Хатина дядька Тома

Розділ XXXIV Історія квартеронки

Настала ніч. Стогнучи й спливаючи кров’ю, Том лежав у старій занедбаній коморі серед поламаного реманенту, куп негодящої бавовни та іншого мотлоху.

Ніч була вогка й душна, і в густому повітрі роїлися хмари москітів, ще дужче роз’ятрюючи Томові рани, а пекуча жага, що була чи не найстрашнішою мукою, довершувала його нестерпні страждання.

— О боже! Зглянься на мене, дай мені сили все здолати! — у відчаї шепотів він.

Раптом почулася чиясь хода, і в очі йому сяйнуло світло ліхтаря.

— Хто там? Ой, бога ради, дайте хоч ковток води!

То була жінка, яку звали Кассі. Вона поставила на підлогу ліхтар, налила з бутля води і, підвівши Томові голову, дала йому пити. Він пив спрагло, гарячково, спорожняючи кухоль за кухлем.

— Пити — оце все, що тобі треба, — мовила жінка. — Мені не первина носити ночами воду таким бідолахам, як ти.

— Дякую, пані, — обізвався Том, угамувавши спрагу.

— Не називай мене пані! Я така сама жалюгідна невільниця, як і ти. Та де — ще й нікчемніша за тебе! — гірко сказала жінка. — А тепер, — додала вона, притягнувши від дверей невеликий солом’яник і постеливши на ньому змочену холодною водою тонку ряднину, — спробуй, сердего, пересунутись сюди.

Весь у ранах та синцях, Том на превелику силу зрушив з місця. Та коли нарешті ліг на солом’яник, йому одразу полегшало від холоднуватої вологи, що діткнулась його зраненого тіла.

Тим часом жінка, що віддавна звикла допомагати жертвам таких-от звірячих розправ і знала чимало засобів полегшувати їхні страждання, заходилася прикладати щось до Томових ран, і незабаром біль трохи вщух. — Ну от, — сказала вона, підмощуючи йому під голову замість подушки оберемок бракованої бавовни, — це й усе, що я можу для тебе зробити.

Том подякував їй. Жінка сіла на підлогу і, обхопивши руками коліна, втупила перед себе тужний, похмурий погляд. Чіпець її зсунувся назад, і з-під нього облямувавши загадкове скорботне обличчя, вибилися хвилясті й довгі чорні коси.

— Усе даремно, мій бідний друже, нарешті обізвалась вона. — Всі твої поривання марні. Ти тримався хоробро, і правда була за тобою, але все це ні до чого. Отож і не думай боротись. Ти в лабетах диявола, він сильніший за тебе, і ти мусиш скоритися.

Скоритися! Чи не те саме нашіптували йому щойно людська слабість і пекучий біль? Том здригнувся. Ця похмура жінка з нестямними очима й сумовитим голосом раптом здалась йому втіленням спокуси, якій він так запекло опирався.

— О боже, боже! — простогнав він. — Як я мозку скоритися.

— Марно волати до бога — він нічого не чує — спокійно мовила жінка. — Здається мені, що його ї немає, того бога, а коли навіть є, то він проти нас. Усе проти нас — і небо, й земля.

Почувши її лихі безбожницькі слова, Том заплющив очі й аж здригнувся з жаху.

— Ти ж іще нічого тут не знаєш, — сказала жінка, — а я знаю. Цілих п’ять років прожила я під владою цього чоловіка і ненавиджу його, як самого диявола! Щоб ти знав, це глуха, далека плантація, і на десять миль навколо нема жодної іншої — лиш самі мочарі. Тут нема ні жадної білої людини, що посвідчила б у суді, якщо тебе спалять живцем чи кинуть в окріп, покремсаються на шматки, чи віддадуть на поталу собакам, повісять чи засічуть до смерті. Тут нема ні бога, ні закону, нема нікого, хто зробив би тобі чи будь-кому з нас хоч крихту добра. А цей чоловік! Немає в світі такої мерзоти, якої він не здатен вчинити! Коли б я розповіла, що я тут бачила і що знаю, то, мабуть, у багатьох би волосся дибом стало і жижки затрусились. І опиратися марно! Чи ж я сама хотіла жити з ним? Адже я була добропристойна і делікатна. А він?.. О небо, хто він такий? І все ж я прожила з ним п’ять років і проклинала кожну мить цього життя, день і ніч проклинала! А тепер він привіз собі нову, молоденьку — п’ятнадцятилітню дівчину. Вона каже, що її виховували побожною та благочестивою. Добра господиня навчила її читати біблію, і вона привезла цю біблію сюди… Ет, нехай їй абищо!

