Гурійський щоденник

Парадоксальний пролог і не лише

Як каже один мій друг, світ ділиться на дві частини: на гурійців і на всіх інших.

«Однак Гурія належить не Егросу, а Картлосу»[1].

Тому Гурія — край парадоксів. Та про це згодом.

Гурія справді красива. І нечувано бідна.

Можливо, тому, що є «кращим» полігоном для невдалих експериментів: це «ізабелла»[2] (більш відома як «адеса»), лавровий лист «дафна», тунгове дерево[3], грушеве варення «прангула», військове містечко в селі Меріа, лабораторії в селищі Шекветілі і тисяча інших розпочатих, але так і не завершених справ.

Тому гурійців часто звинувачують у тому, що вони — народ квапливих рішень і дій, який надмірно захоплюється всілякими нововведеннями. І люди мають рацію. А самі гурійці скаржаться, що їм — народу, наділеному стількома талантами, — заздрить саме провидіння. Ось чому їм ніколи і не щастить. І вони теж мають рацію.

Гурійці люблять працювати: на моїх очах селянин, якому було за 80 років, на смертному одрі несвідомо махав рукою, ніби розпушував землю. Та про цього селянина також згодом.

Як я вже сказав, Гурія нечувано бідна. Та її гори й долини ви не сплутаєте ні з якими іншими. Я впізнаю їх за ароматом, оскільки жив і там, і там. У гір — запах розпечених, задимлених, стародавніх стін і козячого гною, а в долин — запах трохи підгнилих мандаринів, горілки одного перегону і шкільних парт.

Друзі, в Гурії ви зустрінете і тумани Бахмаро, і магнітні піски Уреки, і лозу Бахві, і цитрусові плантації Шрома[4] (саме на такі фрази ви натрапили б у 80-ті роки у так званих «іміджевих альбомах», наприклад, під назвою «Країна зеленого золота»).

Отже, Гурія і багата.

До речі, не зважаючи на Кріманчулі[5], в Гурії більше люблять плакати й оплакувати. А в тутешніх похоронних ритуалах і справді є якась приваблива надмірність карнавалу. Я супроводжував плакальниць із похорону в одному селі на похорон в інше село і спостерігав дивну метаморфозу цих жінок: моментальний перехід від переказу рецепта сацебелі[6] до голосінь. І найдивніше те, що обидва ці стани (балаканина про сацебелі і плач на похороні) — особисто для мене — неймовірно природні. Саме в цьому — парадоксальність гурійців.

Щирі гурійці і тоді, коли жертовно змушують вас пити і їсти. Аж до того, що можуть приставити ніж до горла. Отже, як би ви не поспішали, будете змушені продовжувати застілля. Навіть коли гостей, які вже пішли, лають за те, що вони перебрали і надто засиділися за столом (та разом із тим єдність часу, місця і дії зберігаються).

Щирі вони і коли проклинають «руйнівника країни Шеварднадзе», і коли пишаються його «гурійським походженням». І таке інше.

«Як ти? — Коли приїхав? — Коли їдеш?» — Кілька питань сиплються від гурійців одне за одним. А яким є їхній прихований зміст? Мені досі не хочеться його розгадувати.

У Гурії живуть доброзичливі люди.

Гурійці (напевно, як і всі грузини) не люблять море, або, точніше, ніколи не дивляться на море так, як на нього дивляться жителі будь-яких інших приморських країн. Якийсь несвідомий страх відштовхує їх від моря.

Гурієць-вершник (згадаємо американську «Одіссею»[7]) — більш природне поєднання слів, ніж ­гурієць-моряк.

Улітку з сіл, віддалених від берега всього на якісь три кілометри, люди з благоговінням ідуть купатися так само, як, скажімо, і приїжджі гості з Кахетії. І фраза «я йду на море» для жителів цих двох регіонів Грузії означає одне й те саме.

Я добре пам’ятаю, з яким жалем такі популярні за радянських часів дизельні резервуари (або, якщо бажаєте, баки для солярки), які стояли майже в кожному дворі, розрізали і переробляли на так звані турецькі грубки. Здавалося, що люди прощалися з життям рідної людини. Або з якою приреченістю, після безуспішних спроб посадити ківі, саджали горіхові дерева там, де раніше були чайні плантації, а потім — ниви.

У Гурії навіть у Бога вірять по-своєму: гурійці так швидко хрестяться, що сам Всевишній не встигає цього помітити.

Якщо ви розберете (вловите, збагнете) з розмови гурійців бодай пару слів, то, вважайте, вам пощастило.

У старому клубі села Ліхаурі колись відбулася одна з перших дискотек у Грузії.

У багатьох гурійців письмові столи покриті американським прапором.

У селі Натанебі, на привокзальній площі, до російсько-грузинської війни стояв величезний пам’ятник Сталіну.

Гурійці люблять їсти молодий сир.

І підморгувати.

Гурія — прихисток життя. А це, без сумніву, значить: «Що ж ти забув у Гурії, якщо не збирався вмирати?»[8].Тож почнемо.

Розділ I. Пісти

У мої черевики потрапила вода. Хлюпає. І в мене хронічний нежить. Я, Гела, Натія і Татуна (це мої двоюрідні брати і сестри по тітці по батьковій лінії) йдемо до Пісти. Пісти живе на горі Ломінеїшвілі в старому будинку. Такі будинки в Грузії називають «ода»[9]. Пісти живе не в будинку, а, точніше, в тому, що від нього лишилося: швидше за все, вона розібрала будинок на дошки і продала частинами. Звичайна справа.

Будинок Пісти брудний, як і вона сама. Мені чомусь здається, що вона ніколи не плаче — її очі на диво сухі і холодні. Але не спокійні.

Ніхто не знає її національності.

У селі кажуть, що у Пісти є хвіст, і я, звісно, побоююсь її. Та Пісти може передбачити майбутнє, а мені цікаво, чи стану я кібернетиком. Я випадково почув це слово, і мені сподобалося як воно звучить: відтоді й кажу, що буду кібернетиком.

Утім Пісти знає це краще.

У її будинку багато ікон. Адже за вікном були ті самі 90-ті, коли люди знаходили порятунок лише в релігії. Пісти хтось подарував ікони, тож вона їх і зберегла про всяк випадок. А ще у Пісти є кілька колод карт, але не Таро. На них стоять слоїки з якоюсь жовтою рідиною і пательня із залишками яєчні.

— Чого вам?

— Дізнатися майбутнє.

— Га?

— Ну, не знаю... Хочемо побачити, що там, у майбутньому.

— Хто з вас середній?

— Я.

— Ти їв щось на світанку?

— Так.

— А хто молодший?

— Я.

— Їв на світанку?

— Ні.

— Як тебе звати?

— Гіоргі.

— Чий ти?

— Зуріко.

— Якого Зуріко?

— Сина Шакро.

— Твій дід помер?

— Ні.

— Чого ти боїшся?

— Скорпіонів.

— Ворогові-недругу! Ворогові-недругу! Заплющ очі і не рухайся! Що бачиш?

— Нічого.

— Заплющ очі міцно і не розплющуй.

— Заплющив.

— Що бачиш?

— Червоні кульки.

— Скільки їх?

— Не можу полічити, вони з’єднуються одна з одною.

— Ким хочеш стати?

— Кібернетиком.

— Ким?..

Пісти померла за три роки. На самоті. Її тіло знайшли не одразу. Вона була знаною і страшною ворожкою, яка прийшла в наше маленьке село невідомо звідки і влаштувалася тут, у Суребі. Нора розповіла мені, що Пісти любила якогось чоловіка в Земо Імереті, а той одружився з іншою. І Пісти його якимось чином вбила-отруїла і втекла до Гурії. Тут і зачаїлася. А після цієї історії, як казали, у неї виріс хвіст. Хвіст виріс і у неї, і в її історії також. Подейкували, що під подушкою ворожка зберігала світлину того чоловіка. А це значить, що я помилявся щодо її очей: Пісти все-таки плакала.

Розділ II. Інша любов у Гурії

Світає. Сніжить.

Не знаю чому, та я постійно дивувався людям, які вранці пили чай із хлібом і маслом. Куди мені до спокою, з яким проходить ця церемонія? Воістину, недосяжна справа! Напевно, і сьогодні залишуся без сніданку — цього неробочого дня, який називають уїк-ендом. Вікенд. «Щобтобікенд», — це моя бабуся прокинулася в мені і знову заснула. Час починати писати.

Секс у Гурії називають «аджібакурі». Досить химерне слово. Підозріло химерне. А любов звуть «сікварулі». Її ще можна назвати словом «гамопентереба», але воно означає щось інше. Тут я цього не скажу. Зазирніть у Гурійські словники.

А ще секс у Гурії називають словом «май». Це слово можна порівняти зі словом «майя», що ведійською мовою означає «ілюзія». Однак ви можете посперечатися зі мною і сказати, що «май» — це теж щось інше. Давайте посперечаємось...

— Нумо, розкажіть історію свого одруження.

— Почнемо з того, що мене познайомили з однією дівчиною. Трохи згодом ми вирішили одружитися. Уже навіть призначили день весілля. Це було в Тбілісі. Та за день до нашого приїзду в Гурію наречена мені відмовила: «Ні», — каже. Цікавлюся причиною, відповідає: «Гено[10], я не така, як ти гадаєш».

— Але до цього у вас із нею, напевне, були стосунки?

— Так, ми гуляли. Проте не так, як сучасні божевільні закохані. Так, ну... Я вже не був хлопчиськом — 35 років. Вона — приблизно моя ровесниця. Зрештою, коли я запитав, все ж у чому річ, вона знову мені повторила: «Я не така, Гено, як ти гадаєш».

Ну, я особливо не побивався, зрозумів, у чому річ. А весілля, між іншим, призначене. Була п’ятниця, переддень весілля.

— Що, і бенкет був уже підготовлений?

— Звісно! Стіл на 300 гостей. Коли мій двоюрідний брат дізнався про те, що наречена мені відмовила, все думав і думав: що робити, що робити... І відвів мене до моєї теперішньої дружини. Але не сказав, що перед весіллям наречена мені відмовила. Його в армію забирають, каже, а якщо ти за нього заміж підеш, то не заберуть.

— То, вам судилося весілля без нареченої?

— Майже! Якби не мій двоюрідний брат. А моя нинішня дружина його дуже поважала, довіряла йому й опісля довгих умовлянь погодилася.

— За один день?

— Ну, ми прийшли до неї в п’ятницю вдень. І в неї, скоріш за все, була до мене певна симпатія, тому вона й не відмовила.

— То весілля відбулося, але з іншою нареченою?

— Весілля відбулося. Того ж дня, на який і було призначене, але з іншою нареченою.

— А колишню наречену ви вже не зустрічали?

— Не зустрічав. Хоча ні, одного разу ми все ж зустрілися в Зугдідському автобусі, та я на неї не звернув уваги, а вона — на мене. І пішла з мого життя, як непотрібне минуле. А з дружиною ми вже сорок років разом. Слава Богу, що вона довірилася мені, а я — їй.

— У вас є «Зима» Алсу? Не знаєте? А що є з танцювального, на кшталт танго? — запитав Джамбуліа. Той самий Джамбуліа, з вічним крововиливом в оці. Але танго тут ні до чого: Джамбулія мав на увазі танці в обіймах. Повільняки. Просто зараз Джамбуліа нічого не згадав, окрім танго.

