Хліб по воді

Розділ перший

«Вперше, відколи Леслі повернулася з Арізони, її немає, тут увечері зі мною. Вона в Нью-Йорку. Леслі їздить туди щосереди – давати уроки своїм учням у колишній Школі Керолайн. Досі вона поверталася сюди близько одинадцятої вечора – після довгої дороги з міста. А цього разу домовилася заночувати вдома у директриси школи. Отож завтра їй доведеться встати рано, щоб устигнути на десяту годину сюди, – адже в неї тут уроки. Зручного поїзда на Нью-Йорк звідси нема, і Леслі їздить старим фургончиком, якого нам позичив Хейзен. За кермом Леслі досі нервується, і двох поїздок на день для неї, як виявилося, забагато. Щоразу вона повертається збуджена сліпучим світлом зустрічних машин і потім страждає від страшного головного болю. її дратують не тільки поїздки. Від цієї біганини в будинку, диких вибухів сміху, криків перед телевізором у загальній кімнаті, гармидеру та реготні, без яких хлопці не хлопці, від завивання магнітофонної музики в Леслі болісно натягується шкіра довкола очей і залягають складочки в кутиках рота. Вона все частіше ковтає аспірин і щодня приймає заспокійливе, яке їй прописав шкільний лікар.

Я не можу сказати напевне, чи ті учні в Нью-Йорку для Леслі добре чи погано. Я знаю тільки, що робота з ними її захоплює, а з однієї дванадцятирічної дівчинки, каже Леслі, здається, навіть буде професіональна піаністка. Коли вона розповідає про ту дівчинку, в її голосі бринить якесь піднесення, а це останнім часом трапляється з нею рідко. До свого викладання в Данберрі Леслі ставиться скептично. Тут немає жодного хлопця, каже вона, якого б що-небудь цікавило в музиці, крім «року» та «диско».

Навіть у такі хвилини, як ця, коли дім огортає тиша пізнього вечора,, Леслі неспокійно снує по квартирі, переставляє щось із меблів, виймає з ваз засохлі квіти, бере до рук книжку або журнал, а тоді роздратовано їх кидає. За піаніно сідає лише вдень, коли хлопці йдуть до школи, а в неї нема уроків. Коли випадає вільна година, вона ходить малювати, але щоразу повертається з умисне. заляпаним полотном – вона невдоволена тим, що в неї виходить.

Наша квартира й досі має вигляд порожнього, тимчасового житла. Леслі ще не повісила жодної зі своїх картин. Каже, що соромиться хлопців і вчителів, які подумають, ніби вона вважав себе художницею. Проте навряд чи причина в цьому. Мені здається, Леслі не збирається тут жити, – хоч я й певен, що в думках у неї такого нема, – і її малюнки на стінах були б небажаним символом осілості.

Під час одного зі своїх наїздів до Нью-Йорка вона обідала з Ліндою Робертс. Та повідомила Леслі, що, може, полетить на тиждень чи на днів десять до Франції, і запросила її з собою. Я сказав Леслі, що в школі її напевне відпустять і ця подорож піде їй на користь. Однак вона відповіла мені, що про це й мови не може бути. А коли я спробував переконати її, вона розлютилась і заявила, що я хочу її позбутися. Я заперечив проти такої нісенітниці, але хоч мені й неприємно в цьому признатися – її коротка відсутність була б тепер бажана. Це дало б мені змогу, як-от сьогодні ввечері, нарешті спокійно подумати; посидіти отак самому за столом і обміркувати всі дрібні події, що сталися цієї осені.

Увечері, після тієї гри, коли Ромеро вперше вийшов на поле Данберрі, ми всі вечеряли в ресторані готелю, де зупинилися Хейзен з Конроєм. Ромеро, охайно вдягнений, у краватці, сидів поруч із Керолайн. Здається, обоє зацікавились одне одним. Хейзен не втручався, до їхньої розмови, хоч іноді якось пильно придивлявся до них. Наступного ранку Хейзен, перед тим як поїхати з Леслі та Керолайн до Нью-Йорка, сказав мені, що був приємно вражений поведінкою Ромеро і попросив обережно розпитати в Керолайн, якої вона думки про хлопця. Я не мав нагоди побалакати з нею перед від'їздом, але сказав Леслі, щоб вона спробувала випитати у дівчини все, що зможе.

На той час ми ще не перевезли з Нью-Йорка своїх меблів і мусили з Леслі спати в одному ліжку. Та після того.,, що, сталося в Турі, ми лежали спокійно, якомога далі одне від одного. Ми про це не розмовляли. к але обоє розуміли, що нам доведеться прийти до якогось остаточного рішення про наше інтимне життя. Бо вдавати, тби стримування не позначається на нашому шлюбі, ми довго не змогли б. І все ж. таки ми прокинулись уранці в обіймах одне одного».

Стренд поклав ручку. Він писав понад годину, сидячи за старим письмовим столом при світлі учнівської лампи. Він стомився, але знав, що заснути не зможе, і, важко осівши на стільці, задивився у вікно.

В листопадових сутінках почав сіятися перший сніг. У корпусі вже ніде не світилось, і над квартирою Стренда стих навіть гуркіт радіоприймачів та касетних магнітофонів і тупотіння хлопчачих ніг. Коли Леслі бувала вдома, вона не могла діждатися тієї благословенної миті, коли цей гармидер ущухне й настане тиша. В такі години Стренд звичайно сидів у м'якому кріслі й читав або дивився в камін. Вогонь проганяв осінній холод, який швидко проникав до будинку, коли полум'я вночі не горіло.

