Гра в королеву

1

«Глибокий вдих і повільний видих… Головне — не видихнути передчасно, бо точно не поміщуся в оцю металеву пересувку», — подумки командувала легенями Маруся, втягувала живіт і на ходу заскакувала у перший вагон. Підтискують ззаду так, що хоч би й хотіла видихнути, то зась. Години-пік призвичаїли тримати своє дихання всередині, й вона, як ота рибина, котра випірнула з-під води, лише коротким зіпанням вдихала коктейль із чужих запахів, замішаних на парфумах, перегарах і людському поту.

— Женщіна, ви мєня толкаєтє, — намагався озирнутися на неї молодик, якому вона носом уперлася в шубу.

— Пробачте… — видавила із себе.

Маруся крутила головою вліво-вправо, та легше дихати не ставало — хутро забиралося в рот, лоскотало у носі, від чого навернулися сльози й вона несподівано чхнула, аж лобом стукнулася в спину чоловіка..

— Женщіна, ви на мєня чіхаєте… — знову пожалівся той.

— Та хіба я винувата, що в мене алергія на вашого собаку, — в голосі забриніло роздратування.

— Ето не саба-ка… Ето — пє-сєц…. — тонко протягнув чоловік.

— До того ж — повний… — намагалася затримати своє чергове «апчхи», але воно нестримно вилетіло, і Маруся вкотре уткнулася лобом у шубу.

Вагоном прокотився смішок. Діалог, що відбувався між Марусею і чоловіком, який так і не зміг повернутися, щоб з докором глянути їй в очі за обічхану шубу, всім здавався веселим. Хто всміхався тільки очима, інші коментували цю ситуацію, додаючи дотепів, а Маруся чхала. Вона ладна була б вийти з вагона від цього ненависного хутра, але, спресована в моноліт із рештою пасажирів, не могла навіть відвернутися, — чхала й билася головою в пухнасту спину вкрай знервованого чоловіка. Той тільки зіпав. Він уже здавсь і намагався не реагувати на черговий «апчих» та на колючі дотепи з приводу його шуби, лише втягував глибше голову в пухнастий комір і, напевне, як і Маруся, чекав зупинки, на якій добра частина цієї спресованої стіни вивалиться на перон.

Нарешті Маруся змогла розвернутись, і течія винесла її з вагона. Вдихала морозне повітря, ловила ротом залітаючі на перон сніжинки й нервово посміхалася. Здавалося, що її посмішкою керує хтось сторонній, бо самій було зовсім не смішно. Навпаки — хотілося плакати. Це щоденне борсання в натовпі, який тебе заковтує, наче велетенська акула, й випльовує не на твоїй зупинці, висмоктує рештки сили, що якимсь дивом ще лишилися після робочого дня, — стає просто нестерпним. Але губи розтягуються в посмішці. Напевне, в мозку відбувся збій програми, і замість того, аби прямо на платформі розридатися від безсилля будь-що змінити, Маруся посміхалася, наче з нею щойно трапилася найромантичніша пригода.

Електрички зупинялися, з дверей виштовхували пасажирів і з виском мчали до Дарниці. Жінка стояла, як припнута, серед вируючого натовпу. На її вустах зависла причеплива посмішка.

— Машо! — гучний чоловічий голос поруч ураз прибрав її дурнувату посмішку з обличчя одним звуком.

Вона не любить, коли її називають Машею. Різко озирнулася й одразу ж знітилася, зрозуміла, що не кожна Маша — Маруся. Бо та Маша, яку щойно покликали, летіла пероном із осяйною усмішкою назустріч високому чоловікові в окулярах.

Маруся не могла відірвати погляду від чоловіка, котрий нахиливсь і поцілував жінку, взявши по-родинному обома руками за плечі. Незважаючи на морозець, чоловік був без шапки. Хвилясте, ледь сивіюче волосся пасувало до неймовірно красивого обличчя, яке щось таїло в собі, випромінювало і так манило, притягувало до себе її погляд. На мить Марусі захотілося, щоб оті руки лягли так впевнено на її плечі.

Тіло не рухалось, а погляд не відривався від його обличчя. Спивала жадливо чоловічу вроду, насолоджуючись кожною рисочкою. Отямилася, коли ті, обоє, зайшли до вагона. Якась невідома сила підхопила і занесла слідом. Електричка рушила, і Маруся за інерцією налетіла на чоловіка. Той із несподіванки шарпнувся й мало не впав, але встиг схопитися за поручень і повис на ньому разом із Марусею, яка також, аби не впасти, вчепилася у рукав його пальта.

— Що за напад? — не без лукавства запитав чоловік.

— Вибачте, ради Бога, що не збила… Ой, пробачте, — виправилася, — що ледь не збила…

— Це, мабуть, була остання електричка? — продовжував глузувати.

— Ні. То був останній шанс, — відпарирувала впевненіше, відновлюючи рівновагу.

— Шанс чого? — не витримала і втрутилася в розмову Маша.

— Шанс довести вашому чоловікові… — обірвала фразу Маруся.

— Ви знаєте мого чоловіка? — якось знічено і навіть трохи злякано запитала жінка.

— Ну… — не знайшовши, що інше відповісти, миттєво продовжила: — Як ви здогадалися — знаю.

— І що ви маєте йому довести? — вороже глянула жінка. — Що я маю роман на стороні?

— Роман? — зрозуміла, в що вляпалася. — Роман, — повторила, перебігаючи поглядом із жінки на чоловіка, і щось зсередини під’юджувало продовжувати цю гру.

— То я вас запевняю — це ніякий не роман, — почала виправдовуватися Маша. — Просто випадкова зустріч давніх друзів. А ви, як і мій чоловік, усе гіперболізуєте. У вас, мила жіночко, зіпсована уява про стосунки. До речі, як вас звати? — запитала зненацька, мабуть, і сама того не очікуючи.

— Маруся.

— Ви жартуєте… — образилася Маша.

— Чому? — щиро здивувалася. — Ви можете бути Марусею, а я ні?

— Я не Маруся. І не люблю, коли він мене так називає, — вже майже образилася жінка. — Я — Маша. На крайній випадок — Марія.

— Взагалі-то, і я на крайній випадок — Марія. А зазвичай — Маруся.

— То це він через вас мене так називає?

— Він — я так розумію — чоловік?

— Хто ви? — втрутився мужчина, який, терпляче спостерігаючи за ними, не дочекався логічного закінчення жіночої перепалки.

— Я — не та, що греблі рве… — кинула жартома.

— Але й не та, що тихенько в скалі сидить… Чого вам треба?

— Пробачте, моя зупинка, — вискочила з вагона.

Стояла на пероні й не могла отямитися — що ж це щойно відбулося. Що найшло на неї? Чому влізла в чуже життя? Люди зустрілися з такими осяйними лицями, можливо, очікували на цю зустріч тиждень або й місяць… А може, й усе життя! І тут раптом вона зі своїм «здрасцє».

Усе відбулося так швидко й несподівано! Вона й зовсім не хотіла спантеличити ту парочку. Жінка сама їй все виповіла. Он як можна купитися! За якихось кілька хвилин вивідала чужу таємницю. Як кажуть: «На злодієві шапка горить». Ну, не дурень вигадав. Цікаво, що ж тепер вони робитимуть? Те, що побачення їхнє підірвалось, як мавпа на міні, — факт. Маруся піймала себе на тому, що посміхається. Який цинізм! Втрутилася в чужі стосунки, наламала дров, ще й має від того задоволення.

Через цю авантюрну пригоду проїхала свою зупинку. Сьогодні чомусь ніяк не втрапить у ціль — то не доїде, то переїде. Роззирнулася довкіл — дрібні сніжинки іскрилися на тлі вечірніх вогнів, що, наче світлячки, обліпили столичні крамниці. Холодний вітер дихав у лице морозом, отямлював розбурхану голову. З-перед очей не йшов чоловік, чий образ чітко відбився в пам’яті. Наче сфотографувала і тепер розглядала щойно зроблену світлину.

Загарчав у сумці мобільний.

— Чую, золотко моє. Що трапилося?

— Мамо, Олесь істерить. Погрожує заістерити мене, якщо я не дам йому погратися твоєю цяцькою…

— Моєю цяцькою? — здивовано запитала Маруся. Ніяк не могла втямити, що донька має на увазі. — Якою цяцькою, Яринко?

— Ну, твоєю… Тією, що в коробці на шафі…

— У коробці?.. — перепитала й почала здогадуватися, про яку цяцьку йде мова. — Ярино! Хто дозволив залазити на шафу?! І як ви туди добралися?! — перейшла на роздратований крик.

— Це О-ле-е-сь… — протягла дівчинка. — Він вніс із балкона драбину і виліз на шафу… Шукав старого глобуса.

— А глобус йому навіщо?

— Зібрався в Індію…

— Дай мені його!

— Кого, мамо?

— Глобуса! Тобто — Олеся!

— Ма-мо, — почула розпачливий голос сина.

— Слухай ти, Сінбаде! — закричала на весь перон Маруся. — Я зараз приїду — буде тобі Індія, буде тобі істерика і драбина на небо! Залиш коробку в спокої!

— Добре, мамо… Я тільки хотів…

— Я приїду — нічого не будеш хотіти!

— Мама, мамочко, — почула доньчине схвилювання. — Лесь побіг класти все на місце. Не свари його…

— Досить! — уже потеплілим голосом. Вимкнула телефон.

Стояла на пероні, пропускаючи електрички, дивилася на телефон — і посмішка повернулася на її губи. Спершу сміялася беззвучно, а потім, не втримавшись, розреготалася на весь голос. Люди озиралися. Хто й собі всміхався, дивуючись із веселої жіночки, а хто обминав її (на всякий випадок). Сіла на холодну лавку, щоби заспокоїтися. Що ти вдієш із тим хлопчиськом?! Навіть уявити не могла, що він вилізе на височезну шафу. Чому його аж туди занесло?

— Це ж треба — мою цяцьку… — мовила вголос і озирнулася, чи ніхто не зауважив, що говорить сама із собою.

Посмішка поволі сходила з обличчя. І те, що тільки-но здавалося смішним, перестало таким бути. Та вона тією цяцькою й разу не гралася. Це колеги (жартома, чи й всерйоз) їй на день народження подарували вібратор.

Пригадала, як напередодні уродин шепотілися за її спиною. Здогадувалася, що готують сюрприз. Але не могла навіть уявити, на що здатна фантазія рідних колеґ, котрі так турбуються про її фізичне і, як вони сказали, заодно й психічне здоров’я…

Уранці бігла на роботу в передчутті свята. Травневе сонце спонукало до гарного настрою. Та й діти додали радощів — подарували любимій мамусі власні малюнки зі смішними підписами. Вона так зраділа тим малюнкам, що не шпетила за граматичні помилки під ними.

Коли з’явилася на роботі, в кабінеті вже очікували з квітами колеґи. Вони в один голос заскандували:

— З днем народження!

Маруся посміхалася. Її переповнювали приємні відчуття. Так хороше, коли люди, з якими проводиш чимало часу (а буває, не ладиш із деким, не завжди спокійно витримуєш чийсь характер), так радо і щиро тебе вітають. Вона взяла троянди, притулилася носом до їхнього запаху і вигукнула:

— Лю-ди, я люблю вас! Дякую!

— А ми як тебе любимо! — підійшовши, ніжно обійняв її високий вусань Тарас. — І як вияв нашої любові приготували два подарунки.

Довгою рукою вказав на стіл, де стояли дві яскраво запаковані коробки. Одна велика, інша значно менша. Маруся підійшла до коробок, роздивилась і поглянула на колеґ.

— Маю вибрати одну?

— Твої обидві, — кокетливо всміхнулась Оленка — молоденька, завжди вишукана й елеґантна. — Хочемо бачити, на що вкаже твоя інтуїція.

Маруся знову прикипіла поглядом до коробок. Ніяк не могла зважитися, на якій зупинитися. Ці хитруни, мабуть, придумали щось підступне. Якщо вона вибере велику коробку — це вкаже на захланність. Якщо малу… Ну, звідки їй відомо, на що це вкаже! Зрештою, зважилася й вибрала таки меншу. Вона яскравіша та ще й зверху рожевий бантик. Такий собі показовий глямурчик, під яким точно не може бути бомби.

— Я вибрала, — поклала руку на коробку.

Усі були задоволені її вибором — запосміхалися. Тарас аж підстрибнув із радощів. Підійшовши до Марусі, знову стиснув її в обіймах.

— Ну, Марусино, я в тобі ніскільки не сумнівався. Ти таки жінка!

— А хто сумнівався, що я жінка? — здивувалася Маруся. — У мене що — вуса виросли? — глянула з докором на колеґ.

— Та ні! — розреготався Тарас. — Виросла стіна між тобою і чоловіками.

— Угу… — мугикнула жінка. — Це таки краще, аніж вуса.

— Краще б вуса! — пожартував Едуард.

— Едику! — вжахнулася Маруся. — Що я тобі зробила?

— Нічого такого… Не враховуючи деяких нюансів… Просто — це було б весело.

— От нахаба! — не витримала Наталка, завідувачка аналітичного відділу. — Думаєш, як завів лисину, то й не буде за що вхопити?

— Я навіть упевнений, що буде. Тільки ви, Наталю Ігорівно, дуже вже несмілива жіночка, пардон, дівчина. І завжди не за те хапаєте.

— От дідько лисий! — усміхнулася Наталя.

— Лисина — ознака чоловічої сексуальності, — зауважив Едуард.

— Ще скажи, що полисів, бо Бог по голові погладив, — хмикнула Маруся.

— Народ! Ми забули про головне! — отямився Тарас. — Іменинниця ж подарунок вибрала!

— Ну, нарешті! А то вже думала, що вирішили мене без подарунка залишити.

