2

– Елізо, Елізо, доню, ти мене чуєш?

Чиясь напахчена рука заляпотіла по її обличчю, й Ліза повільно розплющила очі й відразу ж їх закрила, поморщившись, бо в них ударило різко яскраве світло. Та пахуча рука не відступалася, й вона, навіть напівпритомна, впізнала ті пахощі. Вони належали маман.

– Елізо!

– Маман, – слабким голосом простогнала вона, знову розплющуючи очі.

Світло лампи вже не так боляче билося по очах, а над головою виднілася висока та з незнайомою ліпниною стеля. Ліза нерозуміюче нахмурилася, не відразу дотямивши, де саме знаходиться, а потім усе ж пригадала – приїзд до Лубен, страшну негоду й того дивного вершника, що наче з самого пекла виїхав до них із завіси дощу зі своїм страшним собакою. Здригнувшись усім тілом, вона вхопила маман за руку.

– Собака… вершник з пекла, – прошепотіла тихо, уп’явшись перестрашеним та наполегливим поглядом в світлі очі маман, у котрих, на великий свій подив, помітила відлиск власного страху. Схоже, що це дивакувате місце дещо й маман її безстрашливу збентежило.

Маман погладила її руку.

– Заспокойся, люба, собаки немає – Роман Якович прогнав його, а тебе приніс до цієї чудової вітальні, – швидко пригасивши страх в очах, промовила маман, а біля Лізи відразу ж опинилася висока постать Кажановського. Його тепла, сильна рука ухопила її мляву, холодну долоню, а в очі наполегливо зазирнулися стурбовані сірі очі.

Він обережно поцілував її пальці.

– Елізо…

– Зі мною все гаразд, – можливо, занадто й різко відгукнулася Ліза й, висмикнувши у нього руку, повільно сіла на м’якому, обшитому темно-синім шовком диванчику, тільки зараз помітивши присутніх у вітальні двох незнайомок, котрі були, певне, сестрою та матір’ю Кажановського.

Старша за віком дама, одягнена в муарову, блідо-рожеву сукню сиділа на такому ж диванчику, й одного тільки погляду на її лице було достатньо, аби зрозуміти, що вона є матір’ю Романа Яковича. Усе в ній: від кольору русявого волосся до обрисів обличчя – було таким схожим із ним. Молодша, котра нерухомо застигла в неї за спиною, навпаки, ніякої схожості з панею не мала, хоча певне що була рідною дочкою. Трішки смагляве, вродливе лице її увінчувало важке, чорне та густе волосся, що сяялося у світлі лампи, а очі були такими чорними, вогняними та пронизливими, що Лізі мимовіль пригадався чорноокий вершник, що виїхався до них із напівтемряви у дворі, так перестрашивши її одним лиш поглядом своїх пронизливих чорних очисьок. Сором-то для неї який – знепритомніла, налякалася якогось вершника, наче Мері. То їй, певне, була відплата за гріх, бо вже ж полюбляла кепкувати з лякливої сестри, котра страшилася до неможливого усього: від гучних ударів грому до чорних котів.

Кажановський прокашлявся.

– Елізо, дозвольте мені познайомити вас із моєю шанованою матір’ю – пані Софією Григорівною Кажановською, та молодшою сестрою Таїсою. – Він допоміг геть зніяковілій Лізі звестилася на ноги, провів її вітальнею до диванчика, на якому, велично випрямивши спину, сиділа його мати, й посміхнувся. – Мамо, Таю, дозвольте познайомити вас із панною Елизаветою Павлівною Венгель-Розумовською, моєю нареченою.

На якусь мить Лізі здалося, що в сірих, уважних очах пані Кажановської промайнув швидкий, не зовсім зрозумілий вираз, у котрому зацікавлення було густо намішаним із відвертою зневагою та неприязню, але воно швидко зниклося, й Ліза не могла дотямити, чи примарилося воно їй просто, а чи було й насправді. У погляді темних очей панни Таїси взагалі неможливо було до пуття щось зрозуміти, але було гарно видко, що привітності її вродливе лице все ж не мало. Ліза поклонилася пані Кажановській, сірі очі котрої зараз випромінювали лиш зацікавленість, і досить зніяковіло пробурмотіла:

– Прошу вибачити мене за цю непритомність…

Софія Григорівна майнула рукою.

