Хатина дядька Тома

Розділ XXXVIII Перемога

Хіба мало хто з нас, почуваючи втому від життя, думає часом про те, що вмерти було б куди легше, ніж жити далі?

Коли подвижника приречено хоч на які страшні тортури, йому додає чимало сили та снаги вже сама жорстокість присуду. Граничне збудження, запал, надпорив — ось що допомагає людині знести найтяжчі муки й тим здобути собі вічну славу.

Та житидень у день під гірким, нестерпним, осоружним гнітом рабства, коли все єство пригноблене й уярмлене, коли всі почуття поступово глухнуть, пригнічені неволею, а душа щодня, щогодини помалу спливає кров’ю, — таке нескінченне виснажливе страдництво є чи не найвищим, щонайсправжнішим випробуванням для людини.

Поки Том стояв вічнавіч із своїм напасником, слухав його погрози й думкою готувався до смерті, серце його билося сміливо, і він був певен, що знесе й тортури, й вогонь, знесе будь-що. Та коли Легрі пішов і те збудження вляглося, він знову відчув біль у побитому, знеможеному тілі, до нього повернулася свідомість його жалюгідного, вкрай гіркого й безнадійного становища, і цілий день він лежав з тим важким тягарем на серці.

Томові рани ще й трохи не загоїлись, як Легрі зажадав, щоб він виходив у поле нарівні з іншими, і для нього знову потяглися довгі дні тяжкої виснажливої праці, сповнені до того ж несправедливих образ та принижень, які тільки міг вигадати лихий, жорстокий господар. Ті з нас, кому траплялося терпіти сильний біль, хоч це й куди легше за наших обставин, напевне, знають, як він розладнує нерви. Тома вже не дивувало те, що його товариші завжди такі вовкуваті. Та він і сам відчував, як його звична спокійна лагідність дедалі поступається місцем тій похмурій дражливості. Приїхавши сюди, він тішив себе надією, що зможе на дозвіллі читати свою біблію, але дозвілля тут ніколи не бувало. В гарячу пору Легрі не соромився виганяти всіх своїх робітників у поле навіть і в неділю. Та й чого було соромитись?

Адже це давало йому змогу зібрати більше бавовни, а отже, й виграти заклад. А коли б декілька невільників і сконали від перевтоми, він купив би нових, здоровіших та дужчих.

Спершу Том ще вигадував якусь часинку, щоб почитати ввечері біля вогнища, та після вчиненої над ним жорстокої розправи він повертався з поля такий знесилений, що в голові у нього паморочилось, очі не бачили світу, і він одразу валився на долівку поряд з іншими змученими невільниками.

Минав час, і віра та впевненість, що завжди додавали Томові духу, зрештою похитнулися й змінилися болісними сумнівами та чорною безнадією. Він ніяк не міг збагнути однієї страхітливої речі: день у день перед його очима занепадали й гинули людські душі, перемагала кривда — а бог мовчав. Довгі тижні й місяці в зболілій душі Тома точилася глуха боротьба. Він думав про лист, який міс Офелія написала його друзям у Кентуккі, і ревно молився, благаючи порятунку. День за днем він чекав, що от-от приїде хто-небудь і викупить його; та ніхто не приїздив, і його знов обсідали гіркі сумніви: даремно волати до бога, бог не чує його. Час від часу він зустрічав Кассі, а іноді, коли його кликали до панського будинку, мигцем бачив змарнілу Емелін; проте розмовляти з ними йому майже не випадало, та й не мав він тепер часу на розмови.

Одного вечора він сидів у знемозі та відчаї біля пригаслого вогнища, дожидаючи, поки спечеться його грубий корж. Підкинувши на жар хмизу й роздмухавши вогонь, він витяг з кишені свою пошарпану біблію і розгорнув її. Там були позначені місця, що віддавна хвилювали й надихали його. Але чи слова ті втратили свою силу, чи стомлені очі й зболіла душа не знаходили тепер у них розради? І Том, тяжко зітхнувши, поклав книжку ндзад до кишені. Із задуми його вивів хриплий регіт. Він звів очі й побачив Легрі, що стояв проти нього.

— Ну що, приятелю, — мовив Легрі, — я бачу, твоя віра не дуже тебе рятує? Я так і знав, що кінець-кінцем утовкмачу це в твою дурну голову!

Цей грубий посміх дошкулив Томові дужче, ніж голод, холод і злидні. Та він промовчав.

— Ти йолоп! — вів далі Легрі. — Я купив тебе з добрими намірами. Ти міг би жити куди краще від Сембо чи Квімбо, не гнути горба, а замість того, щоб день через день бути битим, був би сам собі пан і бив інших, А вряди-годи ще й зігрівався б доброю чарчиною. Тож подумай, чи не краще тобі схаменутися? Кидай-но в огонь отой свій мотлох і приставай до моєї віри!

— Боронь мене боже! — палко озвався Том.

— Ти ж бачиш, твій бог і не думає тобі допомагати. Якби він був, то не віддав би тебе на поталу мені! Вся твоя релігія — паскудна брехня. Хто-хто, а я це знаю. Отож держися краще мене, бо я щось таки важу й маю якусь владу!

— Ні, пане, — відказав Том. — Я держатимуся своєї віри. Хоч помагає мені бог, хоч ні, а я її нізащо не зречуся!

— Ну й дурень! — крикнув Легрі й презирливо плюнув на Тома, а тоді вдарив його ногою. — Постривай, я ще не так тебе скручу, а все одно приборкаю, ось побачиш!

І Легрі пішов геть.

