Гордівниця Злата

Розділ 1 Перетворення

Коротка червнева ніч легкокрилим метеликом опустилася на землю, але не встигла струсити пилок зірок зі своїх крил, як у небесному саду, де народжувався кожен новий день, уже готувався розкритися рожевий бутон світанку. Край неба посвітлішав, утративши глибину й соковитість. Зірки зблякли та соромливо відступили. Світло, спочатку бліде й несміливе, усе наполегливіше просочувалося на небосхил. Він наливався блакиттю і наповнювався силою, поки нарешті ніч не змогла витримати натиску народжуваного дня. І тоді промінь сонця, що сходило, прорізав тканину неба, і на неї виплеснулася червона заграва сходу. Вона розтікалася й наливалася золотом. Тієї миті, коли лава сонячних променів сипнула на землю, у королівському палаці пролунав крик дитини. У дружини короля, красуні Злати, народився син.

Гармати салютували потужним залпом. Глашатаї сурмили в труби, розносячи радісну звістку по усьому королівству. Саме небесне світило сповістило про народження королівської дитини. Це був добрий знак. Але так уже повелося здавна: що для одного — щастя, для іншого — горе.

У розкішних апартаментах герцогського замку давня суперниця Злати Агнеса оскаженіло кидалася на всі боки, не знаходячи собі місця від злості. Вона не змирилася з поразкою і не забула образи. Відтоді як принц одружився з дочкою бакалійника, Агнеса серйозно зайнялася вивченням магічних книг. Подейкували, що дедалі частіше в її покоях цілісіньку ніч горіла свіча й блукали дивні тіні. Усе рідше заглядали туди гості. Говорили, що дочка герцога знається з темними силами, і за нею міцно закріпилося прізвисько Чорна герцогиня.

За старовинним трюмо в спальні герцогині ховалися дверцята. Вони вели в потаємну кімнату, стіни якої були обтягнуті чорним шовком, а стеля пописана магічними рунами. На полицях зберігалася безліч чаклунських книг, склянок з отрутами, трав й амулетів для заклинань. Агнеса швидко пробігла очима по полицях і, вибравши все необхідне, взялася до роботи. Змішавши щіпку сушеного листя білені з соком вовчих ягід, герцогиня додала зміїну луску й осину отруту, ретельно розмішала все воронячим пером, підпалила й співучо промовила:

— Ти, чаклунське зілля, лийся, і, Віщунко, вмить з’явися.

У кімнаті здійнялися клуби їдкого сивого диму. Поступово він згустився, і в ньому виникла неясна фігура. Незабаром у ній можна було вгадати стару з лукавою видовженою фізіономією в злинялому капорі й рудуватій сукняній спідниці. У її манерах було щось лисяче. Вона спритно підіткнула довгий хвіст спідниці за пояс і, примружено подивившись на герцогиню, сказала:

— Давненько я не бувала в тутешніх краях. Навіщо тобі знадобилася Віщунка з Лисячої Нори?

— Стара карга! Крутійка! Лиходійка! — замість привітання напалася на неї Агнеса.

Віщунка ображено стиснула губи й розчинилася в повітрі. Але варто було герцогині змовкнути, як вона знову з’явилася в іншому кінці кімнати й спокійно сказала:

— Ну, крутійка я. Ну, лиходійка. І що? Професія в мене така. Яка ж відьма без лиходійства? Чи ти мене з добрих намірів закликала?

Стара єхидно підморгнула Агнесі. Заперечити було нічого. Герцогиня кинула на чаклунку сердитий погляд, але продовжувала вже спокійніше:

— Хіба не ти обіцяла мені звести мерзотницю Злату? І що ж? Вона стала королевою! Хіба не ти обіцяла мені трон? А замість цього я животію у своєму маєтку, а в осоружної вискочки народився спадкоємець престолу. Тепер мені не бачити влади як своїх вух. Що ти на це скажеш, стара брехухо?

— Та чи я не намагалася знищити твою суперницю! — заканючила відьма. — Присягаюся пазурем дракона, я зробила усе, що могла.

— Знати нічого не хочу! — обірвала її Агнеса. — Ти повинна забрати хлопчиська, викрасти, знищити!

— Легко сказати. Його матір’ю опікуються феї. Напевно вони візьмуть під захист і синка. Усі викрадені діти, яким допомагають чарівники, так чи інакше врятовуються. Так уже повелось, — повчально підняла палець Віщунка.

— Невже нічого не можна зробити! — несамовито викрикнула Агнеса, схопила чашу, яка попала під руку, і зі злістю жбурнула об стіну, наче та була винна.

Порцеляна розкололася навпіл. Віщунка глянула на черепки, і на її обличчі заграла тріумфуюча посмішка.

— Хто сказав, що не можна? — потираючи руки, сказала вона й хихикнула: — Хіба я не розумниця! Хіба я не молодець! Навряд чи хто інший зуміє придумати таку хитрість! От так я!

— Не зволікай. Викладай, що в тебе на думці! — нетерпляче зажадала герцогиня.

— Пам’ятаєш який сьогодні місяць? — замість відповіді запитала стара.

— Червень. То й що?

— Хлопчисько народився під знаком Близнюків. Ми не будемо викрадати королівського синка, а нагородимо його братиком. Замість одного принца стане два, — сказала Відьма.

— Два принци?! Ти жартуєш?! — фиркнула герцогиня.

— Анітрохи. Коли ти згодна, то чаклунством я створю двійника хлопчиська. Він стане твоїм другим я. Хитрістю ми доможемося, щоб він успадкував престол, а це значить, що на трон сядеш ти.

Уперше за останній час обличчям герцогині пробігла тінь посмішки.

— Мабуть, варто ризикнути. Так чого ж ти чекаєш? Де твій двійник? Мені кортить на нього поглянути.

— Ти не зрозуміла, любонько. Щоб з’явився двійник, ти повинна зникнути, — сказала стара, не моргаючи витріщившись на молоду жінку.

— Що?! То ти наді мною знущаєшся, стара крутійко! — ледь не задихнулася від обурення Агнеса.

— Зовсім ні, — лагідно заперечила відьма й пояснила: — Чаклунством я можу створити лише точну копію хлопчиська, а щоб оживити його, треба вдихнути в тіло душу. Справжню людську душу! Агнеса зникне, але ти відродишся знову у вигляді хлопчиська й почнеш життя з дитинства. Ти забудеш, що була герцогинею, але твої почуття залишаться колишніми. Ти зможеш помститися та зайняти трон. Ну що, згодна?

Агнеса мовчала, не в змозі дати відповідь на це нелегке запитання. Може, краще не ризикувати? У неї є багатство, молодість, краса. Хто знає, що чекає її на шляху перетворення? Вона вже хотіла відмовитися від божевільного плану, як раптом згадала, що на троні сидить суперниця. Ненависть з новою силою піднялася в ній, і вона, підкоряючись сліпому бажанню помститися, випалила:

— Так, я згодна.

Пролунав мелодійний бій годинника на головній вежі замку, як попередження, що червнева ніч коротка.

— От і прекрасно. А тепер треба поспішати. Часу нам відпущено лише до світанку, — заметушилася Відьма і, змахнувши руками, продекламувала:

Тієї ж миті стіна заколихалася, як потривожений вир. По ній пішли брижі, а коли все заспокоїлося, герцогиня побачила, що трюмо зі спальні дивним чином перекочувало в потаємну кімнату. Не встигла вона здивуватися, як Віщунка, чіпко вхопивши її під лікоть, повернула обличчям до дзеркала й зашепотіла:

— А тепер дивись, та уважніше. У тебе буде лише одна мить, щоб побачити, ким ти станеш.

Відьма, бурмочучи заклинання, закрутилася по кімнаті. Шлейф її спідниці мотилявся з боку в бік, як лисячий хвіст. Полум’я свічок у канделябрах затремтіло й згасло, але в кімнаті не стало темніше, тому що дзеркало висвітлилося зсередини. У ньому Агнеса побачила себе, але не в нічній сорочці посеред потаємної кімнати, а в бальній сукні в центрі яскраво освітленого залу. До неї долинули звуки оркестру. Герцогиня прислухалася. Музика лунала все ближче й виразніше. Раптом у ній стали прориватися фальшиві нотки. Чим голосніше грав оркестр, тим сильніше мелодія збивалася з ритму, поки не переросла в оглушливу какофонію. Агнеса хотіла заткнути вуха, але тіло її закам’яніло, і вона не могла поворухнутися.

Знову почувся бій курантів. Відьма швидше закружляла в божевільному танці. Агнесу пройняв біль. Бальне вбрання красуні в дзеркалі стало в мить чорним, як темна ніч. Герцогиню охопив панічний страх. Вона хотіла припинити чаклунський танець відьми, але шляху до відступу не було. Нерухома й оніміла, вона чекала на свою долю.

Музика стихла так само раптово, як і почалася. Страх відпустив Агнесу й невидимі пута спали з неї. Дзеркальна гладінь затягнулася серпанком, і відображення зблякло. Агнеса хотіла змахнути завісу, як раптом помітила, що рука її стала напівпрозорою. Герцогиня мимоволі відірвала погляд від дзеркала і, перевівши на себе, побачила, що стала схожою на примару. Але вона не здивувалася та не злякалася. Їй не було ні боязко, ні боляче. У її душі оселилася порожнеча. Поступово відображення в дзеркалі потьмяніло й зникло. Знову голосно пробив годинник. Відьма обірвала танець. Останнє, що Агнеса побачила в дзеркалі, було немовля.

Тієї ж миті пролунав плач новонародженого. Дзеркало тріснуло, і з нього вирвалася вогненна куля. Чорнильну темряву ночі пронизав спалах. Над замком згустилася зловісна хмара. Блискавки вогненними мечами розпороли небо. Міцні кам’яні стіни затремтіли, як картонні. Скло задеренькотіло у вікнах.

Прокинулася челядь. Замок стогнав і кренився, опираючись стихії. Люди в страху кинулися навтьоки. Блискавка вдарила в головну вежу. Розкотистий гуркіт грому захитав стіни. Кам’яний велетень похитнувся, готовий упасти, але устояв. Годинник на вежі жалібно застогнав, циферблат тріснув, і стрілки завмерли. Десь далеко закричав півень, і усе стихло.

Замок почорнів, як вугілля. Непрохідний ліс стіною оточив його. Герцогиня Агнеса зникла назавжди, а в королівському палаці в колисці лежало двоє немовлят, схожих одне на одне як дві краплі води.

Розділ 2 Погроза

По лігвищу Віщунки, прозваному Лисячою Норою, пронісся вихор. Посеред напівтемної, пропахлої травами й зіллями печери казна-звідки з’явилася хазяйка. Злякавши сплячого пугача, вона жваво пронеслася по лігвищу і, потираючи руки, переможно заверещала:

— Удалося! Непокірлива Злата ще поплаче. Вона думає, що перемогла?! Де ж пак! Цього разу їй від мене не втекти!

— Пугу, пугу! — підтакнув пугач.

— Ч-ч-чим ти переймаєшся? Адже душ-ш-шу її все одно не одержиш-ш-ш, — сонно прошипіла змія.

Відьма шугонула її помелом і невдоволено прикрикнула:

— Мовчи, мотузка шипляча. Багато ти розумієш! Навпаки, тепер вона точно в моїх руках. Цього разу я візьму над нею гору. Не бувати тому, щоб просте дівчисько відьму здолало.

— Зас-спокійс-с-ся. Тільки с-с-сили з-з-задурно витрачаєш-ш-ш, — зауважила змія та про всяк випадок заповзла в щілину, щоб не потрапляти хазяйці під гарячу руку.

— Цього разу я буду жар загрібати чужими руками. Честолюбна Агнеса зробить усе за мене. Заради того, щоб сісти на трон, вона й себе продала. Гарний вийшов братець у маленького принца, — пританцьовуючи захихикала Віщунка.

— С-спочатку треба, щ-щоб його прийняли за королівського сина, — уїдливо прошипіла змія, висунувшись із щілини.

— Правильно, шипучко. Треба все довести до кінця, поки в палаці не прокинулися, — похопилася Віщунка.

Вона вискочила з нори, притягла грудку глини, кинула її на стіл і, скропивши зіллям, почала місити, примовляючи:

Поступово глиняна грудка почала набувати обрисів мудрованих будівель. З-під кістлявих пальців відьми з’явилися стіни, складені з крихітних цеглин, і дахи, вкриті ребристою, наче луска дракона, черепицею. Простягнулися галереї з арковими перекриттями, шпилясті вежі й кручені східці, у вікнах замайоріли барвисті вітражі, а на шпилях затріпотіли прапори. Нарешті Віщунка закінчила ліпити й відступила на крок, щоб оцінити свою роботу. На столі красувалася мініатюрна копія королівського палацу. Відьма задоволено кивнула й, клацнувши пальцями, співучо промовила:

З балок під прокопченою стелею немов за порухом чарівної палички спустилися срібні нитки павутиння, і по них, як по канатах, заспішили павуки. Восьмилапі ткачі закріпили павутинки на гострих шпилях веж іграшкового палацу й взялися обплітати його. Перекидаючи клейкі нитки від вежі до вежі, канатохідці-павуки бігали по них, поки палац не став обкутаним павутинням, немов рибальською сіткою.

На ранок у палаці ніхто не сумнівався, що в королівській родині народилася двійня. Життя йшло своїм звичаєм. Дітей назвали Гордієм і Глібом. Невдовзі після хрестин Злата йшла палацом і раптом почула знайомий голос.

— Зачекай, красунечко. У мене до тебе справа є.

З-за колони вийшла Віщунка. Злата здригнулася, але постаралася опанувати себе.

— Навіщо ти переслідуєш мене? Що тобі треба? — холодно запитала вона.

— Те саме, що й раніше: твоя душа.

— Тоді я відповім тобі так само, як і раніше: не бувати цьому!

— Не гарячкуй. Я ж не задурно прошу, а в обмін, — хитро підморгнула відьма.

— В обмін? Що ти можеш запропонувати мені, щоб я продала свою душу! — обурилася Злата.

— Твого сина. — Побачивши, як Злата сполотніла, стара огидно захихикала: — Хіба це не чесна угода? Віддай мені душу, і я дам спокій твоєму синочку.

Злата з викликом глянула на стару й рішуче промовила:

— Навіщо дітям мати, у якої немає душі? Йди геть. Я боротимусь до останнього, щоб захистити своїх дітей.

— Он як?! А ти анітрохи не змінилася. Усе така ж норовиста й дурна. Ну що ж, я дам тобі час порозумнішати. Десять років можеш роздумувати над моєю пропозицією, а після закінчення цього терміну, коли король збереться оголосити ім’я свого спадкоємця, я прийду знову.

— І знову одержиш відмову. До того ж за десять років занадто рано вибирати спадкоємця престолу, — заперечила Злата.

— Як знати. Може, ти заспіваєш інакше. Двійня в королівській родині не перед добром. Двом на одному троні тісно. Може статися, тобі придасться моя допомога.

— Ніколи! Варто звернутися по допомогу до зла, як вона обернеться стократним злом. Іди геть з моєї дороги! — наказала Злата.

— Слухаюся, Ваша Величносте. Прошу вас, не гніватись, а то я злякалася, аж жах, — глузливо проговорила стара та єхидно додала: — До побачення. Через десять років.

Відьма розтала в повітрі. Злата в безсиллі обперлася об колону. Як не бадьорилась вона перед Віщункою, поява старої не на жарт стурбувала її. Однак у запасі було десять років. Поміркувавши, Злата вирішила, що за цей час зуміє придумати, як позбутися чаклунки.

Розділ 3 Брат мій — ворог мій

Спливав час. Осінь приходила на зміну літу й обсипала ліси позолотою. Потім налітали грабіжники-вітри й зривали з дерев дороге вбрання, а зима вкривала змерзлу землю пуховою шаллю. Хуртовини й заметілі без утоми намітали замети, й здавалося, сніжному царству не буде кінця, але знову дзвеніли краплі, сповіщаючи про прихід тепла. Так пролітав рік за роком, принци росли.

Блакитноокі, з золотими кучерями, які вони успадкували від матері, близнюки були схожі як дві краплі води, але варто було ближче познайомитися з хлопцями, як їх вже неможливо було сплутати.

Гордій любив верховодити й віддавав перевагу гамірним забавам. Гліб був тихим і відлюдкуватим. Гордій звик до захоплення й вміло користувався своєю привабливістю. Гліб, навпаки, ненавидів свої довгі вії й дівчачі кучерики. Він навіть намагався розпрямити їх, але неслухняні локони знову закручувалися в спіраль. Гордій знав собі ціну й був сповнений королівського достоїнства. Гліб волів залишатися в тіні та не хизувався своїм походженням. Брати не ладнали з пелюшок і вічно знаходили приводи для сварок.

Одного разу, вичекавши, коли брата поблизу не було, Гліб вислизнув у парк й попрямував добре знайомою алеєю. Час від часу він озирався, щоб переконатися, що Гордій не йде слідом за ним. Нарешті хлопчик зупинився, боязко озирнувся й пірнув у зарості самшиту.

Тут, у затишному куточку парку, відділеному від іншого світу живоплотом, знаходилося його секретне королівство. Гліб ще торік випадково знайшов старий, вимощений з каменів грот. Поряд протікав струмок, порослий осокою та папороттю. Місце було таємничим і усамітненим. Останнім часом Гліб прибігав сюди не заради забави.

Хлопчик зайшов до гроту, присів навпочіпки й зазирнув під кам’яну лаву, де зяяла діра, непримітна зовні. Несподівано за спиною почувся голос брата.

— Ось де ти! Що ти там ховаєш?

Захоплений зненацька, Гліб поспішно підхопився. Йому здавалося, він вжив усіх запобіжних заходів. Хто б міг подумати, що Гордій усе-таки вистежить його.

— Нічого, — відмахнувся Гліб, гарячково міркуючи, як відвести звідси брата, поки він не відкрив його таємниці.

Але Гордій не збирався йти. Він по-хазяйськи обстежував грот, начебто це місце вже належало йому.

— Непогане місце. Я влаштую тут свій штаб, — сказав він.

— Не ти знайшов грот, — заперечив Гліб.

— Ну то й що? Хіба на ньому написано, що він твій? Ось я розповім батькам, що ти мене звідусіль проганяєш.

— Ябедник, — процідив Гліб.

Він знав, якщо брат наскаржиться, батько буде незадоволений. Гордій завжди умудрявся повернути все так, що виявлявся правий.

— А ще я скажу, що ти дражнишся, — додав Гордій.

Гліб не встиг відповісти, тому що в цей час сталося те, чого він побоювався. З-під лавки вистромився гострий дзьоб, а потім з’явилася ворона. Це була улюблениця Гліба, Крага. Він облаштував їй у гроті гніздо й щодня потай приносив їжу. Найменше Гліб хотів, щоб про Крагу довідався Гордій, але тепер нічого не можна було виправити. Ворона оглянула хлопчиків. Побачивши Гліба, вона видала радісне: «Краг» — і, кульгаючи, попрямувала до нього.

— Вона ручна? Де ти її взяв? — поцікавився Гордій.

Заперечувати не мало сенсу.

— Знайшов. У неї перебите крило. Воно майже зажило, але літати вона поки не може, — знехотя пояснив Гліб.

Витягши з кишені загорнений у пергамент сир, хлопчик відламав шматочок і простягнув його вороні. Крага обережно взяла частування з долоні.

— Дай я її погодую, — владно сказав Гордій, і не встиг Гліб опам’ятатися, як сир опинився в руках у брата. Тримаючи ласощі над дзьобом ворони, хлопчик наказав:

— Aну, потанцюй.

Крага смішно затопталася на місці, намагаючись схопити шматочок сиру. Вона кульгала, і від цього здавалося, що пташка пританцьовує.

— Дивися, танцює, — розсміявся Гордій і підняв сир вище.

Пташка спробувала злетіти, але хворе крило не тримало її, і вона незграбно опустилася на землю.

— Не дражни, адже вона голодна. — Гліб спробував вирвати сир у брата з рук, але той сховав його за спину.

— Я її не дражню, а дресирую. Нехай попрацює, а потім одержить їжу, — заперечив Гордій.

— Не треба її дресирувати. Вона хвора. І взагалі, це моя ворона, — розсердився Гліб.

— Була твоя, а тепер буде моя. — Гордій показав вороні сир і понадив до себе. — Йди сюди, йди.

Ворона пошкандибала до хлопчини.

