Гордівниця Злата

Розділ 1 Бал на горі Фатум

Наближалося двадцять дев’яте лютого. Ви, звичайно, знаєте, що день цей буває раз на чотири роки. Проте в усьому іншому він подібний до інших днів, але ніч… Мало кому відомо, що у ніч на двадцять дев’яте лютого казка може стати дійсністю, а небувальщина виявиться бувальщиною.

Ось на небосхилі запалали ліхтарики зірок. Таємничі й далекі, вони дивились на Землю в німому очікуванні, і лише найбільш непосидючі пустотливо переморгувались: щось сьогодні буде? Посміливіші тіні повилізали зі шпаринок і схованок і поважливо причаїлись під кудлатими ялинками, терпляче очікуючи на чудо.

Вікові дерева лунко потріскували від лютого морозу. Багато чого бачили вони за свого життя й знали, що ніч, яка насувалась, — саме час для чародійства. Іскристі сніжинки, чиє життя коротке, тріпотіли від щастя, що на їхню долю припало пережити чаклунську ніч. Здавалося, навіть повітря було напоєне передчуттям чарів. Прийди ж, господарю ночі, Місяцю, відкрий свої таємниці. Тихо спливали хвилини. Наближалась північ. Ось із-за хмаринки потяглися сріблясті ниточки променів. Вони павутинками спустилися на землю, і кришталики інею тієї ж миті спалахнули холодним вогнем. Мороз все дужчав. Нарешті з’явився чародій Місяць, і тієї ж миті почалися чудеса.

У блакитному світлі, ніби морозний візерунок на склі, вимальовувався кришталевий палац. Невагомий і прозорий, він стояв між небом і землею на примарній горі. Місячне світло лилося на чарівний замок, наповнюючи його іскристим сяйвом, і раптом сталося неймовірне. Розмиті контури колонад набули чітких обрисів і налились мармуровою білизною. Величаві куполи засяяли діамантами й перламутром. У вікнах загорілося світло, і з палацу полилася ніжна музика.

На горі Фатум чекали на багатьох гостей. Фея щастя й талану, Фортуна, влаштовувала бал. Шкода, що нас з вами туди не запросили. Що ж, загляньмо непомітно у віконечко.

У величезній світлій залі було гамірно й весело. Раз на чотири роки сюди з усіх куточків землі зліталися феї, володарки людських доль. Кого тут тільки не було: парки у спадаючих фалдами римських тогах; мойри, вбрані в легкі грецькі туніки; світловолосі норни, посланниці північних країн і чарівні пері, які прилетіли зі Сходу.

Посеред зали стояла господиня палацу Фортуна. Її золотаве волосся було стягнене на потилиці в тугий вузол, а за плечима тріпотіли два легких крила. Скрізь пурхали феї. Вони весело пересміювались і безтурботно перемовлялись одна з одною, а крилаті херувими підносили запрошеним солодкий нектар і найрізноманітніші страви.

А тим часом всі чекали на головну подію вечора — народження опівнічного малюка.

За неписаним законом феї не з’являються на очі людям, але кожне правило має виняток. Того, хто народився саме опівночі на двадцять дев’яте лютого, феї вважають своїм підопічним і надають йому особливого заступництва. На жаль, це трапляється нечасто. Варто дитині з’явитися на світ на хвилину раніше або на цю саму хвилину запізнитися зі своїм народженням, як вона вже не може вважатися опівнічною. За останні сто років у світі не народилося жодного опівнічного малюка, і це дуже засмучувало чарівниць, адже феї страшенно люблять нагороджувати малюків чудовими дарами! До того ж фея, на чиїй землі з’являється довгоочікуваний малюк, стає його хрещеною, а це велика честь.

Гості все прибували. На порозі з’явилися дві феї зі слов’янських земель, де їх величають суденицями. Одна з них була молоденькою й здавалася втіленням радості. На її обличчі сяяла промениста усмішка, а в очах раз у раз спалахували пустотливі іскорки. Звали фею Доля. На поясі у чарівниці висіло веретенце, яким вона пряла нитки людських доль. Її супутниця була трохи старшою. Ім’я її було Злидня, і на ремінці навколо талії вона носила гостро заточені ножиці, якими різала нитку долі, підводячи під життям останню риску. Похмуре ремесло Злидні залишило на ній свій відбиток. Навіть на веселому балі вираз її обличчя був суворим і непривітним.

— Лише поглянь, як тут весело й красиво! І яке вишукане товариство! — прощебетала Доля.

Злидня з-під лоба огледіла зал і, похитавши головою, пробурмотіла:

— Марне все це! Сама мішура!

Скривившись у презирливій посмішці, вона продовжила:

Гарненька молоденька Доля сміючись перервала подругу:

— Ну що в тебе за норов! Вічно ти всім незадоволена! Я впевнена… — вона хотіла ще щось сказати, але в цей час почувся дзвін, позолочені двері урочисто розчинилися, і до зали вкотилося славнозвісне Колесо Фортуни.

У тиші, що запанувала довкола, воно повільно прокотилося сліпучо білою мармуровою підлогою і, зупинившись посеред зали, почало обертатися так, що всі присутні могли роздивитися картини, які з’являлися в ньому. У Колесі замиготіли моря й гори, ліси й річки, країни й континенти, міста й села… Пролунав бій годинника. Настала північ. Феї з завмиранням серця чекали на останній удар курантів. І ось сталося диво.

У Колесі, ніби в чарівному дзеркалі, з’явилася маленька, скромно вмебльована кімната. На ліжку лежала худа, виснажена жінка, а біля неї повитуха тримала на руках щойно народженого малюка. Це була крихітна дівчинка з червоним, зморщеним, як у старенької, личком. Новонароджена голосно закричала.

— А ось і наше маля! — скрикнула Фортуна.

О, як зраділи феї! Вони скупчилися біля чарівного Колеса, намагаючися здогадатися, де ж народилася маленька. Доля скромно стояла неподалік. Вона відразу впізнала рідні краї та боялася повірити у своє щастя. Невже, їй судилося стати хрещеною дівчинки, коли тут так багато чаклунок набагато вельможніших і відоміших за неї?

Господиня балу Фортуна підійшла до Долі й, ласкаво взявши її за руку, промовила:

— А зараз тобі належить приготувати для своєї підопічної еліксир життя.

За знаком Фортуни рожевощокий купідон з білими крильцями подав Долі кришталевий флакон, а господиня палацу продовжила:

— Кожне твоє побажання перетвориться на чарівне зілля. І ти даватимеш його похресниці раз на рік протягом шістнадцяти років.

Доля взяла флакон до рук і на одному подиху промовила:

— Я хочу подарувати дівчинці здоров’я, доброту, розум, чесність, старанність і веселу вдачу.

Варто їй було це промовити, як флакон ущерть заповнився тягучою рідиною золотавого кольору. Доля дуже засмутилася, що не встигла побажати дівчинці краси, але Фортуна ніби вгадала її думки.

— На правах господині, я також хочу зробити новонародженій подарунок. Люди кажуть: «Не вродись вродливим, а вродись щасливим». Всупереч цьому прислів’ю, я, фея талану, хочу подарувати малій не лише щастя, але й надзвичайну красу, — з цими словами Фортуна опустила у флакон маленьку рожеву перлину. — Ця перлина розчиниться, коли дівчинка вип’є останній ковток чарівного еліксиру. Гидке каченя перетвориться на дивовижну золотоволосу красуню.

— Дякую вам, феє щастя! — зраділа Доля.

— Зачекайте! — раптом пролунав тріскучий голос Злидні. — Хіба ви забули, що і я родом з тих місць, а отже, також маю право стати хрещеною матір’ю новонародженої. — Судениця клацнула ножицями, і на її обличчі заграла недобра посмішка.

Феї, збентежившись, перезирнулися, а Фортуна з гідністю промовила:

— Дорога Злидне, нам і на думку не спало, що ви захочете прясти нитку долі, адже ви, здається, ніколи не відзначалися любов’ю до рукоділля. До того ж, як бачите, флакон уже заповнений.

— Нічого, для мого подаруночка місце знайдеться, — злісно хихикнула Злидня й вкинула у флакон чорну перлину.

— Ой! Що це?! — скрикнула Доля.

Серце її стиснулося від передчуття біди.

— Це ложка дьогтю до твоєї бочки меду. Лише одна вада на всі чесноти, і зветься вона гординею, — блиснувши очима, сказала Злидня. — Ця перлина розчиниться разом з перлиною краси. Якщо дівчисько вип’є останній ковток зілля й стане красунею, то нею оволодіє непомірна гординя — гріх, тяжчого за який немає.

— Ні! Сестроньки-феї, допоможіть відвернути біду! — скрикнула Доля, але Фортуна лише сумно похитала головою.

— Шкода! Це чарівний флакон. Нічого змінити не можна.

Злидня зловтішаючись подивилася на подругу.

— Якщо захочеш, можеш дівчиська від гордині вберегти. Нехай усе життя страхолюдиною залишається, але норовом буде лагідна й добра, як ягнятко, — жорстока судениця підійшла до Колеса Фортуни, що світилося, і де все ще було видно затишну кімнатку.

Повитуха піднесла до матері новонароджену доньку. Виснажена жінка потяглася до маляти, але була ще занадто слабка, щоб взяти його на руки. Нитка її життя ледве помітною павутинкою тяглася до веретенця Долі. І ось сталося непоправне. Злидня схопила свої ножиці та в одну мить перерізала тонку нитку. Жінка на постелі глибоко зітхнула й відкинулася на подушку. Судениця розвернулась і, голосно регочучи, пішла геть із зали. У палаці зависла зловісна тиша, тільки здалеку долинав хриплуватий голос Злидні:

Фортуна підійшла до Долі й ласкаво обняла її за плечі.

— Не журися, може, правду кажуть, не вродись вродливим… Дівчинка проживе щасливо і без краси.

— Я передчуваю біду. Покладе чорна перлина кінець щастю малої, — зі сльозами на очах сказала Доля.

— Що таке кінець? Це лише початок чогось нового, можливо, більш захопливого й прекрасного, — посміхнулась у відповідь Фортуна.

Розділ 2 Радість ходить поряд з горем

Далеко від гори Фатум на околиці невеликого містечка стояла бідна бакалійна крамничка. Хазяїн її був людиною чесною й працьовитою, але занадто доброю, а тому багатства так і не настягав. Бакалійник і його дружина жили дружно й появи первістка чекали як величезного щастя. Однак недаремно кажуть — у високосний рік чекай біди. Ось і до їхнього дому разом із великою радістю прийшов великий сум. У ніч на двадцять дев’яте лютого у бакалійника народилася донька, але дружина не витримала пологів і залишила його вдівцем. Та й новонароджена дівчинка була дуже слабенькою. Тому що батько, не сподіваючись, що вона житиме, вирішив її якомога швидше охрестити.

Уранці в день хрестин до крамнички постукалася бродяжка: ноги босі, вся в лахмітті, подерта хустина низько опущена на лоба, так що лиця не роздивишся. Дав їй бакалійник кілька монет і сказав:

— Щасливої тобі дороги, мандрівнице, помолися за мою дівчинку, мабуть, недовго їй жити залишилося.

— Не журись, чоловіче, на кожну хворобу ліки знайдуться. Я можу твою дочку вилікувати, — ласкаво сказала жебрачка. — Лише маю одну умову: дозволь мені стати хрещеною матір’ю твоєї дочки.

Тяжко було бакалійнику дати згоду, але чого тільки не зробиш заради спасіння власної дитини?

— А як ти думаєш дочку назвати? — запитала мандрівниця.

— Марфою, так, як дружину мою звали, — не задумуючись, відповів бакалійник.

— Ні, нехай звуть її Златою — і буде в неї золоте серце, — сказала незнайомка, а про себе сумно подумала: «Але не бути їй ніколи красунею й не мати золотого волосся».

Бакалійник не заперечував і, лише тяжко зітхнувши, сказав:

— Нехай буде по-твоєму. Злата — так Злата, аби одужала.

Мандрівниця наказала батькові залишити її наодинці з дівчинкою. Варто йому було вийти з кімнати, як бродяжка дістала зі складок старезної накидки кришталевий флакон з тягучою, мов мед, рідиною, дала дівчинці ковточок зілля, і тут сталося диво. Дихання маляти стало рівнішим, жар почав спадати.

Того ж дня дівчинку охрестили й назвали Златою. Сусіди дивом дивувались, чому бакалійник взяв у хрещені невідому жебрачку, але, трохи погомонівши, скоро про це й забули. Батько малої хотів віддячити бідній жінці, але та немов крізь землю провалилась. Але з того дня будь-яка хвороба обминала дівчинку.

Розділ 3 Ніколи!

День за днем минув рік. Одного разу на початку березня захурделило, замело так, ніби зима не на спочинок зібралась, а тільки сили набирала. Визирнув бакалійник на двір, а там сніг ліпить, вітер гуде, небо низько черевом на місто навалилося, ніби роздавити його хоче: не зрозумієш, чи то ніч, чи то день надворі. Місто наче вимерло. Усі по хатах поховалися. О такій порі на покупців чекати не варто.

Бакалійник замкнув двері на засув, зачинив віконниці та зібрався був піднятися нагору до своєї кімнати, як раптом хатою пролетів легенький вітерець. Полум’я свічок замиготіло й згасло. В одну мить запах прянощів і копчення мовби вивітрився, а повітря наповнилось ароматом квітів і польових трав. Злякався бакалійник. Перехрестився. Почав згаслу свічку запалювати, та руки тремтять, не слухаються. Хотів утекти, та ноги ніби до підлоги приросли.

Раптом крамничка освітилась яскравим світлом, і посеред неї просто перед прилавком з’явилася молоденька незнайомка дивної краси в легких шовкових шатах. На поясі в дівчини висіло позолочене веретенце, а в товсті коси були вплетені польові квіти.

— Не чекав гостей? Невже забув, що сьогодні свято, річниця хрестин твоєї дочки? Я прийшла хрещеницю свою провідати, — весело прощебетала незнайомка.

— А як же бродяжка?! — тільки й міг вимовити зачудований бакалійник.

— Люблю дивачити, — засміялася гостя.

— Хто ти, знатна панянко? Королева чи принцеса?

— Я — фея, і звуть мене Доля. То покажеш мені похресницю?

Варто було бакалійнику провести суденицю до Злати, як на нього напав такий сон, що він ледве доплентався до ліжка, а коли прокинувся вранці, то про все забув.

Чарівниця весь вечір няньчилася й бавилася з дівчинкою, на ніч заспівала їй колискову й поклала спати. На світанку Доля дала маленькій ковточок зілля і, поцілувавши похресницю, щезла так само таємниче, як і з’явилась. Відтоді так і повелося. Щороку напередодні річниці хрестин фея навідувалася до Злати, давала їй ковток чудового еліксиру й наступного ранку відлітала.

Злата росла на радість батькові й сусідам. Люди не переставали дивуватися розуму, працьовитості й доброті дівчинки. Її однолітки ще вчилися читати по складах, а вона вже подужала грамоту й вела конторські книги в крамниці.

Зі Златою торгівля йшла жваво. Батько змайстрував приступку, щоб маленьку продавщицю було видно з-за прилавка.

Кожен, хто заходив до магазину, радий був перемовитися слівцем з дівчинкою. До неї йшли з радощами й з тугою.

— Злато, допоможи вишити блузку. Ні в кого стьожки не виходять такими рівними, як у тебе, — просила подружка Поліна.

— Злато, чи не посидиш з моїми розбишаками? Я до рідні в гості зібралась, а вони тільки тебе й слухаються, — запрошувала сусідка.

— Злато, поясни задачку, у мене ніяк не виходить, — приходив сусідський хлопчик Іванко.

Минали роки. Цілісінький день Злата крутилась як дзиґа. Усмішка ні на хвилину не сходила з обличчя дівчини. Для кожного завжди у неї знаходилося добре слово, і все одразу йшло на лад. Характер Злата мала золотий, але росла вона напрочуд негарною: худа, сутулувата, ніс у рудому ластовинні, волосся ріденьке й тьмяне, наче пріла солома. Люди любили дівчину за добре серце й веселу вдачу та намагались не помічати вад зовнішності, а сама вона ніколи не замислювалася над цим. Але ось настав день, який все змінив.

Під Святий Вечір на танцях зібралося багато молоді. На свято з сусіднього містечка завітали гості. Усі веселилися до пізньої ночі. Найкращим танцюристом виявився заїжджий хлопець на ім’я Степан. Кучерявий і ставний, він припав до вподоби багатьом дівчатам, але з-поміж усіх він обрав подружку Злати, красуню Поліну. Злата, як завжди, самотньо стояла осторонь, дивлячись на танцюючі пари. Помітивши дівчину, Степан насмішливо запитав у Поліни:

— Що це за опудало стіну підпирає?

— Зовсім не опудало, — заступилася за подругу Поліна. — Це дочка бакалійника Злата. Шкода, що для неї ніколи кавалера не знаходиться.

— Зараз знайдемо, — хитро підморгнувши, засміявся Степан.

Він про щось пошептався зі своїми дружками, і ті наввипередки почали запрошувати Злату. Зашарівшись, не пам’ятаючи себе від щастя, дівчина кружляла в танці.

Саме у розпал свята Степан зупинив музику й запропонував обрати королеву вечора. Усі підтримали замір. Хтось запропонував на королеву Поліну.

Аж тут Степан несподівано сказав:

— Оголосімо королевою Злату.

Дружки його схвально прийняли пропозицію, та й місцеві хлопці та дівчата були не проти. Усі любили Злату за доброту й лагідну вдачу. Зніяковіла й щаслива, Злата вийшла на середину покою.

— Тепер черга за королем, та щоб красою й поведінкою був до пари королеві. Чи є такий? — крикнув Степан.

— Є! Ось він, саме прийшов! — загиготіли його дружки й вивели на середину кімнати бородатого козла. На рогах у нього теліпалася блазнівська паперова корона. Козел перелякано витріщив очі й мотав головою.

Златі до горла підступив задушливий клубок. Як була, в легенькій кофтинці, вона вискочила на вулицю і, не помічаючи морозу, кинулася до хати. Тієї ночі вона не змогла заснути. У її вухах лунав регіт Степана та його приятелів: «Козлина королева! Козлина королева!».

Ніколи ще дівчина не чекала хрещеної з таким нетерпінням. Щойно фея з’явилася на порозі, Злата кинулася до неї з мольбою.

— Люба хрещено, ви ж чарівниця. Створіть диво, зробіть мене хоч трішечки красивішою.

— Я боялася, що ти попросиш мене про це, — сумно захитала головою судениця. — На жаль, я не можу допомогти тобі.

Доля, нічого не приховуючи, розповіла Златі про те, що сталось у ніч її народження, і показала дівчині кришталевий флакон. На самому дні хлюпотіло трохи золотистої рідини, і в ній ще й досі плавали дві перлини: рожева та чорна.

— Завтра вранці, коли ти вип’єш останній ковток еліксиру життя, перлини розчиняться, і чарівне зілля перетвориться на отруту Варто тобі пригубити його, ти станеш божественно красивою, але глибоко нещасною. Разом із красою в тебе ввійде непомірна гординя — гріх, що здатен зруйнувати всі твої чесноти. Ось чому я не можу виконати твого прохання. Не варто міняти щастя на красу, — сказала фея.

— Ой, люба хрещено, хіба можна бути нещаснішою за мене? — заплакала бідна дівчина.

— Я бачу, що ти засмучена, але повір мені, це мине. Час — найкращий лікар. Обіцяй мені, що не торкнешся чарівного флакона, — суворо сказала хрещена.

— Обіцяю, — нехотя відказала Злата.

Настала ніч. У хатах один за одним згасали вогні. Найдовше світилися вікна в маленькій квартирці над бакалійною крамничкою. Мешканцям міста було невтямки, що сьогодні там приймають незвичайну гостю. Нарешті й ці віконця згасли. Місто занурилось у пітьму. Злата лежала в ліжку, але сон не йшов до неї. Вона думала про заповітний флакон і про рожеву перлину. Скоряючись нездоланному потягу, дівчина встала з ліжка та вийшла в коридор.

Розділ 4 Зілля

Ніч була тихою. Місяць, мов ліхтар, висів над містом, освітлюючи безлюдні вулиці. Круглі бані церкви та шпиль дзвіниці чітко вимальовувалися на темному оксамиті неба. У місячному світлі все виглядало таємничим і чарівним.

Здавалося, навіть сірі булижники бруківки перетворилися на срібні злитки. Найцікавіші промені зазирали у вікна будинків, де мирно спали мешканці маленького містечка.

Злата навшпиньки пройшла до кімнати, відведеної для дорогої гості, й обережно прочинила двері. «Я лише погляну на рожеву перлинку й відразу ж піду», — сказала вона собі.

Судениця мирно спала. Заповітний флакон, відблискуючи зламами кришталю, стояв на туалетному столику біля ліжка. Злата тихенько підійшла до нього, погладила кришталеві грані пальцем і, взявши пляшечку в долоні, піднесла її до вікна. У місячних променях рожева перлина світилася зсередини таємничим неземним світлом. Злата не помітила, як відкрила накривку й зробила ковток. Схаменувшись, дівчина злякалася своєї зухвалості, але тієї ж миті заспокоїла себе. Хрещена все одно дала б їй зілля, а отже ніякої біди не скоїлось.

Перш ніж поставити флакон на місце, дівчина ще раз подивилася на нього. Перлини щезли, а замість них на дні пляшечки плескалася, мов розплавлене срібло, тягуча рідина. Щось начебто підштовхнуло Злату: «Ось вона — краса! Упустиш — так і будеш усе життя «козлиною королевою!». Дівчина знову піднесла флакон до губ і зробила останній ковток.

Цього разу зілля виявилося гірким, як полин. Златі дух забило й запаморочилась голова. Флакон випав з її ослаблих пальців і, вдарившись об підлогу, розлетівся на друзки. Дівчинці здалося, що вона помирає. Земля захиталася під нею, і вона впала непритомна. Коли Злата прийшла до тями, то побачила хрещену, яка схилилася над нею.

— Бідне дитя! Що ж ти наробила! — скрикнула фея.

Заплакавши, дівчина почата просити у Долі вибачення, але у відповідь судениця гірко зітхнула.

— Я тебе пробачила, але мого прощення замало. Трунок гордині вже увійшов у тебе. Він отруюватиме твоє життя, і ти ніколи не будеш такою, як колись.

— Хрещено, будь ласка, допоможіть мені позбутися злих чарів, — заливаючись слізьми, просила Злата.

— Мої чари тут безсилі. Лише ти сама можеш допомогти собі. Для цього треба пройти тяжке випробування, але рідко кому це вдається, — похитала головою фея.

— Що за випробування? Підкажіть мені, люба хрещено. Я на все згодна, — заблагала Злата.

— Ти станеш на шлях одужання лише тоді, коли щиро пошкодуєш про те, що ти — гордівниця. Шлях цей довгий і складний, тому що від трунку гордині можна позбутися, лише спізнавши, що означає БУТИ ГІРШОЮ ЗА ВСІХ І НИЖЧОЮ ЗА ВСІХ, БУТИ ПОРОХОМ ПІД НОГАМИ ІНШИХ. Не зазнавши цього, тобі не позбутися злих чарів.

— Я обов’язково їх позбудусь! Я вже про все шкодую, — палко вигукнула дівчина.

— Нерозумна дитино, ти так нічого й не зрозуміла, — сумно вимовила Доля. — Я хотіла зробити тебе щасливою, але ти обрала для себе іншу долю. Що ж, чому бути, того не минути. Прощавай!

