Гніздо Кажана

1

– Параско, дурна дівко, що ти наробила?

Пронизливий, гучний вереск баронеси Олени Назарівни Венгель-Розумовської вихором прокотився кімнатами й глухим болем відгукнувся в голові Лізи, змусивши її поморщитися. Маман із роздратованим та злуватим виглядом сиділа у старому, обшарпаному фотелі, з якого нагарно дрантям облазився темно-синій оксамит, а вже про міцність його можна було й помовчати. Її вродливе ще, хоча й попсоване роками та важким норовом лице з великими, блакитно-сірими очима, тонким носом та невдоволено підкопиленими вустами свідчило про останній ступінь роздратування.

Ліза важко, приречено зітхнула.

Маман, що мала досить вередливий та немирний норов, не завжди була такою нестерпною, якою вона заробилася останнім часом, і Ліза знала, чому вона буянить, чому нервує… У них майже не полишилося грошей. Зосталося трішки, геть трішки, й з часом не стане чим заплатити навіть за ці обшарпані три кімнати, а тоді вже хоч на вулицю доведеться йти ночувати. Маман кожного дня діставала ті жалюгідні залишки грошей, перераховувала їх, хмурила невдоволене лице й важко зітхала. Погляд її зупинявся на шафах із одягом, вона з хвилину дивилася на одіж, котра могла їх протримати деякий час, але рішуче хитала головою й надовго замислювалася. Ліза вже знала ті думки… маман не бажала продавати залишки колишньої їхньої заможності, тягнула до останнього, й тільки коли в гаманці майже не полишалося грошей, тоді зважувалася на продаж чергової сукні. Коштовності вона збула вже давно. Ліза тільки зітхала, знаючи, що черговий такий продаж лише ще більш злує маман, і співчувала нещасному батечку, котрому, певне, так неспокійно лежалося у сирій земельці на кладовищі під Миргородом, бо не миналося й днини, аби маман не згадала його лихим, лайливим словом, щиро бажаючи перевернутися незручно в домовині разів по сто на день, а ще вдавитися вологою земелькою зі жменею черв’яків.

А був час, коли родина барона Венгель-Розумовського вважалася однією з найзаможніших у Миргороді, й маман так звикла до життя в великому будинку, до розкошів, котрі дарував їй чоловік і які зараз зникли без сліду, урятувавши їх від голодної смерті. Їхня родина була дружною та міцною, хоча Ліза знала, що особливого кохання між батьками не малося. Татко колись захопився досить привабливою Оленкою, котра змолоду була такою тендітною та граційною, а маман просто вигідно вийшла заміж, склала, як то кажуть, гарну партію. Тихий, спокійний барон, геть затиснутий більш сильною дружиною, він загалом був гарною людиною й люблячим батьком, та трапилося з ним нещастя, котре ганебно проґавила досить уважна та моторна Олена Назарівна. Барон Венгель-Розумовський почав грати в карти. Спочатку робив він то досить сором’язливо й несміливо, програвав незначні суми, й те його непотрібне захоплення полишалося непоміченим уважною дружиною, але з часом він розійшовся настільки, що не змогла його зупинити вже навіть дружина, й за три роки пустив на вітер майже увесь свій статок, а потім до нього приєднався ще й син Василь, котрий завзято допоміг батькові геть збіднити родину й полишити матір, та дуже примхливу матір без її звичного, розкішного, життя, а двох сестер у такому віці, що до них уже потрібно засилати сватів, без посагу. Щоправда, Василь надто довго не грався. Нещастя накотилося на родину з новою силою, й спочатку загинув батько на полюванні, а потім уже Василь, котрий був недурний добряче випити, убив із п’яних очей сина миргородського поважного судді. Родина загиблого, а особливо батько його, вимагали страти для Василя, та маман вдалося їх умовити, й Василь обійшовся висланням до Сибіру на десять років без права повернення до Миргорода. Поховавши батька, він помандрував до далекого Сибіру, а Олена Назарівна полишилася сама з двома доньками та купою боргів від чоловіка та сина.

Як не ридалася маман, як не відтягала ту чорну хвилину, а мусила продати великий свій, вимебльований її ж руками будинок, такий дорогий її серцю, й змінити його на досить скромний будиночок, такий маленький супроти звичного й рідного, у котрім почали мешкати інші люди. Але борги ще полишалися, й той скромний будиночок довелося замінити на оці обшарпані кімнати, які вони винаймали у старої підсліпуватої вдови-капітанші Громової. А скільки сліз вилито було маман за цей час, скільки прокльонів пролунало на нещасну, покійну вже голівоньку заблукалого в грі ганебній батька, й вік Василю бажалося прожити недовгий за таку неприємність матері. Щоби вижити, маман потрошку, кожного разу ридаючи так гірко, що за батьком так не плакалася, продавала якусь свою коштовність, починала з дрібничок, але поступово й до більш цінних речей стала влазити, відриваючи від душі чергову каблучку діамантову чи ланцюжок, придбаний у Парижі та прикрашений смарагдами рідкісної краси.

Ліза якось заїкнулася було, що могла б піти десь попрацювати гувернанткою чи вчителькою в гімназію, з її вихованням та знанням трьох іноземних мов у цьому б перешкоди не стало, вона б змогла знайти гарне місце, й це б дозволило їм прожити, нехай і досить скромно, але прогодувалися б вони й Василю б щось вислати вистачило. Але ж треба було знати баронесу Венгель-Розумовську, щоби зрозуміти, що ця пихата й надто зарозуміла пані краще від голоду помре, ніж дозволить попрацювати котрійсь із доньок, а чи ще гірше – піде працювати сама. Нехай і померти була згодна, та все ж панею, а не прислужницею якихось шмарклявих діток тих купців, котрі й пальця, нігтика ані її, ані доньок її не були вартими. Коли Ліза таки намислила й вирішила твердо, що піде нехай не гувернанткою, тобто прислужницею в багату купецьку родину, а вчителькою до гімназії, то маман вчинила такий ґвалт, що вдова Громова зо страху покликала поліцая й двох дужих молодиків, вирішивши, що до мешканців її поважних у кімнати вдерся якийсь злодійко.

– Нон, Еліза, – репетувала маман, й за кепською своєю звичкою кликала дітей на іноземний лад. – Навіть і думати об тім облиш, не забувай же, хто ти є.

Ліза заплющувала очі, хитала головою.

– Я не забуваю, але й ти не забувай, що в нас скоро закінчаться останні гроші й твоїх коштовностей майже не полишилося…

Лице маман заробилося полум’яного кольору.

– Мовчать! – гарикнула вона так, що навіть їхня напівглуха бабуся, задрімавши було, прокинулася, здригнулася й часто-часто захрестилася. – Чи ж працювати, чи вчителювати я ні тобі, ні Мері не дозволю. Ні, ми вирвемося з цієї ями, до котрої нас запихнули твої батько з Базилем, і зробимо це так, аби не втратити власної гідності, не вронити нашої панської честі.

Ліза недовірливо поглянула на маман.

– Я не уявляю, як ми зможемо це зробити.

Маман дещо самовдоволено всміхнулася.

– Ну, це й не дивно, ти мрієш лиш про геройство та самопожертву, бажання піти прислуговуватися заради нас, але я намислила інший вихід.

– Який?

– Ми виберемося зі злигоднів через твоє заміжжя.

Ліза здригнулася.

– Маман, я вас благаю. – Тема заміжжя була для неї занадто болісною, аби вона могла спокійно про неї говорити. Відколи пішов Назар, про це вона навіть і чути не бажала.

Але маман тільки рукою майнула.

– Елізо, не будь маленькою, тобі ж уже добре за двадцять і ти не Мері. Якщо вже Раєвський кинув тебе, коли ти з багатої нареченої обернулася на дівицю без посагу, то це ще не означає, що всі чоловіки мають бути саме такими. Твій батько тому підтвердження, бо геть не цікавився моїм посагом, а радше його майже повною відсутністю. То злидарі шукають пристойних статків у майбутніх родичів та грошей за нареченими й дають драла, коли наречена робиться бідною. А справжні багачі вони ж не такі, є серед них ті, котрих цікавить не посаг, а краса та родовитість нареченої, майбутньої дружини. І я знайду такого для тебе. Ти гарна, дуже гарна, а про родовитість твою я вже помовчу, по всій Полтавській губернії не відшукається іншої такої родовитої панянки.

Й вона справді знайшла.

