Готель між двох світів

Зрада Айнштайна

Кінець дня. Нью-Джерсі. Берег озера[2].

Сонечко запинає обрій мідяними відблисками, а на землі, поки там що, якийсь чоловік розкладає хліб, шинку та огірки — свою нехитру вечерю.

Це — волоцюга. Він у сандаліях, вбраний у пом’яту несвіжу одіж, його наплічник лежить у траві; чоловік вдивляється вдалечінь.

Ми не бачимо того, що він бачить і що дарує йому таку втіху.

Коли сцена, за якою він спостерігає, примушує волоцюгу обернутися праворуч, заходить Айнштайн.

Цього дня 1934 року Альбертові Айнштайну сповнилося п’ятдесят п’ять років.

Скуйовджене волосся, широчезна сорочка, лляні штани, черевики на босу ногу — у байдужому ставленні до одягу він може дати фору навіть волоцюзі. Весь мокрий, він сходить, обтрушуючись, зі своєї яхти на берег. Усміхнувшись волоцюзі, дістає зі спортивної торбинки рушник.

Айнштайн. Ну? Вам сподобалося?

Волоцюга. Ще б пак! Справжнє диво! Вишукана яхта, сліпучі відблиски від води, кілька потужних ривків уперед… я порахував — п’ять разів мені здавалося, що ви ось-ось перекинетесь!

Айнштайн. Дякую… зі мною нічого не сталося б.

Волоцюга. Як ви це робите?

Айнштайн. Роблю що? Вкладаю вітрило вздовж хвиль чи вирівнюю корпус яхти?

Волоцюга. Ви захоплюєтеся спортом, у якому почуваєтесь, мов слон у посудній крамниці. Якби я був таким незграбою у вітрильному спорті, як ви, то полишив би цю безнадійну справу…

Айнштайн. Але я вже впродовж багатьох років управляюсь у керуванні човном.

Волоцюга. Он як…

Айнштайн. Мені до вподоби спротив.

Волоцюга. Що ж, у такому разі, зроблено правильний вибір: на яхті ви завжди будете напоготові.

Айнштайн. Я розслабляюсь, коли розтинаю хвилі. Відчуваю те саме й під час гри на скрипці.

Волоцюга (засмучено). То ви й зі скрипки знущаєтесь?

Айнштайн. Ці тортури даються мені краще, ніж навігація.

Волоцюга. Дякую тобі, Боже…

Айнштайн. Жоден із композиторів, твори яких я грав, не скаржився…

Волоцюга. Певно, вони вже померли, нещасні? Адже й риби не мають змоги протестувати! Проте, коли ви повним ходом мчите на них, вусібіч вивертаючи ваше суденце, — певно, вони там, унизу, божеволіють від страху…

Айнштайн, аж ніяк не збентежившись, вибухає реготом і далі обтрушується від води.

Айнштайн. А як розслабляєтесь ви?

Волоцюга. Мені розслаблятися не потрібно — я й так народився розслабленим. (Уважно придивляється до Айнштайна.) Ви неймовірно на нього схожі!

Айнштайн. На кого?

Волоцюга. На того вченого. Він облаштувався тут, у Принстоні, працює в місцевому університеті. Та його в усьому світі знають! Найнштайн — чули? Такий собі Альфред Найнштайн.

Айнштайн. Певно, Альберт Айнштайн?

Волоцюга. Авжеж! Судячи зі світлин у газетах, ви — викапаний він.

Айнштайн (весело). Ви не перший це помічаєте.

Волоцюга. Дивний суб’єкт цей Айнштайн.

Айнштайн. Певна річ.

Волоцюга. Нобелівський лауреат із науки.

Айнштайн. З фізики.

Волоцюга. А хіба фізика — не наука?

Айнштайн хитає головою.

Айнштайн. Ви в курсі, що він відкрив?

Волоцюга. Америку?

Айнштайн. Теорію відносності.

Волоцюга. Еге…

Айнштайн. E=mc². Чули про таке?

Волоцюга. Оце й усе? А він не дуже-то й гарував!

Айнштайн. Хочете, поясню вам, що тут до чого?

Волоцюга. Оце вже ні!

Айнштайн. Є один спосіб…

Волоцюга. Мовчіть! Не хочу чути жодного слова! Він геній, і доказом є те, що я нічого в цьому не тямлю. І годі тут козиритись: коли бачиш, як ви «вправляєтесь» із човном, розумієш, що про E=mp² розповідати не вам.

Айнштайн (повчальним тоном). E=mc².

Волоцюга. Mc²?

Айнштайн. Mc².

Волоцюга (знизуючи плечима). Дурня якась, їй-Богу.

Айнштайн. Ні, не дурня.

Волоцюга. Дурня — авжеж, дурня!

Айнштайн. Ні.

Волоцюга. А ви доведіть!

Айнштайн. Це може забрати чимало часу.

Волоцюга, вирішивши, що його хочуть обдурити, гмикає.

Волоцюга. Отакої! Та ви боягуз! Така собі відмовка… (Айнштайн відходить від нього.) До речі, краще б вам не бути отим Найнштайном, бо коли я його зустріну, то намну йому вуха!

Айнштайн, який уже ішов був геть, здивовано зупиняється.

Айнштайн. Та що ви кажете?

Волоцюга. Або дам копняка. Щось одне на вибір.

Айнштайн. І хто обиратиме: ви чи Айнштайн?

Волоцюга. Звісно, що я! Подивлюся, що ближче — зад чи вуха, — і дам йому прочухана!

Айнштайн. Що ж, я чекаю — вперед! Ось мої вуха.

Підходить до волоцюги.

Той глипає на нього, не розуміючи.

Волоцюга. Тобто?

Айнштайн. Мніть, ну ж бо! Критикуйте!

Волоцюга. Вас це не стосується. До вас у мене немає претензій. (Жартівливо.) Дорікну вам хіба тим, що наслідуєте моє вбрання!

Айнштайн. Справді — у нас ніби один кравець.

Волоцюга. Точно! Один на двох! І звати його пан Злидень!

Айнштайн (підігрує). Завжди шиє на кілька розмірів більше.

Волоцюга (підхоплює гру). Авжеж! І знається на брижах!

Айнштайн. А тканину обирає таку, щоби притягувала плями.

Волоцюга. Саме так можна подолати одноманітність: змінюємо подобу, не переодягаючись.

Сміються.

Волоцюга. Шкарпеток, бачу, ви не носите?

Айнштайн. Ніколи. Великий палець завжди проверчує в них дірки.

Вони вибухають реготом. Нарешті кригу між ними зламано.

Волоцюга плескає Айнштайна по плечу, показуючи на яхту.

Волоцюга. Гей, ти в кого поцупив човен?

Айнштайн усміхається.

Айнштайн. Хочете, покатаю?

Волоцюга. У жодному разі — ненавиджу воду!

Айнштайн. На жаль, в озерах Нью-Джерсі хлюпотить не пиво. Одначе ми могли б…

Волоцюга. Кажу ж: ні! Я не вмію плавати.

Айнштайн. А плавати не доведеться.

Волоцюга. Коли за штурвалом ти? Доведеться — це вже напевно!

Айнштайн похмурніє. Волоцюгу це явно потішає.

Волоцюга. От бовдур! Це ж треба — бути подібним до Найнштайна! Це ж просто божевілля якесь! Очі, мов у спанієля, зачіска — мов після вибуху! І у вас те саме!

Айнштайн. Мені про це кажуть уже повні п’ятдесят п’ять років.

Волоцюгу аж підкидає.

Волоцюга. Чорт забирай! (Він знову підскакує налякано і відступає.) То це справді ви?!

Айнштайн ствердно киває головою.

Волоцюга. Мені дуже шкода… А я ж глузував із вас, ніби з останнього дурня…

Айнштайн схиляє голову.

Айнштайн. Намніть мені вуха.

Волоцюга стенає плечима. Айнштайн ввічливо наполягає.

Айнштайн. Ну ж бо, будь ласка, намніть мені вуха! Адже маєте чим мені дорікнути.

Волоцюга (намагаючись змінити тему). Додому не збираєтесь?

Айнштайн. У мене достатньо часу.

Волоцюга. На вас ніхто не чекає?

Айнштайн. Чому ж… чекати є кому.

Волоцюга. Розумію… невдалий шлюб?

Айнштайн. Та ні, звичайнісінький шлюб… Уже другий[3]. Мені до вподоби повторювати помилки. Справжня манія… До семи років я мав звичку неодмінно повторювати кожну сказану фразу. Ця дивна риса зосталася. Зосталася…

Волоцюга вагається, про щось міркує і раптом розлючено обертається до Айнштайна.

Волоцюга. Мене дратують ваші виступи проти військових, зброї та війн!

Айнштайн. Он воно що… Дорікаєте мені пацифізмом?

Волоцюга. Ви не маєте на це права! У вас блискучий розум — тож до ваших слів прислухаються. Як ви смієте заохочувати дезертирів, боягузів і тих, які ухиляються від служби?! Ганячи справжніх патріотів, ви аж ніяк не виявляєте інтелекту!

Айнштайн. Патріотизм — це вияв інфантилізму, дитяча хвороба.

Волоцюга. Ви знущаєтеся з військовиків, які захищають нас ціною життя!

Айнштайн. Особа, яка тішиться маршируванням у шерегах під жахливу музику, заслуговує моєї зневаги. Головний мозок вона отримала в користування помилково — такій особині стачило б і спинного мозку. Люди не повинні вбивати інших людей.

Волоцюга. На війні вбивають не заради вбивства, а щоб не загинути самому. Замість вас б’ється якийсь вояк!

Айнштайн. Але я думаю замість нього!

Волоцюга. Еге ж — один супроти всіх, одинаком, понад оцим грішним світом!

Айнштайн (зненацька починає бекати). Бе-е-е… бе-е-е… бе-е-е…

Волоцюга (приголомшено). Що ви робите?!

Айнштайн. Аби потрапити до товариства баранів, треба й самому стати бараном. Бе-е-е… бе-е-е… бе-е-е…

Волоцюга. Але ж солдати — герої!

Айнштайн. Героїзм за наказом? Героїзм під примусом? Це ж комедія, фарс!

Волоцюга, не тямлячи себе від люті, скрикує:

Волоцюга. Едді, мій син! Він загинув на війні!

Айнштайн, вражений, стихає.

Волоцюга. Вибухом його розірвало на шмаття… Він мав двадцять один рік. Це сталось у 1918-му… наприкінці війни… коли багато хто вже повернувся… Цей дурень мав звичку запізнюватись…

Айнштайн (щиро). Співчуваю.

Волоцюга. Ти, містере Айнштайне, співчуваєш?! Це слово вживають, аби захиститися від порожнечі. Воно подібне до хреста на військовому цвинтарі, до маленького хреста, поставленого над глибочезною ямою. Він співчуває! (Гнівно обертається до Айнштайна.) Я любив свого Едді. Любив понад усе. Поки не схилився над колисочкою, де він лежав, я не знав любові — а малюк навчив мене її… Мій хлопчик був справжнім американцем. Мій син був героєм.

Айнштайн. Не сумніваюся. Ні на мить не сумніваюся.

Волоцюга (ніби одержавши перемогу). Ага!

Айнштайн. Інших дітей маєте?

Волоцюга хнюпиться.

Волоцюга. За рік після того, як я лишив синочка на цвинтарі, хазяїн викинув мене на вулицю. Я лютував, я горлав — і зрештою подався у дробарі вугілля. Пережив агресивну депресію. Мало не кидався на людей.

Айнштайн. Ви дорікали їм за те, що вони живі…

Волоцюга. А потім я пив…

Айнштайн. Проклинали й себе за те, що вижили…

Волоцюга. І все: ні снаги до життя, ні роботи, ні грошей. Зрештою, втекла і дружина, тож я пішов собі куди очі вели… Коли немає родини — навіщо над головою дах? Навіщо турбуватися про платню? Знаєте, містере, кризи я й не помітив… Якби був прив’язаний до робочого місця, занурений у кредити — точно згинув би у двадцять дев’ятому[4]! Замість цього я перетнув Каліфорнію — йшов і дивився за обрій, засинав і милувався зірками. Щоб знайти їдло, доводиться пововтузитись, авжеж, — але я гострю ножі. Завжди знайдеться якесь тупе лезо — а я поможу його наточити… До речі, якщо у вас є… Певно, що ні! Звідки ж ножі у пацифіста?!

Айнштайн. А чим, по-вашому, я користуюсь на кухні? Нігтями? Принесу вам свої ножі.

Волоцюга. То ви ще й не вегетаріанець?!

Айнштайн. Ні, але стану.

Волоцюга. Досить сумно це чути…

Волоцюга явно засмутився. Айнштайн повертається до попередньої теми.