Фея сплеснула в долоні й щезла. На тому місці, де вона щойно стояла, здійнявся сніп іскор і згас без сліду.

Розділ 5 Дивні зміни

Засмучена, Злата повернулася до своєї кімнати. Вона думала, що всю ніч очей не стулить, але варто їй було прилягти на прохолодні простирадла й головою торкнутися подушки, як дрімота насунулася на неї, і вона заснула міцним безтурботним сном.

Зазвичай Злата прокидалася на світанку, але того ранку сонце піднялося високо в небо, посилаючи на землю потоки ласкавого світла, містечко давно ожило, а дівчина все ще спала. Надходив полудень, старий бакалійник кілька разів навшпиньки підходив до спальні дочки, не наважуючись розбудити її. Тривога сніжним клубком наростала в його душі. Чи не захворіла часом його люба донька?

Нарешті повіки Злати затремтіли. Дівчина розплющила очі й біля ліжка побачила батька.

— Прокинулась, красуне моя, — батько зітхнув з полегшенням.

«Красуня»! Слово наче обпалило Злату. Усі події минулої ночі напрочуд ясно промайнули перед нею. Тепер Злата не відчувала докорів сумління й не шкодувала про те, що не послухала хрещену, порушивши свою обіцянку. Дівчина квапливо зіскочила з ліжка й кинулася до дзеркала, але на неї чекало глибоке розчарування: зі сріблястого овалу на неї дивилася та сама непоказна простачка з ластовинням на носі й ріденьким волоссям.

«І навіщо лише я просила хрещену позбавити мене трунку гордині? Мабуть, Доля виконала моє прохання. Краще б вона залишила мені красу, а вже з гординею я б і без неї впоралася», — з прикрістю подумала Злата і, повернувшись до батька, різко вичитала отетерівшого старого.

— Ну що ти тут топчешся? Що, і крамницю ще й досі не відкрив?

Бакалійник, згорбившись, поплентався з кімнати. Златі стало шкода старого. Вона хотіла було кинутися до батька й обійняти його, але передумала. Прикрість і розчарування дівчини були такими сильними, що вона вирішила більше ніколи не дивитись у дзеркало й віднесла його до комори.

Збігали дні. Поступово сусіди почали помічати в своїй улюблениці зміни.

— Злато, допоможи мені пошити нову спідницю, — просила подружка.

— Сама вчись. Уже на виданні, а руки — крюки, — грубо відрізала Злата.

— Злато, допоможи рахунок підбити. Щось не сходиться, — попросив якось сусід.

— А голова навіщо, туполобий? — почув він у відповідь.

— Злато, зайшла б з моїми онучатами посидіти. У мене від них голова обертом йде. Бешкетують — просто горе, — покликала сусідка.

— Виховувати треба було, а не по гостях вештатись, — відмовилась Злата.

Минув ще якийсь час. Плечі Злати розпрямилися, ластовиння щезло, волосся стало густим і золотавим.

Одного разу Злата зайшла до комори й, випадково побачивши себе в дзеркалі, застигла зачудована. Вона дивовижно покращала. Дівчина повернула дзеркало до своєї кімнати й по кілька разів на день, завмираючи, дивилася в нього, кожного разу помічаючи, що стала ще кращою.

Парубків тягло до бакалійної крамнички, як мух до меду. Цілісінькі дні біля прилавку юрбились відвідувачі: хто за коробкою сірників зайде, хто за понюшкою тютюну, але дівчина таких покупців не дуже полюбляла.

— Діла на копійку, а балачок на карбованець. Сама лише морока, — презирливо кривилась вона.

Злата продовжувала розквітати, як ніжна троянда під променями літнього сонця. Усе в цій дівчині видавалось досконалим, але справжнісіньким дивом було її волосся. Коли вечорами вона розплітала тугі коси, волосся виблискувало на її плечах, мов хвиля чистого золота. Люди по-різному пояснювали неземну красу дівчини, але всі доходили думки, що без чарів тут не обійшлося: дуже вже змінився норов Злати. Подейкували, що в обмін на красу вона віддала свою ангельську душу. Ніхто більше не називав її колишнім іменем, а прозвали її — гордівниця. Проте вона не звертала на це уваги, з презирством дивлячись на всіх, ніби вони були лише пилюкою під її ногами.

Розділ 6 Пиром та завесіллячко

Частіше за інших до крамнички навідувався сусід Іван. Вони зі Златою приятелювали з дитинства. Батько Івана був відмінним кравцем, і син перейняв його майстерність. Жили вони заможно, і бакалійник думав, що про кращу пару для дочки й мріяти нічого. Одного разу вранці, коли весь трудовий люд був на роботі, Іван зайшов до крамнички.

— Чого це ти зранку приволочився? Може, сьогодні Свята неділя, чи в тебе справ немає? — запитала Злата, побачивши його.

— Не дивись на мене суворо. Не за покупками я прийшов, — сказав парубок. — Немає мені без тебе життя на світі божому. Дозволь до тебе старостів заслати.

— Старостів? — дівчина зміряла парубка льодяним поглядом і зайшлася сміхом: — Ой, насмішив. Буду я шило на швайку міняти: бакалійний прилавок на голку з наперстком. Ти очі маєш, чи взагалі осліп? Невже ти думаєш, що я зі своєю красою за першого стрічного піду?

— Який же ж я перший стрічний? — остовпів Іван. — Ми росли з тобою разом, і батько твій не проти.

— От з батьком і йди до шлюбу, а я поки що заміж не збираюсь, — відрізала красуня.

Осоромлений, Іван вискочив з крамниці. Невдовзі він одружився з привітною дівчиною, купив хату в іншому кінці міста й переїхав туди з молодою дружиною.

Засмутився бакалійник, але дочці вже не дорікав. Їй з чоловіком жити, їй і вибирати. Почали Злату інші парубки сватати, але кожен одержав відмову й образливі насмішки. Поговорили між собою нещасливі женихи та дійшли такої думки: дівчина, безумовно, красуня яких немає, але ж краса — тільки для очей, а з гордівницею жити — біду бідувати.

Подружки Злати одна за одною виходили заміж. Одного разу пройшла чутка, що приїхав Степан і засватав Поліну. На весілля скликали всю округу. Почувши про Степана, Злата згадала далеку вечірку й захотілось їй поглянути на кривдника.

Весільний поїзд повернувся з церкви, гості посідали за святкові столи, й бенкет розпочався. Весілля було саме в розпалі, коли двері відчинились і до хати зайшла Злата. Розпущене волосся, перехоплене блакитною стрічкою, огортало дівчину золотим ореолом, і вона була схожою на чарівне видіння. Степан дивився на неї мов зачарований. Як йому було впізнати у цьому небесному створінні «козлину королеву»? Злата посміхнулась — і молодий забув про все на світі. Казкова красуня ніби причарувала його. Степан підійшов до гості й зазирнув їй у вічі:

— Ти підеш зі мною до танцю?

— Чому ж не піти? Піду, — здивувавши всіх, погодилася гордівниця.

Музики так розгубились, що не знали, який танець грати, і лише мовчки перезирались один з одним.

— Отямся, адже ми вінчані! — підскочила до Степана Поліна, але той грубо відштовхнув її від себе:

— Іди, не люблю тебе. Лише її кохаю.

— Моє кохання заслужити треба, — посміхнулася красуня.

— Наказуй! — вигукнув Степан.

Злата пустотливо примружилась:

— Піди до хліва, виведи козла та проскочи на ньому вздовж вулиці.

Світлицею прокотився гомін.

— Не смійся наді мною, красуне, — заблагав Степан.

— Я і не думаю сміятись. Це моя умова, а не виконаєш — не бачити тобі мене поки й віку, — капризно тупнула ногою гордівниця.

— Що ж, нехай буде по-твоєму.

Притихлі й спантеличені, гості висипали у двір. Степан випустив з хліва бородатого козла й нерішуче підійшов до нього.

— Ну, сміливіше! Невже ти козла злякався? — засміялася Злата.

Степан обійшов козла, придивляючись, з якого боку до нього краще приступитись. Козел, відчувши недобре, скоса поглядав на хлопця сердитим оком. Нарешті парубок зловчився та стрибнув козлові на спину. Першої миті той остовпів від несподіванки: кому сподобається, щоб його об’їжджали, як коня? Прийшовши до тями, бородатий вирішив, що дешево не дасться. Він шарпнувся вбік і, скинувши невдалого наїзника, показав йому, що роги козлам дані не для краси.

На той час довкола зібрався величезний натовп. Хлопці свистіли й улюлюкали, дівчата верещали, парубки качалися зо сміху, а старі хрестились і хитали головами. Горе-наречений підскочив з землі й подивився на Злату. Вона підбадьорюючи кивнула йому, і парубок вдруге кинувся до козла. Цього разу сутичка тривала довше. Козел крутився як дзиґа, несамовито мекаючи й трясучи головою. Нарешті Степан так-сяк навалився на нього, обхопивши поперек живота й впершись лицем у хвіст. Тут козел розлютився не на жарт. Скинувши «вершника», він пустив у хід і роги, і копита.

— Ех, ти! Простого козла осідлати не можеш, де вже тобі свататись до «козлиної королеви»! Поглянь лише на себе! Тобі в базарний день гріш ціна, і то дорого, — презирливо всміхнулась Злата й пішла геть. А Степан поїхав з міста подалі від ганьби, залишивши Поліну не заміжньою і не дівкою.

Земляки почали уникати гордівниці. Зате до крамниці посунуло багато прийшлого народу. Кожного дня перед дверима магазинчика стояв або віз, або екіпаж, або навіть і карета. Молоді люди, які прочули про небувалу красу дівчини, потяглися звідусіль. Кожен хотів поглянути, чи й справді гордівниця така гарна, як кажуть, а варто юнакам було поглянути на неї, як вони тієї ж миті закохувалися, пропонуючи руку й серце. Одні намагалися привабити горду красуню молодецькою силою, інші — багатством, інші — знатним родом. Кожен сподівався, що саме йому пощастить, але серце гордівниці було холодним, мов лід. Осміяні женихи від’їжджали ні з чим, але дівчина мала таку небувалу красу, що бажаючі здобути її прихильність не переводились.

Розділ 7 «Будьте моєю королевою!»

На той час в королівському палаці принц не знаходив собі місця від нудьги. Треба сказати, що він був дуже гарний лицем, але гульвіса, яких світ не бачив. Придворне життя й багатство вкрай зіпсували його. Цілісінькими днями він пив-гуляв, поки всі розваги йому не обридли.

Якось княжич, найближчий приятель принца, раптом запропонував:

— А чому б нам не поїхати прогулятись? Я чув, у містечку, верст за сорок звідси, є бакалійна крамничка, і дочка хазяїна досить мила особа. Кажуть, вона диво яка гарна, але неприступна, мов айсберг. До неї сватався навіть дехто з придворних, але вона всім відмовила.

Принц зі сумнівом подивився на товариша:

— Що? Якась бакалійниця відмовила придворним? Цікаво на неї поглянути. Переодягнімось і ряженими підемо до цього містечка. Мені не відмовляла ще жодна дівчина. Подивимось, чи встоїть бакалійниця. Треба провчити цю маленьку негідницю.

Молоді гульвіси одяглися бродячими музиками й вирушили в дорогу. Пустивши коней галопом, вони швидко дісталися місця. На порозі бакалійної крамнички жартівники спробували надати серйозного вигляду своїм обличчям і зайшли до магазину. Дзвіночок над входом дзенькнув, сповіщаючи про прихід відвідувачів.

Крамниця була невеличкою й темною. У півтемряві на полицях тьмяно відсвічували банки з джемами, біля стінки стояли мішки з крупою й бочки з оливками й солоними огірками.

У повітрі стояв пряний аромат кориці, перцю й копчені. Словом, це була звичайнісінька бакалійна крамниця. Однак принцу, який звик до розкоші столичних магазинів, вона видалася злидарською й вбогою. Він був упевнений, що вони приїхали сюди даремно: навряд чи в такій дірі зустрінеш красуню, гідну уваги.

Раптом двері до магазину відчинились, і до крамниці зайшов хазяїн. Гульвіси, які сподівалися, що побачать гарненьку дівчину, не могли приховати свого розчарування.

— Що ви хотіли, панове? — ввічливо запитав бакалійник.

— Ми чули, що тут є красуня-хазяйка, — зухвало почав принц.

— Це моя дочка, — кивнув бакалійник.

Дивлячись на старого, принц подумав, що княжич розіграв його. Хіба може в облізлого крука народитися прекрасна лебідка?

Між тим бакалійник тяжко зітхнув і додав:

— Багато молодих людей заїжджає сюди. Тільки моя вам порада, співайте свої серенади іншим дівчатам, може, це зробить їх щасливими. Серце Злати наче скуте кригою, і навряд чи його відігріють ваші пісні.

«Якщо вже ми тут, варто хоча б поглянути на цю славнозвісну бакалійницю, яка, запевне, не являє собою нічого особливого», — подумав принц. До того ж він був не проти у відповідь підняти на жарти княжича. Весело підморгнувши бакалійнику, вдаваний музика сказав:

— Наші пісні кого хочеш відігріють. Мій друг згорає від кохання до вашої дочки. Ми сьогодні ж поведемо їх під вінець.

При цих словах княжича кинуло в жар. Він зовсім не збирався одружуватися з якоюсь крамаркою. Бакалійник сумно похитав головою й пішов за дочкою. Варто було молодикам залишитися наодинці, як принц від душі розсміявся, дивлячись на розгублене лице приятеля.

— Чого ти злякався? Якщо вона така гарна, як кажуть, одружишся з красунею. Ну, а якщо ні, то надалі не будеш жартувати з мене.

— Ви хотіли мене бачити? — почувся дівочий голос.

Молодики повернулись і застигли, ніби громом вражені. Ніколи їм ще не доводилося бачити такої вроди. Перед ними стояла не дівчина, а чарівна фея. Її блакитні очі, облямовані довгими темними віями, були мов бездонні криниці живої води, а волосся виблискувало на плечах, що червоне золото. Чим більше принц милувався дівчиною, тим більше його причаровувала її неземна краса.

Несподівано княжич опустився перед дівчиною на одне коліно й промовив:

— Пані, я готовий стати вашим чоловіком.

На принца ніби відро холодної води вилили. Він забув, що приїхав сюди лише задля того, щоб посміятися над бідною бакалійницею. Зараз він думав тільки про те, що цю дівчину не віддасть нікому. Красуня зміряла княжича очима й зробила жартівливий реверанс:

— Можливо, ви, пане, й готові, та тільки я не готова стати дружиною такого пихатого індика.

Княжич ніяк не чекав відмови. Він почервонів до коренів волосся й похапцем піднявся з колін. Дивлячись на його розгубленість, принц не міг утриматися від сміху. Дівчина теж засміялась. Вони стояли й реготали до сліз. Коли, нарешті, їхня бурхлива веселість минула, принц і дочка бакалійника забули про княжича. Молоді люди дивились один на одного, і їм здавалося, що вони самі на всьому білому світі. Серце дівчини защеміло, але вона не знала, що цей біль називається коханням. Удаваний музика торкнувся руки Злати:

— Прекрасна незнайомко, немає пісень, які могли би повідати світу про твою досконалість. Я готовий покласти до твоїх ніг ціле королівство, якщо ти погодишся стати моєю дружиною.

Злата з радістю віддала б серце бродячому музиканту, не вимагаючи нічого натомість. «Я згодна», — хотіла вигукнути вона, але гордість скувала її язик. Вона відмовила стільком вельможам і багатіям, хіба могла вона відразу ж дати згоду простому бродячому музикантові?

— Пусті слова! Ти, бродяга, даєш обіцянки, які личать наслідному принцові, — усміхнулася вона.

— Можливо, я лише бродячий співак, але кохання до тебе допоможе мені зробити неможливе. Будь моєю дружиною, і я зроблю тебе королевою.

— Що ж, коли будеш королем, тоді й приходь свататись, а поки що мені нема про що з тобою говорити, — відрізала Злата.

— Невже ти віддаси своє серце, тільки якщо я покладу до твоїх ніг корону? — запитав юнак.

— Хто сказав, що я віддам тобі серце? Я віддам тобі руку. Чому б і ні? Ти не гірший за інших. Щоправда, і не кращий.

Кров кинулася принцу до голови. Ніхто не наважувався з ним так розмовляти. Він спересердя вискочив з крамниці й кинувся геть, вирішивши назавжди викреслити горду красуню зі своєї пам’яті. Двері за прекрасним юнаком зачинилися. При думці про те, що вона ніколи більше його не побачить, у Злати стиснулося серце. Вона вискочила за поріг, щоб повернути молодого музику, але вулиця була пустою.

— Навіщо лише я прогнала його! Це все моя гордість, хай їй грець! — скрикнула Злата. Уперше за довгі місяці сльози покотилися по щоках, і вона спізнала, наскільки згубною є трутизна гордині.

Розділ 8 Далі — менше

Заставши дочку в сльозах, бакалійник кинувся до неї.

— Що з тобою, дитино моя? Чи не образив тебе хто?

— Я сама винна. Він пішов, і я більше ніколи його не побачу, — заливаючися слізьми, промовила дівчина.

Бакалійник згадав красеня-музику й одразу все зрозумів. Він обійняв дочку й ласкаво сказав:

— Не сумуй, люба донечко, якщо він щиро любить тебе, то незабаром обов’язково повернеться. Ось побачиш.

— Ти гадаєш? — з надією запитала Злата.

— Ну звичайно, — запевнив її батько.

Старий ладен був співати й танцювати від радості, що нарешті серце його дочки відтануло і вона знову стала такою, як колись — ласкавого та доброю Златою. Однак радість бакалійника була передчасною. Те, що вершилось місяцями, не можна виправити за єдину мить.

Злата витерла сльози й сказала:

— Ти правий. Ніде він не подінеться. Де ще він знайде таку красуню, як я? Прибіжить, як миленький.

Старий батько зрозумів, що Злата все та ж гордівниця й ані трохи не змінилась, але він помилявся. У серці гордої красуні поселилася любов. Удень дівчина мріяла про прекрасного музику, а ночами плакала, даремно чекаючи його повернення.

Одного разу, приміряючи перед дзеркалом наряди, Злата помітила, що речі їй стали завеликими й теліпаються, мов на вішалці.

«Мабуть, я схудла від переживань», — вирішила красуня.

Вона підшила спідниці й перекроїла сукні, але не минуло й тижня, як все знову виявилося завеликим. Злата не знала, що й думати. Якось одного разу вона взялася розставляти банки з варенням у комірчині й раптом виявила, що не може дотягнутися до полички.

— Що за напасть? Не могла ж я стати нижчою на зріст, — похоловши від страшної здогадки, вигукнула Злата.

Тим не менш, так воно й було. Злата зменшувалася з кожним днем. Там, де замішані чари, часом трапляється неймовірне. Кожного ранку дівчина тремтячи підходила до одвірка, де в її дитинстві батько робив зарубки, щоб позначити, на скільки виросла його донечка. Тепер Злата з жахом помічала, що стає все нижчою.

Бакалійнику довелося дістати приступку, на якій Злата стояла за прилавком ще маленькою дівчинкою, адже бідолашна тепер була на цілу голову нижчою за своїх ровесників.

Одного разу гордівниця йшла вулицею, як завжди не помічаючи нікого довкола.

— Дивіться, а красуня наша до землі росте! — раптом почула вона за спиною глузливий вигук.

Злата озирнулася. Люди тикали в неї пальцями й зубоскалили.

— Недомірок! Ліліпутка! — на всі боки дражнили її шибеники.

Згоряючи від сорому, горда красуня кинулася додому, але до бакалійної крамниці було далеко. Хлопчаки з гиканням і гаканням побігли за нею. Перехожі сміялися їй навздогін. Ні в кого не знайшлося для гордівниці ні співчуття, ні жалю.

Відтоді Злата перестала бувати на вулиці. Тільки ночами, коли всі спали, дівчина виходила за поріг, милувалася зірками, дивилася на вулицю, оповиту сном, знайому їй з дитинства, і сумно зітхала. Скоро навіть приступка перестала приховувати ваду Злати. Тепер дівчина була не більша за восьмирічну дитину. Їй набридло перешивати сукенки, які постійно виявлялися їй завеликими. Речі висіли на ній, ніби пошиті на виріст, але краса гордівниці все ще була досконалою.

Одного разу дівчина дістала з гардероба синю сукняну спідницю з оксамитовим поясочком і мережану блузку, ті самі, що були на ній того злощасного дня, коли вона зустріла красеня-музику. Відтоді Злата не одягала їх жодного разу.

Спогади наринули на дівчину. Їй схотілося знову приміряти цей одяг. Вона почала похапцем переодягатися, плутаючись у зборках широчезної спідниці. І тут сталося диво: варто було Златі убратися в давно забутий одяг, як речі зменшились і стали саме на неї.

«Можливо, чари розсіялись, і я така сама, як і раніше?» — зраділа дівчина й побігла до дзеркала, але! Вона все ще залишалася маленькою, і лише її вбрання, немов під дією чарів, зменшилося разом з нею.

Розділ 9 Спокуслива пропозиція

— Лише сьогодні! Єдина вистава! Найкращі артисти світу! Поспішайте! Поспішайте! Поспішайте!

Вулицями міста їхала яскраво розписана кибитка. Худа кобила, яка тягла віз, була вкрита строкатою попоною, а в її ріденькій гриві майоріли барвисті стрічки. На козлах, широко посміхаючись, сидів чоловік, суворий на вигляд. Незважаючи на привітну посмішку, він нагадував розбійника з великої дороги. Позад нього стояли кволий хлопчина, одягнений у строкатий костюм скомороха, і яскраво розмальована дівиця. Скоморох, смішно роздуваючи щоки, дудів у бувалу, але начищену до блиску сурму, що видавала несамовиті пронизливі звуки, які в жодному разі не претендували на те, щоб називатися музикою, а дівиця била у величезний барабан.

Час від часу вони припиняли мучити інструменти та скликали всіх на вечірню виставу. У розмірене життя маленького містечка увірвався дух мандрів і пригод, очікування свята й чарів, які може принести лише мандрівний цирк шапіто.

Злата сиділа у своїй кімнатці над бакалійною крамничкою, коли її увагу привернув шум, що долинав з вулиці. Вона визирнула у вікно й побачила розписану кибитку, яку супроводжувала юрба дітлахів.

«Ой, як би мені хотілося потрапити на виставу!» — подумала дівчина, але, на жаль, це здавалося неможливим. Варто їй було з’явитися на вулиці, як міські шибеники відразу починали глузувати з неї. З певного часу навіть у крамниці красуня неохоче виходила до людей, і за прилавком усе частіше стояв її батько.

Скоро кибитка зникла за поворотом, і відчуття свята пішло разом з нею. Злата тяжко зітхнула. Їй набридло бути в’язнем у власному домі. Вона раптом уявила собі, як було б добре вирватися на волю, бродити дорогами, спати під зоряним небом і зустрічати світанки, як її коханий музикант.

«Як шкода, що це неможливо», — з сумом подумала дівчина. Вона ще не знала, що доля вже все вирішила за неї.

Повідомивши глядачам про своє прибуття, актори розташувалися на пустирі поблизу міста й вирушили на пошуки чогось їстівного. Недивно, що один з них натрапив на околичну бакалійну крамничку.

— Агов, батечку, а чи не знайдеться в тебе чого-небудь, щоб благородні артисти могли напхати свої шлунки?! — загримів у крамниці соковитий бас.