Такою вона вже була жінкою, маман – ця донька дрібного поміщика з Лубенщини, котра спромоглася стати дружиною заможного барона Венгель-Розумовського. Ліза вже якось почала й забуватися про ту неприємну для неї розмову, не вірила в слова маман, бо знала, що в Миргороді омріяного маман нареченого для неї не відшукається, зростала з місцевими паничами й знала їх добре, та й вподоби вони в неї на викликали, а той, що вподобу викликав – Назар Раєвський, – він сам пішов від неї, не забажавши мати дружиною збіднілу дворянку й вранивши молоде її серце значно глибше, ніж вона сама очікувала. Серце її довго, довго болілося після того, як він розірвав заручини, й рана не бажала загоюватися, на інших чоловіків вона навіть дивитися не бажала, а та розмова з маман – вона забулася, викинулася з пам’яті та свідомості як геть непотрібна й небажана, але… днів за п’ять маман прийшла задоволена та збуджена, мов кішка, котру почастували мисочкою густих вершків. Поспішаючись й збиваючись, вона сповістила про то, що несподівано віднайшла для Лізи жениха.

– Елізо, люба моя, – затинаючись, шепотіла вона спочатку, поступово підвищуючи голос, без сил, здавалося, опустившись у фотель свій обшарпаний і важко віддихуючись. – Розочка Лебеденко, душенька її свята нехай буде Господом благословенна, така вже людина вона гарна, не відвернулася від нас, коли трапилося таке нещастя, не верне носа презирливо, як деякі з низькородних… Так ось вона повідала мені, що до пана Розенка вчора приїхав сам Роман Кажановський, з тих, лубенських Кажановських. – Нахиливши голову, вона запитливо поглянула на Лізу. – Ти ж знаєш, моя розумнице, хто такі Кажановські?

Ліза похитала головою.

– Ви колись розповідали, але я не запам’ятала.

Маман примружила блаженно очі.

– О, люба, Кажановські – то чи не найзаможніша родина нашого краю, але родина ця є дещо дивакуватою, якщо не сказати більш. Чого тільки не розповідають про тих Кажановських, особливо ж про їхнього далекого пращура Данила Кажана, ченця, котрий продався дияволу заради кохання купецької доньки, та щасливими разом вони наче й не були. Врешті ж потрапив той Данило у вогонь, але пам’ять про нього полишається й до цих пір. Я пам’ятаю, що ще моя нянька, коли я виявляла непослух, лякала мене, що прийде старий, обпалений чаклун Данило й украде мене, а я лиш сміялася, бо страху якось геть не мала. Я ще запам’ятала Прокопа Кажановського, правнука того Данила – дідок то був геть неприємний, нелюдимий, і плітки містечком блукали, що підчакловував він тихенько, й на Данила був надзвичайно зовні схожим. А ще переповідали, що буцімто Кажановські приречені до того, що через покоління буде в них народжуватися в роду хтось, хто успадкує повною мірою нечистий хист діда Данила, він утілиться в те дитя…

– Маман, стривайте, – зупинила її палку та завзяту промову Ліза, у котрої в голові вже кружлялося від усіх тих Кажановських з їхнім пращуром-чаклуном. – Ви що ж, хочете мене за чаклуна просватати?

Олена Назарівна майнула білою ручкою.

– То ж усе дурниці, люба, забобони темних баб. Не вірю я всьому тому й тобі не раджу. Для мене головним є те, що Кажановські ці багаті, дуже багаті. До того ж на Данила схожий Ярослав, син Кирила, а до Миргорода приїздить інший Кажановський – Роман Якович, син Якова.

– Але ж, маман, як ви можете бути впевненою у тім, що цей багатій, цей Роман Якович схоче мене сватати.

Маман роздратовано нахмурилася.

– Елізо, не будь дитиною. Ти бачила себе в дзеркало? Бачила? То, може, погано роздивилася? Ти ж, моя доню, справжня красуня, хоча й на мене не схожа, але й у Павла, нехай йому твердо лежиться, не вродилася з його гачкуватим носом та довгою пикою. В бабу-покійницю пішла, поляки, вони вродою славетні, й чарівності в тобі багато, а чоловіки дуже люблять таких жінок, як ти. До того ж ти донька барона та онука польсько-німецького графа, а для безрідних тих, хоч і надзвичайно заможних Кажановських зріднитися з таким родом, як наш, буде за велику честь, вони й не поглянуть на то, що ми вимушено обідніли, тільки-но почують, яка в тебе родовитість.

Ліза більш не сперечалася з маман, бо знала – то є справа марна та невдячна. Скільки не кричи та не провадь свого, маман усе одно вчинить так, як тільки вона вважає за потрібне. Такою вже була людиною. Досить приваблива лицем, з великими блакитно-сірими очима, котрі вспадкувала молодша сестра Лізи Мері, маман усе ще полишалася чарівною жінкою, й деяка заповновидність її статури геть не позбавляла її привабливості. Після смерті чоловіка вона значно схудла, але характеру свого не змінила й полишалася такою ж, якою була в заміжжі, – сильною, владною господинею над двома доньками та старенькою матір’ю, тобто людиною, накази котрої не обговорюються ані прислугою, якої в них не полишилося, якщо не вважати служницю Громової, простувату Парасю, котра боялася маман до нервового дрожу, ані дітьми та матір’ю. Батько ще змолоду затямив собі ту річ, і діти зростали з упевненістю та звичкою до того, що останнє слово має бути завжди за маман, котру їм навіть лагідним словом «мама» було заборонено кликати, а лиш тим, іноземним і трішки холоднуватим, таким, як і вона сама, – «маман». Й за Кажановського Ліза більш не сперечалася – вона мала двадцять п’ять років віку, повну відсутність грошей та посагу й авторитарну маман, котра зі світу її зживе, коли вона бовкне бодай слово об тім, що після Назара не бажає жодних женихів, а особливо якихось нащадків чаклунів.

Місяць часу, коли очікувався приїзд того Романа Яковича Кажановського, розтягнувся, здавалося, безкінечно. Маман нервувала, перебувалася в кепському настрої, нею часто опановував страх, що за цей час пан Кажановський міг потрапити до лабет котроїсь мисливиці за грошима й просто не доїхати до Миргорода, де на нього чекали з таким нетерпінням. Та нічого такого не трапилося, пан Кажановський приїхав-таки до міста, й маман, продавши останню свою коштовну прикрасу, змогла-таки потрапити на прийом, який влаштували на честь високого гостя Розенки. Й маман таки не помилилася, чого потайки чекала сама Ліза, – Роман Кажановський зацікавився нею з першого ж погляду і почав, на безкінечну радість маман, усиленно залицятися, навіть затримавшись заради неї в місті. Щоправда, пропонови руки та серця він ще не зробив, чим геть понервував маман, та все одно та була певною, що за цим діло не забариться.

Ось і сьогодні, слухаючи, як маман картає дебелу, рудокосу Раську, як вона бувало кликала Парасю, Ліза знала, що маман нервує й через гроші, котрих зосталося геть мало, й через Кажановського, котрий мав прийти за годину на чай. Але маман чекає на його візит з одною лиш надією – почути від нього вияв свого бажання побратися з Лізою. Та маман навіть не постидалася запросити його до цих жахливих кімнат, у яких вони мешкали, й за першого його візиту з виглядом святої мучениці плакалася на ці вимушені злигодні й за звичкою кляла покійного мужа-барона, котрий довів її до такого життя, але Кажановського це не відтрутило, зовсім ні. Схоже, маман таки не дарма плескалася язиком і заможному тому пану Кажановському було геть байдуже, що Ліза не має й копійки за душею.

Роман Кажановський…

Відвернувшись від маман до вікна, за погано вимитим склом котрого виднівся крихітний садочок з двома старими, напіввсохлими яблунями та трійкою вишень, Ліза замислилася, й думки її не зовсім веселі стосувалися саме пана Кажановського. Вона відчувала до нього якісь незрозумілі почуття, та в однім могла бути певною – вона його не кохала. Ні, пан Роман не був потворою чи ще що, ні, він мав гарне лице, був вродливим – русявий, сіроокий та високий зростом, з округлим лицем та повновидними вустами, він приваблював жіночі погляди, був приємним у спілкуванні, й навіть маман подобався надзвичайно. Не вгавала вона повторювати, що Лізі геть поталанило, що трапився їм на шляху такий красень, та ще й заможності немалої. Для Лізи він не був огидним, ні… просто не вабило її до нього, байдужою полишалася вона, коли бачила його, коли погляд його сірих очей зупинявся на ній і в них спалахувало якесь світло. Не завмирало серце її солодко при його появі, не починало воно збиватися схвильовано, коли вуста пана Романа торкалися її ручки, а красива голова з трішки хвилястим русявим волоссям схилялася до неї. Незважаючи на його поводження, на погляди його чаруючі та палкі, Ліза не мала в собі захоплення цим чоловіком, не відчувала до нього геть нічого, окрім слабкої симпатії, але мовчала про свої почуття, мовчала про то, що не хоче прожити з цією людиною своє життя.