Айнштайн. У вашому випадку, як і в моєму, найкраще змалювати війну можна лише за допомогою сліз. Я не хочу, аби точилися війни.

Волоцюга (бурмоче). Ач, оригінал…

Айнштайн (розлючено і вперто). Я не хочу, аби точилися війни!

Волоцюга. Яке дитя… Рочків шести… Ні, шести з половиною… Яка небачена наївність! Просто тобі ціле озеро свяченої води…

Айнштайн. Ви що, так полюбляєте війни?

Волоцюга. Питати, чи полюбляю я війну, ще дурніше, ніж питати, чи полюбляю я смерть. Я, містере, Нобелівських премій не отримував — ні за ножики, ні за мандри, — тож на дурнуваті запитання не відповідатиму! Війна прийде — хочемо ми того чи ні. Так само, як і смерть.

Айнштайн. А ось і ні! Війна — не єдиний спосіб вирішення конфліктів. Я віддаю перевагу переговорам і шляхетному намовлянню. На жаль, виховання народів століттями доручали військовим. Хіба ні? Розгорніть підручники історії: вони звеличують край, королівство, націю; вони вкривають шаною стратегів-імператорів і тактиків-генералів — цих чудовиськ, що залишають за собою гори трупів. Їхні перемоги оспівують, хоча кожна така звитяга — поразка для людства. Ваш син скорився державній волі. Але задля чого існує держава? Її головна мета — захистити людину, дати їй можливість реалізуватись у ремеслі, мистецтві або родині. Держава має служити нам, ми не мусимо ставати її рабами. Найвищою цінністю має бути людська особистість, а людське життя повинне вважатися священним і недоторканним. На мою думку, держава, примушуючи нас проходити військовий вишкіл, ставить себе поза законом, а силуючи вбивати інших людей, виходить за рамки моралі. Держава не виконує своєї головної мети. Як і ви, я не хочу війни. Бути пацифістом означає пропагувати злагоду, збурювати революцію духу!

Волоцюга. Це ж як?

Айнштайн. Передусім слід позбутися націоналістичного почуття — так званої любові до своїх, що вбиває у ненависті до решти. По-друге, варто заохочувати молодь відмовлятися від військової служби — хіба не краще використовувати цей час і кошти на навчання юних мізків повазі до життя? По-третє, слід зупинити промисловців, які приховано підтримують націоналізм. Тут я пропоную не панькатися — покласти край війні, повністю роззброївшись! Держави мусять відмовитися від незалежності та передати Лізі Націй свої військові потуги; у разі конфлікту держави постануть перед Міжнародним судом. Наше майбутнє — в руках світового уряду. Тільки так людство буде таким, як забажаємо ми, і одного чудового — але, напевно, далекого — дня війна зникне, і навіть це слово нас не лякатиме, хіба що нагадуватиме про незбагненне шаленство предків.

Замовкає, збуджений, сповнений завзяття, готовий мовити далі. Волоцюга дивиться на нього ошелешено.

Волоцюга. Ач, який промовець! Тепер я розумію, нащо мучите себе спортом: у вашій голові таке кипіння, що треба час від часу випускати пар…

Айнштайн. Я вас переконав?

Волоцюга. Бачте, я сподівався нам’яти вам вуха, а натомість це ви розтопили мені мозок.

Айнштайн. То як — переконав чи ні?

Волоцюга (змінює тон, тремтячим голосом). Отже, насміхаючись із мого синочка, ви відкидаєте пацифізм?

Айнштайн. Навпаки! Я волів би, аби ваш син помер не на полі битви. Я волів би, щоб він лишився з нами, щоб ви пишалися його досягненнями. Я волів би, аби найкраще, що мав — юність, силу та розум, — ваш син віддав би чомусь більш гідному, ніж війна. Я волів би, щоб ваш син став героєм за життя, а не посмертно.

Волоцюга (почервонівши). Я… я дякую вам за те, що пояснили свою позицію…

Айнштайн. Отже, я вас переконав?

Волоцюга. Аж ніяк.

Обидва усміхаються, обмінюючись змовницькими поглядами.

Айнштайн підводиться, збираючись іти.

Айнштайн. Слухайте, котра година?

Волоцюга. Шоста вечора.

Айнштайн. О п’ятій я мав зустріч… Що ж, певно, треба вже йти. (До волоцюги.) То як, до зустрічі?

Волоцюга. Що ж — чом би й ні? (Робить широкий жест рукою.) Ви знаєте, де мене знайти. (Здивовано.) Дивно — ви не справили на мене аж такого враження.

Айнштайн. І це чудово — адже я також не вражений.

Айнштайн виходить.

Волоцюга залишається, вочевидь чимось занепокоєний.

За мить заходить чоловік із кам’яним виразом на обличчі, у бездоганному вбранні. Він підходить до волоцюги.

О’Ніл. Що він вам сказав?

Волоцюга обертається, бачить чоловіка, дивиться на нього зневажливо і, аби додати хоч трохи ввічливості, кидає:

Волоцюга. Доброго вечора!

О’Ніл (роздратовано). Авжеж, доброго вечора!

Волоцюга. Вам що, ґречність пече вуста?

О’Ніл. То що він вам казав?

Волоцюга мовчки збирається.

Волоцюга (ніби прощаючись). І вам доброго вечора.

Незнайомець блискавично кидається до нього, хапає за комір.

О’Ніл. Перекажіть мені вашу розмову!

Волоцюга. Хіба ми з вами так близько знайомі?

О’Ніл. Він критикував Америку? Казав щось комуністичне?

Волоцюга. Пішов ти…

О’Ніл. У ваших інтересах співпрацювати з нами. Інакше…

Волоцюга. Інакше що?

Незнайомець недобре посміхається і виймає з кишені пальта візитівку.

О’Ніл. Агент О’Ніл, ФБР.

Волоцюга (наляканий самовпевненістю нишпорки, його холодною зверхністю). Трясця! Погрожували б краще Аль Капоне!

О’Ніл. А тепер — до роботи! Хутчіш! Мені потрібний детальний звіт.

Ніч. Березень 1939 року.

Місячне сяйво вкриває темно-синій краєвид сріблястими відблисками.

Айнштайн сидить на березі, поруч стоїть гасова лампа, яка розливає тепле золоте заспокійливе світло. З великої полотняної торби він виймає листи; час від часу помічає щось олівцем у нотатнику.

Волоцюга — з виглядом завсідника — сидить неподалік і читає газету.

Раптом він підскакує.

Волоцюга. Нічого собі! У Німеччині на площі привселюдно спалили ваші книжки?!

Айнштайн. Я зрадів, почувши про це. Гітлер може перетворити на попіл наші сторінки — але не зможе спалити думку, адже думка і є вогонь.

Волоцюга. І вигадаєте ж!

Айнштайн. Такий у мене, певною мірою, фах.

Волоцюга знову занурюється в газету.

Волоцюга. Ох уже ж цей Гітлер… Примусове лікування у божевільнях, страти без вироку, агітація серед молоді, примус вітатися вигуком «Гайль Гітлер!»… Чи не перебільшують наші газетярі?

Айнштайн. Краще б уже перебільшували…

Волоцюга. Щоби продати кілька сторінок, журналісти переводять тонни паперу. Держсекретар Корделл Галл так і сказав: преса викохує квіти, які не ростуть у реальному світі.

Айнштайн. Це влаштувало б його, це влаштувало би вас, це влаштувало б і мене. Жахливі вчинки нас так вражають, що ми воліємо вважати їх за вигадку. Заперечуючи жахіття, ми почуваємося кращими — ніби задешево виторговуємо собі чесноти.

Волоцюга. Гарно підмічено! Коли я мав десять років, один приятель пояснив мені, звідки на світ беруться діти. Пісюн потрапляє до щілини… А потім тим самим пісюном пісяють… Його розповідь видалась мені настільки дивною, що я відмовився вірити в неї, заявивши: «Я добре знаю тата і маму — вони ні за що на таке не погодились би!»

Він гмикає. Айнштайн, занурений у похмурі думки, не сміється.

Волоцюга. Даруйте — певно, я заважаю вам нісенітницями…

Айнштайн. Є тільки одна риса, яка має цілковито являти себе у світі, де все відносно: гумор. Я дуже високої думки про ваше почуття гумору. (Повертається до попередньої теми.) Ні, газети не перебільшують: канцлер Німеччини Гітлер втілює те, про що завжди казав, — веде війну та винищує певні прошарки населення.

Волоцюга. Не хотів би я бути німецьким євреєм…

Айнштайн. Таким, як я… (Пауза.) Або таким, яким я був… Я здобув громадянство Швейцарії.

Волоцюга. Але ж ви — єврей? Цього ж не позбудешся.

Айнштайн. Коли я народився, записали, що я — «німецький громадянин єврейського віросповідання». Я завжди глузував із цього: цікаво, чи існує віра, сповідуючи яку, перестаєш бути євреєм?

Волоцюга. То ви не вірите в Бога?

Айнштайн. Якби я увійшов до синагоги, Бог навряд чи впізнав би мене… До речі, єврей — це не тільки релігія… Одного дня я прокинувся іншою людиною: напередодні був німцем, а зранку обернувся на єврея. Що сталося впродовж тієї ночі? Вибори виграв Гітлер. Антисемітизм перефарбував мене на єврея.

Волоцюга. І як вам у шкурі єврея?

Айнштайн. Це ніби фатум. Прив’язує до певних поглядів, гартує характер, спрямовує перебіг думок, збагачує пам’ять. Варто усвідомити своє єврейство — і все, ти у пастці.

Волоцюга (глузливо). Диви, достоту як у скаутів: став євреєм — назавжди єврей!

Вони вимушено сміються. Явно намагаються здаватись легковажнішими, ніж насправді.

Волоцюга показує на стос газет.

Волоцюга. «Заборона на працевлаштування євреїв», «У євреїв відбирають майно», «Євреїв заарештовують»… Ви мали рацію, розливши між собою та Гітлером океан. Тут, у Нью-Джерсі, немає чого боятися.

Айнштайн. Звісно, я вчасно дав драпака. Пунктуальний боягуз… (Піднімає торбу, з якої випадає кілька листів різних розмірів.) Ану ж, угадайте, що це таке!

Волоцюга. Якби листи було адресовано мені, то за вагою боргів, залишених мною за двадцять років у барах…

Айнштайн. Вгадайте.

Волоцюга. Заступниці цноти вимагають від вас поголити вуса?

Айнштайн. Ні.

Волоцюга. Послання від закоханих у вас жінок?

Айнштайн. Я ж не співак, не актор, та й математика, боюся, не додає сексуальності.

Волоцюга (жартівливо). Однак я знав одну теорему — ту, яку склав Піфагор і яка вводила мене в дивні стани… (Серйозно.) По правді, з математикою в мене завжди були проблеми.

Айнштайн. У мене теж! (Серйозно.) Євреї Європи просять мого втручання — щоб я допоміг їм переселитись до Сполучених Штатів. Усі ці листи — від них.

Волоцюга. А навіщо їм ваша допомога?

Айнштайн. Бо американський уряд посилює вимоги. Окрім метрики, претенденти на притулок повинні надати довідку з поліції їхньої країни, де посвідчувалось би, що вони — сумлінні громадяни. Уявіть: упосліджений єврей з валізами в обох руках пнеться до штаб-квартири Гестапо і вимагає надати йому посвідчення про сумлінність!

Волоцюга. Халепа…

Айнштайн. Щоби запит відхилили, нацисти пишуть «комуніст» або «симпатизує комуністам» — цього достатньо! Для президента Рузвельта комуністи гидкіші за фашистів.

Волоцюга. Хіба він не має рації?

Айнштайн зачудовано дивиться на волоцюгу. Обидва знічено німують. Жоден не хоче починати суперечку, кожен побоюється відповіді.

Минає кілька хвилин.

Волоцюга. Що ви робите з усіма цими листами?

Айнштайн. Роздаю. Шукаємо підприємців, які надають біженцям робочі місця чи перебирають на себе фінансові витрати. Оскільки я сам не можу дати ні грошей, ні посад, то пишу рекомендаційні листи єврейським митцям, викладачам і науковцям.

Волоцюга. І що, це спрацьовує?

Айнштайн. Потроху. Дуже повільно. Надто повільно…

Волоцюга. Уряд визначив квоти. Прихистити тут усіх знедолених — це не рішення.

Айнштайн. Звісно, Америка не мусить вирішувати цю проблему — це радше питання до всього людства.

Волоцюга зітхає, осягаючи глибину питання.

Волоцюга. До людства? Ну, це ж так просто! Коли зустрінетеся з людством, переказуйте йому і від мене вітання!

