Гра в королеву

8

Маруся не любила літаків. Не через те, що боялася. Здавалося — чим вище піднімається її тіло, тим нижче опускається душа. І це дивне відчуття було неприємним. Але так хотілося відпочити, що ладна летіти навіть на мітлі.

Останній день перед відпусткою видавався безконечним. Уже закінчені всі справи, прибраний стіл, передоручено Оленці квіти, а годинникові стрілки наче хто пальцем притримує. Тричі телефонували діти, запитували, чи скоро приїде. Хоча добре знають, коли це буде. Але дитяча нетерплячість не дає спокою, і вони час від часу набирають її номер із одним і тим запитанням. Бабусі не вдається встежити за ними, й вона також телефонує і просить пробачення. Маруся розуміє своїх дітей. Їм хочеться якнайшвидше зібрати валізи і майнути на простір, до води, до сонця, не сидіти в задушливій столичній квартирі, де волю видно лише з балкона.

У них ще два дні на збір, а діти вже тиждень тому поскладали речі, які братимуть із собою в Анталію. Вирішила, що відпочиватимуть там, де задумала ще в березні. Хоча Петро переконував, що з березня якщо й не багато часу минуло, та багато чого змінилось, і вона сьогодні може дозволити собі будь-яке інше місце відпочинку. Але Марусі не хотілося міняти планів. Тим більше, що для відпочинку в Анталії відклала свої гроші, на які могла стовідсотково розраховувати. А те, що несподівано з’явилося в її житті, більше непокоїть, аніж радує. Хоча намагається цим особливо не перейматися. Довірилася Світлані та Петрові, які без її особливої участі справляються з цією нелегкою операцією. Всюди несподівано випливають підводні камінці, що їх, уміло маневруючи, обминає Сквирська. Вона впевнена: мине якихось півроку — і Маруся матиме законне право на чималий спадок.

Ніколи не мала на меті багатства. Не через те, що не хотіла його. Просто вона реалістка і знала: заробити великих статків своєю працею не вдасться. Тому почувалася спокійно, не нарікала на долю, що та не вибрала її у багачки, не заздрила гламурним істотам із телевізора, які одна перед одною хизувалися своїми розкошами і розмірковували про життя з позиції інопланетян. Вона, навпаки, жаліла тих повітруль, які, відірвавшись від землі, так і зависли в повітрі, не відаючи про справжність життя.

Маруся знала реальне життя, болі й втрати. І зараз готова боротися за це несподіване багатство скільки вистачить сили, відкинувши всі страхи. Раптом спала думка — це примарне багатство додає їй такого зухвальства, що вона ладна вчепитися в нього зубами. Ще не має його, а вже не хоче віддавати. То лише, мабуть, бідняки, яким нічого втрачати, говорять, що не в грошах щастя.

Ну, ось уже й у неї виникли іржаві думки. Щастя починає вимірювати кількістю грошей. А ще недавно улюблена була фраза: «щасливий не той, у кого багато, а кому вистачає». І їй вистачало. Вона не почувалась ущербною, бо мала все необхідне для звичайного (без особливих забаганок) життя. Але ж тепер усе змінилося.

Маруся прислухалася до себе — що ж саме змінилося. Не відчула нічого. Лише неймовірне бажання — вирватися з цього приміщення на волю, на простір, віддатися сонцю і досхочу набутися з дітьми. І ще вона дуже хоче побачитися зі своїми дівчатами. Завтра зустріч у «Барабані». Так давно не збиралися, що жінці вже нетерпеливиться.

Піднявшись із-за столу, глянула у вікно. Перший літній день струшував на асфальт каштановий цвіт. Час від часу вітер піднімав цей килимок і м'яко клав назад, наче перевіряючи його на вагу. Така зрима гра була настільки красивою, що Маруся не могла відвести погляду. Вона й сама відчула якусь невагомість. Зітхнула глибоко і полегко. Раптом так захотілося жити на повну — не боячись жодних телефонних дзвінків, не носячи в собі вселенського смутку, не стримуючись в емоціях і почуттях. Її наповнювало напівзабуте бажання до спілкування, до жартів. Наче хто увімкнув, як лампочку. Вона засвітилася і побачила довкруж нормальне життя. Побачила, як зайшло в місто літо.

Із таким літнім настроєм повернулася додому. Вгледівши, що донька усміхнена, мама теж засяяла, заметушилася з вечерею. Марусі було незвично бачити її в такій, не притаманній ролі — домогосподарки. Мама, скільки пам'ятала, завжди була на посадах, і її образ відповідав дамі зі статусом керівника. Вона і вдома залишалася, як на службі: при зачісці, манікюрі та з відповідною інтонацією. Сьогодні ж вперше побачила просто маму і бабусю. І цьому зраділа.