— Розчарувалась? — озвався Едуард.

— Досить перебирати на себе увагу! — глянула суворо Наталка. — Командувати буду я! Бо ми сьогодні до подарунка не доберемося.

— Наталко, давай, ти будеш командувати подарунком, а я тобою, — знову не втримавсь Едуард.

— Знаєш, нахабо, є лише два способи командувати жінкою…

— Які ж?

— Їх поки ще ніхто не знає. Так що — не ризикуй!

— Давайте спершу розпакуємо велику коробку, — запропонував Тарас.

Усі погодилися. Зашурхотів папір, і відкрилася коробка зі світлиною тостера. Маруся всміхнулася. Саме збиралася купувати. Уважні колеги вгадали її бажання. Для відчіпного могли купити що завгодно. Але таки вивідали, чого саме нині вона потребує.

— Люди, я вам така вдячна! Ви дуже уважні. Чи то я така балакуча? — розчулилася.

— Ми такі раді, що тобі сподобався наш подарунок! — підстрибнула Оленка.

— Головний подарунок ти вибрала, та ще не бачила, — змовницьки окинув поглядом колеґ Тарас. — Розмотуй!

Маруся підозріло глянула на загадкову коробочку. Підійшла ближче й рішуче шарпнула бантик. Той, наче метелик, легенько злетів і сів на кутику стола. Зняла блискучу обгортку й, набравши повітря в легені, уже цілу хвилину заціпеніло витріщалася на рожевий вібратор у прозорій скляній коробочці. Нарешті видихнула, і всім здалося, що разом із видихом вилетів потужний вогненний смерч.

— Люди, ви справді вважаєте, що мені цього бракує?

— Маріє Володимирівно, — Тарас підійшов і обійняв її за плечі. —Несамовитий ритм життя не сприяє тому, щоб знайти гідного партнера… А тут…

Світ готувався до Нового року. Власне, той світ, що був довкола неї. Хто тягнув додому ялинку чи сосну, хто в пакетах шампанське, а хто й чоловіка з корпоративної вечірки. Маруся зайшла в під’їзд і побачила, як сусід Остап Петрович заманює у ліфт зятя, наче неслухняного собаку, котрий ще не нагулявсь і не хоче йти додому. Зять ухопився руками за двері ліфта, а заходити не хоче. Ноги підгинаються, він кумедно присідає і щось незадоволено бурмоче під носа.

Маруся розгубилася, не знаючи, що їй робити — йти пішки, а чи допомогти доставити сусідові зятя на десятий поверх. Стояла ззаду, не наважуючись озватися, поки Остап Петрович зауважив її.

— Марусю, ти бачила таку оказію? Набралося на тому корпоративы, як… — обірвавши фразу, махнув рукою.

— Як хто? — перепитав Льоня.

— Я б сказав, як хто, якби не Маруся.

Зять, забажавши озирнутися на жінку, відпустив руки й завалився в ліфт. Остап Петрович затягнув Льонині ноги й вибачливо глянув на сусідку.

— Ти, Марусю, того… вибач, напевне, не помістишся… — кивнув на сидячого у ліфті зятя.

— Як не поміститься? — Льоня почав протестувати і тулитися до стінки. — Без Марусі не поїду… Стоять! Ніхто нікуди не їде! — застромив ногу між ліфтові двері, й ті вже вкотре, при спробі зачинитися, загарчали й розчахнулися.

— Ну що ти з ним будеш робити? — розпачливо глянув сусід.

— Не переймайтесь, якось помістимося.

Маруся переступила через чоловіка й притулилася в кутку. Льоня зі своєї сидячої позиції, прикриваючи навіщось око, розглядав жінку, наче вперше бачив. Здивовано кривив губи, хмикав і стенав плечима.

— Що ти, Льончику, розглядаєш мене, як екзотичного хом’ячка? Вперше побачив? Чи знизу видніше? — розсміялася жінка.

— Слухай, а ти справді чотка…

— Чотка — це як?

— А це — перший клас…

— Навіть — комплімент?

— Тесть, виходь, я буду до Марусі грязно приставать…

— Поки ти грязно пристаєш до ліфта. І з усього видно, що без нашої допомоги не відстанеш… Язиком мелеш, а ноги в дупі… — вже й зовсім розсердився на зятя сусід.

— І ваші ноги точно там само, — Льоня продовжував діставати тестя.

— Ти, Марусю, ще де бачила такого сидячого дотепника?

— Ой, Остапе Петровичу, цей варіант далеко не з гірших.

— І не з кращих… — натиснув кнопку ходу тесть.

— А що це ви мене обговорюєте? — обурився зять.

— Та кому ти треба, чудило?

— Чуєш, Марусю, як рідний тесть обзиває… Це тільки через те, що я приймак.

— Через те, що тягну тебе додому, щастя таке…

— Бо й щастя! А хто б так довго терпів вашу дочку та ще й жінку? Хіба ще ви… — зареготав.

— І чим тобі так наші жінки допекли? Їсти тобі готують, обпирають тебе, годять, як лихій болячці! А ти їх — ганити при чужій людині…

— Та яка вона чужа? Через стінку всі наші балачки чує.

— Еге ж, днями сиджу під стіною зі скляночкою біля вуха…

— Треба сидіти зі скляночкою біля рота…

— Голодній кумі пироги на умі… — помахав головою сусід. — Все, приїхали. Допоможи нам краще себе підняти.

— А ви для чого? Тягніть потихеньку… — реготнув.

— От бісова душа! — схопив спересердя зятя й поставив того під стінку, підперши плечем. — Тисни, Марусю, — кивнув на кнопку свого надвірного дзвінка.

Маруся натиснула кнопку, всміхаючись кутиками вуст. Бо таки кумедно виглядав величезний Льоня, підпертий плечем низькорослого тестя. Язик зятя теревенив без угаву, а ноги відмовляли — згиналися в колінах, і той постійно норовив присісти. Двері відчинив Сашко, син Льоні, й загукав у коридор:

— Мамо, батька притягли!

— Що батька?! — визвірився Льоня.

— Нє, мамо, батько діда притягнув і тітку Марусю! — знайшовся на слові малий і всміхнувся точно, як батько. Навіть кутик рота так само скептично опустився донизу.

— О, знову кумедія на порозі! — виглянула з дверей Ніла. — Коли ти вже смоли гарячої нап’єшся та чорти тебе вхоплять!

— Смолу, мадам, чорти в пеклі для тебе притримують. На твої габарити багато треба… А як я вип’ю, то в чому ти будеш кипіти? Я чоловік благородний, не можу свою скрипочку смоли позбавити.

Маруся залишила сусідів у коридорі досварюватись, а сама шмигнула в свої двері. Знала, що нічим не зарадить, лише зайві очі при не найкращій розмові. Діти кинулися на стук дверей.

— Мамусю, дідуньо приїхав! — одним духом виповів новину Олесь.

— Сьогодні?! — здивовано підняла брови жінка. — Він же мав завтра приїхати! Тату, ти де? Виходь! — зраділо гукала, на ходу роззуваючись.

— Привіт, дитя! — вигулькнув із кухні, витираючи руки рушником.

— Ти вже й при ділі? — поцілувала батька. — Чому ж без попередження? Міг би зателефонувати.

— Хотів зненацька застукати купу брудного посуду, немитих і голодних дітей…

— І п’яну дочку? — сміялася Маруся, тулячись до тата, як у дитинстві.

— Я так скучив за вами, доню… — тулився носом до її волосся. — Голодна?

— Дуже! Яко пес. Чую-чую пахощі з кухні, — втягувала повітря Маруся.

— І ми, яко песи… — нагадав про себе Олесь.

— Яко хто? — перепитала, сміючись, Маруся.

— Мамо, ти сама сказала, що ти яко пес, а нас із Яриною двоє. Значить, ми — яко песи.

— Татку, ти таке коли-небудь чув? — продовжувала сміятися Маруся.

— Я ще не таке чув. Нехай тобі Олесь розповість, яку він знає нову тваринку, — теж не стримував усмішки батько.

— І що це за звір невіданий у нас з’явився? — запитала сина.

— Ну, дідусю, але це правда! — переконував малий.

— То і я хочу знати ту правду, Лесику. Що за звіра нового ти викопав?

— Я його не викопав, а про нього читав. Це — сраконіжка!

— Що?! — Маруся не могла стримати сміху, що аж розривав її всю. — Дитино, — сороканіжка! Через те, що в неї сорок ніжок!

— Я йому вже це пояснювала! Але він наполягає на тому, що в тієї тваринки ростуть ніжки зі сраки. Через те її так назвали, — заусміхалась Яринка.

— Лесику, а в решти тварин звідки ноги ростуть? — допитувалася Маруся, ледь тамуючи сміх.

— Мабуть, звідти саме, — відповів серйозно син. — Але в інших — це не так помітно.

— Інші — це просто приховують, — реготав і собі Володимир Максимович, аж сльози йому наверталися на очі. — Знаєш, Марусю, я сьогодні пригадав, як років зо два тому приніс йому хруща. Той лежав, не ворушачись, на простягнутій долоні. Лесь якусь мить почекав, а потім так вимогливо до мене: «Увімкни його!»

— Знаменитість ти моя… — притулила до себе сина.

— А я не знаменитість? — образливо озвалась Яринка. — Я гарно малюю, ліплю… І взагалі — я красива…

— А хто це тобі сказав, що ти красива?

— Максим казав. І Денис… І вчителька наша казала, коли Снігуроньку вибирали, — відповіла впевнено дівчинка.

— А ти знаєш, що краса — це не заслуга, а везіння. Просто одним щастить бути красивими, як оце тобі, Яринко. І ти не повинна цим хизуватися. Бо до твоєї вроди причетні всі твої родичі.

— Навіть бабуся Віра?

— Навіть трішечки вона.

— А це ще не факт…

— Це ж чому не факт? — здивувалася такій відповіді Маруся.

— Тому, що я чула, як бабуся Віра говорила телефоном, ніби то не факт, що я її внучка… Правда, я не зрозуміла, чому Олесь — факт, а я — не факт, якщо він мій брат.

Запала мовчанка. Маруся ніяк не могла знайти слів, щоб заспокоїти доньку. Вирішила, що більше жодного разу не дозволить свекрусі зустрітися з Яринкою.

Глянула на батька. Той знічено дивився в одну точку, був таким самим розгубленим, як і донька.

— Ти, мабуть, тоді у чомусь не послухалася бабусю, вона й розсердилася, — знайшлася Маруся.

— І зовсім не було такого, що я не слухала. Вона говорила по телефону зі своєю подружкою, отією, пам’ятаєш, мамо, її звати як подругу Буратіно… Мальвіною! Бабуся тоді ще говорила їй, що ти нами не займаєшся, вештаєшся невідомо де і з ким, а ми самі дома сидимо. Я їй сказала, що ти на роботі цілий день, а вночі готуєш нам їсти і прибираєш у квартирі, що ти гроші заробляєш одна на всіх, і що ти вечорами у ванній плачеш… А бабуся сказала, що якби ти не була такою істеричкою, то все склалося б добре. І тато з нами жив би… А так пішов до Оксани, бо та лагідна й покладиста, не влаштовує таткові істерик, як ти…

— І це, мабуть, добре, — сказала якось невпопад Маруся.

— Що добре? — запитали разом діти.

— Добре, що у нас є вечеря, яку дідусь приготував, що в мене є ви, яких я дуже-предуже люблю. А поки що — всі мити руки й до столу, — скомандувала, намагаючись бути веселою. Але голос її тремтів.

Діти радо кинулися до ванної. Батько знову пригорнув доньку і мовив заспокійливо:

— Яка ти в мене красуня…

— Ну, знаєш, татку, красуня тепер у нас інша, — ще раз прихилилася до батька, й засвітилася усмішка.

— Розумниця моя…

— Ось це вже схоже на правду.

Батьки Марусі постійно забирали дітей на канікули до Дніпропетровська. Там влаштовували різні розваги: взимку водили на всі новорічні дитячі вистави, на ковзанку. Дітям — розкіш, батькам — утіха і Марусі — воля. Батько, маючи трохи більше вільного часу, ніж мама, приїздив за дітьми. У них ще за тиждень до від’їзду стояли спаковані у валізу речі. А Семен, рудий кіт, якого вони вважали повноправним членом родини й також забирали на канікули, чатував біля валізи. Вважав своїм обов’язком сторожити її.

Першого вечора після від’їзду дітей Маруся не знаходила собі місця. Була така незвична тиша, що від неї боліла голова. Жінка кидалася до роботи: прибирала в квартирі, перечищала весь посуд, переставляла книжки. Сто разів підходила до черепахи Серафими. І вкотре переконувалася, що це — безглузда тварина. До неї говори, запитуй, хоч гопака витанцьовуй, а вона й оком не поведе. Стоїть незрушна кістяна гора, втупившись поглядом в одне місце.

Маруся згадала про завтрашню передноворічну корпоративну вечірку. В них традиція, що склалася за багато років, — із колективом усі свята відзначають разом. І місце мають уже постійне: затишний ресторанчик у гідропарку. Влаштовує всіх місцем розташування і помірною ціною. Та й музиканти грають не лише шансон, що нині не часто трапляється.

Одягу повна шафа, а вдягнути нічого. Власне, як завжди і як у майже всіх жінок. Скільки б не було костюмів чи суконь, проте нема тієї, що влаштувала б усім: кольором, довжиною, вирізом. Коли купуєш, здається, що саме те, яке шукала так довго. Раз зодягнеш — і обов’язково знайдеш якийсь ґандж. Маруся натягає на себе уже, мабуть, із десяту одежину і знову з гримасою незадоволення кидає на диван.

— Або гардероб підібраний бездарно, або й справді мама права, коли називає балуваною Галею! — мовила жінка спересердя, стягуючи із себе чергову сукню, що викликала роздратування.