Стояла пізня перезріла осінь — з позбавленим смаку дощем і весіллями. Стіл був накритий на 200 осіб. Під стільцями — бруд, болото. Мерзенний холод. Коротше, погода така, що, коли навіть на фотографії це побачиш, зуби заниють.

А весілля йшло за своїми правилами і порядком. У декого зуби не боліли, а клацали — в передчутті хашлами[11]. Лише одній людині зуби були потрібні для особливої справи — стиснувши їх, він кріпився щосили. Нодар був дідом нареченого. І помирав. Але скасувати весілля не можна, і дід героїчно його витримав. А за два тижні після весільного столу в родині накривали стіл поминальний. Так, і таке бачили ми, літописці гурійських весіль.

А зараз одруження в більшості випадків проходять на європейський лад. Але і старовинних звичаїв не судилось забути. Такі як сватання або оглядини, які влаштовують на поминках і для юнаків, і для дівчат. Особливо, коли «юнакові» і «дівчині» вже за тридцять, і особливо в гірських районах — на горі Гомі або в Бахмаро — там, де гурійські й аджарські традиції скріплюються путами Гіменея.

«Чи пам’ятаю я, як одружився? Звісно, пам’ятаю. З першою дружиною нас засватали. Ми з нею навіть словом не перемовилися жодного разу. Батьки наші домовилися між собою. До дружини підпускали лише після весілля. Сподобається вона чи ні — байдуже, все одно немає іншого шляху. Весілля справили й усе, дороги назад немає. Не можу сказати, що дружина мені дуже сподобалася, хоча були дівчата й гірші. Щастя, що мені не така дісталася. А якби моя дружина мені навіть і не сподобалася — куди підеш? Кохання? Еееех! У дитинстві — так, була любов! Але та дівчина вийшла заміж там, а я одружився тут. Так, раніше було сватання. Сьогодні такого немає».

У 90-ті роки в Гурії (як, напевно, і в інших краях), якщо хтось із подружжя вмирав, то на надгробку вдова чи вдівець обов’язково розміщували свій портрет. І було вказано дату народження живого чоловіка або дружини і тире — в очікуванні дати смерті. Дивовижне видовище. А в одному селі сталося геть несподіване: молода вдова вийшла заміж, а на могилі поряд із зображенням першого померлого чоловіка залишився її портрет. Його так ніхто і не прибрав, бо гурійська любов — велика і дивна.

«Я родом із гірської місцини, звідти і прийшла. Пішки, люба, пішки. Спустилися ми і вирушили до районного центру. Ледве дійшли. З дівером я була. У руках — валіза, а в ній — рушник. І більше нічого. Приїхали, жили бідніше бідного. Як я познайомилася зі своїм чоловіком? Закінчила технікум. І загалом, я ж не дурна! Працювала в Хідіставі. І ось одного разу йдемо ми (зі мною був мій товариш) пішки до району. Тоді не було ні легковиків, ані вантажівок. Іду і бачу мого чоловіка. Роботягою був, нещасний. І ось він стоїть, лагодить чийсь паркан. А очі в нього гарні, у цього бідолахи! А потім виявилося, що у нас із ним є спільна знайома Мері, яка працювала з ним на пошті. І ось я зустріла її та й питаю: “Слухай, а хто він? Той хлопець, кучерявий?”. А вона мені: “Е-е, ти, Ціціно, не знаєш, який він гарний!”. І більше нічого мені про нього не сказала. Якось пішла я в справі до району — гроші здавати, я тоді в магазині працювала. Іду дорогою і знову бачу його. Працює. Він на мене глянув, а я глянула на нього. Якесь враження справили один на одного. Ось тоді все і почалося. Тож заміж я виходила не по сватанню, а по любові. А ось сестру мою засватали».

Гнати горілку на краю долини, між гір, у хмарний вечір — це воістину один із наймістичніших актів. Червона земля, жолоб, напівпрозора 20-літрівка і бруд. Якщо захочеш пригадати якісь публічні збори в Грузії, то згадаєш саме це. А ще — як чистять кукурудзу і горіхи осінніми ночами, усім селом, голосно теревенячи. І по-особливому легке повітря, і майже прозорий місяць у небі. У ці ночі абсолютно інакше дихається, і все бачиться в інших барвах... Усе начебто засвідчує кінець чогось: можливо, непереборного болю, а після — і несподіваної, і заздалегідь визначеної, але привабливої легкості.

Я кохав кілька разів. І тоді, й опісля. Але завжди — з сумом і драматично. Те, як я кохав, важко співвіднести з моїм іміджем і стилем поведінки. А коли любов минала, в мені завжди ніби встановлювалася саме така погода: пізня осінь, холодні, легкі, прозорі ночі, наповнені запахом і шелестом кукурудзи. Ось так усе романтично і сентиментально.

Та є і третій спогад — акумулятор, крихітний телевізор і серіали. Ось де можна було побачити справжніх амурів-купідонів, особливо — у сценах із еротичним підтекстом. І косі погляди жінок у відповідь на зітхання чоловіків, у яких з’являлися на лобі напружені зморшки. У цьому плані чоловіки вільніші: «Іф-іф-іф[12], яка жінка — Моніка!». І найсміливіша відповідь дружин на такі вигуки: «Та щоб тобі кращої не бачити!». Та найпромовистіші — їхні обличчя, які ніби й нічого не виражають. Із застиглим поглядом, злегка зволоженими очима вони сидять у кутку, на пні, і дивляться на бразильське або венесуельське життя-буття, як лама, яка вдивляється в простір, що простягається далеко за обрій. А потім вони йшли додому, запалювали лампу. А потім лягали в ліжко. І деякий час лежали з розклепленими і вологими очима. Є в цьому частинка якогось вселенського смутку, без жодної іронії. Вселенського смутку, навіть більшого, ніж у віршах, які ми зараз пишемо.

«Я була дуже примхливою. Ні з ким не вела розмов. Якщо сьогодні з кимось поговорю, то завтра навіть і не гляну на нього. Й у таких ось примхах дожила до сорока років. А потім сказала собі, що все: відтепер, хто зверне на мене увагу, то... Загалом, розвернулась я і махнула на все рукою.

А одного разу, в звичайний січневий день зайшла до нас одна літня жінка. Виявляється, між нею і моєю матір’ю тривало листування. Хотіли нишком провернути одну справу. Ну, посватати мене. А я і гадки про це не мала. Дивлюся — прийшла жінка. Та яка жінка! Поговорили вони з мамою, і вона зібралася йти: “Піду-но я додому. Про все вам повідомлю”. Ця жінка зміряла мене поглядом, з ніг до голови оглянула. А я сміюся, не плакати ж мені. Взяла і зуби свої їй показала, а вона каже: мовляв, лише через ці зуби візьмуся за неї. Пішла, а трохи згодом зателефонувала: ми тут готуємося, і ви там готуйтеся. Я, як і раніше, нічого не знаю. І ось вони до нас прийшли, і мама каже мені: “Знайомся, це твоя майбутня свекруха!”. Думаю собі: “Ех, куди бігти від цієї жінки?!”. А в серці моїм вона чомусь засіла, хороша жінка. Ну, прийшла вона знову і каже, мовляв, її син так напивається, що аж на стіни лізе. А я думаю, як це на стіни лізе?! Не може такого бути. Брехня все! Так і тривало: то ми пошлемо до них людину, то вони до нас. І я подумала: хай буде, що буде! Чим же тут зарадиш! Усе це так. Але де він живе? Нічого не знаю. Ну, і пішла. Іду лісом, іду, а дорога не кінчається, чуєш, не кінчається, не кінчається. Зрештою, прийшла до маленького будинку. “Куди тепер дінешся! Нічого не вдієш”, — подумала. Розсміялася, і сіли ми за стіл. І пішло-поїхало. І пили, і співали. Виявилося, що у того хлопця, мого майбутнього чоловіка, була дружина. Померла. А та жінка, яка до нас приходила, не його мати, як я гадала, а мати його дружини — тобто його колишня теща. А я її називала мамою, поки мій чоловік, Шота, не сказав мені, що це теща, яка не захотіла від нього йти і залишилася з ним. Характерами, сказав, зійшлися. А моя справжня мати, каже, живе не тут. “А де?” — цікавлюся в нього. “А он, поруч живе”, — відповів Шота. Відтоді я їх обох називала мамами, і було у мене три матері. Ось така я була багата».

Якось Гела, мій двоюрідний брат, який нині став отцем Давидом, тобто священиком, розповів мені одну цікаву історію. Це розповідь місцевого пастиря, людини чесної, якій можна довіряти. В одному гурійському селі, назву якого я не скажу, помирав відомий атеїст. Його імені теж не назву, бо місцеві легко впізнають цього персонажа. Коротше, вмирала ця людина і ніяк не визнавала існування Господа. До яких лишень хитрощів не вдавалися його віруючі діти, чого тільки не обіцяли батькові і на цьому, й на тому світі, та все марно.

Одного разу він несподівано наказав: «Приведіть мені священика, я маю сповідатися». Діти зраділи й одразу привели священика. Батюшка ввійшов до вмираючого, майже одразу ж і вийшов і не міг приховати посмішки: «Він сказав мені: коли помру, то поховайте мене біля входу до храму. Буду підглядати за жінками, які входитимуть до храму».

А я сидів на гойдалці. У сусідів. До них зайшла дівчинка, яка приїхала до когось у гості. З чорним волоссям і глузливими очима. Сказала, що бабуся Нора просить слоїк цукру для кави, на тиждень. Поки Авто не привезе з міста. Я ще більше розгойдав гойдалку. Серце моє забилося від погляду цієї дівчинки. Я думав, що вона дивиться на мене. І в той момент захотів, щоб у мене знайшовся не слоїк, а мішок цукру або цілий цукровий завод. І тоді я написав свої перші вірші. У розлюченому настрої. Поему написав. У стилі Важа Пшавела. Тільки події відбувалися на цукровій плантації. А я вбивав плантатора і змушував рабів носити мішки з цукром дівчинці на ім’я Елемандра, яка жила в далекому краю. Любов — насправді велика справа.

— Як давно померла ваша дружина?

— Сім років ось-ось виповниться. Так, сім.

— І ви вирішили знову одружитися?

— Так.

— Скільки вам років?

— 63.

— Уже намагалися одружитися?

— Звісно!

— Як?

— Я познайомився з однією жінкою. Вона дала оголошення в журналі «Сарке»[13]. Ми спілкувалися по телефону. Зрештою, справу так і не залагодити.

— Чому?

— Та хіба я знаю!

— А ще збираєтеся пробувати?

— Без сумніву.

— А якщо заздалегідь не побачите наречену своїми очима, по телефону зможете одружитися?

— Я довіряю людям.

В одного мого прадіда було чотири дружини, одну з них він вигнав через те, що та вчасно не розставила тарілки перед гостями. Моя бабуся казала про свого свекра, що він був похмурим відлюдьком і не знав ні любові, ні всього іншого.

Інший мій прадід був одружений, здається, вісім разів. І був відомий тим, що колись оволодів російською дівчиною, до того ж прилюдно і силоміць. Як свідчить сьогодні один із популярних жанрів порноіндустрії: Public Disgrace. Але на натанебський манер[14].

