Гурійський щоденник

Розділ I. Ще не почалося життя, або смерть і еротика в Гурії

Віє з гір вітер.

Вітер страху і забобонів. Це коли свистить зяблик, а йому у відповідь кажуть: «Зяблику, твоїми вустами та мед пити б». Або гавкає собака. «І куди дме цей клятий вітер?». — Такий страшний гірський вітер. А головне, ви не почуєте відповіді на питання. Лише тиша у відповідь. У дворі поспішають зняти чисту білизну з мотузок. Зціпивши зуби. Поспішно закривають вікна. «Піди, синку, подивись, здається, вікно нагорі залишилося відчиненим. Щось гуркоче! Адже якщо скло вилетить, назад само не вставиться», — скажуть тобі.

І ти піднімешся. Зачиниш вікно. А спускатися не поспішаєш. Там книги. Книги живуть на другому поверсі, в найкрасивішому і гідному місці, куди піднімаються лише для того, щоб змести пил або укласти небіжчика для останнього спочинку. Це я про залу. Цю кімнату в Гурії часто прикрашає різдвяний напій, зроблений за незбагненними рецептами, дві вже скам’янілі чурчхели[38], вазочка з горіхами і дві–три цукерки. Ще там обов’язково стоять тахта і крісло, а на стіні висить килим із оленями. Ці олені іноді виглядають так само вперто, як батьки. До того вперто, що на їхні роги можна повісити бушлат. Та зараз не про те. Я розповідаю вам про інше. Про книги, які заховані в книгах.

У тринадцять років я отримав хвилюючу, але, як потім з’ясувалося, помилкову вказівку — вона була в книзі Альберто Моравіа «Чочара». Книзі такій... еротичній. Те, що я прийняв Альберто Моравіа за грузина, — взагалі анекдот. Та це не дивно, оскільки в Гурії імена Альберто і Гамлет — звичайна справа. Так ось я позичив цю книгу — видання з голою жінкою на обкладинці. І почав читати. Але розчарувався: я знайшов в ній історії про військових, про смерть і нещастя. У той час, коли нещастя з надлишком вистачало і в Грузії. Коротше, якби я спочатку подивився екранізацію Вітторіо де Сіка з Софі Лорен, то точно спрямував би фантазію в інше русло. Та ніякого де Сіка я тоді подивитися не зміг би, між мною і кіно стояв мертвий телевізор.

На другій книзі було написано «Видано коштом автора». На той час — особливий випадок. Природно, адже був 1991 рік. Далі — книга «Бенкет герцога», ім’я і прізвище автора якої я дізнався згодом, на проспекті Руставелі, де він і жив, чому я був невимовно радий. Її я теж прочитав за еротичною «наводкою», і на цю тему нічого особливого не виявив.

Цікава справа — видавати одну й ту саму книжку двічі, в Тбілісі і Батумі, під різними назвами. Я маю на увазі «Сексуальну гармонію» Сергія Лібиха (Тбілісі, видавництво «Мерані», 1991 р., переклад Н. Лобжанідзе, 96 стор.) і «Любовну гармонію» Сергія Лібиха (Батумі, видавництво журналу «Чорохі», переклад Е. Ніколадзе, 65 стор.). Хочу зауважити, що обидва видання я знайшов у родинній бібліотеці. Напевно, в дусі і контексті часу це був стерильний грузинський переклад. Почасти нейтральна книга — ні медична, ні еротична. Загалом, невеселе чтиво.

Та культовою на той час стала все ж інша книжка. Випадково чи навмисно, та це був добре прорахований комерційний проект. Ціна договірна — типу бізнес. Офіційний тираж — 1 000 примірників, ніби ексклюзив. Кегль — петит, щоб очі напружувати. Оформлення — без малюнків і картинок, акцент ставиться на текст. Автор книги — Ірина Авербах, хоча на першій сторінці — З. І. Авербах. Очевидно, псевдонім. Називалася книга «Розпусне болото, або нещастя, що переходить від матері до доньки». Якщо коротко — болото. У передмові зазначено: «Дорогі читачі! Події, про які йдеться в цьому романі, відбулися насправді. Автор книги Заїра Ісаївна Авербах кілька років тому втекла за кордон. У Радянському Союзі роман був заборонений, але виданий у багатьох країнах зарубіжжя. У нас книга друкувалася таємно, оскільки, якби про її видання стало відомо, то автор постраждав би». Про що йшлося в тій книзі? Порнографічні елементи, кримінал, багатство і бідність, в’язниця, любов і трохи несподівані моралізаторства. Одним словом, усе те, що робить книгу бестселером, тим паче у той час, у радянському псевдотабуйованому суспільстві.

Цю книгу я читав тоді, коли, мені здавалося, читали подібні книги і ви, тобто ховав її від чужих очей у радянську енциклопедію, або в улюблений фоліант, або в альбом із захоплюючими промовами аджарським цитрусам і іншим фруктам. На перший погляд дивно, що я так активно читав еротичну літературу, але я вважався дивною дитиною, і це все пояснювало.

Дивацтва — це добре. Ось і зараз я піднявся нагору, щоб зачинити вікно, відчинив шафу і раптом почув крик. За ним почулося гучне відлуння моєї мами: «О, небо, я так і знала! Відчувало ж серце!».

На вулицю висипали сусіди і побігли по вулиці, до будинку Джонія. Бігли і не знали — біжать зустріти смерть Джонія чи зупинити її. Дивне видовище — цей біг. Потім чоловіки дістають цигарки, а жінки сідають на сходах. За три хвилини хтось скаже: «Рот йому підв’язати? А то щелепа застигне...». Та Джонія не знадобилося підв’язувати рота. Напевно, він міцно стиснув зуби і не випустив свого духу. Потім вийшов Гогола і сказав: «Вижив мужик, ненааа[39]. Я так злякався, що мене самого мало не довелося повертати з того світуууу, ненааааааа...». Помилкова тривога.

Колись помре і Джонія. І тоді хтось обов’язково скаже: «Ех, він був такий здоровий, що, якби не помер, жив би ще довго». Після таких слів ти забуваєш про смерть. А якщо про смерть забули, вона не страшна. Взагалі, звикання до смерті — це головна ознака людського буття, страшна, але обов’язкова. А до того людина тренується в звиканні до різних речей, і потім стає легше. Ну, трохи легше. Боротьба — це теж звикання, звикання до тимчасової відстрочки. Та в людини є ще й інші ознаки. Ознака життя. Це здатність пропускати. Сила перестрибнути з однієї гілки на іншу.

Ось так: наступного дня моя бабуся прибирала опале листя перед воротами і зустріла перехожих з іншого села, які запитали: «Що у вас там учора сталося?». — «Та нічого, Джонія помирає. А твої діти вже ходять до школи?» — запитала сусідів бабуся.

Ми з бабусею Нателою в курсі справи. Ми знаємо, що смерть — це ніщо. Як смерть може щось означати? Хтось її бачив? Я її ніколи не зустрічав. І знаю, що не зустріну. Ось Джонія, наприклад, усе вмирає і ніяк не помре. Але поки ж не помер. А чи пішли наші дітки до школи — це питання цікавіше. І це завжди має бути цікавішим. Як буде все інакше, смерть переможе.

