Гнів Перуна

Оглавок другий Тривога степу

Над степовим океаном падали зоряні дощі. Від землі гостріше потягло вільгістю, густіші тумани закурилися над долинами й осідали на травах сивою росою. Зарев місяць.

У вечірній тиші степу далеко чути перестук кінських копит. Вухо вловлює форкання коней, лоскітливе іржання. Певно, коні також чують нові трунки трав і землі. Незнайомі.

Будимир давно вже прислухався до них. Йому здається, що в повітрі запахло свіжим хлібом. Хлібом із нового зерна, який нині печуть на черені жони росичів і полян. Будимир торкнув п'ятами боки коня. Ось-ось почується далекий брех псів. Серце гучніше закалатало. Як стрінуть росичі й поляни вістуна улучанського племені? Проймався неясною тривогою, бентежною нетерплячкою. Під ним кінь також нетерпеливо викидав ноги вперед і мчав чвалом через низькорослі, уже висохлі трави степу. Двоє коней, що бігли услід за ним, нашелешували вуха, іржали, немов нагадували про себе.

Тепер, наближаючись до зустрічі з росичами, Будимир прагнув ясніше пригадати слова улучанського віча: вони просять своїх родаків піднятися на поміч. Одним улучанам не втриматись ні в своєму стольному граді — Пересічені, ні в землях своїх розораних, у Придніпровській Луці.

Будимир поспішає. Швидше! Швидше!..

Грізний Степ суне свої табуни й кибитки на житла й оселі улучан-уличан. Ще в пам'яті не зникли гуннські нашестя, набіги гепідів, готів, диких булгар… А це вже хто? Поки що вони того не відають. Поки що з тривогою стежать за ним, Будимиром, який має принести їм поміч сусідніх племен. І мати його, — знає, — щоразу прикладає до чола долоню, дивиться на дороги. З-під білої хустини, низько насунутної на чоло, суворо й тривожно дивляться вдалеч її сірі очі. Очі вицвілого літнього неба, коли Ярило не шкодує своєї яскріні й тепла.

У високому висохлому тілі матері — тривога й скорбота. Вони зараз чомусь тривожать його, Будимирове, серце. Такого з ним ще ніколи не було.

Два роки тому Будимира привели до капища — великого дуба зі встромленими в стовбур іклами дикого вепра. Під ним було требище — тут приносили жертви богам слов'янського племені. Волхв Святогор кропив його росою, яку зібрала мати навесні. Від того покроплення мали зникнути в його тілі усі хворості й прибути в груди сила. Тоді Святогор посадив йому на голову макітру і гострим лезом ножа відчикрижив довгі кучері, що звисали до пліч. Зняв ту макітерку, і мати подала синові в руки меч. А менші брати й сестри піднесли хліб і кухоль із джерельною водою.

Будимир прийняв те все з трепетом — віднині мав захищати свій рід, свій хліб, свої джерела.

І ось тепер — він мчить у першу в своєму житті, і, може, найважчу, подорож. Острогами пришпорює коня. Але чомусь немає ніякого оселища. Не чути ґвалту псів. Де він?

Раптом кінь під ним звалився на передні ноги, потім — на задні.

Будимир зіскочив на землю, упав грудьми на шерхітливу суху траву, вухом приклався до землі.

Земля мовчала. Лиш тривожний тупіт коней, що здоганяли його. Торкнув рукою коня — той засапано дихав. Востаннє вбирав у груди дух степу. Загнав.

Підвівся, приклав долоні до вуст, по-розбійницькому свиснув.

Другий кінь підійшов до нього, махнув головою, слухняно підставив спину для сідла. Будимир погладив його по широкому лобі, почухав боки, миттю злетів у сідло.

— Що, брате Одаре, — ласкаво припав до його гарячої гриви. — Неси з усіх ніг. Он'бачиш, уже й Місяць-Сварожич нам дорогу висвітлює…

Будимир звівся у стременах. Простяг руки до місяця. Очі його увібрали в себе стільки місячного сяйва, скільки могли поглинути глибокі зіниці уличанина.

— Ти, сине всемогутнього бога Неба-Сварога, ти, нічне світило, вітець вічної Пітьми! Ти, володарю снів і сторож дібров. Ти, охоронець таємниць Ночі і помічник татей… ісцілителю хворих і утішителю нещасних… Прислухайся до моєї молитви… поможи моєму вірному Одарові! Дай сили йому в тілі, бистроти в ноги… Захисти од каменю й стріли підступної… Одведи наміри злого Чура і Пека… Захисти від Морани-смерті…

Будимир склав на грудях замлілі руки. Подумав, що іще попросити у повновидого доброго бога Нічного Неба.

— До тебе слово моє… моління моє. Не посилай хмар на Небо, не ховай від очей моїх Білу Дорогу й Полунощну зірку. Мій рід за се принесе тобі в жертву найбільшого тура, а я добуду з сухого дерева живий огонь і в дні розгорання Сонця запалю і тобі бадняк…

Ніч лише починалася. Якщо весь час поглядати на Великий Віз і пересікати Білу Дорогу, то до ранку він має побачити стіни Роденя, городка на річці Росі, де вона єднається з Дніпром. Там і починається земля росичів і полян.