– Не треба вибачатися. Наш Ярослав останнім часом не лише вас лякав, я мовчу вже про його вовчисько. Це тільки диво, що він нікого ще не загриз своїми іклами, але скільки я не казала небожу, що вовкодава не можна так вільно пускати між люди, та хіба ж він мене слухається?

У голосі пані Кажановської чулося стільки осуду на адресу того її небожа, що Ліза відчула досить сильне зніяковіння й швидко поглянула на Кажановського, але той тільки перенизав широкими плечима й заспокійливо усміхнувся, а Ліза знову згадала свій страх там, надворі, коли до них із дощу вискочився дивний пес. Але наказала собі відволіктися, знову вибачилася перед пані Кажановською, намагаючись не звертати уваги на гостре почуття невподоби, котре викликала в ній майбутня свекруха. Щось нещире, геть награне видавалося їй й у самій цій жінці, й у словах її влесливих, й цій усмішці її холоднуватій, котра крижаною квіткою квітла на ще досить гарних вустах, але полишала холодними й непривітними великі сірі очі, котрі з уважною, але далекою від приязні допитливістю вивчали її бліде збентежене лице, що ще не відійшло від непритомності.

– Сідайте ж, люба, чому ви стоїте на ногах? – нарешті промовила пані Кажановська, й Роман Якович усадовив Лізу у велике, широке крісло, що стояло поряд диванчика, на котрому гордовито возсідалася сама пані Кажановська, й Ліза спробувала відігнати від себе неприємне відчуття, що зараз до неї звернулися, мов до служниці. Ні, звернення було досить ввічливим і наче з вигляду приязним, та все ж щось у манерах, у словах та очах Софії Кажановської вказувало на те, що вона вважає наречену свого любого старшого сина геть йому нерівнею. Й єдине, що вибачало саму Лізу й змиряло пані Кажановську з вибором сина, – то родовитість майбутньої невістки, не будь-котрої, вони – Венгель-Розумовські, не мали би милості навіть до маєтку бути допущеними. Схоже, пані дуже бажала родовитих онуків, що погодилася терпіти цей нерівний шлюб, котрий планувався між її сином та збіднілою, дуже збіднілою дворянкою. Й це відчуття так спочатку вразило Лізу, що вона ледь стрималася, аби не бовкнути якусь різкість цій пихатій багатійці чи, того ще гірше, утекти геть із цього дому, гучно гепнувши дверима, в темну ніч, над котрою вирувалася негода… Але тільки прохолодно поглянула на майбутню родичку, поступаючись гордовитій крові далеких пращурів-аристократів з Пруссії та Польщі, й поглянула на нареченого, але очі її враз чомусь зачепилися поглядом за великий, мальований вмілою рукою портрет, що висів на протилежній стіні, майже торкаючись широкою, золоченою рамою каміна, але не та розкішна рама притягнула до себе увагу Лізи, а зображення. То був вершник, котрий так перестрашив її у дворі, й зараз на неї мов не намальовані, а живі дивилися ті пронизливі чорні очі, що ніби палалися вогняними сполохами у своїх глибинах.

Прослідкувавши за її поглядом, Кажановський усміхнувся дещо незрозуміло.

– Це наш легендарний пращур, Елізо. Сам великий та могутній Данило Кажановський, Данило Кажан – бідний чернець, котрий заради чарівних очей купецької доньки кинув геть усі свої обітниці й – за переповідками забобонливих бабів – продався самій нечистій силі за гори золота, котрі й зробили Кажановських тими, ким ми є зараз, – з неприхованою насмішливістю в голосі промовив Роман Якович, і відразу ж після цих його слів захиталася на поличці каміна, поряд портрета вродливого, але похмурого чоловіка, порцелянова пастушка з маленьким козенятком.

Пані Кажановська нахмурилася.

– Романе, я прошу тебе…

Кажановський виразно вигнув брови.

– А що я такого сказав? Облиш, мамо, та ця геть заслинявлена дурня вже давно мандрує не лише Лубнами, а й усією губернією, – Кажановський вклонився застиглій Лізі, котру все ж перестрашило те тремтіння пастушки, до котрої ніхто не торкався після слів Романа Яковича про його далекого дивного пращура, та нерухомим, певне, не менш перестрашеним маман і Мері. – Хоча, як я вже згадував у кареті, надприродні здібності нашого славетного пращура є не чим іншим, ніж вигадками, дурними вигадками охочого до всякого такого таємничого люду.