— Бачив? — тріумфував Гордій. — Усе продається. Потрібний ти їй без сиру! Теж мені, Робін Гуд, захисник слабких!

Глібові було неприємно, що Крага так легко переметнулася до брата.

— Це моя ворона. Віддай сир, — уперто повторив він.

— А от і не віддам. Спробуй, відніми! — засміявся Гордій.

Він кружляв навколо Гліба, тримаючи сир так, щоб той не міг його дістати. Крага з цікавістю спостерігала за хлопчиками, а потім раптом підскочила до Гордія і дзьобнула його в щиколотку.

— Ой! — скрикнув він і хотів штовхнути кривдницю, але та вивернулась і знову дзьобнула його в ногу.

— Ах ти, тварюка! — Гордій зі злістю кинувся на Крагу.

— Не руш! — Гліб кинувся йому напереріз.

Важко дихаючи, Гордій відступив. Лють клекотала в ньому, але він зумів опанувати себе. Затівати бійку було не в його правилах. Лише дурні думають, що можна вирішити суперечку кулаками. Він віддавав перевагу іншим методам, щоб здобути перемогу. Гордій, гордовито закинувши голову, примружено подивився на брата, жбурнув сир на землю і презирливо поморщився:

— Подавися!

Він розвернувся й пішов геть, як завжди, упевнений у собі.

Гліб присів навпочіпки біля Краги. Ворона гордовито покосилася на хлопчика, начебто хотіла сказати: «Дивися, як ми з ним упоралися». Але на душі в Гліба було сумно. Він знав, Гордій не прощає образ. Тепер, коли грот перестав бути таємницею, не мало сенсу залишати Крагу тут. Утім, Гліб давно хотів перенести хвору птаху ближче до дому, і в нього на прикметі навіть було одне місце. Ідучи, Гліб погладив ворону по твердому пір’ю та пообіцяв:

— Почекай трошки. Завтра я заберу тебе звідси.

— Краг, — розуміючи відгукнулася ворона.

Увесь наступний день Гліб займався облаштуванням нового житла для Краги, а коли гніздо було готове, помчав звичною дорогою до потаємного грота. Продершись крізь зелену огорожу, він присів біля лавки й окликнув свою улюбленицю. Крага не відгукнулася. Хлопчик вирушив на пошуки, але ворони ніде не було. Гліб захвилювався. Крага ніколи не відходила далеко від грота. Чим більше він кликав її, тим більше його охоплювала тривога.

І раптом він помітив у траві вороняче перо. Тремтячими руками хлопчик розсунув гілля кущів і побачив Крагу. Пташка лежала, розкинувши крила. Її шия була вивернута й здавалася неприродно довгою, а очі були затягнуті плівкою.

— Крага, — прошептав хлопчик, розуміючи, що сталося найстрашніше. Він не хотів вірити, що Краги, яка ще недавно чекала на нього й кумедно гралася з ним, більше немає. Гліб не відчував, що плаче. Тільки щоки його раптом стали мокрими й солоними.

Хлопчик, не розбираючи дороги, кинувся до палацу. Задихаючись від бігу, він увірвався до дитячої. Брат був там.

— Це ти… ти зробив це… — запинаючись, проговорив Гліб.

— Ти щодо ворони? — запитав Гордій, відразу зрозумівши про що йдеться.

— Як ти міг?! Вона ж жива! — викрикнув Гліб.

— Досі? — нахабно посміхнувся Гордій.

Гліба затрясло від самовдоволеної та дуже впевненої усмішки брата. Він згадав бідну Крагу, яка жалюгідною грудочкою самотньо лежала на землі. Сльози застелили його очі, й він кинувся на кривдника.

— Ти убив її… ти…

— А ти доведи, що це я звернув їй шию, — ухиляючись від ударів, уїдливо сказав Гордій.

— Я уб’ю тебе! Чуєш? Я уб’ю тебе! — несамовито крикнув Гліб, розлючено молотячи кулаками.

Настиг вихователь і вчасно розняв забіяк. Дізнавшись про бійку між дітьми, король спохмурнів. Сварки між синами були нерідкими, але до бійок раніше не доходило. Заводія треба було покарати.

Обидва брати, понурившись, стояли перед батьком.

— Отже, що сталося? — строго запитав король.

— Я його навіть пальцем не торкнув. Він сам напав на мене, — випалив Гордій.

— Чому ти це зробив? — Батько повернувся до Гліба.

— Він убив мою ворону, — шморгнув носом хлопчик.

— Неправда! — з запалом заперечив Гордій. — Він торочить про якусь ворону, але я про неї знати не знаю. Може, її задушила кішка.

— Він усе бреше! — викрикнув Гліб, але батько обірвав його.

— У тебе манери візника, а не принца. Будь ласкавий, стеж за своєю мовою і зараз же вибачся перед братом.

— Ні, — похитав головою Гліб, сам дивуючись тому, що він насмілився суперечити батькові.

Король спохмурнів. Він не звик до непослуху.

— У такому разі ти будеш покараний, — крижаним голосом промовив він. — Наступного тижня я збирався уперше взяти вас обох на королівське полювання, але тепер зі мною поїде тільки Гордій. Ти дуже розчарував мене, Глібе. В тебе буде час подумати над своєю поведінкою. І запам’ятай, якщо ти ще хоч пальцем торкнеш брата, тобі це не минеться.

Гліб мовчав. Що користі пояснювати, коли тебе навіть не бажають вислухати. Вийшовши з кабінету батька, він з-під лоба глянув на Гордія і процідив:

— Підлий брехун, ненавиджу тебе.

— Он як? Може, скажеш про це батькові? — глузливо промовив Гордій, а потім додав: — Запам’ятай, усе одно все буде по-моєму.

Розділ 4 Бібліотечний щур

Наближалося літо. Пізня весна виткала галявини й переліски сонячним килимом кульбабок та одягла дерева свіжим листям. У палаці готувалися до святкування десятиліття Гордія і Гліба. У день святкування король вирішив оголосити ім’я свого спадкоємця. Пророцтво Віщунки збувалося.

Ніч сповила землю в щільний кокон тиші. Світ відпочивав після довгого травневого дня, лише Злата лежала й не спала, дивлячись на зоряне небо за вікном. Раптом темна хмара закрила нічні світила. Вона стрімко наближалася. Ще мить, і у віконному прорізі вималювався силует жінки в спідниці, довгий поділ якої вився, наче прапор. Злата обмерла. Вона поспішно запалила світильник і побачила Віщунку. Відьма злізла з підвіконня і, підіткнувши шлейф спідниці, кивнула хазяйці опочивальні.

— Бачу, тобі не спиться, красунечко. Ти часом не на мене чекаєш? — солодкоголосо проспівала стара.

— Йди. Нам немає про що з тобою говорити, — сказала Злата, коли дар мови повернувся до неї.

— Он як? Тоді відкрию тобі маленький секрет. У тебе тільки один син, а другий — підкидьок, якого я створила за допомогою магії.

— Неправда!

— Думай, як тобі заманеться, тільки якщо будеш мені упиратися, зозуленя швидко розправиться з твоїм пташенятком так, що й жодної шкаралупки не залишиться, — пригрозила відьма.

Злата згадала про останню сварку хлопчиків. Якщо Віщунка не бреше, то погроза Гліба поквитатися з Гордієм набувала лиховісного значення.

— Хто мій син?

— Той, хто народився першим. Скорися й дізнаєшся його ім’я, — посміхнулася відьма.

— Ні, — рішуче заперечила Злата.

— Що ж, нехай буде по-твоєму, уперте дівчисько. Розпрощайся зі своїм синочком, — зло викрикнула Відьма й зникла.

Протяг пронісся по кімнаті, грюкнув стулкою вікна. Злата прокинулася, відкрила очі й побачила, що спальня порожня. Небо на сході посвітліло. Вітерець ледь погойдував фіранку. Злата сіла на ліжку, остаточно прокидаючись.

Уранці Злата розповіла чоловікові про слова Віщунки, але він вирішив, що це лише поганий сон. А коли вона спробувала дізнатися, хто із хлопчиків — первісток, ніхто не зміг кинути світло на події того дня, коли народилися близнюки. Залишалося шукати відповідь у літописі.

Злата була частою гостею бібліотеки й легко відшукала шафу, де зберігалися хроніки королівської родини, але варто їй було відкрити дверцята, як вона почула вимогливе:

— Зачини двері, тягне.

— Хто тут? — злякалася Злата.

З-за манускриптів висунулася незадоволена щурина морда. Від несподіванки королева відсахнулася. Щур, мабуть, злякався не менше, тому що відразу ж сховався у своїй схованці. Якийсь час Злата стояла в нерішучості, а потім цікавість узяла гору над страхом. Вона навшпиньках підійшла до шафи і, витягши товстелезний том, зазирнула всередину. З-за книжок знову з’явився щуриний ніс.

— Сподіваюся, з тобою немає кішки, щуроловки й інших подібних жахів? — з побоюванням запитав його власник.

— Ні, а що ти робиш у книжковій шафі? — поцікавилася Злата.

Переконавшися, що йому нічого не загрожує, щур виліз зі схованки й нахабно сів на полицю.

— Дивне запитання. Гризу граніт науки, звичайно. Щоправда, іноді вдається позичити в бібліотекаря шматочок-інший сиру. Це, звичайно, смачніше і, найголовніше, там вітамінів більше.

— Це ти в бібліотеці навчився розмовляти? — запитала королева, з цікавістю розглядаючи вченого пацюка.

— От іще! Я з народження не німий. У нас у роду споконвіку німих не було, — фиркнув щур.

— Щось я не помічала, щоб щурі вміли говорити по-людськи, — посміхнулася Злата.

— По-людськи ти не розумієш. Просив же тебе зачинити шафу. Не люблю протягів. А в тому, що ми можемо з тобою поговорити, немає нічого дивного. Ти зачарована.

— Дурниці. Чари вже давно не діють, — заперечила Злата, подумавши, що щур міг би поводитися трішки шанобливіше.

— Це ти кому-небудь іншому розкажи. Якщо ти від народження пов’язана з чарами, то нікуди тобі від цього не подітися. А що ти шукаєш у моїй шафі? — раптом запитав хвостатий співрозмовник.

— Літописи десятилітньої давності.

— Це щось з новенького? Не поважаю. Ніякого смаку. Куди як приємніше ознайомитися зі старими рукописами. Хочеш, покажу? — запропонував мешканець шафи.

— Дякую, але я вже знайшла те, що мене цікавить, — відмовилася Злата.

— Як знаєш, я просто намагався бути гостинним, — невдоволено фиркнув щур і шмигнув у нірку.

Злата дістала потрібний том, перегорнула його від початку до кінця й не знайшла ні рядка про народження близнюків. Закривши марну книгу, вона рішуче постукалася в щурину нору.

— Ну що тобі ще? — неохоче буркнув щур, висунувши ніс.

— Скажи, це твоя робота? Ти з’їв сторінку книги? — сердито запитала Злата.

— Ото ще! Мені новомодні твори не до смаку.

— Тоді чому тут немає нічого про народження принців?

— А я звідки знаю? І взагалі, я пошукав би відповідь в іншому місці, — сказав щур.

— Ти мені допоможеш? — підвелася духом Злата.

— Усе залежить від того, як поставити запитання, — глибокодумно промовив щур і пояснив: — Якщо ти запитуєш, чи можу я тобі допомогти ні з сього ні з того — це одне, а якщо щодня після цього я одержуватиму шматок сиру й ванільний сухарик, то це зовсім інша річ.

— Ну звичайно, ти одержиш і сир, і сухарики, а щонеділі навіть медяник, — пообіцяла Злата.

— Що ж, я відчуваю, як моє бажання допомогти тобі зростає з кожною хвилиною, — задоволено кивнув щур.

— Я сьогодні ж попрошу бібліотекаря приносити тобі їжу.

— Що?! Якщо ти розповіси про нашу розмову цьому кровожерливому лиходію, я тебе більше знати не хочу!

Правду кажучи, добродушний, худорлявий бібліотекар був схожий на кровожерливого лиходія не більше, ніж пацюк на жирафа, тому Злата не зрозуміла, що так сильно обурило її співрозмовника. Тим часом щур, нервово походжаючи по полиці, невдоволено бубонів собі під ніс:

— Спочатку він тягав сюди кішку, потім ставив капкан, а тепер того й чекай, насипле мені в обід щуриної отрути.

— Він тобі нічого не зробить, чесне королівське. Тільки обіцяй, що не псуватимеш книжок, — сказала Злата.

— Буду я папір гризти, якщо мене годуватимуть ванільними сухариками! — вигукнув щур і, вирішивши, що королівському слову можна вірити, додав: — Я б просто зараз тобі допоміг, але на голодний шлунок нічого на розум не йде.

Схиливши голову набік, він очікувально уп’ялився на Злату намистинками очей, і тій нічого не залишалося, як йти за сиром. Підкріпившись, щур витер лапами мордочку й потягнувся.

— Після такого ситного обіду не гріх і відпочити.

Він шмигнув у нірку, але Злата встигла схопити його за хвіст.

— Зачекай, сірий крутію. Ти ж обіцяв мені допомогти. Якщо не дотримаєш слова, завтра замість сиру я принесу кота з гострими пазурами.

— Хіба я відмовляюся? Тільки зараз пізно, точніше, рано. Загалом, він приходить уночі, коли тут нікого немає.

— Хто приходить? — не зрозуміла Злата.

— Чарівник. Крім нього, тобі ніхто не допоможе.

Щур був правий. Щоб раз і назавжди віднадити настирливу Віщунку, найрозумніше — звернутися до чарівника.

— Дякую. Я сьогодні ж прийду з ним побачитися, — сказала Злата, але сірий порадник похитав головою:

— На твоєму місці я б сховався тут, щоб заскочити його зненацька. Варто йому почути, як хтось іде, він і слід забере з собою. — Щур перейшов на таємничий шепіт: — Він читає дуже заборонені книги. Тільки, цур, про це анічичирк.

— Які? — так само пошепки запитала Злата.

— Мені звідки знати? Я нецікавий.

Розділ 5 Подарунок

Злата без великих зусиль дістала ключ від бібліотеки — адже для королеви в палаці не існує засувів. Коли бібліотекар пішов до себе в мансарду, вона прослизнула в сховище знань. Тут стояла урочиста тиша, а повітря було просякнуте ні з чим не зрівнянним запахом книжкового пилу й мудрості.

Щоб скоротати час, Злата вирішила поговорити зі щуром, але той заховався в нірці й у страху пропищав:

— Мене тут немає і не буде! Не вистачало ще, щоб чарівник дізнався, хто про нього розбазікав.

Златі кортіло розкрити таємницю нічних візитів чарівника в бібліотеку. Вона губилася в здогадах, що за загадкові книги вабили його сюди. Причаївшись за шторою, вона стала чекати. Сидіти без діла у темряві було тоскно, і Злата не помітила, як задрімала. Її розбудив бій годинника на міській ратуші. Нарахувавши дванадцять ударів, Злата похолола. О такій порі добрі чарівники сплять, і лише темні сили виходять на промисел. Життя навчило її не приймати допомоги від сил зла, тому що це завжди обертається бідою. Вона кляла себе за те, що послухалася щура й пішла на зустріч з невідомим чарівником, який длубався по ночах над забороненими книжками.

Злата вирішила піти, але щойно вона хотіла вийти з-за портьєри, як раптом просто зі стіни з’явилася рука з ліхтарем, а потім, подібно до привиду, для якого не існує перешкод, у кімнаті постав незнайомець. Одягнений він був, як і личить чарівнику, у чорний плащ з зірками й такий же гострий капелюх. Чарівник сторожко оглянувся і крадькома попрямував до стелажа. Узявши з полички товстелезний том, він зручніше вмостився у кріслі й занурився в читання.

Злату охоплювала цікавість, заради якої книги чарівник, наче злодій, приходить під покровом ночі? Вона обережно висунулася з-за штори й зазирнула чарівнику через плече.

Почувши шурхіт, маг обернувся. Брови його здивовано поповзли нагору. Хвилину він і Злата мовчки дивилися один на одного, а потім чарівник закрив книжку й приречено сказав:

— Так я і знав, добром це не скінчиться. Зізнавайся, чому ти тут ховаєшся?

Злата не звикла відступати перед небезпеками.

— Я зовсім не ховаюся, — не виявивши боязкості, з достоїнством промовила вона. — А от ви що приховуєте?

Чарівник пильно подивився на жінку й зненацька запропонував:

— Давай домовимося: ти нікому не розкажеш про мою маленьку слабкість, а я виконаю будь-яке твоє бажання.

Злата негативно похитала головою. Вона не збиралася приймати подарунків від чарівника, який міг насправді виявитися злим чаклуном. Чарівник по-своєму зрозумів її відмову.

— Тобі цього мало?! Я виконаю два твоїх бажання й обіцяю, що більше сюди не приходитиму. Колись я багато разів зарікався відмовитися від моїх улюблених пригодницьких книжок. Але тепер з цим справді доведеться покінчити.

— Так ви приходите в бібліотеку, щоб почитати звичайні романи?! Але що ж у цьому поганого? — здивувалася Злата.

— Як це що? Чарівники мають читати тільки наукові або магічні праці. Якщо дізнаються, що я захоплююся пригодами, мене засміють. А то й зовсім вирішать, ніби я розумом здитинів. Погоджуйся на два бажання, це чесна угода.

Дізнавшись про те, що таємниця нічних візитів чарівника пояснюється так просто, Злата не змогла стриматися й тихесенько розсміялася:

— А я ж бо думала! Не турбуйтеся, від мене ніхто нічого не дізнається. Але якщо ви добрий чарівник, то мені й справді потрібна ваша допомога.

Уважно вислухавши розповідь Злати, чарівник здивовано знизав плечима:

— Навряд чи чари допоможуть тобі дізнатися, хто твій син. Ніхто краще матері цього не скаже.

— Я здогадуюся, але… — Злата замовкла.

— Але тобі треба, щоб у це повірили й інші, — посміхнувся маг. — Є в мене одна штучка, що може тобі придатися.

З цими словами чарівник підвівся з крісла й зник за стелажами. Златі не залишалося нічого іншого, як чекати. Незабаром чарівник з’явився знову. В руках у нього був бувалий мідний кубок, схожий на ті, що збирають лахмітники. Він вручив посудину Златі й урочисто промовив:

— У той день, коли хлопчикам виповниться десять років, вони повинні будуть випити з цього кубка. Він укаже справжнього принца й викриє самозванця.

— О, я вам так вдячна! — вигукнула Злата. — Будь ласка, беріть тут будь-які книги, які побажаєте.

— Ні, я дав слово, що покінчу з моєю слабкістю, а маг не має права порушувати обітницю, — смутно зітхнув чарівник.

Злата на мить задумалася й лукаво посміхнулася:

— Здається, у мене є ще одне бажання, яке ви обіцяли виконати? Отож, я хочу, щоб ви не ховаючись брали книги, які вам подобаються, адже вони розвивають фантазію і з ними творити чудеса набагато легше.

Розділ 6 Покинутий замок

Звістка про подарунок Чарівника незабаром долетіла до Віщунки. Хитрий план валився, але стара чаклунка не думала здаватися.

— Що ж, якщо Злату мені не одержати, то хлопчисько від мене не вирветься, — вирішила вона.

Наближався день королівського полювання. Треба було без зволікання братися до діла. Відьма криво посміхнулася й речитативом промовила:

Рано-вранці, щойно сонце покропило верхівки дерев рожевими бризками сходу, уся придворна знать була готова до виїзду на полювання. Дами хизувалися одна перед одною в костюмах амазонок і кокетували з кавалерами, які, у свою чергу, з виглядом бувалих мисливців гарцювали перед дамами й вихвалялися колишніми успіхами. Кожний сподівався стати героєм дня. Хвилювання вершників передалося коням, і вони в нетерпінні переступали копитами, готові за першою ж командою зірватися в галоп. Єгері вивели псів. У передчутті гонки собаки рвалися на повідках. Сміх, збуджені крики, гавкіт гончих псів — усе це нагадувало свято. На східцях палацу з’явився король із сином. Роги засурмили, сповіщаючи про початок полювання, і кавалькада рушила в дорогу.

Гордій їхав поруч з єгерем, якого до нього приставив батько. Хлопчик був розчарований. Замість справжньої рушниці йому дозволили взяти лише дробовик, придатний хіба, щоб лякати ворон.

«Я віддав би душу, тільки б добути трофей самому», — з досадою подумав Гордій.