І жінка засміялася гірким нестямним сміхом, що моторошною луною розлігся по старій, напівзруйнованій коморі.

Том згорнув руки. Кругом була пітьма й страхіття.

Жінка суворо провадила далі:

— А оті жалюгідні низькі тварі, з якими ти працюєш, — чи варті вони того, щоб ти страждав за них? Та кожен з них зречеться тебе при першій же нагоді! Вони всі підлі й жорстокі один до одного, і ні до чого тобі терпіти муки, щоб урятувати їх від побою.

— Нещасні створіння! — сказав Том. — А що зробило їх жорстокими? І якщо я скорюся, то теж помалу звикну до цього й стану зрештою такий самий, як вони! Ні, ні, пані! Я втратив усе — жінку й дітей, рідний дім і доброго хазяїна, що відпустив би мене на волю, коли б йому судилося прожити ще хоч один тиждень. Усе втратив я на цьому світі… І все ж я не можу стати лихим та бездушним!

— Ой, годі вже, — мовила Кассі. — Не від тебе першого таке чую. А одначе всіх, хто це казав, кінець кінцем зломили й потоптали. Онде й Емелін намагається опиратись, і ти теж… А що це дасть? Ти мусиш скоритися, а ні — то тебе поволі замордують.

— Ну що ж, тоді краще померти! — сказав Том. — Хоч би як повільно вони мене вбивали, а колись я однаково помру, і тоді вже вони нічого мені не заподіють. То нехай буде так!..

Жінка сиділа мовчки, втупивши свої чорні очі в підлогу.

— А може, його правда, — прошепотіла вона сама до себе. — Адже тим, що скорилися, не залишається жодної надії, жоднісінької! Ми живем серед мерзоти й так звикаємо до ненависті інших, що починаємо ненавидіти самих себе! Тоді ми жадаємо смерті, але нам бракує духу вкоротити собі віку. І надії нема. нема, нема!.. А ота дівчина… їй стільки ж років, як було мені… Ось ти бачиш мене тепер, — швидко заговорила вона до Тома, — бачиш, якою я стала. А я ж виросла в розкошах. Найперші мої спогади — як я зовсім маленькою дівчинкою бавилась у пишній вітальні. Мене завжди одягали, як лялечку, і всі, хто мене бачив, аж умлівали наді мною. Вікна вітальні виходили в сад, і в тому саду під апельсиновими деревами я гралася в хованки зі своїми братами й сестрами. Потім мене віддали до монастирської школи, там я вчилася музики, французької мови, рукоділля і ще багато чого А в чотирнадцять років я поїхала на похорон батька Він помер раптово, і коли взялися до його справ, то побачили всього, що він мав, навряд чи вистачить на сплату боргів. Кредитори переписали майно і залічили, туди й мене, бо мати моя була рабиня. Батько все збирався виправити на мене визвільний лист, але так і не встиг, отож мене й оцінили. Я змалечку знала, хто я така, одначе ніколи про це не замислювалась. Та й де було подумати, що цей здоровий і дужий чоловік отак раптом помре! Ще за чотири години до смерті батько почував себе зовсім добре — він став однією з перших жертв холери, що спалахнула тоді в Новому Орлеані.

Наступного дня після похорону його дружина забрала своїх дітей і повернулася до батьків. Я відчувала, що зі мною повелися якось недобре, але до пуття нічого не розуміла. Там був один молодий адвокат, якого лишили залагоджувати справи. Він щодня бував у домі й розмовляв зі мною дуже чемно. Одного разу він привів із собою незнайомого молодика — такого красеня я ще зроду не бачила. Ніколи не забуду того вечора. Ми з ним гуляли в саду. Я почувала себе самотньою і нещасною, а він був такий добрий, такий лагідний до мене! Казав, що бачив мене ще перед тим, як А поїхала до школи, що давно мене кохає і хоче бути моїм другом і захисником. Одне слово, хоч він і не сказав тоді, що заплатив за мене дві тисячі доларів і що я вже належу йому, я радо звірилася на нього, бо покохала його. Покохала!. — повторила вона й на мить спинилася. — О, як я кохала його! І тепер кохаю, і кохатиму довіку! Він був такий вродливий, такий великодушний і благородний! Він оселив мене в прекрасному будинку, я мала слуг, коней, карети, меблі, вбрання. Він купував мені все, що можна купити за гроші, але мені було до того байдуже — мені потрібен був тільки він. Я любила його над усе на світі і, навіть якби хотіла, ні в чому не могла б йому суперечити.

