув на неї так, наче жодної до того не бачив. Вона вказала на траву й на держак. Він ввічливо їх оглянув.
— ЯК її НАГОСТРИТИ, ПАННО ЛІТУНКО?
— Заради всього святого, вона досить гостра.
— А ЯК НАГОСТРИТИ її ЩЕ БІЛЬШЕ?
— Це неможливо. Гостре — це гостре. Не можна бути гострішим за це.
Він змахнув косою в повітрі й наче розчаровано присвиснув.
А потім ще ця трава.
Луки на сіно були високо на схилі за фермою, вони височіли над пшеничним полем. Вона трохи поспостерігала за ним.
Це була найцікавіша техніка, якій вона будь-коли ставала свідком. Вона навіть не думала, що це технічно можливо.
Зрештою вона сказала:
— Все добре. І замах добрий в тебе, і все решта.
— ДЯКУЮ, ПАННО ЛІТУНКО.
— Але чому одна травинка за раз?
Білл Двері певний час споглядав охайний ряд стеблин.
— ІСНУЄ ІНШИЙ СПОСІБ?
— Небагато ти зробиш за один підхід, знаєш.
— НІ. НІ. ОДНА СТЕБЛИНА ЗА РАЗ. ОДИН РАЗ, ОДНА СТЕБЛИНА.
— В такий спосіб багато не накосиш, — сказала панна Літунка.
— ВСІ ДО ЄДИНОЇ, ПАННО ЛІТУНКО.
— Так?
— В ЦЬОМУ ПОКЛАДІТЬСЯ НА МЕНЕ.
На цьому панна Літунка його залишила і повернулася на ферму. Вона постояла при кухонному вікні, трохи по-споглядала віддалену темну постать і як та рухалася схилом пагорба.
«Знати б, що він зробив? — подумала вона, — в нього є Минуле. Думаю, він один із тих Таємничих Чоловіків. Певне, вчинив пограбування і тепер заліг на дно».
Він вже скосив цілий ряд. Одну за раз, але якимось чином швидше, ніж чоловік, який зрізає цілий оберемок.
Єдине, що мала до читання панна Літунка, був «Альманах фермера та каталог насіння», якого мало вистачити у вбиральні на цілий рік, якби ніхто не занедужав. На додачу до строгої інформації щодо місячних фаз і висівання насіння, він мав певну жахливу схильність до детального смакування різноманітних масових убивств, жорстоких пограбувань і природних лих, що випадали на долю людства, щось на зразок: «15 червня, рік Спонтанного Горностая: цього дня 150 років тому людину в Квірмі вбило аномальним дощем із гуляшу», або «Чотирнадцятеро померли від рук Чума, моторошного метальника оселедців».
Визначною рисою цих подій було те, що вони відбулися досить давно, можливо, завдяки якомусь божественному втручанню. Єдина річ, яка зазвичай ставалася поблизу, це випадкова крадіжка курей і випадково заблукалий троль. Звісно, також були грабіжники і бандити в горах, але вони добре ладнали зі справжніми місцевими і були важливими для тутешньої економіки. Хай так, вона відчувала, що цілком певно почувається безпечніше із ще однією людиною в обійсті.
Темна постать на схилі пагорба добряче вклинилася в другий ряд. За ним на сонці сохла зрізана трава.
— Я ЗАКІНЧИВ, ПАННО ЛІТУНКО.
— Тоді піди й погодуй свиню. Її звуть Ненсі.
— НЕНСІ, — сказав Білл, перекочуючи слово у роті, ніби намагався розпробувати його з усіх боків.
— На честь моєї матері.
— Я ПІДУ ПОГОДУЮ СВИНЮ НЕНСІ, ПАННО ЛІТУНКО.
Панні Літунці здалося, що минула мізерна секунда.
— Я ЗАКІНЧИВ, ПАННО ЛІТУНКО.
Вона скоса на нього зиркнула. Потім, повільно і неквапно, витерла руки об одяг, вийшла надвір і рушила в свинарник.
Ненсі по самі очі впхала рило в корито помиїв.
Панна Літунка задумалася, що саме має сказати. Нарешті вона промовила:
— Дуже добре. Дуже добре. Ти, ти, ти однозначно працюєш... швидко.
— ПАННО ЛІТУНКО, ЧОМУ ПІВЕНЬ НЕ СПІВАЄ ЯК ГОДИТЬСЯ?
— О, це ж просто Кирило. В нього не надто добра пам’ять. Смішно чи не так? Хотіла б я, щоб він робив це правильно.
Білл Двері знайшов шматочок крейди в старій кузні ферми, знайшов шматок дошки серед уламків і дуже ретельно виписував певний час. Потім закріпив дошку навпроти курника і вказав на неї Кирилові.
— ЧИТАТИМЕШ ЦЕ, — сказав він.
Кирило короткозоро вглядався в «Ку-ку-рі-ку», написане важкими готичними літерами.
Десь у його крихітній божевільній курячій свідомості виникло дуже ясне усвідомлення, від якого кидало в дрож, що йому краще б навчитися читати дуже, дуже швидко.
Білл Двері знову вмостився серед сіна і подумав про день. Він здавався досить наповненим. Він зрізав сіно, нагодував тварин, полагодив вікно. Він знайшов якусь стару спецівку, покинуту в клуні. Вона здавалася більш підходящою для Білла Двері, ніж мантія, зіткана з абсолютної пітьми, тож він її одягнув. І панна Літунка дала йому крислатого солом’яного капелюха.
І він зважився на півмильну прогулянку до міста. В це місто навіть Макар телят не ганяв. Якщо тут і було в кого теля, його вже давно з’їли. Мешканці, здавалося, заробляли на життя, крадучи одне в одного випрану білизну.
Була міська площа, геть сміховинна. Це було просто роздуте перехрестя з годинниковою вежею.
І там була корчма. Він зайшов усередину.
Після початкової паузи, поки розум присутніх перефокусувався, щоб утворити місце для нього, вони зробилися обачно гостинні; новини швидше розходяться, якщо промочити горло.
— Ти, певно, нова людина панни Літунки, — сказав бармен, — пан Двері, я чув.
— ЗВІТЬ МЕНЕ БІЛЛ.
— А? То була охайна маленька ферма, давним-давно. Ми ніколи не думали, що стара дівка протримається.
— Ая, — згодилися пара старих чоловіків біля вогнища.
— Ая.
— Новий у цих місцях, так? — спитав бармен.
Раптова тиша з боку інших чоловіків у барі була ніби чорна діра.
— НЕ ЗОВСІМ ТАК.
— Був тут раніше, скажи?
— ПРОСТО ПРОЇЗДОМ.
— Кажуть, стара панна Літунка лунатичка, — сказала одна з постатей на лаві уздовж закіптюжених стін.
— Але ловка, як ніж, зважай, — сказав інший згорблений п’яничка.
— О так. Ще й яка ловка. Але все ж лунатичка.
— Кажуть, у неї скрині, повні скарбів, десь у старих світлицях.
— Вона напхана грішми, я це знаю.
— Я так і кажу. Багаті люди завжди напхані грішми.
— Гаразд. Ловка й багата. Але все одно лунатичка.
— Ти можеш бути багатим лунатиком. Можна бути ексцентричним, якщо ти багатий.
Тиша повернулася і нависла. Білл Двері розпачливо думав, що б таке сказати. Він ніколи не був вправний у необтяжливих балачках. В нього ніколи не було нагоди повправлятися.
Що люди кажуть в таких випадках? А. Так.
— Я КУПЛЮ КОЖНОМУ ВИПИТИ, — виголосив він.
Пізніше вони навчили його гри, яка складалася зі столу з дірками із сітками по краю, і майстерно вирізьблених із дерева куль, і кулі, очевидно, мали відскакувати одна від одної і падати в дірки. Гра звалася копанка. Він грав добре. Насправді, грав досконало. На початку він не знав, як цього не робити. Але коли він почув, як вони кілька разів лайнулися, виправився і почав робити помилки з копіткою точністю; до часу, коли вони навчили його грати в дартс, він справді в цьому наловчився. Що більше помилок він робив, то більше подобався людям. Тож він запускав маленькі оперені дартси з холодним розрахунком, ніколи не дозволяючи їм вцілити хоча б за фут від цілі, яку йому призначали. Він навіть послав одну зрикошетити від головки цвяха і лампи, так що вона приземлилася в чиєсь пиво, що змусило одного зі старших чоловіків так сміятися, що його мусили вивести на свіже повітря.
Вони прозвали його старим добрим Біллом.
Ніхто його раніше так не називав.
Що за дивний вечір.
Втім, був один поганий момент. Він почув, як тихий голос сказав:
— Цей чоловік секлет.
І він повернувся й побачив маленьку дитину в нічній сорочці, яка дивилася на нього поверх шинкваса, без жаху, але з якимось різновидом захопленого переляку.
Господар, якого, як Білл Двері вже дізнався, звали Ліфтон, нервово засміявся і попрохав вибачення.
— Це тільки її фантазія, — сказав він. — Дитяча балачка, е? Повертайся в ліжко, Сел. І перепроси пана Двері.
— Він секлет в одязі, — сказала дитина, — чому все, що він п’є, не виливається?
Він майже запанікував. Тож притаманні йому сили блякнуть. Люди не можуть нормально його бачити — він займає сліпу пляму їхніх чуттів, яку вони заповнюють чимось, із чим би вони хотіли зустрітися. Але неспроможність дорослих його бачити явно не була витривалою до такого роду наполегливих заяв, і він відчув замішання довкола. Потім, саме вчасно, із задньої кімнати увійшла матір і забрала дитя геть. Почулися приглушені скарги «секлет, із кістками на...», який зник за поворотом сходів.
І весь час старовинний годинник над каміном цокав, цокав, відкраюючи секунди від його життя. Не так давно здавалося, що їх так багато...
Слабко постукали в двері клуні, під сінником. Він почув, як двері відчинилися.
— Ти в пристойному вигляді, Білле Двері? — сказав голос панни Літунки у темряві.
Білл Двері проаналізував значення речення в контексті.
— ТАК? — ризикнув він.
— Я принесла тобі випити гарячого молока.
— ТАК?
— Ну ж бо, поквапся. А то охолоне.
Білл Двері обережно зліз дерев’яною драбиною.
Панна Літунка тримала ліхтар, шаль огортала її плечі.
— Я додала кориці. Мій Ральф завжди любив корицю, — зітхнула вона.
Білл Двері був обізнаним щодо підтекстів і натяків десь так само, як астронавт обізнаний щодо погодних умов під ним; всі вони видимі, всі як на долоні, готові до дослідження, й усі абсолютно відірвані від поточного досвіду.
— ДЯКУЮ, — сказав він.
Панна Літунка роззирнулася.
— Ти вже тут облаштувався, як вдома, — жваво сказала вона.
— ТАК.
Вона обгорнула шаль навколо плечей.
— Тепер я піду назад у будинок, — сказала вона, — можеш занести кухлик зранку.
Вона поспішила геть у ніч.
Білл Двері узяв напій зі собою на горище. Він поставив його на нижню балку, сів і довго на нього дивився після того, як напій вихолов і свічка згасла.
За певний час він усвідомив наполегливе шипіння. Він витягнув золотий часомір і поставив його геть на іншому кінці горища, під купою сіна.
Це нічого не змінило.
Кошіль Бук розглядав номери будинків — сотня лічильних сосен померла заради однієї цієї вулиці, — а потім усвідомив, що не має потреби вглядатися. Він звик, що короткозорий. Його зір поліпшився.
