Журавлиний крик

1

На першому захóді атака зірвалася.

Обхопивши підковою висоту, рота спробувала вдертися в траншею на самій її вершині, але не дійшла навіть до половини схилу. Шквальний вогонь німецьких кулеметів примусив автоматників залягти на голому, задубілому від ранішнього морозцю лану, і, якийсь час полежавши на вітрі, перебіжками повернутися туди, звідки починали.

Це був глибокий, голий, без кущика, яр з рідкими плямами ще не розталого снігу та замерзлим струмком посередині; тут можна було прихиститись від ворожого вогню, від неослабного натиску холоднючого березневого вітру і поміркувати, що робити далі. Трохи віддихавшись на його захищеному від куль урвиську, ротний — капітан Орловець — покликав обох командирів взводів і, невдоволений та сердитий, навіть не глянувши на них, сказав:

— Баби! Блощиці! Здихлі! Який тільки дурень вам автомати дав?

Натягнувши на голову комір кожушка, він лежав боком за брівкою і, тримаючи в зубах цигарку, викрешував «катюшею» іскру. Уламок напилка дзвінко брязкав об кремінь, до якого великий, з жовтим нігтем палець притискав трут — пучок білих ниток, витягнутих з брезентового паска. Але капітан злився, не попадав точно по кременю, і тьмяна зеленувата іскорка, ледве блиснувши під кресалом, відразу ж гасла.

На злі капітанові слова ніхто не відповідав — ні телефоніст Капустін, кирпатенький, банькатий хлопець, що скорчився біля обдертої скриньки УНФ, мало не з головою влізши від холоду в розстебнуту на грудях шинельчину; ні мовчазний, покірливий на вигляд молодший лейтенант Зубков, який, сидячи на полі своєї ще не обношеної шинелі з новенькими, але вже зламаними навпіл погонами, старанно колупав землю. Поряд з ним примостився на крутуватому схилі лейтенант Климченко і також мовчав, хоч його аж розпирало від злості на всі ці невдачі і найбільше на самого ротного.

— Чорта з два від неї прикуриш. Ану, викрешуй сам! — і Орловець сердито швиргонув зв’язківцеві немудре курецьке знаряддя. Зв’язківець мовчки відклав трубку і, затулившись од вітру, почав брязкати кресалом. А капітан сів і вийняв з тонких нервових губ цигарку.

— Третій взвод відстав, перший розтягнувся, немов та кишка, порядку ніякого! Ви командири чи пастухи, чорт би вас побрав? — вичитував він, зсунувши брови і похмуро дивлячись на взводних. Зубков від тих слів ще більше затявся, а Климченко жбурнув у яр замерзлу грудку.

— А чого ви кричите? Ми що — в яру сиділи? Чи злякалися? Чи зайняли висоту і здали? Он — підійти не дає, на те дивіться! — махнув рукою в напрямі висоти Климченко.

Капітан повільно звів на нього важкий лютий погляд.

— Ти що? — видавив він із себе погрозливо й суворо.

Зв’язківець тим часом припалив трута і, ставши на коліна, простягнув його капітанові. Але Орловець ніби й не помітив того, і вітер даремно крутив у повітрі тонку струминку диму.

— Ти що — мітингувати здумав?

Лейтенант підняв комір свого посіченого осколками кожушка, з дірок якого стирчало клоччя білої шерсті.

— А те! Годі на чужому горбу в рай їхати, — запально вигукнув він і відвернувся. Кругляве, молоде ще обличчя його з крутуватим підборіддям затаїло образу і злість. Ротний зсунувся по обриву на якихось три кроки і, переперезаний ременями, став навпроти взводного.

— Це хто їде? Я їду? Ану, кажи прямо!

— Та й ви також! — кинув Климченко і став поглядати в яр.

Він не боявся капітана, хоч і знав його крутувату вдачу, бо воював у цій роті з зими, знав кожного бійця, так само як і вони знали його. А Орловець був тут людина нова, і хоч усі впевнились, що він не з боязких, та все ж з першого дня бійці не злюбили капітана за його, мабуть, надмірну жорстокість. Тепер від цієї сутички Климченку стало прикро, і він, намагаючись стримати себе, почав підбором збивати з обриву мерзляки. Грудки, підскакуючи, наввипередки котилися до скутого кригою струмка, за ними сипалася жорства. Ротний, який стояв поруч, зімкнувши брови на худому, почорнілому від холоднечі й щетини обличчі, крізь зуби процідив:

— Ану, прикуси язика!

Нервово крутнувшись до нього, Климченко рвучко підвів голову.

— Що? Правда очі коле?

— Ах, правда! Так і я тобі скажу правду. Твій взвод найгірший. Найзагайніший. Він затримав роту. Він зірвав темп наступу!

Климченко схопився на ноги, ліктем штовхнув назад туго набиту кирзову сумку.

— Мій взвод зірвав? Німці зірвали! Ось так! Шість їхніх кулеметів зірвали. Ви що, не бачили? — вже не володіючи собою, закричав лейтенант.

Зв’язківець, вражений цією сутичкою, роззявивши рота, нерухомо сидів біля апарата. Зубков нагнувся ще нижче і старанно зчищав грязь із свого кирзового чобота. На краю яру з ямок-окопів висувалися і застигали в німій цікавості голови в шапках та касках.

— Це що таке? — затупав Орловець своїми поруділими від підпалин валянками. — Ви на гулянці чи в армії?..

Та й не доказав, бо вгорі на пагорку, мабуть, хтось необережно виткнувся з окопу, — і довга кулеметна черга з висоти шалено різонула повітря над їхніми головами. На тому боці яру посипалась жорства, і, коли вітер розвіяв куряву, в мерзлій землі на обриві стало видно кілька вибоїн від куль.

Орловець, як і раніше, насуплений, повернувся до взводного.

— Ти в мене діждешся! Я тебе примушу з одним взводом висоту брати. Тоді запищиш. Розумник…

Лейтенант криво усміхнувся.

— Ну то й що! Треба — піду із взводом. Тільки як візьму — вам доповідати не доведеться. Сам у полк доповім.

— Ах, так?

— Отак!

Капітан на мить застиг з онімілим обличчям, щось напружено обмірковуючи, а Климченко, стоячи поруч, чекав. Лейтенант і справді готовий був атакувати висоту навіть з одним взводом, страху від того не відчував, хоч і надією на успіх теж себе не тішив, але тепер нізащо не хотів нічим поступитися капітанові.

Орловець тим часом, важко переставляючи валянки, вибрався на схил і сів на своє місце біля телефоніста.

— Ну, де вогонь? — згадав він про неприкурену цигарку в пальцях. Зв’язківець знову почав кресати.

— Ось що! — сказав ротний, подумавши. — Я такого не допущу. Базікам я залізом язики поприпікаю. Ач, той нехлюй розпустив роту!

Це був натяк на колишнього командира роти, старшого лейтенанта Драниціна, пораненого тиждень тому. В полку про нього говорили всяке, але Климченко щодо цього мав свою думку і тепер сказав:

— Якби всі ротні були такі, як Драницін, то вже на висоті пообідали б.

— Що? Захищаєш? Авжеж! Обоє рябоє.

Климченко промовчав.

— Гаразд, — уже лагідніше сказав Орловець. — Годі. І щоб мені анітелень… Зрозуміло? А тепер давай сюди.

Зубков, не зовсім розуміючи зміну в настрої командира роти, неквапливо підвівся, обтрушуючи з шинелі пісок, а Климченко, насупившись, стояв унизу. Тоді капітан, змінивши тон, удавано грубувато гримнув:

— Ну, чого набурмосилися? Ідіть ближче!

Зубков, пригнувшись, швиденько шмигнув до капітана. Климченко, трохи побарившись, теж побрався вгору. По голому схилові яру дув пронизливий морозний вітер. Розгарячене недавньою біганиною тіло почало клякнути. Лейтенант тугіше затягнув пасок і знехотя присунувся до командира роти. Обличчя взводного, як і досі, було похмуре.

Капітан тим часом прикурив, затягнувся димом. Кинувши на лейтенанта допитливий, але вже не сердитий погляд, він витяг із-за пазухи карту.

— Так. Усе. Слухай завдання. Атакуємо знову…

2

Через п’ятнадцять хвилин атакували.

Без жодного пострілу, мовчки всі разом висипали з яру й кинулися на висоту.

Німці спочатку мовчали: може, не помітили їх, а може, вичікували, і якийсь час у вітряному березневому просторі було чути тільки безладний захеканий тупіт півсотні пар ніг. Люди перемерзли за ранок на глинистій задубілій землі, а тому відразу рвонули дружно. Проте шлях їхній пролягав угору, бігти було далеченько, і такого запалу вистачило ненадовго. Правий фланг першого взводу незабаром загнувся і почав відставати; це було погано, та лейтенант Климченко не наваживсю порушити тишу, щоб закричати на молодшого сержанта Голаногу, який там командував. Стиснувши в кулаці пістолет з ремінчиком, причепленим до паска, він біг з усіма якнайхутчіше туди, вгору, де, налаштувавши кулемети, чекали, щоб разом ударити, німці. Ліворуч від нього і далі до лісу, трохи повільніше, відстаючи, тюпав з ординарцем Орловець. Час від часу він обертався до першого взводу і на ходу потрясав кулаком — швидше! Климченко, однак, не дуже на те зважав; тепер у цепу він якоюсь мірою став незалежним від ротного, сам знав, що треба швидше, тільки ж солдатські сили не дуже скорялись і йому. Лейтенант біг, відчуваючи, як дотліває в ньому недавня злість, що прохопилася там, у яру. Він почав уже звикатися з думкою, що капітан «арап» і «горлодер», що він не пошкодує батька, аби вислужитися — випнутись перед начальством. Та все-таки він повинен був слухатися ротного і навіть більше того: після його образ був повний рішучості будь-що вдертися в траншею. Тому він і біг так. Це був ривок, розрахований тільки на несподіваність. Від його стрімливості залежало, поляжуть вони тут, на голому промерзлому схилі, чи, якщо пощастить, візьмуть висоту.

«Шусть-шусть… Шусть-шусть», — приминали струхлявілу стерню недоношені за зиму валянки, черевики з зеленими, сизими, чорними обмотками, тупали тверді англійські черевики, стоптані кирзачі. Поблизу в когось на ремені чи в речовому мішку розмірено й одноманітно брязкав порожній казанок. «Не міг приладити, нехлюй!» — оглянувся Климченко, пойнятий злістю. Люди бігли обабіч нього; їхні широко розкриті очі полохливо шастали по висоті; хекали охриплі від утоми і простуди груди; метлялися ремені автоматів. Вітер стелив по стерні пасма куряви. Угорі в непогожому небі пливли, клубочачись, сірі хмари. Поривчастий вітер розвівав забруднені землею поли кожушка взводного, дув крізь дірку в бік, стьобав по розгарячілому обличчю шворками шапки, та Климченко того не помічав — він біг. Одна тільки думка скеровувала тепер його — швидше. Швидше, поки не вдарили німці, поки тихо, пробігти ще хоч якийсь десяток метрів до цієї висоти, куди — це він добре знав — шлях ось-ось обірветься шквалом вогню.

Рота висипала з-за пагорка на відкритий простір. Климченко вже побачив перекопану траншеєю висоту — геть усю, від лісу до положистого схилу перед селом, схилу, на якому в борознах та попід межами де-не-де біліли латки брудного, скутого вранішнім морозом снігу. І тоді помітив, як на бруствері в один і другий бік метнулися й завмерли плескаті каски. В ту саму мить вітер доніс приглушений відстанню вигук:

— Фойєр!..

