Хліб по воді

Розділ перший

Він стояв біля вікна готелю «Крїйон» і дивився на кам'яних коней, що звелися дибки посеред широкої і величної площі Згоди. В молочно-білому сонячному світлі вдалині виднілися Сена й Палата депутатів. Вулиці були майже безлюдні, бо – так пояснив Хейзен, коли вони прилетіли, – у серпні з Парижа всі виїздять. Те, що він тут, здавалося Алленові справжнім чудом. Коли Хейзен сказав, що в Європі у нього дуже нагальна справа і компанія, на яку він працює, надає йому реактивний літак, а тоді запропонував Орендам та Лінді Робертс полетіти з ним за океан, – мовляв, у літаку місця досить, а він, Хейзен, сам подорожувати не любить, – Аллен спершу заявив: «Ні, це неможливо». І запропонував Леслі летіти без нього. Та вона відмовилась. Аллен спробував послатися на хворобу, хоч уже й проходив щодня цілу милю берегом і, як для людини його віку, котра ще півтора місяця тому була на порозі смерті, почував себе зовсім непогано. Та й доктор Колдуелл сказав, що подорож піде йому на користь. Така щедра пропозиція Хейзена гнітила Аллена, однак Леслі загорілася непереборним бажанням полетіти, і він відчув: позбавити її цієї нагоди було б злочином. Елінор теж зауважила, що гріх відмовлятися від дарунків, які підносить йому ласкава доля в образі Рассела Хейзена. «Жінки, – думав Аллен, – приймають добродіяння куди невимушеніше, ніж ми, чоловіки». Отож погодився він знехотя, але тепер, провівши тиждень у Парижі, поволі прогулюючись по вулицях, назви яких були знайомі йому ще змалку, з книжок, сидячи в кафе на тротуарі й неквапом переглядаючи «Фігаро» та «Монд», радий, що не зовсім забув після коледжу французьку, Аллен був вдячний Леслі, яка змусила його прийняти Хейзенове запрошення.

Зрештою, його не тримала в Америці ніяка невідкладна справа. До нього навідався містер Бебкок; як і казав Хейзен, він виявився приємним, сором'язливим, досить непоказним чоловічком. Розмова була тактовно коротка, і, коли містер Бебкок пояснив, у чому полягатимуть обов'язки Стренда, той з полегкістю зрозумів: після стількох років викладання історії йому немає потреби готуватися до наступних уроків. Леслі побувала в Данберрі й подивилася на будинок, де вони житимуть, – він здався їй досить пристойним. їм треба було купити машину – їздити до міста, але Хейзен наполіг, щоб вони взяли його старий фургончик, і містер Кетлі навчив Леслі водити його. Леслі виявилася нервовим водієм, але іспити склала з першого разу і тепер мала посвідчення.

Завдяки своїй галереї та становищу в суспільстві Лінда знала, як вона сама висловлювалася, «купу всякої всячини» про французів і порадила Стрендам під час цього першого короткого приїзду краще подивитися, що французи надбали й зібрали протягом сторіч, ніж знайомитися з ними самими та їхнім сучасним життям. Послухавшись цієї мудрої поради, Аллен із Леслі майже весь час були самі, уникаючи незручностей двомовного спілкування. Отож, як сказала Лінда, вони уникли розчарування, порівнюючи те, що французи надбали, з тим, чим вони тепер стали.

Доктор Колдуелл застерігав, щоб Аллен не перевтомлювався, і тому він ходив не на всі екскурсії. Лікар його не похвалив би, якби він намагався витримати всі невтомні походи Леслі та Лінди Робертс по музеях, галереях та соборах. Аллен швидко звик до приємного й зручного розпорядку, майже щодня залишаючись сам. Він допізна спав у чудово вмебльованій великій кімнаті, прокидався і снідав з Леслі. А коли вона йшла на зустріч із Ліндою Робертс, Аллен лягав і спав ще годинку-дві. Потім голився, приймав ванну і знічев'я блукав по місту, заглядаючи до вітрин на вулиці Сент-Оноре або на вулиці Миру, захоплювався розкішними вітринами магазинів, хоч і не мав ніякого бажання що-небудь купити. Іноді він зустрічався з Леслі та Ліндою в бістро за ленчем, на диво байдуже вислуховував їхні захоплені розповіді про шедеври, які побачили вони вранці, потім ішов до готелю відпочити, – не поспішаючи, даючи Парижу повирувати трохи без нього, – щоб згодом умоститися з газетами за столиком десь у кафе на свіжому повітрі, зачаровано слухати звуки мови, яку ледве розумів, то почитуючи, то з легкою усмішкою милуючись живими картинами на тротуарі, без похоті споглядаючи гарненьких жінок та дівчат, зацікавлено роздивляючись японських туристів, що, як і він, приїхали до Парижа ненадовго.

Хейзен з'являвся дуже рідко. Майже щодня він літав до різних міст – Відня, Мадріда, Цюріха, Мюнхена, Брюсселя, – намагаючись розплутати, як він висловлювався, багатонаціональний хаос.

– Без мене ви не знудьгуєтеся» – сказав він Стрендові. – Лінда знає Париж краще, ніж більшість французів, і досвідченішого гіда вам не знайти.

Крім усього іншого, Лінда Робертс знала, де в Парижі знайти найкращий ресторан з тих, що були відкриті і в серпні. Вперше, відколи йому сповнилося двадцять, Аллен помітив, що набирає вагу й лягає пізно, трохи сп'янілий від французького вина.

Хейзен запрошував поїхати з ними і Керолайн, але та несподівано, з невластивою їй серйозністю, заявила, що не може уривати тренувань з бігу. Щодня вона або працювала у невеликій ветеринарній лікарні, або годинами тренувалася з інструктором істхемптонської школи, вже значно поліпшивши свій час на сто ярдів і тепер освоюючи дистанцію в двісті двадцять.

– Я не можу дозволити собі полетіти, – відповіла Керолайн, коли їй сказали, що Хейзен запрошує і її. – Щоб побачити Європу, в мене попереду ще ціле життя, а цього літа я повинна довести свій час бодай до десяти з половиною секунд. У мене з голови не йде, як я виглядатиму в Арізоні, якщо виявлюся цілковитою нездарою і всі питатимуть: «Яке відношення має ця товста лошиця до бігу?»

Хейзен погодився з нею й запевнив Аллена, що Кетлі доглянуть її якнайкраще. Містер Кетлі зацікавився новим захопленням Керолайн і знайшов книжку про дієту для бігунів, за якою його дружина готувала для дівчини спеціальні страви.

Одне слово, Аллен цими днями жив у злагоді із собою й у свої п'ятдесят помірковано втішався радощами закордонних мандрів. І ось тепер, стоячи біля вікна у великій, освітленій надвечірнім сонцем кімнаті, він дивився в саме серце країни, яку завжди здалеку любив і в якій ніколи не сподівався побувати.

Того дня Хейзен прилетів з Мадріда досить рано і встиг забрати їх на вечерю до невеличкого першокласного ресторану з бургундською кухнею й відповідними винами. Хейзен мав святковий настрій і жартував з метрдотелем про те, як піднялися ціни в ресторані, відколи він тут був востаннє. Стренд не бачив меню, але за цифрами в карті вин здогадувався, що обід на чотирьох обійдеться їм доларів у двісті, а то й більше. Коли його поселили в розкішному номері готелю з вікнами на площу Згоди, Аллен спробував був обережно запротестувати – мовляв, з боку Хейзена це справжнісіньке марнотратство.

– Пусте, друже! – відповів тоді Хейзен. – Виховання смаку до розкошів – це частка виховання кожної інтелігентної людини. Це навчає, які непотрібні розкоші.

«Добре так казати людині, яка успадкувала будинок із шістнадцятьма спальнями!» – подумав Стренд.

Лінда Робертс, яка чула цю розмову, згодом сказала йому:

– Не заважайте йому почувати себе добрим Санта-Клаусом! Він дуже гнівається, коли хтось перешкоджає йому роздавати нам, селюкам, щедрі дари!

«Оце нам, – подумав Стренд, – дипломатичний реверанс, властивий щирій вдачі Лінди Робертс». Із кожним днем його вдячність до цієї жінки зростала, бо він бачив, що вона віддає Леслі весь свій час, бачив, як сяяли в дружини очі, коли ввечері та поверталася з картинної галереї або із студії молодого художника, який, за словами Лінди, поза всяким сумнівом, стане у майбутньому знаменитістю.

– Якщо вже людина не може малювати тут, – казала Лінда, і захоплення Парижем затьмарювало її глибоко критичний погляд на Світ, – то вона не малюватиме ніде.

За шпигованою зеленню шинкою, антрекотами у вині й гарячим грушевим пирогом, Лінда заявила:

– Сорок п'ять разів перелітала я через океан, але цього разу мені сподобалося найбільше! – Вона піднесла келих і додала: – Тож випиймо за тих, кому ми завдячуємо цю втіху!

Усі з приємністю випили за себе.

Хейзен пив багато і за кавою розговорився, весело жартував.

– У мене є ідея! – сказав він. – До мого відльоту в Саудівську Аравію ще три дні. Пропоную використати їх якнайкраще, Леслі, ви були коли-небудь у долині Луари?

Далі Нью-Хейвена я не була, – відповіла Леслі, розпашіла від вина. Вона купила нову сукню, бо Лінда сказала, що молода жінка не може просто ходити собі по Парижу, вона повинна йому що-небудь показувати; і темно-бузкова сукня, яка щільно облягала тіло, дуже пасувала Леслі, а сміливий викот спереду показував її засмаглу в Хемптоні, медового кольору шкіру та привабливі обриси грудей.

– Це моя парадна форма, – сказала вона Алленові, коли надягла сукню. – Сподіваюся, ти не шокований?!

– Я зачарований! – віддано промовив Аллен, анітрохи не перебільшуючи.

– А чом би нам не замовити машину й не поїхати завтра вранці подивитися châteaux і випити Vouvray? – сказав Хейзен. – А якщо там і досі влаштовують історичні інсценівки, то наш друзяка Аллен дістане нагоду освіжити свої знання французької історії!

– У Шанонсо, – промовив Стренд, трохи хизуючись, – Катерина Медічі наказувала катувати на подвір'ї замку своїх бранців. Так вона розвіажала дам і панів, що приїздили до неї в гості.

– Кляті французи! – кивнув Хейзен.

– Але я читав, що тепер цього вже немає, – сказав Стренд. – Принаймні публіку в такий спосіб не розважають.

– Тепер вони це роблять заради грошей. Для американців. У бізнесі і в політиці. Але дайте їм років сто-двісті, і вони, мабуть, знову візьмуться за в'язнів, – сказав Хейзен. – Та в найближчі три дні вони навряд чи до цього дійдуть. Як ви гадаєте, ми будемо готові на десяту ранку?

– Расселе, – озвалась Лінда, – ви вже стільки наморочилися, що вам, мабуть, краще було б посидіти день-два на одному місці. Чом би нам це полетіти всім разом до Ніцци й не побути в моєму маєтку в Мужені? Я чула, там тепер чудова погода, і кращого саду, як о цій порі, не буває!

Хейзен спохмурнів.

– Ліндо, – сказав він несподівано різко, – Леслі й Аллен летіли за три тисячі миль не для того, щоб сидіти у якомусь бісовому саду! Вони зможуть сидіти в моєму саду скільки завгодно, коли повернуться. До того ж я на три дні відпустив своїх пілотів. їм треба відпочити.

– До Ніцци завжди можна дістатися літаком французької авіакомпанії, – відповіла Лінда. – Як це робить решта людства. Та й долина Луари тепер забита туристами. Ми навряд чи знайдемо місце в готелі.

– Дозволь уже мені подбати про це, – сказав Хейзен, підвищуючи голос.

– Буде просто ганьба, якщо Леслі й Аллен полетять додому й не побачать мого кубельця в Мужені! – правила своєї Лінда. – Ці готелі їм уже, мабуть, обридли! А мені й поготів! У Франції є не тільки готелі!

– Буде ганьба, якщо вони полетять до Америки й не побачать Вердена, затоки Монт-Сен-Мішель, Руанського собору, печер у Ласко та мільйона інших місць! – голосно промовив Хейзен. – А в них усього два тижні. Господи, ох і вперта ж ти жінка, Ліндо!

– Леслі, Аллене! – обернулася до них Лінда. – А що виберете ви?

Леслі швидко глянула на чоловіка, шукаючи порятунку. Аллен волів би просто залишитися в Парижі й робити те, що досі робив. Але не можна було не зважити на роздратування в голосі Хейзена.

– Я певен, – тактовно промовив Аллен – що Леслі з радістю побувала б у вашому домі, Ліндо. Але знаю, що вона шкодуватиме, коли пропустить нагоду побачити châteaux.

Леслі подарувала йому вдячну усмішку.

– Тоді вирішено! – задоволено сказав Хейзен. – І досить безглуздих суперечок, Ліндо! Коли я чогось і не люблю, то це сперечатися під час відпочинку. З мене цього й у конторі вистачає!

– А ти коли-небудь програвав у суперечках, Расселе? – лагідно запитала Лінда.

– Ні! – засміявся Хейзен. До нього повернувся добрий настрій.

– Я дуже рада, що не працюю в тебе, – сказала Лінда.

– Я теж. – Він нахилився і поблажливо поцілував їй руку, – Отже, завтра о десятій ранку! Одягатись як у дорогу.

– Леслі, – мовила Лінда, – ви знаєте, що ми зробимо, коли позбудемося цього деспота? Хай він летить своїм літачком до Америки, а ми залишимось і вирушимо до Мужена без нього. А додому повернемось, коли нам заманеться!

– Це було б чудово! – вигукнула Леслі. – Але мені треба додому – пора готуватись до переїзду. Ми повинні бути в Данберрі до десятого вересня. Може, на той рік. Ми цього чекатимемо, правда, Аллене?

– Я вже з нетерпінням чекаю! – відповів Стренд, «Якщо той рік настане», – водночас подумав він.

Він лежав у ліжку й дивився на Леслі, що стояла в нічній сорочці перед дзеркалом і розчісувала коси.

– Гарний був вечір, правда ж? – сказав Аллен.

– Не гарний – прекрасний! – відповіла Леслі – Як, зрештою, і всі вечори. Якби тільки не ота суперечка між Расселом та Ліндою.

Хвилю він лежав мовчки, потім озвався знову:

– Скажи, я не помилився, сказавши, що ти радніше поїхала б на Луару, ніж до Ліндиного маєтку?

– Ні, не помилився, – відповіла Леслі. її рука спокійно, рівномірно піднімалася й опускалась. – Тільки це неправда. Я вже сита екскурсіями. Кілька днів у саду на півдні були б чудовим завершенням нашої подорожі.

– То чого ж ти так і не сказала?!

Леслі тихо засміялася,

– Любий, – мовила вона, – це ж його вільні дні!

Мабуть, у нас справді не було іншого вибору.

– Ані найменшого! – Вона переметала розчісуватись і оглянула себе в дзеркалі. – Тобі не здається, що я виглядаю молодшою, ніж два тижні тому?

– Ніж кілька років тому! – відповів Аллен.

– Я теж так думаю. – Леслі знов почала розчісуватись. – ї все ж таки я хоч краєм ока хотіла б подивитись на Середземне море.

– Ми ще прилетимо до Європи, – сказав він. – І того наступного разу оплатимо свою дорогу самі.

– Наступного разу… – повторила вона замріяно, – Хто знає, чи буде той наступний раз?!

Аллен стривожився, почувши в словах дружини відлуння власних думок. Він невиразно відчував, що цієї ночі обом їм треба якось заспокоїтись, і мало не попросив Леслі лягти сьогодні з ним, щоб він спав, обнявши її. Та Аллен промовчав. Він не знав, чи йому пишатися своєю стриманістю, чи ненавидіти себе за легкодухість. Він заплющив очі й почав засинати під шовковисті звуки, що линули в напівтемній кімнаті з-під гребінця дружини, яка все розчісувала коси…

Коли другого дня о десятій ранку Аллен, Леслі й Лінда Робертс зійшли вниз, їх чекав сюрприз. Хейзен був зі сліпучою блондинкою, яка тримала в руці гарний чорний портфель-дипломат. Одягнена вона була в строгий твідовий костюм, а взута в туфлі на низьких підборах.

– Це мадам Аркур, – сказав Хейзен. вимовивши прізвище блондинки на французький лад, без початкового «г» і кінцевого «т». – Мадам Аркур із тутешньої контори, вона відвезе нас. Мадам Аркур полетить зі мною до Саудівської Аравії, і перед відльотом нам треба залагодити деякі справи. Не хвилюйтеся, вам не доведеться розмовляти з нею по-французькому. її мати – англійка. – Він говорив поквапно, наче трохи спантеличений несподіваною появою мадам Аркур.

– Коли містер Хейзен знайомить мене з американцями, він щоразу насамперед каже їм це, – мовила, всміхнувшись, жінка. Ділова суворість зникла з її обличчя. Голос вона мала низький, приємний, і, хоча розмовляла з акцентом, він був у неї не такий противний, як у англійців. – Начебто не хоче, щоб люди подумали, ніби він прихильно ставиться до французів!

– Вона юрист, – сказав Хейзен. – Я вдаюся до послуг французьких юристів тільки у крайніх випадках. Отже, речі в машині. То ходімо? – Він рушив разом з мадам Аркур із вестибюля. Решта пішли за ними.

– Це вже куди краще, ніж добряча душа Конрой, чи не так? – прошепотів Аллен.

– Принаймні з косметичного боку, – відказала Леслі.

Біля виходу їх чекав великий чорний «кадилак», і мадам Аркур сіла за кермо. Хейзен сів поруч неї.

– Машину поведе мадам Аркур, – промовив Хейзен. – Сам я не люблю водити, і я вистрибнув би з машини ще до Порт-Сен-Клуз, якби дозволив сісти за кермо Лінді. В Аллена, як я знаю, прав немає, а Леслі для французьких доріг ще надто зелена. Вам там іззаду зручно?

Хоч Хейзен і сказав усім одягтись як у дорогу, сам він був у темному костюмі й білій сорочці із застебнутим комірцем та строгою краваткою. «Цікаво, – подумав Стренд, – а що Хейзен надяг би на похорон?» Хоч у Парижі Аллен і поправився, між його борлаком та коміром сорочки лишалася ще чимала : щілина, і через це він почував себе ніяково.

– Нам тут чудово! – відповів Стренд. – Краще не буває.

Мадам Аркур запустила двигун і рушила. Вела вона майстерно, впевнено; машин на вулицях було небагато.

Ранок видався гарний, сонячний, але не спекотний, і Стренд задоволено відкинувся на сидінні, милуючись паризькими будинками, потім зеленою пагористою місцевістю, що відкрилася їм, коли проминули тунель під Сеною й поїхали на південь.

У Шартрезі зупинились і зайшли до собору. Стренд роздивлявся б тут роками – неквапом, щоб нічого не пропустити, – але Хейзена вочевидь дратував галасливий гурт німецьких туристів. Гід розповідав їм німецькою мовою, і то так гучно, ніби виступав на політичному мітингу.

– Ходімо звідси! – буркнув Хейзен, після того як вони побули там усього хвилин десять. – Я хочу їсти. – Одначе пообідати в Шартрезі відмовився. – Тут гарний собор, але не обід! – І додав, що за півгодини їзди є один чудовий ресторанчик.

Вони смачно пообідали на відкритому повітрі в садку, і Хейзен знову повеселішав, замовив до форелі дві пляшки вина, добродушно пояснивши, чому мадам Аркур не можна пити – їй, мовляв, ще вести машину, а в ній цінний вантаж! Мадам Аркур ввічливо слухала й, на відміну від решти, майже не розмовляла. Вона сиділа тихо, рівно, майже нерухомо, так ніби загальний святковий настрій її зовсім не обходив, адже вона – підлегла, а поруч її господар. Дверцята машини мадам Аркур ретельно замкнула, бо залишила на передньому сидінні свій портфель-дипломат.

Коли Аллен з Леслі верталися позад усіх до машини, Леслі кинула:

– Комедія!

– Яка комедія? – здивовано запитав Аллен.

– А та, яку ламають для нас секретарка з босом! – пояснила Леслі.

– Ох, Леслі!

– Не треба бути детективом, щоб здогадатися, за який бізнес вони візьмуться в долині Луари, перше ніж полетіти до Саудівської Аравії!

– Я цьому не вірю» – мовив Аллен, трохи вражений ворожістю, яку відчув у голосі дружини. – А якщо й так, то це не наше діло.

– Просто я не люблю, коли люди гадають, ніби мене можна отак водити за носа! – сказала Леслі й міцно стулила губи. – Мадам Аркур! Двоє нахаб, ось хто вони такі!

Коли вони нарешті дійшли до машини, Аллен із полегкістю зітхнув. йому не хотілось продовжувати цю розмову.

У готелі всіх п'ятьох оселили на одному поверсі, і Аллен помітив в очах Леслі злісні іскри, коли вона побачила, що їхній номер і Ліндин у одному кінці коридору, а номери Хейзена та мадам Аркур, яка й тут не випускала з рук портфель-дипломат, – у протилежному.

– Як ти гадаєш, що в тому «дипломаті», якого вона скрізь тягає за собою? – спитала Леслі.

– Промислові таємниці, – відповів Аллен. – Рассел казав мені, що веде переговори від імені компанії, яка вкладає гроші у будівництво атомного заводу в Саудівській Аравії.

– А я думаю, то портативний душ! – заявила вона.

– Святий боже, Леслі!

Вона тільки захихотіла й переступила поріг їхнього номера.

Леслі була стримана й холодна до тієї жінки і другого дня, коли вони відвідували Шамбор та Шанонсо. Та якщо Хейзен чи мадам Аркур це й помітили, взнаки ані той, ані та не давали.

Всі п'ятеро стояли в парку й дивилися на галерею Шанонсо, споруджену на кам'яних колонах через річку Шер. І тут Леслі, не приховуючи свого захоплення, сказала Хейзенові:

– Одна ця мить варта всієї подорожі! – і поцілувала його в щоку.

Хейзен щасливо всміхнувся.

– Я ж казав, що це краще, ніж сидіти й паритися в саду, та ще й годувати собою комарів. – Він глянув на Лінду. – Сподіваюся, іншим. разом ти поїдеш туди, куди я скажу, й мені не доведеться на тебе гримати!

– Комарі з'являються лише після дощів, – з гідністю відповіла Лінда. – А дощів не було ціле літо!

– Знову за своє! Ти ж бо знаєш, що кажеш неправду. – Хейзен звернувся до всіх: – Ви її тільки послухайте! Лише після дощів!

– Прошу вас! – втрутилася Леслі. – Годі! Хай запанують мир і злагода. Не дражніть цього бідолаху, Ліндо.

– Він так швидко закипає, – промовила та, – що мені часом аж кортить подивитися, коли ж із нього шугне пара!

– Швидко закипаю! Мадам Аркур, ми з вами знайомі багато років, і ви не раз бачили мене за скрутних обставин, за дуже скрутних обставин, під час страшенно заплутаних, крутійських судових процесів. Та ви коли-небудь бачили, щоб я закипав? – з поблажливістю в голосі запитав Хейзен.

– Ви завжди були взірцем витримки, – скромно відповіла мадам Аркур. – При мені.

– Як от ви тепер! – вигукнув Хейзен і разом з усіма засміявся.

Та коли вони повернулись у свій номер і збиралися на вечерю,

Леслі вже забула про той дружній сміх.

– Сьогодні я дещо почула про мадам Аркур, – сказала вона.

– Що саме? – Аллен нишком зітхнув. Йому та жінка подобалася дедалі дужче. Вона справляла враження скромної, розумної, веселої, а її присутність вочевидь підносила Хейзенові настрій і робила його більш товариським.

– Ніякого мосьє Аркура немає, – повідомила Леслі. – Вона розлучена.

– Звідки ти знаєш?

– Лінда розповіла. Минулого разу, коли вони з Расселом були в Парижі, ця молода юристочка теж весь час була з ним. Кажу ж тобі, розлучена!

– Розлучення – не смертельний злочин. Хтозна-скільки людей і це всім відомо-розлучені.

– Я тільки подумала, що це тебе зацікавить. Ти, здається, до тієї дами не байдужий, і тобі теж буде цікаво знати про її сімейне становище.

, – Ох, облиш, Леслі! – роздратовано кинув Аллен – Просто я з нею елементарно ввічливий.

– Усі тут такі елементарно ввічливі! – Голос у Леслі став небезпечно колючий. – «Ви завжди буди взірцем витримки, містере Хейзен»! – перекривила вона англійську вимову мадам Аркур – «При мені»! Містер Хейзен! Думаєш, у ліжку вона теж називає його містером Хейзеном?

– Замовкни, Леслі! – різко кинув Аллен. – Ти просто смішна!

– Не перебивай мене! – закричала вона. Потім згорбилася на стільці, затулила обличчя долонями й заридала.

Аллен був надто вражений, аби щось відповісти. Нарешті він підійшов до Леслі, став навколішки і обняв її.

– Пробач, люба, – сказав він. – Мабуть, ми перегуляли сьогодні на сонці і обоє трохи стомилися.

Усе ще схлипуючи, вона несамовито відкинула його руки. По щоках у неї потекла туш.

– Не чіпай мене, чуєш! Облиш мене!

Аллен поволі підвівся й рушив до дверей.

– Я піду вниз, – сказав він спокійно. – Коли спустишся, шукай мене в барі.

І тихо причинив за собою двері.

Коли решта знайшли його в барі, Леслі ще не з'являлась. Аллен просидів із півгодини сам, намагаючись збагнути, що з нею сталося, але так ні до чого й не додумався. Вона жінка вразлива, одначе не позбавлена здорового глузду, і цей її спалах був для нього загадкою. Досі, він не давав їй приводу для ревнощів і коли, бувало, відверто виявляв своє захоплення гарненькою жінкою, Леслі сприймала це як жарт. «Надто багато нових вражень за такий короткий час», – вирішив Аллен. Він сказав усім, що Леслі стомилася й лягла трохи відпочити, тож вечерю можна починати без неї.