Але ж маман. Натхненна його зацікавленням Лізою та чутками про приголомшливі статки, вона з силою бійцівського собаки вп’ялася в того пана Романа, й ніщо – ні обережні благання самої Лізи, ні сльози її, котрі вона дозволяла собі, з якоюсь відчайною сміливістю благаючи маман не псувати її життя, – ніщо не було спроможним відвадити її від цього впертого наміру зробити зі старшої доньки мадам Кажановську. Вона вже скільки омріяла той жаданий дань, коли вони нарешті зможуть покинути цю бідняцьку хатину, перейдуть до Лубен, де Кажановські мали декілька будинків, не рахуючи величного маєтку на березі річки Сули, й забудуть про цей жахливий час, коли потрібно рахувати чи не кожен шматень хліба й думати про посилки Василю… й заживуть, як спокійно та щасливо вони заживуть. Ліза бачила радість на чарівному, юному личку Мері, сльози надії в очах старої бабусі й змовчувала. А так хотілося крикнути й запитатися – хто думає про неї, як буде жити вона, примушена до шлюбу з людиною, котра була для неї геть байдужою, що не заживе вона спокійно та щасливо. Але сказати рішуче та остаточне своє «ні» в неї не вистачало сміливості.

Втішала себе тим, що й не потрібно вже для неї кохання, менше муки буде й не болітиме серце її в шлюбі, коли трапиться якийсь негаразд, так сильно, як боліло воно після зрадницької втечі Назара.

Назара…

Солодким болем ще продовжувало відгукуватися в ній і серці її його ім’я, те ім’я, котре колись було належним такій близькій людині, а сьогодні. Вона розуміла, що всі ті його слова про кохання, котрі він нашіптував їй у садку батьківського дому, – вони були оманою. Солодкою, звабливою оманою, котра медяною отрутою заполонила її молоде та довірливе серце, серце, котре так відчайно бажало кохання – почуття того дивного та загадкового. Як вірила вона в кохання Назара, а воно виявилося лиш брехливою, лицемірною жагою до багатого посагу, котрий батько тоді був спроможний дати за старшою донькою. Бо коли б кохав він, то не втік би боягузливо, щойно вони опинилися в борговій ямі, для справді закоханого то не зробилося б перешкодою, бідність коханню б не завадила.

– Елізо, – пролунав за спиною крик маман, і Ліза здригнулася, а лице Назара, що так чітко вималювалося перед її очима, відразу ж і зникло, мов перестрашившись пронизливого голосу. – Ти там, бува, не поснула?

Ліза повільно обернулася.

– Ні, маман, я не сплю.

Баронеса спохмурніла.

– Щось у тебе занадто нещасний вигляд. Ну ж бо, моя люба, у нареченої, котра чекає свого коханого, не має бути такого вигляду, а то Роман Якович ще вирішить, що ти його не кохаєш.

Ліза втомлено поглянула на маман.

– Я й справді його не кохаю.

– Дурня, Елізо… Нареченого треба кохати.

В зелених очах Лізи промайнула тінь.

– Кажановський мені не наречений!

– Поки що, люба, поки що, – самовпевнено заперечила маман, позиркнувши на двері, у котрі з хвилину на хвилину мав постукатися пан Кажановський. – А хто каламутить твоє серце й не дає полюбити Романа Яковича, то я відаю. Все той Раєвський, нехай йому трясця та важко гикнеться. Але можеш покинути на нього останню надію – кажуть, що він присватується до тієї довгоносої жидівочки – Томочки Ліберман, та й я бачила, як вони провадили моціон біля нашого старого дому, ми ж сусідами були.

Ліза пополотніла.

– Маман, я благаю вас…

Вона хотіла втекти від маман, заховатися від слів тих пекучих, жорстоких та безжальних, котрі поїдом їли серце, витинали саму душу, але на встигла. В старі двері, укриті облущеною, негарною коричневою фарбою, несподівано й гучно постукалися.

– Кажановський, – тихо прошепотіла маман і грізно хитнула головою Парасі, котра зачаїлася в кутку.

Та миттєво веселим лошам гайнула через кімнату й примудрилася по дорозі зачепити невеличкий столик і розгепати вазу. Маман розлючено зашипіла березневою кішкою, але на диво змовчала. А за мить, забачивши високу постать Кажановського, уся так і розквітнула в приязній посмішці, простягнувши до гостя свої пухкі, білі ручки випещеної пані, котрою вона й була.

– Романе Яковичу, голубчику, а я тільки-но говорила Елізі, що ви щось сьогодні запізнюєтеся…

Кажановський тицьнув насупленій Парасці пакунок, перехоплений рожевою шовковою стрічкою, й, схиливши свою русяву голову, узяв простягнуту ручку маман і поцілував повітря над нею.

– Моя провина, люба Олено Назарівно, але ж я був запрошений на чай, тому й затримався, вирішивши прикупити дечого солоденького до чаю.

Баронеса погрозила йому пальчиком.

– Підлиза, знаєте ви, як мені догодити. – Вона важко зітхнула. – Ах, як я пригадаю своє колишнє життя, свого незрівнянного кухаря Жака! Яку смакоту він умів виробляти своїми пухкими руцями, аж зараз солодко на язиці, а я ж, така вже грішна душенька, солодке полюбляю більш від життя.

Кажановський усміхнувся.

– Я це запам’ятав.

Він випрямився, і його уважні сірі, з незрозумілим виразом очі відразу ж охопили поглядом застиглу струнку постать Лізи, якій усе чулися слова маман про Назара та Томочку Левченкову. Очі Кажановського сяйнули, і за мить холодну руку Лізи обпекли його гарячі вуста, що не поцілували лиш поштиво повітря, а торкнулися шкіри.

– Єлизавето Павлівно, – оксамитовим голосом промовив він, і Ліза відчула, як приємно від нього пахнеться. Їй, котра вдосталь накуштувалася запахів цього будинку, де завжди тхнуло біднотою та незмінною тушкованою капустою на згірклій олії, запах Кажановського завжди нагадував про минуле життя, те, до чого вони колись чи повернуться. Так пахнув їхній великий будинок, завжди пишно та гарно вдягнена маман, батько з Василем, вона сама з Мері та ще… Назар.

Згадавши про Назара, Ліза здригнулася, відразу ж заслугувавши уважний погляд Кажановського, у сірих очах котрого промайнуло щось темне й неприємне. А чи то, може, їй лиш видалося?

– Ви, як завжди, надзвичайні, – усе тим же оксамитовим голосом промовив він, не відпускаючи її прохолодної долоні зі своїх рук.

Ліза спробувала усміхнутися.

– Дякую, – з усмішкою, що вийшла жалюгідною та натягнутою, відгукнулася вона, тихенько висмикнувши у нього свою руку й відступивши на два кроки назад. І обернулася до столика, вдавши, що не помітила кулака маман, котра погрозилася їй за спиною Кажановського, який примружив очі.

– Давайте пити чай, – весело запропонувала маман. – Хоч наша клишонога Параська його й зіпсувала трішки, та, гадаю, ваші солодощі, Романе Яковичу, нададуть йому потрібного смаку.

Параска, продовжуючи ображено сопіти, з потаємним роздратуванням гепнула на стіл той пакуночок і відійшла геть. Чай наливала Ліза, а маман, стриманими й виваженими рухами розв’язуючи стрічку, час від часу зітхала, намагаючись приховати своє нетерпіння поласувати солодким.

– Ой, яка ж краса! – сплеснула вона в долоні, аж замружившись від задоволення, коли побачила маленькі, вишукано оздоблені та прикрашені кремом тістечка в пакунку. Баронеса була знана як пристрасна ласунка, тому й постать мала таку пишну й від солодкого завжди робилася не те що добрішою, а наче м’якішою. Та зараз солоденького їй перепадалося так рідко, тому, може, й характер геть зіпсувався.

