Гордівниця Злата

Розділ 1 Згустіться, хмари чаклунства!

Заручини принца з дочкою простого бакалійника Златою викликали шквал розмов і пересудів. Усе королівство: від палаців до халуп — гуло, як потривожений вулик. Простий люд радів, знать обурювалася. Згода короля на весілля сина з простолюдинкою викликала здивування, але коли дівчина з’явилася при дворі, навіть найзатятіші супротивники нерівних шлюбів прийшли від неї в захоплення. Ніхто не міг опиратися її чарівності. Невдовзі графи, герцоги, барони втрачали розум через колишню бакалійницю і, ніде правди діти, заздрили нареченому. Вельможні дами спочатку прийняли «простачку» насторожено, але привітність і щирість дівчини прихилила до себе навіть найнеприступніші серця.

Принц і Злата були щасливі. У палаці панував гарний настрій. Усі жили очікуванням свята. Ніхто не знав, що…

…Далеко в горах у похмурій печері, що називалася Лисячою Норою, курився дим, варилося зілля і навколо закопченого казана шмигала жвава стара, намагаючись зруйнувати щастя закоханих. Вона потовкла в ступці шкаралупу від зміїних яєць, додала три краплі крокодилячих сліз, пучку пилку з крил метелика зі зловісною назвою «мертва голова» й висипала все це у вариво. Зілля засичало, як розбурхана гадюка, над казаном здійнявся стовп зеленуватої пари, і стара промовила заклинання:

Раптом пара осіла, а вогонь під казаном згас.

Укотре Віщунка намагалася дістатися до Злати чаклунством, але все дарма. Стара оскаженіло забігала навколо вогнища, злякавши пугача, який сидів на рогах оленя.

— Ох-ох-ох! — заохав пугач.

— То ж бо й воно, що ох! — сердито скрикнула чаклунка. — Немає мені спокою від цього дівчиська. Украй мене замучила.

— Хо-хо-хо! Хто-кого? — глумливо промовив пугач.

— Вона мене, звичайно. Їй хоч би що. Живе й радіє, а я так уся намучилася, ні сну, ні відпочинку не знаю, ворожу, а все дурно, — лютувала Віщунка.

— Відступиш-ш-шся, заспокоїш-ш-шся, — прошипіла змія.

Обвившись навколо помела, вона розмірено розгойдувалася на різні боки.

— Цить! Теж мені, учителі знайшлися. Жодної мети в житті не маєте. Ситі, над головою не капає — от і задоволені. А мені більшого хочеться. Зараз я хто? Непримітна чаклунка. На шабаш і те не завжди кличуть. А якби мені пощастило душу цього дівчиська одержати, тоді інша справа, — стара мрійливо закотила очі і її гостренький ніс засмикався, як у лисиці, яка чує здобич. — Я відразу б стала пані Відьмою. Уся дрібна погань біля мене упадала б, а я б пишалася, кому ручку для поцілунку подати, кого утришия прогнати.

Віщунка дістала з матер’яного ридикюля шматочок вугілля.

— Якщо закляття гномів спрацює, дівчисько за цю вуглинку душу, як миленьке, віддасть. Тільки от лихо, ніякої вона вади не має, самі чесноти, аж огидно.

— Це хорош-ш-ше. Така душ-ш-ша неде-ш-шево коштує, — прошипіла змія.

Стара згідно закивала.

— Звичайно, чим чистіша душа, тим вище я одержу звання, тільки що користі, якщо красуня така цяценька, що на неї і закляття не викличеш. Кому сказати, навіть чаклунство її не бере.

— Ух, ху-худо, — ухнув пугач.

— Куди вже гірше! — закричала Віщунка. — Мені б хоч яку-небудь лазівку до дівчиська знайти, але в неї ж і ворогів немає.

Утім, отут Віщунка помилялася. Немає білого, без чорного, немає правила без винятку.

Розділ 2 Чорна герцогиня

Якби Віщунка з Лисячої Нори зазирнула до палацу найбагатшого й найвпливовішого герцога, вона б знайшла там те, що шукала.

Дочка герцога, Агнеса, мала славу першої красуні королівства й вважалася найпринаднішою нареченою. Де б вона не з’являлась, її супроводжувала юрба шанувальників. Чорне, як вороняче крило, волосся надавало обличчю юної герцогині загадковості, а багатство батька допомагало забути про її вередливу й шалену вдачу. У свої вісімнадцять років Агнеса була впевнена, що світ існує лише для виконання її примх. При дворі її називали Блискучою, а позаочі величали Чорною герцогинею. Утім, це прізвисько її потішало. Єдиним захопленням юної герцогині була чорна магія. Пізніми вечорами в будинку герцога збиралася золота молодь ворожити та викликати духів. Агнеса мала все, крім трону, але не сумнівалася, що настане день, і вона стане королевою, тим більше, що колись принц ставився з увагою до неї. І ось одного разу з’явилася якась вискочка бакалійниця й усе зруйнувала.

Придворні наче з глузду з’їхали — тільки й говорили про чесноти цієї простолюдинки. У палаці стали щотижня влаштовувати вечори й танці, і вся молодь кинулася туди, залишивши юну герцогиню наодинці з талмудами з магії. Звичайно, Агнесу теж запрошували до королівського палацу, але вона не бажала сидіти за одним столом із брудною торговкою. Зрадниці-подруги навперебій розхвалювали обраницю принца, захоплюючись її скромністю, тактом і вишуканим смаком. І що всі вони знайшли в цій жебрачці?

Спочатку герцогиня не сприйняла суперницю серйозно, але минали дні, Злата усе більше зачаровувала королівський двір, і Агнеса зрозуміла, що, залишаючись осторонь, нічого не досягне. Прийшов час кинути суперниці виклик.

Того дня придворна красуня була особливо прискіпливою до своєї зовнішності. Служниці довго розтирали пані кремами й бальзамами, напомаджували і нарум’янювали. Цирульник півдня бився з її густим волоссям, закручуючи його й укладаючи в локони по моді. З-за кордону була виписана нова сукня, а прикраси коштували більше, ніж сорок екіпажів. Нарешті красуня поглянула на себе в дзеркало й залишилася задоволеною. Ніколи ще Блискуча герцогиня не була такою привабливою.

Коли Агнеса приїхала до палацу, танці були в самому розпалі. Принц вальсував з нареченою. Побачивши суперницю, герцогиня всім серцем зненавиділа її. «Вискочка» й справді була дуже гарною. Їй не потрібні були ні рум’яна, ні пудра, а золоте волосся, що лавиною спадало на плечі, не знало рук перукаря.

Помітивши нову гостю, танцюючі пари зупинилися. На юну герцогиню не чекали, і її приїзд викликав збентеження. Залою прокотився гомін. Принц під руку з нареченою поспішив назустріч новоприбулій.

— Ось так сюрприз! — вигукнув він. — Агнесо, щось ви зовсім забули про нас і не буваєте в палаці!

Юна герцогиня нагородила принца сліпучою посмішкою і, кинувши на Злату презирливий погляд, промовила:

— Віднедавна, Ваша Високосте, у палаці витає запах, як у дешевій бакалійній крамниці. Не розумію, чому ви віддали перевагу йому над ароматом дорогих парфумів?

У залі нависла тиша ніяковіння. Від такої незаслуженої образи Златі до горла підступив клубок. Бунтарський дух прокинувся в прекрасній золотоволосій бакалійниці, і, перш ніж вона усвідомила, що робить і до чого це може призвести, дівчина випалила з властивою їй прямотою:

— Тому що Його Високість не любить фальшивих локонів.

Придворна красуня остовпіла від такого зухвальства. Вона звикла до поклоніння й покори. Свою нетактовність вона вважала щирістю, а злі дотепи — милими жартами. Ніхто не смів заперечувати їй або говорити грубощі. Герцогиня обпалила Злату поглядом, повним неприкритої ненависті.

— Необтесана мужичка! Ніяка зовнішність не замінить виховання.

— Дивлячись на вас, я це розумію, — спокійно відрізала Злата.

Принц не зміг приховати посмішки. Інші теж ледь стримувалися від сміху.

Агнеса повернулася й прожогом вискочила з зали. Принц з цікавістю подивився на свою наречену.

— Я бачу, ти не терпітимеш кривди.

— Який з цього сенс? Краще б мені промовчати, а тепер я нажила ворога, — засмутилася Злата.

Дівчина й не знала, що ворог у неї з’явився тієї ж миті, коли принц освідчився їй.

Розділ 3 Ворожба

Повернувшись додому, юна герцогиня дала волю своїй люті. Вона надавала ляпасів служниці, яка не дуже спритно допомагала їй роздягатися, пожбурила бронзовим свічником у гувернантку, яка намагалася втішити «схвильоване дитя», і, грюкнувши дверима, зачинилася у своїх покоях. Не знаходячи собі ніде місця, Агнеса то наче розлючений звір ходила з кутка в куток, то кидалася на кушетку й безутішно ридала. Нарешті вона заспокоїлася й підійшла до дзеркала. Очі її підпухли від сліз, а волосся скуйовдилося. Зараз вона не була схожа на блискучу даму з вищого світу.

— Ця мерзотниця мені за все заплатить. Не вистачало ще, щоб від хвилювання у мене зіпсувався колір обличчя, — процідила герцогиня, припудрюючи гарненький носик.

Повернувши колишнє самовладання, Агнеса подзвонила в дзвіночок. Служниця миттю з’явилася на виклик.

— Накажи фурману з’їздити до табору та привезти до мене циганку, ту, яка так добре ворожить на картах. І нехай поквапиться, а не трактири перераховує, — звеліла пані.

В очікуванні ворожки час тягся нестерпно повільно. Агнеса намагалася читати роман, але думки її були далеко. Раз у раз їй чувся звук екіпажу, що під’їжджає, і вона кидалася до вікна. Не встигла ворожка переступити поріг покоїв і схилитися в уклоні, як герцогиня нетерпляче наказала:

— Кланятися потім будеш. Ворожи! Я хочу знати, чи буду я королевою?

Циганка дістала з-під квітчастої хустки колоду карт і розкинула їх на столі. Побачивши, що поруч з червовим королем випала бубнова дама, герцогиня зблідла і, не давши ворожці вимовити слова, несамовито змішала карти на столі в купу.

— Твої карти брешуть! — крикнула вона.

Сивоволоса циганка мовчки схилила голову в шанобливому уклоні. Вона багато пожила й знала, що сильним світу цього не варто суперечити, особливо коли вони розгнівані. Заспокоївшись, Агнеса запитала:

— Як мені повернути принца? Мені потрібен трон.

— Є в мене приворотне зілля. Якщо три дні поспіль поїти ним принца на світанковій зорі, він перед тобою не встоїть, — пообіцяла циганка.

— Чи ти при своєму розумі? Як я буду принцу на зорі зілля давати? Хіба тільки кухаря підкупити, — замислилася герцогиня, але відмахнувшись від цієї думки, наказала: — Кажи, який ще засіб знаєш.

— Можна шпильку зашити в корсет принцової нареченої, щоб він від неї відмовився. Чи коржа їм дати з відворотною травою. Як з’їдять — відразу ж посваряться.

Чим більше герцогиня слухала рецепти ворожби, тим більше впадала у відчай. Усі вони були нездійсненними. Вона наказала ворожці ще раз розкинути карти, і знову, наче глузуючи, червовий король і бубнова дама стали поруч.

День наближався до ночі, коли Агнеса прогнала циганку геть. Багрянець заходу розлився над містом. Він палахкотів над палацами та халупами, рівномірно обдаровуючи їх красою та обіцяючи на ранок гарну погоду. Поступово останні червонуваті розчерки західних променів згасли. Ніч накрила місто темним простирадлом. У вікнах згасли вогні. Тільки вартові стояли на сторожі, час від часу постукуючи стукалками, вулицями бродили вартові, охороняючи спокій городян.

Юна герцогиня була похмурішою за хмару, але вона твердо вирішила, що не відступиться. Почуття помсти палило її невигубним полум’ям.

«Цікаво, як у мене ляжуть карти?» — подумала Агнеса й дістала нову колоду. Наслідуючи циганку, вона взялася розкладати карти на столі. Ось червовий король. Герцогиня зволікала перш ніж дістати наступну карту, а потім повільно перевернула її. Це була осоружна дама.

— Якщо я не можу добути принца й корону добром, нехай мені допоможуть сили зла! — незадоволено вигукнула вона, жбурнувши колоду, що залишилася в руці, на стіл. Піковий туз, провісник біди, упав зверху на бубнову даму.

Герцогиня в благоговійному страху витріщилася на карти. Що це: випадковість чи знамення? Вона зібрала карти, перетасувала їх і почала відкривати одну за одною. Король, дама… піковий туз.

Пальці в юної герцогині тремтіли, вона поглянула довкола і, намагаючись надати голосу рішучості, промовила:

— Темні сили, якщо ви чуєте мене, дайте знак.

Агнеса завмерла. Вона сподівалася, що повалить чорний дим, запахне сіркою, посиплеться сніп іскор, але нічого подібного не сталося. Усе було, як і раніше. Герцогиня була глибоко розчарована, хоча, щоправда, відчувала й полегшення.

«Мабуть, карти випали випадково», — зітхнула вона і, щоб переконатися, розклала їх востаннє. Дама випала першою, потім піковий туз, потім ще один і ще… Агнесі стало по-справжньому страшно, але вона як заведена продовжувала перекладати карти. У колоді виявилась одна бубнова дама і п’ятдесят три пікових тузи. Тепер герцогиня не сумнівалася, що розбудила сили зла.

Розділ 4 Змова

Юна герцогиня не знала, радіти їй чи журитися. Чаклунство лякало і вабило її, як вабить метелика смертельна гра полум’я свічки. Поступово Агнеса взяла себе в руки, і думки її знову повернулися до бакалійниці.

— Що ж, якщо мені сприяють сили зла, значить, я вільна робити все, навіть убити цю змію, — розлючено прошепотіла придворна красуня. — Трішечки отрути в келиху бакалійниці, і весіллю не бувати.

Чим більше герцогиня так думала, тим більше це здавалося їй єдиним виходом.

Годинник пробив північ. За важкою портьєрою почулося шарудіння й покахикування.

— Хто там? — пошепки запитала герцогиня, намагаючись не виявити страху, що оволодів нею.

Вдивляючись у темряву кімнати, вона, як за рятівну соломинку, вхопилася за бронзовий свічник. Портьєра заворушилася, і з-за неї з’явилася жвава худорлява стара.

Герцогиня хотіла закричати, але, як у страшному сні, голос не підкорявся їй. Тим часом стара зникла й відразу ж з’явилася знову, тільки набагато ближче. Агнеса, не усвідомлюючи, що робить, схопила дзвіночок і почала дзвонити, щоб викликати прислугу, але стара не зважала на це. Хитро примружившись, вона просвердлювала герцогиню поглядом.

— Даремно метушишся, любонько. Усе одно тебе не почують, — хихикнула неждана гостя. — Адже ж ти сама просила допомоги. Я можу тобі прислужитися.

Стара знову розчинилася в повітрі, і не встигла Агнеса й оком кліпнути, як Віщунка стояла вже поруч з нею і повчально говорила:

— Отрута, звичайно, — засіб правильний, перевірений, тільки… А що як докопаються, хто насипав порошечку в келих дівчиська принца?

Почувши ці слова, герцогиня зблідла, а стара змовницьки підморгнула.

— Чому тремтиш, любонько? Від мене нічого не приховаєш. Я всі думки й гадки знаю. На те я й Віщунка з Лисячої Нори. Тільки тобі боятися нічого. Слухатимеш мене, ми твою суперницю і без отрути зі світу зженемо. Комар носа не підточить. Ти знову станеш першою красунечкою при дворі. А там і корону до рук прибереш.

Герцогиня відповіла не відразу. Що й казати, не щодня ж доводиться зустрічатися з нечистою силою. З одного боку, входити в змову було боязно, але з іншого…

— Що ти за це хочеш? — запитала Агнеса.

— Та нічого. Такій красунечці, як ти, я й задурно допоможу.

Це звучало занадто спокусливо. Агнеса повеселішала й відчула себе впевненіше.

— Дуже мило, — поблажливо посміхнулася вона. — То як же мені усунути з дороги цю мужичку?

— Обручку підмінити, ось і все, — випалила Віщунка.

— Але навіщо, яка в цьому користь?

— А така, що наречена має дивну примху. Хоче, щоб замість діаманту в обручці було просте скельце.

— Ось вже й справді в простолюдинки і смаку немає, і примхи дурнуваті! — презирливо скривилася Агнеса.

Хто-хто, а вона розумілася на коштовностях і завжди мала все найкраще.

— А це через те, що вона діамантів більше за смерть боїться, хоча сама не знає чому. Але ж я знаю, знаю, знаю… Я все знаю… — закружляла в танці стара.

— І через що ж цей безглуздий страх?

— А ось підсунеш їй каблучку з діамантиком, то й побачиш, — мовила нічна гостя й зникла.

Прокинувшись уранці, герцогиня пригадала події минулої ночі. Що це було: реальність чи сон? Агнеса зіскочила з ліжка, підбігла до карточного столика й почала гарячково перебирати розкидані карти. У колоді, як і належить, був лише один піковий туз. Може, і нічної гості не було, а все, що сталося, — це лише гра уяви? Однак сумніви ятрили душу Агнеси.

Відразу після сніданку юна герцогиня послала за головним придворним ювеліром. Треба було будь-що дізнатися, чи справді в обручці нареченої принца не діамант, а підробка. Якщо так, Агнеса знала, як діяти.

Розділ 5 Вінчання

Наближався день весілля. У королівстві панувала передсвяткова метушня. Усі готувалися до бенкету. Вулиці прикрашали різнокольоровими прапорами й квітами. На площах установлювали довгі столи для частування торговців, ремісників та іншого люду. Із сусідніх держав з’їжджалися імениті гості. Готелі й заїжджі двори були переповнені.

У призначений день на Соборній площі з самого ранку стирчали роззяви, щоб зайняти місця ближче до собору й не пропустити видовища, яке мало відбутися. Трохи пізніше почали збиратися майстри. Приходили родинами, розкішно вбрані й урочисті, то не жарт — королівське весілля! Але, як відомо, у свято кому відпочинок, а кому й робота. Торговці квасом і солодощами на всі боки вихваляли свій товар. Та й у коробейників покупців не бракувало. Усе йшло нарозхват. Кожний хотів мати з весілля сувенір на пам’ять: глиняну статуетку молодих або дрібничку з намальованим королівським гербом. У натовпі снували злодюжки. Було гамірно й весело. На площі яблуку було ніде впасти. Усі чекали нареченого й наречену.

І ось здалеку долинув цокіт копит і гуркіт коліс по бруківці. До собору в супроводі бравих вершників на білих конях під’їхав кортеж оповитих квітами карет. Натовп збуджено загув. Вірнопіддані радісними криками вітали появу принца, але коли з карети вийшла наречена, люди завмерли, вражені її красою. Легка й граціозна, в білій вінчальній сукні, вона була схожа на небесну фею.

Пишна червонощока торговка рибою штовхнула в бік свого дружка, коваля.

— Поглянь-но. Майбутня королева, а не одягла на себе жодної цяцьки. Якби я була нареченою принца, то від голови до ніг обвішалася б золотими брязкітками.

— Напевно, тому принц тебе й не посватав, моя товстушко. Занадто вже багато грошей довелося б викласти на твоє вбрання, — засміявся коваль.

Наречена принца й справді ніколи не носила коштовностей. Утім, прикраси їй були не потрібні. Її розкішне золоте волосся було подібне до чистого золота. Недарма її називали Златою.

Піднімаючись під руку з принцом сходинками собору, Злата посміхалася й кивком голови відповідала на вітання натовпу, але думки її були далеко. Вона з таким нетерпінням чекала дня весілля, але сьогодні у її душі оселилася неясна тривога. Злату лякала церемонія вінчання. Даремно вона зверталася до голосу розуму, намагаючись побороти передчуття біди. Лише коли ритуал вінчання наближався до кінця, дівчина зітхнула з полегшенням: незабаром усе закінчиться, вона стане дружиною принца й посміється над своїми безглуздими страхами. Молодим піднесли золоту тарілочку з обручками.

Спостерігаючи за обрядом, юна герцогиня стисла кулаки так, що кісточки пальців побіліли, а нігті вп’ялися в долоні. Невже все скінчено, і ця вискочка стане королевою? Агнеса не могла й у думках допустити, щоб на троні сиділа інша. Не треба було довіряти Віщунці з Лисячої Нори! Отрута була б надійнішою.

Принц узяв із золотої тарілочки обручку. Найчистіший камінь блиснув бездоганними гранями. Злата похолола. Це був не той перстень, що замовляли до весілля. У золотій оправі було не скельце, а справжній діамант. Златі видалось, що від коштовного каменя віє смертельним холодом. Вона мимоволі відсмикнула руку, наречений упустив обручку, і вона покотилося по килиму.

— Погана прикмета, — зойкнув хтось у натовпі.

Принц здивовано глянув на кохану. Вона була бліда, як смерть.

— Що з тобою? — розгублено запитав юнак.

— Обручка несправжня, — ледь чутно прошепотіла Злата, але принц по-своєму витлумачив її слова.

— Ти сама хотіла, щоб камінь був фальшивий. Тепер уже змінювати щось пізно, — тихо промовив він, не в змозі приховати роздратування.

Та й як тут не розсердитися: становище було досить безглуздим. Бракувало ще почати суперечку в церкві під час вінчання, коли на них дивляться сотні очей? Треба було в будь-який спосіб виправити незручну затримку. Принц не розгубився. Недарма ж у його жилах текла королівська кров. Він рішуче взяв Злату за руку. Пальці дівчини тремтіли. Як могла вона пояснити свій каприз? Вона у відчаї подивилася на присутніх, ніби сподіваючись знайти підтримку, і раптом зустрілася поглядом з юною герцогинею. У темних, повних ненависті очах блискучої красуні застигло напружене чекання. Губи Агнеси скривила недобра усмішка, начебто вона кидала виклик суперниці. Шляху назад не було. Злата скорилася долі. Обручка ковзнула на її палець.

Тієї ж миті земля здригнулася. Звідкись здалеку донісся глухий гул, начебто вогненний вулкан пробуджувався від вікового сну. Сильний порив вітру враз задув усі свічки. Усе потонуло в пітьмі. Раптом у соборі палахнула блискавка — це спалахнув діамант на обручці нареченої. Дівчині видалося, що вона летить у бездонну холодну прірву. Їй стало так само самотньо й страшно, як колись у діамантовій штольні гномів. Гуркіт грому тряснув будинок. Стіни собору затремтіли, ось-ось ладні повалитися. Люди з жахом кинулися до виходу, але раптом усе стихло. Свічки спалахнули знову. Здавалося, що розбурхана стихія всім примарилася. Присутні почали приходити до тями від потрясіння. І раптом пролунав відчайдушний крик. Люди застигли в забобонному страху. Наречена зникла.