Не встиг у повітрі згаснути цей вигук, як тиша вибухнула громом, що поглинув і команду, і тупіт та важке, стомлене сапання людей. Перші черги рвонули туге повітря над їхніми головами. Побіч хтось тоненько, не по-чоловічому скрикнув. Климченко схилився нижче, пригнувся, та й одразу ж випроставсь, озирнувся — крочків за п’ять позаду, пашіючи молодим обличчям під білястим чубом, біг з автоматом його ординарець Костя. Каска раптом гойднулася на його голові, напевно, збита кулею, зсунулася на вухо; хлопець відіпхнув її назад рукавицею, знов підхопив за ствол автомат і коротко, самими очима, усміхнувся командирові. Однак лейтенант уже не помітив тієї усмішки, він бачив, що правий фланг відставав усе більше. Неповороткий, старий Голанога з підтицяними під пасок полами шинелі, видно, приставав. Він то біг, то зупинявся, то кидався набік, кричачи на бійців, які все більше сповільнювали біг і, певно, ладні були залягти. Цього допустити не можна було, і Климченко, відчуваючи, як позаду кричить і лає його Орловець, також підняв угору обидві руки й затряс ними, крикнувши зірваним, охриплим голосом:

— Голанога! Таку твою… Вперед! Бігом!

Але слова його глухли у вихорі бою, він і сам не почув їх і, зрозумівши це, ще кілька разів потряс у повітрі затиснутим у кулаці пістолетом. Потім рвонувся за ротою. Кулі густо сікли повітря, дзизкали, верещали, на всі лади скиглили, клювали мерзлу землю під ногами, пирскаючи жорствою. Хмарне піднебесся гуло, голосило, пищало; здавалось, якась шалена сила несамовито бушувала вгорі, і навіть не вірилося, що все це гуркотливе жахіття спрямоване проти ріденького цепу вкрай зморених людей, які падали, зводились і тюпали по сірому схилу, повільно наближаючись до висоти.

— Уперед! Уперед! — кричав лейтенант, наздоганяючи ріденьку шеренгу людей, що подолали вже, мабуть, половину шляху. Та шквал вогню з висоти робив своє діло: бійці сповільнювали біг, пригинались нижче до землі, а дехто вже лежав на стерні, й не було коли навіть замислитися, вбиті вони чи просто злякались. У якусь секундну паузу він, проте, вловив вухом слабенький, несміливий брязкіт, напевно, того самого казанка і, на мить зрадівши, подумав: «Живий!» Але тепер не до того було, щоб розмірковувати, хто це. Климченко відчував, що перший такий навальний порив ослабів і що взвод ось-ось заляже. Серце його шалено гупало в грудях, утома розпирала легені, у скронях з натужним дзвоном билася кров. «Швидше! Швидше! Швидше!» — крутилася в голові настирлива думка. Уже недалеко пролягла дорога — витанулий з-під снігу і підмерзлий вузенький путівець з рідкими гривками чорнобилю обабіч. Від доріжки до траншеї залишалася сотня кроків, тут ні в якому разі не можна було дати взводові залягти, — треба було хоч би там що прорватися до бруствера.

Однак не встигли вони добігти до тієї дороги, як звідкись із села у фланг їм ударила автоматична гармата. Перші її дрібнокаліберні черги важко загуркали вдалині, сині трасери мелькнули на чорній землі, і колючі клубки вибухів розсипалися по ниві. Кілька бійців упали і суконними жмутами застигли на стерні. Один випустив автомата і, обхопивши долонями обличчя, з криком кинувся назад до схилу. В той самий мент хльосткі, гарячі траси різонули повітря біля взводного, вдарили по землі ззаду, метнулися далі вподовж нерівного цепу роти. Від несподіванки Климченко на мить розгубився, але відразу з незвичайною виразністю зміркував, що треба зробити, і рвонувся вперед. Він обігнав сусіднього в цепу бійця з розшматованим на спині речовим мішком, з якого висунулись онучі; вітер шмагав його по плечах краєм рушника. Боєць спроквола, втрачаючи силу, спробував стати на коліна, але похитнувся, видно, поранений, і врешті зовсім упав обличчям у стерню. Вітер пружною хвилею бив в обличчя взводному, який, не оглядаючись, прислухався тільки до тупоту трофейних Костиних чобіт позаду. Він уже не намагався підганяти бійців, перестав подавати команди, лише біг та біг, випереджаючи всіх, знаючи, що тільки так можна не дати людям залягти. Позаду і з боків землю злісно лупцювали курні черги того автоматичного торохкала.

Потрощивши підошвами тонкий льодок у вимерзлій калюжці, лейтенант перебіг дорогу, перескочив канаву з запорошеною висохлою травою і, пригинаючись, побіг далі. Траншея була вже зовсім близько, за якихось двадцять кроків, коли вогнисті колючі клубки вибухів сипонули йому майже під самі ноги. Осколки, верескнувши, рвонули поли кожушка, наче лозиною стьобнули по кирзових халявах чобіт. Климченко як біг, так з усього маху і впав — уперше за цю атаку. Але, здається, живий. Ще не впевнений у цьому, лейтенант задер голову і крізь неосілу куряву від вибухів побачив, як у траншеї, пригинаючись за бруствером, кудись бігли зелені каски. На бруствері колючо порскав вогнем автомат, його кулі бризкали жорствою біля рук лейтенанта. Климченко підняв у витягнутій руці пістолет і сквапно вистрілив туди тричі. Побіч поспішливо застрочив автомат — Костя! Зашкарублим рукавом лейтенант утер з обличчя піт, оглянувся. Черга тим часом з гулким тріскотом котилася далі по промерзлій землі, між тих, що бігли, падали, лежали. Климченко руками й ногами відштовхнув своє тіло від землі, спромігся на останні двадцять сяжистих кроків-стрибків, вимчав на грудкастий, осипаний гільзами бруствер, нахилився, вистрілив кілька разів у страшну прірву траншеї і слідом стрибнув у неї сам.

Він мало не наскочив на когось: унизу злякано метнулася вбік зелена постать у касці, — здалося, без обличчя, з самою тільки худою шиєю, на якій випнувся великий кадик; ніби обороняючись, постать виставила назустріч лікоть. Климченко, знаючи, що в магазині зосталося лише кілька патронів, рукояткою пістолета з розмаху мазонув ворога по тому місцю під каскою, де мала бути скроня, і відразу виразно відчув — на смерть. Потім з нелюдською, майже неможливою силою перескочив через його обм’якле тіло і, пригинаючись, стрибнув кроків два до повороту траншеї. Позаду пролунали вибухи — гранати! Хтось закричав: «Братці! Братці! Бра…» Крик обірвався, а десь поруч вихопився другий: «Носке!» І ще: «О, Носке!..» Потім, рушачи каміння з бруствера, гупнуло в траншею якесь тіло. Климченко не встиг оглянутись — тільки майнув здогад: Костя, — як з обох стін траншеї на нього сипонуло землею, щось гостре штурхнуло в плече. Климченко, осівши, повернувся, і його очі на мить зустрілися з затуманеним поглядом Кості. Випустивши автомат, ординарець із закривавленою щокою падав ниць; у шинелі на його грудях чорніла мокра, рвана дірка. В цю мить із-за його спини на тлі хмарного неба вигулькнув німець — молодий, простоволосий, у розстебнутому мундирі, з божевільним від жаху поглядом. Климченко, притулившись до стіни, ослаблою рукою звів назустріч йому пістолет, але вистрілити, певно, не встиг: щось вогненно-червоне нестерпним болем у голові погасило його свідомість.

3

Було дуже холодно, особливо мерзла спина. Лейтенант щулився, ніби хотів затримати в своєму тілі рештки тепла, і дрібно тремтів від холоду. Він відчував страшенну незручність, щось штурхало в плечі, терло потилицю, і раптом зрозумів, що кудись сунеться, кожушок і гімнастерка на спині закотилися. Розплющивши очі, Климченко побачив перед собою землю. Здавалося, він був у ямі. Але чому тоді його ноги задерті кудись угору? Лейтенант підвів голову, повернувся, намагаючись придержатися руками, стримати це невпинне сповзання, і побачив чиюсь зігнуту спину, хлястик з олов’яним гудзиком і чорний шкіряний ремінь. Другий гудзик на хлястику був відірваний, лишилося тільки дротяне, заліплене землею вушко, нижче якого теліпалася старенька кирзова сумка. Климченко одразу впізнав її — це була його сумка, яку він одержав ще під час випуску з училища. Чоботи лейтенанта були затиснуті під пахвами цього чоловіка, який, так недоладно впрягшись, волік його кудись траншеєю.

Зрозумівши, де він, Климченко стрепенувся, дригнув ногами. Німець ураз зупинивсь, оглянувся: на його зарослому густою щетиною немолодому обличчі відбився чи то подив, чи то страх; нижня заслинена губа відклеїлася від верхньої, і на ній, навскіс прилипнувши, димів жовтий недокурок сигарети.

— Майн гот! — скрикнув німець і, зустрівшись із Климченковим поглядом, випустив його ноги, які глухо вдарялись об дно траншеї. Потім він цмокнув губами, ворухнув рідкими рудими бровами і, чомусь оглянувшись, почав знімати з грудей автомат.

А Климченко вже збагнув, що з ним сталося, і в одну мить здогадався: кінець!.. У нього не було сили захищатися, він тільки спробував сісти, бо несподівано злякався думки, що його вб’ють лежачим. Однак автомат у німця був на короткому ремені, почеплений за комір, і солдат, насупивши лоба, знімав його через зимову шапку з довгим козирком. Угорі над ним пливли пухнасті хмари, і стебла чорнобилю на бруствері тремтливо деренчали од вітру.

Климченко зібрався на силі, сперся на ліву руку, сів і непомітно для німця правою рукою лапнув себе за бік, та ба — кобура була порожня, обірваний кінець ремінця лежав на суглинку. Лейтенант прихилився головою до стіни траншеї, ослабле серце ледве ворушилося в грудях. У голові хмільно гуло, а в правому вусі стояв гострий неугавний дзвін.

З обличчя німця тим часом щез подив, ї солдат, спохватившись, разів зо два затягнувся недокурком. Примружуючи від диму око, він шарпнув рукоятку автомата. Проте з пострілом йому довелося побаритись, підвів голову — ззаду почулися кроки, і невдовзі через лейтенантове плече переступив забруднений землею чобіт з рядом блискучих шипів на підошві. У наступну мить його щоки торкнулися, розвіявшись, поли довгої, з бахромою внизу, шинелі, у прорізі якої мелькнули обшиті жовтою шкірою бриджі. Німець опустив зброю, відійшов набік, даючи комусь дорогу, але той зупинився, пильно глянув в обличчя Климченку і щось муркнув. Німець, який знімав автомат, з підкресленою готовністю відповів, і лейтенант зрозумів: з’явився начальник.

Климченка нудило, туманіло в очах, обидва німці розпливалися, наче тіні у скаламученій воді, він схилив голову і, заплющивши очі, чекав пострілу вже як звільнення від мук. З цього стану його раптом вибив удар у стегно; лейтенант здригнувся, глянув: німці стояли над ним, і той, що з автоматом, виплюнувши недокурок, схилився, зазираючи йому в обличчя.

— Ставать, рус! Ставать!

