Гра в королеву

5

Маруся могла думати лише про одне — що робити з тим телебаченням? Пропозиція взялася нізвідки. Зателефонував одногрупник і запропонував спробуватися на ведучу щотижневої передачі «Жіночий діалог». Маруся розсміялася.

— Петрику, чи таке справді буває?

— Що, перепрошую, буває? — не зрозумів Петро.

— Діалог між жінками…

— Марусю, ти погано ставишся до своєї сестри?

— У мене нема сестри…

— Маю на увазі жіноцтво загалом…

— Та я зрозуміла, Петрику. Зовсім навпаки — я люблю жіноцтво в цілому. Але у мене часто виникають певні претензії до жінок, до того ж, не завжди справедливі. Словом, я придирлива… А там, як я розумію, потрібна абсолютна солідарність…

— У жодному разі! Навпаки — необхідно іноді навіть спровокувати якийсь конфлікт… Сама розумієш — аби глядачеві було цікавіше спостерігати за дійством на екрані. Бо коли все відбувається гладко, по написаному, то здається марудним. Глядач шукатиме цікавинок на інших каналах.

— А звідки виникла моя кандидатура?

— З молодості…

— Тобто?

— Розумієш, відколи я придумав цей проект, у моїй голові лише одна кандидатура — твоя, Марусю.

— Але я не маю до телебачення жодного стосунку.

— І навіть безпосереднє.

— Звідки?

— Ти ж ведеш тренінґи «Як підготувати речників».

— Звідки інформація?

— З надійних джерел. І повір, джерела в захопленні від твоїх занять.

— Петрику, ти ж знаєш, що готувати когось — це не значить досконало вміти самому. Тут треба ще відчувати камеру, не розгубитися, не зморозити нісенітниці, мати презентабельний вигляд…

— А в кого він може бути презентабельнішим?..

— Це комплімент?

— Це — факт!

— Але за роки, що ми не бачилися, я могла стати зовсім іншою. Ти про це не подумав?

— Я не тільки про це думав. Я це бачив.

— Що бачив?

— Твою досконалість, жінко.

— Стоп! І де ти мене бачив?

— У різних місцях… Кілька разів…

— І жодного разу не підійшов?! — обурилася Маруся.

— Ти просто мене не помічала…

— А ти що — приходив у масці?

— Мабуть, у непідходящий час…

— Час був настільки непідходящим, що не можна було підійти?

— Повір, Марусю, настільки…

— Я не стану з тобою говорити, поки не скажеш, де ти мене бачив і чому не підійшов… — затялася Маруся.

— Це так категорично?

— Саме — категорично!

— Гаразд. Один раз — у Тунгусовому клубі…

— Ти знаєш Романа? — здивувалася Маруся.

— А ти що — забула?

— Направду… — спантеличилася жінка. — І коли ти мене бачив?

— Перший раз на грі…

— На грі? — перепитала. — Дальше не продовжуй…

— То ми зустрінемося?

— Подумаю і зателефоную.

І навіщо погодилася на проби? Власне, вона й не сподівалася, що у неї вийде хоч щось. Думала — поспілкуються з Петром, він побачить, що в неї нічого не виходить, та й питання відпаде саме собою. А воно — на тобі! Маруся, виявляється, не може навіть для власної потреби халтурити. Їй соромно показати, що вона чогось не може. І її старання довели до затвердження на роль ведучої.

Було б неправдою сказати, що це не тішило її самолюбство. З першого разу потрапити на престижний телеканал вдається не кожній. А вона ще роздумує — що робити.

Оцей вічний сумнів! Багатьом він перекрив шлях до справжнього себе. Тепер і до Марусі добрався. Все допитується — чи знайде контакт із жінками, як виглядатиме з екрану, де візьме додатковий час на ефіри? І ще купа запитань. Але вже інтерес, що виник зненацька, прокрався всередину і починає там жити самостійно, всупереч сумнівам мостить гніздечко. У пам’яті навіть зринуло кілька жіночих образів, які б могли бути цікавими глядачам.