Їм щойно подали гаряче, коли Леслі увійшла до зали. Вона заново підфарбувала обличчя, всміхалась і здавалася спокійною.

– Вибачте, що спізнилася, – сказала вона, сідаючи на стілець, якого їй підсунув Хейзен, – Такий довгий був день! Я зголодніла. Все виглядає і пахне по-райському. Дякую, Расселе! Що це у вас, мадам Аркур? Щось таке смачне на вигляд!

– Приготовані по-місцевому гарячі ковбаски з картоплею, – відповіла мадам Аркур,

– Я чула, що чоловікам подобаються жінки, в яких добрий апетит, – сказала Леслі, і Аллен знов почав за неї потерпати. – Я їстиму те саме. Буду дуже вдячна, якщо ви зробите за мене замовлення. Бо з моєю французькою я дізнаюся, що замовила, аж тоді, як покуштую!

Вечеря минала спокійно. Хейзен і Лінда багато розмовляли, вихваляючи прованські вина. Леслі вставила кілька добрих слів про деякі марки білих каліфорнійських.

– Завтра ми огляд завершуємо – оголосив Хейзен, коли подали Десерт. – Тут по сусідству живе знайомий мадам Аркур, який має виноградники та погреби, де витримує вина. Мадам Аркур запевнила мене, що вино в нього дуже добре, і завтра вранці ми поїдемо туди й скуштуємо кілька гатунків. Усі згодні?

Згодні були всі. Аллен вирішив, що завтра називатиме мадам Аркур на ім'я, якщо на той час узнає його.

– Його звати Ларіменді, – сказала мадам Аркур. – Це я про того винороба. Сам він баск, але полюбив Турень. Я вчилася з ним у юридичній школі, але він надумав проміняти терези Феміди на кошики з виноградом. Мудрий чоловік! Я з ним мало не одружилась, як побачила всі оті чудові пляшки в погребах. Він чарівна людина, але, випиває стільки своєї продукції, що у мене виникли сумніви, чи буде з нього пуття як із чоловіка…

Поки вона розповідала, Стренд помітив високу жінку в сірому вовняному пальті, яке дуже пасувало до її сріблястого волосся. Вона саме ввійшла до зали і, ставши біля дверей, дивилась так, ніби когось шукала. Потім рушила до їхнього столу. Коли жінка підійшла до Хейзена, який сидів до неї спиною, Стренд побачив, що в неї надзвичайно своєрідне вилицювате обличчя з видовженим носом – як у красунь На англійських портретах вісімнадцятого століття. Позад Хейзена жінка зупинилася, якусь мить мовчки дивилась на нього, а тоді нахилилася й поцілувала його в маківку.

– Доброго вечора, любий Расселе! – сказала незнайомка. Голос у неї був різкий, а «любий» вона вимовила з очевидною іронією.

Хейзен крутнувся на стільці й звів на неї погляд.

– Святий боже! Що ти тут робиш, Кетрін?! – Він підхопився і впустив ложечку, яка дзенькнула об підлогу. Серветка теж упала.

– Приїхала подивитись, як ведеться моєму чоловікові, – спокійно промовила вона. – Чи, може : ти забув, що мій чоловік – це ти, Расселе?

За столом запала гнітюча тиша. Погляд у місіс Хейзен був порожній, зіниці неприродно розширені, і Стренд подумав, чи жінка, бува не під наркотиками.

– Як ти довідалась, що я тут? – з притлумленим гнівом у голосі запитав Хейзен.

– Ні, сам ти ніде не схибив, любий. Адже ти спілкуєшся з небагатьма, правда ж? Але в твоїй конторі люди досить люб'язні і про все мені сказали. Та й друзі в Америці негайно мене повідомили, що ти вибрався сюди. Сотні друзів! – Вона неквапно повела очима довкруг столу, на мить зупиняючи на кожному пильний погляд – О! – вигукнула вона – Я бачу, ти прихопив із собою і свій дорожній гарем! А це миле подружжя, мабуть, Стренди, про яких я стільки начулася?

Аллен підвівся, не знаючи, як бути, Хейзен, здавалося усе намагався й ніяк не міг щось сказати,

– Добрий вечір, Ліндо! – провадила жінка, – Рада бачити тебе все такою ж гарною. Сподіваюся, Рассел добре дбає про тебе?

– Дуже добре, – відказала Лінда, нервово сіпнувши руками. – Як завжди.

Жінка кивнула головою г повторила:

– Як завжди! – Потім обернулася до мадам Аркур.

– А ви, мадам Аркур, і досі в складі команди, коли вжити спортивний термін, що якраз і пасує до цього випадку?

Мадам Аркур згорнула серветку і з гідністю підвелася.

– З вашого дозволу, містере Хейзен, я б хотіла піднятися до себе в номер.

– Ну звісно, звісно, – прохрипів Хейзен так, наче йому раптом перехопило в горлі.

Місіс Хейзен провела мадам Аркур поглядом, аж поки та перейшла через усю залу і зникла за дверима.

– Просто неймовірно, – проказала місіс Хейзен, ні до кого не звертаючись, – як вона тримає форму! Мені подобаються жінки, які не дозволяють собі розпливатись. Расселе, чи не пора вже відрекомендувати мені твоїх нових друзів?

– Містер і місіс Стренд, – пробурмотів Хейзен.

– Я дуже рада нарешті познайомитися з вами, – промовила місіс Хейзен. – Сподіваюся, містере Стренд, ви вже одужали після своєї пригоди в Атлантичному океані?

– Так, дякую, – відповів Аллен, розуміючи, що місіс Хейзен сподівається від нього що-небудь почути, а інакше вона ще довго стоятиме отак мовчки, з осудом у погляді. – Переважно завдяки зусиллям вашого чоловіка й місіс Робертс, – додав він, прагнучи якось пом'якшити напруженість. – Та ще містера Конроя – ви його, мабуть, знаєте. Я завдячую йому життям.

– А, вірний Конрой! Завжди напохваті. Одначе я не знала, що в його обов'язки входить ще й бути рятівником життя. – Місіс Хейзен раз по раз вдавалася до пишномовних висловів, запозичених, певно, в чоловіка – Авжеж, – провадила вона, – всі знають, що мій чоловік любить рятувати людей. Кого завгодно, тільки не власну сім'ю. Але я не знала, що Лінда до списку своїх добродіянь додала й це.

– Кетрін, ти тут усім заважаєш! – Хейзен роздратовано озирнувся довкола. За сусіднім столом сиділо четверо англійських туристів середнього віку, яких вочевидь зацікавила їхня розмова. – Завтра надвечір я буду в Парижі. Чом би нам не побалакати там?

– Завтра мене не буде в Парижі, – спокійно відказала місіс Хейзен. – Я саме їду машиною на вихідні до Країни Басків, і мені зручніше побалакати тут. Крім того… – Вона рушила круг столу до стільця, на якому перед тим сиділа мадам Аркур.; – Гадаю, келишок вина мені не завадить. Там у пляшці що-небудь лишилося, Расселе?..

Місіс Хейзен рішуче сіла.

– Леслі, Ліндо, – озвався Аллен, – я думаю, нам краще піти.

Леслі вже почала підводитись, однак місіс Хейзен твердо поклала

свою руку на її.

– Залиштеся, будь ласка. Я почуватиму себе страшенно винною, коли думатиму, що перебила Расселові таку милу вечірку. До того ж я повинна дещо сказати йому, і вам, гадаю, слід також це почути…

– Прошу вас, заберіть руку, – сказала Леслі. – Ми з чоловіком підемо.

Місіс Хейзен руки Леслі не відпускала.

– Попереджаю: якщо хто-небудь устане, я закричу. На все горло.

Леслі смикнула руку, щоб вивільнити її, і місіс Хейзен закричала.

Це був дикий, пронизливий звук, схожий на виття сирени. Коли вона замовкла, в залі запала мертва тиша, і всі, хто там сидів, позаклякали, ніби вмить заморожені якимось новим і надзвичайно ефективним тех– нічним способом. Місіс Хейзен усміхнулась і відпустила руку Леслі.

– Містере Стренд, Расселе, пропоную вам теж сидіти нишком. А вино, Расселе, стоїть он біля тебе. – Вона взяла келих і підставила чоловікові. – Зроби ласку!

– Сідайте, Аллене, – хрипким голосом кинув Хейзен. – Ця жінка божевільна. – Він також сів. Рука в нього тремтіла, коли він брав із відерця з льодом пляшку й наливав у келих місіс Хейзен вина.

Вона зі смаком відпила ковток.

– Одне мушу сказати на твою користь, Расселе: ти завжди вмів добирати вина. Прошу пробачення, дами й панове, за надзвичайні заходи, до яких я вдалася, але поміркованіші ні до чого не призвели б,, як і листи, що цілих три роки лишаються без відповіді, а також незліченні трансатлантичні телефонні дзвінки. Отож це в мене чи – не єдина можливість висловитись при людях, щоб вони почули й могли потім засвідчити, якщо буде треба, правду. Расселе… – Вона зробила паузу, як промовець на трибуні, тоді знову відпила вина. – Расселе, я маю тобі сказати ось що: я ставлю тебе перед вибором. Або я порушу справу про розлучення й одержу велику, дуже велику, величезну частину майна й коштів, або накладу на себе руки. Я твердо вирішила зробити або те, або те.

– Кетрін, – мовила Лінда, – це ж просто божевілля!

– Ліндо, ти завжди любила багато розмовляти. Бачу, й досі не відучилася від цієї звички, – сказала місіс Хейзен. Потім обернулася до Хейзена, який сидів із заплющеними очима, похнюпивши голову, – достоту старий чоловік, що. нишком дрімає собі в кутку. – Расселе, ти знаєш, я можу чудово подбати про себе, тож розмову про це я завела не через жадібність. Сказати щиро, все, чого я хочу, – це дошкулити тобі. За всі роки знущань, байдужості, зневаги до мене, за те, що ти кохався зі мною, мовби виконуючи якусь тяжку повинність..;

– Ти паскуда! – процідив Хейзен, не підводячи голови й не розплющуючи очей. – Паскуда! Паскуда! Паскуда!

– Одне слово, я втратила будь-яку надію і жадаю помсти, – говорила далі місіс Хейзен так само похмуро, монотонно, як і почала, немовби читала заздалегідь написану, добре відрепетирувану промову. – Помсти за розбиту сім'ю, за розігнаних по світу дочок, за те, що ти зламав у них віру в себе і вони стали нерозбірливими шльондрами, дурепами, які прагнуть тепер у житті тільки одного: втекти якнайдалі одна від одної та від своїх батьків. Помсти, кінець кінцем, за вбитого сина й намагання скласти потім усю вину на мене…

Нарешті Хейзен підвів голову і люто глипнув на неї.

– Це ти розбестила його, зробила з нього виродка, ти розважала. в нашому домі його приятелів-гомиків! Ти знала, що він коловся героїном і хтозна-чим іще, і ти давала йому гроші на наркотики…

– А ти зробив усе, щоб він відчув себе нікчемою! Ти не спромігся прищепити йому свої славні риси промислового магната! – заперечила місіс Хейзен. Тепер слова вилітали з її рота, мов скалки битого скла. – Це ти спустошив його, і через тебе він зрозумів, що нікому немає діла до того, живе він на світі чи ні.

Стренд намагався сховатись у власній шкаралупі, зробитися невидимим, примусити себе нічого не чути й не розуміти. Він подивився на Леслі. Вона плакала, обличчя в неї було спотворене. «Вдруге за один вечір сльози», – мимоволі подумав Аллен. Це все, про що він був здатний подумати.

Раптом місіс Хейзен заговорила діловим тоном:

– Отже, якщо ти чинитимеш перешкоди розлученню, якщо в тебе не вистачить великодушності вдовольнити вимоги своєї дружини, даю тобі слово: я опублікую весь список твоїх коханок, отих дуреп: мадам Аркур, секретарок, пухкеньких дружин наших друзів, яким ти щедро допомагав у справах і в житті, завійних актрис, що втішали тебе й допомагали забути холодні обійми дружини. Гадаю, багатьом буде цікаво побачити їхні прізвища на газетних шпальтах!

– Ти відьма! – прошепотів Хейзен.

– Коли й так, то відьмою мене зробив ти. І я не прощу тобі й цього. Отож повернімося до майнового списку, – майже весело сказала місіс Хейзен. – Будинок у Нью-Йорку можеш залишити собі. То справжній склеп, і я ненавиділа його завжди, з першого дня. Його часто навідував святий дух твого любого татуся. Зате я беру собі будинок у Хемптоні з усім, що в ньому.

– Я в тому будинку виріс, – промовив Хейзен.

– Я докладу всіх зусиль, щоб забути про це, коли переїду туди і спробую знову зробити той. дім оселею для своїх дочок, – сказала місіс Хейзен. – І, сподіваюся, вам, містере і місіс Стренд, та вашому виводкові, до якого мій чоловік, здається, досить по-дивному прив'язався, не завдасть багато клопоту знайти час і забратися звідти разом зі своїми манатками до мого приїзду. Ви відчули смак до розкішного життя. Сподіваюся, це не відбило у вас охоти до життя скромнішого, до якого вам доведеться тепер повернутись. Я люблю сама вибирати собі гостей-паразитів, таких, чиї смаки і звички збігаються з моїми. Я не захоплююся гітаристами, спортсменками, молодими жінками, які відверто живуть з чоловіками, не бувши з ними одруженими, і я не в захваті від художниць-аматорок та нікчемних шкільних учителів, що принаджують своїми юними дочками старого маразматика!

– Годі! – сказав Стренд, подумавши: «Господи, хтось же та надсилає цій відьмі щоденні звіти!» – Ви бридка, огидна жінка, і ми йдемо звідси. Мені байдуже – кричіть, нехай вас чують хоч на Лонг-Айленді! Ходімо, Леслі. І ви, Ліндо, теж, гадаю, досить наслухались;

– Та вже ж, кинула Лінда, підводячись разом з Леслі.

Коли місіс Хейзен заговорила про їхню сім'ю, Леслі перестала плакати, і Аллен побачив, що вона розлютилася. Та для нього було цілковитою несподіванкою, коли дружина обернулась і зненацька щосили вдарила місіс Хейзен по обличчю.

– Леслі! – закричав Аллен. – Припини!

Місіс Хейзен сиділа нерухомо, навіть не схопилася за щоку руками, так ніби чекала цього удару і тепер тішилася, що дочекалась,

– Расселе, – мовив Стренд, – якщо хочете почути мою пораду, то, гадаю, вам слід скористатися з люб'язної пропозиції вашої дружини: хай накладе на себе руки.

– Вам це так не минеться, – спокійно проказала місіс Хейзен. – Обом. Він вас знищить своєю доброчинністю. Бо тільки-но ви спіткнетесь, як він од вас одвернеться, викине вас разом з вашими мріями та. надіями й навіть не озирнеться. Запам'ятайте мої слова, ви, нерозумні, жадібні людці! Ваше свято скоро скінчиться! – Вона підставила Хейзенові келиха й додала: – Мені здається, любий, я б випила ще.

А Стренд з жінками обіруч уже рушили через принишклу залу до виходу.

То був довгий-предовгий шлях.

Розділ другий

Леслі йшла скуто, наче задерев'яніла. Фарба під очима в неї потекла, але вираз обличчя був холодний, удавано спокійний. Коли вони почали підійматися сходами до себе нагору, Лінда спіткнулась, і Стренд підхопив її під руку. Вона вся тремтіла. Обличчя в неї зробилося бліде, а легкі рум'янці на щоках тепер здавалися маленькими ранками. Коли вони дійшли до дверей їхнього номера, Алленові спало на думку, що залишати Лінду на цілу ніч саму не можна.

– Побудьте трохи з нами, – лагідно запропонував він. – Нам усім треба випити.

Лінда заціпеніло кивнула головою.

З номера Аллен замовив по телефону пляшку віскі та льоду. Він не знав, як Лінді, але їм з; Леслі досі не доводилося пити з розпачу. Лінда впала у крісло, мов підтята, так ніби кістки в неї раптом розм'якли. Руки її на бильцях крісла здригалися. Леслі пішла до ванної.

– Піду поправлю зіпсований вечіркою вигляд, – сказала вона.

– Яка страшна жінка! – промовила Лінда тремтячим голосом. – А я ж ставилась до неї як до подруги! Я розуміла, як жахливо було їй після синової… – Вона піднесла до очей мереживну хусточку. – Щоразу, як приїздила сюди, я навідувала її в Парижі й запрошувала до себе в Мужен. А оті брудні звинувачення! – обурено вигукнула вона. – Нічого такого між мною і Расселом не було! Святий боже, я ж не така! Аллене, скажіть, ви хоч на мить повірили?

– Та звісно ж, ні! – не зовсім щиро запевнив Стренд.

– А бідолашна мадам Аркур! – провадила Лінда. – Може, запросити її сюди і…

– Навряд чи їй хочеться когось із нас бачити, – відповів Стренд. – Принаймні тепер.

– Ви ж не думаєте, що я поділяю хоч одну з думок Кетрін про Рассела та друзів, яких він до себе запрошував, не думаєте, Аллене? – В її голосі звучали благальні нотки, – Я б не пережила, якби ви подумали…

– Ліндо, – сказав Аллен, підходячи до неї і беручи її за руки, – послухайте мене. Я вважаю, що ви одна з найпорядніших жінок, яких я зустрічав у своєму житті.

– Дякую! – прошепотіла Лінда.

– Не беріть цього так близько до серця. В жінки порушена психіка. Ні одна людина при здоровому глузді не повірить жодному її слову.

– Вона ніколи не була доброю дружиною, – промовила Лінда. – Вона перетворила його життя на пекло. Не знаю, як він стільки її терпів! Вона постійно його діймала. У неї не язик, а бритва. Бувало, на вечірках, коли хто-небудь питав його про ту чи ту справу, – ви ж бо знаєте, Рассел весь у справах, він узагалі нарозхват, до нього приходять за порадою найзначніші люди в країні, бізнесмени й урядовці, – отож коли він пояснював кому-небудь якісь юридичні тонкощі, вона завжди відверто з нього насміхалась і казала: «Годі тобі набридати гостям! Вони й так знають, що ти найбільший зух у своєму ділі». Зух! І це про такого чоловіка, як Рассел! Звісно, їй треба поспівчувати. Втратити отак сина й бачити, що діється з дочками… Але ж усякому терпцю настає край. Якось у їхньому домі був на вечері сенатор, дуже поважна людина, але, як на місіс Хейзен, він належав не до тієї партії, і вона йому кинула: «Дурень ви, та й годі!» Просто у вічі! Це коли він заявив, що голосуватиме за законопроект, якого вона не схвалювала. Тепер скажіть: як чоловікові жити з такою? І незважаючи на все це, хай там що вона каже, а покинула вона його, а не він її;

У двері постукали, і Стренд відчинив; Офіціант приніс віскі. Аллен налив чистого віскі у три склянки й одну подав Лінді. Вона гарячково, одним ковтком відразу випила половину.

– Я вам так скажу, – вела Лінда далі. – Я не звинувачую його за мадам Аркур чи там за будь-кого. Зрештою, Рассел завжди був дуже обережний. Хай він там що робив, ніхто про те нічого не знав. Я була просто ошелешена, коли він з'явився з мадам Аркур. Мабуть, у нього вже урвався терпець. Та навіть за цей короткий час вона припала мені до вподоби. Їй-богу, таки дуже сподобалась! Така мила, уважна. – Лінда допила віскі, простягла склянку, і Стренд знову наповнив її. – Щиро кажучи, я була рада за Рассела. Я ще ніколи не бачила його таким веселим.

Стренд почув із ванної сміх і здивовано обернувся. Хихотячи, до кімнати ввійшла Леслі. Обличчя у неї вже було підмальоване.

– Чого ти смієшся? – спитав Аллен, намагаючись не показати, що сердитий на дружину. Лінда була в такому стані, що сміятись при ній здавалось йому бездушністю.

– Я саме згадала про те, як ляснула ту жінку, сказала Леслі, не перестаючи хихотіти. То була одна з найприємніших хвилин у моєму житті. Я навіть зламала об неї нігтя. Навіть не думала, що лясну її. Це сталося мимоволі. Так мимоволі, що просто чудо!.. О, віскі! Це якраз те, чим можна чудово завершити вечір. Сьогодні я маю право напитись, як на святі. Я покладаюсь на тебе, Аллене! Ти донесеш мене до ліжка цілою. Я знала, що в Європі буде цікаво, але чи могла я припустити, що буде так цікаво! – Вона піднесла склянку. – За мій ніготь! За художниць-аматорок, за нікчемних шкільних вчителів та за їхні виводки! Мені починають подобатися вечірки в аристократів. Їй-богу. Вони такі вишукані!

– З тобою все гаразд? – стривожено запитав Аллен.

– Цілком! – безтурботно відказала Леслі. – Такий вечір вартий цілого літа!

Задзеленчав телефон, і Стренд узяв трубку. Дзвонив Хейзен.

– Аллене, – сказав він, – я хотів би поговорити з вами, якщо ви не проти. Ви можете прийти до мене в номер? Тільки самі, будь ласка. З жінками все гаразд?

– Здається, так. П'ють віскі.

– Я їх не осуджую. Сам би випив, коли б не боявся, що роз'ятриться виразка, якщо вона вже не роз'ятрилась.

Уперше Стренд почув, що в Хейзена виразка. Цього вечора він узагалі дізнався багато чого нового.

– Зараз я прийду, – сказав Аллен. – Залиште мені трохи віскі, – звернувся він до Леслі та Лінди.

– Мої вітання тому молодцеві! – кинула Леслі. Тон у неї був неприязний. – Ми ждатимемо тут наступних повідомлень із фронту бойових дій!

«Сьогодні я відкрив дещо нове і в своїй дружині, – думав Стренд, простуючи коридором до Хейзенового номера. – Затятість, про яку я досі й не здогадувався. Це дуже корисно перед лицем потрясінь, що їх нам готує життя». І все ж Аллен не був певен, що ця риса в характері дружини йому подобається.

Двері в Хейзена були прочинені, і Стренд, постукавши, ввійшов. Хейзен сидів у глибокому кріслі, похмурий як ніч. На ньому був той самий костюм,, тільки сорочка й піджак пом'яті, комір розстебнутий і краватка попущена, так ніби йому бракувало повітря. Він утратив свій звичний вигляд людини, готової до виступу в суді або на якомусь засіданні. Коли Стренд увійшов, Хейзен підвів погляд, стомлено торкнувся рукою обличчя. Злий вираз відразу змінився розгубленим.

– Я хочу вибачитися за цей проклятий вечір, – промовив він. Голос у нього був і досі хрипкий.

– Забудьте. Мені доводилося й скрутніше.

– А мені – ні, – сказав Хейзен. – Ця жінка божевільна. Хіба можна забути отой несамовитий крик?!

– Так, голос у неї дай боже!

– Вона любить влаштовувати сцени. Особливо зі мною. Це для неї найкраща розвага. – Хейзен підвівся, смикнув за комір, розтягуючи його ще дужче, й заходив по кімнаті. – Мадам Аркур зібралася й поїхала. Подалася серед ночі не знати куди. Я б не дорікав і вам, якби ви вчинили так само. Одне слово, ні на які виноградники завтра не їдемо. Це дуже порядно з вашого боку, що ви не кидаєте мене в таку скрутну хвилину. Після всіх отих страшних звинувачень… Не знаю, що б я тепер робив, якби не побалакав із вами. Насамперед я повинен вам пояснити дещо.

– Нічого ви не повинні мені пояснювати, Расселе.

Хейзен, не спиняючись, похитав головою.

– Щодо Барбари – це правда. Мабуть, я вчинив нерозумно, взявши її з собою. Я помітив, що і Леслі її присутність не сподобалася.

«Барбара, – подумав Стренд. – Нарешті я знаю, як її звуть!»

– Я дуже до неї прив'язався. У нас таки були спільні справи. – В його голосі прозвучали нотки обурення. – І ми нікому не заподіяли, ніякої шкоди! Вона славна жінка, і тепер я не знаю, як зробити, щоб вона забула про сьогоднішнє. Торік Барбара приїздила у справах до Штатів і провела кілька вихідних на узбережжі. Але ж, господи, принаймні ще шестеро людей були в той час у домі! Це мої триклятущі пронози-сусіди! «Друзі в Америці негайно мене повідомили, що ти вибрався сюди!» – перекривив Хейзен дружину. – «Сотні друзів»! А весь отой бруд про вас та вашу родину! Просто в голові не вкладається: як. можна отак перекрутити все про моїх друзів, яким я з радістю готовий завжди подати руку допомоги? Ні, Аллене, в світі не залишилось нічого святого, ніякої віри в добро. Тільки злість. Безмежна злість. Зграя покидьків, які пили моє вино й бенкетували за моїм столом, ладні роздерти людину на шматки лише за десять хвилин утіхи, поплескати язиком про те, що зовсім їх не стосується! Про щось настільки невинне, як перший подих новонародженого немовляти! Господи, може, це буде й краще, коли я віддам отой клятий будинок їй! І під три чорти всю сотню її друзів! – Тепер Хейзен мовби виголошував промову й бігав по кімнаті все швидше й швидше.

– Ви справді хочете віддати їй будинок?

– А що мені лишається робити? Про самогубство то була не просто погроза. Після того, як ви пішли і я зостався з нею сам, вона сказала, ніби вже домовилася в Нью-Йорку з одним адвокатом. Я того чоловіка знаю, і хай бог милує мати з ним справу! Вона про все написала, пославшись на конкретні факти та джерела, і доручила йому після свого самогубства опублікувати це в пресі. Моє ім'я буде розтоптане в багнюці. Те саме чекає й багатьох інших людей, не один щасливий шлюб опиниться на краю безодні. Мені доведеться поступитись. Скажу вам відверто: я цю суку ненавиджу і з радістю побачив би її мертвою, але я все життя почуватиму себе винним, коли знатиму, що це сталося через мене, через купку паршивих доларів та старезний будинок – руїну, яку через кілька років однаково змиє океан. Я віддам їй усе, що вона схоче, хай навіть сам залишуся без жодного цента! Та цього не буде. Вона все життя купалася в багатстві, але побачили б ви, як спалахують у неї очі, коли вона починає говорити про гроші! Я нацькую на неї одного молодого адвоката з моєї контори, і вона поступиться. Коли вона побачить доброго живчика, що ладен утішити її, самогубство вже не здасться їй таким привабливим, навіть якщо це може знищити мене. Вона вгамується, я знаю.

