Хліб по воді

Розділ перший

Він лежав у чужому ліжку. Довкола – глухий гомін. Якась біла імла. Прилади, пристрої. Далекий гуркіт морських хвиль, що розбиваються об берег. А може, то його кров б'є, пульсуючи, у стінки судин? Він плив у безвість. Очей не розплющити – повіки обважніли. У променях весняного сонця йшов чоловік. Цього чоловіка він начебто вже десь бачив. Аж врешті збагнув: то він сам…

Аллен Стренд ступив у духмяну зелену тишу Центрального парку. Гуркіт П'ятої авеню стих позаду. Трохи завеликий костюм теліпався на ньому. Аллен ішов поволі, як любив пройтись, коли кінчався робочий тиждень. У будень він ходив підстрибом; його висока худа постать, вивершена довгастою вузькою головою, і гострий, наче бушприт корабля, ніс, здавалося, розтинали зустрічний океанський вітер. Пасмо вже посивілого волосся здіймалося й опускалося за кожним кроком, немов морська хвиля. Якось Елінор, його дочка, випадково зустрівши Аллена на вулиці, сказала, що коли він пливе отак серед людського потоку, то здається, ніби за ним, як ото за кораблем, ось-ось запіниться вода.

Згадка про те, що ввечері він побачить Елінор, потішила Аллена. Дівчина метка на око й гостра на язик, і її дотепи не завжди милосердні, але своєю присутністю вона щоразу надавала неабиякого пожвавлення сімейній вечері. Завдяки Елінор він з великим нетерпінням чекав цієї події, що без неї була б звичайним щотижневим ритуалом.

Ранок цього дня видався похмурий, вітряний, і Алленові спало на думку, що пополудні непогано було б сісти в автобус, поїхати до Музею сучасного мистецтва, куди він мав абонемент, – одна з небагатьох його пристрастей, – і до вечері подивитися кіно. Сьогодні там показували «Форт Апачі» – чудову кіноверсію трохи наївного американського міфа покликаного розвіяти в глядача будь-які сумніви щодо героїчного минулого Америки. Він уже дивився цей фільм кілька разів, одначе був прив'язаний до нього, мов дитина, яка вимагає, щоб їй щоразу читали перед сном ту саму казку. Але опівдні вітер ущух, небо вияснилось, і Стренд вирішив замість кіно пройтися кілька миль пішки – від школи, де він учителював, до свого дому. Гуляти він любив.

Пополудні в цю п'ятницю стало по-літньому тепло й сонячно – дарунок травня. Запаморочливо, як у полі, пахла трава, листя на деревах мерехтіло у променях надвечірнього сонця. Аллен ішов умисне повільно: зупинивсь і посміявся з пуделя, який хоробро ганяв голубів, подививсь, як діти грають м'яким м'ячем у бейсбол, помилувався вродливим юнаком і гарненькою дівчиною, що йшли назустріч і, незважаючи на нього, замріяно, по-змовницьки всміхалися одне одному, – обличчя в обох сяяли в передчутті близькості, яку обіцяли їм вихідні.

«Подих травня, – подумав Стренд. – Хвала всевишньому за весну й п'ятницю!» У бога він не дуже вірив, але ця погожа днина пробудила в ньому почуття віри і вдячності.

Стренд був вільний. Контрольну за тиждень – «Наслідки громадянської війни» – він перевірив, а дві інші – «Події на Аппоматтоксі» та «Період реконструкції» – залишив у своєму столі. Протягом двох днів Аллен не відповідав за дітей, яких він учив і яким ставив оцінки. Тепер вони розважаються на спортивних майданчиках, набувають десь на горищах досвіду в сексі або, забившись у глухі коридори, курять марихуану чи наповнюють шприци героїном, купленим, як кажуть, у товстуна в бейсбольній шапочці, що завжди стовбичить на розі біля школи. Маючи вільні руки, Стренд нахилився, підібрав невеличкий обшліфований камінчик – цього свідка льодовикового періоду – і трохи потримав його в жмені, відчуваючи на дотик гладеньку, зігріту сонцем поверхню, тверду й округлу.

Вечерятимуть вони сьогодні пізно – аж коли збереться вся родина, – і Аллен звернув з алеї трохи вбік, до тенісних кортів, де сподівався побачити свою найменшу дочку Керолайн. Дівчина була віддана спорту. «Ні марихуани, ні героїну для неї не існує», – самовдоволено подумав він, щиро співчуваючи батькам і матерям, яким поталанило менше. Погожий день схиляв його до самовдоволення і великодушності.

Стренд упізнав Керолайн на корті ще здалеку – по тому, як вона рухалась. Дівчина рвучко, в стрибку, перехоплювала м'яч, а готуючись подавати, майже по-хлопчачому запускала, п'ятірню в коротко підстрижене світле волосся.

Юнак, проти якого грала Керолайн, здавався поруч із нею хлопчиком. Вона була хоч і тендітна, одначе висока як на свій вік, мала повні груди, широкі плечі і довгі, стрункі ноги – вони були майже цілком відкриті під короткими тенісними шортами, і їх – Аллен це помічав – високо оцінювали чоловіки, які проходили повз корт.

«Ні марихуани, ні героїну, – знову подумав Стренд. – А секс? В наш час, коли дівчині сімнадцять років…» Він похитав головою. А що робив він у свої сімнадцять, ба навіть раніше? І скільки років було дівчатам, з якими він це робив? Краще не згадувати. Зрештою, ця частина виховання – справа дружини, і Аллен був певен, що вона тут добре подбала, якщо про таке взагалі можна добре подбати. Сам він належно потурбувався про сина й досі не помічав у ньому ніяких ознак відрази, страху чи нездорового потягу до дівчат.

Хоч хлопець на протилежному боці корту видався Стрендові дуже худеньким, наче захарчованим, одначе по м'ячу він бив сильно, подачі його були різкі й досить майстерні. Стренд почекав, поки Керолайн верховим ударом відіб'є подачу, й вигукнув: «Браво!» Дочка озирнулася, помахала йому ракеткою, потім підбігла до огорожі, за якою він стояв, і поцілувала його в щоку. Обличчя в Керолайн пашіло, волосся змокріло від поту, але Стрендові вона здалася чарівною, хоч її риси від напруги загострились – а надто ніс, що, на жаль, являв собою зменшену копію його носа.

– Привіт, тату! – кинула Керолайн. – Він мене просто вбиває, цей Стіві. Гей, Стіві! – гукнула вона. – Іди-но привітайся з моїм батьком.

– Я не хочу перебивати вам гру, – похопився Стренд.

– Та я хоч дух переведу! – сказала Керолайн. – Це на мою користь.

Стіві підійшов до огорожі, пригладжуючи назад чуба.

– Радий познайомитися, сер, – ввічливо мовив хлопець. – Керолайн розповідала, що ви були її перший учитель у тенісі.

– Вона почала вигравати в мене, вже коли їй було дев'ять років. Тепер я тільки дивлюся, – відказав Стренд.

– У мене вона теж виграє, – сумно всміхнувся Стіві.

– Лише тоді, коли в тебе депресія, – уточнила дівчина.

– Я б не хотів, щоб ти про це говорила, Керолайн! – роздратовано кинув Стіві. – Просто я іноді не можу зосередитись, от і все. Ніяка це не депресія.

– Ну гаразд, – мовила Керолайн, по-дружньому поплескавши хлопця по плечу. – Я ж не хотіла сказати нічого поганого – що ти плачеш, коли програєш, чи щось таке. Я просто пожартувала.

– А я не хочу, щоб люди подумали бозна-що, – не вгавав хлопець.

– Не бери так близько до серця. Або роби це не при людях, – сказала Керолайн. – Він не завжди такий, тату. Просто Стіві не любить, коли дивляться, як він грає.

– О, я розумію! – дипломатично відповів Стренд. – Я й сам такий, що грав би, якби можна, в цілковитій темряві. Гаразд, я піду.

– Дуже радий, що познайомився з вами, сер, – сказав хлопець і рушив на протилежний бік корту, пригладжуючи п'ятірнею чуб.

– Пробач йому, тату, – мовила Керолайн. – У нього було жахливе дитинство.

– Здається, воно не вплинуло на його здібності в тенісі, – зауважив Стренд. – Як і твоє, до речі.

– Ой, тату! – замахнулася на нього ракеткою Керолайн. – Не дражнися!

– До зустрічі вдома! Не дуже затримуйся.

Він подивився ще дві подачі, захоплюючись цими спритними хлопцем та дівчиною, чиї металеві ракетки зблискували в повітрі. Навіть у їхньому віці він не був такий прудкий. «Читав я швидко, – міркував Стренд, рушаючи додому, – а от бігав обережно й повільно. Так мені бог дав». Дарма. Він знайшов чим заміняти швидкість.

Александер, портьє в їхньому будинку, стояв, прихилившись до однієї половинки скляних дверей, і курив сигару. Це був сухорлявий, засмаглий, скупий на усмішку чоловік непевного віку з коротко підстриженим густим сивим чубом. Будинок був зовсім поруч зі славнозвісною Коламбіа-авеню, де не вгавали поліційні сирени, отож не дивно, що портьє тут усміхався не часто.

– Добривечір, Александере! – привітався Стренд.

– Добривечір, містере Стренд, – відповів, не виймаючи з рота сигари, Александер. Він був чи не один з останніх у Нью-Йорку, хто й досі носив військову куртку часів другої світової війни, так ніби для нього війна лише прибрала іншої форми.

– Чудова днина, еге ж? – Стренд любив цього чоловіка й цінував його за те, що він примудрявся утримувати в належному стані їхній будинок, збудований ще 1910 року.

– Нормальна, – скупо відказав Александер. – Нарешті трохи потепліло після цієї клятої зими. Та не надовго. На завтра обіцяють дощ. – Оптимізм, як і веселість, не був властивий Александерові. – Ваша дружина вдома, – повідомив він. – Хлопець теж. – Портьє любив лад і завжди знав, хто увійшов до його будинку і хто з нього вийшов. Це давало змогу поменшити ймовірність прикрих несподіванок.

– Дякую, – мовив Стренд. Якось на Великдень він подарував Александерові двадцять п'ять доларів і пляшку віскі «Дикий індик». Дружина протестувала проти такої щедрості, та Аллен сказав їй: «Ми йому зобов'язані. Він вартовий, який береже нас від хаосу». Александер тоді подякував Стрендові, але в своєму ставленні до них помітно не змінився.

Коли Стренд відчинив двері квартири, він одразу почув музику двох інструментів – піаніно у вітальні й тихі, сумні, акорди електрогітари. А з кухні долинув смачний запах страви. Він усміхнувся, радий, що його привітав удома цілий букет приємних подразників. Піаніно звучало на уроці, який саме давала Леслі, його дружина. Колись вона мріяла стати справжньою піаністкою і вчилася у Жюяра; грала вона добре, та все ж не так добре, щоб виступати з концертами. Тепер Леслі викладала тричі на тиждень у приватній підготовчій школі неподалік від їхнього дому гру на фортепіано й музикознавство. Це значно поліпшувало сімейний бюджет і давало Керолайн змогу безкоштовно навчатися в тій таки школі. Без цієї допомоги Леслі вони не змогли б утримувати свою багатокімнатну квартиру з просторими, ще минулої доби кімнатами й високими стелями – плата за житло рік у рік зростала.

Акорди гітари, приглушені завбачливо причиненими дверима, долинали з кімнати його сина, Джіммі, що успадкував материн хист, але не її смак, судячи з тих композиторів, яким він надавав перевагу.

Стренд не став заважати ні одному, ні другому з музикантів і пішов до їдальні. Звуки гітари туди не проникали, але піаніно було чути. Спочатку на ньому грав учень, а потім Леслі, чию гру він легко впізнавав. Леслі виконала уривок з етюду Шопена, і з цього Аллен здогадався, хто в неї був на уроці, – телесценарист, що мав до Шопена особливу пристрасть. Психоаналітик сказав йому, ніби гра на піаніно послабить його нервову напругу. «Нервову напругу він собі, може, й послабить, – подумав Стренд, – але за таку гру Шопен би йому не подякував».

Учні в Леслі підібралися дуже різні: один полісмен з добрим слухом і негнучкими пальцями – він сидів за інструментом весь свій вільний час; тринадцятирічна дівчина, чиї батьки вважали свою дочку геніальною, – правда, Леслі не поділяла цієї думки, адвокат, який казав, що він радше грав би на піаніно в борделі, ніж виступав у суді, та ще кілька вчителів музики, які потребували допомоги в підготовці до уроків. Завдяки їм усім Леслі мала у себе вдома живу й цікаву роботу.

Стренд любив музику і, коли мав час, ходив з Леслі в оперу. І хоч іноді він здригався від звуків, які долинали з вітальні та синової спальні, йому подобалося, що у квартирі майже завжди лунає музика. Коли треба було працювати вдома, він сідав за письмовий стіл у великій спальні, де міг читати й писати в цілковитій тиші.

Аллен тихенько наспівував під етюд, що його дружина грала невротичному телесценаристові. Сидячи за старим круглим дубовим столом у їдальні, стіни якої були прикрашені пейзажами, – їх малювала у вільний час дружина, – він почав переглядати «Нью-Йорк таймс». «Страшний суд», – подумав він і взяв яблуко з вази, що стояла посеред столу. Жуючи яблуко, Аллен перебігав очима заголовки в газеті, яку Леслі завжди лишала для нього на столі, – переглянути її вранці він ніколи не встигав. Стренд уже доїдав яблуко, коли звуки піаніно стихли і розсувні двері з вітальні до їдальні розчинилися. Увійшла Леслі в супроводі телесценариста, і Аллен підвівся.

– О, ти уже вдома! – промовила Леслі й поцілувала його в щоку. – А я й не чула, коли ти прийшов.

– Я з насолодою послухав концерт, – сказав Аллен.

– Дружина пахла свіжістю і звабою. її довгі біляві коси, укладені вузлом на голові, тепер розсипалися – Леслі мала звичку рвучко нахилятися, коли грала. «Яка гарна жінка! – подумав Аллен. – Задля такої варто приходити додому». В юності Леслі була його ученицею, і коли він уперше побачив, як вона скромно сиділа в першому ряді на його уроці; то відразу вирішив: це саме та дівчина, з котрою він одружиться. Школи у Нью-Йорку тоді були інші. Дівчата носили сукні, ходили зачесані й не вважали, що мати скромний вигляд – це дикість. Він зачекав, поки Леслі склала випускні іспити, ретельно записав її адресу, прийшов до неї додому і, на превеликий жаль її батька й матері, – вони вважали, що його учителювання нічого, крім довічних злигоднів, дочці не дасть, – одружився з нею. Леслі вже закінчила тоді перший курс у Жюяра. Коли народилася Елінор, батько й мати трохи змінили своє ставлення до нього, але не дуже, Правда, тепер вони жили у Палм-Спрінгсі, і Аллен не читав їхніх листів до Леслі.

– Сподіваюся, наша гра не заважала вам? – спитав телесценарист.

– Зовсім ні, – відповів Стренд. – Мушу вам сказати, ви робите успіхи, містере Кроуелл.

– То ви, мабуть, чули, як грала ваша дружина, – сумно зітхнув Кроуелл. Скидалося на те, що його напруга не дуже спала за цей останній тиждень.

Стренд засміявся:

– Різницю я чую, містере Кроуелл!

– Ще б пак, – кинув телесценарист.

– Ми з містером Кроуеллом прийшли випити чаю, Аллене, – сказала Леслі. – Вип'єш з нами?

– Залюбки.

– Я скоренько, – кинула Леслі. – Чайник уже закипає.

Коли вона виходила на кухню, Стренд замилувався її стрункою постаттю, міцними ногами й ніжним вигином шиї, блакитною спідницею та білою, як у школярки, блузкою. Просто таки дивовижна схожість із їхньою старшою дочкою!

– Надзвичайна жінка! – сказав Кроуелл. – Ангельське терпіння!

– Ви одружений, містере Кроуелл?

– Двічі, – похмуро відповів Кроуелл. Тепер збираюся втретє. Я вже по вуха в аліментах.

Телесценарист мав пухке, страдницьке обличчя, схоже на обчищену підгнилу картоплину. Леслі розповідала Стрендові, що він пише репризи для комедійних інтермедій. Робота ця була жахлива, якщо судити з виразу Кроуеллового обличчя. Він платив на тиждень сорок доларів за два уроки по півгодини, тож хвороба обходилася йому недешево, а надто коли він ще й почав ходити п'ять разів на тиждень до психоаналітика. «Ось він, бюджет сучасного американця! – подумав Стренд. – Комедійні репризи, лікування у психоаналітика, аліменти…»

– Якось ми з вами вип'ємо, – провадив Кроуелл, – і ви розповісте мені, як у наш час чоловік може залишатись одруженим.

– А біс його знає, – весело відповів Стренд. – Щасливий випадок. Лінощі. Консервативна відраза до перемін…

Кажіть, кажіть, – недовірливо кинув Кроуелл, посмикуючи пальці на своїх пухкеньких руках. Потім глянув на газету, що лежала розгорнена на столі. – І ви здатні присилувати себе читати газету?! – здивувався він.

– Маю таку дурну звичку, – відказав Стренд.

– А мені від них хочеться на стіну дертись,

– Сидіть, сидіть, – мовила Леслі, входячи з кухні із чайним посудом та печивом на таці.

Вона налила чоловікам чаю – рука впевнена, на обличчі привітна усмішка гостинної господині – й подала печиво. Кроуелл сумно похитав головою.

– Я на дієті, – зітхнув він. – Холестерин, тиск… Усе разом!

Стренд узяв цілу пригорщу печива. Пив він небагато й зовсім не курив, зате любив поласувати солодким. Відколи йому минуло двадцять, він не набрав жодного фунта ваги. Кроуелл похмуро дивився на рештки печива у Стренда на блюдечку. Він попросив до чаю молока, та коли Леслі сказала, що молока нема, випив чай без нічого, навіть без цукру.

Леслі, пораючись за столом, спитала Кроуелла, чи не хотів би він відкласти на якийсь час Шопена й узятися до Моцарта, але телесценарист відмовився, – як на його смак, Моцарт, мовляв, надто самовпевнений.

– Він трагічно кінчив, – нагадала Леслі. – Зовсім молодим.

– Трагічно чи не трагічно, – промовив Кроуелл, – а він завжди знав, куди йде. Шопен принаймні був меланхолійний.

Леслі зітхнула.

– Воля ваша, містере Кроуелл, – сказала вона. – У вівторок перейдемо до вальсу Мібемоль мажор.

– У голові я чую, як воно має звучати, – поскаржився Кроуелл. – А проте нічого не виходить.

– Треба більше вправлятися, – тактовно сказала Леслі. Її низький, мелодійний голос прозвучав як м'який мінорний акорд на фортепіано, – І все вийде.

– Ви справді так гадаєте, місіс Стренд? – запитав Кроуелл з явною недовірою в голосі.

Леслі завагалася.

– Ні, – відповіла нарешті й засміялась.

Стренд і собі засміявся, й далі жуючи печиво, а тоді засміявся й Кроуелл.

Коли телесценарист пішов, Аллен допоміг Леслі віднести до кухні чайні прибори. Він обняв її ззаду, поки вона зав'язувала фартух, поцілував у шию і поклав руку їй на груди.

– Знаєш, що б я зараз зробив? – спитав він.

– Тс-с! – шикнула Леслі. – Джіммі вдома, а він же ніколи не стукає в двері.

– Я ж не сказав, що зроблю. Я тільки сказав, що зробив би.

– Сьогодні ти так підлещуєшся до мене! Щось тут явно не те, – сказала, всміхнувшись, Леслі. – Мабуть, гарно провів час після роботи!

– Чудово прогулявся парком. У всьому живому бурхають соки. – Аллен відпустив дружину. – Я бачив, як Керолайн грала в теніс.

– От капосне дівча! – кинула Леслі. – Добігається, що ноги стануть як у штангіста важкої ваги.

– Поки що це їй, здається, не загрожує.

– А з ким вона грала? – запитала Леслі, помішуючи на сковороді підливу, що вже закипала.

– З якимсь новим, – сказав Аллен. – Грає добре. Але розумієш… Занадто вже він витончений, як на мене.

– Сподіваюсь, ти не витріщався на нього, як старомодний батько-охоронець доччиної невинності?

– Це ти про що? – перепитав Аллен, хоч і добре все зрозумів. Вони прожили разом уже більш як двадцять три роки, але й досі мали різні погляди на норми поведінки, особливо для молоді. Леслі була позбавлена упереджень і казала про свого чоловіка – часом жартома, а часом ні, – що хоч різниця віку в них лише сім років, але насправді їх розділяють троє поколінь.

– Ти добре знаєш, про що, – відповіла Леслі. – Бачила я, яким поглядом ти дивився на декотрих хлопців, що приходили до Елінор, коли в неї почали округлюватися форми. Ти перетворював їх на сталагміти, перше ніж вони встигали привітатися!

– І нехай мені, подякують за це, – сказав Аллен, починаючи втішатися цією жартівливою суперечкою. – Я їх врятував – а то мучилися б усе життя. А пам'ятаєш, яка була атмосфера, у вашому домі, коли я вперше прийшов до тебе?

Леслі пирхнула.

– Як на полюсі! – вигукнула вона. – І найбільше мене вражало в тобі те, що ти цього ніби й не помічав. А ти ж був тоді вже зрілий чоловік!

– То твій батько допоміг мені стати зрілим чоловіком.

– Що ж, він добре постарався!

– Дякую, люба! – жартівливо вклонився Аллен.

– Зрештою, якщо Керолайн хоче пограти з добрим тенісистом, то яке кому діло, що він робить поза кортом? Здається, я того хлопця знаю. Керолайн тебе з ним познайомила?

– Його звати Стіві. А прізвища вона не сказала.

– А, Стіві!.. Він уже був тут кілька разів. Дуже приємний хлопчик.

Стренд зітхнув.

– Якби ти повоювала з цими приємними хлопчиками по п'ять днів на тиждень, як я, то трохи змінила б своє ставлення до них.

– Просися, нехай тебе переведуть до цивілізованішої школи, – сказала Леслі. – Я тобі вже тисячу разів це повторюю.

– Скажи про це міністерству освіти, – кинув Аллен, беручи ще печива. – А втім, у них немає цивілізованих шкіл. До того ж я люблю долати труднощі. Викладати історію в Сент-Полі чи в Екзетері зможе кожний. – Він не був цілком певен, що це так, але слова його прозвучали переконливо.

– Ти всім даєш попихати собою, – дорікнула Леслі, енергійно помішуючи підливу.

Аллен знову зітхнув. Це в них була давня тема.

– Б'юсь об заклад, – мовив він, – дружина герцога Веллінгтонського теж вважала, що її чоловіком усі попихають!

Леслі засміялася.

– Коли ти починаєш сипати на мене історичними фактами, – сказала вона, – я вже знаю: я програла суперечку. Забирайся-но ти геть з моєї кухні! Я готуватиму вечерю – і мені треба зосередитись.

– Пахне по-райському. Що в нас буде?

– Піца з телятиною. А тепер залиш мене. Мені треба міркувати по-італійському.

Вийшовши за двері, Аллен сказав уже з їдальні:

– Принаймні ми могли б навчити Джіммі, щоб не відчиняв дверей, не постукавши. Особливо у вихідні.

– Він твій син, – відказала Леслі, – от і навчи. – І махнула на нього рукою.

«Що ж, – подумав Аллен, сідаючи за стіл і знов беручи газету, – бодай в одному немає сумніву: ми завжди маємо про що побалакати».

Він ще читав, коли до кімнати мляво увійшов Джіммі – босоніж, у джинсах та футболці. Густі й кучеряві чорні патли – якийсь атавізм у світловолосій сім'ї – спадали на потилицю. Ніс у хлопця, одначе, був, без сумніву, батьків.

– Салют, тат! – привітався Джіммі, падаючи в крісло. – То як – тебе ще не замучили?

– Та тримаюся поки, – відказав Аллен. З-поміж усіх дітей у сім'ї тільки Джіммі називав його «тат». Вій зиркнув скоса на сина. – А ось про тебе я б цього не сказав. Ти останнім часом дивився на себе в дзеркало?

– Я не спускаюся до таких суєтних турбот, тат, – спокійно відказав Джіммі.

– Ти вже он як скіпка! Люди ще подумають, що ми тебе не годуємо, Ти сьогодні що-небудь їв?

– Я лише години дві тому прокинувся. Але вечері віддам належне.

– А о котрій ранку ти прийшов сьогодні додому?

Джіммі стенув плечима.

– Хіба не однаково? О четвертій чи о п'ятій… Кому яке діло?

– Бодай зрідка, Джіммі, – мовив Аллен з ноткою іронії в голосі, – ти повинен казати своїм старим батькам, де ти ходиш і що ти робиш до п'ятої ранку.

– Я шукав нову гармонію, тат, – відповів Джіммі. – Або сам граю, або слухаю, як грають інші.

– Наскільки я знаю, в «Карнегі-холлі» музика кінчається задовго до п'ятої ранку.

Джіммі засміявся, почухався під футболкою.

– Цього року музику крутять не в «Карнегі-холлі». Ти що – не чув?

– У тебе під очима червоні півкола – аж до підборіддя доходять.

– Дівчатам це подобається, – самовдоволено кинув Джіммі. – «Ти схожий на одержимого генія», – сказала мені одна. Хіба ти не хочеш, щоб я був схожий на одержимого генія?

– Не дуже.

Джіммі дістав з кишені джинсів зім'яту пачку сигарет і закурив. Аллен осудливо спостерігав, як син затягується й випускає носом дим. У домі курив тільки він.

– Джіммі, – знов озвався Аллен, – ти коли-небудь читав про те, що вчені вбачають прямий зв'язок між курінням і раком?

– А ти коли-небудь читав про те, що вчені кажуть про радіоактивне забруднення нашої планети?

Аллен зітхнув – утретє, відколи прийшов сьогодні додому.

– Гаразд, – мовив він покірливо. – Ти вже досить дорослий, щоб вирішувати це самому.

Джіммі мав вісімнадцять років і непогано заробляв на якихось випадкових роботах – про них він ніколи не говорив, але й ніколи не просив у батька грошей. Рік тому хлопець закінчив школу, і з досить пристойними оцінками, та коли Аллен порадив йому вступити до коледжу, він тільки засміявся.

– Скажи, Джіммі, – спитав Аллен, – мені цікаво: що це за нова гармонія, про яку ти весь час торочиш?

– Якби я знав, тат, я б її не шукав, – весело відповів Джіммі.

– А коли знайдеш, скажеш?

– Твій сарказм стає чимдалі гострішим, так? – запитав Джіммі, але досить доброзичливо. – Гаразд, тобі я скажу. Якщо й коли знайду.

Аллен підвівся.

– Я хочу прийняти душ і перевдягтися до вечері, – сказав він. – А ти?

– О, сьогодні ж п'ятниця! – вигукнув Джіммі, встаючи. – Дякую, що нагадав. Не хвилюйся, тат, я собі марафет наведу. – Він ніжно обняв батька за плечі, потім принюхався. – О, в мам, здається, й досі триває італійський період! У такому разі варто залишитись удома і добре поїсти.

– Якщо вже ти залишаєшся, то я порадив би тобі поголитись.

– Беру до уваги! – Джіммі легенько стис батька за плечі. – А знаєш, у мене грандіозна ідея! Чому б тобі якось не піти зі мною ввечері на танці? Я відрекомендую тебе як одного з новоорлеанських піонерів бугі-вугі. Дівчата попадають до твоїх ніг!

Аллен засміявся, зігрітий синовою рукою на плечі.

– Після цього вони більш не пропустять на танці й тебе!

– А тепер, – серйозно сказав Джіммі, – дозволь поставити тобі одне запитання. Сам ти коли-небудь зазираєш у дзеркало?

– Іноді.

– А тобі ні разу не спадало на думку, що вигляд у тебе не такий уже й чудовий? – Синове обличчя стало стурбованим. – Ти здаєшся жахливо стомленим, тат.

– Я почуваю себе непогано, – коротко відказав Аллен.

– У мене зібралося трохи грошей, – мовив Джіммі. – А що, як я фінансую вас із мам і на канікули ви гайнете тижнів на два десь до океану?

– Дякую, Джіммі, – мовив Аллен. – Прибережи свої гроші. Вони тобі, без сумніву, знадобляться – і дуже скоро. А я влітку люблю жити в місті.

– Діло хазяйське. – Джіммі знизав плечима. – Але якщо передумаєш…

– Не передумаю.

– Ти впертий старий піжон! – Джіммі струснув головою, забрав руку з батькового плеча й загасив сигарету. – Роби як хочеш. А якщо тобі пощастить знайти нову гармонію – заходь із нею. Для тебе двері завжди відчинені. – Він рушив на кухню. – А мені кортить поглянути, що то так пахне, аж слина котиться.

Зайшовши до ванної, Стренд подивився на себе в дзеркало. Джіммі мав рацію. Вигляд у нього й справді стомлений. Під очима мішки, шкіра на обличчі й очі зблякли. Аллен боровся зі спокусою лягти й трохи подрімати. Якби Леслі побачила його в ліжку, вона б занепокоїлась і спитала, чи він не захворів, – адже вдень Аллен ніколи не спав. Йому не хотілося почути, як дружина каже, що він перепрацювався і повинен піти до лікаря. Стренд довго стояв під душем, а наприкінці пустив крижану воду. Коли він почав одягатися до вечері, то відчув себе краще, хоч дзеркало цього й не показало. «П'ятдесят – іще не той вік, щоб почувати себе старим, – подумав він, – навіть після трудового тижня».

Коли він повернувся до їдальні, Елінор уже накривала на стіл.

– Привіт, доню! – сказав він і поцілував її. – Як справи?

– Я ракетою здіймаюся по службовій драбині, – сказала вона, розкладаючи серветки. – Мій шеф каже, нібито бачить у мені першу жінку, яка через десять років стане віце-президентом компанії. Каже, коли ми працюємо разом, він забуває, що я – гарненька дівчина. Що ти про це думаєш?

– Я думаю, він залицяється до тебе.

– Ну звісно! – відказала Елінор самовдоволено. – Але без успіху. Одначе, гадаю, він років на два помилився. У більший бік.

Елінор працювала інженером-аналітиком. на комп'ютерних системах у великому об'єднаному концерні на Парк-авеню. За фахом вона була математик, у коледжі пройшла курс навчання на комп'ютерах. Дівчина відзначалася гострим розумом, упевненістю в собі й діловими якостями. У концерні Елінор працювала тільки два роки, але їй уже довіряли розробляти комп'ютерні програми для різноманітних комерційних операцій у Нью-Йорку й за його межами. Своєю роботою вона була захоплена не менше, ніж Леслі музикою. Елінор намагалася пояснити це батькові, який потерпав за долю людини в дедалі більше комп'ютеризованому й бездушному світі. «Це однаково, – казала вона, – що творити з хаосу гармонію, до крайніх меж напружуючи свою уяву й хист.

Скажімо, в лікарні іноді по двічі робиться одна й та сама робота; щоб знайти правильний діагноз, лікар закопується в історію хвороби й марнує дорогоцінний час, а це може коштувати хворому життя. Той самий діагноз машина поставить за кілька секунд, але спершу треба відповідно запрограмувати її, і, коли твоя програма працює, як приємно усвідомлювати, що це ти допоміг полегшити людині біль. Те саме й у бізнесі, де комп'ютери звільняють нещасних, очманілих службовців від тисяч годин нудьги. Повір тату, ти помиляєшся – від цього людство стає людянішим, а не навпаки».

Стренд був у захваті від її красномовства й відданості своїй роботі. Хоч дочка й не переконала його, він щиро радів, що Елінор не захотіла бути просто гарненькою дівчиною. Після школи вона вступила до коледжу, влітку працювала, а коли починалися заняття, давала приватні уроки, щоб мати чим платити за навчання. Тепер Елінор жила окремо у невеличкій квартирі на одній із східних сімдесятих вулиць. То була сумна хвилина для Стреида, коли в день закінчення коледжу дочка заявила, що більше не хоче поділяти кімнату в батьківській квартирі з меншою сестрою. Ні Аллен, ні Леслі їй не перечили; обоє вважали, що Елінор здібна, розважлива дівчина, що вона цілком може подбати про себе і це нормально, коли молоді люди самі влаштовують своє життя. До того ж Елінор заявила: «Я ж не збираюся їхати до Лапландії чи Перу! Я житиму за парком, і коли мені буде кепсько, так зареву, що ви й через озеро мене почуєте!» Але досі вона не ревла. Коли Елінор улаштувалася на роботу й сказала Алленові, яка в неї платня, він привітав її – щоправда, трохи сумовито, адже дочка, щойно випурхнувши з коледжу, заробляла більше, ніж він, що пропрацював у школі двадцять сім років,

– Цього літа у мене відпустка три тижні, – сказала Елінор, збираючись відкоркувати одну з двох пляшок к'янті, що стояли на серванті. – Два тижні оплачені й один – за власний кошт. Я хочу поїхати кудись у незнайоме місце. Що б ти мені запропонував, тату?

– Гм. – Аллен задумливо смикнув себе за вухо. – Це як сказати… Ти їдеш сама?

Корок лунко вискочив з пляшки, й Елінор поставила вино на стіл. Дівчина обернулась і подивилася батькові у вічі.

– Ні, – відказала рішуче.

– З хлопцем, певна річ?

– Певна річ, – всміхнулась Елінор.

– А куди хоче він?

– І сам добре не знає. Згадував про якийсь грецький острів – просто поніжитись на сонці, покупатися.

– Звучить непогано, – кинув Аллен.

– Він обіцяє, що на тому острові не буде жодного комп'ютера, навіть друкарської машинки. Каже, я повернуся до роботи з новим натхненням. – Елінор розправила букетик, що його принесла, й поставила квіти у вазу посеред столу. – Він там колись уже був… – Вона всміхнулася. – З іншою жінкою.

– Він тобі про це сам сказав? – запитав Аллен, намагаючись притлумити в своєму голосові осудливі нотки.

– Він розповідає мені про все, – відповіла Елінор. – Такий уже вдався.

– Часи міняються… – промовив Стренд якомога м'якше. – Що не кажіть, а міняються. За моєї молодості… – Він замовк і криво посміхнувся. – За моєї молодості… Ет, пусте. А ти йому про все розповідаєш?

– Вибірково – про все – засміялася Елінор.

– Чому ти не приведеш його якось увечері сюди?

– Він не любить ходити по сім'ях. Та й, зрештою, я в ньому не певна. Поки що. Побачимо, чи витримає він тритижневе випробування. Тоді, може, я й піддам його екзекуції через знайомство з вами.

– Як знаєш, – сказав Аллен. – Надішлеш мені листівку, Я б сам не проти побувати на якомусь грецькому острові. І не тільки три тижні, Може, як вийду на пенсію…

Елінор ступила до нього, обняла і серйозно подивилась йому у вічі. Вона була нижча за сестру, тендітніша й успадкувала від матері гарненький рівний ніс і сині очі.

– Це жахлива несправедливість, правда ж? – мовила вона лагідно. – Я маю змогу поїхати ось так, на три тижні, попрацювавши всього два роки, а ти…

Аллен ніжно поплескав її по спині.

– Ми своїм життям задоволені. Ми обрали сім'ю, а в тебе сім'ї немає… Поки що…

– Амінь! – докинула Елінор.

З кухні, скидаючи з себе фартуха, ввійшла Леслі.

– Вечеря майже готова, – повідомила вона. – Місіс Кертіс усе розставила, можна подавати на стіл. – Місіс Кертіс була дружина Алєксандера і тричі на тиждень допомагала Леслі по господарству. – Всі зібралися?

– Немає Керолайн, – сказала Елінор, відступаючи – від батька.

– Дивно, – сказала Леслі. – Уже чверть години як споночіло. На тенісному корті робити їй у темряві нема чого. Та й знає вона, коли ми сідаємо за стіл.

– Може, зайшла випити содової чи ще чого, – мовив Аллен. – Давайте й ми вип'ємо. Вам чого, Леслі, Елінор?

Він підійшов до серванта й відчинив дверцята. Там стояла пляшка віскі й пляшка хересу.

– Дякую, мені не треба нічого, – сказала Елінор.

Аллен ніколи не бачив, щоб дочка пила – хіба зрідка трохи вина, – і йому стало цікаво, чи вона теж така стримана, коли вечеряє з хлопцем, що розповідає їй геть усе, а чи приберігає свою стриманість тільки для батька й матері?

– А мені хересу, – мовила Леслі.

Коли Аллен налив їй хересу і шотландського віскі з содовою для себе, увійшов Джіммі – після душу чистий, свіжий, пропахлий милом.

– Салют, Елінор! – привітався він. – Як справи в окраси нашої сім'ї?

– Працюю не покладаючи рук, – відказала Елінор. – Ба, та ти сьогодні аж блищиш!

– На твою честь! – кинув Джіммі. – Коли ти вшановуєш родину своїм візитом, то мені доводиться принаймі поголитись.

– А знаєш, так тобі навіть до лиця, – сказала Елінор. – Трохи схожий на корсиканського розбійника, що прибрався до меси!

Джіммі вишкірив зуби.

– О, в мене є шанувальниці! Правда, їх небагато.

– Джіммі, – озвався Аллен, – ми з матір'ю хочемо випити. Приєднаєшся?

Джіммі похитав головою.

– Готуюся до Олімпійських ігор.

– Олімпійських ігор? – іронічно перепитала Елінор. – Це ж яких?

– Тисяча дев'ятсот дев'яносто шостого року, – відказав Джіммі, знову ошкірившись. – Сподіваюся взяти золото за швидкісне вдоволення бажань.

– Я поставлю на тебе всі свої гроші, братику! – посміхнулася Елінор.

Вони завжди заводились, і Елінор не приховувала свого невдоволення тим, як Джіммі живе і з ким приятелює. А Джіммі, хоч і був високої думки про сестрині здібності, проте вважав, що Елінор марнує життя, бабраючись, як він казав, у безглуздому, закомп'ютеризованому буржуазному кориті. У рідкісних вибухах Джіммі проявлялося якесь несформоване, позбавлене мети лівацтво, воно турбувало Аллена з його чіткими, прагматичними поглядами на суспільство, де їм судилось жити, одначе сперечатися з хлопцем він не пробував. «Неминучі муки юності», – думав він, коли Джіммі вибухав. Аллен знав, що Джіммі й Елінор щиро люблять одне одного, проте інколи їхні суперечки доходили до взаємних образ.

Він гучно відкашлявся й підняв склянку.

– За що ми… – Він обернувся до Елінор. – За Грецію!

Леслі здивовано підвела очі.

– Яку Грецію?

– Мамо, я розповім тобі потім, – сказала Елінор. – Це розмова жіноча.

– Ох, бідолашна куховарка! Усі плітки прогавить, поки порається на кухні! – Леслі зітхнула й надпила херес. – Ну все. Годі. Якщо за п'ять хвилин Керолайн не з'явиться, почнемо вечеряти без неї. Аллене, вона тобі часом не казала, що затримається?

– Ні. – На цьому тижні він пив віскі вперше і тому з насолодою смакував його в роті, не поспішаючи ковтати.

Раптом пролунав дзвінок у двері.

– Це Керолайн, – сказала Леслі. – Але ж вона має ключа…

Дзвінок не вгавав. – довгий, гучний, надсадний.

– Святий боже! – захвилювалася Леслі. – Вона ж знає, що ми не глухі.

Джіммі кинув швидкий погляд на батька. Аллен помітив у синових очах тривогу й відчув, як та тривога відбилась і в його душі.

– Я відчиню, – сказав Джіммі, виходячи з їдальні.

Аллен надів окуляри й рушив за ним, удаючи з себе спокійного. Джіммі саме відчиняв двері, коли Аллен вийшов у коридор. Спотикаючись, ледве тримаючись на ногах, Керолайн переступила поріг. Вона підтримувала чоловіка з опущеною головою. Обоє були закривавлені.

Розділ другий

«Чоловік точнісінько твого віку», – почув він чийсь голос чи йому здалося, ніби він почув той голос. Знайомий голос…

Джіммі кинувся за поріг і спробував підхопити обох – сестру й чоловіка, якого вона підтримувала. Аллен побіг допомагати Джіммі. Незнайомець застогнав.

– Зі мною все гаразд, – сказала, важко дихаючи, Керолайн. – Його візьміть. Це його кров, не моя. – У вільній руці вона все ще тримала ракетку. Светр і джинси, які вона надягла поверх тенісної форми, були закривавлені. Дівчина відпустила незнайомця, коли Аллен підхопив його попід руки. Незнайомець був високий і важкий; через його зовсім лису голову, скроню та ліву щоку пролягала глибока рана. Зі шкіряної куртки звисали клапті. Він силкувався підвести голову і стати рівно.

– Зі мною все гаразд, – пробурмотів він. – Прошу вас, сер, не хвилюйтеся. Я ось хвилинку посиджу і… – Він знов упав Стрендові на руки.

– Що тут діється? – почув Аллен позад себе голос дружини. – О господи!

– Нічого страшного, шановна пані, – пробурмотів незнайомець, намагаючись усміхнутися. – Правду кажу.

– Елінор, – звеліла Леслі, – подзвони докторові Прінзу і попроси, хай негайно їде сюди.

– Не треба, правду кажу, – промовив незнайомець. Голос його ставав виразнішим. Зробивши над собою зусилля, він випростався. – Про все подбає мій приватний лікар. Я не хочу завдавати вам клопоту…

– Відведіть його до вітальні, – рішуче наказала Леслі, – покладіть на канапу. Елінор, не стій там. Керолайн, а з тобою як?

– Не турбуйся, мамо, – відказала Керолайн. – Я тільки вся в кроні, ото й усе. Пусти мене, Джіммі. Не треба мені санітарів-носіїв, – Голос її лунав твердо й сердито – новий тон, якого досі Аллен у неї не чув.

– Якщо дозволите, сер, я спробую сам, – промовив незнайомець. – Ви побачите, що…

Обережно, готовий щомиті підхопити пораненого, Аллен відступив. Він помітив, що рукав його власного піджака забруднився кров'ю від глибокої рани на руці в незнайомця, і йому стало соромно за те, що він це помітив. Намагаючись триматися рівніше, незнайомець ступив цілком нормальний крок вперед.

– Бачите? – сказав він з гідністю п'яного, що проходить випробу на алкоголь перед полісменом. Тоді помацав собі щоку, спокійно глянув на закривавлену руку. – Легенька подряпина, запевняю вас.

Усі поволі рушили до вітальні. Незнайомець упевнено всівся у дерев'яне крісло.

– Дуже люб'язно з вашого боку, але не варто завдавати собі стільки клопоту, – сказав він.

«Років йому десь стільки ж, як і мені, – прикинув подумки Стренд. – І на зріст майже такий самий. Якщо йому й болить, то з виразу його побитого й блідого обличчя цього не скажеш».

– Джіммі, – озвалася Леслі, – принеси теплої води й серветок. – Вона глянула на закривавлене обличчя незнайомого. Кров скапувала на килим. – І рушника. Два рушники. В аптечці візьмеш бинти й пластир. І відерце з льодом прихопи.

– Не треба турбуватися, – промовив чоловік. – Подряпина, тільки й того…

– Керолайн, – звернулася до дочки Леслі, – у тебе такий вигляд, ніби ти щойно з фронту. З тобою справді нічого не сталося? Не треба безглуздої бравади.

– Я ж сказала, – відповіла Керолайн, і голос її раптом затремтів. – Зі мною все гаразд. – Дівчина й досі тримала в руці тенісну ракетку, ніби вона за кілька секунд мала знадобитися їй для нової, важливої гри. Металевий обідок ракетки був закривавлений.

– Що сталося? – запитав Аллен. Він стояв збоку, і йому було трохи не по собі. Досі він ніколи не бачив стільки крові, і його нудило.

– На нього напали… – почала Керолайн.

Увійшла Елінор.

– Доктора Прінза немає. Автовідповідач повідомив, що він буде через годину.

Леслі застогнала.

Елінор обняла Керолайн і стала її втішати.

– Все гаразд, дівчинко, – сказала вона. – Тепер усе гаразд. Ти певна, що не покалічена?

– Я… я ціла й здорова… Я тільки вмиюсь і перевдягнуся. Ох, яка я рада, що усі вдома!

Увійшов Джіммі з мискою теплої води, рушниками, бинтами та відерцем, у якому був лід. Коли Леслі намочила рушника й заходилась обережно промивати незнайомцеві рану на голові, він сказав:

– Ви такі чуйні! Мені дуже прикро, що я підняв вас на ноги й завдав усім стільки клопоту.

Його голос звучав навдивовижу спокійно – здавалося, цей чоловік випадково подзвонив не в ті двері і тепер вибачається. В його вимові вчувався вплив престижних східних коледжів,. Він ані ворухнувсь, ані поморщився, поки Леслі змивала кров, а потім обробляла глибоку рану на руці, – рушник помалу забарвлювався в гнітючий іржавий колір. Леслі працювала швидко, без метушні, так ніби подавати першу допомогу пораненим незнайомцям було в її домі звичайною справою.

– Боюсь, доведеться накласти кілька швів, коли прийде лікар, – сказала вона спокійно. – Сподіваюсь, я не зробила вам боляче?

– Анітрохи, – відказав поранений. – Хочу вірити, що мій вигляд не дуже шокує вас. Так буває завжди: все видається гіршим, ніж є насправді. – Він присилував себе усміхнутись, щоб заспокоїти її.

– Керолайн, – озвався Аллен, – як усе це сталося?

– З вашого дозволу, – втрутився незнайомець, – я поясню сам.. Моя люба рятівнице, – звернувся він до Керолайн, – я певен, вам хочеться скинути з себе цей закривавлений одяг.

– Елінор, – сказала Леслі, – відведи її до ванної і постав під теплий душ.

Леслі непохитно вірила в чудодійну силу теплого душу в усіх випадках життя.

– І скажи місіс Кертіс, нехай зачекає з вечерею, – докинула вона,

– О господи! – зітхнув незнайомець. – Я зіпсував вам вечерю. Вибачте мені!.. Ви знаєте, я вже можу йти додому, їй-богу. – Він спробував підвестися.

– Сидіть спокійно, – рішуче наказала Леслі, коли Елінор повела Керолайн, яка все ще стискала в руці ракетку, до ванної.

Потім Леслі заходилася перев'язувати незнайомцеві голову; її пальці рухалися швидко, вправно.

