Жнець

Дзень-дзень-дзень.

Фігурки вишикувалися і, погойдуючись, втягнулися назад всередину годинника.

— Він тут, відколи я була дівчинкою. Його зробив пра-прапрадід пана Калача, — сказала панна Літунка, — я завжди задумувалася, що вони роблять між боєм годинника, знаєш. Я думала, в них там маленька хатка або щось таке.

— НЕ ДУМАЮ. ВОНИ ПРОСТО РІЧ. ВОНИ НЕ ЖИВІ.

— Гм. Ну, вони були тут сотні років. Можливо, життя — це така штука, яка сама може наче завестися?

— ТАК.

Вони постояли в тиші, яку порушували тільки поштовхи, із якими хвилинна стрілка пробиралася крізь ніч.

— Було дуже приємно мати тебе в господі, Біллє Двері.

Він не відповів.

— Ти допомагав мені з врожаєм і таке інше.

— ЦЕ БУЛО... ЦІКАВО.

— Було неправильно з мого боку затримувати тебе просто через купу збіжжя.

— НІ. ВРОЖАЙ ВАЖЛИВИЙ.

Білл Двері розтулив долоню. Виник часомір.

— Я все не збагну, як ти це робиш.

— ЦЕ НЕСКЛАДНО.

Шипіння піску наростало, поки не заповнило всю площу.

— Чи маєш ти останні слова?

— ТАК. Я НЕ ХОЧУ ЙТИ.

— Ну. В усякому разі, стисло.

Білл Двері був вражений, коли виявив, що вона намагається взяти його руку.

Над ним стрілки півночі зійшлися докупи. Долинуло дзижчання годинника. Дверцята відчинилися. Автомати вийшли назовні. Вони поклацали при нахилі дзвона в кожен бік, вклонилися одне одному і здійняли свої молоточки.

Деннь.

І тут почувся звук кінського чвалу.

Панна Літунка зрозуміла, що край зору заполонили багряні й червоні цятки, ніби спалахи після зображення, без усякого зображення, що матиме оте «після».

Якби вона швидко повернула голову і глянула б краєчком ока, то могла би побачити маленькі, загорнені в сіре постаті, що зависли навколо стін. Податківці, подумала вона. Прийшли упевнитися, що все відбудеться.

— Біллє? — сказала вона.

Він зімкнув долоню над золотим часоміром.

— ТЕПЕР ЦЕ ПОЧАЛОСЯ.

Звук копит став гучніший, відлунював від будинків за ними.

— ПАМ’ЯТАЙТЕ: ВИ У БЕЗПЕЦІ.

Білл Двері відступив у тьму.

А потім на мить виник знову.

— ЙМОВІРНО, — додав він і відступив у темряву.

Панна Літунка сіла на сходинках годинника, колихаючи тіло дівчинки на своїх колінах.

— Білле? — ризикнула вона.

Вершник в’їхав на площу.

Воно справді було на скелетному коні. Голубе полум’я проблискувало крізь кістки створіння, коли воно чвалом бігло вперед; панна Літунка зловила себе на міркуванні, чи то справжній скелет, якимось чином одушевлений, щось, що було колись усередині коня, чи скелетне створіння саме по собі. Це була смішна лінія міркувань, щоб її додумувати, але це було краще, ніж скніти в очікуванні жаскої дійсності, яка наближалася.

Чи його просто обдерли, чи гарненько відполірували опісля?

Вершник спішився. Воно було набагато вище за Білла Двері, але пітьма його мантії приховувала всі деталі; воно тримало щось, що не було достеменно косою, але коса могла бути серед його предків тією ж мірою, що й патичок — серед предків найбільш хитромудро влаштованого хірургічного приладдя. Вона пройшла довгий шлях, відколи будь-який із предків цього приладдя торкався стеблини.

Постать приступила до панни Літунки, коса стриміла за її плечем, і зупинилася.

— Де Він?

— Не знаю, про кого ти говориш, — сказала панна Літунка, — і на твоєму місці, юначе, я б годувала свого коня.

Здавалося, в постаті виникли проблеми із засвоєнням цієї інформації, але зрештою вона, здавалося, дійшла висновку. Вона зняла косу і глянула вниз на дитину.

— Я знайду Його, — сказало воно. — Але спершу...

Воно заціпеніло.

Голос за ним сказав:

— КИНЬ КОСУ. І ПОВІЛЬНО ОБЕРНИСЯ.

Щось усередині міста, подумав Кошіль. Міста виростають, повні людей, але також повні комерції, і магазинів, і релігій, і...

Це дурня, сказав він сам собі. Вони просто речі. Вони неживі.

Можливо, життя — це щось, що може наче завестися.

Паразити й хижаки, але не схоже, щоб вони якось впливали на тварин і овочі. Вони були якимось різновидом великих, повільних, метафоричних життєвих форм, які жили за рахунок міст.

Але вони проходять інкубаційний період розвитку в містах, як ці, як їх там? Примітивні оси Ньюмана. Тепер він згадав, як міг згадати будь-що, прочитане ще студентом, про створінь, які відкладали яйця всередину інших створінь. По тому він місяцями відмовлявся від омлетів і кав’яру, просто про всяк випадок. І яйця були б... ніби своєрідні міста, так, щоб жителі принесли їх додому. Як зозулині яйця. Якщо задуматися, скільки міст загинуло в минулому?

Окільцьовані паразитами, як кораловий риф, оточений морськими зірками. Вони просто спорожніли, вони просто втратили увесь дух, який мали.

Він підвівся.

— Куди всі пішли, Бібліотекарю?

— У-у-ук.

— Які вони. Я зробив би те саме. Помчав би. Хай боги їх благословлять і порятують, якщо знайдуть час за тими своїми вічними сімейними колотнечами.

А потім він подумав: ну, що тепер? Я обдумав і що тепер робитиму? Помчу, напевне. Але повільно.

Центр купи візків більше було не видно. Щось відбувалося.

Бліде блакитне сяйво зависло над велетенською пірамідою покорченого металу, і там виникали раптові спалахи блискавки, глибоко всередині кучугури. Візки кидалися туди, ніби астероїди наліплюються один на одного навколо ядра нової планети, але кілька прибулих зробили дещо іще. Вони рушили в тунелі, що відкрилися всередині побудови, і зникли в мерехтливому ядрі.

На верхівці гори виник рух, і щось почало продирати собі шлях крізь розламаний метал. Це був блискучий зубець, який підтримував кулю близько двох метрів у діаметрі. Вона нічого особливо не робила хвилину чи дві, а потім, коли вітер обсушив її, тріснула і розкололася. Звідти каскадом посипалися білі штучки, підхоплені вітром, потоком вилилися на Анк-Морпорк і натовп витріщак.

Одна з них м’яко опустилася зиґзаґом над дахами й приземлилася біля ніг Кошеля Бука, коли він вишкандибав із Бібліотеки. Вона все ще була вогка, і на ній був напис. Принаймні спроба напису. Воно мало вигляд дивного органічного напису зі сніжних кульок — слова були створені чимось, що не надто шурупало в словах:

Кошіль дістався Академічних воріт. Люди плинули повз нього. Кошіль знав своїх співгромадян. Вони прийдуть повитріщатися на будь-що. Вони ласі до будь-якого напису, що містить на кінці понад один знак оклику.

Він відчув, що на нього хтось дивиться, і обернувся. З провулка дивився візок; він позадкував і поїхав геть, аж засвистіло.

— Що трапилося, пане Буче? — сказала Людмила.

Було щось нереальне у виразах облич перехожих. Вони мали вираз непереборного передчуття.

Не треба бути чарівником, щоб знати: щось пішло не так. І Кошелеві відчуття завивали, як генератор. Люпин упіймав аркуш паперу, що пролітав, і приніс його до них.

Кошіль сумовито похитав головою. П’ять знаків оклику, певний знак нетямної свідомості.

А потім він почув музику.

Люпин всівся на гузно й завив.

В льоху під домом пані Кекс бабай Причепа завмер, напівоб’ївши свого третього щура, й дослухався.

Потім він звершив трапезу і сягнув по свої двері.

Граф Артур Мигаль Нефартить працював у своїй усипальні. Особисто він міг би жити, чи не-жити, чи як би не називалося те, що він, як вважається, робив, і без усипальні. Але потрібно мати усипальню. Дорін була досить непохитна щодо усипальні. Це надасть місцю характеру, казала вона. Потрібно мати усипальню і склеп, інакше решта вампірського товариства презирливо шкіритиме ікла у них за спиною.

Вам ніхто не каже про такі речі, коли ви починаєте вампірство. Вам ніколи не скажуть будувати власну усипальню з дешевого дикту два-на-чотири з «Гуртової крамнички будматеріалів» Чаллрі Тролля. Це не те, що стається з більшістю вампірів, зрозумів Артур. Не з годящими вампірами. Наприклад, справдешній граф Під’яремне. Ні, дженджик його штибу для цього знайде когось. Коли поселяни приходять спалити дощенту його маєток, ви не побачите, як граф особисто горлає, щоб опустили в’їзні ґрати чи підняли розвідний міст. О ні. Він просто скаже: «Ігорю, — як це має бути, — Ігорю, владнайте це, одна нога тут, друга там».

Ха. Ну, вони дали оголошення, воно місяцями висить в майстерні пана Кібла. Ліжко, триразове харчування і хандра на вимогу. І обов’язків не так багато. Люди казали, що довкола усе ще лишалися безробітні. Це його дуже сердило. Він підібрав інший шмат дерева і виміряв, скривившись, коли розгортав рулетку.

Артурова спина боліла від копання рову. І це інша справа, якою не мусять перейматися ці бундючні вампіри. Рів ішов укупі з посадою, так робляться справи. І він ішов задвірками, адже в інших вампірів не було вулиці перед носом, пані Піві, яка весь час жаліється, по один бік, і сімейки тролів, із якими Дорін не розмовляє, по інший, і тому для них усе не закінчилося ровом, який оббігає всього лиш навколо заднього подвір’я. Артур досі у нього падав.

І потім це кусання в шию молодих жінок. Або скоріше не-кусання. Артур завжди ставився з повагою до точки зору співрозмовника, але він почував певність, що юні дівчата якось вступають у вампірство, що б там не казала Дорін. В прозорих пеньюарах. Артур був не зовсім певен, що таке прозорі пеньюари, але він десь читав про них і однозначно відчував, що хотів би побачити один перед тим, як помре... чи що там із ним станеться...

Й інші вампіри точно не стикаються із тим, що їхні дружини говорять такою штукованою мовою.[45] Причина в тому, що вроджені вампіри все одно говорять у такий спосіб. Артур зітхнув.

Бути гуртовим продавцем фруктів і овочів нижчого середнього класу в умовах вищого класу — це було не життя, не напів-життя і навіть не життя-опісля чи що б то не було. І музика просочилася крізь дірку в стіні, яку він вистукував, щоб врізати в неї заґратоване вікно.

— Ох, — сказав він і схопився за щелепу, — Дорін?

Редж Шкарбан із силою гупнув переносною трибуною.

— ...і, заждіть, ми не повинні лежати пластом й дозволяти траві проростати в наші голови, — загорлав він, — то як же ваш план із семи пунктів з урівняння в правах із живими, я вас питаю?

Вітер продував суху траву на цвинтарі. Єдине створіння, яке, очевидно, звертало увагу на Реджа, був самотній ворон.

Редж Шкарбан стенув плечима і стишив голос.

— Ви мусите принаймні зробити якесь зусилля, — сказав він до того світу в цілому. — Я ось стер пальці до кісток, — він позгинав руки, щоб показати це, — і чи почув я хоч слово вдячності?

Він зробив паузу, просто про всяк випадок.

Ворон, один із тих надміру великих, товстих екземплярів, якими аж кишіло на дахах Академії, схилив голову набік і замислено подивився на Реджа.

— Знаєш, — сказав Редж, — іноді я почуваюся так, ніби готовий здатися...

Ворон прочистив горлянку. Редж крутнувся на місці.

— Скажи хоч тільки слово, — сказав він, — тільки одне кляте слово...[46]

А потім він почув музику.

Людмила ризикнула прибрати руки від вух.

— Це жахливо! Що це, пане Буче?

Кошіль намагався натягнути на вуха рештки свого капелюха.

— Я не знаю, — сказав він. — Це могла би бути музика. Для того, хто ніколи не чув музики раніше.

Нот не було. Були зв’язні шуми, які могли мати намір бути нотами, стулені докупи так, ніби хтось намагався намалювати карту країни, яку ніколи не бачив.

Гнюп. їнюп. Гульомп.

— Це лунає з-за міста, — сказала Людмила. — Звідти, куди всі... люди... йдуть... Їм же це не подобається, правда?

— Не можу уявити, як би воно могло їм подобатися, — сказав Кошіль.

— Справа в тім... ви пам’ятаєте цю халепу торік зі щурами? Чоловіка, який сказав, що має дудку, яка грає музику, чутну тільки щурам?

— Так, але це не було дійсно правдою, це було шахрайство, це був тільки Моріс Неймовірний і його вчені щури.

— Але якщо припустити, що це могло бути правдою?

Кошіль похитав головою.

— Музика, щоб привабити людей? Ти до цього ведеш? Але це не може бути правдою. Вона не приваблює нас. Зовсім протилежний ефект, я тебе запевняю.

— Так, але ви не людина... не зовсім, — сказала Людмила. — І, — вона зупинилася й зашарілася.

Кошіль поплескав її по плечу.

— Слушно сказано. Слушно сказано, — це було все, що він зміг придумати у відповідь.

— Ви знаєте чи не так, — сказала вона, не піднімаючи віч.

— Так. Якщо це допоможе, гадаю, що тут нема чого соромитися.

— Мама сказала, що буде жахливо, якщо хто-небудь іще дізнається!

— Напевно, це залежить від того, хто дізнається, — сказав Кошіль, зиркнувши на Люпина.

— Чому ваш песик так на мене дивиться? — сказала Людмила.

— Він дуже розумний, — сказав Кошіль.

Кошіль понишпорив у кишені, намацав пару жмень ґрунту й відкопав свого щоденника. Двадцять днів до наступного повного місяця. Це буде дещо, варте очікування.

Металеві уламки купи почали здригатися. Візки джерґотіли навколо, і великий натовп громадян Анк-Морпорка стояв великим колом, намагаючись зазирнути всередину. Немузична музика наповнювала повітря.

— Це пан Нудль, — сказала Людмила, коли вони проштовхалися крізь людей, що не чинили спротиву.

— Що він продає цього разу?

— Не думаю, що він намагається щось продати, пане Буче.

— Все настільки зле? Тоді, гадаю, ми у великій халепі. Голубе світло сяяло крізь одну з дірок у купі. Шматки зламаних візків осипалися на землю, як металеве листя.

Кошіль скуто нахилився і підняв гостроверхий капелюх. Його потовкло і переїхало багато візків, але все ще можна було впізнати як те, що, по ідеї, мало увінчувати чиюсь голову.

— Там всередині чарівники, — сказав він.

Срібне світло зблиснуло з-поміж металу. Воно рухалося, мов олія.

Кошіль випростав руку, й товста іскра вистрибнула й приземлилася на його пальці.

— Гм-м, — сказав він, — великий потенціал, також...

Потім він почув крик вампірів.

— Аго-ов, пане Буче!

Він обернувся. До нього підходило подружжя Нефартить.

— Ми б і скоріш сюди дісталися, я маю на увазі, досталісь, селі б...

