Гості з греків

Розділ 9 ЗМОВА

Київ літа 981 року.

Суворі середньовічні декорації: піч, зорі, стіна Старокиївської гори. Ліворуч — Дитинка. Праворуч — Хоревиця. А між ними — вдалині — Щекавиця світиться нічними вогнями. Там, лишивши малу залогу в князівському огороді, отаборилися варяги. Біля гарячого багаття точаться розмови, теж гарячі і небезпечні, як вогонь.

— Скажу я вам, воїни, обдурив нас конунг Вольдемар. Де це бачено, щоб за зроблене нами — і така невдячність? Хіба так раніше бувало? Хто скаже? Ходимо за ним, як бідні слуги, за харч та мізерну платню… Тьху!..

— Так, так! Це правда! Мусив нам князь дати села і міста на володарювання, як по всьому світу ведеться…

— Ми люди вільні, світу бачили і знаємо, як нас інші королі цінують і шанують. Чи всі чули про вікінга Роллу, сина ярла Ронгвальда?

— Кажи, кажи нам! Кажи, о ти, котрий знає про славного і непереможного Роллу, сина Ронгвальда!

— Добре, розповім, а ви слухайте і, слухаючи, думайте про несправедливого конунга Вольдемара. Трапилося: засварився Ролла з конунгом Харальдом Гарфагером і змушений був покинути рідні місця. Повів Ролла свій флот і своїх вікінгів на здобуття нових земель, де б вони самі собі були панами. Нікого не боялися хоробрі воїни, не злякалися й могутнього короля франків Шарля і вдерлися в його державу. Пливли вздовж ріки Сени, все піддаючи вогню і мечу, окрім золота і коштовностей, яких набрали так багато, що несила було з собою везти. Тоді склали все здобуте у місті Руані і попливли далі, лише з мечами і списами. Та ось зустріло їх військо франків. І був серед франків колишній вікінг, морський конунг Гастінг, який; пішов на службу до короля і став за це графом Шартрським. Чуєте, що мав за службу? Багате і родюче графство!

— Чуємо, чуємо! Кажи далі, ти добре кажеш.

— Отож доручили франки Гастінгові повести переговори з Роллою, щоб і його взяти на службу до короля. Під’їхав граф Шартрський до табору норманнів-вікінгів і загукав: «Гей, хоробрі воїни! Як звуть вашого сеньйора?» — «У нас нема сеньйора», — відповіли люди Півночі. «Тоді скажіть, чому ви прийшли в цю країну і чого бажаєте?» — «Хочемо повоювати собі землю і людей. А ти хто, ти, що так добре промовляєш по-нашому?» — «Чи ви чули про славного морського конунга Гастінга, який об’їздив на своїх кораблях усі моря і теж воював у цьому королівстві?» — «Звичайно, чули. Гастінг почав добре, а закінчив погано. Спочатку переміг, а потім пішов слугувати до переможеного». — «А чи не хочете й ви піддатися королеві Шарлю: за вашу службу і відданість він нагородить всіх королівським достатком, лицарським званням і васальними володіннями?» — «Анітрохи, анітрохи! Ми не хочемо коритися нікому! А що повоюємо, все буде наше. Йди геть! Можеш переказати це королю».

— Слухайте далі. Старий морський конунг франкський граф Шартрський згадав закони предків і, коли переказав усе сказане королю Шарлю, покинув військо і своє графство, пішов і зник невідомо де. А Ролла з норманнами розгромив королівське військо, а тоді почав брати міста, фортеці і лицарські замки — аж до Парижа. І змушений був король Шарль віддати у володіння норманнів все узбережжя, що вони повоювали, і дістала та країна назву Нормандія, а Ролла — ім’я Ру і титул герцога Нормандського. А уклали цю угоду, братці, в містечку Сен-Клері, на ріці Епті, і сталася там весела і смішна пригода. В призначений час підійшов Ролла до короля, поклав обидві свої руки в його руки і, стоячи рівно, мовив звичайні слова: «Віднині я ваша людина і клянуся вірно охороняти ваше життя, ваше тіло і вашу королівську честь». — «Пристойно людині, що отримує такі багаті володіння, — сказали франкські барони, — схилитися перед їхньою королівською величністю на коліна і поцілувати чобіт короля». — «Ніколи! — гордо відповів Ролла. — Ніколи і ні перед ким не схилю коліна і нікому не цілуватиму чобіт!» Отак було, братці, але слухайте, що далі сталося.

— Слухаємо, слухаємо! Ніхто не спить, всі слухають.