Зайняло якийсь час знайти номер 668, бо насправді це був другий поверх над магазином кравця. Вхід був через провулок. В кінці провулка були дерев’яні двері. До їхньої поверхні з облізлою фарбою хтось приколов оголошення, де оптимістичними літерами було написано:
«Заходьте! Заходьте!! Клуб „Новий початок“.
Стати мертвим — це тільки початок!!!»
Двері відчинилися на сходовий майданчик, де пахло старою фарбою і мертвими мухами.
Сходи скрипіли ще більше, ніж Кошелеві коліна.
Хтось розмалював стіни. Фразеологія була екзотична, але загальний тон достатньо панібратський: «Привиди світу, повстаньте, вам нічого втрачати, окрім своїх ланцюгів» і «Мовчазна більшість вимагає прав хоч умри» і «Зупинимо віталізм нині!!!».
Нагорі був сходовий майданчик, із якого вели одні двері.
Давним-давно хтось повісив олійну лампу на стелі, але скидалося на те, ніби її не запалювали тисячу років. Старезний павук, який, певно, жив у залишках олії, насторожено виглядав зі свого гнізда.
Кошіль знову глянув на карту, за звичкою глибоко вдихнув і постукав.
Архіректор розлючено рушив назад у коледж, решта вервечкою розпачливо тягнулися за ним.
— Кого він збирається кликати! Це ми тут чарівники![23]
— Так, але ми насправді не знаємо, що сталося, правда? — спитав Декан.
— Тож ми збираємося з’ясувати! — Ридикуль загарчав. — Я не знаю, кого він збирається кликати, але я збіса впевнений, кого збираюся кликати я.
Він раптово зупинився. Решта чарівників врізалися в нього.
— Ні, — сказав Верховний верховик. — Будь ласка, не це.
— Нічого такого, — сказав Ридикуль, — нема про що хвилюватися. Я навів про це довідки минулої ночі, це достовірно. Це можна зробити за допомогою трьох шматочків дерева і...
— Чотирьох мілілітрів мишачої крові, — похмуро сказав Верховний верховик, — але вам це навіть не знадобиться. Ви можете використати два шматочки дерева і яйце. Хоча це має бути свіже яйце.
— Чому?
— Думаю, мишам це більше подобається.
— Ні, я про яйце.
— О, ну хто знає, що подобається яйцям?
— Хай там як, — сказав Декан, — це небезпечно. Я завжди мав відчуття, що він залишається в октограмі тільки для виду. Я ненавиджу, коли він втупиться в тебе і ніби щось підраховує.
— Так, — сказав Верховний верховик, — нам не потрібно це робити. Ми здолали більшість халеп. Дракони, чудовиська. Щури. Пам’ятаєте щурів того року? Здавалося, вони були всюди. Лорд Ветінарі не слухав нас, о ні. Він заплатив балакучому мерзотнику в червоно-жовтих панчохах тисячу золотих монет, щоб їх здихатися.
— Втім, це спрацювало, — сказав Лектор із Новітніх рун.
— Звісно, ця чортівня спрацювала, — сказав Декан. — Це як слід спрацювало в Квірмі й Сто Латі. Йому б це зійшло з рук і в Псевдополісі, якби хтось його не впізнав. Пан так званий Моріс Неймовірний і його вчені щури![24]
— Змінювати тему марно, — сказав Ридикуль. — Ми збираємося провести обряд Ашк-Енте. Правильно?
— І викликати Смерть, — сказав Декан. — О Господи.
— Зі Смертю все нормально, — сказав Ридикуль. — Фаховий хлопець. Морочлива робота. Прямий як двері. За що купив, за те продасть, без проблем. Він знатиме, що сталося.
— О Господи, — знову сказав Декан.
Вони дісталися воріт. Пані Кекс виступила вперед, заступаючи дорогу Архіректору.
Ридикуль звів брови.
Архіректор був не з тих, хто отримує особливе задоволення від того, щоб бути грубим і безцеремонним із жінками. Або, інакше кажучи, він був грубим і безцеремонним абсолютно з усіма, незалежно від статі, що було своєрідною рівністю. І якби подальша розмова відбувалася не між людьми, одна з яких чує людей за декілька секунд до того, як вони заговорять, а інший не чує взагалі, що люди кажуть, все могло би бути дещо інакше. Або не могло.
Пані Кекс почала з відповіді.
— Я не ваша добродійка! — огризнулась вона.
— І хто ж ви така, моя добродійко? — спитав Архіректор.
— Ну, не годиться так звертатись до поважної особи, — сказала пані Кекс.
— Нема чого ображатися, — сказав Ридикуль.
— От трясця, то ось що я роблю? — сказала пані Кекс.
— Пані, чому ви мені відповідаєте до того, як я взагалі що-небудь скажу?
— Що?
— Що ви маєте на увазі?
— А ви що маєте на увазі?
— Що?
Вони втупилися одне в одного, замкнуті в нерозривному розмовному клінчі. Потім до пані Кекс дійшло.
— О, то я оп’ять віщую, — сказала вона.
Вона запхала палець у вухо і з чваканням там покрутила.
— Тепер усе добре. То чо’ я прийшла...
Але Ридикулеві урвався терпець.
— Скарбію, — сказав він, — дай цій пані пенні й відпусти її на всі чотири сторони, будь ласка.
— Що? — сказала пані Кекс, розлючена понад усяку міру.
— Цими днями надто багато подібної катавасії, — сказав Ридикуль до Декана, поки вони повагом звідти йшли.
— Це тиск і стреси від життя у великому місті, — сказав Верховний верховик. — Я десь це читав. Вони в певному сенсі накривають людей.
Вони вийшли через хвіртку у великих дверях, і Декан зачинив її перед носом пані Кекс.
— Він може не прийти, — сказав Верховний верховик, коли вони проходили через двір.
— Він не прийшов на прощальну вечірку бідного старого Кошеля.
— На Обряд він прийде, — сказав Ридикуль. — Це не просто запрошення, на ньому чортова мітка «VSOP» — «відповідь секретна, особиста присутність»[25].
— О, добре. Я люблю коньяк, — сказав Скарбій.
— Заткнися, Скарбію.
Був провулок, десь у Затінках, найбільш провулковій частині найпровулковішого міста.
Щось маленьке і блискуче закотилося в нього і зникло в пітьмі. За певний час почувся слабкий звук металу.
Атмосфера в кабінеті Архіректора була дуже прохолодна. Зрештою Скарбій сказав тремтячим голосом:
— Може, він зайнятий.
— Заткнися, — в унісон сказали чарівники.
Щось відбувалося. Підлога всередині окресленої крейдою магічної октограми стала білою від паморозі.
— Раніше таке ніколи не траплялося, — сказав Верховний верховик.
— Це все неправильно, знаєте, — сказав Декан, — нам потрібні якісь свічки, і якісь казанки, і щось, щоб булькало в тигелях, і якийсь блискучий пил, і трохи кольорового диму...
— Для обряду нічого з цього начиння не потрібно, — гостро сказав Ридикуль.
— Для обряду, може, й не потрібно, а для мене потрібно, — пробурмотів Декан, — робити це без правильного оснащення, це те саме, що знімати весь одяг перед тим, як прийняти ванну.
— Саме так я і роблю, — сказав Ридикуль.
— Хм. Ну, кожному своє, звісно, але декому з нас подобається думати, що ми підтримуємо стандарти.
— Може, він у відпустці? — сказав Скарбій.
— О так, — пирхнув Декан. — На пляжі? Кілька холодних напоїв і капелюх із написом «Швиденько поцілуй мене»[26]?
— Продовжуйте. Продовжуйте. Хтось іде, — прошипів Верховний верховик.
Бліді контури постаті в каптурі виникли над октограмою. Вона постійно колихалася, ніби на неї дивилися крізь перегріте повітря.
— Це він, — сказав Декан.
— Ні, не він, — сказав Лектор із Новітніх рун, — це просто сіра ман... В ній нічого не...
Він зупинився.
Вона повернулася, повільно. Вона була наповнена, ймовірно тим, хто її носив, але в той же час було відчуття спустошення, так, ніби це була тільки форма для чогось, що не мало власної форми.
Каптур був порожній.
Порожнеча оглядала чарівників впродовж кількох секунд, а потім сфокусувалася на Архіректорові.
Вона сказала:
— Хто ти?
Ридикуль глитнув:
— Е. Маструм Ридикуль. Архіректор.
Каптур кивнув. Декан запхав палець у вухо і прокрутив. Мантія не говорила.
Нічого не звучало. Це було, ніби по тому у вас з’являвся раптовий спогад про те, що щойно було годі висловити, і жодного уявлення про те, як він тут з’явився.
Каптур сказав: Ви вище створіння цього світу?
Ридикуль глянув на інших чарівників. Декан пильно вглядався.
— Ну... ви знаєте... так... перший серед рівних і щось цього типу... так... — спромігся Ридикуль.
Йому сказали: Ми принесли добрі новини.
— Добрі новини? Добрі новини? — Ридикуль зіщулився під безосібним поглядом. — О, добрі. Це вже добра новина.
Йому сказали: Смерть відійшов від справ.
— Перепрошую?
Йому сказали: Смерть відійшов від справ.
— О? Це... новини... — сказав Ридикуль непевно.
— Гм. Як? Як... саме?
Йому сказали: Ми просимо вибачення за нещодавні збої в обслуговуванні.
— Збої? — сказав Архіректор, тепер остаточно збентежений. — Ну, гм. Я не впевнений, що були... я маю на увазі, звісно, хлопчина завжди тинявся без діла, але більшість часу ми заледве...
Йому сказали: Це все й було найбільшим безладом.
— Невже? Хіба? О, ну, не можна підтримувати безлад, — сказав Архіректор.
Йому сказали: Це, певно, було жахливо.
— Ну, я... це все... я гадаю, ми... я не впевнений... невже було?
Йому сказали: Але тепер тягар скинуто. Возрадуйтесь. Це все. Буде короткий перехідний період, перш ніж придатний кандидат виявить себе, і потім звичайне обслуговування буде відновлено. Тим часом ми просимо вибачення за всі неминучі незручності, спричинені надлишковими проявами життя.
Постать заколивалась і почала блякнути.
Архіректор розпачливо замахав руками.
— Чекай! — сказав він. — Ти не можеш так піти! Я наказую тобі лишитися! Яке обслуговування? Що це все означає? Хто ти?
Каптур повернувся до нього передом і сказав: Ми ніщо.
— Користі з цього! Як тебе звати?
Ми забуття.
Постать зникла.
Чарівники вмовкли. Паморозь в октограмі почала знову розчинятися в повітрі.
— Ох-хо-хо, — сказав Скарбій.
— Короткий перехідний період? То ось що це таке? — сказав Декан.
Підлога струснулася.
— Ох-хо-хо, — знову сказав Скарбій.
— Це не пояснює, чому все живе власним життям, — сказав Верховний верховик.
— Стривайте... стривайте, — сказав Ридикуль, — якщо люди доживають віку і залишають власні тіла і все таке інше, але Смерть не забирає їх...
— Це означає, що вони товчуться над нами, — сказав Декан.
— Не маючи де подітися.
— Не тільки люди, — сказав Верховний верховик. — Усе має лишатися. Кожне, що помирає.
— Наповнюючи світ життєвою силою, — сказав Ридикуль.
Чарівники говорили монотонно, думка кожного забігала поперед розмови до віддаленого жаху її висновків.
— Тиняючись без діла, — сказав Лектор із Новітніх рун.
— Привиди.
— Активність полтерґейстів.
— От тобі раз.
— Хоча стривайте, — сказав Скарбій, який нарешті наздогнав події, — чому це має нас турбувати? Нам нема чого боятися мертвих, правда? Зрештою, вони всього лиш люди, які померли. Вони просто звичайні люди. Люди, як ми.