Уличанину Будимиру здавалося, що цей шлях, від Придніпровської Луки й Пересіченя до Роденя, він скопитить швидко, за дві ночі й один день.

В його тілі ще буяла яра молодечість, а молодість завше літає на крилах і не може стищувати буйства жадань тверезістю розмислу.

І все ж — ніхто ще в сьому світі, що живиться силами всемогутнього Роду й зігрівається теплом Даждь-бога-Сонця, що нишкне в пітьмі Ночі під блискучим Свароговим оком, ще не захотів проміняти довірливість недосвідченої молодості на мудрість похилих літ. І то добре, і те знають тільки люди, бо відчайдушшя юності здатне творити земні дива й перемагати там, де мудрі обережники обходять стороною…

Звечора над Дівич-горою, де стояла прадавня кам'яна баба, висвітлювались високі вогнища. Якщо трохи відійти від Лепесівки туди, де закінчувалась вулиця високою, невідь-ким насипаною могилою (ніхто із дулібського народу того не пам'ятав), то можна було розгледіти, як біля вогнищ миготять чорні тіні. А коли підійти ще ближче до тої Дівич-гори, то можна було добре розчути й дівочі пісні, й парубоцькі погуки, що котилися понад нивами й лісами і тихо плескали в хвилі Бугу-ріки:

Та пісня вечорова ніби колихала-заколисувала темні хатини Лепесівки, Сокиринців, Нової Весі, Дивінська та багатьох інших дулібських сіл, що півколом розкинулись навкруг Дівич-гори і немовби пливли в зоряному океані Ночі…

Вулицями села проїхало двоє притомлених верхівців. У Лепесівці ніхто на них не звернув уваги. То були вістуни від полян і сіверян, два ґречних молодих мужі — Добрин і Власт, що прибули до вождів дулібського племені з тяжкою новиною. Вони подивовано перезирались між собою: безпечно живе народ

дулібський! Виспівує пісень, водить хороводи на Дівич-горі, знемагає у солодощах теплої Ночі…

Безпечне пожнив'я… Далебі, давно вже — одвіку! — не бачили дуліби ворогів, які накочуються із Степу, де піднімається Сонце, і чорними хмарами насідають на слов'янські племена полян, сіверян, уличан. Дуліби сидять за Сівером і Полянами, південні їхні рубежі давно посіли уличі й тиверці; полунощну сторону стережуть градки й весі деревлян і дреговичів. Нині дулібський народ зібрав хліб. Повсюди починається тепер свято врожаю — свято доброго духа слов'янського народу Волоса, який дбає про хліб, про худобу і можність людей.

Теслярі-умільці уже обтесали зрубані восени колоди, щоб завтра з них поставити серед вулиці села столи й лавиці. Тут почнеться застілля усіх односельчан, родаків, гостей із сусідніх сіл. Ті столи будуть гнутись від пишних короваїв, пирогів із яблуками, перепеч з маком, від полумисків із м'ясом, печенею, рибою, свепетом[43]…

Усе те відали Добрин і Власт, проїжджаючи широкою вулицею, де були звалені в купу білі, щойно обтесані дошки для столів. Бо всі племена слов'янської мови мали однакові звичаї…

Вістуни не йдуть до Дівич-гори. Пощо говорити з молодими? Їм, вістунам, потрібні старійшини родів. Надто важливі у них справунки. А тих старійшин нині можна знайти за селом у капищі.

— Дуліби покладаються лиш на Берегинь та Оберегів! — хриплувато сміється Власт. — Навколо ніде застав не тримають.

— Бо за нами вони, брате, за спинами інших племен. Тому й безпечні. Пощо їм та варта? З півдня кочовий вал розіб'ється об великий народ тиверськии та уличів. Зі сходу — об наші і ваші голови. Звикли…

— Наші племена — як заборола від Степу. Хто тільки посуне звідти — перше в наші груди цілить.

— Певно, дуліби до нас не пристануть нині… — розмірковує уголос Добрин. — Ту біду знову самим нам треба буде відбивати.

Зупинились на околиці Лепесівки. Власт втомлено стягнув із голови повстяну гостроверху мегерку[44] — пилій.

— Лишусь біля коней. А ти, Добрине, йди до них сам. Колись же мовили, бував…

— Доводилося. Бодай би того не було.

Добрин сповз із коня, кинув повід у руки Власту. Лише він знав, що тут, на околиці Лепесівки, у діброві, старовинне капище, де живуть духи добрих богів і душі померлих пращурів роду.