Ех, не завершу я сьогодні розмови на ці теми, поки все не розповім до кінця. Такий прекрасний день вартий написання роману. Проте який уже там день, смеркло. «Відкладу, — сказав я, — і знову відклав».

Розділ III. Натела

Коли йде сніг, я завжди згадую цю історію. Одне моє око було прикрите її старою чорною хусткою, а другим я дивився на сніжинки, що летять за вітром. Ми йшли на «Заготзерно», де в той час продавали хліб. Там заправляв чоловік на прізвисько Букакіє. І ось йшли ми з бабусею, тобто вона йшла, а я сидів у неї на спині. Одне моє око було прикрите її старою чорною хусткою, а другим я дивився на сніжинки, що летять за вітром. Усе було схоже на казку. Зараз, коли я це розповідаю, здається: ну, звичайна історія, що незвичайною здається лише мені.

Вона була жінкою неймовірною, впертою, набагато наполегливішою за мене й ідеалісткою. Уже будучи у літах, переїхала в село Суребі і заснувала жіночу Раду, яка мала займатися освітою й іншими справами. Вона була набагато наполегливішою за мене й абсолютною ідеалісткою. Це і є справжнє донкіхотство: вона знала, що справа, швидше за все, приречена, та все одно взялася за неї. В її голові завжди крутилися великі ідеї, однак вона не гребувала і найдрібнішими речами.

Натела викладала в школі німецьку і грузинську мови. Невпинно працювала, навіть перебуваючи на пенсії. А коли родині почало вестися дуже скрутно, навіть намагалася торгувати насінням. Проте марнославні рідні заборонили — благородна кров не дозволила. Певний час вона провела в жіночому монастирі святої Богородиці в селі Теклаті — молилася за померлих сина і чоловіка і за всіх нас, живих. А трохи згодом повернулася і переїхала до Тбілісі, в студентське містечко, щоб доглядати за сиротою-студентом, своїм онуком. Нестримна жінка, людина бувальщин і ризикованих пригод.

Натела повсякчас сперечалася зі мною, найчастіше через мої своєрідні смакові пристрасті. Смак соснової смоли. Смак «в’єтнамської зірочки», якою мені мазали скроні, а я мацав мазь пальцем і пробував на язик. Смак борошна. Смак тіста, від якого я крадькома відщипував шматочок, поки воно піднімалося у печі.

Смак хліба, за яким годинами стоїш у черзі в магазині тітки Ліди. Негайно відламати шматок, поки Ліда перераховує купони[15], змочуючи пальці мокрою марлею. А купонів було мільйони! Смак сирих макаронів. Смак голоду, коли чекаєш уроку танців, а принесений із дому хачапурі вже розділений на десять осіб і з’їдений.

Натела жила в Суребі, і перед сном мені, коли приїздив до неї на літній відпочинок, гріла ноги в гарячій воді і з сильним гурійським акцентом переповідала «Витязя в тигровій шкурі» на гурійському діалекті. Вона ж навчила мене першого вірша, дивного і недитячого — «Лохінвара» Вальтера Скотта. «Те, що любов схожа на хвилі Сульвея, відомо й вам. Так само її любов шаленіє і рвучко б’ється об берег. Так само її любов шаленіє й раптово стихає, як вона».

Так склалося, що моїм першим коханням стала учениця моєї бабусі. Її звали Теона, прізвища не пам’ятаю. У цій історії не було б нічого незвичайного, якби не одна незручність: мені було п’ять років, а вона була восьмикласницею. Природно, бабуся розповіла Теоні мою таємницю. А ця Теона, не знаю, з чого, взяла та й сказала після одного з уроків Нателі, на якому сидів і я (вдома за мною наглядати було нікому), що їй подобаються «чорні хлопчики». Я вирішив, що під цим визначенням вона мала на увазі хлопчиків брудних, тож цілий тиждень бунтував проти купання. Але ходити немитим так довго було не можна, і мене, майже зв’язаного, нарешті покупали. Після того насильницького купання я голосно кричав: «Як ви мене відчистили, так і забрудніть! Інакше кинуся в воду!». Після чого батьки дістали з каміна вугілля і гарненько мене прикрасили. Це була одна з найулюбленіших історій бабусі і разом із тим моя перша трагічна любовна подія.

Розпалювати піч — справа вправного Прометея. Існують чіткі інструкції: сірники не мають бути сирими, мусять легко запалюватися. Сирі дрова — виключити, бажано використовувати висушені напередодні на тій же грубці. Солярка — за бажанням. Якщо хочете, використовуйте хмиз або папір, але тоді ви маєте бути талановитішим за Прометея. Коли вогонь займеться, необхідно підкинути суху лозину, а потім уже можна й поліно. Воно горітиме довго. А це економія.

Звичайний ранок пізньої осені 90-х у Гурії: з вулиці чути звук пилки, гоготить грубка, готується гурійський кузен торта «Сигуа»[16] — хачапурі з яблуками, що само по собі є симуляцією масштабу Бодріяра[17] і справжнім святотатством стосовно пиріжків. Зовні нудотна погода, на цвяхах висять куртки, які доводиться надягати, коли виходиш на вулицю. Втупишся на вугілля і чекаєш нічної гри в доміно. «Пусто-порожньо». Слава грубці! Розпалювати її якимось чарівним чином може лише моя бабуся: вона дме, і вогонь охоплює навіть найсиріші дрова.

Якось у Гурії стався жахливий випадок: свекор облив свою невістку окропом, і та ледь не померла від опіків. Сталася ця подія в сусідньому селі, у незнайомих нам людей. Моя бабуся, яка і без того завжди ходила в чорному, лише зрідка знімаючи хустку, того дня щільно зав’язала хусткою голову. Натела сказала: «Я сумую через нещастя жінок». Я був тоді маленьким і дивувався. А нині, коли пригадую знайомі мені сторінки з бабусиної біографії, розумію, що вона була справжньою бойовою феміністкою.

Натела ревно боролася, щоб директором сільської школи і бібліотеки стала жінка. Критикувала кожного чоловіка, який матюкав свою дружину. А якщо і руку підняв —то взагалі! Природно, про теорію фемінізму, як таку, Натела (а це, як ви розумієте, і є ім’я моєї бабусі) мало що чула. І той контекст, в якому вона виросла і здобула освіту, звісно, навряд чи все це охоплював. Утім це не найголовніше...

Якось зі мною розлучилася чергова кохана. Справа була в тому, що вона приїхала на певний час до Озургеті вчитися. В Тбілісі взимку було холодно, квартири не опалювалися. І на півсеместру її перевели до нашої школи. А навесні вона поїхала. Пригадую: після її від’їзду я вийшов на вулицю і все ходив, ходив… Пройшов майже через усе місто до кінцевої тролейбусної зупинки, де починається село Двабзу. Там я побачив собаку, худого й обідраного. Таких псів ми називали «муніа». І мені стало його дуже шкода. Як самого себе. Там же, в конурі тітки Люди я взяв у борг хліба (куди зник тепер такий хліб?!) і став годувати собаку невеликими шматками. Деякі шматки йому вдавалося вхопити в повітрі, деякі — не міг втримати і кидав. Я дивився, не відриваючись, як пес жадібно їв хліб, і вже не пам’ятав про ту дівчинку. Це був кадр, гідний будь-якого кіно. І раптом ззаду почувся голос: «Ну, ти йдеш додому?». Це була моя бабуся, яка здолала за мною весь шлях. Вона не вперше так робила, але в той момент мені чомусь стало дуже соромно, і я розплакався. І все їй розповів. А Натела розсміялася. І сказала, що любов — це вигадка, але з нею, як і з усіма створеними мною вигадками, складно впоратися. «Складно було впоратися і твоєму дідові, і Полікарпу з Нене, і Віталію, який втопився, і Елене, якщо пам’ятаєш. І Ніні Шлегіані», — казала бабуся. А я слухав її спогади, й у мене горіли вуха.

Коли ми поверталися з околиці міста, вона дала мені пожувати соснової смоли.

Якби Натела не обігрівала мені ноги перед сном або не навчила мене одного, бодай малюсінького, нового вірша, світ би для неї перекинувся.

Ви вмієте розповідати сни заздалегідь? Моя бабуся може. Вона завжди розповідала їх мені, і завжди лише хороші. Казала, що так мені насняться сни ще цікавіші і красивіші. Відтоді я постійно намагаюся придумувати свої сни, та в мене нічого не виходить...

Розділ IV. Медіко

Натанебі — дивне село. З купою народу і подекуди урбаністичними мотивами: велика школа, спортзала і дитячий сад. Вони більші, ніж у будь-якому, навіть маленькому місті. У Натанебі живе моя бабуся Медіко (друга бабуся). Вона вже давно вдова. Її чоловіком був Бічіко, я його не пам’ятаю, та й узагалі важко знайти людину, яка його пам’ятала б. Бічіко помер молодим. Моя бабуся жила в селі Шемокмеді, а заміж вийшла в Натанебі. Шемокмеді — дуже гарне село, зі старими монастирями в горах і величезними літерами, встановленими в лісі, як знаменитий напис у Голлівуді.

У Натанебі багато цитрусових дерев і чаю.

Моя бабуся виростила трьох синів. Виростила одна, будучи сиротою. Вона — красива жінка, й у неї, швидше за все, були претенденти на руку і серце. Та вона цього кроку не зробила. Щодо цього бабуся була надзвичайно принциповою. Порівняно з селом Суребі, Натанебі розташоване ближче до міста Озургеті, і я проводив там майже кожну суботу–неділю, не кажучи вже про осінні канікули і безліч придуманих у 90-ті роки цілих тижнів вихідних. Туди я їздив автобусом, трактором або вантажівкою терміналу Супса[18]. А назад повертався, як правило, на електричці «Батумі–Озургеті». Ця електричка була окремою сагою: то падала напруга — і вона зупинялася, то ще щось траплялося. Я з величезним нетерпінням чекав її до опівночі, щоб вона відвезла мене додому. А співробітник станції завжди безнадійно зітхав: «Ех, в Очхамурі[19] застрягли, в Очхамурі». Досі в голові звучать ці фатальні слова: «Застрягли в Очхамурі».

Моя бабуся тоді вже жила сама. Мала безліч курей, дві корови, свиней і поросят. Вона дозволяла мені заглядати в свинарник і перераховувати їх. І я це робив із великою радістю й азартом.

Бабуся Медіко — керівник усіх заходів у селі. Менеджер весіль і поминок. Цінний кадр, знавець деталей усіх сільських міфів і традицій. Медіко — людина, яка точно знає, скільки поросят на скількох людей вистачить. Вона в курсі обсягів шлунків усіх мешканців села і квадратури всіх сільських столів. Медіко знає, скільки тарілок лобіо[20] можна з’їсти в спекотну пору, а скільки — в прохолодну або зимну. Скільки вина випити в затінку і скільки, коли дме приємний вітерець. Скільки хачапурі залишиться на наступний день опісля застілля. Медіко точно знає, що плов за столом їстиме один із чотирьох гостей, а гомі[21] захоче кожен другий. І таке інше, і таке інше. У селі так рахують цифри і так зважають на статистику, що цьому позаздрять висококваліфіковані фахівці на фінансових біржах.