Несподівано для себе зрозуміла, що готова до цієї роботи. Більше того — хоче її негайно. Скільки цікавих жінок знає тільки вона! А скількох іще не знає?

— Мадам, як це так можна стояти, не тримаючись? — запитав чоловік напідпитку, котрий сидів і спостерігав за Марусею, доки та стояла, як укопана, і навіть не звертала уваги, що вагон добряче хитається.

— Що? — не зрозуміла жінка, забираючи руку від незнайомця.

— Як можна так стояти, питаю, не тримаючись? — повторив чоловік.

— Стояти? — намагалася второпати Маруся. — А-а, — нарешті збагнула. — Просто в мене по шість пальців на ногах, — усміхнулася довірливо.

— По шість?… — чоловік втупивсь у Марусині туфлі, намагаючись порахувати її пальці.

У вагоні прокотився смішок. І Маруся помітила, що всі почали дивитися на її ноги. Посміхнулася.

— Панове, у вагоні роззуватися не буду. Хто хоче це диво побачити, виходимо на станції Дарниця.

— Думаю, що це диво хоче побачити більшість, — озвався молодий чоловік, який зацікавленіше за інших дивився на жінку.

— Ви хочете сказати, що більшість така марновірна?

— Ні. Більшість просто має смак.

— Ви впевнені?

— Я впевнений у своєму. І цього мені достатньо.

— А ви — самовпевнений.

— Це погано?

— Ні. Чому ж? Але у випадку, якщо це нікому не заважає.

— А вас, я так розумію, починає дратувати?

— Що саме?

— Моя самовпевненість.

— Я до неї маю якийсь стосунок?

— Думаю, що так.

— І який?

— Ви ж збираєтеся працювати на телебаченні?

— Опоньки… — здивувалася Маруся. — І хто ж ви будете?

— Звичайний оператор, який буде знімати таку незвичайну жінку.

— Жінка ще сама не знає, чи буде вона зніматися…

— Думаю, що кожна людина має робити те, що в неї добре виходить…

— А в мене це добре виходить?

— Ви напрошуєтеся на комплімент?

— Я напрошуюся на… — замовкла і через мить продовжила: — Та, власне, я ні на що не напрошуюся. Ще зважую — бути чи не бути… Ось у чому…

— Свиня зарита… — перебив її юнак.

— Слухайте, юначе, до чого тут свиня і хто ви взагалі такий? — насторожилася Маруся.

— Свиня — це просто… Згадав вислів сусіда… А я — оператор… Із вами на пробах працював. Невже зовсім не ідентифікуєте?

— Пробачте… — знизала плечима. — Мабуть, була дуже схвильована.

— Не сказав би… Ви так пану Петрові намагалися довести свою непрофесійність, що не помічали більше нічого.

— Погано намагалася…

— Не в тому справа. Ви в принципі нічого не вмієте робити недосконало…

— Он як? — подивилася зацікавлено Маруся. — Ви такий спостережливий, що за дві години, гадаєте, вивчили мене?

— Не така ви проста, аби хоч прочитати, не те що — вивчити. Але через камеру видно значно більше, ніж неозброєним оком.

— Як вас звати? — примирливо глянула на юнака.

— Женя…

— Євгене, а що ви роздивилися такого, щоб я мала погодитися? Я, знаєте, тут стою, зважую всі за і проти…

— І що переважило?

— Поки що — проти.

— Ви хочете, щоб я переконав у вашій спроможності вести ту передачу?

— Можна сказати, що й так.

— Я з першого кадру сказав, що ця ведуча — стовідсоткове попадання.

— Але чому?