Насилу переборюючи липку каламуть у свідомості, лейтенант зрозумів, що смерть його відкладається, І, як за порятунок, ухопившись за цю коротеньку можливість жити, він обіперся рукою об стіну, дуже невпевнено підвівсь і відразу ж привалився плечем до бровки траншеї. Тоді німець дужою рукою підхопив його під пахву. Климченко від болю й слабості заскреготав зубами, рвонув руку, але німець тримав міцно і, грубо підштовхуючи вперед, повів його траншеєю.

Вітер задував з бруствера порохом, від якоїсь пронизливої мокречі в лейтенанта ломило в потилиці, було дуже холодно. Климченко знову дрібно затрясся в нездоланній лихоманці і, вже байдужий до того, куди його ведуть, ледве переставляв ноги. Другий німець простував попереду і, здавалося, не звертав на них ніякісінької уваги. Свіжий морозний вітер розсипав на Климченковій голові волосся — шапка десь лишилася в траншеї, — студив поморожені взимку вуха, але водночас і освіжав, додавав сили, і лейтенант, глибоко вдихнувши, відчув себе краще. Він уперше занепокоєно подумав про взвод і крізь дзвін у вухах прислухався: ні, бою поблизу не було чути, колотнеча в просторі стихла, тільки десь, видно, в землянці, якийсь фріц одноманітно й розмірено щось вигукував. Напевно, телефоніст передавав позивні. Климченко, відчувши силу, дужче шарпнув у німця руку, той зупинився; тоді лейтенант видавив на щоках жовна і, хапаючись за стіни, мов п’яний, рушив уперед. Німець щось сказав, засміявся задишкуватим сміхом простудженого, закашлявся і пішов позаду.

Лейтенант глянув в один бік, у другий — траншея вела в тил. Звідси ні яру, ні стернистого поля, де вони наступали, не було видно. Навколо було по-весняному привільно і просторо. Чекаючи свого часу, бродив весняними соками ліс. Звільнившись від снігу, ось-ось готова була ожити для своєї одвічної справи земля. Подекуди у виярках, борознах, на узліссі марніли-дотавали шорсткі на морозі, як наждак, лисини снігу. Гуляв над просторами вітер, сушачи землю. На зміну нескінченно довгій холоднечі йшла весна, і лейтенант зрозумів: не для нього.

4

Його, проте, не стріляли, а вели й вели все глибше в тил, далі від своїх, від роти, і Климченко все виразніше усвідомлював, що цей шлях для нього останній, що повернення вже не буде.

Траншея тим часом мілкішала й мілкішала і незабаром зовсім закінчилася в улоговинці двома сходинками. Вони вилізли і опинилися на стежці, що тяглася через якийсь густуватий вільховий чагарничок. Климченко, пересилюючи біль, тамував подих: від глибоких вдихів кололо в боці, а очі застилав туман. Іноді він сповільнював ходу, припинявся, і тоді німець штурхав його ззаду дулом автомата або рукою й незворушно кидав: «Пшьоль! Пшьоль!» Але злості в його голосі лейтенант не відчував, хоч це тепер, власне, й не мало для нього значення. Другий, ні разу не оглянувшись, розмірено ступав попереду.

На стежці вони здибали чоловік шість солдатів — мабуть, зв’язківців. Обвішані котушками з червоним кабелем, сумками, зброєю, вони насторожено звернули з стежки перед офіцером, і, минаючи полоненого, кожен з них уколов його затятим, злісним поглядом. Відійшовши, вони ще довго озиралися, але Климченко вже не відводив очей від землі. Навколишнє його мало цікавило.

Так вони вийшли до дороги. У широкому виярку обіч неї, поряд з містком через замерзлий струмок, на галявці між кущами стояло кілька безладно розставлених критих брезентом машин. Земля між ними була витоптана і строката від плям пального та мастила, тут же валялось кілька бочок. Солдат у комбінезоні, відставивши руку, ніс до машини важку каністру. Два інші нахиляли бочку, з якої лився у відро бензин. Передній конвоїр Климченка щось запитав у солдата з каністрою, той, ляснувши по стегну рукою, відповів, і вони звернули вбік, де під обривом яру чорніли двері землянок.

Спершу Климченку здалося, що тут штаб і, перш ніж розстріляти, йому вчинять допит. Але, роздивившись, він засумнівався в тій своїй думці. Землянок було лише дві; ні телефонів, ні звичайної штабної метушні тут не помічалося. Передній німець відчинив пофарбовані під дуб, очевидно зняті в якомусь будинку, двері з шибкою-віконцем у верхній фільонці і зайшов до землянки. Слідом, підштовхнутий конвоїром, упхався Климченко, і двері захряпнулися.

Лейтенант ступив на хисткі, нестругані дошки. В обличчя вдарило жаром натопленої залізної грубки, смородом диму. На застеленому ковдрою столі лежали папери, горіла низенька стеаринова плошка. Якийсь моложавий ще офіцер у куценькому, з розрізом, мундирчику метнувся до того, що ввійшов, аж загойдався вогник, і стукнув підборами. Поки вони про щось герготали, Климченко, розімліваючи від тепла, оглянувся. Ззаду крізь шибку в фільонці соталося тьмяне світло хмарного дня; разом з вогником у плошці воно, проте, осявало передню стіну, всю заклеєну безліччю однаковісіньких плакатів, на кожному з яких пикатий червоноармієць їв юшку з плескатого казанка й зовсім дурнувато усміхався німцеві в касці, що попліскував його по плечу з такою самою неприродною, дерев’яною усмішкою на обличчі. Під плакатом, мабуть, з десяток разів повторювався підпис російською та німецькою мовами. Плакат цей спантеличив Климченка і остаточно переконав, що це не штаб. Тоді що? Гестапо? Який-небудь пропагандистський відділ?

Поки німець у мундирчику про щось доповідав, високий у шинелі, не знімаючи з рук чорних замшевих рукавичок, скинув тільки кашкета, відкривши виголену до блиску голову, і, підійшовши до стола, перебрав папери.

На двох аркушах трохи затримав увагу, але потім відклав і їх своїми чорними пальцями й щось сказав. Той, у тісному мундирчику, зиркнув на Климченка, і лейтенант здогадався, що йдеться про нього. Він стримано стояв біля порога поруч з конвоїром; німці заговорили вже всі троє, конвоїр зняв із себе його сумку, дістав із-за пазухи й віддав бритоголовому пачку паперів. Климченко впізнав червону обкладинку своєї командирської посвідки, комсомольський квиток, посвідки про нагороди, розрахункову книжку, довідки про поранення.

Тут було все, що багато місяців лежало в його кишенях, окрім хіба годинника та кисета з тютюном, які, певно, залишилися у конвоїра. Офіцер, бридливо скрививши тонку губу, без особливої цікавості перегорнув документи і кинув їх на стіл. Кілька папірців, не долетівши, заметлялися в повітрі; їх послужливо підібрав з підлоги другий, той, у тісному мундирчику.

Нарешті начальник щось наказав, разів зо два протупав по хистких дошках підлоги і, навіть не подивившись на Климченка, вийшов із землянки. Конвоїр з автоматом теж вийшов і став за дверима. Крізь чисто протерту шибку лейтенант побачив його плече з погоном, козирчасту шапку, далі було видно край будки-кузова з плямистим осіннім камуфляжем та літерами «FW» в білому квадраті. Чекаючи, що буде далі, Климченко глянув на того, що залишився з ним, і помітив, як покірливо-слухняний вираз його обличчя враз змінився самовдоволеною впевненістю.

— Ну, лейтенанте, почнемо розмову, — найщирішою російською мовою сказав він, і від цієї несподіванки Климченко аж стрепенувся. Німець, ніби й розраховуючи на це, поблажливо заусміхався, дістав з кишені блискучий портсигар, розкрив його і, стоячи посеред землянки, простягнув Климченкові.

— Куриш?

Почувши такі несподівані тут слова, лейтенант, який весь час був у страшенному напруженні, похитнувся. Щоб не впасти, він схопився рукою за обшальовану стіну землянки, дві недоладні постаті на плакатах застрибали в очах. Німець, побачивши це, закрив портсигар.

— Е, та ти, здається, поранений! Чому ж вони не сказали? Ну, та це дрібниця: підлікуємо. Сідай ось! — Схопивши в кутку табуретку, в дошці якої була дірка для руки, він гучно поставив її посеред підлоги, і лейтенант знеможено сів на неї. Офіцер розчинив двері, щось гукнув надвір, там загупотіли чоботи, почулися голоси. Від свіжого повітря знадвору в землянці відразу стало холодніше, і Климченко майже опанував свою знемогу. Кволий вогник трепетливо бився в плошці.

Невдовзі поблизу затупотіли чоботи, і в землянку ввалився кремезний, немолодий уже німець з нездоровим, брезклим обличчям. Від нього війнуло дустом та гострим запахом якихось ліків. Неголосно буркочучи, він здер з Климченка забруднений, пошматований у бою кожушок. Лейтенант мляво скорявся його настійливим рухам: йому вже було байдуже, хто і що з ним зробить. Він хотів лише спокою і невидющим поглядом дивився, як по дошках навколо табуретки ступають стоптані, широко розставлені чоботи. Руки німця, безцеремонно повертаючи його голову, поклацали біля вуха ножицями, і на підлогу впали світлі скуйовджені пасма волосся. Потилиця, очевидно, була дуже розбита й боліла, але він терпів усе, тільки раз здригнувся, коли в рані запекли ліки. Невдовзі німець спритно обмотав голову рудуватим паперовим бинтом, туго оповив пов’язкою і зібрав у сумку своє начиння. Увесь цей час той, у мундирчику, пускаючи під стелю дим, сидів на краю стола і, усміхаючись, спостерігав за ним.

— Ну, так легше? — просто і навіть їз співчуттям спитав цей чоловік, коли санітар грюкнув дверима і вони залишилися вдвох. — Це вилікують. У німців медицина, яку нас кажуть, на висоті. У нас — це означає: в росіян. Не дивуйсь. Я росіянин. Як і ти. Москвич. На Таганці жив.

Климченко вже перестав дивуватись і відзначив собі, що тут до всього треба бути готовим. Удавана доброзичливість і піклування цього чоловіка наводили лейтенанта на думку, що тут йому доведеться нелегко.

— Цікаво, лейтенанте, а звідки ти будеш родом? — спитав цей чоловік.

— Там написано. Напевно ж, грамотний, — сказав Климченко, глянувши на стіл з розкладеними на ньому документами. Чоловік у мундирчику, усміхнувшись несхвально, повів русою бровою.

— Ну звісно, там усе написано. У нас, тобто у вас, щодо цього повний порядок. Як кажуть, ажур. І де народився, і де одружився, і де хрестився. І чи був за кордоном, і чи мали місце вагання. Я це знаю, — зовсім якось просто і навіть нібито приязно сказав він і встав із-за стола. — Сам був такий.

Він, посміхаючись, зупинився перед Климченком і випустив над його головою струмінь диму.

«Що за тон? Задля чого?» — думав Климченко. Перемагаючи в собі байдужість до своєї долі, яка пойняла його там, у траншеї, він тепер хотів лише збагнути, що вся ця комедія могла б означати. Роздягнений, у самій гімнастерці, з кубиками на петлицях — погони тільки недавно ввели, і він ще не встиг їх припасувати, — без ременя, з обв’язаною головою, він, ніби арештант перед слідчим, сидів посеред землянки і насторожено слухав. А той із задоволеним виразом на хитруватому обличчі, щось розмірковуючи, озирав його.

— Орденок давно отримав? — кивнув він на зірку над лівою кишенею.

— Восени, — сказав Климченко.

— За оборону, наступ?

— За оточення.