Розділ II. Вічно свіжий сніг

Знаєте історію найсправжнішого кохання? Того року випав великий сніг. А поки він не випав, ти — дитина. І дивишся в небо. І хочеш, щоб той маленький світло-синій шматочок неба терміново чимось заповнився, той самий шматочок над будинком Гурика. Заповнився чорною хмарою. Тоді б вираз «Та щоб зійшлися над твоєю головою чорні хмари!» став би означати щось хороше. Тобто все в цьому світі навпаки, а в дитинстві — так взагалі догори ногами. І ось заповнився той синій шматок неба, і почалося! За три дні будинок завалило снігом, хоч рятувальну службу викликай. А цього разу так сталося, що під час снігопаду в будинку були тільки я і батько. Він підняв мене на дах. А це значить, що ти стоїш вище всіх і вся. Падає сніг, і я на нього дивлюся. І мене душить радість, душить більше, ніж туго зав’язаний шарф на моїй шиї. І я хочу, щоб мене ось зараз побачила та дівчинка. Зрештою, я стою на даху! А сніг іде. Та моя дівчинка далеко. Ну, як далеко? Напевно, кілометрів за п’ять від мене. І цій дівчинці все пофіг, і я потроху починаю злитися. Ображаюся. І образа душить мене міцніше, ніж шарф на шиї. І я малюю в сніжному небі: малюю вертоліт, і я на його борту, як Рембо або Ван Дамм (чи Ван Даму — ми так вимовляли його прізвище). І я лечу на цьому вертольоті до будинку моєї дівчинки і викрадаю її. «Усе, час униз, вистачить!». Ви маєте рацію, це голос мого батька. А внизу треба знову розпалювати вогонь. Батько розпалює вогонь, а мені хочеться плакати. Дуже хочеться. Проте батько цього не зрозуміє, тому я опановую себе і витираю сльози, які вже котилися. Тож любов — це така незбагненна річ. Справжня любов у будинку, занесеному снігом.

Як я вже зазначав раніше, сніг нагадує мені хустку моєї бабусі, яка налазила мені на очі, коли бабуся, посадивши мене собі на спину, йшла за хлібом. Густо сипав дрібний сніг і самовіддано лягав на землю. А бабуся несла мене на спині до пекарні Букакіє. Ця пекарня була ровесником усіх тих казкових місць, звідки «походили» жива вода і перлина багатства. А мене, восьмирічного, душила радість — інша радість. Радість не хліба, а видовища.

А ще з приходом снігу я згадую, як чистять комини, коли дим перестав проходити і закоптив увесь будинок. Або як у снігу прокладають стежку до воріт, узувши дивне дерев’яне взуття, яке називали лижами. Оскільки ми не могли дозволити собі відпочинок на курорті в Бакуріані, то запорошені снігом сходи й підйоми і були нашими Бакуріані–Гудаурі–Швейцарією. Обіллєш їх водою, вночі підморозить, на ранок — маєш! Або як десь замість Діда Мороза стояв схожий на нього Акакій Церетелі й іронічно шепотів: «Та бодай хтось колись обрадує це село?». На Новий рік сніг ніколи не випадав. Це був найбільший промах і несправедливість Всесвіту.

А потім ти виростаєш, і хтось всередині тебе говорить твоїм голосом ті слова, які колись ти сам чув від старших: навіщо мені зараз цей сніг, дороги перекриють, потім буде сльота і бруд... І порушить усі мої справи, порушить усі мої справи, порушить усі мої справи...

Таке життя. А я тут згадую такі дні, які теж «порушать усі мої справи». Ті дні, коли я сидів на спині у бабусі, і вона несла мене в снігу. Авжеж в моєму щоденному житті романтикою і не пахне! Та все ж, коли небо вкривають хмари, то, де б я не перебував, інстинктивно підходжу до вікна і дивлюся на небо. Чекаю, коли заповниться той маленький світло-синій шматочок. І небо закриють темні хмари. Снігові хмари. Жорстокі. Мої хмари.

Розділ III. Інші мандарини

Cтупити в світ сну — справа нелегка. Наступного дня прокинешся або кульгавим, або мокрим, або з крилами. Одним словом, велика справа. І я не маю на увазі «Єфрем–Верді» або фальшиві передбачення його побратимів-сучасників типу «побачити уві сні небіжчика — до грошей», або інші подібні натхненні ранкові вправи.

У 90-ті роки сни посилилися. Відповіді на те, що ми бачили вві сні, мали метушливо шукати наяву: від диявола сон чи від Всевишнього. Перевертання подушок на інший бік не захищали від снів, у яких з’являлися померлі близькі і кликали за собою. Таке часто траплялося. Я точно знаю, що серед вас є ті, хто бачив подібні сни. Однак ви досі живі.

А в дитинстві мені снилися особливі сни. Точно раз на тиждень. Я бачив цілком звичайну сцену. Наприклад, за участю моїх родичів, сусідів, знайомих. Звичайні сцени з якимись простими діями. Жодних скелетів або падінь з висоти. Та раптом мене охоплював страх, і я з криком прокидався. І це траплялося дедалі частіше, тож уже вві сні я чекав цього моменту. Так тривало довгих шість років. А потім якось минулося. Наді мною ніхто не молився. І я навіть не читав дідуся Фройда. Напевно, і снам колись судилося перетворитися у реальність, у страшну реальність. Однак, «ворогові-недругу», як кажуть гурійці.

Проте сьогодні я хочу розповісти вам про великі мандарини. Мені було дев’ятнадцять років. Ми з двома друзями, на позичені в інших друзів гроші, куплені в Аджарії мандарини везли на продаж до Азербайджану, в Белакані. Особисто я грошей потребував на видання літературної газети, друзі — на своїх справ. Та в дорозі, в поїзді «Батумі–Тбілісі» у нас безсовісно вкрали три ящики мандаринів. Головне, саме тоді, коли ми спали. Злодійське мистецтво родичів нашого провідника — справа незбагненна. Те, що лишилося від мандаринів, ми перевезли з Лагодехі на кордон із Азербайджаном. Там нас мала зустріти людина, яка прийняла б наше «сонячне золото» (як писали в радянських альбомах). А та людина повіялася на весіллі, куди і нас запросили. Ну, ми і пішли. Танці. Танці. Чужа мова. А цей тип не розуміє, що мандарини не зважатимуть на весільні справи і почнуть гнити, якщо їх вчасно не вивантажити з машини. А навколо музика, танці. Хтось штовхав мене, мовляв, приєднуйся до нас. А я сидів і думав про свою газету, яка гнила разом із мандаринами. І саме в той момент я пообіцяв собі: у жодному разі не відступати. Я випив, встав і приєднався до танцюристів. Здавалося, що я танцював на тих самих мандаринах.

Зрештою, мандарини і справді згнили. А газети — немає. За два роки ми стали давати уроки в тюрмах, і на ці гроші я почав видавати газету. Я кажу для того це, щоб ви пам’ятали: в основі будь-якої справи, яку ви бачите з боку, яка є моїм, вашим або чиїмось успіхом, лежать зусилля, спрямовані на мандарини. Мандарини, куплені на позичені гроші.

Отже, цінуйте мандарини.

Розділ IV. Зуріко. Мій батько

Відтоді, як не стало мого батька, я жодного разу не бачив його вві сні. Хоча готуюся до цього щоночі. Мені здається, якщо він вирішить з’явитися в моїх снах, то точно не для того, щоб я злякався або прийняв його появу за погану прикмету. Тому, можливо, він поки утримується. Якби було не так, я б його вже побачив.