Приваблена незнайомим голосом, Злата спустилася сходами й притулилася до погано зачинених дверей, що вели до бакалійної крамниці. Біля прилавка стояв високий, міцної статури чоловік з молодецькими вусами. Останнім часом незнайомці рідко з’являлися в магазинчику. Дівчина спостерігала, як вусатий вибирає товар і безцеремонно куштує солоні огірки й маслини.

— Зваж-но мені, добродію, ковбаси й сиру, — сказав відвідувач.

Бакалійник попрямував до комори, і раптом вусатий побачив дівчину, яка причаїлася за дверима. На обличчі артиста відбилося здивування, але наступної секунди він розплився в солодкій усмішці.

— Пані, я очам своїм не вірю. Батеньку, чом ви ховаєте від людей ось таку перлину! — вигукнув він.

В очах вусатого блиснув жадібний вогник.

«Що за диво-карлиця! Можливо, якщо прибрати її до своїх рук, на ній можна непогано заробити», — подумав циркач.

Златі вже давно не робили компліментів, тому, незважаючи на те, що цей чоловік лякав її, їй захотілося з ним поговорити.

— Я — хазяїн цирку, який приїхав до вас на гастролі. Сподіваюся, ви прийдете на нашу виставу? — продовжував незнайомець.

— Вона нікуди не піде, — суворо сказав бакалійник, загороджуючи свою крихітну дочку.

— Дуже шкода, — удавано зітхнув вусатий. — А втім, я розумію вашого батька. Таку красу треба берегти особливо, — він церемонно вклонився дівчині.

— Ой, таточку, облиште. Підіть відпочиньте. Я можу зважити ковбасу й сир сама, — роздратовано сказала Злата.

Не вистачало ще, щоб незнайомець подумав, що її тримають під замком. Вусатий вселяв бакалійнику страх, але старий не заперечив дочці й пішов.

— То ви приймаєте моє запрошення? — наполегливо запитав Вусатий.

— Боюсь, що ні. Варто мені з’явитися на вулиці, як усі хлопчаки сміються та знущаються наді мною, — несподівано для себе призналася Злата.

— Не може бути! Ви така прекрасна, що над вами неможливо сміятися! — з удаваним здивуванням вигукнув циркач.

— А проте так воно і є, — зітхнула дівчина.

Лестощі зробили свою справу, і вона була ладна довіритися цій людині.

— Послухайте, а чому б вам не поїхати з цього містечка, де всі такі жорстокі до вас? — лукаво примружившись, запропонував вусатий. — їдьмо з нами, і я зроблю з вас видатну актрису.

— Але ж я ніколи не виступала, — нерішуче заперечила Злата.

— Це не має значення. Ваша краса говорить сама за себе. Хіба вам місце в цій дірі? Кращі сцени великих міст будуть біля ваших ніг. Вам аплодуватимуть у всьому світі! — з захватом брехав циркач.

— Я не можу залишити батька, — все ще вагалася Злата.

— Я не маю права примушувати вас, але поміркуйте, що краще: скніти в містечку, де над вами сміються, чи сяяти в столиці, де вами захоплюватимуться? — запитав вусатий і, не чекаючи відповіді, додав: — Наш віз стоїть у полі, за містом. Ми чекатимемо на вас до світанку, пані. Упевнений, якщо ви розсудливі, то прийдете до нас.

Розділ 10 Вітер мандрів

На землю опустилася ніч, і містечко занурилось у сон, а Злата все ще не могла вирішити, як їй вчинити. Вона ніколи не подорожувала й не бувала в чужих краях. Усе життя дівчина прожила в маленькій затишній квартирці над бакалійною крамничкою й лише тепер зрозуміла, як дорога їй тут кожна дрібничка. Раніше Злата і не подумала б шукати кращої долі на чужині, але тепер, коли друзі стали ворогами, а хата — в’язницею, невідоме вабило дівчину обіцянкою примарного щастя. Вона згадала красеня-музику. Адже він також бродить різними дорогами. Що, як вони зустрінуться? Серце дівчини радісно забилося, але цієї ж миті вона відігнала від себе цю думку. Ні, вона ніколи не наважиться стати перед очима прекрасного барда такою, якою зробилась тепер.

Було далеко за північ, коли Злата нарешті прийняла рішення. Про всяк випадок вона взяла голку з нитками, на хвилинку зайшла до батька, який спав, і, поцілувавши його на прощання, вибігла на вулицю. Бідолашна й не підозрювала, які випробування чекають на неї. Злата поспішала знайомими вулицями подалі з міста.

У темряві розложистого поля вона побачила вогник — це циркачі палили багаття. Дівчина сповільнила ходу. Їй було боязко починати нове життя, але тепер, коли вона, нарешті, опинилася на свободі, жага мандрів і пригод охопила її, і вона впевнено покрокувала вперед.

Біля багаття сиділи четверо. Вони й складали всю трупу цирку шапіто. Кволий хлопець, який зображував скомороха, палкою ворушив вугілля, дістаючи печену картоплю. Поряд з ним сиділа фарбована дівиця на ім’я Розіта. Вона була єдиною дамою в чоловічому товаристві. Біля Розіти солодко сопів товстун, але головним тут, безумовно, був вусатий, з яким Златі довелося зустрітися у крамничці. Він лежав, поважно розвалившись біля багаття, виставивши підошви чобіт до вогню.

Коли вусатий побачив Злату, то тієї ж миті скочив на ноги й, потираючи долоні, вигукнув:

— А ось і наша примадонна! Поаплодуємо, панове артисти!

У відблисках вогню його лице й довжелезні вуса здавалися зловісними. Серце Злати стиснулося в тривожному передчутті. Циркачі з цікавістю подивилися в її бік. Навіть товстун прокинувся і, голосно позіхнувши, тупо витріщився на дівчину. Розіті Злата не сподобалася з першого погляду.

— Кажуть, ти бакалійниця? — запитала вона, прискіпливо обдивляючись нову артистку з голови до п’ят.

— Так, — кивнула Злата, намагаючись не виказати своєї несміливості. Уперше вона була вночі не вдома, а в чистому полі з незнайомими людьми.

— У такому разі могла б принести щось пожувати. Прийшла з порожніми руками, — невдоволено процідила дівиця.

— Розіто, як тобі не соромно! Як ти приймаєш нашу гостю? — докірливо похитав головою вусатий і, схилившись у блазнівському уклоні, звернувся до Злати: — Влаштовуйтеся, пані. На світанку ми вирушимо в дорогу.

Кволий посунувся, звільняючи для дівчини місце біля багаття. Артисти спали просто на землі, закутуючись у засмальцьовані ковдри. Злата не звикла до такої ночівлі. Вона лежала й слухала, як уві сні сопе кволий, прицмокує товстун і, перекрикуючи всі звуки, хропе вусатий. Усю ніч дівчина не стулила очей. Рано-вранці, ледь зазоріло, артисти прокинулись. Розіта зігріла чаю в казанку й роздала всім по шматку хліба з сиром. Дійшовши до Злати, вона невдоволено буркнула:

— Ще один рот! Нічого не заробила, а їсти вже давай!

— Дякую, я не голодна, — гордовито відповіла Злата й відвернулася.

— Ти ба, яка гордівниця! Не хочеш, не треба, — посміхнулася циркачка.

Перекусивши, артисти сіли в кибитку й покотили дорогою до нових міст. Злата сиділа на козлах поряд з кволим. На свіжому повітрі вона швидко зголодніла.

«І чому я не здогадалася нічого прихопити з собою? Ну, нічого, я зумію заробити собі на хліб. Я виступатиму краще за цю фарбовану ляльку», — думала вона.

Кволий, озирнувшись на фургон і переконавшися, що на нього ніхто не дивиться, потайки простяг дівчині шматок черствого хліба.

— Гей, гордівнице, їж. Тільки щоб Розіта не бачила. Ти даремно їй заперечуєш, з нею краще не зв’язуватися, — пошепки порадив він.

Злата з вдячністю прийняла хліб. Помалу вони розговорились.

— Ти — скоморох? — запитала дівчина.

— Так, але це не найголовніше. Ось мій коронний номер! Кволий з гордістю виставив перед нею долоню. — Я — людина з шістьма пальцями!

Намагаючись не показати бридливості, Злата відвернулася.

— А я ніколи не виступала. Не знаю, чи вийде у мене, — трохи помовчавши сказала вона.

— Звичайно, вийде! Ще б пак! Знаєш, що б там не казали, а потворність — не така погана штука. Нею завжди можна заробити на хліб, адже скрізь знайдуться диваки, згодні викласти дзвінку монету, щоб подивитися на нас з тобою, — підморгнув Кволий.

— Потворність?! — з жахом повторила Злата.

Невже він вважає її потворою?

— Та ти не ображайся. Ти, звичайно, гарненька, але бути гарненькою ліліпуткою — це зовсім не те, що бути нормальною людиною.

У словах хлопця була гірка правда, і Злата не знайшла, що відповісти. Далі вони їхали мовчки.

Розділ 11 Уперше на арені!

Кілька днів цирк колесив дорогами, показуючи вистави в маленьких містечках. Часом артисти ледве могли нашкребти собі на харчі. Розіта безперервно скаржилася, що гордівницю доводиться годувати дарма, але вусатий чомусь не поспішав випускати дівчину на арену.

— На все свій час, — посміюючись, говорив він.

«Він — людина добра, хоча вигляд у нього жорстокий», — думала про Вусатого Злата. Вона й не підозрювала, що той просто вичікує, поки вони від’їдуть далі, щоб вона не могла повернутися додому. Однак нову «зірку» довелося показати раніше, ніж передбачав вусатий.

Того дня все йшло шкереберть. Почалося з того, що якийсь собака поцупив у циркачів шматок вареної яловичини й благородним артистам довелося задовольнитися сухим хлібом з окропом. Під час вистави нещастя посипались одне за одним. Жонглюючи, скоморох не встиг спіймати один з м’ячиків, і той, відлетівши вбік, попав просто в лоба глядачеві з першого ряду. Потерпілий почав обурено кричати, що йому набили гулю, і вимагати відшкодувати збитки. На щастя, скоморох швидко зметикував:

— Гей, приятелю, ти кажеш, у тебе на лобі вискочила гуля? — звернувся він до ображеного глядача.

— Саме так, — підтвердив той.

— А ти впевнений, що раніше гулі не було?

— Звичайно!

— Отже, ти одержав щось новеньке й ще повинен за це доплатити.

Публіці жарт сподобався: кожен був радий посміятися над гулею на лобі, якщо лоб чужий. Під насмішки залу розлючений потерпілий залишив своє місце, і вистава продовжувалась, але на цьому пригоди не закінчилися.

Коли вусатий показував фокуси, у циліндра відірвалося подвійне дно, і все, що факір мав звідти діставати, висипалося на землю. Публіка відчула себе обдуреною, вусатому довелося швидко ретируватися. Щоб затерти конфуз, на сцені з’явився «чоловік-гора».

Його зображав товстун. Треба сказати, що перед виступом він одягав надувну гумову жилетку, від чого й справді набував гігантських розмірів. Цього разу його вихід на арену був таким квапливим, що він не встиг гарненько заткнути корок на жилеті.

Глядачі зустріли появу «чоловіка-гори» здивованими вигуками. Товстун поважно пройшовся перед солідною публікою. Підійшовши до «пудової» гирі, яка насправді була порожньою всередині, він нахилився, щоб її підняти, але тієї ж миті корок на жилеті вискочив, повітря зі свистом вирвалося з нього, і «чоловік-гора» почав худнути на очах. Благородні актори зрозуміли, що чергове шахрайство їм не минеться. Треба було рятувати становище. І раптом вусатий згадав про новеньку.

— Послухай, крихітко, тобі доведеться заспівати, — сказав він, і схопивши Злату за руку, потяг на арену.

— Але я раніше ніколи не співала перед публікою, — опиралася дівчина.

— Ти ж не хочеш, щоб твоїх вірних друзів пригостили стусанами? — наполягав вусатий.

— Я завжди казала, що вона не здатна заробити ні копійки, — втрутилася Розіта.

Її слова підхльоснули Злату. Врешті-решт вона доведе, що може заробляти нічим не гірше за інших. Дівчина гордо закинула голову й сказала:

— Добре, я співатиму!

Публіка шаленіла. Від пронизливого свисту й тупоту ніг підмостки, здавалось, ось-ось заваляться. Коли на арену полетіли тухлі яйця, перед завісою з’явився вусатий і оголосив:

— Шановна публіко! Прошу уваги! Зараз ви побачите справжню перлину! Ваше терпіння буде винагороджене. Перед вами виступає найдивовижніша, найпрекрасніша карлиця в світі. Слово «карлиця» боляче вразило Злату. Вона була ладна провалитися крізь землю, але відступати було пізно. Скоморох і товстун дивилися на неї так, ніби вона була їхньою останньою надією, а Розіта зневажливо посміхалась.

— Ситі по горло вашими виступами! — не вгамовувалася публіка.

— Либонь ваша карлиця вродлива, як руда Меланія, якщо на неї вимазати пуди зо два рум’ян!

Вусатий відсмикнув завісу. У глядачів вирвалося захоплене зітхання. Перед ними дійсно стояло найчарівніше створіння, яке можна собі уявити. Волосся, подібно до золотої хвилі, вилося по плечах дівчини. Вона була тендітною і ніжною, мов рідкісна дивовижна квітка. Навіть найгорластіші крикуни сором’язливо притихли. Настала тиша. Злата вийшла на середину арени й заспівала. Від хвилювання голос її зривався, від чого спів виходив таким жалібним, що до кінця номеру публіка ладна була ридати разом з артисткою. Щойно Злата закінчила співати й пішла за куліси, як вусатий запхав їй до рук капелюха.

— Піди по кругу, здається, ці бовдури готові викласти копійчину, — шепнув він.

Злата подумала, що вона недочула. Невже цей циркач думає, що вона принизиться до того, щоб ходити з капелюхом, мов жебрачка?

— Нізащо! — з викликом сказала вона.

— А ти, як я подивлюсь, і справді гордівниця, — розлютився циркач і, перш ніж Злата встигла опам’ятатися, знову випхав її на арену. До капелюха посипались монети.

Того вечора артисти наїлися досхочу, і у них навіть залишилося дещо у запас, але Злату не тішили її перші зароблені на сцені гроші. Вона майже не торкнулася їжі.

«Хто б міг подумати, що я так низько впаду?» — з соромом думала вона.

Вусатий, розомлілий від ситості й дешевого вина, задоволено потирав руки:

— Що я казав! Ця дівчина принесе нам гроші! Вона зуміє вичавити з публіки дзвінку монету!

Почувши його слова, Злата остовпіла. Так ось яке майбутнє «видатної актриси» на неї чекає!

— Я не обходитиму публіку з капелюхом, — твердо сказала дівчина.

— Запам’ятай, крихітко, тут командую я! — зареготав вусатий.

— Мною ніхто не командуватиме! Як тільки розвидніється, я піду!

— Не вийде, лялечко! Нікуди ти від мене не дінешся, — пробасив вусатий і додав: — Запам’ятай, ти не одержиш їжі доти, поки не станеш слухняною.

Злата опинилася в полоні. Удень за нею пильно слідкували, а на ніч міцно зв’язували ноги шнурком. Ось уже кілька днів вона не мала й крихти в роті, але навіть скоморох, який ставився до неї краще за інших, не пошкодував бідолаху.

«Нащо потурати її примхам? — думав він. — Нехай виступає, як інші, тоді й одержить свою порцію обіду».

Від голоду Злата ледве трималася на ногах, але, коли циркачі сідали до столу, вона лише гордо закидала голову й відверталась. Її упертість доводила вусатого до ошаленіння. Він вирішив будь що зламати характер непокірної гордівниці.

Розділ 12 Втеча

Стояв чудовий літній ранок. Сонце піднялося високо в небо, але в повітрі ще відчувалась ранкова свіжість. Шкапа, яка відпочила за ніч, бадьоро торохала дорогою. Невдовзі кибитка під’їхала до роздоріжжя. На вкопаному в землю стовпі висіло два дороговкази.

— Ну й занесло ж нас! — викрикнув вусатий, натягуючи поводи.

Вибір перед кочівниками стояв справді нелегкий. На правій стрілці було написано: «МЕРТВА ТРЯСОВИНА», а на лівій — «ГОРИ СКРУТИ ШИЮ».

— Веселеньке місце, нічого сказати, куди кинь, то все клин, — похитав головою скоморох.

Деякий час циркачі роздумували, чи не варто повернути назад, але зворотний шлях заробітку не обіцяв. Однак і в Мертвій трясовині золотого дощу чекати не доводилося. Гірське пасмо, незважаючи на свою грізну назву, на фоні блакитного неба здавалося велично спокійним.

— Я думаю, краще піти через гори, — запропонував скоморох. — Я чув, за ними лежать багаті села й міста. Ось де нам, бідним циркачам, можна гарненько поживитися.

— Е ні! Я в ці гори ані кроку! — запротестувала Розіта. — Кажуть, там живе велетень-людожер на прізвисько Скрути Шию. Ночами він виходить за здобиччю, і горе тому, хто потрапить йому до рук.

Почувши про велетня, товстуна пройняв дрож і він підтримав Розіту. Уже хто-хто, а він — ласий шматочок для людожера. Усі чекали, що скаже вусатий. Той уявив собі багаті ярмарки й повні пригорщі монет. Він оцінююче подивився на гори, що виднілися вдалині, і сказав:

— Якщо ми негайно вирушимо, то до вечора будемо по той бік пасма.

Кибитка повернула ліворуч. Дорога, що вела до перевалу, виявилась досить похилою, але виснажена кобила насилу тягла кибитку з вантажем, весь час спотикаючись і зупиняючись. Віз просувався значно повільніше, ніж того хотілося б циркачам.

Перевалило за полудень — артисти занепокоїлись. Вусатий з усіх сил гнав знесилену кобилу. Хто бажає опинитися вночі в горах, де хазяйнує людожер? Переїхавши перевал, циркачі зітхнули з полегшенням. На спуск віз покотився веселіше.

— Ну й гори Скрути Шию! Та це ж просто прогулянка, саме задоволення! — зареготав вусатий, і тут, ніби як на сміх, почувся тріскіт. Кибитка різко похилилася набік, і відірване колесо покотилося вниз дорогою. Скоморох дивом устиг наздогнати його, поки воно не провалилось у прірву.

Треба було вирушати на пошуки нічлігу. Удача супроводжувала вусатого: саме він знайшов підходящий притулок.

Високо в скелі зяяла печера, до якої вела єдина стежинка, така вузька, що нею ледве могла пройти людина. Якби велетень надумав дертися туди, він неминуче зірвався б у прірву. Про кращий нічліг не можна було й мріяти.

Артисти перетягли свій нехитрий скарб до печери. До самих сутінок чоловіки вовтузилися з ремонтом зламаної вісі, а потім, змучені й голодні, пішли до сховища, де на них чекали Розіта та Злата. Золотоволоса красуня твердо вирішила втекти. Дівчина зрозуміла, що настала слушна година. Навряд чи циркачі шукатимуть її вночі в горах. Для втечі треба була набратися сил, тому, коли Розіта розливала в миски зварену на вогнищі юшку, Злата покірно підійшла до вусатого.

— Я виступатиму. Будь ласка, дайте мені поїсти, — попросила вона. Циркач самовдоволено розреготався.

— Тож-бо й воно! Я знаю, як приборкувати непокірних. Тепер ти будеш у мене як шовкова! Розіто, нагодуй карлицю, — наказав він акробатці.

Вусатий був занадто захоплений своєю перемогою, щоб помітити лукавий вогник в очах мініатюрної красуні. Цієї ночі Злату вже не зв’язували. Невдовзі після вечері, змучившись після тяжкого дня, всі міцно заснули.

Злата тихенько підвелася з купи ганчір’я, яке правило їй за постіль, і вийшла з печери. Притулившись до скелі, дівчина обережно йшла стежиною, намацуючи кожен крок. У місячному світлі її фігурка на тлі голих скель здавалася тендітною та беззахисною. Бажання опинитися якомога далі від лютого мучителя гнало дівчину вперед і додавало їй сміливості. Утікачка не пам’ятала, як дійшла до кінця стежини і, не озираючись, кинулася гірським схилом до лісу. Вона бігла, не чуючи під собою ніг. Здавалося, самі скелясті виступи допомагали їй. Вона жодного разу не спіткнулася й не впала в темряві. Нарешті, зрозумівши, що вона в безпеці, Злата зупинилася перепочити. Сили покинули її, і вона опустилася на землю.

Розділ 13 Старий млин

На одному з численних порогів звивистої гарної річки стояв старий водяний млин. Тут жив самотній старий мірошник, так само старий, як і його борошномельня. Був він незлобливим, але роки самітництва зробили його нелюдимим і мовчазним. Та й ніколи йому було прохолоджуватися за марними бесідами.

Вода, вируючи й пінячись, невпинно обертала млинове колесо, приводячи в рух важкі жорна. Млин працював цілодобово. Хоч і далеченько було людям діставатися гірського млина, робота в старого не переводилась, тому що знав він особливий наговір: пироги й хліб, спечені з муки, змеленої на його млині, ніколи не черствіли. Пекарі воліли проїхати декілька зайвих верст, щоб одержати його чарівного борошенця.

Удень старий працював не покладаючи рук, а вночі чаклував, так що зерно саме собою сипалося на жорна, готове борошно пересипалося в мішки, а ті самі собою зав’язувались.

Удень шлях до млина був безпечний, хоча про тутешні місця ходило чимало поговорів. Казали, що в горах живе велетень Скрути Шию зі своєю велеткою, а деякі молодці навіть нахвалялися, що бачили пасовище, де пасеться їхня отара. Часом люди дивувались, як мірошник не боїться такого сусідства, але всі вважали, що старий заговірне слово знає.

Однак тут обходилося без чаклунства. Велетні мали з мірошником давню угоду. Раз на місяць, коли народжувався молодик, Скрути Шию приходив до млина й забирав два повних мішки: один з борошном, другий з висівками, а порожні мішки залишав на порозі. Щоправда, мішки у велетня були не звичайні, а з секретом: скільки з них не витягай, а точно протягом місяця ні борошно, ні висівки в них не закінчувались, але точнісінько на новий місяць мішки враз робилися порожніми, і велетень, крекчучи, вирушав до старого млина.

Тієї самої ночі, коли Злата втекла від циркачів, велетка надумала спекти паляниці. Полізла до мішка, а в ньому жодної пригорщі борошна.

— Гей ти, неробо! — сердито покликала вона чоловіка. — Коли твоє черево буде таким же порожнім, як і твоя голова, ти перестанеш забувати, що треба йти до млина.

— А хай йому грець, цьому млину! Адже я щойно приніс тобі повний мішок борошна. До того ж я цілий день пас кіз, — невдоволено пробурчав Скрути Шию.

— І не соромно тобі, старий ледацюго? Цілий день, поки кози пасуться на луці, ти викачуєшся на підстилці, та ще й вночі, коли всі порядні велетні виходять по здобич, від тебе ніякої користі. Зараз же бери мішки та йди до млина, інакше спати ляжеш, облизавши макогона.

Хоч який грізний був людожер, а знав, що з дружиною краще не жартувати. Чого доброго й справді залишить на голодному пайку. Він неохоче підвівся з нагрітої лежанки і, взявши мішки, попростував до млина.

Розділ 14 Новий полон

Отямившись, Злата не відразу зрозуміла, де знаходиться. Замість ковдри під нею розстелився бархатистий мох. Над головою висів темно-синій клапоть нічного неба, засіяний золотими монетками зірок. Місяць, який щойно народився, тоненьким блідим серпиком виглядав з-поза розлогої гілки вільшини, що схилилася над дівчиною. Звідкись знизу долинав шум далекого водоспаду. Не було чути ні страшного хропіння вусатого, ні огидного прицмокування товстуна.