– Я був би радий допомогти вам, – мовив Стренд, вражений муками Хейзена.

– Ви й допомагаєте, – сказав Хейзен. Раптом він зупинився і мляво поклав руку Стрендові на плече, та одразу й забрав її, мовби зніяковівши від такого вияву почуттів, і знов заходив по кімнаті, так ніби перебороти біль, що затиснув його в лещата, він міг тільки в русі. – Вже саме те, що ви тут і дозволяєте мені виливати душу, допомагає мені більше, ніж ви собі, мабуть, уявляєте. Господи, скільки ж я перетравлював усе це в собі – дружину, нікчемних дітей, усе! Я вже мало був не вибухнув. Мій дорожній гарем! Лінда Робертс! Боже мій, ми з нею прожили б двадцять років на безлюдному острові й навіть не подумали б торкнутись одне одного. І та сучка знає про це не гірше від нас, але хоче поламати всі людські стосунки, які я маю чи міг би мати. Ну… інші в мене були. Не стану від вас приховувати… Так, інші були. А чого ж іще вона сподівалася? Вона перестала зі мною спати давно, багато років тому. Відколи ми побралися, це стало однаково, що кохатися з айсбергом. До одруження все було інакше. Тоді мій і її батьки – вони були у фірмі партнери – вирішили, що гроші краще тримати в одній родині, й заплющували очі на те, що їхні доброчесний синок і молоденька дочка злягаються, по суті, у них під носом. Господи, хіба ж вона була така! Та ви подумали б, що вона найпалкіша жінка після Клеопатри! Але тільки-но на її пальці з'явилась обручка і я спробував підступитись до неї, це було схоже на те, ніби я збираюся згвалтувати черницю. Те, як ми спромоглися на трьох дітей, – найнезбагненніша із загадок – цього клятого сторіччя. І ось якими вони поставали. Хоч, може; не в усьому вина їхня. З такою матір'ю, яка ненавидить батька і до нестями закохана в діток… їм нічого не бракувало. Всі троє дістали по «феррарі», ледве їм виповнювалося по вісімнадцять. Три «феррарі» перед дверима! Ви собі таке уявляєте? Жодне: з них так і не закінчило коледжу. Вони прибігали до своєї матусі в сльозах – мовляв, викладачі до них несправедливі; або ж їм не пощастило з однокурсниками, або ж захотілося прожити зі своїми коханцями зиму в Європі… Щодо мого синочка; то його «коханками» були, звісно ж, особи чоловічої статі… А коли я пробував напоумити своїх милих діточок, вони з мене просто сміялися. І їхня матінка посміювалася разом з ними, І не в грошах справа. Коли я дивився на дітей своїх приятелів, котрі мали грошей удесятеро більше, ніж ми, і бачив, що то шанолюбні, порядні люди, якими може пишатися кожен батько, і порівнював їх зі своїми нащадками, я плакав. Звинувачувати мене в тому, що хлопець перебрав дозу!.. Я мав летіти на кілька днів до Сан-Франціско й подумав, що йому теж непогано було б полетіти зі мною: Але він відмовився й сказав, нібито має якісь справи, мовляв, ніколи. Справи!.. Господи, все, що він цілісінькі дні робив, це тинявся по квартирі. Ніколи навіть не завдавав собі клопоту скинути піжаму чи поголитися. Він був схожий на зарослого бородою пустельника. Вам, маючи таких дітей, мабуть, важко зрозуміти, як я себе почував. Але Я вам скажу: це було так, ніби з дня на день, з року в рік пити кислоту. І якщо ви бодай на мить подумаєте, ніби вона дала мені спокій, коли забралася з дому й виїхала до Європи, то ви дуже помилитесь. Вона бомбардувала мене листами, сповненими погроз і звинувачень, найгіршої мерзоти. Ви собі не уявляєте, наскільки ця жінка вижила з розуму. Помийниця – ось хто вона така! Якби поштарі хоч раз розпечатали одного з тих листів, її заарештували б за поширення поштою непристойностей! Спочатку я на них відповідав, намагаючись замиритися з нею, але марно. Ви не могли б собі уявити чи навіть побачити в кошмарному сні, що ця квіточка Нью-Йоркського світського товариства, ця випускниця школи благородних дівиць у Швейцарії власною рукою писала своєму чоловікові й батькові її дітей! Кінець кінцем я почав викидати листи нерозпечатаними й заявив, що на її дзвінки не відповідатиму… Стривайте, я ще довідаюся, хто це в моїй конторі повідомив її, що я в Турі! Він у мене полетить зі служби, і кліпнути не встигне! А я вже подбаю, щоб ноги його в юриспруденції більш не було!

Зненацька Хейзен зупинивсь, упав – ні, мішком гепнувся в крісло – і заридав, весь червоний, судомно хапаючи ротом повітря.

Аллен стояв, прихилившись до стіни, щоб не опинитися на дорозі в дебелого чоловіка, який несамовито, мов розлютований бугай, метався по чепурній кімнаті з провансальськими меблями й квітчастими шпалерами. Коли цей здоровань у невтримному потоці слів почав виливати свою провину, ненависть, утрачені надії, Аллен мов прикипів до місця й витріщив очі – переляканий, безпорадний, сповнений скорботи і співчуття. Йому просто відібрало мову, в цю хвилину він не міг простягти руку дружби чи порятунку. людині, яку – Стренд це відчував – уже ніщо не врятує. Цей чоловік у нього на очах западав у істерію, таку саму лиховісну й згубну, як і жінка, що його до неї довела. «Я розплачуюся за літо, – промайнуло в Стренда. – Чому я?» Потім йому стало соромно за цю думку.

– Прошу вас, заспокойтеся, – сказав він. – Усе минуло.

– Нічого не минуло, – зітхнув Хейзен. Він уже тільки стогнав – здавленим, моторошним дискантом. – Це не мине ніколи! Йдіть собі. Прошу вас. Пробачте мені і йдіть собі.

– Іду, – мовив Стренд, радий, що нарешті покине цю кімнату й більше не чутиме тужливого Хейзенового стогону. – Прийміть що-не-будь заспокійливе чи снодійне.

– Я такої гидоти із собою не вожу. Надто велика спокуса, – сказав Хейзен, не підводячи очей, проте досить спокійно.

– Я можу вам дати. Одну таблетку.

– Одну таблетку! – Хейзен хрипко засміявся. – Є один засіб. Ціанід. Дякую. І йдіть.

– Гаразд. – Аллен рушив до дверей. – Якщо вночі я буду вам потрібен, подзвоніть.

Хейзен звів на Стренда погляд. Очі в нього були червоні. Ледве повертаючи язиком, він сказав:

– Пробачте мені, друже.,. Зі мною все буде гаразд. Я не дзвонитиму.

Стренд переступив поріг і пішов до свого номера, почуваючи себе втомленим, виснаженим. Отже, не тільки в'язнів Катерини Медічі прилюдно піддавали тортурам у долині Луари…

Леслі залишила двері незамкнуті, і Аллен увійшов не стукаючи.. В номері світила тільки одна невелика лампочка. Леслі лежала під ковдрою і спала, ледь чутно похропуючи. Це траплялося з нею лише тоді, коли вона була хвора. Аллен тихенько роздягся, та навіть уві сні дружина відчула його присутність і розплющила очі. Він саме збирався лягти у своє ліжко, коли вона простягла до нього руку.

– Іди сюди! – прошепотіла вона.,

Він завагався, але тільки на мить. Якщо й бувають хвилини, коли до болю потрібно відчути тепло коханого, рідного тіла й зігріти його власним теплом, то тепер настала саме така хвилина. Аллен хутко скинув піжаму й ліг біля Леслі. Він лежав, обнявши її у вузькому ліжку.

– Мовчи! – Прошепотіла Леслі. – Нічого не кажи.

Потім вони кохалися, ніжно й безмовно віддаючись пристрасті, немов стираючи з пам'яті хаос минулого вечора.

Леслі відразу поринула в сон. Аллен не спав, не міг заснути. Його серце раптом стало незалежною, некерованою часткою тіла й шалено забилося. «Ні, – подумав він, – це неможливо, це було б уже занадто!» Зусиллям волі він спробував погамувати у себе в грудях бурю, але серце калатало дедалі дужче, дедалі нерівномірніше, слухаючись тільки лиховісних сигналів, які йшли з нього самого. Незважаючи на всі свої зусилля, Аллен дихав усе надсадніше й аж харчав. Він починав задихатися. Через силу підвівся з ліжка й, спотикаючись у темряві, спробував дістатися до ванної, де був його несесер із пляшечкою таблеток нітрогліцерину. Але, перечепившись об крісло, він упав на підлогу, застогнав і вже не зміг звестися на ноги.

Від гуркоту Леслі прокинулась, і за мить у кімнаті спалахнуло світло. Зойкнувши, Леслі скочила з ліжка, підбігла й стала біля нього навколішки.

– Таблетки… – видихнув Аллен між спазмами.

Вона підхопилась і кинулася до ванної. Аллен бачив, як там спалахнуло світло, почув, як забряжчали пляшечки й потекла вода.

Він зібрав усю свою силу й сів на підлозі, прихилившись спиною до крісла. Леслі знов уклякла біля нього, підтримала йому голову, коли він клав до рота таблетку, й піднесла йому до губів склянку. Аллен жадібно ковтнув воду й відчув, як таблетка покотилася горлом униз.

– Все буде гаразд, – вимовив він, спробувавши заспокійливо всміхнутися.

– Не розмовляй!

Зненацька він перестав хрипіти. Напад – якщо це був справді напад – минув.

– Ну ось, – сказав Аллен і, похитуючись, зіп'явся на ноги. – Мені холодно, я, мабуть, ляжу. – Він почував себе ніяково, стоячи посеред кімнати голий.

Леслі допомогла йому дійти до ліжка, і він упав на нього.

– Викликати лікаря? – спитала вона.

– Не треба. Я хочу спати. Прошу, лягай поруч, вимкни світло і обніми мене.

Леслі на мить завагалася, тещі поставила склянку та пляшечку з нітрогліцерином на столик біля ліжка, вимкнула лампу й лягла до нього.

Коли Стренд прокинувся вранці, він почував себе непогано. Приклав до грудей руку і задоволено відчув під ребрами слабкий ритмічний пульс.

Вони снідали, коли задзвонив телефон. Леслі підвелась і взяла трубку. Стоячи біля столика, на якому був телефон, вона виглядала свіжою й молодою. Довгі коси, освітлені вранішнім сонцем, спадали на плечі. Дивлячись на неї, Аллен у захваті подумав про дивовижну здатність жінок швидко відновлювати життєві сили.

– Ну звісно, Расселе, – промовила вона, – я все добре розумію. Не турбуйтеся, за годину ми будемо готові. – Леслі поклала трубку й, знову сівши до столу, намазала маслом скибочку рогалика. – Ми вертаємося до Парижа. Здається, долина Луари трохи втратила привабливість для нашого господаря!

– Який у нього голос?

– Нормальний. А який голос він мав учора, коли ти до нього ходив? – Леслі глянула на нього поверх чашки з кавою.

– Краще не питай! – відказав Аллен.

– Поганий?

– Гіршого не буває. Похмурий, загрозливий. Якщо хочеш знати правду, то я пошкодував, що ми взагалі зустрілися з ним у житті.

– Невже такий поганий? – задумливо проказала Леслі.

– Страшний!

– Він на тебе нападав?

– Особисто на мене. ні. На весь світ. – Аллен підвівся з за столу. – Якщо за годину нам треба бути готовими, то краще я зараз же почну пакуватись і вдягатися.

Повернення до Парижа було жахливе. Леслі виявилася не така стійка, як він думав. Тривожна ніч урешті взяла своє. Після сніданку Леслі почала кашляти, її трусило, з очей і носа потекло. Вона жалілася, що її морозить, хоч була закутана та й день видався теплий.

Машину вів Хейзен – одягнений у свій бездоганний діловий костюм, зовні спокійний. Ледве вони поминули околиці Тура, як Стренд пошкодував, що мадам Аркур серед ночі зникла. Хейзен вів, наче божевільний. Часом він їхав поволі, але кидав машину з боку в бік, потім несамовито натискав на акселератор, щоб перегнати на повороті вантажну машину, пошепки проклинаючи решту водіїв, так ніби вони були його смертельні вороги, «йому не потрібні таблетки, щоб покінчити життя самогубством, подумав Стренд, тримаючи спітнілу руку Леслі – Він має намір зробити це за допомогою двигуна внутрішнього згоряння. І хоче забрати з собою всіх нас». Цілу дорогу їхні голови сіпалися назад від раптових, нічим не виправданих ривків машини, а їхні тіла кидало з боку в бік, коли Хейзен робив круті повороти. Леслі, вся напружена, сиділа впершись ногами в підлогу. Вдягнена у вишуканий костюм, Лінда сіла поруч із Хейзеном і всю дорогу спала, ніби знала, що цього ранку її чекає смерть, і вирішила померти у солодкому забутті. Вона сказала Стрендові, що цілу ніч не склепила очей, і тепер, здавалося, хотіла постати перед творцем, добре відпочивши і в найкращому вигляді.

Якимсь чудом вони вціліли, і, коли машина рвучко загальмувала перед готелем «Крійон», війнувши запахом паленої гуми, – це означало, що вони приїхали, – Лінда розплющила очі й сказала:

– О, ми вже тут! Яка чудова поїздка, Расселе! Я так добре подрімала!:

– Ці французькі водії!.. – сердито кинув Хейзен. – Дивно, що вони досі живі.

– Расселе, – мовив Стренд, коли вони вийшли з машини, – я з вами їхав востаннє.

Хейзен тупо подивився на нього.

– Не розумію, про що це ви!

Час було обідати, але Хейзен вибачився й пояснив, що йому негайно треба в контору. Він підкликав таксі й, навіть не попрощавшись, сів у машину. Леслі сказала Алленові, що нездужає і до вечора хоче полежати. Аллен, не бажаючи обідати вдвох із Ліндою, заявив, що теж почуває себе негаразд і поїсть із дружиною в номері. Ранок за три дні перед тим, коли вони так весело вирушили від площі Згоди в дорогу, тепер здавався туманною згадкою про далекі часи.

Коли Стренди підійшли до конторки, щоб узяти ключі, портьє подав Алленові телеграму. Відчуваючи, що в ній не може бути ніяких новин, крім поганих, Аллен, перш ніж. розпечатати конверт, завагався. Руки в нього тремтіли, і це його дратувало. Зараз його не здивувало б і повідомлення про смерть. Він прочитав телеграму. Потім прочитав удруге. Вона була від Елінор.

СЬОГОДНІ ВИЙШЛА ЗАМІЖ КРПК РОБОТУ ПОКИНУЛА КРПК МЕДОВИЙ МІСЯЦЬ ІЗ ДЖУЗЕППЕ КРПК НА СЬОМОМУ НЕБІ КРПК БУВАЙТЕ КРПК БЛАГОСЛОВІТЬ НАС ПО-ФРАНЦУЗЬКОМУ КРПК ВАШІ МІСТЕР МІСІС ДЖАНЕЛЛІ

Нічого не відчуваючи, Аллен машинально глянув на дату в телеграмі. Вона була надіслана з Лас-Вегаса й прийшла учора ввечері – мабуть, саме тоді, коли місіс Хейзен увійшла в Турі до ресторанної зали. «Шлюби кінчаються, крапка. Шлюби починаються, крапка».

– Що там? – спитала Леслі стурбовано.

Аллен подав їй телеграму. Літери на папері були надруковані блідо, і Леслі, щоб прочитати, довелося піднести телеграму до самих очей.

– О боже! – тихо мовила вона, сідаючи в одне з крісел у вестибюлі. – Лас-Вегас! Що вони собі надумали? На Елінор це зовсім не схоже. Дуже підозріло. І чого вони забралися в таку далеч? Думаєш, цей хлопець щось приховує?

– Навряд.

– Чому ж вони навіть не почекали, поки приїдемо ми? Святий боже, всього кілька днів!

– Може, вони хотіли влаштувати це без нас, – сказав Аллен, – щоб не бути під тиском і не зчиняти галасу. Тепер одружуються не так, як за наших часів.

Батьки Леслі наполягли, щоб молоді повінчалися в церкві, сіли за весільний стіл, і Аллен ще й досі пригадував той день, як страшний суд. Ще кілька днів після того його обличчя було мов дерев'яне від фальшивих усмішок до сотень людей, яких він сподівався більш ніколи не побачити. Одначе тепер Аллен був трохи розчарований своєю дочкою і бачив, що Леслі прикро вражена. Елінор – відверта й щира дівчина, а в цьому її вчинку було щось таємниче й підозріле. І він поділяв тривогу дружини з приводу цих скороспілих шлюбів у Лас-Вегасі.

– І ми навіть не знаємо, де вона, – озвалася Леслі, – щоб хоч подзвонити їм, привітати. І жодного слова про Керолайн та Джіммі! Так наче взагалі забула, що в неї є брат і сестра. – Очі її почервоніли від нежиті й налилися слізьми.

– Що ж, тепер нічого не вдієш, – зітхнув Аллен. – Та коли ми приїдемо додому, вони, звичайно, нам усе пояснять. Ходімо нагору. У тебе такий вигляд, ніби це не просто нежить. Я викличу лікаря.

– Ох, недобрий це знак! – Леслі підвелась, і вони рушили до ліфта. – Щоразу, як має статися лихо, я занедужую.

Коли вона заводила мову про всілякі передчуття, Аллен звичайно тільки всміхався. Але цього разу він не усміхнувся.

– Не слід було нам сюди їхати, – сказала Леслі. – Якби ми сиділи вдома, все було б інакше.

У номері Аллен допоміг їй роздягтися й закутатись у халат. Тремтячи всім тілом, Леслі лягла в ліжко.

Відразу після того, як пішов лікар, – він виявив у Леслі гострий бронхіт, прописав ліки й порадив кілька днів полежати, – подзвонила Лінда.

– Аллене, – сказала вона, – сьогодні я лечу до Мужена. Як гадаєте, ви і Леслі зможете полетіти разом зі мною? Сонце буде їй на користь.

– Шкода, – мовив Стренд, – але лікар прописав їй лежати.

– А-а, це погано.

Проте з її тону Аллен зрозумів, що Лінді відлягло від серця. Він почував себе так само. Здавалося, пережите залишило на кожному з них потворний рубець, що настирливо нагадуватиме їм про сцену, яку всі прагнули забути.

– Тоді я зостануся, – вказала Лінда. – Якщо ви вважаєте, що це допоможе.

Але з її голосу Стренд зрозумів, що вона хоче полетіти сама.

– Дякую, Ліндо. Немає потреби. Щасливої вам дороги!

– Я дзвонитиму, – сказала вона. – Якщо побачите Рассела до його відльоту в Саудівську Аравію, повідомте його, де я, і хай не хвилюється, я буду в Парижі коли слід, щоб разом з усіма повернутись до Штатів.

Поклавши трубку, Стренд раптом пошкодував, Що літаки винайдено взагалі. Він не здивується, коли на додачу до всього вони зазнають десь над океаном катастрофи. Це буде гідне завершення їхньої подорожі.

Ліки, що їх приписав лікар, здається, допомогли. Кашель у Леслі помалу стихав, за добу гарячка минула і температура впала до норми. Хейзен не подзвонив, щоб попрощатися перед відльотом. Стренд пробував зателефонувати до Джіммі в Нью-Йорк і до Керолайн на Лонг-Айленд, але ні там, ні там ніхто не відповідав, хоча він дзвонив Джіммі навіть о сьомій ранку за Нью-Йоркським часом. А в будинку на узбережжі до телефону підійшов містер Кетлі. Він повідомив, що Керолайн цілий день не було, вона сказала йому, ніби її запрошено на вечерю. Коли містер Кетлі і знав що-небудь про одруження Елінор то однаково про це не згадав.

Аллен майже весь час сидів у номері з Леслі залюбки читав і слухав музику по невеличкому транзисторному приймачу – його купив їм Хейзен в аеропорту Шеннон, коли вони там зупинялися. У програмі «France misique» щогодини передавали музику – Бетховена, Баха, Шуберта. Ці ліки з минулих епох скрашували тепер дні їм обом. Леслі запитала, чи не зв'язатися їм з мадам Аркур, та Аллен відповів, що треба дати їй час загоїти рани, так буде краще, і лише написав тій жінці коротенького листа. Він прагнув, щоб лист вийшов теплий і дружній, але боявся, що це йому не зовсім вдалося. Написати його було нелегко. Стренд чомусь почував себе винним через те, що опинився тоді за столом, коли місіс Хейзен напала на мадам Аркур. Він надіслав листа до паризької. контори Хейзена, хоч, може, мадам Аркур, уже звідти й звільнилася, і ноги її там більше не буде.

На третій День Леслі почувала себе вже досить непогано і змогла вийти. Вони вирішили дати собі волю і пообідати «В Максима», якраз за рогом готелю. Потім пішли до музею, де їм додали бадьорості сонячні барви імпресіоністів, Леслі сказала, що добре було б привезти молодятам із Франції подарунок. Вони зазирнули до кількох магазинів, але все, що траплялося їм на очі, було безбожно дороге, і обоє погодилися піти краще до Блумінгдейла, як тільки Повернуться в Нью-Йорк.

Коли вони прийшли до готелю, на них чекала звістка від Рассела Хейзена. Він дзвонив, залишив телефон контори й попросив, щоб вони подзвонили йому, коли повернуться.

Стренд зателефонував з номера. Хейзен говорив різко й поквапно. «Це його діловий гол ос», подумав Стренд.

Я повернувся трохи раніше, ніж сподівався, Аллене, – сказав Хейзен. – Не пізніше, ніж завтра опівдні, я хочу вилетіти до Нью-Йорка. Я сидітиму в конторі допізна, але якщо ви з Леслі й Лінда не про ти, я б хотів разом з усіма повечеряти в готелі.

Щодо нас, то ми залюбки, – відповів Стренд. – Але Лінда в Мужені.

От непосидюча Жінка! – роздратовано кинув Хейзен. – її ніщо не втримає на місці! Я зв'яжуся з нею по телефону й скажу, щоб припхалася сюди завтра до полудня, коли хоче дістатися додому безплатно. – «Лексикон у Хейзена змінився на гірше, – відзначив подумки Стренд. – Слід сподіватися, йе назавжди. Видно, під впливом своєї та дружининої лайки того вечора в Турі».Я подзвоню Конроєві, хай перекаже вашим дітям, коли ми прилітаємо, щоб вони вас зустріли.

Це дуже мило з вашого боку, – мовив Стренд. – Тільки скажіть Конроєві, щоб не завдавав собі клопоту, розшукуючи Елінор. Кілька днів тому вона вийшла в Лас-Вегасі заміж, і в неї медовий місяць. Вона не прислала нам своєї адреси.

– Лас-Вегас?! Боже праведний! – вигукнув Хейзен. – Від цих дітей тільки й жди, що вони задля розваги викинуть якого-небудь коника! Що ви про це думаєте?

Я ошелешений.

Хейзен засміявся.

– Вас можна зрозуміти! Сподіваюсь, вона щаслива.

– В телеграмі пише, що на сьомому небі. Поки що.

Хейзен знову засміявся.

– Гаразд у всякому разі перекажіть мої вітання матері молодої! Я спробую бути в готелі годині о дев'ятій. Вас влаштує?

– Гаразд, о дев'ятій, – погодився Стренд.

– Як він там? – спитала Леслі, коли Аллен поклав трубку.

– Капітан повернувся, – промовив Стренд. – Всіх на палубу!

Коли Хейзен, спізнившись усього на чверть години, увійшов до ресторану в готелі, він здавався геть виснаженим, очі в нього запали. Костюм був страшенно пом'ятий, ніби він прилетів у ньому із самої Малої Азії й не мав часу перевдягтися. Хейзен навіть не поголився, і на підборідді й щоках у нього стирчала сива щетина, яка надавала йому дивно занедбаного вигляду – щось подібне до фамільного портрета знаменитого предка, зіпсованого малими бешкетниками. «Цікаво все ж таки, – подумав Стренд, підводячись і тиснучи Хейзенові руку, – скільки років такого життя, як у нього, може витримати звичайна людина?» Але Хейзен приємно всміхався, зблискуючи своїми рівними здоровими зубами. Він міцно потис Стрендові руку, нахилився, щоб поцілувати Леслі в щоку, а вже тоді важко сів на стілець напроти них.

– Що мені зараз треба, то це випити.

– Ви зв'язалися з Ліндою?

– Вона приєднається до нас в аеропорту. Лінда розгублена, але завтра буде тут. Мартіні, будь ласка! – кинув він офіціантові,

– Як Саудівська Аравія? – спитав Стренд.

– Марно згаяний час, – спохмурнів Хейзен. – З ними ще важче мати справи, ніж із французами. Вони дивляться на годинник, але не можуть сказати, котра година! Якщо хочеш залагодити якусь справу, треба обійти десятки родичів усіляких пустельних принців, роздаючи гроші направо й наліво. З тим самим успіхом я міг би з'їздити на південь Франції з Ліндою. А як тут ви? Як сприйняли новину про Елінор?

– Ми приголомшені.

Хейзен засміявся.

– Він чудовий хлопець!

– Я теж так думала, – кинула Леслі. – До Лас-Вегаса.