А поки мені сниться лише наш телевізор, по якому показують «Вісник» або якусь іншу стару передачу. Не знаю, чому мені сниться саме телевізор, але це факт.

Отже, зараз я розповім вам одну геть не новорічну історію. А може, і саму новорічну. В Озургеті падав сніг. Удома були лише я і мама. Разом зі снігом, як завжди, прийшла тиша — спокійна і нестерпна. А людина — істота, яка здатна виражати емоції, тому я сиджу тут і пишу з надією, що хтось мене почує. Або просто так, без надії, не знаю.

Так сталося, що в мене немає ні братів, ні сестер, тому батько ростив мене у фатальній любові, придуманих ним самим іграх, створених своїми руками іграшках у важкий час, сотнях пенальті на чемпіонатах світу, невідь звідкись узятих тенісних м’ячах. Як і всі, в дитинстві я бавився корабликами, зробленими зі сторінок шкільних зошитів, грав у «менеджера» (була така настільна гра), в доміно. З батьком ми спали в одній кімнаті й усю ніч розмовляли. Батько розповідав про свої мрії, які не здійснилися. Часто нагадував мені, що не можна вбивати мурашку, тому що вона поспішає до своїх дітей. Батько весь час, не покладаючи рук, працював. Ми поховали його там, де разом збирали траву для корів. Уже хворий, він обійшов весь горішник, причепурив його. А коли зліг, сказав мені: «Здається, один горіховий корінь біля паркану я не обробив». Можливо, жартував. Або говорив серйозно.

Про його мрії я вже згадував. Він грав у шахи, був чемпіоном району. Хотів стати чемпіоном світу. Через чортову скромність не вийшов на регіональний турнір. У лікарню попросив принести лише шахові задачі. Колись я обов’язково поставлю на його могилі пам’ятник у вигляді шахової дошки — як чемпіону світу. Я здійсню його мрії. Так я робив і раніше. Адже це і є моя справа на землі.

«Зурабе, чорнявий Зурабе! Чим допомогти тобі, ти так далеко...» — співала часом бабуся. Про батька співала. Хоча він був дуже близько. У тій же кімнаті. Або у дворі. Я не знаю, що вона мала на увазі під словом «далеко».

А нині він далеко.

— Ти ж знаєш, поки про це говорити рано, але ж ти не боїшся смерті? — запитував я в батька.

— Звідки мені знати, що там? — трохи наляканий, відповідав він мені.

І я не знаю. Якщо є рай, значить, він там. Якщо нічого немає, тоді це суцільний відпочинок. Глухий сон без завтрашніх турбот: не треба фарбувати паркан, боятися, що курки пролізуть через дірки, обкопувати дерева, обтісувати кілки, міняти штепселі. У лікарні батька відвідував мій дядько Тенґо. Якось він сказав батькові: «Так, робота — це добре, Зурабе, але стільки роботи я в труні бачив, матері його трясця!». А потім спокійно продовжив звичайну розмову. Коли приходив Тенґо, батько просив:

— Припини лаятися!

— Чого?

— Бачив я цю роботу в труні, матері його трясця!

Отже, бачив ти роботу в труні, Зуріко[40]! А це і означає для тебе смерть. За життя ти роботу в труні не побачив би.

Я приїхав до Суребі. Журналістка Теа Адеішвілі робила сюжет про персонажів цієї книжки, і ми знімали Джумбера Санікідзе, знаного шукача дружини. Я подзвонив йому. «Поглянь на свій будинок». Мій будинок стоїть там же, поруч. Але я не ввійшов. Не зміг. Досі не знаю, коли зможу туди ввійти. Там моєму батькові стало зле, але, як він мені сам сказав, він усе прибрав, і тільки після цього його відвезли. Як він там усе прибрав, я не побачу. Поки не можу. Можливо, іншим разом, коли в мене буде інший настрій — тоді обов’язково. Іншого шляху в мене і немає.

У дитинстві, коли батько працював у полі, в домі або в іншому місці, я завжди був поруч із ним. Коли він втомлювався, то підходив до мене, клав свою долоню на мою і казав: «Дай мені силу». А потім виголошував: «ДГН, ДГН, ДГН!» — наче заряджався. І я вірив йому. Зараз батько фізично зник, але я точно знаю, що він усіма своїми силами допомагає мені звідти, протягує руку. Щоб я торкнувся до неї і сказав: «Дай мені силу! ДГН, ДГН, ДГН!».

Мені було чотирнадцять років, коли в сільському лісі, який височіє над моїм будинком, я заліз на велике дерево і вирізав цалді[41] свої ініціали. Потім батько повсякчас нагадував мені про те дерево і називав його «Г. К.». Останнє, що сказав батько в лікарні: «Цього року я довго шукав це дерево, але не знайшов». Наступного літа, коли приїду до села, обов’язково залізу на якесь інше велике дерево і виріжу на ньому свої ініціали. Що ж робити в моїх снах батькові? Напевно, він там, у лісі.

І ще хочу додати: якщо сон — це омана для очей, то і смерть буде такою ж оманою, тільки для очей чужих. Як у тій грі, коли ти мружишся, а інший ховається. Тому той, інший, є переможцем. І дарма ти кричиш: «Ти де, переможцю? Виходь, переможцю!». Не варто боятися смерті. Одного разу хтось замружиться, а ти підеш ховатися. І тоді знайдеш того, іншого, «втраченого» переможця.

Розділ V. Мій батько. Зуріко. Інший розділ

Настав двадцятий день, і мене, який заснув годину тому, десь близько шостої ранку розбудила мати і на диво твердим голосом сказала: «Твого батька немає, Гіоргію. Та знай, з тобою все має бути добре. Цього хотів твій батько». Бувають хвилини, коли одночасно розумієш все і не розумієш нічого. А потім ця хвилина триває вічно, ледве-ледве, тягнеться поруч з іншими хвилинами, як заморожена. В інші хвилини відбувається все, як і належить у житті, — робота, любов, заздрість, радість, втома, здивування, біль. А та хвилина все така ж. Це додаткова хвилина. Колір тої стелі, на яку я безцільно глянув, коли моя мати, заради мене зібравшись із силами, промовила ці слова. Мати, і сама хвора, до вечора ледве стоячи на ногах, зараз говорила зі мною надривним голосом.

Ця хвилина, напевно, ніколи не розтане, не розчиниться в інших хвилинах. А коли так, то все стане штучним. Але ж життя, воно передбачає геть інші речі — неспокій і гарячковість. А такі хвилини зрушаться з місця лише після смерті. І якщо душа існує, і вона безсмертна, то живе саме в такі хвилини. Це і стане її раєм або пеклом.

18 січня, 2016 рік.

Уперше в театр мене повів батько. В Озургеті, 1990 року. Сказав, що там зустріч неформалів. Неформалів я бачив удосталь, нехай і в особі моїх сусідів. Та того разу приїхав Звіад Гамсахурдія. Стояв теплий вечір із відблисками сонця, що заходить. На вулицях незвично багато народу, особливо на вході. Ми насилу протиснулися. Батько взяв мене на руки. Щойно я побачив сцену, вимкнули світло. Звіад зауважив, що це справа рук КДБ, і запропонував запалити свічки. І люди стояли зі свічками і молилися. Це і справді було чарівне видовище. На зворотному шляху я зазвичай сидів у тата на плечах, і він мені казав: «Поглянь на місяць». Він завжди чинив так, тому що не хотів, щоб я пропустив хоч щось із поміченого ним.