— Не день нині, а диво! — сідала за стіл Маруся.

— Що ж тебе так здивувало у ньому? — запитала мати.

— Літо, мамо! Хіба не бачиш? — кивнула за вікно.

— Нарешті — літо… А то я думала, що ми так і залишимося в зимі… Я рада, Марусю…

— А ще, вперше за багато років, ми разом із тобою їдемо на відпочинок… Шкода, що татусь не може.

— У нього починається гаряча пора… Дипломні, вступні… Відпочинок і не світить.

— Зате, коли ми вже до праці, він відпочиватиме.

— Ти збираєшся повертатися на роботу?

— Дивно… — протягнула Маруся. — Я тебе не впізнаю, мамо! Це ти, людина, яка не мислить себе без роботи, запитуєш таке?

— А хто сказав, що ти будеш без роботи сидіти? Коли успадкуєш бізнес, матимеш її з лишком.

— Мамо, я не хочу загадувати наперед. Сама знаєш, яка непроста ця справа. Життя покаже… До речі, ти не перша про це заговорила — перед відпусткою майже всі колеґи запитували, чи повернуся.

— А їм звідки відомо про спадок?

— Це — гучна справа, — пояснила Маруся. — Хто тільки про неї не знає…

— І як реагують колеги?

— Як нормальні люди…

— Тобто?

— Хто заздрить, хто підсміюється…

— А підсміюється чому? — не могла збагнути мама.

— Ти не розумієш?

— Ніскільки…

— Як же? Така завжди правильна пані, носилася зі своїми моральними принципами і раптом: дитя — позашлюбне, коханець — бандит, багатство — крадене… А коли ще пошукати, то можна знайти стільки… І цілком можливо, що знайдено. Просто я ще всього не знаю.

— Ти цим переймаєшся?

— Що ти кажеш, мамо? Було б усіх проблем… І взагалі, я вважаю, що це нормальна реакція нормальних людей на неординарну ситуацію.

— Цікаво, чи є хоч одна людина, яка б зраділа.

-Є.

— Чи не керівниця? — розсміялася мама.

— Запевняю тебе, що не вона, — заперечила Маруся. — Керівниця взагалі незрозуміло реагує. Уникає будь-яких зустрічей зі мною. Ні завдань, ні претензій, ні розмов. Наче я раптом стала прозорою.

— Ти не прозорою стала для неї, а недосяжною…

— Як це недосяжною? Вона ж керує, як і раніше. А я лише її підлегла.

— Вона прекрасно розуміє, що підлеглість твоя — тимчасова.

— Але ще ж нічого не відомо…

— Відомо, Марусю. Ми ж не дозволимо, щоб така фантастична можливість змінити своє життя залишилася тільки розмовою. Не такі ми вже й безпорадні. У тебе он які друзі. Одна полковниця чого варта. Я їй довіряю, — запевнила мама. — Та й ти не слабачка. Я ж тебе знаю, — підморгнула.

— Мамо, — підійшла й обняла її за плечі. — Мамочко! Я настільки звичайна жінка, що сама, коли збагнула це, була дуже здивована. Я ж звикла бути королевою. Ви з татусем переконували мене в цьому, згодом — хлопці, чоловіки… І звичайно ж — Тунгус, точніше, Роман… Мені нічого не було потрібно для того, щоби відчувати себе не такою, як усі. Ні грошей, ні посад. Бо я й так була королевою! Дивилася на інших зверхньо…

— Неправда, Марусю, — перебила мати. — У тебе стільки подруг, і ти дружиш з ними не один рік. Ти ж не вивищувалася над ними. У тебе добрі стосунки на роботі з колегами… Не будемо брати до уваги керівниці…

— Цих людей я сама вибирала собі в подруги! До решти ж була поблажливою…

— Але ж це не робило тебе жорстокою?..

— Ні. Я від природи не жорстока.

— Ти від природи — королева. Тобі не потрібно було нічого, щоби відчути себе такою. Ти в собі носила ту висоту, яку не кожна жінка навіть може приміряти — бо не має на що, бо душа маленька, а решта безмірне! — майже кричала мама. — І коли в тебе з’являються гроші, ти перестаєш почуватися королевою. Чому?