— Тому, що я, як оператор, навіть не напружуюся. Ваше обличчя в кадрі саме робить усе потрібне. З якого боку не знімав би, виходить як слід. Жодного зайвого жесту, міміка природна. А природність — це найважливіший фактор. Людина в такому разі виходить жива, справжня. Дикція настільки відпрацьована, наче на телебаченні працювали все життя. Ви розумієтеся на житейських проблемах, і питання, з якими імпровізуєте, підтверджують вашу дотепність, компетентність. А усмішка у вас, самі знаєте яка… І повірте мені, коли ви почнете працювати — вас не зупиниш.

— Дякую, — сказала невпевнено. — Але мені здається, що це ви не про мене розповідали.

— Я про вас ще не все розповів…

— Ой, моя зупинка, — отямилася Маруся.

— Сподіваюся, що скоро побачимося, — всміхнувсь Євген.

Коли вже натиснула кнопку ліфта, озвався телефон.

— Марусю, ти де? — почула Романів голос.

— Майже дома…

— А можна, я до вас під’їду?

— Щось трапилося?

— Ні. Просто хочу вас побачити.

— Ну… приїжджай. Я зараз відправлю няню. Тільки не знаю, чим тебе пригощатиму. Можливо, мої проглодити щось і залишили.

— Таким переймаєшся…

— Ну, давай!

Маруся відправила Аллочку і тільки зайшла на кухню зорієнтуватися, чим би пригостити Романа, як у двері подзвонили. Олесь закричав:

— Мамо, я відчиню!

— Тільки дивись у вічко! — наставляла Маруся сина.

— Знаю! О, дядько Роман! — зрадів малий.

Маруся здивувалася. Так швидко, наче він стояв біля під’їзду і чекав, поки піде Аллочка. Маруся вийшла в коридор зустріти. Роман ручкався із сином, а в лівій руці тримав букет півоній. Великий чорний пакет стояв при нозі гостя, мов слухняний пес.

— О, яка краса! А що сьогодні за свято? — запитала Маруся.

— Розцвіли півонії. Хіба не свято? — розглядав жінку.

— Чому ти на мене так дивишся? — знітилася Маруся.

— Ти неймовірна… — сказав захоплено і хотів ще щось додати, але, глянувши на Олеся, який розглядав зацікавлено його, запнувся. — Ну, королево, приймай букет. А ти, козаче, допоможи мені занести на кухню пакет. Будемо гуляти? — запитав Олеся.

— Будемо! — радо гукнув той.

— А де це наша принцеса? — запитав Олеся.

— Вона малює…

— Прийшло натхнення?

— Еге, прийшло. Тільки я його не бачив. Ярина каже, що воно не всім показується, як і домовичок.

— А ти й домовичка не бачив?

— Не бачив… А ви що — бачили? — зацікавився хлопчик.

— Бачив… Колись у бабусі в селі…

— Якби моя бабуся жила в селі, я б також побачив, — сказав із жалем Олесь. — Село — це, мабуть, круто.

— А ти і в селі ніколи не був? — здивувався Роман.

— Ніколи… У нас там нікого нема. А наші хлопці з класу в селі живуть щоліта. Кажуть, там вишні ростуть прямо в саду. І їх можна красти… А потім — утікати! Правда, здорово?

— Ну, красти — не так здорово, як розповідають. А ось у село тобі треба обов’язково поїхати. Тільки почнуться канікули, я тебе завезу в одне гарне-прегарне село. Там такий ставок! Ми будемо ловити рибу і купатися. Згода?

— Ще й яка! — зрадів малий. — А мама мене пустить?

— А ми й маму візьмемо з Яринкою. Вони нам юшку будуть варити, — підморгнув малому.

— Ще майже місяць до канікул… — сказав із жалем Олесь.

— Нічого. Зате яка в тебе перспектива…

— А що таке перспектива?

— Це те добре, Олесю, що чекає тебе попереду.

— Я буду дуже-предуже чекати своєї перспективи… — пообіцяв хлопчик.