— Я не міг знайти розтрикляту запонку для комірця, — пробурмотів Артур, який мав розпашілий і схвильований вигляд. Він був убраний в складний оперний капелюх, який був непоганим у складній частині, але капелюховості йому бракувало, тож здавалося, ніби Артур виглядає з гармошки.

— О, здоров, — сказав Кошіль. Було щось невимовно магнетичне у Мигалевій одержимості правильним вампіризмом.

— І хто єта міла дівіца? — сказала Дорін, киваючи на Людмилу.

— Перепрошую? — сказав Кошіль.

— Што?

— Дорін, я маю на увазі, графиня спитала, хто вона, — стомлено прийшов на допомогу Артур.

— Я розумію, що я сказала, — пирхнула Дорін, більш нормальним тоном людини, народженої й вирощеної в Анк-Морпорку, а не в якійсь трансільванській цитаделі. — Чесно, якби я лишила це на тебе, в нас би не було геть ніяких стандартів...

— Мене звати Людмила, — сказала Людмила.

— Очінно пріятно, — велично сказала графиня Нефартить, простягаючи руку, яка могла б бути тонкою й блідою, якби не була пухкою й рожевою. — Завсігди пріятно встрєтіть свіжу кров. Єслі когда вгодно вам буде іззісти собачих ласощов, як будете не вдома, заходьте до нас безприменно.

Людмила обернулася до Кошеля Бука.

— Це ж не написано в мене на лобі, правда? — сказала вона.

— Це особлива порода людей, — м’яко сказав Кошіль.

— Варто думати, що так, — незворушно сказала Людмила. — Я заледве знаю когось іншого, хто б носив цілий час оперні плащі.

— Ми мусимо носити плащі, — сказав граф Артур. — Розумієте, для крил. Ось так... — він раптово розгорнув плаща. Почувся короткий шум, і маленький гладкий кажан завис у повітрі. Він зиркнув униз, сердито вискнув й різко гепнувся на землю. Дорін підняла його за лапку й обтрусила.

— І ми мусимо спати з відчиненими вікнами, проти чого я заперечую, — сказала вона невиразно. — Хотіла б я, щоб вони припинили цю музику. В мене голова розболілася.

Почувся новий ву-у-умф. Артур знову з’явився догори дриґом і приземлився на голову.

— Розумієте, це приземлення, — сказала Дорін, — це щось ніби як розбіг. Якщо він стартує не з висоти першого поверху як мінімум, то не встигає набрати належної підйомної швидкості.

— Я не можу набрати належної підйомної швидкості, — сказав Артур, зводячись на ноги.

— Перепрошую, — сказав Кошіль, — на вас музика не впливає?

— Вона діє мені на ікла, от що вона робить, — сказав Артур. — Що зовсім не добре для вампіра, хоча, можливо, ви це й так знаєте.

— Пан Бук вважає, що вона щось робить із людьми, — сказала Людмила.

— Всім діє на зуби? — сказав Артур.

Кошіль глянув на натовп. Ніхто й уваги не звернув на «Новий початок».

— Вони мають такий вигляд, ніби на щось очікують, — сказала Дорін. — Ачкують, я імєла ввіду.

— Це лякає, — сказала Людмила.

— Лякатися нормально, — сказала Дорін. — Ми лячні.

— Пан Бук хоче піти всередину купи, — сказала Людмила.

— Чудова думка. Змусьте їх вимкнути цю бісову музику, — сказав Артур.

— Але вас можуть убити! — сказала Людмила.

Кошіль стулив долоні й замислено їх потер.

— Ах, — сказав він, — тут ми діємо на випередження.

Він увійшов у сяйво.

Він ніколи не бачив такого яскравого світла. Здавалося, воно випромінюється звідусіль, переслідуючи найменшу тінь і безжально її викорінюючи. Воно було набагато яскравіше за денне світло, хоча й не було нічим на нього схоже — воно мало голубі краї, що різали зір, наче ніж.

— Вив порядку, графе? — сказав він.

— В нормі, в нормі, — сказав Артур.

Люпин загарчав.

Людмила потягнула за заплутаний метал.

— Під ним щось є, знаєте. Це схоже на... мармур. Оранжевий мармур, — вона провела по ньому рукою, — але теплий. Мармур не повинен бути теплим, правда?

— Це не може бути мармур. Не знайдеться так багато мармуру в цілому світі... свєті, — сказала Дорін. — Ми намагалися дістати мармур для склепу, — вона спробувала звучання слова й кивнула сама до себе, — склепу, так. Цих ґномів треба застрелити за їхні ціни. Це ганьба.

— Не думаю, що це збудували ґноми, — сказав Кошіль. Він незграбно став на коліна, щоб обстежити підлогу.

— І я так не думаю, ледачі маленькі пройдисвіти. Вони захотіли майже сімдесят доларів за наш склеп. Правда, Артуре?

— Майже сімдесят доларів, — сказав Артур.

— Не думаю, що це хтось збудував, — тихо сказав Кошіль.

Тріщини.

Тут мали би бути тріщини, подумав він. Краї й такі штуки, коли один шматок з’єднується з іншим. Це не мав би бути єдиний шмат. Трохи липкий.

— Тож Артур зробив його власноруч.

— Я зробив його власноруч.

А. От і край. Ну, не зовсім край.

Мармур став прозорим, як вікно, що вело в інший, яскраво освітлений простір. Там були штуки, непевні й ніби розплавлені, але входу для них не було. Балачка Мигалів пливла над ним, поки він скрадався вперед.

— ...скоріше склепик, справді. Але в ньому є підземелля, навіть якщо доводиться вийти в хол, щоб зачинити двері як слід...

Елегантність буває різною, подумав Кошіль.

Для деяких людей — це не бути вампірами. Для інших — це комплект гіпсових кажанів на стіні.

Він пробігся пальцями по прозорій субстанції. Світ тут був увесь прямокутний. Тут були кути, і коридор був розкреслений обабіч прозорими панелями. І ця не-музика грала цілий час.

Це не могло бути живим, правда? Життя було... більш округлим.

— Що ти думаєш, Люпине? — сказав він.

Люпин гавкнув.

— Гм-м. Не надто допоміг.

Людмила опустилася на коліна і поклала долоню на Кошелеве плече.

— Ви маєте на увазі, що її ніхто не будував? — сказала вона.

Кошіль почухав голову.

— Я не певен... але гадаю, можливо, це було... убезпечено.

— Убезпечено? Від чого? Чим?

Вони глянули вгору. Візки джерґотіли з жерла бічного коридору і рухалися уздовж іншого на протилежному боці проходу.

— Ними? — спитала Людмила.

— Я так не думаю. Я думаю, вони більше схожі на слуг. Ніби мурахи. Бджоли у вулику, можливо.

— І що ж тут мед?

— Я не впевнений. Але воно ще незріле. Я не думаю, що всі речі вже достатньо завершені. Ніхто нічого не чіпайте.

Вони йшли вперед. Перехід відкрився у широкий яскравий простір під куполом. Сходи вели вгору й вниз на різні поверхи, і там був фонтан і гайок рослин у горщиках, які мали надто здоровий вигляд, щоб бути справжніми.

— Хіба ж не гарненько? — сказала Дорін.

— Ви продовжуєте думати, що тут мають бути люди, — сказала Людмила. — Багато людей.

— Тут мають бути принаймні чарівники, — пробурмотів Кошіль Бук, — півдюжини чарівників не можуть просто зникнути.

Вони, всі п’ятеро, підійшли ближче. Проходи розміром із той, який вони щойно пройшли, могли умістити пару слонів у ряд.

— Може, вийти назад надвір — це непогана думка? — сказала Дорін.

— До чого доброго це може привести? — сказав Кошіль.

— Ну, ми заберемося звідси.

Кошіль розвернувся, рахуючи. П’ять переходів рівно-віддалено розходилися з накритого куполом простору.

— І, ймовірно, він такий самий згори і знизу, — сказав він уголос.

— Тут дуже чисто, — нервово сказала Дорін. — Хіба ж тут не чисто, Артуре?

— Тут дуже чисто.

— Що це за шум? — сказала Людмила.

— Який шум?

— Цей шум. Ніби хтось щось ссе.

Артур роззирнувся із певним зацікавленням.

— Це не я.

— Це сходи, — сказав Кошіль.

— Не будьте дурнем, пане Буче. Сходи не ссуть.

Кошіль глянув униз.

— Ці ссуть.

Вони були чорні, мов ріка, що тече по схилу гори. Коли темна речовина випливала з-під підлоги, вона громадилася в щось, подібне до сходів, які рухалися угору схилом, поки знову не зникали під підлогою десь угорі. Коли сходи з’являлися, вони видавали повільний, ритмічний шум цмок-цмок, ніби хтось досліджував особливо докучливу дірку в зубі.

— Знаєте, — сказала Людмила, — цілком можливо, це найнеприємніша річ, яку я будь-коли бачила.

— Я бачив і гірші, — сказав Кошіль. — Але ця досить неприємна. Нам краще піти вгору чи вниз?

— Ви хочете на них стати?

— Ні. Але чарівники не на цьому поверсі, тому або так, або з’їжджати поручнями. Ви дивилися на поручні?

Вони подивилися на поручні.

— Я думаю, — нервово сказала Дорін, — що низ нам більше підходить.

Вони мовчки рушили вниз. Артур звалився в місці, де рухомі сходи знову засмоктувалися в підлогу.

— В мене було це жахливе відчуття, що воно збирається затягнути мене під низ, — вибачливо сказав він і роззирнувся.

— Воно велике, — підсумував він. — Просторе. Я б зробив тут диво, якби мав трохи шпалер із ефектом каменю.

Людмила підійшла до найближчої стіни.

— Знаєте, — сказала вона, — тут більше скла, ніж я бачила раніше, але ці прозорі шматки мають вигляд магазинів. Хіба в цьому є сенс? Величезний магазин, повний маленьких магазинів?

— Воно ще не достигло, — сказав Кошіль.

— Перепрошую?

— Просто думки вголос. Можеш роздивитися товар?

Людмила звузила очі.

— Має вигляд просто як багато кольору й блискіток.

— Дай знати, якщо побачиш чарівника.

Хтось заволав.

— Або почуєш його, наприклад, — додав Кошіль. Люпин вистрибом понісся в прохід. Кошіль притьма пошкандибав за ним.

Хтось лежав на спині, відчайдушно намагаючись відбитися від пари візків. Вони були більшими за ті, що Кошіль бачив раніше, із золотавим полиском.

— Гей! — загорлав він.

Вони припинили намагатися штурхнути лежачу постать, розвернулися і рушили до нього.

— Ох, — сказав він, коли вони набрали швидкість.

Перший оминув Люпинові щелепи і щосили буцнув Кошеля в коліна, збивши його з ніг. Коли другий переїхав його, він несамовито викинув руку, не дивлячись, ухопив його за метал і сильно смикнув. Коліщата злетіли, обертаючись, візок перевернувся шкереберть і врізався в стіну. Він видряпався саме вчасно, щоб побачити, як Артур невблаганно повис на ручці іншого візка, поки два інші кружляють довкола в божевільному центрифуговому вальсі.

— Пусти! Пусти! — заверещала Дорін.

— Не можу! Не можу!

— Ну зроби щось!

Почувся тріск потривоженого повітря. Візок раптово опинився не під тиском ваги гуртового торгівця овочами й фруктами середнього віку, а лиш під тиском маленького наляканого кажана. Він ракетою влетів у мармуровий стовп, відскочив, ударився в стіну і приземлився на спину, його коліщата оберталися.

— Коліщата! — закричала Людмила. — Зніміть коліщата!

— Я це зроблю, — сказав Кошіль. — А ти допоможи Реджу.

— А то Редж там унизу? — сказала Дорін.

Кошіль тицьнув великим пальцем у дальню стіну. Слова «Краще пізно, ніж нік...» закінчувалися жалюгідним розчерком фарби.

— Покажіть йому стіну й горщик фарби, і він вже нетямиться, на якому він світі, — сказала Дорін.

— Він мав вибрати лише один із двох, — сказав Кошіль, кидаючи коліщата візка на підлогу. — Люпине, пильнуй на випадок, якщо їх тут більше.

Коліщата були гострі, наче ковзани. Він достеменно почувався подертим на шмаття в області ніг. А ну ж, як запустити зцілення?

Реджеві Шкарбану допомогли сісти.

— Що сталося? — сказав він. — Ніхто більше не заходив, і я спустився сюди, звідки лине музика, і наступна річ — оці коліщата...

Граф Артур повернувся до своєї подоби, наближеної до людської, гордо роззирнувся, усвідомив, що ніхто не звертає на нього жодної уваги, і осів.

— Ці були на вигляд жорстокішими за інших, — сказала Людмила. — Більшими, і злішими, і вкритими гострими лезами.

— Солдати, — сказав Кошіль, — ми бачили робочих особин. А тепер солдати. Просто як мурахи.

— В мене була мурашина ферма, коли я був дитиною, — сказав Артур, який важко звалився на підлогу і мав тимчасові труднощі з природою дійсності.

— Чекайте, — сказала Людмила, — я знаю про мурах. У нас були мурахи на задньому подвір’ї. Якщо є робочі й солдати, тоді також має бути й...

— Я знаю, знаю, — сказав Кошіль.

— ...зважайте, вони звуть це фермою, хоча я ніколи не бачила, щоб вони працювали фермерами...

Людмила прихилилася до стіни.

— Це десь тут близько, — сказала вона.

— І я так думаю, — сказав Кошіль.

— На що воно схоже, як ви гадаєте?

— ...все, що вам треба, це два шматки скла і мурахи...

— Я не знаю. Як би я міг знати? Але чарівники десь поблизу нього.

— Я не розумію, зачєм ви дбаєте про них, — сказала Дорін, — вони поховали вас заживо лише за те, що ви були мертвим.

Кошіль обернувся на звук коліщат. Дюжина корзин-солдатів вивернула з-за рогу й розгорнула бойовий стрій.

— Вони думали, що діють на краще, — сказав Кошіль. — Люди часто так роблять. Просто вражає, які речі в певний момент скидаються на непогану ідею.

Новий Смерть розпрямився.

— Або що?

— А.

— Е.

Білл Двері відступив назад, розвернувся і кинувся навтьоки.

Це було, як він дуже добре знав, просте відтягування неминучого. Але хіба ціле життя не є саме цим?

Ніхто й ніколи не втікав від нього після того, як помер. Багато хто намагався зробити це перед смертю, часто з величезною винахідливістю. Але нормальна реакція духа, раптово вирваного з одного світу до іншого, була в надії тинятися поруч. Зрештою, навіщо тікати? Не те щоб вони знали, куди бігти.

Привид Білла Двері знав, куди він біжить.

Кузня Неда Калача була замкнена на ніч, хоча це не становило проблеми. Не живий і не мертвий, дух Білла Двері пірнув крізь стіну. Вогонь став ледь видимим приском, що оселився в горнилі.

Кузня була повна теплого мороку.

Чого в ній не було, так це привида коси.

Білл Двері роззирнувся у відчаї.

— ПИСК?

На балці над ним сиділа маленька постать у чорній мантії. Вона відчайдушно показувала лапкою в куток.

Він побачив чорний держак, що стирчав із купи дрів. Білл Двері спробував підчепити його пальцями, але той був такий же тривкий, як і тінь.

— ВІН СКАЗАВ, ЩО ЗНИЩИТЬ її ДЛЯ МЕНЕ!

Смерть Щурів співчутливо стенув плечима.

Новий Смерть пройшов крізь стіну, тримаючи косу обома руками.

Він насувався на Білла Двері.

Почувся шурхіт. Сірі мантії заливали кузню.

Білл Двері вишкірився від жаху.