Айнштайн (підігрує). Це буде нелегко… Останнім часом людство не з’являється на людях. Ось ви, скажімо, щось чули про нього нове? (Серйозніше.) Хіба можна уявити Голлівуд без євреїв? Сумний пляж для пенсіонерів, де із зірок засмагало б лише мишеня Міккі…

Волоцюга кахикає, виймає один із листів і показує його Айнштайнові.

Волоцюга. Можна?

Айнштайн. Прошу.

Волоцюга. «Професорові Альбертові Айнштайнові, Принстон, Сполучені Штати Америки». Що?! Оце й усе — а листа все ж доставлено?! Браво! Скидаю перед вами капелюха! А я гадав, що тільки мишеня Міккі отримує листи без детальної адреси. «Міккі, Голлівуд» — і гоп! — лист уже на столі мишеняти! (Роздивляється конверт.) Ого, які цікавезні марки! Якби я був усесвітньо відомий — як ви, — то став би філателістом! Ніколи про це не думали? (Розкриває конверт.) Дуже цікаво! Можна, я вам прочитаю?

Айнштайн. Звичайно. Уважно слухаю.

Волоцюга. Якийсь бельгієць дякує вам за підтримку Руху відмовників. Це що, такі ліваки? Чи соціалісти?

Айнштайн насуплюється.

Айнштайн. Звідки ви це взяли?

Волоцюга (збентежений, усе ж наполягає). Ці відмовники стверджують, буцімто війни влаштовано капіталістами для знесилення робітничого класу шляхом убивства наймолодших і найважливіших його членів. А от мені казали, що пацифізм вигадали червоні!

Айнштайн. Казали? Хто казав? Хто вам таке бовкнув?

Волоцюга. Вже не пригадую, хто саме…

Айнштайн. Раджу пригадати, і — будь ласка, більше не спілкуйтеся з цією особою!

Айнштайн суворо дивиться на волоцюгу.

Мить ніякового мовчання.

Присоромлений волоцюга повертається до листа.

Волоцюга. Цей бельгієць просить вас допомогти юним відмовникам.

Айнштайн. Ні.

Волоцюга. Як?! Чому?!

Айнштайн. Ще не так давно можна було сподіватися, що спротив окремих особистостей переможе мілітаризм у Європі. Тепер, коли я бачу, як Німеччина готується до війни, мені не смішно: свобода у небезпеці. А Бельгія — занадто мала…

Волоцюга. Еге ж, якась скеля…

Айнштайн. Та ні, то Монако. Бельгійське королівство не має природних кордонів, тож Німеччина неодмінно нападе! Скажу прямо: якби я був громадянином Бельгії, то не ухилявся б від військової служби. Згодився б відразу ж.

Волоцюга. І це кажете ви?! Неймовірно!

Айнштайн. Чому ж? Адже ви не пацифіст.

Волоцюга. Аби зрозуміти, що ви йдете супроти власних принципів, не треба бути пацифістом.

Айнштайн. Ви помиляєтесь. Я просто відкладаю принципи вбік, ставлю їх на поличку в очікуванні нагоди, коли зможу скористатися ними, коли відмова від військової служби знову стане дієвим способом боротьби за прогрес людства. Я не збираюсь обстоювати пацифізм усупереч здоровому глузду!

Волоцюга. Еге ж, поличка із принципами — дуже практично!

Айнштайн. Не «практично», а «прагматично».

Волоцюга. І багато принципів на вашій поличці?

Айнштайн. Та не бракує: переважно там принципи наукові. З усіх галузей науки, і сенс кожного з принципів залежить від його наслідків. Досвід повинен перевірити кожен із них на справедливість. У цьому випадку мої принципи мають наслідок, змиритися з яким я не можу: перемогу нацистів. Тож я відмовляюся від таких принципів.

Волоцюга. О, то ви підлаштовуєтесь! Протягом років удаєте шляхетність, аж раптом отак, без попередження спускаєте штанці?

Айнштайн. Якщо нині бельгійці, французи, голландці, поляки й угорці стануть рішучим опором проти війни, відмовившись від зброї, військової служби та мобілізації, то тим самим лише сприятимуть німцям! Часом наш радикалізм працює на сильнішого супротивника.

Волоцюга. То й що? Теж мені, відкриття! Завжди були народи озброєніші, наполегливіші, підступніші від інших. Саме тому кожен народ — навіть наймиролюбніший — намагається звести сяку-таку захисну систему. Ви що, раніше про це не думали? Тому й стали пацифістом?

Айнштайн. Нинішня Німеччина поводиться не так, як решта країн. Хвора на націонал-соціалізм, вона заявляє про бажання знищити демократію, встановлює владу однієї партії, полює на євреїв, завдає шкоди елементарним людським правам. Готуючись до війни з Німеччиною, слід розуміти: йдеться про захист самого поняття цивілізації! Все людство у небезпеці.

(За мить Айнштайн завершує свою думку.)

Айнштайн. Тіштеся: я пристаю на вашу позицію.

Волоцюга. О ні, мої думки мене так засмучують, що навряд чи я втішуся вашою з ними згодою. У своїй перемозі я бачу вашу поразку…

Вони обмінюються усмішками. На кілька секунд між ними виникає глибока приязнь.

Айнштайн. Мушу вертати додому.

Волоцюга. Ви овдовіли[5], але додому не квапитесь — як і тоді, коли ще мали супутницю…

Айнштайн. Бідолашна Ельза…

Волоцюга. У вас були після неї жінки?

Айнштайн жестом показує, що зв’язки справді були.

Волоцюга. О, це вже щось!

Айнштайн. Чуттєві пригоди небезпечніші за війну: у бою можна загинути лише раз, а в коханні — багато разів. (Підходить до Волоцюги, щоби забрати торбину з листами.) Хочете, дам вам кілька листів? Допоможете бідолахам.

Волоцюга. Я не маю таких зв’язків — знаюся хіба з собаками, двома або трьома білками… Ну і, звичайно, із блошвою.

Айнштайн (мляво). Авжеж…

Утомлено відвертається, закидає наплічник за спину. Волоцюга співчутливо спостерігає за ним.

Волоцюга. Пане Айнштайне, не беріть усе так близько до серця! Ніхто не примушує вас тягнути на своїх плечах усе людство.

Айнштайн. На жаль, байдужість мені не властива. (З болем.) Світ зруйнують не ті, хто чинить зло, а ті, хто бездіяльно дивиться на це. Усі вони — на чолі з Рузвельтом. Їхні безжально складені руки страшніші за ті, які піднімаються, шануючи Гітлера.

Айнштайн виходить.

Якусь мить Волоцюга стоїть, замислившись, потім зиркає ліворуч.

До нього підходить агент у чорному пальті.

О’Ніл. Ну як? Ізнов облаяв Америку?

Волоцюга. Ні. Він обожнює ці місця. І хотів би, аби цим раєм насолодилось якомога більше людей.

О’Ніл. Кого ви маєте на увазі?

Волоцюга. Євреїв, яких переслідують у Європі.

О’Ніл (скривившись). Авжеж, ми в курсі.

Волоцюга. Він аж зі шкури рветься — так хоче їм допомогти. Міркує весь час про це, а не про свої рівняння.

О’Ніл. Даремно втрачає час… У справі будь-якого кандидата на імміграцію рекомендація Айнштайна матиме лише негативні наслідки.

Волоцюга. Але чому?!

О’Ніл. Бо ми знаємо, хто він такий.

Волоцюга. І що?

О’Ніл (витримує поважну паузу, спиняючи необачного Волоцюгу). Ви зробили те, що я наказав? Примусили його захищатися?

Волоцюга. Атож, я використав усі ваші доводи: соціалісти, які ухиляються від служби у війську, Америка, що має остерігатися більшовиків серед іммігрантів…

О’Ніл. А він?

Волоцюга. Уважно слухав мене.

О’Ніл. І що?

Волоцюга. Він просто слухав.

О’Ніл. Остерігається…

Волоцюга. Мене?

О’Ніл. Усіх. Це ж професійний брехун!

Пауза.

Волоцюга. Я вас розчарував? Поганий із мене шпигун… Зверніться до когось іншого.

О’Ніл. Хочете ухилитися від священного обов’язку кожного американця? Якби це почув ваш син, який загинув зі зброєю в руках…

Присоромлений Волоцюга схиляє голову.

О’Ніл. Вам здається, що ви втрачаєте з ним контакт?

Волоцюга. Ні. І це бентежить мене. Насправді, Айнштайн мені симпатичний, я навіть вірю йому…

О’Ніл. Тримайте себе в руках! Хоч він і знайшов тут притулок, та все ж ненавидить Америку! Просить надати йому громадянство, але ганьбить нас! Приховує недобрі наміри…

Волоцюга. Які наміри?

О’Ніл. Він хоче отруїти Штати. Заразити їх вірусом комунізму! Це зрадник на службі в червоних!

Волоцюга. Ви знаєте це напевно чи лише побоюєтеся цього?

О’Ніл. Ми ведемо розслідування, аби довести це.

Волоцюга. О, зрозуміло! То спочатку ви робите висновок, а потім збираєте аргументи — дивна якась логіка, їй-Богу!

О’Ніл. Та невже? То чому ж він так дбає про поселення тут своїх друзів? За їхнім показним єврейством приховується справжнє обличчя — більшовики!

Волоцюга. Це вже занадто… Відчепіться ж ви від мене! Дайте нарешті спокій!

О’Ніл. І мови не може бути! Наступні дні будуть найцікавішими. Прислухайтесь уважно: події примусять кролика вистрибнути з кущів!

О’Ніл починає відходити.

Волоцюга. Що вже сталося?

О’Ніл. Вранці Гітлер вдерся до Чехословаччини. Незабаром у Європі спалахне війна.

Захеканий переляканий Волоцюга підхоплюється, стривожений тим, що відбувається далеко на озері. Махає руками, ніби кличе когось.

Волоцюга. Гей, там! Але ж… цього не може бути… Егей!.. Та гаком же, гаком!.. Втрапите ж до води… Ну ж бо, тримайте його… о Господи!.. та тримайте ж!.. так, а тепер праворуч…

Раптом він скрикує.

Волоцюга. Дідько, він перевернувся! (Страшенно переляканий.) Ви вмієте плавати? (За мить, не дочекавшись відповіді.) Гей… пане Айнштайне! Ви вмієте плавати? Гей!

Застигає з виразом горя на обличчі.

Волоцюга. О ні — це, певно, поганий сон: він не рухається, він не відповідає… (Голосно вдалину.) Гей, ви поранені? Забилися? Егей!.. (До себе.) Джмелів слухає…

Наважується плисти на допомогу. Кладе торбину й виходить.

Голос Волоцюги (за сценою). Агов, та приходьте ж до тями! Пане Айнштайне, ви чуєте? Ви у воді. Якщо не дотягнемо до берега, годуватимете собою рибу. Пане Айнштайне, будь ласка… Трясця, я не дістаю до дна! Я ж… чорт!.. Допоможіть! Допоможіть! Сюди!

Чути плюскіт. Раптом усе стихає.

З’являється Айнштайн, він тягне Волоцюгу. Вигляд у того значно гірший, ніж у Айнштайна.

Опустившись на пісок, Волоцюга відкашлюється, відпльовується і приходить до тями.

Аж роздуваючись від гордощів, він озирається на Айнштайна.

Волоцюга. Я врятував вам життя!

Айнштайн усміхається, не заперечуючи. Думки його десь далеко.

Волоцюга. Що трапилося?

Айнштайн. Та нічого…

Волоцюга. Як це — нічого?! По-перше, ви ледве тримали кермо — мов курка у кабріолеті, їй-Богу! По-друге, вилетіли за борт, не давалися знати…

Айнштайн. Невже?

Волоцюга. Ви забилися? Змерзли?

Айнштайн. Не знаю. Певно, і забився, і змерз.

Волоцюга. І мовчите, не слухаєте мене! Ви що, не чуєте, гей?!

Айнштайн. Я міркую…

Волоцюга (помічає, що Айнштайн дуже стурбований). Що, негаразди в науці?

Айнштайн. О, якби ж то!.. (Раптом стривожено обмацує себе.) Мій лист! Тільки не це…

Айнштайн (обстеживши кишені, виймає з куртки листа). Це ж треба… він сухий…

Волоцюга. Гадаю, це знак.

Айнштайн. Даруйте?

Волоцюга. Це означає, що його таки варто відправити адресату…

Айнштайн (явно збентежений, кидає лист на пісок). Я у знаки не вірю. Якби ви знали, чого мені коштував оцей лист!.. Я ніколи не почувався настільки розшарпаним!

Волоцюга. Розшарпаним?

Айнштайн. Замордованим.

Він дивиться на Волоцюгу, ніби зважуючи, чи варто продовжувати, потім різко підводиться.

Айнштайн. Не слід вам тут мерзнути… матимете клопоту з гіпертонією! У мене в авто є плед. Я миттю!

Виходить.

Волоцюга. А як же лист?