Злату охопила радість. Їй таки пощастило вирватись від осоружного циркача! Вона на волі! Золотоволоса красуня скочила на ноги і, сміючись, закружляла в танці. Її сміх був подібний до дзвону дзвіночка. У золоте волосся впліталися срібні павутинки місячних променів, через що здавалося, що дівчина випромінює сяйво. Якби хто побачив її цієї миті, то напевне, подумав би, що це чарівна фея. Але, на жаль, невдовзі «феї» довелося спуститися з небес на землю і згадати, що вона лише бідна дівчина, яка опинилася одна-однісінька на лісовому схилі.

Довкола громадилися дерева, за кожним стовбуром ховалися зловісні тіні. Здавалося, кудлаті кущі ось-ось оживуть і перетворяться на диких звірів. Златі зробилося страшно. Щоб набратися хоробрості, вона закинула голову і, подивившись на верхівки дерев, вголос промовила:

— Любі дерева, адже ви не завдасте мені лиха? Я ніколи не робила вам нічого поганого, і мені нема чого вас боятися. Ми будемо друзями.

Дівчина провела долонею по теплому пошкарублому стовбуру модрини. У ньому відчувався подих життя, і Златі здалося, що вона не одна, що кожний кущик і кожне деревце — її спільники, ладні прийти на допомогу й сховати від переслідувачів. Дівчина заспокоїлась.

— Ох, люди, мабуть, подумали б, що я втратила розум, але мені здається, що дерева й справді чують і розуміють мене, — розсміялася Злата.

Цієї миті густі крони торкнув вітерець. Дерева захитались і зашелестіли. Злата готова була присягнутися, що лісові велетні відповідають їй. Вона прислухалася, намагаючись зрозуміти слова в шепотінні листя.

Раптом у шумі водоспаду й шепоті лісу Златі причувся ледь чутний звук, подібний до скреготу. Що б це могло бути? Дівчина, обережно ступаючи, почала спускатися схилом гори туди, звідки долинало скрипіння.

Схил у цьому місці був похилий, але дерева мов сказилися. Гілки, наче руки, хапали Злату за сукню, коріння намагалося підставити ногу, тонкі лозинки чіплялися за волосся. Ліс ніби ожив, стаючи на шляху непоборною перешкодою, але Злата не звикла відступати. Вона вперто продовжувала йти.

Незабаром її наполегливість була винагороджена. Вона вийшла до гірської річки. На березі тьмянів обрис водяного млина. Вода падала на колесо, і воно повільно оберталося, переливаючи прозорі струмені з лопаті на лопать. Дрібні бризки діамантовим розсипом сяяли в місячному світлі.

У нічній тиші ясно чувся скрегіт жорен і шурхіт зерна, що пересипалося. Серце Злати радісно забилося.

«Для велетня млин замалий. Отже тут живуть люди, — подумала вона. — Однак чому вони працюють вночі в непроглядній темряві?»

Злата зробила крок до млина, але мало не впала. Спідниця зачепилася за старий корявий сук. Дівчина смикнула за поділ. Кронами дерев пронісся шелест. На мить Златі видалося, що дерева хочуть її про щось попередити, але вона відразу ж відігнала від себе цю безглузду думку. Мало що може привидітися вночі у лісі. Золотоволоса красуня попрямувала до млина.

У будинку було тихо й темно. На порозі стояли два величезних, туго напханих мішки. Злата піднялася на ґанок і замислилась, чи ввічливо буде будити господарів серед ночі, чи краще зачекати до ранку. Цієї миті вона почула кроки. Хтось важкою ходою наближався до млина.

Дівчина перелякано озирнулася. З лісу вийшов потворний велетень з волохатими ручиськами й відвислим животом. Упевненою ходою чудовисько наближалося до будинку. Злата хотіла тікати, але ноги підкосилися. Вона вирішила сховатися, в надії, що велетень не помітить її. Дівчина шмигонула за величезні мішки й причаїлась. Але жах, велетень прямував прямісінько до ґанку. Усе ближче й ближче чулися його кроки. Земля задрижала, стіни старого млина жалібно застогнали, ґанок заходив ходором. Просто над собою Злата почула хрипле дихання велетня. Ні жива ні мертва від страху, бідолашна згорнулася клубком. Людожер підняв мішок і, крекчучи, узяв його на плечі.

Лише тепер Злата здогадалася, для кого приготовані ці величезні мішки. Вона опинилась у пастці. Виходу не було. Дівчина притиснулася до стіни, але раптом волохата лапа підхопила й підняла її.

Велетень тупо витріщився на свою знахідку.

— Ось так подаруночок! — промовив велетень. Рот його розтягнувся на зразок посмішки, від якої у дівчини по спині побігли мурашки. — Ласий шматочок я принесу своїй старій. Тепер вона не відкрутиться, доведеться готувати печеню.

— Відпустіть мене! — закричала дівчина, стукаючи кулачками по товстелезних, як колоди, пальцях велетня.

Не звертаючи уваги на її крики, Скрути Шию запхав несподівану здобич у мішок з висівками й потяг додому. У мішку було нестерпно важко дихати. Злата притулилася лицем до грубої мішковини, ловлячи ротом повітря. Бідолашна вже не сподівалася вирватися з цієї в’язниці цілою та неушкодженою. Висівки засипались їй в черевики й під одяг, лузга від зерна боляче колола ніжну шкіру, борошняний порох ліз в очі й у ніс. Златі здавалося, що її мукам не буде краю. Свідомість почала згасати в ній, коли раптом мішок розв’язали й велетень витягнув її.

Обличчя, волосся й одяг дівчини були білими від борошняного пороху. Злата протерла очі й оглянула помешкання велетнів. Воно було похмурим і незатишним. Посеред печери горіло багаття. Дим з вогнища виходив просто крізь дірку в скелі. Відблиски полум’я тьмяно освітлювали кам’яний стіл і лежанку, застелену козячими шкурами.

У глибині печери таїлися зловісні тіні.

Велетень поставив Злату на величезну кам’яну плиту, яка заміняла стіл, і, самовдоволено потираючи руки, гукнув дружину:

— Гей, стара карго! Подивись-но, що я приніс? За тобою печеня.

Велетка зачовгала до столу, уп’ялася в дівчину підсліпуватими очиськами і, схвально поцокавши язиком, сказала:

— Нічого не скажеш, апетитна крихітка. Тільки ти на неї пащу поки що не роззявляй. Прибережемо ці ласощі до свята повного місяця. Сьогодні тобі й печені з козлятини вистачить, а чоловічицю віднеси в загін до худоби, нехай трохи жиру нагуляє, дуже вже вона мала.

— Та й то правда, самі шкіра та кістки, — погодився людожер.

Завмерши від жаху, Злата слухала цю розмову. Тепер вона зрозуміла, чому дерева не пускали її до млина. Чому лише вона не послухала їхньої мовчазної поради. Чому не причаїлася до ранку під покровом зелених друзів?

Скрути Шию схопив ніжну красуню спітнілою лапою й потяг у глиб печери. Там, відгороджений великим камінням, знаходився загін для худоби. Велетень відсунув валун, що закривав вхід до хліва, кинув полонянку на підлогу та знову, приваливши камінь, пішов. Злата опинилася у непроглядній темряві. Дівчина заплакала від страху й безсилля, але раптом у глибині печери почувся шурхіт.

— Хто тут? — запитала Злата, вдивляючись у темряву.

— Б-е-е-е, — відповів тоненький голосочок.

Це були кози. Вони оточили дівчину й довірливо тягнулися до неї, потикаючись у поділ ніжними мордочками.

— Бідненькі, вас теж зачинили, — зітхнула золотоволоса красуня й погладила нових подружок по м’якій шерсті.

Вона була не одинока, і це додало їй сил. Злата витерла сльози й рішуче сказала:

— Не бійтесь, я придумаю, як звідси втекти. Злата дуже заморилася, їй хотілося спати.

Гола кам’яна підлога була сирою і холодною. Дівчина навпомацки згребла розкидану солому й лягла. Кози примостилися біля неї. Зігріта їхнім теплом, Злата задрімала. Крізь сон вона почула, як хтось сопів і вовтузився.

«Треба розігнати дрімоту й бути насторожі», — подумала вона, але всупереч її волі, обважнілі повіки заплющились, і вона провалилася в сон, повний неспокійних сновидінь.

Розділ 15 Марні спроби

Злату розбудив страшний гуркіт. Перелякана дівчина схопилася на ноги. Велетень відсував гігантський валун, щоб випустити кіз на випас. З вулиці потягло свіжістю. Крізь вузьку щілину, що утворилася, до печери проникло сутінкове світло народжуваного ранку. Кози нетерпляче пританцьовували на місці, щиро радіючи новому дню. Злата поспішила за своїми пухнастими подругами на луку.

На сході небосхил пройнявся сіруватим серпанком, а на заході все ще відливав чорнотою. Зірки тьмяніли, але молодий місяць ще чітко вимальовувався на чистому полотні літнього неба. Скрути Шию не полюбляв сонячного світла. Уночі зір його був гострий, як у кішки, але вдень він робився підсліпуватим, тому велетень виганяв худобу на пасовище вдосвіта.

Після вологої затхлої печери Злата з насолодою вдихала чисте гірське повітря. Слідом за кізьми з загону з рохканням вибігли три жирних свині. Не помічаючи краси раннього ранку, вони наввипередки кинулися до великих ночов. Побачивши, що годівниця порожня, свині обурено запищали. З печери вийшла велетка з чаном місива з висівок. Вона вивалила вариво у ночви, і свині, відпихаючи одна одну, з жадним плямканням заходилися їсти.

— А де ж чоловічиця? — запитала велетка.

— На пасовищі, де ж їй ще бути? — знизав плечима Скрути Шию.

— Дурна твоя голова! Хто ж чоловічицю з козами пасе? Їй там не місце. Люди траву не скубуть. До того ж подивись на неї, хіба вона подібна до кіз? По всьому видно, що за породою вона ближче до свиней. Думаю, місиво з висівок їй сподобається більше, — повчально сказала велетка.

Скрути Шию замислено почухав потилицю.

— І справді, де їй до кіз! Ті пухнасті, шкури у них м’якенькі, а у чоловічиці не шкура, а саме потворство, — загиготів він, схопив дівчину і, підтягнувши до свиней, опустив на землю біля чана.

— Ну, тепер можна спати до самого вечора, — потягнувшись і солодко позіхнувши, сказав людожер.

Злата вухам своїм не вірила. Невже її залишать на вільному пасовищі на цілий день? Воля була так близько, що дівчина мимоволі розсміялася. Вмившись ранковою росою, вона з легким серцем побігла лукою. Трава тут росла на диво густа й висока. Вона доходила дівчині майже до пояса. Спідниця скоро намокла, але Злата не помічала холоду. Варто було велетням піти до печери, як вона помчала на край луки.

— Прощавайте, панове людожери! Доведеться вам знайти для себе інші ласощі, — лукаво посміхнулась вона і, помахавши рукою в бік печери, хотіла було зайти до лісу, як раптом наштовхнулась на невидиму перешкоду. Злата відступила, знову зробила крок вперед, і знову її зупинила незрима стіна. Дівчина обійшла довкола пасовища, але скрізь чаклунська сила утримувала її на луці. Минуло чимало часу, перш ніж виснажена Злата опустилася на траву й заплакала. Усі її надії зруйнувалися, як карткова хатка.

Неподалік, у тіні скелі у ситій дрімоті вилежувалися товсті свині. Кози ходили по луці й скубли зелену травичку Від учора у Злати не було в роті ані крихітки. Нещасна красуня подивилася на ночви з висівками й бридливо зморщилась. Раптом у її пам’яті постали слова хрещеної: «Від трутизни гордині можна позбавитися, лише пізнавши, що значить бути гіршою за всіх і нижчою за всіх».

— Ах мила хрещено! Що може бути гірше, ніж жити серед потворних велетнів і їсти зі свинячих ночов? Якби ви могли мені допомогти! — вигукнула Злата.

Раптом до дівчини підійшли кізоньки. Вони торкнулися її руки ніжними губами, ніби хотіли щось сказати. І Злата зрозуміла: кізоньки пропонують їй своє молоко.

Біля печери велетнів дівчина знайшла черепок від розбитого глечика. Їй він здавався величезною мискою. Злата націдила козячого молока, підкріпилась і відразу повеселішала.

— Сльозами горю не зарадиш. Не може бути, щоб цих дурних здоровил не можна було перехитрити, — сказала вона своїм новим подружкам. Круглі очі кізочок здавалися такими здивованими, що Злата мимоволі розсміялася.

— Ви думали, я вирішила залишитися тут назавжди? Погано ж ви мене знаєте!

Розділ 16 Маленька хитрість

Завечоріло. Скрути Шию, позіхаючи й потягуючись, підвівся з лежанки, й пішов заганяти стадо на ніч. Щойно людожер вийшов на луку, як Злата тієї ж миті підбігла до нього й запитала солодким голосочком:

— А чи правду про вас кажуть, нібито ви надзвичайно розумний велетень?

Скрути Шию так розгубився, що не відразу знайшов, що відповісти. Правду кажучи, особливо розумним його ніхто не вважав, але слова цієї малої припали йому до душі.

— Так, розумом я не обділений, — самозакохано розплився у посмішці велетень.

— Отже ви збираєтеся відгадувати королівські загадки?

— Які такі загадки? — не зрозумів Скрути Шию.

— Як?! Невже ви нічого не знаєте?

— Ні, — велетень тупо витріщився на Злату.

— Тоді мені не треба було відкривати вам секрету, — похитала головою дівчина.

— Е ні, кажи, якщо почала, — заревів людожер.

— Добре, скажу, — покірно погодилася лукава красуня. — Король вирішив випробувати усіх велетнів. Хто розгадає три його загадки, той отримає півкоролівства й два стада на додачу. Запитання мудреці тримають у величезній таємниці, а я їх випадково підслухала й можу вам розповісти.

Очі велетня загорілися жадібним вогнем.

— Кажи, які загадки, — зажадав він.

— Прийшли злодії, господарів украли, а хатка у віконця пішла, — сказала Злата.

Задумався велетень. Кректав, потилицю чухав, нічого придумати не зміг.

— Злодії — це рибалки, господарі — риби, а хата — річка, — пояснила дівчина.

— Правильно. Як же я відразу не здогадався? Хитра загадка. Давай другу, — кивнув Скрути Шию.

— У лісі виросла, з лісу винесли, на руках плаче, хто слухає — скаче.

Звідки було велетню здогадатися, що це сопілка. Він ні в музиці, ні в танцях сильним не був. А третю загадку Злата навідріз відмовилася загадувати.

— Вона складнішою за перші дві буде. Де вже вам її відгадати.

— Це ми ще подивимось. А ну, давай свою загадку, — прогарчав людожер.

— Добре. Що таке: ні замка, ні паркана, ні засуву ніякого, тримає всіх узаперті, ні втекти, ні піти.

— Та я таку загадку, як горішок розлускаю! — зареготав велетень.

Він похлопав по капшуку, що висів у нього на поясі, і сказав: — Це чаклунський порошок «Закрий-не-випусти».

— Правильно, — підтвердила Злата. — Тепер я бачу, що ви й справді дуже розумний. Але навіть ви, мабуть, не знаєте, як зняти чари порошку.

— А ось і знаю! Для цього треба сказати: «Погуляв по світу ти, в капшуку тепер сиди», і порошок тієї ж миті повернеться до капшука.

Раптом у велетня закралася підозра. Його маленькі очка зі злісним примружуванням витріщились на Злату.

— А чому ти про це питаєш? Чи не надумала ти часом утекти?

— Що ви! Хіба я можу втекти? — скрикнула Злата.

— Що правда, то правда: не можеш. Прибрати порошок до капшука крім мене нікому не під силу, так що читай заклинання хоч з ранку до вечора, дурна людинко, — велетень залився громовим реготом.

Наступного ранку Злата переконалася, що людожер казав правду. Краєм поля тягнулася вузенька смужка білого порошку, який не можна було ні змахнути, ні здути, ні змести. Злата сотню разів намагалася промовити заклинання, але воно не допомагало. Увесь день і всю ніч вона ламала голову над тим, як утекти, і, нарешті, у неї зародився план.

Уранці, варто було велетню піти до печери, як Злата стала до роботи. Вона скинула свій фартух, дістала з кишені голку з ниткою та почала нашивати на нього жмутики трави й клапті моху. Злата була вправною рукодільницею, і голка швидко миготіла у неї в руках. Закінчивши роботу, вона розстелила фартух на землі біля самого краю луки, так що він згубився в траві. Тепер залишалося сподіватися, що велетень насипле порошок просто на нього.

Назавтра, щойно велетень залишив стадо на луці, Злата побігла туди, де напередодні розстелила фартух, але сама не відразу знайшла його, а коли побачила, то скрикнула від радості. Порошок був посипаний точнісінько по краю фартуха. Злата обережно потягла за стрічки. Фартух повільно поповз по землі, а разом з ним і просипаний велетнем порошок. У невидимій стіні, що оточувала луку, утворився вузький прохід. Чарівна перешкода більше не утримувала полонянку. Злата спритно вибігла з зачарованого кола й кинулася до лісу. Кози пішли слідом за нею, а свині лише на хвилинку відірвались від місива й осудно подивилися козам услід, ніби кажучи: «Що таке свобода? Дурниця. Вона нічого не варта, порівняно з повними ночвами свіжозварених висівок».

Розділ 17 Неочікувана зустріч

Гірські стежини все далі заводили Злату від помешкання людожерів. Дівчина не знала, куди йти, в якій стороні лежить її дім і де шукати щастя. Червонуваті скелі громадилися довкола, немов застиглі невідомі велетні. Місцями на схилах ліпилися чахлі чагарники або тяглася до неба, химерно вигинаючись, сосна. Ромашка, зворушлива й прекрасна у своїй беззахисності, дивом пробилася серед каміння. Злата опустилася перед нею на коліна.

— Ти така гарна й самотня, точнісінько як я, — звернулася вона до квітки. — Хочеш знати, куди я йду? Світ за очі. А дехто все життя проводить у мандрах. Серед них є один бродячий музикант, високий і ставний. А яке в нього шляхетне й мужнє обличчя! Може, він проходив повз тебе?

Ромашка хитнулася від вітру, ніби відповіла: «Ні».

Злата зітхнула:

— Мабуть, він бродить іншими шляхами. Якщо раптом він з’явиться тут, скажи йому, що я… я зовсім про нього забула й думати не думаю.

Гордівниця підвелася й пішла далі. Стежка різко повернула вбік і привела її до ущелини. Злата з осторогою протислася між скель. У тьмяному світлі, що точилося з вузького лазу, вона роздивилася стерті кам’яні сходи. Вони спускались у підземелля з низько нависаючою стелею. Темний коридор вів у безвість. Біля входу на камені було викарбувано:

«Якщо вже хтось і зуміє осягнути таємницю гір, то це я!» — усміхнулася гордівниця й ступила в коридор. Тісний прохід звивався, і, здавалось, йому не буде кінця. Вогке підземелля було похмурим і навіювало жах. Златі стало якось моторошно, і вона повернула назад, але… Бідолашна марно плутала в темряві у пошуках виходу. Лабіринт утяв лихий жарт із нею. Збожеволівши від жаху, дівчина бігала темними тунелями. Її кроки гучною луною розносилися підземеллям. Невдовзі вона зрозуміла, що остаточно заблукала.

— Ця вже мені гординя! Ну чому мені завжди здається, що я краща й розумніша за інших? — гірко вигукнула вона.

Золотоволоса красуня ще довго блукала у півтемряві, перш ніж вирішила відпочити. Вона вибрала рівніше місце й опустилася на голе каміння. Звичайно, воно не могло замінити постіль, але відтоді, як Злата втекла з дому, доля не балувала її, і вона звикла задовольнятися малим. Підклавши долоню під щоку, дівчина заснула. Її розбудило чиєсь перешіптування.

— Гей, Чепуруне, кажу тобі, вона подібна до людини, — промовив чийсь голос.

— Ні, Багатоліте, для людини вона занадто мала, — заперечив інший.

Злата відкрила очі, дві тіні метнулися вбік. М’яке жовтогаряче світло ліхтарів освітлювало печеру. На превелике диво, дівчина побачила двох маленьких чоловічків з чепурно підстриженими борідками. Однакові сукняні курточки, панталони з застібкою нижче колін і черевики з великими срібними пряжками робили їх схожими один на одного. Але один був серйозний, а другий веселун. Судячи з мережаного жабо, Чепуруном звався другий. Незнайомці були налаштовані миролюбно.

— Хто ти така? І звідки ти родом? — запитав Багатоліт.

— Мене звуть Злата, а родом я з міста, що знаходиться за багато верст звідси.

— З міста ельфів?

— Яких ельфів? Зі звичайного міста.

— Отже, ти — людина?! — хором вигукнули незнайомці.

Їхні обличчя відразу стали ворожими. Злата мимоволі зіщулилася під їхніми холодними поглядами.

— Що ж дивного в тому, що я — людина? А ось ви хто? Не люди, чи що?

— Люди — це жадібні злодії, які винищують одні одних через багатство! Вони руйнують все навкруги себе, замість того, щоб творити! Це огидні злостиві істоти, зустріч з якими ніколи не обіцяє нічого доброго! Ні, ми — працьовитий і справедливий народ. Ми — гноми.

У Злати похололо всередині. Вона з дитинства пам’ятала легенди про гномів — злостивих істот, зустріч з якими ніколи не обіцяє нічого доброго.

Тим часом гноми перезирнулись і, не кажучи й слова, пішли геть. Понад усе на світі Злата боялася зараз знову опинитися сама у мороці підземелля.

— Зачекайте, куди ж ви? — крикнула дівчина й кинулася за ними.

— Ми не робимо зла навмисне. Тобі все одно не вибратися з цього лабіринту. Природа подбає про тебе сама, — почула вона у відповідь.

— І це ви називаєте не робити зла? — остовпіла Злата. — Та ви просто черстві, бездушні, злісні створіння! Ось ви хто!

Злата знала, що на неї чекає голодна смерть у темному підземеллі, і відчай додав їй сміливості.

— Як ти смієш так говорити! — не на жарт розсердилися гноми.

— Якщо ви такі справедливі, як кажете, то ви зрозумієте, що я права, — гордо закинувши голову, відповіла красуня.

Гноми зупинилися. Вони трохи пошепталися, а потім звернулися до Злати більш приязно:

— Ми не можемо взяти тебе з собою. Люди приносять нещастя.

— Я вас ні про що не прошу. Обійдуся без вас.

Злата відвернулася, щоб гноми не бачили її сліз. Волосся дівчини у теплому світлі ліхтариків сяяло, мов золото. Вона була такою гарненькою, що гноми мимоволі замилувались її бездоганною красою. Вони були вправними майстрами й любили все прекрасне.

— Ти не така, як усі люди, тому ми могли б узяти тебе з собою, — трохи зам’явшись, запропонував Чепурун.

— Дякую, мені й тут добре, — надулася Злата.

— Подивись-но яка гордівниця! — ображено фиркнув гном. — Ну й залишайся тут сама.

Чоловічки пішли. Злата зрозуміла, що тепер вони вже не повернуться. Вогник ліхтариків зник за поворотом. Непроглядна темрява оповила лабіринт. Думка про те, що вона може навіки залишитися в кам’яному мішку, наче блискавка, вразила Злату. Поборовши свою непомірну гордість, вона метнулася навздогін гномам. На щастя, ті відійшли недалеко.