Мить – і вітальнею мов порив холодного вітру промайнув, здригнулося та затріпотіло, погрожуючи потухнутися, полум’я в лампах, що щедро освітлювали вітальню, а пастушка та нещасна з козеням розхиталася так сильно, що зрештою перехилилася вліво й з тоненьким дзвоном упала на долівку, розбившись на дрібні шматочки. Ліза застигла, заблимала, відчуваючи, як страх липкий огидною тварюкою копирсається десь під серцем, наповнюючи усе її єство. На Мері ж і взагалі було поглянути страшно – бідне дитя ледь трималося на ногах, завмерши біля фотеля маман і вчепившись побілілими пальчиками в спинку крісла. Як Ліза зараз розуміла нещасну свою сестру, бо й сама страшилася цього дивного будинку, та що там казати, навіть і маман була дивно притихлою й намагалася сміливо не видавати власного страху ні дочкам, ні господарям цього гнізда чаклуна, надто часто та незвично для себе опускаючи очі.

– Й не соромно тобі, Романе, так нашого прадіда ображати? – пролунав від порога низький, невдоволений голос, і Ліза побачила високу, темноволосу постать у чорній сорочці, й серце її на мить забулося про то, що має битися, й видалося знову, що то стоїть він – той лихий вершник, і за мить поряд може з’явитися його страшний, певне, нерозлучний з ним пес.

Але ось він вийшов уперед, наблизився до світла, й вона з неймовірним полегшенням зрозуміла, що це зовсім інша людина, хоча схожість між ним та вершником була разюча. Вони мали однакову могутню постать, довге та чорне волосся, пронизливі очі чорні та низький голос, але все ж вродливе лице того, хто увійшов до вітальні, було іншим і молодшим на вигляд, та й бракувало його, вершника, сивих стрічок біля скронь.

А був то Данило Якович Кажановський – молодший брат Романа Яковича, у котрого й справді прослідковувалася вражаюча схожість як з покійним пращуром, так і з кузеном Ярославом. Хоча Данило – досить мрійливий та цікавий парубок – схожості зі старшим кузеном особливого значення не надавав, а ось схожістю з відомим пращуром, на честь котрого і ймення отримав, пишався надзвичайно. Ще дитиною майже, маючи невинні дванадцять чи то тринадцять років, коли зауважив хтось, що має він велику вподобу з колишнім мгарським ченцем-розстригою, втямив він собі до голови, що не тільки зовнішність Данила Кажана успадкував. Кортіло йому бути спадкоємцем і тієї сили, котру примальовували далекому пращуру – Кажановському-першому. Й ось уже декілька років намагався він переконати найближче оточення та товаришів, що той дар – таємничий та страшний дар чаклунства – він успадкував повною мірою. Та мало хто йому вірив, за винятком хіба що полохливих служниць, котрих у темних коридорах будинку він полюбляв настрашити так, що переляканого дівочого вереску було чутно й до Лубен.

Роман Якович поморщився.

– Нікого ображати я не збирався, – невдоволено відгукнувся він і взяв Лізу за холодну, ледь помітно тремтячу долоню. – Дозвольте, Елізо, познайомити вас ще з одним нащадком славетного Кажана, теж Данилом, моїм молодшим братом, котрий вбив у свою патлату темноволосу голову, що є прямим спадкоємцем таємничих здібностей прадіда-чаклуна, й іноді страшить нас своїми жахливими витівками.

Смагляве лице юнака порожевіло.

– Романе…

– А я кажу неправду? – вигнув темно-русу брову Роман Якович. – Чи ж це не ти, просидівши три дні у кімнаті Кажана й начитавшись там якоїсь дурні, півночі вив так, що навіть Карай перелякався й забився в дальню кімнату, подалі від того виття?

Данило гордовито випрямився.

– Я не вив, а читав закляття…

– Нащо? Щоби я перетворився на ропуху?

– Та хоча би…

– Досить!