Перед вівтарем, простягнувши до принца витончену руку, стояла чудова статуя з білосніжного мармуру.

Розділ 6 Вибір

Гроза відгриміла, і знову запанував спокій. Собор виглядав урочистим і непорушним, наче його стіни щойно не стрясала стихія.

Злата зітхнула з полегшенням: жива! Вона подивилася на обручку, яка сяяла на пальці, і ледь не застрибала на радощах. Добре ще, що вона вчасно згадала, що нареченій принца негоже поводитися так легковажно. Дівчина щасливо посміхнулася нареченому й з подивом побачила, що його обличчя скривилося від болю й розпачу.

— Ну-бо, припини сердитись. Обіцяю, більше ніколи не буду тобі перечити, — сказала Злата і, пустотливо примружившись, додала: — Ну, хіба що тільки в тих випадках, коли я права.

Принц не відповів на жарт. Погляд його був звернений кудись повз наречену. Спантеличена, Злата озирнулася й побачила статую, зроблену настільки мистецьки, що, здавалося, мармур ось-ось оживе. Воістину це був натхненний витвір великого майстра. Але найдивнішим було те, що кам’яна діва разюче була схожа на неї.

— Що це? Сюрприз? А хто ж скульптор? — Злата засипала принца запитаннями, але він, як і раніше, не удостоїв її відповіддю.

Спадкоємець короля дивився лише на статую, глухий і сліпий до всього, що відбувалося навколо. Не розуміючи, що сталося, Злата оглянула присутніх. В очах людей читався забобонний жах. Погляд дівчини зупинився на Чорній герцогині. Блискуча красуня не могла приховати зловтіхи. Вона сяяла від щастя й ледь стримувалась, щоб не розсміятися. У душі Злати слизькою змією ворухнулася тривога.

Схопивши принца за руку, дівчина зазирнула йому в обличчя.

— Скажи мені, що з тобою? Перестань дивитися на мене так, немов я — порожнє місце!

Даремно вона благала, плакала, кричала, волала до натовпу. Ніхто не почув її крику й не повернув до неї голови. Закляття гномів здійснилося. Для всіх вона стала статуєю і, переступивши межу реальності, опинилася там, де живуть феї і фурії. Злата здогадалася: в усьому винен нещасливий перстень. Марно намагалася вона зняти зачаровану обручку, вона як улита сиділа на пальці. Шляху назад не було.

Раптом Златі видалося, що хтось наполегливо кличе її з собору. Дівчина не чула голосу, вона просто відчувала, що її чекають за стінами приміщення. Не в змозі протистояти мовчазному наказу, вона пішла до виходу. Натовп на площі хвилювався. Незрима для всіх, Злата збігла вниз східцями й раптом почула знайоме хихикання й солодкий голосок:

— Ось і побачились, красунечко. Нарешті ж я тебе докликалася. Мені ж бо доріжка в собор заборонена, а поговорити край як необхідно.

На паперті стояла Віщунка. Підхопивши довгий шлейф рудуватої спідниці, вона розчинилася в повітрі й наступної миті опинилася перед Златою.

— Віщунка з Лисячої Нори! — відсахнувшись, скрикнула дівчина.

— Вона сама. Ти, бачу, зустрічі не рада, а даремно. Адже я прийшла твоїй біді зарадити.

— Ти знаєш, як це зробити? — недовірливо запитала дівчина.

— Чому ж ні! У мене на будь-який випадок засіб припасений, — Віщунка порилася в поношеному ганчір’яному ридикюлі й дістала з нього шматочок вугілля. — Колись гноми одягли тобі на голівку Обруч забуття з діамантом чистоти небесної, і забула ти про своє минуле. Я допомогла тобі повернути пам’ять, але діамант перетворився на цю саму вуглинку, що ти мені на сплату за послугу віддала. Як тільки одержиш вуглинку назад, закляття гномів спаде, і заживеш ти зі своїм чоловіком, наче й не було нічого, принцесочко.

Відьма очікувально уп’ялася в Злату. Дівчина, не зводячи очей зі шматочка вугілля, повільно промовила:

— Що ти хочеш за вуглинку?

Віщунка хихикнула й запричитала фальшивим голосом:

— Плата, може, і не звичайна, та тільки товар того вартий.

— Не викручуйся, кажи прямо, — наказала Злата.

— Твою душу, — коротко оголосила Відьма.

Дівчина відсахнулася, начебто побачила перед собою гадюку.

— Що?! Не бувати цьому! Ніколи!

— Як знаєш. Моя справа — запропонувати, — нервово хихикнула відьма й пішла геть. Вона зробила кілька неквапливих кроків, але, побачивши, що її не окликають, жваво повернулася назад.

— Ну подумай, яка тобі користь каменюкою стояти? Адже для людей ти тепер порожнє місце, тьфу, — зло сплюнула стара. — Навіщо тобі твоя душа? З нею тільки маячня та переживання. А коли королевою станеш, то тобі душа й зовсім ні до чого. Бездушною жити легше. Погоджуйся на чесний обмін і повертайся до свого жениха.

Злата з відразою позадкувала від старої відьми, а потім розвернулася й стрілою зметнулася по східцях до собору.

— Схаменися, нетямо. Сама від свого щастя відмовляєшся! — нісся їй услід сердитий крик.

У соборі панували розгубленість і метушня. Злата з легкістю пробиралася в натовпі. Земних перешкод для неї більше не існувало. Вона підбігла до вівтаря і, склавши в благанні руки, опустилася на коліна.

— Боже, підкажи мені шлях! Невже немає для мене повернення?

Раптом Злата почула за спиною перестук копит. Дівчина здивовано озирнулася й побачила біля дверей сліпуче білого єдинорога. Його шовковиста шерсть сріблилася, ніби була виткана з місячного світла. Єдиноріг нетерпляче труснув головою, і грива його зметнулася, як холодне полум’я. Ніхто не повернувся у бік чарівного звіра, невидимого, як і Злата. У граціозному стрибку він злетів над головами присутніх й опустився біля дівчини. Схиливши передні ноги, він став перед нею на коліна й торкнувся губами вінчальної сукні, немов цілуючи її.

«Я, мабуть, сплю і бачу сон», — подумала Злата.

Вона простягнула руку й обережно погладила неземного посланця.

— Значить, ти і є мій провідник. Що ж, хай буде так, — сумно посміхнулася дівчина.

З важким серцем вона кинула довгий прощальний погляд на гостей і, зупинивши очі на принці, ледь чутно прошептала:

— До побачення, мій коханий. Я ще повернуся.

Злата осідлала чарівного скакуна, той легко підхопився на ноги й одним стрибком виніс її з собору. На той час новина про перетворення нареченої облетіла весь майдан. Натовп гудів і хвилювався як розбурхане море.

Раптом до мармурових східців собору спустилася веселка. Примарний міст, витканий з повітря й світла, з’єднав небо й землю.

— Чудо! Веселка! Дивіться, знамення! — здивовано й у забобонному страху вигукували люди.

Білосніжний єдиноріг ступив на райдужний міст і щодуху поскакав у далеку заповідну країну чарівників і фей, несучи прекрасну вершницю у вінчальній сукні. Веселка палахкотіла під його копитами. Земля розчинялася в мерехтінні вогнів. А натовпу було невтямки, що це початок зоряної дороги, яка веде красуню-наречену в нові мандри. Люди не помічали ні єдинорога, ні дівчини. Лише маленький хлопчик вигукнув:

— Дивіться, по місточку їде фея на білій конячці!

Але ніхто не звернув уваги на його слова. Чи мало що вигадає дитина.

Розділ 7 Літописець

Вічність простиралася вгору, вглиб і вшир, не знаючи ні кордонів, ні часу. Темна, немов бездонна криниця, вона таїла в своїх глибинах світло зоряних розсипів. Люди дали їй ім’я Космос, але не зуміли розгадати й дещиці її секретів.

Ось звідкись із глибини Вічності випливла цяточка. Вона наближалася й росла. Незабаром можна було розібрати, що це осколок астероїда. Осідлавши ширяючий камінь і вчепившись у його шорсткуваті боки онімілими від напруги пальцями, на ньому сиділа стара, яка усіма гримасами й манерами нагадувала хижого звірка. Довгий шлейф рудуватої спідниці тягся за астероїдом, наче хвіст, який замітає сліди. Дехто з дрібної погані відразу впізнав би в ній Віщунку з Лисячої Нори. Але що змусило її залишити свій притулок? Як насмілилася вона піднятися до Вічності?

Віщунка не знала, як довго вона ширяє в небутті. Усередині в неї усе хололо від однієї лише думки про те, на який ризикований учинок вона зважилася, але крізь крижану завісу страху проривалися сполохи невгамовної радості. Хто б міг подумати, що вона шукатиме зустрічі з одним із Могутніх? Можливо, незабаром вона знайде силу й дрібна чаклунська братія вклонятиметься їй. Чаклунка нервово хихикнула й намацала через матер’яний ридикюль вуглинку, яка лежала там. Якщо дівчисько не захотіло мінятися по-доброму, тим гірше для неї. Відьма від злості заскреготіла зубами. Не києм, то палицею, вона одержить людську душу, і вся дрібна погань схилятиметься перед нею.

Раптом по чорному шовковому небу пройшли брижі, начебто пропливла зграйка грайливих срібних рибок. Темрява знову зімкнулася, і з неї виринуло ще кілька осколків астероїда. Віщунка затамувала подих. Сиві камені наближалися. Вони повільно, немов знехотя, кружляли в просторі. На одній із брил, схрестивши ноги, сидів чоловік із сувоєм папірусу на колінах. Пальці його відчужено перебирали, як вервечки, велику в’язку ключів, їх було рівно триста шістдесят п’ять. Віщунка зрозуміла, що зустріла того, кого шукала.

Перед нею був Великий Янус, що відкриває кожний новий день і замикає на замок старий. У розсіяному світлі, яке випромінював камінь, Віщунка виразно побачила обличчя старця, глибоко посаджені очі, які зберігають таємниці століть, пергаментні щоки й щільно стиснуті губи.

— Навіщо прийшла? — у запитанні не пролунало цікавості.

Обличчя старця залишалося безпристрасним, ніби він давно вже знав відповіді на всі питання.

— О, мудрий Великий Янусе! — вигукнула Віщунка, улесливо стелячись перед ним на камені. — Весь Всесвіт говорить про твою могутність…

Янус жестом зупинив потік лестощів і почав повільно віддалятися від відьми. Віщунка зрозуміла, що тільки-но вона втратить увагу Могутнього, цієї ж миті всі її плани зруйнуються. Він зовсім не з’явиться іншого разу. Вона метушливо дістала з ридикюля вуглинку й квапливо промовила:

— Я принесла чарівну вуглинку, щоб ти написав нею долю однієї дівчини.

— Я не пишу доль простих смертних. Для цього є судениці, які прядуть нитки їхніх доль, — монотонно промовив Янус.

У цей час астероїд розвернувся, і Відьма побачила, що перед нею не старець, а юнак з прекрасним обличчям, сповненим високого чуття, і променистим поглядом, повним сподівань і надій. Чаклунка мимоволі здригнулася. Вона знала, що Януса називали дволиким, але зміна була занадто разючою.

— О, це не проста смертна, — єлейним голоском проспівала Віщунка. — Колись це дівчисько втрутилося у чарівний світ чаклунів і фей. Їй відомо, що наш світ існує. Хіба можна дозволити людині знати про це?

— А чому б і ні? У цьому немає біди. Люди, які знають про наш світ, або мовчать, або їх вважають диваками, — пустотливо посміхнувся юнак.

— О Могутній! Повір, не все так просто. Вона вже накоїла лиха. Це вона зруйнувала скарбницю гномів. Не можна залишати її непокараною. Справедливість має… — пишномовно почала чаклунка, але затялася.

На неї не мигаючи дивилися очі старого. Погляд пронизував наскрізь, і відьма зрозуміла, що від Могутнього нічого не приховаєш.

— Скарбницю вона зруйнувала не зі своєї волі та не без твоєї допомоги.

Янус зробив невловимий рух рукою, і шматочок вугілля, підкоряючись невідомій силі, опинився в його пальцях. Дволикий Янус поклав його на розкриту долоню, і раптом замість вуглинки на руці чарівника виникло видіння пречудової золотоволосої дівчини.

— Яка вона гарна!.. — захоплено видихнув Янус-юнак.

— … Але вона тендітна й тлінна, — безпристрасно завершив Янус-старець. — Як тільки вуглинка спишеться, вона відречеться від земного життя й втратить свою душу. Ти за цим прийшла? — звернувся він до Віщунки.

— Навіщо заперечувати? Адже тобі, о Великий Янусе, дане істинне знання, — раболіпно закивала та, потупивши очі, ховаючи жадібний вогник, що спалахнув у них.

— Часом знання вбиває надію. Навіщо прагнути до мети, якщо усе заздалегідь вирішено? — задумливо промовив Янус.

Видіння зникло. На його долоні знову лежав непоказний шматочок чорного вугілля.

— Коли один втрачає надію, інший знаходить її, — лукаво посміхнулася стара, думаючи про свої марнославні плани.

— Ти занадто рано святкуєш перемогу. Я дам цій дівчині шанс пошити тебе в дурні, — пустотливо посміхнувся Янус-юнак. — Якщо вона пройде зоряною дорогою й подолає всі випробування й спокуси, то повернеться на Землю на Каравелі Блакитної Мрії.

— А якщо не зуміє? — захриплим від хвилювання голосом пробелькотіла Віщунка.

— Тоді я накреслю лінію її долі, — безпристрасно вимовив літописець і жестом показав, що бесіду закінчено.

Розділ 8 Надхмарний замок

Єдиноріг ніс Злату іскристим райдужним мостом. Розчинена у лазуровому серпанку Земля залишилася позаду. Зверху крізь сито хмар просівалися сонячні промені. Торжество світла було величним і чарівним. Златі захотілося перетворитися на золоту піщинку й плисти легко й бездумно в теплому сонячному промені.

Дівчині видалося, що колись щось подібне вже ставалося з нею. Вона здійняла руки, як крила, до нього, але, на жаль, в’язка темна туга огортала її, не відпускаючи в політ. Ледь спалахнувши, захоплення розчинилося в сутінках суму. Похнюпившись, вершниця продовжувала шлях, чужа на святі світла й тепла. Непокірні сльози важкими краплями покотилися по її щоках, і крихітні веселки заграли на густих віях.

Розмірений цокіт золочених копит порушував урочисту тишу. Райдужний міст губився в серпанку, такому ж невиразному й туманному, як і майбутнє золотоволосої красуні. Намагаючись відігнати смуток, Злата змахнула сльози, випростувалася в сідлі і, погладивши єдинорога по шовковистій гриві, підбадьорливо сказала:

— Не будемо журитися. Найгірше вже позаду, отже, залишається сподіватися тільки на гарне.

Єдиноріг мотнув головою, немов погоджуючись, і ще стрімкіше понісся вперед. Незабаром удалині з’явився чарівний сад. Залитий сонцем і огорнутий цвітінням, він, як примарне видіння, висів у повітрі. Рівні тераси сягали в небо, туди, де над виром квітучих дерев піднімався чудовий палац. Надхмарний і невагомий, він здавався казковим міражем. Єдиноріг підлетів до саду й опинився під покровом дерев. Тут веселка закінчувалася.

Навколо вирувала весна. У мереживному вінчальному вбранні Злата сама була, немов квітуче деревце. Здавалося, вона злилася з садом і була тут не чужинкою, а господаркою. Усе вище й вище до палацу ніс її чарівний скакун. Біля воріт замку єдиноріг опустився на коліна, пропонуючи вершниці спішитися. Злата слухняно зійшла на землю. Єдиноріг кинув на неї прощальний погляд і помчав геть.

— Прощавай! — крикнула йому навздогін Злата.

Їй було сумно розлучатися з білогривим скакуном. Тепер вона залишилася сама-самісінька. Однак сумувати не було коли. Що ж чекало на неї попереду?

Злата з цікавістю оглянула замок. Зблизька він виявився ще чарівнішим. Викладені з бурштину стіни світилися, ніби в них ховалися сонячні промені. Численні вежі здіймалися у височінь гострими шпилями, на яких віяли різнокольорові прапори. Деякі башточки з’єднували химерно вигнуті мости з золоченим різьбленим поруччям.

Злата підійшла до окутих міддю дверей замку й простягла руку до масивного бронзового кільця, але її пальці схопили лише повітря. Дівчина провела рукою по стіні, але, на жаль, на ту й натяку не було. Замок тільки ввижався, він був грою уяви. Злата розчаровано повернулася й зібралася піти, як раптом почула ніжний шелесткий голос:

— Ти така ж прекрасна, як твоя душа. Заходь, — запросив невидимий співрозмовник.

— Хто тут? — запитала Злата, озираючись довкола.

— Я — тутешній сторож, хранитель музики, — пролунала відповідь. — Йди, не бійся. Ти — бажана гостя надхмарного замку.

Ілюзорні двері безшумно розчинилися навстіж. Злата з трепетом ступила на парадні сходи й відчула під ногами порожнечу. Дівчина зойкнула, очікуючи, що провалиться в прірву, але повітря згустилося й не дало їй упасти. Злата зробила обережний крок, потім другий. І, посміливішавши, вона вже летіла над неіснуючими сходами, ледь торкаючись їх вишуканими атласними черевичками. Голос кликав і спрямовував її, щоб вона не заблукала в нескінченних залах і переходах.

— Яке твоє ім’я, невидимий провіднику? — запитала Злата.

— Зефір.

— Зефір? Так називають легкий вітерець, — здивувалася дівчина.

— А я і є вітер, вільний і легкий, як і ти.

Злату підхопило і, як пушинку, понесло палацом. Вона мимоволі розсміялася, але відразу ж затялася.

— Напевно, я поводжуся легковажно: сміюся, коли повинна сумувати.

— Недаремно кажуть, з яким пристаєш, такий сам стаєш, — пустотливо прошелестів вітерець.

Злата прислухалася. Звідкись зверху долинала чудова мелодія. Вона то змовкала, то звучала знову, протяжно й плавно. Мотив не можна було ні наспівати, ні передбачити. Музика була, як і палац, така ж невиразна, ніжна та чарівна.

— Яка чудова мелодія! Що це за інструмент?

— Еолова арфа, — пояснив Зефір.

— Я й не знала, що в сім нот можна вкласти усе, що є на серці. Мабуть, на ній грає видатний музикант.

— Можливо, — ухильно промурмотів вітерець.

Кручені сходи вели нагору. Злата спурхнула сходинками й опинилася на плоскому даху замку. По краях його обмежувала різьблена балюстрада. Підбігши до поруччя, дівчина глянула вниз і завмерла. Там, біля підніжжя палацу, лежав квітучий сад, який сягав терасами вдалечінь. Він нагадував спинені каскади водоспаду, а за ним, куди сягало око, тягся безмежний блакитний простір.

Тут мелодію було чути чіткіше. Протяжні звуки були майже відчутними. Примарний замок і реальна музика злилися в єдине, так що не можна було відрізнити, де закінчується реальність і починається видіння.

Посередині даху стояла альтанка. Кришталевий купол спирався на високі колони, обвиті дивовижними біло-блакитними квітами. Музика лилася саме звідти. Злата, як метелик, підлетіла до альтанки і, опинившись під покровом напівпрозорого купола, побачила позолочену арфу. Струни її здригалися, народжуючи ніжну мелодію, але альтанка була порожньою.

— Виходить, арфа грає сама? — здивувалася Злата.

— Звичайно ж ні. Ти забула про мене, — потарбавши її за фату, ображено відмовив Зефір.

— Вибач, просто я не звикла до невидимих співрозмовників, — посміхнулася дівчина.

— Не все те існує, що видиме, — капризно промовив вітерець і замовк.

Музика стихла. Запанувала гнітюча тиша: ні шелесту, ні шереху, ні шепоту. Злата відчула себе загубленою й самотньою. Сонце над садом затьмарилося, і на нього насунулась сумна сива хмара.

— Я не хотіла тебе образити. Ну будь ласка, не дуйся на мене, — заблагала Злата, у надії, що Зефір почує її.

— Дутися? — просто в неї над вухом пролунав пустотливий сміх, і струни арфи здригнулися. — Хіба ти не знаєш, що вітер не може дутися. Він може тільки дути. Ось так.

Порив вітру здійняв мереживну спідницю вінчальної сукні. Злата зойкнула й руками притримала легку тканину.

— Що ти робиш? Як тобі не соромно? — жартома покартала вона пустуна.

— Мені зовсім не соромно, — засміявся вітер.

Сонце знову сяяло над чарівним садом, і на душі в дівчини було легко й спокійно.

— Зефіре, скажи, чому я сміюся, коли повинна сумувати? Чому безтурботна, немов метелик, коли розум торочить, що зі мною скоїлося лихо?

— У надхмарному замку не буває ні скривджених, ні нещасних.

— Чому?

— Тому, що сама думка про хазяйку надхмарного замку змушує тремтіти серця й робить людей щасливими.

— Хто ж вона? — поцікавилася Злата.

— Відгадай. У НІЙ зібране все бажане. Без НЕЇ життя стає порожнім і нікчемним.

— Це любов, — не замислюючись, випалила Злата.

— Ти не дослухала загадку до кінця, — м’яко прошелестів Зефір. — Кожний прагне до НЕЇ, але ледь дійде до мети, як ВОНА змінює свій вигляд, і людина знову опиняється на початку шляху.

— Не знаю. Відкрий мені відповідь, — попросила Злата.

— Вмощуйся зручніше й слухай легенду про надхмарний замок.

Розділ 9 Еолова арфа

Біля Еолової арфи стояла зручна кушетка, обтягнута набивним білим шовком. Злата підлетіла до неї, але, торкнувшись рукою підлокітника, відчула, що, як і все інше в замку, кушетка — не більше ніж мара.

— Що ж ти не сідаєш? Чи не смієш сидіти в моїй присутності? — жартував з дівчини Зефір.

— Ти смієшся наді мною! Може, я і вітряна, але не настільки, щоб сидіти на порожньому місці, — жартома образилася Злата.

— А ти спробуй, — наполягав вітерець.

Злата не без побоювання присіла на краєчок кушетки, потім посунулася глибше. Дивлячись збоку, можна було подумати, що вона зручно розташувалася на сидінні, але насправді Злата відчувала, що висіть у повітрі.

— Дивись-но, я не провалююся! — здивовано вигукнула вона, бовтаючи ногами.

— Що ж у цьому дивного? Я взагалі не розумію, як можна провалитися, — вітерець ласкаво торкнувся золотих кучерів дівчини.