На небі висів жовтий повний місяць. Трохи цинічний. Здавалося, ще трохи — і він мені підморгне. І навіть якщо б місяць мені підморгнув, то я здивувався би цьому менше, ніж тому, що сталося того вечора. Повернувшись додому, я бігав по двору і кричав: «Я бачив живого Гамсахурдія в театрі!».

Ось у мене і вийшов дивним другий пролог. А коли мене повели до місцевого кінотеатру, то нас там зустрів зіпсований екран. Перед ним поставили маленький телевізор. Так ми і подивилися історію про те, як потонув Леонардо ді Капріо. Якби хтось тоді зняв цю сцену, вона стала б епохальною. Принаймні, кращою за «Титанік».

19 січня, 2016 рік.

Коли батько забирав мене з дитячого садка, то я до сьомої вечора залишався у нього на роботі. Я сидів на стільці між контейнерами з яйцями й сигаретами «Прима» і слухав розповідь про пригоди Тома Сойєра.

Батько працював у в’язниці своїх мрій — в продуктовому магазині, продавцем. В одній руці він тримав книжку про Тома, іншою — продавав маргарин. А це справа непроста, повірте мені. Там же лежали книжки з історії шахів і кросворди. Касабланка, Альохін, Таль. Мій батько був фішерістом. Хоча завжди вважав найсильнішим Пола Мерфі, який, за його словами, обігрував усіх у відкриту. Однак офіційним чемпіоном так і не став. Помер рано. Невезучою був людиною. «Яйця коштують 20 копійок штука. Скільки бажаєте?».Складно жити з нездійсненими мріями. Із затаєними мріями. Напевно, якщо твоя мрія не збулася, померла, то помер і ти.

Розділ VI. Медіко

Медіко, моя бабуся, вчинила так. Прийшла на панахиду мого батька, свого сина, і сказала: забери мене до себе до настання Нового року! А раніше казала сусідам: якщо щось трапиться з Зурікелою, я цього не перенесу. Тож вона прийшла і попросила батька забрати її.

Медіко померла там же. На третій день після смерті Зуріко. Ввечері вона обняла мене: «А тепер є ти». Сказала тільки це, здавалося б, туманне, але дуже точне передбачення. Вона взагалі була в усьому точною жінкою. Жила в селі Натанебі. А до того, поки приїхала в Озургеті оплакувати мого батька, прибрала будинок. Усе підготувала до свого похорону. Жорстокі, але необхідні речі: клапоть, щоб підв’язати щелепу, покривало, брезент від дощу, одяг для поховання. Усе це було розкладено на ліжку. Акуратно, красиво. На стільці висів її найкращий халат, а поруч — гаманець із «похоронними» грішми. Так, моя бабуся Медіко вчинила так.

Невеликий проміжок часу між похоронами батька і бабусі. За ці дні я об’їздив усі довколишні села. І зрозумів, що Бог (або той, хто там, над нами, не це важливо) навіть у найскрутнішу годину залишає для тебе краплинку радості. Радості, яку викликають нехай примітивні причини і на короткий час, та все одно приємно. Ось там, приміром, сніг повалив дерево, і воно лежить на дорозі. Якщо ти пролізеш крізь гілки, буде весело. Так і звикаєш жити заново. І життя звикає до тебе.

І навздогін ще одна історія про мою бабусю Медіко. Її чоловік помер 1969 року. Відтоді вона ходила в чорному. Ніхто з нас не бачив її в одязі іншого кольору, навіть удома. Вона була жінкою суворих правил, але зі своїми інтерпретаціями. І на цій фотографії — одна з її інтерпретацій. Медіко виростила свого племінника Вахтойє і дуже його любила. Пару років тому син Вахтойє пішов до школи, і першого вересня Медіко несподівано вирушила з Натанебі в Батумі. І зустріла його в кольоровій хустці: «Сучасний малюк! Він не зрозуміє, чому його зустрічають у чорному!». І я вперше побачив на цій фотографії бабусю в чомусь кольоровому.

Я вже казав вам, що поховав Медіко в Натанебі за кілька днів опісля похорону мого батька в Озургеті. Висловлюючи співчуття, сусіди, природно, затримувалися поруч зі мною недовго. А один підійшов і запитав: «Урешті-решт, для кожного вже настав його час. А ти коли збираєшся?». Я подивився на нього, приголомшений. І лише за мить зрозумів, що він питав мене про одруження. Та сусід висловився так завуальовано, що якби не моя професійна звичка розбиратися в гурійських зашифрованих висловах, то в контексті того, що відбувається, я міг би зрозуміти його слова геть інакше. Я посміхнувся і відповів: «Уже скоро, коли мені стукне тридцять три». — «Дивись, не зволікай», — додав він, глянувши на мене допитливо і, задоволений, пішов. Що вже тут казати: вперше за останні півтора тижні я посміхнувся. І зрозумів, що існують точки перетину, які мимоволі створюються нашими ж словами, де смерть і одруження, життя і похорон стають на рівних. Це, нарешті, і є визначальна риса людини.

Розділ VII. Три невимовних «пробач»

У нас були три зелені й одна помаранчева. Купили їх нам до Нового року. Та ми підривали їх і раніше. Час від часу. Різними способами: то в пляшці, то в шкільному підвалі, то в капюшоні хлопчика з паралельного класу. Це я про піротехніку. Про хлопавки. «Закину», — сказав я, трохи сумніваючись у своїх словах, але гордо. До цього ми, сусідські діти, обговорили справу. У сонного Кашутіча, районного психа Авто Церцвадзе, був відкритий рот. Мати його лягала спати на другому поверсі, а він — унизу, біля телевізора, на багатостраждальній утомленій тахті. І сам якийсь дивно втомлений. Отож Кашута спав. Можливо, йому снилася та російська дівчина, яку він зустрів, коли служив в армії, де його довели до божевілля, як нам розповідали. Вони пішли до села по воду, а біля печі сиділа дівчина, трохи здивована... А, може, йому снилася чідаоба[42], по якій божеволів, та так і зміг нею зайнятися. Або він бачив уві сні масло, яке дуже любив. Або філіжанку кави з п’ятьма ложками цукру. Утім, можливо, йому нічого і не снилося. Кашута спав. Я закинув хлопавку йому в рот, і він схопився. Ми розбіглися. На мить я озирнувся: Кашутіч дивився незрозуміло куди і, мені здавалося, тремтів. На третій день він зустрів мене, коли я йшов зі школи, і сказав: «Тобі не варто так чинити, чуєш!». Я зробив якомога нахабніший вираз обличчя. «Мене там не було, Авто!» — хотів було сказати я, але він стрімко проминув мене. Тоді мені теж чомусь здалося, що його проймало тремтіння. Незабаром районний псих Кашутіч помер. І я хочу попросити запізніле вибачення, яке не встиг попросити за його життя. Бо так легше, Авто. Ти мене зрозумієш. Ти і так розумів мене в селі краще за інших.