Чарівники подумали про це. Подивилися один на одного. І закричали, всі одночасно.
Ніхто зовсім не згадав про придатних кандидатів.
Віра — одна з наймогутніших життєвих сил у багатосвіті. Може, вона й не зовсім спроможна зрушити гори. Але вона може створити того, хто може.
Люди мають зовсім неправильне уявлення про віру. Вони гадають, що вона працює задом наперед. Вони гадають, послідовність така: спершу об’єкт, потім віра. Насправді, вона працює в іншому напрямку. Віра хлюпочеться в небесних сферах, як грудка глини, що кружляє на гончарному колесі. Наприклад, так було створено богів. Вони достеменно мали бути створені їхніми власними вірянами, адже короткий підсумок життів більшості богів передбачає, що їхнє походження точно не може бути божественним. Вони схильні робити точно те саме, що б робили люди, якби була змога, особливо коли це стосується німф, золотих дощів і побивання ворогів.
Віра створює інші речі.
Вона створила Смерть. Не смерть, що є просто технічним терміном для стану, спричиненого тривалою відсутністю життя, але Смерть як особу. Він розвивався, умовно кажучи, укупі з життям. Щойно живі істоти навіть віддалено усвідомили поняття раптового переходу в неживу істоту, виник Смерть. Він був Смертю задовго до того, як люди якось почали на нього зважати, вони тільки допасували форму і всю цю катавасію з косою і мантією особі, якій вже було мільйони років.
А тепер він пішов. Але віра не зупинилася. Віра спрямовується актом вірування. І оскільки точку концентрації віри було втрачено, виникла нова точка. Поки маленька, не дуже могутня. Особисті смерті кожного виду, більш не об’єднані, а відособлені.
У струмку, чорно-лускатий, плавав новий Смерть Одноденок. У лісах, невидимий, всього лиш створіння-звук, витав стук-стук-стук Смерті Дерев. Крізь пустелю цілеспрямовано рухався темний порожній панцир, на сантиметр над землею... Смерть Черепах.
Смерть Людства поки ще був незавершений.
Люди можуть вірити в деякі дуже складні речі.
Це як різниця між базарним і дизайнерським одягом.
Звук металу припинив лунати з провулка.
Настала тиша. Це був саме той різновид тиші, коли щось не створює жодного шуму.
І, нарешті, пролунав дуже слабкий дражливий звук, що розчинився вдалині.
— Не стій у проході, друже. Не заступай дороги. Проходь усередину.[27]
Кошіль Бук блимав очима в мороці.
Коли його очі призвичаїлися, він виявив півколо стільців у досить порожній і запиленій кімнаті. Всі вони були зайняті.
В центрі — умовно кажучи, у фокусі півкола — був маленький стіл, за яким хтось сидів. Тепер усі приступали до нього, із витягнутими руками й широкими усмішками на обличчях.
— Не кажи, дайте вгадати, — сказали вони. — Ти зомбі, правильно?
— Е-е-е, — хай там як, Кошіль Бук ніколи раніше не бачив нікого з такою блідою шкірою. Або того, хто носив одяг такий, ніби його прали лезом бритви, і пахнув, ніби хтось в ньому не тільки помер, але й посмертно розклався. Або того, хто виставляв напоказ значок «Я щасливий із того, що мертвий!»[28].
— Я не знаю, — сказав він, — гадаю, що так. Але вони поховали мене, бачте, і там була записка... — він виставив її попереду, як щит.
— Звісно, вона там була. Звісно, вона там була, — сказала постать.
«Він захоче, щоб я потис йому руку, — подумав Кошіль. — Якщо я це зроблю, то все закінчиться тим, що в кінці рукостискання я матиму більше пальців, ніж на початку. О, святі небеса. Невже цим все й закінчиться?»
— І я мертвий, — бездарно закінчив він.
— І смертельно втомився, що тобі тичуть цим у ніс, еге ж? — спитав дехто зі шкірою зеленавого відтінку. Кошіль дуже обережно потис його руку.
— Не зовсім смертельно...
— Зви мене Шкарбан. Редж Шкарбан.
— Бук. Кошіль Бук, — сказав Кошіль. — Е...
— Еге, завжди те саме, — гірко сказав Редж Шкарбан. — Щойно ти помреш, люди просто не хочуть з тобою знатися, правда? Поводяться так, ніби ти підхопив якусь погану болячку. Смерть із кожним може трапитися, правда?
— Із усіма, я гадав, — сказав Кошіль.
— Еге, я знаю, на що це схоже. Скажи комусь, що ти помер, і вони дивляться на тебе, ніби привида побачили, — продовжував пан Шкарбан.
Кошіль усвідомив, що говорити з паном Шкарбаном — це майже те саме, що говорити з Архіректором. Насправді неважливо, що ви кажете, бо він не слухає. Лише у випадку Маструма Ридикуля це було через те, що його це не обходило, тоді як Редж Шкарбан насправді був на вашому боці розмови, але десь всередині власної голови.
— Еге, правда, — сказав Кошіль, здаючись.
— Насправді ми вже закінчуємо, — сказав пан Шкарбан. — Дозволь тебе представити. Панове, це... — він завагався.
— Бук. Кошіль Бук.
— Брат Кошіль, — сказав пан Шкарбан, — прошу вітати його в «Новому початку».
Розгублений хор погукав «Здоров». Великий і досить волохатий молодий чоловік у кінці ряду зустрівся з Кошелем очима і закотив власні жовті очі в театральному жесті розуміння.
— Це брат Артур Мигаль...
— Граф Нефартить, — різко сказав жіночий голос.
— І сестра Дорін — тобто графиня Нефартить, звісно.
— Честь імєю рекомендовать сібя, — сказав жіночий голос, і невисока пухка жінка, яка сиділа поруч із невисокою пухкою постаттю графа, простягла унизану перснями руку. Сам граф знервовано посміхнувся Кошелю. Здавалося, він убраний у фрачний костюм, пошитий на чоловіка на кілька розмірів більшого.
— І брат Причепа...
Стілець був порожній. Але глибокий голос із пітьми під ним сказав.
— Добривечір.
— І брат Люпин.
М’язистий, волохатий юнак із довгими іклами й загостреними вухами гаряче потис руку Кошелю.
— І сестра Друль. І брат Ґорпер. І брат Іксоліт.
Кошіль потис багато варіацій на тему рук. Брат Іксоліт тицьнув йому маленький шматочок жовклого паперу. Там було написано одне слово: «ОоооЕеееОоооЕеееОоооЕЕЕее».
— Перепрошую, що сьогодні нас так небагато, — сказав пан Шкарбан, — я старався, але боюся, деякі люди не готові зробити зусилля.
— Е-е-е... мертві люди? — спитав Кошіль, все ще дивлячись на записку.
— Байдужість, я б сказав, — гірко сказав пан Шкарбан, — як рух може розвиватися, якщо люди просто лежать лежнем цілий час?
Люпин почав несамовито подавати сигнали «не дай йому почати» за спиною пана Шкарбана, але Кошіль не зумів вчасно зупинитися.
— Який рух? — сказав він.
— Права мертвих, — негайно сказав пан Шкарбан, — я дам тобі мою листівку.
— Але, я певен, е, мертві люди не мають прав? — сказав Кошіль. Кутиком ока він помітив, як Люпин прикрив рукою очі.
— Прав, хоч вмри, — сказав Люпин, його обличчя не мало жодного виразу. Пан Шкарбан глипнув на нього.
— Байдужість — повторив він, — завжди те саме. Зі шкіри пнешся, усе для людей, а вони тебе цураються. Чи відомо вам, що люди можуть казати про вас що завгодно й віднімати ваше майно, лише тому, що ви мертві? Й вони...
— Я думав, що більшість людей, коли помирають, просто... знаєте... мертві, — сказав Кошіль.
— Це лінощі, — сказав пан Шкарбан, — вони просто не хочуть зробити зусилля.
Кошіль ніколи не бачив, щоб хтось був настільки пригніченим. Редж Шкарбан, здавалося, всох на кілька сантиметрів.
— Як довго ви вже не мертвий, Кошелю? — сказала Дорін із удаваною веселістю.
— Зовсім трохи, — сказав Кошіль із полегшенням, мов скинув цілу тонну. — Мушу сказати, що це виявилося зовсім інакше, ніж я уявляв.
— Звикнете, — похмуро сказав Артур Мигаль, він же Граф Нефартить. — Бути не-мертвим — це останній писк. Просто, як зі скелі стрибнути. Ми всі тут не-мертві.
Люпин покашляв.
— Крім Люпина, — сказав Артур.
— Мене скоріше можна назвати почесним не-мертвим, — сказав Люпин.
— ...як вовкулаку, — пояснив Артур.
— Я подумав, що він вовкулака, щойно побачив його, — сказав Кошіль, киваючи.
— На кожну повню, — сказав Люпин, — регулярно.
— Ви починаєте вити й обростати волоссям, — сказав Кошіль.
Всі похитали головами.
— Е, ні, — сказав Люпин. — Я скоріше наче припиняю вити й тимчасово втрачаю якусь частину волосся. Це збіса незручно.
— Але я думав, на повний місяць ви, прості вовкулаки, завжди...
— Халепа Люпина в тому, — сказала Дорін, — што він, понімайотьо, зайшол не з того боку.
— Технічно я вовк, — сказав Люпин. — Смішно, справді. Кожної повні я перетворююся на вовколюда. Решту часу я просто... вовк.
— От тобі й маєш, — сказав Кошіль. — Це мусить бути жахливою халепою.
— Найгірша частина — це штани, — сказав Люпин.
— Е-е-е... правда?
— О так. Розумієте, в людських вовкулак усе гаразд. Вони просто носять власний одяг. Я маю на увазі, він може трохи подертися, але він принаймні завжди під рукою, правда? Тоді як щойно я побачу повний місяць, наступної миті я вже ходжу й говорю, і я однозначно у великій халепі внаслідок обмеженості доступних штанів по сусідству. Тож я маю тримати пару десь у заначці. Пан Шкарбан...
— ...зви мене Редж...
— ...дозволяє мені тримати пару в нього на роботі.
— Я працюю в морзі на вулиці В’язів, — сказав пан Шкарбан, — і мені не соромно. Воно варте того, щоб врятувати брата чи сестру.
— Перепрошую, — сказав Кошіль. — Врятувати?
— Я той, хто пришпилює картки під віко, — сказав пан Шкарбан. — Хтозна, як обернеться. Спробувати варто.
— І часто щастить? — сказав Кошіль. Він оглянув кімнату. Його тон мав натякнути, що це була більш-менш велика кімната, і в ній було лише восьмеро людей, дев’ятеро, включаючи голос з-під стільця, який тільки за припущенням належав особі.
Дорін з Артуром обмінялися поглядами.
— З Артуром повізло, — сказала Дорін.
— Прошу мені вибачити, — сказав Кошіль — не можу припинити думати... ви двоє... е-е-е... не вампіри часом?
— Таки-так, — сказав Артур, — переважно на жаль.
— Ха! Ти нє должон гаваріть такого чортовиння, — пихато сказала Дорін, — ти должон гордитися своїм блогородним насліддям.
— Блогородним насліддям? — спитав Артур.
— Вас кажан покусав чи щось таке? — швидко спитав Кошіль, тривожачись, щоб не стати причиною жодних сімейних незлагод.
— Ні, — сказав Артур, — юрист. Я отримав цього листа, бач? Із розкішною восковою печаткою й таке інше. Бла-бла-бла... пра пра дід... бла-бла-бла... єдиний живий родич... бла-бла-бла... насамперед прийміть наші щонайщиріші... бла-бла-бла. В одну хвилину я Артур Мигаль, перспективний гуртовий продавець фруктів і овочів, наступної миті виявляю, що я Артур, Граф Нефартить, власник п’ятдесяти акрів такого каменюччя, що кози ноги ломлять, і замку, з якого й таргани порозбігалися, і запрошення від бургомістра якось заскочити в село унизу й обговорити податкову заборгованість за триста років.