Це, як сказав би Крішна Арджуна на полі Курукшетра: «Йди, бийся, але знай, що я вже всіх убив». Саме таким поглядом у нас і дивляться на новоприбулих до столу: давайте сідайте, та знайте, що я вже прибрав зі столу.

До речі, головним напоєм у Натанебі є кава, кава з осадом або, як кажуть, по-турецьки. Тут вас як пити дати, запитають: «Каву пив?». Якщо хтось скаже: «Та чого ти? Я зранку вже чотири філіжанки випив», — відповідь буде стандартною: «П’я́та тебе не вб’є!». Або: «Щось мені сьогодні недобре. Кавусика я не пив, мабуть». Точна відповідь: «Зараз, зараз зварю».

Одним словом, кава в Натанебі — великий фетиш. І односельці натовпами ходять до бабусі Медіко, щоб випити кави. Та й просто так приходять. Приміром, на Третє або на Восьме березня[22]. У ці дні в Натанебі, а особливо в районі Лекура, ходити в гості — традиція. А епіцентром усіх походів у гості є, природно, дім Медіко, оскільки його господиня — жінка самотня, і навідувати її нікому. З чоловіків на таких застіллях присутній лише я, та й то школярик. А це означає, що мене не соромилися. І, хочете вірте, хочете ні, але говорили і про секс. Ну, після п’ятого келиха. Подейкували про коханку сусіда Важіа і навіть про чоловіка-імпотента тієї коханки, про перші й останні ночі, про ночі, сповнені смутку і мрій.

Бабуся моя — майстриня і в оплакуванні. Як ви вже знаєте, оплакування — сумне явище, яке в Гурії часто набуває характер перформансу. Це стара історія. Кілька разів я був присутній на таких дійствах і уважно спостерігав, з якою майстерністю й страшним голосінням жінки витирали хустками несподівані сльози. А до того — безтурботно обговорювали або згущене молоко, або яловичину, або з докором говорили про покійного: «А чого було ще чекати — він курив одну за одною!». А одного разу на похоронах моя родичка, наближаючись до наміченої мети (дистанція від воріт до будинку варіює в межах 15–20 метрів), інстинктивно, на повний голос, протяжно продовжувала попередню розмову: «Морозилка цього холодильника не працюєєє — за два дні в масла з’являється за-а-а-пах». Жінка розуміла, що перебувала вже в будинку померлого, але за інерцією прокричала те, що крутилося на язиці. А потім, схаменувшись, тут же заголосила: «Вай, нещасний Раміііін, як же ти втрапив у таку хале-пу-у!».

Бабуся моя — єдина, хто залишилася жива — старша з старших, як ми казали в дитинстві. І вона прочитає цю книгу.

А край Натанебі дивний ще й тим, що сюди привозять не лише книги, а й найменш рейтингові журнали. І всі читають їх із великим інтересом. Читає і моя бабуся.

Розділ V. Алістраховіч

На горі Гомі, там, де збиралися гурійські й аджарські гуртівники, можна зустріти людей, які є втіленням справжньої Гурії.

Датунаішвілі й Аскурава дружили шість років і були знаними розбійниками. Вони крали коней, а потім відчайдушно гуляли. На сьомий рік Датунаішвілі зрадив Аскураві. А справа була така: при́став «купив» батька Датунаішвілі, сказавши, що звільнить його сина, якщо той видасть Тедора Аскураву, зловить і приведе до нього, пристава. І батько переконав сина в тому, що він має зловити Тедора.

Якось восени, в полудень обидва розбійники відпочивали, переховуючись на стрільбищі. Брат Тедора нагодував їх обідом, опісля якого обох чоловіків потягнуло на сон. І тоді Тедор сказав: мовляв, давай поспимо по черзі. Першим заснув Тедор. Коли його зморив міцний сон, Датунаішвілі наблизився до товариша і відібрав у нього рушницю. А трохи згодом розбудив: «Прокидайся, вставай, підемо до пристава!». Тедор кинувся до рушниці, глянув, а її немає. І каже: «Тьху, плював я на таку мужність!». А у Датунаішвілі зброя напоготові. Тедора він пустив уперед, а сам із рушницею пішов позаду. Тедор іде засмучений. Коли чоловіки підійшли до яру, Тедор попросив Датунаішвілі: «Не веди мене до пристава такого замурзаного, соромно мені, дай умитися в струмку». Той дозволив. Почав Тедор умиватися, а Датунаішвілі стоїть над ним із рушницею. Вмиваючись, Тедор запитав товариша: «Є чим витертися? Була в мене десь хустка. Треба пошукати...». І почав нишпорити за пазухою. А Датунаішвілі і не знав, що за пазухою у Тедора був захований револьвер Сміт-Вессон. Він вихопив його, як блискучий спис, приставив до лоба Датунаішвілі і прошипів: «Руки вгору!». Датунаішвілі впустив рушницю, Тедор схопив її, перекинув через плече і сказав: «Сам іди до пристава!». І пішов своєю дорогою.

Алістраховича на ймення Автона називали сільським божевільним. По батьковій лінії він був нащадком лісових розбійників, а по материній — нащадком репресованих. Він любив мене. Казав: «Мене, спортсмена, звели з розуму росіяни. І ти маєш прославити нашу вулицю замість мене!». Інших сусідів, крім мене, він особливо не помічав. Батько у Алістраховича помер рано, згодом — і мати. А його бабусю і дідуся розстріляли комуністи.

«Коли батька взяли, моя бідна мати померла за місяць. Тоді багатьох узяли, зокрема і чоловіка моєї тітки, якого заслали. Заслали багатьох сусідів. Коли прийшли забирати батька, пам’ятаю, він поцілував мене і злегка вкусив, більше нічого. І пішов, і пішов... Нещасний був не в гуморі, та й здогадався він, що справи його кепські. А бідна моя мати була вагітною, і їй стало зле. А на чому її повезеш? Де тоді були машини, повезли на волах, у візку. А вона все кричала: «Іди до мене! Іди до мене!». І я верещав, і кричав, і котився по землі, мовляв, куди везуть мою маму?! Це наша мама, і вона нам потрібна! Тут мене підхопили сусідські жінки, а маму поклали на лежанку[23]. «Я повернуся, повернуся, — кричала мати. — А якщо раптом не повернуся, то доглянь, сам знаєш, за дітками, за родиною!». Який із мене тоді був опікун для дітей і родини! Та все ж я пообіцяв собі виконати її прохання. Одного мого молодшого брата відвезли до Вані (до тітки по батькові). А другий брат залишився зі мною. Коли вночі я лягав спати, вкладав його поруч, щоб він не замерз. Ну, дбав, як міг. Правда, брат помер ще немовлям, нічим не змогли ми йому допомогти...».

Алістрахович не любив своїх родичів-розбійників і ненавидів Сталіна, бо шанував репресованих. Удома, на задньому дворі, у нього була символічна могила, на якій він раз на рік спалював фотографію Сталіна. Якось він навіть відібрав у мене кілька старих книг, захованих моїм дідом, і вирвав із них сторінки з зображенням Йосипа. Пам’ятаю: він палив їх і голосно кричав: «Ти, проклятий сатано, антихристе! Ти — антизвіадисте! Ти — начальнику вбивць!». А мати заспокоювала Алістраховича. Стриманою була жінкою, дуже стриманою.

— Що тоді і як відбувалося, ми не пам’ятаємо, були занадто маленькими. Та з чужих слів детально знаємо, як мого батька заслали. Він був заможним селянином і головою гарної родини. Меценат. Допомагав усім у селі. Завжди руку тобі простягне. А тоді створювали колгоспи, вирощували чай. І він у всьому брав активну участь. Однак його оголосили неблагонадійним, меншовиком. І взагалі вигадували всілякі причини, за якими можна було б його позбутися.

— Ваша мати теж була репресована?

— Одразу за батьком. Мама працювала рахівником. Та їй пришили якусь справу і посадили до в’язниці. Вона просиділа два роки. Вийшла хвора і згодом померла. Ми не знаємо, де її могила, де поховані бабуся і батько. Та пам’ятаємо, як жебракували. Було так скрутно, що навіть згадувати не хочеться. А мого діда взяли тому, що його син, мій дядько, жив у Франції. Лише його могилку ми і знаємо. Де поховали наших матір і бабусю, не пригадували й сусіди. Отже, про те, як ми виросли, і згадувати важко.

— А у вас були проблеми з ровесниками або, приміром, з їхніми батьками?

— Так. Усі уникали навіть дивитися в наш бік. Тому що кожен боявся за себе. Ось, наприклад, у нас була сусідка, дуже активна, працьовита і, між іншим, порядна жінка. «Коли на зборах нас запитали про декого, чи справді вони неблагонадійні люди, — розповідала сусідка, — то і я підняла руку, нехай би вона у мене тоді відсохла. Інакше вирушила б слідом за ними». Ми залишилися на руках у бабусі, і коли їй повідомили, що наш батько помер, то вона збожеволіла. І так, молячись Господу Богу, в горі і злиднях ми дожили до тепер цього дня.

Алістрахович ненавидів Сталіна і російських офіцерів. А з глузду він з’їхав, як зізнається сам, таким чином: він займався боротьбою, але любив «план», маріхуану. Покурював він і в армії зі своїми товаришами по службі. Якось вони так обкурилися, що осміліли й утекли з частини: збирались увірватися до дружини одного офіцера і зґвалтувати її.

Та Алістрахович на це не пішов. І справа зійшла нанівець. Алістрахович розлютився і вдарив одного з призвідників брудної справи. А сили в руці, зауважу, він мав чимало. А потім вночі прокинувся від того, що його били якісь люди. Алістрахович дав здачі одному, другому, третьому, але їх було значно більше. А останній удар, можливо ніжкою залізного ліжка, був занадто сильним і вирубив його. Вранці Алістраховича привели до командира. Він розповідав, що дивився на нього, і йому здавалося, що він бачить десятьох генералів, які одночасно відкривають рот і кричать. Алістрахович розреготався, і його повели. Ув’язнили. Там кишіло пацюками, й узагалі було жахливо. «Далі я нічого не пам’ятаю. А потім настало божевілля», — згадував Алістрахович.

Алістрахович багато молився. Говорив, що коли піде на той світ, то не буде божевільним. Сподівався на це. Він постійно мені радив займатися спортом, не курити і не дружити з російськими генералами. Алістрахович вештався вулицями і кричав: «У тому, що я не одружився, — твоя вина, Сталіне!».

«Сталіне, я зараз відправлю тебе до сьомого відділення! Там ти випустиш свій гнилий дух! Приніс ти масло? Багато масла?!» — вигукував Алістрахович, ще більше втрачаючи розум, і десь засинав.

Алістраховича знайшли в канаві. Він лежав із вивернутою головою. На ньому були подаровані родичем «пуми». Стояв спекотний день.

Розділ VI. Датіко і його правнук: Гімберг Жгенті

«Та жінка була, звісно, дуже красивою. Мученицьки красивою. Точніше, вона і була мучителькою. Вона говорила Датіко, що буде зустрічатися з ним лише щовівторка і щочетверга. Вертіла ним, як хотіла. Змушувала його відпустити то бороду, то вуса. То просила ходити з кинджалом, то — без башлика. Так поводяться, коли не знають, подобається тобі людина чи ні. Нібито щось шукають у тобі, перевіряючи свої почуття, або щось на зразок цього, не знаю. Та зрештою ці пошуки — звичайний блеф і насильство. Тож краще цього й не починати. Знаю, що важко, але треба», — розповідає мені історію Гімберг, нащадок Датіко.