Айнштайн (за сценою). Пригляньте за ним. Лист навряд чи втече, проте якщо з’явиться хто чужий — вдягайте ваші штучні ікла та гавкайте щосили!

Наляканий важливістю покладеного на нього завдання, Волоцюга підсовується до листа — поволі, немов до живої істоти — і нахиляється, щоби прочитати адресу.

Волоцюга. Ой леле! Лист президентові Рузвельту! Певно, там повно лайки.

Він похмурніє, почувши чиїсь кроки. Побачивши О’Ніла, намагається сховати конверт.

Набурмосений агент підходить до Волоцюги.

О’Ніл. Пильнуйте! Учора в Айнштайна були підозрілі гості. Він кілька годин радився з науковцями з-за кордону.

Волоцюга. Він якийсь сам не свій. Щойно мало не втопився.

О’Ніл. Спроба самогубства? Навряд.

Волоцюга. Бачили б ви, як він кермував яхтою прямісінько на трамплін, а потім шугнув у воду й не рухався! Ви змінили би свою думку.

О’Ніл. Ні, це не в його дусі.

Волоцюга. А ви бачили, як я його врятував?

О’Ніл (колючим тоном). Та невже? Ви ледь не пішли на дно. Це він підібрав вас і дотягнув на спині до берега.

Волоцюга знизує плечима, відкидаючи цю версію.

О’Ніл. Що він вам сказав?

Волоцюга. Казав, що склав щойно листа, який коштував йому сил.

О’Ніл. Дістати б цього листа!

Волоцюга. Еге ж…

О’Ніл. Кому його адресовано?

Волоцюга. Цього він не сказав.

О’Ніл. Ось він повертається — я зникаю. Спробуйте дізнатися, що в тому листі.

О’Ніл виходить.

Волоцюга виймає листа, кладе його туди, де він був раніше, — і чекає, поклацуючи зубами від холоду.

Заходить Айнштайн.

Айнштайн. Ось!

Накриває плечі Волоцюги пледом.

Потім помічає листа і насуплюється.

Айнштайн. Здається, я когось бачив, отам… Тут ніхто не проходив?

Волоцюга. Так, один пан цікавився найближчим рестораном. Огидна мармиза! Не хотів би я стати сосискою на його виделці!

Айнштайн сідає, вгортаючись у другий плед.

Айнштайн. Я непокоюся через ситуацію…

Волоцюга. Забагато непокоїтеся! Ви схильні бачити все у чорному кольорі. У березні ви стверджували, що війна спалахне, бо Німеччина вдерлася до Чехословаччини. Зараз маємо серпень, і що? Нічого! На тому все й закінчилося. Франція, Англія, Росія і Штати не сказали і слова супроти.

Айнштайн. Ганебище…

Волоцюга. Але війни немає.

Айнштайн. Ні, війна таки є. Навіть якщо Франція, Англія, Росія і Штати не прагнуть воювати, Німеччина вже готова. Це питання кількох тижнів, а може — і днів. (Зривається на крик.) Я ненавиджу війну, але ми мусимо перемогти!

Він підстрибує у нестямі й на одному диханні зізнається в тому, що його мучить.

Айнштайн (гордо). Ні, ну ви можете таке уявити?! Дуже скоро уран можна буде перетворити на нове джерело енергії!

Волоцюга (ошелешено). Уран?…

Айнштайн (нестямно). Стало можливим змоделювати ланцюгову ядерну реакцію у великій масі урану!

Волоцюга (пригнічено). Що ви кажете?…

Айнштайн. Це дозволить вивільнити велику кількість енергії та отримати багато нових елементів на кшталт радію!

Він заявляє це урочисто — наче про доведений факт. І чекає на реакцію співрозмовника.

Волоцюга (заледве приходячи до тями). Перекладіть мені, будь ласка, бо я трішечки розгубився.

Айнштайн. Бомба! Можна буде створити атомну бомбу — найпотужнішу і найсмертоноснішу з-поміж усіх! Її вибухова потужність буде в мільйони разів більшою за потужність звичайних бомб. Однієї такої бомби буде достатньо, щоби зруйнувати Нью-Йорк!

Волоцюга (нажахано). Господи Боже!

Айнштайн (пафосним, величним жестом показує вниз). І все це тут!

Волоцюга (перелякано підстрибує). Тобто — тут?

Айнштайн. Усе тут!

Волоцюга (панікує). Тут?!

Айнштайн. Авжеж, тут! У цьому конверті!

Волоцюга відступає, ніби в конверті приховано бомбу.

Обидва дивляться на конверт із жахом.

Тривала пауза.

Волоцюга (пошепки). І коли вона вибухне?

Айнштайн. Скоро.

Волоцюга (зопрівши). Коли це — скоро?

Айнштайн. Не знаю. За півроку. За рік. Можливо, за два…

Волоцюга. Еге… Не раніше?

Айнштайн. Власне, тоді, коли буде готова.

Волоцюга (полегшено зітхає). Отакої… То в конверті не бомба?

Айнштайн. Звісно ж, ні.

Волоцюга (заспокоївшись, але все ж насторожено). То що тоді там?

Айнштайн. Моя зрада.

Спантеличений Волоцюга витріщається на Айнштайна, якому, як видається, зле.

Айнштайн (схопившись за голову). Господи, ну навіщо?! Чому саме я?!

Пауза.

Волоцюга. Отож-бо! Чому саме ви?

Занурений у думки Айнштайн сіпається.

Айнштайн. Даруйте, що?

Волоцюга. Нащо писати президентові?

Айнштайн. Наукова спільнота зобов’язана попередити владу. Мої друзі-фізики — Сілард і Вігнер[6] — переконані, що пояснити політикам значення відкриття може тільки всесвітньо визнаний учений. Цей жереб випав мені…

Він махає листом, ніби комусь погрожуючи.

Айнштайн. Німці вивели з ринку уран, який видобувався у копальнях Чехословаччини, — і це доводить, що вони також намагаються змайструвати бомбу! Я колись жив у Німеччині, тож знаю, як наполегливо й ефективно там можуть працювати, які там блискучі науковці — хай навіть багато хто втік після 1933-го. І з усього цього я роблю висновок, що рано чи пізно вони зможуть спорудити для Гітлера пекельну машину! Ми не повинні втрачати ні секунди, ми мусимо випередити їх! (Після паузи.) Уявляєте? Я заохочую військових до створення найбільш руйнівної вибухівки. Я!

Волоцюга. Чудова новина!

Айнштайн. Що?!

Волоцюга встає і виструнчується майже по-військовому — його розпирає від гордощів.

Волоцюга. Я радий, що завдяки вам Сполучені Штати дуже скоро матимуть найпотужнішу зброю!

Айнштайн (ошелешено). Але я роблю це не заради Сполучених Штатів, а щоб побороти Гітлера — тільки з цією метою! Якщо уранова бомба потрапить до рук фашистів, цивілізацію буде приречено. Я стою на захисті світу й культури! А не окремої країни чи уряду!

Волоцюга. Та що це ви кажете! Ви ж друг Сполучених Штатів! Ба більше: ви — патріот! (Плескає Айнштайна по плечу, мов генерал, що хвалить солдата.) Сподіваюся, незабаром ви отримаєте громадянство. (Хизуючись, додає.) Тепер я знаю, навіщо ризикував життям, виловлюючи вас із озера… Я не просто виконав свій обов’язок — я врятував героя, якому судилося врятувати Америку!

Зворушений власними словами, Волоцюга витирає несподівані сльози.

Айнштайн мовчить, збентежений.

Волоцюга. Ну от, а тепер мушу влити в себе хоча б один кухоль пива! Бо від цього купання і заіржавіти можна!

Він виходить, переконаний, що Айнштайн піде слідом за ним.

Проте, залишившись на самоті, Айнштайн хапає листа і з люттю й несамовитим криком розриває його на клаптики.

Потім, знеможений, низько похиляє голову, мов пойнятий болем людини, яку ніхто не розуміє.

Волоцюга повертається.

Волоцюга. То ви йдете?

Айнштайн. Авжеж!

Та перш ніж піти, Айнштайн збирає уривки листа й уважно роздивляється — чи можна їх склеїти? Він усе-таки зважився надіслати послання Рузвельтові.

Чиста шляхетна музика повнить ніч, гармонійно поєднуючись із величчю Всесвіту.

Волоцюга, сидячи, слухає, мов зачарований.

Заходить Айнштайн — це він грає на скрипці. Раптом припустившись фальшивої ноти, він уриває гру й опускається поруч із Волоцюгою.

Айнштайн. Що ви робите?

Волоцюга. Нічого не роблю, просто сиджу.

Айнштайн. А я сьогодні напрацювався…

Волоцюга. Ну й добре. Моє гультяйство має сенс тільки тоді, коли інші гарують.

Вони удвох милуються небом.

Волоцюга (обводить рукою небесне склепіння). Вітаю під моїм дахом!

Айнштайн. Дякую за запрошення!

Волоцюга. Мені тут нудно не буває. Стільки зірок…

Айнштайн. Тільки дві речі не мають кінця: Всесвіт і людська глупота. Проте щодо Всесвіту я досі не впевнений…

Пауза.

Айнштайн. Неймовірно! Який величезний місяць! Тільки погляньте! Гігантський… Ніколи такого не бачив.

Волоцюга радісно позирає на сріблясте світило.

Волоцюга. Еге ж, мушу визнати: сьогодні я собою задоволений.

Айнштайн. Ви хочете сказати, що це ви?…

Волоцюга. Ясна річ.

Айнштайн. Мої вітання!

Волоцюга. Можу уступити його вам за десять доларів.

Айнштайн. Якихось десять доларів за дивовижний місяць? Навіть не сперечаюся — я беру!

Виймає з кишені купюру і простягає її Волоцюзі, який миттю хапає гроші.

Волоцюга. Слухайте, ви поводитесь, наче великий пан, хоча насправді я віддав би вам місяць і за п’ять доларів!

Айнштайн. Ні, це ви поводитесь, мовби справжнісінький принц: мальовничий берег, озеро, скільки сягає око, сріблясті спінені хвильки і місяць… О, місяць!..

Волоцюга. Еге ж! Мені місяць нечасто вдається так добре.

Айнштайн. А ці ледь чутні вабливі звуки, що це таке?…

Волоцюга. Цвіркуни. Мій особистий хор.

Айнштайн. О, це ж просто диво!

Виймає ще одну купюру, щоб віддячити за «концерт», але Волоцюга зупиняє його рух.

Волоцюга. Дозвольте! Це мій подарунок вам.

Айнштайн (наполягає). Тримайте!

Волоцюга (бере купюру). Вам дяка від співаків.

Обидва зітхають із насолодою.

Волоцюга. Слухайте, а ви вірите в Бога?

Айнштайн. Спочатку визначтесь із тим, хто такий для вас Бог, а потім я відповім.

Волоцюга. Бог — це той, хто усе сотворив. Усе це.

Айнштайн. Фізики намагаються збагнути Божі думки.

Волоцюга. Це означає «так»? Вірите?

Айнштайн. Якщо віра — це завзятий пошук відповідей на запитання, тоді: так, вірю! Бо єдине, що буде в природі незбагненним завжди, — це, власне, те, що її можна збагнути. Чим більше шукаю, чим далі женуся за істиною, тим частіше дивуюсь і відчуваю захоплення! Наука пробуджує в мені хлопчиська!

Волоцюга. Цікаво, чи дивляться зараз у небо наші солдати в Європі?

Айнштайн. Ні. Війна притуплює зір і згинає шиї. У приціл можна побачити тільки бруд.

Волоцюга. Знову ви грішите песимізмом… І все ж Сполучені Штати вступили у війну.

Айнштайн (іронічно). Атож, тепер у мене є всі підстави для оптимізму: війна охопила планету!

Волоцюга. Важить лише те, що Штати прийшли на допомогу Британії, Франції та іншим країнам.

Айнштайн. Три роки! Їм на це знадобилися цілих три роки, а також напад японців на Перл-Гарбор! Страшно й подумати, скільки людей загинуло…

Волоцюга. Яка різниця!

Айнштайн (ствердно киває головою). А й справді — яка різниця?… Авжеж. (Схоплюється.) Ет, забув! У мене зустріч о десятій вечора! Котра година?

Волоцюга. Рівно десята…

Айнштайн (миттю заспокоївшись). Для того, щоб запізнитися, ще є час.

Волоцюга. Ви завжди так чините?

Айнштайн. Знаєте, я помітив, що люди, які спізнюються, бувають у значно кращому гуморі, ніж ті, які приходять завчасно.

Виймає три олівці й заходиться гострити їх.

Волоцюга. А що там із бомбою?

Айнштайн. Команда вчених на чолі з Оппенгеймером узялась до роботи. Однак нацисти почали раніше, адже президент Рузвельт цілих два роки зважував небезпеку.