Щойно ця думка промайнула в нього в голові, як єгер збочив зі стежки, наказавши принцові чекати. Гордій стис зуби від обурення: як сміє слуга диктувати синові короля? Недовго думаючи, він навмисно направив коня в інший бік від стежки. Не встиг хлопчик проїхати й кілька кроків, як з кущів просто під копита коня вискочив заєць. Від переляку звірятко високо підстрибнуло, метнулося вбік і сховалося в заростях. Серце в Гордія прискорено забилося. Він пришпорив коня й направив за зайцем.

Скакати лісом виявилося нелегко. Заєць, рятуючи своє життя, петляв і кружляв непролазними хащами. Гілки дерев чіплялися за одяг і хльостали принца по обличчю, але азарт мисливця заволодів ним. Погоня п’янила. Заєць почав стомлюватися. Він підпускав хлопчика все ближче й ближче. Гордій передчував швидку перемогу, але раптом загубив слід. Він осадив коня й завмер. Довгий час принц стояв, боячись поворухнутися, і його терпіння було винагороджене. Крізь просвіт між деревами він побачив зайця. Той сидів стовпчиком у декількох кроках від мисливця й настовбурчив вуха, намагаючись зрозуміти, з якого боку йому загрожує небезпека. Зачувши людину, він знявся та пострибав геть. Гордій, якого підганяла досада, ударив коня шпорами й кинувся за звіреням. Заєць вів його все далі й далі, але в запалі погоні хлопчик не думав про те, що може заблукати. Несподівано звірятко зникло, як крізь землю провалилося.

Гордій став як укопаний, прислухаючись і вичікуючи, коли упущений трофей знову викриє себе шурхотом, шелестом або зачепленою гілкою. Очікування затягувалося. Мисливець обстежив найближчі зарості, але дарма. Утративши надію напасти на заячий слід, хлопчик повернув назад і тільки тепер помітив, що навколо немає жодної стежки. Гордій закричав, але на крик ніхто не відгукнувся. Пригадуючи напучування єгеря, хлопчик спробував за зламаними гілками й прим’ятою травою визначити звідки прискакав, однак лише більше заплутувався. Він кидався на всі боки, кликав єгеря, але відповіддю була тиша.

Раптом небо стемніло. Над лісом зависла величезна сиза хмара. Усе вмить стихло. Лякливо обірвався пташиний гомін. Навіть листя припинило перешіптуватися в кронах дерев. У настороженому, змовклому лісі кінський храп здавався неприродно голосним. У сутінках темні стовбури й кострубаті суки дерев були схожі на чудовиськ, які притаїлися. Хлопчика охопила паніка. Він осадив коня, щоб звуками не привертати до себе уваги. І раптом у повній тиші пролунав бій годинника на вежі.

Гордій здригнувся. У лісовій глушині звук курантів здавався більш ніж дивним. Як тут міг опинитися годинник? Принца підганяла цікавість, і він попрямував туди, звідки доносився мелодійний дзвін, але завжди такий слухняний кінь заіржав і позадкував. Гордій ударив норовистого скакуна п’ятами по боках, підганяючи йти вперед, але той запручався. Принц розлючено хвисьнув його батогом. Пронизливо заіржавши, кінь здибився. Хлопчик схопився за поводи, щоб утриматися в сідлі, але, не в змозі оволодіти оскаженілим скакуном, упав на землю. Відчувши волю, кінь поскакав геть.

Гордій залишився один, однак це не збентежило його. Якщо десь неподалік живуть люди, вони напевно будуть раді допомогти наслідному принцу. Кульгаючи після падіння, хлопчик пошкандибав уперед. Ліс ставав усе густішим і темнішим, а може, гроза, яка насувалася, робила його таким суворим і непривітним, але хлопчик упевнено продирався крізь зарості папороті й кропиви, наче хтось указував йому дорогу.

Раптово дерева розступилися, і Гордій опинився перед фортечними стінами. З першого погляду було видно, що замок давно стоїть пусткою. Дорога, яка вела до воріт, густо поросла травою та дрібним чагарником. Стіни почорніли, ніби обвуглилися після пожежі. Подекуди в тріщинах стирчала молода березова поросль. Головна вежа похилилася. Гордій із сумнівом подивився на годинник. Невже він чув у лісі бій цих покручених курантів? У покинутому замку було щось лиховісне, але все-таки вигляд витвору людських рук вселив у Гордія спокій, і він рушив до воріт.

Грозова хмара опустилася ще нижче. Верхівки ялин розпороли її, і на землю впали перші великі краплі. Поки дощ не припустив щосили, Гордій понісся до рятівного даху. Він прожогом влетів у відчинені навстіж ворота, перетнув двір і, забігши на ґанок, штовхнув дубові двері. Поіржавлені петлі напружено заскрипіли, але двері піддалися, пропускаючи гостя усередину. Тільки-но Гордій опинився під дахом, як на землю повалилися потоки зливи. Стихія відрізала принца від зовнішнього світу, змушуючи залишитися тут.

Принц сподівався побачити сліди згарища, але, незважаючи на запустіння, у замку ніщо не говорило про лихо. Судячи з усього, колись тут жив дуже багатий вельможа: оздоблення кімнат було гідне королівського палацу. Навіть поховані під віковим шаром пилу меблі виглядали шикарними. Світло ледве проникало усередину через вітражі, затягнуті густою вуаллю павутини. Відчуваючи себе першовідкривачем, Гордій вирушив досліджувати своє тимчасове пристановище.

Переходячи з кімнати в кімнату, хлопчик з цікавістю розглядав кумедні дрібнички й гобелени на стінах. Незабаром він опинився в залі, посеред якої стояв білий рояль. На стіні висів портрет темноволосої дівчини дивовижної краси. У ній було щось загадкове й чаклунське. Гордій ніколи не зустрічав її серед придворних. Цікаво, де тепер ця таємнича незнайомка й чому вона залишила замок?

Раптом він почув чийсь смішок. Хлопчик злякано повернувся та побачив стару з видовженою лисячою фізіономією, у полинялій рудій спідниці й такому ж капорі. Вона почимчикувала до принца. Гордія пройняв холодний піт. Стара не залишала слідів. На паркеті, де вона ступала, як і раніше лежав незаймано рівний шар пилу. Не в змозі поворухнутися, хлопчик приріс до підлоги від страху. Нічого дивного, що замок пустує, якщо тут живуть привиди.

— Згинь, провалися! — пролепетав Гордій.

Перехопивши його погляд, стара посміхнулася і змахнула шлейфом спідниці. Мов від помаху чарівної палички на підлозі за нею простягнувся ланцюжок слідів.

— Який же ти полохливий, — хихикнула стара. — Тобі нема чого боятися. Я можу тобі стати в пригоді, Гордійчику.

— Звідки ти знаєш моє ім’я? — запитав принц, поступово отямлюючись і зметикувавши, що стара не наважиться заподіяти шкоди синові короля.

— Робота в мене така — усе знати та відати. Мене так і називають: Віщунка. Ох і багато я таємниць звідала за свій вік! Одну можу й тобі розповісти. Про тебе та про Глібчика.

— Про брата?

— То ж бо й є, що не брат він тобі. Тільки один з вас справжній принц крові, — сказала Віщунка.

— Цього не може бути. Ми близнюки, — заперечив Гордій.

— Не все те істина, що перед очима лежить, — загадково промовила стара й поманила принца за собою.

Гордій мимоволі подивився на підлогу. Цього разу там, де ступала стара, як і належить, залишалися відбитки ніг.

«Ніякий вона не привид, — підбадьорив себе Гордій. — Звичайна ключниця, з тих, які живуть у будинку під час відсутності хазяїв». І все-таки він трохи зволікав, перш ніж піти за дивною мешканкою покинутого замку.

Розділ 7 Таємниця розбитого дзеркала

Відьма рухалася навдивовижу спритно. Здавалося, вона розчиняється в повітрі й виникає знову трохи далі. Добрий розум зробив ще одну нерішучу спробу зупинити хлопчика, але цікавість пересилювала страх і владно вабила Гордія за відьмою. Нарешті стара зупинилася, штовхнула двері та, пропускаючи гостя вперед, урочисто промовила:

— Сердечно прошу.

Гордій нерішуче переступив поріг. Кімната, у якій він опинився, виглядала дивовижно обжитою. У вазах стояли живі квіти, а на ломберному столику були розкинуті карти.

— Хто тут живе? — запитав Гордій.

— Це будуар герцогині Агнеси, власниці замку, але відтоді як вона залишила його десять років тому, ти перший, хто переступив цей поріг.

— Дурниці! За десять років тут усе б занепало, як і скрізь. Подивися, квіти у вазах зовсім свіжі, — заперечив принц.

— Зі зникненням Агнеси час у цій кімнаті зупинився, але тепер настав час і годинник на вежі знову пішов. Довгенько я чекала на цей момент, — сказала стара.

Вона вп’ялася в Гордія пронизливим поглядом, від якого у того побігли по спині мурашки. «Що далі, то гірше. Стара божевільна. Треба тікати звідси», — подумав хлопчик.

Віщунка, прочитавши його думки, похитала головою.

— Даремно ти думаєш, що я з глузду з’їхала. Від долі не втечеш. Хочеш дізнатися про таємницю покинутого замку?

Приступ страху в Гордія пройшов так раптово, що хлопчик сам здивувався своєму спокою. У ньому немов жило дві людини. Одну лякали зачарований замок і стара відьма, а в другій — лише розпалювали цікавість.

— Ти й сама не проти її відкрити, — з усмішкою сказав він.

— А ти розумний. У тобі є королівська закваска, — схвально сказала Віщунка.

— Ще б пак. Я — син короля.

— Якщо так, то ти не злякаєшся зазирнути в самого себе.

Баба штовхнула невидимі дверцята, і в стіні відкрився вхід у потаємну кімнату. Віщунка прошмигнула всередину й кивком запросила Гордія йти за нею. У хлопчика виникло передчуття, що зараз повинно статися щось значне. Азарт, який охопив його, витиснув усі почуття, крім жагучого бажання дізнатися про таємницю, яку зберігала похмура кімната, обтягнута чорним шовком. Біля стіни стояло трюмо. Зверху вниз скло перетинала тріщина, схожа на блискавку.

— Підійди до дзеркала. Тільки воно може оповісти тобі правду. Якщо ти син короля, то побачиш себе, якщо ні, ти побачиш… — Стара замовкла.

— Що? Що я побачу? — з хвилюванням перепитав принц.

— Що треба, те й побачиш, — посміхнулася відьма.

Вона підштовхнула хлопчика вперед, і той повільно на хитких ногах зробив кілька кроків до трюмо. З дзеркальної глибини до нього так само обережно й боязко крокувало його відображення. У півмороці кімнати фігура в дзеркалі здавалася розпливчастою й неясною, і тільки коли хлопчик був на відстані витягнутої руки від скла, він побачив у ньому свою бліду копію. Гордій відчув полегшення, начебто він і справді міг побачити в дзеркалі щось невідоме й страшне.

— Схоже, ти — справжній син короля, — хихикнула Відьма. — Яке, кажеш, твоє ім’я?

— Гордій.

— Коли ти народився?

— Третього червня.

— Де?

— У палаці.

— Що для тебе найважливіше на світі?

— Влада, — не задумуючись, відрубав принц.

Тієї ж миті по тріщині пробігла іскра.

Блискавка спалахнула. Дзеркальна поверхня затуманилася й затягнулася брижами. Щойно коливання заспокоїлося, у таємничій глибині трюмо завиднілась темна фігура. Гордій скрикнув. Замість власного відображення з дзеркала на нього дивилася дівчина з портрета. Хлопчик протер очі, але герцогиня, як і раніше, гордовито дивилася на нього з рами. Гордій був збентежений.

Якщо це фокус, як ті, що показують у цирку, то навіщо старій виробляти такий трюк? Може, вона хоче перешкодити йому зійти на трон? Лють настільки засліпила Гордія, що він забув про обережність.

— Брешеш! Ти все це навмисно підстроїла! — закричав він і розмахнувся, щоб розбити нестерпне дзеркало, але невидима сила утримала його, і рука безвільно опустилася на дзеркальну гладінь. Дівчина в точності повторила рух хлопчика. Варто було Гордію торкнутися холодної поверхні скла, як їхні долоні зустрілися й хлопчика охопило дивне відчуття, начебто він і незнайомка в дзеркалі — одне ціле.

— Ласкаво просимо додому, Агнесо! — Відьма шаркнула ногою та схилилася в шанобливому уклоні.

— Чому вона з’явилася? Звідки я знаю її? — запитав Гордій, не відриваючи руки від дзеркала, щоб не розірвати сполучну нитку.

— Десять років тому ти був герцогинею. Це я перетворила Агнесу на новонародженого хлопчиська. Твій вигляд може обдурити кого завгодно, але дзеркало не бреше.

Раптом до Гордія дійшов зміст слів відьми. Мрії про трон валилися. Він з жахом відсахнувся від трюмо й скрикнув:

— Але ж це означає… це означає, що не я спадкоємець престолу?! Нізащо! Ти брешеш! Я — син короля і якщо накажу тебе швидко засмажать на багатті за чаклунство! — принц розлючено тупнув ногою, а потім раптом розплакався.

— Ну от, то сердишся, то ридаєш. Чисто Агнеса, — поклацавши язиком, сказала Віщунка та продовжила: — Слухай мене уважно. Ти думаєш, що заблукав та опинився тут випадково? Нічого подібного. Настав час, і я закликала тебе, щоб розповісти про таємницю твого народження.

У міру того як Віщунка оповідала, у пам’яті Гордія спалахували й згасали іскри стертих спогадів. Коли стара закінчила свою історію, він трохи помовчав, а потім гордовито подивився на неї і холодно промовив:

— Ти сподіваєшся, що я дякуватиму тобі за те, що ти відкрила мені правду? Даремно старалася. Чи ти мрієш одержати викуп за мовчання?

— Незабаром усе саме собою відкриється, — сердито проказала стара й додала: — Чи чув ти про кубок чарівника?

— Звичайно. У день народження батько подарує його своєму спадкоємцю. Сподіваюся, він дістанеться мені, — сказав Гордій.

Віщунка похитала головою.

— І це буде твоїм кінцем, дурний хлопчисько. Кубок же не простий, а чарівний. Він дасть силу справжньому королевичу й викриє самозванця. Варто тобі зробити з нього хоча б ковток, і, може статися, ти знову обернешся на Агнесу, але вже не таку молоду й гарненьку, як на портреті.

При цих словах Гордій сполотнів. Отже, все-таки доведеться відмовитися від корони? Невже немає виходу? Але стара відверто давала зрозуміти, що вона на його боці.

— Ти допоможеш мені? — запитав він.

— Аякже! Не сумнівайся, — відповіла Віщунка.

З підтримкою старої Гордій відчув себе впевненіше. Його не лякало, що вона відьма. «Головне — сісти на трон, а там буде видно», — вирішив він, а вголос запропонував:

— Може, підсипати Глібові в кубок отрути?

Віщунка зайшлася сухим дрібним сміхом, наче курка, яка похлинулася.

— А ти не змінився! Ти, як і колись, вважаєш отруту ліками від усіх бід. Але не все так просто. Не забувай, що ти — лише копія принца. Поки існує кубок, ти житимеш у страху викриття. З чарівними речами не жартують.

— Тоді мені треба викрасти кубок! — випалив Гордій.

— Отож, нарешті здогадався. Цим ми й займемося. Залишається тільки підбити твого братика зробити це.

— Гліба?! Навіщо?

— Дозволь все зробити мені. Від тебе вимагається тільки влаштувати наше побачення. Відьма не може з’явитися до людини без запрошення. Треба, щоб він сам до мене прийшов, і в цьому ти повинен мені допомогти.

Гордій повеселішав. Мрія про владу знову знаходила реальність. Вислухавши напучення Віщунки, він згідно кивнув:

— Я зроблю, як ти кажеш.

— От і добре. Якщо так, у мене для тебе подаруночок.

Віщунка покопалася в потертому ридикюлі й дістала медальйон з червоного золота.

У центрі його була вигравіювана змія, а по краях — незрозумілі кабалістичні знаки.

— Коли-небудь цей амулет дасть тобі таку владу, про яку ти й не мріяв. А поки він послужить сполучною ниткою між нами. А тепер іди. Ти повернешся до палацу увінчаний славою та вперше відчуєш її солодкий смак.

Коли кінь Гордія прискакав без сідока, король не на жарт стурбувався. Він прикликав на смерть переляканого єгеря, але виявилося, що той уже давно безуспішно шукає хлопчика. Переполошені мисливці роз’їхалися в різні кінці на пошуки принца. Гончих собак направили по сліду. Ліс наповнився тупотом копит і перегуками. Король був у розпачі. Він картав себе за те, що взяв сина на полювання, адже той був ще зовсім дитиною.

Раптом здалеку донісся голос Гордія. Король пришпорив коня і, не звертаючи уваги на зарості, просто по бездоріжжю поскакав на оклик. Придворні прямували за ним. Незабаром вершники вискочили на галявину й побачили принца. Спішившись, король кинувся до сина й міцно обійняв його.

— Як ти опинився тут? Що сталося? — запитав він, усе ще не в змозі отямитися від пережитого хвилювання.

— Я підстрелив лань, а коли спішився, щоб її оглянути, мій кінь несподівано поскакав геть, і я вирішив почекати тут, поки ви мене знайдете. Не міг же я кинути свій перший трофей.

Тільки тепер усі зі здивуванням помітили тушу, яка лежала неподалік. Підстрелити лань під час першого полювання пугачем замість мисливської рушниці, та ще й одному, було неймовірним везінням. Усі були так здивовані, що нікому й на думку не спало, чому добре вимуштруваний кінь раптом залишив хазяїна. Усі раділи, що хлопчик знайшовся.

— Я пишаюся тобою. У мене росте гідна зміна, — похвалив сина король.

— Сподіваюся, я не розчарую тебе, батьку, — багатозначно посміхнувся Гордій.

Розділ 8 Угода

У палаці тільки й говорили, що про небувалий успіх Гордія на полюванні. Чим більше король пишався одним сином, тим нетерпиміше ставився до другого. Він не міг зрозуміти небажання Гліба помиритися з братом і вважав це упертістю через заздрість. Весь час Гліб мовчки переносив образу. Він із радістю потішив би батька, але не міг пробачити Гордію загибелі Краги. Гордій упивався славою, і нікому не спадало на думку, що він люто заздрить Глібові, єдиному законному синові короля, і саме тому не упускає можливості принизити брата.

— Ти, слабак, навіть мишу не підстрелиш. Зізнайся, що тобі не дає спокою мій успіх, — єхидував Гордій.

— Анітрохи.

Гліб не кривив душею. Його не приваблювала мисливська слава. І він не зміг би вистрелити в лань. Може, Гордій правий, називаючи його слабаком, зате лань була б жива.

— Брешеш, ти заздриш мені. Інакше не ходив би увесь час з пісною міною, — наполягав Гордій.

— Відчепись, — огризнувся Гліб і побіг геть.

Сховавшись у кущах у зимовому саду, він думав про те, як пояснити батькові, що його мучить не заздрість, а несправедливість. Чому батько не хоче зрозуміти його й Гордій в очах інших завжди виявляється правий? Глібові було важко, як ніколи.

«Ну й нехай носяться зі своїм Гордієм. От візьму й утечу з дому», — подумав він і уявив собі, як житиме вдалині від родини, самотній і гордий. Але відразу був змушений визнати, що в нього не вистачить на це рішучості.

Гілки розсунулися, і до схованки Гліба зазирнула Злата. Останнім часом вона уважно придивлялася до хлопчиків. Гордій, незважаючи на ввічливість і зразкову поведінку, був чужим. Вона відчувала, що її син — Гліб. Шкода, король думав інакше, але Злата сподівалася, що чарівний кубок допоможе відновити істину.

— Ось де ти! А я тебе скрізь шукаю. — Вона обняла сина й покуйовдила його вихрі.

Від її ласки всі глибоко заховані образи Гліба раптом виплеснулися назовні, і він, зарившись обличчям у сукню, яка пахла парфумами, гірко заплакав. Йому захотілося поділитися своїми бідами, розповісти про Крагу. Нехай Гордій називає його мамієм, але з мамою легко, вона все розуміє та може допомогти. Однак слова не встигли зірватися з його губ. Злата сказала:

— Не плач. Настане час, і ти доможешся успіху.