— Будь ласка, не залишайте мене, — захекавшись від бігу, з мольбою в голосі випалила Злата.

Гноми обмінялися поглядами. Цього разу першим заговорив Багатоліт.

— Добре, ми візьмемо тебе з собою, але за однієї умови. Споконвіку зустрічі з людьми приносять нам лише нещастя. Ти повинна забути про все, що з тобою було раніше, і про те, що ти — людина.

Перед очима Злати постав образ красеня-музики, і згадка обпалила її болем. Хіба могла вона його забути? Але як вона може показатися йому на очі такою, якою вона стала тепер?

— Я б і рада все забути, але це понад мої сили, — сумно зітхнувши, сказала красуня.

— Ми допоможемо тобі в цьому, — кивнули гноми, і Злата пішла за маленькими чоловічками, які освітлювали дорогу яскравим жовтим світлом крихітних ліхтариків.

Розділ 18 Прощання з минулим

Гноми добре знали дорогу й впевнено йшли вперед, дотримуючись вигинів кам’яних коридорів. Невдовзі повіяло свіжістю, і попереду замерехтіло тьмяне світло. Подорожні прискорили ходу й вийшли з-під склепінь лабіринту. Перед ними простягалась рівна долина, з усіх боків оточена гірською смугою. Серед гір ховалося маленьке містечко. Захід підрум’янив небо, і в променях сонця доглянуті хатки зі шпилястими черепичними дахами видавалися ляльковими. Біля кожної хатки був розбитий охайний садочок, а стіни й веранди обплітали виноградні лози.

Гноми провели Злату до однієї з хаток і залишили там саму. У крихітній вітальні було чисто прибрано й дуже затишно, а у спальні стояло маленьке ліжечко. Злата дуже стомилася. Вона опустилася на постіль. Щойно її голова торкнулася подушки, як дівчина заснула. Вона не знала, що в цей час гноми зібралися на раду, де вирішувалась її доля.

Коли Злата прокинулася наступного ранку, то знайшла біля ліжка тацю зі свіжими булочками й паруючою чашкою чаю. Дівчина зголодніла та з задоволенням взялася до їжі. Підкріпившись, вона вийшла на ґанок і, на превелике здивування, побачила, що біля хатки зібралася юрба гномів. Неясна тривога охопила Злату, але гноми були налаштовані миролюбно. Наперед вийшов Чепурун:

— Ми згодні надати тобі притулок і дозволити жити серед нас, але чи пам’ятаєш ти свою обіцянку забути про все, що з тобою було раніше?

— Так, але хіба я владна розпоряджатися спогадами? — знизала плечима Злата.

— Тобі варто тільки захотіти цього, — сказав гном.

Злата згадала дім, батька, усміхнені обличчя сусідів, потім на зміну їм прийшли інші картини: сумні очі Поліни, пискливі вуличні хлопчаки, бродячий цирк…

— Так! — вигукнула вона.

Цієї миті їй здалося, що вона чує голос: «Будь моєю дружиною, і я зроблю тебе королевою…». Серце дівчини стиснулося. Вона знала, що, навіть якщо вона знову зустрінеться з красенем-музикою, він ніколи не скаже цих слів карлиці. То чи не краще і його забути назавжди?

— Так, я хочу все забути, — прошепотіла Злата.

Гноми зустріли її рішення схвальним гомоном. Чепурун підійшов до Злати, тримаючи в руках оксамитову подушечку, на якій лежав срібний обруч. Його прикрашав великий діамант небесної чистоти.

Злату охопила щемлива тривога. Лице прекрасного музики в останній раз яскравим спалахом висвітлилось в її пам’яті. Вона відчула на лобі прохолоду металу. Пам’ять згасла. На зміну хвилюванню прийшла спокійна байдужість.

Дні Злати потекли розмірено й одноманітно. Гноми були істинними цінувальниками прекрасного, а золотоволоса красуня була напрочуд гарною, тому вони обожнювали її, пестили, як могли, та обдаровували різними дрібничками. Златі ні в чому не відмовляли.

Одного разу, після сніданку, вона вийшла з хати й побачила, що містечко на диво безлюдне, неначе вимерло. Дівчина розгублено пройшлася вулицями, поки не дійшла до таверни. Господар корчми, гном на ім’я Ватрушка, протирав столи.

— Гей, Ватрушко! А де це всі поділись? — звернулася до нього Злата.

— Сьогодні всі в діамантовій штольні. Скоро весна. Настав час робити перстень для Королеви Дріад, повелительки лісових фей, а для нього потрібен камінь особливої чистоти.

— І ви щороку робите для неї новий перстень? Ну й модниця ж вона! Кажуть, Королева Дріад безсмертна. У неї цих перснів, мабуть, уже мільйон, — розсміялася Злата.

— Дріади взагалі небайдужі до перснів, — кивнув Ватрушка. — Ти, мабуть, знаєш, що їх називають душами дерев. Вони лише зрідка в місячні ночі виходять зі стовбурів і влаштовують танці. Кожного року дріади додають до своїх дерев по новому деревному кільцю, ось чому за кількістю кілець на пеньку завжди можна сказати, скільки років прожило спиляне дерево. Для Королеви Дріад ми щороку робимо особливий перстень. Він пописаний магічними рунами, вбирає енергію каміння й зірок і криє в собі магію кохання.

По закінченню зими Королева Дріад заручається з Весною. Варто лісовій феї одягнути обручку, як Весна відігріває дерева своєю любов’ю, в них зароджується життя, розпукуються бруньки й квіти, з’являються листочки. А глибокої осені з настанням перших морозів діамантовий перстень перетворюється на деревне кільце.

— Як цікаво! Я теж піду до штольні! — вигукнула Злата.

На превелике здивування, гном посерйознішав і рішуче похитав головою:

— Ні, тобі туди не можна.

— Чому? — нахнюпившись запитала Злата.

Вона не звикла, щоб їй у чомусь відмовляли, але гном, здавалося, не помічав, що вона сердиться.

— Існують питання, відповіді на які краще не шукати. Отож і не проси.

— Ще чого, буду я просити! — пирхнула гордівниця й попрямувала до виходу.

— І не подумай піти туди сама, — гном суворо погрозив пальцем їй услід.

— Не будь занудою, Ватрушечко! Мені ця штольня й задурно не потрібна, — огризнулася Злата.

Хоч би там що, але з цього дня Злата тільки й думала, що про діамантову штольню. Таємниця підземної майстерні вабила та притягала її. Кілька разів золотоволоса красуня, ніби ненавмисно, розпитувала гномів про неї, але марно. Гноми пильно стерегли заповідне місце й нізащо не видавали секрету.

Цікавість Злати була такою великою, що вона вирішила за будь-яку ціну розгадати таємницю штольні.

Розділ 19 Віщунка з Лисячої Нори

Одного разу, зайшовши за околицю містечка, Злата присіла в тіні під скелею. «Цікаво, скільки таємниць зберігають ці гори? — подумала вона й провела долонею по камінню. — І чому їй не можна побувати в штольні?»

— Але ж хочеться, страх як хочеться, — раптом почула вона єхидний голосок.

Злата підскочила. Біля неї стояла старезна бабега, яка невідомо звідки з’явилася.

У її хитро примружених очах і видовженому зморшкуватому личку було щось лисяче. Гостренький носик злегка посмикувався, ніби стара весь час до чогось принюхувалася. Сиве волосся було сховане під чепурним чепчиком, а спідниця волочилася довгим шлейфом, як хвіст.

— Що це ти так спурхнула, любо красунечко? Здивована, що я прочитала твої думки? — хитро захихикала стара. — Але ж на те я і Віщунка, щоб знати те, що іншим невідомо.

— Віщунка? — злякано перепитала Злата.

— Так, так, Віщунка з Лисячої Нори. Не чула про таку? — запитала стара й уїдливо додала: — Не дивно, лялечко. Я ось теж раніше не чувала, щоб гноми людині давали притулок.

— Якій людині? — запитала Злата, ще більше гублячись у здогадках.

— Тобі, любонько, — усміхнулася Віщунка, підхопила шлейф і щезла, але відразу ж з’явилася з іншого боку.

— Я не людина, — тупнула ніжкою мініатюрна красуня. — Люди — це злі, жадібні істоти, які руйнують, замість того, щоб творити.

— Ось як? — хихикнула стара. — А скажи, будь ласка, чому ти тоді не подібна до інших гномів?

Злата мовчки знизала плечима. Вона не знала відповіді на це запитання.

— А може, ти скажеш, чому тобі не можна зайти до діамантової штольні? — продовжувала Віщунка.

— Чому? — ледь чутно прошепотіла Злата.

Спритна стара жваво оббігла навколо дівчини, озирнулася на всі боки, ніби боячись, що їх підслухають, повела гострим носиком, змахнула зі спідниці пару реп’яхів і затарахкотіла:

— Штольня ця зачарована. Іноді люди цінують красу не заради самої краси, а за вартість, яку самі й вигадали. Якби вони знайшли незліченні скарби підземної майстерні гномів, відразу ж почалася б кривава бійка за володіння ними. Ось чому на штольні лежить закляття: варто людині потрапити до неї, як усі діаманти перетворяться на попіл.

— Але я не людина. Я навіть ніколи не зустрічала людей і не знаю які вони, — вигукнула Злата.

Щирість, з якою дівчина вимовила ці слова, розвеселила Віщунку, і стара знову захихикала.

— Забула! Все забула! Чи знаєш ти, що за обідок одягнутий у тебе на голівці? Він зветься Обручем забуття. Ти — людина, та сама «жадібна злостива істота!» — передражнила її Віщунка.

— Неправда! Ви все брешете! — з запалом вигукнула дівчина. Їй раптом стала нестерпна ця єхидна стара, її насмішки й натяки. Злата прожогом кинулася бігти.

— Ти втратила всі свої спогади, найдорожче, що маєш! Ти не пам’ятаєш самої себе! Захочеш скинути чари, приходь сюди та пошукай Лисячу Нору, — прокричала їй навздогін Віщунка.

Розділ 20 Королева гномів

Злата не пам’ятала, як добігла до міста. Вона увірвалася до таверни, де гноми звичайно проводили вечори. Розчинивши навстіж двері, дівчина завмерла на порозі. Очі її були темно-синіми, ніби вир перед грозою, а обличчя блідим, немов вона щойно зустрілася з привидом. Волосся розметалося від швидкого бігу й важкою золотою лавою спадало з плечей. Гноми мовчки втупилися в Злату. У таверні запанувала тиша. Дівчина гордовито скинула всіх оком і холодно промовила:

— Це правда, що я — людина?

— Хто тобі сказав таку нісенітницю? — запитав Багатоліт.

— Віщунка з Лисячої Нори.

— То ця стара шахрайка знову взялася за свої витівки! Ніяк не хоче жити мирно. Вічно пхає свого носа, куди не слід! — навперебій загомоніли гноми. Коли всі замовкли, Багатоліт сказав:

— Ця зла чаклунка хоче посіяти між нами чвари. Невже ти віриш їй, а не нам, твоїм друзям?

Слова старого гнома звучали так щиро, що Злата засумнівалась у правдивості пророцтв Віщунки. Уже без колишнього запалу дівчина додала:

— Чому я не така, як усі? Я хочу зняти з голови обруч.

Кімнатою прокотився гомін.

— Це неможливо! — захитали головами гноми.

— Чому? — Злата вперто тупнула ногою. Її насторожила поведінка гномів, і вона вирішила дізнатися правду.

За всіх відповів Багатоліт:

— Ти — наша королева й народжена з короною. Цей обруч — частина тебе. Його не можна зняти, як не можна зняти голову.

— Хіба це можливо? — засумнівалась дівчина.

— Звичайно. Подивися на бджіл. Їхня королева також відрізняється від інших. Хіба ми не ставимося до тебе як до королеви, не виконуємо кожну твою забаганку?

Злата на мить замислилась, а потім лукаво посміхнулась:

— Що ж, у такому разі, я хочу подивитися на діамантову штольню.

— Королева бджіл не літає по квітах, збираючи нектар. А королева гномів не спускається у підземелля. У кожного своє призначення. Ти повинна дарувати красу та мир. І надалі не слухай злостивих відьом.

Дні минали. На перший погляд, життя Злати не змінилося. Усе було як раніше, але коли-не-коли, а згадка про дивну стару ятрила прекрасну золотоволоску.

Якось одного разу красуня зайшла до майстерні гномів помилуватися їхньою роботою. На столі лежало кілька чудових коштовних каменів. Темно-червоний рубін був подібний до застиглої краплі гранатового соку; перлина відливала місячним сяйвом, а блакитна бірюза синіла, наче закам’янілий шматочок морської хвилі.

— Вони прекрасні! — захоплено промовила Злата й з полегшенням посміхнулась. — Я не бачу в них іншої цінності, крім їхньої неживої краси.

— Зовсім не неживої. Воно живе! — заперечив дівчині гном Золотник. — Кожен камінь має свій характер і свою долю. Ось, наприклад, бірюза. Вона увібрала в себе блакить неба й моря, але може потьмяніти й померти, якщо потрапить до рук того, хто скоїв у своєму житті недобре діяння.

Злата покрутила в руках камінчик, укритий золотими прожилками, і раптом їй видалося, що він почав змінювати колір і тьмяніти. Дівчина похапцем поклала камінь на стіл.

— Що ж, наступного разу ти розповіси мені про інші самоцвіти, — як можна недбаліше кинула вона і, намагаючись не виказати хвилювання, яке охопило її, залишила майстерню.

Злата йшла вулицями міста, збентежено перебираючи в пам’яті всі події свого життя.

«Невже я зробила щось недобре? Але що? Коли? Не пам’ятаю. Нічого не пам’ятаю», — у відчаї думала дівчина.

Тепер вона була впевнена, що гноми приховують від неї якусь таємницю. Злата замислила будь що знову зустрітися зі старою Віщункою.

Розділ 21 Лисяча Нора

Гноми почали уважніше наглядати за Златою, і їй ніяк не щастило залишитися на самоті, щоб навідатися до Віщунки. Вона з нетерпінням чекала дня, коли всі гноми знову підуть до діамантової штольні. І ось, коли місто спорожніло, Злата зібралася бігти до Лисячої Нори, але помітила, що на порозі хати на неї чекає Чепурун. Таке переслідування не на жарт розлютило горду красуню.

— То ви так зі мною! Ну що ж, вам все одно мене не зупинити! — сказала вона і, не довго думаючи, вилізла через віконце, залишивши Чепуруна чекати біля моря погоди.

Злата не відразу знайшла між скель вузький лаз, який вів до печери. Зазирнувши у темну розщелину, вона мимоволі зіщулилась. Сонячні промені не пробивались до цього пристанища мороку. З печери віяло холодом.

— Пані Віщунко! — покликала Злата стару чаклунку, сподіваючись, що та почує її та вийде на поклик. Не одержавши відповіді, дівчина зрозуміла, що їй доведеться зайти, і обережно ступила в темний коридор. Після денного світла вона майже нічого не бачила й намагалася намацати дорогу руками.

Раптом їй здалося, що у неї під ногами щось ворушиться. Придивившись, вона зойкнула й із жахом притулилася до стіни. На підлозі кублилася ціла зграя мишей. Маленькій дівчині вони здавалися величезними, як пацюки. Одна миша вчепилася за спідницю й почала дертися вгору. Злата запищала й гидливо струсила мишу на підлогу.

Дівчина кинулася до виходу, але назустріч їй, загороджуючи дорогу, піднялася вересклива хмара кажанів. Злата з жахом затулила обличчя руками. Кажани кружляли у неї над головою, ніби примушували увійти до Лисячої Нори.

Злата не пам’ятала, як опинилася у просторій ніші. Вереск, писк, шарудіння враз стихли, тиша, що настала, приголомшувала. Дівчина озирнулася. У кам’яному склепінні зяяла діра, яка правила за віконце. Крізь неї до печери сіялося денне світло. У снопі сонячних променів мирно плавали порошинки.

Роздивившись, Злата побачила грубо обтесаний дерев’яний стіл, заставлений банками та склянками з невідомим зіллям і порошками. На стінах, наче низки цибулі або часнику, висіли грона сушених мишей і жаб. Златі стало моторошно. Вона вже була не рада, що прийшла сюди. Дівчина насторожено подивилась у бік вузенького коридорчика, який вів до помешкання чаклунки. Там, звішуючись зі стелі, висіли замотані, як у плащі, у свої перетинчасті крила, вартові — кажани. Дороги назад не було.

«Де ж Віщунка? А що як вона пішла надовго й не повернеться кілька днів?» Від однієї лише думки, що їй доведеться провести тут ніч, у Злати по спині побігли мурашки.

— Ти така ляклива, дитинко, — почула вона чийсь голос.

Коли це, просто перед нею з’явилося хитре личко Віщунки.

Від несподіванки Злата здригнулася. Вона ніяк не могла звикнути до вміння чаклунки раптово з’являтися й щезати. А тим часом спритна стара вже метушилася біля столу.

— Таки прийшла. А я знала, знала, знала, що прийдеш, — потираючи долоні, пританцьовувала вона. — Що ж ти тулишся в кутку?

— Ви сказали, що можете розповісти мені про моє минуле, — пробелькотала Злата, несміливо наближаючись до старої.

— Тут і розповідати нічого. Якщо захочеш, сама згадаєш. Для цього тільки обруч треба скинути, — захихикала відьма.

— Але він не скидається. Я вже кілька разів намагалася, — заперечила Злата.

— Пробувати треба вміючи. Проти чарів силу тільки чари мають. Якщо вистачить у тебе сміливості, я тебе підівчу, як пам’ять здобути, і ціну зажадаю дріб’язкову, — стара хитро примружилась.

— Що ж ви хочете?

— Вуглинку, любонько. Чорненьку, незугарну вуглинку Ту саму, що у тебе в обідочку.

— Незугарна вуглинка?! Ти називаєш найчистіший діамант незугарною вуглинкою, насмішлива стара! — тупнула ніжкою гордовита красуня, прибравши воістину королівської постави. — Буду я об вуглинку бруднитися! У мене все найкраще!

— Ти ба, гордівниця яка! Нехай буде по-твоєму. Іди звідки прийшла, — лисяча мордочка старої зморщилась, і Віщунка як крізь землю провалилась.

Златі стало моторошно. І навіщо вона сперечалася з чаклункою? Від таких розмов добра не чекай.

— Пані Віщунко, пробачте мені. Я згодна віддати вам обруч разом з… вуглинкою, якщо зумію його зняти, — покірно сказала Злата.

— Так-то воно краще буде, — миттєво з’явившись, кивнула Віщунка й розплилася в улесливій усмішці. — Тоді слухай. Під вечір на повний місяць, коли саме час для чарів і ворожіння, йди до діамантової штольні. Там знайдеш обручку, яку зробили коротульки для Королеви Дріад. До неї закладено магію кохання. Одягнувши її, ти знову навчишся любити й лише тоді повернеш утрачену пам’ять.

— Але я вмію любити, — заперечила Злата.

— Ось як? — посміхнулася стара.

— Так, звичайно. Я люблю яблучний пиріг, сонячну погоду, гарні прикраси… О, я дуже багато чого люблю! — з пилом вигукнула Злата.

— Що ж, тоді нам нема про що говорити. Тільки пам’ятай, завтра останній повний місяць перед тим, як перстень віддадуть законній власниці.

— Я прийду! — на хвилинку замислившись, кивнула Злата.

— Ось і прекрасно! А я вже на тебе там чекатиму, — солодко проспівала стара, а собі під ніс пробурмотіла: — Вуглинка та чарівненька тобі ні до чого, а мені у чаклунстві ще й як знадобиться.

Розділ 22 Діамантова штольня

Потяглися нестерпні години очікування. Злата не знаходила собі місця. То хотілося швидше дізнатися про таємницю, приховану від неї Обручем забуття, то ставало страшно від думки, що Віщунка сказала правду, і вона й справді виявиться людиною.

На небосхилі засвітилися зорі. У хатинках гномиків один по одному згасали вогники.

Містечко занурювалося в сон. Над долиною повисло розмірене сюрчання цвіркунів, які вийшли на вечірній концерт. У повітрі стояв густий аромат духмяного тютюну й нічних фіалок. Сонний спокій оповив тиху долину.

Не запалюючи свічки, Злата стояла біля вікна, замислено дивлячись на порожню вулицю. Їй не давала спокою бірюза. Чому вона зблідла у неї в руках? Хто знає, що станеться, якщо вона зайде до діамантової штольні? Чи не краще залишити все, як є?

Дівчина лягла в ліжко, але сон не йшов до неї. Невідома сила манила й кликала Злату до діамантової штольні. Наближалась північ. Не в змозі боротися з пристрасним бажанням довідатися про таємницю, золотоволоса красуня підвелася і, похапцем одягнувшись, вибігла з хатки.

Місяць посріблив дахи. Мирне містечко здавалося казковим, наче малюночок з дитячої книжки, але Злата не помічала пануючої довкола краси.

Маленькі ніжки швидко несли її до заповітного місця. Добігши до штольні, дівчина перевела дух, але засмутилася, побачивши, що вхід до шахти був завалений величезним валуном.

— Прийшла, красунечко? — раптом почула вона знайомий голос.

З темряви виникла Віщунка. Стара, хитро примружуючись, подивилася на Злату, і, прочитавши її думки, посміхнулася.

— Чом засмутилася? До кожного замочка свій ключик існує. Замки нам не перешкода. Тільки чи пам’ятаєш про обіцяну вуглинку?

Злата мовчки кивнула, і чаклунка закружляла біля печери в шаманському танці. Вона пританцьовувала навколо валуна, бурмотіла заклинання й розмахувала руками. Шлейф спідниці, наче лисячий хвіст, мотався по землі. Усе швидше і швидше кружляла відьма, усе швидше бовтався з боку в бік довгий хвіст. У самий розпал танцю чаклунка сипнула на камінь пригорщу чарівного порошку, і той з шипінням розчинився, ніби розтав. Шлях був відкритий. У напівтемряві печери виднілася лебідка, яка приводила в рух підйомник.

— А ось і вхід, любонько, тільки виходу тут немає. Отже запам’ятай, ти залишаєш долину гномів назавжди.

Злата не ворухнулась. Усередині в неї все похололо від жаху.

— Що, злякалась? — єхидно запитала стара.

— Ось іще! Я нічого не боюсь, — гордовита красуня закинула голову й стала на платформу підйомника.

Чаклунка крутнула лебідку й щезла. Шестерні заскреготіли, і підйомник повільно поповз униз. Злата опинилась у безпроглядній темряві. Від думки, що вона спускається все глибше під землю, у неї закрутилася голова. Бідолашна була не рада, що послухалася Віщунки. Гординя знову зле пожартувала з нею. Злата з завмиранням серця прислухалася до скреготу шестерень лебідки зверху шахти. Він ставав усе глухішим і тихішим. Нарешті підйомник зупинився. Дівчина зрозуміла, що приїхала, але страх так скував її, що вона не могла зробити ані кроку.

Яка темінь, хоч око виштрикни, — верескливий голос Віщунки видався Златі милішим за спів солов’я.

Від усвідомлення того, що вона не сама, серце дівчини радісно підстрибнуло. Підземелля освітилося живим світлом факела, що висів на стіні. Віщунка кивнула до Злати й зі жвавістю ящірки рушила вперед, замітаючи сліди шлейфом. Проходячи повз незапалені факели, чаклунка чи то фиркала, чи то чхала, ляскала пальцями, і полум’я тієї ж миті спалахувало, освітлюючи дорогу. Злата ледве встигала за спритною старою. Вона не помітила, як вони опинились у просторій підземній залі.