— Барони наполягали на виконанні того стародавнього франкського звичаю, Ролла затявся, а король чекав. Тоді Ролла вирішив провчити франків та їхнього короля. «Ваша величність, — сказав він, — ваш чобіт ми поцілуємо всі, скільки нас тут норманнів є, від простого вікінга і до мене. Гей, Олафе, — гукнув він одному з вікінгів, — поцілуй чобіт короля». Олаф підійшов, нахилився, не згинаючи колін, узяв за носок королівський чобіт і розігнувся, щоб поцілувати його стоячи. Ха-ха-ха! Він підняв його так високо, що чобіт лишився у нього в руці!..

— Ха-ха-ха! Славно придумав Ролла, син Ронгвальда!

— Отак, братці… А ми тут сидимо на горі, зачинені, як барани в кошарі. Чи не поробитися нам вовками?

— Ночі темні, на Старокиївській горі наші люди… Хай буде тут друга Нормандія!

— Ми прийдемо і скажемо Вольдемарові: «Чому ти робиш нам зло? Чому не бачимо від тебе ні подяки, ні справедливості? Ти досяг всього, чого хотів, а ми не маємо нічого, за чим йшли. Щоденно ми в тяжких ратних трудах, а нічого не маємо за труди свої. Чому робиш так з нами? Отож повалимо тебе — ми такі ж лицарі, як і ти, у нас таке ж тіло, такий же ріст і в кожного така ж голова для корони, як і в тебе. Поділи між нами міста і села, щоб була у нас домівка, дичина і риба, ліси, луки і води були в нашій руці». Отак скажемо йому, а тоді послухаємо, що він відповість.

— Але ж у нього теж військо…

— Х-ха, військо…

І вже піднімається над багаттям разом з легкими іскрами голос скальда, що проказує сагу про славну загибель хороброго конунга Еріка, сина Гаральда, щоб запалити і надихнути воїнів, щоб їх не лякала смерть на раті, бо це — честь. Біля нічних вогнів точаться розмови, гарячі і небезпечні, як вогонь.

А вранці вірні люди ті розмови переказують князю Володимиру. І коли норманські варяги прийшли на княжий двір, він зустрів їх спокійно, бо знав, з чим вони прийшли.

Воїни товпилися на князівському дворищі у бойовому спорядженні, тримали перед грудьми щити і били по них мечами так, що погрозливий залізний брязкіт чули аж на Подолі.

Вони кричали, вимагали, грозилися, готові стати пліч-о-пліч до брані.

Вийшов перед ними на красне крильце князь Володимир, і вщух залізний брязкіт. А князь запитав:

— З чим прийшли? Чого хочете?

Тоді виштовхався наперед увесь закутий в панцер воїн, а хто саме, не знати, бо одягнув він шолом, подібний на перекинутий глек, що вкривав усе обличчя до підборіддя. Тільки крізь дві вузькі щілини пекли князя люті очі. І князь впізнав ці безжальні, з холодним блиском очі ярла Інгоульфа.

— Конунг Вольдемар! — мовив цей вояк-панцерник. — Чи відомі тобі закони війни?

— Відомі, — відповів молодий князь, а все у ньому дрібно-дрібно тремтіло — від безсилля, від розпачу, від залежності од цих північних волоцюг. Стояв перед ними сам-один, без варти, без теремних отроків, бо так порадив Добриня. «Більше людей — більше будуть дратуватися, — сказав він. — Іди один і… обіцяй».

— Якщо вони тобі відомі, то скажи нам, а ми послухаємо: де наші землі? Де люди на тих землях, які били б нам дичину і ловили рибу? Живі воїни приходять з війни багатіями. Ми живі, і ми бідні. Назви, Вольдемаре, хоча б одне місто, яке б ти віддав нам на три дні і три ночі за правом війни! Ти невдячний і жадібний, Вольдемаре! Ми повоювали тобі ціле царство, а ти нам не дав нічого. Чому, князю?

— Я знаю закони війни, — відповів князь, — але я прийшов не до ворожої країни, а до своєї вітчизни. Не на чужий, а на батьків стіл сів. Чиї ж землі ділити? Чиїх людей на них примучувати? Чиї ж міста віддавали вони на грабунок і нищення? Адже ви маєте все, що вам обіцяно.

Забрязкотіли знову мечі, але запанцерований воїн підняв руку. Голос його набрав стільки ж заліза, скільки було напаковано на ньому:

— Подивися, князю, ось твій стольний град. Город наш. Ми взяли його, і ми тут. То ми хочемо брати окуп на всьому народі — по дві гривни з кожної людини, і з малої, і старої.