Новий Смерть зупинився, театрально рисуючись у жарі горнила.

Він змахнув косою.

Він майже втратив рівновагу.

— Ти не маєш ухилятися!

Білл Двері знову пірнув крізь стіну й важко пострибав через площу. Череп опущений, примарні ноги безшумно торкаються бруківки. Він дістався маленької групи біля годинника.

— НА КОНЯ! ВПЕРЕД!

— Що сталося? Що сталося!

— ЦЕ НЕ СПРАЦЮВАЛО!

Панна Літунка панічно глянула на нього, але поклала безтямну дитину на спину Хропунця й сама залізла позаду неї. Потім Білл Двері з силою опустив руку на кінський бік. Принаймні тут був контакт — Хропунець існував у всіх світах.

— ВПЕРЕД!

Він не роззирався навколо, але рвонув угору дорогою до ферми.

Зброя!

Щось, що він зможе втримати!

Єдина зброя світу не-мертвих була в руках нового Смерті.

Поки Білл Двері біг, він усвідомлював слабке високе клацання. Він глянув униз. Смерть Щурів біг нарівні з ним.

Той підбадьорливо до нього пискнув.

Він загальмував у воротах ферми й метнув себе на стіну. Чулося далеке гуркотіння грози. Крім цього — тиша. Він трохи розслабився й почав обережно скрадатися уздовж стіни до задвірків ферми.

Він побіжно примітив щось металеве. Притулена до стіни там, де чоловіки з села поклали його, коли принесли додому, стояла його коса; не та, яку він так ретельно готував, а та, якою збирав врожай. Із краєм, заточеним лише точилом і ніжністю стебел, але її форма була звична, і він на пробу схопився за неї. Його рука пройшла наскрізь.

— Що далі ти біжиш, то ближче надбігаєш.

Новий Смерть виступив неспішно з тіней.

— Ти мав би це знати, — додав він.

Білл Двері випростався.

— Ми смакуватимемо цим.

— СМАКУВАТИМЕШ?

Новий Смерть насувався. Білл Двері задкував.

— Так. Збутися одного Смерті — це те саме, що завершити мільярди менших життів.

— МЕНШИХ ЖИТТІВ? ЦЕ НЕ ГРА!

Новий Смерть вагався.

— Що таке гра?

Білл Двері відчув крихітну іскру надії.

— Я МІГ БИ ТОБІ ПОКАЗАТИ...

Кінець держака коси прийшовся йому під підборіддям і відкинув його до стіни, де він сповз на землю.

— Ми розпізнали обман. Ми не слухаємо. Жнець не слухає врожаю.

Білл Двері спробував звестися.

Держак коси знову його вдарив.

— Ми не робимо тих самих помилок.

Білл Двері подивився угору. Новий Смерть тримав золотий часомір; верхня колба була порожня. Пейзаж навколо них обох зміщувався, червонів, починав набувати несправжнього вигляду, ніби дійсність, показана з іншого боку...

— Сплив твій Час, пане Білле Двері.

Новий Смерть відкинув свій каптур.

Обличчя під ним не було. Навіть черепа не було.

Лиш безформно закручувався дим між мантією й золотою короною.

Білл Двері звівся на лікті.

— КОРОНА? — його голос бринів від люті. — Я НІКОЛИ НЕ НОСИВ КОРОНИ!

— Ти ніколи не бажав правити.

Смерть відвів косу назад.

А потім до старого Смерті й нового Смерті дійшло, що шипіння плинного часу насправді не припинилося.

Новий Смерть завагався і підняв золоту склянку.

Він потрусив її. Білл Двері глянув у порожній простір під короною. Там був вираз збентеження, хоча насправді не було рис, які б його мали, вираз завис у повітрі сам собою.

Він бачив, як корона повернулася.

Панна Літунка стояла, її руки були розведені на фут, очі заплющені. Між її рук у повітрі завис блідий обрис життєміра, його пісок витікав назовні рікою.

Смерть зумів тільки розібрати на склі тонкий, як павутинка, напис: Рената Літунка. Позбавлений рис вираз обличчя нового Смерті набув граничного збентеження. Він обернувся до Білла Двері:

— Заради ТЕБЕ?

Але Білл Двері вже зводився й випростовувався, як лють королів. Він сягнув рукою позад себе, він рикав, він жив на позичений час, і його рука зімкнулася на косі для врожаю.

Коронований Смерть бачив, як він іде, й звів власну зброю, але, певно, у цілому світі не було нічого, спроможного зупинити зношене лезо, яке гарчало в повітрі, гнів і помста наділили його край гостротою понад всяку міру. Воно пройшло крізь метал без затримки.

— ЖОДНИХ КОРОН, — сказав Білл Двері, дивлячись просто в дим, — ЖОДНИХ КОРОН. ЛИШЕ ВРОЖАЙ.

Мантія обкрутилася навколо леза. Почулося тонке скімлення, що здійнялося поза межі чутності. Чорний стовп, ніби негатив світла, блискавкою ударив із землі й зник у хмарах.

Смерть почекав мить і обережно ткнув мантію ногою. Корона, ледь погнута, викотилася з неї й незабаром випарувалася.

— О, — сказав він, презирливо, — ДРАМА.

Він підійшов до панни Літунки і ніжно натис на її руки, зводячи їх. Зображення життєміра зникло.

Синьо-фіолетовий туман на краю видимості вибляк, коли суцільна реальність повернулася. Внизу, в місті, годинник закінчив відбивати північ.

Стара жінка тремтіла. Смерть клацнув пальцями навпроти її очей.

— ПАННО ЛІТУНКО? РЕНАТО?

— Я... я не знала, що робити, і ти сказав, що це не складно, і...

Смерть увійшов до клуні. Коли він вийшов, він був вбраний у свою чорну мантію. Вона все ще стояла там.

— Я не знала, що робити, — повторила вона, можливо, й не до нього. — Що сталося? Все закінчилося?

Смерть роззирнувся. Сірі постаті витікали у двір.

— МОЖЕ, Й НІ, — сказав він.

З’явилось більше візків за рядами солдатів. На вигляд вони були як маленькі срібні робочі, але місцями з бляклим золотистим полиском солдатів.

— Нам луччє отступіть до сходів, — сказала Дорін.

— Я думаю, саме цього вони і домагаються, — сказав Кошіль.

— Тоді мінє це влаштовує. В каждому разі, думаю, кальоса нє здолають сходи, правда?

— А ти точно не зможеш стояти на смерть, — сказала Людмила. Люпин тримався поближче до неї, жовті очі невідривно стежили за повільним насуванням коліс.

— Я б і радий, так не вийде ж, — сказав Кошіль. Вони дістались рухомих сходів. Він глянув угору. Візки скупчилися біля сходів нагору, але шлях на нижній поверх видавався вільним.

— Можливо, ми зможемо знайти інший шлях нагору, — з надією сказала Людмила.

Вони почовгали до рухомих сходів. За ними візки присунулися, щоб відрізати їм шлях до відступу. Чарівники були поверхом нижче. Вони стояли так непорушно поміж рослин у горщиках та фонтанів, що Кошіль спочатку пройшов повз них, прийнявши їх за якісь статуї чи малозрозумілі меблі.

В Архіректора був червоний накладний ніс, він тримав кілька кульок. Поряд Скарбій жонглював кольоровими м’ячами, але наче накручений, його очі безтямно втупились у порожнечу. Верховний верховик стояв трохи осторонь, на ньому було надягнено рекламні сендвіч-панелі. Напис на них ще не зовсім дозрів, але Кошіль був готовий закластися на своє посмертя, що там було написано щось на кшталт «РОЗПРОДАЖ!!!».

Решта чарівників скупчилась немов ляльки, яких забули накрутити.

У кожного на мантії був прямокутний бейджик. Знайомий напис органічного вигляду розростався у слово, схоже на

проте, навіщо це зроблено, залишалось таємницею. Чарівники точно не мали вигляд людей у безпеці.

Кошіль клацнув пальцями перед безбарвними очима Декана. Жодної реакції.

— Він не мертвий, — сказав Редж.

— Лише спочиває, — сказав Кошіль. — Виключився.[47]

Редж штовхнув Декана. Чарівник хитнувся вперед, а потім загойдався в ненадійній, хисткій рівновазі.

— Ну, ми ніколи їх не витягнемо, — сказав Артур, — не в такому стані. Можеш їх розбудити?

— Запали їм пір’їнку під носом, — зголосилася Дорін.

— Не думаю, що це спрацює, — сказав Кошіль. Його припущення базувалось на тому, що Редж Шкарбан був у них просто під носом і жоден із тих, чиє назальне оснащення не відстежило пана Шкарбана, точно не відреагує на звичайне смалене пір’я. Чи на важкий предмет, кинутий на них із величезної висоти, раз уже за це зайшло.

— Пане Буче, — сказала Людмила.

— Я був знав ґолема, який мав такий вигляд, — сказав Редж Шкарбан, — точно як він. Кремезний здоровань із глини. Цим зазвичай і є найпростіший ґолем. Треба просто написати на них святе слово, щоб їх запустити.

— Яке, ніби «безпека»?

— Зійде.

Кошіль втупився в Декана.

— Ні, — сказав він нарешті, — ніхто не має стільки глини, — він роздивився довкола них. — Ми повинні з’ясувати, звідки лунає ця клята музика.

— Ти маєш на увазі, де сховані музики?

— Не думаю, що там є музики.

— Мають бути музики, брате, — сказав Редж. — Саме тому це і зветься музикою.

— По-перше, це не схоже на жодну музику, яку я будь-коли чув, і, по-друге, я завжди вважав, що потрібна олія або свічки, щоб було світло, тут нічого з цього немає і всюди сяє світло, — сказав Кошіль.

— Пане Буче, — сказала Людмила, знову тицьнувши його.

— Так?

— Знову прибули якісь візки.

Вони перекрили всі п’ять проходів, які вели з центрального простору.

— Сходів униз немає, — сказав Кошіль.

— Можливо, воно — вона — в одній зі скляних частин, — сказала Людмила. — В магазинах?

— Я так не думаю. Вони не мають закінченого вигляду. В будь-якому разі, щось тут не так...

Люпин загарчав. Шпичаки виблискували на передніх візках, але вони не переходили в напад.

— Певно, вони бачили, що ми зробили з іншими, — сказав Артур.

— Так, але як їм вдалося? Це ж було нагорі, — сказав Кошіль.

— Ну, може, вони спілкуються між собою.

— Як вони можуть спілкуватись? Як можуть мислити? Не може бути мізків у купі дроту, — сказала Людмила.

— Мурахи і бджоли не думають, раз вже за це зайшло, — сказав Кошіль, — ними просто керують...

Він подивився вгору.

Вони подивились вгору.

— Вона лунає звідкись зі стелі, — сказав він, — ми маємо знайти це просто тепер!

— Там лише світлові панелі, — сказала Людмила.

— Щось іще! Шукайте щось, звідки вона може лунати!

— Вона лунає звідусіль!

— Що б ти не надумав робити, — сказала Дорін, піднімаючи горщик із рослиною, наче дубину, — сподіваюсь, ти зробиш це швидко.

— Що то за чорна кругла штука зверху? — сказав Артур.

— Де?

— Там, — показав Артур.

— Гаразд, я і Редж піднімемо тебе, давай...

— Мене? Терпіти не можу висоти!

— Я думав, ти можеш обертатися кажаном?

— Так, але дуже нервовим!

— Припини скиглити. Гаразд, одну ногу сюди, тепер руку туди, тепер постав ногу Реджеві на плече...

— Але не пройди наскрізь, — сказав Редж.

— Мені це не подобається! — застогнав Артур, коли його підсаджували.

Дорін застигла, витріщаючись на моторошні візочки.

— Артуре! Положення об’язує!

— Що?! Це якийсь вампірський код? — прошепотів Редж.

— Це означає щось типу «графу графове», — сказав Кошіль.

— Граф! — заричав Артур, небезпечно хитаючись. — Не варто мені було слухатись того юриста! Мав би знати, що в довгастих коричневих конвертах не приходить нічого доброго! І я все одно не можу дотягнутись до бісової штуки.

— Може, стрибнеш? — спитав Кошіль.

— Може, відійдеш?

— Ні.

— І я не стрибну!

— Тоді лети. Обернися на кажана і лети.

— Я не наберу підйомну швидкість!

— Ти міг би його закинути, — сказала Людмила, — ну, знаєш, як паперовий літачок.

— Припиніть це! Я ж граф!

— Ти ж щойно сказав, що не хочеш ним бути, — беззлобно сказав Кошіль.

— На землі не хочу, але коли доходить до того, щоб мною пулялися, мов фрісбі...

— Артуре, роби, що каже пан Бук.

— Не розумію, чому...

— Артуре!

Артур у кажанячій подобі був на диво важким. Кошіль взяв його за вуха, як безформну кулю для боулінгу, і спробував прицілитися.

— Пам’ятайте, я вимираючий вид! — пискнув граф, коли Кошіль відвів руку назад.

Це був чіткий кидок. Артур затрепетав крилами біля диска на стелі і схопив його кігтями.

— Можеш його зрушити?

— Ні!

— Тоді повисни на ньому і обернись назад.

— Ні!

— Ми тебе спіймаємо.

— Ні!

— Артуре! — заволала Дорін, відлякуючи передні візки імпровізованою дубиною.

— Ох, гаразд.

На мить виникла проява — Артур Мигаль відчайдушно чіпляється за стелю — і ось він вже падає на Кошеля і Реджа, із диском, притуленим до грудей.

Музика припинилась раптово. З проламаної дірки зверху посипались рожеві трубки, які обкрутились навколо Артура, після чого він став на вигляд як таріль дешевих спагеті з фрикадельками. Здавалось, що фонтани на мить запрацювали в зворотному напрямку, а потім висохли.

Візки завагались. Ті, що були позаду, в’їхали в ті, що попереду, утворюючи жалюгідний хор металевого клацання.

Трубки продовжували сипатись із дірки. Кошіль підняв кілька. Вони були неприємного рожевого кольору й липкі.

— Як ти думаєш, що це? — сказала Людмила.

— Я думаю, — сказав Кошіль, — нам краще вшиватися звідси прямо зараз.

Підлога затремтіла, з-під фонтана вирвалась пара.

— Або навіть раніше, — додав Кошіль.

Почулося гарчання Архіректора. Декан вивалився наперед. Інші чарівники ще стояли прямо, ледь-ледь.

— Вони виходять звідти, — сказала Людмила, — але не думаю, що вони здолають сходи.

— Не думаю, що будь-кому варто навіть думати про те, щоб здолати сходи, — сказав Кошіль. — Глянь на них.

Рухомі сходи не рухались, чорні сходинки блищали в світлі, позбавленому тіней.

— Я бачу, що ви маєте на увазі, — сказала Людмила, — я б краще пройшлась по сипучих пісках.

— Це, певно, було би безпечніше, — сказав Кошіль.

— Може, там є пандус? Візки ж мають якось пересуватись.

— Слушна думка, — Людмила окинула оком візки. Вони безцільно кружляли. — Думаю, в мене є навіть краща ідея, — сказала вона і вхопилась за найближчу ручку. Візок якийсь час пручався, а потім, за відсутності інших інструкцій, покірливо піддався.

— Хто може іти — йтимуть, а хто не може, тих поштовхаємо. Пішли, дідуню.

Це адресувалось Скарбію, якого переконали впасти поперек візка. Він слабко сказав: «Йо», — і знову заплющив очі. Декана закинули поверх нього.[48]

— А зараз куди? — спитала Дорін.

Кілька підлогових плиток стали сторч. Важка сіра пара почала пробиватись назовні.