— Ну що ж. Це нічого. Навіть краще. Заслужений, бойовий офіцер, — маючи на увазі щось своє, сказав чоловік і бадьоро запропонував: — Може, все-таки познайомимось? Я — Чернов. На жаль, не Белов, та що вдієш, — засміявся він, і всередині в Климченка щось наче обірвалося: така це була зовсім товариська усмішка, що аж хотілося повірити, що він свій, не німець. «А може, він тут за завданням наших працює? Може, розвідник? А що як він виручить?» Пильно дивлячись на Чернова, Климченко намагався щось зрозуміти в ньому.

А Чернов, поблажливо усміхаючись, вів далі:

— Можеш називати мене Борисом. Ми ж мало не ровесники. Ти з якого року? — Не чекаючи відповіді, він поглянув у посвідку на столі. — З двадцять першого. Ну, а я — з дев’ятсот сімнадцятого. Так би мовити, ровесник Жовтня. Різниця невелика.

Він кинув за грубку недокурок і вперше сів, очевидно, на своє постійне місце за столом. Розчепіривши пальці, оглянув нігті і маленьким ножичком почав підрізати їх. Климченко, напружено морщачи під тугою пов’язкою лоба і чогось очікуючи, похмуро спостерігав за легенькою усмішечкою, яка приємно блукала на білястому, ситому, свіжовиголеному, пещеному обличчі. Здавалося, така людина нікому й ніколи в житті не зробила нічого поганого.

— Гадаю, що ми домовимося. Ти, мабуть, думав, що в полоні відразу розстріл? Дурниця. Ти ж не комісар. Німці, вони поважають гідних працівників. Особливо стройових командирів. Трудяг війни. Спеціалістів. Німці до них ставляться, я б сказав, по-лицарському. Гадаю, ти вже сам пересвідчився в цьому. Правда ж?

Климченко мовчав.

— Ну, чого затявся? — відвівши погляд від нігтів, уперше дорікнув Чернов. — І чого так дивишся на мене? Очухатися ніяк не можеш?

— Що вам від мене треба? — міряючи його недовірливим поглядом, спитав лейтенант.

Чернов відкинувся на своему не видному за столом сидінні.

— Оце по-діловому, — помітно, але якось не зовсім природно зрадів він, вийшов із-за стола і вмостився на його ріжку. Витягнувши вперед ногу в начищеному зграбному чоботі, поворушив носком, очевидно, збираючись повідомити головне.

— Дуже навіть небагато, — відповів чоловік, який назвався Черновим; тепер він ніби вже втратив інтерес до своєї особи і дивився тільки на Климченка. — Думаю, тобі не менше за нас шкода своїх солдатів, які лишилися там. Через день-другий поженуть у наступ і — всім капут. А навіщо? Хіба не досить Росії проливати кров? — спитав він. Здавалося, він щиро переживав те, що говорив, і Климченко з цікавістю подивився на нього.

— Навіщо гинути? Марні жертви! Скільки їх уже принесла Росія! Одним словом, ось що… Треба виступити по динаміку й побалакати з своїми. Ні, не лякайся: видумувати нічого не треба. Ми дамо текст.

«Так ось воно що! Тепер усе ясно!» — У Климченка відразу спало напруження, яке досі все посилювалося, він ворухнувся на табуретці й зітхнув. Чернов устав із стола й підійшов до нього ближче.

— То як? Ризикувати не доведеться. Динамік на передовій, ми в траншеї. Кілька слів до конкретних людей. Це вплине. Це завжди впливає.

Климченко зрозумів усе — таке для нього не було новиною. Колись у дощову безпросвітну ніч під Вязьмою він уже чув, як брехав по динаміку якийсь негідник, що, мабуть, ще з місяць тому був червоноармійцем і з нашого казанка сьорбав юшку, а потім агітував переходити на бік великої армії фюрера.

— Ах, ось ви про що! — сказав він, глянувши в загадково спокійні очі Чернова. — Нічого не вийде. Шукайте іншого. — Спершись ліктями на коліна, він низько схилився на табуретці й опустив голову, готовий до всього. Чернов замовк, перейшов на той бік стола і сів, усе так само загадково позираючи на нього. У трубці догоряли дрова, стало не так жарко, і з дверей потягло холодом, Климченкова спина відразу відчула це. Лейтенант мерзлякувато пересмикнув плечима.

— Отже, не хочеш. Ну що ж… — розклавши на скатертині руки, певно щось обмірковуючи, сказав Чернов.

Чути було, як надворі перемовлялися солдати, хряскали дверці в кабінах машин, десь удалині гахнули два вибухи. Вогник у плошці тихо, задумливо блимав. Раптом він так різко хитнувся, що мало не погас, — позаду грюкнули двері. Чернов ураз схопився з місця.

У землянку ввалився той, довготелесий, що привів сюди Климченка. Лейтенант, не обертаючись, упізнав його по шкіряних бриджах — тепер він був без шинелі — і повільно підвів голову. Чернов щось буркнув, вискакуючи з-за стола, але Климченко не зрозумів чи не дочув; офіцер перекинувся кількома словами з підлеглим і байдужим поглядом холодних очей пронизав полоненого. Не зводячи з Климченка погляду, він дістав з кишені портсигар і клацнув ним перед самим його обличчям. Лейтенантові дуже хотілося закурити, але ця безцеремонність ображала, і він одвернувся. Німець тоді щось коротко й суворо зауважив Чернову, і той миттю підскочив до Климченка, і лейтенант, перш ніж збагнув, що відбулося, полетів до стіни. У його лівому вусі ніби щось луснуло, а в голові загув різкий болісний дзвін.

Коли він насилу, очікуючи ще стусанів, підвівся біля стіни з підлоги, Чернов розтиснув кулака, яким щойно садонув полоненого, і неголосно, крізь зуби процідив:

— Відмовлятися у німців не заведено.

Климченко в душі вилаявся і подумав: «Ось де ти своє нутро розкрив, гадино повзуча!» З хвилину він стояв біля стіни під поглядами двох пар різних очей. Було кривдно й боляче, однак не хотілося вірити в те, що тут відбувалося: так звичайно і просто дивилися на нього ті очі. Потім високий, усе в тих самих чорних рукавичках, повільно піднявши сигарету, мізинцем обережно струсив з неї попіл. У виразі його обличчя теж не було ані найменшої злості. Він мав вигляд звичайної розважливої людини. Тому можна було подумати, ніби обидва вони жартують.

— Ти буде виконвайт німецькі бефель?[4] — без погрози, врівноважено спитав німець.

— Я не зрадник!

— О! — тільки й вимовив німець-офіцер і майже непомітно, одним оком підморгнув Чернову. Той підійшов і знову, не розмахуючись, по-боксерському коротко, але сильно й боляче вдарив Климченка в щелепу. Лейтенант відлетів тепер од стіни; падаючи, він зачепив грубку, в трубі зашурхотів, посипавшись із накату, пісок. Німець процідив: «Гут» — і, затиснувши тонкими губами кінець сигарети, вийшов із землянки.

5

Як тільки двері за офіцером зачинилися, Чернов спокійно, наче нічого поганого між ними й не сталося, підійшов до Климченка.

— Ну як?

— Сволота ти, а не земляк! Кіл тобі в душу! — сказав лейтенант, випльовуючи на підлогу криваву слину.

Чернов, майже не звертаючи уваги на його слова, хитрувато усміхнувся.

— Не сердься! Дурниця. Це так, для порядку. Інакше… Сам розумієш — начальство.

Він підхопив Климченка під руки, рвучко поставив його на ноги, чоботом підсунув табуретку:

— Сідай!

Лейтенант на мить розгубився від такого повороту в їхніх стосунках, але сів, скоса позираючи на обличчя свого ката, сірі рухливі очі якого раз у раз насторожено блимали на двері землянки.

— А взагалі ти пробач. Сам розумієш. Мусиш. Бо скомандує, і все: кінець. То іноді краще вдарити. Згоден?

Чернов почав ходити по землянці, і на столі загойдався вогник. Час від часу він зупинявся й розсудливо говорив до Климченка. Здається, ніщо не здатне було вивести його з душевної рівноваги, такий він був неквапливо-впевнений, цілеспрямований, охайно, навіть елегантно вдягнений. На його стриженій під бокс білястій потилиці ворушилася рожева зморшка.

— Між іншим, тобі, можна сказати, пощастило. Не кожному дається така можливість реабілітувати себе. Перед німцями особливо важко. Але вони цінують те — можу тебе запевнити. Знаю з власного досвіду. Я теж колись чекав кулі. Таких вони звичайно відразу до стінки. Разом з комісарами. Довелося довести дещо. І ось бачиш: замість кулі — мундир. — Він задоволено обсмикав свій куценький френчик з невеличкими срібними погонами. — Щоправда, при Совєтах чин трохи більшим був, — довірливо признався він.

«Що за натяки? Хто він такий? Колишній політрук? Командир? Штабіст який-небудь?..» — думав лейтенант.

— Даремно стараєшся, — похмуро сказав він. — Не на того натрапив!

Чернов раптом зупинивсь і крутнувся до Климченка. Вираз його обличчя не змінився, тільки ліве око якось недобре округлилось, і він притишено, наче для того, щоб не почув надворі вартовий, сказав:

— А ти теє… не дуже. Між іншим, вибір у тебе не вельми багатий. Або ти виступиш, або в землю ляжеш. Сьогодні ж!

Після всього, що сталося, погрози могли тільки обурити Климченка, і він схопився з табуретки.

— Ну і чорт з вами! Стріляйте! Однаково застрелите. Що, до своїх відпустите? Сволота!

Чернов холодно посміхнувся.

— Не гарячкуй. Зрештою, ми можемо зробити все, що треба, і без твоєї участі.

Він ще трохи зачекав і, щоб не стояти лицем у лице з цим обірваним закривавленим чоловіком, зайшов за стіл на своє місце. Там з якоюсь багатозначною поважністю взяв вийнятий із сумки лейтенанта аркуш — список особового складу першого взводу автоматників.

— Командир першого відділення Голанога Іван Хомич, єфрейтор Опьонкін Петро Петрович, червоноармієць Сіязов, Гаймадуллін… Ім’я та по батькові не проставлено — непорядок. Чирков, Федоров, Хіль. Усього двадцять дві особи. Вибулих відмічено? Відмічено, аякже. Ну ось. Адреса відома. Командир роти теж відомий — Орловець. Решта — не біда, і самі зробимо. Тільки ж ти тоді, звісно, нарікай сам на себе: лишишся без заслуг. Перед німцями. А так заслуги твої подвояться. До квадрата піднесуться. Зрозумів?

— Як це?

— А так. Поміркуй — зрозумієш.

Климченко розгубився, приголомшений ще не до кінця усвідомленим, але якимсь дуже лихим замислом цієї сволоти, і пильно дивився на Чернова. А той, уже перемінивши привітно-стриманий вираз на суто офіційний, згорнув список взводу й притиснув його сумкою.

— Отак! — сказав він, сів і відкинувся до стіни. — То що вирішуєш?

«Що вони задумали? Що зроблять?» — билася в голові взводного розпачлива думка, і поступово окреслювався здогад, від якого аж кинуло в жар. Климченко схопився і, похитуючись, ступив до стола.

— Не маєте права! Провокатори! Сволота продажна!

— Тихо! — суворо сказав Чернов і встав. Рука його твердо лягла на сумку, під якою був список. — Тихо, лейтенанте. Спочатку помізкуй. Не поспішай, — закінчив він з якимсь показним шкодуванням.