Чай виявився на диво гидотним, що вже Раська йому зробила, було невідомо, а ось тістечка смакували казково. За столом точилася некваплива, млява розмова, але Ліза, й сама того не розуміючи як, але відчувала те, що сьогоднішній прихід Кажановського не був простим, він відрізнявся від попередніх, дуже на нього схожих. Він же не перший раз приносив солодощі до чаю, й Парася не вперше псувала чай. Щось у його напруженій постаті, в замисливому виразі випещеного панського лиця говорило Лізі, що прийшов він сьогодні з певним наміренням, і наміренням дуже важливим. Маман, схоже, теж щось помітила, тому що очі її блакитно-сірі туманилися потаємною й великою радістю. Та вона ледь не муркотіла лагідною кішкою, звертаючись до Кажановського, а ось Лізу мало не нудило від гострого небажання робитися дружиною Кажановського, котре охопило її від відчуття того, що сьогодні має щось вирішитися. Її нудило від думки про те, що цей чужий, холоднуватий чоловік, такий не схожий з Назаром – ні зовні, ні за характером та манерами, – має все життя поряд проводити так багато часу, цілувати її та обіймати, ставати їй коханцем та батьком її майбутніх дітей. Та її починало й від гидотного чаю Парасі нудити, й навіть від тих тістечок, густо вкритих жирним кремом.

Потім вона з якоюсь відстороненою байдужістю спостерігала за тим, як він підіймається з-за столу, гордовито розпрямлює широкі плечі під сюртуком з тонкої шерсті світло-сірого кольору, що так пасував до його очей, кланяється осоловілій від десятка тістечок маман, ледь не поснулій бабусі, цілує ручку Мері, що вмить так чарівно червоніє, й обертається до неї.

– Єлизавето Павлівно, – голосом, у котрому чулася медяна солодкість, звернувся він до неї, – чи не дозволите ви запропонувати вам невеличку таку собі прогулянку. Звісно, – він ще раз уклонився до сонливої маман, – з вашого ласкавого дозволу, Олено Назарівно.

На лиці маман – євангельське блаженство. Ще б вона не дозволила, та вона цієї прогулянки вже не один день, мов Другого пришестя, чекала, жадала з невимовною, потаємною силою.

– Романе Яковичу, голубчику… – промовила з такою ніжністю, що Ліза перестрашилася, аби маман не підхопилася зараз важко та не кинулася цілувати й обіймати Кажановського, передчасно поздоровляючи його з заручинами, котрих вона так жадала. Але маман стримала себе, опанувала досить швидко, певне, пригадавши об тім, що є все-таки баронесою, а Кажановський, який він там не заможний, – нащадок ченця-чаклуна, й промовила вже більш спокійно та стримано: – Звісно ж, погуляйте, чому ж не прогулятися? Та повертатися не кваптеся. Наразі така чудова весняна днина випалася, що просто гріх сидіти вдома.

Як не супротивилося все єство Лізи тій прогулянці, та мала подавати руку Кажановському й вставати з-за столу. Одягнувши білий мереживний капелюшок та прихопивши парасольку з подібного мережива, вона вийшла з ним із кімнати, спиною відчуваючи дещо напружений, але вдоволений погляд маман, котра вже, певне, вважала Романа Яковича власним зятем.

Днина стояла й справді чудова. Кінець весни, але спекотний, мов те літо, а як уже сонячно було та гарно, та Лізу це мало порадувало. Розкривши парасольку, аби захиститися від пекучого сонця, й поклавши ліву руку на зігнутий лікоть Кажановського, Ліза повільно йшла з ним містом, час від часу вловлюючи на собі зацікавлені погляди перехожих. Вона знала, що про неї та Кажановського вже почали багато балакати, й знала про то, що деякі зі знайомих відверто насміхалися з маман, з її оцими танцями навкруги пана Романа Кажановського. Їх засуджували за спробу вирватися зі злиднів шляхом вигідного шлюбу з багатієм, та Ліза підозрювала, що той осуд у багатьох був замішаний на заздрощах, бо чимало подруг та знайомих маман не відмовилися би від такого чоловіка й для своїх дочок.

Кажановський мовчав, вона теж не поспішалася порушувати мовчанку між ними, намагаючись утамувати свої почуття, втишити той біль, що полоснув серце після слів маман про Назара та Томочку Левченкову. Чорноока, гостроноса, але не полишена привабливості Томочка була єдиною донькою заможного цукрозаводника єврея Йохима Левченка-Лібермана, котрого якось звикли називати в місті Левченком по матері-українці. А Лізі так не бажалося вірити, що Назара в Томочці привабив саме той пристойний посаг, котрий дають батьки, а не пронизливі, хитруваті чорні очі та квітуча усмішка на повновидних устах.

Кажановський привів її у невеличкий парк із озерцем, котре оброслося густо білим лататтям і котрим повагом плавало з десяток качок. Усадовив на мармурову лавочку, а сам присів поряд. Покосувавши на нього зеленим оком, Ліза майже байдуже подумала про те, що, схоже, й настала вона – та довгоочікувана маман хвилина, коли Кажановський запропонує їй заміжжя.

– Єлизавето Павлівно, – почав Кажановський за декілька хвилин і помовчав, дочекавшись, коли вона зведе на нього погляд своїх пронизливо-зелених очей. Його лице було спокійним, навіть прохолодним, зовсім не схожим з лицем схвильованого закоханого, котрий збирається запропонувати свої руку та серце любій своїй коханій. І Ліза вкотре вже запитала себе, які ж почуття має до неї Кажановський, що погоджується, певне що погоджується свататися, знаючи, що вони ж геть збідніли й маман за нею не те що куценького посагу не дає, а взагалі видає заміж без нього. У велике кохання з його боку, що спонукало до цього кроку, вона чомусь зовсім не вірила, ось не вірила й усе. Так, вона могла йому подобатися, у цьому в неї сумнівів не виникало, але кохання… Не схожим він був на палко закоханого, зовсім не схожим, їй чомусь видавалося, що така людина, як Роман Кажановський, на почуття сильне, як кохання, не була спроможною. Хіба що він жадав узяти за дружину доньку барона, дворянку та нащадка польських і прусських шляхтичів – то в те вона віру б мала.

– Ви дуже вродлива, – почав він, але Ліза ледь розчула його, напружившись усім тілом і вп’явшись поглядом у протилежний бік озерця, а пальцями судомливо затисла парасольку. На протилежному березі озерця, прямо навпроти того місця, де вони сиділи з Кажановським, з’явилася молода пара. Високий, ставний молодик у білій двійці та білому ж капелюсі, що приховував – Ліза то надто добре знала – буяве чорне волосся, й невеличка на зріст, дещо пухкенька паняночка в довгій білій сукні, без капелюшка, але під парасолькою, що кидала легку тінь на її густе чорне волосся.

Лізу мов блискавкою простромило.

Назар із Томочкою.

Застигнувши, вона з болем та незрозумілою пожадібністю спостерігала за тим, як зрадливий її коханий допомагає сісти Томочці на лавці з протилежного боку озерця – такий уже уважний, такий ніжний та запобігливий, що хотілося відвернутися, заплющити очі або ж підвестися з місця й бігти, куди очі поглянуть, аби тільки не бачити Назара, не бачити цієї Томочки, дзвінкий сміх котрої сріблястим відлунням блукав парком. Але вона ні вередливо не відвернулася, ні очей не заплющила, й нікуди не побігла, а проти власного бажання просто сиділа, уп’явшись у них туманливим поглядом та ще краєм вуха вслуховуючись у то, як Кажановський поряд розписує її власну красу, як він захоплюється нею й ще щось таке подібне. А в пам’яті послужливо воскресали дещо схожі прогулянки, але з іншим чоловіком, з тим, котрий знаходився на іншому березі озерця й котрий припадався біля неї також пристрасно, як припадається зараз, розриваючи серце Лізи, перед смішливою реготухою Томочкою, а серце її дівоче млілося, тануло від погляду ніжного його блакитних очей та слів закоханих. Вона хворобливо поморщилася, коли Назар, так і не помітивши її, ухопив маленьку ручку Томочки й почав прикрашати її палкими цілунками, а Томочка вся заливалася тим нудотним та дзвінким сріблястим сміхом. І ледь не гайнула геть, коли її власної руки торкнулася чужа, тепла долоня.

– Елізо, – Кажановський уперше назвав її так само, як кликала маман, та вона майже не звернула на то уваги, кинувши на нього пустий, туманливий погляд сумних зелених очей.