Приголомшена й засліплена побаченою розкішшю, Злата завмерла біля входу. Стіни, підлога й стеля зали були всіяні коштовним камінням. Діаманти, смарагди, топази, сапфіри мерехтіли, спалахували різнокольоровими іскрами, ніби всередині них вирувало холодне полум’я. Посеред зали стояв виточений з брили гірського кришталю стіл, на якому красувалася оксамитова подушечка з перснем дуже тонкої роботи.

Поступово самовладання повернулося до Злати. Вона кинула на Віщунку презирливий погляд і холодно промовила:

— Ти все вигадала, підла стара? Я — не людина. Подивись, хіба це каміння перетворюється на попіл?

— Зачекай гарячкувати, красунечко. На все свій час, — потираючи долоні хихикнула чаклунка. — А чи не хочеш поміряти обручку?

Злата сіпнула плечима і, підійшовши до столу, взяла обручку до рук. Дрібничка й справді була напрочуд гарною. Злата просунула в перстень тендітний пальчик, і раптом звідкись з глибин її пам’яті виринув образ прекрасного музики, а потім на неї звалився шквал спогадів. Тієї ж миті, коли Злата усвідомила, що вона — людина, обруч спав з її голови. Прекрасний діамант сліпучо спалахнув і перетворився на шматочок чорного вугілля. Віщунка підхопила його й тієї ж миті зникла, цього разу назавжди.

Підземелля стряс страшний гуркіт. Печера здригнулася. Полум’я язиками виривалося з викладених самоцвітами стін. Смарагди перетворювалися на попіл і вугілля. Стихія вирувала й шаленіла. Златі видалось, що земля захиталася під її ногами. Бідолашна кидалася на всі боки, але з зачарованої штольні не було виходу. Дівчина впала ниць, спробувала підвестися, але сили покинули її. Гар, кіптюга, пітьма оповили Злату. Свідомість її згасала.

Розділ 23 Дріади — душі дерев

Злата отямилася. Блідий лик місяця визирнув з-за хмар і уп’явся в неї немиготливим оком. Небом проносилися рвані сірі клапті хмар. Скелі щезли. Злата не знала, яка чаклунська сила винесла її з підземелля й закинула в невідомий далекий світ. У долині гномів панувало вічне літо, а тут було холодно й волого. Довкола сумовитими купками височіли застиглі дерева. Весна ще не вдихнула в них життя, і вони з благанням простягали в височінь беззахисні голі гілки.

Ліс здавався фантастичною грою уяви. Злата сіла, притулившись спиною до найближчого дерева. Раптом її обпалило мертовним холодом. Скоряючись підсвідомому почуттю страху, вона підскочила й кинулася навтьоки, але пробігши кілька кроків, зупинилася. Їй видалось, що дерева навколо неї розчиняються, наче відображення в озері, коли легкій вітерець здіймає брижі на його дзеркальній поверхні. Дівчина примружила й знову відкрила очі. Там, де щойно вилася стежка, непрохідною стіною громадились дерева. Злата, не розбираючи дороги, побігла до просвіту в хащах. Але це було лише марево.

Чим далі вона заглиблювалася у ліс, тим сильніше її охоплював жах.

Невідома ворожа сила, здавалось, чатувала на кожному кроці. Злата пішла назад, але мара повторилася. Обриси дерев розпливлися, як розмита акварель, а коли контури лісових велетнів вималювалися знову, Злата не впізнала цього місця. Вона не вірила, що дерева можуть ходити, і все-таки ладна була присягнути, що так воно й було. Попелясті привиди простягали до неї руки-гілки. Вони все щільніше оточували її, ніби підштовхуючи й спрямовуючи до якоїсь, лише їм видимої цілі. Раптом тишу лісу порушив далекий шелест листя. Листя, якого НЕ БУЛО!

Зачарований ліс грав з крихітною мандрівницею у жорстоку чаклунську гру. Звідусіль віяло холодом. Золотоволоса красуня здавалася сонячним промінчиком, що невідомо яким чином опинився в зимовій ночі. Злата пішла туди, куди вели її чаклуни-дерева. Шелест примарного листя ставав дедалі голоснішим.

Тепер він був подібний до шепотіння, і скоро Злата почала розпізнавати слова.

— Повернеш-ш-ш, злодюж-ж-жко! Повернеш-ш-ш! — шепотіли дерева, простягаючи до неї щупальці гілок.

Раптом усе враз стихло. Ліс розступився, і Злата вийшла на галявину, де росло самітне дерево. Лише воно було вкрите буйною зеленою кроною, ніби морози та зміна пори року не обходили його. Здавалося, природа зібрала в цьому велетні всі існуюючі на землі дерева. Кругляки осинових листочків сусідили з порізьбленим листям клена, шпильки — з пір’ям пальм. Жодне дерево, в якому б краї воно не росло, не було забуте в цьому неймовірному букеті.

Несподівано стовбуром дерева пробігло тремтіння, воно потягнулося, ніби розминаючи затерплі після сну суглоби, й перетворилося на жінку.

Стан її був щільно обтягнений парчею, а волосся пишним зеленим ореолом облямовувало гарне обличчя. На голові у неї сяяла корона.

«Та це ж Королева Дріад», — здогадалася Злата.

— Наказую всім вийти! — скомандувала королева, і тієї ж миті кожен стовбур перекинувся феєю.

Безтілесні й напівпрозорі, душі дерев були одягнені в довгі облягаючі сукні, під якими не вгадувалось ніг. Рухи дріад були невловимі, вони пливли, ні на мить не відриваючись від землі, бо перервати цей зв’язок навіть на мить означало для них загинути.

«Дріади — добрі феї, і не завдадуть мені зла», — намагалася заспокоїти себе Злата, але дух ворожості настільки просякав все навколо, що здавався майже відчутним.

На вродливому обличчі королеви застигла гримаса неприязні, а в очах повелительки дерев зяяла така прірва холоду й презирства, що Злата мимоволі відсахнулася. Дівчина з надією скинула оком обличчя інших фей, але не знайшла в них і тіні співчуття.

— Ми розгнівані. Як ти сміла взяти наш перстень? — льодяним тоном промовила королева.

— Злодюж-ж-ка, злодюж-ж-ка, — зашелестіли лісові феї.

— Я не злодюжка й ніколи не була нею, — Злата гордовито закинула голову.

— Ти взяла те, що тобі не належить, отже, ми маємо право так тебе називати, — процідила королева.

— Я не збиралася привласнювати перстень, я лише приміряла його, — пояснила Злата.

— А чи знаєш ти, що з твоєї вини сніг не розтане вчасно, дерева зацвітуть пізніше, весна запізниться і птахам, які прилетять, буде незатишно в холодному світі? — продекламувала повелителька дріад, здійнявши руки до неба. Вона витягнулася ввисочінь, ставши ще величнішою, ніби хотіла підкреслити нікчемність дівчини, яка стояла перед нею.

— Я зробила це ненавмисне й готова повернути ваш перстень, — сказала Злата, знімаючи перстеник. Ураз, підкоряючись невідомій магії, перстень опинився на руці у чарівниці.

— Я бачу, ти ні про що не шкодуєш, — похитала головою фея. — А чи знаєш ти, що погані вчинки змиває лише щире каяття? Вибачайся і, може, природа зглянеться на твої благання, весна настане вчасно і ми пробачимо тобі.

Злата не відчувала за собою прямої провини. Її переповнювала образа. Гординя знову ворухнулася в ній.

Злата хотіла ще щось сказати, але видіння щезло.

«Ще чого, проситиму я пробачення за те, чого і в гадці не мала, — подумала золотоволоса красуня. — Якщо весна не настане вчасно, в цьому немає мого злого наміру».

— Якщо ви ще не зрозуміли, що я невинна, то мені вашого пробачення не треба! — вголос сказала гордівниця.

— Схаменися, гординя не доведе тебе до добра, — похитала головою Королева Дріад.

— Нехорош-ш-ше! Нехорош-ш-ше! — прошелестіли її піддані.

— Можливо, гординя й не доведе мене до добра, зате ви до мене занадто добренькі, — насмішливо промовила Злата. — А ще кажуть, зустріч з дріадами обіцяє удачу. Якщо б я була феєю, я б усім дарувала щастя, а не звинувачувала б даремно в неіснуючих гріхах.

На мить над галявиною запанувало мовчання, а потім Королева Дріад урочисто промовила:

— Нехай буде по-твоєму, гордівнице! Віднині ти будеш усім дарувати щастя.

Розділ 24 Шарманщик

Велетенські дерева стояли мовчазні й неживі. Місцями брудними клаптями лежав спресований сніг. Від вихолодженої за зиму землі тягло холодом. Змерзла Злата бігла стежиною, сподіваючись швидше залишити це зачароване місце. Їй набридло поневірятися серед гномів, фей та чаклунів. Вона всією душею бажала повернутися до людей. Ну й що з того, що вона мала на зріст і дорослій людині лише до пояса? Хіба мало в світі невисоких людей!

Раптом Злата почула дивний звук. Дівчина нащулила вуха. Зовсім недалеко від неї хтось гарчав. Якщо в лісі водяться хижі звірі, їй не минути біди. Злата озирнулась у пошуках хоч якоїсь схованки. З монотонною розміреністю рик повторювався знову й знову. Злата вся обернулася на слух. Ні, розлючений звір так не гарчить. Хто б це міг бути? Підганяєма цікавістю, маленька красуня обережно пішла на звук. Невдовзі в просвіті між деревами вона побачила величезний розписаний ящик з блискучою ручкою.

«Та це ж величезна шарманка!» — сяйнула думка.

Поряд з величезною шарманкою, закутавшись у вицвілу вовняну ковдру, хропів велетень. Біля нього тліло вугілля згаслого багаття. Велетень заворушився і, прицмокуючи губами, повернувся на інший бік. Сучкувата гілляка, що лежала поряд, боляче вп’ялася йому під ребра. Не встигла Злата заховатися, як велетень прокинувся, розплющив заспані очі й побачив крихітну золотоволосу лялечку. Сон з нього як вітром звіяло.

— Цур мене! — підхоплюючись, перехрестився він.

Ні жива ні мертва від страху, Злата кинулася навтьоки, але спіткнувшись об корінь дерева, простяглася на землі. Щойно вона підвелася, як кострубата гілка чіпко вхопила її за спідницю.

Трохи прийшовши до тями від здивування й забобонного страху, шарманщик з цікавістю спостерігав за марними спробами малої втекти. Ліс не відпускав Злати, ніби навмисне приготував для неї цю зустріч. Зрозумівши, що втекти не вдасться, Злата підняла своє прекрасне личко й з викликом подивилася просто в очі велетню:

— Я у вашій владі, пане велетень.

— Велетень? — засміявся незнайомець. — Взагалі-то люди звуть мене Осип Замірок, але для такої крихітки, як ти, я, виходить, велетень.

— Отже, ви — людина?! — сльози бризнули з синіх очей золотоволоски. Вона й уявити не могла, наскільки зменшилась!

Бідолашна сягала незнайомцю колін.

— Звичайно людина. А ти, значить, фея? Бач, брат, яка дурниця інколи насниться, коли підігрієш себе винними парами! — усміхнувся шарманщик.

— Якби ж це був сон! — сумно зітхнула Злата.

Осип ущипнув себе за носа і, переконавшися, що не спить, весело хлопнув себе по стегнам.

— А це й справді не сон! Отже, мені пощастило зустріти фею наяву? То ж, як і належить, виконуй мої бажання. Для початку мені б пляшечку вина, щоб зігрітися, — загнув він палець на руці.

— Я не фея. Я проста дівчина, — похитала головою Злата.

Шарманщик затрусився від реготу:

— Подивись-но, проста дівчина! Мене не обдуриш! Де це ти бачила таких дівчат?

— На жаль! Наді мною висить тягар чарів. Я не можу вирости більшою, — сказала Злата, приховавши при цьому, що вона, навпаки, день у день стає все меншою.

— Отже, ти — не фея, — розчаровано протягнув Осип. — Шкода, пляшечка винця мені б зараз не завадила. Та ти й сама, я бачу, тремтиш від холоду. Одяг твій не по погоді. Ходи-но, погрійся.

Шарманщик витяг край ковдри. Злата із вдячністю закуталася в неї. Тим часом Осип міркував:

— Я думаю, ти мені зустрілася неспроста. Мабуть, там, на небесах, — він багатозначно ткнув пальцем угору, — за мною якась добра справа записана, ось мені тебе й послали. Уяви, третього дня у мене мавпа здохла. Ми з нею по ярмарках ходили. Я на шарманці грав, а вона щасливі білетики для вельмишановної публіки витягала. Вже як я за нею сумував. Сама розумієш, без мавпи які заробітки? І ось — маєш тобі. Почули, видно, мене у небесній канцелярії і замість здохлої мавпи тебе послали.

Горда красуня ледь не задихнулася від обурення. Невже цей мужик думає, що вона буде тягти щасливі білетики замість ярмаркової мавпи? Але тут, ніби шелест дерев, ніби подув вітерця, у вухах у неї зазвучав голос Королеви Дріад: «Віднині ти даруватимеш усім щастя».

Тільки тепер страшний зміст пророцтва чарівниці дійшов до золотоволосої красуні. Вона зрозуміла, що через свою гординю їй доведеться перенести нове приниження.

Розділ 25 Ярмарок

Збираючись у дорогу, шарманщик дістав з кишені ошийник і почав прилаштовувати його навколо шиї Злати.

— Гей, що це ти робиш! — обурилась дівчина.

— Це тобі спадок від моєї старої Жаконі. Для порядку, щоб часом не втекла. Та ти не сердься, що на мотузці сидітимеш, зате поїдеш на шарманці, як принцеса, — він посадив розгублену Злату на розписаний музичний ящик і поплентав до міста на ярмарок.

Злата намагалася стягнути ненависний ошийник, але її пальчики були для цього занадто тонкими й ніжними, і їй не вистачало сили.

— Це тобі від незвички на прив’язі огидно. Жаконя теж спочатку єрепенилася, навіть кусатися намагалася, — усміхнувся Осип, дивлячись на спроби дівчини звільнитися. — Нічого, притерпиться, то й пригорнеться. Зате я звірів не б’ю і хліб з ними чесно ділю.

Від такої нахабності Златі на мить відібрало мову, а потім вона узялася в боки, закинула голову й рішуче заявила:

— Ось що я тобі скажу. І не думай, що я буду тягти твої гидкі папірці.

Вона наїжачилась і решту шляху провела в гордовитому мовчанні. Коли вони прибули на ярмарок, торгівля вже була в розпалі. Довкола сміявся й гудів, немов вулик, веселий, строкатий натовп. Незважаючи на вмовляння Осипа, Злата сиділа не ворушачись, дивлячись просто перед собою. Помітивши, що дивина привертає загальну увагу, Осип, однак, зметикував, що збитків йому не буде.

— Добре, гордівнице, я й без твоєї згоди на тобі зароблю, — сказав він і, крутячи ручку шарманки, почав голосно скликати народ:

Відразу ж навколо нього зібрався натовп бажаючих випробувати долю. Люди охоче розлучалися з грішми, сподіваючись витягти щасливий білетик. Шарманщик жваво примовляв:

— А чому ж це у тебе фея на ошийнику, — крикнув хтось із натовпу.

— Для порядку, — поважно відповів Осип.

Дні потекли своєю чергою. Злата зменшувалася день у день. Шарманщик навіть уночі не відпускав її з припони, але дівчина не втрачала надії на втечу. І ось одного разу їй випала добра нагода. Якось увечері Осип із здивуванням помітив, що Злата зменшилась.

— Що за напасть! Невже ти на зріст менша стала? — він спантеличено почухав потилицю.

— А ти що ж думаєш: я у тебе на припоні сидітиму й від радості пухнутиму? — буркнула Злата. — У неволі я зіщулююся. Так що, якщо ошийника не скинеш, нарікай на себе, все що маєш, утратиш.

Осип довго, і сяк, і так роздумував над словами дівчини, а потім вирішив не спокушати долі й ошийника зняв.

Того дня, вирушаючи на ярмарок, Злата була твердо переконана, що сидить на шарманці востаннє. Вона прикидала, як вислизнути від свого мучителя, коли на базарі здійнявся переполох.

Пройшла чутка, що на ярмарку з’явився надзвичайний бродячий музика, про якого по всій окрузі ходили чутки. Казали, що немає нікого прекраснішого за нього, що в його піснях криється істинна краса: вони роблять людей добрішими й примушують забути про горе. Усі, від малого до великого, стікалися на центральний майдан, щоб послухати спів барда. Хто ж не хоче хоча б ненадовго розпрощатися зі своїми печалями? Шарманщик теж не залишився осторонь.

Серденько Злати затріпотіло від хвилювання. Бідолашна дівчина одразу здогадалася, хто цей чудовий красень-музика. Вона з жахом уявила, як вона зустріне його тепер, коли стала нікчемною ярмарковою мавпою. Що могло бути більш принизливим і страшним?

Працюючи ліктями, шарманщик проштовхався вперед. Злата не хотіла, щоб музика побачив її. Вона низько схилила голову і, ховаючись від ганьби, прикрила ніжне личко руками. Музика торкнувся струн, і натовп змовк. Чарівні звуки здійнялися над майданом.

Спокуса поглянути на коханого, про якого Злата думала день і ніч, була такою великою, що вона не втрималася. Розсунувши пальці, вона потай кинула погляд на співака і ледь не скрикнула від здивування. Перед нею був зовсім не той, кого вона сподівалася побачити. Слово «прекрасний» здавалося їй насмішкою над відразливим горбуном з поритим віспою лицем. Музика заспівав:

Чарівний голос і ніжна пісня зачарували Злату, і тієї ж миті вона забула про потворність горбуна. Її переповнювало почуття щастя.

— Який прекрасний цей співак, — тихо прошепотіла вона.

Перед очима нещасної дівчини стояв той самий юнак, який пішов геть, ледь з’явившись на її шляху, і який, на лихо, забрав з собою її серце. Раптом перед Златою відкрилося велике таїнство зцілення: вона буде врятована, якщо коханий прийме її такою, яка вона є.

Пролунав останній акорд — золотоволоса красуня повернулася зі світу мрій на землю. Перед нею був горбун-музика, довкола гомонів ярмарок, працювали балагани, торговці закликали покупців. Усе було як раніше, але чарівна музика залишила свій слід. У душі Злати з новою силою спалахнула іскорка надії. Вона будь що знайде свого музику, і він зніме з неї чаклунські чари.

Маленька красуня вирішила відкласти втечу.

«Нехай Осип, сам того не відаючи, прислужиться мені та походить зі мною по різних ярмарках та балаганах. Де, як не там, можна зустріти мандрівного співака?» — вирішила вона.

Пронизливий верескливий голосок перервав роздуми дівчини.

— Купи! Купи мені живу ляльку! — тупаючи ногою на батька, капризно кричало багато вдягнене дівчисько.

— Ліночко, ця лялька не продається, — намагався відвести її батько, але де вже там. Розбещене дівчисько звикло наполягати на своєму. Воно кинулося на землю, в істериці забила ногами й несамовито зарепетувало:

— Хочу! Хочу-у-у! Ляльку хочу-у-у!

Навколо зібрався народ. Люди хитали головами й намагалися угамувати вереду, але це лише ще більше запалювало її. Батько від сорому не знав, де очі подіти.

— Скажи, шановний, може ти все ж таки погодишся продати цю дивину, — звернувся він до шарманщика, вказуючи тростиною на Злату.

Осип оцінюючи подивився на покупця. Усе говорило за те, що той велике цабе: і костюм тонкого сукна, і золотий годинник на товстому ланцюжку, і велика діамантова булавка в краватці. Розлучатися зі Златою шарманщику було шкода. Відтоді як вона почала сидіти у нього замість мавпочки, монета завелася в його худій кишені. З іншого боку, Осип зметикував, що цей пан заможний і ладен викласти грошенята заради своєї верескливої донечки.

— Я думаю, що обміняв би її на невеликий будиночок з садом, де-небудь на околиці міста, — сказав він.

— Та ти здурів! За якусь ляльку цілий будинок, та ще й з садом! — обурено викрикнув пан.

— На менше я не згоден і торги припиняю, — заявив хитрий шарманщик і повернувся, щоб піти.

Як він і сподівався, навіжене дівчисько, яке припинило було ревіти і з цікавістю прислухалося до розмови, забилося в новому нападі істерики. Воно тупало ногами, кидалося на батька з кулаками й ревіло так, що лице дівчини почервоніло і взялося плямами. Ніякі вмовляння не могли її заспокоїти.

— Ляльку-у-у! — перекривав усі шуми ярмарку її верескливий крик. Вона знала, як домогтися свого. Як завжди, батько поступився, вирішивши, що він досить багатий, щоб купити дитині коштовну іграшку.

— Гей, Осипе, не продавай мене, — заблагала Злата. — Нехай вже, я згодна тягти щасливі білети.

— Та ні. Я свій щасливий білет уже витягнув. За будиночок з садом я не тільки тебе, але й шарманку на додачу віддам, — усміхнувся Осип.

Надія на зцілення від чарів знову вислизнула від Злати. Дівчина опинилася лялькою в руках бридкого розбещеного дівчиська.

Розділ 26 Лялька

Кімната Ліни знаходилася на другому поверсі багатого особняка. Опинившись у світлій, просторій дитячій, Злата подумала, що потрапила до палацу. Білосніжні меблі з позолотою, ліжко під легеньким балдахіном, перські килими, на підлозі — вази з дивовижними квітами, незліченна кількість іграшок — усе говорило за те, що хазяйка кімнати ні в чому не знає відмови.

У великому кошику, згорнувшись калачиком, спав товстий рудий кіт.

Почувши кроки, він ліниво розплющив одне око, але побачивши хазяйку, виліз із затишного лігва, не кваплячись потягнувся і, підійшовши до дівчинки, потерся об її ноги.

— Йди геть, Маркізе, я тепер маю іграшку кращу за тебе, — Ліна штовхнула ногою ні в чому не винного кота, і той, ображено нявкнувши, заховався під канапою.

Дівчинка поставила Злату на підлогу й заходилася викидати з лялькової хатки колишніх мешканців.

Побачивши живу іграшку котисько пожвавішав. Його бурштинові очі, не мигаючи, витріщилися на дивину. Він крадькома вийшов зі своєї схованки і, з цікавістю принюхуючись, обережно, на напівзігнутих лапах почав наближатися до Злати. Дівчині стало моторошно. Гострі котячі зуби здавалися бідолашній іклами шаблезубого тигра, а кігті — сталевими шаблями. Злата мимоволі подалася назад. І раптом у домашньому ледарі прокинувся азарт мисливця. Хвіст звіра нервово посмикувався, а кігті в нетерпінні то показувалися з м’яких лапок, то ховалися знову. Помітивши, що Маркіз приготувався до стрибка, Ліна накинулася на нього.

— Тпрусь! Маркізе! Іди геть! Тпрусь! — вона затупала ногами на колишнього улюбленця й безжально прогнала його з кімнати.

Вигнаний з кошачого раю, Маркіз був змушений оселитися на кухні. До дитячої його більше не пускали, а Ліна зовсім перестала з ним бавитись. Кожного разу, коли рудий мисливець бачив винуватицю своїх нещасть, у його немигаючих жовтих очах спалахував злий вогник. Злата вважала за краще обминати його, знаючи, що нажила собі смертельного ворога.