– Аллене, – мовила вона, – поклади якомога більше льоду в чистий рушник і зроби компрес.

Коли Аллен виконав її розпорядження, вона сказала незнайомцеві:

– Щока починає напухати. Прикладіть лід і тримайте. Вона стухне.

Поранений слухняно приклав загорнений у рушник лід до щоки.

Алленові він здавався хлопчаком, що побував у бійці й тепер дозволяє матері гоїти свої рани.

Джіммі зацікавлено придивлявся до незнайомця.

– Добряче ж вас обробили, містере, – зауважив він.

– Мені це не первина, – відповів той. – Могло бути й гірше, набагато гірше. Якби не юна дама, що кинулась мене рятувати. Мій добрий ангел. – Він ніжно всміхнувся. – Звичайно все відбувається якраз навпаки.

– І де вони вас?.. – поцікавився Стренд.

– У парку. Сьогодні я прийшов туди трохи пізніше, ніж звичайно. Справи затримали. Банальна історія. – Леслі вже змила з нього майже всю кров, і тепер він сидів спокійний, впевнений у собі, його трохи почервоніле, але владне, з правильними рисами обличчя нагадало Стрендові портрети іспанських конкістадорів, самовдоволених і звиклих наказувати. – Я, як завжди, катався в парку – мій лікар порадив, ви ж бо знаєте, які вони прискіпливі, коли пацієнтові вже п'ятдесят і він усе життя просидів у конторі…

Леслі відступила й подивилася на свою роботу.

– Ось, здається, і все, що я можу зробити для невідкладної допомоги, – сказала вона. – Начебто не так уже й погано. А зараз перебинтуємо руку. – І вона перев'язала пальці і кисть, закріпивши перев'язку пластирем.

– Я десь загубив капелюха, – мовив незнайомець. – Гадаю, в ньому я мав би трохи пристойніший вигляд.

– Чим вас так ударили? – запитав Стренд. – Може, треба зробити укол проти правця?

– Якимось… інструментом, – сухо відказав незнайомець. – Начебто цілком стерильним. Хоч я був не в такому стані, щоб зараз сказати це напевне. Мій лікар зробить усе, що треба.

– Що ж то був за інструмент? – поцікавився Джіммі.

– Судячи з того, що я знаю з книжок, – відповів незнайомець, – думаю, то був відрізок свинцевої труби. Ой, зовсім забув!.. Дозвольте відрекомендуватись. Я Рассел Хейзен.

Він назвався так, ніби був певен, що його тут знають, одначе Стренд не пригадував, щоб чув коли-небудь це прізвище.

– Аллен Стренд, – сказав він. – А це – моя дружина, Леслі. І мій син, Джеймс.

– Це велика честь для мене. – Не підводячись, Хейзен легенько вклонився. – Сподіваюся, ми ще зустрінемося за сприятливіших обставин.

«Я не я, – подумав Стренд, – якщо в нього не адвокатський лексикон».

– Мій шановний співгромадянин, що вдарив мене по голові свинцевою трубою…

– Якщо вам важко розмовляти, – сказала Леслі, – то краще не треба.

– Я хочу, щоб ви знали, – провадив Хейзен, пустивши повз вуха пропозицію Леслі, – у вас надзвичайно хоробра дочка!

– Що ж вона такого зробила? – поцікавився Джіммі. Голос його прозвучав недовірливо, так ніби з усіх чеснот, які могла мати його сестра, хоробрість була найменш імовірною.

– Як я вже згадував, я щодня катаюсь у парку. І сьогодні катався…

– Катались? – перепитав Джіммі. – На чому?

«Для молоді, – міркував Стренд, якому хотілося, щоб син помовчав, – головне – факти, а не співчуття, якщо вони взагалі на це здатні». Джіммі говорив з підозрою в голосі, так ніби був певен, що коли нарешті стане відома правда, то вина за все – за оцей стан його сестри, за кров на її одязі, за істеричне схлипування в обіймах Елінор – впаде на Хейзена.

– На велосипеді, – відповів Хейзен. – Це найкращий спорт! Не треба ні команди, ні партнера, а такої погожої весняної днини, як сьогодні, можна ще й дарами природи повтішатися.

«Він, мабуть, учився розмовляти так, як розмовляли у вісімнадцятому столітті», – подумав Стренд, проте обличчя його лишалося незворушним.

– Я зупинився трохи перепочити, – розповідав далі Хейзен. – Зійшов з алеї, прихилився до дерева й закурив. Мій лікар, безперечно, сказав би, що тією сигаретою я знищив усе, чого набув катанням. Але… звичка! Часом заспокоює… Я міркував про одну справу, що сьогодні затримала мене в конторі трохи довше, ніж звичайно. Я сподівався, що поміркувавши хвилин п'ять на свіжому повітрі…

– І тут вони накинулись на вас? – Джіммі був не з тих, кого цікавлять міркування – як свої, так і чужі.

– Уже посутеніло, – незворушно провадив Хейзен. – Я милувався вогнями у вікнах на західній околиці Центрального парку. Було тихо, безвітряно. – Він замовк, легенько торкнувся рани на щоці. – І тут, як ви кажете, Джеймсе, вони накинулись.

– Сволота! – лайнувся Джіммі.

– Молоді, розбещені хлопці з небезпечними расовими переконаннями, – сказав Хейзен, здвигнувши плечима. – Беззаконня нині стало нормою, а власність – ознакою незаслуженого привілею.

«Промова в суді, – подумав Стренд. – Ваша честь! Дозвольте нагадати про деякі обставини, що пом'якшують провину…»

– Ви хочете сказати, вони були чорні? – різко запитав Джіммі.

Хейзен стримано кивнув головою.

– Друзі не раз остерігали мене. Щоб не катався, коли споночіє…

– Прокляття! – кинув Джіммі, обернувшись до батька й матері. – Скільки я вам казав, щоб Керолайн не потикалася в той чортів парк?!

– А скільки я тобі казав, Джіммі, щоб ти кинув курити й лягав спати раніше п'ятої ранку?! – відповів Аллен.

– Годі вам сперечатися, – різко мовила Леслі. Потім обернулась до Хейзена: – А як там опинилася наша дочка?

– Вона як з неба впала, – сказав Хейзен. – Здається, вискочила з за кущів. Ті троє хлопців – їм було десь так років по п'ятнадцять-шістнадцять, не більше, – підкралися до мене ззаду. Перше, що пригадую, це як ударили по голові. Я трохи захитавсь, але не пустив свого велосипеда, що й був причиною нападу. Капелюх злетів. Потім мене вдарили в обличчя, а один витяг ножа й почав різати на мені куртку… – Він глянув на себе, показуючи пошматовану шкіру. – Не думаю, що вони збиралися вдарити мене ножем. Просто хотіли залякати, щоб я віддав велосипед. Саме тоді й поранили руку… Я спробував закричати, та де там – один здавив мені горло. На диво дужий хлопець, як для його віку.

– І весь цей час ви трималися за велосипед? – недовірливо запитав Джіммі.

– Це моя власність, Джеймсе, – лагідно мовив Хейзен.

– О боже! – вигукнув Джіммі. – Важити життям заради велосипеда!.. Скільки ж він коштує? Сотню? Півтори?

– Трохи більше, – відповів Хейзен. – Велосипед французький. Десять передач. Та справа не в грошах. Як я сказав, він – моя власність, а не їхня.

– І ви ладні були, щоб через якийсь паскудний велосипед вас убили?

– Це – справа принципу, – з гідністю відказав Хейзен.

– То ви ладні були, щоб вас убили?! – повторив Джіммі.

– Я не мав тоді змоги спокійно це обміркувати, – сказав Хейзен. – Та, здається, така думка в мене промайнула. На щастя, з'явилася ваша сестра – цілком несподівано для юних негідників. Перше ніж ударити, вона закричала, і від її крику вони остовпіли. І ту ж мить – усе сталося так швидко, що я не встиг опам'ятатись, – вона стала бити на всі боки ракеткою. Пругом. А це, виявляється, неабияка зброя. Краї у ракетки гострі, і взагалі… Першим ударом вона перебила руку хлопцеві з ножем – той закричав і впустив ножа. Другим – розкраяла обличчя – і, боюсь, пошкодила очі – тому, що був зі свинцевою трубою. Він кинув трубу, зігнувся і, обхопивши обличчя руками, подався геть. Потім двічі врізала межи очі хлопця з ножем, і той упав на землю. Ви б ніколи не подумали, що тенісну ракетку можна використати як зброю, чи не так? А третій сам кинувся навтіки. Весь цей час ваша сестра кричала – кричала, мушу сказати, щось нерозбірливе, – одначе ніхто, як видно, нічого не чув, а коли й чув, то не дослухався. Потім вона сказала: «Тримайтеся за мене», – вхопилася за кермо велосипеда, і ми побігли – мені здається, що таки побігли, – з парку. І ось я тут, – закінчив Хейзен, усміхнувшись до Леслі й Аллена.

«Господи! – подумав Аллен. – Оце тобі мале дівча!..»

– Тепер я радий, – озвався він, – що поступився, коли Керолайн попросила мене купити їй металеву ракетку! – Він намагався говорити жартівливим тоном, щоб приховати страх за дочку, який охопив його, коли Хейзен розповідав цю історію.

– Я теж, – серйозно сказав Хейзен. – Я завдячую вашій дочці життям – повірте, це не перебільшення. Перекажіть їй, що я знайду нагоду довести свою вдячність – коли це взагалі можливо…

– Я певна, вона щаслива, що ви живий і здоровий, – мовила Леслі. – Бодай відносно. – Вона стримано всміхнулась і додала: – Це вже достатня винагорода. – Леслі глянула на Аллена, і на очі їй набігли сльози. – То що ти знаєш про нашу дівчинку? – прошепотіла вона.

– Більше, ніж знав двадцять хвилин тому, – відповів Аллен. Він обняв дружину за плечі й відчув тремтіння. Одначе не міг збагнути, хто з них тремтить – Леслі чи він.

– Ви дзвонили в поліцію? – спитав Джіммі.

Хейзен скептично посміхнувся.

– В поліцію? У цьому місті? Я юрист, Джеймсе. Що вони можуть?

«Я таки вгадав, – подумав Стренд. – Юрист».

Хейзен зібрався встати з крісла.

– Я вже й так досить затримав вас із вечерею. Мабуть, я вже піду додо… – Він похитнувся й важко сів. На обличчі його відбився подив. – Мабуть, ще хвилинку-дві відпочину, – мовив він здавленим голосом.

– Ви сидітимете тут, – сказала Леслі, – аж поки прийде лікар.

– Мабуть, це буде розумно, – кволо відповів Хейзен. – Якщо ви не проти.

– Може, я подзвоню до вас додому? – спитав Аллен. – Скажу, де ви і що повернетесь пізніше.

– Не варто, – кинув Хейзен. – Мене ніхто не чекає. Я залишився на вихідні сам. – Голос у нього став холодний і безвиразний.

«Видно, вдома якісь прикрощі, – подумав Стренд. – Як і в парку».

– Я саме налив собі перед вечерею віскі, коли ви прийшли, – сказав він. – Гадаю, вам теж не завадить випити.

– Дякую. Це було б таки непогано.

– Вам чистого? Чи з водою? У нас тільки шотландське віскі. – Про херес Аллен згадувати не став. Після того, що пережив Хейзен, херес навряд чи пішов би йому на користь.

– Чистого, будь ласка. – Хейзен відкинув голову на спинку крісла й заплющив очі.

– Мабуть, і мені налий віскі, – сказала Леслі навздогін Алленові, що рушив до їдальні.

Коли він наливав, у коридорі задзвонив телефон. Аллен залишив склянки на серванті і взяв трубку. Дзвонив доктор Прінз. Голос у нього був роздратований. Коли Стренд коротко розповів про те, що сталося, лікар погамував своє роздратування і сказав, що приїде відразу, як тільки звільниться. Він саме в пацієнта, в якого щойно стався серцевий напад. Отож йому доведеться трохи затриматись.

Коли Стренд повернувся зі склянками, Леслі сказала:

– Джіммі пішов униз сказати Александерові, щоб замкнув велосипед на ніч у підвалі.

Аллен кивнув головою. Було б безглуздо, якби велосипеда вкрали тепер.

Хейзен усе ще сидів із заплющеними очима, відкинувши назад голову…

– Прошу, – сказав Аллен, намагаючись говорити якомога веселіше. – Трохи сонця з Країни Гір.

– Дякую, сер.

Хейзен розплющив очі й узяв склянку неушкодженою рукою. Тоста ніхто не запропонував, і Хейзен випив віскі двома ковтками. Леслі також швидко допила свою склянку й сіла, ніби тільки тепер збагнула, яка вона стомлена.

– Я чую, як до мене повертається життя, – розімліло промовив Хейзен.

– Ще? – спитав Аллен.

– Дякую. Цього якраз досить.

Увійшла місіс Кертіс, з вигляду «як шуліка» – так Леслі описувала настрій цієї жінки, коли в домі щось було не по-її.

– Перепрошую, пані, – сказала вона, сердито глипнувши на перебинтованого чоловіка в дерев'яному кріслі, – але суп уже на столі. Все захолоне, якщо…

– Ми чекаємо лікаря, місіс Кертіс, – відповіла Леслі. – Я скажу вам, коли…

– Якщо ви не проти пустити за свій стіл опудало, – втрутився Хейзен, – я з радістю посидів би з вами, поки ви вечерятимете.

– Гадаю, це буде розумніше, ніж… – почала Леслі.

– Може, містер Хейзен голодний, – сказав Аллен. Він дуже хотів їсти і нетерпляче ждав вечері, відколи прийшов додому й почув з кухні запахи.

– Сказати щиро, я таки голодний, – признався Хейзен. – На обід у мене був лише сандвіч. Я б залюбки з'їв тепер тарілку супу, якщо це для вас не дуже клопітно.

– Гаразд, місіс Кертіс, – мовила Леслі, – поставте ще один прибор. Зараз ми прийдемо.

Місіс Кертіс кинула ще один осудливий погляд на Хейзена – перебив, бачте, всім вечерю! – і пішла до кухні.

– Що ж, лихо не без добра, – пожартував Хейзен. намагаючись, говорити веселим тоном. – А я вже думав, доведеться мені вечеряти сьогодні самому!

Він сказав це без суму чи гіркоти, одначе Стренд здогадався, що перспектива провести вечір у товаристві – хоч як дорого вона йому обійшлася – потішила Хейзена.

Гість обвів поглядом простору вітальню, подивився на велике піаніно, на стоси нот, на охайні полиці з платівками, на пейзажі Леслі.

– Яка приємна кімната! – промовив Хейзен. – Бачу, у вас сім'я музикальна.

– Слухати музику ми любимо всі, – відповів Аллен. – Але музикантами можна назвати тільки дружину й сина.

– Мати, бувало, грала мені на піаніно, – сказав Хейзен, зробивши якийсь дивний рух – мовби від чогось відмахувався. – Це було давно, На фортепіано грає ваш син?

– Дружина, – мовив Стренд. – Джіммі грає на електрогітарі. Кантрі-рок, здається, так воно називається,

– А пейзажі? – спитав Хейзен. – Не впізнаю художника.

– Дружина, – відповів Стренд.

Хейзен кивнув головою, але нічого не сказав.

До кімнати ввійшли Елінор і Керолайн. Керолайн нарешті розлучилася з ракеткою. Вона була в чистих штанях і светрі, з посвіжілим після душу обличчям. Ніщо в її вигляді не свідчило про те, що годину тому в нерівному поєдинку вона здобула перемогу над трьома бандюгами. Не видно було й слідів істерики в обіймах сестри. Дівчина всміхалася, була весела й виглядала навіть молодшою за свої сімнадцять років.

– Як почуває себе поранений? – запитала вона.

– Більш-менш пристойно, – відповів Хейзен. – Спасибі вашій матері. А ви, міс Керолайн, – як почуваєте себе ви?

– О, чудово! – весело махнула рукою Керолайн. – У мене з'явилася віра в свої сили, – захихотіла вона. – Тільки не знаю, чи зробила б я це вдруге, якби мала хоч мить на роздуми.

– Як трапилося, що ти була сама? – поцікавився Аллен. – Де подівся той хлопець, з яким ти грала?

– Він живе в Іст-Сайді, – сказала Керолайн.

– Ви ще зможете грати тією ракеткою? – спитав Хейзен.

– Боюся, що ні, – відповіла Керолайн. – Вона таки трохи погнулась. Якби мені дозволили бити ракеткою по противнику, а не по м'ячу, я б виграла в усіх турнірах, слово честі! – Вона знову захихотіла.

– І вам не було страшно? – спитав Хейзен.

– Тільки потім, – відповіла Керолайн. – Але ж це не йде в рахунок, правда?

Увійшов Джіммі й повідомив:

– Велосипед замкнули в підвалі. Можете забрати його звідти коли завгодно, містере Хейзен. А він справді гарний!

– Вранці я пришлю по нього свого секретаря, – сказав Хейзен. – Я не певен, що користуватимуся ним найближчими днями. Хіба що міс Керолайн згодиться охороняти мене!

– Краще я покину цей спорт, поки ще ходжу в чемпіонах! – знов захихотіла Керолайн.

У дверях їдальні з'явилася місіс Кертіс і обпалила всіх поглядом.

– О боже! – похопилась Леслі. – Здається, нам давно пора сісти до столу!

Аллен хотів був допомогти Хейзенові, коли той підводився, але гість не звернув уваги на простягнену руку й, не хитаючись, ступив крок до їдальні. Леслі пішла попереду.

– Який чудовий стіл! – сказав Хейзен, коли Леслі посадила його праворуч від себе. Голос його лунав трохи глухо – перев'язаною рукою він тримав на щоці рушника з льодом. – Сподіваюсь, я не перебив важливої сімейної зустрічі?

– У нас є один звичай, – озвався Аллен, відчуваючи, як його мучить голод. – Єдина важлива річ, про яку ми розмовляємо увечері в п'ятницю – це їжа. – То була неправда, і він сказав так лише із ввічливості. Минулої п'ятниці вони сперечалися про політику й досперечалися до крику, коли Елінор назвала батькові погляди «раннім абсолютизмом Людовіка Чотирнадцятого». Вечір усім дуже сподобався.

Стренд узяв пляшку к'янті.

– Вина? – спитав він.

– Не відмовлюся, – мовив Хейзен. – Мене раптом почала мучити спрага.

– Це від втрати крові! – безтурботно кинула Керолайн.

– Та ні. Це я скуштував насильства, люба моя дівчинко, – всміхнувся до неї Хейзен. – Звичайнісінького насильства.

– Як ви гадаєте, про що тепер думають ті три хлопці? – спитала Керолайн, набираючи в ложку супу.

– Сушать собі мізки над тим, де вкрасти три тенісні ракетки – ні, чотири. – Хейзен криво посміхнувся – у нього була пошкоджена щелепа. – І ще метикують, де б узяти дівчину, яка допомогла б їм скоїти новий злочин.

Керолайн знову захихотіла.

– О, то я небезпечна тенісистка! – вигукнула вона.

Аллен здивовано хитав головою. «Оце така, мабуть, атмосфера в роздягальні футболістів, – подумав він, – після особливо грубої гри, в якій здобуто перемогу».

Хейзен незграбно набирав ложкою суп, тримаючи її в лівій руці. Губи в нього вже почали напухати, однак очі світились, і він, здавалося, мав з усього щиру втіху.

– Чудово! – знай повторював він. – Просто чудово! Куховарка заслуговує найвищих компліментів.

– Це все мама, – сказала Керолайн. Цього вечора вона вочевидь пишалася не тільки собою, а й своєю родиною.

– Талановита сім'я, – поштиво зауважив. Хейзен. Потім звернувся до Джіммі: – А ви, юначе, чим захоплюєтесь ви?

Джіммі обвів поглядом довкіл столу.

– На думку моєї сестрички, я тільки ганьблю нашу сімейку, – відповів він. – Тиняюсь по забігайлівках та всяких кублах…

– Джіммі! – обурилася Леслі. – Що це ти говориш?

Джіммі вишкірив до неї зуби.

– Це ми так любовно розмовляємо між собою. Вона жартує. Правда ж, Елінор?

– Часом жартую, а часом і ні, братику, – осміхнулася до нього Елінор.

Хейзен зацікавлено подивився на Джіммі, тоді перевів погляд на Елінор.

– А що робите ви?

– Кар'єру, – коротко відказала Елінор. Як на неї, вона була навдивовижу мовчазна. Аллен відчув, що Елінор і Джіммі чомусь незлюбили Хейзена, і вирішив спитати в обох про це, коли гість піде.

Увійшла місіс Кертіс і поставила тацю з другою стравою перед Леслі, щоб та розкладала. Елінор підвелася й допомогла прибрати супові тарілки.

– Боюся, що, крім супу, я більше нічого не подужаю – сказав Хейзен, коли Леслі простягла руку по його тарілку. – Хоч на вигляд і запах це просто смакота! – Він надпив вина.

– Який сьогодні день тижня, містере Хейзен? – спитав Джіммі.

– А це що за запитання? – підозріливо поглянула на сина Леслі.

– Я хочу перевірити, чи в нього, бува, не струс мозку, – пояснив Джіммі. – Якщо в нього струс, то треба лягти в темній кімнаті й заплющити очі.

– П'ятниця, – з усмішкою відповів Хейзен. – Думаю, і досі п'ятниця. Хоч жувати я й не можу, одначе певен, що струсу мозку в мене нема. Дякую за турботу.

Алленові спало на думку, що Джіммі не так піклується про здоров'я Хейзена, як прагне скоріше здихатись його, та коли, він глянув на сина, той подивився на нього через стіл невинними очима.

– А у вас, містере Стренд, – звернувся до господаря дому Хейзен, – дозвольте поцікавитись, яка професія у вас?

«Попереднє ознайомлення, – подумав Стренд. – «Ваш адвокат повинен знати все, що знаєте ви, тільки тоді він зможе вести вашу справу успішно». Ні, він не адвокат, – поправив себе Стренд, трохи роздратований гостем. Він більше схожий на генерала, який оглядає військо і приязно розпитує солдатів про се про те – хоче показати, що хоч у нього й великі зірки на погонах, але в душі він справжній демократ».

– Моя професія… – Стренд прокашлявся. – Я борюся з кровожерливими інстинктами юного покоління, – навмисне ухильно пояснив він. Цей Хейзен, очевидно, велика птиця. Про це явно свідчать не так його слова, як його манери. І якщо він, Стренд, просто скаже, то викладає в школі, то в Хейзена складеться про нього така сама думка, як колись у батька Леслі.

– Він учителює в Рівер-Хай, – майже зухвало кинула Леслі, відчувши, що її чоловік вагається. – Викладає історію.

– Он як! – У голосі Хейзена прозвучали нотки поваги. – Замолоду мені теж хотілося стати вчителем. Прожити корисне життя. Багато корисніше, ніж у юриста, казав я батькові. Але він не поділяв моєї думки. І я одержав диплом юриста. – Він осудливо засміявся. – У батьковому домі розмови були короткі.

– В нашому домі вони не короткі! – кинув Стренд. – Це я за своїх дітей кажу.

– Цікаво! – Хейзен обернувся до Керолайн, – А ви, юна дамо? Навчаєтесь у коледжі?

Керолайн, що їла так, ніби з голодного краю, засміялася.

– Як пощастить, то почну восени. Через місяць закінчую підготовчу школу. Але з моїми оцінками… – І вона скрушно похитала головою.

– А хіба ви вчитеся не в Рівер-Хай? – здивувався Хейзен.

– Та це ж через усе місто їздити! – поквапилась відповісти Леслі.

– Тато вважає, що це небезпечно. А я йому кажу: для тебе, може, й небезпечно, але для мене аж ніяк, – захихотіла Керолайн. Загалом вона була не з тих дівчат, що ні з сього ні з того хихотять, але цього вечора Аллен їй усе прощав. – Отож у нас таки була одна коротка розмова. Я мусила відступити й тепер ходжу до школи, яка за десять кварталів звідси.

– Я, звичайно, читав, що в державних школах процвітає злочинність, насильство, що діти крадуть одне в одного, носять зброю, – сказав Хейзен. – Мені завжди було сумно чути про це. Містере Стренд, а у вас те саме?..

– Як вам сказати… – зітхнув Аллен. – Звичайно, в нас не недільна школа, як, наприклад, у Вермонті. Всяке буває. Авжеж, усяке.

– І з вами бувало? – Хейзен зацікавлено подався вперед.

– Було… – відповів Стренд, – Торік один хлопець погрожував мені ножем, якщо я його засиплю. Прогуляв половину уроків, а на випускному іспиті одержав тридцять два бали із ста можливих.

– І ви його не засипали?

Стренд засміявся.

– Звісно, ні. Якщо тому хлопцеві так потрібен був прохідний бал, що заради нього він ладен був мене вбити, то я подумав: він його заслуговує. Та й, зрештою, він не намагався вкрасти мого велосипеда.

Хейзен похмуро помацав пов'язку на голові.

– Ви, мабуть, мудріший від мене, – сказав він. – Ви що – й серед горлорізів бачите проблиски надії?

Стренд знизав плечима.

– Звичайно. Одначе більшість із них приречені на трагічний кінець, і він, боюся, настане дуже скоро. Ось є, приміром, у моєму випускному класі один низенький хлопчина, пуерториканець. Можна подумати, що історією він цікавився ще з пелюшок. Якраз сьогодні я перевіряв його письмову роботу. Про громадянську війну. У нього на це свої погляди.

– Наприклад?.. – спитав Хейзен. Його це, видно, неабияк зацікавило.

– Наприклад, він написав, що громадянська війна у США була величезною помилкою. – Коли Стренд почав розповідати про того хлопця, перед очима в нього постало смагляве кругле обличчя з білими зубами, ошкіреними чи то в насмішкуватій, чи то в зневажливій посмішці. – Він написав, що Півдню слід було дати можливість іти власним шляхом розвитку, і невдовзі вони, хай там що, самі звільнили б своїх рабів, і мільйон життів було б урятовано. А потім, пише він, Південь і Північ знайшли б спосіб об'єднатись у вільнішу конфедерацію,і всі ми – чорні й білі – уникли б страждань і злиднів на ціле сторіччя. Це, безперечно, не те, чого хлопця вчили, і я маю попередити його, що коли він казатиме таке екзаменаційній комісії, то провалиться.

– І що він, гадаєте, вам на це відповість?

– А тільки засміється. Йому байдужісінько, складе він чи не складе випускні іспити. У коледж йому дороги немає. Доведеться або йти мити посуд, або штовхатися серед безробітних на вулиці. Вже з цього літа. Що йому ті випускні іспити!

– А жаль. Правда? – замислено мовив Хейзен.

– Таке життя, – відказав Стренд.

– І що ви поставили йому за письмову роботу?

– Відмінно, – відповів Стренд.

– Ви, певно, незвичайний учитель.

– Це він незвичайний хлопець. А в іншій своїй роботі він доводив, що те, як його вчать історії, – просто чортівня. Це його слівце. «Чортівня». Він написав, що причини й наслідки історичних процесів служать історикам лише для того, щоб пакувати минуле в охайні стосики фальшивок. Хлопець захоплюється також фізикою і зацікавився теорією ймовірностей. Сподіваюся, ви щось читали про це?

– Трохи, – кивнув головою Хейзен.

– Він удається до неї, щоб довести, ніби не існує нічого неминучого. Все, що діється, – чи то в політиці, чи в економіці, чи в природі, чи в лабораторії, – це наслідок випадку, хаотичного зіткнення часточок. Згідно з цією теорією, твердить він, промислова революція ніколи б не сталась, якби не народилося десяток певних людей. Друга світова війна ніколи б не спалахнула, якби в дев'ятсот сімнадцятому році Гітлер загинув на західному фронті. Громадянської війни можна було б уникнути, якби Лінкольн визнав за краще лишитись юристом у Спрінгфілді…

– І що ви поставили йому за таку неортодоксальну філософію? – поцікавився Хейзен.

– Відмінно, – засміявся Стренд. – Може, тому, що його робота так відрізнялася від решти. До того ж він грамотно пише.

– Гадаєте, він хотів би вступити до коледжу, якби мав змогу?

– Ні. Якось він звірився мені, що освіта – це та сама «чортівня». І все ж, коли тобі трапляється такий учень, ти відчуваєш, що робота твоя потрібна.

– Я вас розумію, – промовив Хейзен. Він на мить відняв від щоки холодний компрес, замислено подивився на нього й приклав знову. – Видно, освіта дуже змінилась, відколи я вчився. Вся освіта.

– А де ви вчилися? – спитав Стренд. Як господар дому він не міг допустити, щоб розпитував тільки Хейзен.

– Де й усі, – недбало кинув Хейзен. – Йєльський університет, юридичну освіту здобув у Гарварді. Слідами свого праведного батька. Він ніколи не чув про теорію ймовірностей.

– Можновладний клас! – втрутився Джіммі. – Колиска нашого уряду. Могила Америки.

– Джіммі! – гримнула мати. – Годі шокувати людей своєю невихованістю!

– Джіммі, безперечно, куди вихованіший, ніж удає з себе, місіс Стренд, – сказав Хейзен.

«А він зовсім не такий упевнений у собі, як гадає, – подумав Аллен. – Коли добре придивитись, цей Хейзен не схожий на людину, яка вночі спить спокійно. І не тільки через те, що в нього перебинтована голова».

У двері подзвонили, і Джіммі пішов відчиняти.

– Це, мабуть, доктор Прінз, – сказала Леслі.

– У вас, видно, якийсь незвичайний лікар, – зауважив Хейзен. – Щоб у наш час поспішати на виклик, та ще й коли всі вечеряють…

– Він мій однокашник із Сіті-коледжу, – пояснив Аллен.

– Кілька моїх однокашників теж стали лікарями, – зітхнув Хейзен. – А коли я захворію, то йду до них у кабінет, або ж вони кладуть мене в лікарню.

Поквапно увійшов доктор Прінз. Це був маленький, худий чоловічок у сильних окулярах. Вигляд він мав стривожений. Доктор Прінз грав на скрипці, й досить непогано; три-чотири рази на рік у нього вдома відбувалися музичні вечірки, де він, Леслі та ще один лікар-музикант грали тріо.

– Добридень, Леслі, Аллене! – привітався він. – Що у вас скоїлося?

– На містера Хейзена напали, – пояснив Аллен. – Леслі зробила все невідкладне.

– Нью-Йорк! – Прінз осудливо пирхнув: – Містере Хейзен, ви можете піти зі мною до ванної? Гадаю, мені буде потрібне яскраве освітлення.

– Звичайно, – мовив Хейзен.

Прінз пильно дивився, як Хейзен підводиться, і коли побачив, що хворий не хитається, задоволено кивнув головою.

– Якщо вам потрібна буде допомога… – почала Леслі.

– Я вас покличу, Леслі, якщо виникне потреба, – урвав її Прінз. Він обережно взяв Хейзена за руку й повів його з кімнати.

– Сподіваюся, Джеррі не забув прихопити з собою щось знеболююче, – промовила Леслі.

– Я певен, він усе взяв, – відповів Стренд. – По телефону я сказав йому, що, може, доведеться накласти кілька швів.

– А він досить терплячий, цей містер Хейзен, – озвалася Керолайн. – На його місці я вже верещала б на весь дім!

– А свій голос він слухати любить, чи не так? – сказав Джіммі.

– Тс-с-с! – цитьнула на нього Леслі. – Він же у ванній.

– Сто тисяч доларів на рік, щонайменше, – промовила Елінор. – Я щодня таких бачу в нашій фірмі. Коли ти підносишся на таку вершину, то власний голос починає здаватися тобі музикою небесних сфер.

– Хай він там що робить, – сказав Аллен, – а я в захваті від того, як він до цього ставиться.

– Ох, яке то щастя, що я не лиса, – прошепотіла Керолайн, захихотівши. – До сьогоднішнього дня я й гадки не мала, що означає для людини волосся!

– Йому таки. поталанило, що ти нагодилася, – сказав Джіммі. – Найменше, чим він може віддячити, це купити тобі нову ракетку.

– Ой, які ви базіки! – зітхнула Леслі. – Нічиєї милості нам не треба. Всім можна подавати десерт?

Вони допивали у вітальні каву, коли ввійшли Хейзен і лікар, Хейзен мав на голові нову пов'язку – ніби тюрбан – і пухкеньку білу подушечку, приклеєну пластирем до щоки. Він був блідий, і Аллен зрозумів, що операція у ванній виявилася не з приємних. Однак Хейзен усміхався, ніби хотів переконати господарів, що все гаразд.

– Залатали ваші рани, – сказав Прінз. – На перший час. Але у вас болітиме голова. Було б добре, якби ваш лікар зробив завтра рентгеноскопію черепа. Запасіться вдома аспірином, а також снодійним. Воно вам знадобиться. І… – Прінз похмуро всміхнувся, – не заглядайте вранці у дзеркало.

– Чашечку кави, Джеррі? – запропонувала Леслі.

Прінз похитав головою.

– Немає часу. Мій пацієнт із серцевим нападом тепер у лікарні, і я повинен забігти до нього.

– Хтось із наших спільних знайомих? – поцікавився Аллен.

– Ні. – Лікар холодно подивився крізь свої сильні окуляри на Аллена. – Проте чоловік точнісінько твого віку. Коли з'явишся на обстеження?

– Десь потім, коли почуватиму себе цілком здоровим, – засміявся Аллен. – Мені краще не знати, що в мене за хвороба, поки я сам її не відчую.

– Як хочеш, – буркнув Прінз. – У мене по горло справ. На добраніч усім!

Аллен провів його до дверей.

– З ним усе гаразд, чи не так? З Хейзеном.

– Йому з біса пощастило, – відповів Прінз, надіваючи чорного фетрового капелюха з великими крисами, що робив його схожим на рабина. – Він розповів мені про Керолайн. Дурне дівчисько! Мабуть, їй слід було покликати поліцію! Подивишся, може, їй теж треба буде дати снодійне. З дому сьогодні не випускай. У неї дивний вираз очей.

– Вона сказала, що її не зачепили.

– Може, й так, але я не певен. Лікар не всюди може заглянути, – промовив Прінз загадково. – Даси їй снодійне.

Стренд розчинив двері і лікар вирушив до хворого із серцевим нападом – чоловіка Алленового віку.

Аллен вернувся до вітальні. Джіммі саме наливав Хейзенові чистого віскі. Гість міцно тримав склянку.

– Щоб спокійніше зустріти ніч, – пояснив він Стрендові. – Дякую за доктора Прінза. В нього золоті руки.

– Скільки швів? – спитав Джіммі.

– П'ять чи шість, – недбало кинув Хейзен. – Сказав, що надішле рахунок вам. Добра душа. Якщо маєте напохваті ручку, я запишу свою адресу, і ви перешлете рахунок мені.

Джіммі дістав з куртки ручку й клаптик паперу. Хейзен швидко записав адресу й передав Алленові. Запис був чіткий, рівний – Аллен це помітив, коли клав папірець до кишені.

– Це якраз на розі Вісімдесят другої вулиці і П'ятої авеню, – сказав Хейзен, – Напроти музею. Зовсім близько. – Він допив віскі і встав, обережно поставивши порожню склянку на попільницю – щоб не залишити на столі сліду. – Коли якось ітимете до музею, то, може, зайдете до мене? Я хотів би віддячити вам за гостинність. А тепер мені пора. Я вже досить таки набрид вам, добрим людям, як на один вечір.

– Думаю, вам не слід іти самому, – заперечив Стренд. – Я піду з вами. Візьмемо на розі таксі.

– О, немає потреби, запевняю вас! – запротестував Хейзен.

– А вдома є кому за вами доглянути? – стурбовано запитала Леслі. – Якщо ні, залишайтеся тут. Джіммі погодиться переспати одну ніч на канапі.

– Не турбуйтеся, все буде гаразд, – запевнив Хейзен. Аллен завважив, що він не відповів, чи є в нього хто-небудь удома. – Доктор Прінз дав мені про всяк випадок номер свого телефону. Та я певен, що він мені не знадобиться.

– Я поїду в таксі з містером Хейзеном, – заявила Елінор. – У мене однаково побачення в Іст-Сайді.

– Це дуже мило з вашого боку, – сказав Хейзен.

– І все ж, – втрутився Аллен, – я зійду з вами вниз і посаджу вас у таксі. Мені б не хотілося, щоб вас ще раз торохнули по голові дорогою до Центрального парку.

– Як хочете, – мовив Хейзен. – Але я справді не почуваю себе калікою.

Коли Елінор пішла взяти пальто й сумку, Хейзен сказав Керолайн:

– На добраніч, міс рятівнице! – Потім, усміхнувшись і ледь уклонившись, потис руку Леслі й мовив: – Я навіть не намагатимуся висловити, як я вдячний усім вам… Сподіваюся, ми ще зустрінемось… за кращих обставин. – Він поплескав по тюрбану в себе на голові й скрушно подивився на пошматовану шкіряну куртку. – Мій лікар дістане шок, коли побачить мене!

Спустившись униз, Аллен, Хейзен та Елінор вирушили в напрямку Центрального парку. Дорогою Аллен відчув, що Хейзен пильно придивляється до нього.

– Мені здається, містере Стренд, – промовив він, – що я вас уже десь бачив.

– Навряд, – заперечив Стренд. – Не думаю, що ми колись зустрічалися.

– Я не сказав, що ми зустрічалися, – трохи нетерпляче мовив Хейзен. – Я пам'ятаю всіх людей, з якими зустрічався. Просто ваше обличчя здається мені знайомим.

Стренд похитав головою.

– Даруйте, але я вас побачив сьогодні вперше.

– Та я й не ображаюсь, що ви мене не впізнаєте, – засміявся Хейзен. – Сьогодні мене рідна мати не впізнала б! А втім… – Він стенув плечима. – Колись пригадаю.

Хвилину вони йшли мовчки. Потім Хейзен узяв Аллена за руку і дуже серйозно мовив:

– Я повинен сказати вам щось таке, чого, мабуть, не слід би казати… Я заздрю, що у вас така родина, сер. Страшенно заздрю.

Він опустив руку, і вони знов пішли мовчки. Коли дійшли. до рогу вулиці й побачили вільне таксі, що під'їздило до них, Хейзен вдихнув на повні груди повітря.

– Який чудовий вечір! – промовив він. – Я скажу вам щось дуже незвичайне. Сьогоднішній вечір мені сподобався. Мені сподобалася кожна його мить!

Стренд лежав у великому ліжку в тихій темній кімнаті. Леслі поклала голову йому на плече, її довгі коси приємно лоскотали йому груди. Він захоплювався привабливим тілом дружини і тепер не менше, ніж у перший день їхнього подружнього життя. І коли вони кохалися цієї ночі, він спізнав ту саму невимовну втіху і прошепотів їй: «Богине моя!». Те, що колись було омріяною насолодою, з роками перейшло в жагучу і всеосяжну потребу. Дослухаючись до тихого подиху дружини, Аллен подумав: «Блаженний і тихий спокій, що оце огортає мене, триватиме до завтрашнього щасливого ранку. Вихідні!»

Він задоволено зітхнув.

– Ти не спиш? – сонно спитала Леслі.

– Ні ще.

– Що то ви з Елінор мали на увазі, коли говорили про Грецію?

– Що?.. – Аллен насилу пригадав. – А, вона сказала, що, мабуть, полетить у відпустку до Греції. З хлопцем.

– А-а, – мовила Леслі. – Мабуть, на це вона й натякала, коли згадувала про якусь жіночу розмову.

– Очевидно.

Леслі помовчала. Потім озвалась:

– А вона не розповідала, хто він, цей хлопець?

– Ні. Сказала тільки, що він уже був на тому острові… – Аллен завагався. – З іншою жінкою.

– Це він їй сказав? – недовірливо спитала Леслі і трохи відсунулася від нього.

– Вона каже, він розповідає їй геть усе.

Леслі ледь похитала головою на Алленовому плечі.

– Це недобрий знак, – мовила вона. – Особливо якщо Елінор цьому вірить.

– Я б не дуже цим переймався.

– А чому вона не приведе показати його? – трохи роздратовано запитала Леслі.

– Каже, ще не певна в ньому.

Леслі знову помовчала.

– Як ти гадаєш – вона зараз із ним у ліжку, як оце ми?

– Ну, не так, як ми; звісно.

– Страшнувато мені трохи за неї, – зітхнула Леслі. – Надто вона самовпевнена.

– Як Моцарт.

– Що? – не зрозуміла Леслі.

– Так само містер Кроуелл визначив головну ваду Моцарта. Не пригадуєш?

– А я сказала, що Моцарт кінчив трагічно.

– Елінор завжди вміла дати собі раду.

– Я не зовсім цього певна. Досі вона все робила по-своєму. А гляди, щось вийде не так – і хтозна, чи стане в неї духу витримати удар. Цілком можливо, що вона переоцінює себе. Може, мені варто познайомитися з її хлопцем?

– Я б цього не робив,

– Чому?

– Тобі може щось у ньому не сподобатись, і ти будеш дратуватися. А це зайве.

Леслі зітхнула.

– Мабуть, ти маєш рацію. Не можна бути щитом для своїх дітей. Ми їхній тил,

Аллен засміявся.

– Ти говориш так, ніби щойно паслась у моїй бібліотеці!

– О, я роблю багато чого, про що нікому не розповідаю, – тихо мовила Леслі. – Засинаєш?

– Та вже.

– На добраніч, любий. – Вона пригорнулася до нього міцніше. Але за мить заговорила знову. – А вона була не дуже привітна з нашим гостем, правда ж?

– Та не дуже.

– І Джіммі теж. Ти помітив?

– Еге.

– А він тримався так по-світському.

Може, через те вони й були з ним такі непривітні, – пояснив Ал– лен. – Світська поведінка тепер викликає в дітей підозру. Вони ототожнюють її з лицемірством. До речі, Хейзен сказав, що десь уже бачив мене.

– Він сказав де?

– Не пам'ятає.

– А ти?

– Уявлення не маю, – відповів Аллен.

– Знаєш, що сказав про нього Джіммі, коли ви ловили таксі?

– Що?

– Що він розмовляє точнісінько так, як ті люди, яких посадили до в'язниці після Уотергейту. Джіммі каже, що в містера Хейзена драглиста мова. Що б це означало?

– Половини з того, що мені останнім часом каже Джіммі, я теж не розумію, – відповів Аллен.

– Він славний хлопець, – заперечила Леслі.

– А я й не сказав, що він поганий. Просто його лексикон відрізняється від мого.

– А тобі не здається, що наші батьки те саме думали про нас, коли ми були в такому віці?

– Розкажи мені, мамо, про покоління! – піддражнив дружину Аллен. – Як приходять вони, як відходять…

– Можеш кепкувати з мене, якщо тобі так хочеться. І все ж… – Леслі не доказала. – Хай там як, а вечір сьогодні видався, як на мене, цікавий.

– Внизу Хейзен мені признався, що вечір йому сподобався, – сказав Аллен. – Сподобалася кожна його мить.

– Бідолаха, – зітхнула Леслі. Вона поцілувала Аллена в шию і додала. – А тепер справді будемо спати!

Розділ третій

«Я заздрю, що у вас така родина, сер», – промовив голос. Коли це було? Багато років тому? Минулої ночі? «Страшенно заздрю…» Хто це сказав? Про кого йшлося? Про чию родину?

Аллен читав у спальні. В суботу зранку Леслі завжди була дуже заклопотана. Щопівгодини, з восьмої до першої, приходили на урок діти, і Аллен замикався в спальні, щоб не чути одноманітного нездарного бренькання. Знічев'я він брався читати. На столику біля ліжка в нього завжди лежали дві книжки, які він любив час від часу погортати, – «Завоювання Мексіки» та «Завоювання Перу» Прескотта. Сам кабінетний історик, чиї найдальші наукові подорожі обмежувалися випадковими візитами до читального залу публічної бібліотеки на Сорок другій вулиці, Стренд особливо захоплювався яскравою розповіддю сліпого вченого, ув'язненого в стінах Кембріджу, про відчайдушні подвиги в далеких краях жменьки невгамовних людей на конях, які мечем змінили обличчя планети й ніколи не замислювалися про те, що через кілька сторіч історія устами корінного населення континенту винесе колоніальним завойовникам нещадний вирок за те зло, яке вони принесли з собою.

З інших причин Стренд захоплювався також працями Семюеля Еліота Морісона, що брав участь у морських війнах, проплив шляхами Колумба й Магеллана і описав ті подорожі та криваві битви героїчною, мужньою прозою. Якби Аллен був шанолюбний, то прагнув би стати Прескоттом. «Прожити життя так, як Морісон, – сумно признавався собі Аллен, – це не для мене».

Замолоду Стренд плекав надію прославити своє ім'я історичними відкриттями. Та коли помер батько, – Аллен був тоді на останньому курсі коледжу, – залишивши після себе занедбану майстерню ремонту електропобутових приладів, хвору дружину й нікчемно малу страховку, хлопцеві довелося забути про свої плани продовжити освіту, Він переконав себе, що в його становищі найкраще – де здобути право викладати в середній школі історію, бо де давало йому змогу віддаватися улюбленій роботі і водночас заробляти на життя собі й матері. А коли мати померла, Аллен уже був одружений і народилась Елінор. Отож тепер він тільки читав і викладав історію, проте сам нічого не писав. Хоч він часом і шкодував про це, зате винагороджував себе тихими суботніми ранками, перечитуючи улюблену книжку.

Рано-вранці він поснідав з Леслі та Керолайн, майже не слухаючи їхньої розмови, а за кавою переглянув «Таймс». Керолайн повідомила, що чула, як близько третьої ночі прийшов додому Джіммі, Двері його кімнати й досі були зачинені, і Керолайн сказала, що братик прокинеться не раніш, як опівдні. Здавалося, про вчорашню пригоду дівчина вже забула. До столу вона сіла в тенісній формі, а після сніданку пішла грати, взявши стару дерев'яну ракетку й пообіцявши вернутися до смерку.

Щосуботи вранці до них навідувалась місіс Кертіс – прибирала, відчиняла двері дітям, які приходили на уроки. Іноді Леслі просила Аллена зайти до вітальні й послухати хлопчика або дівчинку, що несподівано ставали піаністами. Але цього ранку його не запросили на жоден з тих імпровізованих концертів, і Аллен зрозумів: сьогодні особливого хисту ніхто не виявив, і за ленчем Леслі буде роздратована.