Лиш одного я бажала — щоб він одружився зі мною. Я думала, що коли він справді кохає мене так, як каже, і має за дружину, то й сам захоче взяти зі мною шлюб і дати мені волю. Та він переконав мене, що це неможливо, що коли ми будемо вірні одне одному, то воно вже наче шлюб перед богом. І справді — хіба не була я дружиною цьому чоловікові? Хіба не була я йому вірна? Цілих сім років я ловила кожен його погляд і порух, тільки на те й жила, щоб давати йому втіху. А коли він хворів на жовту пропасницю, я три тижні не відходила від нього ні вдень ні вночі — давала ліки, робила все, що було треба. Потім він називав мене своїм добрим ангелом і казав, що я врятувала йому життя.

Ми мали двоє гарних діточок. Перший народився хлопчик, і ми назвали його Генрі. Він був викапаний батько — такі самі прекрасні очі, високе чоло, буйні кучері, — та й вдачу мав батькову, і розум його. А маленька Еліза, казав батько, була схожа на мене. Він часто називав мене найпершою красунею в Луїзіані й дуже пишався мною та дітьми. Він любив, щоб я чепурила дітей, а тоді катався з нами по місту у відкритій колясці й дуже тішився, коли бачив захоплені погляди перехожих. Та й мені вуха протуркав, переказуючи всі ті похвальні слова, які чув про нас від інших.

Які то були щасливі дні! Мені здавалося, немає в світі людини, щасливішої за мене. Але потім прийшла біда. До Нового Орлеана приїхав його двоюрідний брат, якого він вважав за найпершого друга й ставив над усе. А я, тільки-но його побачила, сама не знаю чому вжахнулася. Як наперед угадала, що він принесе нам горе. Тепер вечора миенрі йшов із дому разом з ним і часто вертався десь аж серед ночі. Я не сміла сказати ані слова, бо Генрі був дуже гарячкуватий, і я його боялася. Той брат водив його по картярнях, а Генрі з його вдачею як один раз туди потрапив, то вороття вже не було. Потім той познайомив його з якоюсь іншою жінкою, і я скоро відчула, що він мене розлюбив. Він нічого не казав, але я все бачила, все розуміла — що далі, то більше. Серце моє краялося мукою, але дорікнути йому хоч словом я не могла. І тоді той негідник запропонував Генрі продати йому мене з дітьми, щоб сплатити картярські борги, які стояли на заваді його одруженню. І він продав нас.

Одного дня він сказав мені, що має поїхати в справах тижнів на два чи три. Говорив він лагідніше, ніж звичайно, обіцяв повернутися, та мене було важко обдурити — я знала, що настала страшна година. Я вся неначе скам’яніла, не могла ані слова мовити, ані сльози зронити. Він поцілував мене, пообціловував дітей і вийшов. Я бачила, як він сів на коня, й проводжала його поглядом, аж поки він зник з очей, а тоді впала непритомна.

А потім прийшов той, триклятий негідник! Прийшов забрати свою власність. Він сказав, що купив мене та дітей, і показав папери. Я прокляла його й відповіла, що краще помру, ніж житиму з ним.

«Воля твоя, — сказав він, — але якщо ти не прийдеш до розуму, я продам обох дітей, і ти їх ніколи більше не побачиш».

Він розповів, що давно вже надумав здобути мене, від першого ж дня, як мене побачив, і навмисне заплутав Генрі в боргах, щоб той погодився мене продати. І з іншою жінкою звів його навмисне, отож, мовляв, тепер свого він не зречеться, хоч би як я опиралась і плакала.

« І я скорилася, бо руки в мене були зв’язані. Він мав владу над моїми дітьми, і щоразу, коли я пробувала йому хоч у чомусь суперечити, він погрожував, що продасть їх. Тож я й мусила догоджати йому як тільки він хотів.

О, що то було за життя! Жити з розбитим серцем, день у день терпіти гірку муку, на яку обернулося твоє потоптане кохання, коритися ненависній людині й тілом і душею. Колись я залюбки читала вголос для Генрі, грала з ним, танцювала вальс, співала йому. А все, що я мусила робити для цього чоловіка, було важким тягарем, проте відмовити йому хоч у чім-небудь я боялася.