— Це має бути десь в кінці проходу, — сказала Людмила. — Ходімо.

Артур подивився вниз на туман, який вився йому в ногах.

— Цікаво, як це можна зробити, — сказав він, — неймовірно складно дістати штуку, що таке робить. Ми пробували, знаєте, зробити нашу усипальню... більш усипальною, але вона просто закопчує все і підпалює штори...

— Давай, Артуре. Ми вже йдемо!

— Ти ж не думаєш, що ми завдали завеликих руйнувань, правда? Може, нам варто залишити записку...

— Так, я міг би написати щось на стіні, якщо хочеш, — сказав Редж.

Він ухопився за ручку робочого візка, що впирався, і з певним задоволенням почав бити його об стовп, поки не повідлітали колеса.

Кошіль дивився, як голова Клубу «Новий початок» рушив угору найближчим проходом, штовхаючи перед собою задешево сторгований асортимент чаклунства.

— Ну, ну, ну, — сказав він. — Все так просто. Це все, що нам треба було зробити. Майже без драми.

Він зробив рух уперед і зупинився. Рожеві трубочки пробивались крізь підлогу і були вже міцно обкручені довкола його ніг. Ще кілька плиток підскочили вгору. Східці розкололись, вивільнивши темну, зубату і, попри те, живу тканину, яка їх рухала.

Стіни пульсували, вгинаючись усередину. Мармур тріскав і проявляв пурпурове і рожеве нутро.

Звісно, — міркувала маленька спокійна частина Кошелевої свідомості, — ніщо із цього, насправді, не справжнє. Будівлі насправді не живі. Це просто метафора, як свічки на фабриці феєрверків. Якщо за це зайшла мова, що за істота Матка? Як королева бджіл, крім того, що сама є вуликом. Як волохокрилець, який, якщо не помиляюся, будує «хатку» зі шматочків камінців та іншого, щоб створити камуфляж. Або як наутилус, який нарощує мушлю у міру того, як росте. Або, якщо судити по тому, як розтріскується підлога, як дуже люта морська зірка.

Цікаво, як міста захищатимуться від такої штуки. Еволюційно тварини зазвичай створюють якийсь захист проти хижаків.

Отруту, і жала, і шпичаки, і всяке різне.

Тут і тепер це, мабуть, я. Старий колючий Кошіль Бук.

Принаймні я можу приглянути, щоб інші вибрались цілими. Зроблю свою присутність відчутною...

Від сягнув рукою підлоги, вхопив обома жменями пульсуючі трубочки і потягнув угору. Лютий крик Матки було чути аж до самої Академії.

Грозові хмари налітали на пагорб. Вони скупчувалися у здиблену масу дуже швидко. Сяйнула блискавка, десь у серцевині.

— НАВКОЛО НАДТО БАГАТО ЖИТТЯ, — сказав Смерть, — НЕ ТЕ, ЩОБ Я СКАРЖИВСЯ. ДЕ ДИТЯ?

— Я вклала її в ліжко. Тепер вона спить. Просто звичайно спить.

Блискавка вдарила в пагорб, як громова стріла. За нею було клацання і скрегіт, десь на середній віддалі.

Смерть зітхнув.

— А. ЗНОВУ ДРАМА.

Він обійшов клуню, так що йому відкрився добрий вид на темні поля. Панна Літунка йшла за ним дуже близько, ледь не наступаючи на п’яти, використовуючи його, як щит від усіх жахів, які могли прийти ззовні.

Голубе сяйво зблиснуло за дальнім живоплотом. Воно рухалося.

— Що це?

— ЦЕ БУЛА КОМБІНОВАНА ЖНИВАРКА.

— Була? А тепер це що?

Смерть зиркнув на скупчення спостерігачів.

— ЖАЛЮГІДНИЙ НЕВДАХА.

Жниварка мчала через вогкі поля, рами для тканини дзижчали, важелі рухалися всередині неоново-голубого ореолу. Голоблі для коня безцільно метелялися в повітрі.

— Як вона може рухатися без коня? Вчора там був кінь!

— ВОНО ЙОГО НЕ ПОТРЕБУЄ.

Він озирнувся на сірих спостерігачів. Тепер їх була маса.

— Хропунець все ще в дворі. Хутчіш!

— НІ.

Комбінована Жниварка прискорювалася, прямуючи на них. Вжжик-вжжик її лез злилося у виття.

— Вона сердиться, бо ти вкрав її брезент?

— ЦЕ НЕ ВСЕ, ЩО Я ВКРАВ.

Смерть вишкірився до спостерігачів. Він підібрав свою косу, провернув її в руках і потім, коли упевнився, що їхні погляди зосереджені на ній, дозволив їй впасти на землю.

Потім він склав руки.

Панна Літунка вчепилася в нього:

— Що ти намислив робити?

— ДРАМУ.

Жниварка дісталася воріт і заїхала у двір в хмарі тирси.

— Ти впевнений, що все буде гаразд?

Смерть кивнув.

— Ну. Тоді гаразд.

Колеса Жниварки злилися в розмитий вихор.

— ЙМОВІРНО.

А потім...

...у механізмі щось глухо стукнуло.

А потім Жниварка продовжила рух, але вже по частинах. Іскри били струменем із її осей. Кілька валів і важелів примудрилися триматися вкупі, несамовито сіпаючись, поки вони перекидьки летіли геть від звихреного, сповільненого безладу. Кільце лез відірвалося, продерлося крізь машину й ковзнуло через поля.

Почувся дзенькіт, стукіт, а потім останнє окреме у-у-у-у, яке було звуковим еквівалентом відомої пари задимлених черевиків.

А потім настала тиша.

Смерть спокійно нахилився і підняв складного вигляду вал, який підкотився до його ніг. Він був зігнутий під прямим кутом.

Панна Літунка вгледілася в нього.

— Що сталося?

— Я ГАДАЮ, КУЛАЧКОВИЙ ВАЛ ЗІСКОВЗНУВ ПО НАПРЯМНИХ І ЗЧЕПИВСЯ З БОКОВИМИ СТОПЕРАМИ. ЩО МАЛО КАТАСТРОФІЧНІ НАСЛІДКИ.

Смерть із викликом втупився в сірих спостерігачів. Один за одним вони почали зникати.

Він підібрав косу.

— А ТЕПЕР Я МУШУ ЙТИ, — сказав він.

Панна Літунка мала наляканий вигляд.

— Що? Просто так?

— ТАК. САМЕ ТАК. В МЕНЕ БАГАТО РОБОТИ.

— І я більше тебе не побачу? Я маю на увазі...

— О. ТАК. СКОРО, — він пошукав правильні слова і здався. — ОБІЦЯЮ.

Смерть натягнув свою мантію й сягнув у кишеню спецівки Білла Двері, яку він все ще носив під низом.

— КОЛИ ПАН КАЛАЧ ПРИЙДЕ ВРАНЦІ ПОЗБИРАТИ УЛАМКИ, ВІН НАПЕВНО ШУКАТИМЕ ЦЕ, — сказав він і поклав щось маленьке й скошене в її долоню.

— Що це?

— ЗАТИСКАЧ ТРИ-ВІСІМ.

Смерть підійшов до свого коня, а потім дещо згадав.

— А ЩЕ ВІН ВИНЕН МЕНІ ФАРТИНГ.

Ридикуль розплющив одне око. Люди товклися навколо. Панували світло й метушня. Багато людей говорили одночасно.

Здавалося, він сидить у дуже незручному дитячому візку і навколо дзижчать якісь дивні комахи.

Він чув, як скаржиться Декан, чув стогони, які могли належати тільки Скарбію, і голос молодої жінки. Люди піклувалися одне про одного, але ніхто не звертав на нього жодної уваги.

Ну, якщо це піклування триватиме, тоді він збіса готовий також отримати трохи піклування.

Він голосно закашляв.

— Ти можеш спробувати, — сказав він, звертаючись до жорстокого світу в цілому, — влити мені в рота трохи бренді.

Над ним виникла проява, тримаючи лампу над головою. Вона мала обличчя п’ятого розміру в шкірі тринадцятого; вона стурбовано сказала: «У-у-ук?».

— О, це ти, — сказав Ридикуль. Він спробував швидко сісти на випадок, якщо Бібліотекар спробує зробити йому штучне дихання.

Сплутані спогади мерехтіли в його свідомості. Він пригадав стіну деренчливого металу, і потім щось рожеве, і потім... музику. Безкінечну музику, створену, щоб перетворювати живі мізки на крем-сир.

Він обернувся. Позаду нього була будівля, оточена натовпом людей. Вона припала до землі й вчепилася у неї в дивовижно тваринний спосіб, і якби було можливо підняти крило будівлі, можна би було почути поп-поп-поп присосок, які відриваються від поверхні.

Із неї било світло, і пара клубочилася з її дверей.

— Ридикуль отямився!

Виникли ще обличчя. Ридикуль подумав: це не Ніч душевного пундика, тож вони не в масках. О, бляха.

Він чув, як Декан за ним сказав:

— Я за те, щоб ми принесли сейсмічний перетворювач Герпетті і загилили його крізь двері. Більше жодних проблем.

— Ні! Ми надто близько до міських мурів! Нам просто треба розмістити привертальну точку Квондума в правильному місці...

— А може, запальний сюрприз Маслобура? — це був голос Скарбія.

— Спаліть його, це найкращий спосіб...

— Так? Так? Та що ти знаєш про військову тактику? Ти навіть не можеш правильно сказати «йо»!

Ридикуль вхопився за борти візка.

— Ніхто не проти розповісти мені, — сказав він, — якого хріна тут відбувається?

Людмила проклала шлях крізь ряди членів Клубу «Новий початок».

— Ви маєте зупинити їх, Архіректоре! — сказала вона. — Вони говорять про те, щоб знищити великий магазин!

В голові Ридикуля виникли більш неприємні спогади.

— Чудова думка, — сказав він.

— Але пан Бук все ще там!

Ридикуль спробував зосередитися на осяйній будівлі.

— Що, мертвий Кошіль Бук?

— Артур полетів назад, коли зрозумів, що його нема з нами, і він сказав, що Кошіль бився із чимось, що лізло зі стін! Він бачив багато візків, але вони на нас не зважали! Він дав нам змогу вибратися!

— Що, мертвий Кошіль Бук?

— Ви не можете розмагічити це місце на друзки, поки там всередині один із ваших чарівників!

— Що, мертвий Кошіль Бук?

— Так!

— Але він мертвий, — сказав Ридикуль, — хіба не так? Він сказав, що помер.

— Ха! — сказав хтось, на кому було набагато менше шкіри, ніж хотілось би Ридикулю. — Як це типово. Це неприкритий віталізм, ось що це таке. Закладаюся, вони б урятували звідти когось, якби тому пощастило бути живим.

— Але він хотів... він не був схильний... він... — Ридикуль наважився. Багато з цього було за межами його розуміння, але людей, схожих на Ридикуля, це надовго не зупиняє. Ридикуль був простий серцем. Це не означає недоумкуватий. Це просто означає, що він міг належно думати про речі, тільки відсікши всі складні частинки на краях. Він зосереджувався на єдиному головному факті. Дехто, хто технічно був чарівником, втрапив у халепу. Це він міг зрозуміти. Це його зачіпало. Уся ця колотнеча про живих-і-мертвих почекає.

Хоча була інша деталь, яка його зачепила.

— ...Артур... полетів?

— Здоров.

Ридикуль повернув голову. Він повільно кліпнув.

— Милі у вас зубки, — сказав він.

— Дякую, — сказав Артур Мигаль.

— Всі свої?

— О так.

— Неймовірно. Звісно, я гадаю, ви їх регулярно чистите?

— Так?

— Гігієна. Важлива штука.

— Тож що ви збираєтесь робити? — сказала Людмила.

— Ну, ми просто підемо й витягнемо його, — сказав Ридикуль.

Що таке з цією дівчиною? Він відчув дивне бажання погладити її по голівці.

— Візьмемо трохи магії й витягнемо його. Так. Декане!

— Йо!

— Ми просто підемо туди й витягнемо Кошеля.

— Йо!

— Що? — сказав Верховний верховик, — Ви, певно, з глузду з’їхали!

Ридикуль намагався мати настільки гідний вигляд, наскільки це можливо в його ситуації.

— Пам’ятайте, що я ваш Архіректор, — огризнувся він.

— Тоді, певно, ви з’їхали з глузду, Архіректоре! — сказав Верховний верховик.

Він стишив голос:

— В будь-якому разі, він не-мертвий. Не розумію, як можна врятувати не-мертвого. Це певною мірою логічна суперечність.

— Дихотомія, — люб’язно підказав Скарбій.

— О, я не думаю, що тут задіяна хірургія.

— В будь-якому разі, хіба ми його не поховали? — спитав Лектор із Новітніх рун.

— А тепер ми його знову викопуємо, — сказав Архіректор, — можливо, це диво існування.

— Як малосольні огірки.

Навіть члени «Нового початку» збентежились.

— Так роблять у деяких місцинах Говандії, — сказав Скарбій, — вони роблять ці великі, великі глечики малосольних огірків, а потім закопують їх у землю на місяці, щоб забродило, і так отримують ці чудові пікантні...

— Скажіть мені, — прошепотіла Людмила до Ридикуля, — чарівники так завжди поводяться?

— Ось Верховний верховик навдивовижу чудовий екземпляр, — сказав Ридикуль. — Має такий же нагальний зв’язок із дійсністю, як картонна фігура. Пишаюся мати його у команді, — він потер руки. — Ок, хлопці. Добровольці?

— Йо! Ха! — сказав Декан, який вже був у цілковито іншому світі.

— Це було б нехтування моїм обов’язком, якби я не спромігся допомогти побратимові, — сказав Редж Шкарбан.

— У-у-ук.

— Ти? Тебе ми взяти не можемо, — сказав Декан, зиркнувши на бібліотекаря. — Ти нічого не знаєш про тактику «Чортів Лісових».

— У-у-ук, — сказав Бібліотекар і зробив несподівано зрозумілий жест, який окреслив, з іншого боку, що те, чого він не знає про тактику орангутанів бібліотечних, може бути написано на дуже маленькому клаптику рештків, скажімо, Декана.

— Нас чотирьох має вистачити, — сказав Архіректор.

— Я навіть ніколи не чув, щоб він казав «йо!» — пробурмотів Декан.

Він зняв капелюха, дещо, чого чарівники зазвичай не роблять, якщо не планують щось із нього витягти, і передав його Скарбію. Потім він віддер тонку смугу від подолу своєї мантії, драматично потримав її в обох руках, а потім пов’язав навколо лоба.

— Це частина наших ідеалів, — сказав він у відповідь на проникливо непоставлені питання. — Це те, що воїни Противажного континенту роблять перед тим, як іти у бій. І ви маєте кричати... — він спробував пригадати дещо давно прочитане. — Е-е-е, бонсай. Так. Бонсай!

— Я думав, це означає підрізати гілки дерева, щоб воно росло маленьким, — сказав Верховний верховик.

Декан завагався. Він і сам був не надто впевнений, як на те пішло. Але хороший чарівник ніколи не дозволить непевності стати собі на заваді.

— Ні, це точно має бути бонсай, — сказав він. Подумав про це ще трохи і прояснів. — Через те, що це все частина кущідо. Як... маленькі дерева. Кущ-і-до. Так. Звучить розумно, якщо задуматися.

— Але ти не можеш кричати тут «бонсай!» — сказав Лектор із Новітніх рун. — У нас цілковито інший культурний ґрунт. Це буде марно. Ніхто не знатиме, що ти маєш на увазі.