Ліна поселила нову іграшку в ляльковому будиночку. Злата ніколи не бачила нічого подібного. Усе тут було як справжнє: ліжка, тумбочки, шафи, комоди, стільці. На столі стояла ваза з фруктами із пап’є-маше. На ляльковому трюмо лежали гребінці й щітки, а в одежній шафі висіли пишні лялькові сукні, які прийшлися Златі якраз до міри.

— Ти житимеш тут, — заявила Ліна. — Я давно хотіла ляльку, яка б розмовляла. До того ж, ти така гарненька.

Цілісінький день вередливе дівчисько не давало Златі ні хвилини спокою. Вона то переодягала, то годувала її, то примушувала стояти на поличці замість статуетки. Врешті-решт Злата не витримала:

— Послухай, я ж не лялька. Я жива.

Ліна насупилася й сердито примружившись, сказала:

— Ну й що з того, що жива? Мені тебе купили, і ти робитимеш те, що Я хочу!

— Ось як?! — Злата з викликом подивилася на осоружну мучительку.

Вона хотіла висловити все, що про неї думає, але осіклася: їй спала на думку цікава ідея. «Ні, нестерпна вреднухо, це ТИ робитимеш те, що Я хочу», — подумала лукава красуня, а вголос в удаваній покорі промовила:

— Добре, нехай буде по-твоєму.

Ліна не могла натішитися своєю новою лялькою: з нею було набагато цікавіше, ніж з іншими ляльками. Одного разу, коли вони грали в театр, Злата сказала:

— Як це нудно грати весь час не по-справжньому. Добре було б влаштувати справжню виставу, а ще краще — турнір. Ти стала б прекрасною принцесою, заради якої всі змагаються у майстерності, а я була б твоєю фрейліною.

— Чудово! Будемо грати в цю гру, — загорілася Ліна, але Злата відразу ж охолодила її запал.

— На жаль, це неможливо. Твої батьки не дозволять.

— Хай тільки спробують, — з погрозою в голосі промовило розбещене дівчисько. Воно не звикло відступатися від задуманого. — То що для цього потрібно?

— Справжні дрібниці. Треба скликати з усіх кінців королівства музикантів. Нехай вони возвеличать твою красу, а ти вирішиш, кому подарувати червону троянду, — лукаво посміхнулася Злата.

Ліна була в захваті від нового задуму, проте з її батьком ледь не стався серцевий напад. Забави дочки коштували йому дедалі дорожче. Спочатку він навідсіч відмовився запрошувати артистів, але через пару днів здався. І ось з усіх куточків країни до особняка стеклися співаки й музиканти. Злата з завмиранням серця оглядала натовп, шукаючи очима свого коханого, але, на жаль, він так і не з’явився.

Вечір застав золотоволосу красуню в печалі. Тут їй більше нічого було чекати й ні на що сподіватися.

«Час мені вирватися з золоченої клітки й знову вирушити в мандри», — вирішила вона.

Розділ 27 Політ

Чим більше Злата міркувала над тим, як вирватися з ув’язнення, тим неймовірнішою уявлялася їй втеча. Удень Ліна ні на хвилинку не розлучалася зі своєю живою лялькою, а вночі будинком, нечутно ступаючи на м’яких лапках, розгулював пазурястий ворог. До того ж бідна полонянка була такою маленькою, що сходи, які вели з другого поверху, здавались їй майже нездоланною перешкодою, не кажучи вже про вхідні двері, відчинити які їй було просто не під силу. Але найстрашніше чекало надворі. Величезні сторожові пси цілодобово охороняли будинок.

Сидячи на підвіконні, Злата з жахом спостерігала, як на галявинці перед парадним ґанком басували ці кровожерливі чорні монстри, чиї пащі нагадували печери з жовтими сталактитами ікол.

На гілку яблуні, що росла під вікном, сів цікавий горобець. Він з інтересом подивився скоса на Злату круглим оком, поцвірінькав, стрибнув кілька разів і, пурхнувши, поспішив у своїх справах.

— Ох, якби я була пташкою і вміла літати! — вигукнула Злата.

Раптом, їй сяйнула рятівна думка. Вона зрозуміла, як вирватися на волю.

Того ж дня Злата навчила Ліну майструвати з паперу голубів. Спочатку вони пускали їх по кімнаті, а потім Злата запропонувала піти на балкон. Ліна була в захваті. Паперові птахи, як справжні, ширяли над землею і, зробивши коло, плавно сідали на газон. Поки дівчина, стрибаючи й плещучи в долоні, підбадьорювала голубів, щоб ті летіли якомога далі, Злата непомітно приховала одну пташку за портьєрою.

Наступного дня хазяїн дому влаштовував прийом. Очікували багатьох гостей, і лютих псів припнули на ланцюг. Про кращий час для втечі не можна було й мріяти.

Вичекавши, поки Ліна засне, Злата тихенько вилізла з лялькового ліжечка. Треба було встигнути випурхнути з золоченої клітки до того, як усі гості роз’їдуться, і собак спустять з ланцюга. Ухопивши паперового голуба за крило, дівчина волоком підтягла його до балкона і, упершися обома руками в двері, спробувала їх відчинити, але марно. Стулка була зачинена на клямку. Очі Злати наповнилися слізьми. Усі плани руйнувалися. Надії на спасіння не було. Деякий час вона безсило стояла біля паперового птаха, а потім зважилася на відчайдушний крок.

Злата потягла голуба в інший кінець кімнати.

«Тільки б пощастило спуститися на перший поверх і непомітно вислизнути разом із гостями, коли ті почнуть роз’їжджатися», — як заклинання повторювала дівчина.

На щастя, двері в дитячу були зачинені нещільно. Після кількох спроб ляльковій красуні вдалося прочинити їх рівно на стільки, щоб вислизнути разом зі своєю ношею. Злата підійшла до самого краю сходової площадки й обережно поглянула вниз. З нагоди свята в канделябрах горіли свічки, але в холі нікого не було. Не можна було втрачати ні хвилини. З завмиранням серця Злата сіла на паперового голуба. Вдень усе здавалося легко й просто, але тепер вона не могла здолати страху, що опанував нею. Від висоти паморочилась голова. Дівчина зрозуміла, що якщо вона зволікатиме зі стрибком, то їй важче буде зважитися на божевільний політ на хирлявій паперовій пташці. Злата замружилася, відштовхнулася і… відчула, що летить.

Розплющивши очі, дівчина побачила, що кружляє над холом. Раптом її охопив панічний страх. За нею, не блимаючи, слідкували два злісних ока кольору янтаря. Голуб невблаганно знижувався. Не усвідомлюючи, що робить, Злата на льоту зіскочила з нього і, падаючи повз вішалки з купою дорогих манто і шуб, повисла на чиємусь пальті.

Рудий мисливець одним стрибком опинився внизу. Нетерпляче помахуючи хвостом, він переминався на задніх лапах, готуючись до нападу. Злата зробила відчайдушну спробу видертися нагору, але марно. Бідолашна ледве трималася на руках, які ставали дедалі слабшими.

Кіт стрибнув. Пальці дівчини розтулилися, і вона полетіла вниз.

Розділ 28 Козирний туз

Злата приземлилася на щось м’яке. Було темно, пахло парфумами й дорогим тютюном. «Та ж я у чиїйсь кишені», — здогадалася дівчина.

Вона обережно визирнула. Кіт, принюхуючись, бродив під вішалкою, дивуючись, куди могла подітися здобич.

«Шукай, шукай, все одно тобі мене не спіймати», — подумала Злата й тихенько засміялася.

Порятунок був таким несподіваним, що вона не відразу отямилася від щастя. З вітальні долинали голоси й музика. Злата прислухалася, намагаючись угадати, в чиє пальто занесла її доля.

Товариство було запрошене найвишуканіше. По обіді дами зібралися біля роялю, а чоловіки сіли грати в карти. З-поміж інших гостей особливою поведінкою вирізнявся іноземний граф. Людина немолода й солідна, він уміло говорив компліменти дамам і зі знанням справи обговорював політику з чоловіками.

Коли гості сіли до карточного столу, граф поставив на кін таку велику суму, що всі присутні, люди далеко не бідні, були вражені його марнотратством. Програвши, він з легкістю прийняв поразку. Великий виграш підохотив його партнерів. У другій партії ставки виявилися значно вищими. Цього разу щастя посміхнулося графові.

Невдовзі гості почали роз’їжджатися. Дворецький зняв з вішалки пальто, де ховалася Злата. Дівчина згорнулася клубочком, намагаючись зробитися якомога непомітнішою, щоб її не виявили передчасно. При думці, що вона назавжди залишає осоружний дім, серце Злати радісно тріпотіло.

Підстрибуючи на бруківці, екіпаж їхав напівтемними вулицями нічного міста. Випещена чоловіча рука опустилася в кишеню, і хазяїн пальта, остовпівши від здивування, витягнув крихітну дівчину.

Граф не відразу прийшов до тями від потрясіння. Златі довелося пояснити йому, що вона була лялькою вередливої хазяйської дочки, перш ніж він повірив, що не марить.

— Пане граф, я така рада, що опинилася саме у вас. Мені так часто доводилося мати справу з грубими простолюдинами. Усі вони тільки й думають про те, як би на мені заробити, — презирливо зморщивши носик, сказала гордівниця. — Ви — зовсім інша справа. Ви заможні й не будете виставляти мене напоказ, щоб виманити у публіки кілька жалюгідних монет.

— Нізащо. Боже спаси показувати тебе, моя красуне. Ти права, я багатий! Я казково багатий! — запевнив її граф і розкотисто розреготався.

Злата була спантеличена, коли вельможа не став під’їжджати до будинку, а відпустив екіпаж, сказавши кучеру, що решту шляху хоче пройти пішки. Здивування дівчини ще більше зросло, коли граф повернув на вузьку брудну вуличку, зайшов до обшарпаного будинку і, піднявшись скрипучими сходами, опинився на вбогому горищі.

— Ну, ось ми й прибули. Розташовуйся, — сказав граф, дістаючи кишенькову красуню.

— Що це? — Злата скинула оком неохайну злидарську кімнатку й презирливо зморщилась.

— Графські апартаменти, — засміявся новий хазяїн. — Не хвилюйся, крихітко. Це ненадовго. Сьогодні був на рідкість удалий день. Я так обчистив кишені цих дурнів, що ми з тобою переберемося до більш достойного місця.

— Хіба ви не граф? — розгублено запитала Злата.

— Граф, але не титулований, — усміхнувся удаваний вельможа. — Батько мій був нікчемним писарем, але він дав мені освіту. За вишуканість манер друзі нагородили мене цим прізвиськом. Кого тільки не доводиться з себе удавати, щоб обкрутити людей круг пальця. Я тому й живу в цій дірі, що останні гроші довелося витратити на вбрання, гідне багатого пана.

— Та ви просто шахрай! — гнівно скрикнула Злата.

— Так, я був дрібним шахраєм і картярським шулером, — покірно погодився граф. — Але я завжди вірив, що колись мені поталанить і я витягну козирну карту. Тепер все піде по-іншому. З тобою ми зможемо прокручувати такі справи, що найзаклятіші аферисти засохнуть від заздрощів.

— Ну вже ні! Від мене ви цього не дочекаєтесь. Краще бути ярмарковою мавпою, ніж допомагати злодюжці!

— Навіщо так грубо, лялечко, — поморщився граф. — Думаю, нам не варто сваритися. Ти — мій козирний туз, і будь певна: я тебе з рук не випущу.

Лице його викривила недобра посмішка. Злата зрозуміла, що бунтарством вона нічого не досягне. Треба було діяти хитрістю.

Розділ 29 З вогню та в полум’я

Граф помістив свою знахідку у велику банку. Дівчина похнюплено сиділа у скляній келії, клянучи свою гірку долю. Навіть життя на припоні здавалося їй волею порівняно з нинішнім ув’язненням.

Цілими днями граф щось обмірковував, міряючи кімнату кроками й пускаючи дим з трубки. Нарешті він оголосив:

— Час братися до роботи, дитинко.

— Я не буду нікого обманювати, це безчесно, — уперто повторила Злата.

— Ну, якщо говорити про честь, будь спокійна. Ми обдуримо одного з найбільших пройдисвітів, лихваря Фартинга. Як кажуть, злодій у злодія вкрав, — засміявся граф.

План графа був простий і зухвалий. У Фартинга був брат-близнюк, відомий марнотратець і пияк. Зовні вони як дві краплі води були схожі один на одного. Лихвар боявся — і небезпідставно, — що брат скористається цією схожістю і потайки братиме з банку його заощадження, тому банкіру було якнайсуворіше наказано видавати гроші лише тому, хто назве секретний шифр. Казали, що шифр цей такий мудрований, що Фартинг і сам не знає його напам’ять і зберігає вдома в сейфі, з ключем від якого не розлучається ні на хвильку.

Витративши майже всі виграні гроші на золотий браслет, граф поклав його у скриньку з подвійним дном і пішов заставляти лихварю. Злата, тремтячи від страху й приниження, сиділа в потаємному ящичку скриньки. Перед тим як запхати її туди, граф суворо попередив:

— Усе, що від тебе вимагається, дитинко, це взяти листок з шифром і сховати його у потаємному відділенні. Завтра я викуплю закладений браслет, і ти знову повернешся до мене. Зробиш усе, як слід, більше не сидітимеш у склянці. Заживеш як королева. Чесне слово благородного злодюжки. Якщо ж ні, я закладатиму тебе разом з браслетом доти, поки не візьмешся за розум.

«А що, якщо я відкриюся Фартингу?» — подумала Злата.

Ніби прочитавши її думки, граф сказав:

— До речі, крихітко, не раджу тобі продавати мене Фартингу. Це напрочуд жорстокий і підлий мерзотник. Гроші його просочені слізьми.

Це була гірка правда. Про безсердечність лихваря ходили легенди. Злата потрапила з вогню та в полум’я.

Як і передбачав граф, лихвар з задоволенням дав мізерну позику за коштовний браслет і заховав його до сейфу. Опинившись у сталевому ящику, Злата вийшла зі своєї схованки. Довкола була непроглядна темрява. Дівчина запалила недогарочок свічки, яку завбачливо припас для неї граф. Тьмяне світло осяяло купки монет і паперових купюр. Злата присіла на пачку банкнот і задумалася про свою гірку долю.

«Не може бути, щоб усе скінчилося так сумно. Повинна ж бути на світі справедливість. Не можна залишати безкарними двох пройдисвітів, які оббирають чесних людей», — з гіркотою подумала Злата. І тут у неї зародився план.

Треба було поспішати. Свічка вже наполовину прогоріла. Злата не відразу знайшла клаптик паперу, пописаний цифрами й буквами. Ось він, дорогоцінний шифр! Дівчина запхала листок у потаємний ящик. Тепер залишалося найскладніше — заховати туди ж браслет. Дівчина ледве тягнула цей тягар. Для крихітки витончена золота річ здавалася пудовою гирею. Злата підупала на силі. Вогник свічки мерехтів, ладний ось-ось згаснути. Дівчину охопила паніка. Невже вона не встигне? Не звертаючи уваги на втому, Злата боролася з непідйомним вантажем, намагаючись пропхати його до схованки.

Вогник яскраво спалахнув на прощання, і дівчина знову опинилася в безпроглядній темряві. Пролунало легке клацання — браслет упав на дно потаємного ящика. Злата полегшено зітхнула, залізла у тісну схованку і, згорнувшись калачиком усередині браслета, тихенько причинила за собою віко.

Увечері, звільнившись від справ, лихвар вирішив поглянути на принесений графом браслет. Річ була непогана, шкода, якщо власникові вдасться її викупити. Фартинг повернув замок сейфа, відчинив важкі дверцята, обережно взяв оксамитову коробку і, зручніше вмостившися в кріслі, підняв кришку. Коробка була порожня.

— Що?! Хто?! Як?! — у нестямі від страху та обурення зарепетував лихвар.

Пожбуривши коробку вбік, він кинувся до сейфа й почав гарячково перевертати його вміст, сподіваючись, що коштовність якимось чином випала з коробки й закотилася у куток.

Поки Фартинг був зайнятий пошуками, Злата вистрибнула зі схованки і, прихопивши з собою листок з шифром, гарячково заметушилася, не знаючи, куди сховатися.

— Швидше сюди! — почула вона чийсь голос.

Крихітне волохате створіння підбігло до дівчини і, схопивши її за руку, потягло за собою. Щойно вони встигли сховатися за камінними ґратами, як лихвар повернувся лицем до кімнати і, обхопивши руками голову, несамовито закричав:

— Пограбували!

Розділ 30 Коргоруша

Віддихавшись, Злата обдивилася нового знайомого. Зросту він був невеликого й нагадував скуйовджений шматок хмари з величезними круглими очиськами.

— Ти хто такий? — запитала Злата.

— Я — домовий тутешній. Коргоруша. А ти хто?

— Мене звуть Злата, — відповіла дівчина і раптом похопилася: — Ой, а де ж папірець?

— Який папірець? Чи не той, що на підлозі валяється? — поцікавився Коргоруша.

Злата обережно визирнула з-за камінних ґрат, і серце її обірвалося.

— Упустила. Все скінчено! Тепер Фартинг залишиться непокараним, і всі мої старання даремні, — засмутилася вона.

— Не бійся, ми цей папірець старому скнарі не віддамо, — пообіцяв їй Коргоруша й хоробро побіг просто до листка, що лежав на підлозі.

Злата ледь не скрикнула, тому що саме в цей час лихвар помітив дорогоцінну записку й теж попрямував до неї.

Про те, що сталося, містом довго ходили різні чутки. Фартинг хотів підняти записку, але та сама собою зірвалася з місця й повільно попливла кімнатою. Долетівши до канделябра, листок завис над свічкою. Ніби скам’янівши, лихвар витріщив очі й мовчки дивився на те, що відбувається, лише відкриваючи рота, мов риба, викинута на берег. Коли папір торкнувся куточком полум’я і запалав, він отямився і з криком: «Нечиста сила!» — кинувся тікати з кабінету.

Дехто вважав, що ця історія — чистісінька вигадка і насправді нічого подібного статися не могло, але так чи інакше, а відтоді лихвар вів свої справи чесно й навіть зайнявся доброчинністю.

А тим часом домовий потайними лазами й простінками привів Злату до своїх апартаментів. Коргоруша був господар домовитий і тяг до свого житла все, що погано лежить. Чого тут лише не було: і ґудзики, і клаптики, і наперстки, і навіть ложечка від сільнички.

Дівчина й домовий довго потішалися над переляком лихваря.

— Тільки не розумію, як же Фартинг тебе не помітив? — дивувалася Злата.

— Ну й уморила, — хапаючись за боки, пирскнув від сміху Коргоруша. — Де таке видано, щоб людина домового угледіла? Та я можу хоч комаринського перед його носом витанцьовувати, він і вухом не поведе.

— Так я ж тебе бачу! Що ж, я і не людина більше? — розгубилася Злата.

Домовий уважно подивився на неї та пояснив:

— Ти — інша справа. На тобі печать чарів лежить. Однак солов’я байками не годують, — похопився Коргоруша й почав накривати на стіл.

Щедро виклавши перед Златою усе, що мав, він заварив чай і, розливши його у наперстки, які правили йому за склянки, почав частувати гостю.

— Удвох ми славно заживемо, — замріяно промовив домовий, відсьорбуючи з блюдечка.

— Ні, мені у тебе затримуватися не можна. Мені треба співака знайти, — відмовилася Злата.

— Тоді усе в порядку. Більше тобі квапитись нікуди. Можеш вважати, що ти його вже знайшла, — просяяв Коргоруша.

— Де він? — ледь чутно прошепотіла Злата.

— Він перед тобою, — набравши молодецького вигляду, оголосив домовий. — Якщо треба, я тобі хоч цілими днями співатиму.

— Оце вже ні, кудлатий, співай для себе, а я собі іншого співака пошукаю, — засміялася Злата.

— Як хочеш, — зітхнув Коргоруша й додав: — Усе одно проти ночі йти нема чого. Лягай спати, ранок покаже.

Злата зібралася в дорогу ще вдосвіта й попросила домового провести її на вулицю. Той неохоче погодився. Вони довго кружляли й плутали по простінках, поки, нарешті, знову не опинилися в оселі Коргоруші.

— Мабуть, звернули десь не там, — в удаваному здивуванні скрикнув домовий і, з надією поглянувши на Злату, спитав: — А може, все-таки залишишся?

— Ой ти хитрун! Веди мене звідси зараз же, — накинулася на нього Злата.

— Добре, — смиренно погодився домовий.

Вони знову пішли блукати будинком і знову повернулися туди, звідки пішли.

— Зовсім забув, треба тобі на дорогу гостинців зібрати, — заметушився Коргоруша. — Звичайно, якщо ти не передумала. Сама розсуди, куди ти підеш поневірятися, коли тут місце тепле, сухе і на обід завжди можна з кухні шматок-інший прихопити.

— Та чи при своєму ти розумі, патланю скуйовджений? Що за радість мені жити в твоїй хижці й харчуватися недоїдками? Ні вже, мені такого щастя не треба, — презирливо фиркнула горда дівчина.

— Ба ти яка! Ну то йди, якщо так. Можна й у халупі жити розкошуючи, а з такою гордівницею, як ти, й палац не порадує, — ображено засопів Коргоруша.

— Так ти що, хотів мене навчити злидням радіти? — уїдливо запитала красуня.

— Є вчителі й кращі за мене, — хитро примружився домовий і провів Злату на вулицю.

Розділ 31 Васько

Займався ранок. Схід оповило передсвітанковим туманом. Край неба посвітлішав. Тонкий ріжок місяця не поспішав залишати небосхил. У повітрі витали найсолодші ранкові сни. Раптом тишу пронизав задирливий крик:

— Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку!

На паркані сидів миршавий обідранець у брудному лахмітті та, дивлячись на небо, кукурікав на все горло.

— Доброго ранку, Ваську. Ти вже за роботою? — звернувся до нього домовий.

— Так, сонечко кличу, бо ж півня немає, покликати нікому. Раптом сонечко про нас забуде й не зазирне. Що тоді робитимемо? Ку-ку-рі-ку!

За безглуздо блукаючим поглядом і дурнуватою посмішкою, що не сходила з напіввідкритих губ обідранця, Злата зрозуміла, що перед нею дурень. Її мимоволі охопила огида.

— Гей, а дурник же тебе й бачить, і чує, — Злата здивовано повернулася до Коргоруші.

— Васько — блаженний, Божа людина, а тому бачить більше за інших і краще розуміє життя. Піди до нього в науку, може, й тобі істина відкриється, — сказав той.

— От іще! У дурня розуму навчатися! — пирхнула гордівниця, але домового і слід загув, зате юродивий побачив дівчину й потягся до неї. Очі його засвітилися дитячим щастям. Він обережно взяв лялькову красуню та посадив собі на долоню.

— Ой! Аж ніяк до мене радість прийшла? Ти — радість.

— Еге, забава для дурня. Пусти зараз же, — бридливо зморщившись, спробувала вирватися Злата.

На мить обличчя Васька засмутилось, але цієї миті з-за обрію показався яскраво-червоний краєчок сонця, і вкрите ластовинням лице блаженного знову засяяло широкою посмішкою.

— Почуло сонечко. Це я його покликав, але тільки ти нікому не кажи. Вони не повірять. Вони не знають, що хтось його повинен кликати, щоб воно світило усім.

— Добре, сонечко покликав, а тепер хотілося б знайти що-небудь поїсти, — сказала Злата, яка страшенно зголодніла.