– Що?

– Вам зле?

Ліза поморщилася.

– Ні. З чого ви вирішили?

– У вас такий вигляд…

Ліза спробувала усміхнутися.

– Не звертайте уваги, то я просто замислилася.

Кажановський усміхнувся у відповідь.

– То ви згодні?

В зелених очах Лізи промайнула паніка.

– На що?

– Елізо, у мене таке відчуття, що, поки я говорив, ви мене геть не чули. А торкався я дуже важливих речей, до речі. Я говорив, незважаючи на вашу неувагу, про наше спільне майбутнє, про те, що ви маєте для мене велике значення, що я був би дуже щасливим, коли б ви погодилися стати моєю дружиною, пані Єлизаветою Кажановською.

Ліза слухала його й мовчала, розуміючи добре, що аби відмовити, про то не може бути й мови, бо маман тоді її геть зі світу зживе. А погоджуватися так не хотілося, якби ж то знав хто. Не хотілося й вірити у то, що Назар таки зрадив її й зраджує зараз навпроти разом із тією волоокою Томочкою. Й бачити його залицяння до іншої – то виявилося набагато болючішим, ніж вона могла подумати, й хотілося зараз не про женихання Кажановського думати, котрий вибрав для свого освідчення такий незручний час, а забитися в котрусь шпаринку непомітно й там дати зрештою волю своїм сльозам, наплакатися досхочу, притупити хоч якось отой біль, що когтив зараз скривджене серце на шмаття. Хоча з часу, коли пішов Назар, вона за ним жодної сльози не пролила, зі злуватою впертістю забороняючи собі ці сльози недоречні й нікому не потрібні. А ось зараз уперше закортіло розплакатися, а не можна ж…

Кажановський стиснув її долоню.

– Елізо…

– Я згодна, – тихо, ледь чутно прошепотіла вона задерев’янілими, непослушливими вустами, якось відсторонено думаючи про то, що як, певне, збоку вона мало схожа на щасливу наречену, та нехай Кажановський уже не ображається та думає про неї все, що йому завгодно.

– Елізо, – щасливо видихнув він, теплими вустами цілуючи її напружену, захололу руку, – люба моя, якби ви тільки знали, яким щасливим мене зробили цієї миті.

Він продовжував ще щось торохтіти, але Ліза знову мало дослухалася до його слів, бо погляд її знову тягнувся до Назара та реготухи Томочки. А коли поглянула, то здригнулася. Сині очі Назара дивилися прямо на неї. Сили небесні, як же давно вже вона не вловлювала на собі погляд цих гарних та пронизливих очей, як давно не відчувала на собі їхньої сили та влади над нею – такою слабкою перед ним. Колись ті очі дивилися на неї ніжно та лагідно, але зараз… зараз його погляд був колючим та непривітним, зовсім чужим. Не так дивився він колись на неї саму, не так дивиться й зараз на ту щасливу Томочку.

Образа, густо замішана на вражених жіночих гордощах, змусила її відвернутися від тих очей звабливих й усміхнутися Кажановському. Нехай бачить він тепер – зрадливий та невірний, – що не страждає вона більш за ним, що забула вже. Певне, вона вродилася в маман більшою мірою, ніж гадала, тому що налаштувала себе проти Назара настільки, що змогла вдати поряд Кажановського його щасливу наречену й примушувала себе всміхатися йому лагідно й щасливо, й дивилася на нього сяючими очима, а він посміхався поряд, мабуть, геть не второпавши, що все оце щастя від згоди стати його дружиною вона лиш зобразила, награла, мов акторка з театру. То було від Олени Назарівни, котра теж уміла зобразити перед сторонніми то, що не мало місця в її житті, й у цім вона була справжньою, виявляється, донькою своєї маман.

А хвилин за двадцять вони вже зібралися йти. Ліза тільки міцніше затиснула лікоть Кажановського, коли помітила, що Назар теж підвівся й галантно простягнув руку до Томочки. Чомусь видавалося, що вкоїв так він навмисно, аби зіштовхнутися з ними.

Й не помилилася.

Вони зустрілися майже в самому кінці парку. Томочка, така маленька проти високого зростом Назара, мов приклеєна чіплялася за його лікоть, усміхаючись та сяючи великими чорними очима. Але Ліза намагалася на неї не дивитися, аби не виказати того почуття неприязні, що охоплювало її при одній лиш думці об тім, що їй, саме їй – цій смішливій Томочці – буде тепер належати Назар, котрий казав колись, присягаючись, що кохає лиш одну її – Лізу, що лиш одна вона у світі йому потрібна й що лиш із нею він мріє прожити усе своє життя й померти в один день, аби ніколи не розлучатися.

Оманливий зрадник.

На нього вона дивилася невидючими очима…

Раєвський підняв капелюха.

– Єлизавето Павлівно, радий вас бачити, – трішки хрипким, але гарним голосом промовив він, і Ліза на коротку мить прикрила очі, згадавши невчасно, як цей самий голос колись нашіптував їй палкі слова кохання.

Вона змогла, віднайшла у собі сили, хоч то й було неймовірно важко, відповісти йому спокійною й дещо холодною усмішкою, котра жодним чином не нагадувала того, що серце в неї калатається, мов навіжене, а очі обпікаються пекучими, непролитими слізьми.

– Я теж рада вас бачити, Назаре Петровичу, – відгукнулася, мов до старого знайомого, й неуважно всміхнулася до Томочки. – Томо!

– Привіт, Лізо, – досить мляво відповілася Томочка, й Ліза з якоюсь дитячою злорадливістю побачила в її чорних очах ревниві, помітно ревниві вогники. – Як поживаєш?

– Добре, дякую.

– Це ваш знайомий? – мов на втримавшись, запитався Назар, обдаровуючи Кажановського не надто привітним поглядом.

Ліза відважно поглянула йому прямо в очі.

– Ні, це мій наречений – Роман Якович Кажановський, він із Лубен. – Вона так і вп’ялася в нього поглядом, намагаючись відшукати в очах тих блакитно-синіх хоча б крихту ревнощів та жалю, та марно вона там щось шукала, його колючий погляд приховував від неї всі його почуття.

Назар простягнув руку.

– Я чув про вас, – промовив він, потискаючи долоню Кажановського, але не посміхаючись.

А ось Кажановський усміхнувся.

– Й це не дивно, бо ми, Кажановські, досить відомі люди, й не тільки в Полтавській губернії. – Він із ніжністю поглянув на Лізу й підняв свій капелюх. – Приємно було познайомитися.

Погляд Назара продовжував полишатися колючим. – Взаємно.

Ще декілька митей, останній, швидкий погляд Лізи на високу постать Назара, на його вродливе лице та в ті пронизливі сині очі – й дві пари розійшлися. На серці Лізи зосталися якісь дивні почуття: з одного боку, біль та гіркота від його ніжного ставлення до Томочки, а з іншого – якесь незрозуміле вдоволення з того, що зустріла вона їх не кинутою, самотньою та нещасною, а усміхненою нареченою іншого – заможного та досить привабливого. Й побачила, що це не сподобалося Назару, ой як не сподобалося. І так хотілося вірити, що то ревнощі ним керували, що то ревнував він її до Кажановського й тому й злувався, й непривітним був із Романом Яковичем. Як бажало цього серце її вражене, котре страждало від ревнощів та зради!

– Парасю, дитино, візьми ще он ту скатертину.

Спокійний, вдоволений голос баронеси мандрував кімнатами, а Ліза з Мері переглядалися й тільки головами хитали. З того дня, як Кажановський запропонував Лізі руку та серце, маман було й не впізнати. Й Парася, яка так звикла до галасливої, завжди всім невдоволеної пані, котрій усе не так, як не зробиш роботу старанно, – вона зараз тільки очі вдивовано вирячувала й косувалася на баронесу, певне, побоюючись того, що пані ось-ось набридне вдавати з себе добродійку й знову почнеться лайка, й знову залунає кімнатами її верескливий, невдоволений голос.

