Гості з греків

Розділ 19 ЗОЛОТА СТРІЛА ЗРАДИ

Дивно було бачити Анастаса з його промитим і пропареним але до неприродної і якоїсь неживої блідості обличчям, яку ще більше підкреслювала коротка кучерява борідка, в передранок біля фортечних мурів. Він кутався у темний гіматій і сторожко озирався на всі боки. Але кам’яні, позбавлені дерев вулиці Херсонеса у цей час були порожні і голі, як не уживані пенали.

На сході ледь світлішало. Прокидався хрусткий прозорий ранок. Анастас нечутно і легко стрибав пощербленими сходинами-плитами, зволоженими за ніч подихами моря, піднімаючись на верхній майданчик чотирикутої вежі, де стояли дві важкі балісти, котрі вдень вивергали на русів каміння і нечистоти. Зараз тут, окрім цих бойових машин, більше нічого і нікого не було, — нічна варта пильнувала місто нижче, на стінах, ховаючись в критих переходах і позираючи на ворожий табір крізь вузькі бійниці.

Анастаса зараз ніщо не обходило, окрім точного і ретельного виконання таємного доручення. Він прискалив око і дивився на величезний військовий табір грізних північних воїнів, що вісім місяців тому прийшли під стіни Херсонеса на чолі зі своїм князем Володимиром. Стали під стінами і вперто стоять, хоч місто взяти не можуть. Та й не місто хоче взяти князь Володимир, а хоче узяти в жони сестру василевса Анну, як йому було обіцяно. Але все лихо в тім, що після гучної звитяги над Вардою Фокою в столиці забули або удали, що забули, про ту вимушену обіцянку, а гордий перемогою імператор Василій не підписав договір, укладений у Києві, знехтував домовленістю, яка його ж самого урятувала. Нині імператор привів до присяги величезне військо, зібране узурпатором, і ладен був тепер воювати хоч би з усім світом. Будь-який привід до війни його, нерозумного у своїй жадобі до ратної слави, тільки тішив.

Однак в логофетії дрому, в секреті якої служив Анастас, гадали іноді інакше і не завжди радилися з василевсом, бо василевси — розумні і нерозумні — один за одним виходять на яскраву сцену історії і йдуть з неї, щоб вже ніколи не повернутися, а римська держава лишається і мусить лишитися назавжди, хоч би й міняючи, мов театральні маски, своє обличчя. Адже якщо василевс своїми нерозумними діями готує власну погибель, то навіщо гинути разом з ним імперії? Чи не краще триматися звичного гасла, приємного для будь-якого автократора: хай живе василевс і разом із ним міцніє держава ромеїв! А для цього…

А для цього слід пустити до ворогів оцю золоту стрілу, яку Анастас щойно вийняв зі складок гіматія. Стріла золота, а золото обов’язково помітять. Така стріла не загубиться. А на її тонкому тілі пергаментною рукою згорнувся лист «до князя Володимира у власні руки». Рурка була перехоплена широкою, яскраво-червоною шовковою стрічкою, теж дуже помітною. Анастас увіпхав своє пропахле усіма херсонеськими лазнями тіло поміж грубезними зубцями вежі, щоб, бува, його навіть випадково ніхто не помітив.

Унизу, в стані русів, прозоро курилися пригаслі багаття. Руси міцно спали у шатрах, на возах, біля посивілого від попелу жару укопаних в ями кострищ. І тільки вартові стояли на чатах, стовбичили де-не-де на високому насипному валу непорушно, мов кам’яні ідоли на степових курганах.

У повітрі коротко зблиснув золотий разок. Анастас був спокійний, хоч досі його обов’язки полягали у тому, щоб слухати, але не діяти. Службовцеві секрети дозволено все, навіть зрада василевсові, якщо вона лягає на терези добра для імперії. Але виконавцеві чужої волі було невтямки, що цієї хвилини він зрадив херсонітів.

Коли Анастас повертався сходами вниз, то побачив під вежею двох чоловіків у темних, як у нього, плащах з насунутими на голови каптурами. Анастас випростав з-під гіматія руку і помахав заспокійливо: мовляв, усе минулося добре. Двоє унизу, не чекаючи його, одразу ж скочили верхи на коней і поцокотіли геть, викрешуючи іскри кам’яними вулицями міста.

«…Будь певен — не запізнюся!» — пообіцяв Никифор Тавр логофетові.

І він не запізнився: полетіла зі стін Херсонеса золота стріла-листоноша «до князя Володимира у власні руки». А в листі було сказано: «Колодязі, які суть за тобою зі сходу, дають воду, що йде по трубах; копаючи, перейми її». Сьогодні він на власні очі бачив, як на горбах почали копати… Отак Никифор Тавр успішно завершив свої «водні процедури» і тепер повертався на галері разом з Феодором, якого узяв з собою в цей нетривалий вояж, до Константинополя.

Він непомітно для самого себе звик до цього хлопця, а може, й полюбив його, хтозна: начальник секрети ніколи не кохався в самоаналізі. Однак той факт, що Феодор був причетний до цієї цілком секретної акції (а це суперечило настановам великого логофета), промовляв сам за себе. Як не є, а справа була така серйозна, що, якби про неї дізнався імператор, йому разом з логофетом не зносити б голів, адже голови не тримаються на плечах державних зрадників. А втім, імператор ні про що не дізнається. То хіба обов’язково мусить дізнатися логофет про Феодора? Зрештою, як логофет і наказував, Никифор Тавр виконав його волю — взяв особисту участь у здійсненні цього вельми небезпечного діла.