Стояла перед дзеркалом незадоволена сама собою. З таким виразом обличчя точно жодна сукня не підійде. Напевне, потрібно не сукню до обличчя підбирати, а навпаки. Посміхнулася. Посмішка їй також не сподобалася, видалась якоюсь неприродною. Поглибилися зморшки навколо рота. Погустішали павутинки довкола очей. Старість? Чи не рано?

Вона не запитує, коли приходити. Приходить — і все. А ти вже сама вирішуй, що з нею робити. Хочеш — мирись, а хочеш — борися. Змиритися легше — дивишся в дзеркало й кривишся, дивишся й кривишся, а потім і звикнеш. Але Марусі не хочеться миритися. Ще іншого разу і про заміжжя мріє. Але про таке, щоб потім не жаліти, як за першим.

Дмитро був коханням із першого погляду. Пам’ятає, як вона вперше його побачила: серце перекинулось і збилося з ритму. Тоді була невизначена пора, коли вже не осінь, але ще й не зима. Студенти, майже всі зодягнені не за сезоном, із почервонілими носами бігцем поверталися з пар. Вона ж, зодягнена в нову розкішну дублянку, що мама купила в Москві, влетіла в гуртожиток і побачила хлопця, який привітно розмовляв із вахтеркою. Навіть оком не повів у бік дівчини. Вона звикла, що всі озираються на неї, а тут така непоштивість. Навіть зверхність до неї, тієї, яка ніколи не була обділена увагою. Кожен вважав за честь хоча б поговорити. Вона ж знала собі ціну — не з усіма вступала в розмову. Дівчата здебільшого недолюблювали її, але вона цим ніскільки не переймалася. Дружила переважно з хлопцями й почувалася цілком комфортно.

Прийшовши тоді у кімнату, зупинилася перед дзеркалом. Оцінила себе збоку й не побачила жодних змін: ті ж самі зухвалий погляд, витончене обличчя і лише трохи навмисно відвисла нижня губа. Ознака, що хтось чи щось не сподобалось її господині. А це траплялося часто. Вихована у безконечній любові й не знаюча жодних відмов, вона вважала, що весь світ повинен крутитися довкола неї, дослухатися до її потреб і забаганок. І світ дослухався. Чи то так вона вміла все підлаштувати до власного задоволення, чи удача й справді була невідступною від неї.

І ось уперше стало прикро, що нею зігнорували. Коли зауважувала, що це траплялося з котроюсь із дівчат, мала певне егоїстичне задоволення, що з нею такого ніколи не буде. Бо вона — обрана! Це підтверджували десятки поклонників, і ще більше тих, хто навіть не смів таким вважатися. Й у ту хвилину ладна була натовкти пику тому зверхникові за спричинене приниження. Звичайно, всім було не до неї — ніхто й не зауважив тої гіркої для дівчини миті. Кожен був зайнятий собою і своїми відчуттями. Але Марусі здалося, що всі завважили її приниження.

У кімнаті дістала рожевий атласний халатик. Накинула на струнку фіґурку, крутнулася кілька разів перед дзеркалом і, під приводом подзвонити, побігла до телефонного автомата на перший поверх, де ще мав сидіти той хлопець. І не обманулася. Він продовжував розмову з вахтеркою, котра, як з’ясувалося згодом, була його рідною тіткою. Дівчина рожевою павою пропливла мимо зухвальця, і той зачаровано простежив за нею очима. Відчувала, що погляд як прикипів до її постави, так і не міг відклеїтися. Хлопець заворожено пильнував за всіма її рухами, і навіть тітка не змогла вивести його зі заціпеніння, коли шарпнула за рукав і заперечно закивала головою. Маруся здогадалася про кого мова. Вахтери насторожено ставилися до неї. Навіть побоювалися. Бо її дружба з Тунгусом наводила страх на весь гуртожиток. Спершу й саму ця дружба лякала. Але згодом саме це зробило Марусю королевою гуртожитку. Жоден хлопець, яким би зухвалим не був, не смів навіть поглядом образити некороновану королеву. Напевне, саме про це й попередила Дмитра добра тітка-вахтерка. Але чари вже зробили своє, і жодні попередження не змогли зупинити шквал несподіваної пристрасті.

Маруся так само гордовито вийшла з телефонної будки й попрямувала на свій поверх. Дмитро, наче підхоплений смерчем, кинувся за дівчиною.

— Мадам, давайте знакоміцца! — вигукнув хлопець, наздоганяючи її на останній приступці сходів.

— Чого раптом? — запитала погордливо, дивлячись згори донизу.

— І зовсім не раптом. Цю зустріч передбачив ще Нострадамус. Ви ж пам’ятаєте: і злетить вона рожевим птахом над його тихим життям, і народять вони в любові двійко діток, схожих на янголів, і житимуть вони довго й щасливо…

— Амінь! — перебила насмішкувато.

— Не вірите?

— Хіба я так схожа на марновірну істоту?

— Ви взагалі ні на кого не схожі… Я таких ще не зустрічав!

— А ви з яких гір спустилися?

— З високих.

— І то, мабуть, лише за сіллю…

— Ні, мадам, за медом… Я вже відчуваю його солодкий присмак…

— А ви не знаєте, що від меду, буває, щось злипається…

— Мозок мій уже злипсь, і його ніщо не порятує.

— Дивина! У вас був мозок!

— Чому був?

— Aлe ж ВИ самі сказали, що він злипся!

— Злипся, та не випарувався!

— Якщо ваш мозок має властивість злипатися, то краще б йому зразу випаруватися.

— Ви жорстока, мадам! — вигукнув награно театрально.

— Я добра мадемуазель!

— А чим доведете свою доброту?

— А ви мене що — найняли доводити?

— Ні. Ну що ви… Я просто хочу довести вас до палацу.

— Небагато розуму треба, щоб не вгледіти у вашій несподіваній галантності банального залицяння… — сказала суворо.

— Ну, ви… справді, не тільки красива… Пробачте, мадемуазель, я, мабуть, таки не в ті двері постукався… — повернувсь, щоби піти.

— Несміливо стукали… — поспішила зупинити.

— Якщо я вас правильно зрозумів, то можна ще раз постукати? — зстиг на півкроці Дмитро.

— Спробуйте! — кокетливо всміхнулася дівчина.

— Іншим разом, ліпшим часом… — усміхнувсь і собі. — Тож чи смію запитати, як звати цю вродливицю?

— Маруся…

— Це був жарт? — перепитав недовірливо.

— Це була образа?

— Чому зразу образа? Просто дуже рідкісне ім’я… І я подумав…

— Радше, ви не подумали! Рідкісне ім’я, — перекривила дівчина.

— Ну, я не так висловився… Називаються зазвичай Машами, Марічками, Марійками, а щоб Марусею…

— Якби я сказала — Маріам, то у вас не виникло б жодного сумніву?

— Дивно, але це схоже на правду, — задумався хлопець. — Якось нас так уже привчили, що чужоземне ім’я сприймається, як норма, а наше — як виняток.

— Ми скоро будемо присідати, коли почуємо нормальне, без викобенень, ім’я! — сказала сердито й намірилася йти.

— Не йдіть, будь ласка… — попросив так благально, що Маруся зупинилася й пильно глянула йому в очі.

— Якщо хочеш — зайди до кімнати, продовжимо розмову. Бо стояти на коридорі й теревенити… якось… холодно, — посміхнулася поблажливо й шарпнула ручку дверей.

— Я запрошений? — уточнив недовірливо.

— Якщо не глухий… А тебе як?..

— Дмитро…

Маруся пам’ятає, як вони довго тоді говорили про все й ні про що, просто їм було добре разом. Сама спровокувала поцілунок.

І дальше продовжувала розбурхувати пристрасть спершу цілком розгубленого хлопця. Несподівано для себе відчула, як легко з ним, зрозуміла, що їй подобається його ніжність та ніяковіння. Це було щось протилежне, ніж із Тунгусом. Відчувала, як наповнюється ніжністю сама. Вже вранці вони вирішили, що будуть жити в одній кімнаті.

І не думала, чим обернеться для неї та раптова її авантюра. Та чи думала тоді взагалі? Повірила в долю і в те, що ця доля — назавжди. Всі романи, котрі були до Дмитра, перекреслила. Правда, коли вони вперше вирішили пожити окремо, що тривало майже рік, вона затівала нові романи чи поверталася до старих. Правильніше, до одного старого роману, який ніяк не відпускав її. Саме він і спричинив недовіру свекрухи до того, що Яринка — Дмитрова донька… Тоді так складалося, що Маруся не могла остаточно порвати стосунки з Тунгусом, бо це загрожувало бідою для Дмитра. Той і досі не знає, що лише вона врятувала йому життя. А сама, напевне, ніколи йому про це й не скаже. Тим більше, що тепер у цьому нема жодної потреби.

Глянула на розкиданий на дивані одяг й сумно хмикнула. Чи є різниця, в чому піде на ту вечірку? А може, і є. Бо одяг для неї — важливий сегмент настрою. Коли зранку незадоволена своїм виглядом — увесь день не в гуморі. А поганий настрій — це і стосунки з колегами раптом натягуються, і з керівництвом непорозуміння та й узагалі — світ здається сірим і сумним. А в такому світі жити несмачно.

Маруся задумалася: коли ж це вона відчувала життя на смак? Так, щоб серце зайшлося від приємної зустрічі, щоби чиєсь гарне слово солодко розлилося всередині й захотілося сказати щось приємне навзаєм. Дуже давно. І в чому її біда, чи вина — не знає. Хоча… Таки здогадується. Солодощами змолоду зловживала. Ось і передозувала за своє недовге життя. Тепер лише терпкий присмак від будь-яких стосунків із чоловіками. Чомусь не складається. Чи, можливо, не пора скластися.

Щось сьогодні весь час повертається думками до своєї невлаштованості. Якийсь знак, чи, можливо, вже вичерпалося терпіння приховувати незадоволення самотністю. Бо хто б що не казав, а жінка повинна мати чоловіка. Але Маруся переконана, що ніколи не зможе бути при чоловікові чи за ним. А бути біля нього їй зараз захотілося так, що аж сльози виступили й застигли в незмигних очах. Її уява ніколи не малює якийсь визначений образ, а просто зібраний, нечіткий, але такий невідворотно теплий, що навіть від уяви стає на душі лагідно і погідно. Та наразі так чітко побачила ледь знайомий погляд, що сполохалась і почала пригадувати, звідки той виринув. Він глянув з-під окулярів і обволік її теплом, таким неймовірним бажанням відчути його на дотик… Руки на плечах… Маруся раптом підхопилася.

— Господи! Це ж його погляд! — пригадала чужого чоловіка з метро. — Я таки божевільна!

Присіла на диван і взялася швидко перебирати одяг, розкладаючи на дві купки. Намагалася примусити себе зосередитися на завтрашній вечірці, уявляла своїх колеґ та їхні можливі варіанти костюмів. Оленка має бути в приталеній сукні з глибоким декольте, бо так чинить завжди. Вона вважає, що жінка без декольте — то майже чоловік. А жінки, які не люблять вирізу, приховують або свою волохатість, або мають малі груди. І чортова Оленка сказала це так переконливо, що тепер їхні колеґи-чоловіки щоразу, тільки-но бачать щільно «зашворене захристя», співчутливо запитують, — волохатість підвищилася чи настала стадія всихання.

Усміхнувшись, Маруся відклала чергову сукню, що затримала на всяк випадок у руках. Саме вона й була закрита аж під шию, хоча виріз на спині сягав нижче талії. Та вирішила, що цього разу позмагається з Оленкою глибиною вирізу. Вибір упав на чорне плаття з глибоким декольте, оторочене срібним узором. До нього дуже пасувала срібна пектораль, що привіз із Єгипту тато. Тим більше, вона так давно не зодягала його подарунок.

Пригадала, куди поділа прикраси. Золото — в оніксовому сундучку, камінці — в шкіряній шкатулці. А решту прикрас вона склала в різьблену дерев’яну скриньку і… Згадала — поставила на шафу, бо Олесь звідти раз у раз щось виймав, мотивуючи тим, що це ж не золото, отже, цінності не має.

Принесла з балкона металеву драбинку і швиденько добралася на шафу. Там, як і колись у бабусі на старому горищі, можна знайти найнесподіваніші речі. Шафа має козирок, і завдяки йому утворилася ніша, куди без проблем можна помістити невеликі речі, якими не часто користуються. Там лежить гітара, струн якої Марусині пальці торкалися кілька років тому. Вирішила, що сьогодні ж спробує щось зіграти, в надії, що пальці згадають акорди. Зняла її і обіперла об шафу. Дальше наткнулася на прозору коробочку й, згадавши, що недавно її діставав всюдисущий Олесь, усміхнулася. Вирішила зняти і або перекласти в інше місце (бо ця хованка вже розсекречена), або викинути той потрібний непотріб. Коробочка стояла на столі й зупинила на собі Марусин погляд. Вона знову всміхнулася і вже втретє полізла на шафу, щоб зрештою дістати те, за чим притягла драбину. Різьблена дерев’яна скринька тихенько скрипнула старою кришечкою, відкрила жінчиному поглядові кілька срібних прикрас і забутих біжутерних симпатичних штучок. Як же давно вона їх звідти діставала! Перебирала і згадувала. А вона не забула, виявляється! Пам'ять легко видобувала історію кожної, і легенько поколювало в очах. Якісь дивні сентименти охопили її сьогодні. Що за вечір!

Вона легко зістрибнула з драбини, поклала на стіл пектораль. І знову погляд зупинився на прозорій коробочці з вібратором. Бісівська річ! Спокушає, чи що? Можливо, й справді у таких штучках закладена якась магічна дія. Не випадково ж колись їх вирізали з дерева, витісували з каменю… Маруся відчинила коробочку, дістала спокусника і покрутила перед очима на всі боки.