З дітьми моїми він поводився владно й суворо. Еліза була тиха, боязка дівчинка, але Генрі мав сміливу і запальну батькову вдачу й ні перед ким не схиляв голови. Господар щоразу вишукував якийсь привід, щоб насваритися на нього, і я не знала ні хвилини спокою. Я умовляла хлопчика бути шанобливим, намагалася тримати його далі від господаревих очей, бо діти важили для мене більше за життя. Та все надаремне. Він продав обох дітей. Одного разу він узяв мене в поїздку, а коли я повернулася, дітей ніде не було! Він признався мені, Що продав їх і показав уторговані за них гроші.

Тут я зовсім знавісніла з горя. Я зчинила страшенний лемент, проклинала бога й людей, так що він навіть злякався. Але від свого не відступивсь. Він сказав, що тепер, коли дітей продано, тільки від нього залежить, чи побачу я їх знов, і якщо я не схаменуся, їм від того буде лиш гірше. Гай-гай, з жінкою можна вчинити що завгодно — досить тільки забрати владу над її дітьми! Він змусив мене скоритися, приборкав мене, ще й потішив надією, що, може, викупить їх назад. Отак це тяглося тиждень чи два. Якось я пішла прогулятися й дорогою минала в’язницю. Біля воріт я помітила юрбу людей і почула дитячий голос… І раптом бачу: мій хлопчик, випручавшись із рук якихось чоловіків, з криком біжить до мене й хапається за мою сукню Ті кидаються слідом за ним, жахливо лаються, і один з них — я ніколи не забуду його обличчя! — вигукує: «Ось я покажу тобі, як тікати! Ану ходімо до катівні! Там тебе так провчать, що повік не забудеш!»

Я молила їх, благала, та вони лише сміялися. Нещасний хлопчик, голосно плачучи, вчепився за мене, зазирав мені у вічі, аж поки вони відірвали його разом з подолом моєї сукні. Вони потягли його геть, а він усе кричав: «Мамо! Мамо! Мамо!..»

Там стояв один чоловік, якому начебто було жаль мене. Я попросила його втрутитися, обіцяла віддати йому всі гроші, які мала при собі. Та він похитав головою і відповів, що хлопчик, як каже його хазяїн, дуже зухвалий і неслухняний, отож його треба вгамувати раз і назавжди.

Я повернулася й побігла геть, і всю дорогу мені вчувався крик мого хлопчика. Засапана, примчала додому й побачила там Батлера. Я розказала йому все, як було, і стала благати, щоб він пішов та вирятував мого сина. Але він тільки засміявся у відповідь, а тоді сказав, що хлопчисько дістане по заслузі, бо з нього давно треба вибити гонор, і що цього й слід було сподіватися.

Тут у мене враз наче розум потьмарився. Я нічого не тямила з люті. Пам’ятаю тільки, як побачила на столі гострий мисливський ніж, пам’ятаю, як схопила його й кинулася на того негідника!.. А потім усе кругом огорнула темрява, і я не знаю, що було далі… що було зі мною багато днів…

Отямилась я в гарній чепурній кімнаті, але не в своїй. Мене доглядала якась стара негритянка, приходив лікар, і всі дуже піклувалися мною. Трохи згодом я дізналася, що Батлер десь поїхав, а мене залишив у цьому домі на продаж, — тим-то коло мене так і упадали.

Я не хотіла одужувати й сподівалася, що помру, але всупереч моїй волі гарячка минула, я помалу одужала й зрештою звелася на ноги. Тепер мені щодня загадували пишно вбиратися, і в дім раз у раз приходили покупці. Вони стояли з сигарами в зубах, розглядали мене, про щось питали, обговорювали ціну.

Та я була така мовчазна й похмура, що ніхто не хотів мене купувати. Мої доглядачі навіть пристрашили мене побоєм, якщо я не перестану супитись і не постараюся бути люб’язніша.

Нарешті одного дня прийшов чоловік, на ім’я Стюарт. Він начебто відчув до мене жаль, бо зрозумів, що серце мені крає якесь страшне горе, потім став учащати в той дім, балакав зі мною на самоті й помалу умовив розповісти йому про все. Кінець кінцем він купив мене й пообіцяв зробити все можливе, щоб знайти і викупити моїх дітей. Він пішов до готелю, де служив мій Генрі, але там йому сказали, що хлопчика продано якомусь плантаторові з Перлової річки, і то була останнє, що я почула про свого сина. Потім Стюарт розшукав мою доньку: вона жила в якоїсь старої жінки. Він пропонував за неї великі гроші, але господиня не схотіла її продати. А Батлер, дізнавшись, що дівчинку хочуть купити для мене, звелів переказати мені, що я ніколи більше її не побачу.