«Ту жінку», тобто свою бабусю, цей одноокий мужик, без трьох пальців, із ріденькою борідкою, ніколи не називав на ім’я. Він так кривився, згадуючи її, ніби 80 разів поспіль затягнувся цигаркою. Якось вона попросила у Датіко каблучку. Та не просту каблучку, а таку, як у дружини самого князя Накашідзе. Точно такого ж кольору, каже. А де він каблучку дістане, не її справа.

Датіко був селянського роду, якому дарували дворянство. Не дуже заможний. Він не вибрав шлях абрека, замість розбійницького життя віддав перевагу чесній праці. Якось Датіко розповідав, що його молодший брат воював у Першу світову. Отримав призначення на корабель. Коли він сказав, що дворянин, і йому дали окрему каюту. Здурів простолюдин. Замість того, каже, щоб мотикою махати на винограднику, я тут назавжди залишуся. Так і сталося. Він залишився там назавжди, бо корабель потопили. А Датіко, простому селянинові з мотикою в руках, було непросто роздобути каблучку.

«Я розповім вам одну стару бувальщину. Раніше де б ви знайшли перукаря або машинку? Ножиці й бритву в руки — і вперед! І ось сиджу я на пні у дворі перед кухнею, і стриже мою голову мати. А тим часом хтось приніс звістку, що сільську церкву розгромили. Я кажу матері: «Пусти, піду погляну». А вона не пускає: «Сиди, хлопче, сиди!». А голова підстрижена лише наполовину. Та я все ж утік. Підбігаю до церкви — двері вибиті, ікони покалічені. Грабіжники зламали двері церкви, все розгромили і пішли. Біля великого молитовного каменю валялася купа паперів. Я взяв їх в оберемок і приніс додому. А у мене був двоюрідний брат, комсомолець. Покажи, каже, що це в тебе? Узяв, переглянув, розірвав і викинув. Для чого, мовляв, старе сміття тобі потрібне? Бог і вся ця історія? І все викинув. Ось ви зараз скаржитеся на життя, а тоді було все інакше, інший був час... Якби ці розбійники мали вдосталь розуму або страху, то на таке не зважилися б. Тому що був би розум, вони щось улаштували б, заховали б тихенько. Нині люди порозумнішали, хтось знахідки в музеї здає. Ікони приховали, бо дорогі вони. Та на награбованому не наживешся! Як кажуть: вітер приніс, вітер і віднесе. Так, так, на награбованому ніхто не наживеться! Кінець завжди один. Ні, над усіма нами стоїть Бог, а Бог — це справедливість. А ти справедливий?! Будував щось у своєму житті, трудився? Там, угорі, всі грішники відповідатимуть за скоєне. Так і ці розбійники поплатилися за погром церкви: хто захворів, хто збожеволів, хто на той світ втрапив».

А дитинство, воно ж узагалі — щось дивне. Це час, коли життям керує наше шосте відчуття. Іноді я думав, що все створено саме так, але робив крок, а позаду мене все повністю розчинялося. А часом мені здавалося, що всі ці люди і природа — не що інше, як придумані для мене декорації, кожна з яких мала своє значення, тому частенько озирався назад, щоб розгледіти реальність. Якось Гімберг сказав мені: «У мене теж виникли подібні відчуття. Однак ці дивні речі відбуваються зі мною й досі, я нещасна людина, й у цьому винні мої предки». Датіко і «та жінка» все ж одружилися. Пізно, та все ж...

Так сталося, що Датіко став радянським службовцем, і одного разу його відправили у справі до Аджарії. Це було наприкінці серпня. Щоб освіжитися, Датіко зайшов у море. І кінець. Його шукали до вечора. У Гурії кажуть, що на Маріамоба[24] море обов’язково когось забирає. Інакше й бути не може. Після того випадку в дружини Датіко двоє дітей загинуло, один захворів. А сама вона випадково облилася окропом і спекла собі півтіла. «У неї і без того згоріла вся душа, — говорив Гімберг, часто хрестився і безупинно молився. — Господи, прости мені ту ніч, коли мій дід Датіко прокрався до святилища родини Накашідзе й украв каблучку, яка висіла на іконі Божої матері. А незабаром до влади прийшли більшовики, і за каблучку на пальці йому вже не було страшно», — продовжував молитися Гімберг. Так він молиться і досі.

Гурійці — народ сакральний. Свого часу Гурія була сповнена якогось особливого містицизму. Це я про інопланетян, яких Джемал і Зуріє бачили на чайних плантаціях. І Джонді був там. Хто-хто, а він ніколи не буває напідпитку повірте. З кладовища Бохваурі лунали голоси небіжчиків. Гела долонею утримував ложку. Кашпіровський, Кашпіровський. Газета «Лібо»: «Рука мертвої свекрухи потягла невістку до лісу, де її зґвалтувала змія. Віруйте у Всевишнього! Купуйте нашу газету! Теща зробила зашіптаний талісман із вовчих іклів і жиру». Страх і ненависть.

Якось до нас приїхала жінка-екстрасенс. У мене часто боліла голова, тому її привели до мене. Вона помацала мою голову. Подейкували, що в її руках біогени, чи біоструми, чи як вони там називаються... Вона водила рукою, а потім трясла нею, ніби хворобу обтрушувала. Коротше, цілий ритуал. Частина великого неповторного трагікомічного карнавалу 90-х. Гурійці багато з чим «борються»: не віддають борги в свята, не залишають відрізані нігті — їх треба спалити, бо інакше біс забере, побоюються почути крик зяблика неподалік від будинку... Одним словом, Гурія — це край містики, притулок страхів, очікування майбутнього болю, а не радості. Тут і заговорюють, і благословляють. Перший тост тут обережний — тост за мир. Другого лютого, на свято Жіргжілоба[25], розпалюють багаття, насаджують на палицю гумові галоші, щоб полум’я було чорним, страхітливим, і кричать: «Гей, хвостаті, забирайте все погане, а хороше залиште! Гей, хвостаті, забирайте не добре, а погане!».

Розділ VII. Шакро

«Як опісля дощу розпогодиться, піди, прив’яжи корову, а то вона з’їсть усі горіхи».

І ти прив’яжеш корову і сидиш. Корова пасеться, потім утомиться і вляжеться, відмахуючись від мух. А ти думаєш про школу, про дівчинку, яку любить весь клас. І ти. Думаєш про приставки «Денді» і «Сюбор», яких у тебе, напевно, ніколи не буде, і тому мрієш про «Денді» сусіда і про п’ятий тур «танків», про ламборджині на наклейці «Турбо», або про мотоцикл Bimota, який у тебе з’явиться, коли виростеш і розбагатієш. А ще про ботаси з підошвами, що світяться. І раптом корова повернеться до тебе і загляне в твої очі. І ви з коровою будете дивитися один одному в очі. Хвилини дві–три. Вона відвернеться і продовжить жувати траву. І ти продовжиш думати про ботаси, «Турбо» і фінальний футбольний матч 94-го року, про гравця Баджо під п’ятим номером. Одним словом, чи є щось довше і більше буколічних годин?

А потім піде дощ. Коли в дитинстві йшов дощ, мама відпускала мене в школу з парасолькою, і це вважалося найганебнішою справою. Ганебнішими за це були лише рейтузи і стіна. Тому, щойно я забігав за поворот, складав парасольку і залишав її в одному покинутому будинку, позаду старої поштової скриньки. Сам же, мокрий, йшов до школи як герой.

А на зворотному шляху дощ ішов рідко, і стояла найсиріша на світі погода. Я простував дорогою, і, як цього вимагала традиція, перестрибував через калюжі. Барви розливалися калюжами — це проїхала рідкісна у цих місцях машина і строкато закрапала їх бензином.

І ми йшли веселі, зовсім не в лад із цією сумною погодою. А коли мене посилали за дровами, то одягали в дідівський бушлат. Дощ мав запах цього бушлата. Незабутній жорстокий запах. Бушлат не тріскався і не зношувався, навпаки, це тебе він зношував. А його запах навряд чи назвеш запахом, — це надто ніжне слово. І взагалі запахи — це щось убивче, ціле людське відкриття, над яким варто замислитися. Є ще запах папороті, або щойно висушеного чаю.

Коли йдеш сільською дорогою, то не можна не відчути запах козячого гною, мокрої собаки, будинку, кімнатного повітря і знову запах будинку, а також багато інших сільських «ароматів».

А ще: метафора гурійського дощового осіннього ранку 90-х років — закопчене скло лампи. А закопчене, тому що напередодні допізна перебирали горіхи. То вітерець задував, то стара підкручувала фітіль. А метафора не в закіптюженому склі, а в тому, як його чистять вранці, вирваними зі старих книг сторінками. Такою була доля старих книг у Гурії — бути спаленими у вогні, використаними в туалеті або при такому ось чищенні закіптюженого лампового скла. Як курей на заріз, знімали книжки з полиць. З єдиною відмінністю: книги перед смертю не кудкудакали. Хіба що якийсь смуток випромінювала в очікуванні інквізиції «Всесвітня історія» 1974 року для четвертокласників або збірка віршів під назвою «О, мандарине, ти золото Гурії, що сяє в срібних руках колгоспу».

Ви бачили, як запалює вогонь фраза: «Ветеринар Схіерелі закотив рукава і мовив...»? А що мовив ветеринар Схіерелі, не відаю, бо сторінка на моїх очах почорніла.

Дід мій повісився за дощової погоди. Я побачив, як він висів, але мене одразу відігнали. А в день похорону я придивився до нього: хворе око, на яке він був сліпий, трохи запало. А рот був міцно і нервово зімкнутий, ніби дід на нас злився.

Він писав вірші й узагалі вважався людиною романтичною, проте здатною і на прагматичні справи. Просто впродовж усього життя він був нервовим, що після смерті й відбилося на обличчі. На це він мав причину — у Шакро помер син. А до того, набагато раніше, його виховували сестри. Батько Шакро, мій повний тезка, Гіоргі Кекелідзе, востаннє одружився в 54 роки на дівчині чи то 16-ти, чи 17-ти років, однак незабаром розлучився з нею. А перед розлученням вона народила йому Шакро, мого діда.

Шакро розповідав, як у дитинстві його лякали матір’ю, щоб за жодних обставин у нього не прокинулися почуття сина до тієї незнайомої жінки. Уперше свою матір він побачив, коли йому виповнилося 18 років.

Шакро працював помічником провідника в поїзді, проте мав великі плани на майбутнє. Коли дід повернувся до села Суребі, то створив сільський театральний клуб, в якому сам був і режисером, і актором. Вступив у партію. Забажав управляти селом, а оскільки для цього, як йому сказали, була потрібна вища освіта, дід у тридцять років вступив до інституту. Незабаром його направили працювати вчителем в Хуло, там він познайомився з бабусею, теж направленою до Хуло на роботу. Там вони й одружилися, а потім разом повернулися до Суребі. Шакро працював директором школи, завідувачем будинку культури і керівником колективу. Загалом, міні-американська мрія.

Серед нічних шумів у селі є багато магічних звуків. Дощ стукає по бляшаному даху. Дзюрчить річка, і здається, що твоя голова лежить на прибережних каменях. Затяте квакання жаб. Глухий крик шакала. А часом ухкання сови, як маніфест самотності.