Тихий і спокійний, але владний голос матері змусив синів відразу ж змовкнути, й вітальнею опанувала якась насторожлива тиша, котру порушувало лиш тихе хропіння бабусі у глибокому кріслі.

– У нас гості, – велично кинула пані Кажановська, підвівшись із крісла, – а ви поводитеся, мов двійко щенят на стайні.

Роман м’яко усміхнувся.

– Вибач, мамо, й ви, чарівні пані, теж вибачте, – він уклонився дивно мовчазній маман, – але ж ви маєте знати, що мій молодший братик є такою людиною, що й святого янгола доведе до сказу.

Ліза мовчала. Цей Данило був зовсім не страшним, чого не можна було сказати про його кузена та цей будинок узагалі… Щось темне, недобре та муторне відчувалося нею в цих кам’яних, непривітних стінах, у цьому портреті над каміном, з якого за нею, мов живі, уважно спостерігали темні, холодні очі загадкового пращура її нареченого. Втомлена дорогою, настрашена тою грозою та зустріччю з вовкоподібним собакою та його дивним господарем, вона зараз найбільше бажала би відпочинути. Просто лягти й, заплющивши очі, уже ні про що не думати. А ще жалкувала, гірко жалкувала про то, що погодилася приїхати сюди. Й години ще не пробувши у цьому домі, уже бажала б вирватися з нього й поринути геть, нехай навіть повернутися в тісні, злидотні кімнати вдови Громової, але щоб не полишатися у цьому муторному домі, по кутках котрого причаїлося щось незрозуміле.

Замислившись й особливо не дослухаючись до розмови маман з пані Кажановською, котра тепер проходжувалася вітальнею, Ліза не помітила зовсім, як на порозі кімнати з’явився спочатку великий сіруватий пес, а за ним високий, похмурий чоловік у розхристаній сірій сорочці, що мав довге чорне волосся, посеред котрого зміїлися дві стрічки сивини. Отямилася вона від задуми своєї тільки тоді, коли палаючі зеленуваті очі страшного собаки опинилися зовсім поряд. Закам’янівши від страху, широко розплющивши великі зелені очі, Ліза нерухомою, наче мертвою сиділа в тому кріслі, розуміючи, що ніхто з присутніх у вітальні не поспішається їй на допомогу. Роман Якович застиг нерухомо поряд її крісла, уп’явшись у собаку наповненими ненавистю очима, розмова пані Кажановської з маман обірвалася на напівслові, але ніхто навіть не поворушився, аби відігнати того напіввовчиська, – дивний будинок, дивні його мешканці… Собака наблизився повільним кроком, понюхав поділ сукні геть закам’янілої Лізи й… вильнувши досить дружньо хвостом, просто всівся поряд крісла, біля її ніг, з кумедним виглядом нахиливши голову вліво та продовжуючи дивитися пильним, уважним поглядом зеленуватих очей.

Ліза дозволила собі ковток повітря.

– Чому він так на мене дивиться? – хрипким голосом запиталася вона нареченого, котрий продовжував стояти біля крісла, але він тільки перенизав широкими плечима й невдоволено пробурмотів:

– А хто його знає, цього вовчиська…

Пес, зачувши його невдоволений голос, ураз наїжачився, здибив шерсть і досить погрозливо загарчав. Та не встигла Ліза знову налякатися, як на темну голову собаки ляглася широка чоловіча долоня й низький чоловічий голос, уже знайомий Лізі, промовив:

– Він прийшов вибачитися й познайомитися.

Погляд Лізи ухопив поряд з собакою довгі сильні ноги в чорних штанях, заправлених у високі забруднені чоботи, потім помандрував угору, аби побачити неочікувано близько уважні чорні очі, котрі з незрозумілим виразом вивчали її бліде від страху лице. Холодок якогось передчуття хвилею прокотився повз її серце, але що то було за передчуття, вона не могла й не хотіла розуміти. Ці очі чорні – так перестрашивши її там, посеред буревію, зараз, у яскравому світлі затишної вітальні, не стільки лякали, як хвилювали Лізу незрозумілим чином, вабили до себе, мов трясовина глухого лісу, що тягне у свої тенета необачливого перехожого. А за його спиною вп’ялися в неї такі ж чорні та пронизливі, але намальовані очі давно померлого Данила Кажана.