Капітан Стюарт був дуже добрий до мене. Він мав багату плантацію і забрав мене з собою туди. Через рік я народила хлопчика. Ой, моя крихітка! Як я його любила! Він так нагадував мені мого нещасного малого Генрі! Але я вирішила, — так, твердо вирішила, — що більш ніколи не зрощу жодної дитини! Отож, коли маляті минуло два тижні, я взяла його на руки, поцілувала, поплакала над ним, а тоді дала йому опійної настоянки і пригорнула до грудей, аж поки воно заснуло навіки. Як я тужила та плакала за ним! І хто міг подумати, що я дала йому опію навмисне, а не випадково. Та це один з небагатьох моїх вчинків, якими я можу тепер утішатися. І я не шкодую про нього й досі, бо хоч цій моїй дитині не довелося страждати. То що кращого, крім смерті, могла я дати їй, бідолашній?..

А потім спалахнула пошесть холери, і капітан Стюарт помер. Ті, хто хотів жити, помирали, а я… я була на порозі смерті — і вижила! Мене знову продали, і так я переходила з рук до рук, аж доки стала в’янути, братися зморшками, тоді захворіла на пропасницю, а потім мене купив цей негідник і привіз сюди… І от я туті.

Жінка замовкла. Вона розповідала свою історію квапливо, гаряче, то звертаючись до Тома, до ніби розмовляючи сама із собою. І така була палка й несамовита її мова, що Том часом навіть забував про свої болісні рани. Звівшись на лікті, він дивився, як вона збуджено походжає по коморі і як стріпуються за кожним кроком її довгі чорні коси.

— Ось ти кажеш, — обізвалася вона знову, — що є бог і що він усе бачить. Хтозна, може, й так. Сестри в монастирі теж казали, що настане день страшного суду, коли все випливе на світ. Ото було б відомщення нашим кривдникам! Вони ж мають за ніщо і наші муки, і муки наших дітей! Для них воно все дрібниця. А я ходила вулицями, і душу мені пік такий страшний біль, що його, мабуть, вистачило б, щоб спопелити ціле місто! Я бажала, щоб на мене падали стіни будинків, щоб ті вулиці провалювалися в мене під ногами. Так, так! І в день страшного суду я стану перед богом і свідчитиму проти тих, що занапастили мене й моїх дітей, понівечили наші душі й тіла!

Замолоду я вважала себе побожною і ревно молилася. А тепер душа моя пропаща, нею заволоділи демони зла. Вони не дають мені спокою ні вдень ні вночі, підбурюють на лихе діло… І я таки вчиню його, скоро вже, скоро! — мовила вона, стиснувши кулаки, і її похмурі чорні очі спалахнули безумним огнем. — Я спроваджу цього негідника туди, де на нього давно вже чекають, у самісіньке пекло! І скоро, в одну з найближчих ночей!

У занедбаній коморі пролунав її довгий безтямний сміх. Та одразу ж після того вона повалилася додолу, і все її тіло струснули конвульсивні ридання.

Однак за якусь хвилю цей істеричний напад минув. Вона поволі підвелась.

— Чим я можу, ще допомогти тобі, бідолахо? — уже спокійно запитала вона, підступивши до Тома. — Води дати?

У голосі її бриніли лагідні, співчутливі нотки, особливо дивні після того недавнього дикого спалаху. Том попив води й жалісливо зазирнув їй у вічі.

— О пані, якби ви звернулися до того, хто здатен відживити вашу душу!

— До кого ж це? Де він і хто він?

— Бог.

— Дівчинкою я бачила його образ над вівтарем, — промовила Кассі, замислено втупивши перед себе похмурі очі. — Але тут його нема! Тут нема нічого, крім зла та безмірного, нескінченного розпачу! Ой леле!..

Вона приклала руку до грудей і болісно зітхнула, неначе завдаючи собі на плечі важкий тягар.

Том звів на неї очі й хотів сказати щось іще, та вона рішучим жестом спинила його.

— Не треба, бідолахо, помовч. Спробуй заснути, якщо зможеш.

І, присунувши до нього бутель з водою та поправивши йому постіль, Кассі пішла з комори.