— Ти обіцяв розповісти мені легенду про замок і його хазяйку, — нагадала Злата.

Зефір торкнувся струн арфи й під протяжні звуки музики почав свою розповідь:

— Це сталося за прадавніх часів, коли цілковито панували язичницькі боги. Їхній світ був таким само реальним, як і світ людей, але людям доводилося працювати, щоб добути собі їжу й дах, а боги вміли творити дива, тому жили у веселощах і розкоші. Так тривало довго, але ледарство породжує нудьгу. Настав час, коли безтурботне життя видалося богам нестерпним. Вони стали думати, чим зайнятися, і вирішили створити досконалість. Усі з запалом взялися до роботи. Богині сплели з місячного світла нитку й звили з неї кокон, боги вдихнули в нього найсильніші й найпрекрасніші заклинання, і почалося нестерпне очікування.

І ось одного разу чарівний кокон огорнуло сяйво, він замерехтів і почав зникати. На його місці з’явилася незнайомка, за спиною якої тріпотіли два прозорих крила. Вона була такою чарівною, що навіть богині краси здавалися поруч з нею простачками. Вона не була ні чарівницею, ні богинею, але невідома сила вабила до неї. І назвали її Мрією. А незабаром розгорілася сварка, у кого вона житиме. Кожний зробив свій внесок у створення досконалості, і ніхто з богів не хотів поступатися. Усе більше розпалювалися охоплені суперечкою боги, справа ледь не дійшла до страшної біди, якби Мрія не запропонувала:

— Суперечку вашу легко припинити. Нехай кожен з вас побудує палац. Той палац, над яким не будуть владні ні стихії, ні війни, ні мода, ні час, стане моїм домом.

Усі знову з запалом взялися до роботи. Одні зводили палаци з золота й срібла, інші з коштовного каміння. Тільки Еол, повелитель вітрів, не заклав у підмурівок свого палацу жодного каменя. Цілими днями Еол сидів під кипарисами й щось майстрував. Боги жартували над ним, але він лише посміхався у відповідь. І ось призначений день настав. Пурхаючи на легких крилах, прекрасна Мрія оглянула витвори зодчих і сумно похитала головою.

— Ці палаци чудові, але вони занадто розкішні. Багатство породжує жадібність. Пройде час, їх розграбують і зітруть з лиця землі. Невже ніхто з вас так і не зумів створити для мене надійного притулку?

І тут наперед виступив Еол.

— О прекрасна Мріє, мені здається, я створив замок, гідний тебе, — сказав юнак і несміливо поклав до ніг красуні невідомий досі музичний інструмент.

Боги здивовано перезирнулися, а потім зустріли дивний дарунок вибухом реготу, однак Мрія жестом наказала їм замовкнути.

— Що це? — запитала вона, з цікавістю розглядаючи подарунок.

— Це арфа. Мої піддані — вітри. Вони сильні, але не вміють складати кам’яних палаців. Я хочу подарувати тобі замок, побудований із семи нот. Можливо, він сподобається тобі.

Вітри торкнули струни арфи, і полилася ніжна мелодія. Вона заворожувала. З кожною нотою, з кожною треллю в тих, хто слухав цю неземну музику, прокидалося сподівання радості й чуда. І ось перед зачудованими поглядами присутніх високо вгору піднісся прекрасний надхмарний замок. Легкокрила Мрія впурхнула в нього, і тієї ж миті він освітився внутрішнім світлом.

Відтоді Мрія назавжди оселилася тут. Надхмарний замок стоїть міцний і непорушний. Ні війни, ні час не владні над ним, як і над самою Мрією. І щоразу, коли на Землі народжується нова мелодія, надхмарний замок, побудований на сімох нотах, стає на одну цеглинку більший.

Розділ 10 Бранці солодких мрій

— Невже сама Мрія живе тут? — скрикнула Злата.

— Так, і вона вчинила дуже мудро, обравши саме цей замок. Йому не страшне руйнування. Доти, поки люди вміють мріяти, вони самі зводять надхмарні замки.

— А я побачу хазяйку палацу? — з надією запитала дівчина.

— Немає нічого простішого. Забудь про все, слухай музику, і Мрія з’явиться до тебе.

Золоті струни арфи забриніли. Чудесна мелодія зачаровувала дівчину. Вітерець пестив її, гладячи по золотих кучерях. Світ звуків поглинув Злату, і вона почала марити.

Перед нею розкинулося безкрайнє блакитне небо. Ось на обрії з’явилася малесенька хмаринка. Вона наближалася й росла, поки не перетворилася на казкову каравелу. Легка, вона неслася по небу. У світлі заходу її напнені вітрила здавалися величезними пелюстками троянди. Раптом сонячний промінь блиснув на борту вітрильника, висвітивши золотоволосу дівчину, і Злата відчула, що вона пливе на небесній каравелі.

Унизу простиралася Земля. Ліси розкинулися немов кудлаті ведмежі шкури. Подекуди їх прорізали блакитні стрічки річок. Потім з’явилися квадрати оброблених полів, а за ними — маленькі, як іграшкові, будиночки, що потопають у зелені садів. Будинків ставало дедалі більше, вони вишикувалися в рівні вулиці великого міста, посеред якого здіймався палац. Вежі зі стрілчастими вікнами й колонади галерей видалися Златі такими знайомими, що в неї защеміло серце в очікуванні дива. І диво здійснилося. На обвитому плющем балконі вона побачила коханого.

— Мій принце! Я тут! — вигукнула Злата, і тієї ж миті хмарна каравела розтала й зливою пролилася на землю. На срібних струменях дощу Злата спустилася просто в обійми принца.

Видіння розтало. Злата прокинулася й розчаровано побачила, що все це їй лише наснилося.

— Ох, який це був дивний сон! — скрикнула Злата. — Як би я хотіла, щоб він продовжувався!

— Твоє бажання для мене — закон. Слухай, я буду тобі грати.

І знову музика повела Злату на небесну каравелу, а з неї — на Землю. Знову Злата бачила принца, він тримав її за руку і шепотів ніжні слова. Знову дівчина знехотя прокинулася й з радістю занурилася в забуття. Сон і ява змінювали один одного. Усе довше тривав сон, усе рідше Злата не спала.

Одного разу у ній ворухнулася тривога: щось змінилося. Злата спробувала згадати, що, але думка вислизала, і дівчина вирішила, що подумає про це пізніше, а поки що слухатиме Еолову арфу. Вона пошукала очима чарівний інструмент, і раптом, як грім серед ясного неба, її вразило відкриття: альтанка з арфою зникли. Не було ні кришталевої стелі, ні обвитих плющем колон. Скрізь була лише гра світла й тіні. Яскраві різнокольорові плями, начебто скоряючись музиці, складалися у чудернацький орнамент, танули й знову утворювали химерні візерунки.

Придивившись, Злата побачила великий натовп людей. Вони були відразливо неохайними, а в їхніх очах застигла суміш божевілля й захоплення. Побачивши відчужені обличчя, Златі стало моторошно.

— Зефір, хто ці люди? — скулившись, запитала вона.

— Бранці солодких мрій. Вони стомилися від життя й не захотіли боротися за своє щастя, визнавши за краще піти у світ мрій.

— До чого ж вони огидні! Невже їм не хочеться скинути з себе заціпеніння?

— Навіщо? Вони живуть у мріях і цілком задоволені. Утім, вони не варті твоєї турботи. Викинь їх з голови. Думай тільки про себе й свого принца.

Злата згадала коханого й ладна була знову зануритися в сон, як раптом її пройняла страшна здогадка.

— Як я опинилася тут? Ти хочеш зробити мене такою самою, як вони? — стрепенулася вона.

У відповідь Зефір тихенько розсміявся.

— Я нічого не хочу. Я лише підкоряюся твоїм бажанням.

— А я не бажаю жити в мріях! Я досягну всього наяву! — викрикнула Злата.

Тієї ж миті музика обірвалася, відчуття невагомості зникло, і Злата відчула, що стрімко летить униз. Раптом біль від удару пройняв її, і все відразу занурилося в пітьму.

Розділ 11 Потаємний грот

Злата отямилася в саду. Як і раніше, навколо вирувало біле розмаїття квітів і над буянням зелені височів величний і непохитний надхмарний замок. Жодна башточка не похилилася, жодна цеглинка не зрушилася з місця. Високі шпилі сягали в піднебесся, як гірке глузування над вигнанницею з чарівного раю мрій. Вони, як і раніше, вабили обіцянкою примарного щастя, але тепер Злата знала, яку ціну треба за це платити. Дівчина відчула себе спустошеною й самотньою і, не в змозі стримати сліз, розридалася.

Тієї ж миті з ясного неба полив дощ. Краплі завзято забарабанили по землі й зашурхотіли в гіллі дерев. Чисті струмені срібними павутинками простягнулися до землі. Злива наче розбудила Злату й змила з неї нудьгу. Дівчина підхопила мереживні спідниці й поспішила сховатися під розложистою яблунею, але дощ скінчився так само раптово, як і почався. На блакитному небосхилі сяяло сонце, а земля була всипана біло-рожевими пелюстками. Легкий вітерець пробіг по кронах дерев, і з гілок покотилися кришталеві краплі, обливши дівчину чистою водою.

— Зефіре, ти знову пустуєш? — крізь сльози посміхнулася Злата.

— Я зовсім не Зефір. Зефір — хранитель музики. Він живе в надхмарному замку. Мене звуть Бриз. Я — вільний морський вітер.

Я напинаю вітрила кораблів і несу запах мандрів, — почула у відповідь дівчина.

— Я й не знала, що море поруч, — здивувалася Злата.

— Як сказати. Відстані мені за іграшку. Я прилетів, щоб оповісти тобі про каравелу твоєї мрії. Адже кожний мріє про свій чарівний вітрильник, — сказав Бриз.

Злата згадала корабель своїх снів. Як солодко було мріяти, і яким тяжким було пробудження. Більше вона не піддасться марі й нізащо не стане бранкою солодких мрій!

— З мене вистачить мріянь. Слава Богу, я повернулася з позахмарних висот. Усі мої мрії зникли, — рішуче заявила дівчина.

— Так вже й зникли? — глумливо прошелестів вітер.

Злата покосилася на надхмарний замок і насупилася.

— Добре тобі безкарно насміхатися наді мною, тільки честі в тому мало.

— Ну-ну, не сердься, бо й сонце сховалося, — примирливо сказав Бриз.

Небо й справді набрякло важкими ватяними хмарами. Було чому подивуватися, адже хвилину тому на ньому не було ні хмаринки.

— Ну й погода тут! Щойно світило сонце; а тепер от-от знову піде дощ! — сказала Злата й підставила долоню, щоб перевірити, чи не почало мрячити.

— Сама винна. Цей сад — твоя душа. Посміхаєшся — сонце світить, плачеш — дощ іде.

— Ти хочеш сказати, душа — це квітучий сад? — здивувалася Злата.

— Не в кожного. Буває, замість квітучих дерев стирчать голі сухі корчі, обліплені воронням. Але твоя душа сповнена любові й так само прекрасна, як ти сама. У нагороду тобі подарована можливість повернутися на Землю. Каравела твоєї мрії чекає на тебе наприкінці зоряного шляху, — м’яко прошелестів Бриз.

Злата не поспішала вирушати в дорогу. У цьому світі все змішалося: сон і ява, брехня і правда. Вона більше не вірила в обіцянки дарованого щастя. Ніщо в житті не дається задарма, за все доводиться платити.

— Що я повинна зробити? — боязко запитала Злата й почула несподівану відповідь:

— Дрібницю. Лише до кінця пізнати саму себе.

— Ти жартуєш? Ніхто не знає, як це зробити! — скрикнула дівчина.

— Я підкажу тобі. У твоїй душі є тільки одне темне місце — це потаємний грот у глибині саду. Піди туди. Якщо ти зумієш перемогти в собі зло, шлях до каравели буде легкий і простий, якщо ж зло візьме над тобою верх — на тебе чекають нові випробування.

— Що ж, я готова. Веди мене до гроту. Перемогти в собі зло не так вже й важко, якщо знаєш, як воно виглядає, — безтурботно сказала Злата.

— Даремно ти так упевнена в собі. Навряд чи тобі сподобається те, що ти побачиш, — застеріг її вітер, але дівчина лише засміялася у відповідь.

Незабаром Бриз привів її до грота, схованого в заростях плюща. Гнучке гілля обплітало нішу, роблячи її майже непомітною. Злата відсунула лозу, нерішуче постояла біля входу, вдивляючись у півтемряву, і, нарешті, із завмиранням серця переступила поріг.

Сонячні промені сюди не проникали. У гроті панували вічні сутінки. Уступами стіни стікав тонкий прозорий струмок. Каміння начебто плакало, і з його сліз утворилося крихітне озерце. Злата підійшла до самого краю води.

Там, куди впадало джерело, по дзеркальній гладі йшли легкі брижі, через це здавалося, що камінчики на дні ворушаться. Дівчина зачаровано дивилася, як вони, наче мозаїка, складалися в невиразну картину. Раптом на поверхні води виникло видіння. Злата впізнала б з мільйона ці мигдалеподібні очі й чорне, немов вороняче крило, волосся. Вона згадала торжество, написане на обличчі суперниці в день, коли сталася трагедія, і в ній ворухнулася неприязнь. Герцогиня розмовляла з придворним ювеліром.

«Цікаво, про що вони говорять?» — подумала Злата і, немов у відповідь на мовчазне запитання, почула голос Агнеси:

— Наречена принца не знайома з двірцевими правилами. Якщо у неї в обручці буде несправжній діамант, вона стане загальним посміховищем. Я хочу допомогти бідолашній. Заміни фальшивий камінь на справжній. Нехай це буде моїм весільним подарунком, — лукава «подруга» простягла співрозмовнику туго набитий гаманець.

То ось хто є причиною всіх нещасть! Якщо раніше Злата недолюблювала герцогиню, то тепер її переповнила ненависть до лицемірки.

Жага помсти засліпила дівчину. Вона ледь не задихнулася від злості, що охопила її.

— Я помщуся тобі, проклята герцогине! Я змушу тебе страждати не менше, ніж страждаю я, брехлива лялько! — вигукнула Злата й з усієї сили вдарила кулаком по водяній гладі.

Бризки, солоні, як сльози, розлетілися на різні боки.

Злата прожогом вискочила з грота й не впізнала весняного саду. Палючий буревій гнав хмари дрібнесенького піску, засипаючи все на своєму шляху. Обпалені його гарячим подихом, пелюстки мерхнули й обсипалися.

— Бриз! Ти збожеволів! Що ти робиш? Зупинися! — заблагала дівчина, намагаючись перекричати розбійницький свист вітру.

— Я не Бриз. Мене звуть Сироко. Я — пекучий вітер пустелі, — почула вона у відповідь. — Ти забула, що зло можна перемогти тільки добром, і дозволила ненависті висушити сад твоєї душі.

— Я не зробила цій негідниці нічого поганого, а як вона вчинила зі мною?! І після цього я повинна бути до неї доброю? — обурилася Злата, упевнена у своїй правоті.

— Зло породжує зло. Учися прощати, — прошумів Сироко. — Ти не витримала випробування. Тепер твій шлях до каравели мрії буде тернистим і важким.

Злата зрозуміла, що зробленого не повернеш. Намагаючись устояти перед натиском пекучого вітру, вона гордо закинула голову й крикнула:

— Я пройду його всупереч усьому!

— А тебе нелегко зломити! Ти майже така непокірна, як вітер, — схвально зареготав Сироко. — За це я відкрию тобі секрет. Щоб дійти до каравели, тобі треба виконати три умови. Ти повинна втратити розум й при цьому залишитися з головою. Упасти й залишитися на висоті. І утекти, стоячи на місці. І пам’ятай: що б не сталося, зберігай вірність своєму принцу, вір у його любов і навчися прощати. Ти можеш оступитися тільки тричі, — прошумів наприкінці Сироко й буревієм помчав вдалечінь.

Розділ 12 Караван

Стояв повний штиль. Прекрасна й велична, каравела стояла на рейді, відбиваючись у гладкому, як дзеркало, морі. Жоден подув вітерцю не тривожив пониклих вітрил. Різнокольорові прапори на щоглах мляво обвисли. Каравела застигла в очікуванні загадкової пасажирки, щоб відвезти її до невідомих просторів мрії.

…А перед Златою простягалося неокрає піщане море. Жовті бархани, як застиглі хвилі, тікали вдалечінь, до самого обрію. Сонце пекло нещадно. Над землею миготів червонуватий серпанок. Пісок насипався в атласні черевички, не створені для тернистих доріг. Часом Злата потопала в хитких наносах по щиколотку. Вона втратила лік часу. Від спеки й спраги в неї паморочилося в голові. Усе повільніше просувалася вона вперед, усе важче давався їй кожен крок.

«Тільки не зупинятися», — як заклинання стукало в її скронях. Варто присісти, і вже не буде сил підвестися й продовжувати шлях.

Перед очима в Злати попливли червоні кола. Вона знесилено опустилася на гарячий пісок, й видіння обступили її. Їй здавалося, що вона чує віддалений передзвін дзвіночків і чиїсь голоси. З густого, як патока, марева, що стояло над пустелею, з’явився караван. Нав’ючені поклажею верблюди розміреною ходою йшли через піщані бархани. Їхні горби ліниво колихалися під яскравими, прикрашеними китичками попонами. До сідел були приторочені тюки з заморськими товарами й глиняні амфори з водою. Білосніжні пов’язки прикривали голови погоничів від пекучих променів сонця.

Люди помітили дівчину, яка лежала на піску, й почали, жваво жестикулюючи, переговорюватися між собою. Серце Злати радісно стрепенулося: та це ж не міраж! Невже врятована? Вона побачила над собою стурбовані обличчя.

— Пити, — тільки й змогла вимовити дівчина сухими від спраги губами.

Тієї ж хвилини їй до рота приставили фляжку з живлющою вологою. З кожним ковтком у дівчину вливалися сили. Голова ще й досі паморочилась, але незабаром Злата змогла підвестися. Люди жестами наказали їй підійти до балдахіна, що піднімався на спині найкращого верблюда.

Полог балдахіна відкинувся, і Злата побачила старця з борідкою, як у цапа, у розшитому золотом одязі. Голову його прикрашала чалма з пером павича, а пальці були унизані перстенями.

— О премудрий візире! — схилившись у поклоні, звернувся до старого головний погонич. — Небесам забажалося послати нам на шляху чужинку.

Візир кинув у бік Злати байдужий погляд. Навряд чи посеред пустелі можна знайти товар, гідний уваги. Від подиву очі старця полізли на лоба, і в них спалахнув жадібний вогник. Чужинка була дивовижною красунею. Нервово смикаючи борідку, візир витріщився на дівчину. Сам шайтан не міг би створити більшої спокуси для очей і для душі. Жінки, які жили в тутешніх краях, були смаглявими й темноокими. Вони не носили білого одягу й соромливо ховали обличчя. Незнайомка ж, навпаки, дивилася сміливо й прямо. Волосся її відливало найчистішим золотом, а очі сяяли подібно до сапфірів. Така наложниця могла б стати перлиною будь-якого гарему. За цю невільницю Зоряний Шейх обсипле його подарунками й почестями.

— Посадити чужинку на верблюда, — скомандував він.

— О, ви такий добрий! Я навіть не знаю, як вам дякувати! — вигукнула дівчина, нагородивши візира чарівною посмішкою.

Це було нечуваною зухвалістю. Мало того, що чужинка не прикривала обличчя, вона ще насмілилася говорити зі старшим. Погоничі перезирнулися. Однак візир не засудив нечестивицю. Його старече серце розтало, як шматочок льоду під променями палючого сонця. Він відчув себе років на тридцять, а може, й на всі п’ятдесят молодшим і браво набрав молодецького вигляду, але простріл у спині відразу нагадав йому про істинний вік.

«До того ж Зоряний Шейх навряд чи відмовиться від такого ласого шматочка», — з тугою подумав візир і сказав:

— Багато є дивин і прикрас у палаці Зоряного шейха, але там завжди знайдеться місце ще для однієї, — а потім суворо наказав погоничам: — верблюда вибрати найкращого, і під час подорожі віддавати іноземці почесті.

Візир подивився на молодих погоничів, які не знали, що таке простріл у спині, і в ньому ворухнулася чорна заздрість. З яким би задоволенням він сам підносив бурштиновий виноград і солодкі персики цій золотоволосій пері!

— Та не смійте зводити на неї очі, — сердито додав він, і завіса балдахіна опустилася.

Розділ 13 Зоряний Шейх

Злату привели у внутрішній дворик і залишили саму. З чотирьох боків дворик рівним квадратом оточував будинок, прикрашений багатою мозаїкою. Уздовж усього другого поверху тяглася галерея, яка спиралася на мармурові колони. Підлога була викладена різнокольоровими плитами, що складали красивий геометричний малюнок. Посеред дворика бив фонтан.

Звідкись зверху, перемішуючись з дзюрчанням води, долинало перешіптування. Злата підняла голову. Зграйка дівчат, сміючись і штовхаючись, кинулася ховатися за арки галереї. За деякий час шушукання відновилося.

Злата не витримала:

— Не набридло вам грати в схованки? Якщо хочете познайомитися, спускайтеся сюди.

Ще трохи пошепотівши, дівчата прибігли вниз. Усі як дібрані були красуні. У тонких шароварах і куцих парчевих жилетках, вони були схожі на заморські статуетки. Ноги й руки наложниць прикрашали численні золоті браслети, які мелодійно побрязкували з кожним рухом. Поки Злата дивувалася дивному вбранню й прикрасам, дівчата з цікавістю обступили новеньку. Вони пересміювалися, підштовхуючи одна одну, а деякі нишком намагалися торкнутися золотих кучерів. Нарешті наперед вийшла гарна дикунка з розкосими очима.

— За скільки цехінів тебе купили? — запитала вона.

— Я не річ, щоб мене купувати, — відповіла Злата.

— Ти рабиня, а це — все одно, що річ свого господаря.

Злата заливисто розреготалася.

— Яка нісенітниця! Я — не рабиня. Я — гостя.

У цей час біля дверей з’явився чорний, як ніч, слуга. Дівчата миттю стихли, з очікуванням дивлячись на мавра, але той звернувся до золотоволосої пері:

— Хазяїн чекає на тебе, о промениста.

У його поклоні було стільки гордості й гідності, що Злата мимоволі подумала: «Якщо такий слуга, то який же хазяїн?».

Дівчата з неприхованою заздрістю дивилися їй услід.