Климченко осатаніло дивився йому в очі — сірі і цього разу вже холодні й суворі. Кілька секунд вони так і стояли — віч-на-віч, розділені тільки столом, і тоді взводний вперше збагнув, що ці люди зроблять з ним усе, що захочуть.

Якийсь час обидва мовчали. У землянці стало прохолодно, щілини грубки вже не світилися вогнисто, скупо сіріла заклеєна безглуздими плакатами стіна, на яку падала виразна головата, аж до стелі, тінь від Чернова. Надворі, певно, темніло; там чути було ліниві кроки вартового; десь далі, байдужі до всього, розмовляли, сміялися солдати. Тоненько награвала губна гармошка.

«Сволота! Що роблять, сволота! І треба ж було йому саме вчора відмітити вибулих: убитих та поранених. Тухватуллін, здається, тільки не відмічений. Уночі підстрелили — не встиг списати… Ні, цього допустити не можна. Але як?..»

І він зрозумів, що єдиний вихід — схитрувати, протиставити їхньому витонченому варварству тонку лукавість. Проте він, людина відвертої і простої вдачі, відчував, що не здатен на це. Основним, найголовнішим був тепер для нього список, — лейтенант дуже ясно розумів це. Йому важко було примусити себе не дивитися на притиснутий сумкою аркуш паперу. Вже знову сидячи на табуретці, Климченко на відстані кожною часточкою тіла відчував його там і навіть побоювався, що Чернов міг з чогось здогадатися про його намір. Недарма, видно, його посадовили посеред землянки. Метнутися до стола йому було важко: тепер він не відчував у собі такої спритності. Треба було придумати щось інше. І Климченко вирішив зволікати час.

— А що я повинен говорити там? — похмуро, але вже трохи врівноваженіше спитав він. Чернов повів бровами, зиркнув на нього й почав нишпорити на столі.

— О, це дуже просто. Прочитати… Де він тут у мене запропастився? Ага, ось. — Він знайшов серед паперів якийсь аркуш і, підвівшись, через стіл тицьнув його Климченку. Лейтенант зосереджено перебіг очима папір.

«Дорогі громадяни, мої однополчани, — було надруковано дрібним шрифтом. — Бійці та командири… полку. (Ач, сволота, і місце залишили, тільки проставляй). Звертається до вас колишній ваш командир (червоноармієць).» Знову пропуск і крапки. Климченко глянув нижче — там теж були пропуски — крапки, звернення ще осіб до п’ятнадцяти з пропозицією здатися в полон. Тут же передбачалося нагадати цим людям їхні конкретні кривди з боку Радянської влади і перелічити всі блага полону: 700 грамів хліба, гаряча їжа з кавою, кожному ковдра, свобода від більшовизму, для віруючих за побажанням — костьол, кірха або церква. Бійців, якщо місцевість, де вони жили раніше, зайняли німці, обіцяли відпустити додому.

«Гарно розписали. Доладно, — подумав Климченко. — Так добре, що й дурень не повірить». А вголос, якнайспокійніше, сказав:

— Добре! Чорт з ним. Я згоден.

— Ну от і гаразд. Вітаю! — Чернов вийшов із-за стола і потиснув його руку вище ліктя. — Розколовся, і добре. Ну звісно ж, який сенс умирати за якийсь там паперовий принцип. Правда? Отже, так… — він задоволено, ніби завершив нелегку справу, потер руки. — За російським звичаєм обмиємо це діло. Як-не-як людей від загибелі рятуємо. Це, чоловіче, не зрада. Це доблесть!

Пружисто присівши на гарних, з високими задниками чоботах, він відхилив довгу, аж до підлоги, скатертину-ковдру і витяг з-під стола жовту, схожу на чемодан, скриньку. Клацнув замок, відчинилося вічко, і в скриньці тьмяно блиснули шийки пляшок, якісь пакунки в блискучому целофані, банки консервів. Звичним, явно завченим рухом Чернов поставив на стіл дві алюмінієві чарочки. Поряд, під сумкою, лежав поіменний список взводу автоматників.

У Климченка розширилися зіниці, коли він це побачив. Усередині все стиснулося й похолонуло, м’язи на його ослаблому тілі напружилися: всього два-три кроки відділяли його від папірця, який зараз міг круто змінити його долю. Те, що зараз постало перед його очима, було таке незвичайне, що аж не вірилося. «Навмисно це чи здуру?» — напружено намагався визначити лейтенант. Він перевів свій ошалілий погляд униз, на скриньку, але скоса бачив на столі сумку, і все в ньому гарячково закружляло, з новою силою запульсувала в жилах кров — треба було вирішувати в лічені, такі короткі секунди.

— Ось ми зараз, як наші, тобто ваші, кажуть, І обмиємо початок твоєї нової служби. Коньяк! Мабуть, такого не пив? — З доброзичливою гостинністю господаря Чернов поколотив якусь рідину в темній пляшці й поставив її на стіл. На скатертині-ковдрі вже стояли невеличкі банки паштету, лежали пачка галет, загорнутий у целофан шматок ковбаси; до цього долучилася ще й пляшка. А Чернов усе копирсався в скриньці. Здавалося, він і не здогадувавсь, що коїлося в душі полоненого.

«Помилка чи провокація?» — настирливо крутилося в лейтенантовій голові запитання, і якийсь невидимий, але дуже настійливий порадник безперестанку торочив:

«Давай! Хутчій! Ну що ж ти!..» — «Зараз… Зараз…»

Климченко надійніше розставив біля табуретки ноги, нахилився, щоб зручніш було стрибнути: він вирішив однією рукою скинути сумку, другою — схопити список.

Чернов тим часом виклав на стіл дві солдатські виделки, скріплені з ложками, і знову поліз рукою в скриньку. Климченко ще ближче підібрав на підлозі ноги, пригнувся всім тілом і — стрибнув. Правою рукою він досить спритно відкинув набік сумку, а ліва, скинувши ковбасу, схопила той аркушик паперу. Чернов здивовано підвів голову і чомусь, замість того щоб кинутися до нього, придержав передусім пляшку, яка котилася з стола. А Климченко відскочив крок назад і, рвонувши дверці грубки, упхнув у жар папірець. У грубці враз спалахнуло полум’я, і в нього забуяла радість. Та в цей час позаду з якоюсь істеричною веселістю і дивною байдужістю до його вчинку зареготав, аж затрясся, Чернов.

Нічого не розуміючи, але вже відчуваючи біду, Климченко обернувся. Не встиг він збагнути, що сталося, як Чернов раптом урвав сміх; обличчя його враз задерев’яніло, він засунув руку в кишеню штанів і майнув у повітрі майже перед лейтенантовим обличчям аркушем паперу.

— Бачив?

Той самий його список, виявляється, залишився у ворога.

У Климченка щось обірвалося всередині.

— Так ось воно як! Кого ти здумав обхитрити? Кого?

Уп’явшись у нього поглядом, Чернов дбайливо поклав папірець у нагрудну кишеню, ретельно застебнув гудзика і ступив крок до полоненого. У ворожих широко розкритих очах спалахнула і згасла нелюдська злість.

Жахливий удар у ліву скроню, в праву, удар у підборіддя — ніби аж хряснула щелепа, — дзвін, тріск у вухах, вогняний сніп з очей. Климченко притулився до стіни і, марно затуляючись руками, швидко сповзав на підлогу. Тіло само, мимо його волі, намагалося зіщулитися, скрутитись в якомога менший і тугіший клубок, щоб витримати страшні удари — в голову, в обличчя, в живіт, у груди… Чернов бив люто й мовчки, як б’ють тільки за особисту образу, за власні невдачі, за непоправне зло в житті, зганяючи все на одному. Невдовзі в лейтенанта перехопило дихання, і він захлинувся чорною болючою каламуттю.

6

Отямився він, як і там, у траншеї, знову від нестерпного холоду.

В його пам’яті дуже виразно постали останні хвилини, ще осяяні свідомістю. Цього разу він добре розумів, що з ним скоїлося, тільки не знав, скільки відтоді минуло часу і де він. Навколо було темно, та коли він повернувся величезним зусиллям усього побитого, сповненого болю тіла, то побачив збоку віконце — невеличкі світлуваті квадратики завбільшки з сірникову коробку. Він обперся руками об підлогу — долоні відчули шерехате залізо обшивки, і тоді здогадався, що лежить у машині. Тіло його так трусилося від холоду, що він ледве владав ним, намагаючись пересилити невпинні болісні дрижаки. Але холод разом з тим і освіжав, не давав зовсім розкиснути, напружував м’язи. Климченко сів, зіщулившись, посунувся до стіни; залізо обшивки, прогнувшись, грюкнуло, і він зрозумів, що навколо тиша — ніч. Його замкнули в машині, очевидно, в якомусь «газен-вагені», щоб завтра кудись повезти. «Але чому кудись?» — невесело подумав він. Після того, що сталося там, у землянці, викручуватися йому вже більше, мабуть, не доведеться.

«От сволота! Треба ж було так обхитрити! Ось тобі й доблесть, дурню заплішений!» — лаяв себе Климченко, притиснувши до грудей коліна й лікті, все ще не маючи сили погамувати дрижаки. Обличчя його було суцільною раною, хиталися під язиком зуби, ліве око ледве розплющувалося — так запливло пухлиною. Та й щелепа боліла під вухом — не можна було доторкнутися.

«Видно, кулачний майстер, „землячок“ проклятий, — з ненавистю згадав він Чернова. — Хай би вже німець — не так прикро було б, а то ж свій, і зовні людина як людина. А як під’їхав! Як м’яко стелив, ледве навіть коньяку не випили. Ось тобі й співвітчизник! І хто він, цей Чернов? Видно, й справді кимсь був там, у нас, але, падлюка, і тут став чином, надів офіцерський мундир і от, — кривавить морди своїм. Хоч таке, звісно, німці оцінять. Їм цього треба».

Навколо панувала сонна, глуха тиша. Десь збоку, певно, на дорозі, продеренчала машина та, мабуть, з передової долинуло кілька далеких вуркотливих кулеметних черг. Але — дивна річі — у тій тиші не було спокою. Здавалося, що вона наповнена страшними почварами, які тільки до часу зачаїлися, принишкли, готуючи нові, ще пекельніші жахи. Навчений тим, що з ним недавно сталося, лейтенант чекав уже найгіршого — кінця, настроїв себе до нього і жадав лише, щоб він настав якнайскоріше і без великих мук.

А скільки разів на війні його оминала загибель навіть тоді, коли надії на життя вже не було. Це поступово привчило до підсвідомої думки, що лихо обійде його, що він уціліє. Взагалі те допомагало: він перестав надто остерігатися, більше дбав про людей та про діло, і смерть обходила його. Так було в кожному бою, в кожній найбезнадійнішій ситуації. Та ось, здається, настигла кістлява і його. І вчепилася міцно.

Пойнятий дрожем та напливом сумних, липких, як смола, думок, він не відразу звернув увагу на нові звуки, що зродилися в дрімотній тиші ночі. Спочатку йому здалося, що це розмова десь там, на дорозі, потім він відчув у ній щось дуже знайоме, своє, не німецьке. Це відразу стривожило. Климченко витягнув шию, прислухався: начебто десь далеко-далеко говорило радіо. Так колись до війни було в них у таборах, коли напередодні вихідного він, червоноармієць кулеметної роти, стояв на варті на далекому посту — біля складу ПММ,[5] а в їдальні крутили картину. Далекі, ледве донесені ніччю звуки людської мови пробивалися в кузов машини.

Климченко затамував дихання, услухаючись, і від того, що почув, його охопив жах. Далеко, на передовій, говорив динамік.

