Гра. Рівень перший: Синій Коридор

10

— Ви мені не вірите? — Фана кліпала очима, готова розрюмсатися. — Зараз ви скажете, що такого не може бути.

Еріона згадала, як дивилася в ілюмінатор рятувального човника, що от-от мав стартувати. Їй було сім років. Холодний голос рахував секунди до старту, і їй думалося скоріш про яскравий калейдоскоп вражень від майбутньої мандрівки, аніж про те, що вона залишає назовсім. Неможливо було уявити, що більше не буде неповторних світанків за вікнами батьківського шлакоблокового замку, не зазиратиме крізь вікно червонясте око Місяця, не сідатиме на герб на ґрафеновому тулубі батькового тренувального літака синьо-хвоста бабка з отруйних боліт, не розкреслюватимуть феєрами небо батькові дрони, сповіщаючи турнір про зліт Дракона Десяти Крил, найкращого пілота континенту. Не може бути, щоб усе те щезло! Отак відпливло в ілюмінаторі й зникло назавжди. Не може бути! Відпливло.

— Все може бути, Фантазі. Один із них високий, весь у чорному, з темно-синім волоссям.

Еріона, начхавши на викладацькі умовності, сиділа на столі, задумливо похитуючи гострим носаком ковбойського чобота.

— Відведи мене до них.

Фана вмостилася поруч і так само замислено почала метеляти ногами.

— Та в нас уже склалася така традиція, що ми не до них, а від них, причому бігом. Хоча… — вона згадала дивний Спалахів вчинок, — треба подумати. Може, й відведу. Вони приходили до мого дядька і, певно, ще прийдуть. Якщо ви згодні сидіти в кущах і підглядати, ми вам їх покажемо.

— Згодна, — спокійно сказала Еріона.

— Гаразд. Тоді до вечора.

Спостерігаючи, як Фана, Аг і Темний ідуть шкільним двором, Еріона думала: щось відрізняє їх від решти дітей, щось, що довго відрізняло її саму, коли вони з батьками оселилися на астероїді. Може, знання, що світ інакший, ніж це видається на перший погляд? Тепер Еріона сиділа не на столі, а на підвіконні. Шкільний статут суворо забороняв це учням, але статут нічого такого не казав про вчителів.

Раптом Еріона зірвалася з місця, пронеслася порожнім класом, по дорозі вхопивши зі стільця сумку, і за мить була за шкільними дверима. Якщо поквапитися, вона наздожене дітей за ярмарковим павільйоном і вже не випустить з поля зору. Так, це буде надійніше.

Спалах міряв нервовими кроками тісний готельний номер. Брати сиділи мовчки, перечікуючи його бурхливе роздратування.

— Це глухий кут! Нам потрібна ця штука з гри. Без неї ми не повернемось. Гра в дітей, і ми не можемо її відібрати, бо… Бо нам їх шкода! Чому мені їх шкода?

Морок не витримав перший. Він підвівся, схопив брата за руку, змусив сісти.

— Тому, що їм тебе шкода. Тому, що в них так само немає дороги додому. Тільки в них — назавжди. Тому, що ти їх розумієш. А кого розумієш, того не зненавидиш по-справжньому.

Він зазирнув Спалахові у вічі й усміхнувся:

— Ми — двійнята. То чого ж я такий розумний?

Спалах секунду стримувався, тоді пирснув:

— Розумний? Ну, то вигадай, що його робити.

Зі свого ліжка підвівся Вигук, застібнув мундир.

— Піду, мабуть, і я, подивлюся зблизька на наших коридорних злодюжок. Посидьте тут, щоб хоч за вас не хвилювався.

Він ішов і думав про те, що сказав Морок. «Вони втратили шлях додому». Морок каже правду: так, як вони живуть, жити неможливо. Порівняно з цією гостинною в'язницею їхнє скельне королівство, пронизане всіма вітрами, голодне й войовниче з примусу, та й весь їхній світ — справжня казка, бо там є чим дихати, там є минуле і майбутнє. Цілком можливо, що Ден, розпатякуючи про нові технологи та взаємодопомогу, планував виманити їх трьох сюди, а самому піти в королівство, навести там свій лад, запанувати в тому світі. Маленький чоловічок у смішних окулярах та строкатих кофтах став би великим володарем — може, королем чи навіть імператором, підкоривши багато сусідніх земель. Тоді у голосі далекої, мабуть дуже гарної, дівчини було б менше байдужої відстороненості. Тоді вона, може, схотіла б стати його імператрицею у завойованім просторім світі. Йому все вдалося б, чи принаймні вдався б запланований початок, якби його племінниця, награвшись, поклала ту штуку на місце. Але вона не поклала. Дещо неможливо спланувати, Володарю.