Він уже вп'ятнадцяте перечитував опис битви Кортеса на шляху до Мехіко, коли задзеленчав телефон. Аллен пішов у коридор і взяв трубку. Дзвонила Елінор.

– Як там Керолайн? – спитала вона.

– Зовні ніяких травм, – відповів Стренд.

– А я оце пораюсь удома, – сказала Елінор. – Так от, щодо містера Рассела Рениа Хейзена. Я зазирнула в довідник «Хто є хто». Керолайн учора притягла додому кита.

– Що означає «кита»?

– І неабиякого, – додала Елінор. – Президент однієї з найбільших юридичних контор на Уолл-стріті, заснованої ще його батьком, нині, покійним. Член правління доброго десятка величезних корпорацій – від нафтових до сільськогосподарських та хімічних. Опікун своєї колишньої школи, має найбагатшу в Америці колекцію імпресіоністів та модерністів – її почав збирати батько, а продовжив синок. Там написано, що він підтримує зв'язки з музеями, з оперою, відомий своїми філантропічними інтересами. У сиву давнину грав у хокей за Йєль, член Національного олімпійського комітету, а також багатьох клубів, зокрема «Ракет», «Сенчері» та «Юніон-клаб». Одружений із дамою з вищого світу. Дівоче ім'я – Кетрін Вудбайн. Троє дітей – дві дочки й син. Усі дорослі. Ще щось прочитати?

– Досить, – сказав Аллен.

– «Хто є хто» не згадує про те, що він любить кататися на велосипеді, – докинула Елінор. – Думаю, про це буде в наступному виданні. Я ще за вечерею збагнула, що він – не просто один з диваків, які щодня катаються в Центральному парку.

– Я теж зрозумів, що вій особа значна, – сказав Аллен. – Одначе сам він цього не афішував, і це йому робить честь.

– А навіщо йому афішувати себе? Ти знаєш кого-небудь із тих, про кого написано у «Хто є хто»?

– Так відразу й не скажу, – відповів Аллен. – О, згадав! Там е один старий професор із школи Жюяра, в якого навчалася твоя мати… Оце, здається, й усе. А в таксі ви про що-небудь розмовляли?

– Він поцікавився, чому я сказала, що роблю кар'єру, коли він влаштував нам допит.

– І що ти відповіла йому?

– Та то мені, кажу, так, до слова прийшлося. Тоді він сказав, що хотів би побачитися з нами ще. Мені він здався дуже самотнім. Хоч після того, що я про нього прочитала, таке навряд чи можливе.

– У мене склалося враження, – промовив Аллен, – що він не дуже тобі сподобався.

– Це не зовсім так, – заперечила Елінор. Голос її звучав непевно, наче вона й досі не склала думки про Хейзена. – Просто я відчула, що між ним і нами – прірва. Ні, не прірва. Безодня! А ти цього не відчув?

Аллен засміявся.

– Яз тих людей, хто не помічає безодні навіть у себе під ногами, – відповів він. – Ми побачимо тебе на вихідні?

– На жаль, ні. – Я їду до Коннектікуту подихати сільським повітрям. Подзвоню в понеділок.

– Приємного відпочинку! – побажав Аллен і поклав трубку. Йому стало цікаво, де це Елінор узяла «Хто є хто». По тому, як вона говорила, не схоже було, що вона дзвонить із бібліотеки, а він знав, що вдома в неї довідника немає. Можливо, Елінор дзвонила від свого приятеля. Аллен намагався не думати, де вона була минулої ночі – після того, як відвезла Хейзена. Він похитав головою. Зрештою, в неї тепер своє життя.

Коли Аллен повернувся до спальні і знов узяв у руки Прескотта, він, не відчуваючи ніяких заздрощів, раптом подумав, як одна людина часом устигає розриватися надесятеро, як ото Хейзен, і навіщо він так робить.

Він знов узявся читати, але почув стук у двері. То була місіс Кертіс.

– Прийшов чоловік, який учора тут вечеряв, – повідомила вона. – Вигляд у нього жахливий – усі кольори райдуги. Але він приніс квіти для місіс Стренд і каже, що коли ви маєте час, то він бажав би вас на хвилинку побачити. Хоче забрати велосипеда, та Александера зараз немає вдома.

– А коли вернеться Александер? – запитав Аллен, надягаючи старий поношений твідовий піджак – свій суботній костюм – і встромляючи ноги в мокасини.

– Не раніше, як через годину. Поїхав у центр по якусь деталь до бойлера.

Аллен рушив довгим темним коридором повз зачинені двері Джіммі до передпокою. На стінах висіли репродукції, кілька старих афіш театру одного актора, і дружинин малюнок квітів. «А в «Хто є хто» про це не написано?» – подумав Аллен.

У передпокої стояв Хейзен. У руках він тримав загорнутий у папір букет квітів. Тут таки на столі лежав якийсь довгастий, також загорнений у папір предмет.

– Доброго ранку, сер, – привітався Хейзен. – Сподіваюсь, я вас не дуже потурбував?

– Доброго ранку, – відповів Стренд, і вони потисли руки. – У суботу вранці мене ніхто ке може потурбувати. У цей час я нічого не роблю.

Вигляд у Хейзена, як і сказала місіс Кертіс, був справді жахливий. Поверх пов'язки на голові він натяг вовняну лижну шапочку, і голова його здавалася недоладно величезною. Обличчя було набрякле, потворне, а шкіра навколо рани на щоці мала нездоровий відтінок воднораз жовтого, зеленого й пурпурового кольору. Проте очі в Хейзена радісно сяяли. Він був одягнений в охайний, чудово скроєний сірий костюм. Черевики його блищали у тьмяному світлі передпокою.

– Як минула ніч? – поцікавився Стренд.

– Та минула… – стенув плечима Хейзен. – А як ваша дочка?

– Пішла грати в теніс. За сніданком була весела, як пташка.

– Переваги молодості! – зітхнув Хейзен.

«Він говорить про банальні речі, – подумав Стренд, – як про найвищі досягнення людського розуму».

– А я ось купив вашій дружині букетик, – мовив Хейзен, показуючи квіти. Папір ледь чутно зашурхотів. – За її люб'язну допомогу.

– В неї саме урок, – сказав Стренд.

– Я чую, – кивнув головою Хейзен, Одначе про те, що він думає про гру, змовчав.

– Леслі буде дуже рада, – сказав Аллен. – Місіс Кертіс, поставте, будь ласка, квіти містера Хейзена у воду.

Місіс Кертіс взяла в Хейзена букет і пішла на кухню.

– Я маю дещо й для Керолайн, – мовив Хейзен показуючи на пакунок,, який лежав на столі. – Нова ракетка. Фірми «Хед». Я помітив, що та, яку вона погнула, захищаючи мене, була якраз фірми «Хед».

– Не варто було турбуватися, – сказав Стренд. – Але, я певен, вона дуже зрадіє.

– Жилка там, усередині, – сказав Хейзен. – Просто я не знав, чи туго вона любить натягувати. Їй доведеться тільки зайти в тенісний відділ «Сакса», і там усе зроблять.

– Я бачу, ви зранку попобігали, містере Хейзен, – зауважив Стренд. – Ще нема й одинадцятої, а ви вже встигли побувати у «Сакса» та ще й купити квіти.

– Я встаю рано, – пояснив Хейзен. – Ще одна риса, яку я успадкував від батька.

– Я трохи знаю про вашого батька, – сказав Стренд.

– Справді? – недбало кинув Хейзен. – Мене це не дивує.

– Щойно подзвонила Елінор, моя дочка. Вона вичитала про вас у «Хто є хто».

– Он як? Я й не думав, що вона мною так зацікавиться.

– Вона сказала, в довіднику нічого немає про те, що ви любите кататися на велосипеді.

Хейзен усміхнувся:

– Нехай ця деталь моєї біографії залишиться нашою таємницею. Гаразд? Тут мені немає чим похвалитись – а надто як згадати про вчорашній вечір.

– А що вам було робити? – мовив Стренд.

– Я міг би залишитись удома, – сказав Хейзен. – Я вчинив безглуздо, що не зважив на пізню годину. Одначе…, – Його обличчя проясніло. – Завдяки цьому я познайомився з вами і вашою чарівною сім'єю!.. Але я справді забираю у вас надто багато часу. Я тільки хотів залишити тут ракетку й квіти, а ще взяти велосипед. Але в портьє ніхто не відповідає, і я…

– Зараз його немає, – пояснив Стренд. – Якщо ви хвилинку зачекаєте, я спитаю в місіс Кертіс, де ключ від підвалу.

– Дякую, – мовив Хейзен. – Якщо це не завдасть вам багато клопоту.

Місіс Кертіс саме ставила букет у велику вазу на кухні.

– Чудові, правда? – сказав Аллен. Він мав дуже невиразне уявлення про квіти – знав тільки троянди та хризантеми, а далі навіть у назвах губився.

– Вони коштують такі гроші, – буркнула місіс Кертіс, сердито тицяючи квітки у воду, – що на них ви могли. б цілий тиждень годувати родину.

– Містер Хейзен хоче забрати з підвалу свій велосипед, – мовив Аллен, пускаючи повз вуха зауваження місіс Кертіс про вбогі статки його сім'ї. – Ви знаєте, де Александер зберігає ключі?

– Зійдете в бойлерну, – сказала місіс Кертіс. – Вона відчинена. Праворуч угорі полиця. У ближчому кутку має лежати ключ. Той чоловік збирається в такому стані їхати через парк на велосипеді?

– Гадаю, що так.

– Таж від його вигляду звірі в зоопарку з кліток повискакують! – Місіс Кертіс знову взялася за квіти, – І не забудьте покласти ключа на місце!

– Покладу, – буркнув Аллен і вернувся до передпокою, де стояв Хейзен. Чоло в нього трохи поморщилося, коли він почув, як недбало хтось грав у вітальні гаму. Стренд усміхнувся.

– Звичайно грають краще, ніж сьогодні, – пояснив він. – Де, мабуть, далеко не перший із учнів Леслі.

– І все ж таки, мабуть, приємно навчати дітей, – зітхнув Хейзен, розправляючи насуплені брови. – Весь час бути з молоддю… – Він не доказав.

– Я знаю, де ключ від підвалу, – повідомив Стренд, – Зараз ми туди спустимося.

– Не варто, – мовив Хейзен. – Я й так завдав вам стільки клопоту! Внизу мене чекає мій службовець. Якщо ви скажете, де ключ…

– Однаково я збирався трохи погуляти, – сказав Аллен, хоч це спало йому на думку тільки тепер.

Він відчинив двері й рушив із Хейзеном до ліфта. На першому поверсі стояв у вестибюлі високий чоловік років тридцяти п'яти у вельветових штанях і светрі. Хейзен відрекомендував його як містера Конроя, одного зі своїх секретарів. То був досить хирлявий молодик із сірим обличчям. «Колір попелу, що багато років лежав на дощі», – промайнуло в Стренда. Одяг на Конрої висів мішком. Алленові стало цікаво, який же вигляд мають решта Хейзенових секретарів і скільки їх у нього. Чи всі вони справляють таке гнітюче враження, як цей, чи є серед них і привабливіші?..

Вони спустилися сходами до бойлерної. Стренд знайшов ключа, відімкнув двері підвалу, і Конрой швидко й вправно схопив велосипеда. Стренд запропонував йому на сходах свою допомогу, але Хейзен роздратовано кинув:

– Він і сам донесе! Чи не так, Конрой?

– Звичайно, сер! – відповів той.

Стренд замкнув двері й поклав ключа на полицю. Конрой чекав на вулиці, поки вони вийдуть з будинку.

– Залишите велосипед у швейцара.

– Гаразд, сер, – відповів Конрой і сів на велосипед.

– І до понеділка, – сказав Хейзен.

– Так, сер, – відповів Конрой. – Якщо я буду потрібен вам у вихідні, мій автовідповідач мені перекаже.

– Якщо будете потрібні, – мовив Хейзен.

Він і Стренд подивилися вслід Конроєві, що поїхав на велосипеді.

– І в думці не припускаю, що він може належати до якої-небудь профспілки, – озвався Стренд, – цей ваш містер Конрой. Так старатись у вихідні…

– Здібний хлопець, – кивнув головою Хейзен. – Я йому добре плачу за те, щоб він часом попрацював кілька зайвих годин. Конрой неодружений, а це багато важить! – Він засміявся, – Якщо ви не проти, то, може, прогуляємося трохи разом?

– Куди б вам хотілося піти? – спитав Аллен. – До парку?

Хейзен усміхнувся й похитав головою.

– Тільки не зараз, прошу вас! Ще такі свіжі спогади… Може, до Лінкольн-центру?

– Гаразд, – погодився Стренд, і вони рушили. – Я люблю ним помилуватися. Це сповнює мене надією, що місто не так скоро обернеться на суцільну руїну.

Якийсь час вони йшли мовчки, втішаючись прогулянкою.

– Мене зацікавило ваше прізвище, – озвався Стренд.

– Чому?

– Був такий собі Вільям Хейзен, його ім'я залишило слід в американській воєнній історії.

– Справді? – здивувався Хейзен. – Що ж він такого зробив?

– Пішов на Вест-Пойнт і розбив індіанців. А під час громадянської війни був полковником у Шермана в Джорджії і з полком добровольців з Огайо захопив форт Макаллістер.

– Святий боже! – вигукнув Хейзен. – Звідки ви все це знаєте?

– Вчитель історії – це справжня скарбниця непотрібної інформації.

– А що він іще зробив? Коли той чоловік справді такий знаменитий, то, може, я спробую довести, що ми з ним родичі!

– Він став генералом і створив війська зв'язку.

Хейзен засміявся.

– Війська зв'язку?! Один мій давній товариш під час другої світової війни служив у піхоті. Військ зв'язку він боявся, як пекла. За його словами, у піхоті казали так: «Вскочив у війська зв'язку – тут тобі й ку-ку». Мабуть, мені з ним таки не варто родичатися, В усякім разі, мої предки переїхали до Нью-Йорка в тисяча сімсот шостому році й ніколи не жили в Огайо. А ваші?

– Я про них знаю мало, – відповів Стренд, шкодуючи, що завів про це розмову. – Мої батько й мати переїхали до Нью-Йорка у дев'ятсот двадцятому, з Ланкашіру. Батько скуштував отруйних газів на Сонмі і заявив, що ситий Англією донесхочу. Коли я запитав у нього про його та материну родини, він сказав, що про них не варто й згадувати. – Стренд здвигнув плечима. – Я прийняв його слова на віру.

Тепер їхня мовчанка стала трохи напруженою, і коли Хейзен заговорив знову, то вже про інше.

– Я думав про те, що ви мені розповіли учора ввечері, – сказав він. – Про того пуерториканця з вашого класу.

– Його прізвище Ромеро.

Знаєте, – провадив Хейзен, – тепер дуже легко влаштувати стипендію для молодих людей, які подають надії. Особливо для національних меншостей. У найкращих коледжах. Як ви гадаєте, хлопець цього хотів би?

Стренд на мить замислився.

– Якщо взяти до уваги його оцінки, то боюсь, він не подає великих надій. Від інших учителів я знаю, що на їхніх уроках він, по суті, зайвий. Я навіть не певен, що він узагалі складе всі іспити й закінчить школу.

– Це погано, – вказав Хейзен. – Як ви гадаєте, він достатньо здібний, щоб за рік-два надолужити згаяне?

– Тільки не в Рівер-Хай. Там не та атмосфера, яка сприяє наполегливому навчанню.

– А що, коли б він дістав стипендію на рік чи й два… в одній з добрих підготовчих шкіл… де… скажімо… здоровіші впливи? Чи вдалося б йому тоді підтягтись і підготуватися до вступу в коледж?

Стренд знизав плечима.

– Це, звісно, залежатиме від нього самого. Поки що він мало чим відрізняється від решти учнів. Хіба тільки тим, що неймовірно багато читає. І здебільшого вибирає книжки, які мають дуже мале відношення до уроків. Тобто, він зневажає керівництво, не визнає дисципліни, наміри вчителів викликають у нього підозру…

– І ваші наміри теж?

– Боюся, що так, – кивнув головою Стренд. – Дратувати мене – для нього справжня втіха. Коли я проводжу урок за програмою, як змушений це робити, він часто встає і виходить із класу.

Хейзен сумно похитав головою.

– Скільки коштів, скільки зусиль, скільки доброї волі вкладаємо ми в школи, – промовив він, – і що натомість маємо?

– Опір, – відповів Стренд. – Інколи прихований, а дуже часто й відвертий.

– Уявляю собі, як усе це складно, – похитав головою Хейзен. – І все ж ми не можемо сидіти згорнувши руки, чи не так?

Стренд не дуже зрозумів, кого саме мав на увазі Хейзен, говорячи «ми», і яким чином його, Аллена Стренда, можна було залічити до тієї множини.

Йдучи, Хейзен спокійно дивився перед собою, і, здавалося, не помічав здивованих перехожих, що витріщали очі на його лижну шапочку й побите обличчя.

Ми не маємо права віддати все покоління чи бодай значну його частину на – поталу нігілізмові. Це єдине можливе тут слово – нігілізм, – промовив Хейзен по-ораторському врочисто. – Кращих із них треба врятувати, і мені байдуже звідки вони – з нетрів, із ферм, з великих маєтків чи з гетто. Будь-звідки. Наша країна переживає страшні часи, і якщо нами керуватимуть невігласи й неуки, нас чекає неминуча катастрофа.

«Цікаво, – подумав Стренд, – чи це Хейзен виголошує свої давні переконання, чи він раптом побачив на стіні якісь написи, досі від нього приховані, аж поки йому відкрили на них очі, торохнувши його по черепу свинцевою трубою?» Сам він, втягнений у щоденну боротьбу з молоддю, волів не заглядати так далеко вперед, відчуваючи, що сучасний стан нації навряд чи погіршає – принаймні це дуже мало залежатиме від освіченості чи невігластва її вождів.

– Та дарма, – заговорив Хейзен своїм звичайним тоном, – ми зробимо все, що зможемо. Коли ви вважаєте, що з хлопцем варто поговорити – поговоріть. І розповісте мені, що він скаже.

– Я спробую.

Ніби здогадуючись, про що Стренд подумав тієї хвилини, Хейзен запитав:

– А ви ніколи не хотіли вибратися з системи державної освіти? Це, мабуть, дуже пригнічує, щоб не сказати гірше, – коли ось так, із року в рік… Може, краще було б викладати десь за містом, у невеликій приватній школі, де віддача, принаймні моральна, більше відповідала б затраченим зусиллям?

– Моя дружина час від часу заводить про це розмову, – признався Стренд. – У мене й самого виникали такі думки. Але я народився в Нью-Йорку і люблю місто. Я трохи застарий, щоб обрубувати коріння.

– Який у вас учений ступінь?

– Магістр гуманітарних наук, – відповів Стренд. – Я здобув його в Нью-Йоркському університеті – вдень учителював, а вечорами вчився,

– Що-небудь пишете з фаху?

– Ні, – відповів Стренд. – Я більш люблю читати, ніж писати.

– Знаєте, – сказав Хейзен, – коли б я трохи глибше знав історію, то деякі речі, що про них ви розповідали вчора ввечері, – особливо теорія ймовірностей, – заохотили б мене проаналізувати якісь епохи у цьому світлі. Це могло б привести до цікавих висновків про те, наскільки інакше обернулися б великі події тільки від незначного переміщення їхніх складових елементів…

– «Не було цвяха – загубилась підкова, – сказав Стренд. – Не стало підкови – кінь упав. Не стало коня – було втрачено королівство». Щось у цьому дусі?

– Приблизно. Одначе все це, мабуть, не так просто.

– Я підкину цю ідею Ромеро, – недбало мовив Стренд. – Звичайно, пальма першості дістанеться вам.

– Та ні, серйозно, – сказав Хейзен. – Думаю, переглянувши історію Америки під таким кутом, ми відкрили б чимало цікавого. Я, звісно, не фахівець, але мені здається, що Америка – Сполучені Штати – досягла величі випадково, такий її розвиток історично не був зумовлений; І ось тепер ми котимося вниз, занепадаємо разом з Європою: тероризм, суспільний розпад, цинізм у приватному й громадському житті… І я гадаю, це теж нічим не зумовлено.

– Ви песиміст, містере Хейзен, так?

– Мабуть, менше, ніж це здається. Я просто зневірився. Мої сподівання не справдилися. Мої зусилля не дали очікуваного наслідку. Люди, яких я, здавалося мені, любив, виявились не такими, якими б мали бути. Репутації в багатьох підмочені. їхні кар'єри зазнали краху. Але ні, я не такий песиміст, щоб капітулювати. Я вірю у велику силу розуму, в. моральні цінності. Такий вечір, як оце вчора… Раптова поява вашої дочки, що кинулась допомогти в біді незнайомому чоловікові – і це з ризиком для себе!.. Ваша родина без вагань подбала про мене… За вашим столом я відчув глибоку взаємну прихильність, дух невимушеної єдності, відсутність найменших ознак смертельної хвороби – самотності… Я не хочу багато про це розводитись, але такий вечір, як учора, в наш час – це сильні ліки проти песимізму.

– Боюся, ви надали звичайній сімейній вечері надто великого значення, – промовив Стренд, зніяковілий від такої похвали. – З вашої ласки я тепер бентежитимуся щоразу, коли підходитиму до дверей своєї квартири й діставатиму ключа.

– Я забагато розмовляю, – сказав Хейзен. – Вада адвоката. Ніколи не замовкне, поки його не зупинять. – Він засміявся. – Квітів і ракетки, мабуть, було досить. Бачу, я поставив вас у скрутне становище. Вибачте. Я не звик до товариства скромних людей. О, мало не забув! – Він сунув руку до внутрішньої кишені піджака й дістав звідти невеличкий конверт. Я маю два квитки на вечір у філармонію. Концертний варіант Берліозового «Прокляття Фауста». Хочете піти з дружиною?

– Ну, це зайве… – запротестував Стренд.

– На вулиці я можу гуляти й такий, який є. Та уявіть собі, скільки переполоху я нароблю у філармонії, коли отак з'явлюся туди. Прошу, візьміть ці квитки і, якщо зможете, скористайтеся ними. – Він простяг конверт Стрендові. – А то пропадуть.

– Але ж ви мали намір піти з кимось… – проказав Стренд. – У вас два квитки.

– У того, з ким я мав іти, змінилися плани, – відповів Хейзен. – Адже ви з дружиною любите філармонію, чи не так?

– Дуже!

– Тоді беріть квитки, чоловіче, – сказав Хейзен рішучим тоном. – Адже ви не з тих, хто не терпить Берліоза, правду кажу?

– Цілковиту правду!

– А колись, коли я матиму пристойніший вигляд, ми підемо до філармонії всі разом.

– Дякую, – мовив Стренд, ховаючи квитки в кишеню. – Леслі дуже зрадіє.

– А. я дістав більш ніж заслужену винагороду, – сказав Хейзен.

Вони зупинилися біля Лінкольн-центру. Хейзен примружився на

споруду.

– Чомусь ми розучилися зводити гармонійні громадські будівлі, – мовив він стомлено. – І все ж тут корисно побувати. – Він глянув на годинник і вигукнув: – О, мені вже пора в контору!

– То ви працюєте і в суботу пополудні?

– Це мій улюблений час для праці. В конторі нікого немає, тихо, телефони мовчать, на столі мене чекає охайний стосик паперів, я купую сандвіч та пляшку пива, скидаю пальто, розстібаю комірець і почуваю себе мов юнак, який готується до іспиту й певен, що складе його. А що робите в суботу пополудні ви?

– Як вам сказати, – почав Стренд. – Навесні, як оце тепер, я віддаюся своїй таємній ваді. Дивлюся в спальні бейсбольні матчі по портативному телевізору, поки Леслі у вітальні дає уроки. – Телевізор той подарувала Алленові Елінор, але він не хотів казати про це Хейзенові. – Я люблю спостерігати гру клубу «Янкі». Замолоду я був нікудишній спортсмен, і коли бачу тепер, як Реггі Джексон рвучко кидається вперед, – увесь сила, порив, – то ніби відчуваю, що це я такий грізний, такий обдарований, що це мною захоплюються мільйони людей, а мільйони мене ненавидять. – Він засміявся й докинув: – Леслі встановила мені норму – дві гри на тиждень!

Стренд помітив, що чоловік, який так любив скніти над стосом юридичних паперів у порожній конторі, дивиться на нього зацікавлено, ніби щойно побачив новий, досі невідомий йому різновид живої істоти.

– Ви часто буваєте на стадіоні?

– Рідко.

– Я маю постійне запрошення користуватися там ложею власника стадіону. Може, одного чудового суботнього полудня я махну рукою на свою контору, і ми подамося на стадіон? Ви не проти?

– Звичайно, ні.

– Може, коли приїде «Бостон»? Я подивлюся розклад ігор. А взимку?

– Що взимку?

– Я хотів спитати, що ви робите по суботах узимку?

– Ну, – почав Стренд, – коли показують давній фільм, я йду до Музею сучасного мистецтва. Я люблю там бувати.

Хейзен ударив себе кулаком по долоні.

– Так от де я вас бачив! У Музеї сучасного мистецтва! На фільмі з Бестером Кітоном.

– Ви любите Бестера Кітона? – трохи недовірливо запитав Стренд,

– Я вимічаю фільми з його участю в репертуарі, який мені надсилають, і, коли можу, тікаю на них. – Хейзен широко всміхнувся, і різні барви на його побитому обличчі набули інших відтінків. – Кожного, хто не любить Бестера Кітона, – промовив він удавано серйозно, – слід позбавити права голосу! Проте, – додав він, – я намагаюся не пропускати і фільмів за участю Грети Гарбо. Вона нагадує мені про те, який занепад ми переживаємо. Раніше ми мали за свій ідеал богиню. А що тепер? Тепер ми схиляємось перед офіціантками. Згадайте хоч би Доріс Дей. – Він знову подивився на годинник. – Я люблю дотримуватись розпорядку і щосуботи приїжджаю до контори рівно о першій. Якщо я спізнюся бодай на дві хвилини, охоронець, який впускає мене, викличе поліцію… Ми побалакаємо про колишні красоти іншим разом. Сподіваюсь. А якщо ви захочете подивитись на гру «Янкі» на стадіоні, дайте мені знати.

Вони потисли руки.

– Мені дуже сподобалась ця прогулянка, – мовив Хейзен. – Якщо наступної суботи ми обидва будемо в місті, може, знову прогуляємось уранці?

– Я буду в місті, – сказав Стренд.

– Я подзвоню вам. Бажаю приємно послухати Берліоза!

Аллен спостерігав, як Хейзен сів у таксі і його велика постать заповнила всю пройму дверцят.

Господи, Бестер Кітон!.. Коли таксі від'їхало, Стренд дістав з кишені конверта й поглянув на квитки. Місця були в п'ятому ряду партеру. «Чудодійна сила грошей!..» – подумав він, з передчуттям насолоди поклав квитки до кишені й рушив додому.

Розділ четвертий

Берліоз. Бурхливий потік темних звуків. Несправедливо обійшлися з ним нащадки.

Холодна жіноча рука в нього на чолі. «Ти потрібен мені», – сказав хтось. Він хотів був розплющити очі й подивитись, чия то рука в нього на чолі. Але це коштувало б йому неймовірних зусиль. Нехай там хто…

– Я не зрозумів, – сказав хлопець, стоячи в невеличкому Алленовому кабінеті.

Стренд попросив Ромеро зайти після уроків на хвилинку до нього в кабінет і був трохи здивований, коли той таки прийшов.

– Я ж тобі пояснив, – зітхнув Стренд, – що розповів про тебе одному… одному своєму приятелю, новому приятелю. Він чоловік дуже впливовий і сказав, що коли ти бажаєш учитися далі, то він спробує влаштувати тобі стипендію…

– Авжеж, авжеж, – нетерпляче кинув Ромеро. – Я все це чув. Але чому той чоловік обрав саме мене?

– Бо я сказав, що ти подаєш надії, – пояснив Стренд,

– Нічого я не подаю, – похмуро буркнув Ромеро.

– Та я сказав так зовсім не в тому розумінні! – вигукнув Стренд,

Після напруженого дня йому було важко поводитися розважливо

з низеньким обшарпаним хлопцем, чиї очі насторожено й підозріливо дивилися з-під скуйовдженого чуба. На ньому були потріпані, колись сині джинси, брудні кросовки та вицвіла футболка – завелика й, очевидно, бозна-коли поцуплена десь у роздягальні. Ромеро недбало сперся на стіл, зухвало граючись погаслою сигаретою. На його футболці стояв номер 17. Хлопець надягав її до школи щодня, і часом навіть уві сні Алленові невиразно маячила перед очима та сімнадцятка.

– Я мав на увазі, що з усіх моїх учнів, які з тих або тих причин не мають змоги потрапити до коледжу, в тебе здібності найбільш непересічні.

– Ви що – жартуєте, професоре? – Ромеро ошкірив зуби в зухвалій посмішці. – Чи не хотіли ви цим сказати, що у вашому класі е хлопець, який може довести, ніби й пуерторіканці мають голову на в'язах? Чого це ви зі мною граєтесь?

– Яз тобою не граюся, – різко кинув Стренд, уже шкодуючи, що взагалі розьовів Хейзенові про хлопця. – І не приплутуй сюди всіх пуерторіканців. Мій приятель цікавиться питаннями освіти, у нього корисні зв'язки, і він вважає, що здібним учням треба давати нагоду…

– І все ж я нічого не розумію, професоре, – затявся Ромеро.

– Не називай мене «професором». Я не професор.

– Гаразд, містере Стренд. Отож я й кажу: чого йому з того треба, отому чоловікові, якого я навіть не знаю?!

– Нічого йому з того не треба! – відповів Стренд. – Просто йому буде, мабуть, приємно, якщо тобі пощастить і ти зробиш колись добру кар'єру.

– І що я маю зробити? Підписати контракт чи щось таке, а тоді віддавати йому десять років половину свого заробітку? – Ромеро дістав з кишені стару погнуту запальничку, але передумав і сховав її назад,

Аллен скрушно похитав головою. Хлопець, видно, читав не тільки історичні та науково-популярні книжки. Не обминав він і газетних шпальт з плітками про Голлівуд, про шоу-бізнес, про всяких імпресаріо,..

– Ромеро, – мовив Стренд, – ти коли-небудь чув про добродійність?

– Добродійність?! – Хлопець нахабно засміявся. – Про добродійність я, звісно, чув Моя стара на соцзабезпеченні.

– Це не має нічого спільного з соцзабезпеченням. Я не збираюся цілий день сидіти тут з тобою і сперечатись. Якщо хочеш присвятити рік чи два справжньому, наполегливому навчанню, – є добра нагода дістати стипендію і навчатися в коледжі. Гадаю, таке тобі до снаги, якщо, звичайно, маєш бажання. Раджу піти додому і обговорити все з батьком та матір'ю.

– З батьком?! – Хлопець знову засміявся, і білі зуби зблиснули на його темному, невмитому обличчі. – Цього чоловіка вже давно й слід простиг. Востаннє я бачив його, коли мені було дев'ять років.

– Тоді з матір'ю.

– Мати мені не повірить. Ще й виб'є з мене душу за вигадки.

– Тоді порадься сам із собою, Ромеро! – сердито кинув Стренд і підвівся. – Коли надумаєш щось із себе зробити, скажи мені. А як хочеш залишитися на все життя нікчемою, забудь про цю розмову. – Він зібрав папери й запхнув їх до папки. – У мене вдома повно роботи, я мушу йти. У тебе сьогодні теж. мабуть, багато важливих справ, – злісно додав він. – Я тебе більш не затримую.

Ромеро звів на Стренда очі й посміхнувся так, ніби, розізливши вчителя, виграв кілька очок у таємному змаганні з однокласниками.

– Іди звідси! – гримнув. Аллен і відразу засоромився, що підвищив голос

– Як скажете, професоре, – відповів Ромеро й рушив до дверей. На порозі він обернувсь і грубо кинув: – Я подбаю про себе сам, зрозуміло?! Я не хочу, щоб через Хесуса Ромеро хтось погано спав!

Стренд підійшов до дверей і з грюкотом причинив їх. Потім вернувся до столу, сів і обхопив руками голову.

Вийшовши зі школи й спускаючись сходами, Аллен наздогнав Юдіт Кінлін з англійської кафедри. Він випадково почув, як учні називали її «міс Хінін»,, але, наскільки він знав, позаочі.

– Добридень, Юдіт! – привітався Стренд, стишуючи ходу.

Це була дрібненька жіночка, і коли вони йшли до автобуса, – а їм часто випадало ходити вдвох, – їй доводилося майже бігти за ним. Вона мала тендітну, але з гарно заокругленими жіночими формами постать і сумне личко відлюдниці. Юдіт не вживала косметики, а її улюблений колір – принаймні для школи – був сірувато-коричневий. Як учителька вона мала добру репутацію, і Аллен відчував до неї щиру симпатію. Часом вони ходили разом на ленч або випити по чашечці кави. Аллен ніколи не замислювався про те, скільки їй років, – мабуть, десь від тридцяти до сорока, думав він.

– О, Аллен! – вигукнула Юдіт, коли вони вийшли на тротуар, і несамохіть подріботіла швидше. – Я так рада, що ми зустрілися! – Вона скоса глянула на нього. – У вас такий вигляд, ніби вас відшмагали!

– Не думав, що це впадає в око! – Стренд пішов іще повільніше. – Нічого особливого, я дістав сьогодні свої звичайні тридцять різок.

Юдіт засміялася. Сміх у неї був приємний – м'який, невимушений. Вродою Юдіт не відзначалася, проте мала гарні світло-сірі, з рівним розрізом очі, які вона трохи примружила, ніби намагаючись глибше збагнути те, що сказав Аллен.

– Я вас розумію. Я саме збиралася випити кави. Зайдете зі мною?

– Зараз я, мабуть, випив би цілу пляшку віскі! – відказав Стренд. – Але обмежуся кавою.

На розі вони поминули товстуна в бейсбольній шапочці.

– Я чув, ніби він продає дітям героїн, – мовив Аллен.

– А я чула, що він продає їм фальшиві лотерейні квитки, – сказала Юдіт.

– Мабуть, і те й те. А може, навіть гвалтує дітей.

– У мене в класі є кілька таких, яких я залюбки віддала б йому на поталу. – Вона знову мигцем глянула на Аллена. – Таке враження, ніби ви кипите всередині. Вам ніколи не спадало на думку, що ви не створені вчителювати?

– Треба буде поміркувати про це, – відповів Стренд замислено.

– Мабуть, даремно я вам це сказала.

– Чому? Я вже й сам почав запитувати себе про це. – Він не сказав, відколи саме почали з'являтися в нього такі думки – від суботнього ранку. – В мене ніби дві душі. Ось вам і вся відповідь.

Юдіт усміхнулася.

– Було б зовсім непогано, якби ми мали по дві душі: одна – щоб ходити на роботу, друга – щоб сидіти вдома й розмірковувати.

– А знаєте, наша професія має і свої переваги, – зауважив Стренд. – Вона низькооплачувана, пекельна, невдячна, часом навіть небезпечна – зате в нас велика відпустка! І до того ж ми маємо право страйкувати, як і сміттярі.

У кав'ярні Юдіт, схилившись над чашкою з гарячою кавою, призналася:

– Весь цей семестр я думала про те, чи вертатися до школи наступного року.

– Що ви хочете цим сказати? – запитав Аллен, кидаючи в свою чашку цукор.

– Ви не боїтеся захворіти на діабет, або погладшати, або ще чогось такого? – поцікавилася Юдіт, похитавши головою, коли Стренд запропонував цукор і їй.

– Я пишаюся своїм здоров'ям, – сказав він. – Це єдине, в чому я більш-менш певен. Але скажіть – ви це серйозно надумали?

– Так, – кивнула головою Юдіт, труснувши охайно підстриженим чорним волоссям, у якому вже прозирали сиві пасма.

– І що ж ви будете робити, якщо не повернетеся до школи?

Юдіт знизала плечима, тоді обома руками піднесла до рота чашку з кавою. Цей рух зробив її схожою на дитину.

– Мабуть, стану ветеринаром, – мовила вона. – Мати справу з цикими звірми буде не важко після того, що мені доводилося робити в школі. Або піду в монастир. Я порвала з католицтвом, але заради миру й спокою могла б знову повернутись у лоно віри.

– А про одруження ви коли-небудь думали?

Юдіт зашарілась, і Стренд пошкодував, що спитав про це.

– Звичайно – відповіла вона. – Але пропозиції були не… не блискучі.

– Ви жінка приваблива,: – сказав Аллен і відчув, що він майже повірив у це.

– Я ждала, як то кажуть дівчата, принца на білому коні, – мовила Юдіт наче з викликом у голосі. – А замість нього з'являвся принц на чорному коні. Кілька разів. Я проста жінка, але не така наївна, щоб повірити, ніби одруження розв'яже бодай одну з моїх проблем. А ваші проблеми воно розв'язало? – спитала Юдіт зачіпливо.

– Деякі, – відказав Стренд. – І створило інші, – додав він, щоб не здатися самовпевненим. – Діти… – Він мало не сказав «гроші», але вчасно похопився. Натомість промовив: – На світі є багато місць, де я хотів би побувати. Але на вчительську платню багато не покатаєшся. Я заохочую до цього своїх нащадків і прошу їх привозити мені фотознімки. Одна з моїх дочок надумала поїхати влітку до Греції. – Він сам не знав, навіщо згадав про це.

– Минулого літа я подорожувала по Озерному краю, – сказала Юдіт. – Мрія кожного вчителя англійської.

– І як там було?

– Жахливо! – гірко посміхнулася Юдіт. – Дощ лив без упину. Я була з групою викладачів англійської із Середнього Заходу. Якось цілий день ми розмовляли про Вордсворта, а решту часу дискутували про те, як подавати Гамлета підліткам. Я багато не розмовляла. Важко пояснити людям, що більшість дітей, яких я навчаю, на власні очі бачили вбивства. Справжні вбивства – і поблизу своїх осель. Та й самі вони з радістю повбивали б своїх дядьків, а може, й матерів і батьків, якби трапилася нагода.

– Мені слід би якось побувати у Відні з групою вчителів історії, – сказав Стренд, – і розповісти їм про те, як важко мені пояснювати своїм учням позицію Меттерніха на Віденському конгресі.

Обоє засміялися.

– Ох, доведеться нам обом повертатись до школи наступного року, – зітхнула Юдіт.

– Приречені! – погодився Стренд. – Безвихідь. Але ми маємо свої здобутки, хіба ні? – Він пригадав розмову з Хесусом Ромеро. – Але як іноді важко буває витримати декого з наших учнів!

– Колись я сказала була одній своїй учениці, що вона може стати письменницею. А минулого місяця вона надрукувала в «Пентхаузі» новелу, – розповіла Юдіт. – Страшенно сексуальну. Я навіть сховала журнал від своєї матері, коли вона прийшла до мене в гості.

– Завтра буде кращий день, – промовив Стренд, допивши каву, і встав.

– Не дуже на це сподівайтеся, – сказала Юдіт і підвелася.

Вдома Аллен нікого не застав і, скориставшись тим, що Леслі немає, ліг подрімати. Він почував себе геть виснаженим, і так приємно було забутися сном.

Прокинувся Аллен з відчуттям того, що в домі хтось є. Це була не Леслі, бо вона одразу ввійшла б до спальні. Він розгладив покривало, щоб не видно було, що він спав, узув черевики й вийшов у коридор. На кухні почувся брязкіт посуду, і Аллен рушив туди. За столом сиділа Керолайн, пила молоко і їла торт. Помітивши білий бавовняний комірець, який виглядав з-під светра, він здогадався, що дочка грала в теніс.

– Салют, тату! – привіталась вона. – Перекусиш зі мною?

Він подивився на годинник.

– Я почекаю обіду.

– А я не можу дотерпіти, – сказала Керолайн. – Я вмру від голоду. – Вона поклала в рот великий шматок торта. Він був политий зверху рідким шоколадом, і Керолайн облизала пальці. – Смакота! – прицмокнула вона.

Аллен, усміхаючись, сів навпроти, по-батьківському радий, що в дочки такий апетит.

– Якщо є шоколадний торт, – промовила Керолайн з повним ротом, – то не розумію, навіщо людям кокаїн. О, а я зустріла нашого приятеля!

– Якого приятеля?

– Містера Хейзена. Він приходив на корти. Вигляд у нього справді жахливий. Обличчя – як обчищений апельсин. А ота лижна шапочка!.. її, певно, в'язав сліпий норвезький троль.

– Прошу тебе, Керолайн, не будь такою немилосердною! – сказав Аллен.

– А проте він чоловік нічогенький. Їй-богу. Прийшов, каже, провести мене додому. Мовляв, він не хоче, щоб я знову вскочила в халепу. Але ж і халепа таки була, мамо рідна!.. Одне слово, граю я собі далі. А він стоїть, поглядає на годинник і, бачу, супить брови. Ну, а тоді пішли ми додому й дорогою приємно погомоніли.

– Справді? – здивувався Стренд. Його чомусь бентежила думка про те, що такий заклопотаний чоловік, як Хейзен, марнує час, гуляючи по парку з сімнадцятирічною дівчиною. Аллен пригадав, що сказав Юдіт Кінлін про товстуна в бейсбольній шапочці, який стовбичив на розі біля школи. «А може, він навіть гвалтує дітей…» То був, звичайно, жарт, одначе розбещувати дітей – це не жарт, і старші чоловіки, хай хоч яке місце вони посідають у суспільстві, не застраховані від цієї хвороби. Аллена й самого колись неабияк хвилювала гарненька однокласниця Елінор, яка часто заходила до них додому. Йому коштувало чималих зусиль стримувати себе, щоб не торкатись її. Він почував до неї гострий потяг і насилу тамував свої почуття, коли вона, вітаючись, цілувала його в щоку. Аллен був не з тих чоловіків, які піддаються таким інстинктам, але хто знає, що за людина Хейзен? Ні в кого на лобі не написано: «Я розбещую дітей». До того ж Аллен мусив визнати, що Керолайн уже не дитина і швидко перетворюється на привабливу дівчину. Він розумів, що нічого з цих міркувань сказати дочці не може, та коли б з'явилась яка-небудь загроза, він би побалакав з Леслі. В дружини інстинкт гостріший, ніж у нього.

– Про що ж ви розмовляли? – спитав він у Керолайн.

– Багато про що. – Дівчина з'їла ще шматок торта й запила його молоком. – Він спостерігав мою гру й давав мені досить розумні поради. Я була просто здивована.

– Замолоду він був спортсменом, а тепер член клубу «Ракет».

– Схоже на це, – явно не здивувалася Керолайн. – Він сказав, що граю я добре, але треба краще закручувати м'яча, коли відбиваю, рівніше бити зліва, і я згодна з ним на всі сто. Ще він запитав, чи не хочу я взятися за теніс серйозно – мати тренера, регулярно тренуватися й таке інше. А я відповіла, що не хочу, бо не маю до цього великого хисту й ніколи нічого не досягну, тільки попсую собі нерви, коли мене виб'ють зі змагань уже в першому колі. Він сказав, що я міркую розумно, та ми ще, мовляв, зважимо свої можливості. А зважити свої можливості на тенісному корті, – сумно промовила Керолайн, – не велике діло. Так я йому й заявила, а він засміявся. – Керолайн усміхнулась, але відразу й споважніла. – Запитував, як я збираюся влаштовувати своє життя. Любить він розпитувати, правда ж?

– І що ти відповіла йому?

Керолайн крадькома зиркнула на батька, повагалася, ніби хотіла щось сказати, але потім передумала.

Стренд бачив, що дочка збиралася сказати неправду, якось викрутитись. Це було не схоже на Керолайн. Вона не з тих, хто. щось приховує. Підростаючи, вона захоплювалася багато чим. Хотілося стати балериною, актрисою, медсестрою. Але все це було тільки до дванадцяти років. А потім вона просто вчилась у школі, а як був час, то ще грала в теніс, і більш нічого, здавалось, її не цікавило. Аллена здивувало те, що Керолайн так відверто говорила з Хейзеном. Вона була дівчина стримана й сором'язлива, розмовляла дуже мало, хіба що вдома. Було в неї лише кілька подруг, а хлопців Керолайн цуралася, бо думала, що коли вони залицяються, то тільки, щоб посміятися з неї. Про це Аллен знав від Леслі та Елінор.

– То що ж ти відповіла містерові Хейзену? – перепитав Аллен.

– Я відповіла, що хочу підрости, – якось зухвало промовила Керолайн.

– Він засміявся? – спитав Аллен.

– Він рідко сміється, цей містер Хейзен. Сказав, що його дуже вразила Елінор. Не дивно. – Керолайн говорила без будь-яких заздрощів, ніби цілком погоджувалася з тим, що Елінор – зірка в їхній родині. – Сказав, що якби таких молодих жінок було більше, то відпала б потреба в поправці до конституції про рівні права і в таких журналах, як «Міс». Вони з Елінор, мабуть, дуже відверто поговорили в таксі. А про Джіммі він не згадував. – Керолайн спохмурніла, мовби ображена за неувагу до брата. – У нього є діти?

– Троє, – відказав Аллен. – Хлопець і двоє дівчат. Десь такого самого віку, як і ви троє.

– Дивно, що про них він і словом не прохопився. А ти ж нами скрізь хвалишся, правда?

– Хвалитися – не те слово, – відповів Аллен. – Я оплакую плодовитість вашої матері.

– Ще б пак! – усміхнулася Керолайн. Потім підвелася з за столу, нахилилась і поцілувала батька. – О, диви! – засміялась вона. – Шоколад на лобі! – Вона дістала носовичка й витерла слід від шоколаду. Тоді сховала рештки торта до холодильника й кинула порожній пакет від молока в сміттєвий кошик.

– Хейзен казав, що ввечері подзвонить тобі.

– З якого приводу?

– Хоче запросити всіх нас на вихідні на природу. У нього на узбережжі в Істхемптоні свій будинок – басейн, тенісний корт і таке інше. Грандіозно, правда?

– Грандіозно, – погодився Аллен.

– Каже, там є кілька сильних тенісистів, і я зможу з ними пограти. А як захочеться кому покататися верхи, то поблизу є коні. Каже, в п'ятницю пополудні заїде по нас своєю машиною, а в неділю ввечері привезе назад.

– У матері в суботу вранці уроки,

– Ну, один раз, – промовила Керолайн, – один-однісінький раз вона могла б відпустити цих вилупків – нехай пограють у бейсбол, чи покурять марихуану, чи подивляться вранці телевізор… Один-однісінький раз!