Та головне — це стрекотіння коників, безперервний саундтрек літніх ночей. З ним зрівняються хіба що світлячки, що залетіли до кімнати і задрімали на фіранках, щоправда, це — інший жанр.

Прислуха́тися до всіх цих звуків я став завдяки дідові. Саме він навчив мене слухати старий глухий колодязь, з якого вже давно не брали воду. Весь зелений, брудний, із курячим пір’ям у ньому. Я і досі не знаю, чому його прозвали глухим. Можливо, тому, що скільки в нього не кричи, він ніколи тобі не відповість. Не знаю…

Поруч із тим колодязем були наші ворота.

У Гурії слово «ворота» означає ще й «скрип». Ворота будинків видають різні звуки. Ось відчинилися ворота Ціали, а ось — Маквали, а це — скрип воріт Алістраховича, не наших. Цей звук означав, що в дім прийшов гість, але такий, якому не треба гукати господаря. Або сусід, який прямує до іншого сусіда через наш двір. Подібні скрипучі ворота досі є важливим ключем, який відкриває ворота гурійського життя. Життя, досі живого.

І спалахи. Спалахи. Нічні. «Блискавка для лобіо» — так називав дід безпричинні і несподівані літні блискавки, без дощів і грому. Зауважував, що вони допомагають лобіо краще рости.

Про світлячків я вже згадував.

Шакро не любив місяць, хоча сам колись прохопився, що спочатку місяць допомагав йому діставатися напідпитку додому звивистими сільськими стежками. А потім раптом став для нього марним.

«Дивися на вугілля у вогні. Придивись-но до нього добре, придивись! А тепер поглянь угору. Що бачиш?» — говорив мені дід. А ще — на море. На захід сонця. Разом із дідом ми дивилися кудись у напрямку порту, і небо було багряним. І цей багрянець то густішав, то, навпаки, танув. Немов незрозуміле і далеке свято цивілізації. А ми дивилися і мріяли. Я — про майбутнє, дід — про минуле. Адже існують мрії і про минуле. Це щось геть незвичайне. І на таке мало хто здатен.

Він дуже любив пригоду. Невгамовно. Не міг всидіти на одному місці. У цьому я схожий на нього. Найважчим для нього став час, коли він осліп. Лишень і мови було, що про пригоду, нічим не примітну, та оскільки постійно про неї згадував — то лишилася в пам’яті. Виявляється, в Сухумі він кохав одну росіянку. Був знайомий і з її чоловіком. А також і її братом. Якось він випивав разом із коханою та її братом. Прийшов чоловік. Стукає, стукає, але бенкетників, які вже й поснули, ніяк не добудиться. Нарешті він відчинив вікно і гукнув:

Шакро, Рима, Шура,

Це і є культура?

Нічим не примітна пригода сама по собі. Та я вже казав, що є речі, про які не завжди можна розповісти, бо ці звичайнісінькі історії лише для тебе незвичайні…

Умів розповідати казки. Та казки своєрідні — мав дві саги, незакінчені. Вигадував під час розповіді. Одна звалася «Анчурі й Банчурі», інша — «Очіларе й Охлічаре». Серед них лише Охлічаре була поганою. Решта — те, що треба. Ці незавершені казки — окрема історія — вельми приватна й інтимна, що належить лише оповідачу і слухачу. Мабуть, такою була колись «Одіссея», поки не застигла на папері. Дідусеві казки розсіялися. Ледве згадую сюжети, де я завжди мав маленьку, але головну роль. Тому я засинав лише після моєї появи в казці.

Розділ VIII. Чай

Свято Маріамоба, або, як кажуть в Гурії, Маріоба — це наприкінці літа. Крім того, що цього дня у воду падає лід і море вимагає людської жертви, це означало: з села виїжджали приїжджі, і воно занурювалася в тишу. І тільки знайдена наступного дня бляшанка з-під «кока-коли» або розірване чи здуте «рятівне коло» нагадували про те, що «тут побувало місто».

Частина будинків лишалася геть порожньою. Та найцікавішими були ті родини, у яких мешкали ми і переймали їхні звички. Прикметним було те, що лінощі ставали повсякденною обов’язковою рутини. Чоловіки слухняно виходять у двір лагодити паркан, жінки миють кавові філіжанки, а діти нюхом відчувають — скоро знову до школи.

Загалом, це якийсь інший смуток. Не скажу, що трагічний, легкий, але неповторний... Ось і зараз — Маріамоба.

Раніше прокидатися влітку рано-вранці було легко. А зараз, прокидаючись, я лежу і чекаю, поки настане справжній ранок — робочий день. Інтернет допомагає, проте не завжди. Раніше я прокидався і читав вірші: «У квочки вилупилося каченя», «Йдуть на горі три вовки» і складніші — «Колись великою була Грузія», «Йшла Ніно горами»[26]... Тоді щастя здавалося простішим. Точніше, я не вмів помічати нещастя. Коли я закінчував читати вірші, в мене була п’ятихвилинка придуманих мною фраз: «Ачанчалі маніа, гутіс гутіс маніа», «кванглісті, кванглісті».

Ось закінчу деякі справи і обов’язково напишу роман, який буде називатися «Король Хінц». Ранкові мої заняття були такі: в альбомі з відомими персонажами на обкладинці я малював історії про якогось Короля Хінца, а потім розповідав їх уголос. Просто тоді я ще не вмів писати. Тоді ж я буцім написав перші вірші, авторство яких мені, радше за все, просто приписують, ну, або вони були складені в співавторстві з бабусею:

А ранок продовжувався чаєм. Спочатку я не любив чай, але хачапурі, спечені на кеці[27], змусили мене його полюбити. Це особливий фетиш рівня чайних ритуалів японців і китайців. А вечорами в Гурії п’ють чай із кизиловим варенням. Пити чай із цукром — святотатство.

Та ось кущі чаю викорчували і на їхньому місці простяглися ниви. Там, де не засіяли кукурудзу, розрослися дикі кущі. «Пішли грати в чай», — казали ми в дитинстві. А мама мене шукала там, в Озургеті, де за заднім двором нашого обійстя було таке місце: чай і невеличкий струмочок. Там ми грали у війну. Або сиділи і думали. Коли в школі я закохувався, то вирушав на це місце і обмірковував, як мені покінчити життя самогубством, якщо та дівчинка відмовить? Або, коли вдома на мене за щось сердились, я ховався в своєму сховку, немов сер Том Сойєр, і сидячи там насолоджувався, як страждали мої домашні, шукали мене і гукали: «Гіоргі-і-і-і!». Там я придумав свій перший сюжет: тисячу разів скочувався в струмочок, намагаючись його перестрибнути, а коли нарешті перестрибнув, вивихнув ногу. У цьому ж місці я навчився кататися на велосипеді. Поки Том від нас не втік, скажемо і про те, що батько за чаюванням читав мені «Пригоди Гекльберрі Фінна», щоб я їв, а не бігав.

Якщо ви приїдете до села влітку, ви одразу помітите відмінності між приїжджими і місцевими. Приїжджі жінки, люди похилого і середнього віку, завжди повніші, статні, у них фарбоване волосся і щойно випрані халати. Приїжджі чоловіки грають з місцевими з певною пихою, та й господарі ставляться до них з якимось благоговінням, але при цьому курять сигарети гостей — із фільтром. А гості чомусь хочуть долучитися до родинних справ: то пашуть, то землю розпушують, то просто зривають сухі гілочки з дерев. Ці приїжджі, як правило, члени родини, колись виїхали до міста і там осіли. Ввечері всі збираються на веранді й чаюють. Це і є головна сцена зустрічі сільських жителів і містян.

А пункт заготівлі зібраного чаю, особливо за часів існування колгоспів, це геть інша історія. Наприклад, коли його очолював легендарний Гіві Цітлідзе, з яким пов’язаний один міф, а може, і справжня бувальщина. У зборі чаю він часто змагався з керівником села Шрома на ймення Міхако Орагвелідзе, який частенько здобував над Гіві перемогу. Якось в Орагвелідзе запитали: «У Гіві більше працівників. Як ти його перемагаєш?». А той відповів: «Жінки мого колгоспу збирають чай двома руками, а у Цітлідзе — однією». — «А чому однією?» — «Та тому що другою рукою зад прикривають, щоб Гіві не накинувся». Гіві був таким. Або чай так збирали... Як хочете, так і розумійте.

А прокидатися вранці і чекати, коли настане справжній ранок, — нелегко, скажу я вам. Роман би почати писати, подумав я. А потім увімкнув комп’ютер і знову відклав цю справу.

У селі темніє так, що навіть коли ти дуже волітимеш проґавити цей момент, все одно нічого не вийде. Тут дуже чітко закінчується день, і також чітко настає ніч. У місті все відбувається геть інакше. А в селі і світанок такий: якщо вже розвиднілося, то розвиднілося. І ти відчуваєш цей справжній ранок кожною клітинкою свого тіла.

Розділ IX. Смерть. Війна

«Чом світилко, мій світляк, ти летиш повільно так?..»[28]. Цю пісню наспівувала Неліє. Вона не знала її до кінця, пам’ятала лише фрагменти.

Це був час, коли вперше щось починає тиснути на серце. Начебто без причини, але ти накручуєш і накручуєш причини: то в тебе висипало на обличчі, то твій однокласник змінив уже п’яту пару джинсів, а ти і жодних не маєш. Або сусіди показали тобі фотографії, як вони відпочивали в Бакуріані, а ти, напевне, ніколи не поїдеш туди відпочивати. І тобі кепсько: ти мрієш, щоб та дівчинка в тебе закохалася, або щоб на землі не існувало математики. Ось така депресія. Та, клянуся, починається вона безпричинно. І я досі в цьому переконаний, тому що ось уже сім–вісім років спостерігаю ці тривоги. Вони зростають і зростають.

А Неліє співала і співала... І прийшов мій дід і сказав: «Цей педерас Ардзінба почав війну».

А до того були інші смерті. Пам’ятаю, якось моя бабуся сказала, що бідний Фіруза повернувся набік і помер. У труні Фіруза був трохи зеленим. І я тоді ще подумав, що смерть — така справа, коли обов’язково треба повернутися набік. Тому постійно лежав рівно, на спині, щоб не померти. Потім припинив. Так, напевно, одного разу припинив і Фіруз. І всі інші.

Смерть — це хворі кури, які в дощові дні сидять в калюжах у дворі, перелякані, з заплющеними очима. Сцени, страшніші за цю, я бачив нечасто.

А трагедію 9 квітня[29] пригадую так: мене годували біля телевізора, та раптом підняли і пересадили на протилежний бік столу, до телевізора спиною. Десяте квітня — мій день народження. Того дня для мене пекли якесь тістечко, і воно згоріло.

Згодом я замислився, як має сидіти людина під час подібних подій — спиною або обличчям. Але про це іншим разом...

По телевізору повідомляли про кількість загиблих, а на вулиці стояла сонячна весняна днина. Я був маленьким, закінчував дитячий садок. Я любив одну дівчинку. Здається, в неї була закохана вся група. Її звали Христина Міріанашвілі. Я допомагав їй взувати черевички, перш ніж за нею приходили батьки. Або за мною. Це був мій любовний ритуал. І раптом я уявив, що її вбили. І відчув себе дуже дивно — страх і гнів водночас. Та незабаром це минуло. На вулиці гралися діти, і я приєднався до них.