П'ять-шість літ тому, коли булгари котилися з Великої Ріки, Добрин вперше прибув до дулібів. Тоді поляни з'єдналися з росами й тиверцями і відтіснили кочовиків до побережжя Руського моря. Дуліби лиш посміялися у спини воям: ви бороніться, а ми — у полі ниви будемо орати. І дружина у нас мала, не годна меча тримати… Усе то була лжа. Добрин відав про те, як і всі поляни і всі роси. Дулібам ворог той не загрожував.

Яку ж відповідь нині дадуть вістунам?

Переступивши поріг низького дерев'яного капища, Добрин потрапив у просторе виталище. Посеред нього стояв витесаний із білого каменю чотириликий бог дулібів Світовид. Він одночасно дивився в усі чотири сторони світу — то з усміхом лукавим на тонких губах, під довгим вусом, то з жорстоким прискалом ока під насупленою бровою, то ніби сумно вдивлявся удалеч чи мрійливо заглибився у свої роздуми. Голову Світовида вкривала висока шапка, що нагадувала смушкові бирки пастухів. Руки важко впирались у руків'я меча, а внизу, під ногами, які так міцно стояли на землі, ніби вросли в неї, було висічено два перехрещених списи і серп. Бог Світовид, певно, також орав землю, сіяв хліб, жав його і ламав списи тих, хто зазіхав на добуте в поті чола добро.

Цієї ночі Світовид усіх зустрічав веселим усміхом.

На мідних опаницях[45], що стоять на триніжках біля ніг Світовида, на вогнищі, шкварчать шматки яловичини, вепрятини, цілі зарум'янені куріпки, гуски, качки. На широкій пательні смажиться риба, якою багаті Західний Буг і його заводі — круглобокі веризуби, карасі, соми, безкості вугри, важкі осетри та інша пожива риб'яча. А довкола того требища стоять шкіряні міхи із зерном.

Високий худий старець у довгій білій сорочці ходить навколо требища, потроху набирає зерна у жменю, сипле його на жар.

Попід дерев'яними стінами капища з колод, поставлених сторчма, впритул одна до одної, сиділи на лавах найстарші поселяни Лепесівки й окольних селищ. Вони відбирали із снопів, що лежали коло них на землі, найкращі колоски й передавали молодим жницям, які сиділи тут же й, тихо співаючи, в'язали з тих колосків, деревію, жовтоголових суцвіть безсмертника довгий вінок — бороду для бога Волоса. Наступної весни зернами з того вінка орачі почнуть засівати своє поле. А нині — вони славили цьогорічний урожай.

Добра нивойка була! Сто кіп жита зродила і ще ся похвалила, копу перечинила. Запрягайте воли, поїдем до діброви сосонки витинати, копоньки підпирати!

Добрин, постоявши біля дверей, уклонився дулібському ідолу Світовиду й звернувся до старшини — старшого волхва Остромова, ґречних мужів Година, Вольги, Прибика, які очікувально дивилися на прибулого.

Коли під час чародійства з'являється далекий вістун, коли на ньому сіра від поту й пилюки сорочка, а під очима залягли темні пасмуги втоми, то певно, що приніс він недобрі вісті. Якась біда насувається на їхні житла, на їхні капища і їхній рід.

Неясна тривога виповнила капище. Остромов частіше, аніж належало, сипав зерном на требище; жниці-в'язальниці стали збиватися зі слів пісні. Та все ж кожен продовжував робити свою справу. Бо сьогодні — не орачі, а мудреці орють свою ниву. Так велів звичай. Шана до хліба насущного — вище за усяку суєту. Мудреці орють свою ниву у людських душах і засівають її зерном заповідей, для пам'яті роду. Пам'ять береже рід. Смертна людина — безсмертна в своїх надіях і в своїй пам'яті. Коли ж вона втрачає пам'ять і слово, коли губить звичай — її забувають боги. І вона зникає безслідно на сій землі. Тому волхви дулібів, як і в інших племенах, пеклися за тим, щоб із коліна в коліно онуки і правнуки дбали про честь хліборобську, щоб знищити рабство душі і щоб не міліли серця, і щоб не губилося слово і не пересохли ріки пам'яті…

Старійший волхв дулібського племені говорив спочатку тихо, потім голосніше. Добрин чув уже окремі слова, а далі й повністю поглинувся ними.

— Аще коли лінощі в тілі, Земля-мати росою-потом не віддасть, зелом-плодом не подарує, поморить рід людський голодом, висушить колодязі й ізвори, ріки й потоки, зів'ялить трави-волосся… То нехай же син Неба і Землі, ясновидящий Світовид, одведе від нас ту напасть, най дасть сили в руки і в тіло, аби-сь потом, зерном, чадами і своїми могилами засівали ми нашу землю. Най душа племені нашого не порожніє. Бо душа спорожніє — спорожніє світ, відсахнуться від неї боги і в землю ізійде рід наш… Прийми, великий Світовиде, наш хліб, і наше моління, і наше слово подяки, не оскуди пам'ять нашу і рід наш, аби світ воздав нам своїми плодами і утвердив на землі…

Віночниці обвили навколо Світовида вінком, Остромов легенько провів по ньому рукою, а жінки-в'язальниці зняли довжелезний вінок і понесли із капища. Волхв услід їм посипав зерном із жмені…

Тільки тепер Остромов попрямував до гостя.