На Гліба наче вилили цебро холодної води. Він відсторонився від матері й з болем вигукнув:

— Ти теж думаєш, що я заздрю йому!

— Я так зовсім не думаю. Просто сьогодні ти бачиш світ у темному світлі, а завтра все буде інакше, — посміхнулася Злата.

— Ні! Нічого не буде інакше! Ніколи!

Він вирвався з рук матері. Добре, що він не встиг їй нічого розповісти. Вона, як усі, навмисно заспокоює його, а сама думає, що Гордій кращий, сміливіший і сильніший. Якби Крага була жива, він побіг би до неї, але в нього не залишилося нікого. Злата не стала доганяти сина. Зараз він був глухий до слів розрад. Треба дати йому час побути самому. На душі в неї було неспокійно.

Після вечері Гліб сидів у своїй кімнаті, намагаючись відволіктися читанням, коли двері відчинилися й до нього заглянув Гордій. Візит брата не обіцяв нічого гарного.

— Навіщо прийшов? — без натяку на дружелюбність запитав Гліб.

— Зовсім не з радості тебе бачити. З тобою хоче зустрітися одна стара.

— Яка ще стара?

— А я звідки знаю? Жебрачка. Я її ніколи раніше не бачив. Я просто передаю її прохання.

Гліб насторожився. Гордій був не з тих, хто робить послуги бідним бабусям.

— Що їй від мене треба?

— Сам в неї запитай. Як стемніє, вона чекатиме тебе близько зарослої альтанки біля статуї Пана.

Виточена з чорного мармуру статуя знаходилася в найглухішому куточку парку. Серед дітей про неї ходили лиховісні легенди. Навіть удень мало хто з хлопців наважувався ходити до Пана поодинці, а вже після сутінок на такий подвиг не зважився б навіть найзапекліший паливода.

— Я не божевільний, — відмовився Гліб.

— Як знаєш. Я тобі все передав, а якщо ти злякався, так і скажи. Тримай, — він сунув у руки брата гілку бузини. — Стара просила застромити її біля входу в альтанку. Але тепер це неважливо, все одно ти не підеш, — презирливо посміхнувся Гордій.

До Гліба тільки зараз дійшло, що ніякої старої немає. Брат вирішив познущатися з нього. Він знав, що ні в кого не вистачить сміливості вночі піти до Пана, зате завтра розпатякає кожному про його боягузтво, та ще й усе прикрасить.

— Я піду! — несподівано для себе випалив Гліб.

— Даремно. Я б на твоєму місці не ходив, — сказав Гордій, глумливо дивлячись на брата.

— Відколи це ти про мене піклуєшся? — з викликом запитав Гліб. Відступити тепер означало б остаточно визнати свою нікчемність.

— Невже підеш? — удавано здивувався Гордій.

— Завтра вранці можеш перевірити: гілка буде на місці.

Розділ 9 Зустріч біля альтанки

Залишившись сам, Гліб пошкодував, що затіяв суперечку з братом, але шляху до відступу не було. Сутеніло. Він непомітно вислизнув з палацу. Небо ще не встигло стемніти й було оповите бузковим шифоном сутінок, але в тих місцях, де дерева утворювали склепіння, уже причаїлася пітьма. У листі каштанів, що стояли наче вартові уздовж центральної алеї, як стеаринові свічі, тьмяно світилися конуси білих квітів, сповнюючи все довкола тонким солодким ароматом. Живопліт стояв непроникною стіною, а підстрижені кулі самшиту в сутінку нагадували голови велетнів, які зачаїлися.

Гліб зітхнув і, не даючи собі часу на сумніви, широким кроком попростував алеєю. Раптом у просвіті між деревами хлопчик побачив фігуру, закутану в білий саван. Серце його забилося часто, ніби після швидкого бігу. Кому знадобилося в таку пізню годину блукати околицями палацу? Зібравши усю свою мужність, Гліб перебіжками добрався до кущів, обережно розсунув гілки й побачив… статую Афродіти, яка споконвіку стояла біля фонтана, відбиваючись у темному дзеркалі води. Гліб мимоволі посміхнувся. Зненацька йому спало на думку, що більшість страхів і побоювань існує лише в нашій фантазії. Це відкриття додало йому хоробрості.

— Привидів немає, — підбадьорив він себе й рушив далі.

Гліб навмисно голосно шарудів гравієм, щоб довести собі, що зовсім не боїться, ну хіба що трішечки. Однак коли він повернув на вузьку доріжку, яка вела до альтанки, де стояла козлонога статуя Пана, сміливості в ньому зменшилося. Кущі глоду росли по обидва боки доріжки так густо, що гілки їхні перепліталися одна з одною. Сутінкове світло майже не прозирало у цей нерукотворний тунель.

— Нічого страшного. Це лише статуя, — пошепки сказав Гліб і ступив під зелене склепіння. Зробивши пару кроків, він не витримав і бігцем, ніби за ним гналися, помчав алеєю.

Вискочивши з-під дерев, хлопчик зупинився й віддихався. У згасаючому світлі заходу йому видалося, що козлоногий Пан, лукаво примружившись, уїдливо посміхнувся. Гліб позадкував, готовий помчати щодуху, але згадав про гілку бузини.

— Ти лише статуя і не заподієш мені шкоди, — уголос сказав хлопчик, боязко обходячи Пана стороною.

Статуя мовчала. Навколо не було ні душі. Гліб наблизився до входу в альтанку. Серце його радісно забилося: він зумів перемогти страх і дійти до кінця. Нехай Гордій у цьому переконається.

Хлопчик похапцем застромив гілку бузини біля альтанки й застиг, розкривши рота від здивування. Тільки-но гілка торкнулася землі, як та, мов чарами, вросла й почала пускати пагони, на яких миттю бубнявіли бруньки й розвивалося листя. Не встиг Гліб опам’ятатися, як перед ним виріс височезний розложистий кущ бузини. Літо тільки вступало у свої права, а кущ був обсипаний стиглими червоними ягодами. Ноги в Гліба зробилися ватяними, на чолі виступили крапельки поту.

— Отже, таки прийшов. А я вже зачекалася, — почув він у себе за спиною незнайомий голос.

Гліб озирнувся. Перед ним стояла предивна стара. Вона спритно підхопила шлейф рудої спідниці й підіткнула його за пояс, щоб не плутався під ногами. Видовжена фізіономія старої розпливлася в посмішці, але у примружених оченятах, які буравили хлопчика, не таїлося й натяку на привітність. У Гліба по спині пробіг холодок. У старій було щось відьомське.

— Не бійся бабусі. Адже я задля тебе стараюся, — солодко проворкотала Віщунка.

— Я і не боюся, — задкуючи, прошепотів Гліб.

— От і прекрасно. Правду кажуть: вовків боятися — у ліс не ходити. Якщо вже прийшов, то відступатися негоже, — кивнула вона.

— Навіщо ви хотіли мене бачити?

— Щоб відкрити тобі страшну таємницю. — Стара озирнулася, начебто побоюючись, що хтось може підслухати їх у цьому відлюдному місці, і змовницьки зашептала: — Ви з Гордієм не брати. Один з вас — підкидьок.

— Цього не може бути. Ми близнюки, — заперечив Гліб так само, як раніше Гордій.

— Ваша подібність оманлива. Це справа рук магії. Насправді тільки в одному з вас тече королівська кров. А другий — усього лише двійник. За допомогою чарів можна створити ще й не таке, — хихикнула стара та тикнула в Гліба кістлявим пальцем, начебто поставила крапку під сказаним.

— Ні! Неправда! Я не підкидьок! — викрикнув хлопчик.

Звук власного голосу додав йому сміливості, і він з викликом подивився відьмі в очі.

— Ба який запальний! Звичайно, ти найсправжнісінький спадкоємець престолу, — погодилася стара.

— Але ж ви сказали…

— Хіба я хоч словом обмовилася про тебе, любчику? Гордій тобі не брат, а самозванець! — тупнула ногою Віщунка.

Хлопчик збентежено дивився на чаклунку, не вірячи своїм вухам. Якщо все це правда, то батько пошкодує, що був такий несправедливий до нього. Може, стара зовсім не відьма? Чи мало що видасться вночі зі страху. У всякому разі серед усіх вона єдина прийняла його сторону, а не Гордія.

— Але чому батьки приховують це від нас? — запитав Гліб уже без колишньої настороженості й ворожості.

— Вони й самі нічого не відають. Хіба твоя матінка приховувала б від тебе таке? — удавано зітхнула Віщунка.

— Але як це сталося? — поцікавився хлопчик.

— Це давня історія. Давним-давно, коли тебе ще на світі не було, у твою красуню матінку закохався чарівник. Але голубка на нього й дивитися не бажала. Ось лиходій і затаїв злість. Прикинувся, начебто пробачив їй, що за батенька твого вийшла, а сам задумав помститися. Коли ти народився, чарівник начаклував твого двійника, щоб той став королем замість тебе, а твою матінку заточив би в підземелля, — самовіддано брехала Віщунка.

Гліб, забувши про обережність і затаївши подих, слухав її розповідь, мимоволі проймаючись до неї довірою.

— Дякую, що ви розповіли про це, — подякував він відьмі, не помітивши, як на її обличчі майнула лиховісна усмішка.

— Дякую потім казатимеш. Слухай далі. Щоб діяти напевно, чарівник подарував їй кубок, пообіцявши, що той допоможе вибрати спадкоємця трону.

— Зрозуміло, кубок укаже на брата, — здогадався Гліб.

— Гірше. Ти приймеш з кубка отруту.

— Не може бути! Неправда! — з запалом викрикнув хлопчик.

— Ще яка правда, любчику. Провалитися мені на цьому місці, якщо я брешу. — Стара з усієї сили тупнула ногою, немов перевіряючи твердість ґрунту.

— Треба розповісти про це мамі.

— Нічого путнього з цього не вийде. Чарівник уселив твоїй матінці, начебто я проти неї замишляю. Відтоді вона й чути про мене не бажає. Я й з тобою зустрічаюся потайки, щоб на тебе немилість не викликати.

Гліб зніяковів. Таємній зустрічі знайшлося таке просте пояснення, а він-же вважав стару відьмою.

— Може, сказати батькові? — запропонував хлопчик.

— А яка користь? Хіба він повірить, що рідний син ти, а не Гордій? Твого братика він полюбляє більше.

Гліб зітхнув. Це було правдою.

— Але що ж робити? Невже немає виходу? — розгубився він.

— Чому ж? Є засіб. Викради кубок, а там подивимося, що робити, — порадила Віщунка.

— Але я не можу, — відмовився хлопчик і для більшої переконливості додав: — До того ж його охороняють.

— А я навіщо? Тільки попроси, і я тобі допоможу. Йдеться про твоє життя, — нагадала стара.

— Добре, якщо ви допоможете мені, я дістану кубок, — завагавшись, кивнув Гліб.

— От і прекрасно! Як добре, що ти мене запросив у помічники, — радісно потираючи долоні, сказала стара. — Ну, любчику, тепер ми такі справи закрутимо на радість твоїй матінці! Насамперед ти повинен зустрітися з тим, хто бродить не сходячи з місця і, знаходячи витримку, змушує інших втрачати розум. Він допоможе тобі впоратися зі сторожею.

— Хто це? — не зрозумів Гліб.

— Загадка важка, та відповідь проста. Слухай же.

Гліб уважно слухав напучування, але душа його противилася плану Віщунки. Йому не подобалось діяти потайки, тишком-нишком.

Він набагато охочіше розповів би про все відкрито. Але хто його слухатиме? Хлопчик угамував сумніви. Звичайно, крадіжку кубка навряд чи можна назвати гідним учинком, але ж від цього залежало його життя.

Розділ 10 Винарій

Розпрощавшись з Віщункою, Гліб повернувся до палацу і, ховаючись у тіні дерев, зупинився, вдивляючись в освітлені вікна. Сутінки поступилися місцем ночі, але доросле життя усе ще кипіло в кімнатах і залах. Понад усе на світі хлопчику хотілося опинитися вдома, забратися в постіль і, укрившись з головою ковдрою, сном відгородитися від страшної реальності, яка звалилася на нього. Але це була не остання на сьогоднішній вечір пригода.

З відкритого вікна доносилися музика і сміх. Як дивно влаштований світ: тієї ж миті, коли серце Гліба стискалося від страху і відчаю, інші раділи й веселилися.

«Нікому немає діла, якщо я отруюся з цього злощасного кубка. Ну й нехай! Може, так краще. Ще пошкодують, але буде пізно», — подумав він. Йому стало до сліз шкода і себе, і маму, і батька, але раптом у пам’яті спливли слова Гордія: «Все одно буде по-моєму». І миттю до Гліба повернулася колишня рішучість.

— По-твоєму не буде, — прошептав він і, намагаючись триматися непомітно, попрямував до винних льохів.

Місяць піднявся високо, щедро облицювавши сріблом стіни будинку. Лоза дикого винограду щільно приліпилася до стіни долонями листя. Хлопчик розсунув гнучке галуззя та прошептав:

— Що незриме — проявися! Диво-двері — відімкніться! Лозо, покажи дорогу за реальності порогом.

Тієї ж миті Гліб помітив у стіні потаємні дверцята. Вони вросли в землю та вкрилися мохом, мабуть, ними давно не користувалися. Тільки-но Гліб взявся за поіржавлене від часу кільце, як дверцята відкрилися рівно настільки, щоб його пропустити.

Просунувши голову в щілину, Гліб застиг на порозі. У приміщенні стояла темрява.

Підсліпуваті напівпідвальні віконця майже не пропускали місячного світла. З раннього дитинства Гліб боявся темряви. Гордій жартував і насміхався над його страхом, але Гліб, як не соромився своєї слабкості, нічого не міг з собою вдіяти. Неслухняними пальцями хлопчик запалив свічку, яку йому завбачливо вручила Віщунка і, завмираючи від страху, протиснувся всередину. Вогник не міг розігнати чорнильної пітьми, але з ним усе-таки було веселіше. Тримаючись ближче до стіни, Гліб пішов уперед, намагаючись не думати про страшне.

Стійкий терпкий запах вина й підвальної вологи міцно в’ївся в стіни. По обидва боки льоху, немов пузаті велетні, лежали величезні дубові бочки, зберігаючи у своїх утробах королівські вина з кращих виноградників країни. Трохи далі на поличках відсвічували скляними боками пляшки. Вони лежали під нахилом, пробками вниз, їхні денця були подібні на жерла малесеньких гармат, готових салютувати на честь гостя.

Поступово страх відступив перед хлоп’ячою фантазією, і Гліб не помітив, як дійшов до тієї частини льоху, де стояли глиняні жбани й зберігалися найбільш витримані вина, багато з яких бачили на своєму віку не одного короля. Хлопчик один по одному уважно оглядав їх, поки не наштовхнувся на непримітний глечик з вензелем у вигляді букви «В» на боці. Стримуючи хвилювання, Гліб прошептав:

— О, Винарію, джине п’яний, виноробів хмільний пане! Не сиди в своїй господі, швидше стань мені в пригоді.

У глечику пролунав звук схожий на булькіт, але відразу все стихло. Гліб тихенько постукав по глиняному боку глечика.

— Джине Винарій, ви тут?

З посудини знову докотилося незрозуміле бурмотіння.

— Що-що? — перепитав Гліб.

— Глечик відкривай. У неволі не служу, — обурено пробурчав джин.

Схаменувшись, Гліб поспішно витяг корок і завмер, захоплено спостерігаючи, як із посудини заструменів рожевий димок. Він кублився, приймаючи обриси людської фігури, а потім став наливатися фарбами поки не перетворився на величезного, товстого, як барило, Винарія. Одягнений він був трохи дивно для джина: у червоний каптан з золотим медальйоном на товстому ланцюгу й у чорний циліндр із пряжкою. Його усмішливе обличчя випромінювало таку радість і добродушність, що Гліб, навіть якщо спочатку і боявся, цілком заспокоївся.

— Ви і є джин? — здивовано запитав хлопчик.

— Справжнісінький! Як кажеться, слухаюся і сп’яняю, — розсміявся Винарій.

— А я думав, що джини ходять у чалмі, — сказав Гліб.

— Звичайні джини й справді носять чалму, але вони нікуди не ходять. Вони сидять у глечиках. Закарбуй це собі на носі. І тільки я — великий джин Винарій — умію бродити, не виходячи з глечика. За трійку тисяч років я дечому навчився, синку.

— Ви такий старенький? — здивувався Гліб.

— Це ж бо я старенький? Та я, знаєш, який міцний! Так вдарю в голову, що й за тиждень не прийдеш до пам’яті! — образився джин.

— Я вам вірю. Не треба, — поспішно відмовився хлопчик.

— Злякався? — зареготав Винарій, хапаючись за боки. — Не бійся. Я дуже витриманий. Це тобі хто завгодно скаже. Отже, що замовляти будемо: торжество, банкет чи дружню гулянку? З якого приводу? На честь якого свята?

— Просто так.

— Ха! Ти далеко підеш, синку! У твої-то роки влаштовувати пиятику без усякого приводу! — пророкотав голосним басом джин.

— Я не для себе, — виправдовувався Гліб.

— А що мені до того, хоч для рудого собаки. Моя справа виконати замовлення. Як бажаєш напоїти своїх друзів? Щоб вони були під чаркою, чи під хмелем? — уточнив Винарій.

— Мені треба, щоб вони заснули й проспали до ранку.

— Значить, до нестями. Буде зроблено.

Винарій підхопив з полиці пляшку джину та щедрим жестом вручив її хлопчику.

— Тримай. Це мій молодший компаньйон.

— Ні, це мені не підходить, — відмовився Гліб.

— Тоді візьми ось це. Теж міцний джин. З ніг збиває, — похвалив Винарій, вручаючи Глібові темну пузату пляшку.

— А написано «ром», — заперечив хлопчик.

— Це псевдонім. Я взагалі зі скромності в різних країнах називаюся по-різному. Річ не в імені, а в суті. Якщо хочеш знати, у кожній з цих численних пляшок і бочок сидить великий джин Винарій. То що, береш?

— Ні, це теж не годиться.

— Ой який ти вибагливий! Я тобі пропоную кращі, найміцніші напої. Якого дідька тобі треба?! — обурився джин.

— А ви можете сп’яняти непомітно, адже вартові на посту не питимуть, — Гліб осікся, зрозумівши, що бовкнув зайве.

— Ти хочеш споїти вартових? Оце так! Ти ще меткіший, ніж я думав, — зареготав Винарій.

Гліб готовий був провалитися від сорому крізь землю, але джин підбадьорливо кивнув:

— Що знітився?! Ти ж не до кого-небудь прийшов, а до Винарія, п’яного духа. Я сам грішний, буває, споюю людей. Правда, моєї провини в тому небагато. Весь секрет У корку.

Винарій вручив Глібові звичайний корок, якими закупорюють пляшки. Хлопчик покрутив його в руках, але, не знайшовши нічого незвичайного, перепитав:

— У корку?

— Звичайно. Адже я не завжди був Винарієм, духом сп’яніння. Давним-давно, коли й натяку не було на вино, мене звали Сокороб. Був у мене великий сад, і боги частенько заходили до мене на чашу нектару. Але одного разу сталося лихо. Легкокрилий Юпітер посварився з богинею землі, Телус, і наслав град з голубине яйце. Весь мій врожай і пропав.

Я тоді страшенно розсердився. Пішов до кривдника. Хоч він і володар хмар, а повинен думати, що робить.

— Гей, кажу, брате Юпітере. У вас розбрати, а в мене розори. — А Юпітер був великий любитель до моїх соків. Присоромився він, дав мені зернятко та каже:

— Зрости це зернятко й одержиш ягоди, яких ні в кого немає. А оскільки це моя провина, що град послав, ти їх так і назви: виноград.

Виросла з зернятка лоза, а на ній ягоди, солодших і соковитіших за які немає. Надавив я соку, покликав усіх на пробу, і першу чашу Юпітерові підніс на подяку за подарунок. Та Телус надулася, що не її виділили, й непомітно в чан з соком кинула зернятко хмелю. Глянув я і жахнувся: сік зіпсований, а гості напоїв вимагають. Робити нічого. Подав я їм сік, який забродив, і кажу: «Ось вам на пробу новий напій, зветься він вином. Кому вино прийдеться не до смаку, того пити не примушую».