Злату привели в шестикутну кімнату, оздоблену з таким смаком, що надмірна розкіш не кидалася в очі. Золоті й срібні глечики, вкриті найтоншим карбуванням, стояли біля стін. Підлогу вкривала безліч м’яких перських килимів. Синє склепіння стелі було розписане позолоченими гострокутними зірками. В кожному з кутів кімнати стояли курильниці. Тонкі ниточки сивого димку, що піднімався від них, поширювали незвичайний нудотно-солодкий аромат.

Злата була сама. Вона повільно обійшла кімнату, роздивляючись дивовижні дрібнички. Шейх не з’являвся.

«Цікаво, який він?»

Злата згадала заздрісні погляди красунь.

«Мабуть, жахливий серцеїд».

Зоряний Шейх займав її думки значно більше, ніж вона могла зізнатися. Фіміам, що курився, одурманював. Злата відчула легкість.

— Як звуть тебе, о прекрасна пері?

Питання захопило Злату зненацька. Вона різко повернулася й ледь не скрикнула. Поруч з нею стояв Шейх. Він був красивий дикою неприборканою красою. На його обличчі відбивалася ознака мужності, і від нього віяло силою, якій було неможливо опиратися.

— Злата, — промовила гостя.

Шейх потонув у променистих блакитних очах. Воістину ця дівчина була подарунком долі.

— Ти будеш моєю коханою дружиною, — незаперечним тоном сказав він.

— У моїй країні, перш ніж запропонувати дівчині одружитися, біля неї упадають, — заперечила Злата.

— Я не беру в дружини хворих дівчат, — заявив Шейх. Його серйозність розвеселила Злату, і вона заливисто розсміялася.

— Хіба упадають тільки за хворими?

— А хіба здоровим треба, щоб за ними упадали? — у свою чергу запитав Шейх.

— Упадати — це значить прагнути сподобатися, — посміхнулася Злата.

— Але я і так подобаюся тобі, — Шейх обережно взяв Злату за підборіддя й зазирнув їй просто в очі. Його погляд гіпнотизував. Злата відчула, що вона не в змозі відвести погляду, але раптом згадала принца й різко відвернулася від красеня-Шейха.

— Ні, не так. Упадати — це щось на зразок гри, коли чоловік хоче показати себе з найкращого боку.

Ніхто ніколи не вказував Шейху, що робити. Багато хто поплатився б за це головою, але на золотоволосу пері володар не розгнівався. Її сміливість потішала правителя. Ця дівчина немов внесла до палацу подув свіжого вітру. Жодна, навіть найгарніша рабиня, не могла зрівнятися з нею.

— Нехай буде по-твоєму, прекрасна пері. Я кину до твоїх ніг незліченні скарби. На світі немає нікого, чиї багатства перевершували б мої. Знаєш, чому мене називають володарем Сходу? — запитав Шейх і, не чекаючи відповіді, три рази плеснув у долоні.

Тієї ж миті східна стіна покоїв розтала, і за нею розкинувся синій простір. Шейх кинув у темряву жменю срібних монет, і на безкрайому небосхилі засяяли міріади зірок. Володар узяв Злату за руку й повів з покоїв. Злата ступила з килима в безодню, і в неї перехопило подих. Навколо простяглося безкрає небо, а під їхніми ногами блищали й мерехтіли зірки. Вони ширяли в просторі, вільні й невагомі, але в той же час, немов зв’язані невидимими путами, створювали мерехтливу дорогу, що вела вдалечінь.

Шейх простягнув долоню, і в ній опинилася чаша з фіміамом. Димок курів, обволікаючи небо на сході, і воно поступово світлішало. Злата завмерла в очікуванні ще більшого дива. Відчужено й урочисто Шейх промовив:

— О Священний Скарабею! Подаруй нам новий день, нехай благословенний він буде золотими променями сонця, що сходить.

Тієї ж миті амулет у вигляді золотого жука, який висів у нього на грудях, почав світитися. Сяйво наростало, поки амулет не перетворився на один сліпучий спалах. По небу немов різонули гострим клинком, і цівкою червоної крові виплеснувся перший промінь сонця, яке щойно сходило. Незабаром жовтогарячий диск повільно виплив з небуття і, наливаючись світлом, почав підніматися вгору.

Зоряний Шейх стояв в ореолі сонячних променів. Він був надзвичайно гарним. Пахощі п’янили Злату, вона зовсім утратила розум і ладна була забути про все, тільки б щодня зустрічати схід сонця з повелителем Сходу.

— Скажи, що ти кохаєш мене, — м’яко наказав Шейх.

— Я кохаю… — покірно почала Злата.

Море хвилювалося. Пінисті хвилі, як пустотливі баранчики, пробігали темно-блакитною поверхнею. Біля берега вони набирали силу й з розбігу билися об борти каравели, перетворюючись на стовпи бризок, а потім, утихомирені, поверталися в море, щоб знову вперто бити прекрасний корабель. Бриз грав з вітрилами, то надуваючи їх, то полощучи на вітрі. Каравелу гойдало. Їй начебто набридло нерухомо чекати, й вона розминалася перед довгим плаванням.

Злата згадала, як уперше вимовила заповітні слова, і миттю отямилася від мари.

— Ні! — скрикнула вона. — Я кохаю принца й повернуся до нього.

— Я не знаю слова «ні». Я можу бути щедрим, але можу бути й нещадним до того, хто не скоряється моїй волі. Мені шкода втрачати таку перлину, але це був твій вибір, — Шейх плеснув у долоні, й біля дверей постав мавр.

— Відрубати їй голову, — безпристрасно вимовив хазяїн.

Злата сміливо глянула в обличчя зоряному повелителю.

— Твоя справедливість не знає меж, о наймудріший Шейху. Ти готовий був обсипати мене дарами за зраду й хочеш обезглавити за те, що я залишилася вірною своєму принцу. Ти щедро платиш за неправду й жорстоко караєш цнотливість, — з гіркотою сказала вона.

Їхні погляди зустрілися. У блакитних очах гордої красуні виблискував холодний лід, а чорні очі Шейха горіли, немов вуглинки. Напружена тиша зависла в кімнаті. Нарешті повелитель перервав мовчання:

— Я не зустрічав рівних тобі. Я думав, що нечувано багатий, адже маю всі скарби, про які можна мріяти. Немає лише єдиного, того, який я хотів би одержати понад усе на світі. Ти — вільна. Я накажу осідлати для тебе найкращого скакуна.

Розгублена Злата хотіла подякувати Шейхові, але він, навіть не озирнувшись, рвучко вийшов з кімнати, залишивши її саму.

Розділ 14 Кентавр

Вершниця мчала щодуху. Відчуття волі п’янило. Вітер бив в обличчя. Злата розрум’янилася. Від швидкої їзди волосся вибилося з-під фати й золотою лавиною спадало на плечі. Навколо розкинулися альпійські луки. Дивовижно зелена трава гладким килимом вкривала пологі схили, оточені суворими скелями. Раптом Злата почула, що цокоту копит луною вторить чийсь тупіт. Хто б це не був, дівчина вирішила триматися подалі від нових зустрічей.

— Но! Швидше! — підганяла вона коня, але погоня наближалася.

— Стій! Стій, бо стрілятиму! — почула вона юнацький голос, який ніяк не в’язався з погрозою.

Про всяк випадок Злата натягнула віжки. Кінь здибився й так різко зупинився, що вершниця насилу втрималася в сідлі. Вона обернулася і, побачивши переслідувача, злякалася, але не через те, що в неї була націлена стріла туго натягнутого лука. Перед нею стояв юнак, майже хлопчик, у якого пушок ледь пробивався на верхній губі, але людський торс переходив у круп коня. Їй ніколи не доводилося бачити подібних істот.

— Відповідай, хто ти? — запитав незнайомець, намагаючись надати голосу непохитності й рішучості.

— Мене звуть Златою, а ти хто?

— Стрілець, — відповів юнак-кінь і з хлоп’ячою гордістю похвалився: — Зброю в нашому племені дають тільки чоловікам.

— Сподіваюся, не для того, щоб воювати з беззахисними жінками? — уїдливо запитала Злата.

Докір потрапив у ціль. Юнак, зашарівшись, прибрав стрілу в сагайдак і повісив лук за спину.

— Я повинен був переконатися, що на дорозі не ворог. Я — воїн і захищаю свою землю, — похмуро сказав він, намагаючись за суворістю приховати зніяковілість, а потім запропонував: — Проведу-но я тебе до наших кордонів, щоб у дорозі з тобою нічого не трапилось.

Вони поїхали пліч-о-пліч. Ущелина звужувалася. Яскраво-зелений колір луків поступився місцем більш темним тонам. Горді й непохитні сосни тяглися до неба, чіпляючись корінням за гірські уступи. Чим вище піднімалися подорожні, тим сильніше змінювався пейзаж. Усе частіше ліс обривався, оголюючи нагромадження скель. Дорога, яка серпантином піднімалася вгору, була досить широкою, щоб вершниця й кентавр могли їхати поруч.

— А як називають ваш народ? — запитала Злата.

— Кентаври. Хіба ти не чула про нас?

— Ні.

Юний кентавр гордо розпростав плечі й похвалився:

— В нас тече царська кров. Ми походимо від земного царя й небесної хмари.

— Як від хмари? — здивувалася Злата.

Воістину в цьому дивному світі було багато дивовижного й неймовірного. Такою була й історія славного племені кентаврів.

У стародавні часи був на Землі цар, відомий своєю неприборканою вдачею. Ім’я йому було Іксион. Сам Зевс, бог сонця, поважав його. Одного разу він покликав Іксиона на бенкет богів. Загордився Іксион, що він, смертний, бенкетує разом з небесними мешканцями. Хмільне вино вдарило йому в голову, і він забув про стриманість. Того дня серед бенкетуючих було чимало красунь-богинь. Багато хто з них, знаючи, які вони гарні, поводилися грайливо, зачіпаючи земного царя, але не на них звернув увагу Іксион, а на богиню Землі Геру. Гера відрізнялася серед усіх, але не своєю вродою, а гідністю, з якою трималася. У ній не було ні краплі кокетства, а її посмішка була такою ж чистою, як посмішка матері, яка дивиться на своє дитя. Усі присутні ставилися до неї з особливою повагою, на яку заслуговувала кохана Зевса.

Гарячий був Іксион і звик підкорятися пориву пристрасті, а не розуму, і вирішив він скорити Геру, але та уникла палких освідчень, зате Зевс помітив усе. Похмуро стало на душі в Зевса, насупився він, померкло сонце, і небо затягло важкими хмарами. Почав він думати, як учинити з цим зухвалим смертним, і погляд його впав на свинцеву хмару, що закрила небосхил. І звелів Зевс хмарі набути вигляду Гери. Миттю хмара почала стискатися, густішати, ставати плоттю, і незабаром поруч з богом сонця стояла точна копія його дружини. Її й послав Зевс до Іксиона.

Земний цар прийняв її за справжню Геру й зовсім утратив розум. Він уявив себе рівним до богів і почав перед усіма вихвалятися своєю перемогою над Герою. І тоді Зевс напророчив, що від любові Іксиона й хмари народиться потомство. І будуть це ні люди, ні звірі. Так виникли кентаври, вільне плем’я з розумом людини й силою та спритністю звіра. У спадщину від Іксиона їм дісталася гаряча й неприборкана вдача, а від хмари — любов до волі.

Поки Злата слухала історію, дорога звузилася й перейшла в стежку. Тепер двоє їхали так близько один від одного, що, коли Злата струшувала головою, щоб відкинути назад копицю волосся, золоте пасмо торкалося кентавра. Юнак-кінь оцінюючи подивився на дівчину й сказав:

— А ти дуже красива. Хочеш бути моєю подружкою?

Злата заливисто розсміялася:

— Останнім часом ти другий, хто мені це пропонує.

— А хто був першим? — войовничо запитав хлопчик-кентавр, усім своїм виглядом показуючи, що він не звик бути на других ролях.

— Зоряний Шейх.

Магічне ім’я зробило належне враження. Стрілець зупинився й витріщився на Злату, немов побачив її вперше. На обличчі його був написаний подив, змішаний з недовір’ям.

— І ти йому відмовила?

— Як бачиш, я тут, а не в зоряному палаці, — посміхнулася Злата.

Кентавр підбадьорився.

— Послухай, якщо станеш моєю подружкою, ти не пошкодуєш. Мій батько — ватажок кентаврів. Я теж буду ватажком.

— Не сердься, але в мене вже є дружок на Землі. Я обов’язково повинна до нього повернутися.

— Шкода. Ти мені дуже подобаєшся, — зітхнув юнак і зненацька довірливо зізнався: — Розумієш, воїн має право вибрати подругу. Уже три дні, як я маю зброю, а й досі нікого не вибрав.

Від колишньої пихатості й чванства юного кентавра не залишилося й сліду. Зараз Стрілець був просто розгубленим хлопчиськом. У засмученні юнака проступала така наївність, що Златі захотілося втішити його, як молодшого брата.

— Не засмучуйся, іноді свою пару шукають роками. Мені ще важче. Я пройшла довгий шлях, щоб знайти свого принца, але нас знову розлучили, і хто знає, коли ми знову побачимося, — сумно сказала вона.

Якийсь час вони їхали мовчки, а потім кентавр повернувся до Злати, й обличчя його осяяла широка посмішка.

— Я знаю, що робити. Я відведу тебе до Праматері Хмари. Вона живе в глибокій лощині й часто допомагає тим, хто просить її про це, — запропонував кентавр.

Розділ 15 Праматір Хмара

Злата не замислюючись пішла за новим знайомим. Стежка звузилася настільки, що двом на ній було не розминутися. Кентавр йшов попереду, а вершниця обережно їхала за ним. Іноді стежка наближалася так близько до урвища, що в Злати паморочилося в голові. Вона намагалася не дивитися вниз, і, хоча білогривий кінь Зоряного Шейха впевнено ступав по кам’янистих уступах, серце в неї завмирало, коли вона дивилася на гострі, наче зуби дракона, скелі, що нагромаджувалися далеко внизу Нарешті вони дісталися пологої кам’янистої площадки, за якою стежка обривалася, а в гори йшла наскрізна печера. Далеко в глибині світилося світло. Кентавр зупинився.

— Далі тобі доведеться йти самій. Праматір Хмара живе в лощині по той бік тунелю. Вона виконає тільки одне бажання — перше, яке ти висловиш, коли вийдеш на світло.

— Так просто? — здивувалася Злата. — Добре ж ви живете: що не забажаєш — відразу виконується.

— Бажати не так легко, як здається, — загадково промовив кентавр.

Злата посміхнулася і, торкнувши коня за вуздечку, направила його в темний коридор. Вона точно знала, що побажати. Однак варто їй було опинитися під нависаючим кам’яним склепінням, як зачарований тунель оточив її спокусами. Раптом її почала мучити спрага, а перед очима виник спокусливий келих з холодним лимонадом. Шипучі бульбашки піднімалися вгору, а по запітнілих стінках стікали крапельки вологи. «Хочу пити», — прошепотіла Злата. Спрага минула, але дівчину охопила сонливість. Очі злипалися, і вона ледь могла втриматися в сідлі. Їй здавалося, що вона бачить зручне ліжко. Хотілося впасти на м’які перини й заснути, не думаючи ні про що. Сонливість зникла через те, що Злату пройняв холод. Вогка сирість пробирала до кісток. Дівчина змерзла так, що в неї зуб на зуб не попадав. Вона готова була все віддати за теплу хутряну шубу, в яку можна закутатися, сховавшись від холоду. Несподівано потеплішало, і холод поступився місцем голоду. У роті в Злати вже давно не було ані крихти, а тут ще звідкись повіяло запахом свіжоспеченого хліба та смаженого м’яса. І вона промовила: «Як хочеться їсти».

У лічені хвилини, коли Злата їхала тунелем, час для неї сповільнив хід. Дівчину охоплювали різні бажання, але усі вони були далекі від того, заради чого вона опинилися тут. Тільки перед самим виходом з печери, вона раптом згадала про принца.

— Я хочу побачити свого коханого! — вигукнула дівчина й ступнула на світло.

Чари миттю зникли. Лише тепер до Злати дійшов зміст загадкових слів кентавра. Їй стало страшно при думці про те, що вона могла побажати сущої дрібниці, забувши про головне. Добре ще, що вона вчасно опам’яталася й побажала того, чого хоче понад усе на світі. Злата радісно розсміялася, і луна понесла її сміх ущелиною. Злякавшись своєї зухвалості, дівчина затялася й озирнулася. Вона стояла на невеликому майданчику. Навколо нависали химерно поїджені часом скелі. Внизу ущелина була затягнена непроглядною білою завісою. Хмара, що лежала в низині, розмірено здіймалася, начебто дихала.

«Мов жива. Напевно, це і є Праматір Хмара», — подумала Злата.

Дівчина спішилася й обережно підійшла до самого краю прірви. Опустившись на коліна, вона глянула вниз і неголосно запитала:

— Праматір Хмаро, ти чуєш мене? Будь ласка, зроби так, щоб я знову побачила мого принца.

Раптом з краю бескиду зірвався камінь і покотився вниз, натикаючись на зустрічні валуни. Відразу ж цей дрібний звук підхопила луна й перестук понісся, поступово затихаючи далеко внизу. Злата мимоволі відступила від прірви. І раптом чи то їй причулося, чи то й справді знизу пролунало приглушене зітхання. Дівчині стало якось моторошно. Притулившись до коня, вона боязко прислухалася, але не почула нічого, крім шуму вируючого гірського потоку. Більше їй не було чого залишатися в цьому чаклунському місці. Злата хутко скочила на коня й галопом помчала назад тунелем.

Розділ 16 Виконання бажань

Залишившись на самоті, юнак-кентавр вирішив повправлятися у стрільбі. Він накреслив шматочком вапняку на скелі мішень, дістав із сагайдака стрілу, але не встиг натягнути тятиву, як почув позад себе шарудіння. Озирнувшись, він побачив стару, але наступної миті видіння зникло. Юнак протер очі — на стежці нікого не було. Раптом йому знову привиділася худорлява фігурка. Цього разу стара з’явилася майже поряд з ним. Озираючись на всі боки, вона метушливо підбігла до кентавра.

— Ну що, Стрілець, красунечку чекаєш? Дуже шляхетно, що ти їй допомагаєш, але ж треба й про себе подумати, — хитро примружившись, сказала вона.

— Хто ти? — запитав кентавр, з цікавістю розглядаючи незнайомку. Він готовий був заприсягтися, що раніше ніколи не бачив її в цих краях.

— Я — щастя твоє. Звуть мене Віщункою з Лисячої Нори. Дивлюся я на тебе й думаю, гарна б з вас з дівчиськом вийшла пара, — Віщунка схвально поцокала язиком.

— Але в неї вже є друг, — сумно заперечив Стрілець.

— Неборака чекає та сподівається, а насправді він давно її забув, — змовницьки зашепотіла баба.

Почувши це, Стрілець не на жарт розсердився. Як можна обманювати таку славну й довірливу дівчину! Треба захистити її честь і провчити нахабу. Буйна вдача заграла в юному кентаврі. Він войовничо потрусив луком і вигукнув:

— Клянуся, я уб’ю його!

— А яка з того користь? Охолонь. Я тобі кращу пораду дам. Ось тобі дзеркальце — невеличке та непросте. Нічого не приховуючи покаже, як принц з іншою милується, — захихикала відьма.

Стрілець похитав головою:

— Думаю, золотоволоска дуже засмутиться. Краще я уб’ю зрадника!

— От завів «уб’ю» та «уб’ю». Тоді вона в зраду точно не повірить, стане по ньому сохнути й ще більше, ніж колись, любити.

— Так що ж робити? — розгубився юнак.

— Змусь її заприсягтися, що стане твоєю, якщо принц її зрадив. Уже вона сама розбереться, хто їй більше до серця: ти чи він, — стара впхнула юнаку дзеркальце й зникла.

Стрілець розгублено покрутив штуковинку в руках. Дзеркало було старовинним, помутнілим від часу, немов затягнутим серпанком минулих віків. У кількох місцях амальгама стерлася до чорноти. Ручка з почорненого срібла вигиналася у вигляді змії, а на оправі були викарбувані магічні руни.

Звідки взялася ця дивна стара, і що їй до Злати? З якої речі вона так піклується про неї? На словах бажає дівчині добра, але чи так це насправді? Та й дзеркало дивовижне. Тут напевно замішана чорна магія, а батько попереджав його триматися від чаклунства подалі.

Юнак розмахнувся й хотів було викинути дзеркальце в прірву, але передумав. А що, як Віщунка каже правду? Зрадника треба вивести на чисту воду. Хтозна, може тоді Злата віддасть перевагу шляхетному кентавру над жалюгідним чоловічком! Ото вже всі здивуються, якщо він приведе в стан земну дівчину та ще й таку красуню! Вона до пари лише богам. Юний кентавр уявив собі, як друзі заздритимуть йому, і міцніше стиснув срібну змію-ручку в руках. Магічні сили чаклунського дзеркала починали одурманювати його трунком ревнощів.

Тим часом Злата поспішала назад. Цього разу ні бажання, ні марева не переслідували її. Навкруги стояла темрява. Лише далеко попереду цяткою білів вихід з печери. Білогривий скакун упевнено ступав по кам’янистій підлозі вузького коридору. У мороці ночі він бачив так само добре, як при денному світлі. На душі в Злати було легко й весело, адже Праматір Хмара почула її прохання й неодмінно допоможе їй повернутися до принца. Златі не терпілося скоріше вибратися з тунелю та поділитися радістю зі Стрільцем.

«Він такий славний. Як мило, що він привів мене сюди. Якби люди вибирали собі братів, я б не задумуючись вибрала його», — подумала Злата і, мружачись, виїхала на світло. Біля самого входу на неї чекав юний кентавр.

— О, я не знаю, як тобі дякувати! — вигукнула дівчина, цмокнувши у щоку Стрільця, який остовпів від несподіванки.

— Виходить, ти вже все знаєш і згодна? — здивувався юнак, прийнявши її подяку за закоханість.

— Я добре знаю одне, що незабаром побачу мого коханого принца. А з чим я повинна погодитися?

— Заприсягнися, що якщо він проміняв тебе на іншу, ти станеш моєю.

— І не мрій. Він кохає тільки мене, — посміхнулася Злата.

— Якщо не заприсягнешся, я тобі принца не покажу, — затявся кентавр.

— Ти?! Покажеш?!

— Так, звичайно. У чарівному дзеркалі, — пояснив юнак.

— Отже, я не повернуся до принца, а всього лише побачу його здаля, — ледь не плачучи від досади, прошепотіла Злата.

Тільки тепер вона зрозуміла, що неправильно висловила бажання.

Однак слово — не горобець, вилетить — не спіймаєш. Треба дякувати долі й за цей маленький подарунок. Злата хотіла взяти в кентавра дзеркальце, але той, піддражнюючи її, сховав руки за спину.