— Ось і домовилися…

— А про що це ви тут домовилися, поки я квіти ставила? — зайшла на кухню Маруся.

— Мамо, ми їдемо в село! — вигукнув радо син.

— В яке село? — не зрозуміла Маруся.

— Я пообіцяв Олесеві на канікули завезти в село. У тебе коли відпустка?

— Ми на відпустку запланували Анталію…

— Мамо, я не хочу в Анталію… Будь ласка… Хочу в село, — заблагав син.

— Лесику, ну що ти? Анталія селу не завадить, — заспокоїв Роман. — Канікули довгі — всюди встигнеш.

— Привіт, дядьку Романе! — зайшла Яринка.

— Привіт, принцесо! — Роман присів біля дівчинки і поцілував їй руку.

— Ой! — вигукнула Яринка. — Я ж у фарбі, — показала руки.

— І це добре. Руки справжньої мисткині. Я правильно розумію: ти будеш художницею?

— Думаю — так. Бо людина має робити те, що вміє…

— Ого! — здивувалася Маруся і пригадала слова оператора Євгена. — А хто тобі сказав, що ти вмієш це робити?

— Але ж я вчуся, — не здавалася дівчинка. — Я ж не сказала, що вже художниця. Бо сама бачу, скільки всього мені не вдається. Але в мене є своє бачення, відчуття тону і, головне, є бажання навчитися малювати по-справжньому.

— Ти про це з кимсь говорила?

— Із Софією.

— Із Софією Тарасівною, Яринко, ми з тобою вже про це говорили.

— Вона нам дозволяє себе Софією називати. У колі митців не прийнято називатися по-батькові.

— Ну, добре… — заховала усмішку Маруся. — Я думаю, що ви, митці, з’ясуєте все без мого втручання.

— А мисткиня має мольберт? — запитав Роман.

— Маю. Тільки хочу справжнішого… — щиро сказала Яринка.

— А це ж якого? — здивувалася Маруся.

— Такого, як у Софії.

— Яринко, ти мені покажеш, якого, і ми тобі доставимо його додому. Згода? — простягнув руку дівчинці.

— Згода, — поклала на долоню свою руку і всміхнулася.

— Романе, ти їх балуєш. Вони в мене чітко знають, про що можна мріяти, а про що — зась.

— Ти, Марусю, не права. Мрія — вона і є мрія. І ніхто жодних табу на неї не може накласти. А те, що можна і чого не можна — то не мрія, а можливості. Принцеса має дуже просту мрію, а я маю можливості. Так? — запитав у Ярини.

— Я не знаю, які у вас можливості, — сказала серйозно Яринка. — Але знаю: якщо ви обіцяєте, то вам можна вірити.

— Дякую! — сказав розчулено Роман. — Дякую, принцесо! Це найважливіші слова у моєму житті, — замовк, збираючись із духом. — А давайте повечеряємо!

— Ця репліка мала бути моєю, — всміхнулася Маруся. — Але я ще не готова її вимовити, бо не заглядала в холодильник.

— У нас сьогодні не було моїх хлопців, то їжа залишилася, — запевнив Олесь.

— То щось придумаємо… — Маруся пішла до холодильника.

— Не переймайся. У нас усе готове. Треба лише дістати з пакета, — підморгнув до дітей. — Допоможете?

— Звичайно. Тільки я руки вимию, — погодилася Яринка.

— А в мене руки чисті, — Олесь простягнув долонями доверху.

Маруся спостерігала, як вони втрьох діставали з пакета запаковані лоточки з готовими стравами, розставляли тарілки й сервірували стіл. Роман ненав’язливо підказував, і діти все робили радо й захоплено. Її відсторонили від цього. Жінка не без задоволення відзначала, що діти щасливі. У них так світяться очі, аж, здається, іскринки літають по кухні.