– Заберіть свого собаку, – мов здалеку, почула вона власний ворожий голос, але господар будинку у відповідь лиш примружив пронизливі очі й усміхнувся крижаною усмішкою.

– Карай не кусається!

Він присів навпочіпки поряд її ніг, біля свого собаки, із якоюсь дратівливою пильністю продовжуючи вивчати її збентежене лице. А Ліза все ж бажала тільки одного – опинитися нарешті сама, забратися під ковдру, заплющити очі й відразу забути все це: неочікувану бідність, зраду Назара, заручини з Романом Кажановським, будинок цей його жахливий та родичів його погордливих і пихатих, дивних і похмурих, як оцей патлатий велетень, що сидів зараз біля її ніг і роздивлявся її, мов рідкісне якесь створіння. Ще один Кажановський – найдивніший, найнезрозуміліший з них, але такий, що викликав у неї хвилювання, котрого геть не пробуджував наречений, хоча вродою Роман ніяк не поступався своєму кузенові, але… Дивний, зарослий та відлюдькуватий на вигляд – Ярослав Кажановський схвилював її навіть такий, похмурий та непривітний, з потаємним виразом у чорних очах, і це Лізі не надто подобалося. А він дивився на неї так, мов незбагненним чином розумів і знав те хвилювання.

– Й це твоя наречена? – нарешті повільно протягнув господар будинку, звертаючись до Романа, але не відриваючи все такого ж пильного погляду від лиця геть зніяковілої Лізи. – Де знайшов?

Роман Якович поклав напружену долоню на не менш напружене плече Лізи й відповів, мов не бажаючи:

– У Миргороді. Еліза донька барона.

Ярослав вигнув чорну брову.

– Іноземка?

– Хто?

– Твоя донька барона. Ім’я в неї німецьке чи яке там.

Роман Якович поморщився.

– Ти завжди був наче той сільський телепень. Зараз досить модно кликати домашніх на іноземний лад, й Елізу так кличуть удома, а насправді вона Єлизавета Павлівна Венгель-Розумовська.

Господар будинку покривив свій гарний рот у чомусь, що тільки віддалено нагадувало усмішку.

– То до дворян пнешся, Романе? – насмішкувато запитався він, всаджуючись у крісло навпроти Лізи, закидуючи свої довгі ноги одна на одну та почухуючи свого собаку за вухом.

Рука Романа на плечі Лізи зробилася кам’яною.

– Дуже смішно, – крізь зуби процідив він і, знявши важку руку з плеча Лізи, котру тримав, мов заявляючи право своє на неї, господарським рухом ухопив Лізу за холодну долоню. – А тепер вибач нас, моя наречена дуже втомлена довгою дорогою та появою що твого вовчиська, що твоєю власною посеред негоди, а ви ж з ним обоє не надто гарне видовисько для її чарівних оченят. Я відведу її до кімнати, їй потрібно відпочинути…

Ярослав кинув на нього гострий погляд.

– А чи не зарано ти господарюєш у моєму домі?

Роман боляче стиснув руку Лізи.

– «Гніздо Кажана» належить усім Кажановським, – прогарчав він злим, глухуватим голосом, геть втрачаючи манери вихованого та спокійного багатія, котрим Ліза бачила його увесь час знайомства. Щось нове, приховане до цієї хвилини проступилося на його лиці.

Ярослав Кажановський підвівся на ноги, погрозливо примруживши чорні очі, й відразу ж не менш погрозливо загарчав його страшний пес, вищиривши на Романа жовтуваті гострі ікла й умить підхопившись на лапи.

– «Гніздо Кажана» належить мені! – тихим, але таким голосом, що у Лізи спиною поповзлися мурашки страху, прошипів він, і їй видалося – ще мить, і Ярослав Кажановський просто кинеться на свого кузена, й зробилося так незручно, так ніяково від цієї сімейної сварки при них, чужих людях, що вона ледь не розридалася й не втекла, не висмикнула руку з сильної руки нареченого. Та погляд Ярослава впався на її бліде лице, охопив налякані зелені очі – й Лізі видаватися почало, як пом’якшали захололі риси його похмурого лиця, й він декілька разів глибоко втягнув у себе повітря, заспокоюючись. – Добре, не будемо про це зараз, а то твоя наречена знову знепритомніє. З невідомої якоїсь речі вона мене боїться ледь не до німоти. Що ти їй устигнув наплести?