– Поговоримо згодом, коли прийде мати.

– Знаєш, що я тобі скажу? У вас із матір'ю є одна погана риса: ви надто сумлінні.

– Може, й так. А зараз тобі краще прийняти Душ, поки не прийшла мати.

– Добре! – весело кинула Керолайн і рушила з кухні. Але на порозі зупинилася. – О, ще одне!

– Що?

– Містер Хейзен розповів, що поговорив у конторі з одним із своїх колег і той умовив його заявити про злочин у поліцію. Він так і висловився: «злочин». Містер Хейзен уже заявив. Це, мовляв, його громадянський обов'язок, а того вечора після нападу він був нездатний чітко мислити. Сказав, що, може, до мене навіть прийде слідчий і розпитуватиме. Ти знаєш, як з ними розмовляти, зі слідчими?

– Я в цьому ділі не авторитет, – відповів Аллен, – і мені, скільки пам'ятаю, ще жодного разу не доводилось розмовляти зі слідчим.

– Сподіваюся, він буде молодий, – сказала Керолайн, збираючись

іти.

– Керолайн, – спинив її Аллен, – не кажи про слідчого матері.

– Чому?

– Бо, може, він ніколи й не прийде. Та й нема потреби нагадувати їй про ту пригоду. Вона, мабуть, тобі цього не показала, але її дуже налякало те, що сталося з тобою у п'ятницю ввечері. І я знаю, мати дуже хвилюється за тебе, коли ти йдеш у парк, навіть удень.

– Гаразд, тату, – сказала Керолайн. – Вона ж твоя дружина.

– До речі, Керолайн, ти подякувала містерові Хейзену за ракетку?

– Звичайно! – з гідністю відповіла Керолайн. – Я ж не безнадійна дикунка. Подякувала якнайщиріше. – Наспівуючи, вона пішла приймати душ.

Аллен помив після Керолайн тарілку, склянку та ножа й витер усе, щоб приховати від Леслі передобідній «гріх». Коли він сховав посуд, йому спало на думку піти до найближчого поліційного відділка і попросити того, хто веде цю справу, щоб не присилали до них додому слідчих, бо, мовляв, було темно, і його дочка однаково не впізнає тих хлопців, і що вона готується до випускних іспитів, і він не хоче, щоб її відривали від книжок… Адже в цьому районі поліція має стільки клопоту, що, мабуть, з великою радістю закриє справу й забуде про неї.

Задзвонив телефон, і Аллен вийшов до передпокою. Дзвонила Елінор.

– Як минули вихідні? – спитав він.

– Так собі, – відповіла дочка. – Я спала, а інші весь час пили. Люди, з якими я відпочивала, знають Хейзенів. Вношу поправку до своєї довідки про твого приятеля. Він мав трьох дітей. Хлопець помер, Перебрав дозу.

– Що?

– Перебрав дозу. Героїн. П'ять місяців тому. На вихідні нікого не було вдома, і він сказав служниці, щоб його не турбували, його ніхто й не турбував, а коли врешті зламали замок у його дверях, він був уже мертвий.

– О господи!

– Жахливо, правда? Може, тобі слід піти в кімнату Джіммі й пошукати шприц?

– Елінор, – стривожено запитав Стренд, – ти знаєш про Джіммі щось таке, чого нам не розповідала?

– Ні. Тільки те, що приглянути за ним не завадить. Де він пропадає, та й з ким…

– Я певен, що він… що він не такий.

– Містер Хейзен, мабуть, теж був певен. Чому б тобі не побалакати з ним?

– І не подумаю!

– Може, ти й маєш рацію, – зітхнула Елінор. – Навіщо, справді, ятрити рани… Це я просто так. Забудь. Я чула ще дещо про його, Хейзенову, сім'ю. Дружину він, видно, не дуже любить. Вона постійно живе у Європі. А дочки теж ні батькові, ні матері не потрібні. Одна живе з режисером так званого «Нового кіно» в Сан-Франціско, і її, судячи з усього, матеріально ніхто не підтримує. Друга в Римі. Що робить – невідомо. Обидві дуже гарненькі, як твердять мої друзі. Не дивно, що містерові Хейзену сподобалося вечеряти з нами. Одначе в нього, кажуть, є коханка. Неабияка новина для кінця двадцятого століття, еге ж?

– Еге ж, – мовив Аллен.

– Цілую всіх, – сказала Елінор. – До зустрічі в п'ятницю!

Стренд поклав трубку і втупився в телефон. «Перебрав дозу…»

Його пересмикнуло. Почуття вини – мабуть, найстрашніша з мук. Отут і заговориш про нігілізм у молоді, про відповідальність перед майбутніми поколіннями, захочеш допомогти Хесусові Ромеро і прогулятися в парку з міцною юною спортсменкою. Всі ці клуби, опікунські ради, купа грошей – і твій син, якого два дні ніхто не турбував…

Аллен пройшов коридором і зупинився біля дверей Джіммі. Довго дивився на них, потім узявся за ручку. Двері були не замкнені й трохи прочинені. Він повагався й нарешті щільно причинив їх.

Увечері за столом сиділи тільки Аллен, Леслі та Керолайн. Джіммі на вечерю з'являвся рідко, проте щоразу, коли не збирався прийти, попереджав матір. Аллен не сказав Леслі про Хейзенове запрошення і весь час відчував на собі благальний погляд Керолайн.

– Ну ж бо! – врешті не витримала вона, зашепотівши голосно, мов акторка на сцені.

– Що «ну ж бо»? – перепитав Аллен, хоч і знав, чого вона від нього хоче.

– Сам знаєш. Вихідні! – сказала Керолайн.

Леслі запитливо глянула на нього. Відколи дружина прийшла додому, вона зразу заходилася готувати вечерю, а він працював над розкладом випускних іспитів. Привітавшись, вони поцілували одне одного, кожне розповіло кількома словами про те, як минув день, і більш вони не розмовляли. Аллен не згадав ні про слідчого, ні про Хесуса Ромеро, ні про юнака, знайденого мертвим після того, як він «перебрав дозу».

– Які вихідні? – спитала Леслі.

– Здається, містер Хейзен проходив повз тенісні корти й провів Керолайн додому, – промовив Аллен.

– Це дуже люб'язно з його боку.

– Дуже, – погодився Аллен. – Виявляється, він має в Істхемптоні будинок…

– З тенісним кортом і басейном, – докинула Керолайн. – Він підігрівається. Тобто басейн. І це на узбережжі океану.

– І навіщо людям басейн, коли поруч цілий Атлантичний океан? – розважливо спитала Леслі.

– Ой, мамо! – здивувалася Керолайн. – А якщо погода погана? Та й океан холодний.

– А втім, – мовила Леслі, – то його гроші. Яке нам діло до будинку містера Хейзена на березі океану?

– А таке, що він запросив нас туди на. вихідні, – озвався Аллен. – Переказав через Керолайн.

– Усіх нас, – додала Керолайн.

– Це ж треба! Ось як далеко може завести вдячність за тарілку супу, – сказала Леслі. Вона подивилась на Аллена. – Що ти про це думаєш?

Аллен знизав плечима.

– А ти?

– У п'ятницю пополудні він заїде по нас своєю машиною, – сказала Керолайн. Слова вже самі вихоплювалися з її вуст. – А в неділю ввечері привезе назад.

– Але в суботу вранці в мене стільки уроків, – якось непевно промовила Леслі.

– Та ті шмаркачі, – сказала Керолайн, – оберуть тебе «королевою року», якщо ти влаштуєш їм у суботу вихідний.

– Цить, Керолайн! – мовила Леслі. – Я думаю.

– У цьому домі надто багато думають, – з відчаєм сказала Керолайн. – Скоро всі ми геть отупіємо від думок.

– Та ти посидиш хоч хвилину мовчки, Керолайн! – сердито гримнув Аллен.

– Він самотній старий чоловік, – правила своєї Керолайн. – Ми його бодай трохи розважимо. Він розповідав, що в тому будинку шістнадцять спалень. Хотіла б я подивитись на когось із вас, щоб пожив сам-один у шістнадцяти спальнях і так день у день з місяця в місяць! Ви з матір'ю завжди вчили мене, що ми повинні зважати на потреби інших. Так от, щоб ви знали, містер Хейзен і є той самий «інший».

– Міс адвокат, – рішуче сказала Леслі, – якщо ви хвилину помовчите, може, ми це й обговоримо.

– Тут, нема чого обговорювати! – огризнулася Керолайн.

Леслі лагідно взяла її за руку.

– Гаразд, – мовила Керолайн, покірливо склавши руки й відхилившись на спинку стільця. – Мій рот на замку.

– Ти певна, що він мав на увазі нас усіх? – запитала Леслі. – Джіммі з Елінор теж?

– А то ж як! – відказала Керолайн.

– Він назвав кожного? – спитав Аллен.

– Ну, не те щоб кожного окремо, – призналася Керолайн, – але він мав на увазі всіх.

– Аллене, – сказала Леслі, – у тебе такий вигляд, що тобі не завадило б трохи подихати морським повітрям.

– Нарешті! – переможно вигукнула Керолайн. – Нарешті ми доходимо до суті.

– Уроки я, гадаю, могла б відкласти десь на потім, – замислено промовила Леслі. – Але я маю ще побалакати з Елінор та Джіммі, може, в них зовсім інші плани…

– Якщо вони мені все зірвуть через свої егоїстичні інтереси, – заявила Керолайн, – то я довіку не озовуся ні до нього, ні до неї.

– Не будь малою дитиною, – кинула Леслі. – Я ж тобі сказала: ми все обговоримо.

Задзвонив телефон, і Аллен підвівся з за столу.

– Я підійду. Це, мабуть, він, той самотній юрист.

Дзвонив справді Хейзен.

– Сподіваюсь, я не перебив вам вечері? – вибачився він

– Ні, – заспокоїв його Стренд. – Ми вже повечеряли.

– Як вам сподобався Берліоз?

– Надзвичайно! – відповів Стренд. – Ще раз вам дякую.

– Нема за що. Коли вам захочеться піти ще, дайте знати. Мені присилають квитки на все підряд, і дуже часто буває так, що саме ввечері я не можу вибратись.

– Керолайн розповіла мені, що ви проводжали її додому, – сказав Стренд, водночас міркуючи: «Як це людині присилають квитки на все підряд?» – Це було дуже люб'язно з вашого боку.

– Вона чудова дівчина, – мовив Хейзен. – І дуже здібна, вже не кажучи про все інше. Керолайн розповіла вам про нашу приємну розмову?

– Розповіла, – відповів Стренд. йому раптом уявилось, як би Хейзен переказував свої розмови з сином, що відбулися до того дня, коли довелося виламати двері в хлопцевій кімнаті.

– Я мав сьогодні коротку розмову з тим хлопцем, про якого вам розповідав, – з Ромеро, – повідомив Стренд. – Це була розмова не з приємних.

– Що ж він сказав?

– Що подумає.

– А якщо я поговорю з ним сам, це не допоможе? – спитав Хейзен.

– Навряд.

– Що ж, вам видніше. Керолайн сказала вам про поїздку у вихідні на Айленд?

– Казала, – відповів Стренд. – Цілу вечерю вмовляла нас із матір'ю.

– Сподіваюся, ви поїдете? – зацікавлено спитав Хейзен.

Шістнадцять спалень, і самому тинятися з однієї до іншої, та

ще й басейн, у якому підігрівається вода…

– Ми саме міркуємо про те, чи зможемо, – відповів Стренд.

– Вашу старшу дочку й сина я, звісно, також запрошую.

– Керолайн про це казала. Тільки я не знаю, які в них плани. Можна подзвонити вам у середу або в четвер?

– Будь-коли, – не задумуючись, сказав Хейзен. – У вас є напохваті олівець? Я скажу вам номер свого службового телефону.

– Є, – відповів Стренд і записав номер, якого продиктував йому Хейзен. – До речі, Керолайн каже, що у вас і досі не дуже здоровий вигляд.

– Пусте, – кинув Хейзен. – Якщо не дивитися на себе в дзеркало й не зважати на немовлят у колясках, які, побачивши мене, заходжуються криком, то я взагалі забуваю про те, що сталося!

– Керолайн згадувала також про поліцію… – сказав Аллен, стишивши голос, щоб не почули в кухні.

– Атож. Пуста формальність, я так гадаю. Але один мій колега з муніципальної кримінальної комісії каже, нібито найважче в цій справі – дати лад статистиці. Я зробив це скоріш на догоду йому, ніж задля чогось іншого. І я… я сподіваюся, ви не проти?..

– Та ні, – сказав Аллен і відразу збагнув, що відповів так проти власної волі.

– Гаразд, тоді сподіваюся, що на вихідні побачимось, – промовив Хейзен. – Я чекатиму вашого дзвінка.

Вони попрощалися. Аллен поклав трубку й вернувся до кухні.

– Ну що? – схвильовано запитала Керолайн.

– Нелегко, мабуть, заповнити стільки спалень, – сказав Аллен, сідаючи.

– Ти мені не відповів! – розсердилася Керолайн.

– Я сказав, що повідомлю його до кінця тижня, – мовив Аллен. – А зараз дай мені доїсти десерт!

Розділ п'ятий

Не думай про них – не думай про тих, що падають.

У п'ятницю пополудні по них заїхав у довгому «мерседесі» з відкидними сидіннями Конрой. Містер Хейзен переказав через секретаря свої вибачення: його, мовляв, несподівано затримали в конторі, і він приїде пізніше. Аллен сів біля Конроя. Леслі, Елінор, Керолайн та Джіммі – позаду. Аллен трохи здивувався, коли Елінор виявила бажання поїхати з ними. Їй подобались околиці Хемптона, а надто, як вона сказала, наприкінці весни; у неї там, мовляв, багато друзів, і вона хотіла б з ними побачитись. «Це ще одне, чого я не знав про Елінор, – подумав Стренд, поклавши трубку. – Вона буває в околицях Хемптона і має там друзів». Цікаво, які ж іще новини приберегла для нього старша дочка і що розкажуть йому Леслі, Джіммі та Керолайн, які оце жваво базікають на задньому сидінні, коли їм трапиться зручна нагода?

– До речі, – озвався Конрой, – у гаражі там стоїть фургончик. Ви можете ним скористатися, якщо захочете оглянути околиці.

– Я не вмію водити, – відповів Стренд. – Дружина теж. А ось у Елінор є посвідчення.

Останні два роки в коледжі Елінор мала старенького «форда», Аллен обернувся до неї і мовив:

– Елінор, ти чула, що сказав містер Конрой? Там є фургончик, і ти зможеш ним скористатися!

– А мені теж можна? – спитав Джіммі.

– Звісно, – кинув Конрой.

– А я й не знав, Джіммі, що ти маєш посвідчення, – здивувався Аллен.

– Якось один товариш позичив мені на кілька вечорів свою машину, – пояснив Джіммі. – Я трохи покатався на ній та й склав іспит.

Аллен похитав головою. В родині ще одна новина, а йому ніхто про це й не сказав.

Конрой спитав, чи не хочуть вони послухати музику, – він, мовляв, увімкне приймач, – та Леслі рішуче заперечила,

– Ми ніколи не можемо дійти згоди, що слухати, – мовила вона. – Я не хочу, щоб через мене в дорозі зіпсувався настрій у Джіммі, Керолайн та Елінор або через них – у мене.

Алленові поїздка подобалась. Вечір був духмяний, сонце ще не зайшло. Конрой вів машину добре. Коли вони вибралися за Куїнс, транспорту на дорозі стало менше, і великий «мерседес» швидко долав милі між рядами дерев Парк-вей. Аллен був навіть радий, що Хейзен затримався в конторі. Якби він був тепер з ними, довелося б розмовляти, а Алленові хотілось їхати мовчки. Конрой не озивався, а дослухатися до пустих балачок на задньому сидінні Алленові було не конче, його тішило те, що вся сім'я вирішила в ці вихідні розважитись, і він з нетерпінням чекав, коли побачить дачну оселю Хейзена. З того, як чоловік живе, можна багато чого сказати про нього самого. В уяві Стренда юрист належав до зовсім невідомої йому породи людей і цікавив його дедалі більше., Сам Аллен був чоловік обачний, і тому він досі не склав собі певної думки про Хейзена. Вони познайомилися за незвичайних обставин, і своїми розпитуваннями – Аллен зрозумів це тільки тепер – Хейзенові вдалося довідатись про їхню родину досить багато, тоді як сам він розповів про свою тільки те, що його предки переїхали до Нью-Йорка в 1706 році й ніколи не жили в Огайо. Те, що Хейзен уперто мовчав про свою родину, далеко виходило за рамки звичайної стриманості. Досі в розмовах він обмежувався загальними відповідями, признавшись тільки, що він юрист і що ходить на симфонічні концерти. Із «Хто є хто» Аллен уже чимало знав про суспільне становище Хейзена, однак його приватне життя лишалося загадкою.

Коли вони ждали машину, що мала по них заїхати, Елінор сказала про Хейзена:

– Цей чоловік чогось хоче.

– Чому ти так думаєш? – спитав Аллен.

Такі люди завжди чогось хочуть, – відповіла Елінор, і Аллена прикро вразив її цинізм. Він додержувався правила не приймати щедрості, а надто такої марнотратної, від людей, проти яких мав упередження – нехай і невиразне, як оце в його дочки.

Леслі, яка хотіла підтримати знайомство з чоловіком, чиї рани вона загоювала, дивуючись його стоїчній витримці, різко відрубала старшій дочці – такий тон для неї був цілком несподіваний:

– Якщо ти так думаєш, то чого ж ти не поїхала на вихідні кудись інде?

– О, вибачте! – мовила Елінор. – Я гадала, ми в Америці! Свобода слова, гарантована конституцією, і таке інше…

– Ану помовчте усі! – гримнув Аллен. – Відпочити не дадуть!.. –

Джіммі задоволено гмукнув, радий, що хоч раз дісталося Елінор,

а не йому. Керолайн ні на що не звертала уваги; тримаючи на руках, мов немовля, свою нову ракетку в футлярі, вона замислено мугикала собі під ніс.

Милуючись весняним краєвидом, що пролітав за вікном машини, Аллен думав про суперечку дружини з дочкою. Йому стало цікаво, чи в словах Елінор була бодай частка правди. Та зрештою він дійшов висновку, що то – звичайнісінька злість, породжена заздрістю Елінор або її неприязню до котрогось із шефів у. неї на роботі, з яким вона, справедливо чи ні, ототожнювала Хейзена. Щодо себе Аллен вирішив: вважатиму Хейзена таким, яким він мені здається; правда, в його поведінці є щось незбагненне, але це не. підстава для того, щоб запідозрити його в лихих намірах чи бажанні дістати вигоду. Хай там як, а після того, що він довідався про Хейзенового сина, Аллен жалів цього чоловіка і співчував йому. Якщо Хейзен і надумав використати його родину, щоб полегшити собі муки самотності, то це навряд чи можна назвати шахрайством. Аллен згадав про те, як запідозрив, ніби Хейзен плекає нечисті наміри щодо Керолайн, і всміхнувся. Цей чоловік навряд чи запрошував би їх цілим гуртом, якби його розбирала хіть до їхньої сімнадцятирічної дочки.

Велика машина котилася рівно, плавно, Аллена почало заколисувати, і він закуняв. Прокинувся, коли збавили швидкість і звернули на приватну дорогу, що від кам'яних воріт між двома рядами високих дерев вела до моря, шум якого сюди ще не долинав.

Конрой зупинився у вистеленому гравієм внутрішньому дворі й натис на сигнал.

– Приїхали! – сказав він, і всі вийшли з машини.

Величезний, обшальований білий будинок самотньо бовванів на

тлі чистого присмеркового неба.

– Ого! – присвиснув Джіммі, – Оце то архітектурка!

– Його збудував ще дід містера Хейзена, – пояснив Конрой. – Тоді мислили з розмахом!

«Споконвічний закон Америки – збагачення й розорення за три покоління – до Хейзенів ніяк не застосуєш, – подумав Аллен. – Дід міг би пишатися своїм онуком».

Конрой знов натис на сигнал, і з дому поквапно вийшли чоловік і жінка.

– Містер і місіс Кетлі, – відрекомендував їх Конрой. – Вони доглядають будинок. Ваші валізи вони віднесуть самі. – Потім назвав Стрендів прислузі.

На чоловікові були чорні штани й добре накрохмалена біла бавовняна куртка. Його дружина була в чорному платті й білому фартусі. Обоє середнього віку, приємні на вигляд, однак такі змучені, наче цілий вік тяжко працювали.

– А тепер я з вами попрощаюся, – сказав Конрой. – Мушу повернутися до міста, щоб забрати з контори містера Хейзена й привезти сюди.

– То ви збираєтеся повторити ту саму поїздку ще раз? – здивувалася Леслі.

– Пусте! – кинув Конрой. – Ми будемо тут близько одинадцятої.

– Якби ми знали, то зачекали б містера Хейзена, поки він звільниться, – сказала Леслі. – Так незручно вийшло.,.

– Містер Хейзен не схотів би про таке й слухати, – відповів Конрой. – Він просив переказати, щоб ви почували себе як дома і за всім, що треба, зверталися до Кетлі. Вечерю вам замовлено.

І Конрой сів у машину – вірний слуга, завжди непомітний, завжди напохваті, велосипедист, лакей у сірій лівреї, власник багатьох дрібних, але корисних талантів. Він запустив двигун, плавно розвернувся у внутрішньому дворі, і задні вогні «мерседеса» зникли між рядами дерев, що вишикувалися обабіч дороги.

– Прошу сюди, – сказав містер Кетлі, ведучи Стрендів до дверей з двома великими знятими з карет ліхтарями обабіч. Коли гості ступили на кам'яні плити перед входом, ліхтарі засвітилися.

Вони ввійшли до передпокою, звідки широкі кручені сходи з поручнями червоного дерева вели на другий поверх. Містер Кетлі запитав, чи вони бажають побачити свої кімнати, чи спершу чогось вип'ють з дороги.

Аллен сказав, що побуде трохи внизу, але пити, подякувавши, відмовився й рушив до вітальні, тоді як решту повели нагору. Вітальня була простора, стіни обшиті дерев'яними панелями, вгорі – полотна Пісарро, Вламінка, Шагала й Дюфі, а також картини абстракціоністів – чиї саме, Аллен не міг упізнати. В кутку стояв накритий чохлом рояль. Повсюди великі вази з квітами, низькі зручні канапи та м'які крісла непевного стилю, що контрастували з дерев'яними кріслами, столиками та письмовим столом у стилі доби американських піонерів. Був тут і великий камін, у ньому лежали дрова, але не горіли. Вікна й двері з одного боку виходили на океан. Хейзен, може, й страждав від того, що в нього забагато вільних спалень, і це впливало на його психічну рівновагу, зате про його бренне тіло тут дбали, звичайно, щедро. Одначе в будинку – чи принаймні тут, у вітальні, – мало що говорило про захоплення чи смаки господаря, окрім хіба рояля й картин. Крізь прочинені двері Аллен зазирнув до невеликої бібліотеки. Книжки він перегляне іншим разом – йому не хотілося, щоб містер чи місіс Кетлі застали його там. Будинок, очевидно, споруджували на межі століть, і на його оздобленні та вмеблюванні явно позначилися різні смаки кількох поколінь.

Він відчинив двері на терасу, і кімнату заповнив шум океану. Аллен переступив поріг і задивився в темний простір Атлантики, над якою спустились вечірні сутінки. Океан був спокійний. Тільки зрідка з далини набігали хвилі й розбивались об берег. За терасою над басейном здіймався легкий туман. У воді відбивались вогні будинку.

Аллен глибоко вдихав повітря, втішаючись його цілющим солоним присмаком. Далеко за дюнами мріли вогні інших вілл, що також виходили вікнами на океан. Але поблизу будинків не було. Якщо Хейзенів дід прагнув спокою, то місце він обрав дуже вдале. Всього сто з невеликим гаком миль від Нью-Йорка, а яке відчуття безмежності простору, благодатності клімату! Тишу порушують тільки шум океану та крики чайок. «Стоячи тут, – думав Аллен, – забуваєш, що там, у місті, такі самі, як ти, люди борються за кожен ковток повітря, юрмляться у смердючих, жахливих вагонах підземки, страждають від вуличного гуркоту й мусять марнувати своє життя в безглуздій біганині». На березі океану повітря насичене запахом солі, духмяними пахощами трав та квітів, і бодай на один вечір тут можна забути, що в цей самий час у світі десь точаться війни, гинуть люди, палають у вогні міста, забути про криваві расові та племінні сутички, про спалахи амбіцій.

«Леслі таки правду сказала, – подумав Аллен, коли ввійшов до кімнати і шум Атлантики стих за причиненими дверима. – Трохи морського повітря мені не завадить».

Коли вони спустилися до їдальні вечеряти, там уже затопили камін, а на столі горіли свічки. Елінор перевдяглась у світло-голубі штани та кашеміровий светр. Джіммі скинув краватку, яку пов'язав, певне, гадаючи, що саме так і треба вдягатися для виїзду на природу. Леслі рідко ходила в штанях, хоча й мала гарні ноги, і надягла довгу спідницю з вибивного ситцю та блузку без рукавів. Добре вимившись у ванній, Керолайн, як здалось Алленові, набула вигляду самозакоханої ляльки. Тепер Стренд сидів на чолі столу, і власна сім'я являла йому картину добропристойності й завидного здоров'я, а Леслі у відблисках вогню з каміна та у світлі свічок скидалася на вродливу й не набагато старшу сестру двох дівчат, що сиділи обабіч нього.

– Хочеш вір, хочеш не вір, – прошепотіла йому дружина, спустившись у їдальню, – а в нас у кімнаті висить картина Ренуара. Гола жінка! Ти собі уявляєш? У спальні!..

Вечеря була розкішна. Містер Кетлі подав молюски й рибу. Він налив білого французького вина, і всі випили, навіть Керолайн. А щоб якось пояснити такий сміливий свій вчинок, вона заявила:

– То й що? Я ж оце вперше вечеряю біля каміна. Хіба не спокуса?

Джіммі підніс келих.

– За багатих! – виголосив він.

Керолайн, відпиваючи вино, на думку Аллена, якось негарно захихотіла, а сам він непомітно позирнув на містера Кетлі – як той поставиться до такого тосту на честь його господаря? Але містер Кетлі саме обгортав серветкою другу пляшку вина і, здавалося, зовсім не чув, про що розмовляли за столом. Одначе Аллен про всяк випадок підніс келих і проказав:

– За щиру гостинність нашого відсутнього господаря!

З того, як йому підморгнув Джіммі, Аллен здогадався, що син зрозумів батьків намір. Треба буде побалакати з сином і нагадати йому, щоб стежив тут за своїми манерами.

Після вечері містер Кетлі прийшов з коробкою сигар. Аллен спершу похитав головою, але потім усе ж таки взяв одну. Містер Кетлі подав ножички, і, коли Аллен відрізав кінчик сигари, Леслі підозріливо подивилась на нього.

– Ти певен, що тобі хочеться? – спитала вона.

– Коли Керолайн у свої роки вирішила, що пора їй випити першу склянку вина, – сказав Аллен, – то її батько, гадаю, вже досить дорослий для того, щоб закурити свою першу сигару!

Містер Кетлі підніс йому запальничку. Він старанно затягся й випустив дим. Дим був навдивовижу приємний і запашний.

– Містере Кетлі, – озвався Джіммі, – я б теж не проти!

– Джіммі! – вигукнула Леслі.

– Мені сподобалось, як це виходить у тата, – сказав Джіммі, – Може, це надасть мені поважнішого вигляду. – Він узяв з коробки сигару і схвально її оглянув. – Гаванська! Проскочила до Штатів контрабандою під дулами автоматів імперіалістів– янкі! Роблю свій внесок у світову революцію!

«Неодмінно, – подумав Аллен, коли Джіммі припалив сигару і хвацько затис її в зубах, – неодмінно треба буде поговорити з ним про те, що можна і чого не можна казати в цьому домі». Він аж зрадів, коли після кількох затяжок Джіммі відвів від рота руку з сигарою й покручував її в пальцях, посмоктуючи тільки для того, щоб вона не погасла. Не скуривши сигари й наполовину, Джіммі розтовк її в попільниці. Потім вони з Елінор сказали всім на добраніч і пішли до фургончика, щоб поїхати у Бріджхемптон. Як запевнила Елінор, там затишний бар, де завжди збирається багато приємних людей і вечорами господар непогано грає на піаніно джазову музику.

Керолайн сказала, що хоче подивитися телевізор, і вмостилась перед екраном у невеличкій бібліотеці, а Аллен з Леслі вирішили прогулятися берегом, Вечір був прохолодний, і обоє вдяглися тепло.

Побравшись за руки, вони неквапом пішли по затверділому після відпливу піску. Час від часу хвилі, пінячись, накочувалися на берег і обсипали їхні обличчя дрібними солоними бризками. Високо в чистому небі світив місяць, повівав вітрець, а на обрії виднілися вогні пароплава, що йшов на схід.

Леслі стисла чоловікові руку.

– Як гарно! – прошепотіла вона.

Аллен сидів в одному з крісел перед каміном у вітальні. Вогонь ледве жеврів. У будинку стояла тиша. Аллен був сам. Леслі готувалася нагорі до сну – накладала на обличчя крем, розчісувалася. Цей ритуал вона любила виконувати сама. Джіммі з Елінор ще не повернулись, а Кетлі давно пішли до своєї кімнати в задній частині будинку. Аллен задоволено зітхнув, дивлячись на язички полум'я, що вихоплювалися з купки вугілля. Згодом він почув, як до будинку під'їхала машина й зупинилась.

За хвилину до вітальні увійшли Хейзен з Конроєм, і Стренд підвівся, щоб привітати господаря.

– Добрий ве… – почав Аллен і затнувся.

З Хейзеном було щось негаразд. З-під темного фетрового капелюха, що рівно сидів у нього на голові, невидющим поглядом дивилися перед себе очі. Хейзен ступав повільно, якось напружено й дуже обережно – так, ніби боявся заточитись, якщо піде швидше. Конрой – змучений, вичавлений – ішов поруч з випростаними руками, готовий підхопити господаря, якщо той падатиме. Коли Хейзен підійшов ближче, не помічаючи, здавалось, перед собою Стренда, той відчув міцний запах віскі. Хейзен був п'яний як ніч. Коли, не скидаючи капелюха, він недбало розсівся в глибокому кріслі, Конрой скривив перед Алленом вибачливу гримасу.

– Конрой, я хочу віскі, – сказав Хейзен неквапно, стримано. – І прихопіть пляшку содової. Я розбавлю сам. Я не хочу, щоб ви зіпсували мені к бісу шотландське віскі!

– Гаразд, сер, – відповів Конрой і пішов до серванта, що правив за бар.

– Чудовий секретар, цей Конрой, – сказав Хейзен, усе ще не дивлячись на Стренда. – Чудовий шофер. Тільки не… ненадійний, коли йдеться про випивку. Щасливий ви чоловік, Стренд, – мовив він, не повертаючи голови. – Ви не маєте справи з негідниками. А я навпаки – маю справу майже з самими негідниками, день у день. День у день! Не любов, як ото кажуть, править світом, Стренд, а жадоба – гола, не…нездоланна, злочинна жадоба! Повірте, Стренд, якби в нашій країні запроваджували в життя всі закони, то три чверті наших най… найповажніших громадян уже сиділи б за гратами… Бога ради, Конрой, мені що – всю цю розтрикляту ніч ждати віскі?!

– Іду, сер! – Конрой, тепер до всього ще й виночерпій, поспішив від серванта зі склянкою і пляшкою содової.

Хейзен, не підводячи погляду, виставив руку, і Конрой вклав у неї склянку.

– А тепер наливайте содової! – звелів Хейзен. – Не так багато! Годі! – Конрой, уже й бармен, ледве встиг капнути у віскі наперсток содової. – Конрой не п'є і не схвалює, коли п'ють інші, – Хейзен втупився у свого секретаря. – Я правильно кажу, сер?

– Майже правильно, сер, – відповів Конрой, ледь уклонившись.

– Гм, майже… – Хейзен бундючно кивнув головою. – Конрой майже мужчина. Сам непитущий, а всім питущим віщує страшний суд. Збоченець. Бійтеся непитущих, Стренд, вони нам ще за все відплатять. – Він хрипко засміявся, потім обережно, скуто, мов робот, підніс до губів склянку й випив.

– Яка полегкість! – сказав він. – Конрой, я вам вельми вдячний! – І знову хрипко засміявся. – Стренд, я зайшов у безвихідь. Ви вірите в бога?

– Так.

– Конрой, – мовив Хейзен, – забирайтеся к бісу спати!

– Я гадав, що можу вам знадобитися, – нерішуче відповів Конрой,, смертельно блідий від утоми, проте щомиті ладний прислужитись.

– Я стомився, – сказав Хейзен. – Ви мене стомили. Йдіть звідси. Я сам дістанусь до ліжка. У моїх снах ви мені не потрібні. Йдіть собі, чоловіче. Йдіть.

– Слухаюся, сер, – мовив Конрой. – На добраніч, сер! На добраніч, містере Стренд! – Він рушив до вхідних дверей – цепний пес можновладця, пойнятий вічним страхом, що його проженуть зі служби.

– Для нього є кімната над гаражем, – пояснив Хейзен. – Для Конроя. Я не хочу, щоб він спав в одному домі зі мною. Це ж зрозуміло, правда, Стренд?

– Та… – розгублено буркнув Аллен. – Я не знаю його, і…

– Зрозуміло. Я вас уже питав, чи ви вірите в бога?

– Питали.

– І що ви відповіли?

– Сказав, що вірю.

– Ви йдете не в ногу з часом, Стренд. А в десять заповідей вірите?

– Мабуть, що вірю, – промовив Стренд, почуваючи себе ні в сих ні в тих від цього п'яного катехізису серед ночі.

– Одна зустріч з моїми кол…колегами, – проказав Хейзен, – і вашу віру наче вітром змете. «Шануй батька свого і матір свою»… Вже пізно, Стренд. У цей пізній час я хотів би посидіти тут сам – трохи випити, поміркувати… Поміркувати! Пам'ятаєте, коли ми з вами прогулювались, я згадував про своє захоплення Бестером Кітоном?

– Згадували. – «Ну то й що?» – подумав Аллен, шкодуючи, що не пішов з Леслі, поки не приїхав Хейзен.

– Він розуміє, що життя – всесвітній фарс. Наші плани летять шкереберть, наші успіхи смі…сміховинні, нам на кожному кроці чинять перешкоди, ми приречені посковзуватись на кожній банановій лушпайці, а він сприймає все стоїчно, зі спокійною гідністю і не звертає ніякісінької уваги на сміх з небес. Урок для нас усіх! – Хейзен хрипко засміявся, і його сміх був схожий на зойк від болю. – Я хочу поміркувати, – провадив він. – А вам, мабуть, краще піти до своєї чарівної дружини нагору… священні узи шлюбу і таке інше… ніж вислуховувати отут мої про…просто…просторікування на релігійні теми.

Зі мною все гаразд, сер. – Хейзен уперше повернув голову й глянув на Стренда. На його обличчі застиг вираз розпачу. – Хоч сьогоднішній мій стан і свідчить проти мене, я не п'яниця. «Не твори собі ідолів»… А я оточений ідолами. Оплакуйте наш час, Стренд, і спіть спокійно. Добраніч, сер!

Стренд не знав, що сказати. На душі було тривожно. Що криється за п'яним, одначе владним спокоєм господаря? Як погамувати його сум'яття, чим йому допомогти цієї розгульної ночі? Аллен струснув головою. Ні, краще не втручатися.

– На добраніч, – промовив він і вийшов, сповнений глибокої непевності, геть розгублений. Підіймаючись сходами, Аллен вирішив, що не скаже дружині про Хейзена нічого. Бо коли він розповість про те, що сталося, Леслі побіжить униз, почне заспокоювати Хейзена, вкладати в ліжко, а Аллен розумів, що це нічого, анічогісінько не зарадить.

Коли він ліг, вона пригорнулася до нього, сонна й тепла.

– Я стомився, – сказав він. Уперше Аллен не відповів на її порив. «Усе коли-небудь має статися вперше», – подумав він, намагаючись заснути.

Вранці, зійшовши вниз, Аллен застав Хейзена за сніданком. Той читав «Таймс». Одягнений він був як для гри в теніс, а зверху ще натяг старий светр – ранок був прохолодний. Рубець на його лисій голові й досі неприємно червонів, одначе рана вже зашерхла й гоїлась. Щоки в нього були досить таки бліді, проте загалом вигляд він мав здоровий. Коли Хейзен підвівся й потис йому руку, Стренд побачив, що очі в господаря ясні, а рука тверда. «І це після такої пиятики!» – промайнуло в Аллена.

– Сподіваюся, ви добре виспались, – промовив Хейзен. Голос у нього був спокійний, привітний. – Кетлі приніс для вас іще один примірник «Таймса»… – Він показав на сервант, де лежала свіжа газета. – Я не люблю, коли в мене видирають газету з рук, і, думаю, в цьому я трохи схожий на кожного батька родини.

– Щиро кажучи, я теж такий, – сказав Аллен, сідаючи навпроти Хейзена. Якщо господар дому вирішив не згадувати про вчорашній вечір і збирається вдавати, ніби нічого не було, то й Аллен, певна річ, теж не стане заводити про це розмову.

– Я перегляну газету пізніше. Прошу вас, читайте, не зважайте на мене.

– Я вже начитався, – сказав Хейзен, згортаючи газету й відкладаючи її вбік. – Нічого особливого. Вечеря вам сподобалась?

– Розкішна!

Хейзен кивнув головою.

– Чудові люди, це подружжя Кетлі. Що ви бажаєте на сніданок? – запитав він Аллена, коли з кухні ввійшов містер Кетлі. – Сік та яєчню з шинкою?

– Не заперечую! – Вдома Аллен забороняв Леслі, щоб вона вставала раніше й готувала йому сніданок. Звичайно він обходився кавою з булочкою і до обіду завжди встигав страшенно зголодніти.

– Ви чули, що бажає містер Стренд? – спитав Хейзен у Кетлі.

– Так, сер, – відповів Кетлі й рушив на кухню.

– О, до речі, – кинув йому навздогін Хейзен, – перекажіть Ронні: якщо він хоче пограти вранці в бейсбол, то після тенісу я до його послуг.

– Я певен, він вас чекатиме, – сказав Кетлі й вийшов.

– Ронні – його онук, – пояснив Хейзен. – Хлопцеві вже одинадцять. Грає в бейсбол за дитячу лігу. Я правлю йому за ціль. – Він налив собі кави. – Мені дуже шкода, що вчора я не зміг провести з вами вечір, – повів далі Хейзен. – Але іншої ради не було. Зараз Конрой спить сном праведника. А я вчора подрімав у машині, поки він сидів за кермом. Я чув, як десь о другій приїхали ваші діти…

– Сподіваюся, вони вас не потурбували?

– Анітрохи. Просто я випадково почув, як під'їхав фургончик. Вони поводились дуже тихо.

– Джіммі з Елінор їздили до Бріджхемптона в бар. Елінор знає той бар.

– Дивно, як молодь трохи не до ранку може товктися в тих сумнівних барах? Особливо коли зважити на те, що вони, як запевняє Кетлі, майже не п'ють.

Коли увійшов Кетлі зі склянкою апельсинового соку та кавником, Алленові раптом стало цікаво, що ж іще служник повідомив Хейзенові про його родину?

– Сподіваюся, Керолайн не їздила з ними на ту нічну гулянку? – запитав Хейзен.

– Ні, вона трохи подивилася телевізор і пішла спати.

– От і добре, – сказав Хейзен. – Я домовився з кількома хлопцями та дівчатами, і сьогодні вранці вони приїдуть пограти в теніс. Це справжні майстри, і їй доведеться показати все, на що вона здатна, щоб позмагатися з ними.

– Я бачу, ви теж зібралися грати.

Хейзен знизав плечима.

– Можу побігати сет чи два. Вони люди виховані, мій вік поважатимуть і битимуть по м'ячу так, щоб мені неважко було відбивати його. – Він надпив кави. – Умови влаштовують?

– Умови? – здивовано перепитав Стренд.

– Я маю на увазі, чи зручно ви влаштувались і таке інше. Постіль не муляє, з кранів не тече, труба не шумить?

– Зручно – це не те слово! – відповів Стренд. «Мабуть, – подумав він, – Хейзен просто не пам'ятає про вчорашній вечір. Коли так, то це й краще». – Ми влаштувалися прекрасно! Будинок у вас чудовий.

Хейзен байдуже кивнув головою.

– Гарний будинок. Його ставили, звісно, для цілої орди. У наших предків були чималенькі сім'ї. Я не раз подумував про те, щоб його продати. Правда, не в такі сонячні ранки, як оцей. – Він махнув рукою на залиті світлом вікна, на іскристий океан. – Якщо заманеться поплавати, басейн підігріто.

– Ні, дякую, – мовив Аллен. Він мав худі ноги й не хотів, щоб його бачили в плавках. – Я поблукаю в околицях.

– Воля ваша, – сказав Хейзен. – Тут правил немає.

«Він хотів сказати інше, – подумав Аллен. – Правила тут заведено такі, що про них ніхто «не здогадується».

Кетлі приніс яєчню з шинкою та грінками й поставив усе перед Стрендом.

– Сер, – звернувся Кетлі до господаря, – вам дзвонять.

– Я так і думав, – зітхнув Хейзен, підводячись. – Переключіть на бібліотеку, будь ласка. Пробачте, – мовив він до Стренда, – боюся, це надовго. Почувайте себе як дома. – І вийшов з їдальні.

Аллен помітив, що в Хейзена довгі й треновані, як у юнака, ноги. Недарма він катається на велосипеді…

Стренд похитав головою, вражений здібностями – і фізичними, й розумовими – цього чоловіка. Він був радий, що за столом нема Конроя. Якби вони зараз зустрілись, обом стало б ніяково. «А втім, – подумав Аллен, – не варто через це псувати собі цілий день!» Він з апетитом почав снідати, намазуючи грінки джемом, і випив аж три чашки кави, водночас переглядаючи «Таймс». Хейзен до їдальні не повертався. Поснідавши, Стренд вийшов на терасу, ліг у шезлонг і, заплющивши очі, повернув обличчя до сонця.

Тенісний корт був у садку за будинком, захищений від вітру високими, ретельно підстриженими кущами. Керолайн, Хейзен та двоє хлопців саме збиралися почати гру, коли Аллен підійшов до корту. Перед тим він піднявся нагору спитати в Леслі, чи вона піде з ним, але дружина була ще в ліжку і снідала просто з таці, яку принесла їй місіс Кетлі. Леслі відповіла Алленові, що це уперше в житті вона має намір у суботу вранці нічого не робити.

– Коли це раювання мені кінець кінцем обридне, – сказала вона, – то я, може, щось натягну на себе й прийду на корт. Але дуже не жди. У мене таке враження, що я ніжитимуся тут аж до ленчу. – Леслі не згадала про незвичну для нього вчорашню стриманість у ліжку.

Аллен умостився в шезлонгу, поставленому в легкій альтанці поруч із кортом. День був спекотний, і він бачив, що Хейзен дуже спітнів, – його білий бавовняний капелюх просяк потом. «Спиртне виходить, – подумав Стренд. – Зрештою, це свідчить про те, що він усе таки жива істота». Хейзен і Керолайн грали в парі і грали, як на Алленове недосвідчене око, не гірше від двох хлопців, які, без сумніву, захоплювалися тенісом змалку і мали досвідчених тренерів. Хейзен грав спокійно, старанно й бив по м'ячу не слабкіше за інших. Він рухався не багато, одначе завжди встигав бути в потрібному місці й зробив, як здалося Алленові, не менше виграшних ударів, ніж Керолайн, хоч та бігала дуже багато й діставала м'яча просто таки в акробатичних стрибках. Дівчина вочевидь сама собі подобалась і задоволено сміялася, коли вигравала з подачі або відбивала сильний удар. Обидва хлопці спершу грали поблажливо, відбиваючи м'яча у півсили й не посилали його по кутках. Та після того, як Керолайн з Хейзеном виграли перші два сети, хлопці почали бити сильніше і зрізати м'яча до країв, незважаючи ні на вік, ні на стать суперників. Третій сет закінчився з рахунком 7:5 на користь хлопців. Тим часом над'їхало ще троє гравців – два юнаки й дебела дівчина. Вони так навально самі відрекомендувалися Стрендові, що він навіть не встиг запам'ятати їхніх імен. Всі вони були не такі, як імена в його класних журналах. Усі троє повсідалися поруч з Алленом у затінку альтанки, щоб додивитися кінець гри. Час від часу за особливо складної ситуації на майданчику вони вигукували: «Оце удар!», «Здорово!»

– З мене годі, леді і джентльмени! – сказав нарешті Хейзен, пославши м'яч у сітку. – Щиро вам вдячний, Керолайн, вибачте, що вам дістався такий слабкий партнер!

– Я й сама кілька разів схибила, – ввічливо відповіла Керолайн.

«І перемоги й поразки вона сприймає однаково легко», – схвально

відзначив подумки Аллен. Сам не захоплюючись спортом, він не любив тих, хто, програючи, хнюпив носа. А Хейзен, хоч і вибачився, був, як завжди, незворушний. Вигравати й програвати, як здогадувався Стренд, він давно звик – і притому не тільки в спорті.

– Це я маю вибачатися, – сказала Хейзенові Керолайн, коли вони підійшли до альтанки. – Може, ви бажаєте зіграти ще один сет? Я хотіла б посидіти з батьком і звірити йому деякі свої таємниці.

– Ні, – відповів Хейзен. – Мої старечі кістки на сьогодні своє вже дістали. Хай тепер побігає молоде покоління. – Він увійшов до альтанки, скинув свого брилика й витер рушником чоло. Хейзен був трохи червоніший, ніж звичайно, проте дихав легко. Хоч він і нарікав на свої «старечі кістки», проте від корту йшов так, що назвати їх старечими аж ніяк не випадало.

У глибині альтанки, в холодильнику, стояв великий глек із холодним чаєм. Поки на корті розминалися нові гравці, Хейзен налив чаю Керолайн і двом хлопцям, які щойно грали з ними.

– А ви, дівчино, зіграли просто блискуче! – сказав один із двох супротивників Керолайн, котрий був вищий на зріст і грав краще – його звали чи то Бред, чи то Чед, – Ми з вами могли б здорово виступити в мішаній парі. Ви тут на ціле літо?