— Бачу, Добрине, знову у нас. З чим приїхав?

— Обида лопотить крилами над нашою землею. Поляни просять дулібів столкуватись. З нами Сівер і Рось.

Остромов поманив пальцем двох старійшин.

— В толковини[46]просять нас поляни. Рать тримати разом.

Сухий, зігнутий, ніби перебитий пополам в череслах[47] Годин наставив долоню над вухом.

— Супроти кого?

— Зараз не відаєм. Степ рушив на нас. Чорний степ. — Маємо вєть[48] держать!

Добрин осміхнувся кутиками вуст: тоді так само йому сказали — вєть держать. А потім — відмовили. Тепер Годин повернувся знову з таким же лукавим лицем.

— У нас пущі. Велика орда не продереться крізь нашу землю. — Сухий смішок затріщав йому в горлі, немовби лелечий клекіт. — То уличам і тиверцям треба кочовників боятись. Та вам.

— Сіверцям також. Їх можуть дістати з Дінця, — кашлянув у великий порепаний кулак Прибин. І сам він здавався Добрину старим порепаним гарбузом,

Остромов стояв осторонь, знав, що слова сії будуть гіркими для полян. І це вже вдруге! Але підставляти плечі дулібського племені під мечі, які їх, безумовно, не дістануть тут, не жадав. Добрин повернувся до волхва.

— Твоя мова, волхве, веле мудра. Кланяюсь тобі, що умієш берегти звичай словенський і любов до землі. Вона щедро воздає вам за те. — Добрин схилив на груди голову в короткому поклоні. — Але якби в твоєму слові була ще одна заповідь — землю свою треба берегти і множити не лише потом і серпами, а й мечами. Так учить волхв полян і росів мудрий Славута. Пам'ять Слова можуть знищити чужі войовники, знищити разом із іменем народу. Так веліли тобі сказати старійшини полян.

Старий волхв уклонився до землі.

— Дякую старійшинам. Але у дулібів своя мудрість. Її освятив наш Світовид. Тому й живемо краще за всі племена словенські!

— Живете краще, бо за нашими спинами, волхве! — гаряче блимнув очима Добрин. — А того й не бачите, що нині плодите зраду — братів своїх в інших племенах не хочете підперти своїми мечами. Хіба Світовид ваш не навчав тому, що у зрадників ниціє душа й гниє коріння?

— Старійшини так говорять усі; немає на те нашої згоди. Чи не так? — звернувся Остромов до Година й Прибина. Ті закивали головами… — Так і скажи своїм старійшинам. Маємо порядкувати свої клопоти.

Остромов першим вийшов із капища. Добрин остовпіло стояв проти кам'яного Світовида, який одним оком невидюще підморгував комусь, а іншим лукаво посміхався до нього. Многоликий Світовиде, пощо учиш лукавству дітей своїх? Хіба дуліби, поляни, росичі, уличі не єдиного кореня — словенського?.. Пощо не навчив волхва дулібського дивитись на Небо? Невже він уміє бачити лише клапоть землі під собою і не вміє серцем чути сили й могуть всього народу словенського?..

Добрин поволі брів до узлісся, де очікував на нього Власт. До Дівич-гори несли вінок Волосу, неслі свічі в руках, що миготіли в темряві, як живі зірки, несли свої співи-заклинання. І розколисаний ними володар Неба Сварог, покинувши свої небесні клопоти, обсипав женців-хліборобів зоряним дощем. Добрин упав на теплу траву.

Коротка мудрість править словом Остромова — так і скаже він своїм старійшинам. Вознісся старець велеречивий гордістю своєю над іншими, і серце його, і розмисл його полонили надто земні жадання. Волхви — обранці богів, то й мають уміти сіяти добро не лише для свого живота і живота своїх кревних… Біда, коли мудрий муж стає ситим собою…

Від сумних роздумів його відірвала пісня. Вона була то далеко, то ніби зовсім близько. Так близько, що увійшла в серце — з отим високим дівочим голосом:

Добрин підхопився на той голос. Невже то її, Радчин, спів в'ється до зір? Невже вона ще співає дівоцьких пісень? П'ять літ назад почув тут уперше той спів. Але тоді йому було шістнадцять весен… І не відав тоді, що в душі людини немає нічого солодшого за поклик дзвінкого голосу…

Відтоді він пам'ятав Радку. Може, тому нині й погодився знову приїхати до Лепесівки, до Остромова.