Коли людині вже незмога терпіти страшний тягар, що гнітить її душу, вона останнім несамовитим зусиллям усього свого єства скидає з себе той тягар, і тоді безмірний розпач поступається місцем припливу радості та відваги. Так сталось і з Томом…

Зміна була така очевидна, що її помітили всі. До Тома враз повернулася колишня жвавість та бадьорість, і душу його огорнув тихий спокій, якого не могли похитнути знущання й приниження.

— Який це біс зайшов у Тома? — спитав Легрі у Сембо. — То був наче дохлий, а тепер он який жвавий став!

— Не знаю, пане. Може, збирається чкурнути?

— Хотів би я подивитися! — мовив Легрі, хижо вискаливши зуби. — А ти, Сембо?

— Аякже! Го-го! — догідливо засміявся той чорний лакиза. — Ото була б сміхота! Побачити б, як він буде грузнути в болоті й дертися крізь хащі! А собаки за ним!.. Пригадую, я мало не луснув зо сміху, коли ми ловили Моллі. Думав уже, не встигну й відігнати собак, як вони її геть пошматують. На ній іще й досі рубці видно!

— Та, мабуть, і до гробу залишаться, — мовив Легрі. — Але гляди мені, Сембо, добре пильнуй! Якщо цей клятий негр спробує тікати, хапай його за ноги!

— Хай пан за мене не турбується! — відказав Сембо. — Від мене далеко не втече! Го-го-го!…

Однієї ночі, коли всі в Томовій халупі вже поснули, він раптом прокинувся і побачив у прорізі між колодами, що правив за вікно, обличчя Кассі. Вона мовчки дала йому знак вийти надвір.

Том вийшов. Була друга година ночі. Тиху околицю осявав місяць. Його бліді промені впали на обличчя Кассі, і Том помітив, що очі її дико блищать і в них немає звичайного застиглого розпачу.

— Іди сюди, Томе, — мовила вона, кладучи йому на зап’ясток свою маленьку руку й тягнучи його за собою з такою силою, наче та рука була сталева. — Іди сюди, я маю щось тобі сказати.

— Що таке, міс Кассі? — занепокоєно спитав Том.

— Томе, ти хочеш бути вільний?

— Дасть бог, колись я стану вільний, пані, — відказав Том.

— Та ні, ти можеш стати вільний сьогодні! — з несподіваним запалом мовила Кассі. — Ходім!

Том вагався.

— Ходім! — мовила вона знову. — Іди зі мною! Він спить… міцно спить. Я підсипала йому в горілку снотворного зілля. Шкода, що не мала більше, бо тоді обійшлася б без тебе. Ходімо ж! Задні двері незамкнені, там є сокира, я поклала… Його кімната теж відчинена, я покажу тобі дорогу. Я б і сама все зробила, та в мене руки надто слабкі… Ходімо ж!

— Нізащо в світі, пані! — рішуче відказав Том, спиняючись і намагаючись удержати її, хоч вона й поривалася вперед.

— Але ж подумай про всіх цих нещасних! — сказала Кассі. — Ми могли б визволити їх, податися десь на мочарі, знайти там сухе місце й жити собі. Я чула, що таке вже не раз було. Хоч би як жити, а все ж краще, ніж тут.

— Ні! — твердо сказав Том. — Ні! Зло ніколи не породить добра. Та я краще відрубаю собі руку!

— Тоді я сама, — шарпнулася Кассі.

— О міс Кассі! — вигукнув Том, швидко заступаючи їй дорогу. — Бога ради, не занапащайте своєї душі! Нічого, крім лиха, з цього не буде. Ми повинні терпіти й чекати свого часу.

— Чекати! — мовила Кассі. — А хіба я не чекала? Чекала; аж поки в мене геть зболіло серце й скаламутився розум! Скільки горя він мені заподіяв! А чи не точить він кров з тебе самого?.. Ні, всі ті загублені душі волають про помсту! Настала його черга, і я таки випущу з нього кров!

— Ні, ні, ні! — вигукнув Том, хапаючи її за руки, аж посудомлені з люті. — Ні, бідна заблудла душе, ти не вчиниш цього! Молися богові, щоб він дав тобі силу перемогти себе!..

— Чи не казала я тобі, що мене переслідують демони зла? Не можу я молитися, Томе! Хотіла б, та не можу. Відтоді як продали моїх дітей, я ніколи більше не молилася. Я не можу молитися, можу тільки ненавидіти й проклинати!..

Кассі замовкла. З її понурених очей падали великі, важкі сльози.

Том якусь хвилю мовчки дивився на неї, тоді нерішуче сказав:

— Міс Кассі… Якби вам утекти звідси… якби таке можливе… то я радив би вам з Емелін спробувати…Тільки, звісно, так, щоб не пролити крові.

— А ти не підеш з нами, Томе?

— Ні, — відказав Том. — Був час, коли і я пішов би, але тепер залишуся серед цих нещасних і нестиму свій хрест до кінця. Ви — інша річ, вам усе це над силу, тож тікайте, якщо є змога.

— Я не знаю, куди звідси можна втекти, крім домовини, — сказала Кассі. — Кожна тварина, кожен птах знаходить собі якийсь притулок, навіть змії та крокодили грають свої лігва, тільки для нас ніде нема місця. І в найтемніших болотяних хащах нас винюхають і знайдуть їхні собаки. Всі і все проти нас, навіть тварини. То куди ж нам тікати?

Том мовчав.

Кассі не раз уже годинами обмірковувала всілякі плани втечі й один по одному відкидала їх як безнадійні чи нездійсненні. Та в цю мить у голові її сяйнув новий задум, такий простий і певний, що в ній ураз прокинулась надія.

— Томе, я спробую! — раптом мовила вона.

— Помагай вам боже! — сказав Том.