– Ні, – відповіла Керолайн.

– Шкода. А то стали б окрасою сезону!

Хлопець був приємний на вигляд. Стренд описав би його так: блондин стандартного американського типу, з невимушеними, впевненими манерами. «Мабуть, – подумав Аллен, – мені слід було замолоду ставитись до тенісу серйозніше».

– Знаєте що, Керолайн, – мовив Хейзен, відставивши склянку з охолодженим чаєм, – приїздіть сюди коли завгодно. Може, захочете зіграти в якому-небудь місцевому турнірі.

Керолайн кинула швидкий погляд на батька.

– Я б залюбки, – сказала вона. – Якщо матиму час.

Аллен промовчав. Після тієї сцени з Хейзеном учора ввечері він не був схильний дати згоду, щоб Керолайн стала постійним гостем цього дому.

– Ходімо, Керолайн! – запросив її високий хлопець, якого звали чи то Бред, чи то Чед. – Станемо вдвох і дамо їм гарту!

Коли вони вийшли на корт грати проти одного з тих двох нових хлопців і дебелої дівчини, Хейзен сказав:

– Піду прийму душ. У мене стає тяжко на душі, коли я дивлюсь, як грають молоді.

– Я теж піду з вами, – сказав Аллен. – Погляну, що робить решта моєї сім'ї.

Він помахав Керолайн, яка саме відкидала назад п'ятірнею волосся, готуючись прийняти подачу, трохи зачекав, поки Хейзен надяг светра та свого білого брилика, і вони рушили вдвох до будинку.

– Давно я не грав з такою насолодою, – озвався Хейзен. – А все завдяки вашій чарівній дочці.

– Мені здається, ви грали дуже добре, – промовив Стренд.

– Просто я не падав духом, от і все. Коли я зовсім не зможу грати, то подарую свою ракетку Смітсонівському інститутові. Років так через чотири-п'ять… – Голос його лунав стомлено – давався взнаки вік. Він усе ще пітнів і витирав обличчя рушником. – Ці молодики, – сказав Хейзен, – трохи застарі для вашої дочки. Хлопці її віку в цей час у школах та коледжах і не можуть виїхати за місто. Отому, з ким вона тепер грає, двадцять чотири. Працює в батьковій фірмі на Уолл-стріті. Наскільки я знаю, марнує свій час, як йому заманеться. Дуже самовпевнений з жінками. – Хейзен промовисто подивився на Стренда. – З одруженими й неодруженими.

– Він здався мені цілком порядним.

Хейзен засміявся.

– Я ж не сказав, ніби він гвалтує дітей! Я тільки подумав, непогано було б натякнути Керолайн, що він набагато старший за неї. Гадаю, я не помилюся, коли скажу: досі вона жила досить замкнуто. Не так, як дівчата, що їх я бачу тут улітку. Знаєте, діти з багатих родин, де батьки розлучені й прикладаються до чарки, ніякої перебірливості в статевих взаєминах… Ну…

– Дружина її дуже оберігає! – мовив Аллен, роздратований прихованим застереженням Хейзена. – Керолайн у нас найменша, ну, і таке інше. – Потім, відчувши, що він ніби засуджує Леслі, поквапно додав: – Я певен, Керолайн зуміє подбати про себе.

– Було б дуже прикро, якби вона не зуміла, – серйозно сказав Хейзен. – У ній відчувається якась невинність. Це надто рідкісна риса, щоб нею ризикувати. А щодо її захоплення тенісом… – Хейзен здвигнув плечима. – Керолайн на диво добре знає свої можливості.

– Не дуже великі, – додав Стренд. – Вона розповідала мені про вашу розмову.

Хейзен усміхнувся.

– В такому віці й так розважливо мислити – це теж рідкісна риса. Вона вам не казала, що збирається робити після школи?

– Та ні, – відказав Стренд. – Гадаю, вона, як тепер і більшість хлопців та дівчат її віку, не відчуває в собі якогось певного покликання – чекає, як воно само обернеться.

– А скажімо, вона вам не натякала, що хоче вчитися на Заході в сільськогосподарському коледжі або щось таке?

– У сільськогосподарському? – недовірливо перепитав Стренд. Чому ж, в ім'я всього святого, Керолайн приховує це від батьків?! – Уперше чую. Вона вам щось казала про сільськогосподарський коледж?

Хейзен похитав головою.

– Вона сказала тільки, що хоче поїхати в таке місце, де життя було б простіше і її не оточував залізобетон.

– Це правда, навколо Сіті-коледжу прерії нема, – мовив Стренд. – Але це добрий заклад, досить дешевий, і до того ж вона житиме вдома. – Він вирішив розпитати про все дочку, коли вони будуть наодинці.

– Гроші – не така вже й проблема, – сказав Хейзен. – Завжди існує можливість улаштувати стипендію.

– Не з її оцінками. Елінор одержувала стипендію, але в Керолайн до науки немає хисту, це я вам кажу як її батько.

– Вона розповіла мені про ще одну цікаву річ, – мовив Хейзен. – Тепер нібито все більше й більше дають спортивних стипендій, особливо дівчатам, і…

– Її досягнень у тенісі досить хіба що для Центрального парку, і вона знає про це. Теніс нічого їй не поможе…

– Йдеться не про теніс, – урвав його Хейзен. – Тут я з вами згоден. Але я помітив, що в неї добра реакція – вона напрочуд швидко бігає за м'ячем. Я спитав, чи доводилось їй брати участь у змаганнях з бігу. Вона сказала, що минулого місяця перемогла на стоярдовій дистанції в школі.

– Так, я пригадую, – кивнув головою Стренд. – Але ж… змагання в невеликій приватній школі…

– Я спитав, чи засікали її час, і, як з'ясувалося, Керолайн пробігла сто ярдів за десять і чотири десятих секунди. Для дівчини, яка ніколи не тренувалась, це просто неймовірно. З досвідченим тренером вона покаже олімпійські результати. Шкода, що її школа не бере участі в міжшкільному обміні, а то б нею зацікавилося чимало добрих шкіл. Я знаю одного чоловіка, який працює на так званий Траскотський коледж в Арізоні, – це аж ген на заході штату. Я певен: коли він скаже там, що я знайшов сильну кандидатку в їхню команду, то йому пощастить зацікавити кафедру фізичного виховання. У тому коледжі дуже непогане сільськогосподарське відділення.

– Ви розмовляли про це з Керолайн? – стурбовано запитав Стренд, передчуваючи великі сімейні ускладнення.

– Ні, – відповів Хейзен. – Я вирішив, що слід поговорити спочатку з вами та вашою дружиною, перш ніж подавати дівчині надію.

– Дякую, – сухо кинув Аллен, ображений на дочку, яка звірилася зі своїми потаємними мріями зовсім чужій людині – звірилася з тим, що приховувала від батька й матері. І це при тому, що коли до них хто-небудь приходив, Керолайн користалася з першої ж нагоди, щоб утекти до себе в кімнату, а якщо й відповідала на запитання, то завжди однослівно.

– Яз нею поговорю.

– Хай там як, – мовив Хейзен, – а я подумав, що вам з дружиною треба бодай знати, які є можливості.

– Ми живемо в дивні часи, – сказав Стренд, усміхнувшись. – Дівчина може власними ногами оплатити своє навчання! Мабуть, мені пора купити секундомір і засікати час своїх учнів замість надокучати їм іспитами.

– Якщо ви з Керолайн надумаєте скористатися цією нагодою, то я з радістю подзвоню в коледж своєму товаришеві.

– Це дуже люб'язно з вашого боку. Та, гадаю, у вас вистачає справ і без того, щоб улаштовувати мою дочку вчитися на фермера за три тисячі миль від дому.

– Вона, як я зрозумів, не має наміру стати фермером. Керолайн сказала, що хоче вивчитись на ветеринара і для початку це було б зовсім непогано.

– На ветеринара? – Аллен не зміг приховати розгубленості в голосі. Він пригадав свою недавню розмову з Юдіт Кінлін. Та жартома теж сказала, що якби покинула вчителювати, то стала б ветеринаром. Може, це якесь нове збочення, що раптово вразило чи не всіх жінок міста? – На ветеринара… – повторив він,;– Але чому? В нашому домі ніколи не було ні кота, ні собаки. Вона не сказала, звідки в неї таке бажання?

– Я її запитав, але вона відразу засоромилася, зніяковіла. Мабуть, не знала, як відповісти, – промовив Хейзен. – Тільки щось пробурмотіла про особисті причини. Тож я й не наполягав.

– А що ви самі думаєте про це? – майже зі злістю запитав Аллен.

Хейзен, не спиняючись, знизав плечима.

– Я думаю, в такому віці молодь повинна мати право сама обирати собі шлях у житті. Це найкращий вихід. Особисто я відчуваю, – а може, це ілюзія? – що був би тепер щасливіший, якби батько колись не диктував мені, що я маю робити в житті. Хто знає… – Він повернув голову і, примруживши очі, зацікавлено втупивсь у Стренда. – Якби все можна було почати заново, і ви опинились у тому віці, в якому зараз ваша дочка, й дістали змогу робити вибір – чи обрали б ви той самий шлях?

– Та… Ні, – збентежено відказав Стренд. – Я мріяв стати істориком, а не напихати готовенькими фактами про минуле голови неслухняних дітей. Якби я мав змогу навчатись у Гарварді або в Оксфорді, спокійно пожити, попрацювати кілька років у Європі, поритись у архівах та бібліотеках… – Він гірко засміявся. – Та я мусив заробляти собі на життя. Все, чого я зміг досягти, – це якийсь час утримувати себе випадковими заробітками й довчитися в Сіті-коледжі до ступеню бакалавра гуманітарних наук. Може, якби я був упертіший… Та ба! Надто впертим я не був… Ет, усе це давні амбіції! – Тепер настала його черга знизати плечима. – Я вже давно перестав про це думати.

– Припустімо, вам якимось чином пощастило б навчатись у Гарварді, побувати в Європі, стати людиною, якою ви мріяли стати, припустімо, ваше ім'я зайняло б почесне місце на полицях бібліотек… Чи були б ви тоді… ну… – Хейзен підшукував потрібне слово. – Чи були б ви більш задоволені, ніж тепер?

– Може, й був би, – зітхнув Стренд. – А може, й ні. Звідки мені знати?

– Ви хочете, щоб я подзвонив у Траскот?

Хейзен – Аллен це вже збагнув – умів заганяти людину в глухий кут, де треба відповідати або «так», або «ні».

Хвилину Стренд мовчав, думаючи про те, якою стане їхня квартира, коли Керолайн поїде вчитися до коледжу і її по кілька місяців не буде вдома. І потім, коли її вже зовсім не стане вдома. Вони з Леслі теж опиняться перед проблемою порожніх кімнат.

– Я не можу дати вам відповідь зараз, – промовив Стренд. – Мені треба обговорити все з дружиною. Не подумайте, що я не вдячний вам за ваше бажання допомогти, але…

– Йдеться не про вдячність, – твердо сказав Хейзен. – Не забувайте: це я маю дякувати вам, та ще й як дякувати. Адже цілком очевидно, що я навряд чи стояв би тепер отут – та й узагалі будь де! – і навряд чи розмовляв би з вами, якби тоді, в парку, не нагодилася Керолайн…

– Вона навіть не усвідомлювала, що робила, – зауважив Стренд. – Запитайте в неї. Це був з її боку звичайнісінький рефлекс.

– Тим більший захват викликає така її поведінка, – сказав Хейзен. – Зрештою, поспішати нам нема куди. Поговоріть із дружиною, з дочкою і повідомте мене про своє рішення. Ленч о першій. Я запросив кількох друзів, серед них двоє таких, з ким вам, напевне, буде цікаво погомоніти, – професор історії з Саутхемптонського коледжу й один учитель англійської мови.

«Чудо, а не господар! – подумав Аллен. – Якби його гості були пілоти-випробувачі, то Хейзен, мабуть, десь доп'яв би для них ще двох пілотів-випробувачів, щоб вони мали нагоду побалакати за ленчем про авіакатастрофи».

Коли вони дійшли до будинку, Стренд побачив високого, дуже худого хлопця. Він стояв на алеї і тримав двоє бейсбольних рукавиць.

– А ось і друга половина нашого дуету, – сказав Хейзен. – Ви не проти посудити?

– Спробую, – відповів Стренд.

– Доброго ранку, Ронні! – привітався Хейзен. – Це містер Стренд. Він вестиме рахунок.

– Доброго ранку, сер! – Ронні подав Хейзенові ловецьку рукавицю з кишенею.

Коли вони зійшли з алеї на моріжок, Хейзен засунув долоню в кишеню своєї рукавиці. Він позначив свою «базу» рушником, а Ронні з дуже поважним виглядом відійшов на. відстань кидка. Хейзен, стоячи за своїм рушником, трохи нахиливсь і приготувався ловити. Стренд став позад нього, ледь стримуючи усмішку.

– У тебе п'ять пробних кидків, Ронні! – гукнув хлопцеві Хейзен. – Потім почнемо гру. Сигнали як завжди. Один палець – стій, два – кидай, три-біжи.

– Гаразд, сер, – кивнув головою Ронні. Він майстерно подавгм'яч, зробив кілька швидких перебіжок і врешті різко крутнувся на місці, перше ніж обернутись і знов ударити по м'ячу.

Стренд упізнав стиль «Янкі» – він не раз бачив цю команду по телебаченню. Хлопець вочевидь захоплювався Луїсом Тіантом, старим кубинським бейсболістом, що робив подачі особливо вишукано. Алленові знов довелося стримати усмішку.

Після п'ятого кидка Стренд гукнув:

– Гра!

– Пильнуй, хлопче! – гукнув Хейзен.

Ронні нахилився, видивляючись на «базу», точнісінько, як Тіант, підняв ліву ногу й кинув.

– Один! – крикнув Стренд, помалу входячи в азарт гри.

Хейзен сердито глянув через плече.

– Що таке? Може, ви осліпли? Чи не збираєтесь ви призначати нам кутові?

– М'яч у грі! – голосно сказав Стренд.

Хейзен весело підморгнув йому і повернувся до хлопця.

Через п'ятнадцять хвилин Аллен щедро нарахував уже десять подач проти чотирьох перебіжок. Хейзен випростався, підійшов до Ронні й потис йому руку.

– Добре граєш, Ронні! – сказав він. – Ще десять років – і ти готовий кандидат до вищої ліги. – Потім віддав хлопцеві рукавицю, і той уперше всміхнувся.

Хейзен зі Стрендом пішли до будинку.

– Гарно пограли, – зауважив Стренд.

– Ронні славний хлопець, – недбало кинув Хейзен. – Одначе бейсболістом ніколи не стане. Йому щоразу не вистачає якихось півсекунди. Тим то жодних шансів у нього нема. Тяжкий буде для нього той день, коли він це зрозуміє. Колись я дуже любив бейсбол, але потім настав день, коли нутром відчув, що довіку не навчуся робити перебіжки. І пішов у хокей. Я мав необхідні дані… – Він якось неприємно посміхнувся. – Грубість і хитрість!.. Дякую за те, що посудили! До зустрічі за ленчем! Піду зараз прийму душ. Ви собі не уявляєте, яка то важка робота – цілих десять хвилин стояти із зігнутими коліньми. – І він звернув до свого крила будинку.

Стренд не пішов у спальню, де дружина, мабуть, і досі втішалася тим, що цього суботнього ранку їй нічого не треба робити. Він не був готовий розмовляти з Леслі. Натомість Аллен рушив до басейну й побачив там Елінор та Джіммі – вони приймали сонячні ванни.

Елінор у бікіні лежала долілиць на підстилці, а Джіммі, присівши навпочіпки, втирав їй у спину лосьйон. Вона розв'язала поворозки ліфчика, щоб і смужки не лишилося без засмаги, і її поза – було видно майже всі груди – видалася Алленові непристойною. Тонкий стан, округлі стегна й атласна шкіра – все тіло Елінор бентежно нагадувало йому її матір. Змірявши дочку поглядом, Аллен сів поруч на низеньку лавку й задивився в океан. Джіммі з Елінор грали в словесну гру: вони по черзі називали літери, і вигравав той, хто змушував суперника поставити таку літеру, яка завершила б слово.

– «Л», – сказала Елінор. – Привіт, тату! Як там почуває себе «Міс Уїмблдон вісімдесят четвертого року»?

– Примушує хлопців бігати, – відповів Аллен, сподіваючись, що дочка зав'яже ліфчик.

– «І», – кинув Джіммі.

– Ясно, Джіммі! – зауважила Елінор. Потім до батька: – Ми всі хором повинні подякувати отим терористам з Центрального парку за цю розкіш… «Ч», Джіммі… А я й досі не бачила нашого гостинного господаря! Які розваги він нам запропонує?

– Ленч, – сказав Аллен.

– Шкода! – зітхнула Елінор. – Ти вибачишся перед ним за мене? У барі «Боббі» я випадково зустрілася з одним чоловіком, він заїде сюди й повезе мене на ленч з літераторами. Він пише вірші. Для невеликих журналів. Не дивись так приголомшено, тату! – засміялася вона. – Поезія досить слабенька, зате він має постійну роботу… «Ч», Джіммі.

– Випадково познайомилася! – перекривив сестру Джіммі, – Тільки чогось він тебе вчора ждав та все зітхав!.. «Б».

– Ох і підступний ти, Джіммі!

Аллен не міг збагнути, чому саме Елінор назвала Джіммі підступним – через те, що «підловив» її в грі, чи через те, що здогадався: учорашня зустріч у барі була не випадкова.

– Розумний ти хлопець, – зітхнула Елінор, – що правда, то правда. Яке має бути слово?

– «Лічба»! – переможно сказав Джіммі.

– Виграв, – мовила Елінор. – Обрид ти мені зі своїми словами. Він щоразу в мене виграє! – звернулась вона до батька. – А ви всі вдома кажете, що я гостра на язик.

– Готово, – сказав Джіммі, затикаючи пляшечку з лосьйоном. – Пограємо ще?

– Тільки не зараз, – відповіла Елінор. – Сонце дуже шкварить. Я геть спечуся, поки мій кавалер приїде по мене.

– Тоді я трохи поплаваю в басейні, – мовив Джіммі і встав. Він був високий на зріст, худий, як і його батько, – аж ребра видно, – а з-під чорних навислих брів стримів гачкуватий ніс. Без особливої радості Аллен порівняв сина з юнаками, яких щойно спостерігав на корті. Ті були хоч і худі, зате м'язисті, а Джіммі просто худий, і на корті він, очевидно, не витримав би й одного сету. Для Джіммі фізичні вправи були не що інше, як «марний піт і вкорочення життя». Коли Керолайн допікала брата за те, що він усе життя сидить, Джіммі відповідав словами Кіплінга, сказаними про англійських джентльменів, які захоплювалися спортом: «Вишукані дурні на крикетних гонах, закаляні телепні на футбольнім полі». А втім, подумав Аллен, Джіммі бодай не загрожує небезпека, що Хейзен спробує послати його в коледж на спортивну стипендію.

Джіммі стрибнув у басейн і, здіймаючи бризки, поплив таким чудернацьким стилем, що Аллен навіть не взявся б його описати.

– Хто цей кавалер, як ти його називаєш, що має приїхати по тебе? – запитав Ален дочку.

– Ти його не знаєш, – відповіла Елінор.

– Це той, про кого ти розповідала мені? Який був на грецькому острові?

Елінор на мить завагалася.

– Той самий, – нарешті сказала вона. – Він подумав, що для нас непогано буде зустрітися на нейтральній території. Можеш з ним не бачитись, якщо не хочеш.

– Чому ж не хочу? Хочу, – заперечив Аллен.

– Він цілком респектабельний, якщо це тебе так хвилює, – промовила Елінор.

– Мене це не хвилює.

– Добрий старенький татусь!

– Гадаєш, це буде ввічливо – отак піти, нічого не сказавши містерові Хейзену? Зрештою, ти провела в його домі ніч, а з ним самим тут ще навіть не бачилась!

Я не винна, що він учора з нами не вечеряв! – спробувала захищатися Елінор. – Кінець кінцем, він сплачує борг Керолайн, тобі й матері. Я певна, цього йому досить.

«Борг, – подумав Стренд. – Яке неприємне слово, і все ж воно пояснює цю ситуацію».

– Ти будеш на вечері?

– Якщо ти хочеш.

– Я хочу, щоб ти була.

Елінор зітхнула.

– Буду.

– Елінор, – мовив Аллен, сподіваючись, що дочка нарешті встане й зав'яже ліфчика, – я хочу в тебе дещо спитати.

– Що саме? – насторожилась Елінор.

– Це стосується Керолайн. Як ти вважаєш, вона вже досить доросла, щоб піти в коледж?

– Я пішла в такому віці, як вона, – сказала Елінор. – Зрештою, наскільки я знаю, ви збираєтеся віддати її до Сіті-коледжу. А це не бозна де, а в самому місті.

– А якщо ми віддамо її куди-інде?

– І де ви з матір'ю візьмете гроші, щоб платити за її навчання, гуртожиток і таке інше? Влаштуєтеся кожне ще на одну роботу? Не думаю, що у ваші роки…

– А якщо ми все ж таки потягнемо?

– Як?

– Та якось так… – Він боявся, що Елінор сміятиметься, довідавшись про Хейзенову пропозицію.

Нарешті Елінор зав'язала в себе на спині поворозки ліфчика й сіла.

– Як хочеш почути правду, – мовила вона, – то я вважаю, що Керолайн краще залишитися вдома. Вона зеленіша, ніж була в її віці я. Куди зеленіша. До того ж у вас під будинком ніколи не крутяться хлопці, не дзвонять по телефону. Ти цього не помічав?

– Та ні, – признався Аллен.

– Коли мені було стільки років, як оце їй, телефон дзвонив день

і ніч.

– Що правда, то правда.

– Керолайн вважає себе потворною, – провадила Елінор. – їй здається, вона відштовхує хлопців. Саме тому вона любить брати над ними гору на корті. Я робила краще – приборкувала чоловіків своїм інтелектом. – Вона самовдоволено засміялася. – А це куди благородніше! Та й надійніше.

– Ти кажеш, вона потворна? – вжахнувся Стренд. – Керолайн?!

– Любі тату й мамо, – промовила Елінор, – ви думаєте, коли я стану матір'ю, то теж буду сліпа?

– Але ж вона не потворна! Ось тільки містер Хейзен сказав, що вона чарівна!

– Похвала старигана, – кинула Елінор. – Навіть не варта того, коли в кінотеатрі дівчину вульгарно вщипне вісімнадцятирічний хлопчина.

– А коли я скажу тобі, що вважаю її… ну… якщо не красунею, то досить гарненькою дівчиною?

– Похвала старигана, та ще й батька! – кинула Елінор. – Ти краще спитай у мене, що я думаю про свою сестру. То чого ти хочеш – щоб я втішила тебе чи щоб сказала свою думку?

– Складне запитання, – відповів Аллен.

– Складне чи ні, але чого ти хочеш?

– На це є тільки одна відповідь, – промовив Стренд, намагаючись говорити з гідністю.

– Керолайн вважає себе потворною через свій ніс. Як бачиш, усе дуже просто! Діти насміхалися з неї ще з перших класів. Це твій ніс, і тебе він прикрашає, та й у Джіммі він на місці – хлопець ще доросте до нього. Але для дівчини, – коли в сім'ї є такі носи, як у матері і, гляньмо правді у вічі, в мене, – для дівчини цей ніс – просто фатальне лихо Стрендів. Ти мене зрозумів, тату? – вже трохи лагідніше промовила Елінор. побачивши, який ошелешений батько. – Я зовсім не хочу сказати, ніби вона думає про себе слушно, і не вважаю, що Керолайн негарна дівчинка. Але справа стоїть так. Коли дівчина вважає себе негарною, коли вона полишена на саму себе, не відчуває любові й підтримки добрих стареньких матусі й тата і не має вдома затишного ліжечка, де вона щовечора може сховатися, то дуже ймовірно, що вона потрапить до рук… почне жити з першим-ліпшим хлопцем або чоловіком, який скаже, ніби вона гарненька, незалежно від того, чи буде щось у нього в голові і чи він їй подобатиметься. Ти питаєш у мене поради? Тримай її біля себе вдома, аж поки вона виросте!

Джіммі саме виліз із басейну і стріпував із себе краплі та витрушував воду з вух.

– У нього ні про що не запитуй. Це тобі ще одна порада.

– Колись настане час, Елінор, і я запитаю в тебе, що мені робити з собою.

– Залишайся таким, який ти. є. – Вона підвелася й поцілувала батька в щоку. – Я не переживу, якщо ти станеш іншим.

Стренд сидів на терасі сам-один. Елінор пішла нагору переодягтися до ленчу, а Джіммі тинявся понад берегом. Аллен був радий, що Леслі не спускалася вниз. Вона відразу відчула б, що він чимось стривожений, усе в нього випитала б, і такий щасливий для неї ранок виявився б зіпсованим. Мучитися проблемами життя в двадцятому столітті – для цього досить буде й одного члена родини.

Алленові спало на думку піднятися нагору, надягти плавки й скупатись. У цей час біля басейну нікого не було, отож ніхто не побачить його тонких ніг – а він був худий, як і Джіммі. Коли Аллен уже зібрався встати, з дому вийшов містер Кетлі.

– Містере Стренд, – сказав він, – по міс Елінор приїхав якийсь джентльмен.

– Скажіть йому, будь ласка, щоб зайшов сюди, – попросив Аллен.

На терасу ступив молодик, і Аллен підвівся, щоб привітатись.

– Я батько Елінор, – сказав він, і вони подали один одному руку. – Вона за хвилину вийде. Одягається.

Молодик кивнув головою.

– Мене звати Джузеппе Джанеллі, – відрекомендувався він і, сміючись, додав: – Звучить так мелодійно, аж мені ніяково! Друзі називають мене просто Джо.

На думку Стренда, він мав років двадцять вісім-двадцять дев'ять. Голос низький, спокійний, обличчя напрочуд гарне – великі, наче покраплені золотом, зелені очі, смаглява шкіра і густі чорні кучері. На зріст майже такий, як і Стренд. Джанеллі був у сандалях, у білих штанях і блакитній футболці, що лишала відкритими мускулясті засмаглі руки, щільно облягала широкі плечі й вільно спадала до пояса. Аллен був радий, що його не застукали в плавках.

– Гарненький тут у них куточок, – промовив Джанеллі, роззираючись довкола. – Хтось мав мудрих предків!

– Мій син учора ввечері сказав: «Оце то архітектурка!»

Джанеллі засміявся. Це був спокійний, приємний сміх, що пасував

до його лагідного голосу й не зовсім чіткої вимови.

– Добра душа ваш Джіммі! – сказав Джанеллі. – О, вчора у нього був ще той вечір!

– ІЦо він накоїв? – насторожився Стренд. – Напився?

– Та ні, нічого поганого, – всміхнувся Джанеллі. його обличчя, що чіткими лініями брів, носа та підборіддя нагадувало скульптуру, враз пом'якшало, – Якби він напився, то я б звісно, і словом не обмовився про це його батькові. Ні, він випив тільки склянку або дві пива. Джіммі давав концерт.

– На чому? – Аллен наполіг, щоб Джіммі не брав із собою на вихідні електрогітару, – мовляв, і гостинність мільйонерів має свою межу.

– Якась дівчина принесла гітару, – сказав Джанеллі. – Вона проспівала зо дві пісеньки. Знаєте, з отих журливих – «Чого я ще жива», «Чому світ мені немилий став?» – і таке інше бренькання, А коли вона скінчила, Елінор попросила її позичити електрогітару Джіммі, і той вийшов з піаністом на сцену. Знаєте, містере Стренд, він таки вміє грати!

– Я, на жаль, розуміюся на сучасній музиці не так добре, щоб належно оцінити його гру, – мовив Аллен.

– Вам би варто було послухати його вчора увечері, – мовив Джанеллі. – Він грав понад годину. Хіба Елінор не розповідала?

– Ми розмовляли про інше, – сказав Аллен і відчув, що його відповідь пролунала сердито. – Джіммі знай торочить, ніби шукає якоїсь нової гармонії, і я вирішив так: коли він знайде її, то хай повідомить мене про це.

– Не знаю, що він там знайшов учора ввечері, – сказав Джанеллі, – але щось таки знайшов.

– Надалі, – мовив Аллен, – мені, мабуть, слід супроводжувати своїх дітей, коли вони вибиратимуться на ніч до бару чи ще там куди.

– А чом би й ні? – усміхнувся Джанеллі. – Ви не проти, якщо я сяду?

– Пробачте, – похопився Стренд. – Зробіть ласку!

Обидва сіли.

– Елінор сказала, що буде за хвилину, – пояснив Аллен. – Та ви ж знаєте, яка в жінок хвилина, коли вони одягаються в гості.

– Елінор звичайно не дуже затримується, – відповів Джанеллі. – П'ять хвилин сюди, п'ять хвилин туди – в цьому мені не доводиться нарікати на неї.

«Він говорить так, ніби Елінор належить йому, – ображено подумав Стренд, намагаючись нічим не виказати своїх почуттів. – Але дивно, невже задля цього Джузеппе Джанеллі дівчина стала моторнішою? Адже досі вона славилася в сім'ї тим, що завжди спізнювалася. Що ж, тебе чекає сюрприз, чоловіче! – зловтішно подумав Аллен. – Якщо ти його взагалі дочекаєшся!»

– Елінор вам що-небудь про мене розповідала? – спитав Джанеллі, глянувши на Аллена своїми глибокими зеленими очима. Він дивився відверто, щиро, як дивляться, коли розмовляє «чоловік з чоловіком». («А він бував у бувальцях!» – відзначив подумки Стренд.) – Я маю на увазі, про те, що я роблю.

– Казала, що пишете вірші, – признався Стренд. – Але боятися цього, мовляв, не треба, бо вірші слабенькі, і ви маєте постійну роботу.

Джанеллі пирснув сміхом. Стренд не втримався, щоб не відповісти на цей лагідний привітний сміх.

– А вона колюча особа, правда?

– Правда, – погодився Аллен. – Проте вона не читала мені жодного вірша.

– Це ваше щастя, містере Стренд, – сказав Джанеллі.

– Не сказала й про те, де ви працюєте. – «Святий боже! – подумав Аллен. – Я допитую його, мов старомодний батько жениха, що прийшов свататись!» – В Елінор багато знайомих хлопців, і в кожного з них робота якась особлива.

– У мене – ні, – зітхнув Джанеллі. – Я працюю у свого батька. Він будівельний підрядчик. Я маю справу з цементом, цеглою, з робочою силою, з транспортом. На свою роботу я дивлюсь як на тимчасову. Батько Теж невисокої думки про мою поезію. Каже, що я потрапив під вплив комуністів– єретиків ще в Хоутонській економічній школі, – і він поблажливо засміявся.

«Середнє покоління, – зробив висновок Стренд. – У батька засукані рукава, а синочок розгулює в білих штанях у Хемптоні. Джанеллі. Підрядчик. Читає газети, ходить у кіно, бачив, мабуть, «Хрещеного батька». А що, як він зв'язаний з мафією? З «Коза нострою»? У «Хрещеному батькові» синок теж закінчив коледж…» Алленові стало соромно за свої думки, і він змінив тему розмови.

– Елінор казала мені, ніби влітку ви збираєтесь поїхати на якийсь грецький острів. – Аллен пильно подивився на Джанеллі, намагаючись помітити, як той сприйме його слова.

Джанеллі сприйняв їх цілком спокійно.

– На Спетсаї, – недбало мовив він. – У мене там друзі. А в них будинок біля самої води. Звідти палицею докинути до колишньої Онассісової вілли. Тепер вона безлюдна. Знаєте, це спало мені на думку вночі – цілком несподівано, як то завжди буває.

Прожити три тижні з жінкою, що не була йому дружиною, та ще й на острові, звідки «палицею докинути» до вілли грецького корабельного магната, – така думка ніколи не спадала Алленові ні вдень, ні вночі. Але він вирішив, що Джанеллі не конче про це знати.

– До речі, – сказав він, – де ви з Елінор познайомилися?

– О, це було на одному з вечорів у барі «Боббі», – спокійно відповів Джанеллі. – Торік улітку. Ми там побачились і розговорилися.

«Розговорилися…» – повторив у думці Аллен, пригадавши, як він ретельно записав адресу й телефон Леслі, а потім цілий рік не зважувався їй подзвонити, а коли врешті з'явився до них додому запросити її на вечерю та в театр, то аж упрівав під поглядами її батька й матері» Розговорилися, потім острів у Егейському морі, а далі що? «Це те покоління, – подумав він, – якому ніщо не може стати на перешкоді». Загалом Аллен це схвалював. Але не був певен, що з великою радістю чекав сьогодні на молодика, який мав приїхати й забрати дочку на ленч з літераторами, а потім ще невідомо куди…

– Ми з Елінор дійшли висновку, що маємо спільні інтереси, – провадив Джанеллі.

– А саме? – поцікавився Стренд.

– Не до чарки, – широко всміхнувся Джанеллі. – Наприклад, Уоллес Стівенс. Або що нам подобається чи не подобається в Нью-Йорку…

– Розмови про це вам навряд чи вистачило надовго, – сухо зауважив Стренд.

– До третьої години ночі.

– А крім віршів, за що ви б хотіли взятися ще?

– Вам це справді цікаво? – спитав Джанеллі, серйозно подивившись на Аллена.

– Звичайно.

– Я був редактором газети в Брауні – містечку, де я навчався в коледжі. Мені це подобалося. Може, тому, що я любив бачити в газеті своє ім'я. Марнославство! А втім, гадаю, не тільки це. Я сподівався, що батько дасть мені кошти і я почну видавати в якомусь містечку газету. Житиму в своєму будинку, матиму трохи землі й буду сам собі господар. Братиму участь у всіляких там компаніях на захист, помагатиму садовити за грати негідників, виганяти гендлярів із храму профспілок, разом з усіма кричатиму про незаконні операції і щоб ніяких більше В'єтнамів та Уотергейтів, обиратиму до конгресу тільки порядних людей, стежитиму, щоб у бібліотеках був лад і щоб правильно велася забудова міста – ну й інші такі дрібниці! Ідеалістичні мрії багатого американського хлопчика-романтика. Своїми скромними зусиллями залишити в історії слід. А батько сказав мені: «Донкіхотствуватимеш на власні гроші». На цьому інтерв'ю було закінчено.

«Як це молоде покоління любить поговорити… про себе! – подумав Стренд. – Але іноді їх навіть приємно послухати».

– Ви що-небудь розповідали про це Елінор?

– Усе.

– І що вона?

– Проти, – відповів Джанеллі. – Каже, вільному воля, хлопче! Вона пробирається по трупах випускників Гарвардської школи бізнесу до крісла влади, і думка надіти зелений газетярський козирок і готувати для газети глухого містечка статейки про випускників середніх шкіл її не приваблює. Ви теж вважаєте мене божевільним?

– Та ні, чому… – Ідея Джанеллі зацікавила Аллена, навіть більше, ніж зацікавила. Але ж існує й жахлива статистика, яка засвідчує, скільки дрібних підприємств в Америці щороку банкрутує, отож і слабкі незалежні газети нерідко зникають у череві сильніших. – У такому разі для Греції у вас не багато залишиться часу.

– Є речі важливіші, ніж Греція, – мовив Джанеллі. – Ну от, тепер ви знаєте про мене все найгірше. – Він знову широко всміхнувся. – Мені піти звідси, і ви скажете Елінор, що виставили мене за двері?

– Ні, сидіть собі, – сказав Аллен, підводячись. – Погляну, чого вона там затримується.

Та тільки-но він рушив з тераси, як з'явилася Елінор – свіжа, гордовита, короткий і рівний ніс трохи задертий, на голові яскравий шарф.

– Привіт, Джо! – кинула вона. – Ти завчасу.

– Саме вчасно, – сказав Джанеллі, підводячись. – Та байдуже, я зате встиг розповісти твоєму батькові про свої вади й чесноти. Ти готова?

– А чого ж би й ні? Хіба не видно, що я готова?

– Ти просто диво! – відповів Джанеллі.

– Інакшою я не буваю! – мовила Елінор. – До зустрічі, тату!

– Коли? – спитав Аллен.

– Коли-небудь, – усміхнулася йому Елінор і взяла Джанеллі за руку. Обоє вийшли. «Коли вони поруч, – мусив визнати Стренд, – дивитись на них дуже втішно. Бути батьком має свої переваги і свої прикрощі».

Щойно вони пішли, як на терасі з'явилася Леслі, одягнена до ленчу в довгу бавовняну спідницю. Волосся в неї було зібране в такий вузол, на який Стренд ніколи не міг дивитись без захвату й муки.

– Як я? – невпевнено спитала Леслі.

– Ти просто диво! – сказав він.

Ленч Алленові не сподобався, хоч до столу, виставленого на терасу, тепер затінену тентом, подавали все найдобірніше: охолоджене вино, фруктовий салат, авокадо, паштет і холодні омари. І океан був спокійний, блакитний, і двоє вчителів із Саутхемптонського коледжу зі своїми дружинами здавалися досить привітними і в міру освіченими. Проте Аллен весь час поглядав на Керолайн чи, власне, на її ніс. «І зовсім він не потворний», – думав Аллен, сердитий на Елінор за те, що та здіймає паніку. Колись такий ніс у жінки став би її окрасою. Та Аллей– не міг не помітити, що Керолайн сіла за стіл між матір'ю і професоровою дружиною, а не серед трьох молодих тенісистів та двох дівчат, які жваво розмовляли між собою і весело сміялися.

«Прокляття! – лайнувся подумки Стренд. – Елінор таки має рацію. Стареча батьківська сліпота…» Йому хотілося підійти до Керолайн, обняти дочку, сказати: «Люба моя, ти прекрасна!» – і пустити сльозу в її м'яке біляве волосся.

Натомість він обернувся до професора-історика, який сидів поруч.

– Вибачте, сер, що ви сказали?

Професор – він був трохи схожий на Ейнштейна і, знаючи про це, відпустив таку саму гриву, як у великого вченого, – здивовано подивився на Аллена.

– Я спитав вас, як ви пояснюєте на уроках в'єтнамський період. Тобто у вашій школі.

– Ми не викладаємо новітньої історії.

– В'єтнам – не така вже й новітня історія, – відказав професор. – Зрештою, всі наші пов'язані з ним проблеми тягнуться від часів другої світової війни. Історія – мов невидима павутина. Хлопці йшли в армію просто з наших аудиторій. У нас відбулася криза совісті, яка мало не розколола нашу кафедру на три табори.

Цього чоловіка, вирішив Стренд, не варто сприймати серйозно.

– До нашої навчальної програми цієї теми не включали, – відрубав він. Він знав, що поводиться неввічливо, але не через професорове зауваження, а через свою вранішню розмову з Хейзеном та Елінор, а також через те, що Керолайн усілася за стіл поруч із матір'ю, його кафедра не розколювалась, і його сумління – теж ні. Він засуджував ту війну, він писав своєму конгресменові, він підписувався під петиціями, ризикуючи втратити роботу, він говорив про це за вечерею при Джіммі й вітав хлопців, які втікали до Швеції або відверто виступали як свідомі противники війни. Та Аллен не міг сказати про це за холодним омаром і паштетом із гусячої печінки в дозвільній атмосфері на осяяному сонцем березі океану.

На щастя, цієї миті ввійшов Хейзен і врятував його від подальшої розмови з «Ейнштейном».

– Пробачте, містере Стренд, можна вас на хвилинку?

– Звичайно, – відповів Аллен, підвівся й пішов за Хейзеном.

– Мені дуже прикро, що довелося потурбувати вас, – сказав господар дому стишеним голосом у порожній вітальні. – Але я мушу негайно їхати до міста. Мене викликали по телефону вранці за сніданком. Зараз я зникну. Не хочу перебивати ленч усякими там прощаннями та поясненнями. Сподіваюся, ви мене розумієте?

– Так, звичайно.

– Вибачтесь за мене перед дружиною. Хоч і недовго побув я вчора й сьогодні з вами, та все ж я дуже радий, що всі ви тут. Усі, – наголосив він. – А наступного разу я просто відключу телефон!

– Це будуть у нас пам'ятні вихідні, – відповів Аллен.

Якби Джіммі стояв у ту мить поруч і знав, що сталося вчора ввечері, й чув, про що розмовляли сьогодні вранці, він вигукнув би: «Це точно, тат!»

– Подзвоніть мені десь серед тижня, гаразд? – сказав Хейзен, коли вони потисли на прощання руки.

Конрой уже стояв у передпокої – терплячий візник у темному діловому костюмі. Вони з Хейзеном швидко пішли надвір, де їх уже чекав «мерседес».

Розділ шостий

Твоє прізвище вдостоїлося честі потрапити на полиці бібліотек… А чи знав він, як його звуть? То був зовсім інший чоловік, він носив його прізвище та ім'я, але жив іншим життям. Він був сильний, він не лежав у чужому ліжку, і в його вухах не шумів прибій чи то кров.

– То як відпочивалося? – поцікавилася після вихідних Юдіт Кінлін.

– До знемоги, – відказав Стренд. – У найкращому розумінні.

Юдіт засміялася.

– Здогадуюся, що ви маєте на увазі!

Було прохолодно, лив дощ, і вони сиділи пополудні після уроків у кафе біля помальованого патьоками, вікна, раді, що робочий день позаду і їм пощастило на чверть години сховатися від негоди. Аллен трохи розповів Юдіт про Хейзена й, намагаючись не хвалитися, описав пригоду Керолайн у парку. Він з приємністю пив каву й додому не поспішав. Після того, як у неділю Конрой доставив їх додому, вечір у них з Леслі видався важкий. Дорога з Лонг-Айленду була забита, і їхали вони довго. Його обличчя, напечене за два дні сонцем, пашіло. Аллен здогадувався: Леслі помітила, що йому весь час не дає спокою якась думка, і тільки-но вони приїдуть додому, вона відразу почне розпитувати його. Він не мав звички критися перед нею, не вмів цього робити і знав, що верзтиме дурниці або замкнеться в собі, коли вона приступить до нього.

Того суботнього вечора – уперше за все їхнє подружнє життя – Аллен спробував узяти Леслі й відчув, що не зможе. Дружина повелася так, ніби нічого й не сталося, і спокійно заснула під його боком. А він цілу ніч тривожно крутився й, коли нарешті заснув, йому снилося щось невиразне й лиховісне. В неділю Леслі сказала, ніби в неї трохи болить голова, і цілий день не виходила з кімнати. Аллен не хотів нічого розповідати їй, поки не вирішить сам для себе, як бути з пропозицією Хейзена щодо Керолайн. Тож єдиним його порятунком було мовчати. А оскільки з Леслі він звичайно не мовчав, то вона, звісно, стривожилась, і вже в машині він відчував на собі її допитливі погляди. Однак поруч сиділи Джіммі та Керолайн, і дружина нічого не сказала.

Елінор поїхала до міста з Джанеллі. Леслі теж була трохи сердита на дочку, бо хоч та й пообіцяла в суботу Алленові повернутися на вечерю, але в останню хвилину подзвонила й сказала, що вони всією компанією (і хто б там міг бути?) надумали гайнути вечеряти до Монтока. Не було її й тоді, коли вони вже лягали спати, і ніхто не знав, коли ж Елінор повернулась. А в неділю вранці вона спакувала валізу й поїхала з Джанеллі, заявивши, що у Вестхемптоні, теж на узбережжі, в одного кінопродюсера влаштовують на цілий день гулянку і немає, мовляв, сенсу пхатися ввечері назад, аби лиш вирушити разом з усіма додому,

Джіммі теж знайшов собі у Бріджхемптоні в барі якусь дівчину, пропустив ленч та вечерю й повернувся аж перед самим їхнім від'їздом.

Здавалося, тільки Керолайн, яка за два дні зіграла десять сетів у теніс і тепер спала, зморена, в матері на плечі, була цілком задоволена вихідними. Перед тим, як заснути, вона кинула: «Не життя, а сон!» Аллен подумав, чи так само тішилася б дочка, якби почула, що сказала її сестра біля басейну. Кінець кінцем доведеться розповісти й Леслі про те, що його так непокоїть, він це знав. Та спершу треба самому як слід у всьому розібратися. Не питаючи згоди Леслі, Аллен, щоб дружина, бува, не почала розмови, ввімкнув у, машині радіоприймач, хоч і знав, що вона не забуде спитати й про це.

На згадку про вчорашній вечір Аллен спохмурнів. Помішуючи каву, він спостерігав, як дощ ляпотить по шибках вікна.

– З вашого вигляду не скажеш, що вихідні пішли вам на користь, – озвалась Юдіт.

Аллен торкнувся свого обличчя, на якому вже почала лущитися шкіра.

– Я не звик до сонця, – відповів він.

– Я не про це, – сказала Юдіт. – Ви сьогодні мали неприємності в школі?

– Та ні. Нічого особливого…

Вранці Ромеро увійшов до його кабінету й, осміхаючись, як завжди, промовив:

– Я порадився сам із собою, як ви ото сказали, та й думаю: а що в біса я втрачу, крім плати за проїзд у трамваї, коли загляну до того чоловіка й подивлюся, чим він там торгує?!

– Він нічим не торгує. – Стренд написав на клаптику паперу адресу Хейзенової контори й дав хлопцеві. – Пошли йому листа й повідом, що ти зацікавлений. Так тобі навіть не доведеться платити за трамвай.

– А хіба ви не підете туди зі мною? – мало не з переляком у голосі запитав Ромеро.

– Думаю, містер Хейзен захоче побалакати з тобою самим.

Хлопець розгублено подивився на адресу й сховав папірець у кишеню джинсів.

– Послати листа… – пригнічено мовив він. – Та я їх зроду не писав!

– Я дам тобі одну пораду, Ромеро, – сказав Стренд. – Якщо надумаєш посилати листа, то пиши його так, як пишеш мені класні роботи, а не тією мовою, якою розмовляєш.

Хлопець криво посміхнувся.

– Я ж не стопроцентний американець… – І вайлувато вийшов з кабінету.

Аллен ще не розповідав Юдіт про Ромеро, і тепер, у кафе, його так і поривало заговорити про хлопця, – може, вона допомогла б його напоумити. Проте Аллен збагнув, що це нічого не дасть, – адже Юдіт ніколи не викладала в класі Ромеро, і він зробив би їй погану послугу, звівши її віч-на-віч із цим скалозубом і впертим нахабою…

– Як завжди в понеділок, – додав Аллен, відповідаючи на запитання Юдіт. – Навіть трохи краще, ніж завжди. Але в мене виникло зразу кілька проблем.