Проте згодом ці почуття повернулися. Того квітневого дня загинула одна дівчина з села Ліхаурі на ймення Ніно Тоїдзе. Її там і поховали, в Ліхаурі. За кілька місяців на її могилу піднялися мої родичі. Я тримав у руках листок календаря за 9 квітня, список загиблих. Тюльпани, вірші. Співчуття…

«Мамо, я вві сні побачила, що продавала чорне взуття. Порозпитувала, і мені сказали, що це доля — скоро вийдеш заміж, — розповідала мати дівчини. — Четвертого квітня вона сфотографувалася в фотоательє, фотограф сказав, що знімок буде готовий дев’ятого квітня. А Ніно з посмішкою попросила зробити фотографію трохи раніше».

Я слухав і дивився на фотографію Ніно на надгробку. На місці цієї дівчини я раптом знову представив Христину. І в мені знову прокинувся гнів. Грудка в горлі. Сльози на очах. Це був, напевне, той самий гнів, з якого і починаються війни. Гнів, коли стикаються безпорадність і помста. А можливо, це саме той гнів, який нашіптує тобі слова про мир, якщо ти витримав перше вороже нашестя.

Усе залежить від того, як ти сидиш — обличчям чи спиною.

Потім померла моя тітка по батькові. Ми разом із батьком їздили діставати для неї надгробок. А рівно за два місяці пішов із життя наш сусід. Хороша людина. Він покінчив життя самогубством наступного ранку після свого весілля. Повірити в це неможливо. Звали його Вахтулія. Наречена в білій сукні їхала до нього з іншого району. І приїхала. Це був жахливий кінокадр. Весільне застілля перетворилося на поминки. А потім почалася війна. Спочатку «Мхедріоні»[30], потім — громадянська війна, грабунки. Люди боялися, що знову не дадуть світло, праски повикидали[31]. У мами було хутро, досить дороге, так вона його носила навиворіт, щоб на вулиці ніхто не забрав. Скрутні були часи. Та все одно в дитинстві ти сприймаєш такі події трохи інакше. Емоційно, але не важко.

Ми грали у війну, а вони воювали. Мій двоюрідний брат Дато знаходив бойові патрони і приносив додому. А двоюрідна сестра Теона «лікувала поранених». До ігор у війну я ще повернуся. А ось смерть стала звичайною справою. Ближчою, ніж життя.

Таке буває під час депресій. Або я буваю таким: коли виберуся, стаю здатним на все, борюся з усіма вигаданими і невигаданими причинами. І неважливо, де перемагаю, а де — ні. Це теж своєрідна війна. Запекла і неминуча. Як Арон.

Розділ X. Двоюрідний дід по мамі — Арон Чхартішвілі

Такий чудовий день для написання роману. Вісімнадцятий день листопада — хмарний і холодний, ще не відійшов від ночі. Ніяк не розвидниться, і ти знаєш — уже й не розвидниться.

Три роки тому один старий, який жив у Суребі і, напевне, любив поезію, сказав мені ось що: «Небо схоже на пораненого солдата, хмари — на марлю, а сонце — на висохлу кров. І стоїть запах спирту і йоду».

А зараз здається, що тобі набрид навіть цей Інтернет. Телевізора в тебе немає. А створити роман — це не вірші писати. Тут потрібен час, щоб обміркувати і зважити все. Та ви і без мене це добре знаєте. Тому цю справу я краще відкладу, — сказав я і відклав.

А потім постарався поспати довше, ніж я це зазвичай роблю. Неділя, врешті-решт! Та рано чи пізно, а прокинутися треба. І коли пізно прокинешся, особливо, якщо в тебе немає нагальних справ, що тільки не спаде на думку, які лише спогади не з’являться. Хоча спогади бувають різні. Тож навантажувати вас цим не буду, а поп’ю чайку. І вам не завадило б. Не любите чаю? Ну і не любіть. Я теж багато чого не люблю. Так казала мені бабуся, коли я відмовлявся пити ліки.

А Арон Чхартішвілі був звичайним гурійським селянином, жив у Натанебі і помер у 96 років. Він був невеличкого зросту, помітно згорблений, і обличчя як для свого віку мав чисте і не зморщене.

Арон відрізнявся від інших. Не те що інших не вмовляв випити, він і сам уникав спиртного. Щоправда, вранці випивав півсклянки горілки, ковтав сире яйце, брав до рук сапу, або молот, або граблі й виходив на подвір’я працювати. Старий постійно працював, і його не любили сусіди. Казали: що візьмеш із людини, яка ніколи не сяде і не зіграє з тобою в нарди.

Якось Арон розповів мені, що, коли йому було близько восьми років, батько взяв його з собою на поля Шекветілі. А як прийшли, то виявили, що забули взяти точило для сапи. То батько і послав сина за точилом. А дорога від села Натанебі до Шекветілі, варто зауважити, кілометрів десять. Арон приніс батькові точило, але сплутав і притарабанив зношене. Батько бурчав, бурчав і, зрештою, змусив сина повернутися і принести інше. А тієї ж чи наступної ночі його батько помер. І відтоді Арон завжди поводився так само строго.

Однак дітей балував. Іноді навіть занадто.

Якось дід Арон узяв мене в поле, дав до рук сапу вдвічі більшу за мене. З собою взяв лише воду і солоний огірок. Я перекопав кілька коренів кукурудзи. Спочатку старий цього не помітив, тому що добряче обігнав мене. Та коли обернувся і побачив повалену кукурудзу, так насварив, що в мене навіки зникло бажання обкопувати кукурудзу. І незабаром я почав писати вірші.

До речі, в селі старого звали зовсім не Арон, а Арона.

Ви, мабуть, гадаєте, що я занадто ввійшов у роль і перебуваю під впливом поетичної фантазії, проте Арона і справді був єдиним чоловіком у селі, хто мав ворону. Якщо я добре пам’ятаю, ворон було у нього дві: перша впала в каструлю з водою, а другу після смерті Арона залишили на березі озера Паліастомі. Обох звали Баха-Баха, а сусіди звали птахів просто «в-Аронами».

Арона дурів за морем. За морською водою. Коли не міг бути поруч із водою, брав додому. Йому наливали морської води в таз, він опускав у неї ноги і посміювався. І наспівував він якусь пісню про прихід більшовиків і втечу меншовиків.

В Арони був хлів, тобто корівник, але це умовно, бо в ньому, крім корів, було багато кіз і навіть свиней. Улітку я постійно залазив туди і приносив у дім бліх.

Я любив діда Арону, а Арона мене — так собі. Говорив, що я не вмію розпушувати землю і нічого іншого робити теж не можу.

Востаннє я приїхав до нього в гості чимало років тому. У Арони вже померла дружина. Старий осліп на одне око, а на другому з’явилося більмо.

Коли я прийшов до Арони, він сидів на стільці, зробленому з пня, димів самокруткою з газети (він вперто не визнавав цигарок) і ледве мене впізнав. Сказав, що не може працювати. Точніше, що не дають працювати. Удесяте розповів про схованку часів Другої світової війни у дворі за вільхами. Там ця схованка існує і донині.

Арона згадав, як уперше пішов у кіно, як усю ніч тремтів від страху перед героями фільму, які ходили на передньому плані екрану, як до Озургеті уперше приїжджав цирк і як він здалеку дивився на клоунів. Це воістину були бувальщини, гідні пера Маркеса.

І ще один традиційний спогад Арони, але вже часів діда його діда. Якось у Шекветілі заплив на кораблі Христофор Колумб. Він звернувся до людей, що, мовляв, їде відкривати Америку. І покликав їх із собою. А люди відмовилися: «Ми ще не закінчили косити траву». Тоді Христофор звернувся до жінок Шекветілі: «Хоча б ви складіть мені компанію». Та й вони відмовили великому Колумбу: сказали, що не можуть залишити трударів без догляду. Лише одній жінці заманулося пригод, тож вона побігла до корабля. За нею кинувся чоловік, сподіваючись її повернути. Та натовп зупинив його: «Чого ти домагаєшся? Ната (так звали жінку) пішла до Колумба з власної волі».

І назвали село Натанебі: від імені Ната і слова «неба», що в перекладі з грузинської означає «воля, бажання».

Арона дуже швидко втомлювався. І за два тижні зліг.

На моїх очах, на смертному одрі, він абсолютно несвідомо махав руками, так, ніби спушував землю сапкою. А ми всі спостерігали за ним з роззявленими ротами — родина, сусіди, які колись глузували з нього, і навіть збільшена фотографія його покійної дружини.

Розділ XI. Game over, або покоління Денді без світла

Знову електрика через підсилювач. У сусідській хаті спалахувала ледь мерехтлива лампочка, що більше нагадувала стиглий корольок, ніж саму себе. Ходити в цей будинок було цілим ритуалом. Дорога до нього призначена для придумування різних віртуальних планів.

Зізнаюся, мені складно дається текстотерапія. Єдине, що мені допомагає, це, на перший погляд, заїжджена галльська фраза: «Не вмирай, поки живеш!». І не тому, що це старовинна мудрість галлів. А тому, що одного разу мене вбили в одному з турів гри «контра». І я впевнений, що той мій друг (який це зробив) сказав ту фразу нерозважливо. Відтоді ця фраза завжди наповнює мене особливою силою.

До появи комп’ютерів у Гурії серед ігор лідирували ігри у війну і в «будинок-будинок». Так, тоді йшли інші битви, в яких ми то зазнавали поразки, то перемагали. І це було справжнє, набагато сучасніше, ніж те, що було потім, коли ми наділи піджаки і приміряли краватки.

— Може, зведемо тут будинок? — пропоную одному другу, відчуваючи себе трохи Томом Сойєром.

— Що? — перепитує мене друг.

Велике поле. Невелика ущелина. «Розберемо мій сарай на дошки і побудуємо», — складаю в думках плани. Та за розбором сараю нас застали і гарненько відлупцювали. Тоді я вперше захотів спочатку вбити себе, а потім помститися дорослим. Хоча і це приниження я поборов. Тому що були й інші ігри, — ось чому.

— А може, зведемо тут будинок? — повторюю своє запитання.

— З чого? — знову запитують мене.

Та я ж знаю, що в мене є сарай, який я розберу на дошки. Ну, так пофілософствував трохи. Лякатися не варто. «Страх не рятує від смерті»[32], навіть у «Контрі», «Танках» і «Маріо».

А от пристрасті по «Денді» в Гурії незабаром стихли. Зараз тут в темі «Каунтер» і футбол, як і всюди. Діти сидять в Інтернет-кафе, рідше — вдома (якщо є комп’ютер) і вигукують: «Ух, мене вбили!».

Розділ XII. Справи шкільні

Такий чудовий день для написання роману. Та який уже там день, за вікном — темінь. Тому краще відкладу, — сказав я і знову відклав.

Та події шкільних років — це зовсім інше. А паралельно зі школою була школа молодих педагогів, перша неурядова організація (насправді, зовсім новий для Гурії фрукт), а там — газета «Вісім + 1», редактуру якої мені тоді довірили. Так, як я зрадів цій посаді, не зрадів би, напевно, сам редактор «Таймс». Хоча і до цього у мене було кілька радісних подій.