Та маман поки що й не мислила лаятися. Зараз усі її думки та бажання були зосереджені на майбутньому зятеві та переїзді. А Ліза, кожного разу згадуючи той переїзд, не могла позбутися поки ще неясного, тьмяного відчуття страху – страху холодного й незрозумілого, котрий з’явився нещодавно. Але він був, потаємним привидом чаївся в самих глибинах її серця, виринаючи відразу, варто комусь було згадати про маєток Кажановських – «Гніздо Кажана». Сама ця назва мала у собі щось таке, що змушувало морозом проходжатися по шкірі Лізи й чаїло в собі гостру, невимовну небезпеку. А ось маман раділа, мов те мале дитя, а Мері й того більш, і Ліза не могла засуджувати їх за то. Кімнати вдови Громової не були тим місцем, де бажалося мешкати постійно й насолоджуватися життям, та що там казати – це було таке місце, де взагалі не бажалося жити й полишатися тут більш ніж на день чи два. Особливо жалкувала вона за Мері, котра ще так мало пожила, а вже була змушена терпіти злидні. Ліза бачила, як раділа вона переїзду до Лубен, і стримувала себе, не виказувала того незрозумілого страху, що почала відчувати перед переїздом до нареченого, не затьмарювала чисту, майже дитячу радість сестри своїми безпідставними страхами. Мері ж так чекала, коли вони нарешті з’їдуть із цих жахливих кімнат, і їй не бажалося псувати сестрі очікування нового життя.

А оселитися в маєтку Кажановських Роман Якович запропонував їм у той же день, коли повернулися вони з парку, отримавши згоду Лізи стати його дружиною. Маман усе ще продовжувала сидіти у тім обшарпанім фотелі, й з напруженням вдивлялася в їхні лиця, й ледь уголос не зітхнула полегшено, коли Кажановський уклонився їй і голосом, сповненим вдоволення, промовив:

– Люба Олено Назарівно, маю повідомити вас про ту приємність, котру зробила мені ваша донька. Єлизавета Павлівна зробила мене надзвичайно щасливим чоловіком і погодилася стати моєю дружиною. А тепер я прошу вашого для нас материнського благословення.

Маман швидко підхопилася, мов її було несподівано вжалено осою, потім упала назад до фотеля й відчайно замахала рукою Парасі:

– Хутко, хутко ікону Матері Божої дай!

А потім, після материнського слізливого благословення, Кажановський пройшовся благенькою тою кімнатою, котра слугувала їм у квартирі вдови Громової вітальнею, обдивився її, помірковуючи про щось.

– Олено Назарівно, – промовив він нарешті замисливо, – ви на мене тільки не ображайтеся, те, що я вам маю сказати, може виявитися для вас не надто приємним, але все ж… я вважаю, що Єлизаветі Павлівні, як моїй нареченій, та й вам – її шанованій родині, не зовсім доречно буде зоставатися жити в цьому… в цьому занадто скромному будиночку.

Маман важко зітхнула, але Ліза помітила, як заблищали її сіро-блакитні очі, як вдоволено вони засяяли.

– А що вже поробиш, Романе Яковичу? Ви ж самі розумієте, у якому ми опинилися важкому становищі, таке життя для нас насталося, а все то мій чоловічок-барон, щоби йому на тому світі відкидалося все, що він для нас із родиною оце вкоїв…

– Розумію, – м’яко перервав її Кажановський, присідаючи на один із хитких стільчиків і не звертаючи уваги на те, що той жалібно застогнав під його вагою. – Розумію й маю намір допомогти. Звісно, що ви могли б оселитися в моєму будинку в Лубнах, але моя маман із сестрою перебралися зараз до «Гнізда Кажана», тому я гадаю, що вам краще до весілля пожити там, у маєтку, будинок там просто велетенський…

– Вибачте, а що таке «Гніздо Кажана»? – осмілилася запитати його Мері й відразу ж чарівно зашарілася.

Кажановський гордовито усміхнувся.

– «Гніздо Кажана» – то родинний маєток Кажановських.

Маман повагалася, а тоді все ж запиталася:

– Вибачте, але ж я чула, буцімто маєток є належним вашому кузену – якщо не помиляюся, Ярославу Кириловичу.

На сірі, лискучі вдоволенням очі Кажановського на якусь мить набіглася тінь, і він зітхнув.

– Ярослав нещодавно пережив страшне горе – покінчила життя самогубством його вагітна дружина, котру він дуже любив.

Мері ахнула.

– Господи, який жах!

– Так, жах… І цей жах перетворив мого кузена на справжнього відлюдька, на злу та неприємну людину, на непривітну люту істоту, котра цілими днями тільки того й робить, що наливається горілкою, не вилазячи, сидить у покоях покійної дружини, й ще він геть закинув усі справи. Якби не взяв я все до своїх рук, то ми могли би просто обідніти, та й усе, а Ярослав це чи й помітив би. Та не хвилюйтеся, він не буде заважати вашому перебуванню у маєтку, ви бачитимете його вкрай рідко, а взагалі, якщо відкинути вибрики мого кузена, котрий лиш зрідка виповзається з кімнати дружини, то такий маєток, як наш – «Гніздо Кажана», – він має вам надзвичайно сподобатися. Моя маман його просто обожнює, хоча ніколи й не була там господинею. А ось покійна тітка Наталка, мати Ярослава, хоча й була господинею в домі, а завжди ненавиділа його.

Й ось зараз, через три дні після тієї розмови, вони мали відбути до Лубен, до того «Гнізда Кажана». Речі, котрих набралося чотири великих валізи, було вже впаковано. Єдине, від чого не позбавилася, чого на розпродала, до останнього відстроковуючи ту неприємну мить, – то було вбрання, котре маман не могла так просто відпустити від себе. Замовлений у найкращих кравчинь Києва, Петербурга та Парижа одяг для баронеси Венгель-Розумовської та її доньок – то була безкінечна гордість маман та її палка любов. Як берегла вона плаття, як не бажала продавати котресь, а коли таке все ж траплялося, то днів зо два плакалася гірко за однією з тих казкових суконь, котрими так любила пишатися, якось не згадуючи об тім, що продаж надасть можливість зібрати Василю посилку, а їм самим прожити декілька днів. Та вона за татком своїх доньок, за чоловіком своїм, з котрим прожилася не один десяток літ, так не плакалася.

Параска, часом така ж метикувата, як лінькувата та недалека, відразу ж кинулася в ноги до баронеси й дурним голосом заголосила, аби не кидали її, нещасну сирітку, у цьому злиденному місці, а забрали з собою до заможного дому, то вона вже їм на подяку вірнішою від собаки зробиться до самої смерті, Господу день і ніч буде за них молитися… Маман спочатку такого не планувала, але Ліза наполягла, всердно натискаючи на тім, що їй, як нареченій такого пана, як Роман Якович, просто необхідна буде власна покоївка, це хоч трішки додасть їй ваги перед майбутніми родичами. Маман помізкувала й погодилася, бо ж не гоже й справді було доньці барона з’являтися в дім нареченого хоч без такої-сякої, а все-таки служки. Й щаслива, мов щеня, Параска від’їздила з ними до Лубен.

Опівдні Мері, котра майже весь ранок чатувала біля вікна, радісно й збуджено крикнула:

– Приїхав!

Ліза, застигши на місці посеред старої кімнати вдовиці Громової, стояла, мов укопана, й спостерігала, як служки Кажановського виносять речі, а всередині в неї піднявся справжній тобі вихор, де все волало й кричало від гострого та відчайного небажання їхати у те гніздо кляте, та ще що не бажалося сильніше – то ставати дружиною Романа Кажановського. Єдине, чого жадала зараз, – це полишитися у спокої. Аби дали їй можливість полишитися наодинці з власним болем, перетравити відносини Назара з Томочкою, котрі вразили її набагато сильніше, ніж вона того собі бажала. Але такої можливості в неї не малося, як не малося й можливості відмовитися від Кажановського. Тільки не з маман. З маман краще буде мовчати й ні єдиним словом, ні єдиним поглядом не видавати того, як відчайно не бажається їй виходити заміж за Кажановського.

Маман смикнула її за рукав сукні.

– Елізо, ти чому заклякла? Поїхали!

Мов прокинувшись від сну, Ліза зітхнула й покірливо попрямувала за маман до дверей. На вулиці на них уже чекав Кажановський, що стояв біля великої карети, – як завжди гарно одягнений, свіжий та всміхнений, з самовпевненим виглядом заможної, дуже заможної людини. Аристократ – ось що просилося до думки при першому погляді на нього, й єдине, на думку маман, чого йому не вистачало, – то дворянської крові у жилах, але діти його, коли поберуться вони з Лізою, таку кров уже матимуть. Він чемно, галантно вклонився маман, сковзнув поглядом по червоному від ніяковіння личку Мері, але на блідому обличчі Лізи його погляд зупинився на довгу мить, й майнуло щось у його очах незрозуміле.