– Те, як шлюб починається, не має значення, – повчально мовив Хейзен. – Головне, чим шлюб закінчується. – Він знову спохмурнів, ніби згадавши про те, чим закінчився шлюб у нього. Потім із приємністю відпив мартіні, що його поставив перед ним офіціант. – О, як же мені цього бракувало! В Саудівській Аравії вас можуть кинути в тюрму, або забити канчуками, або відтяти вам руку – зробити все, що їм на той час заманеться, – за один тільки коктейль. Спробуйте провадити бізнес із такими людьми! І всі з так званого «цивілізованого світу» – американці, англійці, французи, японці – із шкури пнуться, аби лиш урвати свій шмат. Коли там урешті станеться те, що має статися, то події з Ірані порівняно з цим здадуться нам усього-на-всього вуличною бійкою. Запам'ятайте мої слова! – Він знову похмуро відпив мартіні. – Я вже застеріг своїх клієнтів, що треба згортати роботу і вкладати гроші у справу надійнішу – як, скажімо, патент на вічний двигун, – він засміявся з власного жарту. – Та годі про мене! Ви що-небудь знаєте про молодят – де вони збираються працювати, де житимуть і таке інше?

– Все, що ми знаємо з телеграми, це те, що Елінор покинула роботу.

Хейзен стримано кивнув головою.

– Я допускав, що це може статися, коли посилав хлопця до Джорджії.

– До Джорджії? – перепитав Стренд. – До чого тут Джорджія?

– Ви ж знаєте, він весь час говорив, що хоче покинути батькове підприємство й випускати десь у невеликому містечку газету. І брати, щоб позбутися хлопця, обіцяли підтримати його грішми.

– Атож, я щось таке пригадую, – промовив Стренд.

– Ну так от, у Джорджії є містечко, яке називається Грехем. Колись воно було маленьке. Але туди перебралися з півночі велика електронна компанія та консервний завод, і містечко росте тепер і вгору, й ушир. А моя фірма представляла в одному судовому позові інтереси тамтешніх видавців невеличкої щоденної газети. Я поїхав туди і взявся вести справу сам, бо йшлося про свободу преси, – а це дуже важливо, – і ми виграли. Там я заприятелював з одним чоловіком. Він народився в Джорджії, вчився у коледжі в Афінах і таке інше. Але міцний горішок і мені сподобався. Отож той чолов'яга відчув, що вже обростає павутинням, щоденна м'ясорубка починає впливати йому на нерви, і він подзвонив мені за давньою звичкою і спитав, чи я часом не знаю якого-небудь завзятого хлопця з невеликою, зовсім невеликою сумою, що міг би взятися за справу й поділити прибутки. А сталося це якраз за кілька днів до того, як я випивав із Джанеллі та Елінор, і Джанеллі знову згадав про те, що хоче видавати в невеликому містечку газету. Правда, Елінор тоді заявила, що скоріше стане в Нью-Йорку пралею. Але кохання, як казали римляни, перемагає все, і, гадаю, саме тому вона й покинула свою роботу. Ваш зять, мабуть, справив приємне враження на мого грехемського приятеля.

– Джорджія?! – вигукнула Леслі таким самим голосом, як і «Лас-Вегас», коли читала телеграму.

– Це гарне, чепурне невелике містечко, – промовив Хейзен, – Воно б вам сподобалось. – Потім додав, усміхнувшись: – На тиждень.

– Я сумніваюся, чи Елінор витримає й стільки! – сказала Леслі. Її обличчя спохмурніло. – Я не уявляю її після Нью-Йорка в такій глушині.

– Нам, уродженцям північних штатів, треба звикати до того, що цивілізація не кінчається на паралелі міста Вашінгтона, округ Колумбія, – мовив Хейзен. – Вище голову, Леслі! Це ж не кінець світу. Якщо в них нічого не вийде, вони обоє молоді, здорові і спробують що-небудь інше. Принаймні потім не казатимуть – мовляв, ми мали шанс, але побоялися ризикнути. До речі, про шанси. Місяць чи десь так тому мадам Аркур запропонували одну роботу – викладати право в університеті Джорджа Вашінгтона, – і тепер вона вирішила погодитись. – Хейзен сказав це досить байдуже, ніби розповідав про якусь випадкову знайому.

– Я не маю сумніву, вона буде дуже популярна на урядових прийомах, – сказала Леслі.

Відчувши шпильку, Хейзен підозріливо зиркнув на Леслі. Та вона тільки мило всміхнулася.

Офіціант, що стояв біля столика, чекаючи перерви в розмові, подав кожному з них меню. Хейзен глянув у своє, потім відкинув його і підвівся.

– Даруйте мені, – сказав він, – але я надто стомлений і не хочу їсти. Бо якби я зараз поїв та ще й випив, то довелося б виносити мене звідси. Я йду спати. Довгий був день. Гадаю, завтра вам слід бути готовими десь на десяту тридцять ранку. Надходить погодний фронт, сказали мені, і пополудні злітну смугу можуть закрити. Радий вас бачити такою чарівною, Леслі! Позавчора ви трохи спали з лиця. На добраніч! Приємних снів! – До дверей він ішов згорблений, постарілий на виду

Вони замовили вечерю і мовчки поїли.

З Ліндою вони зустрілися в аеропорту. Вигляд вона мала чудовий, з новою засмагою, одначе була дуже збуджена.

– Я просто не вмію так швидко міняти свій розклад, – поскаржилась вона, – і спакувала, звичайно, не те, що треба! На Рассела це зовсім не схоже. Він завжди був надійний, як швейцарські залізниці.

Хейзен весело поцілував її.

– Радий, що ти встигла! – І пішов востаннє подзвонити в свою контору.

День був вологий, сіявся дрібний дощ, на злітному полі бурхав вітер. Простуючи до літака, Стренд тривожно поглядав на захмарене небо. Погода відповідала його настрою. Надходить атмосферний фронт, попереджав Хейзен. Від перельоту не доводилося чекати нічого приємного. Сонячна погода аж ніяк не пасувала б на завершення їхньої невдалої подорожі. Коли вони ввійшли до невеликого, тьмяно освітленого літака, Стренд злякався, що Леслі вхопиться за погоду як за погану прикмету. Але дружина весело торохтіла з Ліндою – здавалося, тисячі миль пустельного неба попереду анітрохи не лякали її.

Політ був труський, та тільки й того. Леслі з Ліндою дрімали, Аллен читав, а Хейзен пив. Коли вони сіли в Шеннонї на дозаправку, Хейзен уже не зголосився купити їм що-небудь у подарунок; зате Леслі придбала рожеву вовняну шаль для Керолайн. Аллен подумав, що Керолайн не часто матиме нагоду носити її в жаркому кліматі Арізони.

Вони прилетіли до Нью-Йорка вчасно, і Хейзен швидко провів усіх через митницю. Інспектор шанобливо їх пропустив і навіть не попросив нікого відкрити валізи. Їх зустрічали Конрой, Джіммі та Керолайн. Леслі, побачивши дочку, ойкнула. На носі Керолайн мала пов'язку, обличчя було розпухле, а одне око – чорно-синє й не розплющувалось.

– Боже мій, Керолайн! – вигукнула. Леслі, коли вони обнялися. – Що з тобою?

– Пусте, мамо, – кинула Керолайн. – Дивитися страшно, а насправді всього кілька подряпин. Позавчора ввечері Джордж відвозив мене додому, і якийсь ідіот увігнався в нас іззаду, коли ми спинилися перед світлофором. А я вдарилась головою в передню панель.

– Я знала, що нам не треба було пускати тебе з тим хлопцем, – сказала Леслі. – Він ганяє, як божевільний.

– Він не винен, мамусю, – заперечила Керолайн. – Ми ж бо стояли.

– Все одно, – кинула Леслі.

– Не роби з цього історії, мам, – втрутився Джіммі. – Що таке одне підбите око для друзів?

– Не будь таким легковажним, юначе! – кинула Леслі. – Вона могла б покалічитися на все життя.

– Але ж цього не сталося, – мовив Джіммі. – Як ваша подорож?

– Чудово, – поквапно сказав Аллен, бажаючи уникнути сімейної пересварки на людях.

– Ви були в лікаря? – спитав Хейзен у Керолайн.

– Навіщо він мені? – роздратовано буркнула Керолайн, так ніби її несправедливо вилаяли.

– Конрой, до Айленда ми не поїдемо, – сказав Хейзен. – Ми поїдемо до Нью-Йорка й заберемо з собою цю юну даму, щоб показати її лікареві. Його прізвище Лейярд, і він світило в цій галузі.

– А чому б нам не викликати машину швидкої допомоги, обладнану сиреною і приладами для підтримання життя?! – глузливо сказала Керолайн. – І відвезти жахливо скалічену молоду жертву до лікарні, де ціла команда фахівців – костоправів, хірургів у галузі відкритого серця – стоять напоготові, щоб вирвати її з лабет смерті!

– Не будь така розумна, Керолайн! – сказала Леслі. – Містер Хейзен має рацію.

– Такий гвалт зчинили! – поскаржилася Керолайн голосом малої дівчинки. – І з нічого. Це ж сталося майже двадцять чотири години тому, а я досі жива.

– Все, годі! – урвала її Леслі. – Негайно замовкни й роби що тобі кажуть!

– Ненавиджу лікарів! – пробурчала Керолайн.

Та Леслі вже міцно взяла її за руку й повела до виходу. Хейзен ішов поруч із Керолайн. За ним рушили Аллен, Джіммі та Лінда.

– Що ти про все це знаєш? – спитав Аллен у Джіммі.

– Нічого. Я вперше довідався про це чверть години тому, коли побачив її. Я приїхав з Нью-Йорка, а Конрой привіз Керолайн з Айленда. Мам даремно зробила з мухи слона. А Хейзен просто хоче показати, яка він велика цяця, і, як завжди, всім порядкує.

– Добре, хоч вона не повибивала собі зубів! – сказала Лінда. – І за це треба дякувати. У неї такі гарненькі зубки!

– Я попрошу Конроя висадити мене біля контори, – мовив Джіммі. – Я сказав, що вийду години на дві.

– Тобі не здається, що в такий скрутний для сестри час тобі слід би побути з нею?

– Ой, тат! – нетерпляче кинув Джіммі. – Через якийсь синець під оком?!

– Як твої справи в конторі? – Аллен не хотів сваритися з сином і вирішив перевести розмову на інше. Відколи Джіммі сповнилося дванадцять, Аллен ніколи не брав гору в суперечках із ним.

– Поки що намацую свою дорогу, – відказав Джіммі. – Спитай у Соломона. Він знає краще, ніж я. А втім, хоч би що він там думав, а робота мені до душі.

Аллен саме хотів був зауважити, що йому не до вподоби, коли Джіммі, називаючи прізвища Соломона та Хейзена, пропускає «містер», але раптом згадав про телеграму від Елінор, Розхвилювавшись через Керолайн, він зовсім про це забув.

– Ти бачив Елінор? – спитав він.

– Ні, – відповів Джіммі. – На тому тижні ми розмовляли по телефону.

– І що вона сказала?

– Нічого особливого, – недбало кинув Джіммі. – Як завжди. Що в мене такий голос, наче я не виспався. По-моєму, часом їй здається, що вона мені мати, а не сестра.

– Вона нічого не казала про те, що збирається заміж?

– Чого це вона про таке казатиме? – Джіммі неабияк здивувався.

– А того, що чотири дні тому вона вийшла заміж! У Лас-Вегасі.

Джіммі остовпів.

– Та ти що?! Видно, упилася! З якого б ще дива вона це втнула?

– Про таке в телеграмах не пишуть, – відповів Аллен. – Ох і сімейка ж!

– Це ти правильно сказав! – Джіммі вражено замотав головою.

Вони знову рушили до машини, де Конрой складав у багажник їхні

речі.

– А де вони тепер? Я їй подзвоню і скажу: «Твій любий братик бажає тобі довгого й щасливого подружнього життя!»

– Не подзвониш. Елінор не повідомила нас, де вона.

Джіммі знову замотав головою.

– Ох, і хитрюща ця Елінор! Страшенно хитрюща! – Він поклав батькові на плече руку. – А я, тат, за неї не хвилювався б. З нею буде все гаразд. Він чудовий хлопець, той Джузеппе. Вони, мабуть, знають, що роблять. А ти гойдатимеш на колінах цілий табунець ангельських бамбіні!

– Атож, усе життя про це мріяв, – похмуро кинув Аллен, сідаючи у великий «мерседес», де вже сиділи решта.

Обличчя в Керолайн застигло в якомусь упертому, затятому виразі. Опухла, з перев'язаним носом і потемнілим, заплющеним оком вона мала якийсь гротесковий вигляд.

– Люба моя дівчинко!.. – ніжно промовив до неї Аллен.

– Ой, дай мені спокій! – буркнула Керолайн і відсунулась.

Це був невеселий гурт людей, що їхав у великому автомобілі до міста.

«Мерседес» проминув міст до Манхеттена, і тут Стрендові спало на думку, що від того вечора, коли поріг їхньої квартири переступив Хейзен – побитий, закривавлений, ледве тримаючись на ногах, – йому, Алленові, довелося мати справу з медициною більше, ніж будь-коли в своєму житті.

Розділ третій

«Ну звісно, – міркував Стренд, слухаючи лікаря, який говорив з недбалою впевненістю «світила» в своїй галузі, – звісно, все значно, гірше, ніж виглядає». Для них настали такі часи – усе насправді було значно гірше, ніж виглядало.

– Дуже побита кістка і блокована ліва перегородка, – сказав лікар Алленові й Леслі, запросивши їх до вишуканого кабінету на Парк-авеню, після того як подивився рентгенівські знімки й закінчив оглядати Керолайн. Дівчину він залишив з асистентом в іншій кімнаті, де той брав на аналіз кров і накладав нову пов'язку. – Боюся, доведеться зробити операцію, – провадив лікар. Проте ніякої тривоги в його погляді не було. («Ці лікарі, – промайнуло в Стренда, – уміють висловлюватись аж надто закручено».) – Доведеться кілька днів почекати, поки зійде припухлість. Я замовлю операційну. В тому разі, якщо ви погодитесь.

– Звичайно, – сказала Леслі.

Аллен кивнув головою.

– Їй доведеться перебути тут тільки одну ніч, – промовив лікар. – Хвилюватися справді нема чого, місіс Стренд.

– Містер Хейзен запевняє, що вона в цілком надійних руках, – сказала Леслі.

– О, добра душа Рассел! – усміхнувся доктор Лейярд, почувши про цей вотум довіри. – А поки що я раджу вам покласти дівчину в ліжко, і хай спокійно полежить. Геройство їй тільки зашкодить. Ви залишитесь у Нью-Йорку чи поїдете до Рассел а на дачу?

– Ми будемо у Нью-Йорку, – швидко відповіла Леслі.

– Гаразд. Чим менше вона рухатиметься, тим краще. – Він підвівся, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. «Світило» не мало часу на пусті балачки. – Я подзвоню вам, коли про все домовлюся в Ленноксхілзькій лікарні, – це якраз за рогом, на Сімдесят сьомій вулиці, – і скажу, коли привезти дівчину сюди. – Він провів їх до приймальні, де сиділи Лінда з Хейзеном. Лінда нервово гортала якийсь журнал, а Хейзен із застиглим виразом обличчя дивився у вікно.

– Расселе, я хотів би з тобою поговорити. Зайди, будь ласка, до кабінету, – сказав Лейярд.

Хейзен підвівся й пішов за лікарем. Лінда відклала журнал і запитливо подивилася на Стренда.

– Деякі ускладнення, – мовив той. – Він хоче оперувати.

– О господи! – вигукнула Лінда. – Бідолашна дівчинка!

– Лікар сказав, що хвилюватись нема чого, – мовила Леслі. – Я певна, він знає своє діло.

– Він сказав про це й Керолайн?

– Ще ні.

– Сподіваюся, вона буде не дуже засмучена.

– Коли дівчинка довідається, що без операції ке обійтися, то, гадаю, поведеться розумно, – спокійно відповіла Леслі.

Вони ще ждали Керолайн, коли вийшов Хейзен. З його вигляду важко було вгадати, про що з ним розмовляв лікар.

– Доктор Лейярд сказав вам що-небудь, чого не розповів нам? – спитав Стренд.

– Нічого особливого, – відповів Хейзен. – У нього немає часу казати неправду. Ні. Він додав тільки ось що: коли операція неминуча, а дівчина молода, то є нагода, якщо захоче пацієнт, зробити невелике косметичне втручання. Це йому не важко.

– Про що він? – підозріливо запитав Стренд.

– «Зробити ніс естетичнішим і приємнішим для ока» – так висловився лікар. Він робить багато пластичних операцій, і, судячи з того, що я чув, його клієнти задоволені.

– Чого ж він не сказав про це нам? – спитав Стренд.

– За його словами, іноді батьки сердяться, діставши таку пропозицію. Почувають себе ображеними. Він вирішив, що краще нехай ви розсердитесь на мене, а не на нього.

Аллен глянув на Леслі. Леслі на Лінду. Та рішуче кивнула головою.

– Звісно, вам треба спершу дізнатися, що думає про це Керолайн, – мовив Хейзен.

– Я знаю, що думає Керолайн, – сказала Леслі. – Вона буде в захваті.

– Звідки ти знаєш? – вражено запитав Стренд.

– Ми розмовляли з нею ще задовго до нашої поїздки у Францію, – зухвало відповіла Леслі. – Тоді, коли про це згадала Елінор.

– Чому ж ти не сказала ні слова мені? – допитувався Аллен.

– Чекала слушної хвилини, – відповіла Леслі.

– І ти вважаєш, що оце якраз слушна хвилина? – Аллен намагався не підвищувати голосу.

– Подарована самим провидінням! – спокійно відказала Леслі. –

Може, ми повинні навіть дякувати тому хлопцеві, Джорджеві, за те, як він їздить.

– А я вважаю, що все це дурниці! – не зовсім упевнено відказав Стренд.

– Аллене, прошу тебе, забудь про свої середньовічні погляди! – промовила Леслі.

– Одне мені ясно, – сказав він, хоча й розумів, що зазнав поразки. – Я повинен побалакати з нашою юною дамою сам.

– Ох, Аллене, – роздратовано зітхнула Леслі, – не роби з цього драми. Таких операцій – мільйон на рік.

– Але не в моїй сім'ї! – І Стренд обернувся до дверей кабінету, звідки щойно вийшла Керолайн з асистентом, який опікував її. Ніс і підбите око в неї були майстерно перев'язані наново.

– Як ти себе почуваєш, доню? – запитав Стренд.

– Пускаюся духу! – відповіла Керолайн.

– Не будь така розумна! Ми забираємо тебе додому. Ходімо.

Аллен відчинив двері. Керолайн, узявши матір за руку, а з ними й

Лінда, вийшли. Хейзен трохи затримався, наче роздумуючи, що робити.

– Ви йдете? – спитав його Стренд.

– Так-так, звісно! – Вигляд у Хейзена був стурбований.

– Лікар сказав вам ще щось? – Аллен мав таке відчуття, ніби ного оточують змовники.

– Ні, нічого, – відказав Хейзен. – Розповім іншим разом.

«Ох і день! Ох і клятущий день! – думав Стренд, ідучи з Хейзеном до машини. – У світі мільйони людей умирають голодною смертю і вбивають одне одного, а ми морочимо собі голову тим, чи має бути в дівчини ніс на чверть дюйма коротший!»

Кілька наступних днів у квартирі стояв гармидер. Леслі відразу почала спаковуватися для переїзду до Данберрі, і кімнати були заставлені коробками та кошиками зі стружковою прокладкою – щоб не пошкодити картини й посуд. Між Леслі та Керолайн – дівчина заявила, що не вийде з дому, поки на обличчі в неї буде пов'язка, – точилися нескінченні суперечки про те, що з собою треба брати, а що викинути. Вони прожили в квартирі двадцять п'ять років, і Аллен був приголомшений тим, скільки мотлоху зібралося в них за цей час. Він хотів був допомогти збиратися, проте Леслі прогнала його – вона не хотіла, щоб чоловік перевтомлювався, та й він однаково не зміг би нічого знайти в тому шарварку. В Нью-Йорку стояла страшна спека. Елінор не давала про себе знати, а сподіватися допомоги від Джіммі було марно. З'являвся він вряди-годи, ненадовго й відразу ж сідав до телефону. Часто Джіммі й зовсім не ночував удома, а тільки прибігав уранці, щоб поголитися й перевдягтись на роботу. Аллена дратували ці, як він їх називав, «паскудні звички хлопця», але, пам'ятаючи про лікареву пораду не хвилюватися, він нічого синові не казав. Аллен блукав Нью-Йоркськими вулицями, читав за столиками кафе газети й пив багато кави, почуваючи себе самотнім, розгубленим, непотрібним. Він зателефонував до кабінету доктора Лейярда, щоб довідатися, скільки коштуватиме операція Керолайн. Але з лікарем поговорити не пощастило, трубку взяла секретарка й розмовляла так, ніби її саму щойно відірвали від операції. Вона відповіла, що про гонорар лікареві вже подбали. Тоді Стренд подзвонив у контору Хейзенові з метою заявити протест, але там сказали, що містера Хейзена в місті немає і зв'язатися з ним не можна.

Рятуючись від вуличної спеки в прохолодній темряві кінотеатрів, він переглянув самотою безліч фільмів, але жоден йому не сподобався. Зате прогулянки Нью-Йорком у серпні не минули для Стренда марно: тепер він тільки радів на думку, що скоро вибереться з цього міста. «Якби я був років на двадцять молодший, – сказав собі Аллен, – то вийшов би на околицю, сів у першу-ліпшу машину, яка б мене взяла, і поїхав би світ за очі!»

Якось пополудні Аллен опинився на вулиці, де жила Юдіт Кінлін. Він уже ввійшов до під'їзду й мало не натис кнопку дзвінка її квартири. Кілька з тих фільмів, що їх він подивився, були неабиякі збудливі, і до загального почуття неприкаяності в Аллена додалися й еротичні думки. Та, вже піднісши до кнопки руку, він раптом відсахнувся. Перед очима постав заголовок у газеті: «Шкільного вчителя знайдено мертвим у ліжку коханки!» Ні, не для того він прожив життя, щоб так його закінчити! Рука впала, і Аллен пішов до парку, сів на лаву й задивився на голубів, яким, здавалося, було байдужісінько до спеки.

За день до операції Керолайн Джіммі виїхав із дому. Він залишив свою нову адресу: «Східна П'ятдесят третя вулиця, Ленгмен. Для Стренда». Це дуже зручно, пояснив Джіммі, якраз біля Соломонової контори. Хлопець не згадав, що то за Ленгмен – дівчина, жінка чи чоловік, а Алленові й Леслі було ніяково про це запитати. Джіммі заявив, що їм давно пора здихатися своєї старої квартири. Жити там, мовляв, однаково, що вгрузнути ногами в 1890 році. Аллен пригадав усі радощі й прикрощі, яких він зазнав у просторих, недоладно розкиданих кімнатах, – плач дітей, музику піаніно, тихі післяобідні години над книжками, запахи страв, – і сказав Джіммі, щоб той замовк.

Одного дощового надвечір'я Аллен з Леслі на таксі відвезли Керолайн до лікарні. Дівчина була така весела, ніби їхала на танці. «Цікаво, – подумав Аллен, – чи я впізнаю її після операції?» Він не розмовляв із «світилом» про те, який ніс вийде врешті в дочки. Римський, кирпатий чи з западинкою? Як у Грети Гарбо, Елізабет Тейлор, герцогині Альба чи мадам Аркур?

На кого вона стане схожа? Хай там що кажуть, а обличчя людини визначає її вдачу. Він любив дочку такою, якою вона була, вірив, що вона вродлива, і знав, що вона любить його. Хіба ж Керолайн не кинула на якийсь містичний вівтар свою пристрасть до тенісу як дитячу жертву в обмін на його життя? А в своєму новому образі – чи пожертвує вона коли чим-небудь заради нього?

Леслі спокійно сиділа в задушливому таксі по другий бік від дочки, раз у раз підбадьорливо поплескуючи її по руці. Невже він прожив двадцять п'ять років із жінкою, позбавленою будь-якої уяви?! Йому хотілося, щоб поруч була Елінор. Вона б знайшла що сказати по суті – і гостре, і приємне для його душі. В її відсутності Аллен убачив зраду. Любов затьмарила для неї всі обов'язки. Коли Елінор нарешті з'явиться, він дещо їй скаже. Аллен проклинав той день, коли поліз в океан. «І ось тепер я опинився на узбіччі життя…» – думав він, нарікаючи на свою долю.

Вони залишили Керолайн у лікарняному ліжку, де вона мала перебути ніч, перш ніж уранці її повезуть до операційної. Керолайн не приховувала свого бажання, щоб Аллен вийшов з палати.

– В тебе якесь витягнуте обличчя, тату, – сказала вона. – Чом би вам з мамусею не повечеряти в ресторані й не піти на концерт? Я мимоволі почуваю себе винною, коли ви стоїте тут із таким виглядом, ніби виють сирени і ви кидаєте мене саму під бомбами!

Квартира, з розкиданими по підлозі книжками, згорнутими килимами, світлими плямами на стінах, де багато років висіли картини, більш не нагадувала житло. Коли Аллен і Леслі радилися, де вечеряти – вдома чи в ресторані, – голоси їхні дивно відлунювали в порожніх, обдертих кімнатах. Вперше Аллен засумував за гітарою Джіммі. Важко було пробачити синові безтурботне й черстве прощання. «Молодий іще… – гірко думав Аллен. – Усе йому не так, не розуміє, скільки любові може увібрати в себе старе піаніно, дешева ваза, подряпаний письмовий стіл, лампа, яка прослужила тобі чверть сторіччя..»

Родина розпалася. Тепер будуть телефонні дзвінки, коротенькі, похапцем написані листи з Арізони, Джорджії, Східної П'ятдесят третьої… Діти виросли й розлетілися. Це закон життя, чи принаймні часу. Та, як і все інше в цю неспокійну добу, останні події відбулися карколомно швидко. Все сталося просто блискавично. За кілька тижнів. Одного вечора до них у дім удерся чоловік із закривавленою головою, й усі орбіти відразу змістилися. Аллен відчував, що звинувачувати Хейзена несправедливо, але й залишатися неупередженим було важко.

Роздратований, Стренд увімкнув радіо. Передавали вечірні новини. Новини були погані – суцільний безлад. Він пригадав рядок із п'єси Сарояна: «Немає твердої опори. Все йде шкереберть». Аллен вимкнув радіо й увімкнув телевізор. Почувся роблений сміх, і він вимкнув телевізор ще до того, як з'явилося зображення.