Та де там! Від вина усі захмеліли, й пішли веселощі — тільки підливай. Дали мені нове ім’я — Винарій. До світанку гуляли, а вранці зробилися такими хворими, що голови від подушки підняти не можуть. Почали винного шукати, і усі на мене вказали. Зле б мені довелося, якби не Феміда, богиня правосуддя. Вона одна згадала, що я нікого пити не примушував, і по справедливості розсудила. Так і сказала: «Не Винарій винен, якщо хто людський вигляд утрачає, а той, хто занадто часто з пляшки корок виймає». Так що, якщо не хочеш бути п’яний, то вчасно пляшку корком заткни. Запам’ятай це, синку, — завершив свою розповідь Винарій і спохопився: — Що це я усе базікаю, а бажання твого не виконав!

Він театральним жестом узяв з полиці порожню пляшку, дихнув у неї і, закупоривши, вручив Глібові.

— Користуйся.

— Але ж вона порожня, — здивовано сказав Гліб.

— Це саме те, що тобі потрібно. Залиши її відкритою в кімнаті сторожі, і незабаром вони будуть п’яніші за п’яного одним духом.

Розділ 11 Дослід чаклунства

Амулет, подарований Віщункою, не давав Гордію спокою. Він приємним тягарем лежав на грудях, як нагадування про можливості, які відкриваються перед ним. Хлопчик постійно носив безцінну штучку, не довіряючи її шкатулкам і скринькам. Лише перед сном він знімав медальйон і клав його під подушку. Гордій не зважувався розглядати амулет удень, коли його могли застати за цим заняттям, але час від часу обмацував свій скарб через сорочку, перевіряючи, чи на місці подарунок Віщунки. Уночі, лягаючи спати, хлопчик подовгу розглядав незрозумілі знаки, намагаючись угадати їхній таємний зміст. Він знав, що коли-небудь з’ясує, що написано на золоті, і зрозуміє чаклунську силу амулета. Чорна магія вабила Гордія.

У ній він бачив могутність, порівняно з якою навіть королівська влада здавалася не такою жаданою.

Думки про велич приємно лоскотали самолюбство Гордія. Іноді він давав волю фантазії і мріяв, як перетворить викладача, що насмілився зробити йому зауваження, на гнойового жука. А кухаря, який подав до сніданку ненависну вівсянку, — на товсту живу сосиску. Усі вони будуть вимолювати у нього прощення. Це була весела гра, і список тих, кого було слід провчити, незмінно зростав. Залишалося тільки осягнути силу амулета.

Гордій у сотий раз розглядав кулон, коли несподівано блиснула думка: чому б не подивитися в книгах з магії, що означає напис на медальйоні та як ним користуватися?

Не відтягаючи справи на безрік, хлопчик поспішив до бібліотеки.

Дідок-бібліотекар сидів за столом, занурений у читання, але, побачивши принца, підвівся і привітно посміхнувся:

— Що привело до сховища знань мого юного друга?

— Я розбірливий у виборі друзів. Крім того, я маю титул. — Гордій швидко поставив старого на своє місце.

— Пробачте, Ваша Високосте. Що вам завгодно?

— Книги з магії, — коротко сказав принц.

Брови бібліотекаря здивовано поповзли нагору: дітям не слід було цікавитися подібними речами. Але поважний вік навчив хоронителя знань не втручатися в чужі справи. До того ж принц не відзначався дружелюбністю, і бібліотекар вирішив залишити свою думку при собі.

Старий провів принца в кімнату, зроблену у вигляді шестигранника. Світло просякало всередину через вузькі стрілчасті вікна в куполі, тому навіть у ясний погожий день у приміщенні панувала таємнича півтемрява. Освітлення запалювалося, тільки якщо тут траплялися відвідувачі, що бувало не часто. Іноді сюди заходили філософи, мудреці або маги. Бібліотекар обійшов залу, по черзі запалюючи ґноти. Над світильниками закурився сизий дим з пряно-солодкуватим ароматом. Усе тут налаштовувало на думки про таємниче й космічне.

У Гордія замиготіло в очах від розмаїтості книг: товстих і тоненьких, великих і маленьких. Деякі томи виділялися багатством оправ, інші дивували своєю простотою. У кутку стояла шафа, де зберігалися стародавні сувої пергаменту. Хлопчик розгубився. Він не думав, що про магію написано так багато. Осягнути закони чаклунства виявилося складніше, ніж він припускав. Знадобляться місяці, а може й роки, щоб розшифрувати напис на амулеті.

Звичайно бібліотекар допомагав відвідувачам не загубитися в морі книг, але принца він залишив розбиратися самого.

— Тут ви знайдете усе, що вас цікавить, Ваша Високосте, — сухо сказав він і з уклоном вийшов.

Гордій хотів окликнути бібліотекаря, але передумав, вирішивши, що спадкоємцю престолу й власнику магічного амулета не пристало принижуватися проханням перед простим слугою.

«Настане час, і я навчу старого, як поводитися з особами королівської крові», — подумав Гордій, думкою перетворивши хоронителя знань на сухорлявого облізлого пацюка. І раптом зовсім недоречно Гордій згадав про те, що сам він не справжній принц. Рука Гордія мимоволі потягнулася до амулета. Намацавши кулон, він відчув себе впевненіше. Ось захист від злощасного кубка й запорука того, що на трон сяде він, а не Гліб, будь той хоч тричі наслідний принц.

Залишившись на самоті, Гордій обвів поглядом полиці, читаючи назви книг: «Наведення порчі на курей», «Лікування зурочення волоссям чорного ведмедя», «Сто один рецепт приворотного зілля»… — усе це мало цікавило власника амулета. Нарешті він зупинився на невеличкій непоказній книжечці з назвою «Найпростіші заклинання». Прихопивши брошурку з собою, Гордій направився в те крило палацу, де вони з братом займалися науками.

Звичайно о цій порі клас пустував, там можна було почитати, не боячись викликати непотрібні запитання. Хлопчик сів до столу й заглибився в книгу. Читання давалося через силу. Текст перемежовувався цілими абзацами цілковитої нісенітниці. Гордій сердито захлопнув книжку, зрозумівши, що без Віщунки не обійтися. Посидівши трохи, він знову перегорнув сторінки, розсіяно розглядаючи малюнки, і раптом побачив амулет зі змією. Підпис під ілюстрацією говорив: «Хоронитель отрути — дає власнику здібності мага четвертого ступеня».

Здібності мага! Від цих слів Гордія кинуло в жар. Він поспішно витяг амулет з-під сорочки, щоб порівняти його з малюнком. Схожість була разючою.

Судячи з книги, кожен, хто має магічну річ, міг творити найпростіші закляття. Отже, він уже зараз може чаклувати! Хлопчику кортіло перевірити силу амулета на ділі. Вибравши закляття вогню, він по складах почав його читати. Позбавлене якого-небудь змісту, воно нагадувало набір звуків. Гордій так зосередився на тому, щоб нічого не переплутати, що забув, до чого може призвести його заняття.

Тільки-но він вимовив останній склад, як з амулета вирвалася вогненна куля. Вона вдарилася об гардину. Тканина запалала. Опам’ятавшись, Гордій перелякано кинувся гасити пожежу. Він зірвав штору й став затоптувати вогонь. На щастя, полум’я не встигло розгорітися як слід. Загасивши його, хлопчик віддихався й оглянув місце злочину. Справи йшли — гірше не може бути: від занавіски залишилося обгоріле лахміття, а на килимі зяяла чорна діра. Хлопчик кинувся тікати, поки його не застали, але на порозі кабінету зіштовхнувся з Глібом. Гордій беззвітно позадкував, але швидко опанував себе, згадавши, що кращий захист — напад.

— Ну що тобі сказала стара? — випалив він, відтіснивши брата від дверей.

— Стара? Нічого. Я туди не ходив, — невміло збрехав Гліб.

— Брешеш. Я усе бачив з вікна.

Гліб зрозумів, що відмовлятися безглуздо.

— Ну то й що? Яке тобі діло до того, що вона мені сказала?

— Може й ніякого. Тільки я можу розповісти батькові про твої дивні знайомства, — пригрозив Гордій, щоб відвернути увагу Гліба від класної кімнати. Крім того, йому було приємно бачити розгубленість брата.

Гліб мовчав. Просити Гордія не видавати його було марно. Варто тільки заїкнутися про це, як той на зло зробить навпаки. Гордій зміряв брата презирливим поглядом, і раптом йому прийшла думка, що він може мати з цієї зустрічі вигоду.

— Хочеш, я забуду про стару? Але за це ти мені повинен зробити невелику послугу, — сказав він.

— Яку? — Гліб так поспішно схопився за протягнену соломинку, що Гордій зрозумів: брат у його владі. Він поманив Гліба в клас і, показавши на обгорілу фіранку і зіпсований килим, запропонував:

— Скажи, що це зробив ти, і я буду німий як риба.

Гліб зі здивуванням дивився на сліди пожежі.

— Але ж це нечесно! — запротестував він, зрозумівши, що брат хоче звалити провину на нього.

— Ти правий. Я думаю, з мого боку теж недобре промовчати. Треба розповісти, що в тебе з’явилася дурна звичка гуляти по ночах. Мабуть, за тобою слід покраще наглядати, а то й замикати в спальні.

Гордій знав, що потрапив у саму точку. Сьогодні Гліб повинен відправитися за кубком. Значить, йому неодмінно треба буде відлучитися вночі зі своєї кімнати. Розрахунок виявився правильним. Глібові не залишалося нічого іншого, як погодитися.

— Добре, — кивнув він і для надійності попросив: — Скажи «чесне шляхетне», що будеш мовчати.

— Чесне шляхетне, — урочисто промовив Гордій, а про себе посміхнувся: нехай Гліб думає, ніби два порожніх слова можуть змусити його зберігати мовчання. Цьому простаку й невтямки, що він, Гордій, на це має більш вагомі причини.

Розділ 12 Викрадення

Жодна коштовність у палаці не охоронялася настільки ревно, як подарунок чарівника. Усі думали, що кубок замкнений у скарбниці, і тільки найбільш посвячені знали, що насправді він зберігається у вежі біля старої каплиці. Вежа була такою вузькою, що усередині поміщалися лише кручені сходи, які з’єднували нижній поверх з коміркою нагорі. З кругового балкона під дахом відкривався чудовий пейзаж. Час від часу Злата піднімалася сюди помилуватися околицями, але звичайно вежа пустувала. Віднедавна нижнє приміщення перетворилося на вартову, де день і ніч чергували озброєні гвардійці. Навіть миша не могла проскочити повз них до кручених сходів.

Однак, незважаючи на найсуворішу таємність, пронозлива Віщунка вивідала, де шукати кубок. Вона від душі веселилася, уявляючи, як син Злати, на свою погибель, викраде подарунок Чарівника. Усе йшло, як задумано. Хлопчисько був у неї на гачку.

Головному герою майбутньої пригоди було не до веселощів. Ніч опустилася над світом. Одне за одним згасали вікна в палаці. Гліб із занепокоєнням чекав години, коли йому треба йти за кубком. Його мучили каяття совісті при думці про жахливу провину, яку він збирався зробити, але ще більше його турбувало, що через нього несправедливо постраждають охоронці. Він ламав голову, як допомогти варті виправдатися, але нічого путнього не придумувалося. Тоді Гліб узяв олівець і лівою рукою, щоб не впізнали його почерк, розмашисто вивів: «Варта не винна. Це чари». Оглянувши свою роботу, хлопчик склав листок і запхав у кишеню куртки.

Палац занурився в пітьму. Зволікати далі було безглуздо. Гліб важко зітхнув, узяв пляшку, подаровану Винарієм, і навшпиньках вийшов з кімнати. Огорнутий дрімотою палац здавався незнайомим і загадковим. Місячне сяйво сочилося у вікна, лягаючи на підлогу блідими блакитними квадратами й забарвлюючи усе в химерні тони.

Вислизнувши на вулицю через чорний хід, Гліб ледь не налетів на вартового, який саме обходив палац дозором. Принц прошмигнув у нішу в стіні й затаїв подих, але серце билося так голосно, що йому здавалося, звук чути на всю округу. Сторож дістав табакерку, потягнув носом щіпку тютюну, смачно пчихнув і рушив далі. Гліб з полегшенням зітхнув. Незабаром дозорець сховався за рогом, його кроки стихли, а хлопчик ще довго стояв, не зважуючись вийти з укриття. Місяць зайшов за хмару, і на землю наповзла пітьма, спільниця тих, хто виходить уночі з дому з поганими намірами. Гліб перебіжками дістався вежі й причаївся під вікном.

Ніч видалася тепла. Караульна, здавалося, скулилася від присутності дужих гвардійців. У кімнаті було задушливо. Вартові відчинили вікно навстіж, і Гліб міг чути усе, що відбувалося усередині. Щоб скоротати час, чоловіки грали в кісточки.

— Хотів би я знати, якого дідька ми стирчимо тут? Кому це закортіло охороняти каплицю? — пробурчав один із гвардійців.

— Каплиця тут ні при чому. Наказано нікого не пускати нагору вежі, — зауважив інший.

— Був я нагорі. Там самісінький мотлох, — відмахнувся перший.

— Наша справа — не розмірковувати, а робити, що накажуть. Сказано сидіти тут, значить, будемо сидіти, — резонно завважив старший по варті.

— Але все-таки цікаво, — не вгамовувався перший.

— А мені така служба до душі: тепло, сухо, ніхто по плацу не ганяє. Грай собі на втіху, — посміхнувся другий, підкидаючи кісточки.

— Сюди б пляшечку гарного вина — іншої роботи й не треба, — підморгнувши, додав перший, і всі дружно засміялися.

Гвардійці не знали, що їхнє бажання близьке до виконання. Стоячи під вікном, Гліб стискав у руках пляшку з винним джином, який тільки того й чекав, коли його випустять назовні. Улучивши момент, поки всі підраховували очки, хлопчик просунув руку у відкрите вікно й поставив пляшку на підвіконня.

— Ой, братці, що це? — скрикнув перший гвардієць, здивовано утупившись у вікно.

Всі оторопіло витріщилися на пляшку джина, яка невідомо звідки з’явилася на підвіконні. Гвардієць висунувся у вікно, але Гліб завбачливо встиг сховатися.

— Як з неба звалилася. Ну і ну! Варто було побажати вина, як воно тут з доставкою, — приклацнув язиком перший гвардієць.

— На посаді пити не належить, — нагадав старший по варті, але базікало, який помітив пляшку, уже відкоркував її і розчаровано промовив:

— Пусто. Хотів би я знати, чиї це жарти.

Він відкинув пляшку вбік. Якийсь час чоловіки жваво обговорювали, хто міг пожартувати з ними, але незабаром їхні язики почали заплітатися. Старший по варті піднявся з місця й оглянув інших осоловілим поглядом.

— Та ви п’яні, як я подивлюся, — тільки й встиг вимовити він, перш ніж сам, мертвецьки п’яний, упав на підлогу.

Слідом один за одним відключилися інші охоронці. Гліб почув через двері їхній молодецький хропіт. Шлях до кубка був вільний. Хлопчик прожогом влетів у вартову й пронісся до кручених сходів. Лише зачинивши за собою двері, він глибоко вдихнув, уже не побоюючись згубної дії винних парів.

Опинившись нагорі вежі, Гліб у тайнику під мостиною знайшов те, що шукав. Схопивши кубок, хлопчик кинувся назад, але раптом хтось чіпко піймав його за хлястик куртки. Не тямлячи себе від жаху, Гліб смикнувся вперед. Тканина затріщала, але він відчув, що вільний і, з полегшенням, побачив, що просто зачепився за гачок дверей. Не вірячи, що все обійшлося, він на ватяних ногах спустився вниз.

У вартовій покотом хропіли вартові. Гліб ледь не впав, спіткнувшись об гвардійця, який лежав поперек кімнати. Чоловік заворушився. Хлопчик завмер, побоюючись, що вартовий прокинеться, але той лише почмокав губами й щось промурмотів уві сні. Ступаючи навшпиньках, Гліб підійшов до столу і, витягши з кишені приготовлену записку, поклав її на видному місці.

Він уже вискочив з каплиці, коли згадав про пляшку. Якщо вранці її знайдуть у караульній, то ніхто не повірить записці. Усі подумають, що вартові напилися під час чергування, і тоді їх віддадуть під суд.

Гліб змусив себе повернутися. У кімнаті панував такий розгардіяш, що знайти пляшку виявилося набагато складніше, ніж кубок у тайнику. Хлопчик, поспішаючи, обшукував усі закутки, поки не побачив, що пляшка закотилася під лаву. Пригорнувши знахідку до грудей, хлопчик кинувся до виходу. Голова крутилася від хвилювання. Занадто багато страхів довелося пережити цієї ночі. Шлях через кімнату видався занадто довгим, але нарешті Гліб вибрався на свіже повітря. Думки його плуталися. Перед очима все розпливалося. Самотнє дерево раптом роздвоїлося, а потім знову злилося в одне. Хлопчик відчув, що ноги в нього заплітаються й не слухаються. Світ заволокло туманом. На Гліба накотила слабкість, і він притулився до стовбура дерева.

«Корок», — згадав він. Ну звичайно, адже Винарій попереджав його: «Якщо не хочеш бути п’яним, треба вчасно згадати про корок». А корок залишився у караульній. Гліб відкинув нещасну пляшку, але пізно. Він закрив очі й повільно сповз на землю.

Цієї ночі Гордій теж не спав. Уперше в житті він бажав братові удачі й хотів, щоб у того все вийшло, адже від цього залежало його власне майбутнє. До того ж йому теж належало зіграти свою роль. Відьма сказала, що амулет підкаже, коли треба діяти.

Боячись пропустити момент, Гордій не відриваючись, до болю в очах, дивився на медальйон. Якоїсь миті йому видалось, що змія на амулеті ворухнулася. Від несподіванки хлопчик розтиснув руку, і медальйон зісковзнув на підлогу. Тепер було виразно видно, що кулон випромінює пульсуюче червонувате світло, яке створювало ілюзію руху змії.

«Час», — зрозумів Гордій і, крадькома, вийшов з кімнати. Він не відразу знайшов Гліба. Той лежав непритомний у кущах під деревом. Сторожко озирнувшись, Гордій вивільнив з ослабілих пальців брата кубок, якого так чекала Віщунка. Відійшовши на кілька кроків, він помітив порожню пляшку. Губи Гордія скривила усмішка. Носком туфлі він підсунув пляшку до Гліба й тріумфально промовив:

— Усе, братику. Тепер тобі кінець.

Розділ 13 Вигнання

На ранок пропажа кубка викрилась. Допит вартових нічого не дав. Перелякані на смерть охоронці не пам’ятали, що сталося минулої ночі. У пошуках пропажі вежу й каплицю обшукали знизу догори, але кубок як у воду канув. Зате на місці злочину знайшли предивну записку і досить примітний ґудзик з королівським гербом, що збило з пантелику сищиків. Такі ґудзики носили тільки двоє людей — спадкоємці короля.

Чутка про те, що в пограбуванні замішаний один із хлопчиків, облетів усіх зі швидкістю блискавки, але, незважаючи на доказ, у винність принців не вірили. Який сенс королівським дітям красти в себе ж? Лише короля знахідка змусила задуматися всерйоз. Раніше він не дуже вірив у розповідь про двійника й до подарунка чарівника ставився як до капризу дружини. Однак зникнення кубка говорило про те, що історія з підкидьком не вигадка.

Злату пропажа кубка збентежила. Остання надія змусити чоловіка повірити, що їхній син — Гліб, валилася.

— Я відчувала: має статися щось жахливе. Тепер ти бачиш, кубок — це не проста дрібниця, — у розпачі сказала вона королю. — Комусь на руку, щоб він зник і ми не дізналися, хто наш рідний син.

— Не хвилюйся. Ми й без чарів визначимо це, варто тільки дізнатися, кому з хлопців було вигідне зникнення кубка, — заспокоїв її король.

У його словах була істина, і Злата трохи заспокоїлася.

— Ти правий. Його міг викрасти тільки самозванець.

Перш ніж розголошувати таємницю народження близнюків, король вирішив розібратися з хлопчиками в сімейному колі й викликав їх до себе.

У кабінет з’явився тільки Гордій. Він тримався, як завжди, впевнено та з достоїнством, а його сюртук був щільно застебнений на всі ґудзики.

— Я хотів бачити вас обох. Де Гліб? — запитав король.

— Мабуть, ще спить. Останнім часом він повертався до себе тільки над ранок. Напевно, через ту стару, — начебто ненавмисно кинув Гордій.

— Це через яку ще стару? — насторожилася Злата.