Никифор Тавр походжав з Феодором на верхній палубі галери. Берег вже зник за обрієм, але чайки ще не покинули корабель і з різкими скриками снували над ним. Повівав свіжий, м’який вітерець. Рипіли оголені щогли, бо вітерець був супротивний. На нижній палубі лунко ляскали на оголених спинах рабів-веслярів шкіряні батоги наглядачів.

Він навмисне вийшов на палубу, подалі від сторонніх, бо давно зауважив, що Феодорові муляє якесь тривожне і невирішене питання. Тепер він неквапом походжав і спокійно чекав, бо передбачав, про що запитає Феодор, і наперед підготувався до розмови. Нарешті Феодор озвався:

— Вчителю, дозвольте запитати.

— Безумовно, Феодоре, безумовно… Що ж тебе цікавить?

І Феодор запитав:

— Ми — охоронці державної безпеки. Чому ж самі віддали напасникам Херсонес? Адже місто витримало б облогу. Чому вивели з Херсонеса усі кораблі? Адже городяни тепер не зможуть навіть втекти до Сурожа або Феодосії.

Никифор Тавр поблажливо усміхнувся:

— Твоє запитання надто складне, щоб відповісти на нього двома словами.

— Але ж ми маємо доволі часу.

— Так, і тому я тобі відповім.

— Я слухаю, вчителю.

— Колись вас навчали в школі, а я тобі знову нагадую. Ти знаєш, що василевс Константин Порфірородний написав для свого сина і спадкоємця цілий трактат з мудрих настанов «Про управління імперією». Зокрема, він писав: «Повинно знати, що якби жителі Херсонеса колись повстали або забажали здійснити щось супротивне царським велінням, то всі, які тільки виявляться в столиці херсонеські кораблі із вантажем, мусять бути конфісковані, а моряки і пасажири-херсоніти мусять бути закуті і заточені до в’язниці…» Василевс був завбачливою людиною.

— Але який зв’язок між цією настановою і тим, що ми вчинили? Хіба ж Херсонес повстав?

— Міг повстати! Якби він витримав облогу русів, пихатим херсонітам спало б на думку, що витримають облогу і візантійського війська. А вони про це давно плекають мрію.

— Але ж тоді їм би ніхто не допоміг і Херсонес склав би зброю.

— Помиляєшся, Феодоре, допомагач знайшовся б. До того ж, сильний.

— Хто?

— Князь Володимир. Адже воюючи Херсонес, він просто хоче дошкулити василевсові. І якби повстав Херсонес, а князь Володимир допоміг йому, ми втратили б усю Тавріку. А відтак що ми маємо? Ось що: повстання херсонітів ми в зародку придушимо руками їхнього можливого спільника.

— Однак чи є певність, що Херсонес повстав би неодмінно?

— Безумовно, такої певності немає. Що ж, розглянемо варіант: місто витримало облогу і не повстало. Та чи вибачив би князь Володимир образу василевсові? Чи не пригадав би він шляхи до самого Константинополя, якими руси вже неоднораз ходили? А в цьому випадку до нього вмить приєдналися б болгарський цар Самуїл, серби і завжди охочі до грабунків і поживи печеніги. І хтозна, чи не впала б уся імперія, знесилена внутрішніми війнами…

Помовчали. Ритмічно і лунко ляскали батоги. Скрикували, як від болю, чайки. За бортом наввипередки мчали з вистрибами дельфіни. Феодор замислено позирав на обрій, туди, де зникло волелюбне місто, зраджене і приречене…

І тепер уже Никифор Тавр повів розмову:

— А що ж дає нам такий варіант: Херсонес узято військом Володимира? Ратифікується угода, руський князь бере династичний шлюб з царівною Анною. Зміцнюються державні зв’язки між Константинополем і Києвом. На випадок війни з Болгарією, а вона колись буде, бо василевс не подарує поразки у тіснині за Траяновими воротами, цар Самуїл втрачає свого природного і, головне, могутнього союзника. Він не зможе покликати на поміч і печенігів, бо між ними стоятиме Русь. Це дипломатична гра, Феодоре, політика, а вона вчить бачити далеко. І тепер скажи мені: хіба ми не керувалися у своїх діях найвищими державними інтересами?

Однак Феодор ще мав сумніви.

— Усе це так, вчителю, — мовив він, — але василевс таки справді хотів допомогти обложеним. І якщо він дізнається…

Никифор Тавр сміявся:

— Він обов’язково дізнається, Феодоре! Дізнається, що херсоніти боронилися мужньо і хоробро. Він знатиме, що якби не чорна зрада, місто витримало б облогу. Він навіть знатиме ім’я підлого зрадника Анастаса, і це трохи применшить його біль від прикрої втрати… Людина легше мириться з невдачею, коли твердо знає, що вона сталася не з її вини.

— Отже, — похмуро вирік Феодор, — загине невинний Анастас.

— Чому? Його захистить від гніву василевса і візьме до свого почту князь Володимир. І це з боку князя буде вельми людяним і похвальним вчинком, бо ми однині матимемо при київському дворі вірного і надійного агента… Що ж до Херсонеса, то ми його не втратили і не збираємося втрачати: Володимир-князь поверне його нам за царівну Анну.

Чайки відлетіли од галери до рідних скелястих берегів…