— Я над цим працюю, — сказав Декан.

Він помітив, як Людмила стоїть із відвислою щелепою.

— Це чаклунська балачка, — сказав він.

— Отакої, — сказала Людмила, — ніколи б не здогадалася.

Архіректор вибрався із візка й випробувально покотив його вперед-назад. Зазвичай свіжій думці займало досить багато часу, щоб облаштуватися в голові Ридикуля, але він інстинктивно відчував, що існує багато застосувань для дротяної корзини на коліщатах.

— Ми йдемо чи стоїмо тут всю ніч, перев’язуючи собі голови? — сказав він.

— Йо! — гаркнув Декан.

— Йо? — сказав Редж Шкарбан.

— У-у-ук!

— Це було «Йо»? — спитав Декан підозріло.

— У-у-ук.

— Ну... гаразд, що ж.

Смерть сидів на вершині гори. Вона не була особливо високою, чи лисою, чи зловісною. Оголені відьми не влаштовували на ній шабаші, відьми Дискосвіту загалом не згоджувалися знімати зі себе ні на дрібку більше одягу, ніж було абсолютно необхідно для нагальної справи. На ній не являлися привиди. Не сиділи маленькі оголені чоловічки, роздаючи мудрість направо й наліво, адже перша річ, яку усвідомлює справді мудрий чоловік, що сидіння на гірській вершині забезпечить вас не просто гемороєм, а обмороженим гемороєм. Час від часу люди підіймалися на гору і додавали камінь чи два до піраміди на вершині, в першу чергу, щоб довести, що немає такої чортової дурниці, якої б не втнули люди.

Смерть сидів на піраміді й проводив каменем по лезу коси довгими продуманими ударами.

Повітря зрушилося. Вигулькнули троє сірих слуг.

Дехто сказав: Гадаєш, ти переміг?

Дехто сказав: Гадаєш, ти торжествуєш?

Смерть перевернув камінь у руці, щоб дістатися свіжої поверхні, й повільно провів ним по лезу.

Дехто сказав: Ми повідомимо Азраеля.

Дехто сказав: Ти всього лиш, зрештою, маленький Смерть.

Смерть звів лезо в місячному сяйві, повернув його так і сяк, помічаючи гру світла на крихітних щербинках металу на його краї.

Потім він звівся одним швидким рухом. Слуги спішно позадкували. Він викинув руку вперед зі швидкістю змії, ухопив мантію і притягнув її пустий каптур на один рівень зі своїми порожніми очницями.

— ТИ ЗНАЄШ, ЧОМУ В’ЯЗЕНЬ У ВЕЖІ ДИВИТЬСЯ НА ПОЛІТ ПТАХІВ? — сказав він.

Дехто сказав: Забери свої руки від мене... упс...

Блакитний вогонь спалахнув на мить.

Смерть опустив руку й озирнувся на решту двох.

Дехто сказав: Це ще не кінець.

Вони зникли.

Смерть обтрусив дрібку попелу зі своєї мантії, а потім рівно вгруз ногами у вершину гори. Обома руками він підняв над головою косу і прикликав усі менші Смерті, що постали у його відсутність.

За мить вони потоком ринули на гору блідою чорною хвилею.

Вони зливалися воєдино, як темна ртуть.

Так тривало довгий час, а потім припинилося.

Смерть опустив косу й обстежив себе. Так, всі тут. І знову він був самим Смертю, вмістивши всі смерті світу. Крім...

На мить він завагався. Десь була одна дрібка порожнечі, якась частка його душі, щось невраховане...

Він не міг переконатися, що це було.

Він стенув плечима. Без сумніву, він з’ясує. Водночас, багато роботи слід переробити.

Він поїхав геть.

Далеко, у лігві під клунею, Смерть Щурів ослабив лапки, що рішуче вчепилися в балку.

Кошіль Бук важко опустив обидві ноги на мацала, які зміїлися з-під плиток підлоги, й покульгав крізь пару. Мармурова плита розтрощилася, обсипавши його уламками. Потім він бив ногою стіну, несамовито.

Можливо, тепер шляху назовні не було, усвідомив він, а якщо і був, він не міг його знайти. В будь-якому разі, він був усередині почвари. Вона стрясала власні стіни в спробі його дістати. Щонайменше, він міг спричинити їй найжорстокіший заворот кишок.

Він попрямував до отвору, який був раніше виходом у широкий прохід, і незграбно у нього пірнув, перш ніж вона зчепила зуби. Срібний вогонь пробіг стінами. Тут було так багато життя, що його неможливо було вмістити.

Тут все ще залишалися кілька візків, які божевільно металися туди-сюди по тремтячій підлозі, такі ж розгублені, як і Кошіль.

Він рушив знов уздовж чогось, схожого на коридор, хоча більшість коридорів, якими він ходив за щонайменше сто тридцять років, так сильно не пульсували й не стікали вільгою. Інше мацало пробилося крізь стіну й підхопило його.

Звісно, воно не могло його вбити. Але воно могло позбавити його тіла. Як старого Одну-Людину-Відро. Доля гірша за смерть, напевне.

Він зупинився. Стеля кинулася на нього, розпластавши його по підлозі.

Він пошепки порахував і кинувся вперед. Пара пройшлася над ним. Він знов послизнувся і випростав руки. Він відчував, як втрачає контроль. Було надто багато речей, якими треба керувати. Бог з нею, з селезінкою, надто багато зусиль забирало просто продовжувати рухати серце і легені.

— Топіарі!

— Якого хріна ти маєш на увазі?

— Топіарі! Зрозумів? Йо!

— У-у-ук!

Кошіль подивився затуманеними очима.

А. Очевидно, він утратив контроль і над мозком теж.

Візок боком об’їхав пару, на його боках зависли туманні постаті. Одна волохата рука і одна рука, яка навряд чи досі лишалася рукою, сягнули вниз, підхопили його поперек тулуба, й закинули в корзину. Чотири крихітні коліщата ковзнули по підлозі, і візок врізався в стіну, потім виправився і поторохтів геть.

Кошіль приглушено усвідомив голоси.

— Запускай, Декане. Я знаю, ти тільки цього й чекаєш.

Це був Архіректор.

— Йо!

— Ти вб’єш її остаточно? Я не думаю, що ми зрадіємо їй у Клубі «Новий початок». Не думаю, що вона активістка.

Це Редж Шкарбан.

— У-у-ук.

Це Бібліотекар.

— Не хвилюйся, Кошелю. Декан збирається зробити щось військове, очевидно, — сказав Ридикуль.

— Йо! Ха!

— Ой, боженьки.

Кошіль побачив, як поруч пропливає рука Декана, в якій щось поблискує.

— Що ти збираєшся використати? — сказав Ридикуль, поки візок летів крізь пару. — Сейсмічний перетворювач, привертальну точку чи запальний сюрприз?

— Йо, — сказав Декан із задоволенням.

— Це трошки занадто чи не так? І до речі, якщо ти скажеш «йо» ще хоч раз, Декане, я особисто викину тебе з Академії, зажену на Узбіччя найменшими демонами, яких тільки може викликати чудотворство, роздеру на неймовірно крихітні клаптики, перемелю на фарш, перероблю на суміш, схожу на тартар, і виверну в собачу миску.

— Й... — Декан зустрівся поглядом із Ридикулем. — Йасно. Ясно. О, ну вас, Архіректоре. Яка користь від того, щоб керувати космічною рівновагою і знати секрети долі, якщо не можна що-небудь підірвати? Будь ласочка? Я вже їх наготував. Ви ж знаєте, як розлагоджується інвентар, якщо його не використати, наготувавши...

Візок продзижчав угору тремтячим схилом і розвернувся на двох колесах.

— О, гаразд, — сказав Ридикуль. — Якщо для тебе це так багато важить.

— Й... перепрошую.

Декан почав гарячково пошепки бурмотіти, а потім закричав:

— Я осліп!

— Твоя пов’язка бонсай сповзла тобі на очі, Декане.

Кошіль застогнав.

— Як ти почуваєшся, брате Буче? — безладні риси Реджа Шкарбана перекрили Кошелеві огляд.

— О, знаєте, — сказав Кошіль. — Могло бути краще, могло бути гірше.

Візок зрикошетив від стіни й смикнувся в іншому напрямку.

— Як там просуваються ці замовляння, Декане? — спитав Ридикуль крізь зчеплені зуби. — В мене серйозні труднощі з контролем над цією штукою.

Декан пробурмотів ще кілька слів, а потім раптово змахнув руками. Октаринове полум’я ринуло з кінчиків його пальців й приземлилося десь у тумані.

— Йє-є-ху-у! — радісно вигукнув він.

— Декане?

— Так, Архіректоре?

— Зауваження, яке я зробив нещодавно щодо слова на Й...

— Так? Так?

— Воно достеменно включає і йє-є-ху-у також.

Декан повісив голову.

— О. Так, Архіректоре.

— А чому все не бабахнуло?

— Я заклав маленьку затримку, Архіректоре. Я подумав, можливо, нам треба буде забратися, перш ніж це станеться.

— Чудова думка, друже.

— Скоро ми тебе витягнемо, Кошелю, — сказав Редж Шкарбан. — Ми своїх не кидаємо. Хіба це не...

А потім підлога розчахнулася перед ними.

А потім і за ними.

Штука, яка постала з розтрощених плит підлоги, була водночас безформною й мала безліч форм. Вона люто корчилася і клацала над ними своїми трубками.

Візок перехнябився і зупинився.

— Магія ще є, Декане?

— Е-е-е... ні, Архіректоре.

— А замовляння, які ти щойно вимовив, вибухнуть?..

— Тепер у будь-який момент, Архіректоре.

— Тож... що б не сталося... це станеться і з нами?

— Так, Архіректоре.

Ридикуль погладив Кошеля по голівці.

— Вибач за це, — сказав він.

Кошіль незграбно розвернувся, щоб зазирнути в прохід.

За Маткою щось виднілося. Воно мало вигляд як цілковито звичайнісінькі двері спальні, які пересувалися маленькими перебіжками, ніби хтось обережно штовхав їх перед собою.

— Що це? — сказав Редж.

Кошіль звівся так високо, як міг.

— Причепо!

— Ой, та ну, — сказав Редж.

— Це Причепа! — закричав Кошіль. — Причепо! Це ми! Можеш помогти нам вибратися?

Двері завмерли. А потім відлетіли вбік.

Причепа розгорнувся в повен зріст.

— Здоров, пане Буче. Здоров, Редже, — сказав він.

Вони втупилися у волохату постать, яка майже заповнила собою прохід.

— Е-е-е, Причепо... е-е-е... ти міг би розчистити для нас прохід? — тремтячим голосом сказав Кошіль.

— Без питань, пане Буче. Для друга — що завгодно.

Рука розміром із колесо воза пропливла крізь пару і роздерла перешкоду, вирвавши її з неймовірною легкістю.

— Гей, гляньте на мене! — сказав Причепа. — Ви праві. Двері потрібні бабаю, як зайцю п’ята нога! Скажу сьогодні, скажу відверто, я...[49]

— А тепер міг би ти відійти з дороги, будь ласка?

— Звісно. Звісно. Ого! — Причепа знову щосили вдарив Матку.

Візок стрибнув уперед.

— І краще тобі піти з нами! — закричав Кошіль, коли Причепа зник у тумані.

— Краще ні, — сказав Архіректор, коли вони розігналися. — Повір мені. Що це було?

— Це бабай, — сказав Кошіль.

— Я думав, вони водяться тільки в шафах і таке всяке? — закричав Ридикуль.

— Спромігшись на камінґ аут із шафи, — гордо сказав Редж Шкарбан, — він знайшов себе.

— На здоров’я, хай тільки нам вийде його загубити.

— Ми не можемо просто його покинути...

— Можемо! Можемо! — рявкнув Ридикуль.

Позаду них почувся звук, ніби виверження болотного газу. Повз них пролетіло зелене світло.

— Замовляння почали вибухати! — закричав Декан. — Погнали!

Візок профурчав до виходу й занурився у прохолоду ночі, повискуючи коліщатами.

— Йо! — заволав Ридикуль, поки натовп розбігався перед ними.

— Чи означає це, що я теж можу сказати «йо»? — сказав Декан.

— Гаразд. Один раз. Кожен може сказати це один раз.

— Йо!

— Йо! — відгукнувся Редж Шкарбан.

— У-у-ук!

— Йо! — сказав Кошіль Бук.

— Йо! — сказав Причепа.

(Десь у пітьмі, де натовп був найрідший, виснажена постать пана Іксоліта, останнього вцілілого бенші в світі, прослизнула до тремтячої будівлі й запхала під двері записку. В ній ішлося: «ООООеееОООеееОООеее».)

Візок проорав землю й остаточно зупинився. Ніхто не обернувся. Редж сказав, повільно:

— Ти позаду нас, правда?

— Правда, пане Шкарбане, — щасливо сказав Причепа.

— Нам варто хвилюватися, коли він перед нами? — сказав Ридикуль. — Чи гірше знати достеменно, що він позаду нас?

— Ха! Більше жодних шаф і льохів для цього бабая! — сказав Причепа.

— От шкода, бо в нас в Академії справді великі льохи, — швидко сказав Кошіль Бук.

Причепа хвильку помовчав. Потім по-дослідницьки запитав:

— Наскільки великі?

— Велетенські.

— Так? Зі щурами?

— Щури — це півбіди. Там унизу є демони-втікачі й всяка всячина. Аж кишить.

— Що ти робиш? — прошипів Ридикуль. — Ти ж про наші льохи говориш!

— А ти б хотів, щоб він оселився тобі під ліжком, правда? — пробурмотів Кошіль. — Чи никав довкола тебе?

Ридикуль тямуще кивнув.

— Ого, так, ці щури геть від рук повідбивалися, — голосно сказав він. — Деякі з них — о, близько двох футів завдовжки, скажи, Декане?

— Три фути, — сказав Декан. — Щонайменше.

— Саме сало, — сказав Кошіль.

Причепа на хвильку замислився:

— Ну гаразд, — неохоче сказав він, — можливо, я якось навідаюся й гляну на них.

Великий магазин вибухнув і стиснувся водночас, цього майже неможливо добитися без величезного бюджету на спецефекти або трьох замовлянь, які працюють одне проти одного. Склалося враження, що широка хмара розсувається і водночас рухається геть так швидко, і загалом справляло ефект точки, що збігається. Стіни випнулися і всмокталися всередину. Ґрунт здерло з розорених полів і закрутило у вихор. Стався раптовий вибух не-музики, який майже миттєво заглох.

А потім не було нічого, крім багнистих полів.

І тисячі білих клаптів, як сніжинки, спускалися з ранкового неба. Вони безгучно ковзали крізь повітря і легко приземлялися в юрбі.

— Воно ж не розсіюється, ні? — сказав Редж Шкарбан.

Кошіль підхопив один із клаптів. Це був грубий прямокутник, нерівний і плямистий. На ньому ледве можливо було, з певною кількістю уяви, розібрати слова:

— Ні, — сказав Кошіль. — Ймовірно, ні.

Він ліг на спину й усміхнувся. Ніколи не пізно зажити чудове життя.

І коли ніхто не дивився, останній вцілілий візок Дискосвіту сумовито поторохтів геть у забуття ночі, загублений і самотній.[50]

— Куд-кур-кума!

Панна Літунка сиділа на кухні.

Ззовні вона чула пригнічене дзенькання, коли Нед Калач і його підмайстер збирали погнуті рештки Комбінованої Жниварки. Жменька інших людей теоретично допомагали, але насправді користалися нагодою гарненько повитріщатися. Вона зробила чаю і винесла їм на таці.