— Стара жебрачка. Гліб навіщось бігає до неї по ночах. Я його попереджав, щоб він тримався від неї подалі. По-моєму, вона схожа на відьму. Але він мене ніколи не слухає.

— Чому ти раніше не розповів про це?

— Гліб пригрозив, якщо я хоч пискну, то сильно про це пошкодую. Ви ж знаєте мого братця, від нього завжди можна чекати чого завгодно, — поскаржився Гордій.

Король задумався. Останнім часом поведінка Гліба дедалі більше турбувала його. З хлопчиком коїлося щось негарне. Він завдавав занадто багато клопоту. Король подзвонив у дзвіночок і наказав привести Гліба.

— На жаль, це неможливо, — вклонився камердинер.

— Чому? Він що, втік? — строго запитав король.

— Де він? — захвилювалася Злата.

— Їхня високість у себе в спальні, але ніяк не можуть прийти. Вони… — слуга зам’явся та зніяковіло додав: — Вони п’яні.

— Що?! — заревів король. — Вилити на нього відро холодної води! Привести до тями й доставити сюди! Негайно!

Король був розлютований. Це переступало всі межі. Щодня в хлопчиську виявлялися нові пороки. Він погрожував брату, вчинив бійку, влаштував у палаці підпал. Але пристраститися до пляшки в такому юному віці — це вже занадто!

Коли Гліб став перед королем, він виглядав розтерзаним. Його бліде обличчя було виснаженим. Під очима пролягли глибокі тіні. Хлопчик розумів, що сталося непоправне: злочин було виявлено. Але як пояснити, що штовхнуло його на жахливу провину, що в нього не було іншого виходу? Хворобливий вигляд сина не зворушив розсердженого батька.

— Відповідай, паршивцю, як ти дійшов до цього?! Яку ще підлість ти викинеш, знеславлюючи нашу родину? Де кубок?

— Не знаю. Хіба він не на місці? — розгубився Гліб.

Батько суворо прикрикнув на сина:

— Не вдавай з себе невинне ягнятко. На місці злочину знайшли твій ґудзик.

Король схопив сина за напівобірваний хлястик на куртці. Гліб згадав, як тікаючи, зачепився за гачок. Напевне тоді він і загубив злощасний ґудзик.

Злата відсторонила чоловіка й обняла Гліба за плечі.

— Розкажи, що ти знаєш про кубок? Хто його взяв?

— Як це хто?! Він же і взяв! — Король стукнув кулаком по столу й звернувся до хлопчика: — Якщо зробив низький учинок, то май мужність зізнатися. Відповідай негайно, ти був у вежі?

— Так, — ледь чутно промовив Гліб.

— Тоді зараз же поверни кубок, — наказав батько.

— Але я не знаю, де він. Він пропав, — пролепетав Гліб.

— Брешеш!

Звичайно стриманий, король дав волю своєму гніву. Гліб був так наляканий усім що відбувається, що слова пояснення вилетіли в нього з голови. Та й що сказати? Хто йому повірить? Злата зрозуміла, що криком тут не допоможеш. Вона зазирнула синові в очі й м’яко сказала:

— Не бійся. Скажи, що то за стара, з якою ти зустрічався?

— Віщунка, — не криючись зізнався хлопчик. Тепер йому вже не було сенсу нічого приховувати. Його злочин викрито.

— Так я і думала! Знову ця відьма! — скрикнула Злата.

— І я йому казав, що вона відьма, — підлив олії у вогонь Гордій. — Я попереджав його не ходити до неї вночі.

— Вона не відьма. Вона добра, — заперечив Гліб.

— Це вона наказала тобі викрасти кубок? Але чому ти послухався? — допитувалася Злата.

Вона не сумнівалася, що Гліб — її син, і вчинок хлопчика спантеличив її.

— Віщунка хоче мені добра, — щиро сказав хлопчик.

— Нема чого з ним церемонитися! Чим більше ти з ним панькаєшся, тим більше він нахабнішає та сміється нам в обличчя, — у новому приступі гніву скипів король, якого почала дратувати м’якість Злати. — У десять років він забіяка, палій, п’яниця і, нарешті, злодій. Закінчений негідник!

У Гліба затремтіло підборіддя, і сльози образи потекли по щоках.

— Отямся, що ти говориш! — скрикнула Злата й звернулася до сина: — Поясни, чому ти взяв кубок?

— Для мене в ньому була отрута! — у розпачі вигукнув хлопчик.

— Як для тебе? — вражено пробелькотала Злата, зблідла і, похитнувшись, непритомна упала на підлогу.

Король був у сум’ятті. Як не сердився він на Гліба, але все-таки до останнього моменту сумнівався в тому, що він підкидьок. А тепер хлопчисько сам зізнався в цьому.

— Можеш ховати кубок і далі. Я й без нього знаю, хто мій син і спадкоємець, — крижаним тоном вимовив король.

— Але, тату…

— Не смій мене так називати, чаклунське поріддя. — Король жбурнув записку Гліба хлопчику в обличчя. — Геть! Щоб ноги твоєї не було в цьому домі! Від тебе занадто багато нещасть.

Гліб не вірив своїм вухам. Невже батько гнав його з дому? Хлопчик кинувся до матері, але вона була без свідомості.

— Куди ж я піду? — розгубився Гліб, усе ще сподіваючись, що батько говорив не серйозно, але король твердо відрізав:

— Забирайся до своєї відьми. Там тобі місце.

— Хто б міг подумати, що ти зв’язаний з відьомством, а я ще намагався тебе відтворити, — шпигнув Гордій.

Погляди хлопчиків зустрілися. Губи Гордія скривила тріумфуюча усмішка. Задихаючись від приниження й безсилля, Гліб вискочив з кабінету батька та кинувся геть. Ніхто не зупинив його. Він біг не розбираючи дороги, поки палац не залишився далеко позаду. Біль несправедливості душив його, але він не міг довести, що Гордій зайняв місце, яке по праву належало йому.

Розділ 14 Таємний притулок

Сутінки перефарбували місто в сірий колір суму, а слідом за ними ніч нечутними кроками прокралася на опустілі вулиці. Люди розійшлися по домівках, навіть жебраки розповзлися по горищах і підвалах. Кожен прагнув знайти куток, щоб улаштуватися на нічліг. Лише маленький вигнанець, утративши лік часу, брів дорогою, не знаючи, куди вона його виведе. Вузькі вулички були кривими й брудними. Зашарпані похилені будинки були подібні до лиховісних привидів. Ніде не горіло жодного ліхтаря. Тільки місяць невсипущим оком байдуже дивився на нетрі. Тіні обступали хлопчика з усіх боків, підстерігаючи біля кожного підворіття. Він спотикався й трохи не падав від утоми, але продовжував йти в надії вибратися з цього похмурого місця, однак околиці ставали дедалі хмурнішими.

Гліб зголоднів і змерз. Удень він проміняв куртку на шматок хліба, але голод знову нагадував про себе, а тонка сорочечка не рятувала від нічної прохолоди.

Гліб думкою перенісся до палацу Там було тепло й затишно. Він до останнього не вірив, що батьки відречуться від нього, і все-таки сподівався, що батько врешті-решт отямиться та пошле за ним навздогін, але з кожною хвилиною надія ставала усе слабшою, поки не вмерла зовсім у брудних нетрях на околиці міста.

«Я нікому не потрібний», — з болем подумав хлопчик.

Раптом від стіни відокремилася темна фігура. У перший момент Гліб злякався й хотів утекти, але передумав. Йому нікуди було тікати, та й яка різниця, що з ним станеться? Фігура станула немов тінь. Хлопчик завмер, вдивляючись у нічну імлу. Вирішивши, що йому примарилося, він зробив кілька нерішучих кроків, але раптом перед ним виникла Віщунка з Лисячої Нори.

— Ось де ти, любчику! А я тебе обшукалась. Уже як я про тебе тривожилася! — сплеснула вона руками в удаваній привітності.

У Гліба защемило серце. У всьому світі знайшлася лише одна людина, яка хвилювалася про нього, — стара Віщунка.

— Ходімо зі мною, у мене ти знайдеш і стіл, і дах, — метушилася біля хлопчика стара.

На безлюдній вуличці почувся цокіт копит. Гліб посторонився з дороги, але Віщунка чіпко схопила його за руку й загадково промовила:

— Це за нами.

Тупіт копит наближався. З-за рогу вивернув екіпаж, і коні стали як укопані. У нічній темряві карета здавалася зовсім чорною. В очах вороних коней грали червонуваті відблиски. Кучер кутався в плащ із високо піднятим коміром. Його обличчя приховував низько насунутий крислатий капелюх. Здавалося, не людина, а тінь сидить на козлах. Побачивши лиховісний екіпаж, схожий на катафалк, Гліб позадкував, але Віщунка підбадьорливо посміхнулася:

— Чого злякався? Коні смирні, а кучер і взагалі безсловесний. Правда, колись з норовом був, але тепер він мій: душею і тілом. Я йому послугу зробила, і за це він мені служить вірно. Так що боятись нічого, — бадьоро сказала Віщунка, відкрила дверцята й підштовхнула хлопчика до сходинок.

Придушивши страх, Гліб заліз у карету й сів на сидіння. Віщунка жваво заскочила слідом за ним. Коні взяли з місця в кар’єр, і карета помчала вперед.

Минулий день був занадто довгим і повним тривог. Постукування копит по бруківці заколисувало. Згорнувшись калачиком, Гліб задрімав на м’яких подушках. Стояла глибока ніч, коли хлопчик раптом прокинувся від того, що Віщунка смикала його за плече.

— Приїхали, — оголосила вона.

Гліб протер очі й покірно вийшов за старою з екіпажа. Карета стояла посеред двору незнайомого замку. Хлопчик мимоволі скулився. У мертовному світлі місяця будівлі й високі фортечні стіни, які обступили їх, навівали страх. Жодна жива душа не вийшла їм назустріч. Жодного вогника не загорілось у вікнах. Раптом пролунав бій годинника. Хлопчик здригнувся від несподіваного звуку й обернувся. З чорної похиленої вежі на нього, наче обличчя привиду, дивився годинниковий циферблат. Усупереч пружині, що стирчала з нього, і покрученим стрілкам годинник йшов і відбивав час.

Глібові нестямно захотілося втекти звідси. Він оглянувся у бік екіпажа, але того й слід загув. Карета разом з кучером і конями немов розчинилася в нічній пітьмі. Стара метушливо підхопила хлопчика під руку.

— Не бійся, любчику. Місце тут надійне, тихе. Роздивишся й тобі тут сподобається.

Гліб знехотя пішов за Віщункою до замку.

— Хто тут живе? — пошепки запитав він.

— Нікого. Господарі давно виїхали, а мене залишили за житлом наглядати.

Освітлюючи дорогу лампою, стара повела Гліба, показуючи його новий притулок. Покинутий будинок занепадав. Усе затяглося павутиною і покрилося пилом, але навіть при тьмяному світлі було видно, що колись господарі не скупилися на оздоблення замку. Розкіш і багатство впадали в око, і все-таки з кожною миттю бажання Гліба вирватися звідси зростало. Хлопчика переслідувало незрозуміле відчуття, що перед тим, як мешканці замку залишили його, тут сталося щось жахливе. Від стін віяло злом, а в мовчанні причаїлася погроза.

У парадному залі Гліб побачив портрет чорноволосої дівчини, мабуть, хазяйки замку, і мимоволі зупинився. Що змусило її виїхати звідси, і де вона тепер? Дивлячись на її самовпевнену зарозумілу посмішку, Гліб чомусь згадав брата.

— Гарна? — запитала Віщунка.

— У неї погляд змії, — сказав Гліб, не в змозі перебороти незрозумілої ворожості до світської красуні, і з благанням додав: — Мені тут не подобається. Будь ласка, поїдемо звідси.

— А от капризи виявляти не гоже. Тобі ж більше йти нікуди, так що вибирати не доводиться, — невдоволено стиснувши губи, нагадала Віщунка.

Гліб мовчки вислухав справедливий докір. У нього не залишилося ні дому, ні батьків. Розум говорив, що він повинен дякувати долі за дах. Але душа рвалася геть зі стін похмурого замку. Він волів би ночувати просто неба, ніж залишатися тут.

— Якщо хочеш повернутися додому, то не скигли, а доведи, що ти чогось вартий, — сказала Віщунка.

— Але як?

— Не вибачай образ. За кожне зло відплати сторицею. Помстися! — сказала Віщунка, буравлячи хлопчика поглядом.

— Ні, цим я усе ще більше зіпсую, — зітхнув Гліб, подумавши, що батько розлютився б ще більше, якби він нам’яв боки Гордію. — От якби мені пощастило зробити подвиг!

Дивлячись у чисті, безневинні очі хлопчика, Віщунка ледве не заскреготала зубами від злості. Після всього, що сталося, він ще мріє про подвиги!

— Пусте! — викрикнула стара.

Вона ладна була розтерзати на шматки непокірного хлопчиська.

«Ледве від землі відріс, а надумав мені протистояти, — думкою бушувала відьма. — Весь у свою вперту матусю! Не може бути, щоб я не зуміла впоратися з таким сисунцем. Якщо не переломити його зараз, то потім уже не здолати».

Вчасно похопившись, стара опанувала себе. Коли вона заговорила, голос не виказав гніву, який клекотав у ній.

— Ти ще занадто мало знаєш життя. Хочеш, я навчу тебе, як стати сильним і перемагати?

— Так. — Гліб не задумуючись схопився за таку привабливу пропозицію.

— Для початку дам тобі пораду: нікому не вір. Кожен готовий зрадити. Усі думають тільки про свою вигоду.

— Ні, не усі. Адже ви допомагаєте мені просто так, без усякої винагороди, — заперечив Гліб.

При цих словах відьму аж пересмикнуло. «Від цього хлопчиська мене грець поб’є!» — подумала вона, але, видавивши із себе посмішку, уголос вимовила:

— Звичайно. У мене ніякої користі немає. Але я виняток.

За розмовою вони дійшли до просторих гостьових покоїв. Стара відкрила навстіж двері й жестом запросила Гліба зайти. На радість хлопчику, ця кімната виявилася не такою похмурою, як усі інші. Тут яскраво горіли світильники. Ліжко було постелене, ніби Віщунка знала заздалегідь, що в неї буде гість.

— Лягай-но спати. Ранок мудріший від вечора. Може, тоді ти мій урок краще засвоїш, — солоденько проговорила стара.

Гліб покірно ліг у ліжко. Він не знав, що ніч і день переплуталися в чорному замку, і з приходом темряви життя тут тільки починається.

Розділ 15 Мудрість змії

По Лисячій Норі пронісся протяг. Потривожені кажани зірвалися з насиджених місць, і з пронизливим пищанням почали носитися під низьким склепінням. Пугач стрепенувся й розплющив жовті очі-тарілки. Згорнена кільцем змія підняла голову й насторожено застигла. І раптом, не знати звідки налетів смерч. Повітряний стовп закрутився між підлогою та стелею, несамовито змітаючи зі столу склянки з зіллями. Раптом вітер стих, і посеред нори з’явилася Віщунка.

— Яка ж я зла! — скрикнула вона, тупнувши ногою.

— Ну, тепер нач-ч-чувайся, — прошипіла змія пугачу й залізла в щілину подалі від гніву господарки.

— Угу-угу, — погодився пугач, ховаючись у темному закутку.

— Що ти угукаєш? — прикрикнула на нього відьма і, повалившись на кривоногий табурет, сварливо пробурчала: — Теж мені, помічники. Ні, щоб хазяйку зустріти, привітати, чайком з вовчими ягідками почастувати, так куди там! По щілинах поховалися, дармоїди.

— Щ-що ти ш-шумиш? На щ-що с-серди-та? — запитала змія, обережно висовуючись з укриття.

— Спробувала б ти на моєму місці з хлопчиськом повозитися. Ніяких сил не вистачить. Наче хлопець як хлопець, а глибше копнеш, отут він весь для нашої справи зіпсований. Його даремно скривдили, з дому прогнали, а в ньому ненависті й злості — й на копійку немає! Задумав подвиг учинити. Як воно?

— Неч-чувано! — підтвердила змія.

— От і я кажу, де це бачено, щоб мале хлопчисько таку досвідчену відьму цілий день як на голках тримало. Від нього чеснотою як блискавкою шибає. Ох і намучилася я!

— А якщо його полохнути, полохнути? — запропонував пугач.

— Усе б тобі полохати, пташині мізки.

— А яка користь з того? — покосилася на нього відьма. Ніяк не збагну, як вселити в нього ненависть? Без цього він для мене втрачений.

— Пус-сти в діло кубок. Нехай він с-сво-єму братику з нього отрути випити дас-сть, — порадила змія.

— Ого, ого! — здивовано прокричав пугач і застеріг: — Утратимо свого. Гордій кубок пригубить, той його погубить. Угу.

Віщунка на мить задумалася, а потім хитро посміхнулася:

— Шипучка права. Гордій — не велика втрата. Його душа давно в моїй владі. Більше мені з нього взяти нічого. От якщо Гліб йому отрути дасть, то сам до мене в тенета потрапить, не вирветься. А хто стане королем, мені різниці немає. Тільки цей паршивець краще сам помре, а отрути ворогу не піднесе. Може, ти що порадиш? — звернулася вона до змії.

— Є з-з-замір, — прошипіла та.

Вона виповзла з укриття й плавно, наче срібний струмок, підтекла до столу. Луската шкіра відливала перламутром, а граціозні рухи заворожували. Обвивши ніжку столу, змія не поспішаючи полізла нагору. Маленька голівка показалася над кришкою столу. Жало метнулося назовні, облизавши безгубий рот.

Змія опинилася урівень з обличчям Віщунки й, розмірено розгойдуючись з боку в бік, не мигаючи уп’ялася в господарку. Віщунка в чеканні дивилася в холодні очка. Навіть їй зміїний погляд лоскотав нерви. Яку ж владу він повинен мати над простими смертними! Відьму охопило радісне збудження.

З досвіду знала, у її помічниці визрів план.

Однак змія не поспішала з порадою.

— Ну та вже не муч, — заблагала відьма.

— Кубок пов’яз-заний з хлопчис-с-ськом, ч-ч-чарами. Рано чи пізно хлопчис-с-сько вирушить на його пош-ш-шуки.

— Правильно. Ніхто не може противитися поклику чарів, — погодилася відьма.

— С-сховай кубок так, щ-щоб хлопчис-сько піш-шов до нього потрібним тобі шляхом.

План був настільки простий, що відьма дивувалася, як вона сама до нього не додумалася. Віщунка плеснула в долоні й радісно вигукнула:

— Точно! Перш ніж хлопчисько знайде кубок, я змушу його пройти через такі випробування, що він не зможе залишитися колишнім. Я зломлю його, не будь я Віщункою з Лисячої Нори.

Старій не терпілося стати до справи, але спочатку треба було відплатити змії за службу. Відьма клацнула пальцями, і перед змією з’явилася миска вершків і в’язка мишей.

— А мені що, нічого? Ого, — ображено ухнув пугач.

— Не заробив, бовдур. Політай та сам полови. Тобі корисно мозок провітрити, — уїдливо зауважила Віщунка.

Часу до дня народження Гліба майже не залишалося. Треба було поспішати. Віщунка дістала з підпілля кубок, який напередодні їй передав Гордій. Хто б міг подумати, що вона скористається з речі, зробленої добрим чарівником! Замість того, щоб врятувати сина Злати, подарунок чарівника погубить хлопчиська. Усіма правдами й неправдами треба змусити Гліба піднести брату отруту. Нехай Гордій загине — цю втрату вона переживе, тому що його замінить Гліб.

Розділ 16 Черепичник

Гліб прокинувся від неясного звуку. Він прислухався й виразно почув шурхіт і пошкрябування. Хтось ліз до кімнати через димохід. У Гліба по спині поповзли мурашки. Кому знадобилося проникати сюди таким незвичайним способом?

«Це, мабуть, миші», — заспокоїв себе хлопчик, і раптом йому видалось, що за коминні ґрати схопилися крихітні рученята. Широко відкривши очі від подиву, Гліб уп’явся у вогнище.

Над ґратами з’явився гострий капелюх з полями, а потім і його власник, худорлявий чоловічок зростом з кішку. У нього було зморшкувате обличчя й гострі вуха, як у звірка. Перекинувши через чавунну поперечину спочатку одну ногу в обтислій панчосі і черевику з мідною пряжкою, потім другу, він зістрибнув на підлогу.