Волоцюга. А чому ви не працюєте разом із ними?

Айнштайн. Мене також цікавить відповідь на це запитання. Оскільки громадянство я вже отримав. Гадаю, я не найдурніший із-поміж американців у царині ядерної фізики.

Волоцюга (переводячи розмову на жарт). Ось вам іще одна загадка!..

Айнштайн. Так, але яка гидотна! Різниця між таємницями Бога та загадками людей полягає в тому, що Богові дріб’язковість не властива.

Волоцюга. Можливо, американці вирішили, що ви… застарий?

Айнштайн. Вік впливає на нас по-різному: одних знесилює, інших — загартовує. Гадаю, останні роки довели, що мій мозок досі працює доволі продуктивно.

Волоцюга. Тоді, може, справа в тому, що ви — не знавець озброєння?

Айнштайн. Та невже?! Тоді навіщо Флот доручив мені вирішення своїх проблем із вибухівкою? Я задовольнив чимало забаганок військового керівництва.

Волоцюга. Але ж ви і щасливець! Я набрид їм, пориваючись на війну, і щоразу мені відмовляли — кажуть, буцімто від мене камфорою тхне!

Айнштайн. Що кажуть, даруйте?

Волоцюга. Від мене відгонить занепадом, кінцем. Порожньою пляшкою. Я — немічний стариган. (Після паузи.) І як успіхи у розробці бомби?

Айнштайн. Лише уявіть: я не знаю! Між ними і мною звели мур мовчанки — я не можу спілкуватися навіть із близькими друзями з Європи. Напевно, їм віддали наказ. Усе це справа рук уряду.

Волоцюга. То це ваша репутація, е-е… лівака… стримала політиків? Бо ви виступаєте за союз із СРСР.

Айнштайн. Чимало відомих фізиків мають політичні переконання, які не відрізняються від моїх, проте військові залюбки запросили їх на роботу. (Після паузи.) Певно, справа в чомусь іншому… але я не знаю, в чому саме.

Підводиться.

Айнштайн. Добраніч, друже. Мушу залишити вас, бо обіцяв Флотові вирішити завтра одну технічну проблему.

Волоцюга. Ви взагалі колись спите?

Айнштайн. Сплю — недовго, але швидко.

Вони сміються.

Айнштайн іще раз киває на прощання і виходить.

За якусь мить до Волоцюги крадькома підходить чоловік у чорному.

О’Ніл. Йому щось відомо?

Волоцюга. Абсолютно нічого. Скаржився, що йому ніхто нічого не каже.

О’Ніл (задоволено). Чудово!

Волоцюга. Він обурений — не розуміє, чому його відсторонили.

О’Ніл. На його думку, німці просунулись?

Волоцюга. Він висловив сподівання, що ні.

О’Ніл (крижаним тоном). Ви в цьому впевнені?

Волоцюга здригається і по коротких ваганнях твердо каже.

Волоцюга. Впевнений. (Миттю змінює тон на менш рішучий.) Ви посприяєте в моїй справі? Я зможу повернутись до війська? Мені набридло вкриватися тут пліснявою…

О’Ніл. Ви служите країні, переказуючи нам свої розмови з Айнштайном.

Волоцюга зітхає, розуміючи, що О’Ніл ані пальцем не поворушить у його справі.

Волоцюга. Чому ви ставитеся до нього з такою підозрою?

О’Ніл. Я не зобов’язаний вам щось пояснювати.

Волоцюга (ображено). Он як? Я можу з ним посваритись. І ви не дізнаєтеся жодного слова.

Розлючений О’Ніл зміряє його очима.

О’Ніл. Я б вам цього не радив!

Волоцюга. А мені байдуже! Я ж телепень, то чому б мені не послати вас якнайдалі? (Після паузи.) І все ж — чому? Чому таке ставлення?

Обидва довго мовчать. О’Ніл, натягнутий, мов струна, зрештою, кидає.

О’Ніл. Бо він німець!

Волоцюга. То й що?

О’Ніл (уперто). Він — німець!

Волоцюга. Та це ж божевілля! Отже, ви вважаєте, що, оскільки він німець, то може передавати дані німцям?

О’Ніл (непохитно). Німець лишається німцем.

Волоцюга. Він проти Гітлера, проти фашистів, проти нацистів!

О’Ніл. І що це доводить? Якщо він не має нічого проти німців і чинить опір нацистам, то може інформувати німців у Німеччині, які не є нацистами. Вам не спадало на думку, що саме для цього він написав Рузвельтові? Хто дасть гарантію, що він не наміряється повідомляти співвітчизникам найменші дрібниці ядерного проекту? Розповідати їм про наші успіхи, яких так бракує їм?

Волоцюга. Та ви його геть не розумієте! Якщо він і попередив Рузвельта, то лише тому, що Айнштайн — антифашист!

О’Ніл. О, антифашист, еге ж! Отже, симпатизує більшовикам? Припустимо, він справді злий на німців, але де гарантія, що він не сповіщає про все росіянам? Бо в такому випадку першим атомну бомбу отримає Сталін. Невже ми допустимо це?!

Волоцюга. Ви все ускладнюєте… Він щойно отримав громадянство, хоче показати свою лояльність, бути законослухняним, у нього немає прихованих намірів…

О’Ніл. Отакої! Відданість Айнштайна Сполученим Штатам ще не доведено. Досі він ніде голосно не заявляв, буцімто любить нашу країну.

Волоцюга. Врешті-решт, якби він справді був шпигуном, то горлав би про свій патріотизм і весь час махав би прапорцем!

О’Ніл. Бачу, він вас причарував.

Волоцюга. Ні, ми часто сперечаємося. Проте я високо ціную його особистість, поважаю її і добре розумію.

О’Ніл (саркастично). Розумієте? Гадаєте, можете збагнути думки Альберта Айнштайна, всесвітньовідомого вченого, який здійснив революцію у науці та способі мислення? Та за кого ви себе маєте, чоловіче?!

Волоцюга (згинається мало не вдвоє). Що ж, згоден, я лише жалюгідний черв’як, я не можу…

О’Ніл (зневажливо). Краще б мовчали! Ви не здатні зіграти навіть роль черв’яка.

Волоцюга настільки ображений цим дотепом, що не знаходиться з відповіддю.

О’Ніл. Хай там як, а я чесно зізнаюся і заявляю: я цього клятого німчуру не розумію! А найнезбагненніша з його загадок — це те, що він втрачає свій час на теревені з вами. Бувайте!

Він виходить.

Розлючений Волоцюга хапає торбину і щодуху жбурляє.

Під небесним склепінням, усипаним зірками, Айнштайн грає Баха на скрипці. Мелодія лине до небесних світил — чиста, спокійна, велична.

Зненацька Айнштайн відчуває, ніби на нього звалилося якесь лихо. Він здригається.

За ним — по той бік земної кулі (і в його уяві) — постає гриб із диму, гриб, утворений атомною бомбою.

Айнштайн відводить смичок від струн і помічає гриб.

Його беруть дрижаки, він приголомшений і нажаханий.

Айнштайн. Боже мій…

Хмара з частинок забарвлює небо у чорний колір. Айнштайн — маленький, кумедний, безсилий перед тоннами первісної люті, які ллються на планету — стоїть під цим чорним небом.

Світло вимикається. Морок.

У темряві вибухає бомба. Гуркіт, тремтіння землі. Повітря насичується вуглецем. З’являється поривчастий вітер, валить дим. Таке враження, ніби життю — кінець.

Потроху на мирний берег озера повертається світло.

Волоцюга й О’Ніл стоять поруч, кожен тримає в руках по стосу газет.

Прекрасна погожа днина у серпні 1945 року.

Вони, забувши про різницю в соціальному статусі, палко обіймаються.

Волоцюга. Це перемога! Ми перемогли!

О’Ніл. Це перемога Америки! Ми найсильніші! Японці відхаркують кров’ю!

Волоцюга. По віскі?

О’Ніл. Я на службі. До того ж, я взагалі не вживаю.

Волоцюга. Невже?

О’Ніл. Біс із ним! Якщо не сьогодні, то вже ніколи! Мене мучить спрага!

Поки Волоцюга копирсається в торбині у пошуках чарки, О’Ніл хапає пляшку і починає пити віскі просто з неї. Волоцюга здивовано спостерігає за ним.

Нарешті О’Ніл відривається від пляшки і витирає вуста.

О’Ніл. Будьмо! За Хіросіму!

Волоцюга. За Хіросіму! Тепер японці точно складуть зброю.

О’Ніл. Та вони божевільні, ті япошки! Скажені пси! Їхні пілоти, помітивши ціль, воліють вибухнути разом із літаком, аніж не влучити! Через це ми втратили стільки людей. А Трумен — гоп! — і скинув бомбу! Молодчина, Трумен! За Хіросіму!

Волоцюга. За Хіросіму!

О’Ніл вириває пляшку з рук Волоцюги і жлуктить віскі. Випиває кількість, небезпечну для людини, не призвичаєної до трунку.

Відірвавшись від пляшки, О’Ніл радісно верещить — достоту ковбой, що сідлає дикого огира.

О’Ніл. Еге-гей!

Волоцюга. Ви часом не з Техасу?

О’Ніл. Як ви здогадалися?

Знову хапає пляшку і бачить, що вона вже порожня.

О’Ніл. Заждіть. У моєму авті є ще.

Волоцюга. Не треба. Гадаю, вже досить. Ви ж не звикли до алкоголю. Краще б…

О’Ніл. Оце вже ні! Я наполягаю! Ту пляшку я конфіскував в одного свідка, якого допитував. Залишив її в багажнику. На згадку. Хвилинку!

Виходить, вигукуючи «Еге-гей!».

Заходить насуплений Айнштайн — він поволі спускається до Волоцюги. Неначе двієчник, який бачить суворого вчителя, Волоцюга намагається прибрати серйозний вираз обличчя.

Айнштайн. Ви вже чули?

Волоцюга. Цей день увійде в історію!

Айнштайн. Авжеж, увійде — і позначиться на ній. Звісно, якщо історія ще існуватиме…

Волоцюга (врочисто піднімає руку). Кінець Другої світової війни!

Айнштайн (бурмоче). Не знаю, який вигляд матиме Третя світова, проте переконаний, що на Четверту людей просто не назбирається. Америка виграла війну, але людство втратило мир! (Розлючено.) Зрадники! Кляті зрадники! Ми готували бомбу, щоб воювати проти німців, а Трумен вирішив скерувати її на японців!

Волоцюга. На ворогів!

Айнштайн. Рузвельт так не вчинив би! Рузвельтові вистачило би демонстрації сили десь у пустелі, без жертв, щоби трохи охолодити японців. Якби він не помер, то тримав би віце-президента, цього недоумка, тупака Трумена, який винищив стільки японців, тільки щоби переграти росіян, щоби завадити комуністам звільнити Азію!

Повертається п’янезний О’Ніл, вимахуючи пляшкою.

О’Ніл. А ось іще одна пляшечка, щоби прилити бомбочку! За Хіросіму!

Айнштайн обертається до нього.

Айнштайн. Пане, ви святкуєте вбивство?

О’Ніл. Трясця, це він!

Він зупиняється, похитуючись, намагаючись утримати рівновагу.

Айнштайн. З ким маю честь?

О’Ніл. О дідько, дідько!

Айнштайн (простягаючи руку так, ніби вже почув ім’я). Дуже приємно! А я — Альберт Айнштайн.

О’Ніл. Взагалі-то ви не повинні мене бачити. (Махає руками.) Бачите мене? (Айнштайн ствердно киває. Тоді О’Ніл затуляє очі руками.) А так?

Айнштайн. А так уже не бачу.

О’Ніл. Чудово… тоді я залишуся так…

Айнштайн. Трумен спричинився до наймасовішої бійні в історії людства і хизується цим. Свято! Фанфари! Тріумф! Годує нас дешевими рецептами: «Ми створили сотні робочих місць», «Ми витратили мінімум коштів на максимальний результат», «Ми — найсильніші!».

О’Ніл не стримується і вигукує.

О’Ніл. Еге-гей! За Хіросіму!

Розлючений Айнштайн обертається до нього.

Айнштайн. Будь ласка, пане, поводьтеся пристойно.

О’Ніл (п’янючий, ховається за своїми долонями). А ви мене не бачите!

Айнштайн. Але чую! Бомбу кинули на середнє за розмірами місто населенням приблизно триста тисяч осіб. Ті, хто загинув не одразу, сконають найближчими днями — або від ран, або від опромінення, або від пожеж, спричинених досі небаченим жаром.

О’Ніл прибирає руки від обличчя і усміхається Айнштайнові, який із гіркотою веде далі.