А дід мій був людиною іншого рангу. Його дуже хвилювала власна репутація і те, що про нього кажуть і якими очима дивляться. Він був сором’язливою людиною. А я — страшенно примхливою дитиною. Світ обертався лише навколо мене, а часом і зупинявся. У мене була хлопчача краватка, яка навіть мені була короткою, дуже короткою. Та я зациклився на тому, щоб дід надів цю краватку. Уся родина втягнулася у війну. Позиція і опозиція аргументували свої погляди: «Хлопчику так хочеться, тож підіть йому назустріч бодай раз!» і «Не виставляйте на посміховисько дорослого чоловіка, не йдіть пацанові на догоду!». Та перемагав пацан, тобто я. І всі люди по дорозі дивилися на мого діда в двосантиметровій краватці. А дід ішов із червоним обличчям і міцніше звичайного стискав мою руку, проводжаючи мене до школи. Я лише зараз розумію, як йому було соромно і як він стримувався. Дуже стримувався. І за це пробач.

А бабуся моя, Натела, коли я приїжджав до села вже студентом, вночі лягала зі мною поруч. Вона вважала мене так само маленьким, підходила з ложкою меду і зігрівала мені ноги перед сном. Вона засинала, а я слухав її дихання. Така дивина траплялася зі мною і раніше. Важко пояснити словами, чому я це робив. Тобто вийде, що дуже вже багато філософствую. А я просто спостерігав, бо знав: рано чи пізно це дихання припиниться. І думав про цю мить і про інші страшні речі. Просто я дуже любив її, і вона мене любила. Та, незважаючи на це, часто її кривдив. Дуже сильно. Про одне досі шкодую. Якось улітку із друзями я приїхав до Суребі. Вона була з нами. І коли вночі я встав за потребою, вона, як у дитинстві, сказала: «Посси з балкону, внучку, нічого не трапиться!». Я так на неї закричав, що і зараз вуха болять. І совість болить. Наступного дня в очах у неї стояли сльози. Вона нічого мені не сказала. Натела померла кілька років тому. «Гурійський щоденник» я почав писати саме заради неї. І сьогодні я вітаю її з Новим роком, де б вона не була: на цвинтарі Квірікеті чи в раю. Якщо рай є, то вона в раю.

Розділ VIІI. Село. Від’їзд. Село

Сьогодні ввечері мене запросили на телеканал «Маестро», на дискусію на тему «Приїжджі». Та я не зможу піти і не хочу. По-перше, уникаю подібних теледебатів, а по-друге, в цей час буду в іншому місці — в селі Кавтісхеві, де ми відкриваємо бібліотеку. А моє запрошення на телеканал пов’язане, швидше за все, зі статусом у соцмережі, який я написав уранці: «Життя цікаве тим, що, з одного боку, вчора було підтверджено передбачене Айнштайном існування гравітаційних хвиль. З іншого боку, народ всю ніч обговорював, чи можна журналісту, який лише місяць тому переїхав із провінції, давати мікрофон. А ще життя цікаве тим, що — без іронії — обидві ці теми важливі».

Щоб не скидалося, ніби я уникаю цієї теми, хочу додати: я не вважаю правильною таку реакцію на «приїжджих» і не вважаю, що такі «приїжджі», як Ілля Чавчавадзе, Акакій Церетелі і Важа Пшавела потребують якогось захисту. Особисто я ніколи не відчував себе гіршим за когось через місце мого народження, географічного ареалу. І найголовніше, на що ми зазвичай не зважали: я ніколи не вважав, що місце мого народження чимось гірше за будь-які інші місця. Я всюди почуваюся повноцінною людиною: і в Нью-Йорку, й у Земо-Суребі. Бо як сказав Шота Руставелі: «Якщо сам собі господар — бідним тебе не назвуть».

Та поки знайдеш себе, маєш пізнати багато речей. Більше того: якщо хочеш себе знайти, ти маєш поблукати світом. І лише тоді, коли запізнаєшся з достатньою кількістю людей, ти можеш зазирнути й у себе. Хоча, можливо, те, що ти бачиш, це просто твоє відображення в інших очах. Тому ти терміново виходиш на вулицю, залишаєш кімнати, як таємницю. І ця таємниця — ти.

Людину створили різні табу. Таку людину, як я і ти. Я не кажу, що це добре чи погано. Свобода, в повному розумінні цього слова, — наразі украй небезпечна неясність. І я не знаю, чи колись ми її збагнемо, й узагалі, чи хочемо ми цього, чи потрібно це нам?

Село народжує мрію. Бажання залишити його і перемогти. Коли ти живеш у селі, то направду вважаєш, що народжений для програшу. У селі валянки обрізають, і вони перетворюються на калоші, намертво обліплені брудом. Їх ніколи не миють. Одягнеш і крокуєш сільською дорогою. Ось учорашні сліди від міських машин, вони заповнені водою, і в цих калюжах відбивається небо. Це і є село.

У селі людині найскладніше витримати спокій, перебування наодинці з собою. Тому село ми любимо здалеку. «Що може бути краще за село?!». Та рідко зустрінеш людину, яка насправді щаслива в селі. Напевно, це люди, здатні занурюватися у спокій. Їх можна впізнати за обличчям. Та розповісти про цих осіб неможливо — їх треба бачити.

Немає нічого складнішого, ніж розпалювати вогонь сирими дровами. Це справа схожа на Сізіфову працю. Хто жив у селі, той зрозуміє. Треба довго мучитися. Скористатися сторінками зі старих книг, які треба висушити. Якщо є хоч одна суха хворостинка, слід використовувати її. Або тріску. Або солярку землистого кольору з лимонадної пляшки. Зрештою — спалахне! За якихось пару годин. Цим полум’ям не зігрієшся, та все ж радієш, що загорілося. Ось і життя моя нагадує цю церемонію: ніхто не приготує мені теплу кімнату, а про сухі дрова під грубкою можна лише мріяти. Куди не прийду, все просякнуте вогкістю. Довго намагаюся розпалити вогонь у печі, а коли вдається, виходжу з кімнати. І гріються інші. Загалом зігріватися й мати якусь користь — це не мої пристрасті. Моя пристрасть — розпалити вогонь. Нехай навіть із сирих дров.

Розділ ІХ. Історії гурійських поїздів

Пам’ятайте гру слів Іло Мосашвілі: «Садме Садгуріа, сад ме, сад Гурія?». Що в дослівному перекладі з грузинської означає: «Десь станція, а де я і де Гурія?». Та ж розділити Гурію і поїзди, правда, важко.

У Гурії є три види поїздів:

1) Електричка «Батумі–Озургеті». Проїжджає через рідне село моєї мами — Натанебі. Стук коліс потяга — саундтрек мого дитинства. Звук дивний, монотонний. То раптово ніби видихне, то зіб’ється з ритму, немов поспішає до поганих новин і подій. То ледве ноги тягне. Кашляє. То падає напруга, і поїзд зупиняється. Це ціла сага. Якось у Натанебі мені подарували старий велосипед, і я повіз його до Озургеті. Я із захопленням повертався додому. До опівночі чекав на цю електричку. Співробітник станції з якимось жалем повторював зазубрену роками фразу: «Поїзд застряг в Очхамурі, в Очхамуууурі!». Я вже писав, що пам’ятаю ці слова, мов фатальний хор: «Застряг в Очхамурі...». Як ворон каркав услід Бараташвілі[43], так і мені каркає.