Роман кинув на нього ворожий погляд.

– Нічого такого, що не було би правдою.

Ярослав хитнув головою.

– Тоді уявляю, – насмішкувато протягнув він і несподівано опинився недозволенно близько поряд Лізи. Чорні, бентежні та неспокійні очі його впилися в її лице дивним, незрозумілим поглядом, а сильна рука з довгими пальцями охопила округле підборіддя, змушуючи Лізу підняти голову й поглянути прямо в ті дивні, чаклунські очі. – Що ж, Лізо, ідіть відпочивайте, і нехай вам насняться лиш гарні сни в цю першу ніч у моєму домі. Й ласкаво просимо до «Гнізда Кажана», майбутня пані Кажановська.

Ліза й не дихала, зачувши ці слова, й видавалося їй, що всі присутні у вітальні, враховуючи навіть наполохану до напівпритомності Мері, зачули в цих його словах потаємний натяк, котрий ухопила слухом вона сама, і Роман відразу ж потемнів лицем.

– Облиш її, покидьку!

Він було кинувся до кузена, але пес загарчав, знову показуючи гострі ікла, й Роман, зблиснувши розлючено очима, відступився на два кроки назад, полишивши Лізу поряд із Ярославом, але тут уже, мов не втримавшись, втрутилася пані Кажановська.

– Ярославе, я тебе благаю, – високим, нервовим голосом заговорила вона, поглядом примружених сірих очей впиваючись у лице Ярослава, – припни ж ти свого вовчиська, невже ти не бачиш, що він ось-ось кинеться на Романа й таки пошматує його. Та й узагалі, що це за дикість така – тримати у порядному будинку хижака?

Ярослав тільки брову темну вигнув.

– Мій дім – то кого хочу, того в нім і тримаю, – прохолодним голосом відгукнувся він. – До того ж, тітонько, вам добре відома нелюбов Карая до Романа. – Відвернувшись від тітки, Ярослав без дозволу вхопив холодну долоню Лізи і поцілував несподівано гарячими вустами. – Доброї вам ночі, чарівна Лізо… ох, вибачте – Єлизавето Павлівно.

Ліза сіпнулася, відчувши шкірою тепло його вуст і дотик неголеного підборіддя, здригнулася й затріпотіла, тільки не від огиди, а від якогось незнайомого їй, незрозумілого відчуття, що вогняною хвилею пройшлося всім тілом і зробило геть заслаблими її й без того слабкі ноги.

І він то помітив.

У глибині напівмертвих, потухлих очей сяйнуло світло й промайнула швидка, зігріваюча усмішка. Й те світло, й та усмішка – вони на якусь мить перемінили його похмуре лице, й Ліза з подивом побачила перед собою геть іншу людину. Але в неї за спиною невдоволено забурмотів щось Роман, і світло згасло, і посмішка геть зниклася, й вона знову бачила того похмурого, непривітного вершника, котрий вилетів до неї з завіси дощу на доріжку перед будинком.

Вона мовчки висмикнула у нього долоню й, відійшовши, відразу ж опинилася в руках нареченого, що бубонів матері стосовно влаштування баронеси з матір’ю та дочками. Ліза ж відчувала все на собі пильний погляд Ярослава, та поглянути на нього не сміла, Роман міцно стиснув її руку й потягнув геть із вітальні, та так швидко, мов за ним гоновилися якісь невидимі сили, вирвавшись із пекла. Ліза ледь поспівалася за його широкими кроками й не встигалася роздивитися ані коридору, котрим вони йшли й котрий мелькотів пурхливою птахою перед очима синім оксамитом шпалер, ані облич служниць, що траплялися їм назустріч. Зупинився він тільки тоді, коли впихнув Лізу до просторої, гарно мебльованої кімнати, стіни котрої було обшито шпалерами золотаво-бузкового кольору, а килим на підлозі, оксамитові штори на двох вікнах та обшивка на м’яких стільцях мали ніжне блакитне забарвлення. Облишивши у спокої онімілу руку Лізи, він набичився, постояв з хвилину мовчки, а потім процідив крізь зуби:

Загрузка...