— Гном, — пробурмотів приголомшений Гліб.

Чоловічок задер голову, уп’явся в хлопчика й невдоволено пробурчав:

— Який же я гном? Гноми ходять у ковпаках, а в нас такої моди не бувало. Домовик я, Черепичник, хіба не зрозуміло?

Він показав на капелюх, що служив йому знаком відмінності.

— Це мені сниться, — сказав хлопчик, не вірячи своїм очам.

— Так ви спите, хазяїне? Прокидайтеся. Ніколи спочивати. Є розмова віч-на-віч, — змовницьки підморгнув Черепичник і, спритно чіпляючись за покривало, забрався на ліжко.

Гліб пальцем порухав сукняний камзол нічного відвідувача, щоб переконатися, що все це не сон, і захоплено видихнув:

— Справжній домовик?! А що ти тут робиш?

— Я? Звичайна річ. Черепицю сушу, за дахом стежу. Я свою роботу справно виконую, а от ви… Ех, хазяїне, хазяїне, хіба так можна! — з докором сказав чоловічок.

— Але я тут не хазяїн, — похитав головою Гліб.

— Ось до чого дійшло! Де таке видано: від власного добра відрікатися. Нічого дивного, що скрізь розруха, гірше не може бути! Як було весело при колишньому вашому правлінні! Що не день — то бали та танці. Бувало, сидиш на горищі, тільки карети лічиш. Дами та кавалери геть розчепурені. Вік дивися — не надивишся. А тепер, що я тут бачу, крім порожнього двору та павутиння? Ніяких видовищ. Туга та й тільки!

— Кажу ж тобі, це не мій замок.

— Все жартуєте? А як же наша хазяйка, герцогиня Агнеса?

— Не знаю я ніякої Агнеси.

— Я йому в камінь головою, а він мені каменем у голову! Досить відмовлятися, хазяїне. Якщо ви від мене таємницю приховуєте, то даремно. Коли ви минулого разу сюди заходили, я, грішною справою, дещо підглянув, — зізнався Черепичник.

Слова домовика спантеличили Гліба.

— Минулого разу? Але я ніколи раніше тут не бував. Ти мене з кимось плутаєш, — заперечив хлопчик.

— Нова річ! З ким же я міг, скажіть будь ласка, вас поплутати? Я на зір не скаржуся. Тим паче, що народу тут останнім часом не так багато. Коли ви тут спочатку опинилися, я ще страх як здивувався: звідки в нашій глухомані хлоп’яті взятися? Я вашу особу гарненько роздивився. На вас тоді ще костюмчик такий був, як у мисливців. Гарненький такий.

— Як у мисливців? — повторив Гліб. До нього тільки тепер дійшло, що Черепичник бачив Гордія. Але брат ні словом не обмовився, що під час полювання відвідував покинутий замок.

Черепичник продовжував:

— Гості в тутешніх краях нечасті, правду кажучи, ви перший. А коли я побачив, як Віщунка перед вашою персоною хвостом мете, то відразу зметикував — неспроста. От я і підслухав вашу бесіду, тому й знаю, що ви — наш хазяїн.

Чим далі, тим більше розмова з Черепичником заінтриговувала хлопчика, відкриваючи нові таємниці й у той же час задаючи загадки. Навіть якщо Гордій ненароком заблукав сюди, чому Черепичник так завзято називає його хазяїном? І головне, чому Віщунка не розповіла про те, що знайома з Гордієм? Уперше недовіра до старої ворухнулася в душі хлопчика. У пам’яті спливли слова Віщунки: «Нікому не довіряй. Кожен ладен зрадити».

Гліб подивився на домовика й з гіркотою промовив:

— Я не той, за кого ти мене приймаєш. Твій хазяїн живе в палаці. Це мій брат. Ми близнюки.

Цього разу прийшов час домовику дивуватися.

— Ну і ну! Брат, значить? Шельма він, а не близнюк! Ти диви, сам у палац проліз, а я стирчи тут. Невже в королівських хоромах місця не знайшлося б? У палаці, мабуть, горищ сила-силенна. Зайвий домовик не завадить.

Він спересердя зірвав з себе капелюх, сердито подивився на нього, начебто він був причиною всіх нещасть, і знову насунув на самі вуха.

— Ти впевнений, що Віщунка з ним говорила? — запитав Гліб.

— Ще б пак! Як у тому, що зараз я розмовляю з тобою, — заявив Черепичник, переходячи на «ти» й навмисно зробивши наголос на останньому слові.

— Мені вона про це навіть не натякнула. Виходить, вона щось приховує від мене? Не треба було довіряти чужій людині.

— А хіба ні?! Знайшов кому вірити, старій перечниці з Лисячої Нори. Вона кроку не ступить, щоб кого-небудь не обкрутити. Це усі знають!

Гліб думав, що його вже ніщо не може образити, але помилявся. Зрадництво Віщунки боляче вразило його. Стара здавалася йому єдиною підтримкою, але й вона була на боці Гордія. Гліб зрозумів, що справді самотній.

— Кому ж тоді вірити? — збентежено запитав він.

— Нікому! Кожний думає тільки про свою вигоду.

Віщунка казала те ж саме, але Гліб не прийняв її слова всерйоз, зате зараз наново переосмислив і з гіркотою усвідомив, що в них є правда.

— Послухай, а що твій брат робить у палаці? — несподівано запитав домовик.

— Він принц.

Черепичник здивовано витріщився на Гліба, начебто тільки тепер роздивився його по-справжньому.

— Так ви, виходить, теж принц, Ваша Високосте? Це змінює справу. У такому разі, можете сміливо довіряти мені, — шанобливо проговорив Черепичник, знову переходячи на «ви».

— Тобі?!

— Звичайно. Я служу справно: і в трубах зимовими ночами завивати вмію, і флюгер кручу — замилуєшся. Колишній хазяїн не образиться, якщо я звідси піду. І то правда, що путнього мені тут служити? Роботи — прірва! Навкруги запустіння, дах не лагодять. Тільки й дивися, щоб де черепиця не зрушилася, та не протекло. Усе на мені. А платні ніякої! Раніше, бувало, куховарка блюдечко молока під свято поставить, а тепер за десять років служби хоч би хто склянку води подав, — обурився домовик і з благанням додав: — Ви мене тільки в палац візьміть, а там переконаєтеся, що на мене можна покластися.

— Але я не можу повернутися. Мене прогнали, — сказав Гліб.

— Як прогнали? Чого ж я тоді перед тобою розпинаюся? Більше в мене справ немає! — набундючився домовик.

— А казав, на тебе можна покластися, — зловив його на слові Гліб.

— Так це я принцу говорив, а ти — голота в капцях. Навіщо ти мені такий здався? Ні кола, ні двора. Мені дах потрібен, на те я і домовик.

— Отже, ти пропонуєш дружбу не задурно?

— Звичайно. А як же інакше?

— Мені такі друзі не потрібні, — сказав Гліб.

— А мені й поготів. І не говори зі мною більше. Тільки час на тебе даремно витрачати, — насупився Черепичник.

Гліб відвернувся до стіни й з головою укрився ковдрою. Цього разу він гарненько засвоїв урок Віщунки: нікому не довіряти. Усі зраджували його.

Не минуло і хвилини, як Черепичник потарбав за ковдру.

— Гей, чого ти уперся в стіну? Образився, чи що? Ну й даремно. Хіба чемно дутися, коли з тобою прийшли побалакати?

Гліб сердито повернувся до домовика.

— Ти ж сказав, що не бажаєш зі мною розмовляти.

— Мало що я сказав? Усе слухати — вуха відваляться, — примирливо сказав Черепичник і несподівано запропонував: — 3 чим хочеш чай, з варенням чи з пряниками?

— З пряниками, — сказав хлопчик, вилазячи з-під ковдри й вмощуючись поруч з домовиком.

— А я — з варенням, — сказав Черепичник.

Вони трохи помовчали.

— І де ж чай? — запитав Гліб, бачачи, що домовик не збирається за частуванням.

— Який чай?

— З варенням і з пряниками.

Домовик здивовано уставився на хлопчика круглими очима й обурено сказав:

— Ти що, здурів? Звідки ж я тобі візьму чай, тим більше з варенням або з пряниками?

— Ти ж сам запропонував.

— Запропонував з ввічливості. А ти, як вихована людина, повинен був відмовитися. Де тільки тебе навчали манерам?! — пробурчав Черепичник і знову заканючив: — Може, все-таки повернешся в палац? Ото дивина, тебе прогнали. А ти утрися та повернися.

— Я так не можу, — відмовився Гліб.

— Подумаєш, який важний. Теж мені, принц у вигнанні. А я через тебе тут стирчи. Виходить, мій хазяїн спритніший буде, якщо ухитрився і палац до рук прибрати, і тут тайкома майно тримає, — докірливо сказав домовик.

— Ну і йди тоді до свого хазяїна, що ти до мене причепився? — образився хлопчик.

— Може, я бажаю тобі допомогти, — заперечив Черепичник.

Віщунка теж запевняла, начебто хоче допомогти. Гліб посміхнувся. Тепер він не буде таким простачком. Відразу ясно, за удаваною безкорисливістю щось криється. Гліб не знав, що слідом за надією в ньому повільно вмирала друга сила, яка давала йому опору в житті — віра в добро.

— Яка тобі користь мені допомагати? — запитав хлопчик.

— Як яка? У палаці хочу пожити. Що я, гірший за інших? Ну як, домовилися?

— Ні. Мені не потрібна твоя допомога, — відмовився Гліб.

— Шкода, а то я знаю одну чарівну штучку, яка б тобі дуже згодилася. Але якщо не хочеш, не треба, — з напускною байдужістю сказав Черепичник.

— А що це за штучка? — поцікавився Гліб.

— Кубок.

Слово наче вжалило хлопчика. У ньому зародилася підозра: чи не той це кубок, через який він опинився у вигнанні. Адже у фатальну ніч дарунок чарівника дивним чином зник.

— Ти покажеш, де він? — схвильовано запитав Гліб.

Домовик раптом завмер і приклав палець до губ, наказуючи мовчати. Його гострі вушка оберталися, ніби у звірка, який прислухається, намагаючись зрозуміти, звідки йому погрожує небезпека.

— Мені час, — заквапився домовик, спритно з’їхав по покривалу з ліжка та помчав до каміна.

— Куди ж ти? А як же кубок?

— Іншим разом. А зараз я поспішаю. Я повинен повернутися до перших півнів, а вони вже заворушилися на сідалах. Прощавай.

Не встиг Гліб і оком кліпнути, як Черепичник сховався за коминковими ґратами.

Відьма мала рацію: новий день ще тільки набирав сили, а Гліб уже засвоїв її перший урок. Тепер він не вірив нікому. Таємниці одна за іншою поставали перед ним лиховісними примарами, і він вирішив будь-що з’ясувати, що пов’язувало Віщунку з Гордієм.

Розділ 17 Порада Віщунки

Прокинувшись, Гліб з досадою побачив, що вечір бузковими сутінками заповз у вікна замку й у по-літньому світлому небі зайнялися зірки. Він здивувався, що безпробудно проспав до самого вечора. Причиною тому була не втома й навіть не безсонна ніч напередодні.

У чорному замку йому не судилося зустрічати світанків. Кожний день, проведений тут, обертався для нього ніччю.

Гліб вийшов з кімнати та відправився блукати замком. Скрізь горіли люстри, свічки в канделябрах були запалені, але яскраве освітлення ще більше підкреслювало запустіння. Від стін віяло холодом. Побродивши по кімнатах, хлопчик вийшов до вхідних дверей і зупинився. За дубовими стулками лежала свобода. Бажання втекти виникло раптово й було настільки сильним, що Гліб навіть не задумався про те, що по той бік стін його очікує похмурий нічний ліс. Він штовхнув двері. Від довгої бездіяльності петлі заіржавіли, але важка стулка знехотя піддалася. У затхле приміщення увірвалася вечірня свіжість.

Гліб ступнув за поріг, але, згадавши про кубок, зупинився. Він не міг піти, не відшукавши його й не одержавши відповіді на свої запитання. Хлопчик завагався. Повертатися до замку не хотілося. Там усюди таївся страх, і невідомо, що замишляла Віщунка. Гліб зробив кілька нерішучих кроків геть від замку, але кубок цілковито заволодів його думками та владно кликав до себе. Не в силах противитися, Гліб повернув назад. Не встиг він увійти до холу, як почув голос Віщунки:

— Оглядаєшся, любчику? Подобається тобі тут?

Хлопчик здригнувся. У Віщунки була дивна манера з’являтися зовсім несподівано.

— Ніколи не бачив більш похмурого місця, — буркнув Гліб.

— Це тобі здається, тому що тут неприбрано й недоглянуто. А звідки бути порядку, коли сюди, вважай, десять років людська нога не ступала, — сказала Відьма.

— Неправда! Ви приховали від мене, що зустрічалися з Гордієм.

— Хіба не він передав тобі мою звісточку? — посміхнулася Віщунка.

— Але ви приховали, що він бував тут.

— А ти хіба запитував, де я його бачила? Це сталося в день полювання, коли він заблукав у лісі. Тоді ж я і взяла з нього слово, що він влаштує нашу зустріч, а за це вивела його з лісу на протоптану стежку. Можу заприсягтися, що я розповіла йому, хто справжній син короля.

— Гордій усе знає? — здивувався хлопчик.

— Аякже! Я навіть пообіцяла, що цей замок належатиме йому, якщо він добровільно визнає в тобі королівського спадкоємця.

«Ось чому домовик називав Гордія хазяїном», — зрозумів Гліб і розгублено промовив:

— Але він нічого про це не сказав.

— Тому що він хитрий. Обкрутив тебе кругом пальця й залишився в палаці. Твій удаваний братик усе розрахував і тебе з рідного дому вижив, — у напускному співчутті заквоктала Віщунка.

— Але ж це підло! — вигукнув Гліб.

— Звичайно, — погодилася стара. — Моя тобі порада: не прощай образи. Відплати Гордію тією самою монетою, щоб усе було по справедливості.

— Авжеж, я цього так не залишу, — з запалом підхопив Гліб.

Відьма ледь не підстрибнула з радості. Вона ж думала, хлопчиська доведеться довго умовляти, і не очікувала, що він погодиться з такою легкістю. Варто лише трішечки підштовхнути його, і він остаточно потрапить у пастку.

— Дякуй, що живий залишився, — продовжувала нацьковувати вона, — адже Гордій, дізнавшись про силу кубка, мав намір тебе отруїти.

Яким би не був Гордій, Гліб не міг повірити, що брат здатний холоднокровно підсипати йому отрути.

— Не може бути!

— Твій братик занадто підступний. Поки він живий, тобі не повернутися додому. Його треба позбутися, — зловісно проказала відьма.

— Ні! Нізащо! Ніколи!

Гліб так бурхливо запротестував, що Віщунка остовпіла.

— Ох, до чого ж ти впертий. Я тобі хочу добра. Не ти його, то він тебе, — вмовляла стара.

— Нехай. Але я не дам йому отрути, — уперто повторив хлопчик.

Відьма не витримала його погляду й відвела очі. Хлопчисько виявився міцним горішком. На нього не слід було занадто тиснути, щоб не сполохати. Стара вирішила пошукати іншого підходу. Вона розтягнула губи в посмішці.

— Що ж це я, забалакалась і забула, що ти в мене не годований. Усе давно холоне, — заметушилася вона.

Стіл у трапезній був накритий точнісінько як вдома. Навіть порцелянові тарілки й крохмальні серветки були такі ж, як у палаці. У Гліба защемило серце.

— Чого бажаєш поїсти? — послужливо запитала Відьма.

— Мені все одно, — байдуже знизав плечима хлопчик. Зараз був не час коверзувати.

— А все-таки? — наполягала стара.

— Омлет з чорносливом, — буркнув Гліб.

Відьма підняла з блюда кришку. Побачивши свіжий, просто з жару, омлет з чорносливом, Гліб відкрив від подиву рота.

— А якби я замовив млинці з джемом?

Віщунка поставила кришку назад. Гліб думав, що вона розсердилася й вирішила залишити його голодним, але стара знову відкрила блюдо. Цього разу там лежала гірка гарячих млинців.

— Як ви це робите? — здивувався Гліб.

Дивний фокус відірвав його від похмурих думок і він знову відчув симпатію до Віщунки. Раніше він не зустрічався з чарами, але, начитавшись казок, був упевнений, що злі чаклунки вміють робити тільки хробаків, жаб або п’явок.

— Я знаю пару-іншу потрібних словечок, — посміхнулася Віщунка й уїдливо додала: — їж, не сумнівайся. Я не Гордій, щоб тебе труїти.

Гліб пропустив зауваження повз вуха. Він так зголоднів, що з жадібністю накинувся на їжу.

У міру того як млинці танули, він розмірковував, чи варто прямо розпитати Віщунку про кубок, але потім вирішив не довіряти старій і вирушити на пошуки потай від неї.

— Можна я погуляю по замку? — запитав він після вечері.

— Звичайно, любчику, ти ж не полонений. Але тримайся освітлених кімнат, — попередила стара.

— Чому?

— Покинуті замки зберігають безліч таємниць, і часом розсудливіше не докопуватися до їхньої суті. Там, де не живуть люди, іноді ховаються привиди, — зловісно прошептала вона.

Гліб по-своєму витлумачив її слова. Стара навмисно залякує його, щоб приховати щось важливе. У всякому разі тепер він знав, що шукати кубок треба там, де темно.

Відьма була задоволена. Крок за кроком вона завойовувала хлопчиська. Хоча й через силу, але він засвоював її уроки. Думка про те, що кожний думає тільки про себе вже міцно засіла в ньому. Чаклунка була упевнена, що він не мине чергового випробування, адже немає нічого солодшого ніж заказана грушка.

Розділ 18 Скелет у шафі

Потьмянілий кришталь і поховані під волохатим шаром пилу меблі навівали смуток. Лише кроки хлопчика порушували могильну тишу пустельного замку. Знайти тут кубок було не легше, ніж голку в копиці сіна, але невдовзі Гліб набрів на вузький темний прохід. Гнаний цікавістю Гліб запалив свічку й рушив по ньому.

Незабаром він опинився в порожній кімнаті. Ґнотик свічки тьмяно освітив гобелени, що висіли на стінах, зі сценами з життя лицарів. На одному був витканий двобій. На іншому — один із бійців лежав повалений, а його щасливий суперник, піднявши забороло, дивився з гобелена просто на Гліба.

Суворе обличчя лицаря було холодним і гордовитим. Погляди хлопчика та воїна схрестилися, і раптом Гліб впізнав у лицарі знайомі риси. Це був не дорослий чоловік, а підліток, дивно схожий на Гордія. Глібові стало моторошно. Свічник затремтів, і гарячий віск обпік йому руку. Коли хлопчик знову глянув на лицаря, то не знайшов у ньому подібності з братом. Очевидно, хитке полум’я свічки утяло з ним жарт.

Постоявши трохи, він перейшов до наступної картини, де переможець тримав у руках кубок. Гліб здригнувся. Цього разу гра уяви була ні при чім. Він упізнав би цей кубок з тисячі. Хлопчика охопило збудження, як у грі «холодно-гаряче», коли ти знаходишся майже біля мети. Гліб підніс свічку ближче до гобелена й почав гарячково обмацувати раму в надії знайти потаємну пружину.

Раптом звідкись знизу потягнуло протягом. Вогонь свічі затріпотів. Свічник похитнувся в непевній руці. Старовинний гобелен поповз вгору. За ним зяяв отвір. Старі, потерті сходи вели вниз. Гліб нічому не здивувався. Він упевнено ступнув на сходинку, начебто хтось підказував йому дорогу. Чарівний кубок вабив свого господаря. Вісім крутих сходинок привели Гліба до квадратної кімнати без жодного вікна. Низька, давлюча стеля робила її занадто тісною, а масивна шафа у кутку лише підсилювала це враження.

Гліб відкрив навстіж дверцята гардероба й відсахнувся. У шафі, скорчившись, сидів скелет.

Не відриваючи погляду від страшної знахідки, хлопчик позадкував до сходів. У цей час скелет заворушився й почав вилазити з шафи. З губ Гліба зірвався крик жаху. Пальці розтиснулися, свічник випав з рук. Стукнувшись об кам’яну підлогу, свіча згасла, і кімнату накрила непроглядна темрява. Як у жахливому сні, Гліб хотів утекти, але ноги наче приросли до підлоги.