Обпираючись об нахололе залізо підлоги, Климченко рвонувся до дверей. Тупий широкий біль у боці відразу примусив його скривитися, здавити подих, але він таки дотягнувся до темної щілини в порозі й завмер. Динамік звучав з неоднаковою гучністю, то затухаючи, то раптом виразно доносячи слова. Що вони були російські, лейтенант не мав сумніву, хоч попервах не зрозумів значення жодного слова. Він знов затамував подих і тоді почув — ледь вловимо, кволо, проте цілком виразно:

— …червоноармієць Круглов, молодший сержант Агапітін, єфрейтор Тьомушкін…

Вони перелічували його автоматників.

Він скочив на коліна, витягнув над головою руки і грюкнув у двері. Залізо лунко бухнуло, і він щосили почав гатити по ньому й кричати:

— Ви, сволота, що ви робите?! Що ви робите! Гей, ви! Відчиніть! Відчиніть зараз же! Не маєте права!

Але надворі було, як і досі, тихо, ніхто не обізвався у відповідь, — може, його тут і не чують.

— Відчиніть! Не маєте права! Що ви робите, звірі! Фашисти! Гади!

Він садив і садив у двері, аж поки затерпли кулаки. Від натуги з потилиці знов пішла кров, але Климченку вже не шкода було життя — перед найбільшою несправедливістю серце його зайшлося в жахливій судомі.

— Відчиніть! Відчиніть!

Не перестаючи гримотіти, він почув: ніби хтось підійшов там, надворі. Тоді він загрюкав і закричав дужче — безладно, задихаючись від образи. І в хвилину млявої знемоги почув:

— Шіссен будем делайт!

— Ага! Шіссен! Чорт з ним! Стріляйте, сволота!

Надворі заворушилися, притишено загомоніли — певно, радилися. Динамік звучав удалині й досі, але задиханий Климченко під час коротких перепочинків у своїй боротьбі не міг розібрати нічого — так шалено стукало у грудях серце і билася у скронях кров. Він тільки почув постріли з передової — у відповідь на пропаганду вдарили довгі й короткі черги «дегтярьова». Це підбадьорило його, окрилило, і він почав знову грюкати.

— Сволота! Гади! Що робите! Відчиніть! Не маєте права! Давай Чернова сюди!

Він і сам розумів, що всі його слова марні, бо про яке там право можна говорити з цими недолюдками, але протестував, бо нічого іншого не міг вдіяти. І він бив у двері кулаками, бив здоровим стегном, колінами — незвичайне душевне напруження додавало йому сили, що хтозна-де й бралася. Часом надворі злобно гаркали німці, певно, вартові; він очікував черги і, чорт їх бери, готовий був прийняти її крізь двері, це його не зупиняло. Уся його істота бунтувала, протестувала, боролася.

Скільки минуло часу в тій боротьбі — Климченко не знав. Нарешті лейтенант знесилів, крик його став хрипкий і немічний, до крові розбиті об залізо дверей кулаки опухли. Він і не помітив, як у його будці-кузові розвиднілося, сіра імла розступилась і на підлогу з віконця лягла пляма несміливого вранішнього світла; яскравіше заблищала під дверима щілина. А він усе гатив у двері, не чуючи, як надворі наростає людський гомін. Навколо загупотіли кроки. Приїхала й зупинилась якась машина. І ось біля його вуха клацнув замок-засув. Двері так зненацька розчинилися, що Климченко мало не вивалився.

І він ураз угамувався. Надворі був задумливий вологий ранок. Стигли в тумані голі гілки вільшняка, в пошуках корму кудись пронеслася зграйка горобців. Біля дверей стояли й дивилися на нього два німці — один у касці і з автоматом упоперек грудей, другий простоволосий, у мундирчику, без шинелі. За ними перед цією самою машиною товпилися по-різному одягнені й різні за віком, але однаково принишклі німці, що з цікавістю на обличчях, ніби на якесь чудо, дивилися на нього. Проте він не бачив нікого: його погляд тільки ковзнув по цій ворожій різношерстій юрбі й зупинився на нерухомій постаті Чернова. Трохи не схожий на вчорашнього, холодний і стриманий, у високому офіцерському кашкеті й підперезаній шинелі, він стояв віддалік, біля входу в землянку, і, мерзлякувато засунувши руки в кишені, глипав на нього. Поруч переступали з ноги на ногу ще два офіцери — той, учорашній, високий, в обшитих шкірою бриджах, та низенький, вертлявий чоловічок з чорним коміром шинелі і в пілотці.

Климченко схопив усе це одним поглядом, мовчазна пауза тривала лише дві-три секунди — він миттю вискочив з дверей і кинувся до Чернова.

Звичайно, його схопили за руки, скрутили їх, заламали за спину, стусонули. Він спробував вирватися, викрутитись, проте не зміг нічого вдіяти супроти грубої сили двох солдатів. Тоді він знову закричав:

— Звірі! Пустіть! Сволота фашистська! І ти — гітлерівський прихвостень! Сволота! Виродок!

Чернов якось багатозначно витягнув з кишень руки й поважно ступив до машини. Солдати, що стояли ближче, розступились, а він, несучи в своїх уже просто крижаних очах якийсь намір, підійшов до Климченка і двічі вдарив його — по правій і лівій щоці. Лейтенант рвонувся, закричав, але його міцно тримали. Тоді, знавіснівши від безсилля, він підняв ногу, щоб ударити Чернова в живіт, але той ухилився.

— Абшнайден кнопфе![6] — кинув Чернов комусь із солдатів і відійшов на три кроки назад.

Двоє з тих, що з недоброю цікавістю дивилися на все це, підскочили до Климченка. Один, рудий у синьому комбінезоні, клацнув великим складаним ножем і збоку, остерігаючись удару ногою, смикнув йога за штани. Другий обіруч обхопив його ноги. Лейтенант спочатку не зрозумів, що вони надумали, пручавсь, але даремно. Той, що в комбінезоні, різонув брезентовий поясок його штанів, і на землю один за одним посипалися гудзики, відлетів вирваний з нитками гачок.

— Сволота! Гади! Що ви коїте? Убийте відразу. Ти, сволото! — закричав він на Чернова. — Стріляй! Мерщій, ну!

Чернов кисло усміхнувся, скоса блимнув на офіцерів, що стояли біля входу в землянку, і сказав крізь зуби, — так, щоб почути і зрозуміти його міг тільки полонений:

— Це для тебе велика розкіш. Ти ще згадаєш мене.

І, повернувшись назад, до землянки, про щось заговорив з офіцерами. Високий пихато ворухнув густими білими бровами, а низенький, явно заінтригований, підступив ближче. Чернов їм щось пояснював. Солдати здалека прислухалися до їхньої розмови. Нарешті високий сказав: «Яволь», а низький зловтішно зареготав.

— О, зер гут, гер Шварц! Рускі капут!

По якійсь команді ті, що тримали Климченка, відпустили його: скреготнувши від безсилля зубами, він змушений був обіруч схопити свої штани і тримати їх так, щоб не осоромитись. Навколо реготали, іржали десятка півтора німців.

Нарешті Чернов відійшов від офіцерів, пересунув на ремені ближче до пряжки тверду кобуру армійського «вальтера» і ривком розстебнув її. Збоку до Климченка підступив солдат, той, що тримав його за руки, другий, роздягнений, бігом кинувся кудись. Через півхвилини, на ходу надіваючи шинель, він повернувся з гвинтівкою. Климченка штовхнули в спину й погнали.

…«Кінець!»

Котрий, уже раз за цю добу всеосяжною тугою охоплювала його та гнітюча думка, і котрий раз вона все не справджувалася. Та ось, здається, вб’ють. Климченко подумав тоді, що вони зроблять це десь у ярку, далі від людей і цих машин. Проте троє ворогів вивели лейтенанта на вчорашню стежку і пішли туди, звідки вчора його привели. Чернов ішов кроків за п’ять попереду, весь час мовчав і не оглядався. Позаду, про щось перемовляючись і по черзі смокчучи один недокурок, тупали конвоїри. З закривавленою головою, в самій гімнастерці, шкандибав полонений, тримаючи руками штани.

«Ну й зробили, сволота! Не втечеш і не вдариш. Видно виучку!» — думав лейтенант про Чернова. Голова в нього хмільно паморочилася, пов’язка зовсім сповзла з лоба і держалася тільки за вухом, гімнастерка на плечах була вся забризкана кров’ю. Ордена на грудях уже не було, — певно, вчора відкрутили в землянці.

По схилах яру повзло клоччя туману, низько нависло матово-сіре небо, було вогко й холодно. Гаряче тіло знову пройняв дрож, і Климченко жадав тільки одного: щоб якнайскоріше настав кінець, байдуже який.

7

Тим учорашнім шляхом повели його на передову.

«Чого їм ще треба? Що вони надумали, сволота?!» — дужче за біль і холоднечу дотикало його це запитання. З відчайдушною ненавистю він кинув, ідучи, Чернову:

— Ти, сволото продажна, годі вести. Стріляй уже!

Чернов обернувся і, притримуючи рукою ліхтарика, шкіряним вушком пристебнутого до грудей, глянув на нього з-під низького, вкритого росою туману козирка кашкета.

— Стріляти? Ні, стріляти я зачекаю. Я спочатку влаштую тобі невеликий спектакль. Знаєш, як це у нас, тобто у вас, кажуть: концерт самодіяльності.

Так вони вийшли з ярка в низину. Трава зволожувала чоботи. Навколо в сірому туманистому мареві лежала сира весняна земля — чорні смуги ріллі, сірі пониклі лани; світлими в підпалинах латочками свинушки рябіла стерня біля болотець.

Не зупиняючись, перейшли й низину. Чернов мовчав, тільки поглядав з-під козирка на всі боки; поблизу стало чути постріли — автоматні та гвинтівкові, але вони швидше свідчили про затишшя на передовій, ніж про бій. Бою не було. Непевна тиша пригнічувала лейтенанта похмурою невідомістю, але від того, що він ішов ближче до своїх, ставало трохи легше на душі і чомусь думалося: чим ближче, тим більше сили додасться йому, хоч і знав, що тут йому допомогти вже ніхто не зможе.

Вчорашньою стежиною вони дісталися до початку траншеї, що, звиваючись по схилу, вела на висоту. Чернов скочив у траншею, яка була тут неглибока, і швидко попрямував нею, позираючи, як і досі, на всі боки. Попереду бухало, все ближче. Угорі з тугим дзижчанням, завмираючи вдалині, проносилися кулі. Та це були наші постріли й наші кулі, і вони несподіваною радістю озивалися в серці полоненого. Невдовзі Чернов наздогнав групу солдатів з піднятими комірами й натягнутими на вуха пілотками. Вони притиснулися стінами до стіни, шанобливо пропускаючи вперед офіцера. В руках у всіх були плескаті алюмінієві казанки, — певно, із сніданком. На Климченка війнуло запахом кави — давній, уже забутий запах, і від раптового відчуття голоду аж потемніло в очах.

Під затятими поглядами притихлих солдатів він похитнувся. Руки його, як і досі, тримали штани — темно-синє діагоналеве галіфе, що дісталося йому після їхнього останнього ротного.

Траншея кривуляла по схилу і все далі й далі піднімалася на висоту. Чернов, притримуючи за козирок кашкет, почав потроху пригинатися: десь уже зовсім близько був передній край. Климченко гнути голови не хотів, разів два визирнув із-за бруствера, але хтось із конвоїрів позаду гримнув, і Чернов оглянувся.