— Спершу заприсягнися!

— Не буду я давати дурних присяг! — розсердилася дівчина.

— Як хочеш, — знизав плечима кентавр і зробив вигляд, начебто збирається кинути срібне дзеркало в безодню.

— Чекай! Я присягаюся! — скрикнула Злата й вихопила в Стрільця бажане дзеркальце. Дівчині так хотілося хоча б на мить побачити принца, що вона готова була заплатити за це й більш дорогою ціною.

Розділ 17 Неправда

Після трагічного весілля в королівстві була оголошена жалоба. Над вежами не майоріли різнокольорові прапори, і під склепіннями палацу не чулося сміху. Музиканти тинялися без діла. І співати, й танцювати їм суворо заборонялося. Усі штори на вікнах були щільно запнуті, і навіть у ясний день у залах панувала півтемрява.

Якщо якомусь цікавому промінчику світла й вдавалося просочитися в щілину між товстими фіранками, він відразу тонув у сутінках печалі. Сонце й радість зникли з палацу разом із прекрасною золотоволоскою.

Принц з ранку до ночі не відходив від кам’яної діви. Він заприсягнувся, що не заспокоїться, поки не знайде засобу повернути Злату до життя. Тому, хто зуміє зцілити наречену принца, було обіцяно щедру нагороду. З усіх кінців королівства та з заморських країн стікалися провидці й цілителі в надії знайти ліки від хвороби, але побачивши бездушну статую, вони лише розводили руками й, присоромлені, залишали палац. Час спливав, і принц цілком упав у відчай. Звідки йому було знати, що оживити камінь може тільки Віщунка з Лисячої Нори.

Поки цілителі чухали потилиці, чаклунка без утоми ворожила, спостерігаючи за кожним кроком дівчини. Чим далі просувалася Злата зоряним шляхом, тим похмурішою ставала Віщунка. Довідавшись, що навіть Зоряний Шейх не зміг затримати прекрасну мандрівницю, стара остаточно роздратувалася. Вона раз у раз шугала помелом мишей, які пищали, затіваючи метушню під столом, ганяла пугача, щоб не дрімав цілими днями безупинно, або сварила змію, щоб та не плуталася під ногами.

— Ох і настирне ж це дівчисько! Шейха навколо пальця обкрутила! А що як назад на Землю з’явиться! — репетувала чаклунка.

— Угу! — підтакував пугач.

— Що ти угукаєш! Краще б підказав, як її затримати.

— Пос-с-сій с-с-сумнів у ду-ш-ш-ші дівчиська, — просичала змія.

— Легко сказати, та важко зробити. Принц на інших і не дивиться, тільки про неї й думає, — огризнулася стара, але помізкувавши, вирішила: — Утім, є одна лазівка. Мені б тільки до людського світу потрапити, а там я це дільце швидко облагоджу.

Збуджено потираючи долоні, вона з новою завзятістю взялася до ворожіння, адже чарівникам і нечистій силі так само важко потрапити у світ людей, як і людям опинитися там, де відбуваються дива.

Але не даремно кажуть: на стрільця і звір біжить. Чи випадково, чи ні, якось увечері про Віщунку згадала юна герцогиня. Вона, набундючившись, сиділа у своїх покоях і нудьгувала. Та й як не нудьгувати! У королівстві стояла смертельна туга: ні балів, ні розваг. Агнеса замовила три нові сукні, купила п’ять капелюхів і сім пар взуття, але їй нікуди було вбиратися. Якщо так піде далі, можна постаріти, перш ніж принц надумає знову одружитися. Понад усе на світі Агнєсі хотілося стати королевою.

«Якщо стара відьма допомогла мені одного разу, чому б їй не допомогти вдруге?» — вирішила герцогиня.

Вона довго ламала голову, як викликати Віщунку — адже кучера за нею не пошлеш — і вирішила поворожити на картах. Якщо зійдеться найважчий пасьянс, то чаклунка неодмінно з’явиться.

Слуги й гувернантки давно спали, а ліжко юної герцогині залишалося не зім’ятим. У легкому капоті, облямованому гагачим пухом, Агнеса сиділа в острівці світла біля карткового столика й зосереджено розкладала пасьянс. Свічки плавилися в бронзовому свічнику, і віск химерними гронами стікав униз. По кутках кімнати причаїлися тіні, терпляче очікуючи, коли віск розтопиться, і вони зможуть вирватися на волю. Герцогиня поклала останню карту і, сплеснувши в долоні, вигукнула:

— Зійшлося!

Цієї миті годинна й хвилинна стрілки на великому годиннику, що стояв на підлозі, злилися на верхній позначці циферблата. Пролунав гучний бій годинника. З останнім ударом курантів вікно відчинилося навстіж, подув вітру задув свічки. Морок огорнув кімнату. Примарне місячне світло пролилося у відкрите вікно й блідою плямою вляглося на підлозі.

Герцогиня тріумфувала. Хто б міг подумати, що вона зможе керувати темними силами! Сівши на трон, вона покаже, що таке могутня правителька.

Раптом у квадраті місячного світла з’явився згусток пітьми. Він почав зростати й за мить перетворився на худорляву стару. Вона щось шепнула, клацнула пальцями, і свічки спалахнули знову, а тіні знехотя відступили.

— Що сумуєш, красунечко? Не знаєш, як принца приворожити? Ох і важке це завдання, — почала було Віщунка, але Агнеса перервала її.

— Я хочу стати королевою.

— Ну, це вже легше. Виходь заміж за короля, — порадила Віщунка.

— Він же старий! — скрикнула герцогиня і, подумавши, додала:

— До того ж він навряд чи погодиться одружуватися, поки принц оплакує свою бакалійницю.

— Значить, треба принца від нареченої відвернути, — сказала стара.

Уп’явшись пальцями в підлокітник кушетки, герцогиня нахилилася вперед і наказово промовила:

— Зроби це, і я щедро нагороджу тебе!

— Та мені нагород не треба. Я страх яка безкорислива. Труджуся з чистого догоджання, — хитро примружилася нічна гостя і швидко зашепотіла: — Ось що я тобі скажу. Нічною порою запроси принца до себе на дзеркалі ворожити, пообіцяй, що наречену побачить, та попроси принести червону троянду…

Поки Віщунка давала наставляння, в очах її спалахнув хижий вогник, як у звіра, який напав на слід і передчуває поживу. Герцогиня, затамувавши подих, слухала, щоб усе запам’ятати й нічого не переплутати. Закінчивши пояснення, стара витягла зі складок спідниці химерно закручену перламутрову морську черепашку й вручила її Агнесі.

— Якщо зробиш усе, що велено, принц побачить, як його наречена з заморськими шейхами розважається. Отут ти й спіймай у черепашку ті слова, які він першими вимовить. А я за мушлею не забарюся прийти, — відьма задоволено потерла руки й щезла.

Тієї ж ночі герцогиня написала принцу листа.

Розділ 18 Ревнощі

Злата з жадібністю вдивлялася в поверхню старовинного дзеркала, яке тьмяно відсвічувало. У потертому, подряпаному склі виднілися лише неясні обриси предметів. Ось звідкись із глибини з’явилося світло. У дзеркалі виникли розкішні покої, освітлені безліччю свічок. Злата раніше ніколи не бувала тут. Оздоблення кімнати відзначалося багатством і пишнотою. Стіни прикрашали гобелени зі солодкими пастушками в квітчастих капелюшках і їхніми кавалерами з мандолінами в руках. На бюро й етажерках з крученими ніжками громадилася безліч ваз, статуеток та інших дрібничок. Масивне трюмо в позолоченій рамі було заставлене усілякими флаконами парфумів і баночками з рум’янами й кремами. Усе говорило про те, що кімната належить дамі.

Чим більше Злата вдивлялася в дзеркало, тим більше засмучувалася: напевно, сталася помилка, і їй не судилося побачити принца. Раптом двері відчинилися, і до покоїв увійшов її наречений з червоною трояндою в руках. Він змарнів і зблід, але, як і раніше, був гарний собою. Злату охопило щемливе почуття туги. Вона віддала б усе, щоб хоча б на мить опинитися поряд з коханим.

Раптом Злата помітила, що принц не один. Йому назустріч вийшла хазяйка покоїв. У сукні зі срібної парчі, яка облягала її стан, вона була схожа на змію, гарну, але слизьку й безжалісну. Серце Злати заскніло від невідомого раніше почуття ревнощів. Їй хотілося замружитися й не бачити чужої кімнати й жінки-змії, але, не в змозі відвести очей, вона продовжувала дивитися, як принц простягає червону троянду незнайомці. Чорноволоса красуня взяла квітку й обернулася. На її губах грала задоволена посмішка.

— Герцогиня! — мимоволі скрикнула Злата.

Дзеркальце випало в неї з рук і розлетілося на друзки.

Лінія обрію стерлася. Важке сіре небо й сиве море злилися в суцільну мутну завісу. Хвилі вже не грали, як пустотливі баранчики, а вирували, піднімаючись усе вище й вище. Вони розлючено плювали піною на борти корабля, заливаючи палубу. Вітер заклично напинав вітрила: «Досить стояти! Час у плавання!». Але каравела кріпилася, борючись з натиском вітру та хвиль. Якір чіплявся за дно, що поросло водоростями, не відпускаючи її в дорогу без пасажирки.

Злата дивилася перед собою незрячими очима. Їй здавалося, що світ навколо неї гине і земля тікає з-під ніг. Заради принца вона готова була подолати всі перешкоди, але тепер поспішати більше нікуди. Краще б вона стала бранкою солодких мрій або залишилася лежати в жарких пісках пустелі! З заціпеніння її вивів наполегливий голос кентавра.

— Ходімо ж, швидше.

— Куди ти мене кличеш? — байдуже запитала Злата.

— До стану кентаврів, невже не ясно, що принц більше не любить тебе.

Бунтарський дух прокинувся в Златі. Вона гордо закинула голову та впевнено промовила:

— Це неправда! Він не міг мене розлюбити!

— Але він зрадив тебе! Адже ти сама бачила.

— Дзеркало бреше! Він ніколи не проміняв би мене на цю придворну ляльку. Я повинна повернутися до нього.

Мара тієї ж миті пройшла, і Злата зрозуміла, як нерозумно ревнувати до Агнеси. Напевно тут щось не так.

«Хтозна для чого принц приходив до герцогині. Він би теж здивувався, якби побачив мене в покоях Зоряного Шейха. Але ж я всіма думками, душею і серцем вірна тільки йому одному», — подумала дівчина, струшуючи з себе залишки сумнівів.

— Так нечесно! Ти заприсяглася й не можеш піти! — обурено крикнув юнак.

— Чи не ти мене зупиниш? — засміялася Злата і, пришпоривши коня, пронеслася повз ошелешеного Стрільця.

— Безчесна брехуха! Одержуй же за свою брехню! Не діставайся нікому! — неприборкана вдача кентавра притупила голос розуму, він поспіхом прицілився й спустив тятиву.

Стріла просвистіла й встромилася в шию коня. Білосніжний скакун Зоряного Шейха спалахнув і, наче бенгальський вогонь, розлетівся мільйоном сліпучих холодних іскор. Не встигнувши зрозуміти, що відбулося, Злата впала на землю й скотилася зі стежки. В останній момент вона дивом схопилася за понівечене деревце, що приліпилося до скелі, й зависла над прірвою.

Хирлява рослина напружено затріщала й нахилилася. Воно й так ледве чіплялося корінням за кам’янистий уступ, і тягар виявився для нього занадто важким. Злата з жахом зрозуміла, що довго не протримається. Вона намагалася не дивитися вниз, але і без того знала, що надії на порятунок немає. Ущелина безжалісно вищирилась гострим, як зуби хижого звіра, камінням.

— Допоможи мені! — благаючи покликала вона кентавра.

Вражений юнак схаменувся. Злі чари чаклунського дзеркала зникли, й жорстокість облишила його серце. Він кинувся на допомогу. Злата з останніх сил трималася ослабленими руками за кострубатий стовбур. Кентавр підбіг до краю обриву, опустився на коліна й простягнув їй руку. Злата зробила відчайдушну спробу дотягтися до неї, але її пальці зісковзнули, вона зірвалася й полетіла вниз. «От і кінець», — подумала Злата й замружилася. Серце її стислося в грудку.

— Праматір Хмаро, врятуй її! Прошу тебе, Праматір Хмаро! — по-дитячому витираючи сльози кулаком, заблагав Стрілець.

Несподівано Злата відчула, що приземлилася на щось м’яке й вологе. Дівчина розплющила очі й з подивом побачила, що під нею клубочиться і піднімається з глибин прірви сива хмара. Вона перекочувалася, обережно підтримуючи дівчину й піднімаючи її усе вище. Волога й тепла на дотик, вона була схожа на густий мох, що вкриває болотні купини. Хмара зрівнялася зі стежкою, де стояв кентавр, але не зупинилася, а попливла далі.

— Прощавай, мій молодший братику! Я завжди пам’ятатиму про тебе. Нехай тобі зустрінеться найкраща подружка! — помахала йому на прощання Злата.

— Прощавай, сестричко! Будь обережна! За Сузір’ям Кентаврів твій шлях лежить Сузір’ям Гончих Псів. Постарайся вдень здолати дорогу, яка веде через нього. Вночі люті Пси виходять на полювання, — крикнув їй услід Стрілець.

Злата захоплено спостерігала, як підіймається до гірських вершин. Стрілець звідси здавався таким крихітним, що міг би вміститися на долоні. Та й вся ущелина була немов іграшкова. Ліси, що покривали схили, були схожі на густий темно-зелений килим. Меж камінням срібною стрічкою петляла швидка річечка. Хмара піднялася до самісіньких гірських вершин. Тут панувала вічна зима. Сонце яскраво освітлювало злами неприступних льодовиків. Від разючої білизни снігу, що вкривав гірські хребти, боліли очі.

«Та ж я, упавши, опинилася на висоті», — раптом усвідомила Злата й з радості заплескала в долоні. Усе складалося не так вже й погано. Вона виконала дві умови з трьох.

Розділ 19 Сузір’я Гончих Псів

Хмара перелетіла через гірські хребти, і Злата завмерла від захоплення. Перед нею простягалася долина, яка сягала блакитної далечіні. На обрії, відмежовуючи землю від неба, вузькою стрічечкою виблискувало море. Злата пильно вдивилася в синяву, і їй видалось, що вона бачить на морі якусь цятку.

«Це моя каравела», — здогадалася дівчина, і серце її радісно забилося.

Хмара обережно опустила Злату на дорогу і, не кваплячись, попливла назад за перевал. Злата не знала, чи довго триває день і коли тут настане ніч, але вона прикинула, що шлях до моря не повинен бути занадто довгим. У дівчини за спиною начебто виросли крила, так легко й вільно вона просувалася вперед. Однак близькість мети виявилася оманливою. Злата стомилася йти нескінченною дорогою. Пейзаж був одноманітним, і дівчина перестала помічати його красу. Вона йшла як заведена й бачила лише сріблясту смужку моря, яка її так вабила.

Згущалися сутінки. Блакитна долина налилася синявою. Небо заволоклося поволокою, лінія обрію стиралася, але чим більш розмитою ставала межа між морем і небом, тим яскравіше розгорявся на ній малесенький вогник. Каравела, немов дороговказна зірка, вела Злату, не даючи збитися зі шляху. Зрозумівши, що ніч неминуче наздожене її в дорозі, дівчина в розпачі подивилася навкруги в пошуках притулку, але, на жаль, ніде не побачила ні кущика, ні деревця, ні нірки. Незабаром на долину непроникним покривалом опустилася пітьма, стерши грань між небом і землею.

«Тільки б не зустрітися з Гончими Псами», — як заклинання повторювала Злата, вперто продовжуючи йти.

Раптом вдалині вона почула протяжливе тужливе завивання, від якого кров застигла в жилах. Пси вийшли на нічну стежку й, зачувши здобич, співали страшну пісню перед тим, як почати смертельну гонитву.

Тоненька ниточка надії, що Пси попрямують в інший бік ледь жевріла в Златі. Дівчина побігла, час від часу боязко озираючись. Невдовзі вона помітила позад себе на дорозі неяскраве світло.

«Звідки тут вогонь?» — дивувалася дівчина, мимоволі сповільнивши біг.

Сяюча пляма наближалася, і Злата з жахом роздивилася, що це зграя Гончих Псів, схожих на привидів. Їхня шерсть світилися в темряві, віддаючи блакиттю, а в примружених очах горів лютий жовтий вогонь. Пітьма навколо страшних, випромінюючих фосфорне світло хижаків, здавалася ще більш непроникною і маслянистою. Пси невблаганно наближалися. У нерівній боротьбі переможці вже визначилися.

«Де шукати порятунку?» — гарячково міркувала Злата, відмовляючись прийняти безперечну істину: порятунку немає. Незабаром Пси наздоженуть її і пошматують. Собаки завжди переслідують того, хто тікає, поки не заженуть до смерті. Раптом Злата у відчаї подумала: а якщо зупинитися? Може, тоді собаки припинять погоню. Злата схопилася за цю думку, як потопаючий хапається за соломинку, але відразу визнала її безглуздість. Зупинитися — означало віддати себе на поталу лютим звірам. Однак іншого виходу не було.

Прикликавши усю свою мужність, Злата різко повернулася до собак обличчям. Від несподіванки звірі зупинилися. Вони дивилися на здобич злими бурштиновими очима, не знаючи, як діяти й чого чекати. Вибравши поглядом ватажка, Злата подивилася йому просто у вічі. Дві пари очей схрестилися в мовчазному двобої. Деякий час звір і людина стояли не ворухнувшись, немов статуї.

Нарешті звір не витримав і відвів очі. З усієї сили намагаючись побороти страх, Злата зробила крок до зграї. Пси глухо загарчали.

— Ну, що ви лютуєте? — Злата ласкаво звернулася до собак. — Хто переконав вас, що ви повинні нести страх і біль? Ви сильні, а сила повинна йти поруч з добром. Ви красиві й граціозні. Хто змусив вас бути нещадними й кровожерливими?

Собаки стояли, насторожено дослухаючись до її слів.

— Ви вільні й повинні приймати свободу інших. Я не тікатиму від вас. Від долі не втечеш. Я під вашою владою, — гордо закинула голову Злата.

Пси не нападали, але перемир’я звіра й людини було занадто слабким. Собаки розгублено дивилися на дівчину. Вони звикли до жорстокості й погоні. Вони знали, як загнати жертву, не даючи їй ні хвилини перепочинку, але ця істота поводилася за іншими правилами, не так, як інші. Вона трималася, наче була однією з них, рівною, вільною й незалежною.

Зграя дивилася на ватажка в напруженому чеканні. Знову очі Злати й звіра зустрілися.

Вичекавши мить, ватажок став повільно наближатися до дівчини. Злата розуміла, що звір не пробачить їй жодного неправильного руху. Страх скував її, але вона з усієї сили намагалася здаватися спокійною. Звір підійшов до дівчини й став поруч, ніби визнавши її рівність.

— Дякую тобі, вільний звіре, — зворушено прошепотіла Злата.

Ворожість зникла. Один за одним Гончі Пси ставали поруч з дівчиною, немов приймаючи її до своєї зграї.

Коли Злата знову вирушила в дорогу, Пси йшли, супроводжуючи її, як почесний ескорт. Кожен здивувався б, побачивши цю дивну процесію. Золотом виблискувало волосся дівчини, і сріблом відливала шерсть звірів, які гордо й велично йшли поряд.

— Овва, та ж я втекла, не тікаючи, — раптом вигукнула дівчина й сумно додала: — Ось я і виконала всі три умови, а каравела, як і раніше, далеко.

Собаки нащулили вуха, ватажок щось прогарчав, один із Псів відокремився від зграї, підійшов до дівчини й підставив їй спину, пропонуючи сісти. Зворушена, Злата не знала, що й думати. Осідлавши пса, вона обхопила його за шию.

Пси зірвалися з місця й понеслися вперед. Кілька разів під час дороги Злата змінювала «скакуна». Ніколи їй не доводилося переносити таку скажену гонку. Вітер свистів у вухах, іскри сипалися з-під лап, що світилися. Гончі Пси знали, що таке швидкість, і віддавалися їй до кінця, але вперше вони гналися не в ім’я біди, а заради щастя.

Стало швидко розвиднюватися, начебто хтось прибирав з очей Злати непроглядну чорну вуаль. Пси-привиди зблякли, посвітліли й розтали в передсвітанковому серпанку. Злата не встигла подякувати їм і здивуватися їхньому зникненню, як побачила перед собою море. Бурхливе й непокірне, воно милувалося своєю силою, перекочуючи величезні вали хвиль. А біля берега стояла прекрасна каравела з вітрилами, схожими на величезні пелюстки троянди. Злата відразу впізнала корабель своєї мрії. З каравели на берег були протягнені східці. Корабель чекав на дівчину. Збулося все, про що вона мріяла. Тепер випробування позаду, і незабаром вона зустрінеться з принцом. Злата весело розсміялася і попрямувала до східців. Тієї миті, коли вона збиралася ступити на трап, на берег накотила велика хвиля, обливши дівчину солоними бризками. З тихим шелестом відступивши в море, прибій залишив на піску химерно закручену перламутрову черепашку.

Раніше Злата бачила море тільки на картинках, і зараз їй все здавалося дивним. Підхопивши спідниці, щоб їх не замочило хвилями, дівчина підбігла до черепашки й підняла її.

«Я візьму її з собою і подарую моєму принцу, — вирішила вона. Кажуть, у черепашці чутно шум моря, ми вдвох будемо слухати його й радіти, що все так добре закінчилося».

Злата приклала черепашку до вуха й на свій подив почула голос принца: «Ах, Агнесо, я хотів би назавжди викреслити Злату зі своєї пам’яті».

— Он як ти мене любиш, мій невірний принце! А я ж бо думала, що ти опинився в покоях Агнеси випадково, так само як і я в Зоряного Шейха! — вигукнула Злата і щосили жбурнула черепашку в море.

В душі у Злати клекотіла образа. Вона жадала повернутися на Землю, щоб нагадати принцу про всі брехливі слова любові, що він говорив. Розлючена, вона побігла до східців, але варто їй було схопитися за поруччя, як гігантський вал ударився об берег.

Небо затьмарилось. Вітер люто рвав посірілі вітрила каравели, які не мали нічого спільного з пелюстками троянд. Східці зісковзнули з борту корабля, і вируюча вода поглинула їх. Хвилі жбурляли корабель з гребеня на гребінь, граючи в смертельну гру. Завивання вітру й гуркіт хвиль злилися в одне протяжливе чи то завивання, чи то стогнання. Каравела хилилася, з останніх сил намагаючись устояти перед натиском стихії. Якірний ланцюг натягнувся. Корабель напружено застогнав і, зірвавшись з місця, легко й вільно помчав по бурхливих хвилях у відкрите море.