— Навіщо кричати? Це нерозумно. Навіть, якби тобі загрожувала небезпека, тут тебе ніхто не почує, — вимовив дивний голос, схожий на стук кастаньєт.

Темряву порушив вогник — скелет запалив свічку. Поставивши свічник на стіл, він спокійно сів у єдине крісло і, перекинувши ногу на ногу, відкинувся на спинку. На його голому черепі красувався чорний циліндр, а навколо шиї був недбало обмотаний червоний шовковий шарф. Чорне й червоне ще сильніше відтіняли білизну кісток. Заціпенівши від страху, Гліб дивився в порожні очниці, і йому здавалося, що скелет бачить його наскрізь.

— Чого ти боїшся? — почув хлопчик.

У скелета була дивна манера говорити, зовсім не схожа на людську мову. Він вистукував слова, подібно до азбуки Морзе, і все-таки Гліб дивним чином розумів його.

— Більшість страхів — брехня, — не чекаючи відповіді, продовжував скелет. — Людей лякає зовнішність, хоча часто найжахливіші злочини ховаються за приємною зовнішністю. Тобі усе ще страшно?

— Ні, — не дуже впевнено вимовив Гліб. — Хто ви?

— Скелет у шафі. Таємниця, яка є в кожній родині. Я — те, про що воліють мовчати.

— Я думав, «скелет у шафі» — це просто вираз.

— Люди нерідко вважають слова порожнім звуком. Але в кожному слові закладений зміст. Якщо в тебе є запитання, на яке ти хочеш одержати відповідь — запитуй.

— У мене занадто багато запитань, — зітхнув хлопчик.

Скелет більше не лякав його. Незважаючи на моторошнуватий вигляд, від нього не походило погрози.

— Більшість твоїх запитань — дрібниця, а таємниці, що оточують тебе, лише іскри від багаття, у якому вирує полум’я. Сьогодні вони здаються тебе дуже важливими, а завтра ти про них забудеш. Але є вогонь, який спалює твою долю, поки від тебе не залишиться жменька попелу. Я повідаю тобі справжню таємницю: історію народження твого брата Гордія.

— Я знаю, чарівник з помсти зробив мого двійника, — сказав Гліб, згадавши розповідь Віщунки.

— Це лише частина історії. А тепер дивися.

Повітря затремтіло. Кімната розчинилася в прозорому серпанку. Яскраві сполохи прорізали білу завісу, і марення оточили хлопчика з усіх боків. Розкішні апартаменти щось туманно нагадували йому. Гліб силкувався згадати, де він бачив це місце, але думка вислизала, і лише коли з’явилася чорноволоса дівчина з портрета, прийшло осяяння: це був замок у часи своєї пишноти. Гліб, як наяву, бачив Агнесу і чув, що вона збиралася підсипати отруту його матері. Не устиг він обміркувати почуте, як перед ним постала інша сцена. Цього разу Агнеса істерично вимагала викрасти й знищити його самого. Дівчина з портрета була втіленим чудовиськом, і тепер Гліб зрозумів, чому, незважаючи на красу, вона з першого погляду викликала в ньому неприязнь. Він сподівався, що Агнеса виїхала дуже далеко й йому не доведеться зустрітися з нею.

Але найстрашніше чекало хлопчика попереду. По спині в нього побігли мурашки, коли він побачив, як Агнеса перетворилася на дитину. Потім перед Глібом замигтіли картини з життя його удаваного брата. Гордій став гідним наступником Агнеси. Побачивши в руках у Гордія Крагу, Гліб закрив обличчя руками й крикнув:

— Ні! Я не хочу більше дивитися!

— Минулого не змінити, а ти ще не все бачив, — пролунав дрібний голос скелета.

Гліб змусив себе розплющити очі й дізнався усе: про пожежу, влаштовану за допомогою магії, і про те, що стара не брехала: брат збирався його отруїти. Останнє, що бачив Гліб, був кубок в руках у Гордія. Видіння зникли, а у вухах ще звучали слова: «Тепер тобі, братику, кінець».

У Гліба до горла підкотила грудка. Його захлиснуло невідоме досі почуття — ненависть.

— Я помщуся йому за все, — твердо проказав він, засвоївши другий урок відьми. Він почував себе спустошеним і смертельно стомленим. У слабкому світлі свічі він побачив на кріслі червоний шовковий шарф і чорний циліндр. Скелет зник. Гліб кинув погляд у бік шафи. Дверцята були відчинені, а в глибині світилася щілина. Тонка, як лезо ножа, смужка світла прорізала темну утробу шафи. Спантеличений, хлопчик зазирнув усередину й побачив наскрізний прохід. Замість внутрішньої стінки в шафі були ще одні дверцята. Гліб обережно відчинив їх.

По той бік знаходилася кімната, обтягнута чорним шовком. Вона начебто випливла з недавніх видінь. У ній ніщо не змінилося. Тьмяно горіли світильники, у чаші куріли пахощі. Пряний димок піднімався до стелі.

Просто навпроти шафи здіймалося тріснуте дзеркало, біля якого стояв кубок чарівника.

Гліб повільно підійшов до трюмо, побоюючись, що все це тільки ввижається, але, узявши кубок у руки, переконався, що він справжній. Перш ніж піти, Гліб мимоволі глянув на чаклунське дзеркало й здригнувся. На нього дивилося холодне та гордовите обличчя брата. Саме такий погляд був у Гордія, коли той задумував щось недобре. Гліб труснув головою, щоб відігнати видіння, але несподівано зрозумів, що це він сам відбивається в дзеркальній гладі. Його вразила й злякала власна подібність з Гордієм. Звичайно, вони завжди були схожі, як і належить близнюкам. І все-таки тепер у їхній схожості з’явилося щось незрозуміло нове.

Гліб відмахнувся від цієї дурної думки. Стискаючи в руках кубок, він поспішив назад до шафи, заліз у неї й уперся в глуху стінку. Прохід зник. Хлопчик у безсиллі стукнув кулаком по дошках і присів навпочіпки, вирішуючи, що робити далі. Але раптом його вжалила думка про скелет, який недавно сидів на цьому самому місці. Гліб як ошпарений вискочив назовні й наштовхнувся на Віщунку.

— От тепер саме час поговорити про те, як тобі повернутися додому, любчику, — підморгнула вона, скосивши очі на кубок.

У її голосі не було ні злості, ні осуду за те, що він свавільно взяв заборонну річ. Гліб губився в здогадах: хто вона — друг чи ворог? Він вирішив з’ясувати все прямо.

— Звідки тут кубок чарівника? — запитав він, дивлячись старій в очі.

— Хто сказав, що це кубок чарівника? — хихикнула Віщунка.

— Я не сплутаю його ні з яким іншим.

— Он як? Невже ти думаєш, що зробити копію кубка складніше, ніж твого близнюка?

— То це підробка? — здивувався Гліб.

— Звичайно, — збрехала відьма. — Я ж обіцяла тобі допомогти повернутися додому. Цей кубок схожий на подарунок чарівника тільки з вигляду, а насправді це звичайна посудина, тільки отруєна. Піднеси кубок Гордію, і ти залишишся єдиним спадкоємцем короля.

Гліб задумався. Одна справа вивести Гордія на чисту воду й розповісти усім, хто він такий, а зовсім інша — отруїти. Бачачи, що хлопчик вагається, Відьма нетерпляче додала:

— Даремно ти думаєш, що тобі повірять, якщо розповіси про все побачене. До того ж є ще одна причина, з якої ти повинен зробити вибір. Кожному магічному заклинанню відпущений свій термін. Закляття близнюків минає в день твого народження. Дзеркало не може довше залишатися порожнім. Воно поглине одного з вас. Якщо не переможеш Гордія, то в’язнем дзеркала станеш ти.

У кімнаті зависла лиховісна тиша. Рвані думки вихром проносилися в голові хлопчика: «До чого сумніви? Гордій би не вагався ні хвилини… Але ж отруїти людину — це злочин… Знайшов кого шкодувати. Гордій би не зупинився перед отрутою… Але мені ненависна його жорстокість… Тому-то його й треба прибрати з дороги, щоб він більше не коїв зла».

— Я зроблю це, — видихнув Гліб.

Розділ 19 В’язень

У день народження Гордія усе було готове до святкування. Цілісінький тиждень на королівській кухні кипіла робота. Кухарі смажили, парили, пекли й варили частування для святкового столу. Квіткарки складали букети й плели вінки, щоб прикрасити палац. Піротехніки готували хлопавки, вертушки й ракети для феєрверка. На площах і вулицях вивісили прапори, але всі ці приготування не розвіяли навислого над містом смутку.

Незважаючи на майбутнє свято, усюди панувала жалоба. Відтоді як Гліб залишив дім, у палаці оселилися ворожнеча й розбрат. Злата поривалася вирушити на пошуки сина, і король, знаючи завзятість і наполегливість дружини, удався до крайньої міри: посадив її під домашній арешт. Тримати королеву під вартою було настільки немислимо і жахливо, що більшість придворних засуджували рішення короля, і кількість співчуваючих Златі з кожним днем зростала.

Чутка про те, що Гліб — відьмин підкидьок і сам зізнався в цьому, вийшла за стіни палацу. Люди дивувалися, хитали головами, але, як не дивно, шкодували за зниклим хлопчиком. Знаходилися навіть сміливці, які заявляли, що Гордій більше схожий на чаклуна. За подібні розмови нещадно карали, через що невдоволення народу зростало. Люди шепотілися про те, що король змінився, став жорстоким і несправедливим. За кілька днів своєї відсутності тихий, сором’язливий хлопчик розбурхав усю країну.

Гордій зненавидів брата ще дужче. Навіть своєю відсутністю Гліб умудрився зіпсувати свято. Хто б міг подумати, що цей недотепа викличе загальне співчуття? Чому навіть простолюдини, звичайно ласі на дарове частування, ходили з пісними обличчями?

Король твердо вирішив провести торжество як належить, думаючи, що монарху негоже скасовувати свої рішення. Церемонія оголошення спадкоємця почалася точно о призначеній годині. І раптом, як грім серед ясного неба, пронеслася звістка про повернення Гліба. Вона долетіла до парадного залу, перш ніж принц переступив поріг палацу. Юрба на площі розступалася перед хлопчиком і знову стулялася за його спиною. Гліб пройшов у палац і, минувши палати, ступив у тронний зал. Вийшовши на середину, він відкрито подивився батькові в очі. Усі застигли в напруженому чеканні.

— Хто дозволив тобі повернутися? — запитав король, порушивши тишу, що зависла під склепінням палацу.

— Я прийшов повернути те, що належить спадкоємцю трону, — з почуттям власної гідності відповів хлопчик. Його дзвінкий голос пролунав твердо й чітко.

Гліб високо підняв над головою старий мідний кубок, щоб усі присутні могли його розглянути. Помилки не могло бути: це був той самий кубок. Побачивши подарунок чарівника, Гордій сполотнів і відступив.

— Він усе навмисно підстроїв. Звідки він узяв кубок? — із занепокоєнням викрикнув він.

— Хіба ти забув, що я украв його? — Гліб із викликом подивився на удаваного брата та з усмішкою додав: — Чарівник подарував кубок справжньому спадкоємцю, тому він твій.

Погляди хлопчиків схрестилися, і вони зрозуміли один одного без слів. «Він збирається погубити мене», — пронеслося в голові у Гордія. Його здивувало, як сильно змінився Гліб. Раніше він був м’яким і покладливим, тепер же від нього виходили твердість і непохитність. Невже ніхто не помічає цього?!

— Батьку, не вір йому. Він хоче отруїти мене, — з запалом викликнув Гордій.

— Я хочу, щоб виповнилася воля чарівника, — незворушно заперечив Гліб.

Хтось послужливо наповнив кубок джерельною водою. Злата, яку не могли утримати ні засуви, ні ворота, дізнавшись про повернення сина, кинулася до зали. Вона дивилася на Гліба й не пізнавала його: у ньому не залишилося нічого від вразливого та доброго хлопчати, яким він був колись.

— Хлопчику мій, що з тобою зробила ця відьма? — Злата кинулася до сина, але той жестом зупинив її.

— Вона допомогла мені, коли усі від мене відвернулися, — холодно сказав він.

Повернувшись до Гордія, Гліб простягнув йому кубок. Гордій зацьковано озирався довкола, шукаючи підтримки, і раптом побачив Віщунку. Вона стояла, змішавшись з юрбою придворних. На диво, ніхто не помічав її. І раптом його осяяла думка: для простих смертних чаклунка залишалася незримою. Гордій звів дух: виходить, стара все-таки не залишила його й поява брата це частина її плану.

Зміна настрою Гордія не залишилася непоміченою Віщункою. Їй навіть стало трохи шкода, що ним доведеться пожертвувати. Хлопчисько міг багато чого домогтися в чорній магії. Він був породжений нею. Але роздобути безневинну душу Гліба було набагато цінніше. Вона витратила чимало зусиль, щоб захопити його у свої тенета. Варто йому піднести Гордію отруту, і він ніколи не вирветься з її сілець. Відьма підбадьорливо кивнула Гордію та зникла. Удаваний принц заспокоївся. Якщо стара подала знак, значить, можна пити з кубка без побоювань. Звідки йому було знати, що відьма вже давно підписала йому вирок.

— Хай буде так, — з бравадою вимовив Гордій, приймаючи чашу з рук Гліба. — Я вип’ю, і ви переконаєтеся, хто справжній принц.

Гліб холоднокровно дивився, як Гордій підносить кубок до губ. У його погляді горіла спрага помсти. Злата відчула, що втрачає сина, але не знала, як врятувати його.

— Глібе, синку, — тільки й змогла вона прошептати неслухняними губами.

Гліб обернувся. Біль, страх і страждання, які він прочитав в очах матері раптом протверезили його. Крізь завісу ненависті його раптом кинджалом простромила думка: «Якщо я дам йому отруту, то стану таким же, як він».

— Не пий! Там отрута! — Хлопчик вибив кубок з рук Гордія, коли той уже готовий був пригубити його.

На душі в Гліба стало легко, наче він скинув з себе важкий тягар.

Гордій зблід як полотно. Він обернувся до батька й у люті викрикнув:

— Він хотів отруїти мене. Ви чули? Він хотів отруїти мене. Покарайте його. Ув’язніть його!

Злата підскочила до Гліба й пригорнула його до себе. Від її дотику та ласки в ньому щось прокинулося, і він заплакав, не соромлячись прояву слабкості й не намагаючись стримати сліз, які мов горох покотилися йому по щоках.

Король розгубився. Він не розумів, що відбувається, і вперше не знав, що робити. Але треба було приймати рішення.

— Облиш його. Він тільки що хотів отруїти нашого сина, — наказав він дружині.

— Ні. Він ніколи б не зробив цього, тому що він має душу. Він мій єдиний син і зараз доведе це. Наповніть кубок, — розпорядилася Злата.

Гліб хотів сказати, що кубок отруєний, але згадав погрозу відьми. «Краще випити отруту, ніж стати в’язнем дзеркала», — подумав хлопчик і, замружившись, зробив великий ковток.

Він пив, кожної миті очікуючи, коли почне діяти отрута. Осушивши кубок до дна, Гліб відчув, що в залі щось відбулося. Усі в мовчазному здивуванні уп’ялися в нього. Гліб обвів присутніх здивованим поглядом. Король поклав йому руки на плечі й тихо промовив:

— Син.

Гліб не розумів, чому батько раптом пробачив його, і раптом погляд хлопчика упав на кубок. Той був не мідним, як колись, а золотим з викладеною коштовним камінням королівською короною.

— Чи зможеш ти простити мене? — запитав батько.

«Ніколи нікому не прощай…» — у пам’яті Гліба сплив один з уроків Віщунки. Хлопчик на мить задумався й впевнено сказав:

— Так. Мені здається, я навчився прощати.

Король обернувся до Гордія.

— Але хто ж тоді ти?

Гордій, як загнаний звірок, озирався на всі боки. У ньому не залишилося й сліду колишньої самовпевненості.

— Це неправда! Він самозванець. Це все витівки Віщунки. Я справжній принц. Я одержу владу! Трон повинен бути моїм! — істерично викрикнув він і, опустившись на коліна, заридав.

— Тобі потрібна тільки влада? — збентежено запитав король, тільки тепер усвідомлюючи істинну мету свого улюбленця.

— Прости його. Головне — усе з’ясувалося й ми знайшли свого сина, — примирливо промовила Злата.

Зненацька центром залу пронісся вихор, здійнявши спідниці придворних дам і змусивши зляканих людей відступити. Перед троном з’явилася Віщунка. Злата загородила собою сина й гнівно скрикнула:

— Як ти насмілилася прийти сюди, стара відьмо?!

— Я за своїм прийшла, не за чужим. Борг повернути треба, — зловісно проговорила Відьма й змахнула руками. Просто посеред тронного залу виникло величезне дзеркало, розсічене посередині тріщиною, схожою на блискавку. Гліб відразу впізнав його, і в нього боляче защемило серце. Настав час розплати за те, що він не виконав наказу Віщунки.

«Зате тепер усі знають, що я не брехун і не злодій», — думкою підбадьорив він себе й ступнув до відьми.

— Я готовий.

На подив Гліба, стара здійнялася, мов ужалена, і злобливо прошипіла:

— Надумав сміятися наді мною, мерзенне щуреня?! Геть! Настане час, і я доберуся до тебе.

Вона пробурмотіла заклинання і, повернувшись до дзеркала, простягнула до нього руки.

У дзеркалі з’явилася неясна фігура. Поступово вона ставала усе виразнішою.

— Агнеса! — пронеслося серед присутніх.

Гордій не міг стримати тремтіння, яке охопило його. Проти своєї волі він повільно попрямував до дзеркала. Чорна герцогиня пішла йому назустріч. З кожним кроком вона змінювалася. Волосся світлішало, ставало коротшим і завивалося в кучері. Очі з чорних, мигдалеподібних перетворилися на блакитні, як весняне небо. Невідома сила штовхала Гордія вперед. Тієї миті, коли він уперся руками в холодну дзеркальну поверхню, герцогиня Агнеса зникла. З дзеркала на Гордія дивилася його точна копія. Хлопчик з криком болю і розпачу зробив останній крок. Тверде скло заколихалося й поглинуло його, перетворивши на просте відображення.

— Тут якась помилка. Це я, а не Гордій повинен був стати в’язнем дзеркала, адже я не зумів перемогти його, — проговорив вражений Гліб.

— Навпаки, ти переміг, — чітко донеслося з юрби, і до трону протиснулася людина в чорному плащі з зірками й такому ж гострому капелюсі. — Якщо відплатити за зло тією ж монетою, то вийде ще більше зло, — сказав чарівник. — Ти відмовився від помсти й пошкодував Гордія, а отже, виявився сильнішим за нього. Перемогти зло можна тільки добром, і цьому треба вчитися все життя.

— Що ж тепер стане з Гордієм? — з тривогою запитала Злата. Навіть дізнавшись про таємницю його народження, вона не могла не турбуватися про хлопчика, якого десять років вважала своїм сином.

Віщунка вихром підлетіла до Злати й зловісно прошипіла:

— Не хвилюйся, красунечко, він ще про себе нагадає! — Обернувшись до Гліба, відьма тикнула в нього кістлявим пальцем: — Не думай, що ти так легко відбувся. Не даремно кажуть, тріснуте дзеркало не до добра.

Почувся різкий звук, ніби лопнула струна, й усіх огорнуло димом, а коли завіса розсіялася, стара і дзеркало зникли. У залі стояла гнітюча тиша. Люди не могли оговтатися від потрясіння.

— Усе, що напсувало чаклунство, виправить чарівництво, — весело сказав чарівник. — Забудьте про погане, воно залишилося в минулому.

Він клацнув пальцями, і відразу зі стелі посипалися різнобарвні іскри. Вони спалахували й переморгувалися, осідали на зачісках дам і на плащах кавалерів, і з появою кожної іскорки все погане забувалося. Невдовзі всі навколо радісно й щасливо посміхалися.

Чаклунські чари пропали, і в палаці знову запанували згода та лад. Радість виплеснулася на вулиці. Столи ломилися від страв. На площах і в парках грала музика. Молодь танцювала, не шкодуючи каблуків. Усі поздоровляли Гліба, славили щедрість короля й веселилися від душі. Ніхто не думав про те, що розбите дзеркало — погана прикмета. Лише одна людина не забула нічого — В’ЯЗЕНЬ ДЗЕРКАЛА…