— Ну, хлопче, роби щось! — звернулася до вібратора, як до живого.

Але, навіть названий хлопцем, вібратор не зворухнувся. Він спокійно почувавсь у Марусиній руці, наполегливо чекав її дій.

— Угу. То ти, значить, такий кавалер! — крутнула його в правиці, як барабанну паличку. — Ще б одного, й можна було б зіграти. Або цвяшок забити.

Стукнула по столу й перелякано верескнула. Той у руці ожив, завібрував, загудів, як джмеляра. «Натиснула якусь кнопочку?» Маруся дивилася на нього, а він гудів і тремтів, і їй здалося — дивиться на неї.

— Як каже моя сусідка — «кумедія за два гроша»! — не випускала з руки і не відмикала. — Що ж ми з тобою будемо робити? — допитувалась у вібратора і розглядала його, як потенційного кавалера.

Марусі згадалась Аліса з країни чудес, яка здивовано й захоплено розглядала посмішку, що існувала сама собою. Чи викликала вона у дівчинки якісь емоції, крім здивування? Не пам'ятала. Вона також бачить те, що може належати тільки чоловікові, але його — нема. Дослухалася до себе. Чи ж виникли в ній хоч якісь емоції, ну, несподіваний інстинкт? Так! Бажання мати зараз чоловіка — неймовірне! Але їй хочеться чоловічих долонь: теплих і сильних. Хочеться ніжних і тихих слів. Хочеться дихання пристрасного біля вуха, щоб мурахи бажання розповзлись аж до п'ят. Хочеться…

— Та що ж ти гудеш так?! — глянула з докором на вібратор. — Де ж ти вимикаєшся, хлопчику мій? — зверталась, як до живого, розглядаючи кнопочки.

Раптом стало тихо. Вібратор замовк, затих, причаївся в жіночій долоні, очікуючи вироку. А вона стояла третейським суддею посеред кімнати і не могла визначитися, що ж учинити з цим виробом людської цивілізації — викинути на смітник чи знову закинути де подалі від допитливого Олеся (так, на всякий випадок).

Маруся була неготовою до кнопочних стосунків. Хоча в цьому вбачала і перевагу. Це ж так просто: хочеш — вмикаєш, не подобається — вимкнув. І жодних до тебе претензій, і не потрібно вигадувати головні болі чи зіпсований настрій, і не треба годити, як лихій болячці. Все в твоїй долоні! Лежить тихенький, смирний, чекає свого часу, нічого від тебе не вимагає, всім задоволений, не супить брови і не розкидає шкарпетки, не сьорбає чаєм і ще багато «не», які Марусю доводили до тихого (іноді й до гучного) сказу.

— Слухай, хлопче, може, я тебе ще й полюблю, — всміхнулася жінка.

Але той як лежав, так і не зворухнувся. Маруся знову сумно посміхнулася. Ніхто й не обіцяв, що він буде цілувати її у вушко і плести всілякі дурнички, від яких жінка починає муркотіти, як киця. Він своє відгудів. Те, що. вона не зрозуміла, його не обходило. А для таких ігор є ті, хто з роботи приходить без настрою, хто шукає у тебе целюліт навіть на пальцях, хто розкидає шкарпетки і лазить уночі в холодильник (не прохолонути — поїсти). І ще витворяє купу такого, від чого тобі хочеться придбати мітлу й летіти на Лису гору гастролювати.

— Добре, ми придумаємо, куди тебе заховати. Не викидати ж добро, — ще покрутила перед очима і поклала в коробку. — Добро… — повторила, посміхаючись.

Одне добро було заховано в коробку, а решта валялася по всій квартирі. Маруся ненавиділа безпорядок. Від нього у жінки боліла голова та свербіла права щока. І це не жарт. Так воно й було. Це перевірено не раз і не два. Тільки-но прийшла до тями після спілкування з вібратором, щока відразу ж засвербіла. Аби не дратувало її ще й це, кинулася прибирати.

За якусь годину-півтори у квартирі був порядок. Ялинка світилася, балухата Серафима пильно розглядала кольорові вогники, а Маруся перестала чухатися. Їй захотілося чаю.

Любити Новий рік може лише щаслива людина. Йдеться не про той рік, який щойно почався, а про новорічну ніч. Оту, що з ялинковими вогнями, шампанським, дзвоном бокалів, сміхом друзів, хлопавками, російською попсою на всіх телеканалах і вранішнім похмільним синдромом. Для Марусі новорічні забави закінчуються ще до Нового року — після корпоративної вечірки. Уже чотири роки, відколи розлучилися з Дмитром, цієї ночі залишається сама. Діти в батьків, інші — зі своїми родинами, а ще інші їй і даремно не потрібні. Вона влаштовує все так, як подобається їй, — гарне вино, улюблені салати, багато запалених свічок. І — музика. Марусі добре й сумно. І, зрештою, сум завжди перемагає. Хочеться притулитися не до спинки дивана, стукнутися бокалом не з пляшкою, а лягти на подушку, щоби друга зайнята вже була, і не ковдру попросити зігріти. Але Маруся — реалістка і сприймає життя таким, яким воно є насправді, а не в уяві. Хоча дозволяє інший раз своїм фантазіям переступити межу реального, просто так, щоби хоч на мить одігріти давно схололу жіночу душу.

Маруся дійшла висновку, що її стосунки з чоловіками не складаються через те, що в ній поселився якийсь незрозумілий страх. Вона його відчуває. Не те, щоби боялася чоловіків. Навіть навпаки: частіше вони її бояться. А вона робить для цього все. Цей зверхній погляд, гостре слово… На таке хто втрапить, більше не експериментуватиме, щоби не виглядати посміховиськом. Це вона вміє. Через те чоловіки спілкуються з нею, дотримуючись дистанції. А Маруся помаленьку звикла до такого спілкування. Суцільні незалежність, зверхність, холодність… І десь у кутику душі живе така собі ностальгійна нотка, яка інколи тихенько озветься, нагадуючи, що Маруся — таки жінка. Але страх видатися слабкою і, не дай Боже, видати свою пристрасну сутність робить її голос владним, а погляд зверхнім. Отак своїм страхом і розлякує всіх чоловіків.

Сьогодні вона вирішила бути лагідною і навіть кокетливою. Почала це зранку, експериментуючи на чоловіках-колеґах. Ті, шукаючи у кожному її слові підступу, перезиралися, перепитували. Зрештою, Едуард не витримав і, коли вони лишилися наодинці, запитав напряму:

— Марусю, до чого твоя несподівана переміна?

— До снігопаду, — сказала з легкою посмішкою, піднявши брови.

— Якщо ти ще будеш так посміхатися, то й до гріхопаду недалеко…

— Ой, з ким би солодко впасти? — продовжувала кокетувати Маруся.

— Марусечко, ти тільки натякни…

— Натякаю…

— Марусю, це знову твоя жорстока гра. Ти ж знаєш, як я до тебе ставлюся, — озирнувсь Едуард, щоб переконатися, чи їх не підслуховують.

— Чи б витрачала я час на якусь безглузду гру?

— Ти непередбачувана. І сказати, що не витрачала б… Я не впевнений. У мене вже був досвід… Ти ж добре пам’ятаєш…

— Ми зараз почнемо згадувати, що було? Чи думати, що може бути?

— Марусю, ти мене заводиш?

— Ед, ну що ти про себе так, наче про зіпсований трактор? Ми з тобою говоримо про різні людські можливості…

— Чи хтось колись зможе розгадати жінку?.. Ну, ще таку, як Наталка… Можна спробувати. А тебе, Марусю?

— А мене можна не лише розгадувати… Та й навіщо тобі знати, що ховається в моїй голові? Чи не цікавіше заглянути… — запнулася. — Скажи, Едичко, а куди тобі хочеться заглянути?

— Та що ж ти… Знаєш, що доводиш до краю і не зупиняєшся, — втрачав терпіння Едуард. — Я уже ходив під твоїми вікнами півроку… Вже змирився з твоїм вироком… І ти знову закидаєш гачок… У самісіньке серце, Марусю.

— Пробач… Я не думала, що ти так відреагуєш, — сказала серйозно.

— У мене з тобою не складається простий флірт…

— Але ж з рештою складається?

— Решта… То інший світ…

— Я стомилася бути іншим світом. Хочу стати, як усі! — сказала категорично, наче саме від Едуарда це залежало.

— Ти — окрема планета, Марусю… Іншою тобі вже не стати!

Він несподівано вийшов. Маруся давно не почувалася такою спантеличеною. Ось і пококетувала! Що за кара? Вона так налаштовувала себе! Уже й настрій почав поліпшуватися… То на Еда хандра напала. Думала, що всі його зітхання вже давно позаду… Та ні — носить у собі затаєну образу. І жодного разу навіть не натякнув… Невже вона йому гірше зробила? Зберегла його ж сім’ю! Забрали б чорти всіх цих чоловіків!

— Хтось зіпсував настрій королеві? — запитав, несподівано зайшовши Тарас.

— Тьху ти, чорт! Налякав! — аж шарпнулася Маруся.

— Ти сьогодні якась не така…

— Я, Тарасику, сьогодні якраз хотіла бути така. Але ви, дідько б вас поцупив, не даєте мені бути собою!

— Хочеш, Марусю, я тобі по душі скажу?

— Чому ж не хочу?

— Плюнь на всіх і роби так, як хочеться саме зараз, у цю хвилину. Ти знаєш, яка ти?.. А ті, хто хоче, щоби ти була, як вони, нехай спочинуть.

— В бозі? — розсміялася. — Ти даєш мені благословення, Тарасику? — повеселішала Маруся, наче й справді давно чекала на ці слова.

— Хто я, щоб тобі давати благословення? Розслабся і живи! Особливо сьогодні.

— Особливо сьогодні…— повторила, посміхаючись. — Дякую! Я справді відчула підтримку. Навіть, якщо це було сказано жартома.

— То було сказано дуже серйозно. А тепер жартома — перший танець за мною.

— За тобою… І цілком серйозно.

— Ось уже про щось і домовилися, скориставшись відсутністю колег, — увійшла Оленка. — Ви чи не танці розписуєте? Ти з Тарасиком танцюєш мазурку? — запитала в Марусі.

— І мазурку також…

— Не зрозуміла… Що значить — також?

— Те, що і на решту танців Тарасика заанґажувала я!

— Марусю, буде драка, — пригрозила пальчиком Оленка.

— Ну, то я готова. Починай…

— Пропоную влаштувати це на вечірці, — втрутився Тарас. — Тоді й глядачів буде більше.

— Що ж — приймаю, — погодилася Маруся.

Маруся розуміла, що химера Едуарда народилася не від снігу. Не бажаючи того сама, спровокувала на такий неадекват. Власне, нічого такого вона й не робила. Просто захотілось якийсь час розслабитися й набрати хорошого настрою на вечір. А воно, як мовиться: хотіла краще, а вийшло як завжди. Та, зрештою, не буде ж вона копатися в собі й шукати нових провин, коли всі п’ють шампанське, сиплють жартами, як зима снігом, і скоро взагалі ходитимуть на вухах. Он уже Оленка виголошує фривольний тост.

— Кохання — це процес. Любов — почуття. Секс — це процес плюс почуття. Власне, панове-колеґи, рано чи пізно цей порив, цунамі, незважаючи ні на які принципи і табу, колись та зірве наші загорожі…

— Кохаймося! Бо китайці наступають! — підняв бокал Тарас.

Колективу сподобався тост, і всі, сміючись, кинулися стукатися. Бокали озвалися дзвоном. Шампанське заграло, загойдалось і почало плавно переливатися в іншу посудину — людську. Маруся пригублювала, а потім, не відриваючись, вихилила весь бокал шампанського, наче якого узвару. Вона не в захопленні була від цього напою, віддавала перевагу доброму вину, але сьогодні їй захотілося саме цієї колючої іскристої рідини, щоб аж сльози з очей.

Сльози розмили чіткість святкової картинки, й жінка, наче через якесь скельце, розглядала залу, що вирувала танцями, виблискувала дощиком і електричними гірляндами. Нарешті роздивилась Оленчине декольте й задоволено всміхнулася, відчувши свою перевагу. Ну, принаймні, Марусі так здалося. Не стане ж вона в цьому сумніватися…

Колеги спрямували погляди в бік дверей. З виразу облич здогадалася, що нарешті прибула керівниця. Та запізнювалась і веліла починати свято без неї. І колектив почав так гарно, що невдовзі забув: не всі гості за столом. Тож, коли у розкішній норковій шубі зайшла до зали їхня Маргарита, всі зреагували по-різному: хто дививсь із здивуванням (бо такою красивою її ще не бачили), хто — із заздрістю (бо не кожна може собі дозволити таку пухнасту розкіш), а кому було по барабану (бо шампанське зіграло свою роль). Маруся не знала, як вона дивиться на Маргариту. Про її вроду мала власну думку, шубі не заздрила — своя не гірша. А ось шампанського таки добряче хильнула, бо губи м’якли, очі лінькувато кліпали. Але зір був чітким.

Вона спостерігала, як чоловіча частина їхнього колективу стрімко кинулася роздягати Маргариту. Першим (як і всюди) добіг Павлусь. Його в колективі недолюблюють через зайву улесливість перед керівництвом. Але він це не вважає ґанджем. Бо впевнений — те, що допомагає триматися на плаву в будь-яку погоду, радше, талант. І завдяки такому талантові він, Павло, має непогані дивіденди від життя. Чим не просто тішиться, а й хизується.

Маргарита залишилася в блакитному блискучому костюмчикові, що вдало приховав її далеко не ідеальну фіґуру і підкреслив синяву великих, трішки розкосих очей. Жінка спостережлива, вона зауважила здивовані жіночі й захоплені чоловічі погляди, чим була задоволена.