Хай поспить дядько Власт. Хай утома вивільнить його тіло. Скоро він його підніме — мають рушати удвох до тиверців. А може, їм заїхати до Радки? Забрати і її з собою? Чому б і ні — він встигне перемовитись з дівчиною… На ранок скаже волхв: Добрин умикнув дівку, яко дикий деревлянин альбо сіверєць. Пощо не просив її в жени у старійшин? Дулібки радо ідуть за полян і за росів — ті мають по єдиній жоні і шанують її, яко єдину матір свою. Але хіба є хоч один день у Добрина? Немає і повної ночі. Мають поспішати…

Дядько Власт на своєму віку, певно, не одну жону умикнув на плясаннях та ігрищах межи весями сіверянськими. Він допоможе йому забрати Радку. Для нього це не буде відступництвом ні перед своїми богами, ні перед своїм родом.

Добрин підійшов до коня, зняв пута, скочив на нього охляп. Рушив до Лепесівки.

Свідущі мовили, що рід росичів походив од полян. Колись, у давнину, він нібито поселився на берегах тихої і лагідної ріки, що котила свої води серед росяних лугів. Від того, казали, ймення було — Рось. Тепер цей рід розрісся у великий хліборобський народ.

Могутній покровитель його — Род, якому кланяються усі боги Неба й Землі, який вдихає життя в усе живе, який оре землю сохою або плугом і запліднює її дощами, був щедрим до росичів. Він випасав ситі череди й табуни худоби пороських поселян на густих соковитих травах. Тому вони добре плодилися, збільшуючи багатство росичів. Род був щедрим і до людей — давав мужам-оратаям здорових жон, і ті народжували міцних і смислених дітей. З них виростали умілі хлібороби та відважні воїни. Змалку їх навчали добре тримати чепіги плуга та важкий двосічний меч.

Так говорили уличі про росів. Будимир все те пригадав, коли побачив перші ниви зі стернею. Росичі уже звезли весь хліб до стодол.

Над землею вставав ясний ранок. Сонце натягувало тонку шовкову основу між небом і землею, заплутувало її прозорим серпанком ранкового туману. Сонце не шкодувало свого блиску, і він віддзеркалювався в широкому плесі тихої Росі. Сонце щедро сипало міріадами сріблистих крапель, що росою осілЬ на травах… Куди не кинь оком — сяяння ранкової роси… сяяння високого неба… сяяння безмежності, від якої і сам стаєш ніби вищим, чистішим і осяйним…

Будимир напоїв Одара. Коня беріг тепер більше, ніж себе. Двох інших таки загнав у дорозі…

Видивлявся місце для переправи. Градки й оселища росичів на лівому березі… Правий берег зливався із небезпечним Степом, що межував із дніпровою заплавою й Великою улучиною.

Висушений вітрами, обпалений сонцем широкий безмежний Степ починався від берегів Понтійського моря, яке ще називалось Руським, а на сході сонця з'єднувався з просторами каспійських рівнин. Звідти, з глибин ніким не бачених ще азійських безмеж, він завжди котив хвилі кочівників. Ніби океан котив чорні буряні вали.

Тому з правіку племена словенської мови боролися з кочовим Степом. Численні його орди зі списами, луками, інколи з мечами в руках не знали ніякого іншого заняття, окрім війни.

Народи-орачі, що селились на Подніпров'і і в припонтійських степах, були завжди тіснимі й гнані кочівниками. Вони відсунулись зі східного, лівого, берега Дніпра на правий, у смугу лісів і лісових річок.

Як і раніше, усіх їх єднали спільні звичаї, спільні боги, спільна мова. Але найбільше єднали спільні вороги.

Скоро Будимир побачив на залісненій високій горі, на протилежному боці Росі, багатоверхий град. Високі вали із заборолами, із сторожовою вежею, дахи кількох теремів і капищ.

Будимир переплив річку, напоїв коня. Ось він і на землі росичів.

Битий шлях, на який скоро ступив його Одар, привів Будимира до невисокого узвишшя в передградді, яке одділялось від дороги великим глибоким яром. Йому так і сказали: спочатку буде гора Теребка і Холодний яр.

На вершині Теребки височів дев'ятиглавий терем, Дев'ять гостроверхих дашків його сяяли проти ранкового сонця червоно-жовтими, немовби золотими барвами. Здаля видавалося, що терем схожий на вугластий барвистий камінь, обтесаний якоюсь чудодійною рукою, що наче звалився з небес. Йому сказали: на Теребці побачиш капище росичів.

Між Теребкою з капищем і градом також був яр. Він знав: то має бути Совкин Яр.

Здаля розглядав роський град. Добре поставили його росичі — з усіх боків кряжистої гори, на якій він стоїть, яри і крутосхили до Дніпра. Єдиний підхід до міста — ось ця дорога, що веде прямо до воріт. Над воротами — сторожова вежа. Під гостроверхим, як у хатах, дахом — три бійниці. З них видно далеко у поле й понад берегом Дніпра і Росі. З них можна зручно метати списами й стрілами.

Будимир сплигнув з коня, аби той не втомився. По обидва боки дороги, під самим градом, подекуди стояли полукіпки.