– Пов'язаних з фауною, з флорою чи з викопними рештками?

Стренд засміявся.

– З усім зразу! Вихідні минули таки досить непогано… справді непогано.

Щодо їхньої поїздки за місто це було справді так. Якщо не зважати, звісно, на гнітючий настрій у неділю ввечері та ще й у передчутті робочого тижня… І якщо забути про п'яну балаканину Хейзена й оту суперечку в спальні…

Аллен з Леслі сперечалися рідко. Він завжди казав їй, що вона жінка лагідна і це, мовляв, одна з рис, яка йому найдужче в ній подобається. Одначе від її лагідності не лишилося й сліду, коли вони прийшли додому і Леслі сіла на край ліжка. Стуливши губи, вона очима, мов списами, прошивала Аллена наскрізь, поки він крутив у руках піджак, перш ніж його почепити, й довго скидав краватку.

– Що сталося, Аллене?

– Як це – що? – перепитав він.

– Ти добре все розумієш. Ти щось приховуєш від мене. Що?

– Нічого. Я стомився. – Він майже по-справжньому позіхнув. – Я мав довгу розмову з Хейзеном про долю Ромеро. Це той хлопчина, який…

– Я знаю, хто він, – коротко кинула Леслі. – Знаю й те, що тебе непокоїть не це.

– Я стомився, – кволо мовив Аллен. – У мене завтра важкий день. Чому б нам не відкласти розмову до…

– Я повинна знати все, що тебе тривожить. Я тобі дружина чи хто?

– Звісно, ти мені…

– Це щось таке, що стосується нашої, родини, – рішуче сказала Леслі. – Ти про щось знаєш, а я – ні. Тобі не сподобався молодик, який приїздив по Елінор? Ти з ним розмовляв. Він викликає в тебе підозру? Я бачила його з вікна. Він справив на мене досить приємне враження. Може, тобі не до вподоби, що він італієць?

– Ти ж бо знаєш, я не такий. Він здався мені непоганим хлопцем. А тепер давай спати, прошу тебе!

– Ти посварився з Елінор? – не вгавала Леслі, – Черговий напад твоєї середньовічної моралі?

На мить у Аллена прокинулося бажання розповісти дружині все, про що вони з Елінор розмовляли насправді. Про оту безглузду думку, ніби. Керолайн вважає себе потворною. Про сміховинне, обговорення носа Керолайн. І про пропозицію Хейзена послати Керолайн до коледжу далеко від дому, що так стривожила його, Аллена. Та він не був готовий до цієї розмови. Нили кістки, вій був роздратований, не впевнений у собі. Якщо він звіриться Леслі, доведеться воювати з нею цілу ніч. З того, як тремтіли її губи, Аллен уже здогадувався, що будуть сльози. її сльози обеззброювали його і в найкращі часи.

– Мені пора спати, – сказав він.

– Спи, – мовила Леслі, Вона підвелася з ліжка й вийшла із спальні.

За хвилину він почув, що дружина сіла за піаніно. Всі двері стояли навстіж, і звуки фортепіано лунали по всіх кімнатах наче пориви нічного лиховісного шторму.

Аллен зітхнув, надяг піжаму й ліг спати.

Він заснув майже відразу, й, коли серед ночі прокинувся, Леслі теж була в ліжку, проте лежала скраю, не торкаючись його.

Вранці, коли задзеленчав будильник, Леслі вдала, ніби спить. Аллен вийшов з дому, не поцілувавши її, як це робив щодня. Вона була жінка лагідна, врівноважена й не любила сваритися, та коли вже ставала лиха, холодна й замикалася в собі, то це тривало днями, і тоді він почував себе у власному домі, ніби у вигнанні.

Аллен глянув через стіл на Юдіт Кінлін. П'ючи каву, вона зворушливо тримала чашку по-дитячому, обома руками. Погляд її світлих очей був добрий і стурбований. Несподівано Аллен відчув, що повинен розповісти всю правду цій милій простій жінці, розумній і чуйній, якої не торкається його клопіт, і вона, звичайно, не вдариться в сльози.

– Я трохи стурбований, – промовив він. – Сімейні справи. Нічого, правда, трагічного. Просто треба щось вирішувати. Коли виростиш двох дітей, то починаєш думати, ніби уже все знаєш і з третім ніякої мороки не буде. А це не так. Вони всі різні. Що було з одним, те не конче повториться з іншими. Може, я завдаю собі марного клопоту, може, хай усе йде своїм звичаєм… Так, як ріс я…

Аллен знизав плечима. Одна дитина в сім'ї, він змалку почував себе самотнім, його батько був значно старший за матір, хворобливий чоловік, якому не щастило в житті. Він не мав часу виховувати сина, бо коли повертався з роботи, то всі свої сили витрачав на те, щоб сваритися з матір'ю за гроші.

– Мої батьки не розбещували мене любов'ю, – сказав Аллен, гірко посміхнувшись. – Може, я даремно вбив собі в голову сентиментальне уявлення про сім'ю. Так чи так, а я гадав, що коли з'являться діти, я нестиму за них відповідальність, захищатиму їх. І на щастя, а може, й на лихо, моя дружина завжди думала так само. Отож ми втяглися, – може, навіть надто втяглися, втяглись як егоїсти, – в їхнє життя. Не знаю. Як сказав мені у вихідні один чоловік, я йду не в ногу з часом… Від цього важко відвикнути.

– У них неприємності? – спитала Юдіт, і очі в неї посмутніли.

Аллен бачив, що подумки вона перебирає всі неприємності, які можуть статися з молоддю в сучасному Нью-Йорку, і зважує, наскільки серйозними ці неприємності можуть бути.

– Нічого страшного, – всміхнувся Аллен. – По суті, навіть навпаки. – І він розповів Юдіт про Хейзенову пропозицію послати Керолайн до коледжу і про те, чому це спало йому на думку. Він не сказав їй про розмову з Елінор і про те, як старша дочка переконувала його не відпускати Керолайн з дому. Це завдало б йому болю… Навіть розповідаючи, Аллен знову відчув образу на Елінор, образу, яка зродилася в ньому під час розмови з нею, і він боявся, щоб Юдіт цього не помітила.

– Спершу, я хотів відмовитися, – провадив. Аллен. – Мабуть, ця пропозиція зачепила за живе мою; гордість. Важливе рішення прийняли без мене, так ніби я сам. не здатний подбати про власне дитя! Хейзен та й уся ця поїздка на узбережжя чомусь навели мене на думку, ніби я зазнав поразки, програв…

– Дурниці! – різко сказала Юдіт. Поки він говорив, вона сиділа мовчки, граючись чашкою, і тепер сердито відсунула її від себе.

Аллен легенько поплескав її по руці.

– Я вразливіший, ніж вам здається, – мовив він.

– А що думає ваша дружина? – запитала Юдіт.

– Це справа зовсім інша. Я нічого їй не сказав.

– Чому? – здивувалась Юдіт.

Аллен стенув плечима.

– Не знаю. Ми були серед чужих людей. І під чужим дахом. Потім, удома, вона щось відчула, і я… Не розумію, що зі мною коїлося, але я приховав від неї правду. Мене важко стерпіти, коли я приховую правду. І ми трохи посварились. Боюся, – зітхнув він, – це триватиме ще й сьогодні ввечері. Не до ладу вийшло, – з удаваною бадьорістю кинув він, – Та минеться, як ви гадаєте?

– Звичайно, – відказала Юдіт. – Я не знаю вашої дочки,, та якби вона була моя, я не пропустила б для неї такого шансу, байдуже.,, чи добродійність це, чи ні. Звісно, я, мабуть, ненормальна, – з моєю роботою в школі, та ще в такій школі! – але жити в цьому місті й потрапити до пристойного коледжу – та це ж у наш час просто дарунок небес! Освіта в Нью-Йорку!.. Господи, та це ж та сама війна, тільки іншими засобами!

Аллен засміявся.

– Краще не сказав би сам Клаузевіц! Треба переказати ваші слова моєму приятелеві Хейзену. Може, їх навіть варто викарбувати над порталом кожної школи в нашій системі. – Він поклав чайові для офіціантки. – Гадаю, нам пора йти.

– Що ви думаєте робити? – серйозно запитала Юдіт,

Аллен завагався.

– Не знаю. Поміркую, поки йтиму додому.

Надворі лив дощ, і високому чоловікові та низенькій жінці важко було не змокнути під її парасолькою.

– Ох і розгуляюсь я сьогодні! – сказав Аллен. – Беремо таксі! Мені починають подобатися звички багатих.

У таксі обоє довго мовчали.

– Ви мені не подобаєтеся такий заклопотаний, – озвалась Юдіт. – Чого це в усьому маєте розбиратися ви? Чому ви не дозволите містерові Хейзену побалакати з Керолайн? Нехай дівчина сама все й вирішує.

Аллен кивнув головою.

– Мабуть, ви маєте рацію. Хоч моя дружина сказала, б інакше. Зовсім інакше. Що ж до мене… – Він зітхнув. – З одного боку я воюю, з егоїзмом, а з другого – із здоровим глуздом. Не знаю тільки, що є що.

Коли таксі під'їхало до будинку Юдіт, який був усього за три квартали від Алленового, вона сказала:

– Якщо не поспішаєте, то чом би вам не зайти до мене й не випити? Трохи віскі, і все стане на свої місця.

– Думка непогана, – відповів Аллен, вдячний Юдіт за співчуття й бажання відтягти неприємні для нього хвилини.

Він ще ніколи не заходив до неї додому. Квартира містилася на одному з верхніх поверхів старого будинку й спочатку планувалася під художню майстерню з великими вікнами, які виходили на північ, та спальнею. По всіх стінах полиці з книжками, меблі яскраві (він сподівався, що вони будуть темні), все було доладне й дуже охайне. Жодних ознак того, що колись тут уже був якийсь чоловік,

Аллен сів у куточку великої канапи. Він спостерігав, як Юдіт бере лід з холодильника, який стояв у кухоньці, відгородженій від великої кімнати білими розсувними дверима. Юдіт була така маленька, шо мусила стати навшпиньки, коли діставала віскі й дві склянки з шафки на холодильнику. Він помітив, що пляшка наполовину випита. «Цікаво, – подумав він, – чи не п'є Юдіт Кінлін сама на ніч, щоб заснути?»

Вона налила на кубики льоду віскі, потім додала в склянки трохи води з крана й поставила їх на невелику тацю разом з блюдцем, повним солоного мигдалю. Тоді перенесла тацю на низенький столик для кави, який стояв біля канапи, мовила: «Ось так», – і сіла біля Аллена.

Вони взяли склянки. Юдіт піднесла свою і сказала:

– Радо вітаю вас у моєму домі!

Віскі було добре.

– Подумати тільки, – сказав Аллен, – пити в понеділок серед білого дня! Це просто самогубство!

Обоє весело засміялися.

– Затишний тут куточок, – зауважив Аллен. – Такий тихий. І, здається, досить далеко від… – Він замовк, не знаючи від чого ж саме далеко ця квартира. – Ну, – сказав нарешті, – просто далеко.

Юдіт рішуче поставила склянку.

– А зараз, – сказала вона, – я зроблю те, що вже давно хотіла зробити. – Вона хутко стала навколішки поруч нього на канапі, обняла його й поцілувала.

Ошелешений, Аллен сидів нерухомо, усвідомлюючи, що в руці у нього склянка, й боячись розлити віскі. Та коли її губи, м'які, але гарячі, злилися з його губами, він розслабився й відхиливсь назад, тягнучи її за собою і вже не думаючи про віскі. Вільною рукою Аллен обняв Юдіт і міцно поцілував. Потім відчув, як її пальці шукають гудзиків на його сорочці. Юдіт розстебнула сорочку, і її долоня, ніжна й легка, почала гладити йому шию, труди, живіт… Дивовижна міс Кінлін! Вона все цілувала Аллена, раз у раз ніжно торкаючись його щоки своїми вустами, й шепотіла йому на вухо: «Я хочу тебе! Я хочу тебе!..» Аллен відхилився ще далі. її руки, мов пелюстки в нього на тілі, довели йому, що та його слабкість у суботу ввечері була випадкова.

Раптом Юдіт завмерла, вивільнилася з-під його руки, підхопилась і стала перед ним. Коси в неї були сплутані, але вона усміхалась, і в очах її світився вираз, якого досі Аллен у неї не бачив, – пустотливий, грайливий. «У цьому холодному світлі, що падає з вікна, яке виходить на північ, – подумав він, – Юдіт прекрасна й жадана!»

– Ну, – мовила вона, – то будемо?

Аллен підвівся, побачив, що віскі не розлилось, і сказав:

– Це було напрочуд приємно! Несподівано й дуже, дуже приємно!

Юдіт засміялася – невимушено, весело.

– Я ж не запитую про твоє враження, – мовила вона. – Я запитую, чи будемо ми кохатись.

Він сумно похитав головою.

– Я б і радий, – зітхнув він. – Але не можу. Принаймні не сьогодні.

Обличчя її спохмурніло.

– Ти не образився, ні?

– Господи, та ні! – відповів Аллен. – Мені було дуже приємно. Я щасливий. Але зараз не можу.

– Ти про це думатимеш? – її очі були тепер опущені, і йому стало прикро, що він завдав їй болю.

– Звичайно, думатиму, – відповів Аллен.

– Ти прийшов сюди, щоб забути про свій клопіт, – сказала Юдіт, співчутливо всміхнувшись, – а я додала тобі нового клопоту. Я повелася незграбно, У мене немає до цього хисту. – Вона підвела голову й подивилася йому в очі. Принаймні тепер ти все знаємо, Ми обоє знаємо.

– Так, – мовив він.

Юдіт підійшла до нього й застебнула йому сорочку. Аллен поцілував її в голову.

– А тепер, – сказала вона, – давай доп'ємо!

Аллен поволі йшов у вогких сутінках додому. В голові у нього все переплуталося. Він був і окрилений, і невдоволений собою водночас. Але відчуття поразки сьогодні в нього не було. Раніше з ним нічого такого не траплялося, а після одруження, то й поготів. Аллен вважав, що, крім власної дружини, він ніколи не подобався жодній із жінок. А Леслі була прив'язана до нього не через його фізичні переваги, а тому, що цінувала його розум та моральні якості.

Хейзен запитував, чи вірить Аллен у десять заповідей, і він відповів, що вірить. Але вірити в них і виконувати їх – не одне й те саме. Хоч Аллен і не порушував подружньої вірності, та не раз, бувало, жадав дружини свого сусіда, що було природно й неминуче, але суперечило велінню, оголошеному з гори Сінай. Коли посланець бога Ізраїлю повідомив у пустелі мандрівним племенам закон, він не міг собі уявити, як важко стане дотримуватися того закону через кілька тисячоліть у кам'яних лабіринтах Нью-Йорка.

Потім Аллен пригадав, яким тоном Юдіт сказала: «А зараз я зроблю те, що вже давно хотіла зробити». «Давно… – похитав, головою він. – Мені п'ятдесят, а я досі навіть не замислювався про таке». На розі біля свого будинку Аллен уже хотів був повернути й піти назад, але в ту мить помітив Александера, який стояв, прихилившись до стіни біля входу, і зрозумів, що портьє його теж побачив. Аллен хутко рушив до дверей і сказав:

– Добрий вечір, Александере! Паскудна погода, чи не так?

– Паскудна, – погодився Александер, кутаючись у свою військову куртку й посмоктуючи сигару.

Відчинивши двері в квартиру, Аллен почув, що Леслі грає. Він став і на мить заслухався. То була соната Шуберта в мінорному ключі; тиха й спокійна мелодія дуже пасувала до цього похмурого дощового вечора. Аллен скинув плащ, капелюх і дбайливо почепив їх у передпокої. Потім зайшов до вітальні.

– Добрий вечір, – привітався він.

Леслі різко урвала гру, встала й обернулася до нього.

– Добрий вечір, – мовила вона холодно, але не підійшла й не поцілувала його.

«Не краще, ніж минулої ночі чи сьогодні вранці», – подумав Аллен, І все ж таки звичаєві цілуватись, коли одне з них приходило додому, було стільки ж років, як і їхньому подружньому життю. Аллен ступив до дружини, що й досі стояла біля піаніно, нахиливсь і поцілував її в щоку.

– Ти пізно, – кинула вона й принюхалась. – Та ще й пив!

– Зайшов по дорозі до бару, – сказав Аллен. Це було не зовсім так, але ж збрехати не важко – ганебно легко! – Я змокнув і змерз, Випив одне віскі. – Він здвигнув плечима. – Керолайн удома?

– Ні, пішла до бібліотеки.

– Хто-небудь дзвонив? – Вони цілий день не бачились, і слова ці були звичайні, а ось тон – якийсь дивний.

– Ні.

– Я не заважатиму тобі грати. Піду до…

– Ти нікому не заважаєш. Я вже награлася,

Задзвонив телефон.

– Я візьму трубку, – кинув Аллен, радий,; що трапилася нагода вийти з кімнати.

Дзвонив Хейзен,

– Вибачте, що змушений був покинути вас отак напризволяще в своєму домі, – сказав Хейзен. – Але в Нью-Йорку телефон аж розривався. Сподіваюсь, усе було гаразд?

– Краще й не могло бути, – відповів Стренд з удаваною щирістю.

– Дещо з'ясувалося, – сказав Хейзен. – Сьогодні надвечір мені дзвонили з поліції. Вони зловили одного з тих, хто, як вони гадають, напав на мене. Принаймні хлопець явно причетний до тієї події. Просять, щоб ми з Керолайн зайшли до двадцятого відділка. Це неподалік від вас…

– Я знаю, де це.

– Завтра о дев'ятій ранку побачимо, чи пощастить нам упізнати його. Як гадаєте, Керолайн не буде проти? – стурбовано запитав Хейзен. – Звичайно, якщо вона не схоче піти, то вони її не примусять. Думаю, те, що дівчина просто впізнає його, для суду не матиме, власне, вирішального значення, і..

– Керолайн ще немає вдома, – перебив його Стренд. – Коли вона прийде, я запитаю в неї.

– Гаразд, – мовив Хейзен. – Я б хотів, щоб негідники бодай кілька місяців посиділи. Хоч тепер такі суди, що на це, мабуть, навряд чи можна сподіватися. Подзвоніть мені в контору. Я працюватиму допізна. О, до речі, я вже побалакав зі своїм товаришем із Траскота. Один із колишніх їхніх студентів тепер працює на них у Нью-Йорку, і мій товариш пообіцяв улаштувати так, щоб той чоловік зустрівся з Керолайн і подивився на неї.

– Господи, та хіба вам нема чого більш робити в понеділок уранці?!

– Я згаяв на це всього п'ять хвилин.

Коли Аллен повернувся до вітальні, Леслі стояла біля вікна й дивилась на залиту дощем вулицю.

– Це Хейзен, – сказав він. – Поліція начебто схопила одного з тих, хто напав на нього. Вони хочуть, щоб завтра вранці Керолайн з Хейзеном прийшли і впізнали його.

– І що ти йому відповів? – запитала Леслі, дивлячись у вікно.

– Що запитаю в Керолайн і передзвоню йому. Мені зовсім не хочеться, щоб дівчина встрявала в такі справи.

Леслі кивнула головою.

– Мені теж. Однак вона може учинити по-своєму.

Леслі, люба, прошу тебе, сядь, – лагідно мовив Аллен. – Мені треба тобі дещо сказати. Вчора я не хотів про це говорити.

Леслі неквапом відвернулася від вікна й сіла обличчям до нього.

– Це було після того, як Керолайн грала з Хейзеном у теніс, – почав Аллен. – Ми з ним верталися до будинку… – І він розповів дружині про все – про Хейзенову пропозицію, про його аргументи, про можливість одержати спортивну стипендію; потім переказав також розмову з Елінор якомога детальніше, наскільки запам'ятав.

Леслі слухала мовчки, склавши руки на колінах, і її обличчя нічого не виражало. Коли Аллен закінчив, вона сказала:

– Щодо Керолайн, то Елінор, звісно, має рацію. Дівчина справді вважає себе непривабливою, ненавидить свій ніс. Вона справді хворобливо сором'язка. Наша дочка приховує це від нас із самого малечку.

– Ти знала про це? – недовірливо спитав Аллен. – Весь час про це знала й нічого мені не казала?!

Леслі простягла руку й торкнулася його – плеча.

– А ідо б це допомогло? – Тепер голос її звучав ніжно, з любов'ю. – Хіба тобі немає над чим сушити голову?.

– Я почуваю себе останнім дурнем! – відказав Аллен.

– Ніякий ти не дурень. Просто інколи неуважний, от і все, – промовила вона. – Особливо коли йдеться про твоїх дітей. А зараз давай поміркуємо: що нам робити? – Леслі всміхнулася. – Завваж, я сказала «нам».

– Хейзен хоче, щоб ми дозволили йому поговорити з Керолайн,

– Спокусити її розповідями про ясне сонце Арізони! – Леслі знову всміхнулась. – А втім, чом би й ні? Нам теж не завадило б трохи того ясного сонця!

– Але ж, господи, учитись на ветеринара! Як ти гадаєш, звідки їй прийшла в голову ця дивна думка?

– Не знаю, – відповіла Леслі. – Може, вона прочитала книжку отого англійця – «Про всі істоти, великі й малі». Там цю роботу описано дуже привабливо – зустрічі з різними людьми, свіже повітря н таке інше. Якщо вона справді так вирішила, я не ставатиму їй на дорозі.

– Чому вона ніколи жодному з нас не обмовилася про це й словом? – Аллен відчув, що в голосі його прозвучала образа.

– Може, просто чекала слушної нагоди. Дівчата рано звикають не звірятися в усьому батькові й матері.

– Ти за те, щоб її відпустити?

Леслі кивнула головою.

– Що ж, – мовив Аллен, – завтра вранці вони, мабуть, побачаться в поліційному відділку і там побалакають. Ідеальне місце, щоб спокусити дівчину!

Леслі встала, пригорнулася до Аллена й поцілувала його в чоло, Тоді погладила по голові.

– Тобі пора підстригтися, – сказала вона.

Коли незадовго до вечері прийшла Керолайн, Аллен розповів їй про дзвінок Хейзена. Леслі саме давала у вітальні урок полісменові, і вони пішли на кухню – якомога далі від бренькання, яке представник закону видобував з бідолашного інструмента.

– Містер Хейзен сказав, що завтра піде до поліційного відділка. Але якщо ти не схочеш піти, то примусити тебе вони не мають права.

Обличчя в Керолайн стало дуже серйозне, і вона п'ятірнею відкинула назад волосся. Аллен сподівався, що дівчина відмовиться йти, але вона сказала:

– Я піду.

– Ти цього справді хочеш?

– Авжеж. Ті хлопці не повинні розгулювати на волі. Я не можу забути, на кого вони були схожі. Зграя диких звірів – розлючених, підступних, безжальних, ладних роздерти людину. Сподіваюся, вони схопили саме того, кого слід.

– Гаразд, – зітхнув Аллен. – Ми з матір'ю підемо з тобою.

– Не треба. Я не маленька.

– Я сказав, ми підемо з тобою, – повторив Аллен.

Керолайн зітхнула й рушила з кухні, проте Аллен зупинив її.

– Сядь на хвилинку, Керолайн. Мені треба з тобою про дещо поговорити.

Дівчина підозріливо глянула на батька, одначе вернулася й стала біля столу. Аллен сів напроти.

– Зі слів містера Хейзена я зрозумів, що ви з ним мали розмову про навчання в коледжі на Заході.

– О! – похопилася Керолайн трохи винувато. – Він тобі розповів?

– Так.

– Я не сказала, що збираюся туди їхати, – пояснила вона. – Я тільки сказала, що якби мала зелененькі, то поїхала б. І ще я йому сказала, що зелененьких у мене нема.

Він пояснив, що є можливість дістати те, що ти називаєш «зелененькими».

– Справді? – здивовано звела брови Керолайн. – Мені він цього не казав.

– Він спершу хотів поговорити зі мною.

– Що ж він тобі ще розповів? – насторожилась Керолайн,

– Ніби ти хочеш навчатись у сільськогосподарському коледжі й одержати диплом ветеринара.

– І це жахливо, так? – В її голосі прозвучала ворожість.

– Ні, звісно, – заспокійливо відповів Аллен. – Але ми з матір'ю хочемо знати: чому ти надумала стати саме ветеринаром і чому не сказала нам про це раніше?

– Раніше я не була в цьому впевнена. Я не хотіла вам нічого казати, поки не вирішу сама для себе. Крім того, я боялася, що ти обізвеш мене сентиментальним дівчиськом і сміятимешся з мене. Ну ось, тепер ти все знаєш. Смійся, коли хочеш!

– Ніхто не думає сміятися, Керолайн, – лагідно мовив Аллен.

– В усякому разі, про це немає сенсу навіть розмовляти. – Дівчина безнадійно махнула рукою. – Казочки для дітей! Це коштує гроші. Великі гроші. А ми багаті хіба що на любов, – з іронією кинула вона. – Та коли доходить до «скарбів земних»… – Керолайн стенула плечима. – Я ж не сліпа. Коли ти востаннє купив собі новий костюм?

– Давай побалакаємо про це потім, – сказав Аллен. – Зараз мене цікавить, з яких міркувань ти захотіла стати ветеринаром. Що ти знаєш про тварин?

– Та, власне, нічого. А втім, дещо таки знаю. Тваринам важко. Страшенно важко. І їм треба допомагати. Хіба це так дивно, коли хтось прагне покласти своє життя на те, щоб цей жахливий світ став хоч трохи людянішим? – її голос прозвучав різко, так ніби вона зібралася оборонятись.

– Я не думаю, що це так дивно, – сказав Аллен. – По-моєму, це якраз чудово! Але й людям теж важко. А просто лікарем ти не хочеш бути?

– Я не хочу бути ні лікарем, ні політиком, ні генералом, ні громадським діячем, бо в мене нічого з цього не вийде. Елінор стала б ким завгодно, а я – ні. Може, я й дурна, але одне я знаю напевне: я – це я. Я важко ладнаю з людьми, вони мене лякають, я незграбна, я завжди мелю дурниці й відчуваю, як люди сміються в мене за спиною!..

«Рідна моя, бідолашна донечка!» – сумно подумав Аллен.

– З тваринами легше, – запально провадила Керолайн. – Вони не розмовляють. А якщо й розмовляють, то ми їх не розуміємо. Тварини не знущатимуться з мене! – Здавалося, з її очей ось-ось бризнуть сльози.

Стренд перехилився через стіл і поплескав дочку по руці.

– Гаразд, гаразд, – мовив він. – Принаймні тепер я знаю твою думку про це. Хоч і вважаю, що ти до себе, мабуть, таки надто сувора. Коли підростеш, то гадаю, будеш про себе кращої думки.

– Якщо мені доведеться залишитись у цьому місті, день і ніч із шкури пнутися, щоб дотягтись до гарненьких дівчаток, то я просто загнуся! – І Керолайн заплакала.

«А якби я сказав тобі, що ти мене переконала і, на мою думку, з усіх боків краще буде, коли ти поїдеш до коледжу? – Аллен помовчав і провадив: – Вихід у нас є, ми можемо дозволити це собі, незважаючи на оті «скарби земні».

Керолайн недовірливо звела на нього очі.

– Що ви з мамою хочете робити – працювати й вночі, щоб послати мене до Арізони?

– Ну, це ти вже занадто! – засміявся Аллен. – Ні. Містер Хейзен висунув одну цікаву пропозицію.

– Чи думаєш. позичати в нього гроші? Я нікуди не поїду, якщо…

– І знов ти не вгадала, – перебив її Аллен, А тоді розповів їй про Хейзенів план щодо спортивної стипендії.

Керолайн слухала з широко розплющеними очима.

– Він уже мав розмову зі своїм приятелем з того коледжу, – провадив Аллен. – Вони можуть влаштувати твою зустріч із випускником їхнього коледжу, який живе й працює на них у Нью-Йорку. Він подивиться, що ти вмієш. Якщо ти ставишся до цього справді серйозно, то раджу трохи потренуватися.

– Я ставлюся до цього цілком серйозно, – промовила Керолайн. – Хіба я схожа на несерйозну?

– Я побалакаю на кафедрі фізичного виховання у вашій школі. Може, вони трохи потренують тебе.

– Дурниці все це, – недовірливо похитала головою Керолайн. – Всього один раз у житті я змагалася з дівчатами, яким треба цілий тиждень, щоб оббігти квартал, і за це отой ненормальний коледж збирається платити мені чотири роки стипендію? Мабуть, містер Хейзен просто пожартував, тату.

– Він не з тих, що жартують, – заперечив Аллен. – І з ким ти там змагалася, теж нічого не важить – важить час, за який ти пробігла дистанцію. – Аллен підвівся. – До речі, той коледж називається Траскотський. І містер Хейзен сказав, ідо там дуже непоганий сільськогосподарський факультет. Якщо ти впевнена у своєму виборі, ми з матір'ю зробимо все, щоб допомогти тобі. А якщо нічого не вийде, пошукаємо чогось іще.

Керолайн у задумі потерла носа.

– Арізона, – промовила вона. – Звучить спокусливо! Еге ж, я впевнена! А чорт, треба спробувати свою долю!

– Можеш сама поговорити про це з містером Хейзеном, – кивнув Аллен, виходячи з кухні. – Після того, як завтра вранці залагодите справи в поліції.

Але вранці другого дня Керолайн не змогла поговорити з Хейзеном, бо після того, як показала на хлопця з синювато-червоним рубцем через увесь лоб та перенісся й дуже спокійно заявила: «Так, я певна, це він тоді був з ножем», – вона затулила руками обличчя, зігнулась і, погойдуючись з боку на бік, заплакала. Керолайн не перестала плакати й тоді, коли Аллен вивів її попід руки з поліційного відділка. Леслі та Хейзен поспішили за ними. Конрой чекав їх із «мерседе– сом» тут таки, і вони одразу відвезли Керолайн у кабінет до лікаря Прінза. Той зробив дівчині укол, і невдовзі вона вже спокійно лежала на кушетці, дивлячись широко розплющеними очима в стелю.

Керолайн ще два дні не ходила до школи, сиділа вдома, тиха й пригнічена. її кімната була заставлена квітами й великими коробками з шоколадом – все це їй надіслав Хейзен. Він двічі на день дзвонив і запитував про її стан. В одній з телефонних розмов Хейзен нагадав, що його приятель із Траскота вже домовляється з кимось у Нью-Йорку, хто подивиться Керолайн, коли вона почуватиме себе добре. Хейзен теж хотів з нею побачитись, та Леслі сказала йому, що якийсь час дівчині краще побути самій.

У четвер уранці, коли Аллен снідав, Керолайн вийшла вдягнена на кухню. Дівчина щось наспівувала собі під ніс, до її щік уже повернувся рум'янець і вона повідомила батькові, що йде до школи.

– А може, не варто? – запитав він. – Зрештою, до кінця тижня лишилося всього два дні. Може, зачекаєш до понеділка?

Керолайн похитала головою.

– Не хочу більше сидіти вдома. Не хвилюйся, тату, у мене вже все минуло. Сама не знаю, що зі мною сталося, – там, у поліційному відділку, – коли я побачила в хлопця отой страшний рубець, і згадала, що то моя робота. А він був такий малий і переляканий, мов дитина. І дивився на мене якимись кумедними, здивованими очима, ніби не міг зрозуміти, навіщо я йому це зробила. А як слідчий схопив того хлопця за руку – мов накинув йому наручник!.. Я подумала: «Тепер його посадять за грати, бо якесь біле дівчисько вказало на нього…» Я так розгубилася, тату! – Вона ледве стримувала сльози. – Все, на що я була тоді здатна, – це розплакатись.

– Не думай про це. Ти зробила те, що повинна була зробити. А тепер про все забудь.

Керолайн поволі кивнула головою.

– Я спробую. Але до парку я вже не піду ніколи. Я знаю, що не піду.

Поки вона пила сік і варила собі яйце, Аллен пішов до спальні й розбудив Леслі – спитати, чи варто Керолайн виходити з дому.

– Вона вже оклигала, – трохи подумавши, сказала дружина. – А може, тільки вдає, що оклигала. Але, гадаю, нам не лишається нічого іншого, ніж дозволити їй робити так, як вона вважає за потрібне.

І все ж таки Леслі хутко вдяглася й, пославшись на те, ніби їй треба зробити вранці деякі покупки, пішла до школи разом з Керолайн. Перш ніж вийти з дому, вона сказала Алленові, що хоче запросити Хейзена на вечерю. Він, мовляв, не відмовиться, вона певна. І Хейзен справді прийняв запрошення. – без вагань і з радістю.

– У мене таке враження, ніби він щодня вечеряє сам, – сказала Леслі Алленові, коли він увечері прийшов додому.

– Дивно, – мовив Аллен, – але в мене це відчуття виникло ще першого вечора.

– Я сказала йому також, – провадила Леслі, – що ми будемо дуже вдячні, якщо він зможе влаштувати Керолайн у той коледж.

– І що він тобі відповів?

– Він хотів би, щоб усі молоді люди знали, на кого вони бажають учитись, і прагнули дістати освіту так, як Керолайн.

– Йому треба було стати вихователем!

– Гадаю, юристові платять більше, – відказала Леслі.

Увечері Хейзен прийшов до них зі спортивною сумкою, в якій лежав тренувальний костюм і пара кросовок. Керолайн зашарілася, збентежена цим подарунком і водночас вдячна за нього.

– Я в цьому не бігатиму, а літатиму! – вигукнула вона.

– Тільки скажіть мені, якого тижня ви, на вашу думку, будете у формі, і я подбаю, щоб усе було влаштовано як слід, – сказав Хейзен. – На Ренделз-Айленді є бігова доріжка. Раджу вам взяти стартові колодки й спробувати трохи побігати в кросовках.

За вечерею всі обачно уникали згадувати про випадок у поліції. Розмовляв здебільшого Хейзен. Він розповідав про те, як минало літо в Істхемптоні ще тоді, коли він був малий; про великі тенісні турніри, що їх там проводили спочатку на траві, перш ніж гра стала професійною; у ті часи, мовляв, найкращі гравці з радістю приїздили погостювати на тиждень до членів клубу. Вперше Хейзен заговорив про свою родину, і Стренд дізнався, що в нього є молодший брат, який викладає у Стенфорді філософію, і сестра – вона одружена з нафтовим королем у Далласі й має власний літак. Ні про своїх дітей, ні про дружину Хейзен не. згадував. Але він, здавалося, відчув себе вільніше й був радий побалакати, як людина, що багато вечорів у своєму житті не мала з ким поспілкуватися. Хейзен навіть розповів одну смішну історію про себе й– про свого батька – її головного героя.

– Коли батько помер, – сказав він,: – мені, крім усьога іншого, дісталася в спадщину і його стара секретарка. Неприємна дама, яку звали міс Гудсан; Одного дня вона сиділа у мене в кабінеті. І поки я курив люльку – цю звйчку разом з іншим я успадкував, як і юридичну практику, від батька, – та дама суворо подивилася на мене й каже: «Якщо дозволите зауважити, містере Хейзен, ви дуже нагадуєте мені вашого батька». Я був тоді ще молодий, і таке порівняння мені полестило. Мого батька знали як одного з найкращих адвокатів у країні, він блискуче виступав у кількох важливих державних комітетах, був президентом Нью-Йоркської колегії адвокатів. «А чим саме я нагадую вам батька, міс Гудсан?» – трохи самовдоволено запитав я. «Ви кидаєте запалені сірники в кошик зі сміттям і ризикуєте все тут спалити точнісінько так,, як він!» – відповіла стара дама.

Хейзен разом з усіма засміявся. Вони саме їли десерт, і він, поклавши ложечку, задоволено зітхнув.

– Боже, яка розкішна вечеря! Боюся, – звернувсь він до Керолайн, – вам не пощастить скуштувати такої, коли будете в Арізоні.

– Якщо я туди потраплю!

– Коли людина, що натискатиме кнопку секундоміра, виявиться чесною, то я не маю сумніву: ви потрапите туди, – сказав Хейзен, і ці його слова пролунали, мов вирок у суді. – Ви не повинні кидати теніс. У вас буде час і вчитися, й грати. Тільки я не певен, чи вам коли-небудь ще захочеться грати в парку.

– Ніколи! – згодилася Керолайн.

– Тоді ми придумаємо щось інше, гаразд? – мовив Хейзен, відпиваючи каву. – Я член міського й заміського тенісного клубу на Східній П'ятдесят восьмій вулиці. Ви не проти пограти зі мною в парі в суботу вранці?

– Це було б грандіозно! – відповіла Керолайн.

– Я вас з усіма познайомлю, – сказав Хейзен. – Там не багато таких добрих гравців, як ви. Приходитимете туди коли завгодно, як моя гостя.

– А хіба в ці вихідні ви не поїдете на острів? – спитав Аллен. йому не подобалося те, що Хейзен уже явно переплачував свій борг вдячності.

– Ні. В суботу вранці в мене зустріч у місті.

– Боюся, ви надто багато працюєте, містере Хейзен, зауважила Леслі.

– Кажіть просто Рассел, – попросив Хейзен. – Гадаю, нам уже пора звертатися одне до одного на ім'я. Я зватиму вас Леслі, гаразд?

– Звичайно!

– Дякую. Робота… – Він на хвилю задумався. – Це моя радість. Не знаю, де б я себе подів, якби не працював. Я хотів би померти до того, як покину роботу. – Він усміхнувся, щоб його слова не справили надто гнітючого враження. – Зрештою, я найстарший член у правлінні фірми, і їм не пощастить спровадити мене в парк на лавку, хоч яким кретином я стану! Ну, – сказав Хейзен, підводячись, – мені пора. Перед сном треба ще почитати папери. Дякую вам за надзвичайно приємний вечір! Добраніч, Керолайн! Добраніч, Леслі!. – На мить він завагався, тоді додав: – Добраніч, Аллене!

– Я проведу вас до дверей… – сказав Стренд. Потім відкашлявся й докинув: – Расселе. – Вже біля порога, куди долинав брязкіт посуду, що його мили в кухні Леслі та Керолайн, Аллен сказав: – До речі, той хлопчина, Ромеро, днями приходив до мене в кабінет. Пропозиція його зацікавила. Я сказав, щоб він написав вам листа. Щоб якомога відтягти вашу з ним зустріч.

Хейзен засміявся:

– Невже він такий неприємний?

– Гірше!

– Я пошукаю його листа. – Хейзен пильно подивився на господаря дому. – Ви не шкодуєте, що так вирішили з Керолайн?

Поки що ні, – відповів Стренд,

– І не пошкодуєте! – сказав Дейзен. – Запевняв вас. О, до речі, цієї суботи «Янкі» грають проти «Босторна». – Як буде гарна погода, зможете піти?

– Звичайно!

– От і гаразд. Я подзвоню, вам у суботу вранці, після того як відрекомендую Керолайн у клубі.

Вони потисли один одному руку, і Хейзен пішов.

Згодом, у ліжку, Леслі,сказала:

– Сьогодні ввечері в нашому домі з'явилася щаслива маленька дівчинка!

– Так. – мовив Аллен.

Але ти, здається, не дуже радий?

– Я звикнуся з цим, – відповів Аллен. Потім сердито додав; – І. чого в біса їй так закортіло втекти від нас якомога далі?

Розділ сьомий

Він не лежав. Він плив у каламутній білій імлі. До нього були приладнані якісь трубки. Десь далеко лунали невиразні голоси. Душа, як ніколи, прагнула сну, забуття.

В суботу день склався дуже щасливо. Погода стояла тепла, сонячна. «Янкі» виграли, і менеджер з першим тренером підійшли до приватних лож, щоб потиснути Хейзенові руку. Стренд, усміхнувся й сказав:

– Слухайте, Расселе, та вони тут усі вас знають! А ви ж мене запевняли, ніби ходите на стадіон раз на рік!

– Знаєте. Аллене, – зітхнув Хейзен, – скажу вам правду: я таки тікаю з контори, коли мені вдається і коли гарний день. Змалку я ніколи нічого не прогулював і тепер намагаюся надолужити прогаяне. – Він був одягнений як для стадіону – в яскравий картатий піджак і твідовий капелюх, насунутий на чоло, щоб не било в очі сонце. Хейзен ретельно записував на картку всі кидки, пробіжки, промахи й заміни. За гру він з'їв три сосиски й випив дві пляшки пива.

– Тепер я цілий тиждень не ставатиму на ваги! – заявив він.

Коли Джексон вибив м'яча й оббіг усі три бази, Хейзен підхопився й загорлав разом з усіма. Та коли «Янкі» хибили, він аж стогнав. А одного разу навіть різко викинув руку й спіймав м'яча, що випадково залетів до ложі. Після цього підвівся і напівжартома-напівсерйозно скинув капелюха, коли глядачі заплескали йому в долоні.

В сусідній ложі, поруч із батьком сидів у шапочці «Янкі» маліти хлопчик. На руці він мав рукавичку польового гравця – на той. випадок, якщо м'яч залетить до глядачів. Хлопчик теж кинувся до м'яча, який, одначе, дістався Хейзенові, і малий засоромлено відкинувся на сидіння. Хейзен перехилився через поручень і віддав йому м'яч.

– Тримай, хлопче! – сказав він. – Це тобі. – І всміхнувся, побачивши, як хлопчик заворожено, не вірячи своїм очам, втупився в дорогоцінну річ у себе в руках.

– Це йому радість на цілий тиждень, сер! – сказав батько хлопчика,

– Нехай він має її якомога частіше, – відповів Хейзен і легенько смикнув малого за козирок шапочки.

Спостерігаючи Хейзена, Стренд пригадав, як той невимушено й дружньо грав у м'яча з онуком Кетлі. Цей чоловік був такий лагідний, такий ніжний з чужими дітьми, аж Алленові стало цікаво, чому ж у нього так невдало склалося із власними сином та дочками.

Цілий день Хейзен поводився весело, по-молодечому безтурботно, і Аллен, звиклий бачити його стриманим і розважливим, тільки дивувався. Він уперше перейнявся до цього чоловіка теплим почуттям – воно прохопилося крізь настороженість і недовіру, з якими він досі ставився до юриста. «Від сьогодні, – подумав Аллен, – дружити з ним буде легше».

Коли вони вийшли зі стадіону, Конрой з машиною ждав біля воріт. Хейзен і Стренд рушили до машини, і полісмен доброзичливо козирнув їм, хоч Конрой і зупинився в забороненому місці. Сідаючи в машину й думаючи про те, що в цю саму хвилину тисячі інших уболівальників проштовхуються до входу в метро. Аллен відчув, як груди йому сповнило усвідомленням аристократичної вищості, хоч він і розумів, що не гідний такої честі.

– Чудовий день! – задоволено сказав Хейзен, сідаючи поруч із Алленом на заднє сидіння «мерседеса». – Треба буде нам прийти сюди якось ще. Знаєте, якби «Янкі» програли, настрій ми мали б роздратований і пригнічений. Я б відчував у собі всі оті три сосиски й хапався б рукою за серце. Але вони виграли, і я з нетерпінням чекаю, коли мені подадуть на вечерю великий біфштекс! – Він засміявся. – Ви тільки уявіть собі чоловіка моїх років, у якого травлення залежить від «Янкі»! Знаєте, людині просто необхідно вболівати за щось, а спортивні видовища у наш час лишилися чи не єдиним джерелом втіхи… – Він дістав з кишені пальта, що висіло в машині, поки вони були на стадіоні, обтягнену шкірою фляжку зі срібною накривкою. В накривці виявилася ще одна чашечка. Хейзен дав її Алленові й налив обом.

– Бурбон, – сказав він. – Справжнє американське віскі. Ну, за Джексона!

Обидва випили. «День закінчується щасливо», – подумав Аллен.

Коли вони під'їхали до будинку Стрендів, Хейзен сказав:

– Я не певен щодо наступних вихідних, але, якщо в мене вийде, ви всі поїдете разом зі мною на Айленд?

– Побачу, які плани будуть у Леслі, – відповів Аллен.

Коли він виходив з машини, Хейзен кинув:

– Я подзвоню вам у середу, і ви мені скажете.

Та мине три тижні, перш ніж вони знов поїдуть до Істхемптона. Хейзен подзвонив і сказав, що йому треба летіти до Вашінгтона, Лос-Анджелеса, Далласа, Талси й Чікаго, але якщо Стренди схочуть на вихідні на узбережжя, то Кетлі, мовляв, будуть готові прийняти їх, а Конрой відвезе туди всіх машиною. Аллен відмовився, нічого не сказавши про це Леслі. Він відповів Хейзенові, що надходить кінець навчального року, в нього багато роботи і краще йому побути в місті.

– Гаразд, тоді поїдемо, коли я вернуся. Домовились? – спитав Хейзен.

– Домовились – пообіцяв Аллен.

– І ще одне, – сказав Хейзен. – Я мав розмову з помічником районного прокурора. Вони влаштують так, що той хлопець визнає себе винним – у такому разі йому пом'якшать вирок. Отож скажіть Керолайн, хай заспокоїться. їй не треба буде з'являтися в суд.

– Дякую, що подбали про це, – з полегкістю сказав Аллен.

– Вони, мабуть, засудять його умовно, і вже наступного дня він знову крастиме велосипеди. Що ж, за втіху жити у «веселому місті» доводиться платити!

– Від Ромеро нічого не чути? – поцікавився Стренд. Відколи він поговорив з хлопцем, той уникав його, не приходив до нього на уроки. Юдіт теж уникала Аллена, і він не знав, чи йому радіти з цього, чи шкодувати, що вже не буде віскі в її затишній жіночій квартирці з широким вікном, яке виходить на північ,

– Від вашого протеже – жодного слова. Мабуть вирішив, що писати листа – завеликий клопіт, – мовив Хейзен;– Як побачите хлопця, скажіть, що я його жду.

– Скажу, – пообіцяв Стренд.

– Чоловік на прізвище Бернсайд до вас ще не звертався?

– Ні.

– Скоро звернеться. Він учився в Траскоті. Був там зіркою легкої атлетики. Я розмовляв з ним по телефону, і він справив на мене приємне враження. У четвер він зможе зустрітися з Керолайн, якщо це їй зручно. Вона вже готова?

– Та начебто готова. її вчитель фізвиховання дістав стартові колодки, і вони щодня ходять на тренування. Дівчина перестала їсти десерт.