Айнштайн. Триста тисяч чоловіків, жінок і дітей. Триста тисяч невинних. Триста тисяч цивільних.

О’Ніл. Заждіть! Хвилинку! (Ледве тримається на ногах.) Триста тисяч японців!

Айнштайн. І що?

О’Ніл. О! По-перше, японці — наші вороги. По-друге, японці… це японці!

Айнштайн, намагаючись стримати лють, вирішує ближче познайомитися зі співрозмовником і наближається до О’Ніла, не відводячи від нього примружених очей.

Айнштайн. Знаєте, ваші міркування надто складні для мене, шановний… шановний..?

О’Ніл. Айнштайн.

Айнштайн. Ні, Айнштайн — це я. А вас як звати?

О’Ніл. О, мене! О’Ніл. Патрік О’Ніл.

Айнштайн. О’Ніл… Чудове прізвище! Таке… американське! Хотів би я бути О’Нілом. Альберт О’Ніл… непогано, правда ж?

О’Ніл (зворушено). Дякую…

Айнштайн. Тож, містере О’Ніл, пропоную розвинути вашу думку. Коли ви кажете, що японці — то просто японці, то чи не маєте ви на увазі, що американець важить більше, ніж японець?

О’Ніл. Звісна річ!

Айнштайн. Дозвольте… мені кортить щонайглибше збагнути ваші шляхетні міркування: якби подібна бомба мала впасти тут, у Сполучених Штатах, то якого кварталу вам було б менше шкода: чорного чи білого?

О’Ніл (так, ніби йдеться про щось очевидне). Чорного, звісна річ!

Айнштайн. Авжеж… розумію… бо біла людина важить більше, ніж чорна. (О’Ніл ствердно хитає головою.) Тоді дозвольте ще одне запитання: хто важить більше — японець чи чорний американець?

О’Ніл мовчить, замислившись.

Айнштайн. Еге ж, тут швидко не відповіси. Щойно з’являється розуміння, буцімто люди в чомусь нерівні, відразу наштовхуєшся на тонкощі, не зрозумілі недорозвиненому інтелектові. То як, містере О’Ніл? Японець? Чи все ж таки чорний американець?

О’Ніл (скривившись). Чорний американець важить більше.

Айнштайн. О, я радий чути ваше зізнання!.. Таке типове для розвиненого інтелекту… Отже, чи можемо ми дійти висновку, що один білий американець важить чотирьох чорних американців, а один чорний американець важить… скажімо, восьми японців?

О’Ніл робить жест, який показує, що цифра має бути значно більшою.

Айнштайн. Шістнадцяти японців?

О’Ніл роздратовано показує, що треба збільшити кількість.

Айнштайн. Тридцяти двох? Шістдесяти шести? Ста дванадцяти? Атож, ви маєте рацію: ста дванадцяти японців!

О’Ніл. А він справді геній!.. Такий розумник. (До Айнштайна.) Хочу вам дещо сказати, пане Найн… Найнштайн… ви — не «червоний», чуєте? Ні! Ніякий ви не «червоний»! Я до них донесу… туди, нагору… їм, там, нагорі…

Волоцюга втручається, аби не дати О’Нілові бовкнути зайве.

Волоцюга. Ну годі вже, годі! Докторові Айнштайну ніколи тут із вами теревені правити!

О’Ніл. О, він знає свою справу…

Айнштайн цідить крізь зуби:

Айнштайн. Будь ласка, хай він замовкне…

Волоцюга хапає О’Ніла і намагається відтягнути.

Волоцюга. Ходімо до авта, гаразд?

О’Ніл. Гаразд… (Благальним тоном.) У мене ще кілька слів до цього пана…

Волоцюга. В жодному разі!

О’Ніл. Це дуже важливо…

Волоцюга. Важливо?

О’Ніл. Я хочу подякувати йому.

Волоцюга. Подякувати?

О’Ніл, підтримуваний Волоцюгою, зупиняється перед Айнштайном і, похитуючись, бурмоче:

О’Ніл. Дякую, пане Айнштайне, дякую вам за бомбу!

Волоцюга полотніє. Айнштайн, почувши слова п’янички, здригається.

Айнштайн. Даруйте? Що ви сказали?

О’Ніл. Дякую за бомбу! Це все завдяки вам!

Айнштайн. Що?! Але…

Волоцюзі так кортить урвати цей діалог, що він відпускає О’Ніла, хапає пляшку з віскі та пхає її йому в руки.

Волоцюга. Тримай, старий, випий трошки, перш ніж рушати.

О’Ніл жадібно блимає очима.

О’Ніл. А не забагато буде?

Волоцюга. Що ти! У такий день?! Ану, хутенько! За Хіросіму!

О’Ніл. За Хіросіму!

О’Ніл великими ковтками п’є з пляшки. Коли він допиває, Волоцюга скрикує.

Волоцюга. Еге-гей!

О’Ніл — роззираючись блудними очима, хапаючи повітря вустами, геть подібний до звіра — поточується і падає.

Волоцюга нахиляється, щоби перевірити, чи він притомний.

Волоцюга. Чудово! Він вимкнувся! (Виправдовується перед Айнштайном.) Я не хотів, щоб він у такому стані сідав за кермо.

Айнштайн. Хто це такий?

Волоцюга. Звичайний американець.

Айнштайн. Дякую, це я й так зрозумів. Але хто він за фахом?

Волоцюга. Комівояжер — як і більшість американців.

Айнштайн. Комівояжер? Дивно, що він так швидко сп’янів… Що він хотів сказати оцим своїм «Дякую, пане Айнштайне, за бомбу!»? Він що, вважає, що бомбу змайстрував я?!

Волоцюга. Та невже?

Айнштайн. Але ж це казна-що!

Волоцюга. Це казна-що, отже, про це можна забути.

Айнштайн (стривожено). Подібні дурниці мають велике значення, адже більшість дурниць швидко поширюються, повторюються, входять у звичку і, зрештою, починають скидатися на правду. Розщепити атом значно простіше, ніж позбутись упередження.

Волоцюга. Хтозна… певно, він припустив, що… завдяки вашій праці…

Айнштайн. Завдяки моїй праці?

Волоцюга.…Поталанило зробити бомбу.

Пауза. Айнштайн пильно дивиться на Волоцюгу.

Айнштайн. Чому ви вирішили сказати мені це саме сьогодні? (Хапається за голову.) Боже, яке безглуздя!

Волоцюга. Пане Айнштайне, але ж ви не маєте до цього жодного стосунку!

Айнштайн, мов загнана в пастку тварина, вигукує.

Айнштайн. Маю, маю! Я написав Рузвельтові — а не варто було! Щойно мені стало відомо, що німці тоді просунулися не так далеко, як я гадав. (Розлючено.) Якби я знав, що нацистам не пофортунить створити атомну бомбу, то й пальцем не поворухнув би! Звідки мені було знати, що Гітлер знеохотив науковців заявою, буцімто ядерна фізика — то єврейська вигадка, заснована на теорії одного єврея!

Волоцюга. Тобто на вашій теорії'?

Айнштайн оговтується, ніби зацькований, і, повагавшись мить, ледь чутно белькоче.

Айнштайн. Ні… ні… (Рішуче.) Атомна бомба — не мій винахід. Я нікого не надихав! Свої формули я складав не заради апокаліпсису. Мої пошуки ніколи не виходили за межі теорії, чистої теорії! Це була звичайнісінька фундаментальна фізика. Я вважав, що…

Захекавшись, він сідає і зізнається:

Айнштайн. Радіоактивність винайшов у 1896 році один француз — Бекерель, проте саме я у своїй теорії відносності встановив, що маса та енергія — два аспекти одного явища. Авжеж, я інтуїтивно відчув, що у матерії приховується енергія. Це й лягло в основу ядерної фізики. Відтоді кожен намагається передбачити, що ж буде далі. У 1939 році всі були переконані в можливості ланцюгової реакції: енергія, вивільнена під час поділу, утворювала б нові нейтрони, завдяки чому реакція тривала би далі. (До Волоцюги.) Нині наука не має ні автора, ні національності. Вона просувається сама по собі, лише використовуючи нас, науковців, мов маріонеток, які гарують над формулами.

Волоцюга. А якби того вечора, коли ви вигадали оту свою знамениту формулу, вам розповіли про Хіросіму — ви відмовились би від відкриття?

Збентежений Айнштайн дивиться на Волоцюгу й міркує.

Айнштайн. Оце так запитання!

Волоцюга. Оце так відповідь…

Айнштайн. Чесно кажучи, якби я міг щось змінити…

Волоцюга (підхоплюючи). Якби могли, то…?

Айнштайн. То став би сантехніком!

Волоцюга. Це ви так жартуєте, га?

Айнштайн. Бути Айнштайном чи не бути Айнштайном… Ось у чому питання. (Після нетривалої паузи.) Якби я навіть міг щось змінити, то вчинив би так само.

Цієї миті О’Ніл, що лежить на піску, здригається і хрипко скрикує.

О’Ніл. Еге-гей!

Волоцюга, навіть не глянувши на О’Ніла, дає йому ляпаса, примушуючи замовкнути.

Айнштайн знову хапається руками за голову.

Здаля, мов відлуння вітру, чуються вибух, зойки, шум важких пересувань, плач дітей. Де це насправді — десь у вечірній далині чи в головах цих двох диваків?

Хтозна — неможливо дізнатися правду.

Коли Айнштайн нарешті підводить голову, по його обличчю течуть сльози.

Айнштайн. Я не зробив нічого поганого… але пробачити собі не можу!

Волоцюга. А хіба в Бога був вибір, коли він створював світ?

Під променями боязкого сонця Волоцюга й О’Ніл зустрічаються на березі озера.

Цього разу звична добродушність Волоцюги притьмарена розпачем. Він блідий, нашорошено роззирається, ніби змучений якоюсь гризотою.

О’Ніл. Маємо точні дані: росіяни змайстрували атомну бомбу. Підірвали її в пустелі, аби подратувати нас[7].

Волоцюга. Я вже про це читав.

О’Ніл. Ми впевнені: Америкою гасають шпигуни. Бо як інакше, скажіть мені, більшовикам поталанило б зробити бомбу?! Певна річ — вони викрали наші креслення!

Волоцюга. Але як таке могло статися?

О’Ніл. Можна скільки завгодно підвищувати засоби безпеки, збільшувати кількість охоронців, зводити мури, пускати огорожею струм — але що завадить фізикові передати ворогу формули? До того ж, можна використати жінок…

Волоцюга. Жінок?

О’Ніл. У росіян увійшло в звичку надсилати красунь, щоби ті зваблювали впливових чоловіків і збирали інформацію. Докторові Айнштайну постійно підсилають таких панянок — його часом заносить не лише думками до зірок, а й головою у подушку.

Волоцюга. Трясця! Ми з вами все переплутали! Не треба бути шпигуном, треба, щоб за тобою стежили… (Схоплюється.) Ви хочете, щоб я повірив, буцімто він нашіптує їм формули на вушко!? Ви що, звинувачуєте його у зраді?!

О’Ніл. Зрадником стати нескладно — достатньо пристрасті. Візьмімо, скажімо, вашого любого Айнштайна: після Хіросіми і Нагасакі він вичавив із себе стільки жовчі! Кричав, що у Штатів слід відібрати бомбу й віддати її міжнародній інстанції на кшталт ООН! У 1946 році ваш Айнштайн навіть створив Надзвичайний комітет фізиків-атомників — угруповання пацифістів, які виступали проти ядерної зброї. І серед них — дослідники з проекту «Мангеттен», які працювали над створенням бомби. Щоразу, коли з’являється зручна нагода, він звертається до громадськості, вимагає обміну технологіями або й повного роззброєння. Погодьтеся: за такої поведінки достатнього лише одного кроку до передання державної таємниці Радянському Союзові.

Волоцюга. Ви припускаєте чи вже маєте якісь докази?

О’Ніл. Ми взяли слід. Віднині за Айнштайном стежать цілодобово. Придивляємося до всього — до пошти, сміття, дзвінків, гостей. Повз нашу увагу не проходить жодна дрібниця. І щойно ми відчуємо, що готові…

Волоцюга важко схиляє голову.

Волоцюга. І що на нього чекає?

О’Ніл. Суд, в’язниця, висилка — там буде видно. Суд Лінча, гідний нобеліанта.

Волоцюга. Останнім часом надто часто лінчують.

О’Ніл. Це ви про негрів? Не лізьте не в свою справу!

Волоцюга (бурмоче). Чому ж, хоча шкіра у мене біла, це стосується й мене…

О’Ніл дивиться на нього зі зневагою, так, ніби домагається від Волоцюги мовчання.

О’Ніл (роззирається в пошуках Айнштайна). Як завжди, він запізнюється.