Хотілося зрозуміти задум Романа. Він так несподівано напросивсь у гості. З вечерею все продумав. Букет… Саме такий, від якого й не відмовишся. Діти захоплені ним. А він возиться з ними так щиро, що їй усередині щось аж ворушиться. Як дітям треба батька. Ой, Романе… Як безглуздо все в цьому житті… Всього й не озвучиш… І не варто. Є таке, що мусить лишатися таємницею назавжди.

— Мамо, хочу запалити свічки, — раптом заявила Ярина.

— І я хочу! — підтримав Олесь.

— А без свічок ніяк? — намагалася стримати романтичний порив дітей Маруся.

— Ні, мамусю… — заскімлив Олесь.

— Глянь, який стіл красивий… — продовжувала Ярина. — Ти ж сама казала, що все має бути доречним, навіть досконалість. А тут для досконалості якраз не вистачає свічок.

— А ти естетка, Яринко, — задоволено всміхався Роман. — Я захоплений тобою, принцесо! Я також дуже люблю свічки. Іноді запалюю їх сам для себе…

— А ви самотній? — по-дорослому запитала Яринка.

— Самотній? — перепитав розгублено Роман. — Мабуть, так.

— А чому ви не маєте сім’ї?

— Яринко, — втрутилася Маруся. — Такі запитання ставити дорослим не годиться.

— А дітям — недоречно, — знизала плечима дівчинка.

— Значить, нікому й не треба…

— А якщо хочеться знати, то що робити — терпіти? — запитав Олесь.

— Можна й терпіти… — не знала, що відповісти жінка.

— Ти ж сама казала, що краще зайвий раз запитати, аніж бути без’язиким, — нагадав син.

— Лесику, але ж я ніколи не радила вам встрявати у чуже життя. Тим більше — доросле. Це є ознакою поганого тону. А ви ж маєте бути чемними дітьми.

— Якщо ми будемо дуже чемними, то ніколи ні про що не дізнаємося, — констатувала Яринка.

— Так, мамо. І невідомо, що краще, — підтримав сестру Олесь.

— Які розумні у нас діти… — озвався вражений почутим Роман. — Ніколи не думав, що з ними можна говорити по-дорослому.

— Романе, — глянула здивована жінка. — Діти мої…

— Вибач… — розгубився Роман. — Я мав на увазі діти, які зараз тут… Твої, звичайно… То що, діти, — опанував себе, — палимо свічки і влаштовуємо вечерю?!

— Давайте! — радо закричав Олесь.

— А ви на нас поженитеся? — несподівано запитала Ярина.

— Яринко! — вигукнула гнівно Маруся.

— Почекай, Марусю, — попросив Роман. — А ти б цього хотіла, принцесо? — запитав у дівчинки.

— Хотіла б! — сказала впевнено.

— І я хотів би! — озвався й Олесь.

— Діти… — не могла підібрати слів Маруся. — Ви хоч усвідомлюєте, що кажете? Хіба можна так безтактно поводитися?

— А як ми можемо поводитися з татком, якщо він із нами не живе? — запитав Олесь.

— Ну, ти взагалі… — розгубилася Маруся, не знаючи, що відповісти синові.

— Лесику, — реготав Роман, — це ти здорово сказав. Запалюйте свічки і поговоримо.

Поки діти зносили свічки з усієї квартири, Маруся намагалася заспокоїтись і перепросити Романа.

— Пробач, ради Бога, Романе… Вони можуть організувати таку ситуацію… За хвилину… До того ж, на голому місці…

— Марусю, ти знаєш прекрасно, що голого місця у наших стосунках ніколи не було. Ні тоді, ні тепер. Тільки нерви оголені… А діти, та ще такі, — всміхнувся, — чітко ловлять і виголошують те, про що дорослі намагаються мовчати.

— Про що нам мовчати, Романе? Ми ж із тобою відверті одне з одним…

— Ти мене запитуєш?

— А тут є ще хтось третій?