2) Вантажний поїзд. Його ми бачили здебільшого здалеку. Лише відчували запах бензину і гасу. Поїзд ішов повільніше, ніж мій п’яний сусід Анзоріє, який перераховував усі паркани села. А якщо напруга була низькою, то напруженість — високою, як і готовність місцевих грабіжників. Пригадується колір іржі. А ще легенда про те, що в одній із цистерн колись потонув п’яний російський службовець, де й досі бовтається. Коли потяг проїздив повз, я завжди думав, у якій із цистерн знаходиться потопельник. Було цікаво, який він зараз на вигляд. У вантажний потяг можна з легкістю кидати каміння, все одно його не подряпати. А якби потрапив, то що з тебе візьмеш, ти маленький хлопчик. А бути маленьким хлопчиком — це значить бути розміром із камінчик і кидатися камінцями. А ще можна було підкрастися до поїзда і написати на ньому «Гіоргі + Христіна». І тоді історія твоєї любові мчала численними дорогами Кавказу, на неї дивилися хлопчаки, і в очах цих бешкетників відбивався твій напис, щоправда, вже зі зміненими, їхніми іменами. Потім деякі вагони зняли і здали на металобрухт, звідти їх вкрали і зробили з них турецькі грубки. Можливо, мій любовний напис стерли або зафарбували, не знаю. Та якщо він раптом десь залишився... Тоді виходить велика поетична і філософська справа.

3) Великий поїзд. Його ми називали «йде до Тбілісі». Квитки на нього продавалися в касі на станції, але тільки символічно. Провідник або провідниця були серйозно включені в пасажирський бізнес. Це мало приблизно такий вигляд.

Ти підійдеш до провідника, а він тобі: «У мене лише плацкарт, плацкаааааарт!». А плацкарт означав інсценування сталінського гулагу в стилі модерн, тому туди ніхто не хотів. Тож вдавалися до підморгувань, пригощали молодим сиром і тицяли десятиларові купюри. «А в мене ще є есве, есвеее!». І обличчя, що раптово вбиває всі надії: «Але воно коштує 15 ларі!». А в кого були ці 15 ларі? І починалася тиснява: нам до Ліло[44] їхати, дітям одяг купувати, не залишай нас тощо. Зрештою, провідник, зглянувшись, виділяв верхнє місце у своєму купе. І ми лягали по двоє або змінюючи один одного. Дивились на світло, що світило так дивно. Його гасили пізно або взагалі не гасили. Я дослухався до звуку залізниці, щоб зрозуміти, чи схожий він на музику. І не знаходив жодної подібності. Ми намагалися звикнути до запаху, який ішов із туалету, і не звикалися з ним. Бачили сни, які не хотіли пропускати жодної ночі, нехай навіть залізничної. І не бачили снів. І приїжджали до Тбілісі. Справді, приїжджали.

Розділ Х. «Крім Самегрело?»

Цей текст я написав давно. Та вже тоді знав, що він увійде до другої книги «Гурійського щоденника». Він про Самегрело, точніше, про ту несправедливість, яка торкнулася цього краю.

«Картлі-Кахеті, Імереті, Гурія і Рача,

Усе це — батьківщина моя, крім Самегрело».

Так-так, пам’ятаємо, ми співали ці відомі рядки, цю ганебну і небезпечну варіацію. У ті нерозумні й темні роки. Здається, і не так давно це було. Та такі пісні безслідно не зникають, вони залишаються в пам’яті. Або непроханим «пробач», коли нас гризе совість. Або, навпаки, перекрученими в гримасі обличчями мегрелів (перекрученими заздалегідь, перш, ніж вони почнуть говорити), яких совість не мучить. Що є — те є. Так уже їх виховали, тих, хто стріляв, ґвалтував і грабував співвітчизників. Людей. Або тих, хто просто співчував цим походам. Багато з нас цей біль не помітили. Приміром, коли кілька днів тому Звіад Кварацхелія[45] приймав мене і розповідав про деталі, то почуте безліч разів постало переді мною як сценарій сюрреалістичного фільму. Я не міг повірити своїм вухам. Та ж знав, що навіть мій сусід співав: «Усе це — батьківщина моя, крім Самегрело». Знав, що через цю пісню стає легше стріляти і дивитися на все й усіх іншими очима.

Загалом, усе це складно описувати. Такі рани загоюються двома способами: або глибоким аналізом і подальшими дискусіями, або посипанням солі на рану і після — протверезінням. Третій спосіб — безумовне прощення і табу. Жителі того краю пробачили «співакам» їхню «пісню». Пробачили з легкістю, яку складно уявити. Навіть якщо все відкинути, згадайте тамтешні спроби нашого недремного північного сусіда, що заохочують незаконний сепаратизм. Та все дарма. І я знаю, що завжди буде дарма. А якщо ми все-таки хочемо побачити щось позитивне з хроніки 90-х, факт залишається фактом: Самегрело — один із найстійкіших регіонів Грузії. І тут поставимо крапку. Можете вважати цей лист моїм вибаченням. І вибаченням мого сусіда. І виправленими рядками: «Картлі-Кахеті, Імереті, Гурія і Самегрело» і таке інше, і таке інше.

А знаєте, що мені пригадується в першу чергу в зв’язку із Самегрело? Ви здивуєтеся, але не блискучий музей Дадіані[46]. А Мартвільска дорога[47], безкраї гори, гнізда лелек на схилах гір. Важко підібрати порівняння для цих країв, для цієї атмосфери. Неметафорична краса. А вже потім мені пригадуються мегрельські будинки й інша мова, яку я і так розумію — знаю близько двадцяти слів, і мені вистачає. Тобто для мене — це інша моя мова. А потім уже — і музей Дадіані. І вся ця сага Мюрата[48]. Потім — Ламберті[49]. Лякаюче доглянуті двори — обов’язковий пролог мегрельського побуту. Він має на оці абсолютно іншу драматургію, яка потім зустріне вас в середині будинків. Така ж доглянутість. Особливий фетиш речей. Порядок. Аура. Гомі. Еларджі. Гебжалія[50]. Простий і недосяжний масштаб кулінарії. Загалом, хвалити і хвалити.

Розділ ХІ. Справа була в березні

Часом, коли, напівлежачи на ліжку, ти дивишся на туманний пейзаж за вікном, несподівано, що або хто, не знаю, заспокоює тебе до глибини душі. Цієї хвилини дуже легко померти, бо страху немає, життя відпочиває. Іншої миті смерть — жорстока несправедливість.

Іноді найлегше померти вві сні. Напередодні мені приснився будинок у Суребі. Той будинок, який у жовтні міцно замкнув мій батько. Востаннє.

Востаннє — страшнішого слова не існує на землі, чого воно не стосувалося б. Хай навіть позбавлення від поганих звичок. У цьому слові вміщується весь вселенський результат людської печалі. І ось мені наснився не будинок, а запах того будинку. Такі сни ніколи не збуваються. Це навіть не сни — вони просто існують у нашій реальності окремо, десь там, на заході нашого буття. Або це був сон із дитинства, коли ти раз і назавжди запам’ятовуєш запах свого будинку, а потім згадуєш його вві сні. Не знаю чому, та я прокинувся від страху. І досі боюся того, що тепер буду уникати цього запаху, запаху дерева в тіні, немов замкненого очікування, ліжок, шафи з тріснутим дзеркалом, стільців, закіптюженої лампи і згасаючого вогню в каміні, — вони чекають повернення мого батька в квітні.