Порівнявся зі жницею, що кинула сніп при дорозі, Обличчя її закрите, біла хустка насунута аж на брови. Одні очі синіли під ними. Жниця була молода. Тонкий стан її перетягнув вишиваний чорний пасок, біла сорочка із червоно-чорними звивистими стьожками на рукавах була ще не виношеною. Поділ сорочки також яскрів червоно-чорною мережкою.

Забачивши подорожнього, жниця спинилась, витягла в-під руки перевесло, почала крутити його, але й очей не зводила з незнайомця.

— Най боги у поміч прийдуть, — вклонився Будимир. Жниця лише закліпала очима. — До града ще далеко? — Спитав нісенітницю: град був перед ним. Жниця засміялась.

— А водиці попросити можна? — Будимирові кортіло почути її голос.

Дівчина облишила крутити перевесло, підбігла до полукіпка, витягла з-під снопів глек і кухоль, хлюпнула в нього води.

— Старійшини в граді є? — раптом згадав своє Будимир. — Я вістун. Від уличів.

Обличчя дівчини ніби посвітліло під тонкою смагою.

— Степ?.. — прошепотіла тривожно.

— Степ… Великий Степ… — зітхнув Будимир і попростував далі. Незавидна доля тих, хто приносить погані звістки…

Будимир скоро переступав поріг княжого дому. Що це був дім князя, відразу можна було здогадатися, побачивши над одвірком сінешніх дверей бунчук — кінський хвіст чорного лискучого волосся, затисненого з верхнього кінця великою округлою мідяною бляхою.

Полянський князь Люб жив у великому домі. Такий же глиняний дах, такі ж низькі стіни знадвору. Дім наполовину сидів у землі. Всередину його вели сходини вниз, зате виталище було просторе й високе.

В кутку великої хоромини, куди зайшов уличанин, стояла велика піч на підмурку з валунів. Як і стіни, як і стеля, піч була вибілена крейдою, до того ж ще й розмальована червоною і синьою глиною — квіти, листя, півники.

— Не стій на порозі, проходь, — незнайомий голос припрошував Будимира. Він ще не призвичаївся добре оком до напівтьми, що заповнювала виталище. Віконця в стінах мало пропускали сонячного світла крізь товсту шкіру бичачого міхура. Все ж помітив невисокого світловолосого мужа в білій довгій сорочці, в білих полотняних ногавицях і добрих шкуряках.

— Я до князя Люба…

— Я і є князь Люб.

— Від уличів. І від старійшин, і від волхвів, і від князя Вожика слово маю до тебе! — За звичаєм, Будимир уклонився, торкнувшись правою рукою долу. — Степ іде на наші і на ваші поля.

— Знаємо сіє. — Люб огледівся до лавиці. Там тихо й вичікувально сиділо двоє бородатих старців. Певно, старійшини.

— Уличі просять вічем своїм з'єднати наші мечі. Самим ні вам, ані нам не справитись.

— Мудре речеш, уличу. Але учора ось прибіг новий вістун од князя Вожика. Приніс інші слова…

Будимир широко розплющив очі. Інші? Вожик передумав сам, без віча? Без волхвів? Його, онука вічевого князя Білонога, послало віче усього племені, усіх родів, що зібралися в стольному граді Пересічені! Він може заприсягти в тому усіма словенськими богами. Він може розсікти мечем свою руку чи груди і на тому мечі і на крові своїй принести найбільшу клятву — клятву життям своєї матері і свого роду. Нехай сира земля провалиться під ним, коли він не так передав волю народу уличанського…

Юнак ступив крок уперед, метнув поглядом по стінах, блискавично зірвав із стіни меч — важкий князів меч — і підняв його над своєю простягнутою вперед рукою. Князь Люб спокійно склав руки на грудях, злегка примружив очі на уличанина.

Будимир збагнув: від нього таки чекають тієї клятви на крові! Важкий меч упав на його руку. Під лезом, на сорочці, зачервоніла кров.

— Ой! — зойкнув хтось у нього за спиною. Будимир віддав меч Любу. Князь спокійно повісив його на місце, тому, хто зойкав за спиною, сказав:

— Купаво, знайди шмат чистого полотна.

Будимирові зарябіло в очах.

Через якусь мить та сама дівчина-жниця перетягувала йому руку. Тепер біла хустка не ховала її обличчя — була пов'язана на маківці, кінцями назад. Він згадав її усміх, і тепер сам усміхнувся.

— Отаке… Як же молотитиму твої снопи?

Дівчина тільки закліпала золотистими віями.

— Снопів не доведеться молотити, — замість неї одказав князь Люб. — Нині доведеться молотити голови аланів…

— Хто се? — здивовано підняв брови Будимир.

— Се нові кочівники. Живуть у кибитках і доять кобилиць. На наші землі сунуть алани-яси.

Лише сьогодні вранці князь Люб дізнався про це. Найдальша застава росичів, що була зведена в степу на рівній відстані між Россю і Тясьмином-рікою, уже перехопила кількох верхівців, які вивідували дороги для всієї орди. Вранці, на світанні, від застави прибіг гонець і повідав про цю новину.

