Гордість і упередженість

Розділ XX

Недовго залишався містер Коллінз сам на сам із приємними думками про своє вдале залицяння, бо місіс Беннет, котра нетерпляче знемагала у вестибюлі, чекаючи на закінчення розмови, щойно побачивши, як Елізабет відчинила двері та промайнула повз неї до сходів, швидко ввійшла до сніданкової кімнати й палко поздоровила його (і себе) з щасливими перспективами їхнього майбутнього родичання. Містер Коллінз відповів на ці привітання так само палко й радісно, а потім почав розповідати подробиці їхньої з Елізабет розмови, наслідком якої він мав, за його словами, всі підстави бути задоволеним, оскільки вперта відмова з боку його кузини є лише свідченням скромності та правдивої делікатності її вдачі.

Однак такі відомості просто ошелешили місіс Беннет. Вона й ладна була розділити радість із приводу того, що своєю відмовою Елізабет лише заохотила містера Коллінза, але все одно не могла погодитися з такою його думкою й відверто про це сказала.

— Але запевняю вас, містере Коллінз, — додала вона, — що ми змусимо Ліззі поводитися розважливо. Я негайно поговорю про це з нею сама. Дівчина вона вперта і дурноверха, а тому не розуміє власної вигоди. Але я зроблю так, що вона її зрозуміє.

— Вибачте, що перепиняю вас, пані, — вигукнув містер Коллінз, — але якщо вона дійсно вперта й дурноверха, то чи зможе вона стати підходящою дружиною для людини мого становища? Я ж бо прагну щастя в сімейному житті, і таке прагнення є абсолютно природним. Якщо Елізабет і надалі відкидатиме мої пропозиції, то, може, краще не силувати її прийняти їх, бо якщо ваша дочка і справді має такі вади характеру, то вона не зможе зробити мене щасливим.

— Та що ви, пане, ви просто неправильно мене зрозуміли, — перелякано вигукнула місіс Беннет. — Ліззі вперта лише в таких справах. У всьому ж іншому вона — найпривітніша дівчина, яку тільки можна зустріти. Не турбуйтеся, зараз я піду до містера Беннета, і незабаром ми все владнаємо.

Не встиг містер Коллінз їй відповісти, як вона поквапилася до свого чоловіка і, зайшовши до бібліотеки, вигукнула:

— Агов, містере Беннет, ходіть негайно сюди, бо ми спантеличені та просто не знаємо, що робити. Зараз же ходіть сюди і примусьте Ліззі вийти заміж за містера Коллінза, бо вона клянеться, що їй не потрібен такий чоловік, тож якщо ви не поквапитесь і не змусите її передумати, то передумає містер Коллінз і скаже, що йому не потрібна така дружина.

Містер Беннет одірвався від книги і подивився на свою дружину зі спокійною байдужістю, на яку не вплинув ні її прихід, ні її повідомлення.

— Вибачте, але я вас не розумію, — сказав він, коли місіс Беннет закінчила свою промову. — Про кого ви говорите?

— Про містера Коллінза і Ліззі. Ліззі заявляє, що їй не потрібен містер Коллінз, а містер Коллінз уже починає замислюватися, а чи потрібна йому Ліззі.

— Чим же я можу тут зарадити, якщо вони не хочуть одне одного? Значить, це безнадійна справа.

— Я хочу, щоб ви самі поговорили з Ліззі. Скажіть, що ви наполягаєте на тому, щоб вона вийшла за нього заміж.

— Що ж, покличте її сюди. Нехай почує мою думку. Місіс Беннет смикнула дзвоника, і міс Елізабет покликали до бібліотеки.

– Іди-но сюди, дитино, — сказав містер Беннет, коли вона з'явилася. — Я послав за тобою в дуже важливій справі. Я так розумію, що містер Коллінз запропонував тобі вийти за нього заміж. Це правда? — Елізабет відповіла, що правда. — Прекрасно. І цю пропозицію заміжжя ти відкинула, так?

— Так, добродію.

— Прекрасно. А тепер — до суті справи. Ваша мати наполягає на тому, щоб ви цю пропозицію прийняли, чи не так, місіс Беннет?

— Так, і якщо вона цього не зробить, то я більше не хочу її бачити.

— Що ж, Елізабет, ти маєш із двох лих вибрати менше. Починаючи з сьогоднішнього дня ти мусиш стати чужинкою для батька або для матері. Якщо ти не вийдеш заміж за містера Коллінза, то тебе не захоче бачити твоя мати, а якщо ти вийдеш за нього заміж, то тебе не захочу бачити я.

Елізабет не могла не посміхнутися, почувши таке завершення цієї промови; але місіс Беннет, котра ще раніше переконала себе, що її чоловік ставився до цієї справи так само, як вона, була розчарована надзвичайно.

— Що означають оці ваші слова, містере Беннет? Ви ж обіцяли мені, що наполягатимете на тому, щоб вона вийшла за нього заміж!

— Люба моя, — відповів її чоловік, — я прошу для себе дві невеличких поблажки. По-перше, дозвольте мені вільно користуватися моїм розумінням цієї ситуації, і — по-друге — своєю власною кімнатою. Я хотів би якомога скоріше залишитися наодинці в моїй бібліотеці.