— Ану, нижче! — суворо сказав він, і Климченко. позловтішався в душі з цього піклування про його безпеку. Водночас його тривога від нерозуміння незвичайного наміру ката дедалі зростала; хоч як він намагався, а не міг збагнути, що з ним надумали вдіяти. «Може, ще агітувати примусять. Так я їм поагітую! Запам’ятають, собаки!» Але агітувати йому не довелося.

Минаючи здивованих його появою, закляклих з ночі, часом ще сонних німців, що сиділи в застелених соломою стрілецьких окопчиках, вони дійшли траншеєю до самої верхівки висоти — мало не до того місця, куди він так невдало вдерся вчора. Десь зовсім близько, напевно, в тому самому яру, була його рота; від передчуття цієї близькості душа Климченка наповнилася теплом. Йому стало дуже шкода своїх, цих усе-таки недосяжно далеких хлопців. Тепер для нього було б найбільшим щастям хоч один день провести з ними, сходити ще хоч в одну атаку. Він би тепер не лаяв трохи нерозторопного, вайлуватого, але, по суті, непоганого Голаногу, забув би всі свої образи на ротного. Він тепер готовий був іти з ними в будь-який бій, у самісіньке пекло. Аби тільки опинитися там. Та це вже нездійсненна мрія…

Вони підійшли до кулеметного окопчика в траншеї, який, очевидно, нижче за інші спускався до яру. На тупіт їхніх ніг з окопчика виглянув молодий ще кулеметник — невеличкий білявий хлопчина в довгій, вимазаній глиною шинелі. Чернов щось сказав йому. Кулеметник, не відходячи від свого «МГ» на бруствері з стрічкою в приймачі, здивованим поглядом глипнув на Климченка, потім щось гукнув, — певно, сусідові по траншеї. Той теж щось прокричав, позаду траншеї; хтось побіг, глухо затупавши чоботами і шурхаючи об стіни плащ-палаткою. Біля них, скупо перемовляючись, збиралися солдати. Закурили сигарети, і солодкуватий, незвичайно хмільний на холодному повітрі димок своїм запахом запаморочив полоненому голову. Чернов, мовчки чекав, і в Климченка стиснулося серце: він відчував, що зараз вирішиться для нього все.

Нарешті той, кого тут ждали, прийшов. Це був товстезний, з заспаною неголеною пикою офіцер, — мабуть, якийсь гауптман. Нахабно й невдоволено блимаючи почервонілими очима, він вислухав пояснення Чернова, муркнув своє «яволь» і хрипкувато щось наказав солдатам. Ті передали наказ по траншеї.

Чернов ляснув себе знятою з однієї руки рукавичкою і відступив набік.

— Ну! Іди! — затаївши щось явно недобре, кинув він Климченку. Лейтенант зрозумів, що той, найостанніший для нього час настав, і готовий був гідно зустріти його.

Але він не зрозумів свого ката.

— Куди?

— Туди, до своїх. Ти ж хотів, здається?

— Як до своїх?..

— А просто. Вилазь і топай! Ну що, злякався? Може, не хочеш? Назад повернешся?

«Що він задумав? Цей страшний, незрозумілий, загадковий чоловік-звір, що він ще намислив? Смерть? Це відомо, але чому саме таку? Ну що ж… Нехай! Може, так і краще — на полі бою, перед очима своїх… Нехай!»

Лейтенант ступив мимо Чернова, який стояв, міцно стискаючи щелепи й широко роздуваючи ніздрі, і вперся грудьми в бруствер. Однак траншея тут була глибока, а його руки прикипіли до штанів, і він зірвався, вдарившись об бровку підборіддям.

Це була ганьба: позаду, зачаївши цікавість, стояли німці, сопіли, кректали, тупотіли чоботами — усі дивилися на нього, і він від безпорадності на мить розгубився. Тоді молодий кулеметник, чий окопчик вони зайняли, клацнув пряжкою свого ременя і, знявши його з довгої шинелі, подав Климченку. Мучачись від сорому й приниження, лейтенант навіть не глянув на нього, машинально підтягнув і туго підперезав штани. Потім, напруживши кожен м’яз, сперся грудьми на бруствер і виліз з траншеї.

— Зондерпривіт там колегам, — глузливо кинув йому наостанок Чернов, але Климченко вже не чув його.

Навколо розлігся широкий притуманений простір — лани, зовсім близький яр, крутуватий схил з полеглою стернею і далечінь під саме небо, з рідкими плямами снігу по виярках. Це передсмертне привілля нестримною жалістю різонуло йому серце. Він не міг ні зрозуміти, ні відчути навіть звідки — чи то з цього сірого, сумного, але такого до болю вільного простору, чи то, може, з самої його змученої душі, — але раптом гримнув у ньому якийсь чудесний гімн вічному, великому, навіть святому, перед чим людина і всі її турботи стали безмежно нікчемними. У якусь коротку мить Климченко відчув себе мурашкою і володарем водночас, наче з порога вічності на секунду глянула в його обличчя велика, не пізнана в житті сутність буття. На кілька коротких секунд, утративши відчуття себе, немовби розчинившись у небутті, він піднісся над цим простором, над величезною закривавленою землею, траншеєю, яром і навіть власною скорою загибеллю. Та погляд назад ураз спустив його на землю, до своєї загибелі, і він, лічачи останні миті, ступив з бруствера.

Тоді поволі, вже реально відчуваючи все земне і прощаючись із життям, рушив від траншеї в поле, туди, вниз до яру, чекаючи всім тілом черги чи, може, залпу і знаючи, що все закінчиться зовсім просто. Смерть дуже проста штука, на війні він переконався в цьому і давно не боявся її. Йому тільки хотілося тепер не пропустити тієї останньої миті, відзначити її як крапку, як останню межу його життя.

Але пострілів позаду все не було, і він ішов далі. Вітер тугою хвилею штовхав його в груди, куйовдив на голові волосся, і шматок бинта ляскав по щоці. Климченко зірвав його і разом з закривавленим жмутом вати кинув геть. Чіпляючись за стерню, пов’язка полетіла, гнана вітром.

«Ну, стріляйте! Стріляйте ж, сволота!.. Де ж постріли?..»

Пострілів, проте, не було. Тоді він спинився, зачекав, оглянувся. Уподовж усієї траншеї над бруствером стирчали, ворушилися каски, стволи гвинтівок, тонкі цівки автоматів. Очевидно, його зупинка не входила в їхні розрахунки, і кілька голосів загукали:

— Рус, шнель! Дом, дом шнель! — І сміх — хрипкий солдатський регіт.

«Чого ж вони не стріляють? Чому не вбивають? Чого вони ждуть?» Здивування помалу почало переростати в тривогу, яку вже не могла заглушити й безнадійна самота загибелі. Занепокоєний, він відчув, що все не так просто, що цей Чернов — Шварц щось задумав — чи не гірше за саму смерть? Але що? Збуджений і розгублений, він тепер не міг того збагнути. Він тільки відчував небезпеку ззаду, все далі відходив від неї і все піддавав ходу. Він був певен, що з цього лану вони його не випустять. Може, мінне поле? Може, та гармата-торохкало?

І він ішов. Ось уже й вчорашня доріжка з чорнобилем у канавках, побіч розпластане тіло в шинелі — хтось їхній, але Климченко навіть не глянув; неподалік другий — з пошматованим речовим мішком на спині. Та це ж Прошин! Климченко все швидше прямував униз, униз до яру, напружуючись кожним нервом і очікуючи. Але там, на висоті, мовчали. Тільки прориваючись під вітер, його наздоганяли уривки розмови, регіт, і всю істоту лейтенанта переймав незрозумілий сумнів: чому це так? Невже… Невже Чернов цей — наш?

Ця думка остаточно збила його з пантелику.

Нарешті він відійшов настільки, що вбити його з першого пострілу стало вже не так легко. Він знову оглянувся — ні, за ним не бігли, ніякого віроломства позаду не було помітно. І тоді все його єство окрилила надія — жити! Жити! Жити. Климченко рвонувся, що було сили, вітер тугіше штовхнув у груди, але він пригнувся, кинувся вперед, мало не полетівши сторчака, помчав згори вниз ланом — хитаючись, невпевнено, від кволості майже не владаючи тілом. Та все ж його душа підсвідомо, сама по собі, як виправдання, як правди, як звільнення від непевності, чекала ззаду пострілів.

Та пострілів не було. Жоднісінького. Анізвідки. Висота завмерла, причаїлася, принишкла. Тоді його охопив раптовий, не усвідомлений ще у своїй причинності жах — Климченко похитнувся, ослаблі ноги ледве втримали його. Безтямним поглядом лейтенант подивився вниз, де вже так близько був порятунок, і зупинився.

По всьому краю яру, з усіх траншей та окопчиків-ровиків стирчали каски, шапки, настовбурчені коміри автоматників. Він не бачив ні їхніх облич, ні поглядів — було ще далеченько, — але якийсь страшний здогад сяйнув йому. І Климченко цілком виразно, як може бути тільки за мить до смерті, збагнув, що для всіх цих людей він також ворог.

Це відкриття як громом приголомшило його, щось у ньому враз надломилося, ноги самі звернули вбік. Не знаючи й не розуміючи, як і що сталося і що йому робити, він оббіг по стерні кривулину — безвихідну замкнуту петлю, ще раз побачив мовчазну висоту і тоді остаточно зрозумів, що з ним скоїлося.

Зрозумівши, опустив руки, голова нестямно впала на груди, і він, хитаючись від вітру, помалу почвалав у яр.

Климченко ні разу не підвів голови, щоб глянути, де можна зійти на обрив, але якесь безконтрольне чуття вивело його до вимоїни в березі яру. Там він побачив чиїсь руки на свіжонакопаній землі, порожні закопчені гільзи, розсипані в сухій траві, шматок газети, прибитий вітром у чорнобиль. Діставшись до обриву, Климченко; боком, щоб не впасти, ступив у нього і, ледве тримаючись на ногах, зійшов униз. Поруч були люди, але він їх не бачив: Вони всі мовчали. З-під його чобіт сипалася й страшенно шаруділа жорства. Погляд Климченка ненароком упав на валянки з рудими підпалинами, і лейтенант підвів голову: навпроти стояв Орловець.

Страшне, чорне від густої щетини обличчя ротного, на якому, стиснуті бровами, недобре горіли очі, не здивувало його й не злякало — лейтенант оніміло й байдуже глянув у їх гнівну глибочінь. Він не здивувався також, коли в наступну мить з болючим дзвоном у вусі полетів на землю. Мов зацькований, загнаний вовк, він, захлинувшись від образи, ураз підхопився і затопив ротного у вухо.

І тоді в нього все одразу пропало — і образа, і злість, лишилося тільки колишнє відчуття біди, яка так несправедливо звалилася на нього і скинути яку було вже просто неможливо. Він мовчки очікував за цим ударом другого — міцнішого — а то й пострілу в спину, груди. Позаду і з боків стояли бійці. Хтось із них вигукнув щось образливе, і слова ті підхопили інші:

— Зрадник!

— Запроданець німецький!

— Прийшов по інших!

Климченко чекав цих вигуків і розумів їх, але виправдатися йому забракло слів. Щось назавжди затялося в його душі, і не було сили противитися такій страшній несправедливості. Уперше в просвітлілій на короткий час свідомості майнув зрозумілий тепер до дрібниць замір Шварца — Чернова, і лейтенант ще виразніше відчув, що смерть за таких обставин для нього — й справді розкіш.

Чому ж мовчить, не б’є і не стріляє в нього Орловець, чого жде, закам’яніло втупившись у нього?

