Журавлиний крик

Вірність правді Передмова А. Яскевича

Повісті «Журавлиний крик» і «Пастка», з якими молоді читачі ознайомляться в українському перекладі Галини Петровської, що тонко передає їх художній колорит, — це, по суті, два фрагменти з великої книги про війну, яку ось уже три десятиріччя, не зраджуючи теми, пише колишній фронтовик, нині відомий білоруський письменник Василь Биков.

«Журавлиний крик», написаний наприкінці 50-х років, був, власне, першим твором, зі сторінок якого білоруська проза заговорила правдивою мовою про війну. Читачі були вражені й зачаровані своєрідною творчою манерою, що глибоко відтворювала сувору дійсність воєнного часу.

Письменник уже тоді з молодою рішучістю намагався осмислити відкриту сьогодні в процесі перебудови драматичну передвоєнну реальність, яка ускладнила хід війни, штовхнула одних, таких, як Пшеничний та Овсєєв у «Журавлиному крику», Чернов у «Пастці», до табору дезертирів і зрадників і з тим більшою неминучістю й грізною простотою поставила основну масу радянських людей перед необхідністю величезного жертовного подвигу, пам’ять про який увійде у віки.

Різних людей звела доля на невеличкому залізничному переїзді в повісті «Журавлиний крик». Залишені в ар’єргарді шість бійців дістали наказ перекрити на добу дорогу. Кожен розуміє безнадійність свого становища. Ще напередодні бою дезертирує Пшеничний. Відкинутий суспільством як куркульський елемент, він давно втратив віру в справедливість, озлобився на життя. За ним залишає бойовий рубіж егоїст Овсєєв. Але тим яскравіша краса подвигу решти чотирьох: старшини Карпенка, людини рідкісної життєвої стійкості, незграбного бійця Фішера, відірваного війною від викладацької кафедри і улюбленого мистецтва, веселуна й жартівника Василя Свиста, що колись відсидів строк за зв’язок з лихою компанією, але на початку воєнної грози пішов добровольцем на фронт. Особливо зворушливий у цьому нелюдському випробуванні життям і смертю образ, по суті, ще підлітка, «соромливо щирого» Василя Глечика. Йому, приголомшеному власним пострілом по Овсєєву, що втікав з бойової позиції, наприкінці визначеної доби, мов тому самітному журавлику, що відстав від ключа, одному судилося зустріти наступ ворожої колони.

Проблему морального вибору й стійкості людського духу Биков розв’язує і в повісті «Пастка». У воєнних обставинах, нерідко гранично суворих, вибір обертається для людини необхідністю, коли вона змушена вирішувати «бути чи не бути».

Після атаки, що захлинулася під шквальним вогнем, командир роти Орловець, недавно призначений на посаду з штабних офіцерів, усю досаду зганяє на підлеглих. Наслідком бурхливої сутички між Орловцем та командиром взводу Климченком і стало те, що останній в атаці виривається вперед і, поранений, попадає в полон до гітлерівців. Німецький запроданець Чернов намагається зломити лейтенанта тортурами, а коли йому це не вдається, чинить розправу. Захопивши список особового складу, що був у командирському планшеті, фашисти від імені Климченка передають звернення до його підрозділу здатися в полон, а потім відпускають до своїх, певні, що там лейтенанта неодмінно буде скарано як зрадника.

Письменник не спрощує психологічної розв’язки в заключній сцені. Солдати зустрічають свого колишнього командира гнівними вигуками, ротний ударом валить його з ніг. Саме в цю мить з’являється офіцер з особливого відділу, щоб віддати «зрадника» до трибуналу…

Рятує Климченка від ганьби той самий Орловець, раптом збагнувши драматичну ситуацію, в якій опинився лейтенант. Виявилося, Орловець — людина, хоч і сувора, але справедлива, до кінця віддана обов’язку. Ротний наказує лейтенантові очолити свій взвод. І це ніби відроджує Климченка до життя.

Твори В. Бикова — свідчення філософської зрілості білоруської прози, яка завжди шукала джерело героїзму в постійному подвижництві народу, що підтримується з покоління в покоління його незвичайно великотрудним і жертовним історичним поступом.

Алесь ЯСКЕВИЧ.