Він тинявся по квартирі, мов привид. Хотів подивитися сімейний альбом з фотографіями: він і Леслі в день весілля, Керолайн у дитячій колясочці, Елінор у береті й фартусі із щойно одержаним атестатом у руці, Джіммі на велосипеді… Та альбом був уже запакований.

Несподівано квартира стала йому ненависна. Аллен поспішив на кухню, де Леслі відкривала консерви.

– Ходімо десь повечеряємо, – сказав він. – Сьогодні мені хочеться бути серед людей.

На мить Леслі спинила на ньому здивований погляд, тоді поклала консервного ключа.

– Ходімо, – мовила вона лагідно. – Зачекаєш, поки я помию голову?

– Я не голодний, – відповів Аллен. – Почекаю.

Коли на душі в Леслі було тривожно, вона мила голову. Він розумів, що її зовнішній спокій – це маска, яку дружина надівала задля нього. Але він ненавидів шум її фена. Він нагадував шарудіння страшних машин, що переслідували його у снах.

– Я чекатиму тебе в «О'Коннорі». – То був бар на розі їхньої вулиці. Аллен заходив туди всього двічі або тричі на рік, коли мав розповісти вдома якісь неприємні новини і зволікав час.

Леслі підійшла й поцілувала його в щоку.

– Не впадай у меланхолію, любий, прошу тебе! – сказала вона.

– Я б випив, – мовив Аллен замість відповіді. – Але вдома нічого немає. Джіммі, видно, влаштовував бучні вечірки, поки нас не було.

– Не такі вже й бучні, – відповіла Леслі. – Коли ми їхали в Європу, залишалося не більш як півпляшки віскі.

– Все одно, – сказав Аллен, хоч і знав, що не має рації.

Виходячи з квартири, він почув, як у ванній потекла вода. Коли через годину Леслі підійшла до нього в «О'Коннорі», він сидів сам у порожньому барі перед своїм першим, майже не надпитим віскі.

Вечеряли вони в сусідньому ресторані, до якого любили заходити. Крім них, там сиділи ще дві пари. Власник ресторану, що знав Аллена й Леслі, сказав:

– На той рік у серпні закриватиму. Серпень у Нью-Йорку мертвий місяць.

Після того, що вони їли у Франції, тут їм нічого не смакувало, та ще й Леслі знайшла в салаті довгу волосину.

– Я їм у цьому ресторані востаннє! – заявила вона.

«Востаннє, – промайнуло в Аллена, – стає найуживанішим словом у наших розмовах».

Коли вони, повернувшись, відчинили двері квартири, саме дзвонив телефон. «Про початок нової війни, – подумав Стренд, поспішаючи взяти трубку, – мені повідомлять теж отаким несамовитим дзеленчанням! Справжнє лихо, подароване нам компанією «Амерікен телефон енд телеграф».

Але то була Елінор.

– Я вже мало не збожеволіла! – вигукнула вона. – Цілий вечір сиджу на телефоні. Подзвонила Расселові в Айленд – думала, ви там, а він розповів мені про Керолайн. Де ви були? З нею все гаразд?

– Гаразд, гаразд, – відповів Аллен, намагаючись стримати в голосі обурення. – А де ти?

– У своїй квартирі. Приїхала сьогодні ввечері. Хочу прийти до вас.

– Навіщо? – сердито запитав Аллен.

– Не гнівайся, тату, прошу тебе! Я ж нічого такого не зробила, тільки одружилася. То можна прийти?

– Я запитаю в матері. – Він обернувся до Леслі. – Це Елінор. Ти хочеш її бачити сьогодні?

– Звичайно. Спитай, чи вона вечеряла. Я їй що-небудь приготую.

– Ми на тебе чекаємо, – сказав Аллен Елінор. – Мати питає, чи ти вечеряла. Якщо ні, вона тут що-небудь тобі знайде,

Елінор засміялася.

– Наша добра мамуся! Спершу нагодувати свій виводок, а вже потім розпитувати. Скажи, нехай не турбується. Я поправилася на три фунти, відколи вийшла заміж.

Стренд поклав трубку й мовив до Леслі:

– Вона не голодна.

– Пообіцяй, що не гриматимеш на неї, – сказала Леслі.

– Хай на неї гримає її чоловік, – відповів Аллен. – Я не маю сили. – Він узяв журнал і пішов на кухню, де залишилось останнє світло в квартирі, при якому можна було читати. Там він сів за стіл і в різкому світлі неонової лампи – Леслі поставила її, коли відчула, що шити й читати їй треба уже в окулярах, – почав переглядати комікси, нудні, зовсім не смішні.

– А тепер, – сказала Леслі, – з самого початку,

Вони сиділи у вітальні, майже зовсім темній, бо всі лампи, крім однієї, спакували. Елінор запитала, який у сестри настрій,

– Аж надто піднесений, – похмуро відповів Аллен, проте Леслі заспокоїла старшу дочку.

Елінор сиділа скраю на стільці й здавалася тепер зовсім іншою – молодшою і, на думку Аллена, гарнішою, ніж будь-коли. Вона трималася невимушено й зовсім не шкодувала про те, що зробила,

– Почалося все, – сказала Елінор, – не цього літа, а ще минулого, коли я накинула на нього оком у чиємусь домі в Бріджхемптоні і тоді ж таки сказала собі, що це той чоловік, яким я повинна заволодіти.

Леслі ніяково подивилася на Аллена. Він знав: його обличчя виражає все, що він думає про дочку, яка розповідає такими словами, – байдуже, одружена вона чи ні.

– Через тиждень він запропонував мені вийти за нього заміж, – провадила Елінор з ледь відчутними переможними нотками в голосі. – Проте відразу мене попередив, що рано чи пізно з Нью-Йорка виїде, видаватиме десь у невеликому містечку, – може, навіть за тисячі миль звідси, – газету і що він не вірить, ніби шлюб можна зберегти, коли чоловік житиме в одному місті, а дружина – в іншому. Тоді я сказала: «Дякую, приятелю, але – ні». І ми… ну… ми просто зустрічалися. Він познайомив мене зі своєю родиною, і більшість тих Людей справила на мене найкраще враження, тільки його мати впала у розпач, як побачила мене. Вона народилася в Італії, католичка, – зрештою, як і всі вони, – й ходить до меси щонеділі, на кожне свято і взагалі коли тільки трапиться нагода. Може, та жінка ще заплющувала очі на те, що її любий синочок потай десь проведе вихідний із спокусницею-протестанткою, але на саму думку про одруження вона бухнула б навколішки зі свічкою в руці перед найближчою статуєю діви Марії. Уявляєте собі? І це в наш час!

«Так, – думав Аллен, – я собі уявляю! У наш час за віру в того чи того бога уже пролито річки крові… І кров дітей іще не народжених проливатиметься за те саме. Щодо цього побожна мати Джузеппе Джанеллі сучасніша, ніж моя дочка».

– Джузеппе сказав мені, що стара це переживе, – розповідала Елінор далі. – Я могла з нею не бачитись, мене все влаштовувало, і ми весело проводили собі час, поки… – Вона затнулась, і голос її став сумний. – Поки він не поїхав до Джорджії і там йому сказали, що він може негайно переїздити й братися до газети. Джузеппе подзвонив мені з Джорджії. Рассел вам про це вже, мабуть, розповідав…

– Розповідав, – буркнув Аллен.

– Він сказав, що став до роботи, – мовила Елінор уже серйозно, – і якщо я, мовляв, хочу коли-небудь побачити його ще, то повинна негайно з ним одружитися. – Вона зітхнула. – Була сьома вечора, коли він дзвонив мені із Джорджії. Я відповіла, що повинна подумати. Він дав мені термін до ранку. Не брехатиму, ніби тієї ночі я добре спала. Мамусю…

– Елінор заплакала. – Я не можу без нього жити! Що ти зробила б, якби тато поставив тобі таку умову і ти знала, що він не жартує?

Леслі подалася вперед і поклала свою руку на Алленову.

– Я зробила б точнісінько так, як ти, люба, – сказала вона,

– І вчинила б страшенну дурницю! – кинув Аллен.

– Ні, не вчинила б, – ніжно відповіла Леслі.

– А вранці я подзвонила Джузеппе й сказала «так», – ледь чутно прошепотіла Елінор.

– А Лас-Вегас? – сердито запитав Аллен. – Нащо такий поспіх?

– А чого б ти хотів? – Елінор устала й заходила по кімнаті. – Бучного весілля зі священиком та родичами, які співають «O sole mio», а його матінка метає очима найчорніші італійські прокляття на всю нашу сім'ю? Коли вже хочеш знати правду, то ні я, ні Джузеппе не хотіли зволікати жодного дня, щоб не змінити свого рішення. Зрештою, яка різниця? Принаймні в Лас-Вегасі шлюб оформили за хвилину, і було дуже весело. Джузеппе виграв у казино тисячу двісті доларів. Вони пішли на обручку й готель. Мамусю, татуню, прошу вас, не гнівайтесь на мене! Я щаслива і сподіваюся бути щасливою. Невже вам було б краще, якби я лишилася в Нью-Йорку, тинялася по барах для одинаків і моє прізвище стояло на дверях під табличкою помічника заступника виконуючого обов'язки начальника одного з кільканадцяти відділів сто якоїсь там за розміром американської компанії по виробництву комп'ютерів?!

– Не мели дурниць! – рішуче промовила Леслі. Вона встала, обняла Елінор і поцілувала її в чоло. – Коли ти щаслива, щасливі й ми.

Елінор глянула через материне плече на Аллена.

– Тебе це теж стосується, татуню?

– Думаю, що так, – стомлено сказав Аллен. – То де ж тепер твій чоловік?

– У Грехемі, в Джорджії, – відповіла Елінор. – У тому давньому найменшому містечку Сонячного пояса Сполучених Штатів, яке найшвидше розвивається. Клуб ділових людей, засідання щовівторка,

Аллен не міг зрозуміти, сміється вона чи плаче.

– А сюди він не приїде зовсім?

– Тільки під покровом ночі. Він чоловік відважний, але не настільки, щоб у найближчий рік-два з'явитися на очі своїй матусі. То ти даєш мені своє благословення? – Елінор відступила від матері й визивно стала перед ним.

– Я не папа римський – благословеннями не відаю. – Аллен підвівся і обняв дочку. – Але я поцілую тебе.

Елінор зраділо обхопила його руками.

– А тобі ке здається, що тепер ти повинен піднести за молодят тост?

– У домі нічого немає, – сердито буркнув Аллен. – Джіммі все повипивав.

Елінор засміялася, а Леслі кинула:

– Ой, Аллене!

– А тепер, – сказала Елінор, зручно всівшись, – година ще не пізня, тож розповідайте про свою поїздку!

– Все було чудово, – промовив Аллен, – але, я певен, дві жінки мають багато про що побалакати. Сьогодні в мене був нелегкий день, і я йду спати.

Коли другого дня вранці Аллен з Леслі приїхали до лікарні, Елінор, Джіммі та Лінда Робертс уже сиділи в кімнаті для відвідувачів. На Джіммі були сині джинси й чорний светр із високим коміром. На шиї, поверх светра, висів на ланцюжку золотий кулон з візерунком. «Його робочий одяг», – подумав Аллен. Але цього разу Джіммі був сумний. Елінор сказала, що Керолайн щойно повезли до операційної. Вона була вже під наркозом і все ж таки сонно махнула рукою, коли її провозили повз них. Аллен намагався не думати про те, що відбувається тепер нагорі. Лікарняний запах був йому знайомий і заспокоював. Він крізь нього пройшов і з нього вибрався. В лікарні Аллен майже весь час спав, але снів своїх не пригадував, знав тільки, що вони були не погані. Він сподівався, що і його дочка уві сні виграватиме забіги, одержуватиме призи, танцюватиме в обіймах вродливого хлопця…

Леслі принесла з собою плетіння, і серед тиші чути було, як брязкають її дротики. Аллен знав, що вона плете йому светра. Востаннє, як він пам'ятав, вона брала в руки дротики, коли сиділа біля нього в реанімаційній палаті. «Леслі народжена плести тільки в лікарні», – подумав Аллен. Отож светр, сподівався він, не буде готовий і до його дев'яносторіччя.

Вперше Леслі потрапила до лікарні, коли народжувала Елінор. Тоді він почав читати якийсь детектив Реймонда Чандлера. Детективів Аллен не любив, але книжка лежала в коридорі на столі, і він її підібрав. Леслі розродилася швидко, і Аллен устиг прочитати всього кілька сторінок, коли прийшов лікар і сказав, що в нього дочка. Згодом Аллен забув, про що йшлося на тих кількох сторінках, які він прочитав, і, коли Леслі повезли до лікарні із Джіммі, через забобон узяв з собою ту саму книжку. Знову почав її спочатку і знову прочитав лише кілька сторінок. Аллен тримав книжку в надійному місці, щоб бути готовим до нових пологів, і прихопив її з собою, коли мала з'явитися на світ Керолайн, Але тепер, у гармидері готувань до переїзду, він не міг пригадати, де книжка, і поклав собі неодмінно знайти її до того, як Елінор народжуватиме свою першу дитину. Може, тоді він кінець кінцем дізнається, хто там кого вбив.

Хейзен прийшов, коли вони просиділи вже з годину. Він був засмаглий, здоровий на вигляд. «По ньому не скажеш, що зібрався до лікарні, – промайнуло в Аллена. – Але що то за пов'язка в нього на правій руці?» Це він прищипнув у машині дверцятами пальця, пояснив Хейзен. Напередодні він розмовляв з доктором Лейярдом, і той сказав, що операція триватиме не більш як півтори години й хвилюватися нема чого. А, через день Керолайн можна буде забрати додому.

Леслі плела все швидше, і брязкання почало дратувати Аллена. Він підвівся, вийшов у коридор і почав ходити туди-сюди, намагаючись не зазирати до відчинених палат, де під крапельницями лежали хворі. Сміх няньок у кінці коридору Аллен сприйняв як образу.

Хейзен теж вийшов з кімнати відвідувачів і мовчки рушив за ним. Згодом він кахикнув, щоб привернути увагу Стренда.

– Аллене. – мовив він, – це, мабуть, найкраща нагода про все вам розповісти. Я не хотів починати розмову при всіх. По-перше, Керолайн не була ні в якій автомобільній аварії.

Стренд зупинивсь і втупився в Хейзена.

– Про що це ви?

– Пригадуєте, після огляду Керолайн лікар попросив мене зайти до нього в кабінет?

– Так. Він сказав вам, що може змінити в Керолайн форму носа.

– Лейярд сказав не тільки про це. Оглядаючи Керолайн, він ще й довідався про те, що насправді з нею сталося. Лейярд їй заявив, що таких пошкоджень вона не могла зазнати в автомобільній аварії і, мовляв, він як лікар має знати правду. Дівчина йому й розповіла. Вся правда в тому, що той хлопець, Джордж, побив її.

– Що?! – Коліна в Стренда раптом затремтіли.

– Вони справді сиділи в машині, – стримано сказав Хейзен, – але не на дорозі. Біля берега. Самі. Хлопець хотів її роздягти, але вона опиралася, і він її вдарив.

– О господи!

– Паскудне щеня! Тепер йому вже ніколи в житті такого не захочеться, – похмуро мовив Хейзен. – Вчора я йому вправив мізки. – Він підняв перев'язану руку. – Я вибив собі два пальці. Та це було варте заходу. А тоді пішов до батька й заявив, що коли хоч раз побачу його синочка в Хемптоні, то зроблю із нього, з батька, жебрака. А той старий нікчема знає, що я це вмію! Навіть більше – лікарню й операцію оплачує він. – Хейзен зловтішно посміхнувся, вдоволений наслідками своїх переговорів. Потім його обличчя знову споважніло. – Я довго не міг вирішити, розповідати вам про це чи ні, й кінець кінцем дійшов висновку: ви повинні знати правду.

– Звісно, – пригнічено мовив Стренд. – Дякую.

– Думаю, вам не варто нікому розповідати про це. А надто Джіммі. Він ще забере собі в голову, що повинен помститись, і бозна до чого це призведе. Справа молодого містера Джорджа вирішена, і найкраще залишити все так, як є. Боюся, тут винен я. Адже то я запросив це падлюченя у свій дім, де воно й познайомилося з Керолайн. Я мав зробити все, що треба, і я зробив. Я вибачаюся перед вами й вашою родиною.

– Не варто вибачатися. – Нарешті Стренд знайшов під зачиненими дверима стільця і, весь тремтячи, впав на нього. Він відчував, як його душить безсила лють. Якби в цю мить хлопець опинився поруч, Аллен, мабуть, накинувся б на нього і вбив би його, хоч він зроду не бився й був нездатен розправитись і з кошеням. Та навіть усвідомлюючи це, Аллен відчував образу й сором за те, що його позбавили помсти, на яку він мав виняткове право.

– З вами все гаразд? – занепокоєно спитав Хейзен, нахилившись над ним. – Ви білий, як стіна.

– Не турбуйтеся, – хрипко сказав Стренд. – Тільки залиште мене на хвилю самого, прошу вас!

Якусь мить Хейзен дивився на нього, потім рушив до кімнати для відвідувачів.

Коли доктор Лейярд сягнистою ходою вийшов у коридор, Стренд усе ще сидів на стільці, намагаючись погамувати тремтіння в руках. Побачивши його, лікар зупинився.

– Усе вже позаду, містере Стренд, – сказав Лейярд, – Вийшло чудово. За хвилину ваша дочка буде внизу.

– Дякую, – мовив Стренд, не підводячись. – Усі в кімнаті для відвідувачів. Прошу вас, скажіть їм.

Лікар поплескав його по плечу – жест був украй несподіваний як на «світило» – і пішов до кімнати для відвідувачів.

Аллен усе сидів на стільці, коли повз нього провезли до палати Керолайн. Він устав і подивився на неї. На відкритій половині її забинтованого обличчю був сумирний вираз – як у заснулої щасливим сном дитини.

Аллен заплакав, сам того не помічаючи.

Розділ четвертий

Він сидів сам-один у світлі учнівської лампи із зеленим скляним абажуром за великим письмовим столом у кабінеті в Мелсоновому корпусі. То було одне з приміщень школи в Данберрі, ключі від якого дав Стрендові адміністратор. Джіммі привіз батька з Нью-Йорка машиною, позиченою в товариша. Хлопцеві не дуже сподобався рипучий старий дерев'яний будинок, що, очевидно, мав стати домівкою його батька та матері на всі роки, які батькові залишилося працювати. Квартира вихователя, відокремлена від хлопчачих кімнат великою темною залою, була досить простора, але меблів у ній стояло мало, і всі не нові, зі слідами давнього й недбалого користування.

– Так, куточок не вельми розкішний, еге ж, тат? – сказав Джіммі, занісши Алленові речі.

– Більшість цього мотлоху ми викинемо, – відповів Аллен. – Мати переправить сюди наші меблі, а коли приїде й сама, то, я певен, вона зробить квартиру дуже затишною.

Леслі поки що лишилася в місті, бо Керолайн була ще в бинтах. Доктор Лейярд запевнив, що через два тижні вона матиме цілком пристойний вигляд і зможе поїхати на початок навчального року до Арізони. Леслі вирішила їхати з нею.

– Якби я міг, то за компанію зостався б з тобою, – сказав Джіммі. – Мені так не хочеться, щоб ти цілих два тижні скнів сам у цьому сараї!

– Сам я не буду, – заспокоїв його Аллен. – Післязавтра мають поз'їжджатися хлопці.

– Скільки ж діточок тобі підкинуть на виховання?

– Всього дев'ятеро.

– Помагай тобі боже, тат!

– Коли вже я впорався з тобою, – сказав Аллен, – то впораюсь і з будь-якими дев'ятьма шалапутами, що їх мені доручать. Нам ще пощастило. Декотрі вчителі тут у великих корпусах мають їх по шістдесят.

Джіммі засміявся.

– Якщо хтось із хлопців дуже тобі допікатиме, подзвони мені. Я видеру в Соломона ще один відгул, приїду сюди й дам тому сучому синові доброго чосу! – Він подивився на годинник. – Ну, мені пора. Я обіцяв повернути машину до кінця робочого дня. – Джіммі обняв батька й міцно, як ніколи доти, притис його до себе. – Прошу тебе, наберися терпіння. Ці дітки і святого доконають!

– Після Нью-Йоркської системи шкіл, тут буде не робота, а забавка, – сказав Аллен.

– У наш час забавок не буває! – Джіммі потис батькові руку, кинув похмурий погляд на пошарпані шпалери і вийшов.

За хвилину Стренд. почув, як завуркотів двигун і машина рушила. Потім будинок завмер. «Тиша, – подумав він. – Це те, до чого мені доведеться звикати після Нью-Йорка».

Того полудня директор влаштовував у себе вдома для вчителів чай. Адміністратор дав Стрендові карту території школи, щоб той, бува, не заблукав. Ідучи до директора, Аллен проминув тренувальне футбольне поле, де відбирали хлопців до команди. Вони поприїздили раніше, ніж решта учнів, і тепер бігали на час, збивали блокуючих манекенів, передавали пас на добре доглянутому, густому зеленому моріжку. Саме шкільне подвір'я з його георгіанськими будівлями та повитими плющем стінами нагадувало скоріше провінційний клуб, аніж школу, і Стренд криво всміхнувся, порівнявши його із закіптюженими Нью-Йоркськими будинками, в яких він учився, та витоптаним, без жодної травинки полем стадіону в Сіті-коледжі. Той стадіон давно знесли, і Стренд, який не тужив за коледжем, не заходив туди, відколи його закінчив, і не знав, що побудували там, де низькорослі хлопці з гетто осінніми суботніми днями влаштовували запеклі бойовища. Тепер Сіті-коледж футбольної команди не мав. З міркувань економії. Школа в Данберрі законам економії, певна річ, не підлягала.

Чай подавали на галявині за директорським будинком – довгою, обшитою дошками будівлею, з колонами при вході. Гості були одягнуті просто, і чаювання нагадало Стрендові ті зборища, які влітку влаштовував у Хемптоні Хейзен. Дружина Бебкока, повна, могутня на вигляд жінка у квітчастому платті й великому, крислатому солом'яному капелюсі, обвела Аллена довкруг і всім відрекомендувала. Він почув багато прізвищ і побачив більш як півсотні облич людей, що з ними згодом мав познайомитись ближче. На диво, чимало гостей були або одинаки, або старі діви. Леслі – він знав – побачила б у цьому велику ваду для всього закладу. Бути неодруженим, вважала Леслі, неприродно для будь-кого віком понад двадцять п'ять років. Аллен пошкодував, що дружини немає поруч. Вона завжди добре пам'ятала прізвища, а він одразу їх забував.

Всі присутні справили на Стренда досить приємне враження, хоч декотрі обличчя – особливо в старіших учителів – виказували покірливих невдах. З того, як скуто трималися кілька його колег, Аллен здогадався, що вони тут теж уперше і що викладацький склад у школі міняється, мабуть, часто. Бебкок, директор школи, запросив його завітати на вечерю, але Стренд відмовився, сказавши, що перекусить у містечку, до якого було з півмилі. Алленові здалося, що він помітив на обличчі в Бебкока вираз полегкості. За навчальний рік директорові, певно, завдавали чимало мороки такі, як Аллен, і він не поспішав перейматися турботами незнайомця-напівкаліки, накинутого йому чоловіком, якому Бебкок дещо завдячував.

Прогулянка до містечка в літніх сутінках, які вже пахли осінню, була приємна, а невеличке кафе, де він замовив просту вечерю, виявилося чистим і затишним. «Нове життя, – подумав Стренд, п'ючи каву в майже порожній залі. – П'ятдесят років, а я починаю все спочатку…»

«Помагай тобі боже!» – сказав Джіммі.

Він замовив ще чашку кави й довго згадував про події свого останнього тижня в Нью-Йорку.

Хейзен подзвонив йому з контори і сказав, що приходив Ромеро й що хлопець із нетерпінням чекає від'їзду до Данберрі.

– Не думаю, що ви матимете з ним клопіт. Ми з ним славно поговорили, і він уважно слухав, коли я пояснював йому, якої поведінки в школі ми від нього сподіваємось. Зараз хлопець у приймальні. Я звелів йому зачекати, поки закінчу з вами розмову. Пообіцяв, що його поселять у ваш корпус, щоб він був у вас на очах.

– Чудово, – буркнув Стренд. Йому вже захотілося, щоб Ромеро змінив своє рішення.

– Він лагідний, як ягня, – сказав Хейзен. – Хлопець, видно, дуже розумний і розважливий. Думаю, він виправдає наші сподівання. Принаймні спробувати варто, це безперечно. Я сказав, що дам гроші на новий одяг для нього, і він дуже зрадів. Хлопець повинен мати всі вигоди, які ми можемо йому дати. Не з'явиться ж він до школи в тому лахмітті, що зараз на ньому! Я склав список одягу, потрібного учневі. У мене в магазині «Брати Брук» рахунок, і я хочу запитати, чи не буде для вас обтяжливим зустрітися завтра з Ромеро й одягти його?

– Звичайно, ні! – відповів Стренд. – Леслі хоче, щоб цими днями я якомога більше виходив з дому.

– От і гаразд. Тоді о десятій, перед «Братами Брук» Вас влаштовує?

– Цілком.

– Я дам хлопцеві список. Секретарка надрукувала його, і Ромеро передасть список вам. Ви зможете, звісно, вибрати щось і на свій розсуд. Я записав тільки найнеобхідніше. Сподіваюся, п'ятисот доларів на все вистачить. Як ви гадаєте?

– Не маю уявлення.

– Якщо доведеться вийти за цю суму, не вагайтеся.

– Тільки перекажіть йому, що як він знов напне ту чортову футболку, яку він щодня носив до школи, то я навіть не признаюся, що ми з ним знайомі!

Хейзен засміявся.

– Перекажу! Коли матиму час, то неодмінно навідаюся до вас у школу, подивлюсь, як там вам обом ведеться. Я певен: якщо не для Ромеро, то принаймні для вас це буде приємна і корисна переміна.

Коли Стренд поклав трубку, він такої певності не мав.