Її несподівано грайливий настрій зіграв на руку колективу, бо всім хотілося просто розслабитися. Знаючи непростий норов керівниці, напади гніву чи незадоволення, — можна було очікувати й зіпсованої вечірки. Але сьогодні передбачалося справді свято. О, вона вміла веселитися, якщо того хотіла! А з її вигляду Маруся зробила висновок — хотіла-таки. І, зрозуміло ж, деякі її рідні колеґи сьогодні вилізуть зі шкури, аби забезпечити шефині задоволення.

Маргарита артистично підняла келих, оглянула колектив і чомусь на довше, ніж годилося б, зупинилася на Марусиному декольте. Повільно підняла погляд до її очей, і якісь несподівані вогники сяйнули в зіницях. Маруся аж розгубилася.

Пригадала не таку давню історію. Літнього надвечір’я поверталася з роботи. Уже виходячи з метро, по той бік турнікету помітила жінку, яка пильно дивилася на неї і мило всміхалася. Маруся подумала, що її з кимсь переплутали. Йшла назустріч незнайомці, а та не переставала кокетливо посміхатися. Маруся, невідомо чому, сказала: «Це не я!» На що та мило відповіла: «Как хочеш…» Повернулась і пішла. Вона пам’ятає, як тоді приголомшено стояла кілька хвилин, не могла зрушити з місця, а розгублена посмішка так і висіла на губах. Цю історію вона розповіла колегам, і вони й досі ту дивну фразу — «как хочеш» — використовують у різних варіаціях.

Маруся, пригадуючи цю історію, пропустила тост Маргарити. Щойно зауважила простягнутий до неї бокал керівниці. Келишки вдарили дзвінко, погляди зустрілися також. І знову ж ці дивні спалахи! Вона, мабуть, грається з нею… Бо ні про які її збочення ніхто ніколи не говорив. Маргарита любила чоловіків. І багато чоловіків, і багато любила… Це знають усі. Просто, напевне у кожної жінки настає момент якогось переосмислення. Тепер вона зайнята тільки роботою, кар’єрою і грошима. Останнім часом ніхто не бачив біля неї жодного чоловіка, крім ділових партнерів. Робота замінила їй решту життя. Вона готова в кабінеті ночувати й заразом тримати біля себе весь колектив. Який, до речі, не в захопленні від того.

Не хотілося б увесь вечір витрачати на розгадування плану керівниці. Невідомо, що та замислила. А, можливо, Маргариті, як і їй, просто хочеться розслабитись і забутися про усі свої посади, квартири, дачі й кабінетні ігри. Хоча, хто тісно зав’яз у тому хитромудрому сплетінні інтриґ, навряд чи захоче або зможе бодай на якийсь мент лишитися самим собою. Уже й забули, якими справжніми були. Роками не живуть власним життям, а грають самі себе. І треба підігравати, бо вони щирих почуттів уже не розуміють.

Маруся інший раз також затіває ігри. Але її надовго не вистачає. Швидко набридає будь-який образ. Тож, напевне, саме через це грає вона не у великому політичному театрі, а в маленькому аматорському колективі. Де, слава Богу, вона не найгірша актриса. А з Маргаритою вони грають одна перед одною з першої хвилини їхнього знайомства. Керівниця з нею в очі дуже чемна, грайлива і неоднозначна. А поза очі аж ніяк не щадить її жіночого самолюбства. Образливими фразами при колегах (особливо при чоловіках), чисто по-бабськи, час від часу відгукується про Марусю — її поведінку, манеру зодягатися. Маруся намагається не зважати на такі напади підкресленої зверхності. Бо це не та зверхниця, яка б могла дістати її аж до серця. Вона поблажливо сприймає перекази чергової порції почутих про себе дурниць. Часто їй уявляються вони двома кицьками, які граційно ходять по краю даху, задерши хвости. Одна на одну не нявкають, не кидаються дряпати, тримають дистанцію і демонструють витримку. Але одна з них (і це Маруся) ходить по краю карниза, що небезпечно. Бо кицьки хоч і не так часто розбиваються, падаючи з висоти, але й не мають крил, щоби підстрахувати себе на випадок необережного руху.

За їхньою грою спостерігає весь колектив. Навіть від цього мають певну втіху — як-не-як, а вистава безкоштовна. Ось і сьогодні якийсь цікавий сценарій має театралізуватися. Найспостережливіші вже помітили зав’язку. А Маруся, своєю чергою, помітила, що всі чекають розвитку дії. Ну, що ж — гра так гра! Вона знову глянула на Маргариту. Та, манірно жестикулюючи, щось розповідала Едуарду. Він ожив, зацікавлено слухав, і Маруся не могла навіть здогадатися, про що ж там мова, коли Ед так швидко вийшов зі ступору.

Усі чимось займалися — хто танцював, хто розмовляв, а хто вибирав собі пісню для караоке. І лише вона чомусь упала в глибоку задуму, як у яму. Але сидіти так увесь вечір не збиралася. Раптом захотілося співати. І, не витрачаючи й хвилини на роздумування, пішла до мікрофона. Симпатичний молодий чоловік, який управляв усією апаратурою, зрозумівши її намір співати, уточнив:

— Пойом?

— Коль пйом, то й пойом, — відповіла весело.

— А шо пойом?

— А шо дасте…

— Дак нє, у нас можна вибірать…

— Дак вибірайте…

— А шо більше до душі?

— Любофф…

— Во как? — кокетливо повів бровою.

— А шо? В моєму віці токо колискові?

— Да про шо ви? У вашому віці та при ваших формах…

— Форми мої залишимо для інших… ОК?

— А то… Хіба я претендую? Тут без мене вже погляди поламали…

— Ви серйозно?

— Можна подумати, ви не бачите…

— Чесно? — нагнувшись, шепнула на вухо. — Я сліпа…

— Чесно? — нахилився близько до жінки. — Ви — класна…

— Ой, юначе… — розсміялася щиро, — а ви не промах.

— Промах чи не промах, а прольот повний, — сказав із жалем.

— Як вас звати?

— Вова.

— Володю, ви задивляєтеся на старших жінок?

— Ну шо ви!? Я задивляюся на красу… А вона віку не має.

— Так, Володю… Ви зараз знову зіб’єте мене на романтичний сум… А я маю намір похуліганити. То шо пойом, Вова? — напустила на себе грайливості.

— Похуліганити? — примружив смоляне око юнак. — А спойтє про моль…

— Про моль? Це що?

— Ну, помніте, — віно і мужчіни — вот моя атмосфера…

— Це харашо… — розсміялася Маруся і раптом задумалася. — Слухай, Вовчику, а чи маєш пісню про любов жінки до жінки?

— Ви це серйо-зно? — розчаровано протягнув.

— Розслабся, хлопче. Я ж сказала — хочу ху-лі-га-ни-ти…

— Поняв, не дурак, — зрадів Вова. — Щас найдьом… Така імєєцца — гортав пультом список пісень. — Вот!

— Клас! — зраділа Маруся, прочитавши назву пісні. — То, шо нада, Вова. Дякую! Запускай!

Легка музика стихла, натомість озвалися наполегливі чіткі акорди гітари. Маруся стояла біля сцени з мікрофоном. Постава виказувала, як цією пристрасною музикою наповнене її єство. Ще не співала, але вже було помітно, що пісня, котра мала зринути, жила, ворушилася всередині жінки. Обличчя було емоційним. Усі в очікуванні завмерли. І перші голосові згуки послали такий згусток енергії, що його відчули на дотик.

Колеги були вражені. Ніхто навіть не здогадувався, що вона так співає. Її голос був сильним і чистим, а погляд, спрямований на Маргариту, випромінював правдоподібну пристрасть. Кожен рух підкреслював бажання підійти й доторкнутися, притулитись. І вона, міцно стиснувши мікрофона, пішла до столика, дивлячись прямо в очі Маргариті.

— Тваі рваниє джінси і монгольскіє скули, ти била моєй тайной, зазнобой моєй! — закінчила разом із музикою пристрасне зізнання і тісно притулилася грудьми до спини Маргарита.

Маргарита завмерла, притихла, причаїлася. Від несподіванки, а чи від якого іншого відчуття, але було навіть чути, як часто ковтала слину, хвилюючись. Вона, яку ніхто жодного разу не бачив спантеличеною, стояла принишкло і здавалася маленькою.

Маруся зробила крок назад і, граційно крутнувшись, вклонилася, наче на великій сцені. Ще раз пристрасно глянула в очі Маргариті. Обвела поглядом залу й усміхнулася. Оплески були гучними. Лунали чоловічі крики захоплення і жіночі верескливі вимоги повторити. Оленка підстрибувала на місці, плескала в долоні й вигукувала:

— Хочу ще! Хочу ще!

— Чого ти хочеш? — запитала Маруся, наче не відала, про що йдеться.

— Такого драйву! Повтори!

— Нічого в житті, Оленко, не повторюється. Колись буде щось інше, але не тепер. Співачка втомилась і хоче шампанського! — артистично махнула рукою.

— Прошу, мадам, холодного шампанського! — простягнув келих Тарас.

— Дякую, Тарасику, ти встиг погасити пожежу, — мовила, зробивши кілька ковтків.

— Ти підкорила навіть бандюків, — кивнув у бік столика, за яким сиділо кілька чоловіків. — Один із них точно в ауті.

Маруся неуважно глянула на людей, котрі пильно стежили за кожним її рухом, і вже було перевела погляд на Маргариту, яка ще не зовсім отямилася (нервово поправляла зачіску), але щось знайоме в обрисі одного з чоловіків примусило її знову повернути погляд до їхнього столика. Здавалося, серце миттєво зупинилося, бо шарпнулось і затихло, як сполохане зайченя під кущем. А гаряча хвиля котилася всім тілом, спричиняючи задуху. Марусі стало зле. Ноги заніміли, і вона розуміла: коли не сяде, то впаде точно. Боковим зором примітила найближчий стілець. Ступила крок і сіла, наче провалилася в безодню. Шкірою відчувала на собі смоляний глибокий погляд, що всвердлювався в кожну її клітиночку, і від того тіло ставало м’яким та неслухняним. Зараз була, як желе, що застигло, набравши певної форми.

Едуард підійшов несподівано. Взяв її за плече й стривожено заглянув у очі. Не помітити різкої зміни настрою в жінки, за якою стежиш, навіть не дивлячись у її бік, було тяжко. Він нагнувсь і запитав:

— Що трапилося?

— Ще не знаю… — ледь вимовила.

— Ти сама не своя…

— Уже не своя… Це точно…

— Це шампанське?

— Це минуле…

— Марусю, тобі треба надвір. Я принесу шубу…

— Не треба… Уже ніхто нікуди без дозволу не піде.

— Та, зрештою, що з тобою?!

— Еде, йди собі! І намагайся триматися від мене якнайдалі…

— Ти перепила?..

— Я відвезу вас додому, — раптом почувся Маргаритин голос.

— Ну що ви?! Вечір тільки почався… — заперечила Маруся. — Та й немає потреби. Зі мною все гаразд. Кілька хвилин — і всі шпанські мушки з мене вилетять, — підняла кокетливо брови.

— Дивіться, Маріє Володимирівно… Буває — краще вчасно піти..:

— Буває — піти неможливо…

— А співаєте ви професійно. Не очікувала.

— Дякую…

— Стільки разом святкували, й жодного разу не ощасливили нас своїм голосом. Навіщо ж такий талант ховати?

— Я не ховала. Він просто спав.

— А це що — прокинувся?

— Зненацька… Від якогось дивного почуття… — намагалася знову кокетувати.

— А ви, Марусю, ще та штучка, — всміхнулася Маргарита. — Я вас таки недооцінила.

— А ви мене вже навіть оцінювали?

— Ну, власне, я, як і кожен із нас, оцінюю тих, з ким працюю, дружу, чи не дружу, кого бачу вперше і навіть вкотре… Вважаю це нормальним. Бо коли зустрічаєш людину, насамперед підсвідомо її оглядаєш. Ми щодня оцінюємо когось. І кожен з нас щоденно створює собі образ, щоб отримати добру оцінку.

— Так, це одне з наших примарних прагнень — турбота про своє добре ім’я і про славу. Заради цього порожнього звуку ми жертвуємо справжніми істотними благами.

— Ніхто не може скинути із себе своєї індивідуальності. Ви ж розумієте, Марусю: дурень завжди залишиться дурнем, а тупий — тупим. І люди розрізняють це чітко й дуже швидко дають належну оцінку.

— Те, що людина значить сама для себе, ким вона почувається на самоті і те, що ніхто не зможе подарувати або відібрати, я думаю, важливіше, ніж те, чим вона репрезентує себе перед іншими людьми.

— Марусю, щоб репрезентувати себе для інших, однак, потрібно щось мати. З нічого ніщо не виникає. Чи могли б ви так заспівати, коли б не мали таланту? Навіть не стали б того робити. І ще: коли б ви не мали такої розкоші, — кивнула на декольте, — то сумнівно, щоб сьогодні одягли це плаття. Чи не так? — всміхнулася Маргарита.

— Ну, кожен показує те, що зовсім не є його сутністю. Веселий вигляд, красива сукня, висока посада, великі доходи… Все це — при нас, а не у нас самих. А те, що існує й відбувається безпосередньо у нашій свідомості, однак, відіграє важливішу роль, аніж віддзеркалювані образи.

— А як можна оцінити те, що глибоко заховано, коли його не бачиш і навіть не здогадуєшся про цю наявність? Ми ж людину оцінюємо за її вчинки, манеру поведінки…

— Не зовсім… Ось ви, наприклад, високо оцінили, пробачте, назву ім’я, Тамару: за манеру підлещуватися, сипати суцільні компліменти, розповідати про всілякі наші робочі моменти, про які вам не варто було б знати. І прекрасно розуміючи, що це — не найкращі манери стосовно колеґ, ви ставите її в приклад усьому колективові, підвищуєте в посаді, знаючи про недалекість і непрофесійність Тамари. Вам просто подобається її образ?