— Ненавиджу юристів, — сказав голос з-під стільця. Він звучав сумно й спустошено. Кошіль спробував тримати власні ноги поближче до власного стільця.
— Єта був очінно красівий замок, — сказала Дорін.
— Бісова купа розкришеного каміння, ось що він таке, — сказав Артур.
— Очіроватєльні краєвіди.
— Так, крізь кожну стіну, — сказав Артур, обрізаючи цю гілку розмови, — я мав би знати це навіть до того, як ми поїхали на нього глянути, правда? Я подумав, ну, це ж чотири дні змарнувати просто посеред нашого гарячого сезону. І більше я про це не думав. А далі я прокидаюся в пітьмі, в ящику, я зрештою знайшов ці сірники, запалив один, і тут записка за п’ятнадцять сантиметрів від мого носа. А на ній...
— «Ви не повинні дозволити вкласти себе на лопатки», — гордо сказав пан Шкарбан, — це була одна з перших версій.
— Єта не моя віна, — сказала Дорін, — ти лежав нєдвіжно три дні.
— Через мене у жерця стався напад, кажу вам, — сказав Артур.
— Тьху! Жерці! — сказав пан Шкарбан. — Завжди однакові. Завжди кажуть тобі, що ти знову житимеш після смерті, але просто спробуй зробити це й поглянь на їхні обличчя!
— Хай там як, не люблю жерців, — сказав голос з-під стільця. Кошіль задумався, чи ще хто-небудь його чує.
— Не забуду обличчя Ревенереда Велеґара в той день, — похмуро сказав Артур, — я проходив у той храм тридцять років. Мене поважали в громаді. Тепер щойно я навіть подумаю крок ступити в релігійне співтовариство, мені вся нога болить.
— Так, але він не мусив казати те, що він сказав, коли ти відкинув віко, — сказала Дорін. — А ще жрець. Вони взагалі не повинні знати таких слів.
— Мені подобався той храм, — з тугою сказав Артур. — Там було чим себе зайняти по середах.
Кошелю Буку спала думка, що Дорін також у якийсь чудодійний спосіб набула титулу.
— А ви також вампірка, пані Миг... Прошу пробачити... графине Нефартить? — ввічливо запитав він.
Графиня усміхнулася.
— Натирально, што так, — сказала вона.
— Завдяки шлюбу, — сказав Артур.
— А так можна? Я думав, треба, щоб вас укусили, — сказав Кошіль.
Голос під стільцем хіхікнув.
— Не розумію, чому я маю заводитися із тим, щоб кусати мою дружину після тридцяти років шлюбу, і край, — сказав граф.
— Кажная жена повінна антиресуватися хобі свово мужа, — сказала Дорін. — Єта підтримуєть антирес у шлюбі.
— Кому потрібен цікавий шлюб? Я ніколи не казав, що хочу цікавий шлюб. От що не так із цими людьми сьогодні, вони хочуть, щоб такі штуки, як шлюб, були цікавими. Це ж не хобі, в усякому разі, — загорлав Артур. — Вампірство надто перехвалюють, знаєте. Не можна виходити на денне світло, не можна їсти часник, не можна нормально поголитися...
— Чому не можна пого... — почав Кошіль.
— Неможливо користуватися дзеркалом, — сказав Артур. — Я думав, процедура кажаном-перекидання буде цікавою, але ці сови довкола — просто напасть. І щодо цього... ви знаєте... із кров’ю... ну... — його голос урвався.
— Артур нікада не був хорош в общенії з людьми, — сказала Дорін.
— А найгірше, що треба весь час носити вечірнє вбрання, — сказав Артур. Він скоса зиркнув на Дорін. — Я впевнений, що це насправді не обов’язково.
— Єта дуже важливо, как соблюсти свой хвасон, — сказала Дорін. Дорін на додачу до свого щойно-був-і-вже-нема вампірського акценту вирішила доповнити Артурове вечірнє вбрання тим, що, на її думку, було доречним для вампірки: обтислою чорною сукнею, довгим чорним волоссям, вистриженим вдовиним клином, і дуже блідим макіяжем. Природа створила її маленькою, пухкенькою із пишним волоссям і міцною будовою тіла. Це був явний дисонанс.
— Краще б я лишився тоді в труні, — сказав Артур.
— О ні, — сказав пан Шкарбан, — це обирати шлях найменшого спротиву. Рухові потрібні такі люди, як ти, Артуре. Ми маємо подавати приклад. Пам’ятай наше гасло.
— Яке з гасел, Редже? — втомлено сказав Люпин. — У нас їх так багато.
— Нежить — так, нелюдь — ні! — сказав Редж.
— Розумієш, наміри в нього хороші, — сказав Люпин, коли зустріч закінчилася.
Він разом з Кошелем поверталися крізь сірий світанок. Подружжя Нефартить пішло раніше, щоб повернутися додому, перш ніж денне світло завалить Артура ще більшою горою проблем, а пан Шкарбан відбув, як він сказав, щоб виступити на зборах.
— Він іде на цвинтар за Храмом Дрібних Божеств і горлає, — пояснив Люпин. — Він зве це пробудженням свідомості, але я не вважаю, що він не зовсім точно викладає факти.
— Хто то був під стільцем? — спитав Кошіль.
— Це був Причепа, — сказав Люпин, — ми гадаємо, він бабай.
— Хіба бабаї не-мертві?
— Він не зізнається.
— Ви його ніколи не бачили? Я думав, бабай ховається під предметами і, е-е-е, за предметами, і наче вистрибує на людей.
— Із хованням у нього все в порядку. Але я не думаю, що він полюбляє вистрибувати, — сказав Люпин.
Він поміркував над цим. Бабай-агорафоб, здавалося, доповнює комплект.
— Отакої, — непевно сказав він.
— Ми ходимо до клубу, тільки щоб ощасливити Реджа, — сказав Люпин. — Дорін каже, що якщо ми припинимо, це розіб’є йому серце. А знаєш, що найгірше?
— Продовжуй, — сказав Кошіль.
— Іноді він приносить зі собою гітару й змушує нас співати пісні «Вулиці Анк-Морпорка» і «Ми здолаємо»[29]. Це жахливо.
— Співати не вміє, еге? — сказав Кошіль.
— Співати? Не зважаймо на співи. Ти колись бачив, як зомбі намагається грати на гітарі? І, зрештою, допомагати йому шукати пальці опісля — це так ніяково, — Люпин зітхнув. — Крім того, сестра Друль — ґуль. Якщо вона коли-небудь запропонує тобі котлети, не бери.
Кошіль пригадав непевну, соромливу стару пані в безформній сірій сукні.
— О Господи, — сказав він, — ти маєш на увазі, що вона робить їх із людського м’яса?
— Що? О. Ні. Вона просто не надто добре готує.
— О.
— А брат Іксоліт, напевно, єдиний бенші в світі з дефектом мови, тож замість сидіти на дахах і волати, коли люди мають сконати, він просто пише їм записку і підсовує її під двері...
Кошіль пригадав видовжене смутне обличчя.
— Мені він теж одну дав.
— Ми намагаємося його підбадьорити, — сказав Люпин, — він дуже соромливий.
Його рука метнулася і відкинула Кошеля до стіни.
— Тихо!
— Що?
Вуха Люпина нашорошилися. Ніздрі трепетали.
Жестом показавши Кошелю лишатися на місці, вовколюд безшумно прокрався уздовж провулка до перехрестя із іншим провулком, ще меншим і мерзеннішим. Він завмер на мить, а потім сягнув волохатою рукою за ріг.
Почувся схлип. Люпинова рука повернулася, тримаючи п’яничку, який відбивався. Великі, вкриті волоссям м’язи рухалися під подертою сорочкою Люпина, коли він підіймав чоловіка на рівень іклів.
— Ти вичікував, щоб напасти на нас, правда? — сказав Люпин.
— Хто, я?
— Я чую твій запах, — зловісно сказав Люпин.
— Я ніколи...
Люпин зітхнув.
— Вовки не роблять таких речей, знаєш, — сказав він. Чоловік погойдувався.
— Гей, хіба це так? — сказав він.
— Пряме зіткнення, ікло проти ікла, кіготь проти кігтя, — сказав Люпин. — Ти не побачиш, щоб вовки никали попід скелями, аби напасти з тилу на мимоходжого борсука.
— Відвали, га?
— Ти хочеш, щоб я вирвав тобі горлянку, а?
Чоловік втупився оком у жовте око. Оцінив свої шанси проти семифутового чоловіка з такими зубищами.
— А вибір у мене є? — спитав він.
— Оцей мій друг, — сказав Люпин, тицяючи у Кошеля, — зомбі...
— Ну, я нічого не знаю про справжніх зомбі, я думаю, треба з’їсти якусь рибу й корінець, щоб стати зом...
— ...а ти знаєш, що зомбі роблять із людьми, правда? Чоловік спробував кивнути, навіть попри те, що кулак Люпина був просто йому під шиєю.
— Таг-г-г, — спромігся він.
— Тепер ми гарненько тебе роздивимося і якщо побачимо знову...
— Справді, зав’язуй, — пробурмотів Кошіль.
— ...він по тебе прийде. Прийдеш, Кошелю?
— Е? О, так. Правда. Залюбки, — сказав Кошіль нещасно. — А тепер біжи собі, молодчина. Згода?
— Зх-хода... — сказав гаданий грабіжник. Він думав: «Його очі! Як буравчики!».
Люпин пустив його. Чоловік гепнувся на бруківку, востаннє нажахано зиркнув на Кошеля і порятувався втечею.
— Е-е-е, а що зомбі роблять із людьми? — сказав Кошіль. — Гадаю, що мені варто знати.
— Розривають на клапті, як аркуш паперу, — сказав Люпин.
— О? Гаразд, — сказав Кошіль. Вони продовжили прогулянку далі в цілковитій тиші.
Кошіль думав: «Чому я? В цьому місті щодня мають вмирати сотні людей. Закладаюся, з ними ця халепа не сталася. Вони просто заплющили очі й прокинулися, вже народившись кимось іншим, або опинилися на якихось небесах чи, можливо, в якогось виду пеклі. Або пішли на учту з богами в їхніх покоях, що ніколи не здавалося чудовою ідеєю, — боги у власний спосіб цілком нормальні, але це не ті особи, з якими порядна людина захоче розділити трапезу.
Єна-буддисти гадають, що ви просто зробитеся дуже багатими. Деякі з релігій Хапони кажуть, що ви потрапите в розкішний сад, повний юних дів, що, як на мене, звучить не надто релігійно...»
Кошіль усвідомив, що розмірковує, як би це посмертно змінити національність на хапонську.
І в цю мить з ним порівнялася бруківка, і вони зустрілися.
Зазвичай це поетизований спосіб сказати, що хтось упав обличчям донизу. В цьому випадку бруківка насправді здіймалася вгору, щоб із ним зустрітися. Бруківка злітала, якусь мить безгучно кружляла в повітрі над провулком, а потім каменем падала долі.
Кошіль втупився в неї. Люпин теж.
— Таке нечасто побачиш, — сказав вовколюд трохи згодом, — не думаю, що будь-коли раніше бачив, щоб каміння літало.
— Або падало каменем, — сказав Кошіль. Він поторсав один камінь носаком черевика. Той здавався напрочуд щасливим із тої ролі, яку обрала для нього гравітація.
— Ти чарівник...