— Мабуть, тому, що я хочу цих грошей. Тому, що не можу, як справжня королева, відмовитися від них, знаючи їм істинну ціну…

— А ти й не маєш права від них відмовитися, бо все, що створив і зібрав той чоловік, по праву належить твоїй… точніше, вашій доньці. Ось припустимо, ти відмовишся від спадку. Кому перепадуть бізнес, гроші, будинок? У Романа не залишилося родини. Тим незримим голосам із телефону, що сплять і бачать себе господарями чужого багатства? Вони його заробили, ризикуючи життям, як Роман? Правильно, він не заробив це багатство своєю працею. Але він ризикував життям! І, зрештою, ним же й заплатив!

— Мамо, я хочу мірятися! — загукав Олесь, вбігаючи на кухню.

— Що значить мірятися? — запитала бабуся.

— Ну, біля дверей! — показав на одвірок.

— Наш Олесь міряється двічі на рік, — усміхнулася Яринка, зайшовши за братом. — Перед школою і після закінчення. А це забув.

— Я не мав часу. Я речі збирав, — сказав серйозно хлопчик.

— Ставай рівненько, зробимо ще одну рисочку, — Маруся взяла фломастер.

Олесь, виструнчившись, притулився потилицею до одвірка. Завмер в очікуванні. Маруся провела над головою сина фломастером.

— Ну що, мамо, я вже дійшов до ручки? — нетерпляче запитав малий.

— До ручки? — розреготалася Маруся.

— Не дай Боже, Лесику, — засміялася й бабуся.

— Чому не дай Боже? — не міг збагнути хлопчик, прирівнюючи щойно зроблену риску до ручки дверей. — Дійшов! — вигукнув радо. — І навіть перейшов! Бачиш, Яринко, я тебе вже догнав!

— І зовсім ні. Цього року ще не мірялася, — хмикнула дівчинка.

— А ти й не міряйся. Хіба дівчаткам обов’язково це робити щороку?

— А чому це хлопчикам обов’язково, а дівчаткам — ні?

— Бо дівчатка, коли стають дорослими, не хочуть виходити заміж за маленьких чоловіків. А ти хотіла б?

— Я хотіла б вийти заміж за високого, стрункого і багатого чоловіка, котрий ненавидить шпинат так само, як і я.

— Ось бачиш! Ти також вирішила вибрати високого!

— Насправді ніхто сам не вирішує, за кого вийти заміж чи з ким одружитися. Це визначає Бог, а потім слід лише знайти того, хто тобі призначений, — сказала по-дорослому Яринка.

— А як ти знатимеш, що він саме тобі призначений? Він що, матиме якусь мітку?

— Я його відчую душею.

— А душа також має вирости, щоби пізнати?

— Мабуть, — серйозно задумалась Яринка. — У людини росте все — руки, ноги, мозок. Значить, і душа.

— І все ж не розумію, навіть якщо душа виросте — її однак не буде видно. Як же вони пізнають одна одну?

— Не знаю… Якось пізнають. Люди ж одружуються… — розмірковувала дівчинка.

— А тато з мамою обізналися? — запитав Яринку.

— Не знаю, — стенувши плечима, глянула на маму.

Маруся з матір'ю завмерло слухали розмірковування дітей, які, захопившись розмовою, наче й забули про дорослих, доки не виникло питання, на котре не знайшли відповіді.

— Мамо, а ви з татком обізналися? — допитливо глянув Олесь.

— Лесику, то так давно було… Ще в кам’яному віці, — віджартовувалася від сина Маруся.

— Ще коли телевізори робили з каменю? — допитувався малий.

— Ти що, Олесю? — озвалась Яринка. — Тоді ще не було ніяких телевізорів.

— А як же ви жили? — співчутливо подивився на маму син.

Жінки розсміялись. І це збентежило малого, бо не любив, коли хтось сміється, а він не знає причини.

— Ось ви смієтесь, а я хочу пити, — не знав, що сказати хлопчик.

— Вийми з графинчика ложку і налий собі в склянку води, — кивнула бабуся на стіл.

— А чому там ложка? — здивувавсь Олесь.

— То я поклала, щоб повбивати мікроби, — пояснила бабуся.

— І що, я повинен пити воду з мертвими мікробами? — обурився малий.

— Лесику, — ледь стримувала сміх Маруся. — Там уже нема ніяких мікробів. Срібло очищає воду, і вони не вмирають, а зникають, щезають, наче їх ніколи і не було. Я ще вичавлю туди лимончика, і ти зразу ж відчуєш у собі неймовірну силу, — запевнила мама.

— Давай, а то в мене ще багато роботи, — сказав заклопотано Олесь.