— Поміж нас завжди хтось третій присутній… Навіть, якщо його й не видно.

— Що ти маєш на увазі? — насторожилася Маруся.

— Нічого, Марусю, крім того, що я у твоєму житті був завжди третім.

— А я у твоєму?

— Завжди єдиною.

— Романе, я ж знаю твоє бурхливе життя.

— Ти маєш на увазі тих жінок, які пролітали, мов вітер мимо дерева?

— Отак ти їх називаєш…

— Не через неповагу, повір. Просто жодна жінка, яка з’являлась у моєму житті, не лишила жодного сліду.

— Тому, що ти не хотів його помічати…

— Він просто був перекритий твоїм образом. І я знав, що назавжди.

— Тому ти мене переслідував?

— Сам не знав, що творив.

— А тепер?

— Ти хочеш сказати, що переслідую й дотепер?

— Ні, Романе… Все якось несподівано змінилося. Ми змінилися… А можливо — тільки ти. Мені зараз комфортно з тобою… — посміхнулася. — Я ніколи не подумала б, що так може трапитися. Раніше я тебе боялася… Правда.

— Я тебе ображав?

— Та ні… Ти вважав себе господарем життя. І хотів, щоб моє життя також цілком тобі належало.

— Так тільки здавалося, Марусю. Насправді я ладен був віддати тобі своє життя без жодного сумніву. Я не знав іншого способу, як це показати.

— Ти мені нав’язував своє життя…

— Мабуть… І чим наполегливіше нав’язував, тим демонстративніше ти мене ігнорувала?

— Я потім закохалася.

— Тобі все здалося…

— Чого так вважаєш?

— Просто з’явився хлопець — абсолютно моя протилежність. Ти подумала, що то і є кохання.

— Я не подумала, а відчула… — наполягала на своєму Маруся.

— Марусю, у тебе було кілька романів…

— Ти про них знав?

— Я знав твій кожен крок.

— Як же ти, такий гордий і владний, допустив мої романи за твоєю спиною?

— Вони були в мене на очах. Я не бачив у тому жодної небезпеки, бо знав твою авантюрну натуру і спрагу до закохування. Ти без своїх романів не могла. Тобі потрібно було їх пережити. Але коли з’явився Дмитро, а тобі здалося, що любов, я вирішив діяти…

— Почав погрожувати Дмитрові?

— Сама знаєш, якби не ти, тільки погрозами не обійшлося б.

— І ти зважився б?

— Коли б тоді ти не пішла від нього… — замовк і пильно подивився на Марусю.

— Ти б зважився? Скажи, — наполягала Маруся.

— Тоді — зважився б…

— А тепер?

— А тепер… А тепер я по-іншому дивлюся на людське життя. Та й на смерть.

— Значить, я таки врятувала Дмитра?

— І слава Богу… Пробач, Марусю. Я й справді тобі попсував життя.

— Не знаю, як життя… А нервів таки попсував, — присмутніла Маруся.

— Скажи відверто, якби я тоді не загримів за ґрати, ти б лишилася зі мною?

— Це було так давно… Ще в минулому житті. Вже й не пам’ятаю своїх намірів, — кокетливо всміхнулася Маруся.

— Ой, ти капосна. На все у тебе відмовки, — теж усміхнувся Роман.

— Нам треба вогонь! — підбіг Олесь.

— Усім треба вогонь, — розсміялася Маруся.

— Тримай! — подав запальничку Роман..

— Ой! — розгубився хлопчик і глянув винувато. — А нам мама забороняє користуватися таким…

— Може, ти розкажеш дядькові Романові, чому?

— Ну… Мамо, іншим разом. Гаразд? А то…

— Не на часі? Так, Лесику? — запитав Роман.

— Так, — той швидко погодивсь. — У нас же вечеря, — розвів руками малий.

— І то правда, — підтвердила Маруся.