— Еге, ходімо на базар, — кивнув Васько й пошкандибав у бік базарної площі. Побачивши, з якою легкістю вона може командувати цим дурником, Злата підбадьорилась, вирішивши, що нічого поганого не станеться, якщо деякий час він їй послужить. Самій їй подорожувати було досить небезпечно. Бідолашна була такою малою, що боялася бути розчавленою чиїмось незграбним черевиком.

Одна нога у хлопчини була коротшою за другу, і під час ходьби він дуже кульгав. Старенький одяг, здавалось, ось-ось зовсім розлізеться, але з його лиця не сходила посмішка.

«Ще б йому не радіти: дурням щастя, — презирливо подумала Злата. — Якщо мене продасть, то й ситий буде, і одежину справить».

— Ти мене продавати несеш? — сердито запитала вона.

— Ти — радість, — замість відповіді засміявся Васько.

Шепочучи, він розмовляв сам з собою. Часом в уривках фраз Злата не могла вловити змісту.

Вона трохи помовчала, а потім знову перервала безладне белькотіння юродивого.

— За гроші, чи що, показуватимеш?

Васько витріщився на неї, мовби силкуючись щось зрозуміти, але так і не зрозумівши, дурнувато посміхнувся й пішов далі, продовжуючи безладну балаканину. Злата вирішила, що від дурня толку все одно не буде, але не засмутилася. Їй доводилося вибиратися з набагато серйозніших халеп, а вже дурника вона круг пальця обкрутить. Наближаючись до базару, блаженний обережно посадив її за пазуху.

— Тут тебе ніхто не побачить. Сонечко — всім на радість, а ти — кому на радість, а злим людям — на заздрість. Тсс, — він притулив палець до губ.

— То ти не хочеш на мені заробити? Як же ти добудеш їжу? — здивувалася Злата.

— Люди — добрі, й звірі — добрі. Усі добрі. Вовчиця люта діточок годує, дітки лащаться: добра вовчиця, добра…

Якийсь торговець дав юродивому монетку. Васько, відгорнувши комір подертої сорочки, показав монетку Златі, щоб і вона могла помилуватися.

— Блищить! Поглянь, блищить! — як дитина радів він, крутячи монетку на сонці.

Злата прикинула, що цього їм вистачить на хліб і юшку, але на її розчарування, дурник уже награвся з копійкою і пхнув її в руки перехожому.

— Що ти наробив? Навіщо ти віддав монету? — відчитала його Злата.

Бачачи, що дівчина розгнівалась, Васько щиро засмутився:

— Вона красива, блищить. Ти любиш, коли блищить?

— Я люблю, коли я сита. У мене від голоду в голові паморочиться, — відповіла Злата з прикрістю.

Юродивий засміявся.

— Ні, її не можна їсти. Вона блищить, і все, — він розвів руками.

Раптом Злата згадала слова гномів: «Люди часто цінують речі не за їхню істинну вартість, а за ціну, яку самі й вигадали». Вона подивилася на Васька іншими очима. Ось і домовий говорив про нього шанобливо. Хто знає, можливо, перед цим дивним хлопчиною відкрита таємниця істинних цінностей?

Васько не просив милостині, він просто йшов і посміхався всьому світу. У його посмішці було стільки відкритості й добра, що люди самі підходили до нього й дарували гостинці. Він приймав їх, а пройшовши трохи, віддавав іншим жебракам, залишивши собі врешті-решт, лише паляницю і яблуко.

Нарешті він присів під запорошеними придорожніми кущами, опустив Злату на траву і, покришивши трохи хліба птахам, решту виклав перед нею. Дівчина відламала шматочок паляниці й почала їсти. Васько мовчки дивився на неї.

— Що ж ти не їси? Їж, — Злата показала на паляницю.

— Ти гарна. Ти — радість, — в котре повторив блаженний та тихенько засміявся, так і не торкаючись їжі.

За ті кілька днів, що Злата мандрувала, сидячи за пазухою у Васька, вона прив’язалася до свого дивного супутника. Вони спали під зоряним небом, жили подаянням і харчувалися милостинею, але її гординя мовчала, і вперше за довгий час хліб був дівчині солодкий. Злата примусила Васька обійти всі ярмарки й балагани, де лише можна було зустріти музик, але все марно. Одного разу в безладному белькотінні юродивого Злата почула дещо таке, що змусило її прислухатись:

— Шукаєш, шукаєш — не знайдеш. Де музика? Музики більше немає!

— Що ти сказав? — скрикнула Злата, але більше не домоглася від Васька ні слова.

Віщування глибоко вразило Злату. Тепер їй нікого було шукати й ні на що сподіватись. Непокірна бунтарка змирилася й зменшувалася день у день. Вона не переставала дивуватися своєму супутникові. Убогий, обірваний, напівголодний, він щиро радів і сонцю, і дощу, а очі його завжди сяяли щастям. Тільки одного разу на гамірній вулиці він раптом чогось злякався. Побачивши людей, які діловито тинялися, людей із заклопотаними обличчями, в яких не було ні тіні радості, він закрив голову руками й застогнав:

— Моторошно! Сліпі. Скрізь сліпі… — його мова перейшла у плутані вигуки.

— Не бійся, подивись, усі зрячі, — намагалася заспокоїти його Злата, але він ніби не чув її:

— Прозрійте, сліпці! Возрадуйтеся! Ви — живете!..

Його голос перейшов у відчайдушний крик. Довкола зібрався натовп. Миттю, наче з-під землі, з’явився городовий.

— Що за безладдя! — рявкнув він і, побачивши дурника, який незв’язно белькотів і схлипував, замірився на нього нагайкою.

— Не руште його! — скрикнула Злата, висунувшись із-за пазухи подертої сорочки, і розкрила руки, наче вона могла захистити плачучого Васька.

— Цур мене! — перехрестившись, відступив городовий.

— Чудо! Чудо! — пронеслося натовпом.

У мозочку городового гарячково метушилися темні думки. Звичайно, така знахідка чогось та варта. Як не буде він роззявою та віднесе її до палацу, там, дивись, і підвищення по службі одержати можна. А що, як за таку рідкість його полковником зроблять, а там, дивись: генерал-губернатора дадуть? Городовий уявив себе у вишитому золотом мундирі з генеральською стрічкою через плече й простяг ручище:

— А давай-но сюди свою цяцьку.

— Ні, вона — радість. Радість не можна віддати, — захитав головою Васько.

— Мовчати!! — заревів городовий та спітнілою п’ятірнею вирвав крихітну дівчину в хлопчини.

— Віддай! Не можна відбирати радість, — сльози текли по щоках Васька.

Він кинувся за Златою, але городовий відштовхнув його вбік:

— Йди геть!

Бідолашний хлопчина впав на запорошену бруківку. Натовп глухо загомонів, але ніхто не наважився перечити представникові влади.

— Не плач, мій милий дурнику, — крикнула Злата Васькові. — Я не варта твоїх сліз. Тієї миті, коли я стала гордівницею, я перестала бути радістю.

Дівчина благально простягла руки до натовпу:

— Люди, прошу вас, подбайте про нього.

Ця невеличка, зростом з мізинчик, істота вселяла побожний трепет і повагу. Відразу ж із натовпу до Васька простяглося кілька рук. Хтось підняв його, хтось почав обтрушувати від пороху, хтось простягав шматочок хліба.

— Віддайте мені радість! — ридав хлопчина. Променисті очі Злати також були повні сліз, але вона з удаваною веселістю сказала:

— Не плач. Поглянь на сонце. Ось тобі радість. Та дивись, не забувай його кликати, щоб воно світило всім.

Городовий запхав її до кишені, і Злата більше не бачила Васька, який лив гіркі сльози за втраченою радістю.

Розділ 32 Дозвольте доповісти!

У палаці панувала метушня. Принц повертався додому з далеких мандрів. З усіх кінців країни зібралися найкращі співаки, танцюристи й музики. Придворні красуні шили нові вбрання й розучували модні танці.

Раніше принц любив гамірні розваги. Щоправда, він подався в мандри в глибокій печалі, але час — найкращий лікар, і всі були впевнені, що до юнака повернулися колишні веселість і безтурботність.

Генерал-губернатору доповіли, що якийсь городовий від самісінького ранку домагається з ним зустрічі й торочить, що у нього справа державного значення. Сановник без особливого бажання прийняв служаку. Перед приїздом королівського спадкоємця і так було роботи аж надто багато.

— Ти кажеш, у тебе до мене надзвичайна справа? — запитав генерал, не дивлячись на відвідувача.

— Так точно! — гаркнув городовий, ставши струнко. — Дозвольте доповісти, я маю небачену дивину в подарунок їхній Величності.

— Що за дивина? — поцікавився генерал, зосереджено підточуючи пилочкою випещені нігті.

— Дозвольте доповісти, дівчина зростом з мізинець, — жваво відрапортував городовий.

Генерал-губернатор відірвався від свого заняття й, звівши очі на городового, запитав:

— Зростом з мізинець? Та чи ти часом не п’яний, шановний?

— Аж ніяк, Ваша Світлосте!

— Ну й де ж твоя дивина?

Городовий засміявся. Віддати дівчисько дурно — справа нехитра, перше треба нагороду виторгувати.

— Дозвольте доповісти, Ваша Світлосте, не шкодуючи живота свого, чудеса хоробрості небаченої виявив, а дівчисько добув, — доповів служака.

Генерал-губернатор усміхнувся:

— І яку ж ти нагороду за неї хочеш?

— По службі підвищення та орден за хоробрість, Ваша Світлосте!

— А чи не забагато буде?

— Аж ніяк! Адже істинний героїзм виявив заради Їхньої Величності, — не кліпнувши оком, випалив городовий.

— Що ж, покажеш дивину — поговоримо про нагороду, — кивнув сановник.

Городовий запхав руку до кишені та зблід: дівчина щезла. Генерал нетерпляче постукував пальцями по столу, поки городовий одну за одною обшарював кишені, вивертаючи їх навиворіт. Піт градом котився по його товстих щоках. Раптом у підкладці шинелі жвавий служака знайшов малесеньку дірочку.

— Не могла ж вона випасти? Та вона б і не пролізла, — з переляку витріщивши очі, вголос розмірковував він.

— Ти що, жартувати зі мною надумав?! — червоніючи, гиркнув генерал-губернатор.

Городовий відразу знітився й позадкував до дверей.

— Варто! — сановник голосно подзвонив у дзвіночок. — Женіть цього мерзотника в шию, але перше учистіть йому двадцять ударів батога, щоб на майбутнє не кортіло блазнювати.

На той час один з придворних, поспішаючи коридором, помітив на підлозі якусь золоту дрібничку Нахилившись, він підняв знахідку й остовпів від здивування. В руках у нього була крихітна золотоволоса дівчина. Бідненька була непритомна.

— Боже, яке диво! — вигукнув вельможа й поспішив до короля.

Розділ 33 Крах сподівань

За час мандрів принц дуже змінився. Він об’їздив багато країн, намагаючись забути красуню, яка причарувала його, але так і не зміг викреслити її з пам’яті. Варто було юнакові заплющити очі, як образ золотоволоски поставав перед ним. Іноді юнакові снилися дивні сни. Часом він бачив дівчину в лапах мерзотного велетня, часом — у печері, охопленій полум’ям, а то — в зачарованому лісі. Кожного разу принц із жахом прокидався й цілими днями не знаходив собі місця.

Веселі бенкети не відволікали його від сумних думок. Щоб хоч якось забутися, він зайнявся науками й досяг напрочуд великих успіхів. Цілісінькі дні юнак проводив над серйозними книжками або в бесідах з ученими мужами, а ночами образ прекрасної чаклунки знову поставав перед ним.

Зрозумівши, що мани йому не позбутися, принц вирішив покласти до ніг гордовитої красуні корону й повернутися до палацу з нареченою. Переступивши кордон рідного королівства, юнак поквапився до маленького містечка недалеко від столиці, де жила його кохана. Здавалося, у його коня виросли крила, він мчав, мов птах. Почет не встигав за палким юнаком. Збуджений швидкою їздою та щасливий від очікуваної зустрічі, принц забіг до бакалійної крамнички.

Тут усе було по-новому. Втративши дочку, бакалійник захворів від горя. Справа його звелася нанівець, і крамничку було продано іншому власнику, а сам старий жив у комірчині на горищі. Він, як і принц, не знав, де шукати Злату.

Пригнічений горем, юнак повернувся до палацу. Дізнавшись, що з нагоди його приїзду відбудеться грандіозний бенкет, він сумно посміхнувся:

— Нехай буде бал. Я не хочу позбавляти вас веселощів, але дозвольте мені провести цей вечір усамітнено. Радість і щастя відійшли з моєї дороги, і я не хочу затьмарювати свята іншим.

— Хлопчику мій, — звернувся до нього король. — Ми приготували для тебе сюрприз. Можливо, він хоч трохи розважить тебе. Я переконаний, що такої дивини тобі не доводилося зустрічати в жодній країні.

Юнакові було не до сюрпризів, але він вирішив не засмучувати батька.

— Що ж, я з задоволенням погляну на дивину, — погодившись, кивнув він.

Король у супроводі почту придворних урочисто повів принца до його апартаментів.

Розділ 34 Порох під ногами

На столі в кімнаті принца встановили майстерно вирізьблений зі слонової кістки палац, поселивши в ньому золотоволосу красуню. Крихітка була такою прекрасною, що сама здавалася витвором мистецтва. Помилувавшись приготованим подарунком, придворні пішли. Їм було невтямки, що дівчина зменшувалась уже не щоднини, а щохвилини. Наближався кінець.

«Як дивно все влаштовано в цьому світі, — думала Злата. — Справжня краса відкрилася мені в потворному горбуні-барді, а міський дурник виявився розумнішим за багатьох розумників. Я шукала того, кого сама прогнала. Я була впевнена, що я краща за всіх, а тепер маю стати порохом під ногами інших. Але мені все одно. Мого музики більше немає».

З вікна лився сонячний промінь, у якому мирно плавали порошинки. Легкі й невагомі, вони не знали ні лиха, ні турбот. Як було б хороше, так само, як і вони кружляти над землею в золотому промені. Злата розпростала руки й раптом, на превелике диво, спурхнула й полетіла. Прозора й невагома, вона пливла в повітрі, дивуючись своїй легкості. Вона почала повільно знижуватись, поки нарешті не опустилася на підлогу, ставши порохом біля ніг інших.

Двері розчинилися навстіж, і до кімнати зайшов принц. Ляльковий палац був порожній.

— Де ж ваша дивина? — запитав юнак.

Король і придворні розгублено перезирнулися й кинулись шукати пропажу.

З вулиці налетів пустотливий вітерець. Він роздув фіранку, зачерпнув з підлоги пригорщу порошинок і грайливо підкинув їх у повітря. Злата знову відчула радість польоту. Вона летіла, піднімаючись усе вище і вище. Раптом порошинка попала в око принцу. Тієї ж миті згадка про золотоволосу красуню спалахнула в ньому з новою силою. По щоці юнака покотилася сльоза. Вона впала на підлогу, і раптом… не знати звідки, перед принцом з’явилася гордовита дочка бакалійника.

— Як?! Ви тут?! — розгублено вигукнув принц і, повернувшись до ошелешеного батька, вперше за довгі місяці розсміявся: — Чому ж ви мені відразу не сказали, який сюрприз чекає на мене! Дякую тобі, тату!

Спантеличені, король і придворні зачудовано дивилися на чарівну красуню. Сяючи від щастя, принц оголосив:

— Сьогодні буде бал! Я хочу, щоб усі бачили ту, якій я навіки віддав своє серце.

Юнак узяв Злату за руку. Закохані дивилися один на одного, забувши про все на світі. Король зрозумів, що він тут зайвий. Поманивши за собою придворних, він разом із почтом тихенько вийшов.

— Я хочу покласти до твоїх ніг корону, гордовита красуне. Чи згодна ти вийти за мене заміж? — палко промовив юнак.

Злата не знала, що й думати. Усе відбулося так несподівано. Замість бродячого музиканта перед нею стояв красень-принц. Вона вже давно віддала йому своє серце, але раптом їй згадалася пісня барда, і дівчина ледь чутно прошепотіла:

— Я не гідна тебе, мій принце.

Злата розповіла коханому про все, що з нею сталося, не приховуючи ні своїх принижень, ні вчинків, згадуючи про які, вона згоряла від сорому.

— Тепер ти бачиш, що покохав не мене, а образ, який вигадав сам, — сумно завершила вона свою розповідь.

— І, здається, не помилився, — посміхнувся принц. — Я покохав твоє обличчя, але душа твоя також прекрасна. Я ніколи не зустрічав дівчини, схожої на тебе. За цей час ми обидвоє стали іншими. Ти навіть не уявляєш, як змінила все моє життя. І я знову повторюю своє запитання: чи згодна ти вийти за мене заміж?

— Так.

Цієї миті з-за портьєри з’явилася незнайомка з суворим, непривітним лицем. На шкіряному ремінці, який обтягував її талію, висіли гостро заточені ножиці.

— Воркуєте, голубочки? — криво усміхнулася вона.

— Хто ви? І як сюди потрапили? — запитав принц.

— Я — доля цієї дівчини, — незнайомка ткнула в Злату крючкуватим пальцем.

Принцом заволоділо незрозуміле передчуття біди. Він обняв дівчину за плечі, заступаючи від старої, ніби це могло врятувати її від невідомої небезпеки. Незвана гостя звернулася до Злати:

— Ти зуміла перемогти гординю. Усі колишні чесноти повернуться до тебе. Ось і юнак каже, що душу твою полюбив, — стара карга захихикала, а потім, різко урвавши сміх, відрубала: — Бреше він! Йому потрібна лише твоя краса й нічого більше.

— Неправда! — скрикнув принц.

— Он як? Це ми швидко перевіримо, — Злидня кинула в золотоволосу красуню пригорщу чорного, мов сажа, порошку. Той на мить хмарою оповив дівчину, а коли розсіявся, перед принцом стояла поганенька дівчина, уся в ластовинні з волоссям тьмяним, як пріла солома.

Принц мимоволі відсахнувся, але наступної миті рішуче промовив:

— Ніхто й ніщо не завадить нам бути разом.

Легко сказати — але важко зробити. Потекли довгі нестерпні дні. Звикнути до нової зовнішності коханої виявилося набагато складніше, ніж думав принц. Він з нетерпінням чекав на зустрічі з нею, але варто йому було побачити незугарне створіння з ріденьким волоссячком, як серце його стискалося, і йому насилу вдавалося приховати своє розчарування. Удень принц вигадував різні приводи, щоб не бачитися з нареченою, проте, коли вечоріло вони довго розмовляли у пітьмі. Їм завжди було про що поговорити. Ні з ким принцу не було так легко, як з цією дивною дівчиною, і ніхто не розумів його краще. Щодня юнак усе більше й більше закохувався в Злату, і все сильніше відчував свою провину перед нею. Колишній образ дівчини вдень і вночі переслідував його, позбавляючи спокою.

Напередодні свята, призначеного на честь заручин принца та Злати, закохані, як завжди, сиділи в темряві й розмовляли.

— Мій принце, я знаю, що мучить тебе, — раптом сказала дівчина. — Я не гідна бути твоєю дружиною, але ти занадто добрий та шляхетний, щоб признатися в цьому. Відміни завтрашні заручини. Одружися з тією, яка буде тобі парою й зможе сяяти в палаці.

— Але мені потрібна тільки ти! — вигукнув принц.

— Ні. Якщо я знадоблюся, то буду поряд, але не як дружина, а як твоя тінь, — покірно промовила Злата.

У темряві юнак не міг бачити лиця дівчини. Він провів рукою по її щоці, і долоня стала мокрою від сліз.

— Нічого ти не розумієш, — похитав головою принц. — Хіба може бути щасливим той, хто кохає тінь?

Раптом почувся далекий дзвін дзвіночків. Кімната засяяла яскравим світлом, і посеред неї з’явилася фея з веретенцем на поясочку.

— Хрещена? — здивувалася Злата.

Доля поманила дівчину за собою:

— Я прийшла, щоб забрати тебе, дитинко. Ти вже достатньо страждала й нарешті заслуговуєш на спокій. Ходімо разом зі мною, ти забудеш про все й знову станеш щасливою.

Принц підскочив до Злати й міцно пригорнув її до себе.

— Не йди! Я нізащо не віддам тебе!

— Не опирайся. Ти все одно не зможеш покохати її такою, яка вона є, — сумно сказала Доля.

Принц похнюпився:

— Я зовсім заплутався. Я не можу жити без неї і не можу забути її колишнього образу. Що ж мені робити?!

Від стіни безшумно відділилася зловісна фігура Злидні.

— Я поверну красу дівчиську, але за це ти повинен заплатити дорогу ціну, — пообіцяла вона.

— Я готовий віддати все: трон, корону, казну!

— Багатства й почесті мені ні до чого. Віддай мені свій зір, — проскрипіла стара й вичікувально утупилася в принца.

Юнак відсахнувся.

— Ні! Я не хочу цього! — скрикнула Злата.

Принц мовчав. Плата була занадто великою. Він подивився у вікно на сонячний світ, який вирував барвами, а потім рішуче сказав:

— Людина може прожити без зору, але без серця помре. Моє серце належить Златі, і лише очі винні, що я не в злагоді з самим собою. Я згоден!

— Хай буде так! — Злидня клацнула ножицями й щезла. Тієї ж миті Злата знову стала божественно гарною. Останнє, що побачив принц перед тим, як на нього опустилася темрява, було її надзвичайно прекрасне обличчя в ореолі золотого волосся.

— За що?! — заридала Злата й кинулася до Долі: — Хрещено, де ж ваші чари? Я ненавиджу свою красу! Вона несе тільки біду та страждання. Поверніть принцу зір! Я готова віддати все за це!

Доля ласкаво погладила дівчину по щоці.

— Я бачу, ви дійсно кохаєте одне одного й гідні щастя, — сказала фея. — Я хотіла зробити тобі весільний подарунок, але навіть чарівники не всесильні. Я можу вчинити для тебе лише одне чудо, люба похреснице.

— То здійсніть же його скоріше, дорога хрещено, — заблагала Злата, і в очах її загорівся вогник надії.

Лице судениці затьмарилося, а очі наповнилися сумом:

— Не поспішай радіти. Ти не знаєш усієї правди. Відтоді як ти переступила поріг діамантової штольні, над тобою тяжіє закляття гномів. Я хотіла позбавити тебе від нього, але, повернувши твоєму коханому зір, не зможу цього зробити.

— Ой, мила хрещено! Мій принц — найдорожче, що у мене є. Заради нього я готова витерпіти будь-які страждання, — сказала Злата.

— Нехай буде по-твоєму, — кивнула фея. — Я від усього серця бажаю вам щастя.

Вона змахнула руками, і в повітрі затанцювали міріади іскорок. Вони спалахували, згасали й знову загорялися, неначе фантастичний феєрверк. Коли остання зірочка щезла, принц прозрів.

У столиці панували веселощі, гуляли старі й малі. Святкували заручини принца та його нареченої. Старий бакалійник сидів на чільному місці, поряд з королем-батьком. Усі були зачаровані нареченою. Вона була не тільки казково вродливою й дивовижно розумною, але ще й на диво доброю та життєрадісною.

Принц і Злата сиділи, взявшись за руки, і не могли надивитися один на одного. Щастя здавалося їм вічним, а закляття гномів пустою вигадкою. Усі раділи тому, що ця історія має гарний кінець.

АЛЕ ЩО ТАКЕ КІНЕЦЬ? ЦЕ ЛИШЕ ПОЧАТОК ЧОГОСЬ НОВОГО…