Тепер вона сиділа, опустивши підборіддя на руки, й дивилася в нікуди.

Постукали у відчинені двері. Чіп просунув червоне обличчя в кімнату.

— Вибачте, панно Літунко...

— Гм-м-м?

— Вибачте, панно Літунко, тут навколо клуні тиняється скелет коня! Він їсть сіно!

— Як?

— І воно все вивалюється!

— Справді? Тоді ми його залишимо. Принаймні його буде дешево прогодувати.

Чіп трішки пом’явся, жмакаючи в руках капелюх.

— З вами все добре, панно Літунко?

— З вами все добре, пане Буче?

Кошіль втупився в нікуди.

— Кошелю? — сказав Редж Шкарбан.

— Гм-м?

— Архіректор тільки спитав, чи бажаєш ти випити.

— Він хоче склянку дистильованої води, — сказала пані Кекс.

— Що, просто води? — сказав Ридикуль.

— Це те, чого він хоче, — сказала пані Кекс.

— Я б хотів склянку дистильованої води, будь ласка, — сказав Кошіль.

Пані Кекс мала самовдоволений вигляд. Принаймні її видима частина мала самовдоволений вигляд, а це була частина між капелюхом і сумочкою, яка була гідним двійником капелюха — така велика, що коли вона сиділа, тримаючи сумку на колінах, то заледве могла дотягтися до ручок. Щойно вона почула, що її дочку запросили до Академії, вона також прийшла. Пані Кекс завжди вірила, що запрошення для Людмили так само поширюється на матір Людмили.

Матері її типу існують усюди, і, очевидно, нічого з ними не вдієш. Чарівники розважали членів «Нового початку», а ті вдавали, ніби їм це подобається. Це була одна з тих проблематичних ситуацій із довгими мовчанками, поодинокими покашлюваннями і окремими фразами деяких людей: «Ну, хіба ж не чудово».

— Ти зараз маєш трішки розгублений вигляд, Кошелю, — сказав Ридикуль.

— Я просто трохи втомлений, Архіректоре.

— Я гадав, ви, зомбі, ніколи не спите.

— І все ж я втомлений, — сказав Кошіль.

— Ти впевнений, що не хочеш, аби ми зробили ще один захід із похованням і таке інше? Цього разу ми зробимо все як годиться.

— Дякую, хай там як, але ні. Я просто не створений для життя не-мертвих, я гадаю, — Кошіль подивився на Реджа Шкарбана. — Вибач за це. Не уявляю, як ти даєш собі з цим раду, — він вибачливо вишкірився.

— Ти маєш повне право бути живим чи мертвим, на власний вибір, — строго сказав Редж.

— Одна-Людина-Відро сказав, що люди знову вмирають як годиться, — сказала пані Кекс. — Тож ти теж зможеш, напевне, потрапити на прийом.

Кошіль роззирнувся.

— Вона вивела вашого собаку на прогулянку, — сказала пані Кекс.

— Де Людмила? — сказав він.

Кошіль незграбно усміхнувся.

Передбачення від пані Кекс могли бути дуже докучними.

— Добре знати, що за Люпином наглянуть, якщо я... піду, — сказав він, — я от собі думаю, чи могли б ви його забрати?

— Ну... — непевно сказала пані Кекс.

— Але він... — почав Редж Шкарбан, а потім побачив вираз обличчя Кошеля.

— Мушу визнати, це буде полегшенням — мати в господі собаку, — сказала пані Кекс. — Я завжди хвилююся за Людмилу. Довкола багато дивних людей.

— Але ваша до... — знову почав Редж.

— Заткнися, Редже, — сказала Дорін.

— Значить, домовилися, — сказав Кошіль, — у вас є якісь штани?

— Що?

— Якісь штани є в домі?

— Ну, я гадаю, лишилися якісь, що належали покійному панові Кексу, але чому...

— Перепрошую, — сказав Кошіль, — просто задумався. Половину часу сам не знаю, що верзу.

— А, — сказав Редж, прояснівши. — Я зрозумів. Ти говориш про те, що коли він...

Дорін злісно штрикнула його ліктем.

— О, — сказав Редж. — Перепрошую. Не зважайте на мене. Я би власну голову забув, якби її не пришили.

Кошіль відхилився назад і заплющив очі. Він чув тільки випадкові уривки розмови. Він чув, як Артур Мигаль питає Архіректора, хто робив їм декор і де Академія бере овочі. Він чув, як Скарбій скиглить щодо вартості винищення всіх лайливих слів, які якимсь чином вижили в нещодавніх змінах й оселилися у пітьмі піддашшя. Він міг навіть, належно налаштувавши слух, чути йойкання Причепи у віддаленому льоху.

Вони його не потребували. Щонайменше. Світ не потребував Кошеля Бука.

Він тихо встав і пошкандибав до дверей.

— Я вийду на повітря, — сказав він. — І, напевно, трохи затримаюсь.[51]

Ридикуль неуважно кивнув йому і зосередився на словах Артура про те, як можна цілком видозмінити Велику залу за допомогою шпалер із ефектом сосни.

Кошіль зачинив за собою двері і притулився до товстої прохолодної стіни.

О так. Була ще одна річ.

— Ти тут, Одна-Людина-Відро? — м’яко сказав він.

як ти знаєш?

— Ти зазвичай поблизу.

хе-хе, ти тут спричинив справжню халепу! ти знаєш, що станеться в наступний повний місяць?

— Так, знаю. І я гадаю, що вони чомусь теж це знають.

але він стане вовколюдом.

— Так. А вона стане людино-вовчицею.

гаразд, але які стосунки можуть мати люди в один тиждень із чотирьох?

— Можливо, щонайменше, вони отримають такий же шанс на щастя, як і більшість людей. Життя недосконале, Одна-Людина-Відро.

це ти мені кажеш?

— А зараз можна спитати тебе дещо особисте? — сказав Кошіль. — Я маю на увазі, просто хотів знати...

га?

— Зрештою, ти знову отримав для себе увесь астральний план.

о, гаразд.

— Чому тебе звуть Одна...

і це все? я думав, ти і сам здогадаєшся, такий розумний чоловік, як ти. в моєму племені традиційно називають на честь першої речі, яку побачить матір, коли визирне з mini після пологів, це скорочення від «одна-людина-виливає-відро-води-на-двох-собак».

— Не пощастило тобі, — сказав Кошіль.

не так уже й погано, — сказав Одна-Людина-Відро. — це ти мого брата-близнюка маєш пожаліти, вона визирнула на десять секунд до мого народження, щоб дати йому ім’я.

Кошіль Бук задумався над цим.

— Не кажи, дай вгадаю, — сказав він, — «Два-Собаки-Гризуться»?

Два-Собаки-Гризуться, Два-Собаки-Гризуться?— сказав Одна-Людина-Відро. — ого, та він віддав би свою праву руку, щоб його назвали Два-Собаки-Гризуться.

Це було пізніше, ніж історія про Кошеля Бука справді добігла кінця, якщо «історія» означає все, що він зробив, і спричинив, і запустив.

В селищі у Вівцескельних горах, де танцюють справжній морріс данс, наприклад, вірять, що ніхто остаточно не вмирає, поки не вщухнуть збурення, які вони спричинили у світі: поки не стане накручений ним годинник, поки не перебродять вина, що вона наготувала, поки не зберуть вирощений ними врожай. Круговерть чийогось життя, кажуть вони, це тільки осердя їхнього справжнього існування.

Коли він ішов крізь туманне місто на зустріч, яку йому було призначено з самого моменту народження, Кошіль відчув, що може передбачити, яким буде фінал.

Це станеться за кілька тижнів, у пору, коли знову підіб’ється повня. Різновид приписки або доповнення до життя Кошеля Бука — народився в рік Знаменного Трикутника в століття Трьох Вошей (він завжди надавав перевагу старому календарю з його старовинними назвами перед всіма цими свіжовигаданими нумераціями, які застосовують сьогодні) і помер у рік Уявної Змії в століття Летючої Лисиці приблизно.

Під місяцем крізь болота бігтимуть дві постаті. Не повністю вовки, не цілком люди. Якщо трохи пощастить, вони отримають краще від обох світів.

Не просто відчуватимуть... а знатимуть.

Завжди краще мати обидва світи.

Смерть сидів у кріслі в своєму темному кабінеті, дашком стуливши долоні перед обличчям.

Зрідка він хитався в кріслі вперед і назад.

Альберт приніс йому чашку чаю і вийшов із дипломатичною беззвучністю.

На столі Смерті лишився один життємір. Він втупився в нього.

Хить-хить. Хить-хить.

У великому холі за стіною цокав великий годинник, вбиваючи час.

Смерть побарабанив кістлявими пальцями по порубцьованій стільниці. Навпроти нього лежали життєписи найвидатніших коханців Дискосвіту[52], напхані імпровізованими закладками. Їхній відверто одноманітний досвід жодним чином не допоміг.

Він встав, підійшов до вікна й втупився в свої темні володіння, його руки стискалися і розтискалися за спиною.

Він підхопив життємір і великими кроками вийшов із кімнати.

Хропунець чекав у теплому застояному повітрі стайні. Смерть швидко осідлав його і вивів надвір, а потім виїхав у ніч, до віддаленого осяйного діаманта Дискосвіту.

Він мовчки торкнувся землі на подвір’ї ферми, на заході сонця.

Він пройшов крізь стіну.

Він дістався нижньої сходинки.

Він підняв свій пісочний годинник і дивився на витікання часу.

А потім він зупинився. Було дещо, що він мусив знати. Білл Двері був до всього цікавим, а він пам’ятав, як воно — бути Біллом Двері. Він міг дивитися на почуття, як на спійманих метеликів, пришпилених до корка, розпластаних під склом. Білл Двері був мертвий або принаймні припинив своє коротке існування. Але — що це було? — чи поточне людське життя було лиш осердям його справжнього існування? Білл Двері пішов, але залишилося відлуння. Він завинив дещо в пам’ять про Білла Двері.

Смерть завжди чудувався, навіщо люди кладуть квіти на могили. Йому це здавалося безглуздим. Зрештою, мертві йдуть, попри аромат троянд. Але тепер... не те, щоб він відчув, що розуміє, але принаймні відчув, що тут є дещо, придатне для розуміння.

У створеному завісами мороці маленької вітальні панни Літунки крізь темряву рухалася тінь ще темніша, прямуючи до трьох скриньок на комоді. Смерть відкрив одну з менших. Вона була повна золотих монет. Вони мали незайманий вигляд. Він спробував іншу маленьку скриньку. Вона також була повна золота. Він чекав чогось більшого від панни Літунки, хоча, можливо, навіть Білл Двері не знав, чого саме.

Він спробував останню скриньку.

Там був шар прозорого цигаркового паперу. Під папером якась біла шовкова річ, якийсь серпанок, нині пожовклий і ламкий на краях. Він нерозуміюче втупився у нього, а потім відклав убік. Ще там були білі черевички. Досить непрактично для ферми, як він відчув. Не дивно, що їх запакували.

Там був ще папір, пачка листів, зв’язаних разом.

Він поклав їх поверх серпанку. Якщо зважати на те, що люди кажуть одне одному, ніколи нічого не досягнеш — мова тільки приховує їхні думки.

І ось вона знайшлася, просто на дні, найменша коробочка.

Він узяв її і все крутив і крутив у руках.

Він відщипнув маленький замок і підняв віко.

Механізм задзижчав.

Мелодія була не надто хорошою. Смерть чув усю музику, яка будь-коли була написана, і майже все було кращим за цю мелодію. Ніби дощ у пустому відрі, на ритм раз-два-три.

У музичній шкатулці, поверх зубчастих коліщат, які жваво крутилися, дві дерев’яні фігурки перекидалися в пародії на вальс.

Смерть дивився на них, поки закінчився накрут.

Потім він прочитав підпис.

Це був подарунок.

Поруч із ним життємір пересипав порошинки в нижню склянку. Він на нього не зважав. Коли механізм зупинявся, він накручував його знову.

Дві постаті, що кружляють крізь час. А коли музика зупиняється, все, що потрібно, — лиш повернути ключ.

Коли накрут знову закінчився, він сидів у темряві й тиші, поки не прийняв рішення.

Лишалися якісь секунди. Секунди багато значили для Білла Двері, бо в нього був обмежений їх запас. І вони геть нічого не значили для Смерті, в якого жодної ніколи не було. Він залишив сонний дім, заліз на коня і поїхав геть.

Подорож зайняла мить, яка могла б у звичайного світла забрати триста мільйонів років, але Смерть рухався в тому просторі, де час не має значення. Світло думає, що рухається швидше за все, але воно помиляється. Байдуже, як швидко рухається світло, його завжди стрічає пітьма, яка дісталася до місця швидше й уже чекає на нього.

В нього були попутники — галактики, зірки, пасма осяйної речовини, що текла й зрештою спірально закручувалася, наближаючись до віддаленої мети.

Смерть на коні блідому рухався крізь пітьму, ніби булька пливе по ріці. А кожна ріка кудись впадає.

І ось, унизу, рівнина.

Відстань тут так само позбавлена змісту, як і час, але тут було відчуття величі.

Рівнина могла бути за милю чи за мільйон миль, вона була позначена довгими долинами чи пак струмками, які стікали обабіч, коли він під’їхав ближче. І приземлився.

Він спішився і постояв у тиші. Потім опустився на одне коліно.

Змініть перспективу. Переораний краєвид відлетить на колосальну віддаль, скруглиться по краях і перетвориться на пучку.

Азраель підніс свій палець до обличчя, яке заповнило небо, освітлене тьмяним сяйвом помираючих галактик.

Існують мільярди Смертей, але всі вони складові однієї Смерті: Азраеля, Великого Атрактора[53], Смерті Всесвітів, початку й кінця часу.

Більша частина всесвіту зроблена з темної матерії, і лиш Азраель знає, ким він є.

Очі, такі великі, що наднова була б простим натяком на відблиск на райдужці, повільно повернулися і сфокусувалися на крихітній постаті на віддалених звивистих рівнинах його пучки.

Поруч Азраеля, в самому центрі павутини вимірів висів великий Годинник і цокав. Зорі мінилися в Азраелевих очах.

Смерть Дискосвіту підвівся.

— ВЛАДАРЮ, Я ПРОШУ ПРО...

Три слуги забуття прослизнули поруч із ним.

Дехто сказав: Не слухайте. Він проходить відповідачем у справі носопхайства.

Дехто сказав: І смертовбивства.

Дехто сказав: І гордині. І життя з наміром вижити.

Дехто сказав: І поплічництва силам хаосу супроти встановленого порядку.

Азраель звів брову.

Слуги відпливли від Смерті, вичікувально.

— ВЛАДАРЮ, МИ ЗНАЄМО, ЩО НЕ ІСНУЄ ВСТАНОВЛЕНОГО ПОРЯДКУ, КРІМ СТВОРЕНОГО НАМИ...

Вираз Азраеля не змінився.

— НЕ ІСНУЄ НАДІЇ, КРІМ НАС. НЕ ІСНУЄ МИЛОСЕРДЯ, КРІМ НАС. НЕ ІСНУЄ ПРАВОСУДДЯ. Є ЛИШ МИ.

Темне печальне обличчя заповнило небо.