— Був чарівником, — сказав Кошіль.
— Ти був чарівником. Чим все це спричинено?
— Я гадаю, це може бути нез’ясовне явище, — сказав Кошіль. — Їх дуже багато, із різних причин. Хотів би я знати чому.
Він знову ткнув камінь. Той не виявив жодної схильності до руху.
— Я б краще обійшовся без них, — сказав Люпин.
— На що це схоже, бути вовколюдом? — сказав Кошіль.
Люпин стенув плечима.
— Це самотньо, — сказав він.
— Гм?
— Ти не вписуєшся, розумієш. Коли я вовк, я пам’ятаю, як це, бути людиною, і навпаки. Ніби... я маю на увазі... часом... часом, правда, коли я у вовчій подобі, я біжу між пагорбів... взимку, знаєш, коли серпик місяця в небі, й наст на снігу, й пагорби такі нескінченні... й інші вовки, ну, вони відчувають, як це, звісно, але вони не знають, як відчуваю я. Щоб знати й відчувати водночас. Ніхто більше не знає, як це. Ніхто більше в цілісінькому світі не знає, як це. Знати, що ніхто інший...
Кошіль відчув, що балансує на краю прірви туги. Він ніколи не знав, що казати в такі хвилини.
Люпин прояснів.
— Раз за це мова... а на що це схоже, бути зомбі?
— Це нормально. Непогано.
Люпин кивнув.
— Побачимося, — сказав він і пішов геть широкими кроками.
Вулиці стали сповнюватися народом, коли населення Анк-Морпорка розпочало свою неофіційну переміну між людьми ночі й людьми дня.
Усі вони уникали Кошеля. Люди не натикаються на зомбі, якщо мають вибір.
Він дістався воріт Академії, які були тепер відчинені, й подався до своєї спальні.
Якщо він покине Академію, йому знадобляться гроші. За ці роки він досить багато заощадив. Чи писав він заповіт? Останні років десять чи й більше він був доволі очманілим. Він міг його й написати. Чи був він очманілим достатньо, щоб відписати всі гроші собі? Він на це сподівався. Не існувало практично жодного відомого прецеденту, щоб хто-небудь успішно оскаржив власний заповіт...
Він підважив мостину біля торця ліжка і витягнув мішечок із грішми. Він пам’ятав, як відкладав їх на старість.
Там був його щоденник. Це був п’ятирічний щоденник, він пригадав, тож технічно Кошіль розтринькав — він зробив швидкі підрахунки — так, близько трьох п’ятих своїх грошей.
Або й більше, якщо добре про це подумати. Зрештою, на сторінках було не так і багато. Кошіль роками не робив нічого, вартого запису, або щонайменше того, що він міг би пригадати до вечора.
Там були тільки фази місяця, списки релігійних свят і випадкові солодкі плями на сторінках.
Але під підлогою було щось іще. Він помацав далі в запиленому проміжку й знайшов пару гладеньких кульок. Витяг і втупився у них, зачудований. Він потрусив їх і споглядав крихітні сніжинки. Він прочитав написи, відмітивши, що це були не так написи, як замальовки написів. Він сягнув рукою вниз і підібрав третю штуку; це було трошки погнуте металеве коліщатко. Лише одне металеве коліщатко. І, поруч із ним, розбита кулька.
Кошіль втупився у них.
Звісно, за свої останні тридцять років чи й більше він був трохи очманілим, і, можливо, вбирав спіднє поверх одягу, і трохи пускав слину, але... щоб він збирав сувеніри? Й маленькі коліщатка?
Позаду нього почулося кахикання.
Кошіль упустив загадкові предмети назад у діру й озирнувся. Кімната була порожня, але здавалося, що за відчиненими дверима стоїть тінь.
— Здоров? — сказав він.
Глибокий, гуркітливий, але дуже невпевнений голос сказав:
— Це всього лиш я, пане Буче.
Кошіль наморщив лоба в зусиллі пригадати.
— Причепа? — сказав він.
— Правильно.
— Бабай?
— Правильно?
— За моїми дверима?
— Правильно.
— Чому?
— Це дружні двері.
Кошіль підійшов до дверей і обережно їх зачинив.
За ними не було нічого, крім старого тиньку, хоча йому примарилося, що він відчув рух повітря.
— Тепер я під вашим ліжком, пане Буче, — сказав Причепин голос — так, з-під ліжка. — Ви ж не заперечуєте, правда?
— Ну, ні. Я гадаю, ні. Але хіба ти не маєш бути десь у шафі? Саме там зазвичай ховалися бабаї, коли я був хлопчиком.
— Добру шафу важко знайти, пане Буче.
Кошіль зітхнув.
— Гаразд. Підліжжя твоє. Влаштовуйся як вдома, чи як знаєш.
— Я би волів зачаїтися за дверима, пане Буче, якщо вам байдуже.
— О, гаразд.
— Не заперечуєте на хвилинку заплющити очі?
Кошіль слухняно заплющив очі.
Знову був рух повітря.
— Тепер можете дивитися, пане Буче.
Кошіль розплющив очі.
— Трясця, — сказав Причепин голос, — у вас тут позаду навіть гачок для пальта і всяке інше.
Кошіль дивився, як мідні головки на кінцях стовпчиків ліжка відкручуються самі собою.
Підлогу струснув трем.
— Що відбувається, Причепо? — сказав він.
— Нарощування життєвої сили, пане Буче.
— Ти маєш на увазі, ти знаєш?
— О, так. Гей, ого, тут позаду є защіпка, і ручка, і мідна накладка навколо ручки, і всяка всячина...
— Що ти маєш на увазі під нарощуванням життєвої сили?
— ...і петлі, тут справді хороші дверні петлі, ніколи не мав дверей із...
— Причепо!
— Просто життєва сила, пане Буче. Ви знаєте. Це різновид сили, яка є в живих речах. Я думав ви, чарівники, знаєте про такі штуки..
Кошіль Бук розтулив рота, щоб сказати щось на зразок: «Звісно, ми знаємо», — перш ніж перейти до дипломатичного вивідування, про що в біса говорить бабай, а потім згадав, що тепер він не мусить так робити. Це те, що він зробив би за життя, але, незважаючи на те, що провіщав Редж Шкарбан, було досить важко бути пихатим, коли ти мертвий. Трохи дубуватим, можливо, але не пихатим.
— Ніколи про це не чув, — сказав він, — для чого вона нарощується?
— Не знаю. Дуже несезонно. Зараз усе б мало пригасати, — сказав Причепа.
Підлога знову струснулася. Потім мостина, яка приховувала невелике Кошелеве багатство, тріснула і почала викидати паростки.
— Що ти маєш на увазі під несезонним? — сказав він.
— Її більше навесні, — сказав голос з-за дверей, — виштовхує з-під землі нарциси й таке інше.
— Ніколи про це не чув, — сказав Кошіль, зачудований.
— Я думав, ви, чарівники, все про все знаєте.
Кошіль глянув на свій чаклунський капелюх. Поховання і риття тунелю його не прикрасили, втім, після більш ніж століття в ужитку він і так не сягав вершин високої моди.
— Завжди існує щось нове до вивчення, — сказав він.
Настав новий день. Півень Кирило стріпнувся на своєму сідалі.
Написані крейдою слова відсвічували в напівмороці. Він зосередився.
Він глибоко вдихнув.
— Ка-ку-ка-ра-ча!
Тепер, коли проблему з пам’яттю було вирішено, лишилося перейматися лише за дислексію.
Вгорі на високих луках був сильний вітер, і сонце було близьким і сильним. Білл Двері крокував уперед і назад крізь виляглу траву на схилі пагорба, ніби корабель крізь зелені хвилі.
Він міркував, чи раніше відчував вітер і сонце.
Так, він відчував їх, він мав відчувати. Але він ніколи не переживав їх у такий спосіб; коли вітер так штовхає тебе, коли сонце так тебе припікає. Коли ти можеш відчувати, як минає Час.
Забираючи зі собою тебе.
Несмілий стукіт у двері клуні.
— ТАК?
— Спускайся, Білле Двері.
Він зліз донизу в пітьму й обережно відчинив двері.
Панна Літунка затуляла однією рукою свічку.
— Гм, — сказала вона.
— ПЕРЕПРОШУЮ?
— Можеш піти в будинок, якщо хочеш. На вечір. Не на ніч, звісно. Я маю на увазі, мені не подобається думати, що ти тут зовсім один увечері, тоді як у мене є вогнище і всяка всячина.
Білл Двері не знався на читанні з обличчя. Цієї навички він ніколи не потребував. Він дивився на заціпенілу, схвильовану, благальну усмішку панни Літунки, як бабуїн дивиться на розетський камінь.
— ДЯКУЮ ВАМ, — сказав він.
Вона шмигнула геть.
Коли він прийшов у дім, вона була не в кухні.
Він пішов на шурхіт і шкряботіння у вузький коридор і крізь низький дверний просвіт. Панна Літунка стояла навколішки в маленькій кімнаті позаду і гарячково розпалювала вогонь.
Вона звела очі в сум’ятті, коли він ввічливо постукав у відчинені двері.
— Заледве варто розпалювати його для одної, — пробурмотіла вона, ніби замість незграбного пояснення, — сідай. Я зроблю чаю.
Білл Двері увібгав себе в одне з вузьких крісел біля вогню і оглянув кімнату.
Це була незвична кімната. Якими б не були її функції, бути житловою, очевидно, до них не належало. Тоді як кухня була свого роду накриттям над зовнішнім простором і серцем усієї діяльності ферми, ця кімната нічого так не нагадувала, як мавзолей.
Всупереч загальним віруванням, Білл Двері не був надто звичний до поховального декору. Смерть зазвичай не відбувається в гробницях, окрім як у рідкісних і нещасливих випадках. На природі, на дні річок, наполовину в пащі акули, у всіляких спальнях — так, у гробницях — ні.
Його справа була відділити зерно душі від плевел смертного тіла, і зазвичай вона завершувалася задовго до будь-яких ритуалів, пов’язаних із тим, що, як поглянути ближче, є всього лиш шанобливою формою утилізації сміття.
Але ця кімната на вигляд була наче гробниці тих королів, які все хотіли забрати зі собою.
Білл Двері сидів, поклавши руки на коліна, й розглядався довкіл.
Насамперед, там були декоративні предмети. Більше заварничків, ніж можна уявити. Китайські собачки з вибалушеними очима. Дивні підставки для тортів. Різноманітні статуетки й розмальовані тарелі з привітними маленькими написами на них: «Дарунок із Квірма, довгих років і щастя». Вони вкривали усяку горизонтальну поверхню в порядку повної демократії, так що досить цінний срібний старовинний свічник стояв поруч із барвистою розписною китайською собачкою з кісткою в пащі і виразом винуватого слабоумства на морді.
Стіни ховалися під картинами. Більшість із них були написані в кольорах багна і показували понуру худобу, що стоїть у тумані посеред вогких боліт.
Насправді декоративні предмети майже ховали під собою меблі, але біди в цьому не було. Окрім двох крісел, що вгиналися під тягарем навалених мереживних серветок, решта меблів, здавалося, не мали жодного іншого застосунку, крім як підтримувати декоративні предмети. Усюди стояли хисткі столики.
Підлога була вкрита шарами клаптикових килимків. Комусь справді подобалося робити клаптикові килимки. І понад усім, і навколо усього, і пронизуючи все, стояв запах.
Пахло довгими, бляклими полуднями.
На вкутаному тканиною буфеті стояли дві маленькі дерев’яні скриньки обабіч більшої. Це і є, певно, славетні скриньки, повні скарбів, подумав він.
Він усвідомив, що чує цокання.