Хейзен засміявся.

– Сподіваюся, вона вже заспокоїлась?

– Здається, заспокоїлась. Вона в захваті від вашого тенісного клубу.

– От і гаразд, – мовив Хейзен. – Я чув, вона там дуже популярна. Аж дивно, скільки можна завести друзів, коли добре володієш ракеткою. Шкода, що Елінор не грає в теніс. У клубі багато впливових людей з ділових кіл. Вона могла б зав'язати там дуже корисні контакти.

– В Елінор свої контакти, – сказав Стренд.

– Я це помітив… О, трохи не забув! У мене є квитки – на концерти, до театру, на балет, – прислали стільки, що я ніяк не зможу всіма скористатися. Пришлю вам з кур'єром.

– Ви надто щедрі, – зауважив Стренд і водночас із радістю подумав про вечори, які чекають на них з Леслі.

– Пусте, Аллене! – відказав Хейзен. – Я почував би за собою провину, якби вони пропали.

– В усякому разі дякую.

– Коли щось станеться, поки мене не буде, дзвоніть у контору Конроєві.

«Цікаво, – подумав Аллен, – чи Конрой коли-небудь діставав від свого боса бодай кілька квитків задарма? А йому ж, мабуть, теж хотілося б розважитись».

– Гадаю, нічого не станеться.

– Це я так, про всяк випадок, – сказав Хейзен. – Що ж, на все добре, і мої найщиріші вітання вашій родині!

«Найщиріші…» – подумав Стренд, поклавши трубку. Це вперше Хейзен згадав про щирість. Формула доброго тону – тільки й того…

Рівно о пів на п'яту Хейзен з Конроєм під'їхали «мерседесом» до будинку. Стренд, Леслі, Керолайн та Джіммі вже чекали машину. Елінор збиралася відлітати наступного тижня до Греції і мала надто багато справ, щоб дозволити собі поїхати з ними на узбережжя.

Джіммі взяв із собою гітару. Коли Аллен запротестував, хлопець сказав, що минулого разу за ленчем Хейзен йому розповів, нібито чув захоплені відгуки про його концерт у барі в Бріджхемптоні. Тому Хейзен, мовляв, захотів почути, як він грає.

– Гаразд. Гітару бери. Тільки, бога ради, не грай, поки тебе не попросять!

Леслі трохи непокоїлась через те, що їй знову доведеться пропустити в суботу уроки. Але Керолайн, наперед радіючи вихідним, так заразила всіх своїм настроєм, що тепер Леслі щиро привіталася до Хейзена, коли той вийшов разом з Конроєм із машини, щоб допомогти їм покласти до багажника речі. День видався теплий, навіть жаркуватий, і на, наступні дні радіо обіцяло таку саму погоду, Джіммі. висловив те, що відчували всі, коли сказав Хейленові.

– Я зроду не відпочивав краще і не бачив людей приємніших, ніж у вас на узбережжі!

…Коли, вони приїхали, було, ще видно й так само жарко.

До вечері ще досить часу, – сказав Хейзен. – Давайте всі скупаємося в океані. Змиємо з себе місто!

Ця пропозиція сподобалась навіть Алленові – він-бо цілий день пропарився, на роботі. Дружина й діти знали, які в нього ноги, і досі вже й Хейзен, певно, здогадався, що Аллен – не атлет. Коли хвилин за п'ятнадцять усі зібралися на пляжі, Керолайн і Джіммі з дикими вигуками пострибали у воду й почали весело хлюпатись. Хейзен кинувся в океан так, наче хотів приборкати хвилі, Леслі з Алленом спостерігали, як він рвучко поплив від берега, вдаючи, ніби змагається з Керолайн, яка легко вимахувала руками й розтинала воду досить таки швидко.

Леслі в своєму темному суцільному купальнику виглядала просто розкішно. її міцні гарні ноги в промінні призахідного сонця відливали бронзою. Вона не була така тілиста, як та жінка на картині Ренуара в їхній спальні, проте Аллен задоволено подумав, що якби Ренуар був живий, він би з радістю використав Леслі як натуру. Вона ввійшла у воду спокійно, але потім упала на хвилю й попливла, ритмічно вимахуючи руками, туди, де за водорізом купався Джіммі. Аллен відходив від берега обережно, йому все здавалося, що плавки теліпаються на його худих ногах. Та тільки-но все тіло сховалось у хвилях, він одразу відчув себе легким, бадьорим, шкіра приємно напружилась у прохолодній воді. Він так ляпав руками по. воді, коли плив, що Елінор якось назвала цей його стиль «найповільнішим: у історії плавання, австралійським кролем».

Сонце вже висіло зовсім низько над обрієм, коли вони повилазили з води. Аллен трохи тремтів; він помітив, що Леслі, витираючись, рушником, теж тремтить. Вони всміхнулись одне одному.

Я наче на десять років помолодшав. – сказав він.

Це просто розкіш – тремтіти в такий жаркий день, як сьогодні! – відповіла Леслі, струшуючи з кіс краплі води.

Коли Аллен, залишивши Леслі одягатись до вечері, спустився вниз, Хейзен зі склянкою в руці вже сидів у вітальні. На ньому були червоні штани, сорочка з відкладним коміром лляний піджак. Він сказав їм, що. влаштовує сьогодні невеличку вечірку, і Аллен дбайливо одягся – сірі штани, голуба фланелева куртка, яку. Леслі випрасувала, перед поїздкою, і краватка.

– Приєднаєтесь? – спитав Хейзен, підносячи склянку.

– Дякую, поки що ні, – відповів Аллен. – Мені й так добре.

– Щаслиий ви чоловік! – промовив Хейзен. – Купання й мене збадьорило. Океан сьогодні лагідний. Але так буває не завжди. Минулого літа на цьому пляжі втопився чоловік. Скажіть дітям, хай. будуть обережні. – Він надпив зі склянки й раптом сказав: – Я хочу попросити у вас пробачення за оту п'яну сцену минулого разу.

– Я про це вже й забув, – відповів Стренд.

– Ви не забули, Аллене, я певен, – сказав Хейзен, пильно подивившись на нього. – У мене видався тоді пекельний день. Просто жахливий. Такого більш не станеться, – і він рішуче змахнув рукою, показуючи, що той день пішов у небуття. – До речі, вчора я випадково зустрів Елінор. Вона вам, казала, що ми трохи випили?

– Ні. – «Отакої! Вдома не п'є, а дивись, до вечора то там то там чарку й перехилить!» – Вона нічого не розповідала

Хейзен кивнув.

– У неї голова забита важливими думками. Неподалік від моєї контори є бар, я туди часом заглядаю після роботи вихилити чарчину. Виявляється, там поруч і її контора. З нею був той молодик. Містер Джанеллі. – Він зробив паузу, ніби хотів перевірити, яке враження справить це ім'я на Оренда,

– Я бачився з ним тільки один раз, – спокійно мовив Аллен. – Та й то недовго. У вашому домі, до речі.

– А, так-так! – згадав Хейзен. – Він мені казав, що будинок йому сподобався. Вони так щиро наполягали, щоб я сів до їхнього столика! За склянкою Елінор трохи розповіла мені про себе,

– Коли дівчата в такому віці, – сказав Аллен, – це, видно, головна тема їхніх розмов.

Хейзен усміхнувся.

– У чоловіків те саме: Ви пам'ятаєте, про що ви здебільшого розмовляли, коли вам було двадцять два?

– Не дуже. То було давно. Майже тридцять років минуло. – Аллен замислився, намагаючись пригадати той час. Найближчим його товаришем був тоді такий собі О'Моллі, його однокурсник, який називав себе троцькістом. Алленові ще пригадалося, що він дуже розчарував того свого приятеля. О'Моллі твердив, ніби його, Стренда, цікавить лише кар'єра і сліпа покора тому, що О'Моллі називав «системою». Та «система», запевняв О'Моллі, – суцільний обман і шахрайство; війну, мовляв, виграно, але її принципи цинічно розтоптано; перемогу прогавлено; Маккарті – мракобіс і загрожує Америці фашизмом; кривавий британський імперіалізм гвалтує Ірландію… О'Моллі ладен був воювати на всі фронти й шукав барикад, щоб їх захищати. Давня історія… «Цікаво, – подумав Аллен, – і що сталося з О'Моллі й чи знайшов він свої барикади?»

– Здається, ми тоді розмовляли переважно про політику, – сказав Стренд.

Хейзен кивнув головою.

– О, це тема серйозна! Ви коли-небудь служили в армії? Воювали в Кореї?

– Ні. На медичній комісії в мене знайшли шуми в серці. Я про них і не здогадувався, вони мене ніколи не турбували.

– А я пішов добровольцем, – сказав Хейзен. – Батько вважав, то я зробив правильно. Я служив лейтенантом на флоті. Плавав від стола до шафи у Вашінгтоні. Теж завдяки батьковим зусиллям. А ваш батько ще живий?

– Ні. Давно помер.

– Що ж, це не так і погано, – мовив Хейзен. – Тобто, коли вже не маєш батька. Поки мій був живий, я й кроку не міг сам ступити. – Він відпивав зі склянки потроху. Було очевидно, що сьогодні п'яної сцени сподіватись не слід.

– Ваша дочка Елінор, вразила мене. Дуже розумна дівчина.

– Вона справді розумна.

– Але невдоволена. – І знов пильний,, допитливий погляд.

– Загальна хвороба молоді! – жартома відповів Стренд.

– Каже, якби вона була чоловіком, то заробляла б удвічі більше, ніж тепер, та ще й керувала б відділом, – провадив Хейзен.

Стренд намагався ке виказувати свого подиву. Елінор завжди розповідала про свою роботу в конторі захоплено.

– Обдаровані молоді люди не люблять рости поступово, – зауважив Хейзен. – Вони хочуть просуватися блискавично. Вони певні, що зможуть керувати цілою, компанією вдесятеро краще, ніж якийсь там старий консерватор, що йому тільки й стояти з гусячим пером за конторкою. Гадаю, в моїй конторі теж є кілька молодих честолюбців, які кажуть так і про мене.

– Довгенько ж ви пили з нею по чарці! – кинув Аллен.

– По дві, коли сказати точніше. Молодик, що був з Елінор, містер Джанеллі, здається, вже перехилив кілька до того. Щиро кажучи, він був напідпитку так. наче зазирнув того дня не в один бар. Розмовляючи, він так, розпалився! Ось вона, мовляв, весь час нарікає, що нею керують кретини і їй це остогидло, та коли він, Джанеллі, пропонує послати все якнайдалі й нарешті стати самій собі господинею, вона, мовляв, дивиться на нього, наче на божевільного!

– Джанеллі не сказав, що саме він пропонує їй? – обережно запитав Аллен.

– Ішлося, як я зрозумів, про одруження, – відповів Хейзен і пильно подивився на Стренда.

Алленові вдалося залишитися незворушним.

– Я теж зрозумів, що вони… ну.., люблять одне одного.

– Потім містер Джанеллі звернувся до мене за порадою, – провадив Хейзен. – Здається, він вважає, що не створений працювати в свого батька, – він середульший з-поміж п'ятьох синів в одному бізнесі з батьком і, певна річ, почуває себе обділеним. Запитав досить голосно мою думку про те, чи є сенс заснувати їм удвох як видавцеві й редактору невелику газету в якому-небудь містечку.

– І що ви відповіли йому? – спитав Аллен. «Мабуть, молодь відчуває в Хейзені якусь приховану мудрість і силу, – подумалося йому, – що так одразу відкриває перед ним душу». – Ви не спитали в того молодика, де він збирається роздобути кошти на здійснення свого благородного задуму?

– Він щось казав, ніби брати згодні скластися й допомогти йому, якщо він знайде, куди вкласти гроші. Вони не нарікатимуть, якщо він піде, тут сумнівів немає. П'ять братів у одному бізнесі! І ще є дві сестри та зять. Італійські родини! – Хейзен поблажливо всміхнувся, натякнувши на середземноморську плодючість. – Я дещо знаю про його батька. Один з моїх клієнтів має з ним ділові стосунки. Твердолобий, але чесний, каже мій клієнт. Справи в нього йдуть досить непогано. Ці італійці за останні роки домоглися дивовижних успіхів. Але, на жаль, не в Італії! – Хейзен ледь усміхнувся на власний дотеп. – Батько, наскільки я розумію, не в захваті – від планів свого синочка, і він має рацію.

– Ви їм що-небудь сказали? – мало не осудливо запитав Стренд.

– Сказав, що молодість – це пора ризику і що мені треба йти перевдягатися до вечері. – Хейзен замовк. – А як цю думку сприйняли ви з дружиною?

– Ми намагаємось не втручатися. – коротко відказав Стренд.

– Я не перестаю дивуватися, що ви дозволяєте своїм дітям іти власним шляхом. – У тоні, яким Хейзен це промовив, не було ні схвалення, ні осуду. – В нас удома все було інакше. Кожному з нас цілком певно казали, що він робитиме. Одначе мій брат учинив батькові наперекір. Навіть не приїхав з Каліфорнії на його похорон. Ми майже не спілкуємося. Я чув, він щасливий. А може, це тільки плітки. – Хейзен іронічно всміхнувся.

Нагорі почулися звуки гітари. Грав Джіммі. Линули безладні акорди, якісь сумні, похмурі, а тоді раптом веселі, так ніби Джіммі розмовляв на інструменті сам із собою і один Джіммі був сумний, а другий – задерикуватий і насмішкуватий.

– Якщо цей шум вас дратує, я піду нагору й скажу йому, щоб перестав, – мовив Аллен.

– Та ні! – заперечив Хейзен. – Я люблю, коли в домі музика. Я сам сказав йому, що хочу послухати, як він грає.

– Джіммі розповідав мені про це. Ви сказали йому так, мабуть, із ввічливості.

– Я не такий ввічливий! – кинув Хейзен.

Обидва замовкли й прислухались. Джіммі заспівав пісню, якої Аллен досі не чув. Та він не міг зрозуміти жодного слова. То був уже не спів, а тужливий і ніжний шепіт, що його раз у раз перебивали різкі вигуки,

– Здається, я розповідав вам, що мати часто грала на фортепіано, – озвався Хейзен. – Коли була молода. Потім вона кинула грати. А через кілька років померла. Пішла у вічну тишу.

«Пішла у вічну тишу… – подумки повторив Аллен, – Оце так кажуть про материну смерть!»

– Мабуть, мені пора пригоститися ще, – сказав Хейзен, підводячись зі стільця. – Вам теж налити?

– Поки що ні, дякую.

Хейзен саме готував собі коло буфета напій, коли двері відчинились і ввійшла висока жінка – її голова була обмотана шарфом, ніби тюрбаном.

– Приготуй і мені, Расселе! – сказала вона дзвінким голосом.

Переступивши поріг, жінка привітно усміхнулася Стрендові. На ній була спідниця, светр і туфлі на низькому підборі. «Років сорок, худорлява… Не на мій смак», – мимоволі подумав Аллен.

– О, Лінда! – вигукнув Хейзен, стоячи біля буфета. – А я боявся, що ти спізнишся!

– Дорога така забита – жа-ах! – Останнє слово жінка розтягла, щоб підкреслити, який то справді «жах». – П'ятниця. Вечір. Північні миші посунули до океану! Здрастуйте! – І вона простягла Алленові руку. – Мене звати Лінда Робертс. Расселові важко робити одночасно дві справи – готувати напій і знайомити гостей.

– Добрий вечір! – привітався Стренд. – Я Аллен Стренд. – Рука в неї виявилась навдивовижу міцна. «Мабуть, грає у гольф», – подумав Аллен. Лінда мала великі сірі очі, була в міру нафарбована, але губи підвела яскраво – без цього її рот здавався б дуже вузьким.

Лінда підійшла до Хейзена й поцілувала його в щоку, залишивши на ній ледь помітний червоний слід.

– Як завжди! – кинула вона.

Хейзен саме почав готувати їй мартіні, Лінда задоволено спостерігала за ним.

– Мартіні всьому надає сенсу, правда ж? – усміхнулась вона до Стренда.

– Кажуть, – відповів він.

– Расселе, мені перевдягтися, чи можна сидіти за столом і в цих лахах?

– Будуть лише кілька друзів, – сказав Хейзен, підходячи до неї зі склянкою.

– Яка розкіш! – мовила Лінда, відпивши мартіні. – Нехай благословить тебе господь, любий Расселе! Але я неодмінно зачешуся. – Вона сіла в крісло, погойдуючи в руці запітнілу від льоду склянку.

– Лінда залишиться з нами на вихідні, Аллене, – сказав Хейзен, повертаючись по свою склянку.

– Все вирішилося в останню хвилину, – мовила Лінда до Аллена. – Уже й не думала, що виберусь. Я тільки-но з Франції, приходжу до галереї, а там робиться казна-що. З нашого французького філіалу прибули картини, і добрих півдесятка з них мають такий вигляд, ніби перепливли через Атлантичний океан у каное, Я мріяла про цей мартіні ще від мосту Тріборо.

Аллен завважив, що Лінда випила свою склянку тільки наполовину, а тоді підвелася, щоб піти зачесатись. Біля дверей вона стала, насупила брови й вигукнула:

– О боже, що це за жалобне виття?!

Хейзен засміявся.

– То Алленів син, Джіммі. Він гітарист.

– Справді? – Місіс Робертс із удаваним збентеженням затулила долонею рота. – Вибачте мені, містере Стренд! Я зовсім глуха до музики.. Ще маленькою мене «обгодували» Вагнером, і я досі від цього це оклигала.

– Пусте! – засміявся Аллен. – Удома ми дозволяємо йому грати лише, за зачиненими дверима Боюся, в різних поколінь різні уявлення про музику. Особисто я спинився, в Брамсі.

– А твій приятель мені подобається, Расселе! – сказала місіс Робертс і швидко вийшла з кімнати, прихопивши із собою склянку з мартіні.

Якусь мить у кімнаті було тихо. Хейзен помішував у склянці лід. «Цікаво, – подумав Аллен, – чи це та сама його, коханка, про яку я чув?» Якщо казати щиро, жінка йому подобалась, одначе в коханки він би її не взяв. Коли б хто-небудь побачив, як він заходив до Юдіт Кінлін, а потім виходив від неї – чуб скуйовджений, вираз ошелешений, – то чи пішла б після цього чутка, що Юдіт – його коханка? Чутки виникають швидко,..

– Вона інколи приїздить сюди, – сказав Хейзен, так ніби повинен був дати Стрендові пояснення, – І завжди несподівано. Будинок такий великий. – Він помовчав. – Лінда – вдова одного з моїх найкращих друзів; Помер у сорок сім років. Так зненацька… – Він клацнув пальцями. – Грав у гольф. Серце.

– Здається, вона тримається мужньо, – мовив Стренд, і Хейзен обпік його гострим поглядом.

– Лінда мудро вчинила, поринувши в справи. Вона – один з двох власників картинної галереї і дуже ділова людина. їхня галерея об'єдналася з галереєю у Франції, і Лінда має змогу по кілька разів на рік бувати в Європі. Іноді вона меле дурниці, але, запевняю вас, жінка вона не дурна, – сказав Хейзен з притиском. – До того ж вона багато часу віддає доброчинній діяльності.

– Сподіваюся, коли, помру, моя дружина теж багато часу віддаватиме доброчинній діяльності!

– Він працював на Уолл-стріті. Ото була голова, – провадив Хейзен, не відповідаючи на жарт Стренда, що, як той тепер зрозумів, був невдалий. – Дивовижний чоловік! Перепрацював. Ви читали, що листоноші живуть довше, ніж керівники великих корпорацій?

– Бо більше рухаються, – відповів. Стрейд. «Хоч би скоріше всі посходилися, щоб не заглиблюватись у цю розмову!» – подумав він,

– Знаєте, а ви зняли б краватку, – запропонував Хейзен. – У краватці, мабуть ніхто більш не буде, Істхемптон тепер пролетарський. Не такий, який був колись. Мій батько наполягав, Щоб до вечері ми щоразу переодягалися. А тепер тут, носять усе. Зовсім прозорі сукні, джинси, червоні штани, як оце в мене, дідько б їх узяв! Я певен: усе це сповнене найлиховіснішого соціологічного змісту.

– Стренд розв'язав краватку і сховав її до кишені. Він мав дуже тонку шию, і для нього навіть нелегко було знаходити сорочки з таким малим коміром і такими довгими рукавами. Хейзен здивовано подивився на Аллена.

– Я помітив, що ви їсте добре…

– Як кінь, – докинув, Стренд.

– А все одно такий худий!

– Худючий!

– Я б на це не нарікав. Коли б я їв так, як ви, мене б уже возили на колясці! – Він надпив віскі. – Але у вашій сім'ї ніхто не схильний до повноти.

– Та ні. Правда, Елінор часом сідає на сувору дієту, коли відчуває, що набрала кілька зайвих грамів.

– Сміх, та й годі! – пирхнув Хейзен. – В її роки і з її фігурою!..

У двері подзвонили.

– Гості на вечерю, – сказав Хейзен. – Сподіваюся, ви не дуже знудитесь у їхньому товаристві. Вечірки в Хемптоні. бувають і нудні.

За вечерею господар сидів на чолі столу, праворуч від нього, – Леслі, ліворуч – Керолайн. Дерлі зробила собі високу зачіску. Біля Керолайн сів хлопець, з яким вона три тижні тому грала в теніс. Аллен задоволено відзначив, що це не той красень Чед чи Бред, проти якого застерігав Хейзен. Поруч нього сиділа дама на прізвище Колдуелл – власниця одного з будинків за дюнами. Вона прийшла з чоловіком та дочкою. Цій дівчині відвели місце біля Джіммі – вона була десь одного з ним віку, хоча Стренд ніколи не міг визначити напевне, скільки років тій або тій дівчині. У школі в нього були учениці, що мали – він це добре знав – по шістнадцять років, а виглядали на всі двадцять п'ять. Далі сидів дебелий і жвавий чоловік на прізвище Соломон з довгою, прямою сивою чуприною – вона робила його схожим на Джорджа Вашінгтона. Праворуч від Стренда – Лінда Робертс, тепер уже не в дорожніх «лахах», як вона назвала була свій одяг, а в довгій, з оборками рожево-ліловій сукні, що лишала відкритими її худі плечі. Місіс Соломон, гостровида, але приємна жінка, підстрижена під хлопця й дуже засмагла, сиділа ліворуч від Стренда. І нарешті Колдуелл, що його відрекомендували як доктора Колдуелла, – середнього віку чоловік зі скорботним, офіційним обличчям посла, якому щойно наказали передати надто непослідовному урядові різку ноту, – замикав товариство за столом, сидячи між Леслі та місіс Соломон. Конрой, хоч він і жив тут таки, до списку запрошуваних за цей стіл, очевидно, не входив.

Розмова точилася жвава, і Стренд був радий бачити, що Леслі та Керолайн задоволені вечіркою і що дочку Колдуеллів – її запросили навмисне для Джіммі, – здавалося, дуже зацікавило те, що хлопець розповідав їй. Але з їхньої розмови до Стренда долітали тільки окремі слова, бо Лінда Робертс не вмовкала, базікаючи в нього над вухом своїм високим пронизливим голосом.

– Сьогодні я буду нестерпна! – застерегла вона Аллена, коли сідали за стіл. – Я така висотана! Політ через океан – це таки неаби-що. – Лінда щойно повернулася з Франції, де, як вона повідомила, крім роботи в паризькій галереї, вона «просто не могла пропустити» одного весілля.

– Чотириста гостей! – сказала Лінда. – На щастя, не пішов дощ, а то вечірка, в саду обернулася б на стихійне лихо. Що не весілля в червні, то я вимокаю до нитки. І я вже помітила, що коли на весілля доводиться тікати від дощу, то через рік або два неодмінно доходить до розлучення! Рассел розповів мені геть усе про вас, і про вашу чарівну родину, і скільки ви для нього зробили. Ви повинні пишатися своєю дочкою. На її місці я просто заверещала б і впала непритомна. Не знаю, що буде з нашим любим Нью-Йорком! Ніхто вже не зважується носити коштовності. їх поховали у банківських сейфах. Та ще й застрахували. – Вона зітхнула, стенувши своїми худими плечима. – Рассел каже, що ви вчитель історії. Це, мабуть, дуже цікаво! Історія була одним з найулюбленіших моїх предметів у Мічманському університеті, але тепер я не читаю навіть газет – тільки світську хроніку та кіноогляди. Все інше таке похмуре!.. Пробачте мені, я насилу розмовляю, така виснажена. Аеропорти – це ж пекло! А найгірший – Ф'юмічіно. Це я через нього майже перестала літати до Рима. Тепер усі подорожують, подорожують – у першому класі можеш побачити найхимерніших людей. Мій чоловік уже зібрався був купити реактивний літак, та помер. Я дуже люблю приземлятись у Ніцці. Аеропорт просто біля моря, і почуваєш себе, як за добрих давніх часів, коли до Європи плавали на розкішних океанських лайнерах, де об одинадцятій годині милі стюарди розносили вздовж шезлонгів бульйон… А тепер уже немає тих чудових італійських кораблів. О, спагетті – страва богів! Не хочу здатися старомодною, але прогрес теж повинен мати якісь межі. Вони вже довели Лазуровий берег до того, що він тепер скидається на Майамі-Біч, але я з аеропорту відразу шасть до свого гніздечка – це в горах, біля Мужена, – і нікуди з нього ногою не ступну, хіба що вийду погуляти в своєму саду. Ви ж знаєте Мужен, містере Стренд, чи не так?

– Аллен, – галантно мовив Стренд, подумавши про те, з якою, ж тоді швидкістю і як довго розмовляє місіс Робертс, коли вона не висмажена перельотом через океан.

– Аллен! – проказала вона за ним. – Колись я мала кавалера з таким ім'ям. То був юнак просто неземної краси. Його завжди питали, чи не хоче він зніматись у кіно. Але він надто серйозно захоплювався кінними перегонами. А коли я вийшла заміж за свого чоловіка, він. так занепав духом, що одружився з жінкою, яка уже вчетверте була розлучена. Вона одержувала величезні аліменти! Він приїжджав з нею до нас у гості, і три дні Аллен ходив коло мене як хмара. Ми вже натякали, ніби збираємося до Іскії, щоб якось викурити їх із дому. Вульгарна штучка, та його дружина. Уявляєте собі, засмагала без ліфчика! Ви знаєте, вона до нестями пишалася своїми грудьми. Вона починала на стадіоні Техаського університету – стрибала там перед глядачами й давала сигнал, коли треба плескати, а її перший чоловік грав у футбол за «Даллас» і весь час її лупцював. Я не знайшла в своєму серці сили, щоб засудити його. Ви й ваша чарівна дружина – господи, вона ж просто диво! – ви повинні приїхати до мене в Мужен. Ви часто буваєте у Франції?

– Ні, – відповів Стренд, намагаючись зосередити свою увагу на апетитному соковитому шматку баранини в себе на тарілці. – Не часто.

– Мужен вам сподобається. Райський куточок, схований у горах! Мій чоловік купив мені цю віллу як весільний дарунок. Другого такого чоловіка я не знаю. Він мав ділові контакти в усьому світі. Назвіть що завгодно, тобто яку завгодно країну – і він мав там фірму. Йому, звісно ж, страшенно часто й довго доводилось не бувати вдома…

«Не важко здогадатися, чому його часто й довго не бувало. вдома!» – зловтішно подумав Стренд.

– Це й наштовхнуло мене на думку взятися за доброчинну діяльність, – провадила Лінда Робертс. – Усе сама й сама… В таких випадках інші жінки звичайно заводять собі коханців. – Вона знову засміялася на повен голос, майже істерично. – Хоча мій чоловік був не з добрих людей, зовсім ні. Таким його не назвеш. Так от, добродійність заповнила величезну пустку в моєму житті, містере Стренд, тобто я хотіла сказати – Аллене. Зараз я звільню вас від свого товариства. Онде Неллі Соломон просто вмирає вже, так хоче з вами поговорити, я добре бачу. А я собі сидітиму крячкою.

Місіс Соломон сиділа від Стренда ліворуч, і він вдячно повернувся до неї. Поки Лінда Робертс виголошувала свій монолог, Леслі раз чи двічі подивилася через стіл і співчутливо-іронічно всміхнулася Алленові.

Місіс Соломон їла старанно, мовчки, її очі дивилися в тарілку. Доктор Колдуелл, що сидів ліворуч від неї, тихо, довірливим тоном розмовляв з Леслі – майже весь вечір, як помітив Аллен. Потім Леслі розповіла йому, нібито Колдуелл переїхав практикувати до Хемптона, бо, як він пояснив, у місті ніколи не міг знайти, де припаркувати машину, коли виїздив на виклики. Колдуелл також глибоко цікавився музикою, добре на ній розумівся, як дійшла висновку Леслі, і не молов дурниць. Він справив на неї враження чоловіка не досить дипломатичного, проте, як їй здалося, це був лікар того типу, що їх хворі просто боготворять.

– Ви сюди на ціле літо? – спитав Стренд у місіс Соломон, бо ж розмову треба було якось почати.

– Ми наймаємо віллу, – відповіла місіс Соломон. – Оце вже друге літо. – Вона мала м'яку південну вимову. «Алабама», – подумав Стренд. – Але Герб хоче купити тут будинок.

– Це справді гарний куточок, – погодився Стренд.

– Коли не граєш у гольф, – сказала місіс Соломон,

– Як це? – здивувався Стренд.

– Коли у вас прізвище Соломон, – промовила вона, – то раптом

виявляється. Що в клубі дуже суворі правила прийому нових членів. Не знаю, чи вам зрозуміло, що я маю на увазі.

– Зрозуміло, – ніяково. сказав : Стренд.

– Зрештою, нічого страшного в цьому нема! – мовила місіс Соломон з веселою усмішкою. В неї були гострі, гарні білі зубки, і усмішка пом'якшувала вираз її обличчя. – Думаю, будинок ми купимо. Тільки в клубі звертають увагу на те, хто ти такий. А в будь-якому іншому місці, нехай ти хоч папуас, тебе однаково запросять на вечірку. П'ятдесят років тому ірландців теж не пускали в клуби. Тим то багаті ірландці оселялися в Саутхемптоні окремо. П'ятдесят років не так уже й багато, щоб дочекатись, коли тобі дозволять пограти в гольф, правда ж? – місіс Соломон знову усміхнулася.

«А вона досить мила жінка, – подумав Стренд. – Якщо Хейзенові потрібна коханка, то хай би краще вибрав Неллі Соломон, ніж Лінду Робертс».

– Сказати щиро, мені тут дуже подобається, – провадила місіс Соломон. – Пляж прекрасний. Рассел дозволяє мені коли завгодно користуватися кортом… А завтра я гратиму з вашою дочкою. Я чула в неї добре виходить… До Нью-Йорка звідси недалеко, і Герб завжди зможе швиденько повернутись, якщо йому подзвонять із контори. Гербові не вадить те, що він єврей. Навіть допомагає в бізнесі.

А що це за бізнес?..

– Хіба Рассел вам не розповідав?

– Ні, він сказав тільки, що на вечерю прийдуть кілька приємних людей.

– Він дуже хотів, щоб ми прийшли й познайомилися з вами. Ми навіть відмовилися від іншого запрошення.

– Я радий, що ви прийшли.

– Ви дуже люб'язний. І Рассел так казав. – Вона знов усміхнулася. – Мій Герберт наймає оркестри, влаштовує концерти – рок, кантрі, джаз, спірічуелз… Усяке таке. Що завгодно. Вам варто побачити, декого з тих, хто буває у нас удома.

– Розумію, – мовив Стренд і похитав головою. Добряга Хейзен! Про кожного подбає. Він не просто так. попросив Джіммі взяти гітару. А ще, мабуть, Хейзенові здалося, ніби котресь із його, Алленової, сім'ї нездорове на вигляд або в когось малокрів'я чи перша стадія якоїсь жахливої хвороби, тому він і запросив сюди доктора Колдуелла – щоб той поставив нишком діагноз.

– Отак я й зустріла Герберта, – провадила місіс Соломон. – Мені здавалося, що я співачка.

– І як же все обернулося?

Вона здвигнула плечима.

– Він звільнив мене від ілюзій. Коли йдеться про талант, мудрого Герба не ошукаєш. «Бідолашна дівчина! – сказав він після того, як послухав мене. – Доведеться одружитися з тобою». – Вона пирснула. й закохано подивилась на свого чоловіка. Потім споважніла і знов узялася їсти. – Я дуже люблю ходити до Рассела на вечірки. Вони в нього такі… такі неістхемптонські. Він колекціонує різних диваків… Як-от ми з Гербом…

– І ми, – докинув Стренд.

Місіс Соломон подарувала йому коротку, по-дитячому змовницьку усмішку.

– Я не збиралася цього казати.

Стрендові подобалася ця щира, вродлива молода жінка з її пухкенькою привабливою фігурою, яка, коли місіс Соломон і далі так їстиме, через кілька років уже не буде така приваблива.

– Він дуже, уважний господар, наш Рассел, – промовив Аллен.

– Чудовий! – відповіла місіс Соломон із повним ротом. – Ви були у нього вдома в Нью-Йорку?

– Ні.

– Проти його, Нью-Йоркського будинку це – убогий кемпінг, сказала місіс Соломон, не перестаючи жувати. – Аж дивно влаштовує такі банкети, а сам майже нічого не їсть. Ви помітили?

– Помітив.

– А Герб каже, що коли б він мав такий винний погріб, як у Рассела, то поки й віку навряд чи хоч раз дихнув би тверезо!

– У вас там усе гаразд, Неллі? – гукнув Хейзен до місіс Соломон.

Чудесно! – відповіла та. – Ми саме вихваляємо вас.

– Продовжуйте в тому ж дусі! – гукнув Хейзен і підніс за неї келих. Потім знов обернувся до Леслі.

– А ці зелені боби вельми смачні! Як вам? – спитала з повним ротом місіс Соломон, зосереджена пережовуючи їжу.

– Це флажолет, така квасоля, – втрутилася місіс Робертс. Вона не додержала своєї обіцянки сидіти крячкою. – У Франції її традиційно подають із жіго – баранячим окостом.

– Дякую, Ліндо, – мовила місіс Соломон. – Ми в Алабамі традиційно подаємо солодку картоплю з нашим «жіго». – І вона легенько штовхнула Стренда під столом ногою.

Той ледве стримався, щоб не засміятись.

Після вечері Аллен викурив другу сигару. Він завважив, що коли цього разу містер Кетлі обходив гостей з коробкою, Джіммі сигари не взяв. Всі вийшли на терасу, щоб помилуватися місяцем, який висів над океаном. Леслі стояла біля Аллена, і він обняв її за стан.

– Тобі тут добре? – запитав він.

– Чудово! – відповіла вона. – Та чи подобатиметься тобі після цього те, що готую я?

– В понеділок я дам у «Таймс» оголошення, що шукаю першокласного кухаря!

Леслі засміялася.

– Дивовижна людина цей Рассел. Таке враження, ніби він знається на всьому. На політиці, мистецтві, фінансовій справі – на чому завгодно. При ньому я сама собі здаюся безнадійно темною. До того ж він скрізь бував.

– Ми теж, – сказав Аллен. – У Музеї сучасного мистецтва, в китайському кварталі, у Бронксі…

– Ох, мовчи вже, Аллене! – лагідно мовила Леслі. – Я зовсім не нарікаю. Але нам, мабуть, і справді слід трохи поїздити. Могли б на чомусь заощадити..,

– На чому?

– Ну… на чому-небудь, – нерішуче промовила Леслі. – Рассел порадив мені більше малювати. Аж дивно: він тільки двічі був у нас удома, – і то першого разу можна не рахувати, – а пам'ятає кожнісіньку деталь на двох моїх малюнках у вітальні. На його думку, вони своєрідні. Уявляєш?! Ота моя мазанина! Я, кажу йому, малюю лише тоді, коли на душі в мене самотньо, а він відповідає, що в такому разі мені варто почувати себе самотньою якомога частіше. Гадаєш, це він просто так, з увічливості? Хоче зробити мені приємність?

– Ні, – заперечив Аллен. – Він не намагається зробити тобі приємність. Я завжди казав, що мені подобаються твої малюнки.

– Це зовсім інше. Ти – мій чоловік, що ж тобі ще лишається казати, бідолашному? Як я тобі сьогодні здаюся? – Голос її прозвучав стурбовано.

– Дама, яка сиділа праворуч від мене, сказала, що ти просто диво.

– Я просто диво? Тобто дивовижно гарна чи дивовижно страшна?

– Дивовижно гарна.

– От приємні люди зібралися! – сказала Леслі, – І Джіммі з Керолайн дуже гарно поводяться.

– Тебе це дивує?

Леслі міцно стисла його руку.

– Ні, – мовила вона. – Я вже надивилася на місяць і трохи змерзла.. Ходімо в дім.

Усі рушили за ними. Хейзен спитав у Джіммі, чи той трохи не пограє. Хлопець завагався й поглянув на батька й матір. Аллен промовчав, а Леслі рішуче сказала:

. – Та певно, Джіммі!

Хлопець пішов по гітару, а Керолайн скривила гримасу. Леслі помітила це й прошепотіла їй:

– А так негарно, панночко!

Аллен не розповів Леслі про Герберта Соломона та його роль у музичному світі. Якби вона довідалася, що їхньому синові збираються влаштувати іспит, це її тільки рознервувало б. А Джіммі, здавалось, анітрохи не хвилювався, коли взяв для початку кілька акордів, а тоді, акомпануючи собі, заспівав – досить таки природним голосом, майже речитативом. Ці пісні Аллен чув по радіо, і, як на нього, Джіммі виконував їх не краще, але й не гірше від найпопулярніших співаків. Соломон, як здавалось, слухав з цікавістю, а потім почав пропонувати Джіммі заспівати ту або ту пісню. Стренд помітив, що Соломон зумисне вибирав пісні різні за стилем, щоб оцінити можливості Джіммі, а також перевірити, чи знає він популярні пісні останніх п'яти-шести років.

. – Досить непогано! – зауважив Соломон, коли Джіммі пригасив останній короткий акорд.

Місіс Соломон заплескала в долоні, а місіс Робертс вигукнула: «Браво! Браво!» Леслі всміхалася, вочевидь рада за Джіммі, і навіть Керолайн, здавалося, була вражена.

– Вельми вдячний вам, Джіммі! – сказав Хейзен. – Наступного разу я зберу більшу аудиторію.

Невдовзі вечірка закінчилась, і Джіммі, прихопивши гітару та дочку Колдуеллів, поїхав машиною до бару в Бріджхемптоні. Керолайн домовилася з юнаком, що сидів поруч неї, зіграти завтра вранці кілька партій у теніс і пішла спати.

Коли Соломони,. разом з доктором Колдуеллом та його дружиною, вже зібралися були йти, Герберт Соломон сказав Стрендові:

– Ваш син серйозно захоплюється музикою, чи не так?

– Здається, так, – відповів Стренд.

Соломон кивнув головою.

– В Рассела є мій службовий телефон. Якщо Джіммі матиме охоту, скажіть, нехай подзвонить мені наступного тижня в контору.

– Дуже мило з вашого боку, – мовив Стренд.

– Це ще нічого не означає, – стенув плечима Соломон. – Тисячі молодих людей, мають добрий слух і грають на гітарах. Але все ж таки хай подзвонить.

Аллен і Леслі тактовно пішли нагору, залишивши місіс Робертс із Хейзеном: вона сказала, що хоче трохи випити на ніч.

– Чому містер Соломон сказав, щоб йому подзвонили? – спитала Леслі, коли Стренд причинив за собою двері спальні.

– його бізнес – музика, – пояснив Аллен і переказав дружині те, що розповіла про свого чоловіка Неллі Соломон.

– Виходить, Рассел умисне запросив сьогодні Соломона, щоб той послухав Джіммі?

– Звичайно.

– Гадаєш, ця місіс Робертс і він… – Леслі не доказала фрази, і Аллен усміхнувся. – Ти розумієш, про що я? – додала Леслі.

– Розумію.

– І що?

– Судячи з усього, ні, – відповів Аллен. – Не думаю, щоб за балачками в неї залишався час на кохання.

Леслі засміялася.

– Ти хочеш сказати, вона не в твоєму стилі?

– Не в. моєму. Але є одна й у моєму стилі.

– Ота гарненька дрібненька місіс Соломон? Здається, ви з нею дуже приязно гомоніли!

– Що правда, то правда, – згодився Аллен. – Але я зовсім не її мав на увазі.

– Мій вірний, любий мій чоловіченько! – сказала Леслі й поцілувала його. – Зараз я буду в ліжку.

Він прокинувся від чийогось стогону. Леслі спала в його обіймах. Перед тим вони кохалися, і тепер цей стогін вирвав Аллена з глибокого солодкого забуття. В кімнаті було темно, і, коли він прокинувся, той стогін ще зливався для нього з розміреним шумом океанських хвиль. Аллен обережно витяг з-під голови Леслі свою руку й підвівся з ліжка. Стогін долинав із сусідньої кімнати, де спала Керолайн. Аллен накинув халат і вийшов у коридор, де горіло світло. Босоніж, тихенько він підступив до дверей Керолайн. Тепер стогін стало чути виразніше. Кімнати Хейзена та місіс Робертс були в іншому крилі, і це добре, подумав Аллен, бо коли з Керолайн щось не гаразд, то тих двох турбувати не доведеться. Він відчинив двері. З коридора до кімнати проникло світло, і він побачив, що Керолайн конвульсивно борсається в постелі й, ніби захищаючись від когось, – затуляє руками обличчя. Аллен швидко підійшов до ліжка і обняв дочку.

– Годі, годі! – прошепотів він. – Усе гаразд. З тобою все гаразд.

Керолайн розплющила очі. Обличчя в неї перекривилось від жаху.

– Ой, тату! – скрикнула вона й пригорнулась до нього.

– Просто тобі приснився поганий сон, – сказав він. – Я з тобою. Нічого не бійся.

– Ой, тату! – схлипнула Керолайн. – Вони йшли до тебе з ножами й шкірили зуби! Я нічого не могла вдіяти. Я силкувалася, силкувалася…

– Тс-с! Тс-с!

– Я так злякалась! – і вона міцно вчепилася в нього.

– Боятись нема чого. Кожному час від часу сняться кошмари.

– Не йди! Прошу тебе, не йди!

– Я не йду. Лягай, спи.

– Не знаю, що б я робила, якби ти не прийшов. – Несподівано вона засміялася. – У тебе колеться борода!

– Вибач.

– А мені подобається! – сонно промовила Керолайн і за мить заснула.

Аллен довго сидів так, обіймаючи її. А коли впевнився, що вона міцно спить, обережно поклав її на подушку, вкрив і вийшов з кімнати, причинивши за собою двері. Він почув кроки й побачив, що сходами з гітарою в руках підіймається Джіммі.

– Салют, тат! – сказав хлопець. – Чого це ти блукаєш о такій порі?

– А котра година?

– Початок четвертої, – відповів Джіммі. – Вечір у барі був грандіозний! Щось сталося?

– Нічого особливого. Керолайн приснився страшний сон.

– То все моя музика! Не думав, що вона так впливає на людей, – лукаво усміхнувся Джіммі. – З нею уже все гаразд?

– Спить..

– Бідолашне дитя… – зітхнув Джіммі. – Ну що ж, на добраніч! Щасливих сновидінь!

Та Аллен ще довго не міг заснути. Шум океану тепер здавався йому лиховісним, і навіть дихання Леслі стало наче хворобливим, тривожним, і в Аллена боляче стислося серце, коли раптом йому уявилося, що ця тиха, чужа кімната, в якій вони кохалися, не зможе захистити їх від біди.

Вранці Аллен прокинувся пізно й побачив, що він у кімнаті сам. Почуваючи себе невиспаним і стомленим, він зійшов униз, і містер Кетлі сказав йому, що всі уже на тенісному корті. їсти Алленові не хотілося, тож він тільки випив чашечку кави. День видався спекотний, довкола нікого не було, і Аллен вирішив скористатися цим, щоб пірнути в океан і освіжитися після важкого сну.

Коли в плавках і халаті він спустився вниз, на терасі й на пляжі так само нікого не було. Океан уже не шумів, з далечини котилися невисокі хвилі і ярдів за десять від берега розбивались. Аллен скинув халат і по дрібному білому піску пішов до води, туди, де розбивалися хвилі. Але вода була холодна, і він зайшов тільки по пояс. Аллен остаточно прочумався від сну, стояв тепер і втішався хвилями, що набігали на нього. Потім трохи проплив і подумав, що. треба було, б купити абонемент до басейну й плавати хоча б разів три на тиждень, це йому не завадить.

Коли руки трохи стомились, Аллен торкнувся ногами гладенького піщаного дна і рушив до берега. Та не ступив він і кількох кроків, як відчув, що далі йти не може. Вода довкола нього завирувала, і він уже ледве міг стояти. Потім ноги зненацька втратили опору, і нестримний відплив потяг його в океан. Аллен намагався не панікувати, але став шалено вимахувати руками, борючись із течією. Ще ніколи в житті не відчував він такої раптової втоми й почав ковтати воду. Кричати марно-на березі нікого не було. Він глянув на величезний будинок – так близько, і жодної живої душі!

Потім Аллен побачив, як на терасу вийшов Конрой. Він сів і, не дивлячись у бік пляжу, розгорнув газету.

– Конрой! – крикнув через силу Стренд. – Конрой! – Він побачив, як Конрой здивовано озирнувся, не розуміючи, звідки його кличуть, поки нарешті помітив Стренда, що несамовито вимахував руками, намагаючись утриматися на поверхні, і вже не мав сили навіть кричати.

Конрой кинувся в будинок, тоді. вибіг і помчав до пляжу, стягуючи із себе светр. Він був у шортах «бермуди» й босоніж. Стрибнувши у воду, Конрой поплив до Стренда. Опинившись поруч, він гукнув йому:

– Спокійно, містере Стренд! – Голос у нього був на диво впевнений, рішучий – Ляжте на спину й лежіть! Я вас триматиму. – Прямий мокрий чуб прилип йому до чола, руки в нього були тонкі й бліді.

Стренд ліг на спину. Сонце крізь шумовиння хвиль сліпило очі. Аллен відчував Конроєву руку, що тримала його голову на воді. Вільною рукою Конрой гріб – поволі, дуже поволі й не до берега, а вздовж нього. Течія відносила їх в океан. Стренд хапав ротом повітря – короткі, болісні ковтки повітря впереміш із водою. Земля все віддалялася й віддалялася.