— ВСІ РЕЧІ, ЩО ІСНУЮТЬ, Є НАШИМИ. ТА МИ МУСИМО ДБАТИ. БО ЯКБИ МИ НЕ ДБАЛИ, ТО Й НЕ ІСНУВАЛИ БИ. БО ЯКБИ МИ НЕ ІСНУВАЛИ, НЕ БУЛО БИ НІЧОГО, КРІМ СЛІПОГО ЗАБУТТЯ. І НАВІТЬ ЗАБУТТЯ МАЛО БИ КОЛИСЬ СКІНЧИТИСЯ. ВЛАДАРЮ, ДАРУЙ МЕНІ ЛИШ ТРОХИ ЧАСУ? ДЛЯ НАЛЕЖНОЇ РІВНОВАГИ РЕЧЕЙ. ЩОБИ ПОВЕРНУТИ ДАНЕ. В ІМ’Я УВ’ЯЗНЕНИХ І ЗАРАДИ ПОЛЬОТУ ПТАХІВ.

Смерть відступив на крок.

Було неможливо прочитати вираз обличчя Азраеля.

Смерть зиркнув на слуг.

— ВЛАДАРЮ, НА ЩО СПОДІВАТИСЯ ВРОЖАЮ, КРІМ ДБАЙНОСТІ ЖЕНЦЯ?

Він чекав.

— ВЛАДАРЮ? — сказав Смерть.

За час, що зайняла відповідь, кілька галактик розгорнулися, закрутилися навколо Азраеля, як паперові стрічки, стислися й зникли.

І тоді Азраель сказав:

Й інший палець перетнув пітьму в напрямку Годинника. Почувся слабкий скрик люті з боку слуг, а потім скрики усвідомлення, а потім три короткі голубі пломені.

Всі інші годинники, навіть безстрілковий годинник Смерті, є лиш відображеннями Годинника. Точними відображеннями Годинника, вони диктують час Всесвітові, але Годинник диктує час самому Часові. Це головне джерело, із якого ллється час. І Годинник влаштовано так: велика стрілка оббігає тільки одне коло. А секундна бігає закільцьованим шляхом, здолати який навіть у світла забрало би кілька днів, навічно переслідувана хвилинами, годинами, днями, місяцями, роками, століттями і віками. Але стрілка Всесвіту проходить лиш одне коло.

Принаймні поки хтось не накрутить механізм.

І Смерть повернувся додому із дещицею Часу.

Дзвоник крамниці дзенькнув.

Друто Жердина, квітникар, глянув поверх гілочки флорібунди пані Шухер. Поміж ваз і квітів хтось стояв. Він мав дещо невизначений вигляд, і навіть по тому Друто ніколи не був упевнений, хто насправді був у його магазині і як у дійсності звучали його слова.

Він поплив уперед, потираючи руки.

— Як я можу прислу...

— КВІТИ.

Друто вагався тільки мить.

— А, е-е-е, призначення цих...

— ПАНІ.

— Ви маєте якісь вподо...

— ЛІЛЕЇ.

— А? Ви впевнені, що лілеї це...

— МЕНІ ПОДОБАЮТЬСЯ ЛІЛЕЇ.

— Гм... справа в тім, що лілеї хіба що дрібочку похмурі...

— МЕНІ ПОДОБАЮТЬСЯ ПОХМУ...

Постать завагалася.

— ЩО ВИ ПОРАДИТЕ?

Друто легко пропустив одну передачу.

— Троянди завжди приймають охоче, — сказав він, — чи орхідеї. Багато панів нині казали мені, що пані вважають єдину орхідею більш прийнятною, ніж оберемок троянд...

— ДАЙТЕ БАГАТО.

— Орхідей чи троянд?

— ОБОХ.

Пальці Друто звивалися, як вугрі в олії.

— І я гадаю, чи міг би я вас зацікавити цими неймовірними гілками трепетунії величної...

— БАГАТО ЇХ.

— І якщо кошти вашої вельможності дозволяють, можу запропонувати єдиний екземпляр надзвичайно рідкісної...

— ТАК.

— І, можливо...

— ТАК. УСЕ. ЗІ СТРІЧКОЮ.

Коли дзвоник на дверях дзенькнув, випускаючи покупця, Друто поглянув на монети в руці. Багато з них були іржаві, всі були дивні, а одна чи дві були золотими.

— Гм, — сказав він, — цього досить, щоб...

Він усвідомив тихий звук, ніби від крапель.

Навколо нього в усьому магазині дощем опадали пелюстки.

— А ЦІ?

— Це наш асортимент «de lux», — сказала пані в шоколадній крамниці. Там продавали такий висококласний товар, не цукерки, а делікатеси — завжди у формі загорнутих у золотий папір кавалочків, які пробивали у вашому бюджеті дірки ще більші, ніж у ваших зубах.

Високий темний клієнт узяв коробку розміром майже два квадратні фути.

На кришці, схожій на сатинову подушку, було зображення кількох безнадійно косооких кошенят, які визирали з черевика.

— ДЛЯ ЧОГО ЦЮ КОРОБКУ ЗРОБИЛИ М’ЯКОЮ? ВОНА ДЛЯ СИДІННЯ? МОЖЕ ТАК СТАТИСЯ, ЩО ВМІСТ МАЄ СМАК КОШЕНЯТИ? — додав він, його тон містив однозначну погрозу, або принаймні більшу погрозу, ніж до того.

— Гм, ні. Це наш найкращий асортимент.

Покупець відкинув коробку вбік.

— НІ.

Власник магазину роззирнувся навсібіч, а потім витяг з-під прилавка шухляду, тим часом понизивши голос до конспіративного шепоту.

— Звісно, — сказала вона, — для дуже особливих випадків...

Це була досить маленька коробочка.

Вона також була цілком чорна, крім назви вмісту маленькими білими літерами; кошенят, навіть перев’язаних рожевою стрічкою, до такої коробочки й на милю б не підпустили. Щоб принести таку коробочку, темні незнайомці підіймалися в будинок на підйомнику й спускалися з нього мотузкою.[54]

Темний незнайомець розглядав напис.

— «ТЕМНІ ЧАРИ», — сказав він, — МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ.

— Для дуже інтимних моментів, — сказала пані.

Здавалося, покупець зважує доречність цього.

— ТАК. ЦЕ МАЄ НАЛЕЖНИЙ ВИГЛЯД.

Власниця магазину сонцесяйно всміхнулася.

— Тож вам загорнути?

— ТАК. ЗІ СТРІЧКОЮ.

— Чи буде ще щось, пане?

Здавалося, покупець запанікував.

— ЩЕ? А МАЄ БУТИ ЩОСЬ ІЩЕ? ТУТ Є ЩОСЬ ІЩЕ? ЩО ІЩЕ ПОТРІБНО ЗРОБИТИ?

— Перепрошую, пане?

— ПОДАРУНОК ДЛЯ ПАНІ.

Власницю магазину трохи збив із пантелику раптовий поворот розмови. Вона вхопилася за рятувальне кліше.

— Ну, правда, ще кажуть, що найкращі друзі дівчат — це діаманти? — сказала вона безтурботно.

— ДІАМАНТИ? О. ДІАМАНТИ. ЦЕ ПРАВДА, ТАК?[55]

Вони блискали, як уламки зоряного сяйва на чорному оксамиті неба.

— Цей, — сказав торговець. — Особливо розкішний камінь, вам не здається? Зверніть увагу на іскру, винятковий...

— НАСКІЛЬКИ ВІН ДРУЖНІЙ?

Торговець завагався. Він знав про карати, про алмазний блиск, про «воду», і «сорт», і «іскру», але його ніколи не просили оцінювати коштовні камені в одиницях загальної люб’язності.

— Досить добре налаштований? — ризикнув він.

— НІ.

Пальці торгівця ковзнули до наступного уламка замороженого світла.

— Тоді цей, — сказав він, упевненість повернулася в його голос. — Із відомої шахти Короткобур. Можу я звернути вашу увагу на вишуканий...

Він відчув, як пронизливий погляд просвердлює задню стінку його черепа.

— Але нічого, я мушу визнати, не зазначено щодо його дружності, — безславно закінчив він.

Темний покупець несхвально оглянув магазин. В присмерку за тролестійкими ґратами коштовні камені сяяли, як очі драконів у нутрі печери.

— ХОЧА Б ЯКИЙСЬ ІЗ НИХ ДРУЖНІЙ? — спитав він.

— Пане, гадаю, я можу сказати, не боячись суперечностей, що ми ніколи не засновували нашу закупівельну політику на люб’язності коштовних каменів, про які йдеться, — сказав торгівець. Він мав неприємне відчуття, що все йде не так, і що десь на денці свідомості він знав, що саме не так, і якимось чином його свідомість не дозволяла йому створити цей остаточний зв’язок. І це діяло йому на нерви.

— ДЕ НАЙБІЛЬШИЙ ДІАМАНТ У СВІТІ?

— Найбільший? Це просто. Це Сльоза Оффлера, у найглибшому святилищі Загубленого коштовного храму Долі крокодилобога Оффлера в найтемнішій Говандії, він важить вісімсот п’ятдесят карат. І, пане, випереджаючи ваше наступне питання, я особисто ліг би з ним до ліжка.

Одна з переваг того, щоб бути жерцем Загубленого коштовного храму Долі крокодилобога Оффлера полягає в тому, що можна піти додому рано майже кожного полудня. Це тому, що він загублений. Більшість вірян ніколи не знаходять дорогу сюди. Вони щасливчики.

За традицією, тільки двоє людей входять у внутрішнє святилище. Це був Верховний жрець та інший жрець, не-верховний. Вони мешкали тут роками й були верховними по черзі. Це була невимоглива робота, оскільки найбільш перспективні віряни були прохромлені, розчавлені, отруєні чи пошинковані пастками ще до того, як добігли до маленької скриньки біля ризниці із радісним зображенням термометра.[56]

Вони грали у «Вбогого пана Цибулю»[57] на високому вівтарі, в тіні інкрустованої коштовностями статуї Самого Оффлера, коли почули віддалений скрип головних дверей.

Верховний жрець не звів голови.

— Привітульки, — сказав він. — Що ж, іще один для великої перекотикулі.

Почувся гучний удар, гримкотіння і скрегіт. А потім фінальний бум-м.

— Тепер, — сказав Верховний жрець, — яка була ставка?

— Дві ріні, — сказав менший жрець.

— Гаразд, — промовив Верховний жрець, розглядаючи свої карти. — Ок, я приймаю твої дві рі...

Почувся тихий звук кроків.

— Минулого тижня той молодик із батогом дістався аж великих гострих списів, — сказав менший жрець.[58]

Почувся звук, ніби змивають у дуже великому старому унітазі. Кроки спинилися.

Верховний жрець всміхнувся сам собі.

— Гаразд, — сказав він. — Приймаю твої дві ріні й піднімаю ще на дві.

Молодший жрець кинув карти.

— Подвійна Цибуля, — сказав він.

Верховний жрець підозріливо глянув униз.

Молодший жрець звірився із клаптиком паперу.

— Ти винен мені три тисячі дев’ятсот шістдесят чотири ріні, — сказав він.

Почувся звук кроків.

Жерці обмінялися поглядами.

— Досить давно ніхто не добирався до алеї отруєних дротиків, — сказав Верховний жрець.

— П’ять на те, що цей добереться, — сказав молодший жрець.

— Прийнято.

Почулося клацання металевих наконечників об камінь.

— Аж шкода віднімати твою рінь.

Знову почулися кроки.

— Гаразд, але все ще лишається, — тріск, хлюп, — ставок із крокодилами.

Почулися кроки.

— Ще ніхто й ніколи не проходив повз жахливих охоронців воріт...

Жерці глянули у нажахані обличчя один одного.

— Агов, — сказав той, що був Верховним. — Ти ж не думаєш, що це може бути...

— Тут? Ой, та ну. Ми посередині чортових джунглів, — Верховний жрець спробував усміхнутися. — Жодного шансу, що це може бути...

Кроки почулися ближче.

Жерці нажахано вчепилися один в одного.

— Пані Кекс!

Двері розчахнулися всередину. Темний вихор увірвався в кімнату, загасив усі свічки й розметав карти, як цятки по тканині в горошок.

Жерці почули клацання, коли найбільший діамант виймали з оправи.

— ДЯКУЮ.

За якийсь час, коли, здавалося, нічого не відбувалося, жрець, який не був Верховним, спромігся відшукати трутницю й після кількох невдалих спроб зміг запалити свічку.

Двоє жерців поглянули крізь танець тіней вгору на статую, де нині зяяла дірка в місці, де мав бути найбільший діамант.

За певний час Верховний жрець зітхнув і сказав:

— Ну, давай дивитися на це так: хто, крім нас, дізнається?

— Ага. Ніколи не думав про це так. Гей, можна я буду завтра Верховним жерцем?

— Твоя черга настане аж у вівторок.

— Ой, облиш.

Верховний жрець стенув плечима і зняв капелюх Верховного жерця.

— Штуки такого плану дуже пригнічують, — сказав він, дивлячись угору на спорожнілу статую. — Деякі люди просто не знають, як поводитися в релігійних закладах.

Смерть промчав через світ і знов приземлився у дворі ферми. Сонце було на горизонті, коли він постукав у двері кухні.

Панна Літунка відчинила їх, витираючи руки фартухом. Вона короткозоро примружилася на гостя і відсахнулася.

— Білле Двері? Тут же зачин...

— Я ПРИНІС ВАМ КВІТИ.

Вона втупилася в мертве, сухе бадилля.

— А ЩЕ ТРОХИ ШОКОЛАДНОГО АСОРТІ, З ТИХ, ЩО ПОДОБАЮТЬСЯ ПАНЯМ.

Вона втупилася в чорну коробочку.

— А ТАКОЖ ОСЬ ВАМ ДІАМАНТ, ЯКИЙ СТАНЕ ВАШИМ ДРУГОМ.

Він спіймав останні промені заходу сонця.

Панна Літунка зрештою спромоглася добути голос:

— Біллє Двері, що ти втовкмачив собі в голову?

— Я ПРИЙШОВ, ЩОБ ЗАБРАТИ ВАС ВІД ЦЬОГО ВСЬОГО.

— Та невже? Й куди ж це?

Настільки далеко Смерть не продумував.

— А ВИ КУДИ ХОЧЕТЕ?

— Я жодної пропозиції на сьогодні не прийму, крім танців, — твердо сказала панна Літунка.

Цього Смерть також не планував.

— ЩО ЦЕ ЗА ТАНЦІ?

— Танці врожаю. Знаєш? Традиція така. Коли врожай зібрано. Це різновид святкування, немов іти на ралець.

— НА РАЛЕЦЬ ДО КОГО?

— Без поняття. Не до когось певного, я гадаю. На ралець загалом, маю припущення.

— Я ПЛАНУВАВ ПОКАЗАТИ ВАМ ДИВА. ЧУДОВІ МІСТА. ВСЕ, ЩО ЗАБАЖАЄТЕ.

— Все?

— ТАК.

— Тоді ми йдемо на танці, Білле Двері. Я завжди ходжу, щороку. Вони на мене розраховують. Знаєш, як це буває.

— ТАК, ПАННО ЛІТУНКО.

Він дотягнувся до її руки й узяв її.

— Що, ти маєш на увазі вже? — сказала вона. — Я не гото...

— ГЛЯНЬТЕ.

Вона поглянула вниз, на своє зненацька виникле вбрання.

— Це не моя сукня. Вона вся в блискітках.

Смерть зітхнув. Великі коханці минулого ніколи не стикалися з панною Літункою.

Казанундер відкинув би копита просто на своїй драбинці.

— ЦЕ ДІАМАНТИ. ВАРТІ СКАРБНИЦЬ КОРОЛІВ.

— Яких королів?

— УСІХ КОРОЛІВ.

— Та ну?

Хропунець легко ішов дорогою до міста. Після тривання вічності звичайна запилена дорога приносила полегшення.