На стіні був годинник. Комусь колись спало на думку те, що він сприйняв за чудову ідею, — зробити годинник у вигляді сови.
Коли маятник хитався, очі сови бігали туди-сюди, і хтось критично спраглий розваг, певно, міг вважати це кумедним. За певний час його власні очі почали бігати туди-сюди за компанію.
Панна Літунка метушилася із завантаженою тацею. Це була якась непевна діяльність, вона священнодіяла в алхімічній церемонії приготування чаю, намазуючи маслом скони[30], розкладаючи печиво, чіпляючи щипці для цукру на посуд...
Вона затишно вмостилася. Потім, немов спочивала вже хвилин зо двадцять, сказала тремким голосом, трішки затримуючи дихання:
— Ну... хіба ж не мило.
— ТАК, ПАННО ЛІТУНКО.
— Зараз нечасто випадає нагода відчинити малу вітальню.
— НІ.
— Особливо відтоді, як я втратила тата.
На мить Білл Двері подумав, що вона втратила покійного пана Літунку в малій вітальні. Певно, він не туди звернув серед цих декоративних предметів. Потім він пригадав ті дивні маленькі слабкості людей, говорити своєрідно про такі речі.
— А.
— Він звикле сидів у тому самому кріслі, читаючи альманах.
Білл Двері порився у своїй пам’яті.
— ВИСОКИЙ ЧОЛОВІК, — ризикнув він. — ІЗ ВУСАМИ? БЕЗ КІНЧИКА МІЗИНЦЯ НА ЛІВІЙ РУЦІ?
Панна Літунка втупилася в нього поверх своєї чашки.
— Ти його знав? — сказала вона.
— ДУМАЮ, БАЧИВ ЙОГО ОДНОГО РАЗУ.
— Він про тебе ніколи не згадував, — лукаво сказала панна Літунка, — не на ім’я. Не як Білл Двері.
— НЕ ДУМАЮ, ЩО ВІН БИ СТАВ ПРО МЕНЕ ЗГАДУВАТИ, — повільно сказав Білл Двері.
— Нічого страшного, — сказала панна Літунка, — я все про це знаю. Тато теж трохи промишляв контрабандою. Ну, це невелика ферма. Не те, що можна назвати прожитком. Він завжди казав, чоловік має робити, що тільки може. Я гадаю, ти йшов по його лінії. Я за тобою наглядала. Це й було твоє заняття, точно.
Білл Двері глибоко задумався.
— ПЕРЕВЕЗЕННЯ, — сказав він.
— Звучить схоже, так. У тебе є сім’я, Білле?
— ДОНЬКА.
— Це добре.
— БОЮСЯ, МИ ВТРАТИЛИ ЗВ’ЯЗОК.
— Яка прикрість, — сказала панна Літунка, і це прозвучало, ніби вона справді так вважає. — В старі часи ми зазвичай добре тут проводили час. Тоді, звісно, ще був живий мій хлопець.
— У ВАС БУВ СИН? — спитав Білл, який втратив нитку розмови.
Вона гостро на нього зиркнула.
— Прошу тебе подумати як слід над значенням слова «панна», — сказала вона. — В цих краях речі такого штабу сприймаються серйозно.
— ПРОШУ ВИБАЧЕННЯ.
— Ні, Руфусом його звали. Він був контрабандистом, як і тато. Хоча не таким успішним. Я мушу це визнати. Він більше знався на мистецтві. Він зазвичай привозив мені всілякі штуки з інших країв, знаєш. Трохи прикрас і такого іншого. А потім ми зазвичай ходили на танці. Я пам’ятаю, в нього були прегарні литки. Мені подобається дивитися на гарні ноги в чоловіків.
Вона втупилася у вогонь на хвильку.
— Розумієш... одного дня він не повернувся назад. Саме напередодні нашого вінчання. Тато сказав, що він нізащо не повинен був переходити гори перед самою зимою, але я знаю, що він хотів це зробити, щоб привезти мені гідний подарунок. І він хотів заробити трохи грошей і справити враження на тата, бо тато був проти...
Вона вхопила коцюбу й ткнула у вогонь більш люто, ніж він заслуговував.
— В будь-якому разі, деякі хлопці казали, що він утік у Фарфері, чи Анк-Морпорк, чи ще кудись, але я знаю, що він би нічого такого не зробив.
Пронизливий погляд, який вона кинула на Білла Двері, пришпилив його до стільця.
— А ти як думаєш, Біллє Двері? — гостро спитала вона.
Він почувався гордим через те, що зумів розпізнати питання в питанні.
— ПАННО ЛІТУНКО, ВЗИМКУ ГОРИ МОЖУТЬ БУТИ ДУЖЕ ПІДСТУПНИМИ.
Здавалося, вона відчула полегшення.
— От і я так завжди казала, — сказала вона. — І знаєш що, Біллє Двері? Знаєш, що я думаю?
— НІ, ПАННО ЛІТУНКО.
— Це був переддень, як ми мали іти до вінця, як я і сказала. А потім один із його вантажних поні прийшов сам-один, а потім люди вирушили й знайшли лавину... і знаєш, що я подумала? Я подумала, що це просто смішно. Що це по-дурному. Жахливо, хіба ні? Ох, пізніше я подумала й інші речі, природно, але перші думки були про те, що у світі все має відбуватися не так, ніби в якихось там книжках. Хіба ж це була не жахлива думка?
— САМ Я НІКОЛИ НЕ ВІРИВ У ДРАМИ, ПАННО ЛІТУНКО.
Вона насправді не слухала.
— І я подумала, те, чого зараз чекає від мене життя, — що я сновигатиму навколо у вінчальному платті роками, поки остаточно не поїду дахом. От що воно хотіло від мене. Ха! О так! Тож я запхала сукню в мішок із клаптями, і ми запросили всіх на весільне снідання, бо це був просто злочин — змарнувати хорошу їжу.
Вона знову атакувала вогонь, а потім знов звела на нього погляд із потужністю мегавата.
— Я думаю, що завжди важливо розрізняти, що справжнє, а що ні, правда?
— ПАННО ЛІТУНКО?
— Так?
— НЕ ЗАПЕРЕЧУЄТЕ, ЯКЩО Я ЗУПИНЮ ГОДИННИК?
Вона глянула вгору на сову з очима-бігунцями.
— Що? О. Чому?
— БОЮСЯ, ВІН ДІЄ МЕНІ НА НЕРВИ.
— Він цокає не надто гучно, правда ж?
Білл Двері хотів сказати, що кожне «цок» було ніби забивання металевих палиць у бронзові стовпи.
— ВІН ШВИДШЕ ДРАТУЄ, ПАННО ЛІТУНКО.
— Ну, зупини його, якщо хочеш. Я накручую його тільки задля товариства.
Білл Двері вдячно звівся, обережно пробрався крізь ліс декоративних предметів і вхопив маятник у формі шишки. Дерев’яна сова люто глипнула на нього, і цокання припинилося. Принаймні в дійсності звичайних звуків. Він був свідомий того, що, хай там як, деінде дроблення часу триває. Як можуть люди це витримувати? Вони запрошують Час у власні оселі, ніби це їхній друг.
Він знову сів.
Панна Літунка почала в’язати, несамовито.
Вогонь шурхотів за ґратками.
Білл Двері умостився в кріслі й втупився у стелю.
— Твоєму коневі добре ведеться?
— ПЕРЕПРОШУЮ?
— Твій кінь. Здається, йому добре ведеться на луках, — підказала панна Літунка.
— О. ТАК.
— Гасає, ніби ніколи трави раніше не бачив.
— ВІН ЛЮБИТЬ ТРАВУ.
— А ти любиш тварин. Я бачу.
Білл Двері кивнув. Його запас необтяжливих балачок, і без того не надто золотий, геть вичерпався.
Він сидів мовчки наступних кілька годин, руки вчепилися в підлокітники крісла, поки панна Літунка не оголосила, що йде спати. Тоді він повернувся до клуні й заснув.
Білл Двері не усвідомив, коли вона прийшла. Але ось вона, сіра постать, що літає у пітьмі клуні.
Чомусь вона тримала золотий часомір.
Вона сказала йому: Біллє Двері, це була помилка.
Скло розкололося на друзки. Дрібнісінькі золоті секунди зблиснули в повітрі на мить, а потім опали.
Вона сказала йому: Повертайся. Ти маєш роботу, яку треба робити. Це була помилка.
Постать зблякла.
Білл Двері кивнув. Звісно, це була помилка.
Кожен би помітив, що це була помилка.
Він увесь час знав, що це була помилка.
Він швиргонув спецівку у куток і одягнув мантію абсолютної пітьми.
Що ж, це був досвід. І, мусив визнати він, не той, який хотілось би знов пережити. Він відчув, як аж від серця відлягло.
Чи справді бути живим схоже на це? Відчуття пітьми, що тебе затягує?
Як вони можуть із цим жити? А живуть же і навіть, здається, отримують від цього задоволення, тоді як єдиним розумним способом дії було б зневіритися. Немислимо.
Відчути, що ти лиш крихітна жива істота, затиснута між двома скелями пітьми. Як вони можуть витримувати бути живими?
Очевидно, це щось, із чим потрібно вродитися.
Смерть осідлав коня і поїхав геть угору через поля. Збіжжя хвилювалося внизу, ніби море. Панні Літунці доведеться знайти когось іншого, хто допоможе їй зібрати врожай.
Це було дивно. Було якесь почуття.
Жаль? Чи це був він? Але це були почуття Білла Двері, а Біля Двері був... мертвий. Ніколи не жив. Він знову був колишнім собою, у безпеці, там, де немає жодних почуттів і жодних жалів.
Зовсім ніяких жалів.
А тепер він був у своєму кабінеті, і це було дивно, бо він не міг точно пригадати, як туди дістався. Однієї миті він був на спині коня, наступної в кабінеті, зі своїми рахунковими книгами, і часомірами, й інструментами.
І той був більший, ніж він пам’ятав. Стіни ховалися за межами поля зору. Це було сприйняття Білла Двері. Звісно, він здавався великим Біллу Двері, і, певно, його частинка все ще лишалася в ньому. Справи не давали йому сидіти склавши руки. Зануритися в роботу.
На його столі вже були деякі життєлічильники. Він не пам’ятав, як поставив їх тут, але це не мало значення, важливіше було налагодити роботу...
Він узяв найближчий і прочитав ім’я.
— Ду-ку-ку-рень!
Панна Літунка сіла в ліжку. На межі сну вона почула інший звук, який, певно, розбудив півня.
Вона чиркала сірником, поки змогла запалити свічку, а потім порпалася під ліжком, поки її пальці намацали руків’я шаблі, яка частенько ставала в нагоді покійному пану Літунці під час його ділових поїздок через гори.
Вона поспішила вниз рипучими сходами і вийшла надвір у світанкову прохолоду.
Вона завагалася в дверях клуні, а потім відчинила їх рівно настільки, щоб прослизнути всередину.
— Пане Двері?
Почувся шурхіт у сіні, а потім насторожена тиша.
— ПАННО ЛІТУНКО?
— Ти мене гукав? Я впевнена, що чула, як хтось вигукнув моє ім’я.
Почувся інший шурхіт, і голова Білла Двері з’явилася над краєм підлоги горища.
— ПАННА ЛІТУНКА.
— Так. Кого ти чекав? З тобою все добре?
— Е. ТАК. ТАК, Я ГАДАЮ, ТАК.
— Ти впевнений, що з тобою все добре? Ти розбудив Кирила.
— ТАК. ТАК. ЦЕ БУВ ТІЛЬКИ... Я ДУМАЮ ЦЕ... ТАК.
Вона задула свічку. Передсвітанкового світла було досить, щоб бачити.