Другого дня вранці Ромеро чекав його біля входу до магазину «Брати Брук», і вже саме це викликало в Аллена подив. У школі Ромеро майже щодня спізнювався на уроки. Сьогодні хлопець, на втіху Стрендові, мав цілком пристойний вигляд. Волосся підстрижене, футболки не було, натомість на його плечах висів поношений і завеликий піджак.

– Ось список, сер, – сказав Ромеро, коли вони увійшли до магазину. Уперше хлопець назвав його «сер», і Аллен сприйняв це як добрий знак. – Містер Хейзен сказав, що ваше слово буде для мене законом. – Він говорив не вороже. Мабуть, подумав Стренд, Хейзен мав рацію, даючи оцінку новій поведінці Ромеро.

Приміряючи в магазині нові штани, куртки, светри, сорочки, черевики, шкарпетки й пальто, хлопець мав вигляд настороженого звірятка, що чатує на здобич. Аллен замовив йому також велику дорожню сумку. Сам Ромеро не просив нічого і приймав усе, що вибирав Стренд. За літо він трохи підріс, одначе стати високим йому ніколи не судилося. Стренд плекав надію, що решта хлопців у його корпусі не захоплюватимуться ні футболом, ні боротьбою.

Ціни просто приголомшили Аллена, проте за п'ятсот доларів він не вийшов. І все ж таки Стренд сумнівався, що ці п'ятсот чи навіть п'ять тисяч доларів, заплачених у «Братах Брук» за одяг, допоможуть перетворити такого Ромеро з його темним злобливим обличчям та дикими, настороженими, щомиті ладними обурено спалахнути очима на учня тихої школи в Новій Англії, яка вже понад сто років готує хлопців до вступу в Гарвард, Йєль, Вільямс і Дартмут.

Поки продавець виписував рахунок, Ромеро сказав:

– Я хочу вас про дещо попросити, сер. Як ви гадаєте, можна сказати їм, щоб вони доставили ці речі додому вам? А я заберу їх потім, як їхатиму до школи.

– Навіщо? – здивувався Стренд.

– Якщо одяг відішлють до нашого дому, то або мати, або брат украдуть його й продадуть. – Ромеро сказав про це без будь-якого осуду, так ніби такого слід сподіватися в кожній родині.

– Думаю, це можна зробити, – відповів Стренд, написав свою адресу й сказав хлопцеві, що попередить дружину.

– Дякую, сер!

Поки вони скупилися, настав час обідати. Стренд подумав, що це якраз слушна нагода подивитись, чи вміє хлопець поводитися за столом. Боячись найгіршого, він повів Ромеро до темного ресторанчика, куди вчащали, судячи з усього, службовці та стенографістки з великого адміністративного будинку по сусідству. «В сутіні, – міркував Стренд, – тільки я й побачу, які в хлопця манери». Та його побоювання виявилися марними. Ромеро їв, як добре зголоднілий хлопець, проте не напихав жадібно рота, не колупався в тарілці й користувався саме тими ножами й виделками, якими слід. Пригадавши, як Ромеро висловлювався про свою матір, Стренд зробив висновок, що правильно їсти хлопець навчився навряд чи від неї. «Мабуть, – подумав він, – це наслідок того, що він годинами просиджує перед телевізором, а там актори завжди вдають, ніби ціле життя сідають вечеряти рівно о дев'ятій вечора… Тож один – нуль на користь телебачення», – майнула думка.

Розмову доводилося підтримувати Алленові. Коли він спитав у Ромеро, що той робив улітку, хлопець здвигнув плечима.

– Тинявся.

– Читав що-небудь?

– Трохи. Переважно муру,

– Що саме?

– Назви я позабував, – кинув Ромеро. Стренд був певен, що хлопець бреше. – Єдине, що мені запам'яталося, це «Історія занепаду й загибелі Римської імперії». її написав якийсь Гіббон. Ви про нього чули? – Він дивився через стіл на Стренда поглядом, який у звичайного хлопця його віку можна було б назвати пустотливим.

– Так, чув, – відповів Стренд, удавши, ніби не помітив шпильки в запитанні Ромеро. – І що ж тобі там сподобалося?

– Я не сказав, що книжка мені сподобалася. Просто деякі думки в ній збігаються з моїми.

– Які саме?

Ромеро дістав із кишені пачку сигарет і таку собі підробку під дорогу запальничку. Він запропонував Стрендові сигарету, та, коли той похитав головою; похопився:

– Ой, я й забув! Ви ж не курите… Які думки?.. Ну, про те, що немає нічого вічного. Ті стародавні римляни, вони думали, ніби на них клином земля зійшлася. Всіма командували, скрізь розпатякували про те, які вони бездоганні, й гадали, що роблять бідолахам у інших країнах велику послугу, обертаючи їх на римських громадян. Забрали собі в голову, ніби вони казна: хто і житимуть вічно. А майбутні переможці – оті варвари, готи – не купались у ваннах, не користувалися блювотними засобами, не писали поезій, вони не марнували часу на те, щоб кидати людей левам, виголошувати довжелезні промови, не зводили собі тріумфальних арок, не носили пурпурових тог, і все, що вони знали, – це як знищити римлян. Ось люди, близькі мені духом, і саме про них я читав із таким задоволенням! А містер Гіббон не просто писав історію. За двісті років до того, як усе те лайно розпалося на шматки, він писав насправді про Британську імперію, де ніколи не сідало сонце, і про товстозадих американців, і я, коли прочитав усе це, вирішив, що в свій час зроблюся одним із таких готів. І багато людей у моєму кварталі і в інших подібних кварталах зрозуміють, що насправді вони – теж готи, і почнуть усе нищити, навіть якщо серед них будуть і отакі, як я, що вбралися в пурпурову тогу з «Братів Брук».

То була найдовша промова, яку Стренд будь-коли чув з уст Ромеро, Одначе Аллен не сказав би, що лишився задоволений нею, хоч вона й не була позбавлена логіки і багато старших, ерудованіших, ніж Ромеро, людей написали про Гіббона те саме, тільки в трохи ввічливішій формі.

– Ось що я тобі пораджу, Ромеро, – промовив Стренд. – Тримай такі думки при собі, коли писатимеш контрольні з історії.

Хлопець вишкірив зуби у зловтішній посмішці:

– Не хвилюйтеся, сер! Я завжди носитиму свою пурпурову тогу. Адже я зовсім не хочу, щоб вас витурили зі служби!

Стренд підвівся, оплатив рахунок і сказав хлопцеві, що вони побачаться в школі і що там є правило, за яким курити можна тільки в одному місці – на цокольному поверсі головного корпусу, та й то лише старшокласникам.

«Помагай тобі боже», – подумав Стренд. Він допив каву, заплатив і вийшов у духмяний вечір.

Повернувшись до Мелсонового корпусу, Аллен зрозумів, що покоївка, якої він досі так і не бачив, уже побувала в квартирі, застелила двоє односпальних ліжок і зашторила вікна. «Треба нагадати Леслі, щоб не забула перевезти з рештою меблів наше велике двоспальне ліжко», – подумав він. Від тієї страшної ночі в Турі Аллен із Леслі спали разом. У своєму віці він не збирався спати окремо.

Стренд сів за письмовий стіл у вітальні й при світлі учнівської лампи почав писати в зошиті, що його привіз із міста.

«Я починаю нове життя й маю намір віднині вести щоденник. Може, якщо я записуватиму все чи бодай уривки, то згодом із них вималюється якась картина, і я краще збагну, що зі мною коїться. Все міняється, і я у вирі подій. Час тисне па мене, і я відчуваю свій вік. Коли історія – це засіб зрозуміти минуле, то короткі щоденні записи про сучасне, може, допоможуть хоч мигцем заглянути в майбутнє.

Цей рік став роком роз'їздів. Спершу Елінор поїхала до свого подружнього щастя й нової роботи – покинула, місто, в якому народилась і, поцілувавши нас та помахавши рукою, пішла в самостійне життя. Потім: надійде час прощатися з Керолайн – чи знайде вона там своє щастя? Лікар каже, справи в неї швидко посуваються. Але в який бік? Поки обличчя забинтоване, неможливо вгадати, який вона матиме вигляд, коли пов'язку нарешті знімуть. Зовні вона щодо всього цього спокійна. Я чув, як вона весело наспівувала собі під ніс, спаковуючись до від'їзду в Арізону. Леслі хоче поїхати з нею і допомогти їй там влаштуватися, хоч Керолайн це й не до вподоби.

Я не в захваті від того, що доведеться пожити в Данберрі самому, але переконаний: відпускати Керолайн одну не можна. Так я їй і сказав. її показне наспівування та спокій здалися мені фальшивими ще з самого початку. Мої побоювання підтвердилися в найгірший спосіб, коли якось я проходив повз її кімнату й почув за причиненими дверима ридання. Леслі тоді не було вдома. Я відчинив двері й побачив, що Керолайн лежить скорчившись на підлозі, б'ється головою об стіну й плаче. Я нахилився, підвів її, І згодом вона вгамувалася. Витерла тильним боком долоні очі й видушила усмішку.

– Це я просто так, татусю, – сказала. – Мабуть, на дощ.

Не менше непокоїть мене й Леслі. Хоч на вигляд з нею нібито все й гаразд, одначе щось у ній усе ж таки змінилося. Досі Леслі завжди була розважлива і впевнена в собі, але за останні дні, які я провів у Нью-Йорку, я кілька разів упіймав її на тому, що вона була якась розгублена, нерішуча, примарою блукала по квартирі зі стосом книжок або нотних зошитів, так наче не знала, що з ними робити, і клала їх у найнесподіваніших місцях, а потім, не тямлячи себе, заходжувалася ті книжки чи зошити шукати, щоб через кілька хвилин знову запроторити їх бозна-куди.

Я не розмовляв ні з Леслі, ні з Керолайн, ні з будь-ким. іншим про те, як дівчина поламала носа. Думаю, їй самий хотілося б забути і про це, і про те, що вона збрехала нам. І мені страшно навіть подумати, як повелася б Леслі, коли б знала правду. Я й досі не певен навіть сам за себе. Якби мені трапилося зустріти того хлопця, що побив її, і в руках у мене опинилася смертельна зброя, то, боюся, я б скористався нею».

Рука в Стренда затремтіла, він перестав писати і втупився в останній абзац. Його звичайно рівний почерк раптом перетворився на якісь жахливі карлючки. Аллен поклав ручку й відсахнувся від столу. Час, як він зрозумів, не погамував у ньому майже нестерпної люті, що охопила його в коридорі лікарні, коли Хейзен розповів про те, в чому Керолайн призналася докторові Лейярду.

Джіммі сказав би, що він «перереагував». Батьки й створені для того, щоб «п ер ер сагову в ати». Стренд підвівся й рушив до засклених дверей, які виходили в сад. Переступивши поріг, він глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися. Так він стояв, п'ючи великими ковтками духмяне повітря і шкодував, що не здогадався купити в містечку пляшку віскі.

Потім Аллен глянув на небо. У темряві над головою в нього яскраво сяяли зорі. В кінці саду зійшов молодий місяць. Листя старих дерев шелестіло під вітерцем, відкидаючи миготливі тіні на вкритий росою моріжок на галявині. «Якщо в цьому тихому куточку я забуду минуле, – подумав Стренд, – чи бодай спробую його забути, я зможу знайти тут своє щастя».

Другого дня Аллен устав досить рано й міг би поснідати в їдальні головного корпусу з рештою вчителів, проте йому не хотілося зіставляти всі оті півсотні облич з іменами, які він почув напередодні ввечері. Він пішов до містечка, втішаючись свіжим ранком і милуючись табунцями дітей, що гралися із собаками на газонах перед чепурними будиночками. Стренд купив «Нью-Йорк Таймс», але тільки кинув погляд на заголовки й згорнув газету, вирішивши почитати її потім. Ранок із його сонцем та щедрими обіцянками природи – не той час, щоб читати останні новини. Вечір, коли спадають сутінки й людину мимоволі огортають меланхолійні роздуми про тлін і смерть, – відповідніший час для репортажів із Вашінгтона, Ірану, Москви, Єрусалима та південної півкулі.

Підходячи до Мелсонового корпусу й намагаючись стримувати – з поваги до порад доктора Прінза – свою звичну швидку ходу, Стренд побачив на східцях біля входу величезного чорного чоловіка. («Ні, – промайнуло в Аллена, – це ще юнак, йому не більше вісімнадцяти, хоч він і такий здоровенний!») Юний велетень чемно підвівся.

– Містер Стренд? – запитав він.

– Так.

– Я Александер Роллінз, – сказав хлопець. – Мене приписали до цього корпусу.

Вони подали один одному руки, і Роллінз ніяково всміхнувся.

– Я футболіст і досі ночував з командою в іншому корпусі. Але якщо ви не проти, я б перебрався сюди на день раніше. Кажуть, ніби в день заїзду тут страшенна колотнеча – мами, тата, що понаїдуть разом із дітками, і взагалі…

Він мав густий, чистий голос і вимову, властиву жителям Нової Англії. Стрендові спало на думку, що, може, слід порадити хлопцеві серйозно взятися за спів. Він скаже про це Леслі.

– Я не заперечую, – відказав Стренд. – Ваша кімната номер три на верхньому поверсі. – Адміністратор дав йому список хлопців, які житимуть у корпусі, й розподілив їх за алфавітом по двоє в кімнату, окрім дев'ятого – його мали поселити в кімнатці, куди двоє ліжок не увійшло. Роллінзові випало жити з Ромеро. Адміністратор не сказав Алленові, що Роллінз темношкірий чи, власне, чорний як ніч. – Сподіваюся, вам тут сподобається.

– Я певен, що сподобається, – відповів Роллінз. – Я тут теж новачок. Дістав однорічну футбольну стипендію. Я грав за свою школу в Уотербері, але вчився не найкраще… – Він криво посміхнувся. – І всі мені казали, що не має значення, скільки разів за сезон я рятував команду. Якщо я, мовляв, хочу потрапити в такий заклад, як РІєльський університет, мені не завадить ще рік посидіти над книжками.

– Моя дочка на спортивній стипендії у невеличкому коледжі в Арізоні, – повідомив Стренд і несподівано уперше відчув гордість. – Вона бігає.

– Про мене цього не можна сказати, – мовив Роллінз. – Я захисник. Моє діло блокувати. Здебільшого я просто намагаюся встояти на ногах. – Він засміявся. – Так що ваша дочка випередить мене запросто, тут нема чого й сумніватися. Тепер такі дівчата… – Він похитав головою з кумедним виразом.

– Сподіваюсь, вона теж зробить усе, щоб утриматися на ногах, – сказав Стренд. – По-своєму.

Роллінз подивився на нього серйозним поглядом.

– Я теж сподіваюся, – мовив він. – Гаразд, сер, я більш не забиратиму у вас часу. Після ранкового тренування я перенесу свої речі.

– Я не замикатиму дверей.

– Тривожитись не варто. Тут ніхто нічого не краде.

– Я приїхав із Нью-Йорка, – сказав Стренд. – Там крадуть усі й усе.

– Я чув, – похитав головою хлопець. – В Уотербері теж не краще, хоч проти Нью-Йорка то просто прищик. Думаю, вам тут буде добре, містере Стренд. Усі кажуть, що це справді чудове, тихе місце, і сподіваюся, воно буде таким для нас обох. Коли вам з дружиною треба буде перенести щось важке, чи переставити меблі, або ще щось, будь ласка, кличте мене. Може, я не дуже моторний, – він знову посміхнувся, – але спина в мене дай боже! А зараз мені пора на поле – скидати зі свого обвислого заду жир. – І він легкою, спортивною ходою рушив геть від будинку. Його коротко стрижена голова здавалася надто малою на дебелій, мов стовбур, шиї, що виростала з-під светра.

Стренд увійшов у корпус, розмірковуючи про двох «Р» – Роллінза та Ромеро. Негр і пуерторіканець. Чи не подумає Ромеро з його вуличним цинізмом: «Ну звісно, двох братів – чорного і не зовсім білого – любісінько оселили в окремій кімнаті!» Чи зрозуміє він, що так вийшло за алфавітом? Адміністратор сказав: коли хтось із хлопців захоче помінятись кімнатою і ніхто не заперечуватиме, то це можна буде зробити. А що, як решта хлопців будуть задоволені розселенням за алфавітом і нічого змінити не пощастить? Аллен не знав, скільки в списку чорних і як їх добирали. Роллінза прийняли за те, що він футболіст. Стренд був трохи вражений тим, що школа з такою репутацією, як Данберрі, відверто набирає собі спортивні команди. Зрештою, команді Данберрі далеко до «Нотр-Дам» чи «Алабами». Ромеро потрапив сюди завдяки випадковій розмові – ним зацікавився впливовий чоловік. А решта? Треба буде обережно розпитати, яку ж лінію веде школа.

Стренд пішов до загальної кімнати з радіоприймачем, телевізором та кількома шафами, де на полицях як попало стояли книжки. Він заходився давати їм лад і раптом збагнув, що шукає примірник «Занепаду й загибелі Римської імперії»! Якщо йому з Ромеро доведеться сперечатися цілий рік, то читати Гіббона слід почати вже тепер і дуже уважно. Але на літеру «Г» він знайшов тільки «В серці Африки» Джона Гантера та «Суспільство добробуту» Джона Кеннета Голбрейта. Для суперечок із Ромеро такі книжки йому не знадобляться, Аллен це добре знав. Він уявив собі, який би вибухнув регіт, коли б хлопець, чию матір утримує держава, взяв до рук книжку Голбрейта! Стренд забрав її з полиці, відніс до себе на квартиру й поклав у спальні на стіл. Якби на очі йому трапилися «Завоювання Мексіки» та «Завоювання Перу», – хоч ці дві книжки були його найулюбленіші, – він теж забрав би їх із полиць як ще одну поживу для обурення і в'їдливих зауважень Ромеро.

Аллен знав, що цього дня о восьмій ранку Керолайн має з'явитись до доктора Лейярда, перш ніж той піде на операції. І хоч він не сподівався довідатися щось важливе про стан Керолайн, однак вирішив подзвонити додому, признавшися собі, що йому кортить почути не так новини про дочку, як голос Леслі. Набираючи номер, Аллен сказав собі, що дзвонити до Нью-Йорка треба рідше. З його платнею міжміські телефонні розмови були надмірною розкішшю.

Трубку взяла Керолайн.

– Ой, татуню, я така рада, що ти подзвонив! Доктор Лейярд просто чудодій! Він оглянув мій ніс, зробив кілька рентгенівських знімків, і сказав, що за тиждень я зніму пов'язку й знову матиму людський вигляд. Мама каже, що перед від'їздом на захід у нас буде кілька днів і ми провідаємо тебе. Правда, здорово?!

– Спасибі твоєму чудодієві, – промовив Стренд. – Твої відвідини будуть для мене святом. А коли їхатимеш сюди, надягни свою найдовшу і найстрашнішу сукню. Від завтра тут буде чотириста хлопців!

Керолайн захихотіла.

– О, я не думаю, що буду аж така сліпуча! А якщо й буду, хіба це погано?

– Ні, – відповів Аллен. – А тепер дай мені поговорити з мамою..

Леслі теж мала веселий голос.

– Керолайн тобі про все розповіла, – сказала вона. – Правда ж, чудово? А як там ти?

– Кращого годі й сподіватися! Люди приємні. Правда, наш будинок схожий на старий сарай, але жіночі руки зроблять з нього палац. І ти – саме та жінка, чиї руки тут потрібні.

– На все свій час, – задоволено мовила Леслі, – Може, тобі щось привезти, як їхатимемо до тебе?

– Тільки наше ліжко!

– Ні, ти невиправний! – вигукнула вона, ще більш задоволена. – До речі, кілька хвилин тому сюди приходив по одяг твій юний приятель Ромеро. Сказав, що хоче поїхати до школи сьогодні, а не завтра. Просто рветься вчитись! Гадаю, ти несправедливий до цього хлопця. Манери в нього чудові.

– Він просто чудовий актор! А що думає про нього Керолайн?

– Керолайн його не бачила. Ти ж знаєш, яка вона тепер. Почула дзвінок біля дверей і відразу замкнулась у себе в кімнаті. Він запитав, чи можна йому переодягтись у ванній, а коли вийшов, то мав по-своєму дуже симпатичний вигляд! Він звернувся до мене з дивним проханням. Залишив у ванній старий одяг і попросив мене – спалити його!

– Якщо він був одягнений так, як завжди, то це не дуже й дивно. Та годі про нього. Як ти?

– Чудово! – Леслі мовби завагалася. – Хочу тобі признатися: На тому тижні подзвонила місіс Ферріс – ти її знаєш, вона директриса в школі, де вчилася Керолайн, – і запросила мене раз на тиждень приїздити й давати приватні уроки учням. Сказала, що я. зможу користуватися музичним класом. Учнів буде не багато. Я залишу тільки найкращих.

– А чому ти сказала, що хочеш признатися?

– Бо досі я тобі про де не казала. В тебе, мабуть, було досить і свого клопоту.

– І ти хочеш туди їздити?

Леслі знов завагалася.

– Так, – сказала вона нарешті, – Гадаєш, у Данберрі будуть проти?

– Я певен, що це можна буде врахувати в твоєму розкладі. Сьогодні я запитаю.

– Любий, не треба, якщо це дуже складно!

– Зовсім не складно.

– Це означатиме, що одну ніч мені доведеться десь ночувати в Нью-Йорку.

– Думаю, одну ніч я переживу!

– Ти там на роботі не дуже хвилюєшся?

– Я тут нічого не роблю. Вчора був разом з усіма вчителями на чаюванні. А хлопці приїздять аж завтра. Я вже познайомився з одним здоровенним футболістом, який напросився занести нам піаніно. Я певен, нам тут сподобається, – сказав – Аллен зі щирістю, на яку тільки був здатний.

Не сумніваюся, – промовила Леслі і відчувалось, що вона цього не зовсім певна, – Сьогодні в Нью-Йорку дуже гарно. Бабине літо. – Вона не сказала, чому їй спало на думку розповідати йому про погоду в місті.

– Нічого не чути від Джіммі й Елінор?

– Геть з очей, геть з думок. Але я спробую розшукати Джіммі, коли їхатимемо до тебе… Ой, мабуть, ця розмова коштує купу грошей! Розповімо одне одному про новини, коли зустрінемось. До побачення, любий!

– До побачення, люба! – прошепотів Аллен. «Одну ніч на тиждень», – пригадав він, поклавши трубку.

У двері постукали.

– Заходьте! – гукнув Стренд.

Увійшла повна жінка – рожевощока, з пофарбованим у білий колір волоссям, у поношених чорних штанях і светрі, який щільно обтягував здоровенні, як подушки, груди. В руці вона тримала велику господарську сумку.

– Доброго ранку, містере Стренд! – привіталася жінка. – Мене звати місіс Шіллер. Я ваша хатня робітниця. Сподіваюсь, у вас усе гаразд?

– Так, так. – Стренд потис їй руку. Долоня була м'яка, але сильна. – Вам доведеться прибирати тільки одне ліжко. Моєї дружини ще кілька днів не буде. Двоє хлопців оселяться вже сьогодні. їхні прізвища Роллінз і Ромеро. Вони житимуть у третій кімнаті.

– Хлопці самі прибирають у своїх кімнатах, – сказала місіс Шіллер. Голос у неї був хрипкий, так ніби вона накурилася. – Часом я даю лад у загальній кімнаті, коли там заводиться аж надто великий розгардіяш. Зрідка заглядаю нагору – подивитись, чи не повалили там якої-небудь стіни. – Місіс Шіллер всміхнулася. Вона мала теплу материнську усмішку. – Вранці я заходила до їдальні й побачила, що ви не снідали. Мій чоловік працює на кухні, він пекар, і я йому допомагаю, поки не з'їхалися всі кухарі. Може, вам що-небудь купити й покласти до холодильника? Легеньку закуску, фрукти чи щось таке. Поки не приїхала ваша дружина.

– Це було б дуже люб'язно з вашого боку.

– То, може, ви складете список?..

– Що купите, те й буде, – відповів Стренд. Він не згадав про те, що хотів би мати вдома пляшку віскі. По віскі він піде сам. Стренд просто не знав, яка ця жінка на язик, і не хотів давати їй нагоду розпустити чутку, ніби новий учитель історії – самотній п'яничка.

– Може, ви хочете мені що-небудь сказати? – запитала вона.

– Ні, нічого… О, мало не забув! Будь ласка, нічого не чіпайте на письмовому столі, хоч який там буде гармидер.

Вона знову всміхнулася.

– Коли працюєш у школі, де всі мають справу з паперами, це правило засвоюєш дуже швидко, – сказала вона. – Я бачила такі столи, де серед книжок, журналів та всяких паперів могли б завестися миші і їх роками ніхто б не помітив! Якщо вам чи вашій дружині щось не сподобається, кажіть мені зразу. Подружжя, яке жило тут до літа, було дуже сором'язливе й нічого не казало мені про те, як їм хочеться все влаштувати. І я весь час заставала жінку, коли вона сама переставляла меблі або переносила з місця на місце вазони. А коли вона бачила, як я прибираю в квартирі, то завжди мала винуватий вигляд. А я хочу, щоб вам і вашій дружині подобалося тут жити!

– Дуже вдячний вам, місіс Шіллер! Я теж цього хочу.

– І останнє, містере Стренд, – промовила жінка, пов'язуючи на своїй огрядній талії фартуха – вона щойно дістала його з сумки. – Якщо вам захочеться коли-небудь чогось такого з випічки – тістечка для вечірки чи там торт на іменини, – відразу скажіть мені. Мій чоловік любить іноді зробити щось особливе для вчителів та для хлопців. «Тоді не так набридає буденщина», – каже він.

– Я це запам'ятаю, У мене троє дітей. Бони вже дорослі і з нами не житимуть, але сподіваюся, нам щаститиме, і вони інколи нас навідуватимуть. Усі троє люблять шоколадний торт. – Аллен відчув, що йому приємно розмовляти про своїх дітей з цією доброю, ладною допомогти жінкою. – Ви маєте дітей?