Злата в розпачі дивилася, як її мрія віддаляється від берега. Незабаром море заспокоїлося. Лазур води злилася з синявою неба, і вже не було ні моря, ні неба, а лише одна блакитна безодня. Тільки біла хмара, зображення якої нагадувало вітрильник, маячіла вдалині, але й вона почала танути, поки не зникла остаточно.

У безкрайому Космосі, немов невагомі порошинки, пливли величезні валуни. На одному з них сидів і розмовляв сам з собою мудрець з двома обличчями. На колінах у нього лежала грифельна дошка. В одній руці він тримав величезну в’язку ключів, а в другій — шматочок вугілля.

— Шкода, вона втратила свою можливість, — сказав старець.

— Але ж вона ще може повернутися на Землю, якщо не забуде про все, — заперечив йому юнак.

— Так, але тепер за кожен крок їй доведеться платити. Вуглинка занадто мала, і як тільки вона спишеться до кінця, шлях на Землю буде закритий для неї назавжди, — сказав старець.

Янус схилився над грифельною дошкою й почав писати.

Розділ 20 Оракул

Злата безсило опустилася на пісок, обхопила коліна руками і, уткнувшись у поділ, безутішно заридала. Ніколи вона не почувала такої безпорадності. Дівчина не знала, як довго просиділа, оплакуючи свою нездійснену мрію. Біди й лихі пригоди часто переслідували її, але якою б гіркою не здавалася доля, Злата завжди сподівалася, що здолає всі випробування. Зараз у ній померла надія, і вперше в житті вона не сподівалася на краще.

Раптом почувся брязкіт, начебто кришталь розлетівся на безліч осколків, і дівчина побачила перед собою невидиму стіну з прозорого скла, у якій визвірившись гострими краями, зяяла діра. Ламані промені тріщин розбігалися на всі боки, як сітка зморщок. Злата не злякалася й не здивувалася, ніби знала, що так і має бути. Горе притупило почуття, і в неї не залишилося сил, щоб боротися за своє щастя. Їй було все одно: чи сидіти тут, чи йти далі. Мов уві сні вона повільно підвелася з землі й переступила через бите скло.

Тієї ж миті вхід за нею зімкнувся, і вона опинилася в овальному приміщенні, яке нагадувало каплицю. Злата була зовсім сама, і все-таки неясно відчувала чиюсь присутність. На вівтарі перед палаючою лампадою лежала розкрита книга. Скупе полум’я ґнотика було рівним, ніби намальованим. По обидва боки вівтаря били два невеликих фонтани шестикутної форми. Так само, як і підлога, вони були викладені кахлями з написаними на них таємничими символами. У каплиці не було ні дверей, ні вікон.

Несподівано біля вівтаря з’явилася фігура, закутана в широку білу мантію. Низько насунутий каптур приховував обличчя людини. І цього разу ні здивування, ні страх не ворухнулися в Златі.

— Я прийшла. Чого ти хочеш від мене? — втомленим і монотонним голосом запитала вона.

— Ти хочеш від мене… — немов передражнюючи її, луною відгукнулася фігура.

— Я нічого не хочу, — Злата безвільно опустила голову на груди.

— Тримай, — владно промовив незнайомець.

Дівчина підняла голову і, побачивши простягнену до неї химерно закручену перламутрову черепашку, мимоволі відсахнулася, як від отруйного павука.

— Боїшся? Це гарна ознака. Значить, твоя душа ще жива, — сказав господар каплиці. — Візьми та слухай.

— Я знаю, що почую. Це жорстоко, — відмовилася Злата.

— Так, набагато жорстокіше, ніж ти думаєш. Але тільки це поверне тебе до життя.

Злата почувала таку втому, що в неї не залишилося сил заперечувати й сперечатися. Дівчина покірно взяла черепашку й приклала її до вуха.

«Ах, Агнесо, я хотів би назавжди викреслити Злату зі своєї пам’яті! — вдруге почула вона, але тепер слова не викликали колишнього болю. Принц продовжував: — Але я не зможу зробити цього, навіть зараз, коли знаю, як легко вона забула мене заради заморського шейха».

Черепашка випала з ослаблених пальців дівчини.

— Значить, він кохає мене, — розгублено промовила вона і тієї ж миті зрозуміла всю жахливість того, що сталося. — Я сама зруйнувала своє щастя! Як могла я сумніватися в його коханні! Дурна, пустоголова ревнивиця!

Дивлячись на розлютовану золотоволосу тигрицю, було важко повірити, що хвилину тому вона була тихою і пригніченою. Опам’ятавшись, Злата кинулася на коліна перед людиною в білому.

— Заклинаю тебе, хто б ти не був. Допоможи мені повернутися на Землю. Підкажи, як виправити те, що я накоїла!

— Я не можу вплинути на твою долю. Я — Оракул і можу лише пророчити майбутнє.

— Скажи, чи зможу я повернутися до принца? — заблагала Злата.

— Перш за все випий з лівого джерела. Ти одразу забудеш усі тривоги й хвилювання і зможеш неупереджено слухати все, що почуєш далі.

Злата покірно зачерпнула долонею з джерела забуття і зробила ковток джерельної води, холодної й солонуватої на смак. Тієї ж миті тягар сумних спогадів спав з плечей мандрівниці, і її охопила небувала легкість.

— Тепер випий з джерела пам’яті, і ти запам’ятаєш усе, про що дізналася, — продовжував Оракул.

Вода в правому джерелі була теплою й трохи гіркуватою. Ледь пригубивши її, Злата відчула приплив сил, і всі її відчуття загострилися.

— Тепер запитуй. Твій час спливе, коли лампада згасне.

Невідривно дивлячись на жовтий язичок полум’я, Злата з надією запитала:

— Чи повернуся я на Землю?

— Твоя дорога пролягає через легендарну річку за назвою Лета, звідки немає вороття, її перетинають ті, хто закінчив свій шлях на Землі, але ти — інша справа. У тобі ще вирує життя, тому ти маєш вибір.

Оракул замовк, і Злата нетерпляче поквапила його:

— Не барися, скажи який?

— Ти можеш стати зіркою на небосхилі, й тоді про тебе складуть пісні та легенди, а можеш повернутися до земних побратимів.

Злата полегшено зітхнула і, не задумуючись, випалила:

— Я не хочу бути зіркою й героїнею пісень та легенд. Мені значно більше до вподоби залишитися земною дівчиною й жити біля мого коханого.

— Якщо наприкінці шляху ти будеш хотіти цього так само жагуче, як тепер, твоє бажання виповниться.

— Хіба я можу не хотіти цього? — здивувалася дівчина.

— Так, якщо втратиш зв’язок з усім, що для тебе дороге, і забудеш себе.

Полум’я гіпнотизувало Злату, і її почав змагати сон. А проте їй хотілося ще багато про що запитати таємничого співрозмовника. Вона спробувала відвести погляд від вогню, але не змогла. У напівтемряві їй примарився образ принца і, долаючи сонливість, що огортала її, вона запитала:

— Чи побачу я свого коханого?

— Ні.

— Як?! Значить, я не побачу принца?! — з жахом вигукнула Злата.

— Побачиш, — пролунала суперечлива відповідь.

— Що означають твої слова? У них немає рації, — промовила дівчина.

Полум’я лампади розпливалося перед її поглядом, втрачаючи чіткі обриси. Злата зробила ще одну спробу відірвати погляд від вогню, але сон оповив її, і вже провалюючись в забуття, вона почула голос Оракула:

— Ти побачиш його, коли твоє серце буде належати каменю.

«Якому каменю?» — хотіла запитати Злата, але сили залишили її, повіки стулилися, і полум’я лампади згасло.

Розділ 21 І усе кане в Лету

Коли Злата прокинулася, то побачила, що кругла каплиця з фонтанами зникла, начебто приснилася. Усе навколо було оповито густим білястим туманом. Невже бесіда з Оракулом була сновидінням? Ні, Злата пам’ятала солоний і гіркуватий присмак води з джерел, і кожне слово дотепер чітко лунало в неї у вухах.

Понад усе дівчину турбувало загадкове пророкування про те, що її серце буде належати каменю. Чи означало це, що принц теж перетвориться на статую? Але ж тоді вони зустрінуться тут, на зоряній дорозі. Гублячись у здогадах, Злата вирішила, що час сам підкаже відповідь. Головне — принц, як і раніше, любить її, а отже, не варто даремно побиватися про упущену каравелу. Треба йти далі й шукати Лету.

Поки Злата міркувала, туман почав розсіюватися, і з його завіси випросталась річка. Вона ліниво, наче знехотя, несла свої води, що відсвічували холодним металевим блиском. Рух їх був непомітним, майже невловимим. Скільки спогадів, почуттів і надій поглинули її глибини. Скільки поколінь приходило на Землю й ішло, канувши в Лету забутими назавжди.

Біля берега, злегка погойдуючись на хвилях, стояв човник без весел. Злата попрямувала до нього. Річкова галька шаруділа під ногами зовсім по-земному, і дівчині захотілося хоч трішки пройтися берегом, перш ніж вирушати в небуття. Вона зробила кілька кроків і раптом почула під ногами розгніваний голосок.

— Ходять і ходять, тупотять і тупотять. Ніякого спокою.

Злата подивилася вниз і побачила маленького рака-пустельника. Висунувшись з черепашки, він грізно ворушив малесенькими клішнями, а його випнуті очки оберталися, з подивом оглядаючи пришелицю.

Він виглядав так комічно, що Злата не могла стримати посмішки.

— Та ж ти не дух, — здивовано промовив рак.

— Здається, ні, — Злата нахилилася до незвичайного співрозмовника, щоб було легше розмовляти. Вона перестала дивуватися чудесам зоряної країни. Зрештою, якщо вона розмовляла з вітром, чому б не побалакати з раком-пустельником?

— Тож-бо я дивлюся, ти тупаєш, як бегемот, — буркотливо сказав рак і уїдливо додав: — Мабуть, у зірки мітиш? Зараз усі, кому не ліньки, подалися в зірки.

Рак був не найпривітнішою істотою на світі, але переправа через Лету лякала Злату, і дівчина була рада відтягнути час.

— Я зовсім не збираюся стати зіркою, — вона негативно похитала головою.

— Кого ти намагаєшся обдурити? — образився рак. — Ті, кого не цікавить слава, не вирушають за життя у вічність.

— Та я б із великим задоволенням проміняла славу на життя де-небудь у тихому усамітненому місці… — сказала дівчина.

Рак-пустельник подивився на неї з повагою й розчулено заявив:

— Повинен відзначити, ти дивне створіння. Звичайно ніхто не розуміє мого прагнення самітності. Але ж немає нічого кращого, ніж замкнутися у своїй черепашці й жити нікого не бачачи.

— Саме так! Нікого, — з почуттям підхопила Злата та мрійливо додала: — Крім принца.

Рак-пустельник у серцях махнув клішнею:

— Ну от, усе зіпсувала! Невже ти не розумієш, варто тільки з’явитися принцу, як місце вже не буде усамітненим. Що гарного, якщо цілими днями перед тобою маячітиме якийсь принц?

— Не якийсь, а найкращий, — посміхнулася Злата.

— Ти така ж дурна, як і інші. Чи варто шукати усамітнене місце, щоб потім притягти туди юрбу. Люди. Вони не мають ніякого смаку до життя, — презирливо фиркнув рак-пустельник і сховався в черепашці.

Злата постукала пальцем по кістяному будиночку, сподіваючись, що хазяїн ще з’явиться, але рак лише невдоволено буркнув у відповідь щось невиразне, давши зрозуміти, що він і так витратив занадто багато часу на порожні балачки.

Дівчина зітхнула й повернулася до Лети. Під час розмови з раком-пустельником вона відвернулася від майбутньої переправи, і зараз рішучості пуститися в плавання свинцево-сірою річкою в неї помітно зменшилося. Злата підійшла до самого краю води. Човник послужливо підплив і застиг біля її ніг.

— Що ж, через Лету — так через Лету. Ніякими обіцянками мене не змусять відректися від повернення на Землю, — підбадьорюючи себе, вголос сказала Злата й ступила в човен.

Вутле суденце захиталося, але швидко вирівнялося й попливло до іншого берега. Ніс човна плавно розсікав мутні води Лети. Злата згадала своє життя на Землі, батька, кімнату над бакалійною крамницею, довгі поневіряння й красеня-принца. Якою щасливою вона була, коли оголосили про їхні заручини! Як чекала на весілля! Думки її повернулися до церемонії вінчання. Вона чітко уявила радісний натовп на площі та собор у святковому оздобленні, освітлений сотнями свічок.

Раптом фата зірвалася з голови нареченої, порив вітру підхопив легку тканину і, граючись, поніс геть. Злата зойкнула й озирнулася. Білосніжне мереживо хмарою ширяло над рікою. Вітерець трепетним тремтінням пробігав по тонкій тканині. Погляд Злати був приклеєний до піни мережив над водою. Дівчину охопив смуток, начебто разом зі шматочком тюлю вона втратила щось незмірно більше. А пустотливий вітер, заплутавшись у фаті, усе підкидав її, не даючи упасти в річку. Нарешті йому набридла ця забавка, і він, кинувши її, полетів далі. Фата повільно опустилася на воду. Тієї миті, коли тканина торкнулася гладіні річки, що відсвічувала металевим блиском, і почала плавно занурюватися, перед очима Злати виник образ принца з діамантовою обручкою в руці…

Глибокі холодні води, не знаючи жалю, зімкнулися над мереживом, фата зникла, а разом з нею канули в Лету спогади Злати про урочисту церемонію вінчання і про те, що вона була нареченою принца.

Розділ 22 Діви-войовниці

Лета залишилася позаду. Дорога йшла повз апельсинові та лимонні гаї. Подекуди крупками стояли пальми, розкинувши у височині пір’ясте листя, схоже на опахала. Злата чудувалася дивовижним деревам і плодам, що були рідкістю в її краях.

Сонце хилилося до заходу. Його жовтогарячий диск завис над верхівками дерев, як гігантський апельсин. Злата брела навмання. Вона не знала, хто живе в цих краях і де знайти притулок на ніч. Ось уже вогненне кільце сонця торкнулося крон дерев і почало наливатися багрянцем, поки останній відблиск його не згас за лісом. Непомітно підкралися сутінки.

Злата вирішила, що настав час улаштуватися на ночівлю, і зійшла з дороги, присівши просто біля узбіччя. Стомившись за день, дівчина з насолодою лягла на килим із трав і відразу ж заснула, так ніби лежала не на голій землі, а на пухових перинах. Їй наснилося чудове покинуте місто. Злата блукала між залишених будівель, не зустрічаючи жодного мешканця. Тільки будинки дивилися на неї порожніми очницями вікон. Вона почула голоси й поспішила вулицею, сподіваючись за рогом зустріти хоч одну живу душу, але й там нікого не було.

Раптом хтось схопив Злату за плече. Вона хотіла закричати, але голос не слухався. Злата смикнулася і… прокинулася. Над нею схилилися чоловік десять воїнів у дивному одязі, схожому на лати римських легіонерів. Один з них торсав її за плече. Миттю звільнившись від оковів сну, Злата підхопилася й уп’ялася в незнайомців. У місячному світлі їхні шоломи й панцирі тьмяно відсвічували сріблом. Один з воїнів скинув шолом, і, на свій подив, Злата побачила жіноче обличчя й каштанове волосся, що розсипалося по плечах.

— Хто ви, жінки чи воїни? — запитала Злата.

— І те, й інше. Ми — амазонки. А хто ти? Як опинилася тут? І чи не задумуєш ти чого злого?

— Що ви! Я — проста земна дівчина. І все, чого хочу, так це повернутися додому, — запевнила Злата.

— Проста земна дівчина? — глумливо промовила амазонка, і її повірниці розреготалися. Несподівано обірвавши сміх, діва-войовниця оглянула Злату поглядом повним ненависті. — Тобі не обдурити нас. Так, ти — земна дівчина, але не така проста, якою хочеш видатися. Ти — Олена, та, через яку почалася кривава Троянська війна і сто років лилася кров людей і богів. Твоя краса сіє біди й нещастя. Ти заслуговуєш на смерть.

Амазонки войовничо схопилися за короткі мечі, що висіли в них за поясом. Злата не на жарт злякалася.

— Та ні ж! Мене звуть Златою. Я нікому не заподіяла лиха! — вигукнула вона.

Амазонки перезирнулися.

— Що будемо з нею робити?

— Візьмемо з собою до міста. Завтра уранці буде видніше. Там розберемося, бреше вона чи говорить правду, — відповіла брюнетка, що була за головну.

Вона дістала мотузку й почала скручувати Златі руки, щоб прив’язати її за кінським хвостом, але юна амазонка з розкішним кучерявим волоссям кольору стиглої пшениці зупинила її.

— Почекай, Аристеє. Хіба справедливо карати її за провину, яка ще не доведена? Пішки шлях видасться їй нескінченним. Прошу, дозволь їй поїхати зі мною. У мене сильний кінь, він витримає двох.

— Ти занадто м’якосерда до ворогів, Вего. Колись це погубить тебе, — похитала головою Аристея.

— Але вона не ворог, — м’яко посміхнулася дівчина.

— Нехай буде по-твоєму, але якщо вона збрехала… — амазонка войовничо схопилася за руків’я меча, і цей жест докінчив її фразу красномовніше за слова.

Злата з вдячністю сіла на коня позаду юної амазонки, і вони вирушили в дорогу. Дивлячись, що їх ніхто не підслуховує, Вега тихенько сказала:

— Не бійся, Аристея зовсім не зла. Просто амазонки змушені бути сильними й безжалісними, інакше чоловіки візьмуть гору над нами.

— Що поганого в тому, щоб бути під захистом чоловіків? — відмовила Злата.

Вега боязко озирнулася і, переконавшись, що ніхто не чув слів Злати, застерегла її:

— Не здумай нікому сказати про це. Подібними розмовами ти накличеш біду.

Злата не розуміла, що поганого в її словах, але, схоже, треба було придивитися до місцевих звичаїв, перш ніж щось говорити й робити.

Пізно вночі загін заїхав в оточене високою фортечною стіною місто. Злату замкнули в келії, де не було нічого, крім твердого ліжка, накритого тонкою ковдрою з верблюжої шерсті, і грубо збитого столу. Злата не сподівалася на привітний прийом і розкішні апартаменти, але була впевнена, що назавтра усе з’ясується і її відпустять. Щойно її голова торкнулася подушки, як вона заснула, як людина з чистою совістю, якій нічого боятися.

З першими променями сонця Аристея відімкнула двері й грубо розштовхала сплячу:

— Досить викачуватися, пестухо. Тебе хоче бачити цариця амазонок.

Своєю неприхованою ворожістю Аристея так і напрошувалася на грубість, але Злата стрималася, вирішивши, що розумніше притримати язика за зубами. Під конвоєм Злату повели до царського палацу. Сонце лише торкнулося плоских дахів будинків, вузькі вулички ще були оповиті прохолодним півмороком, але місто вже ожило. По дорозі до загону приєднувалися зустрічні амазонки, і коли Злата з конвоїрами підійшли до центральної площі, за ними йшов цілий натовп.

Величний білокам’яний палац височів над площею як свідчення могутності тутешньої цариці й вражав своєю суворістю. Жодна зайва деталь або непотрібна прикраса не порушували простоти гармонії. Широкі мармурові сходи вели до подіуму, де серед струнких колон підіймався трон, для того щоб цариця могла вершити суд на очах у підданих.

Натовп вибухнув гучним вітанням, коли правителька піднялася на подіум. Подібно ранковому сонцю діва-войовниця постала перед присутніми в усій красі. Сонячні відблиски вигравали на її зброї і золотих поножах. Голову цариці покривав золотогривий шолом. На боці в неї висів меч у піхвах зі срібла й слонової кістки, а щит був схожий на місяць, що сходить над поверхнею моря.

Сівши на трон, цариця наказала Аристеї говорити.

— О велика царице! Бранка стверджує, що вона — проста смертна, однак її краса посіяла сумнів у моїй душі. Чи це часом не нікчемна Олена, яка втягла Трою у вир війни?

— Ні, це не Олена, — відрубала цариця.

Злата переможно подивилася на Аристею.

Натовпом прокотився гомін, амазонки робили припущення, звідки з’явилася незнайомка і хто вона така. Цариця зробила знак рукою. Голоси змовкли, й у палаці запанувала тиша, тоді вона звернулася до Злати:

— Розкажи, як ти потрапила сюди?

Злата пам’ятала батька, бакалійну крамницю, дім, короткочасну зустріч з красенем музикантом і довгі поневіряння в пошуках його. Вона пам’ятала, як вони зустрілися знову і музикант виявився принцом, але що ж було потім? Чому вона переправилася через Лету? Як не силкувалася Злата, спогади вислизали від неї.

— Не пам’ятаю, — вона похитала головою. — Я знаю лише, що повинна повернутися на Землю. Там на мене чекає батько… — вона хотіла додати «і коханий», але вчасно осіклася, вирішивши, що про це краще промовчати.

— Ніщо не буває даремним. Якщо доля привела тебе до нас, значить, так треба. Ти залишишся серед нас, — сказала цариця.

Наперед виступила Аристея.

— Велика царице! Ця зніжена заброда нам не рівня. Чи означає це, що вона стане нашою рабинею?

Злата спалахнула. Вона не заслужила презирства, з яким про неї говорила Аристея.

— Я нічим не гірша за вас і не дозволю попихати собою, — крижаний тон, яким вона вимовила ці слова, не виразив гніву, що клекотав у її душі.

— А ти зухвала, — посміхнулася цариця. — Якщо зумієш у змаганні довести, що ти рівна серед рівних, нехай буде так.

Розділ 23 Посвята в амазонки

Натовп на площі розступився на боки, звільняючи місце для тих, що мали змагатися. Златі піднесли двосічну сокиру, меча й списа, щоб вона сама вибрала спосіб змагання. Злата в сум’ятті похитала головою:

— Я не володію зброєю.

— Ти не тільки слабка, але й боягузлива, — презирливо поморщилася Аристея.

— Я не поступлюся в сміливості жодній з вас, але не буду битися й тим більше завдавати болю навіть тобі, — гордо сказала Злата.

— Наша хоробрість перевірена в боях, — скипіла амазонка. — Царице, дозволь подивитися, чи така вона смілива під градом стріл, як на словах.