Однак місіс Беннет і не думала здаватися, незважаючи на розчарування, якого вона зазнала з боку свого чоловіка. Знов і знов намагалася мати умовити Елізабет, застосовуючи при цьому то погрози, то лестощі. Вона навіть спробувала залучити на свій бік Джейн, але та — хоча й дуже ввічливо — відмовилася втрутитись. Елізабет же на наскоки матері відповідала то із щиросердим запалом, то з веселою грайливістю. Її манери мінялись, однак її рішучість залишалася незмінною.

Тим часом містер Коллінз на самоті розмірковував над тим, що трапилося. Про себе він був надто гарної думки, щоб зрозуміти мотиви відмови кузини; і хоча вона й зачепила його гордість, він не мав якихось інших причин страждати. Його почуття до Елізабет були повністю надуманими, а її здатність заслуговувати материнські докори внеможливлювала будь-який жаль з його боку.

Доки в родині панував переполох, до них у гості на цілий день зайшла Шарлотта Лукас. У вестибюлі до неї підскочила Лідія й гучним шепотом випалила:

— Як добре, що ви прийшли! Тут таке відбувається! Як ви гадаєте — що трапилося сьогодні вранці? Містер Коллінз запропонував Ліззі вийти за нього заміж, а вона йому відмовила!

Не встигла Шарлотта їм відповісти, як до них приєдналася Кітті, котра принесла ту ж саму новину, а тільки-но вони увійшли до сніданкової кімнати, де самотньо сиділа місіс Беннет, як вона теж заговорила на ту саму тему, закликаючи міс Лукас виявити співчуття та спробувати умовити свою подругу Ліззі вчинити у відповідності з побажаннями всієї родини.

— Серденько міс Лукас, допоможіть мені, благаю вас, — мовила вона жалісним тоном, — бо ніхто мене не підтримує, ніхто не співчуває, всі мене ображають, і нікому не шкода моїх розторсаних нервів.

Від необхідності відповідати Шарлотту врятувала поява Джейн та Елізабет.

— Ага, явилася! — продовжила місіс Беннет. — Ще й робить вигляд, що нічого не сталось, а до нас їй байдуже, наче ми живемо десь у Йорку, щоб тільки давали можливість чинити так, як їй заманеться. Але слухай, що я тобі скажу, міс Ліззі: якщо тобі стукне в голову ось так відмовлятися від кожної пропозиції заміжжя, то ти ніколи не вийдеш заміж, і я не знаю, хто утримуватиме тебе, коли помре твій батько. Особисто я тебе утримувати не зможу — попереджаю заздалегідь. Віднині я знати тебе не бажаю. Я сказала тобі в бібліотеці, що не розмовлятиму з тобою, і ти переконаєшся, що я здатна тримати своє слово. Мені неприємно розмовляти з неслухняними дітьми. І взагалі — мені з усіма неприємно розмовляти! Люди, котрі — як і я — страждають од нервових розладів, не мають схильності до розмов. Хто б тільки знав, як я страждаю! Але це завжди так: тим, хто не скаржиться, ніхто й не співчуває.

Її дочки мовчки слухали цей душевний вилив, прекрасно усвідомлюючи, що будь-яка спроба урезонити й заспокоїти матір лише збільшить її роздратування. Тому вона говорила і говорила, і ніхто з них її не перепиняв, аж доки до них не приєднався містер Коллінз, котрий увійшов до кімнати з виглядом іще більш статечним, ніж зазвичай. Забачивши його, місіс Беннет звернулася до дівчат:

— А зараз усі ви, чуєте — всі! — замовкніть, а ми з містером Коллінзом трохи поговоримо сам на сам.

Елізабет потихеньку вийшла з кімнати, слідом за нею вирушили Джейн та Кітті, але Лідія вперлася, твердо вирішивши почути все, що зможе; а Шарлотта, затримавшись спочатку через чемність містера Коллінза, котрий побіжно поцікавився, як почуваються вона та її родина, а потім — через власну допитливість, вдовольнилася тим, що відійшла до вікна та удала, наче нічого не чує. Тож трагічним тоном місіс Беннет почала очікувану розмову:

— О, містере Коллінз!

— Шановна пані, — відповів він, — давайте більше ніколи не будемо згадувати про цю справу. — Я далекий од того, — продовжив він голосом, у якому звучало невдоволення, — щоб засуджувати поведінку вашої дочки. Здатність змиритися з неприємністю, якої не можна уникнути, є обов'язком усіх нас, і особливо — обов'язком молодого чоловіка, котрому, як мені, пощастило змолоду обійняти високу посаду, тож мені хочеться вірити, що я вже змирився. Можливо, чималою мірою цьому посприяв сумнів у тому, що я був би цілковито щасливою людиною в тому разі, якби моя прекрасна кузина удостоїла мене честі вийти за мене заміж, бо я часто помічав, що смирення ніколи не буває таким повним, як тоді, коли втрачене благо починає втрачати в наших очах якусь міру своєї привабливості. Шановна пані, сподіваюся, ви не вважатимете моєю неповагою до вашої родини те, що я припиняю претензії на руку вашої дочки, шанобливо не попросивши вас та містера Беннета застосувати вашу батьківську владу на мою користь. Одначе боюсь, що моя поведінка може викликати осуд через те, що я прийняв відмову з уст вашої дочки, а не від вас особисто. Та всім нам властиво помилятися. Бачить Бог, весь час, поки вирішувалася ця справа, я тільки хотів, аби було як краще. Мій намір полягав у тому, щоб здобути собі приємну й доброзичливу супутницю життя, належним чином врахувавши при цьому інтереси вашої родини, і якщо у моїй поведінці було щось гідне осуду, то прошу мене вибачити.