– Бог не сподобив нас, – спокійно відповіла місіс Шіллер. – Та коли довкола ходять на головах чотириста хлопців, про це майже не думаєш. О, трохи не забула! Пильнуйте за контрольним вогником у газовій плиті. Вона стара, й вогник може погаснути. Тоді збирається газ.

– Обіцяю вам стерегти контрольний вогник як зіницю ока!

– У лютому будинок мало не згорів. Те подружжя було дуже, дуже миле, але обоє трохи неуважні. Ви розумієте, про що я кажу.

– Так, розумію. Я, мабуть, і сам трохи неуважний, але моя дружина – то просто взірець пильності!

– Ви тільки скажіть, коли вона приїде, то я назрізаю квітів і поставлю в квартирі. їй буде приємно. Просто диво, що роблять квіти із цим старим будинком! Я принесу трохи дров для каміна. Деякі хлопці тут приробляють – обрубують гілля, спилюють засохлі дерева. А потім пиляють їх на дрова. Ночі стають прохолодні, і вогонь додає затишку. Гаразд, більше вам не заважатиму. Я знаю, у вас багато роботи перед цією навалою. І якщо ви дозволите, то ось що скажу: вам слід скористатися вільним часом і погуляти на свіжому повітрі. Так у вас хоч щоки порожевіють.

Місіс Шіллер говорила скоріше як нянька, що прожила в сім'ї багато років, а не як прибиральниця. Коли вона причинила за собою двері, Аллен відчув: наступного разу він матиме що сказати Леслі на користь цього закладу.

Стренд подивився у дзеркало над каміном. Літня засмага зійшла з його обличчя, і він вирішив, що воно справді трохи зеленкувате. Отож рушив надвір. Він послухається поради місіс Шіллер, пішки прогуляється до містечка, щоб у нього порожевіли щоки, і знайде магазин, де можна купити пляшку віскі.

Ромеро приїхав смерком, після вечері, яку Стренд з'їв у містечку, все ще відкладаючи ту хвилину, коли доведеться перемовитися кількома словами за столом з чоловіками й жінками – своїми колегами. Якби Леслі була тут, вона б уже називала з півдесятка нових знайомих на ім'я і кожному дала б оцінку, яка згодом виявилася б на диво влучною. Аллен не володів таким рідкісним хистом і, складаючи про кого-небудь свою думку, довірявся часу та природному розвитку своїх взаємин із тією людиною. «Це рятує мене, – казав він Леслі, – від прикрих несподіванок».

Стренд стояв на сходах Мелсонового корпусу й милувався зорями. Заходити до порожнього будинку йому не хотілося. І тут він побачив маленьку постать, що несла завелику для неї сумку й простувала через подвір'я від головного корпусу. У світлі ліхтарів, що горіли побіля асфальтових доріжок, Стренд упізнав Ромеро. На ньому був одяг із «Братів Брук» – штани, твідовий піджак, сорочка з краваткою.

– Добрий вечір, Ромеро! – привітався Стренд, коли хлопець підійшов до нього. – А я вже втратив надію побачити тебе тут сьогодні. Що сталося? Ти заблукав?

– Я ніколи не заблукую, – сказав Ромеро, ставлячи свою важку сумку на землю й потираючи плече. – По мене вам не доведеться посилати пошукових загонів. Я зустрів у поїзді дівчину. Вона їхала до Нью-Лондона працювати офіціанткою. Ми розбалакалися. Гарненька така. Виступала десь із стриптизом. Це вона мені так сказала. Ми домовилися вийти й погуляти у Нью-Хейвені. Досі мені ніколи не траплялося зустрічати таких дівчат, отож я подумав, що це, мабуть, остання нагода, більш не буде, і запросив її повечеряти, а тоді ми ходили по Нью-Хейвену. Потім я посадив її на поїзд, а сам сів на автобус. І ось я тут, готовий гризти науку далі. – Він з огидою роззирнувся. – Який мертвий закутень! Вони тут що – відстрілюють усіх; хто з'являється смерком надворі?

– Почекай до завтра! – сказав Стренд. – Треба буде полісмена-регулювальника, щоб пройти до їдальні. Ти вечеряв? У холодильнику що-небудь знайдеться.

– Я не голодний. Але випив би. Ми вже ніде не дістанемо пива?

– Боюся, що ні, – холодно відповів Стренд. Він не згадав про пляшку віскі, яка стояла в цупкому паперовому мішечку в буфеті на кухні. Він купив її в містечку. – Думаю, тут є правило, яке забороняє учням пити.

– Пиво – це випивка? – скептично кинув Ромеро. – Тут що – монастир?

– Це школа для хлопців, – сказав Стренд. – Завваж: я сказав для хлопців. Дай– но я піднесу тобі сумку. Вона здається страшенно важкою. Я проведу тебе до твоєї кімнати. – Він нахилився взяти сумку й ледве її підняв. – Тут що – цегла?

Ромеро ошкірив зуби.

– «Занепад і загибель Римської імперії». Сім томів.

Коли вони підіймалися сходами, по черзі несучи сумку, Стренд сказав:

– Твій сусід по кімнаті вже тут. Крім нього й тебе, до завтра нікого не буде. Він із футбольної команди.

– Треба було мені взяти свою футболку, яку ви так любили, сер, – сказав Ромеро. – Але мій номер уже списали, а футболку поклали в шкільному спортзалі під скло.

– Ось побачиш, Ромеро, – промовив Стренд, – тут від твого гумору не будуть у такому захваті, як у Нью-Йорку.

Піднявшись на другий поверх, вони почули гучну рок-музику.

– Що там у них – диско? – спитав Ромеро. – До речі, як тут дивляться на дівчаток, професоре?

– Не думаю, що твою нову знайому приймуть із розкритими обіймами, – відповів Стренд. – Данберрі влаштовує спільні вечірки з медичною школою. Але це за п'ять миль звідси.

– Любов дорогу знайде! – весело кинув Ромеро.

Двері до кімнати стояли відчинені, і світло з неї падало в коридор. Роллінз лежав на своєму ліжку й читав. За кілька дюймів від його вуха на столі грав касетний магнітофон. Побачивши Стренда й Ромеро, Роллінз швидко підхопився і вимкнув музику.

– Ось твій сусід по кімнаті, Роллінз. Його звуть Джезус Ромеро.

– Моє ім'я вимовляється Хесус, – поправив Ромеро.

– Пробач, – мовив Стренд. Йому ніколи не траплялося називати в школі учнів на ім'я, і він уже потерпав, що неправильно вимовлене ім'я Ромеро стане поганим початком його стосунків із хлопцем у Данберрі. – Я запам'ятаю.

Роллінз простяг руку. Ромеро підозріливо глянув на неї, повагався і врешті потис її.

– Ласкаво прошу, Хесусе, – сказав Роллінз. – Сподіваюся, ти любиш музику.

– Не всяку, – відповів Ромеро.

Роллінз засміявся розкотистим, добродушним басом.

– Ти хоч не займатимеш багато місця, брате, – промовив він, – Це містер Стренд добре придумав, зваживши на мої розміри й на розміри кімнати.

– Я не маю до цього ніякого відношення, – швидко сказав Стренд.

– Учнів розселяли за алфавітом. Гаразд, я залишаю вас удвох, знайомтеся собі. Згідно з розпорядком світло треба вимикати о десятій тридцять.

– Я не лягав о десятій тридцять відтоді, як мені сповнилося два роки! – кинув Ромеро.

– Я не сказав, що ви конче мусите спати. Просто світло треба вимкнути. – Стренд, в– ідчурав, шо роздратований,,] шкодував про це. – На добраніч!

Він вийшов з кімнати, але, – ступивши кілька кроків, став і прислухався. Те, що він почув, не було для нього несподіванкою.

– Що ж, чорний брате, – сказав Ромеро з підкреслено південною вимовою. – Бачу, вони тут мають окремі бараки для рабів і все, що треба для повного щастя!

Намагаючись ступати якомога тихше, Стренд спустився сходами. У себе в квартирі він подивився на пляшку віскі, що стояла в цупкому паперовому мішечку на буфетній полиці, але не відкрив її. Він відчував, що вона більше, знадобиться йому іншими вечорами.

Розділ п'ятий

«З мого боку було б самооманою вважати, ніби те, що я оце пишу, можна назвати щоденником. Семестр у школі тиждень як почався, а я вже щовечора почуваю себе надто стомленим і нездатний на більше, ніж переглянути конспекти уроків на наступний день та покуняти над газетою чи журналом. Першого дня, коли поз'їжджалися хлопці, тут стояв справжній бедлам. Треба було вітати батьків та матерів, а також вислуховувати їхні особливі прохання за своїх нащадків. Декотрі відводили мене вбік і казали під секретом, що за їхніми синами треба пильно стежити: один щовечора має випивати якісь ліки від малокрів'я; у того, мовляв, клопіт із руками; а той у класі засинає і, щоб він устигав на уроках і склав іспити, ставитись до нього треба особливо уважно.

А хлопці, коли я нарешті навчився відрізняти їх одного від одного, виявилися звичайними, добре вихованими молодими людьми, ввічливими й навіть трохи поблажливими до своїх батьків та матерів і зухвалими й галасливими між собою. Не думаю, що я матиму з ними труднощі в майбутньому. Ромеро й Роллінз, здається, чудово ладнають один з одним, і це, по суті, Роллінз наполіг, щоб Ромеро пішов у футбольну команду, хоч Ромеро й важить не більш як сто сорок фунтів, а Роллінз, мабуть, усі двісті десять. Першого дня на майданчику влаштували без підготовки футбольний матч. Ромеро стояв збоку і спостерігав гру. Та коли в одній команді гравець трохи розтяг на нозі зв'язки, Ромеро вмовили його замінити. Хлопець відразу ж заволодів м'ячем і приземлив його за лінією суперника. Я стежив за ним зачудовано, бо ніколи не чув, щоб він узагалі цікавився спортом. Ромеро зривався з місця, обводив блокуючих, вертався назад і вислизав із рук удвічі більших за нього хлопців. У грі від нього можна було чекати чого завгодно, як від дикого голуба в польоті. Хлопець несподівано й рвучко завертав то в один бік, то в інший, примушуючи переслідувачів безпорадно хекати позаду. «Мабуть, – пожартував я по думки,. – це саме той талант, завдяки якому він досі не потрапив до лабет Нью-Йоркської поліції!»

Того вечора Роллінз серйозно побалакав з Ромеро й повів його до тренера. А другого дня йому якось там знайшли потрібного розміру форму й зарахували його до складу команди. Хоч мені й страшно подумати, що з нього буде, коли він потрапить у справжню колотнечу, під купу отих бугаїв, але це був добрий початок. Він означав, що хлопці приймуть Ромеро як свого».

Через кілька днів після початку семестру директор прислав Стрендові записку, в якій просив зайти до нього, коли йому, Алленові, буде зручно. Стренд прийшов до кабінету Бебкока, і той приязно його привітав. Однак вигляд у директора був стурбований.

– У нас невеличкі ускладнення, – сказав Бебкок, – Із вашим Ромеро.

– Ох! – вихопилося в Стренда.

«Таки й справді – ох! – кивнув головою Бебкока Здається, хлопець не хоче ходити до нашої каплиці. – Ви, мабуть, знаєте – що ми повинні виконувати певні умови, які школа прийняла, коли їй заповіли великий фонд. Це було в шістдесяті роки, здавалося, школа от-от вилетить у трубу, і тоді надійшов той щедрий дарунок, дуже щедрий. Новий літній корпус збудовано на ті гроші. Наша бібліотека – одна з найбагатших у школах на сході. А скільки інших переваг!.. Стара дама, що заповіла нам у своїй духівниці гроші, була надзвичайно побожна, людина суворих правил, і одна з умов її духівниці полягає в тому, щоб кожен учень щодня ходив до шкільної каплиці. Додала вона й ще одну умову, а саме: до їдальні хлопці мають з'являтися в піджаках і краватках. Інші школи занедбали ці звичаї. А ми не маємо права. Мене цікавить ось що: чи зможете ви умовити Ромеро, перш ніж мені доведеться вживати проти нього офіційних заходів?

– Я спробую, – відповів Стренд.

– Ви самі мали змогу переконатися, що богослужіння в нас відбувається, по суті, з урахуванням усіх віросповідань. Просто як ліки для душі. В нас учиться чимало католиків та євреїв, і вони, здається, не мають зі шкільними правилами ніяких труднощів. Ви можете розповісти про це Ромеро.

– Неодмінно, – сказав Стренд. – Мені дуже прикро, що він завдає вам стільки клопоту!

– До кінця семестру клопоту буде ще більше. І не тільки з Ромеро, – промовив Бебкок.

Після уроків Стренд викликав Ромеро до себе, переказав розмову з директором і виклав усі аргументи Бебкока. Ромеро слухав мовчки, потім похитав головою.

– Мені немає діла до євреїв і всяких там католиків! – заявив він. – Я сам собі католик.

– Коли ти востаннє ходив до церкви? – поцікавився Стренд.

Ромеро ошкірив зуби.

– Коли мене хрестили! Я в бога не вірую. Якщо мені доведеться робити вибір – або ходити до каплиці, або покинути школу, – то я йду збирати речі.

– Ти справді хочеш, щоб я переказав твої слова містерові Беб– коку?

– Переказуйте.

– Можеш іти, – мовив Стренд.

Коли другого дня Стренд переказав директорові розмову з хлопцем, той тільки зітхнув. Бебкок, як уже помітив Стренд, любив зітхати.

– Гаразд, – кивнув він головою, – якщо ніхто не здійме навколо цього бучі, думаю, якось переживемо.

– У мене ще одне, – сказав Стренд. – Щодо моєї дружини. В середу і до десятої в четвер у неї уроків немає. Як, по-вашому, це не буде нахабство, якщо щосереди вона їздитиме до Нью-Йорка? Вона має там кількох учнів і не хотіла б їх утрачати.

– Я все розумію, – відповів Бебкок. – Звичайно.

Стренд вийшов з кабінету Бебкока, думаючи про нього як про порядного й розумного чоловіка з гнучкими поглядами. Навчальний рік ще тільки почався, а Стренд уже відчув, як легко і спокійно працює вся школа і як без особливого примусу підтримується дисципліна. Взаємини між учителями та учнями були невимушені, товариські, і це створювало сприятливу атмосферу для викладання й навчання. І Стренд знову сповнився великих сподівань – як колись давно, на початку свого вчителювання.

– Твоє щастя, що містер Бебкок такий добрий чоловік, – сказав Стренд Ромеро на другий день. Він дав хлопцеві цілу ніч похвилюватися, перш ніж повідомив про директорове рішення. – Він згоден тебе терпіти. Тільки нікому про це не кажи! Напиши йому записку й подякуй.

– А ви його не спитали, чи сам він у бога вірить?

– Не спокушай долі, юначе! – відрубав Стренд.

Ромеро дістав з кишені й розгорнув аркушик паперу.

– Отут вам треба підписатися, містере Стренд. Це дозвіл від матері на те, що мені можна грати у футбол. Я одержав його сьогодні.

Стренд подивився на папір. То була віддрукована на машинці форма, де мав стояти підпис батька або матері, а також вихователя, який засвідчував би їхній підпис. Там, де було місце для підпису батька чи матері, хтось недбало поставив олівцем хрестик. Коли Стренд підвів очі від хрестика, він зустрів погляд Ромеро – зухвалий, відвертий, похмурий погляд, який завжди дратував Аллена. І все ж таки цей хрестик – свідчення того, що протягом одного покоління відбувся перехід від неписьменної матері до підлітка, який палко сперечається про трактат Едварда Гіббона, – змусив Стренда змінити свою думку про систему народних шкіл в Америці на краще.

Як і належало, Стренд віддав підписану форму футбольному тренерові, містерові Джонсону. То був серйозний, відданий спорту молодик, який перед кожною грою молився в роздягальні, просячи в бога не перемоги, а щоб гравці обох команд залишилися неушкоджені. Взявши форму й побачивши хрестика, Джонсон звів брови.

– Сподіваюся, це має законну силу, – промовив він.

– Думаю, що так, – відповів Стренд.

– Принаймні малий розуміє сигнали гравців, – сказав тренер. І, всміхнувшись, додав: – Хоч і рідко їх виконує. Він доводить хлопців до нестями. Вони ніколи не знають, що він зробить у наступну мить, йому кажуть бігти на край, а він раптом повертається й біжить на центр або ж у протилежний кінець поля. Він усе робить навпаки, і я кричу на нього несвоїм голосом, та це мало допомагає. Хоч на нього важко й розгніватись. З його зростом треба бути відчайдухом, щоб просто вийти на поле й грати. А в нього здебільшого все виходить! Раптом як відірветься від усіх – і полетів! Вихор, та й годі. Не хлопець, а в'юн. Ніхто не може його втримати. Так, наче він утікає від зграї лінчувателів. Мені здається, Ромеро зовсім не обходить – виграє його команда чи програє, йому просто хочеться всім показати, що він – невловний. Я вам так скажу, містере Стренд: я сам багато грав у футбол і тренував хлопців, але такого, як цей, ще не бачив. Він не спортсмен, ні, – він якийсь дикий звір. Це однаково, що мати в команді дикого кота!

– Він гратиме в матчах? – запитав Стренд.

Тренер знизав плечима.

– Я не маю наміру використовувати його в повну силу. Він надто малий, щоб витримати всю гру. Хтось таки знайдеться і проковтне його живцем. Тепер не те, що колись. Тепер хлопці – справжні велети, навіть у такій, як у нас, школі. Великі теж бігають досить швидко, як і малі. Принаймні малюк такого не заблокує і не зупинить. Якби мені пощастило навчити цього хлопця добре приймати м'яч, я поставив би його диспетчером. А так я ставитиму його лише в окремих іграх, коли нас зможе врятувати лише прохід із м'ячем до воріт супротивника. Коли я сказав Ромеро, що візьму його в команду, то додав жартома: «Але тобі доведеться здебільшого сидіти на лавці запасних. Я випускатиму тебе аж тоді, коли наше становище буде безнадійне!» Він мені на це тільки посміхнувся, – таке мале, а його посмішки може злякатися сержант «зелених беретів»! – і сказав: «Тренере, це якраз те, що мені треба. Я все життя ходив у безнадійних!»

– Хлопці його люблять? – Стренд вирішив, що зараз не варто казати цьому серйозному, побожному молодикові, що на лавці запасних у нього сидітиме «гот».

Тренер замислено подивився на Стренда, ніби зважував – сказати правду чи дати ухильну відповідь.

– Я розумію, у вас особливий інтерес до хлопця, – промовив він. – Він опинився тут до певної міри завдяки вам, чи не так?

– До певної міри. Він учився в моєму класі в середній школі і був неординарним учнем.

– Якби Роллінз, сусід по кімнаті, так його не захищав, то хлопцемві, мабуть, уже давно полічили б зуби. Він не любить мовчати про свої погляди, чи не так?

Стренд не стримав усмішки.

– Ви й це, бачу, помітили! – сказав він.

– Коли він біжить із м'ячем і обводить кого-небудь фінтом або коли комусь не вдається його блокувати, тоді він… як би вам сказати… просто глузує з суперника! Він має одну улюблену фразу, яка страшенно діє хлопцям на нерви: «Я гадав, джентльмени, що ви прийшли сюди грати в футбол!» Щось подібне він вичитав десь у англійській літературі й у такий спосіб протиставляє себе та Роллінза решті команди. Ви ж бо знаєте, як англійські газети повідомляють про склади крикетних команд: «Джентльмени проти гравців». Хлопці не зовсім розуміють, що воно означає, але здогадуються, що то їм не комплімент.

– У команді, крім Роллінза, є чорні хлопці?

– Цього року немає. Школа докладає всіх зусиль, щоб дістати чорних учнів, але майже намарне. Боюся, що за довгі роки школа здобула собі славу оплоту БАСПу, й треба буде багато часу, аби ця думка про неї змінилася. Крім Роллінза, в школі, здається, всього четверо чорних, але жоден з них у футбол не грає. Торік у нас був чорний учитель. Викладав історію мистецтв, його любили, але він ніколи не почував себе тут як дома. Та й рівень його викладання для підготовчої школи був надто високий. Тепер він у Бостонському університеті. Самих добрих намірів не завжди досить, чи не так? – Цей кремезний, здоровий молодик, чиї запити в житті через його професію мали б бути, як на думку Стренда, досить обмежені, – пробігти з м'ячем десять ярдів по полю й віддати пас, – говорив на диво розважливо.

Ромеро збивав з пантелику не тільки футбольного тренера. Якось після обіду, коли Стренд вийшов із головного корпусу, до нього підійшла молода вчителька з англійської кафедри – тиха жінка, на прізвище Коллінз, що викладала в класі Ромеро англійську й американську літератури. Вчителька запитала, чи не могла б вона поговорити з ним кілька хвилин про хлопця. Вона також знала, що той потрапив до Данберрі завдяки Стрендові. І Аллен не завдавав собі клопоту спростовувати це твердження й пояснювати кожному роль у цій справі Хейзена. Якби Хейзен захотів приписати собі честь чи заслужити ганьбу за перебування Ромеро в школі, він чудово міг би обійтися й без допомоги Стренда.

– Ви вчили його в Нью-Йорку, так? – запитала вчителька, йдучи поруч із ним.

– Якщо взагалі хтось може твердити, ніби він учив цього хлопця, – відповів Стренд.

Вона всміхнулася.

– Я, здається, розумію, що ви хочете сказати. Ви мали з ним на уроках клопіт?

– Я вам так скажу, – почав Стренд, намагаючись говорити якомога розважливіше, – думки, які він висловлював, не завжди збігалися з думками визнаних авторитетів.

– Переміна школи не змінила його звичок, – сказала міс Коллінз. – Він уже весь мій клас втяг у суперечку!

– О господи! – зітхнув Стренд. – Про що?

– Перша книжка, яку ми обговорювали, була «Червоний знак доблесті» Стівена Крейна, – сказала міс Коллінз. – Книжка не важка для переказу, в неї простий, гарний стиль. Вона готує грунт для сприйняття всіх жанрів американської літератури. Коли я попросила учнів висловитися про книжку, Ромеро сидів мовчки, поки два чи три хлопці не розповіли, за що їм подобається книжка. Потім підніс руку, встав і дуже ввічливо мовив: «Вибачте, мадам, але все де – полоскання мізків!» А тоді виголосив ділу промову. Він заявив: «Не має значення, що саме хотів сказати автор. Висновок із його книжки випливає такий: ти ніколи не станеш людиною, якщо втікатимеш, і ствердиш себе аж тоді, коли не відступиш і битимешся до кінця, хай навіть знатимеш, що тобі розвалять голову. І поки люди захоплюватимуться такими книжками, молодь із піснями маршируватиме на війну шукати собі там погибелі. Не знаю, – сказав він, – як інші хлопці, але якби я все життя не втікав, то сьогодні – голову даю собі відрубати – я тут на уроці не сидів би. Втеча – це, мовляв, природний наслідок страху, а така писанина, як ото «Червоний знак доблесті» – просто брехня, яку старі діди плетуть для того, щоб молодь своєю охотою йшла на смерть. У мене, – каже, – є дядько, його нагородили у В'єтнамі за те, що він не покинув у засідці кулемета й дав своєму взводу відійти. Тепер дядько на все життя прикутий до інвалідної коляски, а медаль свою викинув на смітник». – Міс Коллінз, жінка бліда і сором'язлива, аж головою похитала, пригадавши той випадок у класі. – Я просто не могла нічого вдіяти з хлопцем! – сумно сказала вона. – Він примусив усіх нас відчути себе неосвіченими віслюками. Гадаєте, він справді має дядька, якого поранило у В'єтнамі?

– Уперше чую, – признався Стренд. – Але Ромеро звичайно ніколи нічого не вигадує.

Якби йому довелось сперечатися з Ромеро (неприємніший клопіт годі й придумати!), він, певне, нагадав би хлопцеві, що містер Гіббон, якого той так високо ставить, мало не на кожній сторінці з пафосом уживає термін «військова мужність». Послідовністю в поглядах, зрозумів Аллен, хлопець не відзначається.

– Ви не могли б попросити його, щоб він, коли захоче наступного разу висловити думки, які можуть вивести решту хлопців із рівноваги, спершу підійшов після уроків до мене й поділився ними зі мною? – сором'язливо запитала міс Коллінз.

– Я спробую, – сказав Стренд. – Але обіцяти нічого не обіцяю. Стриманість не в його характері.

І тут Аллен раптом збагнув: Ромеро завжди шукає слухачів, хай навіть одну людину, і краще з тих, кого він недолюблює. Складалося враження, що своїми ворожими вихватками він просто дає вихід почуттям, а ще йому приємно почувати себе в чомусь сильнішим за багато старших і авторитетніших від нього людей. Якби Стрендові довелося передрікати йому кар'єру, то він сказав би: з Ромеро вийде оратор, якого має охороняти поліція, бо він доводитиме натовп до божевілля й бійок. Такі думки були не з приємних.

– А ще важко впоратися з ним через те, – провадила міс Коллінз своїм кволим, вибачливим голосом, – що він завжди розмовляє надзвичайно чемно, пересипаючи свої промови такими слівцями, як «мадам» або «дозвольте вас запитати». І підготовлений він у моєму класі найкраще. У нього фотографічна пам'ять. Щоб підтвердити якийсь свій аргумент, він може дослівно процитувати цілі абзаци з прочитаних книжок. Коли я роздала учням список рекомендованої літератури на семестр, він глянув на нього, а тоді з відразою відкинув і заявив, що більшість книжок уже прочитав, а тих, яких не читав, навіть не збирається розгортати, бо то було б тільки марнування часу. Йому не сподобалося, що в списку він не побачив Джойсового «Улісса» та Лоуренсового «Коханця леді Четтерлей». Уявляєте – і це сімнадцятирічний хлопець!

– Як то кажуть, не по літах мудрий. Або не по літах розбещений.

– Заявив, що ці дві книжки – з тих, які становлять основу сучасної літератури, і нехтувати ними означає завдавати шкоди розумовому розвитку учнів, а також заперечувати еротизм сучасної людини.