— Купаво, одведи улича в хатину та нагодуй добре. Шлях іще далекий у нього…

— З тобою піду битися, князю, — підхопився Будимир.

— Утиш свою кров у серці. Сядь, — присадив князь уличанина. Той притиснув до грудей свою зранену руку.

— Але-м… братоненавидник Вожик! Дай кількох воїв, князю. Всіх уличів приведу!

— Слухай, що мовлю. Неси мерщій від усіх нас поклонне чоло Славуті. Хай піднімає на поміч інші племена. Наша поляниця роська загородить списами степ. Але… Доки не прийде нам поміч — не подолаємо. Від тебе, сину, буде залежати, вижити нашим родам чи кістьми поле засіяти. А уличі… вони й самі прибіжать. Їм нікуди дітися… Так гадаю…

Висохлий від пекельного сонця Степ стелив під копита трьох комонників хрумкі трави. О такій порі верхівцям найлегше долати степову безмеж. Полеглі висохлі трави не плутали ноги скакунам. Прибиті до землі вітрами й літніми зливами, вони не давали копитам грузнути в чорнозем. Але й риссю пускати коней не можна… Лиш тихим кроком або ж чвалом, коли кінські ноги високо здіймаються над цією плутаниною прим'ятих трав.

Відколи верхівці повернули на полудень, лишивши за спинами ліси і ниви дулібського Побужжя і Подністров'я, вони вступили у землю тиверців. Другий день їхали Степом, але поки що не зустріли жодного градка, жодного оселища. Навіть жодної ниви. Що ж то за народ, який мав гучну славу велелюдного, коли слідів його ніде не було?

Дядько Власт їхав попереду, дедалі стурбованіше озирався довкола. Степ і степ. Подекуди рідколісся.

Пересохлі русла річок і потічків. Або ж обривисті глиняні упаді-яри.

Нарешті на обрії забовваніли обриси високих могил. Могили завжди були ознаками близькості оселиш.

Власт огледівся на двох верхівців, що мовчки їхали слідом. Очима вказав на обрій.

Відв'язав від сідла шолом. Надів на голову. Із шкіряного мішка витяг кільчасту кольчугу — нацупив поверх сорочки. Те ж саме зробив Добрин. Третій верхівець спокійно сидів у сідлі. Це була Радка. Полохливо обвела поглядом довкола. Зітхнула. У неї не було ратного обладунку.

Власт поманив Добрина до себе.

— Ідіть ген до тої упаді, — показав пугою на глибоке прямовисне провалля. — Пошукайте води. До оселища поїду сам. — Підтяг до сідла реміняччя тули[49] зі стрілами й лук.

— Але ні череди тобі, ні отар… Навіть димів немає, — обізвалась Радка.

— Треба знати чому, — втомлено промовив Власт. Під важким шоломом його чоло зволожилось. У маленьких швидких очицях Власта Добрин упіймав сиву тривогу.

— Їдь, Добрине. Я сама залишусь. Я не боюсь! — благально дивилась Радка то на Власта, то на Добрина… Ось заховаюсь у цьому проваллі і чекатиму. — Вона чула себе обтяжливою для цих мужів у нелегкій подорожі до тиверців.

Добрин із полегкістю зітхнув. Любляче серце — чуле.

— Тільки не виходь у степ. Надвечір повернемось…

Спутала свого коня, пустила пасти. А сама стала сповзати по глиняних прямовиссях униз…

В цей час Добрин і Власт були вже далеко.

За трьома могилами й справді починалися ниви й садки. Здаля, на рівнині степу, вони завважили земляні вали якогось градка чи оселища. Скоро були там. Але знову давали себе диву — їх ніхто не перестрівав.

В'їхали у безмовне місто. Навколо — безлюдь. Лише тоді упевнились: жителі покинули ці землі.

Уже поминули земляний вал, як звідкись на дорозі з'явилась зігнута до землі, чорна, яко рілля, стариця. Маслаки висохлих ніг із розчепіреними пальцями тупали обережно, непевно. Жилаві, у синіх вузлах руки спирались на сучкуватий кий. Обличчя не було видно. Недуги так зігнули стару жінку, що вона лише спідлоба могла дивитись на комонників.

Стариця відірвала ціпок від землі, помахала до них. Обоє з острахом під'їхали ближче.

— Немає людей тута. Пішли! — зашамкотіла стара.

— А ти що ж лишилась, мати?

— Стережу могили пращурів, — сказала, — землю свою стережу…

Щоки її зморщеного лиця тремтіли, як драглі.

— Пощо люди пішли звідси?

— Чорний Степ… котиться ізнову… Чорна смерть… Усім смерть… Охо-хо… — притулилась скронею до кия. — Хай вразить ворогів наших наш захисник Перун… Хай уб'є їх гнівом своїм…

— Пощо ж не пішла зі своїм родом?

— Охо… пращури мене давно, бач, кличуть… в отсих могилах вони… І я мушу лягти з ними…

— А далеко нині до тиверських оселищ?