Волоцюга. Запізнення — це привілей вродливих жінок і великих чоловіків. (Зненацька із нападом люті.) Годі! Мені вже це в пельку не лізе! Ви зіпсували мені життя!

О’Ніл. Та невже? Але принаймні ми дозволяємо вам і далі насолоджуватися життям злидаря. Хіба ні? Уявіть, що буде, якщо ми зазирнемо до вашої справи…

Волоцюга. Мені немає чого закинути.

О’Ніл. О, помиляєтесь, усім є що закинути!

Волоцюга. Це неправда!

О’Ніл. Правда, правда! А на декого стільки всього можна повісити…

Волоцюга. Годі!

О’Ніл. Можемо пригадати ваші гідні осуду вчинки: наприклад, порушення приватної власності…

Волоцюга. Та я просто поспати хотів!

О’Ніл. …розпусні дії в публічному місці…

Волоцюга. Я мився у річці…

О’Ніл…та силу-силенну несплачених рахунків…

Волоцюга. Нині навіть із милостині треба податок платити! Ви навіть Ісуса з апостолами запроторили би до в’язниці за ухилення від сплати податків!..

О’Ніл. Все, досить! Ось ваш об’єкт. Збирайте інформацію. Інакше…

Він виходить.

Айнштайн — значно більш млявий, ніж зазвичай, блідий і змарнілий — підходить до Волоцюги.

Айнштайн. Старий, маю для тебе чудову новину!

Волоцюга. Це ви про російську бомбу?

Айнштайн, явно здивований, деякий час мовчить.

Айнштайн. Що ви маєте на увазі?

Волоцюга (стривожено). Тільки не кажіть, що ви радієте російській бомбі! Принаймні не кажіть цього вголос.

Айнштайн (скривившись). Ет, бомба…

Волоцюга (ошелешений). Але ж ви казали, що виступаєте проти того, щоби бомба залишалася в руках у американців!

Айнштайн (зверхньо). Американська бомба… Без науковців із Європи американці й петарди не змайстрували б!

Волоцюга. То ви тішитеся з появи російської бомби?

Айнштайн. Та годі вам… Що за дурнуватий вислів? Бомба не може бути російською чи американською. До речі, якщо вже наділяти бомбу національністю, то, певно, вона буде француженкою. Французька бомба! Адже вчені, завдяки праці яких її було створено, — французи: Фредерік Жоліо-Кюрі, Ганс фон Гальбан та Лев Коварський із лабораторій Колеж-де-Франс у Парижі[8]. Це цілком їхнє дітище! Вони отримали патент іще в 1939 році! Проте після бійні в Хіросімі та Нагасакі французи не квапляться заявляти права на бомбу.

Волоцюга (стривожено). То ви раді чи ні?

Айнштайн (з гіркотою). Еге ж, зараз лусну від радощів…

Волоцюга. Себто?

Зненацька Айнштайн гикає, його нудить, він хитається, намагаючись на щось опертися. Волоцюга кидається до нього, щоби підтримати.

Айнштайн. О, даруйте… У вас немає води? Якщо я вчасно не прийму ліків…

Волоцюга. А з пивом вашу пігулку ковтати можна?

Айнштайн. Авжеж.

Запиває пігулку пивом і, розслабившись, зітхає.

Волоцюга. Проблеми зі шлунком? О, мені це добре відомо… У мене теж багате внутрішнє життя.

Обмінюються усмішками.

Волоцюга. Ну? То чому ви так радієте? Зізнавайтесь!

Айнштайн (загадково посміхається). Скоро взагалі не буде ніяких війн.

Волоцюга, не зрозумівши іронії, розуміє слова Айнштайна у прямому сенсі.

Волоцюга. О, це чудово! І коли саме?

Айнштайн. Після Четвертої світової війни.

Волоцюга. І чому ж, дозвольте вас запитати?

Айнштайн. Бо людей не залишиться. І все через бомбу В.

Волоцюга. Бомба В? Що це таке?

Айнштайн. Коли вона вибухне, не залишиться нікого, хто міг би поховати загиблих. Бомби А, себто атомні бомби, скинуті на Хіросіму і Нагасакі — цнотливі монашки порівняно з бомбою В, зробленою на основі водню.

Волоцюга. Спаси і помилуй…

Айнштайн. Хто вас спасатиме, Бог? Цікаво, куди він повіявся — у лабораторіях він явно буває нечасто. (Після паузи.) Що ж, тепер люди здатні знищити будь-яку форму життя.

Волоцюга підводиться і кидається на Айнштайна із запалом, якого раніше собі не дозволяв.

Волоцюга. Вам не соромно?!

Айнштайн. Даруйте, за що?

Волоцюга. Вам не соромно бути вченим? Не соромно озброювати негідників? Не соромно робити вбивць майстернішими? Що там ті війни — люди завжди чубилися! Але завдяки вам справа повертається на інше! О, дякую, пане! Тепер ми здатні вбити максимум людей за мінімум часу. Тепер ми спроможні на п’ятизіркове вбивство! Яка дивовижа! Яке досягнення!

Айнштайн. Слухайте, не перебільшуйте!

Волоцюга. Клятий прогрес! Який же я дурний! Гадав, що наука — це вершина цивілізації… Еге ж, завдяки науці цивілізація справді просувається — але у напрямку варварства. Мені душе шкода, пане Айнштайне, проте все те, що ви втілюєте — освіченість і знання — завело нас на хибну стежку. Усі наші блискучі культури — заради чого?! Заради світових війн, концентраційних таборів, бомб А і бомб В? Заради апокаліпсису?! Єдине, що вам поталанило змайструвати — це смерть!

Айнштайн. Але…

Волоцюга. Мені страшно!

Він знову підхоплюється, хапає свою торбину та йде геть.

Айнштайн. Заждіть! Вислухайте мене.

Волоцюга. Ні. Мені лячно, розумієте? Бачите — сироти? З мене вже ллється холодний піт! Мене за живіт хапає — мов хтось усередині грає на кастаньєтах! Розумієте? Планеті видовбали труну! Людство збожеволіло. Усе — шкереберть! Сьогоднішній день мене лякає. А завтрашнього я остерігаюся. Щодо післязавтра, то, боюся, його вже не буде. Коли зустрічаю мерзотника — я тремчу. Коли ж мені трапляється геній — я нашорошуюсь. Не знаю, кого варто боятися більше — генія чи мерзотника.

І він вибігає, залишаючи збентеженого Айнштайна самого.

Старий хоче зупинити Волоцюгу, проте, щойно підвівшись, зойкає від болю й поточується.

За якусь мить Волоцюга повертається — він бачив, як його друг упав.

Волоцюга. Пане Айнштайне… гей, пане Айнштайне…

Заходить О’Ніл. Він стурбовано спостерігає за ними. Помітивши О’Ніла, Волоцюга тикає в нього пальцем.

Волоцюга. Гей ти, щуре! Чого стовбичиш? За лікарем, швидко!

О’Ніл підходить і бачить, що Айнштайнові справді зле.

О’Ніл. Говоріть із ним! Не дайте йому сконати! А я піду по допомогу.

Він вибігає.

Волоцюга, поклавши вченого собі на коліна, дає йому легких ляпасів — і, зрештою, Айнштайн приходить до тями.

Волоцюга. Нарешті… Докторе Айнштайне… Гаразд… Послухайте мене… Зараз прибуде «швидка», лікарі. Чуєте… слухайте мене. (Намагається знайти тему, яка могла би привернути увагу Айнштайна.) Мене завжди цікавило — чи любите ви Америку?

Знесилений Айнштайн тихо відповідає, мов слухняна дитина.

Айнштайн. Авжеж…

Волоцюга. А чому?

Айнштайн. Бо у мене в Америці є один друг.

Волоцюга. Справді? І на кого він схожий?

Айнштайн. У нього велика борода, як у мого дідуся, та кучма, мов у індіанця.

Вони ніжно перезираються.

Волоцюга. А що ще, крім незвичної зовнішності, вам у мені до вподоби?

Айнштайн. Мені зазвичай складно дається любов до людей. З вами — значно простіше.

Волоцюга. Але чому?

Айнштайн. Оскільки у нас на все різні погляди, то нам завжди є що одне одному сказати. (Вони сміються.) Здебільшого цілі, що їх ставлять перед собою люди — мізерні: гроші, влада, розкоші, слава… Але це не стосується вас.

Волоцюга. Я — вільна людина.

Айнштайн. Аж ніяк! Ви зачинились у своїх спогадах, присвятивши себе втраченому синові. Заради нього віддалилися від друзів, від суспільства, відмовилися від норм — від усього, з чим мали справу раніше. Що ж, воістину монументальна, видовищна жалоба! Я глибоко зворушений. Поруч із вами я почуваюся нікчемою!

Волоцюга. Та годі вам! Що ви таке кажете! Ви ж — неймовірна людина!

Айнштайн. Неймовірна? Це як подивитися… Під машкарою славетного вченого приховуються жалюгідний батько і знесилений чоловік. Я не виправдав їхніх сподівань, я… (З болем у голосі.) У двох моїх діток — генетичні захворювання, одне померло, інше — в притулку. А втім, у мене ж є чудовий син — Ганс-Альберт! Він викладає гідравліку в Берклі[9]… Однак я бачу його не частіше, ніж решту своїх колег… Боюся, що мозок у мене значно більший за серце.

Волоцюга. Неправда, ви ж так любите людство!

Айнштайн. Людство, яке я так люблю — вигадане… Та й чи люблю я його? (Після паузи.) Еге ж, я надто сильно люблю всіх людей — але чи люблю я когось конкретного?

Раптом починає голосно сопіти і клацати зубами.

Волоцюга. Що трапилося?!

Айнштайн. Мені зле, друже мій… Дуже зле. У моїй голові завжди оберталося безліч цифр, але зараз їх побільшало: я обраховую кількість своїх жертв. Їх — сотні тисяч. Завтра рахунок піде на мільйони. Післязавтра — на мільярди… Ці цифри відрізняються від решти, від них тхне трупом, гниттям, каліцтвом. Відчуваєте сморід? Це вітер несе з Хіросіми… Щоночі цей дух перетинає Тихий океан. Мегатонни частинок, вітер, який несе депресію, гаряче повітря… Дихання Хіросіми обпікає землю. Я відчуваю його на своєму плечі, він будить мене щоранку — і щоранку я зазираю в безодню. Щоранку я бачу небо, вкрите саваном кіптю…

Айнштайнові знову стає зле, він непритомніє. Волоцюга підхоплюється налякано.

Волоцюга. Гей, докторе!.. Докторе!.. Допоможіть! Допоможіть! Хтось! Будь ласка, допоможіть!

У мороці, крізь якій ледь-ледь прозирає місяць у повні, Волоцюга й О’Ніл стоять один навпроти одного.

О’Ніл — у пальті, рукавичках, шалику — вже ніби збирається йти. А Волоцюга намагається за надмірним збудженням приховати справжні почуття.

Волоцюга. Кажу ж вам — він прийде до мене!

О’Ніл. Не прийде.

Волоцюга. Він обіцяв! Він сказав: наступної неділі, у повні місяця. Він ніколи мене не підводив.

О’Ніл. Про це годі й казати! Він не залишає свого помешкання. Він у вкрай кепському стані.

Волоцюга. Я вам не вірю!

Хоча Волоцюзі добре відомо про недугу Айнштайна, він відмовляється у це вірити.

О’Ніл із відстороненим виразом на обличчі простягає йому візитівку.

О’Ніл. Якщо дізнаєтеся, як у нього справи, наберіть оцей номер.

Волоцюга відмовляється від візитівки.

Волоцюга. У нього просто нежить, але ви — ви його вже ховаєте!

О’Ніл. Навіть якби я міг затриматися, це його не зцілило б.

Волоцюга безсило і тужно кусає губи. О’Ніл, насупивши чоло, веде далі.

О’Ніл. Я гадав, що Гувер зацькує його, випхає зі Сполучених Штатів. В Агенції не раз обговорювали такий сценарій… проте Гувер не наважився. Усе, крапка. Справу Айнштайна закрито. Я працював даремно. (Наполягає.) Візьміть візитівку!

Волоцюга трохи вагається, але все ж хапає картку.

Ніби намагаючись дати щось навзамін, виймає з кишені пляшку.

Волоцюга. Тримайте. Прощальний подарунок.

О’Ніл. Бурбон! Мені? Це… дуже мило. Я справді дуже здивований. Дякую…

Він робить кілька кроків, збираючись іти, зупиняється і зізнається.

О’Ніл. Я так і не зрозумів цього німчури…

Волоцюга. І не дивно: ви не в змозі перетравити щось нове, бо маєте готові відповіді навіть на запитання, яких іще не поставили.

О’Ніл. А ви хіба ні?

Волоцюга. У мене є запитання — але відповідей немає…

О’Ніл. А він що?