– Елізо!

Теплі, чоловічі вуста торкнулися її руки поцілунком, а вона, невідомо й чому, ледь стримала себе, аби не висмикнути руку. Що це з нею? Всі святі вгодники, їй же жити з цією людиною все своє життя, ділити з ним постіль, народжувати йому дітей, зустрічати з ним старість… І раніш не видавався він їй таким, як зараз, а зараз просто щось трапилося з нею, певно, що то була недоречна туга, жаль за Назаром, бажання повернутися до нього, котре прокинулося в ній так невчасно. Не час про це думати, та про таке думати вона вже взагалі не мала би, не зараз, коли має їхати до його – нареченого свого – будинку, коли погодилася стати йому дружиною. Вона дала згоду, вона мала це зробити заради добробуту своєї родини, зрештою, заради Мері, котра аж ніяк не повинна жити у жахливих кімнатах удови Громової, не повинна страждати у злигоднях тільки тому, що батько їхній підпався під ганебну слабкість, й те, що Ліза – бажає чи не бажає, – то не було вже так важливо. Вона мала терпіти.

Кажановський допоміг забратися до карети спочатку Ванді Семенівні, бабусі Лізи, потім маман із Мері, а коли дійшла черга до застиглої Лізи, то він не подав їй руки, як іншим жінкам, а легко вхопив її за тонкий стан міцною рукою й підняв над землею. Від несподіванки вона вхопилася за його широкі плечі, поглянула вниз і зовсім поряд побачила його сірі очі, котрі зараз потемнілися до кольору грозової хмари.

– Я буду рахувати кожен день до нашого весілля, – прошепотів він тихо, так тихо, аби почула лиш вона одна, й вправним рухом підсадовив її до карети. Потім легко заскочив сам, дверцята за ним зачинилися, й карета стрімко зірвалася з місця – геть із рідного міста Лізи, кудись у невідоме майбутнє, де вже не буде звичних їй з дитинства місць, і Назара не буде в житті її там, куди мчала їх багата, лискуча чорна карета Кажановського. Не повернути їй більш колишнє кохання, і як то не було гірко – мала зосередитися на майбутньому, мала змиритися з шлюбом із чоловіком, котрий усівся в кареті на сидіння навпроти неї, поряд із геть розчервонілою Мері, й потемнілі очі його з незрозумілою напругою вп’ялися в її лице. Й цей новий погляд його, котрого вона раніш якось не помічала за ним, – він наче діяв їй на нерви, викликаючи незрозуміле, не надто приємне почуття, під владою котрого хотілося їй знову втекти від нареченого, заховатися кудись, та як це зробити в кареті, котра швидко мчить уперед? За хвилину вона не віднайшла нічого кращого, як просто заплющити очі й удати, що задрімала, зобразити втому, аби не бачити його незрозумілого й пильного, наполегливого погляду, та все одно, навіть з заплющеними очима, вона відчувала на собі його погляд так гостро, мов він простягував руку й доторкався до неї своїми довгими, сильними пальцями.

Так, удаючи поснулу та погойдуючись у кареті, Ліза й справді несподівано для себе задрімала, й пробудив її гучний, просто оглушливий удар грому. Вона схопилася, відразу ж широко розплющивши великі зелені очі, й ледь роздивилася у напівпітьмі лиця Мері та Кажановського навпроти. Потім яскраво-рожевим спалахом сяйнула блискавка, й вона змогла роздивитися обличчя сестри – бліде та перестрашене, й Мері ледь не тулилася до спокійного, трішки замисленого Кажановського. Поряд Лізи маман з напруженим лицем дрібно-дрібно хрестилася й шепотіла собі під носа молитву, котру Ліза пам’ятала ще з дитинства й котра заспокоювала її часто під час розгуляння погрозливого негоди, – «Свят-свят-свят, Господь Саваоф, свят…» Маман вірила в силу тої молитви проти грози та блискавиць.

Ліза заблимала заспаними очима.

– Що трапилося?

– Нічого, – почувся спокійний та впевнений голос Кажановського. – Просто гроза… – Новий, надзвичайно оглушливий удар грому змусив Мері застогнати, й, забувши про всі правила, вона прямо таки вчепилася побілілими пальцями в рукав сюртука сусіда, на що той лиш поблажливо всміхнувся. Коні дещо настрашено заіржали, й наступної миті карету досить неприємно та відчутно струсонуло.

Маман ревно захрестилася.

– Господи, помилуй, як же гримнуло!

– О, для нас це звична річ, – промовив Роман Якович.

– У вас так часто трапляється бути негоді? – Ліза недовірливо поглянула на Кажановського, лице котрого ледь виднілося у напівтемряві, яка знову запанувала в кареті. – Дивно, але у нас, у Миргороді, майже увесь час ясна та гожа днина, грози не було давно…

Кажановський тихо розсміявся.

– Так то у вас, у Миргороді. А у нас тут часом таке трапляється! Чи ви не знаєте, що мій пращур був, за переповідками, чаклуном?

Щось у його голосі – холоднувате та вороже – змусило відчути Лізу, як спиною прокотився неприємний холод якогось… наче потойбічного страху.

– Щось чула, – обережно відповіла вона.

Кажановський незрозуміло гмикнув.

– Щось чули? А я з цим зростав і все чекав з острахом, що ось будь-якої миті в мені може прокинутися дух невпокоєного пращура-чаклуна Данила Кажана і я одним лиш поглядом зможу відчиняти замкнені двері, або ж заввиграшки запалювати вогники на свічках, або ще щось подібне. Хоча всі чекали, що ці здібності вспадкує Ярослав, дуже вже він вродився схожим на чаклуна-пращура, а зараз так особливо сильною зробилася та схожість.

Маман перехрестилася.

– А… а він успадкував? – якось невпевнено, нерішуче запиталася вона, й Кажановський знову розсміявся.

– А хто його знає? Ярослав дуже потаємна людина, завжди таким був, а після самогубства дружини та його потаємність, мені так видається, й узагалі набула хворобливих форм. – Він легенько стиснув маленьку ручку Мері. – Але давайте полишимо цю розмову, поки наша чарівна Марія Павлівна геть не знепритомніла від страху. Не звертайте уваги, моя люба, на ті теревені про чаклунів та нечисть. То я просто так жартував з Елізою та вашою маман, нехай мені за то язик дурний всохнеться. Усі ті розмови про чаклуна Данила Кажана – то все є побрехеньками старих пліткарів та пліткарок, чого вони тільки не навигадують. Так що не бійтеся, люба Марія Павлівно, то все вигадки, котрі не мають попсувати вашого перебування у моєму маєтку.

Мері вдавано хоробро посміхнулася.

– А я й не боюся, – запевнила вона, хоча голос її тремтів від страху, похмуре надвечір’я, що западало навкруги, залило яскравим світлом блискавки, а грім, мов насміхаючись із її неправдивих слів, ударив з новою силою.

Карета різко звернула.

– Майже приїхали, – весело сповістив Кажановський.

Ліза побачила, визирнувши у віконце, що карета стрімко котиться широкою дорогою, обсадженою стрункими ясенями, а за завісою дощу, котрий лився на землю, темніють у світлі блискавок обриси великого будинку. Серце в неї на мить завмерло, а потім стиснулося, занилося пронизливо від недоброго, темного передчуття, що охопило його при вигляді того будинку, обриси котрого ледь проступалися крізь завісу дощу. Й передчуття те слизькою змією почало ворушитися під її серцем. Карета проїхала ще вперед і зупинилася перед маєтком, сіре каміння котрого щедро поливалося дощем і видавалося майже чорним, з рожевим відлиском блискавок.

Кажановський відчинив дверцята.

– Ось ми й приїхали! Ласкаво прошу до «Гнізда Кажана», – гостинно промовив він, й у ту ж мить над каретою оглушливо затріщало й вдарився грім такої сили, що, здавалося, й земля здригнулася й похитнулася.

Коні знову заіржали перестрашено й рвонулися було з місця, але одразу ж зупинилися, скоряючись сильній, владній руці візниці. Десь біля будинку з важким, мов передсмертним стогоном впалося дерево, а потім пролунав звук, що змусив кров похолонутися в жилах Лізи.

Десь між деревами голосно завив вовк.

Ледь не звалившись з м’якого сидіння карети, Ліза широко розплющеними очима поглянула на Кажановського, але блискавка висвітила його зовсім спокійне лице, здавалося, те вовче виття полишилося для нього й непоміченим, а на Мері й поглянути було страшно, так злякалася бідолаха.