Аллен підвів голову й побачив, як хтось біжить до води, тримаючи щось у руках. За мить збагнув: то Лінда Робертс несе мотузку. Він помітив ще, як вона кинулась у воду і зникла з його очей.

Раптово течія відпустила їх обох.

– От і все, – сказав Конрой, тяжко дихаючи. – Тепер виберемось, Не хвилюйтеся. – Він поволі потяг Стренда до берега, з кожним змахом руки важко видихаючи повітря. «Не виберемось, – подумав Стренд, – обидва підемо на дно». Він хотів був щось сказати Конроєві, але не зміг. Потім біля них щось упало, сплеснувши, на воду, і Конрой ухопився за мотузку, яку кинула їм місіс Робертс. Вона стояла по пояс у воді. Стрендові здавалося, що він пробув у океані кілька годин, а берег наче нітрохи й не наближався, правда, вже й не віддалявся.

– Тепер виберемося, – сказав Конрой, стискаючи мотузку. Рука, якою він тримав Стренда, стала ніби дужчою.

Місіс Робертс поволі потягла мотузку до себе. Фут за футом, дюйм за дюймом вони наближалися до неї. Коли нарешті підпливли, вона теж підхопила Стренда, і вдвох з Конроєм вони витягли його на берег. Аллен лежав на твердому піску, намагаючись усміхнутися до місіс Робертс, чия мокра легенька одежа прилипла до худого тіла. Та обличчя в нього мов задерев'яніло, і всміхнутись йому не вдалося.

Конрой упав поруч і заплющив очі. Груди його важко здіймалися й опускалися.

– Ви втрапили у вир, – сказала місіс Робертс, прибираючи з очей мокре волосся. Голос її лунав так, наче вона десь іздалеку розмовляла по телефону і зв'язок був поганий. – Оці примхливі водоверті – найдивовижніше явище на узбережжі!

Потім він знепритомнів. А коли прийшов до тями, то відчув над собою чиєсь обличчя, до його губів притислися чиїсь губи і вдихнули в нього тепле повітря. «Життєдайний цілунок». Ці слова якось безглуздо пронизали його свідомість. Місіс Робертс підвелася. Здавалося, вона пливе над ним у червоному тумані десь між землею й небом.

А тоді й Конрой поплив над ним, теж у червоному тумані.

– Він живий, – почув Аллен голос Конроя, який також лунав, наче по телефону, коли зв'язок дуже поганий.

Жахливий біль – такого болю в своєму житті він ще не знав – розривав йому груди й плечі. Він не міг дихати.

– Конрой, – кволо промовив Стренд, – у мене болить. Отут болить… – Він торкнувся рукою грудей. – Мабуть, я…

Через півгодини Стренд був уже в реанімаційній палаті саутхемптонської лікарні. Над ним схилився доктор Колдуелл і промовляв до когось невидимого:

– Серце…

«Чоловік точнісінько твого віку», – сказав колись доктор Прінз…

Після цього він дуже довго нічого не чув і не усвідомлював.

Розділ восьмий

Голоси стали виразніші. Іноді вона меле дурниці, але, запевняю вас, жінка вона не дурна. Життєдайний цілунок… Він упізнавав окремі обличчя. Почали вимальовуватись людські постаті. Впізнав себе. Світ наближався до нього.

З лікарні його виписали вже через два тижні. Доктор Колдуелл виявився на висоті. З міста приїхав доктор Прінз, вигляд він мав похмурий. Хейзен викликав відомого кардіолога, той прилетів з Нью-Йорка вертольотом і вселив надію. Лікарі робили аналізи, оглядали хворого й перешіптувалися в коридорі. Конрой, цей мертвотно блідий рятувальник на океанських водах, тепер прислужував усім, виконуючи роль водія. Елінор відклала свою поїздку до Греції і разом із Джіммі залишилася біля батька.

Коли найгірше минуло, Леслі почала їздити до Нью-Йорка й назад, щоб не втратити уроків і побути з Керолайн, поки та складатиме випускні іспити.

Біль ущух, але Стренд був такий кволий, що через силу підіймав руку. Хейзен перевіз його до свого великого будинку на узбережжі й разом з містером Кетлі відніс нагору в спальню.

Лікарі в один голос заявили: Стрендові потрібен відпочинок, тривалий відпочинок. Він не перечив, щоб його опікали, наче дитину, дозволяв, щоб усе за нього вирішували інші. Він не думав про майбутнє і мовчки вислуховував усе, що йому казали, їв усе, що йому давали, пив ліки, згодився, щоб його поклали у великій спальні на другому поверсі, з вікнами на океан, де він міг милуватися картиною Ренуара. Аллен ставився до всіх з байдужою вдячністю і не завдавав собі клопоту заводити зайві розмови.

Він зможе прожити сто років, казали йому лікарі, якщо берегтиме себе. Але ж він, Стренд, усе своє життя думав, що береже себе! Ніхто не попередив його про ту водоверть і про підступну могуть океану. Поруч на тумбочці лежав лист від Юдіт Кінлін. Аллен не розпечатав його. Він не пам'ятав, чи подякував Конроєві та Лінді Робертс за те, що вони врятували йому життя. Та часу в нього ще досить. Подякує, як повернеться до сили. Аллен не звик хворіти, одначе тепер віддався недузі з якоюсь сонною втіхою. Тимчасово він склав із себе всю відповідальність за свій організм.

З ним багато хто розмовляв – Леслі, лікарі, Елінор, Джіммі, Керолайн, Хейзен, містер і місіс Кетлі. Та минала хвилина, і він уже не пригадував, що ж вони казали. Аллен лагідно всміхався кожному, вірячи, що його усмішка всіх заспокоює. Він був байдужий до газет, до подій у країні, до чужих турбот і до погоди. Хтось зауважив, нібито цього року найкраще літо, – він уже не пам'ятав хто саме. Але клімат у його просторій, розкішній спальні був завжди однаковий.

Навідати хворого приїхав директор школи, де працював Аллен, і сказав, щоб той не хвилювався за свою кафедру.

– Я певен, ви вже одужуєте, – сказав директор. – Отож добре вилежіться, а коли зможете стати до роботи, зателефонуйте мені. Ваше місце чекатиме на вас.

Аллен не мав бажання дзвонити та й про кафедру не хвилювався.

Щодня в кімнаті стояли квіти, але він ніколи не знав, як вони називаються, і ні в кого про це не запитував.

Для Леслі в спальні поставили розкладачку, і Аллен не цікавився, чому після стількох років, які вони прожили разом, тепер вона спить у окремому ліжку.

Аллен спав більше, ніж будь-коли в своєму житті.

Одного вечора, коли йому покращало, він сказав Леслі, що кожна людина повинна перенести бодай один серцевий напад.

Леслі засміялася. Вона схудла, і на обличчі в неї з'явилися зморшки, яких Аллен доти не помічав.

Герберт Соломон надіслав йому касетний магнітофон із записами Бетховена, Брамса, Сезара Франка, а також піснями Джоан Баез, Боба Ділана та співака на ім'я Коен. Стренд не просив, щоб йому вмикали музику.

Лінда Робертс прислала велику книжку про країни Середземномор'я, з чудовими фотографіями. Книжки Аллен і не розгорнув.

Керолайн сказала, що склала іспити, як на її думку, непогано. Алленові випали на долю власні випробування, і він не запитував, що саме в неї перевіряли. Однак про чоловіка з Траскота поцікавився.

– Здається, все гаразд, – без особливого захвату відповіла Керолайн. – Він двічі засікав мій час і сказав, що мене, мабуть, приймуть. Збирається ще побалакати з містером Хейзеном. – Вона знизала плечима. – Та мені до цього байдуже.

Аллен помітив, що обличчя в неї схудло і вона виглядала так, ніби часто плакала. Він хотів утішити її, але не мав для цього сили. Керолайн переказала найщиріші вітання від Александера та місіс Кертіс і передала коробку тістечок, які місіс Кертіс спекла сама. Аллен віддав тістечка Керолайн.

Джузеппе Джанеллі надіслав йому збільшене фото Елінор. Вона стояла на дюні в розмаяній вітром джинсовій сукні й усміхалась до сонця, довкола голих ніг стриміли стебла трави. На звороті фотокартки був напис, і Леслі прочитала його Алленові: «В цю лиху годину помилуватися красою – найкращі ліки». А нижче: «Ваш вірний друг Джузеппе, підрядчик із душею поета»,

– Славний хлопець, – сказала Леслі, поставивши фотокартку на комод, де Алленові було видно її з ліжка. – Ми з ним довгенько розмовляли. Він у захваті від Елінор.

Час від часу Аллен байдужно поглядав на цю фотокартку. «Цікаво, – думав він, – що ж такого смішного сказав Джузеппе Джанеллі моїй дочці, аж вона засміялася просто в небо?»

Інколи пізно ввечері Аллен чув, як Леслі тихо грала внизу на фортепіано. Він не знав, для кого вона грає – для себе чи там був іще хтось. Він щоразу хотів запитати в неї про це, та, коли вона приходила, забував.

Час від часу навідувався Хейзен і довго, незворушно дивився на нього.

– Я мушу запам'ятати, – сказав Аллен Хейзенові, – що ходити в гості треба тільки до тих людей, які запрошують до себе добрих плавців. І не повинен забути, що мені слід подякувати Конроєві та Лінді. Вони вчинили надзвичайно благородно, правда ж?

Хейзен на це запитання не відповів. Натомість сказав:

– Я вже подякував обом від вашого імені. Конроєві дав тисячу доларів, для нього гроші – все, він їх відкладає, мов той хом'як. А Лінді подарував невеличкого золотого браслета. Дрібничка.

– Тепер, – мовив Стренд, почуваючи себе ніяково після цих слів, – тепер я знаю, чого варте моє життя. Однієї тисячі доларів і золотої дрібнички.

Хейзен глянув на нього дивним поглядом.

– Усе має свою ціну, – сказав він різко, – але ціна не завжди відповідає вартості. Я б вам порадив не бентежитись через гроші. В цьому зв'язку виникає ще одне питання. Вам не важко розмовляти?

– Начебто ні.

– Ви знаєте, що на десятий день лікарі сказали, що ви почали одужувати і зможете жити нормальним, хоч і не дуже напруженим життям? – спитав Хейзен.

– Ні, не знаю. Але новина приємна.

– Так, звичайно. Та це означає, що вам треба буде подумати про те, як жити далі. Якщо, звісно, ви поставитеся до того, що кажуть лікарі, серйозно, – Хейзен говорив так, наче звинувачував Стренда. – А в такому разі виключено, що у вересні ви повернетесь на свою роботу так, мовби нічого й не сталося.

Стренд ледве стримався, щоб не зітхнути. Він здогадувався, що одного дня – і в не дуже далекому майбутньому – перед ним однаково постане ця проблема, але поки що він користувався привілеєм хворого самому нічого не вирішувати.

– Не думаю, – провадив Хейзен, – що вчитель середньої школи в Нью-Йорку дістане дуже велику пенсію за станом здоров'я. А надто коли зважити на нинішню інфляцію.

– На метро вистачить! – кинув Стренд.

– Отож-бо! Мені завчасу не хотілося починати про це розмову, але я маю певні міркування… – Він зробив невиразний жест. – Я дозволив собі переговорити з директором однієї невеликої школи в Коннектікуті. У Данберрі. Це за дві години їзди від Нью-Йорка, на північ від Нью-Хейвена. Мій батько, коли був живий, щедро підтримував ту школу, виділив їй чималу суму і в заповіті. Він учився в коледжі з чоловіком, який потім став директором, і дуже його поважав. Теперішній директор школи – син того батькового приятеля і до моїх пропозицій поставиться доброзичливо. Школа невелика – всього учнів чотириста – і живе за давніми звичаями, які я схвалюю. Там знайдеться місце й для вашого друга Хесуса Ромеро. Ви матимете змогу повсякчас наглядати за ним.

– Ви, Расселе, мабуть, ніколи нічого не забуваєте, правда? – сказав Аллен із щирим захватом.

У відповідь на цю похвалу Хейзен якось нетерпляче стенув плечима,

– Перевантажені ви не будете, – провадив він, – Годин дванадцять на тиждень, принаймні в першому семестрі. Так мені сказав сам директор. І школа надасть у ваше розпорядження затишну службову квартиру. А це в наші дні важить більше, аніж платня! А коли я розповів директорові – його звати Бебкок, до речі, чудовий чоловік, він вам я певен, сподобається, – отож, коли я розповів йому про вашу дружину, він сказав, що давно уже хотів ввести курс музикознавства і певен, що вона саме та людина, яка йому потрібна. Та й життя в тихому шкільному містечку незрівнянно дешевше, ніж у Нью-Йорку… Я вас не стомив?

– Трохи, – признався Стренд.

– Річ у тім, що часу лишилося небагато, – неначе вибачаючись, сказав Хейзен. – До початку навчального року всього два місяці, і вчителів уже пора затверджувати. І ще одне. На тому тижні Бебкок гостюватиме в своїх друзів у Монтоку і зможе заглянути сюди й побалакати з вами. Тоді вам не доведеться їхати до Коннектікуту.

– Все це звучить дуже привабливо, – стомлено мовив Стренд. – Але я, звісно, мушу порадитися з Леслі.

– Я уже про все розповів їй, – сказав Хейзен. – Вона цілком згодна.

– Мені вона нічого не казала, – здивувався Стренд. – А може, й казала, та я не запам'ятав. Знаєте, останнім часом я багато чого забуваю.

– Це мине – запевнив його Хейзен. – У всякому разі, вона виявила бажання, щоб спершу з вами побалакав я. Не хотіла надміру впливати на ваше рішення. Так вона мені сказала.

Стренд кивнув головою.

– Відколи я вийшов з лікарні, Леслі поводиться зі мною так, ніби я з крихкої порцеляни!

Хейзен засміявся.

– Я помітив, – сказав він. – Мине й це, як і все інше, коли ви одужаєте і наберетеся сили. Ось устанете нарешті, вийдете погуляти й аж здивуєтесь – як же по-іншому все виглядає!

– Дякую, сюрпризів я більше не хочу, – сказав Аллен.

Коли Хейзен пішов, Стренд нарешті дозволив собі зітхнути. Йому треба подумати про те, як жити далі, сказав Хейзен. Крім усього іншого, це означало: йому слід поміркувати про те, як він надалі зароблятиме гроші. Завжди гроші, гроші, гроші. Аллен розумів, як дорого обійшлося те, що з ним сталося, але вперше більш ніж за тридцять років він не спитав, скільки ж воно коштує. Та скоро рахунок виставлять, і його доведеться сплачувати.

Він знову глибоко зітхнув.

Стренд заплющив очі й задрімав. А коли прокинувся, то невиразно пригадав, що в кімнаті був Хейзен і говорив про школу. Одначе Аллен не запам'ятав ні як називається та школа, ні де вона є, ні як звати, чоловіка, що мав прийти до нього на розмову. Забув він і про те, чи Хейзен згадував про платню. Аллен відкинув голову на подушку і знову задрімав.

Того ранку, коли доктор Колдуелл дозволив йому зійти вниз, Стренд наполіг, щоб його одягли, хоч Леслі й переконувала чоловіка просто накинути на піжаму халат.

– Я не хочу, щоб тераса Рассела Хейзена скидалася на балкон богадільні! – заявив він. Ще й сам поголився. Це вперше Аллен подивився на себе в дзеркало, відколи сталася «халепа», як він називав той нещасливий випадок.. Він був блідий, дуже схуд, а очі на витягнутому обличчі здавалися, величезними і схожими на знаки запитання, намальовані чорним чорнилом. Поки він лежав, його через день голив містер Кетлі, і не було потреби дивитися в дзеркало.

Одягаючись, Аллен рухався поволі, обережно, розуміючи, що кістки й артерії у хворому тілі ослабли. І все ж таки він рухався. Коли спускався сходами, Леслі підтримувала його під руку, а він брався за поручень. Містер Кетлі, повернувшись до нього обличчям, задкував попереду, так наче боявся, що Стренд ось-ось упаде і його треба буде підхопити.

На терасі Аллен улігся у вимощений подушками шезлонг на теплому осонні, ноги йому вкрили до колін ковдрою, і він утішався сонцем і свіжим подихом океану. Аллен бачив і відчував усе зовсім по новому: білі хмаринки на літньому небі, барви океану, повітря в легенях.

«Небезпека минула, – сказав йому доктор Колдуелл. – Тільки треба ще поберегтися». А берегтись, пояснив Колдуелл, це не підійматися сходами більш як раз на день, розумно харчуватись, утримуватися від спиртного, кохання та інших збудників, а найголовніше – не хвилюватися. Стренд пообіцяв берегтися.

– Я намагатимусь якомога більше бувати на свіжому повітрі й не хвилюватися, – сказав він Колдуеллові.

Керолайн розповідала, нібито всі хвалять його за мужність. Стренд не запитував, хто ті «всі», й не почував себе ні мужнім, ні легкодухим.

Лежачи на терасі, – поруч сиділа Леслі й тримала його за руку, – Аллен раптом збагнув, що вже багато тижнів він цікавиться лише собою.

– Розкажи мені все й про всіх, – попросив він дружину, так ніби щойно повернувся з тривалої подорожі до місця, цілком відокремленого від світу. До царства тіней. Чи сягає туди пошта, телебачення, людський голос? – Спершу розкажи… про себе. Як у тебе з уроками?

– Я усе владнала, – ухильно відповіла Леслі.

– Як саме?

– Тепер усі вони приходять до мене одного дня на тиждень. Влітку це влаштувати легко. Багатьох немає в місті.

Аллен кивнув головою.

– Як там квартира?

– Усе гаразд, – сказала Леслі. – Місіс Кертіс прибирає тричі ш тиждень.

– А Керолайн?

Леслі завагалася.

– Вчора вона довідалася, що її прийняли. Але заявила, що не поїде, якщо ти скажеш «ні».

– Я не скажу «ні».

– Вона покинула ґрати в теніс і віддала спортивний костюм разом з ракеткою подрузі.

– Навіщо вона це зробила? – здивувався Аллен.

– Каже, стомилася грати. – Обличчя в Леслі спохмурніло, і вона відвернулась від Аллена. – Я думаю, вона власкавлює богів, – провадила Леслі безвиразним голосом. – Зрікається того, що любить, і обирає найдорожче… Розповідати далі?

– Не треба.

Якийсь час вони сиділи мовчки, рука Леслі в його руці. Кожне Покоління йде на свої жертви, подумав Аллен. А якби він помер, чи забрала б його дочка назад свої гарненькі білі шорти, бавовняну теніску й ракетку, розчарована несправедливою жорстокістю богів? Яка атавістична віра штовхнула її на це зворушливе й по-дитячому безглузде зречення?

– А Джіммі? – запитав Аллен. Якщо хлопець закинув гітару, то як оцінять таку жертву боги, чи не вище за тенісну ракетку?

– Він у Нью-Йорку, – сказала Леслі. – В нього була зустріч Із Гербертом Соломоном. Віриш чи ні, а Джіммі виявився надто сором'язливим, щоб подзвонити Соломонові самому, і побачення їм улаштував Рассел.

– Може, призначити Расселові щорічну платню як головному опікунові всієї нашої родини? – сказав Аллен. – Дивно, як ми досі»стільки років жили без нього!

– Я рада, що ти одужуєш, – промовила Леслі, – До тебе повертається почуття невдячності.

– Я дуже вдячний, – відповів Аллен і помовчав. – Так мені здається. Подякуй йому від мого імені за нас усіх. Він щораз уриває мене, коли я, на його думку, збираюся заговорити про це.

– Я знаю. – мовила Леслі. – Він не дасть тобі й словом згадати про вдячність. Я вже раз чи двічі пробувала, але він повівся зі мною дуже різко. Хтозна, чи то він був сердитий, чи йому просто незручно про це слухати.

– Він казав тобі, що дав тисячу доларів Конроєві й золотого браслета Лінді Робертс за те, що вони витягли мене з води?

– Ні, – відповіла Леслі. – Вони розповіли мені самі.

– Тобі ке здається, що це досить дивний спосіб винагороджувати людей, які, по суті, ризикували життям, рятуючи майже незнайомого чоловіка?

– Трохи здається, – погодилась Леслі. – Така вже він людина – надто замкнутий у собі. Рассел не вміє показувати своїх почуттів, вони проступають у нього тільки у вигляді вчинків. Через те він і роздає гроші, подарунки… допомагає…

– І все ж таки, – сказав Аллен, – мені трохи не по собі. Ніби я читаю про себе у шпальті повідомлень про загублені речі. Мовляв, пропав шкільний учитель середнього віку, востаннє бачили в Атлантичному океані. Того, хто поверне загубленого в доброму стані, чекає винагорода…

– Гляди не прохопися Расселові, що в тебе виникають такі думки! Великодушність – його хобі. Вона відшкодовує йому ті почуття, яких йому бракує на роботі. Одного вечора ми з ним розмовляли про це, і він сказав: «Великодушність для юриста – однаково що легкодухість». Звичайно, що Расселу не до вподоби, коли його вважають легкодухою людиною.

– Він сказав мені, що розмовляв з тобою про оту школу, – мовив Аллен, радий, що до нього повертається пам'ять. – І ти нібито схвалюєш його пропозицію.

– Навіть більше – я його за це поцілувала.

– йти на такі крайнощі не було потреби, – сухо кинув Аллен.

– Це найкращий вихід, – мовила Леслі. – Для всіх нас.

– Ти любиш жити в Нью-Йорку, – сказав він. – Як же ти почуватимеш себе в невеликому сонному містечку серед кількох сотень підлітків?

– Виживу, – запевнила Леслі. – Принаймні не це головне. Головне – щоб ти жив і добре себе почував. А Нью-Йорк буде всього за кілька годин їзди. Я з цим звикнуся.

– Може, коли той чоловік прийде і поговорить зі мною…

– Містер Бебкок.

– Атож, містер Бебкок. Може, він вирішить, що я – не та людина, яка йому потрібна.

– Про це не турбуйся, – сказала Леслі. – Я розмовляла з ним по телефону, і він у захваті від того, що ти у нього працюватимеш.

– У захваті… – повторив Аллен. – Оце сказала!

Він подивився довкола – на блакитну воду в басейні, на бездоганно чисті підстилки на пляжі, на білі дюни, на сріблястий океан…

– Ти знаєш, – мовив Аллен, зітхнувши, – ми не зможемо сидіти тут аж до початку занять у школі. Приїхати сюди на вихідні, ну й залишитися ще трохи в разі гострої потреби – це одне, а…

– Але ж він і слухати про це не хоче! Я вже йому казала. Принаймні пробувала поговорити.,.

– Про що саме?

– Мовляв, я заберу тебе до міста, як тільки можна буде тебе перевозити.

– А він?

– Спитав, чи я не маю наміру тебе вбити, – відповіла Леслі.

– Ох, яким же я став тягарем!

– Помовч! – кинула Леслі. – Він, звісно, згущує барви, але тут тобі, без сумніву, незрівнянно краще. Місіс і містер Кетлі, морське повітря… В нас удома кондиціонерів немає, а в місті задуха. Рассел хоче, щоб ти залишився тут. Це, каже, найменше, що він може зробити для людини, яка мало не втопилася, по суті, з його вини і в нього на очах.

– Дивна в нього система цінностей! – зауважив Аллен.

– Я б хотіла, щоб таких людей, як він, було більше, – сказала Леслі. – До речі, я майже певна: це не Лінда Робертс.

– Що – не Лінда Робертс?

– Його коханка.

– А, он ти про що! Це ж зовсім інший світ. Інші люди… А чому не вона?

– Він тільки піклується пре неї та її гроші, – пояснила Леслі. – Виконує заповіт її чоловіка. Той залишив Лінді чималу суму, і Рассел каже, що коли її покинути напризволяще, то в неї не зостанеться й цента. Вона вірить кожному, хто розповість їй баєчку про свою нещасливу долю. Рассел каже, що її «пообсідали п'явки». Він уже двічі утримував Лінду від шлюбу з чоловіками, які зазіхали на її гроші. Він піклується про цю жінку через те, що в неї добре серце, а також через те, що її чоловік був його щирим товаришем і вона самотня. Тим то вона, каже Рассел, і теревенить без упину, коли трапиться нагода. Це ще один вияв його великодушності. У властивому йому стилі. В дусі його епохи, його вдачі та всього іншого…

– Вій і справді такий, – погодився Аллен. – Але хіба це заважає…

– Я бачила, як він прогулювався на березі з Неллі Соломон.

– То й що?

– Коли між чоловіком та жінкою щось є і вони прогулюються й думають, що їх ніхто не бачить, вони поводяться досить таки своєрідно.

– Ох, облиш, Леслі!

– Він прогулювався на березі й зі мною, – провадила Леслі. – Я бачила його на пляжі і з Ліндою Робертс, і з Елінор. Запевняю тебе, різниця є. І дуже велика!

– А ти оце не розпускаєш плітки, га? – спитав Аллен, хоч і знав, що Леслі ніколи не мала такої звички.

– Це просто здогад, – сказала вона. – Не сприймай його як святе одкровення.

Та Аллен знав, що Леслі каже правду. Він відчув заздрощі до Рассела Хейзена й був розчарований у Неллі Соломон. Пригадалися розмови за столом і те, як місіс Соломон легенько штовхнула його ногою, коли Лінда Робертс недоречно згадала про Францію.

– У нього добрий смак! – мовив Аллен. Цікаво, промайнуло в нього, що за чоловік той Герберт Соломон – поблажливий він чи ні? З вигляду він на такого не схожий. Аллен хотів, щоб усім було добре. Він згадав про нерозпечатаний лист від Юдіт Кінлін і зрозумів, що й сам не без гріха. Сексуальна революція з її неперебірливим зляганням – то для молоді. Він завжди додержувався суворіших звичаїв.

Аллен заплющив очі й відчув на повіках тепло сонячних променів. Якийсь час обоє мовчали. Потім згадалося ще одне.

– Мені дуже прикро, – озвався він, – що я зіпсував Елінор відпустку.

– Греція ніде не дінеться й на той рік, – сказала Леслі.

– Вона думала, я помру? – Очей він усе не розплющував, – Тому й залишилася?

– Я не знаю, що вона думала, – відповіла Леслі. – Елінор просто вирішила залишитись. Вона вже вийшла на роботу. А за власний рахунок тижня ке брала. Гадаю, скоро ми почуємо від неї важливу звістку.

– Яку саме?

– А таку, що вона, мовляв, збирається заміж!

– І як ти до цього ставишся?

– Як усі матері. Мені сумно й радісно. Вони гарна пара.

– І цього досить?

Леслі зітхнула.

– Перші років двадцять ми про це нічого не знатимемо.

– Ми були тільки наполовину гарна пара, – сказав Аллен.

Леслі засміялася.

– Я дзвонила своїм батькові й матері і розповіла про тебе. Вони щиро бажають тобі якнайскорішого одужання. Батько зауважив, нібито вже з першого погляду збагнув, що ти чоловік не дуже міцного здоров'я.

Аллен кволо всміхнувся.

– Палм-Спрінгс його не змінив!

– Батько сказав, що просто дивина, як це в Нью-Йорку інфаркт не розбиває всіх підряд. Радить нам перебратися до Палм-Спрінгса. Там у людей, мовляв, із серцем діються чудеса!

– Перекажи йому, що я переберуся до Палм-Спрінгса тоді, коли він звідти вибереться!

– Бачу, ти одужуєш! – весело мовила Леслі.

– Зі мною принаймні це сталося не в Нью-Йорку. Я був на півдорозі до Португалії.

Якусь мить вони мовчали. Очей Аллен усе не розплющував.

– Ти думаєш, я міг померти?

– Ніколи!

– Чому?

– Тому що я б цього не пережила.

Герб Соломон вийшов на терасу, де лежав Стренд. Той був сам. Леслі з Ліндою Робертс пішли десь на берег. Леслі малювала, а Лінда, думав Аллен, мабуть, з кимось базікала. Тиждень тому в Леслі був день народження, і Хейзен здивував її подарунком – портативним складаним мольбертом і розкішним набором олійних фарб та пензлів. Керолайн працювала у ветеринарній клініці в місті. Залишився на кілька днів у Нью-Йорку й Джіммі. Хейзен теж був там. Соломон і тепер скидався на Джорджа Вашінгтона, навіть у бавовняних штанях та футболці. Він прийшов з великою дерев'яною тацею, на якій лежало щось загорнене в сріблясту фольгу.

– Доброго ранку! – привітався Герб. – Я чув, ви вже приймаєте відвідувачів.

– І чим їх більше, тим краще! – відповів Аллен. – Прошу, сідайте.

Соломон поставив тацю на стіл.

– Неллі спекла вам хлібину, – сказав він, розгортаючи фольгу. Хлібина була велика, шкуринка запечена, і запах від неї йшов просто райський. – Вона ще тепла. Неллі дуже вірить у домашній хліб. Непросіяне борошно кам'яні жорна і таке інше. Каже, що хліб треба пекти з любов'ю. Він, мовляв, має збуджувати апетит.

– Так воно й буде, – відповів Стренд, не певний, як за етикетом слід приймати хліб від чоловіка, чию дружину мають за коханку господаря цього дому. «Скрізь устигає – і на кухні теж». – Подякуйте від мого імені вашій дружині!

Він простяг руку, відломив окрайчик і покуштував. Хліб мав не тільки райський вигляд і запах,, а й смак.

– М-м-м! – аж прицмокнув Аллен. – Не хочете скуштувати? – «І хліб, і сіль, і спільна таємниця… Оце і є щира дружба…»

– Мушу стежити за. своєю вагою, – сказав Соломон, сідаючи.

– «Треба стежити не тільки за цим», – промайнуло в Стренда.

Соломон задоволено розглянувся довкола.

– Щасливий ви чоловік, Аллене, – промовив він.

– Ви не помилилися.

– Я маю на увазі не те, що вас витягли з водоверті. Я про те, що одужувати в такому місці… Одне слово, ви розумієте, що я маю на увазі.

– Розумію.

– Нема нічого такого, чого б Рассел Хейзен не зробив для друга, – сказав Соломон. – Останню сорочку віддасть. Я це добре знаю. Він п'ятнадцять років був моїм адвокатом. У музичному бізнесі я своєрідний гігант. Але в справжньому бізнесі – в тому, де працює фірма Рассела, я – карлик. Але він дбає про мене, ніби я – національна гордість. Я вже кілька разів міг би опинитися за бортом, якби не його поради. А в житті він чоловік нещасливий… – Соломон завбачливо роззирнувся довкола. – Ви, певно, дещо чули?

– Дещо, – кинув Стренд, не маючи охоти нічого слухати.

– Рассел чоловік нещасливий, зате він – щось дивовижне й рідкісне. Він – добра людина. Добра, одначе невдатна. Просто дивина, як часто таке поєднується! Особисто я намагаюся підтримувати з своєму житті розумні пропорції! – Соломон засміявся густим, гримким басом. – Рассел побоюється, що ви себе не берегтимете – Раптом голос у Соломона став серйозний. – Він дуже прихилився до вас душею. До всієї вашої родини. І, я вважаю, він мав для цього всі підстави.

– Бо він, як ви сказали, чоловік самотній.

Соломон похмуро кивнув головою.

– Якось увечері,ч коли Рассел трохи забагато випив, він сказав мені, що знає, коли припустився фатальної помилки, що визначила все його подальше життя, – коли вперше сказав: «Так, тату». – Соломон ледь помітно скривився. – Давні американські сім'ї… На щастя, я вийшов з американської сім'ї нового типу. Ви були одружені раніше?

– Ні.

– Це й видно, – мовив Соломон. – Неллі в мене друга – і остання. Я маю двох жахливих дітей. Не від неї, – додав він поквапно. – Ну й поріддя, ці діти! Гірше від смерті. – Обличчя, в нього потемніло, коли він це сказав. – Розмовляйте іноді з Расселом. Маючи таку родину, як у вас, можна написати підручник: «Як виховувати людину в двадцятому столітті», його купуватимуть краще, ніж Біблію. Тримайтеся, друже! Вам є за що дякувати долі.

– Я знаю, – мовив Стренд, хоч і не був певен, що вони з Соломоном мають на увазі ті самі причини, за які він, Аллен, має дякувати долі.

Соломон у задумі скоса подивився, на Стренда. «Вашінгтон оглядає своє військо. Де це було – в долині Фордж чи в Йорктауні?»

– А у вас досить непоганий вигляд, – зауважив Соломон, – Хіба що трохи схудли. Зате добре засмагли.

– Лікарі кажуть, я можу прожити до ста років.

– А кому охота жити до ста? – сказав Соломон. – Це ж просто мука!

– Я думаю так само!

Обидва засміялися.

– Я мав з вашим сином цікаву розмову, – сказав Соломон. – Він таки справді обдарований хлопець. Він розповідав вам, що з понеділка почав працювати у мене?

– Ні.

– Та невже? – здивувався Соломон.

– Він, мабуть, думає, що я поставлюся несхвально до його зв'язків з музичним бізнесом, – пояснив Стренд.

– А насправді?

– Мені не хочеться, щоб він зазнав розчарування. Це надто ризиковано, і до того ж я не маю ніякого уявлення про його здібності.

Соломон стримано кивнув головою.

– Я йому все пояснив. Я послухав його ще раз і запросив послухати його декого з моїх людей. Я виклав хлопцеві все відверто, без манівців. Наш бізнес здається привабливим тільки здалеку, а насправді – це каторга або лотерея. Я так йому й сказав. На кожного, хто вибирається нагору, припадає десять тисяч тих, хто зазнає поразки. Тяжке це життя – не один рік, може, багато років, чекати свого шансу, а діставши його, раптом зазнати поразки. Це, мабуть, найгірше. Я йому так і сказав. Я сказав, що він уміє триматись і має непоганий голос, але в його грі та співі нема нічого своєрідного, а власні пісні – ті, що він написав сам, – то все наслідування. Я сказав, що в нього, як на мене, нема тієї іскри, яка запалює публіку і робить співака популярним.

– І як він це сприйняв?

– Як солдат!

– Але ж ви сказали, він почав у вас працювати…

– В конторі, – мовив Соломон. – Не співаком. Може, за кілька років він дозріє і знайде свій стиль. «Гармонію», як хлопець сам висловлюється. А втім, я, звісно, можу й помилятися. І вже не раз помилявся. – Він гірко посміхнувся, пригадавши втрачені можливості. – Але в нього, як я вже сказав, тонкий слух, і він знає майже все про сучасних співаків – у чому вони сильні, в чому програють, хто й що написав. Гадаю, він стане мені у великій пригоді, щоб віднаджувати безнадійних людей, які плавом пливуть до моєї контори, й відібрати з усього того натовпу одного-двох, які справді мають шанси на успіх. Це робота не творча, як він хотів, і водночас у ній є елемент творчості. Ви розумієте, про що я кажу?

– Мабуть, розумію. І Джіммі погодився за це взятися?

– Так.

– Спасибі за вашу доброту – ви дали йому шанс.

– Це не доброта. Це бізнес. Я відчуваю, що можу покластись на його думку. Таке трапляється у мене з людьми не часто.

Поки Соломон розповідав, у Стренда поступово склалося нове уявлення про цього чоловіка. Він бачив перед собою вже не веселого жартівника, що розважає товариство за столом, розмовляючи з типово Нью-Йоркським акцентом, не приємного сусіда, що приносить у подарунок хлібину, а розумного і тверезого ділка, безкомпромісного у своїй оцінці людських здібностей, вад і чеснот.

– Джіммі пощастило, що він працюватиме у вас, – сказав Стренд.

– Сподіваюся, він теж так думає. І, гадаю, ви з ним не помиляєтесь. А втім, усяке трапляється. – Соломон підвівся. – Я вас більше не стомлюватиму. Пора йти.

– Ви зовсім мене не стомлюєте. Лікар каже, що завтра я вже повинен почати ходити. По милі в день.

– Річ у тім, – сказав Соломон, – що мені треба їхати до міста.

О другій я маю бути в конторі. Одна співачка щойно в нас записалася, а тепер чи то запис їй не подобається, чи то так вирішив за неї її гомик-чоловік, але вона хоче все переробити. Будуть сльози. – Він криво посміхнувся, наперед смакуючи сцену в конторі. – Будуть ультиматуми. Це може коштувати мені тисяч п'ятдесят доларів. Неллі залишається тут. Вона хоче прийти вас навідати.

– Неодмінно хай приходить!

– Я перекажу їй. Тримайтесь, Аллене. Бас не для того виловили з води, щоб ви у нас на очах зав'яли! – І Соломон рушив до виходу.

– О! – похопився Стренд. – Боюся, що я так і не подякував вам за касети й магнітофон!

Соломон стенув плечима.

– Пусте! – кинув він. – Я роздаю музику, як люди з коробками на П'ятій авеню роздають солоні крендельки. Коли встанете й уже ходитимете, ви неодмінно повинні завітати до нас на вечерю. Неллі каже, що полюбила вас із першого вечора.

– Ми з нею перешіптувалися за столом, – сказав Аллен і помахав Соломонові на прощання рукою.

Коли той пішов, він довго дивився на океан, потім неуважно простяг руку й відламав іще шматок хліба. Хліб був спечений з непросіяного, змеленого на кам'яних жорнах борошна. Стренд надкусив шматок і почав жувати.

Спечений з любов'ю хліб…

Аллен задрімав. «Дрімота, – міркував він, коли шум прибою вже почав згасати в його свідомості, – дрімота може стати довічною суттю мого життя».

Він прокинувся від голосів. Сходами, що вели до тераси, підіймалися з берега Леслі та Лінда Робертс. Леслі несла мольберт і картину, яку саме малювала, а Лінда Робертс – велику коробку з фарбами й пензлями, а також палітру Леслі. Обидві йшли босоніж. Лінда – в рожевому з оборками купальнику, що підкреслював її гарну фігуру, довгі ноги й руки і тонку талію. Худі плечі й невеликі груди були якраз популярні: саме такі захарчовані тоненькі дівчата позували для журналів у сукнях останньої моди. Стренд ще раз із сумнівом подумав про Хейзена й Лінду Робертс. Чоловіки ласі на таких жіночок. А може, обидві – і місіс Соломон, і Лінда Робертс? Може, насправді Хейзен і не такий самотній, як про нього каже Соломон? Та ні. Навряд. Аллен згадав, як побачив Лінду крізь шумовиння хвиль, як вона похитувалася, коли на неї набігали хвилі, як піднесла руку з рятівною мотузкою, щоб її кинути… Потім, коли він опритомнів і лежав на мокрому піску, її уста притулилися до його уст… Вона вдихнула в його легені життя. Ні, Лінда не просто модна жіночка – вона куди краща. Не слід судити про людей по їхніх розмовах за вечерею. Одного дня він про все це їй скаже. Але для цього вони мають бути на самоті.

Леслі була в бавовняній спідничці й просторій в'язаній блузці без рукавів. Вона теж засмагла, і їй це личило.

– Як минув ранок? – спитала Леслі, вийшовши на терасу.

– Чудово! – відповів Аллен. – А як у вас?

– Помазюкала від душі! – сказала Леслі й поставила мольберт на підлогу, а полотно прихилила до крісла.

Стренд помітив, що вона тільки накидала контури краєвиду з дюнами та сірим будинком удалині. Поклала тут і там кілька мазків різного кольору як намітку, а решту замальовуватиме потім.

– А я б не назвала це мазюканням, – промовила Лінда. – Я просто дивуюсь, як вона вміє зосереджуватись на тому, що робить. А я ж цілий ранок базікала їй на вухо!

– Ніяке то не базікання, – сказала Леслі до чоловіка. – Лінда була в усіх європейських музеях, яких я зроду не бачила. Тепер я починаю розуміти, скільки втратила! Не прибідняйтеся, Ліндо, ви так багато знаєте про живопис!

– Мене опікає Рассел, – сказала місіс Робертс. – Це він примушує мене купувати картини. Серед них трапляються просто якісь чудернацькі. Він умовляє мене купувати картини і для тутешньої галереї, і для паризької. Каже, що я повинна стати покровителем мистецтва. Чи, може, покровителькою? Тепер уже не знаєш, як і висловитись. Голова, мадам голова, особа, що головує, жінка-голова… Світ стає занадто складним. Жінки навчаються у військово-морських академіях! Ви не повірите, скільки листів я одержую від жіночих організацій, в яких мене просять підтримувати аборти і ще бозна-що. В усякому разі, приємно ось так провести ранок, спостерігаючи, як вродлива жінка щось робить і причому знає, що вона робить.

– Добре ж я грала комедію! – засміялася Леслі.

– А як вона грає на фортепіано! – провадила місіс Робертс. – У такі хвилини я почуваю себе просто невігласкою, А зараз мені треба поїхати в селище і зробити зачіску. Пляж, сонце, океан – усе це чудово! Я вдячна Расселові за те, що він дозволив мені жити в цьому будинку, але що тут діється з волоссям – просто жах! Леслі, сподіваюсь, я не розсердила вас отим… про що. ми говорили?

– Ні. Зовсім ні, – коротко відповіла Леслі.

– Гаразд, до зустрічі за ленчем! – кинула місіс Робертс і пішла в дім.

– Про що ви там говорили? – запитав Аллен.

– Ні про що.

– Не крийся, Леслі! – Він бачив, що дружина чимось засмучена.

– Пусте. Вона молола всяку всячину. Що в голову лізло. – Леслі зітхнула. – Про ніс Керолайн.

– Бідолашна Керолайн! – мовив Аллен. – У всьому винен я. Вона розмовляла з Елінор?

– Ні. Сама додумалась.

– То як же, в біса, тут можна зарадити?!

– Вона вважає, що Керолайн слід зробити операцію, перш ніж дівчина поїде до коледжу. Вона стане чарівною, каже Лінда. Хлопці, мовляв, просто вбиватимуться за неї.

– А що в цьому доброго?

Леслі знизала плечима.

– Лінда каже, це змінить все її ставлення до життя. Вона й приклади наводила. її племінниці, її однокласниці – колись нібито сором'язливі, боязкі створіння, що тепер стали майже принцесами!

– Тут Керолайн, здається, має успіх, незважаючи на свій ніс, – заявив Аллен, ніби захищаючись. – Отой хлопчина, другокурсник із Весліанського університету, Джордж Андерсон, майже щодня приїздить і забирає її.

– Він мені не до вподоби, – кинула Леслі.

– Це не має значення. Вперше хлопець, хай там який, зацікавився нею!

– Він зіпсований юнак, – наполягала Леслі, не слухаючи Аллена – В такому віці й на такій розкішній машині! – Джордж Андерсон їздив на «корветі». – А як він підкочує на ній до будинку й гальмує! Ніби він кінозірка! Ні, цей хлопець мені не подобається. З нами він правда тримається тактовно, та коли Керолайн бодай на хвилину спізниться, він аж нетямиться з люті. Ти бач, його величність примусили чекати! Я щоночі не сплю і жду, поки вона з'явиться додому. За Елінор я так ніколи не хвилювалася, хай який у неї був кавалер.

Елінор була зовсім іншої вдачі. Носи тут ні до чого,

– А хто знає?!

– Принаймні Керолайн приходить додому рано і ціла-цілісінька, чи не так?

– Поки що, – сумно промовила Леслі.

– Я був би вдячний Лінді Робертс, якби вона тримала свої думки при собі.

Не на ту натрапив! – засміялася Леслі. – Та годі про це, Людина, що одужує після серцевого нападу, повинна думати про зовсім інше. На вихідні приїде Елінор, і я а нею побалакаю.

Ти хочеш сказати, що ставишся до цього серйозно? – підозріливо спитав Аллен.

– Наполовину, – відповіла Леслі. – О, вранці дзвонив Джіммі. Ти спав, і я не хотіла тебе будити. Він уже влаштувався на роботу.

– Я знаю, – сказав Аллен. – Тут був Герб Соломон і розповів мені про це. Він приніс хлібину, яку спекла його жінка. Буде нам на ленч. Містер Кетлі відніс її на кухню.

– Це дуже мило з боку Соломонів. Що ти думаєш про ту роботу?

– Джіммі від неї не вмре.

– Він дуже молодий для такої роботи!

– У тому бізнесі швидко подорослішає, – відповів Аллен.

Леслі зітхнула.

– Мабуть, треба поїхати до ворожки. Хай скаже, що чекає нашу родину в найближчі п'ять років. Лінда має знайому циганку в Грінвіч-Вілліджі. Ворожить просто фантастично! Складає гороскопи. Вона провістила смерть містера Робертса.

Це саме те, чого нам бракує! – іронічно зауважив Аллен. – Скажи Лінді Робертс, хай краще дбає про те, щоб стати покровителем – чи покровителькою, чи ким там іще – мистецтва!

– Лінда добра душа. Не така вона дурна, як здається.

– Здалеку не дурна, – кинув Аллен.

– Лінда не впевнена в собі, вона не знає, як їй жити далі, та й чоловікову смерть не може досі пережити. Вона почуває себе в ролі багатої вдови досить незатишно і приховує це, прикидаючись легковажною. їй більше до вподоби, коли люди сміються з неї, а не коли жаліють її. У кожного своя маска.

– А в тебе яка?

– Я вдаю з себе дорослу, солідну й поважну жінку, – відповіла Леслі. – Хоч насправді я всього лиш вісімнадцятирічне дівчисько, зовсім не певне, подобається воно хлопцям чи ні. – Леслі засміялася, встала й, нахилившись, поцілувала Аллена в тім'я. – З твоїм волоссям тут не діється ніякого жаху! – сказала вона.

Та коли Леслі зайшла в дім,, Аллен почув, як вона заграла на роялі щось сумне й складне. Він не міг упізнати, що саме.

Якось Леслі грала Баха, і він увійшов до вітальні й спитав, про що вона думає, коли грає.

– Мабуть, я розмовляю з богом, – відповіла тоді Леслі.

І ось тепер, сидячи на сонці біля океану, засмаглий і схожий на здорову людину, а насправді дуже кволий, зовсім недавно звільнений від трубок, приладів та миготливих датчиків у лікарні, Аллен слухав сумну й незнайому музику, яку грала дружина, і думав про те, що їй порадили звернутися до циганки – адже та попередила Лінду Робертс про чоловікову смерть. Зорі й планети у своєму вічному русі – і смерть у якому-небудь коридорі…

«Господи! – думав Аллен, зовсім безсилий у своєму зручному, вимощеному подушками кріслі. – Що буде зі мною, що буде з нами всіма?»