— Ну, якщо ти впевнений... Тепер, коли я встала, я можу заразом приготувати вівсянку.
Білл Двері ліг назад на сіно, поки не відчув, що зможе втриматися на ногах, а потім зліз додолу і пошкандибав через двір до фермерського будинку.
Він не говорив нічого, поки вона не вилила вівсянку у його миску й не заправила її сметаною. Зрештою, він не зміг далі стримуватися. Він не знав, як запитати, але справді потребував відповідей.
— ПАННО ЛІТУНКО?
— Так?
— ЩО ЦЕ... ВНОЧІ... КОЛИ ТИ БАЧИШ РЕЧІ, АЛЕ ЦІ РЕЧІ НЕСПРАВЖНІ?
Вона стояла, горщик вівсянки в одній руці, ополоник у другій.
— Ти маєш на увазі сновидіння? — сказала вона.
— ТО ЦЕ І Є СНОВИДІННЯ?
— Хіба ти не бачиш снів? Я думала, всі бачать.
— ПРО РЕЧІ, ЯКІ МАЮТЬ СТАТИСЯ?
— Це передчуття, ось що. Сама я ніколи у них не вірила. Ти ж не хочеш сказати, що не знаєш, що таке сни?
— НІ. НІ. ЗВІСНО, НІ.
— Що тебе турбує, Білле?
— Я РАПТОМ ДІЗНАВСЯ, ЩО МИ ВСІ ПОМРЕМО.
Вона замислено на нього поглянула.
— Ну, всі помруть, — сказала вона. — І про це був твій сон чи не так? Усі так почуваються час від часу. На твоєму місці я би про це не хвилювалася. Найкраще, це зайняти себе і мислити позитивно, я завжди кажу це.
— АЛЕ МИ ПРИПИНИМО ІСНУВАТИ!
— О, я про це не знаю, — сказала панна Літунка, — це все залежить від способу життя, який ти ведеш. Я так гадаю.
— ПЕРЕПРОШУЮ?
— Ти віруюча людина?
— ВИ МАЄТЕ НА УВАЗІ, ЩО З ВАМИ ПІСЛЯ СМЕРТІ ТРАПИТЬСЯ ТЕ, ЩО, ЯК ВИ ВІРИТЕ, МАЄ ТРАПИТИСЯ?
— Було б добре, якби це було так, правда? — погідно спитала вона.
— АЛЕ, РОЗУМІЄТЕ, Я ЗНАЮ, У ЩО Я ВІРЮ. Я ВІРЮ В... НІЩО.
— Ми смутні цього ранку, правда? — сказала панна Літунка. — Найкраще, що можна зробити зараз, це прикінчити цю вівсянку. Це корисно. Кажуть, вона зміцнює кістки.
Білл Двері зазирнув у миску.
— МОЖНА ПОПРОСИТИ ЩЕ?
Білл Двері провів ранок, колючи дрова. Це було приємно одноманітно.
Втомитися. Це було важливо. Він, певно, спав попередньої ночі, але був такий втомлений, що не бачив снів. І мав намір не бачити снів знову. Сокира здіймалася і падала на поліна чітко, як годинник.
Ні! Не як годинник!
Панна Літунка поставила на плиту кілька горщиків, коли він увійшов.
— СМАЧНО ПАХНЕ, — подав голос Білл. Він потягнувся до кришки горщика, яка підстрибувала. Панна Літунка крутнулася на місці.
— Не чіпай! Тобі цього не треба! Це для щурів.
— ЩУРИ НЕ ГОДУЮТЬСЯ САМІ?
— Ще й як годуються. Ось чому ми даємо їм ще трохи дечого перед жнивами. Кілька шматків цього біля нірок — і більше жодних щурів.
У Білла Двері забрало трохи часу скласти два і два, але, коли вони склалися, це стало зіткненням мегалітів.
— ТО ЦЕ ОТРУТА?
— Витяжка спіккла, змішана з вівсяним борошном. Ніколи не зрадить.
— ВОНИ ПОМРУТЬ?
— Миттєво. Впадуть на місці догори лапками. Ми поїмо хліб і сир, — додала вона. — Я не куховарю двічі на день, а увечері в нас буде курка. До речі, про курку, власне... ходи сюди...
Вона зняла фартух із вішалки і вийшла у двір. Півень Кирило підозріло стежив за нею із верху купи гною. Його гарем із товстих і досить старих курей, які греблися в пилюці, перевальцем побіг до панни Літунки, по-курячому незграбно. Вона швидко нахилилася і схопила одну.
Та дивилася на Білла Двері яскравими тупими очима.
— Ти вмієш общипувати курку? — сказала панна Літунка.
Білл дивився то на курку, то на неї.
— АЛЕ МИ ЇХ ГОДУЄМО, — безпорадно сказав він.
— Правильно. А потім вони годують нас. Ця не несеться місяцями. Ось як це відбувається в курячому світі. Пан Літунка зазвичай відкручував їм голови, але я так і не наловчилася це робити; ножем це робити неохайно, і вони трохи бігають опісля, хоча мертві й знають про це.
Білл Двері зважив усі можливості. Курка сфокусувала на ньому одне, схоже на намистину, око. Кури набагато дурніші за людей і не мають складних ментальних фільтрів, які заважають їм бачити те, що є насправді. Вона знала, де вони, й хто на неї дивиться.
Він глянув на її маленьке просте життя і побачив, як витікають останні секунди.
Він ніколи не вбивав. Він брав життя, але тільки коли з ним було покінчено. Є різниця між грабіжництвом й крадіжкою знайденого.
— НЕ ТРЕБА НОЖА, — втомлено сказав він. — ДАЙТЕ МЕНІ КУРКУ.
Він на мить повернувся спиною, а потім передав мляве тільце панні Літунці.
— Добра робота, — сказала вона і пішла на кухню.
Білл Двері відчув, як звинувачувально дивиться на нього Кирило.
Він розтулив руку. Крихітна плямка світла кружляла над його долонею. Він подув на неї, легко, і вона зблякла.
Після ланчу вони розклали щурячу отруту. Він почувався убивцею.
Щурів померло багато.
Унизу в ходах під клунею — в найглибшому з них, проритому давним-давно шуроподібним забутим предком — щось виникло в пітьмі.
Здавалося, йому важко вирішити, якої форми набути.
Воно почало з кусня сиру дуже підозрілого вигляду. Здається, це не спрацювало. Потім воно спробувало щось подібне на маленького голодного тер’єра. Це також було відкинуто.
На мить воно стало пасткою зі сталевими зубцями. Це було цілковито недоречно.
Воно пошукало свіжі ідеї, і, на великий власний подив, одна прийшла легко, ніби й не здолала жодної відстані. Не так форма, як пам’ять про форму.
Воно спробувало її і вирішило, що хоч вона зовсім не придатна для роботи, в якийсь глибоко задовільний спосіб ця форма єдино можлива.
Воно стало до праці.
Цього вечора чоловіки вправлялися в стрільбі з лука на моріжку. Білл Двері обачно підтвердив місцеву славу найгіршого лучника в цілій історії стрілецького ремесла; нікому й на думку не спало, що пробити стрілою капелюха роззяви у себе за спиною, логічно, мало б вимагати кращих навичок, аніж просте вціляння у досить велику мішень за якихось п’ятдесят ярдів від себе.
Вражає, скількох друзів можна здобути, просто зазнаючи невдач у справах, за умови, що ви достатньо погані, щоб бути посміховиськом.
Тож йому дозволили сісти на лаву за стрільбищем, зі стариганями.
По сусідству соталися іскри з комина сільської кузні і спіраллю здіймалися у присмерку. З-за зачинених дверей чулося несамовите грюкання. Білл Двері задумався, чому кузня завжди зачинена. Більшість ковалів працювали при відчинених дверях, тож їхні кузні ставали неофіційною сільською вітальнею. Цей же так захопився роботою...
— Здоров, секлете.
Він крутнувся на місці.
Маленьке дитя дивилося на нього найбільш пронизливим із усіх бачених ним поглядів.
— Ти секлет, правда ж, — сказала вона. — Я знаю це через кістки.
— ТИ ПОМИЛЯЄШСЯ, МАЛЕНЬКЕ ДИТЯ.
— Ти точно він. Люди обертаються на секлети, коли помирають. Вони не мають розгулювати тут після цього.
— ХА. ХА. ХА. ТІЛЬКИ ПОСЛУХАЙТЕ ДИТИНУ.
— Все ж, чому ти тут ходиш?
Білл Двері глянув на стариганів. Вони здавалися цілком заглибленими в спорт.
— ОСЬ ЩО Я СКАЖУ, — розпачливо сказав він, — ЯКЩО ТИ ПІДЕШ ГЕТЬ, Я ДАМ ТОБІ ПІВПЕННІ.
— Я мала маску секлета, коли ми ходили на залякування в Ніч душевного пундика, — сказала вона, — вона зроблена з паперу. І нам давали солодощі.
Білл Двері зробив помилку, яку допустили до нього мільйони людей, які стикалися з малими дітьми за дещо подібних обставин.
Він закликав до розуму.
— ДИВИСЯ, — сказав він, — ЯКБИ Я СПРАВДІ БУВ СКЕЛЕТОМ, МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКО, ТО ЦІ СТАРІ ПАНИ ПОРУЧ ЩОСЬ БИ ПРО ЦЕ СКАЗАЛИ.
Вона оглянула стариганів на іншому кінці лави.
— Вони теж майже секлети, — сказала вона, — я не думаю, що вони хочуть помічати ще одного.
Він здався.
— МУШУ ВИЗНАТИ, ЩО В ЦЬОМУ ТИ МАЄШ РАЦІЮ.
— Чому ти не розпадаєшся на частини?
— НЕ ЗНАЮ. НІКОЛИ НЕ РОЗПАДАВСЯ.
— Я бачила секлети птахів і тварин, і всі вони розпадалися на частини.
— МОЖЕ, ТОМУ, ЩО ВОНИ Є ТИМ, ЩО БУЛО ЧИМОСЬ ІНШИМ, ТОДІ ЯК Я Є ТИМ, КИМ Є.
— Аптекар, який робить ліки на Чамблі, має секлет на гаку, усі його кістки зв’язані дротом, — сказала дитина з таким виглядом, наче передала інформацію, здобуту старанними дослідами.
— У МЕНЕ НЕМА ДРОТУ.
— Це і є різниця між живими і мертвими секлетами?
— ТАК.
— Тож у нього там мертвий секлет, так?
— ТАК.
— Бе. Фу.
Дитина якийсь час відсутньо оглядала пейзаж, а потім сказала:
— В мене нові панчохи.
— ТАК?
— Можеш глянути, якщо хочеш.
Забрьоханий черевик було виставлено для огляду.
— НУ І НУ. ТІЛЬКИ УЯВІТЬ. НОВІ ПАНЧОХИ.
— Моя мама зв’язала їх із вівці.
— НІЧОГО СОБІ.
Горизонт знову ретельно оглянули.
— Ти знаєш, — сказала вона, — ти знаєш... сьогодні п’ятниця.
— ТАК.
— Я знайшла ложку.
Білл Двері усвідомив, що він завмер в очікуванні. Він іще не знав людей, які переключали увагу щотри секунди.
— Ти працюєш у панни Літунки?
— ТАК.
— Мій тато каже, там треба як слід обтесатися.
Білл Двері не зміг на це відповісти, бо не знав, що це означає. Це було одне з багатьох тверджень, сказаних людьми, яке було тільки маскуванням для чогось невловного, що часто передавалося тільки тоном голосу чи поглядом в очі, і нічого з цього дитя не робило.
— Мій тато казав, що вона казала, що має скриньку зі скарбами.
— СПРАВДІ?