Верховна амазонка кивком дала згоду. Злату підвели до стовпа з прикріпленими до нього ланцюгами, але не прикували. Дівчина не знала, що затівається, але ні на що гарне не сподівалася. Амазонки на чолі з Аристеєю стали півколом на деякій відстані від стовпа. Аристея зробила знак, і діви-войовниці дістали луки. Злата з жахом дивилася на націлені в неї стріли. Вона обвела поглядом обличчя амазонок, але не знайшла в них жалю. Вони звикли підкорятися наказу. Лише Вега, потупивши очі, непомітно відвела лук убік. Златі залишалося примиритися з неминучим. Вона гордо закинула голову й подивилася просто в очі Аристеї.

Тятива забряжчала, як доторкнута струна. Стріла встромилася просто над головою Злати, ледь не зачепивши її волосся. Не встигла Злата опам’ятатися, як наступна стріла просвистіла в неї над головою. Амазонки по черзі випускали стріли, що втикалися поруч з живою мішенню. Златі здавалося, цей кошмар триває вічно. Останньою черга дійшла до юної Веги. Амазонка барилася.

— Досить! Тобі, Вего, слід бути рішучішою, — промовила цариця й звернулася до Злати: — Ти гідна бути однією з нас. Майбутнє покаже, навіщо тобі призначався цей шлях.

Натовпом прокотився гул схвалення, і Злата з полегшенням зітхнула. Правда, вона зовсім не збиралася ставати амазонкою, але зараз їй було не до того, щоб про це міркувати. Аристея підскочила до Веги, у люті вирвала стрілу в неї з рук і переломила об коліно.

— Ти молода й дурна. Думаєш, ти чиниш правильно, що виявляєш до неї жалість? Таким, як вона, не місце серед нас. Вона ще накличе біду, але буде пізно, — прошипіла вона й швидкою ходою пішла геть.

Келія, куди поселили Злату, мало чим відрізнялася від в’язниці. Світло проникало сюди крізь маленьке віконце, і навіть сонячні промені не могли скрасити голих кам’яних стін і такої ж підлоги. Ліжко, накрите напівпохідною верблюжою ковдрою, та стіл з мідним тазом і глечиком для вмивання складали нехитре обладнання кімнати. Під час мандрівок дівчині доводилося задовольнятися і меншим.

Набагато більше незручностей завдавав їй новий одяг. У коротенькій туніці й зашнурованих до колін сандаліях Злата почувала себе роздягненою, адже з дитинства вона звикла носити спідниці до п’ят. Однак до всього на світі звикають. У новому вбранні вона була дивовижно гарною. Білосніжна легка туніка, перехоплена на талії тоненьким паском, спадала м’якими фалдами, і на її тлі пишне золоте волосся Злати змагалося з сонцем.

Злата навідріз відмовилася носити зброю. Вона ніколи не брала участі в змаганнях з сили й спритності та не тренувалася в стрільбі з лука чи у володінні мечем, але звістка про її сміливість облетіла місто, і амазонки дивилися на її примхи поблажливо, тим більше, що вона не цуралася ніякої важкої роботи. Злата мила коней і чистила стайні, вигрібала сміття й відтирала величезні засмальцьовані казани. Аристея пильно стежила за тим, щоб новенькій не робили поступок, так що ввечорі Злата аж падала від утоми.

Незабаром новенька стала загальною улюбленицею. Вона нікому не суперечила, завжди була привітна й весела та не відмовлялася зробити брудну роботу за інших. Найбільше вони подружилися з Вегою. У вільні хвилини, які зрідка випадали, Злата вишивала для подруги візерунок на туніці, щоб відплатити дівчині за доброту. Злата і не знала, що це змінить її життя на краще. Оцінивши її рукоділля, амазонки почали навперебій просити Злату вишити туніки й плащі. Усе частіше дівчина залишалася вдома за п’яльцями, а незабаром її зовсім звільнили від іншої роботи. Цілими днями вона вишивала або навчала рукоділлю амазонок. Правду кажучи, войовничим дівам більше подобалося ходити на її заняття, ніж на уроки військового мистецтва. Деякі навіть намагалися прикрасити свої убогі келії плетеними серветками й вишитими фіранками. Одного разу, залишившись наодинці з Вегою, Злата сказала:

— Усе-таки голка з ниткою для жіночих рук миліші, ніж лук і стріли.

— Ти права, сестро, але якщо ми розучимося володіти зброєю, чоловіки підкорять нас собі, — заперечила Вега.

— Невже ви думаєте, що чоловіків можна здолати зброєю? Є спосіб набагато дієвіший, — розсміялася Злата.

— І ти знаєш його? — зацікавилася Вега.

— Звичайно. Про це знає кожна дівчина на Землі. Посмішка поневолить чоловіка скоріше, ніж меч і сокира.

— Ти смієшся наді мною! — образилася Вега.

— Анітрохи. Посміхнися чоловіку, будь з ним привітна та ласкава, і він зробить усе, що ти побажаєш.

Вега не дуже повірила в слова Злати, але все-таки задумалася. Подруги були нерозлучні. Увесь вільний час вони проводили разом. Вега вчила Злату звичаям і законам свого народу, а Злата розповідала подрузі про земне життя. Понад усе Везі подобалася історія кохання Злати. Тисячу разів вона чула про те, як Злата зустріла принца, переодягненого бродячим музикантом, і все одно знову і знову просила розповісти про це.

Розділ 24 Вигнання

Настало довге спекотливе літо. Сонце палило нещадно. Від розпечених будинків пашіло жаром. На батьківщині Злати літо бувало м’яким, і дівчина важко переносила спеку. На щастя, їй не доводилося працювати на осонні, однак незабаром і тінь приміщення перестала рятувати від задухи. Амазонки звикли без нарікань переносити і спеку, і холод. Вони стоїчно терпіли нестерпне пекло, але рухи їхні зробилися скупими й ледачими. Вега також дуже змінилася. Звичайно весела й життєрадісна, вона стала замисленою і часто сумувала. Подруги бачилися рідше. Іноді Вега не заходила по кілька днів.

Липень видався особливо жарким. Цілий день Злата сиділа в задушливій келії, час від часу змочуючи руки й обличчя водою з таза, але тепла, як молоко з-під корови, вода не давала прохолоди. Дівчина з нетерпінням очікувала заходу сонця. Липка й задушлива ніч опустилася на місто, але і вона не принесла полегшення. Злата вирішила відвідати подругу. Вийшовши з будинку, вона відразу зрозуміла: щось сталося. Вулицями до центральної площі зграйками сходилися амазонки. Злата спробувала розпитати, що сталося, але багато хто і самі не знали цього, а інші так поспішали, що від них не можна було толком домогтися відповіді. У всіх на вустах було лише одне слово «суд». Веги вдома не виявилося, і Злата поспішила на площу одна.

Тут уже зібрався неабиякий натовп. Смолоскипи в руках амазонок надавали площі лиховісного вигляду. Вогонь відкидав на обличчя дів-войовниць червонуваті відблиски і грав на латах зброї. Ті, хто не мав у руках смолоскипів, розмірено били мечами в щити, скандуючи «смерть — зрада, смерть — зрада». Страх витав над площею.

Злата пробиралася крізь натовп, намагаючись знайти Вегу, але це було все одно, що шукати голку в сіні. Раптом над площею пролунало шалене: «Ведуть!», і натовп, як бурхливе море, ринув уперед. Злату поволокло, немов билинку. Вона не пручалася й не намагалася йти своєю дорогою, тому що не можна противитися натовпу, отруєному злістю. Злату охопив підсвідомий страх, вона відчувала, що зараз має відбутися щось непоправне й жахливе. І тут вона побачила Вегу. Закривавлену й розшарпану, подругу списами підштовхували до ганебного стовпа.

«Смерть — зрада! Смерть — зрада!» — усе голосніше скандував натовп. Злата відчайдушно й люто кинулася крізь людський потік. Вона повинна пробитися до подруги. Тут якась помилка. Вега не могла стати зрадницею.

Зробивши останній ривок, Злата опинилася в першому ряду. Тепер вона побачила, що поруч з Вегою до ганебного стовпа прикували красивого, ставного юнака. Кров і бруд змішалися на його обличчі, але в погляді не було і тіні страху.

Коли на подіум зійшла цариця амазонок, і юрба на площі змовкла. Усі чекали суду. У дзвінкій тиші цариця звернулася до юнака.

— Як звуть тебе, нечестивцю, що насмілився викрасти нашу сестру?

— Альгаїр, — промовив юнак. — Ваша сестра ні в чому не винна. Я силою повів її.

Цариця звернула погляд до Веги.

— Я завжди говорила, що ти занадто м’яка і добром це не скінчиться. Але якщо він примусив тебе піти, ти можеш спокутувати свою провину, — процідила вона крізь зуби.

— О, велика царице! Альтаїр збрехав. Він не змушував мене піти з міста і ні в чому не винен. Я сама втекла з ним.

По площі пронісся гомін здивування, змішаного зі страхом.

— Навіщо?! — гнівно вигукнула цариця.

— Я люблю його.

— Не слухайте її, вона обдурює вас. Я змусив її піти зі мною, — закричав Альтаїр, намагаючись зірвати ланцюги.

— Ти брешеш, але чому? — цариця зміряла юнака крижаним поглядом, повним ненависті.

— Тому що я кохаю її більше за життя, — промовив Альтаїр.

Амазонки мовчки дивилися на юнака, готового віддати життя за їхню подругу, і в душах войовничих дів боролися суперечливі почуття. Цариця зрозуміла: треба терміново приймати рішення, інакше бойовий дух амазонок буде зломлений.

— Стратити! Смерть обом! — наче розлютований звір заревіла правителька.

— Стійте! — Злата безстрашно вибігла до ганебного стовпа й стала між засудженими та царицею, немов намагаючись захистити їх своїм тілом. — Прошу вас, будьте милосердні. Відпустіть їх. Вони нікому не заподіяли зла. Вони підуть і більше ніколи не повернуться в це місто.

— Стратити! — безжалісно відрубала цариця.

Злата опустилася на коліна.

— Прошу вас! Адже полонених можна викупити. Я готова заплатити за їхню свободу.

— Тобі нічим платити. Усе, що ти маєш, ти одержала від нас, — злобливо посміхнулася Аристея, яка стояла поруч.

Злата підвелася й підняла високо над головою руку з обручкою. Діамант спалахнув у світлі смолоскипів іскристими вогнями.

— У мене є перстень. Я віддам його вам.

Якийсь час цариця мовчала, а потім промовила:

— Я приймаю твій викуп. Сповіщаю, що нині, сьомого числа, сьомого місяця я дарую життя й волю Везі й Альтаїру…

— О, дякую вам! — вигукнула Злата, але цариця перервала її.

— Почекай, я ще не закінчила. Їхній злочин занадто великий, і тому відтепер вони вічно будуть у розлуці. Лише один раз на рік, сьомого липня, їм дозволено буде зустрітися на небосхилі.

Остання звістка засмутила Злату, але все-таки закохані могли бути щасливі хоча б раз на рік. Злата з легкістю зняла перстень, начебто він і не тримався на пальці, і відразу забула про те, що колись кохала.

Вегу й Альтаїра звільнили від кайданів. Зі сльозами на очах Вега кинулася до Злати.

— Дякую тобі, моя мила сестро.

Злата заговорила, і юна амазонка не впізнала своєї подруги. Перед нею була не весела й ласкава дівчина, а пихата й холодна гордівниця.

— Не варто подяки. Ми були подругами, і я повинна була допомогти тобі виплутатися з цієї історії. Навіщо тобі це знадобилося? Заради чого ти втратила все?

— Я кохаю його. Чи тобі не знати, що значить справжнє кохання! — захоплено вигукнула Вега.

— На щастя, я далека від подібних дурниць. Любов, страждання, зітхання — ні, ця маячня не для мене, — промовила Злата крижаним тоном.

Здивовані Вега й Альтаїр відійшли, але незабаром вони забули про все, крім свого кохання, тому що назавтра вони повинні були розійтися на різні боки. У ті ночі, коли з Землі видно Альтаїр, не видно Веги, а коли на небокраї з’являється Вега, зникає Альтаїр.

І тільки сьомого липня обидві зірки сяють разом, нагадуючи про своє кохання.

Злата повернулася, щоб піти до себе в келію, як раптом дорогу їй заступила Аристея.

— Велика царице! Ця смертна ніколи не стане однією з нас. Вона теж не може залишатися тут. Нехай іде слідом за Вегою. Це вона вплинула на нашу сестру, — скрикнула амазонка.

Амазонки любили Злату, але в словах Аристеї була частка правди. Усі чекали, що вирішить цариця, але Злата заговорила раніше. Вона тикнула в Аристею пальцем і глумливо промовила:

— Ти збираєшся вигнати мене? От смішно!

Дівчина вибухнула сміхом. Амазонки змовкли, не насмілюючись перервати її. Вони думали, що горе позбавило небораку розуму. Нареготавшись, Злата знову звернулася до Аристеї. У її мові не було й тіні божевілля.

— Запам’ятай, я іду і приходжу тоді, коли я цього хочу. І я можу знайти для себе місце набагато краще, ніж ваше сморідне місто, засиджене мухами. Я іду звідси, але будь певна, що мені не треба ні твого дозволу, ні благословення.

Амазонки в забобонному страху перезирнулися. Злату немов підмінили. У її погляді й інтонаціях була владність, якій могла б позаздрити й цариця амазонок.

— Не сердься на Аристею, вона не хотіла образити тебе. Ти можеш залишитися, — милостиво погодилася верховна амазонка.

— Велика царице, ви казали, що ніщо не відбувається даремно, і якщо я опинилася тут, значить це навіщось та потрібно. Час спливає, але ніщо не змінюється, і я починаю думати, що потрапила до вашого міста випадково. А тепер я повинна йти далі, щоб повернутися на Землю, де на мене чекає батько.

Принишклі амазонки розуміли, що лише Злата не помітила зміни, яка відбулася з нею.

— Йди! — відрубала цариця, ніби віддала наказ.

Вона знала: усе, що мало здійснитися, здійснилося. Вона не мала влади над земною дівчиною й не могла її зупинити, але хотіла залишити останнє слово за собою, адже не можна осоромитися перед підданими.

Аристея захоплено дивилася на нову Злату. Такою вона подобалася їй набагато більше. Амазонка підійшла до дівчини й підлесливо сказала:

— Ми могли б стати подругами.

— Я відвикла від друзів, — гордовито кинула Злата, повернулася і пішла геть.

Розділ 25 Повернення на круги своя

Рано-вранці, коли всі ще спали, Злата змінила вбрання амазонки на колишню сукню й пішла з келії, яка останні місяці була їй притулком. Схід затягнувся блакитним серпанком, але місяць чітко вимальовувався на поблідлому небосхилі. День ще не увійшов у свої права, і вузькі вулички тонули в сутінках. Двері й вікна будинків були відчинені навстіж, щоб пустити ранкову прохолоду перед тим, як почнуться нові тортури спекою.

Злата без жалю залишала місто. Швидкою ходою вона проходила повз будинки подружок, і жодного разу її не потягнуло зайти у відчинені двері, щоб попрощатися перед розставанням. Дружба й прихильність для неї більше не існували, а слова ніжності стали порожньою балаканиною. Вийшовши за міські стіни, дівчина навіть не озирнулася. Місто амазонок не принесло їй щастя. У душі Злати не було ні болю, ні радості, а тільки порожнеча, начебто щось померло.

Сонце піднялося високо, коли Злата вперше зробила привал. Вздовж дороги тягся апельсиновий гай. Дівчина зірвала соковитий плід, не поспішаючи обчистила його від шкірки й з насолодою простяглася в тіні дерева.

Приваблені солодким ароматом, прилетіли дві бджоли. Це були перші живі істоти, яких Злата зустріла, залишивши місто амазонок. Дівчина відламала шматочок апельсина, поклала на траву й почала спостерігати, як бджоли літали над частуванням, приміряючись, куди сісти. Їхнє розмірене дзижчання в пекучий день нагадало Златі дім, і дівчину з новою силою охопила туга. Сумні думки юрмилися у неї в голові.

— До чого всі поневіряння? Що я шукаю? Я повинна повернутися додому до батька, але чому мені увесь час здається, що за цим стоїть щось більше? Чому на душі в мене камінь, хоча я не бачу причин для суму? Чи причини є? Як мені знайти спокій? — скрикнула Злата й зніяковіло змовкла. Тільки тепер вона помітила, що говорить з собою вголос.

— З-з-заглянь у себе, — продзижчало у відповідь.

Брови дівчини здивовано піднялися. Невже це сказали бджоли, чи їй видалося?

— Заглянути в себе? Але як? — запитала дівчина.

Цього разу бджоли не удостоїли її відповіддю, вони зосереджено пили солодкий сік.

— Здається, одного разу мені вже пропонували щось подібне, — уголос міркувала Злата і трохи подумавши, згадала: — Правильно! Це було в квітучому саду, де стоїть Надхмарний Замок. Бриз говорив, що це сад моєї душі.

Якою вона була щасливою у весняному саду, звідки почалася подорож! А що якщо через нього лежить і шлях назад? Чим більше Злата міркувала, тим більше в неї уселялася впевненість, що тільки там вона знайде відповіді на питання, які мучили її. Де, як не у своїй душі, вона знайде бажаний спокій?

Дівчина рішуче підвелася, обтрусила спідниці й звернулася до бджіл, адже не дарма вони зустрілися їй на шляху:

— Якщо можете, вкажіть мені шлях у сад моєї душі.

Злата не здивувалася, коли бджоли облишили ароматний шматочок апельсина й полетіли, вказуючи дорогу. Дівчина поспішила за крилатими провідниками. Незабаром бджоли підлетіли до велетенського дерева. Не одне століття зустрічало воно весну. Його кряжистий стовбур був повитий плющем, а вузлувате гілля було схоже на натруджені старечі руки. Злата вперше бачила таке старезне дерево. Воно вселяло побожний трепет і повагу. Дівчина здивовано обійшла навколо товстючого стовбура й побачила дупло. Бджоли кружляли просто біля нього, час від часу поринаючи в темряву.

Злата стала навшпиньки, щоб зазирнути всередину, але де там. Тоді вона спробувала дістатися отвору по наростах на корі. Учепившись за плющ, дівчина заглянула в зяючу діру і, на свій подив, побачила, що в глибині щось світиться, але раптом її нога зісковзнула, і Злата впала на землю, так і не встигнувши роздивитися, що ж там таке. Заінтригована, вона знову полізла на дерево. Міцно схопившись за край дупла, дівчина вдивлялася всередину. Цікавість її розгорілася до краю. Вона вирішила будь-що дізнатися, що за скарб лежить на дні таємничого дупла. Злата підтяглася вище, звісилася через край і спробувала дістатися невідомого скарбу рукою, але не втрималася і, перекинувшись через голову, полетіла вниз.

Дівчина мимоволі замружилася, а коли розплющила очі, ні дерева, ні дупла не було й близько. Вона сиділа на землі, а трохи осторонь перед нею відкривався чудовий краєвид. Охоплений цвітінням сад піднімався терасами вгору. Дерева в білому вирі буяння квітів красувалися, як наречені у вінчальних сукнях. А в самому центрі саду над мереживними кронами височіли шпичасті вежі чудового замку, складеного з мелодії мрії.

Дівчину охопила радість, і вона щодуху кинулася туди, де панувала вічна весна, у надії забути свої печалі й знайти причину суму, який сушив її. Задихавшись, Злата забігла під покриття дерев. Білі пелюстки посипалися з гілок. Вони плавно падали, осідаючи на плечах і волоссі. І були вони холодними і недовговічними. І танули вони, і змішуючись зі сльозами, залишали вологі борозенки на палаючих щоках. Бо не пелюстки, а лапатий сніг вкривав сплячі дерева. Весна тут більше не жила. Сніг припорошив землю, і дерева стояли в мереживі, витканому інеєм.

— Бриз, де ти? — тихенько покликала Злата, але відповіддю їй була дзвінка тиша.

Дівчина покликала свого приятеля-вітра голосніше, в надії, що той почує і відгукнеться, але в саду панували холод і самотність. Злата поспішила до Надхмарного Замку. По засніжених стежинах вона піднімалася все вище, поки не опинилася на найвищій терасі перед входом до замку.

Грандіозна споруда була чудовою, як і раніше, але тепер стіни її були викладені не з сонячного бурштину, а з холодного місячного каменю, що горить зсередини блакитнуватим світлом, вікна — щільно зачинені, а сліпе скло замальоване морозним візерунком. Злата підійшла до прикрашених перламутром дверей і взялася за ручку з кутого срібла. Як і колись, її пальці нічого не намацали, але двері повільно відчинилися самі собою. Широкі сходи з білого мармуру вели сходинками нагору. Дівчина знала, що насправді це тільки здається, але все-таки без страху зробила перший крок і… ледь не впала. Здивована, вона знову спробувала зійти сходами й знову зазнала невдачі. Злата з усієї сили намагалася злетіти над мармуровими сходами, але, на жаль, вона розучилася літати. Шлях у Надхмарний Замок Мрії був для неї закритий. Зрозумівши, що всі спроби марні, Злата розсерджено відвернулася.

— Ну й нехай! Обійдуся і без пустих вигадок! — вигукнула вона.

І раптом вона згадала, що в саду є ще одне місце, з яким пов’язане щось дуже важливе. Таємний грот — саме він дасть відповіді на багато запитань! Дівчина відчула хвилювання. На жаль, вона забула, що бачила в гроті вперше, але тепер вона неодмінно повинна побачити та пригадати все.

Поспішаючи, начебто вона могла спізнитися, Злата попрямувала в потайний куточок саду. Вона легко знайшла його, хоча зима тут попрацювала на славу. Засніжений грот нагадував волохату морду велетенського звіра, з розверзнутої пащі якого стирчали крижані зуби сталактитів.

Запорошеною снігом стежинкою Злата підбігла до входу і почала відбивати бурульки. Робота виявилася нелегкою. Пальці задерев’яніли від холоду, але дівчина не відступала, і її праця була винагороджена. Одна з гігантських бурульок відламалася і з гуркотом упала на землю. Злата спробувала пролізти в щілину, яка утворилася, і ледь не заплакала з досади. За бурульками вхід сковував лід. Даремно дівчина намагалася продихати віконце хоча б розміром з монетку, даремно била кулачками й каблуками. Непроникна товща льоду зберігала таємниці краще, ніж замки й засуви. Секрет грота був втрачений назавжди.

Зимовий сад здавався непривітним і пустельним. Більше Златі нічого було тут залишатися. Зігнувшись від холоду, вона поплелася геть. Мороз усе дужчав. Білий лапатий сніг мовчазно й понуро сідав на землю, замітаючи доріжки. У пошуках виходу дівчина плутала між деревами, раз у раз провалюючись у замети. У легкій сукні мандрівниця промерзла до кісток. Іній лежав на її густих віях, ніжні руки посиніли від холоду, атласні черевички не зберігали тепла, і бідолашній здавалося, що вона ступає по снігу босоніж. Ще недавно Злата сподівалася знайти тут порятунок від туги, що оселилася в її серці, а тепер не сподівалася вирватися з зачарованого місця.