Вечеря була смачною, розмова веселою, а свічки потріскували, додаючи іскристості до бесіди. Роман не переставав дивуватися, наскільки діти розуміються на дорослих темах. Мабуть, Маруся частенько веде з ними такі розмови. Логіка, вміння слухати і вчасно вставити фразу — все, як у добре вихованих дорослих.

— Мамо, а що таке когнітивний дисонанс? Я не можу розібратися, зрозуміти, — раптом запитала Яринка.

— Ого! — перестав жувати Роман. — А звідки такі слова?

— Від дядька Олега чула.

— А хто в нас дядько Олег? — поцікавився Роман.

— Маминої подруги, тьоті Свєти, чоловік. Він страшенно розумний… Навіть книжки пише, — захоплено відповіла дівчинка. — А ви можете пояснити так, щоб я зрозуміла? — звернулася до Романа.

— Ні, принцесо. Нехай краще це зробить мама. То і я із задоволенням послухаю, — подивився на Марусю, очікуючи її реакції.

— Отак? — здивувалася Маруся. — І як же я такій різновіковій категорії поясню складну психологічну концепцію мотивації?

— Тобі, без п’яти хвилин докторові психології, думаю, не так важко буде це зробити…

— Ну, що ж, спробую виправдати твоє довір’я, — замовкла на мить, збираючись з думками. — Уявляйте — у вас виникає така життєва ситуація, коли треба прийняти важливе рішення, але при цьому ви мусите вчинити щось неприємне, те, що ви морально не приймаєте. Ви знаєте щось таке, що є мотивом, аби не робити цього. Але інтерес вашої родини, чи колективу, чи навіть ваш особисто залежить саме від такого рішення, яке спричиняє внутрішній конфлікт, — пильно подивилася на реакцію дітей. — Це зрозуміло?

— Мені зрозуміло, — сказала впевнено Яринка.

— Мені поки також, — запевнив Олесь.

— Йдемо далі, — задоволено продовжила: — Ви вчинили так, як було потрібно саме для цього вигідного (назвемо його так) результату. Але вас продовжує мучити сумнів, який супроводжував, коли ви ще приймали це рішення.

— Тобто, незважаючи на результат, сумнів не зникає? — перепитала Яринка.

— Саме так. Отой сумнів — і є дисонанс. То що ви робите в даній ситуації?

— Намагаємося позбавитися сумніву? — запитав Олесь.

— Але як? — Маруся раділа неймовірно, бо бачила, що діти таки не відпускають логічну ниточку, навіть якщо в чомусь і не усвідомлюють цю непросту й для дорослих теорію.

— Не знаю, — щиро зізнавсь Олесь.

— Ми починаємо шукати додаткові аргументи виправдання на користь нашого вибору. Цим самим штучно підвищуємо цінність прийнятого рішення. І зумисне ігноруємо неприємну інформацію, що свідчить не на його користь. Просто у своїй підсвідомості намагаємося цю інформацію зітерти.

— Як із компакт-диска? — запитав Олесь.

— Щось на зразок… Але ж розумієте: якщо з диска хтось зітер інформацію, і вона щезла, то зі свідомості так просто не щезає, а нав’язливо продовжує виринати сумнівом. Тоді ми підсвідомо намагаємося підвищити цінність даного результату для того, щоб зменшити цей дисонанс.

— Тепер я знаю: у мене був, і не раз, стан когнітивного дисонансу. Просто я не знала, що то так називається, — серйозно розмірковувала Яринка. — Останній раз, коли ми з тобою, мамо, купували мені туфлі. Пам’ятаєш, ти сказала, що я маю вибрати з трьох пар одні. Я так довго вагалась і нарешті вибрала із золотими вставочками, бо вони були найгарніші. Але довго сумнівалася, чи правильно зробила. А потім, коли купили, я намагалася в цих туфлях знайти переваги над іншими. Хоча їх і не було (одна частина мого мозку це розуміла), я вигадувала ті переваги (друга частина мозку раділа). І те, що відбувалося між частинами мозку, й було когнітивним дисонансом. Так, мамо?