— Але де взяти гривни?

— Ми знаємо, де і як взяти. Ми візьмемо по дві гривни з кожної голови, інакше плечі позбудуться цієї прикраси. Ми так вирішили, і ми так зробимо: мечі наші не заіржавіли і добре нагострені.

— А якщо я сам зроблю окуп за всіх?

— Це нас не обходить: аби окуп.

— Щоб зібрати гроші, мені потрібен час.

— Скільки просиш?

— Два місяці.

— Досить одного, інакше ми зберемо їх за день.

— Добре, хай буде місяць…

Варяги пішли з дворища, а князь стояв білий як полотно. Він дивився розширеними очима на Київ і бачив його у вирі вогню. Вогонь гуде на вузьких вуличках, а Старокиївська гора, мов голова спричиненого, в буйних, розкуйовджених вогняних пасмах, які опадуть на схили-скроні попелястою сивиною. Реве худоба, падають в розжарений вир обпалені птахи, люди тікають з міста, несучи найдорожче, найцінніше. А їх переймають чужі, безжальні вої, хапають закутими в залізо руками все, що трапиться на око, видирають з рук городян їхній останній скарб. А князь, котрий мусив би їх боронити, як милостиню, просить місяць строку, вимолює право самому пограбувати свій люд, щоб, принаймні, обійшлося без убивств і пожежі…

Немов з туману долинув голос дядька Добрині:

— Не гривни, військо збирай!..

І коли за місяць знову прийшли по окуп варяги зі свого стану на Щекавиці, їх чекала зачинена брама, а на стінах — збройні кияни на чолі з князем. А за палісадами Ольжиного терема на горі Хоревій стояв з князівською дружиною воєвода Добриня. А за грубезною, непобивною кладкою на горі Дитинці — Ілля Муромець з прийшлими звідусіль, як і він сам, на службу князеві богатирями землі Руської. Опинилися варяги проміж трьох вогнів, затиснуті в ярах, оточені сильним воїнством русів. І невтямки найманцям було, звідки могло за місяць узятися оте воїнство, невтямки було, щоб отак — без платні і користі — піднявся весь люд.

Однак роздивилися варяги, вояки досвідчені, і збагнули, що прийшли по вірну смерть, на власну погибель, і бунтівний їх запал згас.

Почали тоді з-під брами князеві дорікати:

— Соромся, Вольдемаре! Зламав ти слово своє!

А князь відповідав впевнено і сміливо, бо за ним стояв збройний люд, перед яким прийшлі чужинці — жменька:

— Ви перші зламали угоду і грозилися Київ на дим пустити!

— Обдурив ти нас, конунг, а то б самі тоді гривни взяли!

— Візьмете й тепер, тільки не золотом, а залізом!

— Зваж: віднині ми не слуги твої!

— Вольному воля… Ніхто вас не триматиме!

— То відпусти нас на службу до греків!

— Ідіть!

— А пропускну грамоту даси на харч і на корм коням?

— Грамоту — дам!

— А проводиря, що знає путь до греків, даси?

— І проводиря дам!

— Тоді домовились!

— Не зовсім!

— А чого ще?

— Складіть зброю у лодії, підете до греків — повернемо!

— Не складемо, Вольдемаре! І не думай!

— Тоді сконаєте тут, без харчів і корму!

Послухалися. На щастя, обійшлося без січі, без крові. Не побільшало на Русі вдів і сиріт. Знову показав свій розум дядько Добриня. Пішли варяги з миром проситися на службу до греків. А проводир поніс до царя греків зашитого у шапку приязного листа від князя Володимира. Знав князь по собі, якого лиха можуть накоїти збройні чужинці, і тому щиро одписав цареві: «Йдуть до тебе варяги. Не тримай їх у городі, бо накоять вони тобі лиха, як і мені. Розпороши їх в усі усюди, а до мене не відпускай жодного».

Не відав князь, що посміявся з його листа імператор ромеїв на раді своїх сановників.

— Варвар лишається варваром! — сказав він. — Не вміє і не навчиться ніколи урядувати! Де це бачено, щоб володар добровільно відпускав воїнів, котрі смерть зробили своїм єдиним ремеслом? Що ж, зробимо йому таку ласку, зробимо послугу, як він просить. Жодного норманна не пустимо від себе: золоті ланцюги міцно тримають! Норманни — гарні воїни. Це не наші селюки, що й у поході про свої убогі домівки, як про найбільший скарб, думають.

Посміявся імператор, бо не знав, що настане час, коли він у князя Володимира на рятунок свій військо проситиме, а потім породичається…