Наприклад, коли нас уперше повели в кіно, здається, 1997 чи 1998 року. Ішов «Титанік». В Озургеті досить великий кінотеатр, але тоді мало що в ньому працювало: щось вийшло з ладу саме, щось — вивели. Тому ми, 50 школярів, сиділи і дивилися фільм по маленькому телевізору, встановленому під величезним екраном. Так, це найкраща історія, якщо мене запитають.

Загалом, шкільні походи ділилися на дві частини: легальні і не дуже. Хоча останні були для всіх прийнятними і визнаними. Я маю на увазі «шатало» (так у Грузії називають прогулювання занять). Про шатало пізньої осені, купаннях у крижаній річці і подібні розваги я напишу пізніше. Наразі розповім про легальні.

Перше, що мені згадується: вчителька повела нас фотографуватися, а потім кожному купила по жувальній гумці. Це був воістину великий день. А для того, щоб забрати фото, знадобилося організувати ще один такий похід. Потім було ще кілька походів до місцевих музеїв, за два кроки від нас. Ми й без того бували там по кілька разів, але офіційний візит — інша зваба.

Мабуть, до цих історій можна зарахувати і тури. Маю на увазі шкільні тури. Олімпіади. Де-не-де, а там точно був шанс поїхати з Озургеті до Тбілісі! Тоді ж ми відчули і перший смак конкуренції. Побували в Палаці учнівської молоді, зустріли багато людей із різних міст і шкіл.

«Бідні дітки жодного разу не були на екскурсії». Одразу зібрали гроші, орендували «Ікарус» у батька нашого однокласника. Сонця не було, щоб спалити крила на шляху до Кутаїсі, хоча наш «Ікарус» кілька разів і «падав в море». Лагодили гуртом: «домкрат-манкрат», «зчеплення винувате». А потім Гелаті, Сатаплія[33]. А після ми їли-пили, на зворотному шляху — футбольний матч Грузія–Норвегія по радіо. Одним словом, «було добре і навіть краще», як кажуть у Гурії.

Та річ у тому, що такі походи — не стільки бажані, скільки потрібні. Іноді трохи дурконуті. А коли під час походів твоя вчителька починає поводитися дитинно, це і діє на учнів. Народжує якісь нові і дивні відчуття.

Отже, варто частіше вибиратися зі школи! І вибиратися, не озираючись назад (хоча такі заходи, звичайно, неможливі без пильного нагляду). І не так, щоб просто вийти за шкільне подвір’я, а по-справжньому, нехай навіть у кінотеатр із маленьким телевізором.

«Він + вона = кохання». Це проста формула, написати яку на стінах усім нам допомогли уроки елементарної математики, навіть тим, хто в математиці повний нуль, як я, приміром. Інша справа, коли відповідь виявлялася негативною, та все ж залишалася на стіні. І лише час, найнещадніший і, як на мене, несправедливий учитель, стирав ці написи. Для нових учнів.

А ще в школі часто траплялися такі історії, коли всі хлопці в класі закохувалися в одну і ту саму дівчину, нехай навіть, крім неї, було багато красивих однокласниць. Ви добре знаєте, про що я кажу. Між іншим, поряд з усіма радощами і прикрощами, ми все ж одержимі люди. Не будемо зараз проводити психоаналітичне дослідження того покоління. Це далеко нас заведе. Просто можна озирнутися назад і згадати наші солодко-гіркі закоханості, часом і зовсім невисловлені, таємні, потім проявлялися в грі у війну: коли ти так нещадно шмаляєш віртуальними кулями з іграшкового автомата в сусідського хлопчика, ніби він винен у всіх твоїх бідах, з криком: «Я вбив тебе! Ти помер!». А натомість чуєш: «Ні, ти не влучив! Куля пролетіла повз!».

А пам’ятаєте ігри з наклейками від жуйки? Як ми поверталися додому, обдерті, але з колекціями наклейок «Турбо» і «Фінал-94». Що більше їх було, то, нам здавалося, у нас більше шансів сподобатися загальному улюбленому об’єкту. А ще ми намагалися сподобатися бійками. Або ботасами з Туреччини. Або «снікерсами» з Тбілісі. А дехто — тим, що тато купив відеоприставку, в будинок провели світло і вчора вони дивилися фільм «Подвійний удар». А часом — гучною безглуздою балаканиною. А ось сподобатися навчанням — такого не пригадаю. Може, десь таке і траплялося, та не в моїй школі.

У дитячому садку ж, пам’ятаю, я допомагав своїй коханій взувати черевички. І ми чекали, поки її батьки і мій батько не прийдуть за нами. А в школі, навпаки, на першому плані була деструктивна любов — це значило порпатися в сумці, рвати підручники і смикати за волосся. Тобто всі знайомі вам дивні-предивні витівки.

А освідчення в коханні — так це взагалі було майже магічне поєднання слів. Я тоді думав, що так само, як з мене ніколи не вийде футболіст, так я ніколи не вимовлю слів «я кохаю тебе!». Для мене це була дуже важка справа, аж занадто. Десь у сьомому класі я дізнався, що дівчинка освідчилася хлопчику, і дуже здивувався. Досі я вважав, що це має бути неминуче одностороннє почуття. І що освідчення в коханні — це неодмінно якась формула, класична комбінація слів, яку необхідно визубрити, як завдання з хімії.

Тодішнім Facebook для нас був «щоденник відвертості» з записами всіх CV, «релейшеншіпів» і всього іншого про нас. Про слово «симпатія» я вперше дізнався саме з такого щоденника. «Ваша симпатія?» — ставили запитання. І потім — не в брову, а в око: «А антипатія?».

А як забути легендарну жувальну гумку з зображенням дівчинки і хлопчика? Її важко було знайти в моєму маленькому місті, вона коштувала дорого і мала дивний смак. Як і кохання. Я навіть не пам’ятаю, коли востаннє жував її. Пожував і виплюнув. На перший погляд, «виплюнув» — грубе слово... Ну а разом із нею я загубив десь і свою дитячу любов...

А жуйка часто приклеюється до підошви. Та так, що й не одшкребеш.

У моєму гурійському дитинстві, коли не було особливих справ і турбот, моїм будильником (то в одному, то в іншому селі) ставав голос бабусі, яка скликала курей: «Мочіііс, чііс, чііс, чііс!». Я думаю, найбільше час змінює будильники. Точніше, зміна будильників вказує на багато змін.

Щойно починалося навчання в школі, змінювався і будильник. Ним ставала моя мама. Світло вранці тоді давали рідко. А якщо світло і було, то по телевізору (який, як і мене, могли розбудити лише запотиличником) йшла програма «Аліоні»[34]. Топилася піч (взимку й улітку). Хліб–сир–чай. Зібраний напередодні портфель. Спочатку я ходив до школи з батьками (позмінно), потім — із сусідськими дітьми, а після мене навчили ходити самого. На одному повороті сидів прив’язаний до воріт собака з брудними, гнійними очима. Саме біля нього я мав повернути і далі йти прямо. Потім підйом — і ось вона, школа.

Я вчився в Озургетській середній школі № 1 імені Егнате Ніношвілі[35]. Цей Егнате, виявляється, вічно скаржився, що у нього не було хорошого вчителя, «а то що, ми були б гірші за російських письменників?». А в моїй школі були хороші вчителі, деякі вже померли. Та більшість із них живі і досі викладають.

Мені здається, що в кабінеті російської мови кожної школи обов’язково мали бути дві картини, нехай приростуть вони до стін, — «Девочка с персиками» і «Опять двойка»[36]. Особливо мені був близький той посоромлений тип, що сиротливо стоїть посеред кімнати. Мені завжди здавалося, що він шахраював і, щойно закінчилися б закиди, він одразу ж заповзявся би гратися. «Ну же, детки: собираем урожай... урожай», — повторювала вчителька російської. «Уро»[37] і «чай», «уро» і «чай» — запам’ятовували ми. І під час того «уро» я дивився на двієчника з картини і дуже хотів стати двієчником. Адже на вулиці стояла погода двієчників — тепла осінь. І нас чекала гра в «справжнього віслюка».

Убийте мене за патетику і потім, якщо хочете, ще раз позбавте мене життя, якщо це не так: коли я за кілька років зайшов у школу, порожню під час канікул, мені здалося, що я побачив колись кохану дівчинку. Грудка в горлі й таке інше... Та яка там грудка, цілий м’яч. А в м’яч ми грали там само, в ялиннику. Та й решту справ, природно; і «доганялки», і «шатало». А ще: я, мовляв, забув удома завдання — ну йди, принеси. І я йду, і дорогою пишу вправу, дорога ж довга, півтора кілометрова майже.

Ах так, щодо доріг. Оскільки я пишу про школу й учителів, то і така історія варта уваги, з усією її вигаданою, та все ж значущою містичністю. На одній із вулиць не було будинків, там просто росли чайні кущі. Чомусь мені завжди було ліньки проходити повз це місце. Можливо, я його боявся. Мені воно здавалося найдовшим на землі. Щоб відволіктися, я придумав гру: змінював імена і прізвища моїх учителів. Наприклад, Кетеван Чубінідзе називав Любою Кігурадзе, а Кетеван Кігурадзе, Любою Чубінідзе (насправді Кетеван була Чубінідзе). Це було моїм завданням на тому відрізку шляху. До речі, свої перші вірші я теж написав там. Там же я і бився, і годинами розмовляв про футбол, зі слів інших розповідаючи про перипетії різних матчів. Собака, який був для мене дороговказом на шляху до школи, прикро, але за пару років помер. Та ось що: після смерті цього пса я зрозумів, що дорога, яку ми вибираємо, не змінюється. Змінюються лише покажчики, які пов’язують нас із нашою дорогою або віддаляють від неї. І будильники міняються.

Епілог

У дитинстві я боявся відьом і всіляких хвостатих істот. Пам’ятаю, дідусь спеціально посилав мене у найтемніший закуток двору, щоб я поборов свій страх. Батько, закінчуючи розповідати казку, запевняв, що духів не існує, і змушував заглядати під ліжко, де, як на мене, сиділи в засідці перевертні. А насправді там стояли капці.

Єдина сакральна історія, яку я ще й досі пам’ятаю, це зображення тіл, що з’являлися на дерев’яній стелі нашого будинку після дощу. Мама молилася ночами, і на світлі її лампи я завжди бачив якісь о́брази і придумував історії. Я згадую їх щоразу, коли повертаюся додому і за звичкою роздивляюся стару стелю. Взагалі, я досить забобонна людина. З деякими страхами я, правда, розпрощався, а з деякими, на жаль, ні.

Ось, приміром, згадався мені такий випадок. Було мені тоді років п’ять–шість. У моєму селі, Суребі, ми з двоюрідним братом Гелою плавили у вогні свинець і відливали з нього солдатиків у виритій у землі формі, — робили собі іграшки. І в цей момент прямо перед нами, на горі, ми побачили, що рухається світло. Гела сказав, що це на землю впав шматочок зірки. Абсолютно звичайний випадок запам’ятався мені, як яскравий кінокадр. Я згадую його щодня, роздумуючи над тим, що ж то було за світло: уламок небесного світила або людина з ліхтарем, яка шукала заблукалу в лісі корову? Напевно, це і є головне питання мого життя.