Настали ранні зимові сутінки. З низького білястого неба, як і раніше, сипав сніг. Злата вимоталася й безсило опустилася на землю. Вона більше не відчувала ні болю, ні холоду. Марева обступили дівчину Вона згадала домівку, час, коли вони з батьком сиділи біля каміна. Жаркі поліна весело потріскували за чавунними ґратами, а біля вогню лежала, згорнувшись калачиком, кішка. Посеред кімнати стояла ялинка, прикрашена саморобними прапорцями й цукерками в яскравих обгортках. У будинку витав свіжий запах смоли. Маленьким дівчам Злата раз у раз бігала подивитися, чи не приніс Дід Мороз подарунки. Напевно, це і було щастя.

— Е-гей, так ти зовсім змерзла, — почула вона незнайомий голос.

Крізь дрімоту Злата відчувала, як хтось розтирає її руки та щоки. Дівчина розплющила очі й крізь іній, що осів на її пухнастих віях, побачила незвичайного старого з густою білою бородою до пояса. Його було неможливо не впізнати. У розшитій зірками шубі, підперезаний червоним поясом, у шапці, облямованій хутром, він був знайомий усім дітям і дорослим. Скільки див довелося побачити Златі, але живий Дід Мороз був найдивнішим.

— Я сплю? — прошепотіла вона.

— На щастя, ні. Вчасно ти про мене згадала, а то могла б і навічно заснути, — похитав головою старий. — Ну, нічого. У мене в хаті за чайком швидко відігрієшся.

Він підхопив знесилену дівчину й легко, як пушинку, поніс до себе.

— Та я сама піду. Важко ж, — сказала Злата.

— Що ти, мила. Я до важкого звичний. Під Новий рік кожній дитині подарунок принести треба. Іншим разом з мішком так наносишся, здається більше не встанеш, та ні, я хоч і сивий, а міцний, — розсміявся старий.

Даремно, що його називали Морозом, від нього віяло таким дивним теплом і спокоєм, що Злата, як маленька дівчинка, з вдячністю обхопила старого за шию. Незабаром за деревами з’явився вогник. Дід Мороз вийшов до маленької сторожки. Величезна сніжна шапка насунулася на дах, і через це хатинка була схожою на замет. Під карнизом, мов скляні гірлянди, висіли блакитні бурульки. Зі слюдяного віконця лилося тепле жовте світло.

Старий статечно обтрусив валянки на порозі та зайшов до сіней, занісши з собою клуби морозного повітря. Дід Мороз посадив гостю ближче до печі, вкрив її теплою ковдрою і сказав:

— Зараз чаювати будемо.

Незабаром на столі з’явився начищений мідний самовар, чашки з блюдцями й нехитре частування: рум’яні калачі та бублики з маком.

— Пригощайся, не соромся. Ось тобі варення малинове, від нього будь-яка хвороба втече, — пригощав Злату гостинний хазяїн.

Злата з жадібністю обхопила змерзлими пальцями чашку і, відсьорбуючи гарячий чай маленькими ковтками, з цікавістю розглядала старого. Дід Мороз начебто повернув її в далеке дитинство.

— А як ти опинився в моєму саду? — запитала Злата.

— Довго пояснювати. Вважай, дівчинко, що я тутешній садівник, — старий пустотливо підморгнув.

— Ти — садівник?! — здивовано скрикнула Злата. — А я ж бо думала, що ти…

Дівчина прикусила язика й не закінчила фразу. Ото б посміявся старий, якщо б довідався, що вона прийняла його за Діда Мороза! Спогади дитинства померкли.

Тепер, коли Злата дізналася, що перед нею всього-на-всього слуга, вона по-новому подивилася на старого. Не дивно, що він зі шкіри пнеться, щоб догодити хазяйці. Гордівниця оглянула старого оцінюючим поглядом і глумливо запитала:

— І що, ти справляєшся з садом?

Нотки презирства в голосі Злати не випали з уваги хазяїна.

— Справитися не важко. Усе одно в ньому нічого не росте. Сад же мертвий і холодний, як твоя душа, — почула вона у відповідь жорстокі слова.

— Брешеш! Він не мертвий. Після зими завжди настає весна, — гарячково заперечила Злата.

Старий лише похитав головою:

— Ні, голубонько. Бувають місця, що вічно льодом скуті. Поки у твоїй душі живе казка і пам’ять про дім, у ній ще є місце для тепла. А як це піде, то прощайся з весною назавжди, — старий, згорбившись, відвернувся.

Злата відчула щемливу тугу. Вона з благанням кинулася до старого:

— Виходить, ти таки справді Дід Мороз! Пробач мені, будь ласка. Я сама не знаю, що говорю. Мені так тяжко й погано. Я шукаю вихід і не бачу його. Я намагаюся відповісти на питання, але мені здається, що чим далі, тим менше розумію, що відбувається. Немов у моєму житті було щось важливе, що я втратила, і якщо не знайду втрату, то мені не варто жити, — дівчина гірко заплакала, давши волю сльозам.

Старий ласкаво погладив її по волоссю.

— Досить тобі. Може, не все так погано. Я б із радістю допоміг тобі, якби знав як.

За грубкою цвіркнув цвіркун, Дід Мороз прислухався, а потім, ляснувши себе долонею по чолу, розсміявся:

— Але ж точно! Як я сам не здогадався! Його Високість говорить, що нам допоможе Його Світлість!

Від такої дивної тиради Злата навіть перестала плакати.

— Це що, придворні? — несміливо запитала вона.

— Ні, придомні. Надворі вже занадто холодно, — відповів старий і, помітивши на обличчі Злати здивування, пояснив: — Ми в хатинці втрьох живемо. Цвіркун над грубкою місце облюбував. Дуже йому подобається вище забратися та зверху за усім спостерігати. От я і прозвав його Високістю. У Його Високості талант рідкісний. До того задушевно вечорами пісні виспівує, що ніяких музикантів не треба. А Його Світлість — це світлячок. Він улаштувався в ліхтарі та не в простому, а в чарівному. Варто Його Світлості ліхтар запалити, як можна подивитися, що на землі колись робилося. Якщо він твоє минуле покаже, може, ти згадаєш, заради чого варто жити.

— От добре! — з вдячністю вигукнула Злата.

Сльози відразу ж висохли, і вона знову посміхалася.

Старий понишпорив на печі й дістав мідний ліхтар, усередині якого на маленькому ліжечку спав світлячок. Дід Мороз постукав нігтем у скло.

— Ваша Світлосте, настав час прокидатися. Покажи нашій гості чарівний ліхтар.

Світлячок солодко потягнувся й розплющив очі. Якийсь час він заспано дивився на Злату, а потім обернувся до старого. Той без слів зрозумів прохання Його Світлості та попросив Злату:

— Треба, щоб ти згадала що-небудь зі свого минулого, інакше нічого не вийде.

Злата на мить замислилася і чітко уявила собі дім і бакалійну крамницю. Тієї ж миті світлячок у ліхтарі спалахнув зеленим вогником. Його крильця блищали усе яскравіше, поки ліхтар не розгорівся рівним світлом, а жучок став зовсім непомітним. У скельці ліхтаря замигтіли знайомі картини. Злата зачаровано дивилася, як до бакалійної крамниці під’їжджають вози й карети. Як вельможі та кавалери схиляють коліна перед красунею-бакалійницею, а вона глумливо відкидає їх одного за іншим.

— О, я пам’ятаю це! Може, заради цього і варто жити, — вигукнула Злата, заплескавши в долоні, але, подумавши, додала: — Хоча не впевнена.

Клубок її життя розмотувався назад. Від красуні гордівниці відвернулися друзі, але Злата і бровою не повела. Поступово дівчина помітила, як її близнючка в ліхтарі почала робитися некрасивою на очах. Її волосся потьмяніло й стало схожим на прілу солому, плечі зсутулилися, на носі виступило потворне ластовиння. Ну звичайно, адже Злата була красивою не від народження. Вона заплатила за незвичайну красу лагідною й доброю вдачею, перетворившись на жорстокосерду гордівницю. Злата не бажала, щоб їй нагадували про колишню зовнішність.

— Я не хочу більше дивитися! — відвернувшись, капризно крикнула вона.

— Чому? — щиро здивувався старий. — Подивися, з якою щирою відданістю й любов’ю до тебе ставилися друзі. Може, заради цього варто жити?

— Ти що, здурів?! Щоб я знову стала потворою! Нізащо!

Злата схопила ліхтар і спересердя кинула ним об підлогу. Миттю дівчину огорнула імла, і вона назавжди забула рідну домівку.

Розділ 27 Чаша терезів

Сиза імла оповила все навкруги. Небо й земля змішалися в суцільне полиняле місиво. Хуртовина кружляла в божевільному танці все швидше й швидше. Поземка замітала всі дороги й шляхи і, здавалося, земля тікає з-під ніг. Злату несло, як піщинку. Вітер шаленів, шматував мереживний одяг і штовхав у спину, але дівчина не відчувала ні болю, ні втоми, а лише смертельну тугу і бажання, щоб усе це скоріше скінчилося.

Раптом заметіль ущухла. Тільки тепер Злата побачила, що під ногами в неї іскриться не сніг, а зоряний пил. Небо вияснилося, і на ньому засяяли надзвичайно великі зірки. Здавалося, вони не справжні, а вирізані з фольги й розвішані по небосхилу, як ялинкова сухозлітка. У тиші, яка запанувала навкруги, Злата чула стукіт свого серця, і зірки пульсували в такт ударам. Ось одна зірка зірвалася з місця і, залишаючи за собою вогненний хвіст, помчала вниз. За нею полетіла друга, третя… Небосхил, наче блискавки, освітили їхні сяючі шлейфи. Зірки плавно приземлялися біля Злати й перетворювалися на дівчат. Вони були схожі, як сестри. Довге розпущене волосся небесних красунь іскрилося зоряним вогнем. Шкіра їх була матовою і блакитною, а по легенькому одязі при кожному русі пробігали вогненні сполохи. Дівчата-зірки оточили Злату, і їхні голоси задзвеніли, як дзвіночки:

— Простися з землею. Летімо з нами. Ти будеш нашою молодшою сестрицею. Ми будемо піклуватися про тебе, пошиємо одяг з місячного срібла й вишиємо його сонячними променями.

— Ви — небесні русалки, — зрозуміла Злата.

Дівчата презирливо пирхнули й ображено промовили:

— Не прирівнюй нас до русалок. Вони всього лише утоплениці, земна погань. Ми — астралії, діви-зорі, і живемо в небесах. Не багатьом смертним дана можливість стати зіркою. Хочеш жити з нами?

— Не знаю. Я ніколи не чула про вас, — похитала головою Злата.

Небесні діви почали наввипередки розповідати історії свого життя, але їхні голоси злилися в суцільний передзвін, так що Злата не зрозуміла жодного слова. Нарешті багатоголосий хор змовк, і одна з астралій сказала:

— Тепер ти бачиш, що кожна з нас колись була нареченою, але так і не встигла стати дружиною. Ми пішли на небо просто від вівтаря в день весілля, але не шкодуємо про це. Ми більше не страждаємо й не мучимося. Ми знайшли спокій. Хочеш стати однією з нас?

— Не знаю. Можливо, — невпевнено відповіла Злата.

— Ну то зречися Землі, ходімо з нами, і ми будемо разом сяяти на небі, звисока дивлячись на людські турботи.

Злата вирушила за астраліями, але раптом зупинилася й похитала головою.

— Мені дуже хочеться спокою, але я не можу зректися Землі. Я повинна повернутися. Хоча не можу згадати навіщо, — розгублено додала вона.

— У спогадах немає спокою, вони здатні лише роз’ятрити душу. Якщо ти хочеш абсолютної душевної рівноваги, не копайся в минулому, — солодкоголосо вмовляли її зоряні діви.

— Ні. Щось тримає мене, ніби частина мене залишилася там. Я повинна зрозуміти, що манить мене на Землю, — рішуче відмовилася Злата.

— Хай буде по-твоєму. Зваж усе — і ти зрозумієш, у чому твоє щастя, — закивали красуні.

Астралії розступилися. Чорний небосхил немов прорвало, і з зяючої діри полився сніп світла. Трохи віддалік від Злати стовп світла вихопив з пітьми сузір’я Терезів. Зірки потьмяніли в блакитному промені, і на місці сузір’я виникли гігантські терези, на зразок аптекарських.

Одна з дів простягла до терезів руки й урочисто промовила:

— Ці терези не можна обдурити. Вони зважують почуття й думки, і допоможуть тобі зробити вибір. А тепер скажи, чи хочеш ти стати зіркою?

— Не знаю, — зізналася Злата.

Порожні чаші терезів заколивалися у пошуках рівноваги.

— Хочеш забути біль, страх, переживання?

— Так, — сказала Злата.

Маленька зірочка, як гирка, упала на праву чашу терезів, і вона злегка опустилася.

— Хочеш стати володаркою своїх почуттів, а не їх рабою? — наполегливо продовжувала астралія.

— Хочу, — кивнула Злата.

Права чаша ще сильніше перетягнула ліву.

— То ходімо ж з нами! — поманили дівчину зоряні красуні.

Але Злата відсторонилася:

— Ні, спочатку я повинна дізнатися, що є дорогого моєму серцю на Землі.

Вона глянула на терези в очікуванні відповіді.

Повітря над лівою чашею згустилося й поступово на ній виникло видіння: чудова статуя з білого мармуру, а поруч неї сумний юнак.

Злата дивилася, і її охопило дивне хвилювання. Серце радісно затремтіло, а на віях заблищали сльози. Вона зрозуміла, що з такою силою манило її до Землі.

— Я люблю, — ледь чутно прошептала дівчина та голосно додала: — Я не можу піти одна.

— Невже ти любиш?! — здивовано перезирнулися астралії.

— Хіба можна не любити її? Які досконалі лінії! Скільки життя в камені, скільки грації та краси! Дивно, але в мене таке відчуття, начебто вона — частина мене. Ця статуя повинна бути моєю, — як уві сні вимовила Злата, зачаровано дивлячись на кам’яну статую.

— От невдача. Ти закохана в статую? Але вона належить принцу, — заперечили астралії.

Погляд Злати без інтересу ковзнув по юнакові, й вона наполегливо промовила:

— Мені вона потрібна більше! Я не знаю, хто ця кам’яна діва, але моє серце належить їй, начебто ми — одне ціле. Я не в змозі залишити її!

— Ти можеш одержати статую, але за це треба заплатити, — загадково посміхнулися небесні діви. — Чи готова ти заради цього на все?

— О, так! — не вагаючись відповіла Злата.

Цього разу заговорила тільки одна красуня. Голос її лунко відбивався в тиші, яка запанувала.

— Прибери принца з дороги. Доти, поки він живий, статуя буде належати йому, і ти не звільнишся від земних оков.

Злата не помітила, звідки в однієї з астралій з’явився позолочений лук з тонкою тятивою, схожою на павутинку в місячному світлі. Вона простягла його Златі, і та несвідомо взяла зброю в руки. У руках іншої небесної красуні блискавкою спалахнула вогненна стріла, але вона не обпекла пальців Злати.

Дівчина подивилася на статую і повільно перевела погляд на принца. У душі її не ворухнулося ні жалості, ні страху перед тим, що вона збиралася зробити. Земне життя перестало мати для неї вартість. Злата без вагань підняла лук і холоднокровно націлилася, спрямувавши вогненний наконечник стріли просто в живу мішень.

Розділ 28 Постріл

Мовчазний собор мав урочистий вигляд. У розсіяному світлі, що сочилося крізь вітражі, тьмяно виблискувало золотом багате оздоблення вівтаря. Вкриті вишуканою ліпниною колони підносилися вгору, підтримуючи величний купол. Біля стін стояли статуї святих зі скорботними, сповненими високого чуття, обличчями. Лише мармурова статуя дівчини перед вівтарем виділялася з загального настрою суму. У ледь помітній посмішці й у відкритому погляді кам’яної діви світилася радість, а поза була такою природною та живою, немов вона зупинилася тільки на мить і ось-ось зітхне й опустить простягнену руку.

Посеред величезного безлюдного приміщення юнак поруч з позбавленою життя статуєю здавався маленьким і безпомічним. Ось уже багато місяців щодня принц приходив на побачення зі своєю коханою, розмовляв з нею, начебто вона могла чути, звіряючи їй свої думки й розповідаючи про те, що відбулося в королівстві. У ньому жила запекла надія, що коли-небудь його любов розтопить камінь, але дива не відбувалося. Мармурова красуня залишалася холодною та бездушною.

Сонячні промені, заломлюючись крізь кольорові скельця, розкидали по підлозі різнобарвні плями. Одна з них, яскраво-червона, виплеснулася просто на витончену руку кам’яної діви й забарвила її в червоний колір, начебто обагрянивши кров’ю. Принцу стало недобре. Його охопив підсвідомий страх, немов серце стиснули крижані лещата. Він спробував скинути з себе мару, але вона насувалася з новою силою. Йому подумалося, що над Златою нависла невідома небезпека і якщо він не захистить її зараз, то втратить назавжди.

Туго натягнута тятива в очікуванні завмерла в пальцях Злати, щоб за мить розпрямитися, випустивши на волю вогненну стрілу. Дівчина цілилася холоднокровно й точно.

— Я б віддав за тебе життя, але не знаю, як допомогти тобі! — вигукнув принц, вклавши в слова весь запал своєї любові.

Юнак рвучко взяв простягнену руку статуї у свої долоні.

Стріла була готова зірватися в смертельний політ, коли Злата раптом відчула дотик до своєї руки й отямилася від забуття. Вона жахнулася, що могла вбити цього незнайомого юнака. Рука Злати здригнулася, і цієї миті тятива вирвалася з її пальців. Неприборкана стріла полетіла в ціль.

Сполох яскравим спалахом осяяв усе навколо, засліпивши Злату. Її пройняв різкий, пекучий біль, немов у саме серце устромилася вогненна стріла. Дівчина силкувалася зітхнути, але не могла, немов груди її здавлював залізний обруч. Перед очима все попливло. Непритомніючи, вона з жадібністю ковтнула повітря.

Груди статуї ворухнулися, і з кам’яних губ зірвався подих.

Злата прийшла до тями у порожньому соборі. Принц тримав її в обіймах.

— Здається, мені стало погано? А де всі гості? — слабким голосом прошептала дівчина.

— Вони розійшлися по домівках кілька місяців тому, — відповів принц.

Він усе ще не вірив у своє щастя й міцно пригортав наречену, ніби боявся, що варто відпустити її, і вона знову закам’яніє.

— Невже я так довго не приходила до тями? — ошелешено запитала Злата. — Адже ти тільки що надягнув мені обручку.

Вона поглянула на руку. Обручки не було.

— Ой, де ж вона? — засмутилася Злата.

— Не сумуй. Я замовлю для тебе новий перстень, — принц не зважився розповісти дівчині про її загадкове перетворення, подумавши, що сьогодні з неї і так вистачить потрясінь.

Звістка про дивне зцілення Злати швидко облетіла королівство. Люди, які знудьгувалися за веселощами, раділи, як ніколи. Усюди чувся сміх і жарти. Місто прикрасили гірлянди квітів і різнокольорові прапори. Столи, накриті просто на вулицях, ломилися від частувань, а площі перетворилися на танцмайданчики. Музиканти грали до глибокої ночі. Ось коли любителі потанцювати розважили душу!

Тим часом, принц, як і обіцяв, викликав найвправнішого ювеліра. Старий негайно з’явився на виклик. Не встиг юнак викласти своє прохання, як майстер сказав:

— Ваша Високосте, до мене дійшли чутки, що ви збираєтеся замовити нову обручку для принцеси Злати. У цьому немає необхідності. Я приніс те, що вам потрібно. Одного разу мені наснився перстень дивовижної краси, і відтоді я втратив спокій. Мені хотілося втілити сновидіння в життя. Я працював багато місяців, перш ніж зрозумів, що досяг мети. Мені здається, ця прикраса гідна незрівнянної принцеси.

Ювелір вручив Златі оксамитну коробочку. Дівчина відкрила кришку й зойкнула від здивування. Вона в житті не бачила нічого подібного. Перстень був зроблений у вигляді квітки, посипаної росою з найчистіших діамантів. Камені спалахували на світлі, начебто в них усередині горів таємний вогонь, і через це квітка була як жива.

Побачивши діаманти, принц сполотнів і поспішно сказав:

— Ні, ніяких діамантів! Вставте в обручку просте скельце, тільки щоб воно виглядало пристойно.

Ювелір у мовчазному подиві подивився на принца. Златі дуже сподобалася прикраса і було шкода розставатися з нею, але вона не сміла суперечити принцу. Дівчина зітхнула й смиренно промовила:

— Ти сердишся на мене за те, що я загубила колишній перстень? Що ж, ти правий. Не можна такій розтелепі дарувати дорогі речі.

Вона простягнула оксамитну коробочку ювеліру, але зненацька передумавши, сказала:

— Я тільки один разочок приміряю його.

Перш ніж принц устиг що-небудь зробити, Злата надягла перстень з діамантом на палець. На обличчі принца виразився такий невимовний жах, що дівчина мимоволі злякалася.

— О, я не хотіла брати його назовсім і не знала, що це так засмутить тебе, — вона поспішно зняла перстень і поклала назад.

У принца вирвалось полегшене зітхання.

«Чому я вселив собі, що усьому причиною був діамант в обручці?» — подумав він, а вголос вимовив:

— Я готовий подарувати тобі всі коштовності на світі, але мені здавалося, що ти уникаєш носити діаманти.

— Зовсім ні, — засміялася Злата, — просто ми жили небагато, і я не звикла до дорогих прикрас.

Чари розсіялися, і закляття гномів утратило силу.

Принц узяв з коробочки обручку й сам надягнув її на палець Злати, правда, при цьому він трохи забарився, але дівчина нічого не помітила.

У палаці знову запанувало щастя. На честь нової принцеси король улаштував грандіозний бал з феєрверком. Тільки юна герцогиня Агнеса не прийняла запрошення. Вона шаленіла, що бакалійниця знову стала в неї на дорозі.

«Стара відьма обдурила мене, але я її з-під землі дістану й змушу прибрати цю вискочку», — вирішила вона, засівши за книги з чорної магії.

У день бенкету Агнесі не сиділося вдома. Загорнувшись у чорний плащ, вона повільно проїхала повз королівський палац у кареті з заштореними вікнами. Веселощі були в самому розпалі. Усюди чулися музика й сміх.

— Що ж, веселися, поки можеш, — стиснувши кулаки, процідила крізь зуби Агнеса. — Настане час, і ти дізнаєшся, хто така Чорна герцогиня!