— Що ж — відвертість за відвертість, — знову посміхнулася Маргарита. — Тамара, можливо, далеко не професіонал у своїй справі. Але одна справа — робити самому три дні те, що вона організує за день, звичайно, навантаживши всіх, кого можна. І погодьтеся — це їй вдається.

— Навантажити вона мастак. Та хіба це найважливіше у роботі? Якби кожен виконував свої обов’язки, щоб забезпечити той чи інший сеґмент, а не витрачав сили, щоб когось навантажити, то не було б зайвої суєти та непорозумінь… — запально сказала Маруся і додала: — А ваша оцінка не збігається з нашою.

— І висновок? — продовжувала посміхатися керівниця, при тому уважно слухаючи Марусю.

— Висновок тут один — кожен має свій критерій оцінювання. І кожен, підбираючи образ, створює його для когось. Тамара чітко врахувала вашу потребу в саме такому образі й створила його ґеніально.

— Це ще раз каже про її здібності…

— Це ще раз каже про те, що, оцінюючи людину, судять із її вбрання, а не зі сутності. Усі речі, крім нас самих, цінуються за власними якостями. А ми — за тим, що надбали і скільки. І чим більше того надбання, тим вищу оцінку маємо від братів по розуму.

— Ми завелися на такій темі, що вимагає іншого настрою. А я маю намір розважитися, — даючи зрозуміти, що розмова закінчена, піднялася.

— І правда… Я також не філософствувати прийшла, — всміхнулася Маруся. — Вибачте, Маргарито Львівно, що збила вас з настрою…

— Та я сказала б навпаки… — неоднозначно всміхнулася. — Йдемо, бо колеги незадоволено озираються…

Вони синхронно встали зі стільців і попрямували до гурту танцювальників. Але музика раптом затихла, і вже знайомий Вова оголосив білий танець. Ще кілька хвилин тому Маруся точно запросила б на танець Маргариту. А зараз вона тільки посміхнулася з такої думки, глянувши краєм ока на керівницю. Невідомо, що промайнуло тій у голові, але вона також усміхнулася. Вони раптом одночасно попрямували до Едуарда і, розгадавши наміри одна одної, одночасно зупинилися. Тепер усміхнулася вже, забачивши таку ситуацію, добра частина колективу.

Маруся ще не встигла прийняти те чи інше рішення, як перед нею виникла могутня постава чоловіка. Їй не потрібно було піднімати очей, щоби його пізнати. Так і стояла очима на рівні його грудей, бачила білий светр і чула запах приємних чоловічих парфумів. Знову запаморочилося в голові. Чи вона його боялася? Не могла визначити свого стану.

— То чи запросить королева на білий танець? Чи будемо стояти посеред зали, як дві колони? — запитав, узявши за лікоть.

— Прошу, — простягла йому руку.

— Не чую радісних криків…

— Не бачу радісного приводу…

— А зустріч із давнім другом — не привід?

— Я б воліла, аби все лишилося в минулому… — підняла таки голову і глянула йому в очі.

— Ну, нарешті! А то я думав, що королева не обдарує мене навіть поглядом, — пильно вдивлявся в очі. — До речі, хоч знаєш, яка ти красива?

— Тунгусе, не починай…

— Це не я… Життя починає все з початку. Я зумисне не шукав зустрічей… А коли побачив, зрозумів, що безсилий відмовитися.

— Відмовитися? Я тобі щось пропоную? — не витримала напруги Маруся.

— Мені не треба пропонувати. Я пропоную сам!

— Ти не пропонуєш, а береш!

— Ну, пробач, у мене характер такий… — розсміявся чоловік.

— Та йди ти зі своїм характером!

— Королево, ти сердишся… Ну що може зробити бідака, схиблений на одній жінці? Чи я винуватий, що у всьому світі нема такої, яка хоча б частково перекрила собою тебе?

— Тунгусе, благаю… Ми вже про все говорили… Розкажи краще про себе — де був, чим займався всі ці роки?

— Правду, чи брехати?

— Як тобі вигідніше. Я все проковтну. Не вперше.

— Я тебе ніколи не обманював.

— Просто ніколи не казав правди?

— Ти сама розумієш, що не все мала знати.

— Розумію. Ось і не хочу все спочатку…

— Ну що ти… Хіба я примушую, — голос його був м’яким, як ніколи. — Я побачив тебе і нічого з собою не міг зробити. Я мав просто піти… Але це сильніше…

Музика закінчилася. Всі озиралися на Марусю і Тунгуса. Вони не зауважили, що танцювали під власну розмову. І Вова, на правах гарного знайомого, вирішивши виручити танцюристів, увімкнув знову вальс і запропонував кавалерам запросити дам.

Едуард запросив Маргариту і почав вальсувати ближче до Марусі. Водив у танці керівницю, а сам розглядав Тунгуса, намагаючись почути хоч щось із їхньої розмови. Музика забивала слова, й зрозуміти їх було неможливо. Він спостерігав за їхніми обличчями і розумів, що цей чоловік має неабиякий вплив на неї. А страх у її очах перемагає незадоволення, що на Марусю було не схоже. Він не знав, як поводитися — виручити її з його палких обіймів, а чи почекати, поки сама натякне. Тепер розумів різку переміну її настрою — вона побачила якогось дивного знайомого і налякалась. А це означало, що не простий мужик водить Марусю в танці. Тож зі своєю ініціативою може тільки все зіпсувати.

Маргарита, своєю чергою, спостерігала за Едуардом. Той прикипів поглядом до Марусі, навіть забувши, що танцює, — механічно переставляв ноги і міцно стискав вузьку руку Маргарити. Та терпіла і чекала, чим закінчиться ця історія і цей танець. Раптом Едуард міцно притиснув жінку до себе. Тій аж подих забило.

— Едуарде, я буду кричати… — нагадала про себе Маргарита, всміхаючись.

— Ой, пробачте, Маргарито Львівно, — відпустив жінку. — Задумався…

— Не відпускайте так різко, бо впаду, — продовжувала всміхатися Маргарита. — То буде не вельми приємне видовище — жінка посеред зали.

— Така жінка посеред зали ніколи не буде, — напускав на себе галантності. — Ви тільки натякніть, і кожен захоче вас…

— На цьому зупинимося, — перебила на півслові. — Це звучить гарно: «Кожен захоче вас…»

— Я мав на увазі…

— Не це? Шкода…

— Повірте, це — насамперед. Але ви така жінка…

— І це звучить непогано…

— Маргарито Львівно, ну що я вам буду розповідати… Ви самі знаєте, яка ви…

— Я вже забула, яка я, — мовила серйозно. — І хотіла б згадати, — пристрасно глянула Едуардові в очі.

— Що ви маєте на увазі? — запитав розгублено.

— Що у чоловіка в… не скажу де, те у спраглої жінки на увазі… — сказала неоднозначно.

— Мені тяжко вас розгадати… — розгубивсь Едуард.

— А хто вам сказав, що розгадати жінку легко? До того ж, ви хочете зразу дві… — кивнула на Марусю. — Повірте на слово, Марусю сьогодні розгадуватимете не ви…

— А з чого ви взяли, що я її прагну розгадати?

— Еде, ви маєте справу з розумною жінкою. Чи сумніваєтеся? — повела кокетливо очима.

— У цьому вам не відмовиш…

— А в чому відмовиш?

— Та, мабуть, ні в чому…

— Тоді домовилися?

— Про що? — не втямив Едуард.

— Мені сьогодні вручили тяжкенький подарунок. Він у машині. Самій до квартири не донести. Тож прошу про допомогу, — всміхалась і очікувала, зрозуміло, на позитивну відповідь.

— Ну, коли ненадовго… — мовив невпевнено, бо бажання особливого не було, але й відмовити керівниці не наважився.

— Я пам’ятаю, що вас дома чекає дружина… — поблажливо мовила керівниця.

— Коли їдемо? — поцікавився.

— Через півгодини я вийду звідси. За кілька хвилин після мене непомітно вийдете ви. Машина зліва від порога. Я в ній чекатиму, — по-змовницьки підморгнула.

— Гаразд, — без особливого ентузіазму прийняв гру Едуард.

Уже в одному колі танцювали компанії з-за різних столів, було весело і невимушено. Танці час від часу переривалися вітаннями підпилих гостей. Можна було почути банальні віршики й зізнання в коханні. Словом, свято вдалося. Маруся сиділа під ялинкою. Але снігуронькою не почувалась. Їй думалося про своє невезіння. Ще зранку вона планувала отримати хороший настрій і дальше надиктовувати його колеґам. Але в її плани знову вплутався випадок.

Зі стількох сотень ресторанів, що діють у місті, вони з Тунгусом зійшлися на одному. Що за банальний збіг? Це не було потрібно ні їй, ні йому. Вона знала цього чоловіка, як ніхто. Раз він вирішив не шукати її, значить, добре обдумав і зважив. А для нього знайти будь-кого не становило жодної проблеми. Якщо вона правильно порахувала, то на волі він років два-три. І якби мав на меті, то за цей час знайшов би її в-Джамбулі, не тільки в Києві.

— Королево, ти готова йти? — вивів її зі задуми Тунгус.

— Йти? — перепитала Маруся, наче сама не знала, що це обов’язково й обговоренню не підлягає.

— Марусю, чи я колись зробив тобі що зле? Чому так вороже дивишся на мене?

— Коли б ти міг знати, як перекапустив мені життя…

— Ти про що?

— Я про все…

— Про все ти мені ще розкажеш…. Згода? — запитав і, не очікуючи відповіді, простягнув руку.

— Куди?

— Тут гамірно, і я не можу з тобою поговорити…

— Мені треба вдягнутися.

— Чекаю тебе біля машини.

Маруся зодяглася і, ні з ким не прощаючись, вийшла з ресторану. Мороз припав до щік і миттю схолодив її схвильоване обличчя. На ходу защіпала шубу, шукаючи очима Тунгуса. Він, вийшовши зі своєї машини, помахав Марусі рукою. Неподалік стояло вже заведене авто керівниці — прогріваючись чи когось дочікуючись. Маруся пірнула у просторий салон джипа, вмостилася й одразу помітила Едуарда, який швидким кроком прямо з порога біг слідом. Жінка налякано шарпнулася, подумала, що той вирішив її наздогнати. Але Едуард так швидко, як біг, сів у легківку Маргарити. Машина, лишаючи прикритий темнотою слід, зникла у зимовому просторі.

Напевне, дуже здивованою виглядала Маруся, бо Тунгус запитав:

— Ти побачила снігову людину?

— Навіть тоді я так би не здивувалася, — відповіла, приголомшена побаченим.

— Той Отелло буде за тобою стежити?

— Який? — перепитала, відразу збагнувши про кого мова. — Гадаю, що сьогодні у його плани це не входить. А ти все зауважив?

— Марусю, ти мене забула…

— Ой, орле… — помовчала і додала: — Сивий…

— Помітила… Сивину…

— Це найпомітніша в тобі зміна…

— А решта?

— Решта лишилася такою ж — наполегливою…

— Ти хотіла сказати — нахабною…

— Цього у тебе не віднімуть ні роки, ні люди.

— Ти іншого в мені просто не хотіла бачити.

— На зір не скаржуся.

— Я тобі зіпсував вечір?

— І ти про це шкодуєш…

— То зіпсував?

— Ще не знаю…

— Що це значить?

— Якщо я правильно розумію, то вечір ще не закінчився. Може, скажеш, куди мене везеш?

— А що ж ти — сіла в машину до страшного чоловіка і навіть не знаєш, куди він тебе везе?

— Можна подумати, що страшний чоловік колись радився зі мною чи запитував про мої бажання…

— Королево, я готовий виконати будь-яке твоє бажання… Тільки будь цей вечір зі мною… — з уст Тунгуса це прозвучало несподівано благально.

— Господи! Тунгусе, у тебе нові прийомчики…

— Ні, Марусю, це зовсім інше… Я знаю: коли ти поруч, то зі мною буде все добре.

— У тебе проблеми?

— У інших проблеми, а я можу в них тупо втрутитися.

— Значить, я сьогодні — як страховка?

— Ну, вважай так… Якщо це тебе влаштовує.

— Ти знаєш, мене влаштувало б інше — спокійне закінчення вечора, ще кілька пісень (якраз увійшла в раж), трохи танців, пара компліментів і… — ще хотіла щось додати, та згадала про Едуарда й замовкла.

— Ти права, якщо він так швидко сів не в свою машину, то невідомо, чи було б продовження… — лукаво хмикнув.

— Ти тепер телепат? — здивовано підняла брови Маруся.

— Тут не треба сильно теліпать, аби розгадати певні маневри деяких типів. А твій поклонник — ще той тип.

— Він абсолютно нормальний поклонник…

— Нормальний поклонник так швидко не розчиняється у просторі…

— Він зник, бо я звеліла…

— Ах, повелителько! Накажи й мені що-небудь…

— Щезни! — сказала настільки різко, що й сама не очікувала.

Авто загальмувало так несподівано, що Маруся ледь не вдарилася лобом у переднє скло. Поки вона отямлювалася, Тунгус вийшов із машини та швидко пішов у зворотному напрямку. Він, як було звелено, щезав у темряві. Жінка вискочила з джипа і побігла слідом за ним. Підбори вгрузали в сніг, і їй здалося, що вже ніколи його не наздожене. Марусі зовсім не хотілося його образити. Так вийшло само собою. Ну, чому ж так часто почало виходити все само собою?