Фана й Аг сиділи в кущах навпроти Фаниного будинку. Аг була сердита.

— Ну, то де твоя Еріона? Пішла скаржитися нашим батькам? Чи перестріла в темному завулку Дена, аби розповісти йому про шкідливий вплив його розробок на незміцнілий дитячий мозок?

Вона хотіла іще щось сказати. Вона багато хотіла сказати дурноверхій, язикатій Фані, та раптом відчула дивне. Так ніби їй злегка дмухнули в потилицю. Так, як робить мама, коли не бачила своєї дитини цілий довгий день, і тепер обійняла її і злегка притисла до себе, війнувши теплим диханням у потилицю. Фана відчула те саме і геть втратила бажання огризнутися подружці. Стало спокійно й трохи печально, як по закінченні хорошої книжки. «Добре, що консоль сьогодні в Темного. І добре, що Темний з нами не пішов», — було останньою розбірливою думкою Аг.

Страшний головний біль не давав почути думки двох дівчат, яким Вигук поклав руки на голови. Окремі картинки спливали перед очима, пульсували разом з його кров'ю, що билася в скронях. Каміння. Запах каміння й вітру. Високо. Вогнище гуде. Тіні. Ритмічний рух по колу. Вони танцюють. їхні голоси низькі й загрозливі. їхній танок страшний, але як пахне вологий камінь і багаття з сухої сосни! Все. Вже нема.

Квіти. Море квітів. Дрібних, строкатих, які ростуть у полі. Але в полі їх ніколи так багато не росте, так густо. Ноги — по квітах. Маленькі ніжки у білих туфельках із золотими застібками. Ні, вже босі. І чомусь — плач. Вона чомусь так гірко плаче! Камінь. Маленький сірий камінець серед квітів. Ні, серед різнобарвних тоненьких дротиків, у маленькій пласкій коробочці. «Проведіть нас. Не віддавайте нам її. Відпустіть нас. Ми не хотіли заподіяти вам лиха. Ми думали, ваш світ легший за наш, але він не легший. Нам треба повернутися додому».

Вигук відчув якийсь рух і озирнувся. Перед ним стояла висока білявка, що її бачив уночі на вулиці. Пильні, важкі очі, очі супротивника, очі воїна на худорлявому дівочому обличчі:

— Отже, усе те правда.

Вигук мовчав.

— Відійди від них.

Вигук не рухався. Дівчина ледь відхилилася назад, ніби готувалася його вдарити.

— Стій.

Тихий голос штовхнув Еріону в груди, як хвиля, звів перед нею невидиму стіну. Еріона згадала, як Фана розповідала про вигадану дядьком гру: «Для Вигука є спеціальна пісенька-замовлянка, але дядюсь не має поетичного хисту, тому вона дуже, ну дуже дурна». Пісенька… До певної міри гра базується на правді. З Фаниних слів, Морок погано бачить на яскравім світлі, а Спалах, навпаки, дезорієнтується в темряві. Отже, має бути якийсь сенс і в дурній пісеньці. Ну, може, не в ній, а в тому, що Вигукові треба заспівати.

Він сидів на траві, очікувально дивився на Еріону, поруч спали дівчатка. А ще в нього є плащ, на який наробила пташка, ще вдома. І ще в нього є двоє менших братів і королівство десь на незатишних скелях. Нема лишень дороги туди. Еріона заспівала.

Вона співала стару колисанку, якої її навчила мама. Там сніг, ніжний, пухнастий, падав на широке підвіконня. Там виблискували під ялинкою новісінькі санчата, подарунок до Різдва, там на ялинці світилися вогники й відбивалися у скляних кульках та гірляндах з блискіток. Там старий кіт вартував подарунки, поки не прокинуться маленькі господарі.

Кіт, авжеж, кіт! Їхній старенький Сер Чешир помер вже на астероїді. Ні, він не був старенький. Він не зміг тут жити.

Маленька дівчинка дивилася у кругле віконечко за товстим склом. Падає сніг. Якийсь сірий, ніби мертвий. Від її болю й відчаю Вигукові зробилося зле. Так зле, що не було сили терпіти. Він схопився на ноги й пішов геть, погойдуючись і ледь бачачи дорогу перед собою.

Еріона присіла й струснула дівчат за плечі:

— Вставайте, соні. Треба поговорити.