— Далеко. До гирла Дунаю пішли. Далеко…

Обоє тихо рушили назад. Стариця припала щокою до сучкуватого кия і довго дивилась услід комонникам. Вони немовби танули за могилами в мареві гарячого дня.

Як усі жінки усіх племен на світі, Радка передусім клопоталася, чим їй нагодувати мужів. Назбирала сухого патиччя, кураю, бур'янів. Кресалом викресала іскру, добула вогонь. Далі вполювала луком і стрілами, які були прив'язані до сідла її коня, кілька перепілок. На вертелі запікала їх над вогнем. Пахкий дух дичини зустрів вершників, коли вони повернулись назад.

— Ліпа жона у тебе, Добрине. З голоду ніде не дасть загинути.

Добрин щасливо осміхнувся.

— Тому чекав п'ять літ.

— Це я чекала, — зашарілась чорнокоса дулібка.

— А вода тут є? — Дядько Власт вдав, що нічого не помітив.

— Он там, з-під куща берези, джерельце б'є! — проказала Радка й першою подерлась на прямовисся. Добрин метнувся за нею. Але не прямо, а взяв навкосяк, щоб не зірватись з кручі.

Проте Власт вихопився з упаді першим. Звідти почувся його насторожений оклик:

— Тихо!

Добрин завмер.

— Що там? — не витримала Радка.

— Комонники…

— Скільки?

— Не видати. Увесь овид закрили…

— То чорна смерть до стариці іде… — згадав Добрин.

— І до нас… — додає Власт.

— А коні? — раптом скрикнула Радка.

— Які?

— Наші коні! Де вони?

Похапливо сідлали коней. Радка зачепилась за якусь гілляку, упала. Підхопившись, зойкнула. Гострий біль пронизав їй ногу і віддався в усьому тілі. Стати на ногу не могла. Вискочити в сідло — не могла.

Добрин підняв її, всадив у сідло.

— Добринчику… я тут… залишусь…

— Кріпись, доню. В біді словени і коня не лишають, не те що людину. Якось буде… — розтривожено бурмотів Власт… Як же воно буде?..

Радка закусила губу. Кожен порух її віддавався в тілі гострим болем. Чорнів білий світ в очах.

Помчали. Все частіше стискували боки огирів коліньми й кололи острогами. Коні вирланили очиська, розпускали довгі хвости й пружинисто відскакували од землі, немовби вона сама підкидала їх угору.

Комонники, здавалося, летіли над землею.

Раптом Власт схопився за голову. Добрин намагався побачити довкола себе причину його розпачу. Оглянувся. Вдалині, коли придивитись, піднімався до неба сизий стовп диму. В поспішності забули загасити вогнище, і тепер вогонь перекинувся на сухе патиччя й на сухостій у тому проваллі. Там зараз гугоніло величезне полум'я.

Кочівникам то вірний знак, що люди десь близько. Але вже пізно вертатись. Лишилося одне: бігти… бігти… вперед. До густих гаїв Дністра… Через два дні вони й добіжать…

Уже не оглядались. Дивились тільки вперед… Поглядом обмацували кожне узвишшя, кожен яр, кожен кущ. Наближалась ніч. Коні напружували останні сили.

Передовий загін кочівників, який, як правило, прокладає шлях усій орді, уже, певно, послав до їхнього вогнища своїх вивідників. Вони учули неподалік людей.

Може, за ними уже летить погоня. А може, вона почнеться завтра.

Степ зорів вогненними дощами. Недарма серпень місяць люди частіше називають заревом. Глибоке зоряне Небо раз по раз висвічувалось далекими спалахами Маланки. Певно, сонний бог, охоронець вогню Перун, набирає сили в своє тіло, щоби потім промчатись з гуркотом по Небесному Степу й спопелити вогненними силами злих і приречених.

«Спопели чорну смерть нашу, Перуне-Огнище, — подумки молився Власт. — Врази її стрілами своїми. Зламай списи, погни мечі, щоб у землю пішли. Відсічи їм силу плотську, аби рід їхній вивівся, аби ім'я їхнє забули люди…»

Притомлені вершники зупинились на відпочинок.

Бодай би вони не прокидались!..

Їх розбудив пронизливий жіночий крик. Кричала Радка. Кричала якимось чужим, диким криком.

Добрин і Власт разом підхопились і так, притиснувшись один до одного спинами, вихопили свої мечі. Не розуміли, де ворог. Тільки відчули шерхіт трави, і Радчин стогін доносився уже здаля. Її волочили на аркані!..

А в цю мить скрикнув Власт.

— Бережися!.. — І захрипів…

Мерехтіли зорі в передсвітанковому небі. Земля пахтіла перестояними травами. Гірким полином і чебрецем. І теплим вітром.

Як і справіку.

Перед очима Нестора чадить згасаюча свіча. Пожовклий пергамен викотився з рук… У віконце печерки продирається синій світанок.

Пора до заутрені. Зараз вдарять у клепало…