— В мене є два пенси.
— СИЛИ НЕБЕСНІ.
— Сел!
Вони обоє звели очі на пані Ліфтон, яка з’явилася в дверях.
— Тобі час спати. Припини займати пана Двері.
— О, ЗАПЕВНЯЮ ВАС, ВОНА НЕ...
— Скажи добраніч, негайно.
— А як сплять секлети? Вони не можуть заплющити очі, бо...
Він чув їхні приглушені голоси всередині корчми.
— Ти не повинна називати так пана Двері, бо... він... дуже... дуже худий.
— Все добре. Він не з мертвих.
Голос пані Ліфтон набув знайомих схвильованих інтонацій, як у когось, хто не може змусити себе повірити тому, що бачать його очі.
— Може, він просто щойно сильно перехворів.
— Я думаю, він саме має захворіти так сильно, як тільки взагалі буває.
Білл Двері пішов додому замислений.
У кухні фермерського будинку горіло світло, але він пішов просто до клуні, заліз по драбині на повне сіна горище й улігся.
Він міг відкласти сновидіння, але не міг уникнути пригадування.
Він втупився у пітьму.
Незабаром він почув тупотіння ніг.
Він обернувся.
Потік шуроподібних привидів біг вистрибом по балці даху над його головою, виблякаючи на бігу, тож скоро не лишилося нічого, крім звуку дріботіння.
Слідом за ними йшла... постать.
Вона була близько шести дюймів зростом. Вона була вбрана в чорну мантію. Вона тримала маленьку косу в скелеті лапки. Біла кістка мордочки з тремтливими сірими вусами стриміла з-під затіненого каптура.
Білл Двері сягнув рукою і узяв її. Вона не опиралася, тільки стояла на його долоні й уважно розглядала його, як один фахівець іншого.
Білл Двері сказав:
— ОТОЖ ТИ?..
Смерть Щурів кивнув.
— ПИСК.
— Я ПАМ’ЯТАЮ, — сказав Білл Двері, — КОЛИ ТИ БУВ ЧАСТИНОЮ МЕНЕ.
Смерть Щурів знову писнув.
Білл Двері покопирсався в кишенях, шукаючи залишки їжі. Десь тут лишалося трохи від ланчу. Ах, ось воно.
— Я ГАДАЮ, — сказав він, — ТИ ЗМОЖЕШ ПРИКІНЧИТИ ШМАТОЧОК СИРУ?
Смерть Щурів люб’язно його прийняв.
Білл Двері пригадав, як одного разу навідав старого чоловіка — лише одного разу, — який провів майже ціле життя замкнений у вежі в камері за якийсь гаданий злочин чи щось таке, і він приручав маленьких птахів заради товариства упродовж свого довічного терміну. Вони гидили йому на ліжко й жерли його їжу, але він терпів їх і всміхався, коли вони влітали й вилітали у високі заґратовані вікна. Тоді Смерть чудувався, навіщо комусь таке робити.
— НЕ БУДУ ТЕБЕ ЗАТРИМУВАТИ. ГАДАЮ, ТИ МАЄШ ЩО РОБИТИ. ЩУРІВ, З ЯКИМИ ТРЕБА ЗУСТРІТИСЯ. Я ЗНАЮ, ЯК ВОНО.
А раптом він зрозумів.
Він поставив постать назад на балку і ліг у сіно.
— ЗАБІГАЙ ЩОРАЗУ, ЯК БУДЕШ ПОБЛИЗУ.
Білл Двері знову втупився у пітьму.
Дрімота. Він відчував, як вона скрадається довкола. Дрімота, із повними кишенями сновидінь.
Він лежав у пітьмі й пручався.
Крики панни Літунки змусили його підхопитися і, на його миттєве полегшення, все ще тривали.
Двері клуні зі стуком розчахнулися.
— Білле! Спускайся негайно!
Він намацав ногами драбину.
— ЩО ТРАПИЛОСЯ, ПАННО ЛІТУНКО?
— Щось зайнялося!
Вони побігли через двір і далі на дорогу. Небо над селом червонілося.
— Скоріше!
— АЛЕ ЦЕ НЕ В НАС ГОРИТЬ.
— Скоро горітиме у всіх! Вогонь перекидається по соломі як шалений.
Вони дісталися пародії на міську площу. Корчма вже була добре освітлена, солома з ревінням здіймалася до зірок мільйоном іскристих спіралей.
— Глянь, які всі стали навколо, дивляться, — розсердилася панна Літунка, — тут є насос, відра і все інше, чому люди не думають?
Трохи на віддалі була якась шарпанина, пара завсідників намагалася перешкодити Ліфтону забігти в будинок. Він кричав на них.
— Дівчинка все ще там, — сказала панна Літунка. — Він же це сказав?
— ТАК.
Полум’я виривалося з усіх верхніх вікон.
— Мусить же бути якийсь спосіб, — сказала панна Літунка, — може, ми знайдемо драбину...
— МИ НЕ ПОВИННІ.
— Що? Ми мусимо спробувати. Ми не можемо лишити там людей!
— ВИ НЕ РОЗУМІЄТЕ, — сказав Білл Двері, — ЛАТАННЯ ДОЛІ ОДНОЇ ОСОБИ МОЖЕ ЗРУЙНУВАТИ ЦІЛИЙ СВІТ.
Панна Літунка глянула на нього так, ніби він здурів.
— Що це ще за бридня?
— Я МАЮ НА УВАЗІ, ЩО ДЛЯ ВСІХ НАДХОДИТЬ ПОРА ПОМИРАТИ.
Вона втупилася в нього. Потім відвела руку й дала розгонистого ляпаса по щоці. Він був міцнішим, ніж вона думала. Вона зойкнула й почала посмоктувати кісточки.
— Ти підеш із моєї ферми сьогодні ж, Білле Двері, — прогарчала вона, — Зрозумів?
Вона крутнулася на підборах і побігла до насоса. Дехто з чоловіків приніс довгі гаки, щоб стягнути солому з даху.
Панна Літунка зорганізувала команду, щоб приставити драбину до одного з вікон спальні, але до того часу, як вдалося переконати одного з чоловіків залізти по ній під захистом пари від вогкої ковдри, верх драбини вже почав тліти.
Білл Двері дивився у вогонь.
Він сягнув у свою кишеню й витягнув золотий часомір. Вогонь червоним вигравав на склі. Він знов заховав його.
Частина даху запалася всередину.
— ПИСК.
Білл Двері подивився униз. Маленька постать у мантії прокрокувала між його ногами й поважно вступила всередину крізь палаючий дверний прохід. Хтось загорлав щось про барила із бренді.
Білл Двері знову сягнув у кишеню й знову витяг часомір. Його шипіння заглушало ревіння полум’я.
Майбутнє перетікало в минуле, і минулого вже було набагато більше, ніж майбутнього, але його вразив факт, що той час, крізь який воно переливалося, був тепер.
Він обережно повернув його на місце.
Смерть знав, що латання долі однієї особи може зруйнувати цілий світ. Він знав це. Це знання було вживлене в нього.
Для Білла Двері, він усвідомив, це було всього лише пустим звуком.
— ЧОРТ З НИМ, — сказав він.
І вступив у вогонь.
— Гм. Бібліотекарю, це я, — сказав Кошіль, намагаючись докричатися крізь замкову шпарку, — Кошіль Бук.
Він спробував постукати ще.
— Чому він не відповідає?
— Я не знаю, — сказав голос за ним.
— Причепо?
— Так, пане Буче.
— Чому ти стоїш за мною?
— Я мушу стояти за чимось, пане Буче. В цьому вся суть бабайства.
— Бібліотекарю? — сказав Кошіль, стукаючи знову.
— У-ук.
— Чому ти мене не впускаєш?
— У-у-ук.
— Але мені треба дещо пошукати.
— У-у-ук!
— Ну, так. Я мертвий. І що нам із цим робити?
— У-у-ук!
— Це... це нечесно!
— Що він сказав, пане Буче?
— Він мене не пускає, бо я мертвий!
— Як це типово. От про такі речі завжди розводиться Редж Шкарбан, знаєте.
— Чи є тут ще хтось, хто знає щось про життєву силу?
— Я гадаю, завжди є пані Кекс. Але вона трохи чудна.
— Хто така пані Кекс? — Кошіль усвідомив, що Причепа щойно сказав. — В будь-якому разі, ти бабай.
— Ви ніколи не чули про пані Кекс?
— Ні.
— Я не думаю, що вона зацікавлена в магії... В будь-якому разі, пан Шкарбан сказав, що ми не повинні з нею говорити. Він каже, що вона експлуатує мертвих.
— Як?
— Вона медіум. Ну, точніше, унікум.
— Справді? Гаразд, ходімо поглянемо на неї. І... Причепо?
— Так?
— В мене мороз по шкірі від того, що ти стоїш позад мене цілий час.
— Якщо я не стою за чимось, пане Буче, мені дуже зле.
— Не міг би ти зачаїтися за чимось іншим?
— Маєте якісь пропозиції, пане Буче?
Кошіль задумався про це.
— Так, це могло б спрацювати, — повільно сказав він. — Якби я знайшов викрутку.
Садівник Модо стояв на колінах, угноюючи жоржини, коли почув позаду ритмічне пошкрябування і притупування, ніби хтось намагався перетягти важкий предмет.
Він повернув голову.
— Добривечір, пане Буче. Все ще мертві, як я бачу.
— Добривечір, Модо. Ти так гарно опорядив це місце.
— Щось позад вас тягне двері, пане Буче.
— Так, я знаю.
Двері обережно просувалися стежкою. Проминаючи Модо, вони незграбно розвернулися так, ніби той, хто ніс їх, намагався триматися настільки позаду них, наскільки це можливо.
— Це щось на зразок захисних дверей, — сказав Кошіль.
Він зробив паузу. Щось було не так.
Він точно не був упевнений, що це, але тут було неочікувано багато неправильності, ніби в оркестрі стало чути одну ноту окремо. Він перевірив вид перед собою.
— У що ти кидаєш ці бур’яни? — сказав він.
Модо глянув на штуку, що стояла біля нього.
— Хороша, правда? — спитав він. — Я знайшов її біля компостної купи. Моя тачка зламалася, і я звів очі, і тут...
— Раніше я ніколи не бачив нічого подібного, — сказав Кошіль. — Хто б це захотів робити велику корзину з дроту? А ці коліщата на вигляд недостатньо великі.
— Але її зручно штовхати за ручки, — сказав Модо. — Я вражений, що хтось хотів її викинути. Чому б це хтось хотів викинути таку річ, пане Буче?
Бук втупився у візок. Він не міг позбутися відчуття, що той його розглядає. Він почув, як каже:
— Може, він сам собою сюди потрапив.
— Правильно, пане Буче! Йому хотілося трохи спокою, я гадаю, — сказав Модо. — Ну ви й даєте!
— Так, — сказав Кошіль печально. — Схоже на те.
Він вийшов до міста, усвідомлюючи шкрабання і гупання дверей за ним.
«Якби хто сказав мені місяць тому, — думав він, — що за кілька днів після смерті я буду йти дорогою у супроводі соромливого бабая, який ховається за дверима... а що, я б посміявся із них.
Ні, не посміявся б. Я б сказав „Е?“ і „Що?“ і „Кажи гучніше!“ і все одно нічого би не второпав».
За ним хтось загавкав.
На нього дивився пес. Дуже великий пес. Насправді єдина причина назвати його собакою, а не вовком, полягала лиш у тому, що всі знали — вовків у місті не буває.
Він підморгнув. Кошіль подумав: минулої ночі не було повного місяця.
— Люпин? — ризикнув він.
Собака кивнув.
— Можеш говорити?
Пес похитав головою.