Як ви гадаєте, де він такого нахапався? – сумно запитала міс Коллінз.

– В публічних бібліотеках.

– Я б хотіла, щоб у нас був курс, розрахований на підготовленіших учнів. Я б тоді взяла його туди. Думаю, у нього неабиякі здібності. Я ніколи ще не мала в своєму класі такого учня і більш не хочу мати.

– Тримайтеся, – сказав Стренд. – З його вдачею він скоро вскочить у якусь халепу, і його виключать зі школи.

– Я про це не шкодуватиму, – промовила вчителька, і голос її на мить став рішучим.

Коли міс Коллінз, похнюпившись, пішла на урок, Стренд задоволено подумав, що принаймні в цьому семестрі він у Ромеро не викладатиме.

До обов'язків Стренда як вихователя входило один раз на два тижні перевіряти кімнати учнів і робити це тоді, коли хлопці йшли на уроки. Як він і сподівався, лад у кімнатах був неоднаковий – від охайності, властивої хіба старій панні, до гармидеру, що його можна побачити лише в дитячому манежі. Кімната на верхньому поверсі, де жили Ромеро й Роллінз, була досить чиста, але різниця між її двома половинами так упадала в око, ніби між ними стояла невидима стіна. Ліжко Роллінза було застелене яскравою, візерунчастою індіанською ковдрою, в головах лежала темно-бордова подушка з великою жовтою фетровою літерою «Ш», нашитою на накидку, – найвища відзнака, яку він здобув, граючи за шкільну футбольну команду. На його столі стояла у важкій срібній рамці кольорова фотографія сумного на вигляд чорного подружжя середнього віку, знятого біля веранди. Внизу підпис: «Від мами й тата з любов'ю». Поряд – фото гарненької, усміхненої чорної дівчини в купальнику і зроблений гарним жіночим почерком скромний напис: «На теплу згадку. Клара». На стіні висіла дуже збільшена фотографія чотирьох здоровенних хлопців із широкими усмішками па устах. Найменший із них був Роллінз. На кожному – студентські футболки з різними літерами на них. Було очевидно, що це – брати. Роллінз тримав футбольного м'яча, брат, що поруч із ним, – бейсбольну битку, а два інших – баскетбольні м'ячі, показуючи цим, що свою спортивну честь вони завоювали в різних видах. То була грізна, хоча й мирна на вигляд, четвірка, і навряд чи якийсь там сусід зважився б зачепити будь-кого з них.

На стіні над ліжком висіла велика літографічна афіша концерту Елли Фіцджеральд, а на тумбочці біля ліжка стояв касетний магнітофон і рядок касет. Це був той самий магнітофон, що його Роллінз, як Стренд уже знав, умикав на повну потужність. На поличці під столом лежав стосик журналів «Плейбой». Стренд знаходив журнали з голими жінками і в інших кімнатах, але там хлопці ховали їх під ліжком. Роллінз, мабуть, і думки не припускав, що треба щось ховати.

В його стінній шафі, яку хлопець недбало залишив відчиненою, – одяг у ній був складений теж досить недбало, – Стренд знайшов із пів–, десятка коробок зефіру в шоколаді. Він усміхнувся, уявивши, як такий здоровань, прокинувшись уночі від голоду, пробирається навпомацки до цих дитячих солодощів, щоб якось дотягти до сніданку.

Половина Ромеро – порожня, по-спартанському проста – являла собою цілковиту протилежність. Ковдра жовто-коричнева, вовняна, як і в усіх хлопців. Ліжко заправлене по-військовому строго. Ніде не видно ні фотографій, ні журналів. На столі, крім стосика паперу для нотаток та кількох гостро підструганих олівців, нічого не було. Так, наче Ромеро вирішив не мати нічого, що вказувало б на його минуле. Одяг у шафі складений бездоганно. А на полиці – знаменитий семитомник «Історія занепаду й загибелі Римської імперії», випущений 1909 року фірмою Дж. Б. Б'юрі. Стренд знав, що видання, яке так обтяжило сумку Ромеро в день його приїзду; мало неабияку цінність для колекціонерів.

Аж дивно було, як ці два хлопці з різними смаками живуть у злагоді в невеличкій кімнатці і товаришують так міцно, ніби знають один одного змалку.

Зацікавлений тим, як Ромеро придбав комплект Гіббона й чи знав він справжню ціну книжкам, Стренд залишив записку з проханням, щоб той зайшов до нього після тренування. За шкільними правилами, Стренд мав оцінювати стан кожної кімнати й виставляти бали на дошці об'яв. Система оцінок була десятибальна. Стренд поставив кімнаті Роллінза й Ромеро десятку, хоч у тій невидимій стіні між двома ліжками й відчувалось щось тривожне.

Ромеро ввійшов до вітальні Стренда свіжий після душу, одягнений, як завжди, охайно й поводячись дуже стримано. Аллен запросив його сісти і, перш ніж почати розмову про книжки, поцікавився його навчанням та справами в футбольній команді, яка в суботу мала грати свою першу офіційну гру. Хлопець сказав, що в школі йому подобається і встигає він, на його думку, непогано. Ромеро не був певен, чи гратиме в суботу, однак тренер йому теж подобається, хоч уява в нього, мовляв,

і небагата. Хлопець відверто признався, що заявив тренерові так: коли той не поставить його через тиждень після початку сезону пограти бодай кілька хвилин, то він з команди піде й зосередить усю свою увагу на навчанні.

Для годиться Стренд запитав Ромеро, чи немає в того нарікань, але хлопець відповів, що ні. Містер Хейзен, сказав Ромеро, написав йому листа й повідомив, нібито переказав на нього в шкільну касу певну суму, і тепер йому щотижня видаватимуть по десять доларів на кишенькові витрати, як і решті учнів у групі. А він, додав хлопець, відповів містерові Хейзену й подякував за щедрість. Стренд сказав, що Ромеро матиме змогу подякувати містерові Хейзену особисто, коли той у суботу вранці приїде з його дружиною та дочкою до школи.

– Бачу, мені знову доведеться виступати з промовою, – всміхнувся хлопець, але не злостиво.

Потім Стренд заговорив про книжки.

– Ти знаєш, що вони досить цінні? – запитав він.

– Справді? – щиро здивувався Ромеро. – Це новина приємна!

– Як тобі пощастило їх дістати?

Ромеро подивився на Стренда так, ніби зважував свою відповідь.

– Я їх украв, – сказав він просто. – Мені тільки довелося зайти дев'ять разів до букіністичних книгарень на Четвертій авеню, щоб винести книжки по одній. – Він холодно втупився в Стренда, так ніби чекав оцінки свого вчинку. Але Стренд мовчав, і Ромеро повів далі: – У тих книгарнях такі продавці, що й десяти хвилин не протрималися б на вулиці. їх би роздягли до нитки, і вони того навіть не помітили б, поки б не схопили запалення легенів!

– А ти не назвеш мені тих книгарень, із яких виніс ці книжки? – запитав Стренд.

– Я забув, як вони називаються, – відповів Ромеро і підвівся. – Ви маєте до мене щось іще, сер?

– Поки що нічого, – сказав Стренд.

Ромеро пішов. Стренд сів за письмовий стіл і втупився в уже зовсім густі сутінки за вікном. Він стояв перед моральною проблемою, якої йому не хотілося чіпати. «Навіщо мені забивати собі голову цим» хлопцем? – міркував він. – Я й так маю про що подумати».

В суботу перед самим обідом великий «мерседес» із Конроєм за кермом підкотив до входу в Мелсонів корпус. Аллен стояв на ганку, щоб привітати Леслі, Керолайн та Хейзена, коли ті вийдуть з машини. Керолайн тримала в руках невеличке й вертке чорне цуценя ньюфаундленда. Аллен був дуже зворушений побачивши дружину й дочку, але не хотів виступати в ролі щасливого чоловіка й батька на очах у двох хлопців з його корпусу, що спостерігали все це зі сходів.

Якийсь час Аллен уникав. дивитися на Керолайн.

– А де Джіммі? – спитав він. – Я думав, він приїде з вами.

– В останню хвилину містер Соломон послав його до Чікаго послухати якусь групу, що там гастролює, – відповіла Леслі. – Це означає, сказав мені Джіммі, що він росте у фірмі. Він переказує тобі вітання і подзвонить, коли повернеться,

– Дякую, – сухо кинув Стренд. Потім, усе ще намагаючись не придивлятися до Керолайн, поплескав собача і якось аж грубо запитав:

– Де ти підібрала це щеня?

– Позавчора його подарував мені містер Хейзен. Коли доктор Лейярд зняв пов'язку. – Дівчина пустила цуцика на землю і, ніяково всміхаючись, приклала кінчик пальця до носа. – Як тобі ця робота?

– Чудово! – відповів Аллен. На його думку, дочка була чарівна. Але ж, на його думку, вона була такою завжди. – Справді, виглядає дуже природно.

Керолайн засміялася.,

– Ох тату, ти, бачу, й не думаєш висловлювати свого захвату.

– Важливіше те, що думаєш ти.

– Я думаю, що гидке каченя обернулось на лебедя, – весело сказала Керолайн, коли вони уже входили в дім. – Мені аж страшно подумати, що я тепер робитиму з хлопцями!

– Не треба перебільшувати, – сказала Леслі, суворо дивлячись на двох хлопців, які відверто розглядали Керолайн. – Операція минула вдало, але ти ще не кінозірка. І тобі слід позбутися звички зазирати по сто разів на день у дзеркало. – Але говорила вона лагідно, і Стренд бачив, що дружина задоволена новим виглядом Керолайн, як і сама дівчина.

А от виглядом квартири Леслі лишилася незадоволена, хоч у вітальні місіс Шіллер і поставила у всіх найвидніших місцях квіти.

– Я й не припускала, що квартира така занедбана, – сказала Леслі. – Правда, коли привеземо сюди свої меблі, вона виглядатиме краще. Одначе не завадило б усе принаймні пофарбувати.

– Я побалакаю про це з Бебкоком, – озвався Хейзен. – Я певен, школа не збанкрутує, якщо тут кілька днів попрацюють малярі.

– Я б не хотіла із самого початку здатися набридливою, – промовила Леслі.

– Я скажу Бебкокові, що це моя ідея, – відповів Хейзен. – Вони пофарбують.

– Пора обідати, – сказав Стренд. – Ходімо до їдальні. Я попередив, що ви приїдете, і для вас та ще для кількох батьків із матерями накриють окремі столи. Сьогодні в нас перша футбольна гра в сезоні, з'їхалося чимало гостей. До речі, Расселе, наш протеже, Ромеро, грає в команді!

– Що ж він там робить – підносить воду? – засміявся Хейзен.

– ' Ні, серйозно, – мовив Стренд, коли вони вийшли з будинку й попростували доріжкою до головного корпусу. – Може, сьогодні хлопець і не гратиме, але тренер сказав, що випускатиме його за скрутних обставин.

– А як він взагалі?

– По-моєму, в школі встигає, – обережно відповів Стренд. – Я намагаюся вдавати, ніби не втручаюсь, одначе він, здається, вчиться досить сумлінно й на уроках не корчить дурня, як дехто з хлопців.

– Дасте мені список його вчителів. Поки я тут, хочу з ними поговорити про нього. Я певен, вони не звикли до таких хлопців, нічого про Ромеро не знають, і я б не хотів, щоб через це вони ставилися до нього надто суворо.

Стренд пригадав міс Коллінз і подумав, що було б краще, якби Хейзен поговорив із самим Ромеро й умовив його не ставитися так суворо до вчителів. Він вирішив не розповідати, навіть не згадувати Хейзенові про комплект Гіббона в кімнаті Ромеро. Хейзен, почувши про це, ще розлютиться й викине хлопця зі школи. І тоді експеримент, у якому Стренд неабияк зацікавлений, урветься, власне, й не почавшись.

Аллен відстав від решти, взяв Леслі за руку й пішов поруч із нею. Вона вдячно всміхнулась.

– Я так знудьгувалася за тобою! – прошепотіла вона.

– А я, звісно ж, проводив тут сам час, як колись замолоду! – відповів Аллен. – Ти не уявляєш собі, на що схожі оті збіговиська за чаєм в учительській кімнаті.

Леслі стиснула йому руку.

– У тебе непоганий вигляд, – сказала вона. – Здається, тутешній клімат тобі на користь.

– Сподіваюся, він піде на користь і тобі.

– Якщо тобі тут добре, – відповіла Леслі, – то й мені буде добре. – Проте голос її прозвучав якось невпевнено, з нотками сумніву або й остраху.

Вони увійшли до їдальні, вже заповненої хлопцями. З того, як усі позводили очі на Керолайн, – вона вела цуценя на повідку, – Стренд зрозумів, що операція минула справді успішно. Він помітив, що Керолайн і ходити стала інакше. Коли б його спитали, як саме, то він сказав би: «гордовито».

Після обіду, за яким Хейзен сів поруч зі своїм знайомим із Вашінгтона, – той мав якесь відношення до справ з нафтою і Хейзен почав із ним жваву розмову, – Аллен відвів Леслі назад до квартири. Вона хотіла трохи поспати, поки Хейзен, Керолайн та Конрой будуть на футболі.

– Ти справді не хочеш, щоб я залишився з тобою? – спитав Аллен, дивлячись, як Леслі скидає туфлі й лягає в одне з ліжок.

– У нас ще буде багато часу, – сказала Леслі. – Боюся, вони образяться, якщо ти не підеш з ними на футбол. А я й так сьогодні надивилася на людей.

Він нахилився, поцілував її в чоло й пішов на стадіон.

На відкритих дерев'яних трибунах зібралося з тисячу глядачів, але Хейзен зайняв Алленові місце поруч із Керолайн. По другий бік від дівчини сиділи Хейзен і Конрой. Гра вже почалася, але Хейзен сказав, що цікавих моментів досі не було.

– Котрий з них Ромеро?

Стренд скинув поглядом на лаву запасних. Скраю – самотою, збоку від решти гравців, нахилившись і втупившись у свої руки, що звисали між коліньми, – сидів Ромеро. На поле він не дивився – ніби те, що там відбувалося, його не цікавило.

– Номер сорок п'ятий, – сказав Стренд.

– Господи, та він же крихітка! – мовив Хейзен. – Проти тих хлопців він здається дитиною! Над ним ніхто не хоче зле пожартувати, ви певні?

– Тренер ставиться до нього цілком серйозно.

– Той тренер, мабуть, садист! – сказав Хейзен похмуро. – Я думаю, хлопця слід застрахувати на повну суму, щоб страхова компанія оплатила потім і лікарню, і похоронні витрати.

– Тільки так ви зможете мати якусь віддачу за вкладені в нього кошти, – мовив Стренд, подумавши про чек на п'ятсот доларів у «Братів Брук» та десять доларів на кишенькові витрати щотижня.

Хейзен глянув поверх голови Керолайн на Стренда і посміхнувся, сприйнявши його слова як жарт. Однак сам Стренд не був певен, що справді хотів пожартувати.

Гра проходила безладно, метушливо. Було багато помилок, невдалих комбінацій, неточних пасів, блокованих ударів. Чоловік, який сидів позад них, – його син грав у півзахисті й двічі підряд неточно віддав пас, – раз у раз повторював: «Що ж ви хочете – перша гра в сезоні!»

Та хоч яка вийшла гра, а приємно було сидіти цієї ранньої осені на теплому осонні й спостерігати прудких хлопців, що бігали по чудовому зеленому моріжку. Тут не вибухали дикунські пристрасті, властиві професійному футболу або зустрічам між уславленими університетськими командами. Штрафні удари суддя призначав тільки за положення поза грою та коли футболісти затягували тайм-аут. А коли один гравець із команди Данберрі ненароком зіткнувся з суперником і впав, хапаючи ротом повітря, футболіст, що збив його, враз нахилився над ним і не відходив доти, доки потерпілий не встав. Керолайн, на колінах у якої крутилося цуценя, віддано вболівала за команду Данберрі й зухвало всміхалася, коли котрийсь із хлопців другої школи обертавсь і добродушно цитькав на неї.

– Ти тільки скажи, як тебе звати, залиш свій телефон, і ми з тобою поквитаємося, – сказав один з хлопців.

– А ти спитай у мого батька! – Керолайн показала пальцем на Аллена. – Він тут учителює.

Хлопець засміявся.

– Пробачте, сер, – мовив він. – Коли йтиму до їдальні, я неодмінно прихоплю олівця й папір.

Після гри дирекція влаштовувала в їдальні для учнів обох шкіл та їхніх батьків чаювання. Стренд не мав сумніву, що той хлопець справді прийде з олівцем та папером, і зловтішно уявляв собі, як дасть йому телефон Керолайн і повідомить, що через три дні вона буде уже в Арізоні.

Рахунок швидко зростав, і на кінець останньої п'ятнадцятихвилинки команда гостей вела 26:20. Запасні гравці обох команд підвелись і дружно підтримували товаришів на полі. Один Ромеро сидів незворушний, не відриваючи погляду від своїх рук. Коли пролунав свисток, повідомляючи про те, що грати лишилося дві хвилини, тренер підійшов до Ромеро й сказав йому кілька слів. Хлопець поволі, майже ліниво, підвівся, надів шолом і вибіг на поле. М'яч саме тримала на своїй половині команда гостей.

Ромеро став на лінії свого майданчика й недбало узявся в боки. Після удару гравці обох команд кинулися до м'яча, але першим його перейняв Ромеро й відразу випустив. Трибуни заревли, коли м'яч, підскакуючи, покотився до бічної лінії, а Ромеро помчав за ним. До м'яча кинувся цілий гурт червоних футболок команди гостей. Та Ромеро на величезній швидкості вхопив м'яча й раптово зупинився. Два супротивники безпорадно промчали повз нього. Втікаючи від решти, він добіг майже до лінії свого майданчика і в ту саму мить, коли його майже схопили, круто повернув і, роблячи обманні рухи, помчав до майданчика гостей. Від одного захисника хлопець вислизнув сам, ще одного вдало заблокував Роллінз, і ось Ромеро опинився біля бічної лінії, а попереду не було нікого. Червоні футболки лишилися позаду. Ромеро спокійно, наче аж зневажливо, пробіг ще ярдів десять, перетнув лінію майданчика гостей, зупинився і недбало приземлив м'яча.

– Чорт мене бери! – гучно вигукнув Хейзен, щоб його почули серед галасу трибун. – Я думав, посилаю до Данберрі учня, а вийшло, що прислав зайця!

Товариші з команди зібралися довкола Ромеро, поплескували його по спині й тиснули йому руки. Та хлопець, здавалося, приймав ці вітання з байдужим виглядом. Аж коли він підтюпцем побіг назад до лави запасних і Роллінз, наздогнавши його, схопив, мов дитину, на руки й підняв у повітря, Ромеро дозволив собі всміхнутися.

Покидаючи поле, хлопець тільки раз недбало махнув рукою глядачам на трибунах, що всі як один посхоплювалися й плескали йому. Він неквапом підійшов до лави, де просидів майже всю гру, – на його обличчі не ворухнувся жоден м'яз, – і знову сів із самого краю. Потім скинув шолом і так само втупився в свої руки, що звисали між коліньми. Коли команди після голу, приготувалися розіграти в центрі, м'яч, тренер підійшов до Ромеро й по-дружньому поплескав його по плечу. Але хлопець і тоді не підвів погляду.

Гра закінчилася з рахунком 26:26. Ромеро встав і, не чекаючи товаришів, побіг у душ.

Столи й стільці були розставлені в літньому корпусі. Під стіною стояв довгий буфет, там лежали сандвічі й тістечка, а дружини викладачів наливали чай. Керолайн із Конроєм пішли по чай, а Стренд та Хейзен сіли за стіл. Стренд усміхнувся, побачивши, як хлопець, що просив у Керолайн на стадіоні номер телефону, перехопив її й пішов із нею по чай.

В залі стояв глухий гомін. Батьки, матері й учні задоволено розмовляли про те, як гарно минув день.

Спостерігаючи цих вишуканих, веселих і товариських чоловіків середнього віку та їхніх розкішно вбраних дружин, Стренд раптом відчув, що всі вони начебто чимось споріднені з Расселом Хейзеном. Це були банкіри, королі торгівлі й комерції, голови рад директорів, мовчазні судді й вершителі доль людських, тлумачі давніх законів, власники величезних багатств і маєтків, люди, які стоять за лаштунками політичних перемог, ті, кого слухаються сенатори й законодавці, тобто представники класу, якого офіційно в Америці не існує, і який Ромеро назвав би, порівнюючи зі Стародавнім Римом, станом вершників.

Щодо вчителів, – чоловіки були поштиві й стримані, а жінки охоче прислуговували, – то вони скидалися на вчених рабів, яких завезли до вічного міста навчати вельможну молодь добрих манір, відваги й мистецтва правити державою.

Стренд чув, як учні й гості, проходячи повз їхній стіл, хвалили Ромеро. Аллен не був певен, чи то була похвала гладіаторові, який цього дня відзначився на арені, чи ознака того, що стан вершників час від часу відкривається для гідних такої високої честі варварів.

Він роздратовано труснув головою, невдоволений своїми думками, і встав привітатися з Джонсоном, що з усмішкою на устах саме підходив до їхнього столу. Стренд відрекомендував тренера Хейзенові, який теж підвівся.

– Шкода, що ваші хлопці не здобули переможного очка, – сказав Хейзен.

Тренер здвигнув плечима.

– Признатися щиро, сер, сьогодні я був радий навіть звести гру на нічию. А Ромеро – ну хіба не молодець?! Коли він спершу побіг з м'ячем назад, я вже пообіцяв собі витурити його з команди. – Він засміявся. – Але переможців не судять, чи не так? Ще два чи три такі проходи, і нам доведеться перейменувати корпус містера Стренда з Мелсонового на корпус Ромеро!

– Правду кажучи, містере Джонсон, – сказав Хейзен, – містера Стренда й мене більше цікавлять успіхи хлопця в навчанні, ніж його подвиги на футбольному полі. Що ви чули про нього від учителів?

– У нас усі тренери, – почав Джонсон, – досить пильно стежать за тим, як наші хлопці встигають на уроках. Тут не та школа, де заплющують очі, коли спортсмен відстає у навчанні. Ось чому я радий повідомити, що вчителі відгукуються про Ромеро добре. Він навдивовижу розумний, кажуть вони, і завжди старанно готується до уроків. Хлопець, правда, трохи любить посперечатися, ви, певно, знаєте… – Джонсон усміхнувся. – Але захищає свою думку завжди ввічливо й аргументовано. Звісно ж, він… ну… життя в нього було зовсім не таке, як у більшості учнів Данберрі, і вчителі розуміють, що на це треба зважати. Але якщо він продовжуватиме так, як почав, то нема чого хвилюватися. Правда, йому начебто геть байдуже до того; чи любитимуть його однокласники та хлопці в команді. І, крім Роллінза, він, здається, не хоче більше дружити ні з ким:

– Я з ним побалакаю, – пообіцяв Хейзен. – Аллене, давайте сьогодні візьмемо його з собою повечеряти в місті. В готелі, де я зупинився, досить непоганий ресторан, і, може, в іншій атмосфері хлопець відчує себе трохи вільніше. А ще я хотів би почути про нього думку Керолайн. Навіть не уявляю собі, як хлопець поводитиметься в товаристві дівчат… ну… пристойніших, ніж ті,, котрих він знав досі.

«Цікаво, – подумав Стренд, – що сказав би Хейзен, якби йому розповісти про оту знайому Ромеро з поїзда та вечір у Нью-Хейвені?»

– Ви знаєте, – мовив Аллен, – я не бачив його з жодною дівчиною ні тут, ні в місті. Зате місіс Шіллер, наша прибиральниця, вважає його своїм улюбленцем. З нею Ромеро поводиться, як справжній рицар, запевняє вона, чого ніяк не можна сказати про решту учнів. До того ж він найохайніший хлопець, якого вона тільки бачила за всі її роки в школі.

– По-моєму, це добрий знак, – сказав Хейзен. – Як ви гадаєте?

– Гадаю, що так, – відповів Стренд. – Дуже добрий.

Цієї хвилини до зали увійшли хлопці з обох команд, свіжі й розпашілі після душу, і зголодніло стовпилися коло буфету.

– Ви його бачите? – спитав Хейзен. – Якщо він тут, я запрошу його сам.

– Не думаю, щоб він був тут, – сказав Джонсон. – Він перший вибіг із роздягальні, і я чув, як він сказав Роллінзові, що зустрінеться з ним пізніше в корпусі. Хлопець, як видно, не дуже любить розважатися в товаристві за чаєм.

Стренд побачив Роллінза – той ніс від буфету повну тарілку сандвічів – і махнув йому рукою. Роллінз підійшов. Він був трохи розгублений через те, що його побачили з цілою горою сандвічів, одначе посміхнувся й жартома затулив тарілку долонею.

– Здається, застукали на гарячому, сер! Від свіжого повітря страшенний апетит.

– Роллінзе, – звернувся до хлопця Стренд, – це містер Хейзен. Завдяки йому твій товариш Ромеро потрапив до Данберрі.

– Радий познайомитися з вами, сер. – Хлопець поставив тарілку на стіл і потис Хейзенові руку. – Сьогодні ви найпопулярніший гість у школі.

– Ваша команда непогано грала, вітаю вас! – сказав Хейзен.

– Дякую, сер. Ми не виграли, але й не програли. Згодом ми гратимемо краще.

– У тебе вийшов добрий блок, ти дуже допоміг Ромеро, – мовив Джонсон. – Якби не ти, його зупинили б.

– Що ж, тренере, – сказав Роллінз і знову посміхнувся, – ми, гравці, маємо показати джентльменам, що вміємо допомагати один одному.

– Роллінзе, – різко сказав Джонсон, – гадаю, вам з Ромеро пора облишити цей жарт! Він усім набрид.

– Пробачте, тренере, – спокійно промовив Роллінз. – Я перекажу ваші слова Ромеро. – Він узяв тарілку з сандвічами й пішов до своїх товаришів.

«Роллінз… – подумав Стренд. – Хлопець, який добре вміє блокувати, любить їсти серед ночі зефір у шоколаді, і ще один кандидат у стан вершників».