Лейтенант підвів очі і, зустрівшись з його поглядом, раптом несподівано для себе побачив у ньому майже розгубленість. Здалося, що ротний про все вже здогадався, прочитав на закривавленому обличчі лейтенанта його страшну біду. В душу Климченка враз хлюпнула образа. Він відчув себе такою нікчемою, що не міг звладати з собою, і його покинули сили. Він мляво осів на землю, затиснув між колінами обличчя і видавив із себе нелюдський розпачливий стогін. Довкола гнівно гули бійці.

— Тихо! — покриваючи гомін, раптом закричав Орловець. — Мовчати! Коли ні чорта не розумієте!..

Тоді люди, ніби щось відчувши, швидко притихли. Климченко почув лайку й погрози, але вже адресовані німцям. Від розпачу він затамував дихання і близько від себе почув знайомий, такий по-доброму розсудливий голос Голаноги:

— Що ж тепер зробиш! Витерпи як-небудь…

Ці доброзичливі, розважливі слова літнього чоловіка, з яким у лейтенанта було стільки всякого — і поганого, і доброго, якось несподівано відновили в його душі щось зрушене, збите з місця. Може, в цих словах був весь, повсякденний, такої трудної вдачі Голанога, з яким Климченку немало довелося поморочитися, — невибагливий, терплячий, піддатливий. Лейтенант внутрішньо рвонувся в протесті проти цього «як-небудь». Він не хотів «як-небудь», — він хотів бути для них або колишнім, або ніяким. Протест цей, охопивши його, здолав усі інші почуття. Лейтенант з новою силою, яку йому додала злість, різко підвів голову. Прагнення ділом довести, що він не винен, нараз спалахнуло в ньому — це був вихід.

Климченко підхопився, ступив до згорбленого, в зім’ятій шинелі Голаноги і смикнув за дуло його автомат.

— Дай!

Голанога повів плечем, безтямно моргнув запалими немолодими очима, але в наступну мить опустив руку й віддав з плеча автомат. Климченко, схопивши його, метнувся на схил. Раптом утративши рівновагу і, здається, й розум, він рачки виліз з яру і ланом кинувся туди, вгору, до висоти.

Позаду зробилося тихо-тихо. Він не оглядався і не чув нічого. Усі на обриві ніби оніміли. Ніхто не затримав його, не вистрілив, тільки за хвилю хтось вилаявся, а тоді над яром зірвався гучний молодий голос телефоніста Капустіна:

— Сволота! Це все вони, сволота!..

Втім, десь у душі Климченко все-таки ждав співчуття, навіть прагнув його, сам собі не признаючись у тому. Гаряча розслаблююча хвиля захлюпнула лейтенанта з голови до ніг — і він раптом відчув, що ожив, що воскрес. А ззаду по замерзлій землі вже затупотіли ноги, — отже, його не покинули, йому повірили. Це повертало лейтенанта до життя. Тепер перед ним були тільки німці, був проклятий Шварц — Чернов, і все в Климченку стрімливо рвонулося туди, до помсти або смерті.

Тільки так само несподівано все змінилося.

— Відставити! Усі стій! Назад! — ревнув Орловець, і вже майже вишикуваний на бігу цеп похитнувся.

— Климченко, назад! Усі назад! Бігом!

«Що це? Що це? Чому так? Навіщо?» — раптом знову все запротестувало в ньому. Але за кілька останніх секунд він уже встиг стати частиною цілого, як і всі, і повинен був слухатися цієї команди. І він упав. Німці ще не стріляли, рота — теж, але злагоджений біг десятка людей, що кинулися за ним, уже припинився: хто впав, а хто поплентався назад до рову, з берега якого кричав Орловець.

Тоді, знову віддавшись щемливо-тривожному почуттю в душі, Климченко встав і, волочачи за ремінь автомат, почвалав ланом униз.

8

Автоматники добігали до яру й по одному зникали за обривом. Климченко, знов знеможений і пониклий, з важким серцем дійшов до берега, де був ротний, і побачив його вже внизу, біля струмка, а з ним ще когось у білому кожушку, з пістолетом в опущеній руці. Обидва вони насторожено дивилися вгору, на лейтенанта.

Майже фізично відчуваючи щось вороже в їхній мовчанці, Климченко повільно спускався з обриву. Знесилений, розтривожений, у непідперезаній гімнастерці, без шапки, із скуйовдженим на вітрі чубом, він тут особливо гостро відчув свою приниженість і свою біду. І все-таки це було ще не найгірше. Найгірше сталося, коли він упізнав у чоловікові з пістолетом на середині обриву капітана Пєтухова, офіцера із штабу полку. Як укопаний, розривши підборами суглинок, лейтенант зупинився.

— Підеш до трибуналу! — похмуро сказав Пєтухов.

— За віщо? — тихо, подумки спитав Климченко когось, хто не міг відповісти йому, і потім вигукнув уже голосніше: — За віщо?

Але йому знову ніхто не відповів — ні Петухов, ні ротний Орловець, який, зсунувши кістляве надбрів’я, похмуро дивився набік, ні автоматники, що поставали на обриві по всьому схилу й напружено стежили за ним. Тоді він здригнувся, зрозумівши, що пастка за ним назавжди закрилася.

— За віщо? — закричав він, ледве тримаючись на голому крутому обриві. — За віщо? Капітане, скажіть!

— Гаразд, Климченко! Розберуться, — незлісно сказав Орловець, ступив крок назустріч, але відразу повернувся назад і став осторонь Пєтухова.

«Розберуться?» Він уже знав, як то іноді розбиралися. До того ж він побачив, як Пєтухов, звівши пістолет, зняв курок із запобіжника.

Климченко повільно опустив руки, автомат на ремені стукнувся об землю, і лейтенант уперше усвідомив, який він важкий. У цей час — мабуть, також уперше — він збагнув, що всі його надії обірвались і що все скінчено.

— Ти переміг, сволото! — сказав він, бачачи перед собою крижані очі Шварца — Чернова. Сказано це було зовсім тихо, але в тій тиші, що запанувала в яру, його почули, і Пєтухов, крикнув нетерпляче й погрозливо:

— Взяти його!

Два, бійці, яких він привів з комендантського взводу, неохоче полізли на обрив; видно було, що вони явно боялися лейтенанта і сторожко поглядали на нього. Лізти було незручно, хлопці ковзалися й падали, опираючись на руки. Климченко, ніби намагаючись на щось зважитися і. боячись, що не встигне зробити цього, гукнув:

— Стій!

Бійці, не долізши яких десяти кроків, зупинилися; один став на коліна, другий стояв, широко відставивши набік ногу. Климченко трохи знав їх: колись у Дворищах вони разом відбивали німецьку атаку, рятували штаб полку і полковий прапор, який тоді мало не попав до німців. Із страдницького виразу кирпатих облич було видно, що хлопцям неприємно встрявати у цю справу. До того ж, очевидно, вони побоювалися лейтенанта.

— Стій, хлопці! — уже лагідніше сказав Климченко. Він уже почав заспокоюватись і чим далі, тим усе виразніше розумів, що відбувається і що треба робити. Це надало йому впевненості й душевної, злагоди — здатності через силу перемогти щось непереможне в собі. Та в цю мить Пєтухов щось гукнув бійцям і, тримаючи напоготові пістолет, хутко рушив до обриву.

За ним ступив Орловець.

— Стривайте! Ви що? У мене в дев’ять нуль-нуль атака! Ви це враховуєте чи ні?

Пєтухов навіть не глянув на ротного.

— Трибунал усе врахує! — погрозливо пролунало в тривожній тиші яру, і в грудях у Климченка щось безнадійно занило. На хвилину в нього зблиснула і згасла мимовільна вдячність ротному. Але відразу ж з’явилася думка: «Не треба! Не проси! Даремно!»

Пєтухов доліз до крайнього бійця і з затятою суворістю на м’ясистому обличчі штовхнув його в карк. Хлопець упав на коліна, встав і подерся вище. І в цей час Климченко надзвичайно загостреним розумінням відчув справжній, неминучий, великий кінець.

Щоб не передумати, не дати в собі ослабнути чомусь, як йому здавалося, дуже ясному і єдино можливому, він перехопив рукою автомат і приставив його ніби нарочито скошеним для того дульним зрізом до своїх грудей.

— Стій! З глузду з’їхав, чи що?!

Хтось із силою рвонув його за лікоть. Лейтенант озирнувся — то був Голанога. Тоді в секундному отямленні Климченко побачив себе збоку і збентежився.

Справді, це було зовсім безглуздо, навіть огидно вбити себе, якщо вже тебе не вбили німці. Його рішучість, що так повільно визріла, була похитнута. Але що робити? Як бути далі? І лейтенант випустив автомат, коли його потягнув до себе Голанога, й розгублено оглянувся — на схилі яру, стурбовано втупившись у нього, стояли бійці.

Він так нічого й не вирішив, як зненацька десь за яром гулко вдарило в повітрі — раз і другий. У хмарному небі над головами автоматників з тугим шерехом пронеслися снаряди. Крекнувши, вони розірвалися на висоті. Через кілька хвилин мала початися атака.

Орловець квапливо глянув на годинника в рукаві й рішуче ступив до Пєтухова:

— Ти ось що! Кінчай!

Пєтухов здивовано оглянувся.

— Ви що?

— А нічого! Забирайся під три чорти! У мене атака! — похмуро сказав Орловець і, не чекаючи відповіді, голосно подав команду: — Командири взводів, по місцях!

— Ах, так! — круто повернувся до нього Пєтухов. — Покриваєш? Кого покриваєш, подумав? Ти відповіси за це!

— Ну й відповім! — через плече кинув Орловець. Видно було: він ледве стримувався і в інший час не стерпів би такого втручання у справи роти. Але тепер у роті було ЧП, і тут багато в чому він відчував себе зв’язаним.

Орловець знову глянув на годинника і тугіше підтягнув паска на своєму кожушку. Потім, начебто тільки-но помітивши на схилі пригнічено-розгубленого Климченка, з дбайливою суворістю гримнув на нього:

— Чого став? Ану, марш до взводу!

Климченко збентежився ще більше — таким несподіваним видався йому цей, по суті, звичайнісінький наказ. Лейтенант здивовано глянув на Орловця: чи до нього той звертається? Але помилки не було — ротний наказував йому; сказав і пішов понад струмком угору, насередину цепу, ніби одразу забув і про нього, і про Пєтухова, який, затаївши злобу, хутко подався вподовж яру.

Відчуваючи, як у грудях гулко стукає серце, Климченко повернувся до взводу.

На висоті гуркотіли вибухи, вгорі у хмарному березневому небі люто верещало й вило. Бійці докурювали цигарки і, охоплені новою турботою, квапливо розбігалися в цеп на краю яру. Лейтенант теж вибрався по обриву нагору й ліг між бійцями. Ще не вірячи, що все обійшлося, що найбільша біда минулась, і передчуваючи попереду трудне, він поступово заспокоювався.

А втім, часу в нього було небагато, командири взводів у цепу подавали вже команди. Тоді й він, трохи підвівшись на краю обриву й голосніше, ніж було треба, тремтячим від хвилювання голосом гукнув:

— Взвод, приготуватися до атаки!

Хтось тицьнув йому автомат, хтось поспішно скинув із себе й віддав йому ватник. З німою вдячністю в душі лейтенант прийняв усе це й оглянувся. Трохи збоку над обривом звелася приземкувата постать Орловця. Ротний дістав із-за пазухи пістолет і, махнувши ним, вискочив з яру.

Рота автоматників починала атаку.