Ліза подивилася на нареченого.

– Що це?

Кажановський поглянув у бік дерев.

– Собака.

– Собака? Романе Яковичу, звичайний собака так не виє…

– А хто сказав, що це звичайний собака? Це виє вовкодав Ярослава, здоровань-пес на прізвисько Карай. – Роман Якович зістрибнув з карети на землю, зовсім не звернувши уваги на дощ, що заливав його капелюха та дорогий одяг. Лакей, що підбіг із парасолькою, був рішуче відсторонений, а Кажановський обернувся до Лізи. – Хоча щось вовче в Караєві є. Й то не дивно, бо його батько був вовком.

Мері запищала полохливим мишеням і глибше втиснулася в м’яке сидіння, мов не бажаючи виходити з затишного закутка вишуканої карети, де було тепло й так безпечно. Ліза теж нерухомо застигла на місці, відчуваючи себе якось занадто дивно з тих пір, як карета вкотилася до землі Кажановських. Одна лиш маман щось тихо прошипіла на адресу занадто вже нервових дівчат й рішуче звелася з місця, допомагаючи бабусі.

Ліза глибоко зітхнула й потисла холодну долоньку сестри.

– Ходімо, сестричко.

Мері теж зітхнула й відважно підвелася. Ліза з холодним виразом обличчя подала руку Кажановському, удавши, що геть не помітила його простягнутих сильних рук, зготованих упіймати її в міцні обійми. Лакей відразу ж розгорнув над нею парасольку, й важкі краплі дощу не торкнулися ані її світло-блакитного капелюшка, ані сукні шовкової під колір капелюшка. Озирнувшись, вона здригнулася всім тілом, побачивши прямо перед собою високу, в три поверхи, величну будівлю.

«Гніздо Кажана».

У будівлі тій, що виступалася перед Лізою з сірої завіси дощу, було щось незрозуміле, погрозливе та страшне, мов ці сірі кам’яні стіни, збудовані два століття тому, зачаїли в собі таємничу небезпеку, мов просяклими вони були тою небезпекою й ще чимось, чому Ліза не мала розуміння. Вона сама й не знала, чому цей дім так вплинув на неї, хоча він і мав дещо зловісний вигляд, але ж не настільки, аби боятися його й дрижати перед ним, мов перед живою істотою, повною небезпеки й таємниці. Що зачаїли у собі його кам’яні стіни, освітлені яскравими блискавицями, що Лізі так муторно й важко робилося на душі, вона не знала, та стояла, мов зачаклована, не ладна рушити з місця, під парасолькою, котру тримав над нею лакей.

– Прошу вас до мого дому, люба Лізо, – торкнув її за лікоть Кажановський, вказуючи на ледь помітну в напівтемряві доріжку, що велася до широких кам’яних східців будинку.

Маман уже рішуче рушилася вперед, тримаючи під руку бабусю, слідкома попленталася налякана Мері, котру, видавалося, простір навколо будинку страшив більш від самого будинку, а може, вона поспішалася сховатися в його стінах від того вовчого виття, що почулося між дерев. А Ліза все чомусь зволікала, не бажала входити до нутра того маєтку, котрий викликав у неї лиш заперечливі емоції та відчуття, й застигла під дощем, від котрого її захищала лише тонка парасолька в руках лакея, посеред чужого, незнайомого їй двору. Сама не розуміла, але чомусь боялася, відчайно боялася заходити в цей великий, темний дім, від одного вигляду котрого робилося морозко в неї по спині, й ще відчайніше бажалося повернутися назад до Миргорода, нехай у злидні, нехай в обшарпані кімнати вдовиці Громової, та в спокій і затишок рідного міста, де все знайоме і рідне, дише впокоєнням, а не таємницями та незрозумілими страхами чужого, похмурого великого будинку. Кортіло кинутися до Кажановського й, наче маленькій дівчинці, перестрашеній нічною пітьмою, почати благати його повернути її до рідного Миргорода, ала вона знала, що не зробить того. Не зможе зробити.

Кажановський узяв її за руку.

– Елізо, що з вами?

Низько навислі, темні хмари, що перетворили день майже на пізній вечір, допомоглися їй приховати від нареченого відчайдушний страх, котрий охопив усю її сутність, і Ліза відповілася, ганебно збрехавши:

– Нічого.

Кажановський посміхнувся.

– Тоді ходімо до будинку, маман моя, певне, уже нас зачекалася, а мені так кортить показати їй, яку красуню-наречену я привіз із Миргорода. – Знову вдарив грім, небезпечно близько від них, і Ліза здригнулася, заслугувавши знову посмішку нареченого, гаряча рука котрого міцно затиснула її холодну, ледь не крижану долоню. – Люба Елізо, не бійтеся, цей будинок лиш з вигляду такий страшний, а для своїх господарів він лагідний та безпечний, у його стінах ми можемо почуватися досить захищеними. А я маю надію, моя люба Елізо, що одного чудового дня ви станете його господинею.

Ліза здивовано звела на нього погляд, але сказати нічого не встигла. Несподівано вовче завивання пролунало десь зовсім поряд, потім почулося грізне гарчання, й за якусь мить на доріжку, на котрій вони стояли, вилетіла, вибігла посланцем пекла велика й темна істота. В густій шерсті темного кольору потойбічними вогнями сяйнули зелені очі, й Ліза ледь втрималася на ногах від страху, похитнулася, а потім, забувши про все на світі, притулилася до Кажановського, не звернувши навіть уваги на те, як руки його занадто відверто та міцно охопили її за тонкий стан.

– Елізо, заспокойтеся, це всього-на-всього Карай!

Ліза тільки застогнала, з жахом дивлячись на величезного вовкодава, що погрозливо гарчав за декілька кроків від її ніжок, узутих у тонкі шкіряні черевички, й зелені очі його світилися диявольським світлом, і спалахи блискавки вихоплювали з темряви вузьку морду та гострі, великі ікла, що стирчалися з розкритої пащі.

– Назад, Караю!

Чоловічий низький голос, що пролунав несподівано, примусив собаку стишити те його погрозливе гарчання, завиляти хвостом і відступитися назад. А Ліза, зачувши той голос, раптом уся напружилася й закам’яніла під гарячою рукою Кажановського, широко розплющеними очима вдивляючись, як напівтемрява, що панувала довкола, породжує нову постать, що наближалася з ледь чутним за ревінням негоди цокотінням кінських копит. Спочатку Лізі видалося, що то мчить до них лютий та страшний дух невпокоєний того згорілого чаклуна Данила Кажана, котрий колись був тут господарем. Він видався їй таким жахливим, що ледь стрималася вона, аби не закричати страшно чи не на весь цей дивний маєток, на всі Лубни – й незнайомі та вже наче ворожі, й усе єство охопило крижаними тенетами страху, й ледь не знепритомніла вона… Ось постать та зупинилася за декілька кроків, і вона змогла роздивитися на великому чорному коні вершника, широкоплечу статуру котрого приховувала широка накидка, ховала голову його під великим темним каптуром.

Він почав повільно наближатися.

– Що тут, у дідька, коїться? – запитався він погрозливим голосом, зупинившись на відстані трьох чи чотирьох кроків від застиглої нерухомо Лізи та досить спокійного Кажановського. Чергова блискавка – широка та яскрава – освітила небо, й у її рожевім світлі Ліза побачила, як вітер зносить каптура з голови незнайомця, відкриваючи чорне волосся, з двома стрічками сивини, що тягнулися від його скронь і зникали в густій гриві за спиною… й очі – вогняні, пронизливі чорні очі на вродливому чоловічому лиці, котрі дивилися на Лізу зараз із холодною байдужістю й роздратуванням. А їй, настрашеній цим жахливим місцем, над котрим гримають громи й блискають осліпливі блискавки, де стоїть похмурий, наповнений таємницями будинок із сірого каменю, чомусь раптом здалося, що то всі сили пекла, які, певне, володарювали у цьому муторному місці, над котрим вирувалася страшна негода, – то вони дивляться зараз на неї цими чорними, пронизливими очима, у темних глибинах котрих горів пекельним вогнем рожевий відлиск блискавки. Наступної миті величезний кінь повів головою, страшний пес знову застережливо загарчав, і світ довкола Лізи загойдався.

Слабко застогнавши, вона похитнулася на вмить заслаблих ногах, тихо зітхнула й важко впала в руки збентеженому Кажановському.