— Моя ти розумна дівчинка, — Маруся обняла Яринку. — Я тебе так люблю…

— А мене? — ображено запитав Олесь.

— Ах, ти ж лукавий, — обняла й Олеся. — Наче сам не знаєш: у світі нема нічого й нікого, що я могла б хоч порівняти з вами…

— А мене? — обізвався Роман.

— Що тебе? — перепитала Маруся.

— А мене у цьому світі хтось, ну хоч стілечки, — показав на пальцях, — любить?

— Я вас люблю, — озвалася Яринка.

— І я, — підтримав Олесь.

— Ось, коли б ще одна людина сказала це, я був би найщасливішим… — благально глянув на Марусю.

— Мамо, скажи, — попросив Олесь.

— Не заважай, — серйозно глянула на брата Яринка. — У таких випадках дорослі самі визначаються.

— Справді, Романе, — це випадок не для масового освідчення, — намагалася всміхнутися Маруся.

— Я, напевне, не дуже розуміюся на таких випадках. Але, перебуваючи в стані когнітивного дисонансу вже багато років, — теж усміхнувся, — хочу сказати дітям — я люблю вашу маму. І ще одна дуже важлива деталь — я люблю вас. Розумію, що таких дітей, як ви, любити легко. Просто вражений вашими міркуваннями… І ще… Я навіть не здогадувався без вас, що діти — це справді щастя. І мені дуже хочеться це щастя бачити щодня. А тепер… —

замовк по хвилині, набравшись сміливості, продовжив: — Хочу просити вашу маму вийти за мене заміж.

Він дивився на жінку, не відриваючи погляду. Всі мовчали, мабуть, очікуючи її відповіді. Маруся теж мовчала, не знала, що має сказати. Їй зовсім не хотілося відмовляти Романові. Останнім часом між ними зав’язалися теплі стосунки. У неї якесь своєрідне почуття до нього. З ним надійно та комфортно. І, як каже Світлана, — якого рожна ще треба? Вона не знає — якого… Але погодитися зараз — не може. Поглянула на дітей. Ті напружено дивляться на маму, і з очей видно, що очікують ствердної відповіді. Їм подобається дядько Роман, вони його мають за свого. І для Марусі це дуже важливо. Але щось стримує її від цього останнього кроку.

— Я придумала! — порушила тишу Яринка. — Мамі треба взяти тайм-аут, щоби подумати. А ми почекаємо. Так, мамо?

— Яринко, ти права, — всміхнулася Маруся. — Усі важливі справи необхідно вирішувати, тільки добре обдумавши. А це ж важлива справа? — запитала Романа.

— Для мене — це справа життя. А тебе, Марусю, я не підганяю. Просто хочу, щоб ти і діти знали про мої наміри. Я чекатиму, скільки треба. І будь-яке твоє рішення не змінить мого ставлення ні до тебе, ні до дітей. Ми ж майже родичі? — глянув пильно на Марусю. — Чи не так?

— Майже… Це ж треба таке придумати.

— То не ми, а життя придумує різні колізії. Ми просто діємо за його сценарієм.

— Ти фаталіст?

— Щойно про це подумав. Раніше за собою такого не помічав.

— Ти справді був іншим…

— Можливо, через те, що був ще й Тунгусом. А друге ім’я, якщо воно вже є, сама знаєш, також вимагає права на життя.

— А тепер ти остаточно не Тунгус? — поцікавилася жінка.

— Ой, Марусю, кліше того імені відбилося на мені навічно, — сказав сумно. — Його не зітреш, як інформацію з компакт-диска… Так, Лесику?

— Не знаю… — розгубився хлопчик. — А давайте в міста гуляти, — запропонував зненацька.

— Оце доречно! — підтримав Роман.