Сидячи боком позаду Смерті, панна Літунка уважно досліджувала торохкітливий вміст коробочки «Темних чарів».

— Ось, — сказала вона, — хтось виїв усі ромові трюфелі, — знову почулося шелестіння паперу, — і навіть із нижнього шару. Ненавиджу, коли люди починають нижній шар ще до того, як прикінчать верхній. І я можу сказати, що це ти зробив, тому що на кришці була схема, і тут, по ідеї, мусили бути ромові трюфелі. Білле Двері?

— МЕНІ ШКОДА, ПАННО ЛІТУНКО.

— Цей великий діамант трохи важкий. Хоча нічогенький, — неохоче додала вона. — Де ти його роздобув?

— В ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВВАЖАЛИ, ЩО ЦЕ СЛЬОЗА БОГА.

— А це так?

— НІ. БОГИ HE ПЛАЧУТЬ. ЦЕ ЗВИЧАЙНИЙ КАРБОН, ЯКИЙ ЗАЗНАВ ДІЇ ВИСОКОГО ТИСКУ Й ТЕМПЕРАТУРИ. ЦЕ ВСЕ.

— Всередині кожної вуглини діамант чекає своєї черги вийти у світ, правда?

— ТАК, ПАННО ЛІТУНКО.

Якийсь час не було жодного звуку, крім цокання копит Хропунця. Потім панна Літунка насмішкувато сказала:

— Я знаю, що відбувається, щоб ти знав. Я бачила, скільки там було піску. Тож ти подумав: «Вона непогана стара торба, я дам їй кілька годин дозвілля, а потім, коли вона не чекатиме, настане час стинати бур’ян», — правда ж?

Смерть не відповів.

— Правду кажу чи не так?

— Я НІЧОГО НЕ МОЖУ ВІД ВАС ПРИХОВАТИ, ПАННО ЛІТУНКО.

— Ха! Гадаю, мені варто почуватися потішеною. Так? Я гадаю, в тебе зараз призначено багато зустрічей.

— БІЛЬШЕ, НІЖ ВИ НАВІТЬ МОЖЕТЕ УЯВИТИ, ПАННО ЛІТУНКО.

— Що ж, за цих обставин ти знову можеш звати мене Ренатою.

На лузі за полем для стрільби з лука було розкладено багаття. Смерть бачив постаті, що рухалися проти нього. І зненацькі скрики катованого, які свідчили, що там хтось налаштовує скрипку.

— Я завжди ходжу на танці врожаю, — невимушено сказала панна Літунка. — Звісно, не для того, щоб танцювати. Я зазвичай наглядаю за їжею й таке інше.

— ЧОМУ?

— Ну, хтось же має наглядати за їжею.

— Я МАЮ НА УВАЗІ, ЧОМУ ВИ НЕ ТАНЦЮЄТЕ?

— Бо я стара, ось чому.

— ВИ НАСТІЛЬКИ СТАРА, НАСКІЛЬКИ СЕБЕ ВВАЖАЄТЕ.

— Ха! Та ти що? Справді? Люди щоразу кажуть ці нісенітниці. Вони завжди кажуть: «Клянусь, ви маєте чудовий вигляд». Вони кажуть: «Ще є порох у порохівницях». «Старий кінь борозни не псує». І таке інше. І це все дурня. Наче бути старим — це щось, від чого треба радіти! Наче розводити філософію довкола цього додасть тобі балів! Моя голова пам’ятає, як мислити по-юнацьки, але мої коліна в цьому пасуть задніх. Або моя спина. Або мої зуби. Спробуй сказати моїм колінам, що вони настільки молоді, наскільки себе почувають, і побачиш, що це тобі дасть. Чи їм.

— МОЖЛИВО, ВАРТО СПРОБУВАТИ.

Більше постатей рухалися супроти вогню. Смерть бачив смугасті жердини, увішані прапорцями.

— Хлопці зазвичай приносять пару дверей від клуні й збивають із них незлецький поміст, — повідомила панна Літунка, — і тоді кожен може приєднатися.

— НАРОДНІ ТАНЦІ? — втомлено спитав Смерть.

— Ні. Нам трохи є чим пишатися, знаєш.

— ВИБАЧТЕ.

— Гей, це ж Білл Двері, правда? — сказала постать, що манячила в присмерку.

— Це добрий старий Білл!

— Гей, Білле!

Смерть оглянув коло простодушних облич.

— ЗДОРОВ, ДРУЗІ МОЇ.

— Ми чули, ти поїхав геть, — сказав Герцог Піддупний. Він глипнув на панну Літунку, коли Смерть допомагав їй зійти з коня. Його голос трохи затнувся, поки він аналізував ситуацію.

— Ви маєте дуже... блискучий вигляд... сьогодні, панно Літунко, — галантно закінчив він.

У повітрі пахло теплою, вогкою травою. Любительський оркестр все ще готувався під накриттям.

Тут були столи на козлах, заставлені їжею, яка в нормі асоціюється зі словом «трапеза» — пироги зі свининою, як лаковані військові фортеці, барила диявольської квашеної цибулі, картопля в мундирах плавала в холестериновому океані топленого масла. Дехто з місцевих стариганів уже облаштувався на лавах і стоїчно, хоча й беззубо пережовував їжу, із виразом людей, які мали намір просидіти тут всю ніч, якщо доведеться.

— Приємно бачити, що старі люди добре бавлять час, — сказала панна Літунка. Смерть поглянув на їдців. Більшість із них були молодші за панну Літунку.

Звідкись із запашної темряви за багаттям почулося гигикання.

— Які молоді люди, — рівно додала панна Літунка. — Було в нас прислів’я про цю пору року. Дайте подумати... щось типу «По опеньки ходила, козубеньку згубила... вражий сину, віддай мою запасчину...»[59], щось таке, — вона зітхнула. — От же час летить. Е?

— ТАК.

— Знаєш, Білле Двері, може, ти й маєш рацію щодо сили позитивного мислення. Сьогодні я почуваюся набагато краще.

— ТАК?

Панна Літунка розсудливо оглянула поміст.

— Дівчам я була знатна танцюристка. Усіх могла перетанцювати. Я танцювала до заходу місяця. Я танцювала до сходу сонця.

Вона простягла руку і зняла стрічку, що зв’язувала її волосся в тугий пучок, і струснула білим водограєм.

— Я так розумію, ти танцюєш, пане Білл Двері?

— СЛАВЕТНИЙ ЦИМ, ПАННО ЛІТУНКО.

Під музичним накриттям головний скрипаль кивнув іншим музикам, притис скрипку підборіддям і почав притупувати по дошці черевиком:

— І-раз! І-два! І-раз, і-два, три, чотири...

Уявіть краєвид і помаранчевий серпик місяця над ним. А під ним — коло нічних вогнів.

Тут були старі улюбленці — кадриль, хоровод, аркан; їхні хитромудрі сплетіння, якби танцюристи тримали в руках ліхтарики, викреслили б такі топологічні фігури, що вийшли б за межі розуміння всякої фізики, і танці такі нестримні, що змушували бездоганно притомних людей вигукувати «Гоп-гоп-гоп!» і «Чеберячки!» і не померти опісля від сорому.[60]

Коли бойові втрати винесли з танцполу, вцілілі перейшли до польки, мазурки, фокстроту, квікстепу й інших кроків різних птахів і тварин, а після цих танців люди утворили арку, під якою проходили інші, що, ймовірно, відображає народні спогади про страти або коло, що, ймовірно, відображає народні спогади про чуму. І між цього всього кружляли дві постаті — так, ніби завтрашнього дня не існує.

Головний скрипаль ледве усвідомив, що, коли він спинився перевести подих, постать, яка кружляла, притулом вистрибала із стовпотворіння, і голос біля його вуха сказав:

— ТИ ПРОДОВЖИШ, ПОВІР МЕНІ.

Коли він охляв удруге, діамант розміром із його кулак приземлився на дошки перед ним. Менша постать вихилясом вискочила до нього з-поміж танцювальників і сказала:

— Якщо ви, хлопці, не продовжите грати, то я, Вільяме Чопе, я особисто потурбуюся, щоб ваше життя перетворилося на повне паскудство.

І повернулася в чавильню тіл.

Скрипаль поглянув на діамант. На нього можна було купити п’ять королівств на вибір. Він ногою загилив його під себе.

— Дай боже, щоб не остання, ге? — сказав барабанник, вишкіряючись.

— Заткнися і грай!

Він усвідомлював, що на кінчиках його пальців з’являється мелодія, якої його голова ніколи не знала. Барабанник і дудар також це відчували. Музика лилася звідкись. Не вони грали її. Вона грала їх.

— ЧАС ДЛЯ НОВОГО ТАНЦЮ.

— Дурррамп-да-дум-дум, — видував дудар, піт струменів із його підборіддя, коли він підхоплював іншу мелодію.

Танцюристи в невизначеності кружляли довкола, невпевнені щодо фігур. Але одна пара цілеспрямовано рухалася крізь них у хижому напівприсяді, їхні руки були зчеплені й виставлені вперед, як бушприт смертоносного ґалеона.

На краю помосту вони розвернулися в сум’ятті кінцівок, яке, здавалося, нехтувало нормальною анатомією, і почали кутастий наступ назад крізь натовп.

— Як він називається?

— ТАНГО.

— Нас за нього не запроторять до в’язниці?

— НЕ ДУМАЮ.

— Неймовірно.

Музика змінилася.

— Я знаю! Це Квірмський танок бою биків! Стриб-плиг![61]

— ...АБИ З НІГ?

Швидка канонада пустих тріскучих звуків раптом почала задавати ритм музиці.

— Хто грає на маракасах?

Смерть вишкірився.

— МАРАКАСИ? МЕНІ НЕ ПОТРІБНІ... МАРАКАСИ.

А потім настало тепер.

Місяць на одному горизонті став власною примарою. На іншому вже з’явилося віддалене сяйво прийдешнього дня.

Вони пішли з танцполу.

Що б не приводило в рух оркестр упродовж ночі, тепер воно повільно спадало. Вони подивилися один на одного. Скрипаль Чіп глянув униз на коштовний камінь.

Він все ще був там.

Барабанник спробував втерти трохи життя у свої зап’ястя.

Чіп безпомічно подивився на змучених танцюристів.

— Ну що ж... — сказав він і підняв свою скрипку ще раз.

Панна Літунка і її супутник слухали з туману, який наповзав із полів у світлі світанку.

Смерть упізнав повільний, наполегливий ритм. Він змусив його подумати про дерев’яні фігурки, які кружляли крізь Час, поки не закінчиться накрут.

— Я ЦЬОГО НЕ ЗНАЮ.

— Це останній вальс.

— ПІДОЗРЮЮ, ЩО ТАКОГО НЕ ІСНУЄ.

— Знаєш, — сказала панна Літунка, — весь вечір я міркувала, як же це станеться. Як ти збираєшся це зробити. Я маю на увазі, люди мають померти від чогось, правда? Я думала, може, від виснаження, але я ніколи не почувалася краще. Це був найкращий момент мого життя, а я навіть не захекалася. Насправді це додало мені сил, Біллє Двері. І я...

Вона зупинилася.

— Я ж не дихаю, правда, — це було не питання. Вона тримала руку навпроти обличчя і хукала на неї.

— НІ.

— Розумію. Я ніколи так не веселилася за ціле своє життя... ха! Тож... коли?

— ЗНАЄТЕ, КОЛИ ВИ СКАЗАЛИ, ПОБАЧИВШИ МЕНЕ, ЩО ТУТ ЖЕ ЗАЧИН?

— Так.

— САМЕ ТАМ І БУВ ЕПІЛОГ.

Здавалося, панна Літунка його не чує. Вона крутила власну долоню перед очима, ніби ніколи її не бачила.

— Бачу, ти вніс кілька змін, Білле Двері, — сказала вона.

— НІ. ЦЕ ЖИТТЯ ВНОСИТЬ БАГАТО ЗМІН.

— Я маю на увазі, що я молодша на вигляд.

— ЦЕ Я ТАКОЖ МАВ НА УВАЗІ.

Він клацнув пальцями. Хропунець припинив пастися біля живоплоту й риссю підбіг до них.

— Знаєш, — сказала панна Літунка, — я завжди думала... я завжди думала, що у всіх є власний, ну, знаєш, природний вік. Бачиш десятилітніх дітей, які поводяться, ніби їм тридцять п’ять. Деякі люди народжуються одразу середнього віку, один в один. Було б добре думати, що я була... — вона глянула вниз на себе, — ну, скажімо, вісімнадцятилітньою... ціле життя. Всередині.

Смерть нічого не сказав. Він допоміг їй залізти на коня.

— Коли я бачу, що робить з людьми життя, знаєш, ти здаєшся не таким і поганим, — тривожно сказала вона.

Смерть клацнув зубами. Хропунець рушив уперед.

— Ти ніколи не зустрічав Життя, правда?

— ЩИРО КАЖУЧИ, НІКОЛИ.

— Можливо, велика біла тріскуча штуковина. Ніби буря в штанях.

— ДУМАЮ, НІ.

Хропунець злетів у вранішнє небо.

— У будь-якому разі... смерть усім тиранам, — сказала панна Літунка.

— ТАК.

— Куди ми їдемо?

Хропунець перейшов на чвал, але пейзаж не рухався.

— Добрячий в тебе кінь, — сказала панна Літунка. Її голос тремтів.

— ТАК.

— Але що він робить?

— РОЗГАНЯЄТЬСЯ.

— Але ж ми нікуди не Йдемо...

Вони зникли.

Вони з’явилися.

Краєвид — сніг і зелений лід розвалених гір. Це були не старі гори, зношені часом і негодою і вкриті пологими лижними схилами, а юні, похмурі гори-підлітки. Вони берегли таємницю розщелин і безжальних тріщин. Одна недоречна рулада викличе у відповідь не радісне відлуння самотнього козопаса, а п’ятдесят тонн снігу експрес-доставкою.[62]

Кінь приземлився на снігову кучугуру, яка не мала, по ідеї, його витримати.

Смерть зліз і допоміг спуститися панні Літунці.

Вони пішли понад снігом до замерзлої глинистої стежки, що обіймала бік гори.

— Нащо ми тут? — спитав дух панни Літунки.

— Я НЕ РОБЛЮ ПРИПУЩЕНЬ ПРО ВИСОКІ МАТЕРІЇ.

— Я маю на увазі, тут, у цих горах. Тут у цій географії, — терпляче сказала панна Літунка.

— ЦЕ НЕ ГЕОГРАФІЯ.

— А що тоді?

— ІСТОРІЯ.

Вони зайшли за поворот стежки. Там стояв нав’ючений поні й жував кущ. Стежка закінчувалася в стіні підозріло білого снігу.

Смерть видобув життємір із надр своєї мантії.

— ТЕПЕР, — сказав він і ступив у сніг.

Вона мить спостерігала, міркуючи, чи мусить зробити те саме. Суцільність — одна з тих звичок, яких надто важко позбутися.

А потім їй і не довелося.

Хтось вийшов назовні.

Смерть поправив вуздечку Хропунця і заліз на нього. Він завмер на мить, щоб подивитися на дві постаті біля лавини.

Вони виблякли майже до невидимості, їхні голоси — лиш звихрення повітря.

— Все, що він сказав: «КУДИ Б ВИ НЕ ЙШЛИ, ВИ ПІДЕТЕ РАЗОМ». Я спитав, куди. Він сказав, що не знає. Що відбувається?

— Руфусє, серце моє, тобі в це важко буде повірити...

— А хто був цей чоловік у масці?[63]