— Тунгусе! — крикнула вона в темряву, але звук машин, що проїжджали, заглушив її голос. — Тунгусе! Тунгусе! — продовжувала кричати, біжачи вздовж дороги. — Пробач, я не хотіла!

Маруся побачила його силует у пучку світла від фар. Зупинившись, Тунгус так і стояв, не повертаючись до неї. За крок жінка теж зупинилась і якусь мить дивилася на його широку спину, не наважуючись підійти. Машини минали неворухкі силуети, застиглі на морозі, освітлювали їх час від часу і засипали дрібною порошею з-під коліс. Нарешті підійшла і стала поруч.

— Тунгусе!

— Гу…

— Пробач!

— За що?

— Ну… — і не знала, за що їй просити пробачення.

— Ну?

— Я не знаю… За те, що викрала тебе з ресторану, привезла сюди, поставила серед дороги на морозі в легеньких чобітках і без шапки, за те, що пальці твої задубіли без рукавичок, аж манікюр тріскається… Словом… Не треба так різко щезати…

— Ах ти ж…

Обернувся різко, аж сніг вискнув під черевиками. І Маруся навіть не стямилась, як опинилася в його міцнющих обіймах. Він тулився до неї, як маленький хлопчик, шукаючи якогось прихистку. Задихався від її парфумів і близькості, щось хотів сказати, але слова западали назад у горло, зринало лише булькання, наче якого дикого звіра. У цьому суєтному припаданні випадково губами намацав її змерзлі вуста — притих, зачаївся, ловив її дихання, а сам задихався від неймовірної насолоди відчувати на смак оцю — найбажанішу, найнеймовірнішу королеву, яка вимучила його душу до краю, яку проклинав не раз і не два, яка не дає спокою його уяві й не перекривається жодною із жінок. Ну, де знову взялася на його голову? Зумисне ж не шукав із нею зустрічей, не допускав навіть думки про неї. А вона сама намалювалася на його горизонті несподіваним солодким маревом, що перетворилося на реальність.

Маруся притихла, навіть не намагалася вивільнитися з його обіймів, — дозволила вихлюпнути нестримні емоції таким способом. Надії на те, що тими обіймами і закінчиться ця несподівана зустріч, не було. Протистояти Тунгусові було марно. Вона мусить скоритися сьогодні його волі, але надалі… А що далі? Благатиме, молитиме його залишити її в спокої. Це вже було. Спокій був недовгим. Сама доля зводить їх на одному шляху. Щоб ще і ще випробовувати на міцність почуття. Але ж, коли вони, ці почуття, однобокі, навіщо їх випробовувати? Якщо точно знає, що ніколи не любила Тунгуса. А їхні давні стосунки були не що інше, як його бажання і наполегливість.

Правда, не може сказати, що їй не лестила така потужна любов свого часу одного з найвпливовіших чоловіків. Його боялися, йому підкорялися практично всі столичні чиновники і бандити. І їй тоді було навіть дуже приємно почуватися королевою. Хто знає, чим би це закінчилося, коли б не закохалася в Дмитра.

— Може, ми таки сядемо в машину? — запитала благально. — Я так замерзла…

— Пробач, королево… Я просто не при собі…

Ще якусь мить сиділи в машині мовчки. Тунгус — заглиблений у думки, а Маруся — спостерігаючи за ним. Очікувала, коли той озветься. Знала, що її слова нічого не змінять, що б не говорила.

Від тьмяної червоної лампочки, що легенько підсвічувала обличчя, його риси загострились і стали ще жорсткішими. Чи, можливо, тут світло й ні до чого. Роки та ситуації, які переживає людина, змінюють обличчя. І невідомо чому одні залишаються до кінця життя майже незмінними, а інших за кілька років навіть пізнати неможливо.

Ось вона, після народження двох дітей, не бачить у собі таких разючих змін. Звичайно, її обличчя вже не таке дитинно-наївне, як було по молодості, а набуло жіночності, впевненості, певної поблажливості в погляді, що може дозволити собі лише досвідчена жінка.

— Поїхали у мій клуб… Я маю хоч якось заспокоїтися, — раптом озвався Тунгус.

— Твій клуб?.. Це той, де зависаєш?

— Зависаю?.. Я вже не в тому віці, Марусю…

— А в якому?

— У тому, щоб мати власний…

— Он як?.. Ну, покажи своє дітище, — сказала рішуче.

Під’їхали до яскраво освітленого гострокутного будинку у вигляді праски. Його кути були пом'якшені еркерами різної конфігурації та увінчані вишуканими башточками і шпилями. Сяяв, як казковий замок. Із боків входу скляні дерева світилися синьо-рожевими вогниками. У холі — круглий камін, вписаний у виступ стіни, розділив простір на дві зони — домашнього кінотеатру та відпочинку за горнятком кави біля барної стійки. Відвідувачі, видно, не новачки, бо почувалися і впевнено, і затишно, як удома — хто пив каву, хто віскі з крижинками, а хто захоплено дивився якийсь фільм.

Піднялися гвинтовими сходами. Ті були дивовижними — оздоблені натуральним дубом, а перила й огорожа ажурної ковки з ефектом старіння. Півкругла стіна оздоблена «венеціанкою», а при потраплянні на неї світла, створювалося враження люмінесцентної блискавичної підсвітки. Маруся, небайдужа до вишуканості в усіх її проявах, була просто приголомшена такою розкішшю і гарним смаком Тунгуса.

До нього кивали шанобливо, з ним віталися. Якби й не знала, що це його клуб, однак зрозуміла б. Тому що так поводитися може лише господар. Глянула на нього і раптом згадала, що досі не знає його справжнього імені. Скільки років з ним знайома, а ім’я його так і лишилося таємницею. Спершу він не називав його. А згодом якось уже й звиклося, ніби й не було в тому потреби.

— Як тебе звати? — запитала несподівано.

— Ти до мене?

— Я тебе знаю скільки років?

— Багато… Я тоді був молодим, а ти юною…

— Ну, ось… Знаю багато років, а як звати — не знаю.

— Напевне, не дуже й хотілося?

— Чому ж? Спершу дуже… Але ти заборонив мені. Потім звикла до цього дивного імені Тунгус…

— А тепер хочеш знову?..

— Хочу… — глянула пильно в очі й додала: — Знати… Може, сядемо?

— Ну, ні, — заявив категорично і сумно хмикнув. — Зі мною це вже було. Давай присядемо, — показав рукою на стіл, який було накрито на двох.

Маруся здивувалася такій оперативності. Вони ж лише прийшли. Чи цей стіл накритий щовечора на випадок, коли господареві знадобиться? Хотіла запитати, але передумала. Яке їй діло до правил цього чоловіка і його клубу?

Тунгус відставив стілець і жестом показав жінці, щоб сіла. Вмостившись, Маруся почала розглядати страви. Не через те, що їй хотілось їсти. Зовсім навіть навпаки. Вона щойно з-за столу. Звичайно, не з-за такого вишуканого, але й не голодна. Їй було просто цікаво, як гарно цей стіл сервіровано, наче намальовано картинку. Навіть забула, про що мали говорити. Мовчання порушив Тунгус.

— Ну, що ж — давай знайомитися. Мене звати Роман.

— Роман? Так просто? — здивувалася Маруся. — Чому ж ти приховував своє ім’я?

— Я тобі казав, що всьому свій час…

— Я вже мало що пам’ятаю, Тунгусе…

— Тунгусе? Ми ж щойно познайомилися… — всміхнувся лукаво.

— Пробач, Тунгусе… Ой! Пробач, Романе… Якось зовсім незвично звучить. Мені до твого імені потрібно звикати. Це не за вечір.

— У мене є надія?

— Яка надія? — не зрозуміла жінка.

— На те, що матиму змогу бачити тебе… Принаймні, для того, щоб ти звикла до мого імені.

— Тунгусе… Вибач. Романе, розумієш, мені тяжко буде знову звикати до наших стосунків. Я жінка вільна… Відвикла від диктату…

— А твій Дмитро? Він де?

— Він… Принаймні, не зі мною вже чотири роки.

— Ти чотири роки живеш одна?

— Чому ж одна?

— Тоді звідки воля?

— Я маю на увазі не чоловіка… У мене двоє дітей. Ось ми й живемо однією дружною сім’єю, як каже мій син. Ще, правда, Сімочка та Семен із нами.

— А це ж хто?

— Черепаха і кіт. Вони також члени нашого сімейства. До того, буває, правоправніші, ніж я.

— А живете де?

— Живемо там само.

— Тобто у тій тісній квартирці?

— Та ще й не своїй…

— А чиїй?

— Колишньої свекрухи.

— Марусю, ти… — не знаючи, що їй сказати, він замовк.

— Ти змінився… Чи мені так здається?

— Просто ми давно не бачилися…

— Ні, не те… Я чітко пам’ятаю твою безапеляційність, затятість… Згадай, як ледь не прибрав зі світу Дмитра… Скільки я тоді пережила…

— І що ж Дмитро? Як міг тебе… — запнувся, — вас покинути?

— Він не кидав нас. Я сама зробила все для того, аби він щез із мого життя.

— Із твого чи вашого?

— Із життя дітей щезнути не може. Бо він — їхній батько. І жоден чоловік не зможе їм замінити його…

— Чому ж? Буває — замінюють…

— Виховання, гроші — так. А гени куди подіти, а клич крові? Тут не заміниш. Якби ти знав, як вони люблять, незважаючи на його байдужість…

— Він що — байдужий до власних дітей? — здивувався Роман.

— Розумієш… Чоловіки, принаймні більшість, якщо розлучаються з дружиною, то розлучаються й з дітьми. Дмитро саме з таких. Я нічому не дивуюсь і нікого не звинувачую. Сама вибрала цей варіант — жити без чоловіка — й ніскільки не жалію. Я кицька за суттю. Не люблю під господарем ходити. Краще за двох працювати, напружуватись, але ні перед ким не звітувати.

— Пізнаю… — протягнув Роман.

— Ти не можеш мене пізнати, я дуже змінилася, Тунгусе… Вибач, Романе. Я ніяк не звикну…

— Звикнеш… Ми ж будемо зустрічатись? — напружено очікував відповіді.

— Якщо ці зустрічі ні до чого не будуть зобов’язувати… Я не вмію залежати від жодного чоловіка.

— Значить, не зустріла ще такого…

— Таких нема…

— Не переконуй мене ні в чому. Я дуже добре знаю, що таке — залежати…

— Ти… Залежати? Та у світі немає жодної обставини, від якої ти б міг залежати!

— Одна є… Я від неї хочу залежати, їй належати… Просто лежати… Несамовитіти… Марусю, це ж не просто зустріч… Це не могло бути випадково… — він дотягнувся до її руки, боляче стиснув у своїй і різко відпустив. — Пробач…. — зціпив зуби і прикрив очі, опановуючи свої емоції.

— Я не хочу в минуле… Не примушуй мене… будь ласка… — озвалася так благально, що він аж перестав дихати.

— Не парся, Марусю… — сказав грубувато. — Насильно милим… Далі за текстом… — замовк, наче зачинився на замок, похитував головою і щось хмикав собі під ніс, зрештою оволодів собою і мовив: — А давай-но добряче наїмось. А потім я тобі покажу одну цікаву гру.

— Ми будемо грати? — здивувалася Маруся.

— Ні, грати будемо ми, а ти — дивитися, — підморгнув.

— Ви — це хто?

— Побачиш. Їж.

Роман накладав собі в тарілку салати, рибу, поливав соусом, і все це швидко щезало у його роті. Запивав білим вином, час від часу піднімаючи бокал та припрошуючи Марусю. При цьому він намагався бути веселим і галантним. Але Маруся бачила, як це тяжко йому давалося. Вона вже картала себе за таку різку відмову. Можна ж було якось тонше, тактовніше. Але й розтягувати з відмовою не бачила сенсу. Краще все зразу, щоб жодних сподівань…

— Я цілком ситий і готовий до гри. А ти? — запитав удавано весело.

— Також цілком… — посміхнулася й Маруся.

— Тоді… Прошу, королево! Сподіваюся, тобі гра сподобається!

Роман підвів її до дверей, що нагадували браму. Маруся думала, що то декор, а виявилося, вони відчиняються. Двері розчахнулись, і жінка почула спершу легку музику флейти, відчула ніжний запах солодкого диму, що нагадало їй пахощі матіоли, і, нарешті, посеред неяскраво освітленої зали розгледіла стовбур дерева, навколо якого було припасовано великий дерев’яний стіл. Від несподіванки, що побачила посеред зали дерево, зупинилась і не зразу помітила чоловіків, які сиділи на широких, також дерев’яних стільцях. Чоловіки курили кальяни і грали в карти. Жінка насторожилась, уздрівши їх, і різко глянула на Романа. Той помітив її острах, узяв за лікоть.

— У тебе немає причин для страху, королево. Це мої друзі.

Чоловіки піднялись і легкими кивками голови привіталися з жінкою. На диво, острах швидко зник. Чи то ця спокійна обстановка так вплинула, чи музика, що заколихувала свідомість? Маруся розслабилася, сіла на диван, на який указав Роман, потонула в м’якості. Звідти нарешті роздивилась інтер’єр цієї дивної кімнати. Тут стояв лише один диван, і на ньому сиділа вона. В кутку мерехтіли вогні каміна, і жінка ніяк не могла збагнути — там горять справжні дрова, чи то тільки прекрасна імітація горіння.

Неподалік каміна, за барною стійкою, молодий бармен змішував коктейлі. Його рухи заворожували, і Маруся на кілька хвилин зупинила на ньому погляд. Роман зауважив це й відразу ж запропонував їй фірмовий коктейль.

— Я, мабуть, відмовлюся, бо щойно пила вино…

— Повір, королево, цей напій тобі не зашкодить. Він зробить твій вечір приємнішим. Я ж не хочу тобі зла… Чи ти думаєш інакше? — присів і заглянув їй в очі.