Уявіть, дощовий ранок, приміром, 24 лютого. Якщо правильно дихати, то можна вловити аромат весни. Це справа техніки, алхімія тут не потрібна. Коли тобі в холодну калошу потраплять дрібні камінчики, а тобі ліньки їх викинути — це і є сільський ранок лютого. Ти відкриєш хлів, випустиш корову, одягнеш сирий бушлат зі смердючим коміром. Обов’язково зустрінеш сусідського хлопчика, що хлюпає носом. Сцена досить нудотна, правду кажучи. А потім повернешся, розпалиш вогонь. Піч ліниво і не одразу відповість тобі теплом. А поки вогонь буде розгоратися, ти можеш пройтися по балкону, послухати сотні звуків, якими сповнене село. Або спів птахів. А чи знаємо ми, про що співають птахи? Можливо, ні про що хороше. Та ми цього і не зрозуміємо. Як і ви не зрозумієте неповторної чарівності цього сільського ранку, якщо самі не побуваєте тут і зараз. А потім — ще багато, багато разів. Доброго ранку, Грузіє!

Розділ, зібраний докупи

Ці фрагменти я занотував у мобільному телефоні і лише зараз зібрав докупи.

Щойно згадалося: у лікарні, за тиждень до смерті, батько сказав, що чемпіонат Європи подивимося по новому великому телевізору. Ви знаєте, що таке новий великий телевізор? Розповім: ми з батьком разом дивилися один чемпіонат світу і один — Європи. Спочатку по такому телевізору, якого треба лупцювати кулаком, аби бодай на десять хвилин перестав миготіти. Звався він «Горизонт». Назва — символічна. Гарно показував ближчі рубежі горизонту, хоча тоді я радів і такій обмеженості. Дитинство — період безпричинних радощів і закінчується там, де починаєш шукати ці причини. Де здогадуєшся, що межі не існує, а всі радощі здаються недостатніми і потребуєш нових. Тому в будь-якому віці переважає відчуття невдоволення. До речі, другий телевізор був уже кольоровий, одначе екран вимагав частого бомбардування. Кольори легко ставали безбарвними, і з цим якимось інструментом справлявся озургетський майстер. І звалася ця алхімія бомбардуванням. Назва того телевізора, здається, «Таурас». Ні, не здається, а точно. Посеред чемпіонату він став жертвою одного такого бомбардування. Потім улітку я не бував в Озургеті. А цього разу мали дивитися по великому телевізору. Та я вже сказав: дитинство скінчилося. Після дитинства важко домогтися подібних речей.

Неписаний ритуал світанкового прокидання людей в Гурії виглядає так. Один прокидається і запитує в іншого: «Не спиш?» — «Ні, вже годину, як не заплющую очей». — «А ти чув учора про дочку Романіє? Що вона витворяла на свій день народження?! А ще треба тин залагодити, бо свиня пролазить, цукор подорожчав, а над Пакистаном, виявляється, такий ураган пронісся. Антену треба повернути вбік вокзалу. Не ловить добре». Особливо довгими і містичними ці розмови є взимку, коли ранок настає важко. А паралельно співає півень з повним дотриманням традицій. Потім хтось ризикує і встає розвести багаття. Вогонь — це смерть ранку. Якщо ти малюк, встаєш пізніше за всіх. Відповідно, спостерігаєш, як стіни поступово позбавляються нічних тіней і народжується зазубрена кімната. У кімнаті помічаєш дві неясні картини: 1) Ломоносов іде до школи — вчитися ніколи не пізно і 2) Батьківщина-мати кличе. Або: 1) троє зі списами, які спочатку здаються Автанділом, Таріелем і Придоном[51], а з роками з’ясовується, що це «Три богатирі» і 2) збільшене фото повногрудої жінки, яку вважаєш своєю пращуркою, а потім вона виявиться Джиною Лолобріджидою. Або: 1) Сталін, Рузвельт і Черчилль. Фото, розфарбоване пізніше. Вирізка з газети, де хтось 35 помножив на чотири і 2) Гемінґвей. Чи думали ви про ті картинки, які дивилися на вас змалечку? Думки про них немов роман!

Найкраща здатність думки — тікати. Якщо думка втекла, навряд чи її дожене твій спокій. Тим паче, якщо ти непосидючий і внутрішньо схвильований. Наприклад, ось тепер, цієї березневої ночі чому я думаю про ту жінку, яку ніколи не бачив, тим паче, що вона, мабуть, не одна. А я думаю, що — одна. Про ту жінку, яка літнім ранком кричить: «Малина, малина!». Де вона зараз, що робить, хто знає? Смішно, правда? Але думка, що втекла, розплющує тобі очі. У тих очей каламутний погляд.

Я вже втретє у Франції, досить придивився до тутешніх мешканців і дійшов висновку, що гурійська і французька походять зі спільного коріння. Ось уявіть розмову:

— Кава гіндебіен?

— Тге біен.

P.S. Не сприймайте серйозно. Я такий стомлений, порятуй, Боже!

Нема нічого цинічнішого, ніж чисте небо, сонце і лагідне щебетання птахів на другий день опісля стихії. Хоч би хмарка з’явилася, хоч би вітерець подув. Так само буває після смерті рідних. Вірніше, тоді, коли після похорону повернешся додому і сядеш перепочити. Після трьох–чотирьох хвилин байдужу тишу, що наче навіки запанувала, раптом порушує писк поросяти. Бабуся ніби соромиться з такої містичної події, як смерть, скажімо, смерть дідуся, переходити на таке просте питання, трохи ніяковіє і нарешті каже: «Випусти поросятко, здається, не може вибратися з городу». Я вийду і побачу сусідського хлопчика, який грається машинкою в піску. Раптом згадається, що існує і гра, забута на цілий тиждень. Поросятко радісно біжить, а я подряпав руку об засув воріт. У домі немає йоду. Зайду до сусідів. Там тихо ввімкнений телевізор. Іде якийсь футбол. Серія пенальті. «Залишайся, подивися до кінця, то не страшно, загоїться!». Життя завжди перемагає над смертю ось такими простими і побутовими вигуками й повертає до власного дому: несподіваним дзвінком мобільного, димоходом, ліжком тощо.

Той, хто жив у далекому минулому, безумовно пам’ятає неминучий фінансовий ритуал наших похорон — «пожертва грошей». Поки обійдеш навколо небіжчика, біля входу, немов цербер, сидить худорлявий чолов’яга — якщо літо, то з хусткою кизилового кольору на шиї, щоб захиститися від поту, і «записує гроші». У такій ситуації це обов’язковий обряд, додатковий клопіт для родичів, така собі «журба+». Сумують окремо за покійником, окремо — за витратами. Підходять і диктують церберу Глонті: Кіквадзе Джімшер, напиши там 50 ларі, Центерадзе Магулі — 50 ларі, Накашідзе Віссаріон — 75 ларі, Чхартішвілі Луїза — 20 ларі, палаю від сорому, але тепер більше нема, втім припиши там, що двічі приносила обід, а могильників пригощу сиром. У книзі Аполлона Цуладзе «Етнографічна Гурія» читаю, що в ХІХ столітті в Гурії була така професія «адвокат-плакальник». Коли хтось не міг піти на похорон, наймав його (чи її). Той спочатку називав наймача і потім починав голосити. Нині таких «адвокатів» замінили мобільні телефони. Виникають нові кумедні ситуації. Якось сам спостерігав, як вигукнула далека родичка, що сиділа біля труни свого чоловіка: «Ось дивіться, цей нікчемний Джімшеріє співчуття телефоном передає».