Волоцюга. А він міркує над запитаннями, яких іще ніхто ніколи не ставив, і часом знаходить відповіді — саме цим геній відрізняється від таких простаків, як ми з вами…

О’Ніл. І все одно я не розумію…

Волоцюга. Айнштайн — ідеаліст, ви — ідеолог, а я — реаліст.

О’Ніл. І хто, зрештою, виграє?

Волоцюга. Вочевидь, не реаліст. Бачте, я як був копрою на купі гною, так копрою і лишився…

О’Ніл (продовжуючи свої міркування). А я вважаю, що Айнштайн весь час був під захистом.

Волоцюга. Під чиїм захистом?

О’Ніл. Під захистом свого авторитету. Він — усесвітньо відомий вчений, тож йому дозволили клясти війну, захищати євреїв, чорних і комуністів.

Волоцюга. Ви помиляєтеся. Ви ж так нічого на нього і не зібрали. Тека з його справою — порожня.

Волоцюга відступає від О’Ніла.

О’Ніл кладе пляшку собі до кишені.

О’Ніл. Дякую за бурбон! Буде мені що… згадати.

Волоцюга (бурмотить сам до себе). Еге ж, згадуй, негіднику, згадуй… Смакуй мою сечу…

О’Ніл виходить.

Волоцюга розвертається в тому напрямку, куди вийшов агент, і кидає слова у порожнечу.

Волоцюга. Це все, що ви можете? Роками стежите за генієм — і ні на дюйм не просуваєтеся, ба гірше, втрачаєте над ним контроль. Дурний як пень! Шантрапа!

Чути клацання дверцят. Авто О’Ніла рушає.

Волоцюга. Ні, ви тільки подумайте: Айнштайн веде боротьбу заради подібних типів! Виборює мир для всіляких гуверів, о’нілів та маккарті[10]! О, як він помиляється, як помиляється! Бомби варто скидати на дитячі садки, де вирощують ідіотів!

Він не помічає, як за його спиною з’являється Айнштайн — знесилений, з ціпком.

Айнштайн. Даєте рибам прочухана, га?

Волоцюга ледь не падає від подиву й радощів.

Волоцюга. Ви! Це справді ви?!

Айнштайн. Сподіваюся, ви не приймете мене знову за волоцюгу, подібного до такого собі Найнштайна?

Волоцюга. О, ви мене заспокоїли… Бо мені сказали… що вам ведеться недобре.

Айнштайн. Сказали? Хто?

Волоцюга. Та… Звичайні люди, у місті.

Айнштайн. То переказуйте «людям» вітання: вони мали рацію. У моєму житті були й кращі миті.

Волоцюга квапиться допомогти Айнштайнові сісти.

Волоцюга. А як вам пощастило сюди дістатися?

Айнштайн. В авто чекає моя помічниця Гелен Дьюкас.

Волоцюга. Ви що, приїхали… до мене?!

Айнштайн. Я ж обіцяв, що ми зустрінемося, коли місяць буде у повні. Адже ваші місяці — блискучі! То яким буде цей вечір?

Вони сідають.

Айнштайн підводить голову і закутується в теплий плед.

Айнштайн. Зараз подивимось!

Волоцюга. Мудрець, який не в змозі передбачити всі наслідки своїх учинків, обмежується спогляданням.

Айнштайн (явно вподобавши вислів). Непогано!

Волоцюга. Зазвичай я так казав дружині, коли не мав бажання клопотатися господарством.

Айнштайн. Шкода… Ви надто пізно поділилися зі мною цією мудрістю — я вже не зможу нею скористатися. (Роздивляється місяць.) Слухайте, цього разу ви перевершили самого себе! Це просто розкішно! Шедевр! Такий місяць вартує щонайменше п’ятнадцяти доларів.

Волоцюга. Оце вже ні! Дозвольте вам його подарувати.

Айнштайн дістає з кишені жмут купюр і сує його до кишені Волоцюги.

Айнштайн. А я наполягаю! Вам вони потрібніші, ніж мені.

Волоцюга, збагнувши, що це — прощальний подарунок, не в змозі навіть подякувати. Він німіє від горя.

Айнштайн. Чи бачите ви кордони, коли дивитися на небо? А коли милуєтеся зірками, то чи важать для вас усі ці дрібниці — паспорти, візи, митні контролі та колір шкіри?

Волоцюга скрушно хитає головою.

Волоцюга. Насправді волоцюга — це ви. Без коріння, без батьківщини, всюди чужий і, водночас, усюди немовби вдома. Ви — надто людяний. Блукаєте не лише землею, а й небом, спілкуючись із зірками, мов прочанин до безкраю, володар відносності… Порівняно з вами я — справжнісінький буржуа, пристосуванець і недолугий шкарбун!

Вони сміються, ніби позбувшись тягаря.

Волоцюга. Слухайте, пане Айнштайне, чому саме я?

Айнштайн. Бо — ви.

Волоцюга. Однак я нічим не відзначився, не робив відкриттів…

Айнштайн (зітхнувши). А я не впевнений, що мене поважають за мої винаходи чи за те, що я спонукав інших до відкриттів… (Нахиляється до Волоцюги.) У вас добре серце. Я переконаний: ви не здатні на зраду.

Волоцюга. Ви так гадаєте?

Айнштайн. Поза сумнівом, агенти ФБР до вас час від часу чіплялися… До речі, даруйте мені за цей клопіт.

Зворушений Волоцюга тягнеться обійняти Айнштайна, але стримується.

Айнштайн. Гувер, Трумен, Маккарті… Нам не домовитися. Це все одно, що намагатися познайомити жайворонка з акулою. Вони вдають, нібито їхня політика ґрунтується на моралі, а я, поки там що, шукаю, куди скерувати свою мораль.

Волоцюга. Як ваше здоров’я?

Айнштайн. Три найбільші приниження в моєму житті: хвороба, старість і невігластво. На щастя, невдовзі дехто покладе край усім трьом.

Волоцюга. Справді? Хто саме?

Айнштайн. Смерть. (Він вимовляє це слово без страху, ніби людина, яка змирилася з долею.) Вона наближається, мов старий борг, який нарешті доведеться сплатити…

Волоцюга прокашлюється і намагається змінити тему.

Волоцюга. Пригадуєте, якось — багато років тому — через страх, що ви, вчені, змайструєте надто потужну зброю, я розлютився? Пригадуєте? То знайте — я змінив свою думку. Страх нас захищає. Атомна бійка може призвести до таких колосальних утрат, що політики будуть змушені домовлятися. Тож, оскільки всі не є всемогутніми, нам забезпечено мир.

Айнштайн. Мир? Так ви називаєте це жахіття?

Волоцюга. Авжеж! Ядерний мир!

Айнштайн. Я прагнув цієї війни, бо хотів спекатися всіх війн, назавжди! І що в результаті? Мир, гордо названий «холодною війною»! Вічний мир ціною вічного страху!

Волоцюга. Ех, пане Айнштайне, людей не змінити: аби замислитися, вони мусять спершу добряче перелякатись. Без ворога, без небезпеки люди не в змозі об’єднатися! Ви вірите в гуманізм, заснований на добрій волі. А я вірю тільки в солідарність, засновану на мандражі!

Айнштайн. Не згоден. Упродовж століть люди приборкали чимало кепських звичок, стали толерантнішими, поміркованішими, делікатнішими. Людина — не просто витвір природи: вона творить себе сама. Ми здатні покращувати себе. Я мрію про день, коли люди позбавляться жорстокості й страху.

Волоцюга. Я сприймаю людей такими, якими вони є. А ви хочете всіх змінити.

Айнштайн. Так, хочу! Хочу! Головна проблема на сьогоднішній день — не атомна бомба; головна проблема — те, що відбувається в душах людей. Перш ніж роззброювати військових, слід роззброїти серця.

Айнштайн виймає олівець і починає гострити його.

Айнштайн. Бачте, як цікаво, у цьому — все моє життя…

Волоцюга. У чому?

Айнштайн. У тирсі… Добре нагострений олівець — це 175 цурпалків. Звідси — точне обрахування сенсу мого існування: нагострюючи три олівця на день, щодня я виробляю 525 цурпалків, тобто 3675 цурпалків на тиждень і 191100 цурпалків на рік. Уявляєте? Відколи я вступив до університету, я встиг нагострити 63510 олівців, вистругавши більше 11 мільйонів цурпалків. І це не рахуючи крейди, перових ручок і чорнильниць! Скільки я їх купив! Ви не уявляєте! Додайте до цього тридцять сторінок на день, отже, на цей момент — 635 тисяч сторінок. А ще — промокашка через кожні п’ятдесят сторінок, себто загалом 12700 промокашок. Щомісяця — по гумці, отже загалом 3016 гумок. Я — найбільший виробник сміття на планеті!

Волоцюга. Але вас пам’ятатимуть не за це…

Айнштайн. Авжеж, усі ці цурпалки зводяться до однієї куцої формули: Е=тс². (Після нетривалої паузи.) Це ж смішно! Прагнеш добра — і обов’язково допомагаєш злу! Я всеньке життя присвятив істині: постійно вдосконалював гуманістичні теорії, виношував справедливі та шляхетні задуми, — а доля жорстоко і наполегливо множила жахливі наслідки моїх звершень. Не можна не втрапити в гірше, якщо краще відступає, щойно наближаєшся до нього — достоту веселка в небесній блакиті. Свідомо прагнув бути богом, а обернувся дияволом — такий підсумок мого життя…

Волоцюга. Та досить уже цих знущань над собою!

Айнштайн. Я — втілення трагедії, трагедії добрих намірів! А втім, мене тішить одне: дуже скоро я приєднаюся до… цурпалків, пилу, праху. Яке полегшення…

Волоцюга. Та годі вже!

Айнштайн. Чи варто опиратися невідворотному? Є два види смертельно хворих — бунтарі та смиренники; перші видають останній зойк, другі зітхають востаннє. Щодо мене, то я зітхатиму… (Після паузи.) Мені вас бракуватиме.

Волоцюга. А мені вас.

Айнштайн. Хіба це не прекрасно?

Волоцюга. Ні, це жахливо!

Айнштайн. Зовсім ні, адже цей потяг стане вінцем нашої дружби! (Після паузи.) Коли втрачаємо когось із близьких, плакати треба не з горя, а з радощів. Аніж шкодувати по комусь, кого вже немає, краще тішитися тим, що залишилося.

Здаля чути жіночий голос.

Голос Гелен Дьюкас. Докторе Айнштайне!

Айнштайн (кричить). Іду! (До Волоцюги.) Бачте, вже маю йти… Котра година?

Волоцюга. Не поспішайте. Ви спізнювались у цьому світі — гадаю, можете припізнитись і до іншого.

Дивляться одне на одного.

Айнштайн. І все ж я мушу повертатися — на мене чекає стос листів, а ще маю підписати Заклик до миру, складений Бертраном Расселом[11]. Такий собі британець…

Волоцюга. Що?! Ви збираєтеся працювати?!

Айнштайн. Життя — це мов ровер: якщо не хочеш упасти — крути педалі.

Волоцюга. І все ж вам варто було би відпочити.

Айнштайн. Зізнаюся чесно, друже: я був дуже щасливою людиною. Атож! Не знаю, як це мені поталанило серед усіх цих інтелектуальних баталій, під зливою образ і погроз, упродовж двох світових війн і двох шлюбів — проте це факт, дивовижна і радісна дійсність: я знав щастя. Велике щастя!

Айнштайн знехотя підводиться і поволі йде геть.

Айнштайн. Прощавайте.

Волоцюга. Докторе Айнштайне, коли вас не буде поруч, я дуже страждатиму!

Айнштайн. Але я буду поруч.

Волоцюга. Даруйте?

Айнштайн. Час від часу дивіться на небо. Я буду там.

Волоцюга. Де саме?

Айнштайн. У порожнечі. Поміж зірок. Ота вся безмежна пустка — то я. Не хвилюйтесь, я подам вам знак.

Удалині чути наполегливий голос.

Голос Гелен Дьюкас. Докторе Айнштайне! Докторе Айнштайне!

Айнштайн. Вже йду! (Обертається до Волоцюги.) Життя, вочевидь, не має жодного сенсу. Та хіба можна змиритися з тим, що сенсу немає? (Показує на небо.) До зустрічі, друже мій…

Прощаються, і Айнштайн виходить.

Волоцюга сідає і підводить голову до неба.

Раптом зірки зникають.

Волоцюга. Що… що трапилося?! Докторе?! Докторе Айнштайне!..

Над Волоцюгою — моторошна пустка. Айнштайн помер.

І спомином лине — чимраз гучніше — прекрасна мелодія скрипки, виповнюючи собою пустку.

Волоцюга, не стримуючи сліз, не відводить очей від небесної пустелі — і все ж на його вустах розквітає гірка усмішка.