Гра. Рівень перший: Синій Коридор

12

Вони сиділи в кімнаті Темного. Його мама полетіла у відрядження, тож не було кому цікавитися дивним складом тусівки. Вони сиділи й розглядали невеличку ігрову консоль зі знятою задньою панеллю. Сірий камінець так само був заплетений тоненькими дротами. Темний торкнув його пальцем.

— Я крутив і так, і сяк — вся штука в камені. Тут більше нічого аномального. Звичайна консоль зі звичайною іграшкою. Камінчик — реальний артефакт, він і коридор відкриває. Ну, може, не лише він, але без нього не працює. Денові брехні про підсилення магії не беруться до уваги. А камінь… Я думаю, хтось дав йому цей камінь. Хтось, хто знає про Синій Коридор більше за Дена і за нас. І цього когось варто шукати не в нашому світі, а у вашому.

Принц Вигук кивнув:

— То ти зможеш відкрити коридор?

Темний пирхнув:

— Це змогла навіть Фана.

Йому негайно було показано Фаниного рожевого язика, та Темний лише зверхньо примружився:

— Гаразд. Почнімо.

Він закрив панельку, закомутував консоль на великий екран, увімкнув гру, пограв кілька хвилин і вимкнув. На вимиканні екран спалахнув синявою з блискавицями, і посередині закрутився темний, глибокий вир.

— А от якби ви тоді не рубонули екран, принци втрапили б просто до тебе в кімнату, Палагно, — страшним шепотом сповістив Темний, — екран треба лишати увімкненим, от.

Принци підвелися. І тут сталося незвичайне. Та ні, неможливе. Фана кліпала очима, не ймучи їм віри. Плакала Аг.

Фана ходила з нею в один садочок з молодшої групи. Аг не плакала ніколи. Якщо її допекти, вона кричала й кидалася іграшками, але сльози… Тепер Аг плакала глухо й нестримно, відвернувшись до чорного вечірнього вікна. Аг плакала, доки руки в чорних рукавичках не лягли їй на плечі.

— Мороку, я ніколи не бачила гір і хмар. Мені так тісно. Так тісно!

Морок розвернув її обличчям до себе:

— Я покажу тобі і гори, і хмари, і море. Якщо ти підеш зі мною. Якщо ти віриш мені.

— Вірю, — сказала Аг і шморгнула носом. Хоча ні, носом шморгнула Фана, і дуже гучно:

— Ну, зрозуміло. Мене ніхто нікуди не кличе. Бо я дурноверха, галаслива й зі мною лише клопіт.

— Але з тобою весело, — сказав Спалах і підморгнув.

Вигук мовчки глянув на Еріону. Вона похитала головою:

— Ні. Якщо я потраплю туди, де є те все, чого бракує Палагні, я помру, коли повернуся сюди. Дякую. Ні.

Вигук хотів сказати щось, але тут Морок вказав углибину коридору. Там, на другому кінці, змалювалася маленька постать у такому ж чорному мундирі й військових чоботах, мабуть розміру тридцять другого.

Над грубим шкіряним коміром зухвало стирчала яскраво-руда голова із дикими зеленими очима, що їм позаздрили б усі кицьки.

— Кітті, — спантеличено мовив Спалах.

— Акітеє, що там таке? — суворо спитав Вигук.

— Він мене питає? Ні, він мене питає?! — долинув здалеку зовсім не ніжний дитячий голосок. — Ото — владуща династія! Ото — правителі, захисники! Кинули маленьку сестричку, кинули на неї королівство, лишили недокомплектований гарнізон й ополчення без чобіт та з дрючками замість списів, а самі завіялися світ за очі! Вертайтесь негайно. Тут таке, що навіть я не впораюсь.

Останні слова вона вимовила зовсім тихо. Дика зелень очей зблякла. На маленькому личку проступили тривога та втома.

Принци спохмурніли.

— Такою я Кітті ще не бачив, — прошепотів Спалах, — а за дев'ять років життя вона нам усяке показала.

Вигук обвів очима дівчат, Темного та вчительку:

— Ми повернемось по вас. Не губіть цієї гри. Ми з усім упораємось і повернемось по вас, коли усе стане гаразд.

Коли синява коридору сховала три постаті в чорних плащах, Темний замислено поглянув на консоль:

— Може, не варто було їх самих відпускати. Наївні вони якісь, знову вклепаються.

Еріона дивилася у синяву на екрані й робила до нього крок по кроку. Вона вже простягла руку, аби перевірити, чи справді в коридор можна увійти, коли екран зблиснув і згас.

Еріона запитально глянула на Темного. Хлопець енергійно замотав головою:

— Це не я! Він сам.

— Його зачинили з того боку, — тихо мовила Аг. — Тепер лишається чекати.

— А камінь, — вже не удавано шморгнула носом Фана, — вони лишили його нам навмисне? Щоб коридор вів саме сюди, до нас?

Темний замислено грався своїми чорними окулярами.

— Ми нічого не знаємо про цей коридор. Та й вони знають не набагато більше. Але поки що версія камінця як артефакта-провідника найпереконливіша.

— Розумний ти, — Фана скорчила міну крізь сльози, — так говориш, ніби без нас коридор відкривав, погуляв там і назад повернувся.

— Розумному досить.

Темний вдяг окуляри, тож коли Аг пильно подивилася на нього, його погляд надійно ховали дзеркальні скельця.