У нас було інше дитинство, не схоже на чуже. Ми не їли ані суху шкоринку хліба, ані намазаний шоколадним маслом хліб. Це не було нестерпною бідністю, але не було й розкішним життям. Ані печаль, ані радість. Ані неволя, ані воля. Стояли десь посередині в штопаних штанях наших двоюрідних братів і жували гумку, привезену тіткою з Румунії. І ту гумку надували.

Однак у цей час ми чекали на одну вельми знакову подію — на літні канікули. Хіба щось змінювалося в календарі, окрім чисел! Перед нами висів той самий міст, з якого ми стрибали в річку. Перед нами протікала та сама річка. Бачили ті самі тини, лежали в тих самих ліжках і бачили ті самі сни. І шум дощу за вікном — виключно той самий. І все ж літні канікули зустрічали з особливим настроєм, бо це було мрією про справжні канікули. Про канікули, наповнені мандрами і пригодами, новинами і здивуваннями. І раділи, бо літні канікули передбачали інші історії, які могли статися, але не сталися б ніколи. З таким дивним вантажем прийшли ми. Інший не зрозуміє цю важкість і цю легкість. Незрозумілу радість. Можливо, й ми до кінця не збагнемо наше дитинство, осяяне літніми канікулами.

Погожої днини на подвір’ї мені стелили рядно, і на ньому я лежачи читав книжку. Швидко набридає порівняння хмари з носом сусіда, знущання над мурашкою на обкладинці. То чути гул літака в небі. Гудіння. Наче відгомін головного болю хмари. Одне лише не збігається: звук чути з одного боку, а літак летить в інший бік. Важко простежити. Вибігають сусіди з ґвалтом: трантальот, трантальот, хоча ясна річ, і вони не бачать. Цей звук мені здається наймістичнішим серед почутих досі звуків. Я незабобонний, інакше сказав би: це натяк на щось незбагненне. Вчора до опівночі сидів на підвіконні і думав про цей звук. Тут ніколи не чув, мабуть, перекривають його інші звуки.

Уперше лягаю спати в озургетському домі на самоті. У тому домі, де виріс і жив до сімнадцяти років. Така тиша, що вві сні чекаю на буревій.

Мами немає вдома. Батька нема взагалі. А може, й батько теж десь в іншому місці. Не знаю.

Пам’ятаю, раніше руками сягав неба. Раніше — сидячи на шиї батька, повертаючись з дитсадка додому. Відтоді руки стали коротші, а небо віддалилось.

Знаєте сцену годівлі курок? Та певно ж знаєте. Треба піднятися о шостій ранку, бо курки вже прокинулись і метушаться. Відчиняєш курник, і якщо не виробив техніку, як з ними поводитися, вони налетять в обличчя. Майстерність полягає і в тому, куди кинути зерно, щоб вони зібралися докупи і ти зміг їх перелічити.

«Чи не вкрали вночі якусь із них ті пройдисвіти?». Пройдисвіти — це або борсук, пацюк, сусідський собака, або навіть сам сусіда.

А як доїти корову, знаєте? Теж маєте знати. Увечері, коли корова повернеться додому, а якщо не повернеться, то ви відшукаєте її і повернете, бабуся або батько беруть відро для молока, і я супроводжую їх до хліва, що зветься ахорі. Там майстерності замало, справа вимагає великої майстерності. По-перше, в хліві темно, і якщо щось біліє, то це молоко. По-друге, треба до вимені так торкатися, щоб корові не було боляче і не відповіла вона за цей біль копитом. Тому я стою назовні. Чую лише шум молока. І якщо на небі місяць, здається, що він дає молоко. Великий, наповнений незбагненною радістю місяць.

Завтра, шостого травня, день народження мого батька. Мені загалом важко сприймати смерть. Тим паче таку. Скільки не писав би і не аналізував, все одно, забуваю. Це звичайне явище, апробоване, людське. І про її, маю на увазі смерть, існування і не існування померлого яскраво і шокуюче свідчать побутові історії. Ось і тепер: щойно я підріс, він не купував собі новий одяг, казав, що носитиме мій старий. Це буде приємніше. Перед від’їздом до Іспанії, складаючи одяг, я інстинктивно відклав штани і сорочки, і тоді я побачив смерть і її цинічну посмішку. Такі нагадування — найжорстокіші й найдошкульніші. Найдошкульніші і непереможні.

Це було два роки тому. Уночі ми з батьком піднялися до літнього дому в Суребі. Повечеряли. Потім сіли і з балкона дослухалися до дзюркотіння річки. Світлячків не бачили. Вдивлялися в темряву і не знаходили. «Мабуть, переселилися в інші краї, сказав батько». — «Куди?» — запитав я. Батько не знав. А тепер знає. Колись і я знатиму. І ти знатимеш. Світлячки то тут живуть, то там.

Тепер я сам в озургетському домі, мати повертається сьогодні. Я захопився було чимось і геть забув, що треба випустити курей. Про це нагадав крик півня, і я так долетів до курника, ніби запізнювався на останній рейс літака чи на якісь важливі перемовини. Мої брати і сестри, цей, а до нього і чимало інших прикладів, ще більше зміцнили мою віру, що будь-яка радість, страх чи подібні речі — умовні, їхні масштаби не зміняються, зміняються лише контексти.

Людина переймається болем тих місцевостей, де сама перебуває: чи то у в’язниці, чи в тропічних джунглях, чи іде вона через натанебські лани до моря, чи мчить кабріолетом уздовж каліфорнійського узбережжя. Тому в потойбічному житті ми, мабуть, чекаємо на більшу радість чи ще більше страждання, бо на землі їхні межі окреслені.

Добридень, тату! Ти був надзвичайно скромним і працелюбним з-поміж усіх людей, яких я знав. Любив самотність. Тому гадаю, що там лежати тобі важко. Бо навколо багато людей. Твоє місце не там. Настало літо, і в ліщиннику трава дивується, що тебе нема. Й сам дивуюся, як ти, такий хворий, зміг зібрати і привезти стільки ліщини, яку й досі не продано. І якщо я її навіть і продам, то що робити з тими шаленими грошима, з найбільшими і найважчими грошима у світі! Мабуть, пам’ятаєш, як ти вечорами розповідав мені свої сновидіння й виводив мене на цвинтар власних нездійснених мрій. Ти хотів побачити Всесвіт, але вистачило двох автобусів, щоб провести тебе до межі. Тому віднині, куди не піду, візьму твою маленьку світлинку, і через неї дам тобі подивитися на інші села і міста. Хіба я не знаю напам’ять ті фрази, що мені скажуть: «який сенс обманювати себе, він все одно нічого не побачить, нічого не відчує, бо все, що має форму, рано чи пізно розвалиться і зникне». Знаю, та мені здається, що життя — то більше відчуття, ніж знання. І оскільки Всесвіт — це наше уявлення про нього, все буде так, як ми уявимо. Тому ти живий. Піднімайся і крокуй зі мною новими шляхами, Тату!