— Ні… — запнулася, — Романе, я думаю, що ти не той чоловік, якого я повинна боятися. Чомусь мені так здається…

— Ось і славно, — пішов до бару.

Маруся сиділа і заворожено спостерігала за тим, що відбувалося. Такого дивовижного спокою вона не відчувала хтозна-скільки років. Навіть тіло на дивані розм’якло, розтеклося невагомою хмаринкою. Лише погляд-блукалець вихоплював якісь незначні сюжетики. Бармен чаклував над її коктейлем. Чому вона вирішила, що над її? Мабуть, тому, що Роман показав на неї рукою і щось наказав. Той згідливо кивнув головою й узявся за свою справу, а Роман зник за дверима неширокої шафочки. Дивно… Значить, то була не шафа, а замасковані двері… Навіщо? Маруся знову відчула себе Алісою в країні чудес. І почала озиратися, шукаючи очима чешуйського кота.

— Ваш коктейль… — мовив оксамитовим голосом бармен, елегантно подаючи їй на срібній таці високу склянку, прикрашену без зайвини.

— Дякую! — не знала, як почати споживати цей шедевр.

Хлопець був, видно, тямовитим — чемно вклонившись, поставив тацю на маленький круглий столик, припасований до краю дивана. Маруся якусь мить дивилася на склянку, зрештою зважилася, зробила ковточок. Відчула всередині маленьку гарячу доріжку, чимось припахчену. А чим — не могла збагнути. Запах знайомий… Спробувала ще.

Марусі було добре. Закортіло покласти ноги на диван. І вона це зробила. Легка мелодія, здавалося, розгойдувала. Прикрила очі від задоволення. Пила маленькими ковтками коктейль і більше ні про що не хотіла думати.

— Тобі добре, королево? — нахилився над нею Роман.

— Ой! — шарпнулася з несподіванки.

— Я злякав тебе?

— Ні. Просто не почула, коли підійшов.

— Ми починаємо гру. Вона називається «кам'яне обличчя». Хочу, щоби ти подивилася, — нагнувсь і поцілував їй руку.

Маруся простежила очима за Романом. Той ще раз озирнувся, всміхнувсь їй і підійшов до дівчини, котра, наче марево, невідомо звідки взялась у цій залі. Була схожою на білого птаха — легкого й невагомого. Мала на собі лише білу прозору туніку, що від найменшого руху спурхувала легким серпанком, оживлюючи тонку фіґурку дівчини. Роман підвів її до столу, а сам сів на вільний стілець.

Дівчина пригнулась і пірнула під стіл. Маруся напружилась і почала уважно спостерігати за її рухами. Ніяк не могла збагнути, що там можна робити. Увімкнули підсвітку і Марусі не треба було напружувати зір, аби спостерігати за дійством. А воно було несподіваним. Жінка затисла в жменях поділ своєї сукні й відчула себе ніяково. Але продовжувала спостерігати. Намагалася розгадати умови цієї гри.

Дівчина по черзі розщібнула штани чоловіків. Вирази їхніх облич не змінювалися. Так само по черзі робила міньет. Уже в Марусі змінився вираз обличчя, а чоловіки були непроникними. Вони продовжували грати в карти, наче під столом нічого й не відбувалося. Так тривало кілька хвилин. Раптом усі показали на смуглявого красеня. Той, стиснувши кулаки, махнув ними в повітрі й застогнав. За якусь мить заворушився, дістав із кишені піджака стодоларову купюру, поклав на стіл і, поправляючи на ходу штани, подався до бару.

Гра тривала. Маруся принишкло спостерігала. Вона зрозуміла умови гри і чому вона називається «кам’яне обличчя». Лице мало залишатися незмінним, що б під столом не відбувалось. Якщо на чиємусь обличчі прочитувалося задоволення, і це бачили, той клав купюру. Останній із учасників забирає гроші.

Цим останнім і був Роман. Він зібрав гроші, дав дві купюри дівчині й відправив її з кімнати. Підійшовши до решти чоловіків, випив із ними коктейль і потис кожному руку.

— Тобі сподобалася гра, королево? — присів біля неї на диван.

— Несподівано… — ледь вимовила Маруся.

— Несподівано сподобалася?

— Несподівано закінчилася…

— Хочеш продовження?

— Ні… Не хочу…

— А я хочу…

Він присів біля дивана на коліно, взяв її руку, поцілував. Дивився в очі пильно і благально. Маруся не могла зважитися сказати щось різке. Мовчки дивилася на нього. Раптом відчула, що їй зовсім не хотілося, аби він зараз випустив її руку, допоміг зодягнутись і відвіз додому. Цієї миті Роман навівав на неї давно забуте бажання близькості. Тіло окуталося теплою хвилею його потужної чоловічої енергетики. Жінка сама потягнулася до нього — торкнулася рукою волосся, очей, губ.

Роман застогнав, ткнувся обличчям у її коліна, потім обхопив їх руками, і плечі його затрусилися, наче в німому риданні. Жоден звук не зринав. Здавалося — це триватиме безкінечно. Але він підняв до неї очі.

— Ходімо!

Маруся не перечила. Наче маленька дівчинка, яку вели за руку, мовчки йшла за Романом. Ще одні двері — й обоє опинилися в невеличкій білій кімнаті. Крім білості, жінка нічого й не бачила. Така сама біла пелена застилала очі. Марусі не хотілося розглядати інтер’єр, як і відриватися від Романового подиху.

Заграла музика. Вона здалася Марусі також білою. Їм було солодко купатися в тій білій музиці, у нестримній пристрасті, в жагучих доторках, що доводили спрагле тіло до дрібного тремтіння.

Скільки тривав той безум, скільки носила на гребені хвиля пристрасті їхні тіла, Маруся, навіть приблизно, не могла знати. Вона наче випірнула з якоїсь неймовірної глибини й по-новому звикала до звичайного повітря та світла.

— Королева… — голос застрягав у пересохлому горлі. — Моя королева…

— Тун… — запнулася. — Романе, я нічия, — запротестувала Маруся.

— Ти нічия жінка… А королева моя! І не сперечайся!

— Мабуть, пора додому, — раптом спохопилася Маруся.

— Як скажеш, королево. Чи, може, не пора? — заглядав у очі Роман.

— Таки пора, — пом’якшила голос. — Я від себе такого не чекала.

— А я про таке і мріяти не міг, — проводив пальцями по щоках жінки. — Я не тільки бачу тебе, а й торкаюся. Господи! Як же солодко тебе торкатися!

Марусі були приємні його доторки, слова. Прикрила очі. Відчула — ще якась мить — і порине у глибокий сон. Не хотілося ворушитися. Отак би лежати, слухати його голос, відчувати його пальці й тулитися до плеча… Від такої думки здригнулася. Он як розслабилася! Цього не можна допускати. Це небезпечно й аж ніяк не потрібно. Піднятись і йти! Але тіло не збиралося реагувати на думки. Тоді Маруся скомандувала вголос:

— Негайно додому! — прозвучало не вельми переконливо.

— Ти до мене, королево?

— Я до свого тіла…

— Залишайся тут! Назавжди! — вигукнув запально і благально.

— Ти що, Романе? — його слова протверезили Марусю. — Ми ж домовилися…

— Про що? — не зрозумів Роман.

— Як про що? Про те, що я — вільна!

— А чи ж я тебе неволю?

— Ніби я сама… А ніби й не я…

— Ось тобі маєш! То з ким я щойно був? — заглянув ув очі.

— Хто зна, — мовила кокетливо. — Тут у тебе такі ігри…

— Я не часто в них граю, — сказав серйозно.

— Сьогодні був показовий виступ?

— Ти була неприступною, королево…

— Це був спосіб приступитися?

— Це був відчай…

— Дивний відчай…

— Він тобі не сподобався…

— А хто придумав таку гру?

— Пам’ятаєш Чечена?

— Чечена? — на мить задумалася. — Це той красунчик, який доводив усім, що він аварець… Пам’ятаю! А де він зараз? — запитала зацікавлено.

— Нема…

— Як нема? Помер, чи що?

— Його вбили… Як і Парасольовича, Ваську Утюга, Пашку Гобліна… Ти їх пам’ятаєш?

— Пам’ятаю… Веселі хлопці були… А за що їх убили?.. Коли?

— Коли Поділ ділили….

— Як Поділ ділили? Він що — шматок ковбаси?

— Хоч і не ковбаси, та шматок ласий. Тоді багато хто заробив свій капітал…

— Хто вижив?

— Можна сказати й так…

— А ти?

— А я вижив… Ти не помітила?

— Те, що ти живий, навіть відчула, — всміхнулася Маруся. — Я про інше. Твій капітал також із Подолу?

— А звідки ти взяла, що він у мене є? — хитро прижмурив око Роман.

— А такий клуб, — повела очима по кімнаті, — сам приплигав?

— Я його вигадав, Марусю. Для тебе…

— Гаразд… Не хочеш про це — і не треба. Я й так за раз багато дізналася… Навіть твоє ім’я…

— Розумієш, королево, є таке — що краще тримати в таємниці, навіть від найближчих людей… Особливо від найближчих. Я намагаюся не повертатися в минуле… Там дуже мало доброго залишилось. А про смерть друзів, нари і купу різного бруду згадувати не хочеться, — говорив серйозно, навіть сумно. — Ти запитуєш про мій капітал… Так, він із минулого. Цей капітал мене не тішить, не гріє… Але я його нікому не збираюся віддавати. Тому, що всі капітали, котрі крутяться в столиці, та й усюди (просто тут їх найбільше осіло) з бруду, з крові… І ніхто цим особливо не париться. Я визначив три категорії людей, що свого часу рвали собі ласий шматок будь-яким способом: ті, кого вже вбили, ті, хто в тюрмі сидів і ті, хто прийшов до влади. Сама розумієш, ті, кого вбили, — покійники, з них нічого питати, ті, хто в тюрмі, сидів, — бандюки, своє відбули, а ті, хто при владі, — еліта, вони примножують свої капітали. Бо гроші роблять гроші. Вони, достойники, — правлять державою, влаштовують благодійні вечори, демонструють поблажливість до плебеїв. І ніхто не сміє назвати їх бандитами, як мене. Але вони добре знають, хто такий Тунгус, тому намагаються не псувати зі мною стосунків. А я, своєю чергою, не приховую минулого і не пнуся в еліту. Тому, що для мене це слово означає не гроші. Але коли б я захотів пробитися до влади, то зробив би це без найменших труднощів. Ось тоді б я також не був бандюком, а став би, як і вони, — елітою. Це, знаєш, такий простий (якщо маєш гроші) процес перетворення. Мені не раз пропонували такий варіант. Ми з ними разом порушували закони. І вони, нинішні можновладці, добре пам’ятають, що я про це знаю. Тому ніхто не наважиться псувати зі мною стосунків. А мені облом іти в еліту. Бо тоді хоча б час від часу треба одягати маску благодійника і виходити до людей із поблажливою посмішкою, кидаючи якусь копієчку їм на бідність, колись у них таки й одібрану. Я не хочу брехати собі. Так, я — бандит. Мене таким зробило життя, чи, можливо, сам таким його зробив. Не буду досліджувати. Та й тобі, моя королево, це не потрібно.

Він підхопився на ноги, накинув атласний халат і вийшов за двері. Зашуміла вода. Маруся здогадалася: там ванна. Все продумано, як удома — ліжко, халат, ванна… Вона розглядалася по кімнаті. Було затишно й тепло. Можливо, він тут і живе? Але навряд чи вона запитає.

— Твоя черга, королево! — гукнув до неї бадьоро. — Бо я повертаюся!

— Залякуєш? Ти вже повернувся, монстре…

Легко підхопилася й попрямувала до ванни. Хотіла запитати про рушник, але подумала, що й сама здогадається, який узяти. Ванна кімната вразила її не менше за дерево посеред зали. Була неймовірна. Посередині — величезна бірюзова ванна. Попід стінами такого ж кольору шафочки з дзеркалами. А в стіні, навпроти дверей, — велике кругле вікно, в яке заглядає зимове дерево, підсвічене ліхтарем.

Маруся відірвала погляд від дивного вікна, стала під душ. Вода змивала рештки розслаблення. Відчула, що негайно потрібно додому, бо захоплива натура вже починає вростати у розкіш. Замок подобається так, що навіть готова у ньому поселитися.

— Відвези мене, — попросила Романа, тільки-но вийшла з ванни.

— Щось трапилося, королево? — помітив зміну настрою.

— Нічого… — відповіла невпевнено.

— Але тебе щось мучить…

— Сумління…

— Звучить пафосно і непереконливо…

— Спробуй описати мій стан, — примружила очі.

— Що ж… Давай проекспериментуємо. Ти розслабилася… Нарешті, за тривалий час, забула, наскільки вільна і неприступна, наскільки мама і… До речі, ти захистила докторську?

— Ні, тільки кандидатську, — здивувалася несподіваному запитанню.

— Отже, продовжую… І забула наскільки кандидат… Але вода так ефективно подіяла на тебе. Вона взагалі має таку властивість — отямлювати. І подумалось: а що це ти — вільна, неприступна, мама, кандидат — робиш тут, у чужому клубі, та ще й із бандитом! Тебе охопив жах, і негайно захотілося «в дєрєвню, к тьоткє, в глуш, в Саратов», аби подальше від цього злочинного місця…

— Романе… — перебила, але не знайшлася, що сказати.

— Марусю, я тебе прошу… Ніхто не сміє примушувати тебе ні до чого. Ти сама маєш вирішити — бувати тут чи ні. Я, звичайно, наполягатиму… — всміхнувся. — Ні, благатиму… — замовк, дивлячись їй в очі. — Власне, то не важливо…