Раптом він почув, як до будинку ніби під'їхала машина. Звук двигуна був такий, наче в старого «фольксвагена», що ним їздила Леслі. Аллен підхопився і підійшов до вікна, подумавши, що Леслі, може, передумала залишатися в Нью-Йорку. Але надворі не було ніякої машини, тільки сніг і темне подвір'я школи, по якому гуляв вітер. Аллен зітхнув і вернувся до столу.

Він почув цей звук того вечора, коли Леслі приїхала з Арізони, і вибіг зустрічати її аж до вхідних дверей. Аллен пригадав, Як вони кинулись одне одному в обійми, не думаючи про те, дивляться чи не дивляться на них учні. Леслі палала від щастя, що знову бачить його, і з її вигляду він зрозумів, що поїздка їй удалася.

Було вже давно за північ, а вони все сиділи на канапі, і Аллен, обнявши Леслі, слухав її розповідь про Арізону.

– Керолайн певна, що їй там буде добре. Коледж їй подобається – він справді гарний і, звісно ж, не схожий на Сіті-коледж. Дівчата на її поверсі в гуртожитку милі, дружні. Ми все розмовляли, розмовляли – без кінця. Просто ми з нею залишилися на кілька днів удвох, і ніхто інший з родини не відвертав моєї уваги. Здавалося, ніби відкрились якісь потаємні шлюзи. Мабуть, нам з тобою обом слід було частіше робити так з усіма трьома дітьми.

– І в чому ж вона звірялася тобі?

– Ну, по-перше, Керолайн страшенно вражена твоїм містером Ромеро.

– Рассел буде радий почути про це. – Аллен зовсім не був певен, що він сам радий про це почути. – Що ж її так вразило? Отой його карколомний прохід на футбольному полі?

– Про це вона й не згадувала. Каже, що він здався їй значно вихованішим і скромнішим, ніж решта хлопців.

– Для Ромеро це буде новина, – сухо кинув Стренд.

– Вона, мовляв, відчула, що він не хоче бути схожим на інших хлопців у своєму класі.

– Така небезпека йому не загрожує.

– Це не для нього – так він їй заявив. Він, мовляв, хоче чогось досягти. Ще не знає, чого саме, але це має бути неабищо. Майже всі хлопці в школі, як він сказав, котяться по рейках… Керолайн каже, що говорив він це зневажливо. У тих хлопців, мовляв, усе розплановано – Гарвард або Йельський університет, потім школа бізнесу й місце в татовій фірмі. Стануть адвокатами, президентами банків, наб'ють кишені доларами, а в п'ятдесят п'ять – на пенсію, грати в гольф. Одначе їх чекають великі несподіванки, каже Ромеро. А він має одну велику перевагу над ними всіма – для нього ніщо не буде несподіванкою. Він, мовляв, навчиться всіляких хитрощів від них самих…

– Від кого це «від них»?

– Цього він Керолайн не сказав. Тільки сказав, що візьме гору над ними в їхній грі, ї в своїй туї, і взагалі в будь-якій грі. Керолайн розповідала, нібито хлопець був тоді страшенно збуджений, так наче висловлював свої потаємні думки. Вона гадає, що то йому вперше трапилася нагода з ким-небудь поговорити про це.

– Вона помиляється, – мовив Стренд. – Мені теж довелося дещо від нього почути. Правда, менше, ніж їй, але теж чимало. – Він пригадай розмову про готів.

– І Ромеро, мовляв, вдячний їм за те, що вони його навчають. Так оті алжірські фелахи здобули освіту в Сорбонні, а потім викинули французів зі своєї країни. Або оті розумні молоді араби, які вчилися в Гарварді та Оксфорді, а потім повернулися додому, змінили європейські костюми на бедуїнський одяг і віднадили англійців та американців від своєї нафти, змусивши їх верещати як недорізаних свиней.

– І що ж Керолайн думає про беї оті його красиві слова?

– Вона сказала йому, що він просто напускає туману. Мовляв, десь начитався про це, а тепер розводиться, щоб удати із себе великого розумника.

– Ну, це його, мабуть, тільки втішило! – мовив Аллен.

– Керолайн сказала, ніби він скипів. їй навіть здалося, що він устане й піде геть. Але не пішов. «І справді начитався, – сказав він, – я сам же таки про це й написав, пробувши у школі тиждень, і замислився про те, чого мені тут у біса треба». Він же, мовляв, приїхав сюди не для того, щоб гасати з м'ячем по полю!

– Може, хлопець і не збрехав, – зауважив Аллен, – коли сказав, ніби написав усе оте сам. Це на нього схоже.

– Потім Ромеро спитав, де вона вчиться, а коли Керолайн розповіла про свою спортивну стипендію, він засміявся. То ти теж бігаєш, каже. Але він, мовляв, знає, від чого втікає. А от від чого втікає вона? Потім хлопець заявив, що навіть ПІСЛЯ: свого сьогоднішнього успішного виступу на полі він однаково піде з команди, бо залишався там тільки заради свого товариша Роллінза. Футбол, каже, то дитяча забавка.

– Джонсон не дуже побиватиметься, коли він піде, – промовив Стренд.

– Хто такий Джонсон?

– Футбольний тренер. Ромеро всім каже, що в того нема уяви, і це дійшло до Джонсона.

Я знаю, ти вважаєш Ромеро важким хлопцем. Але я ніколи не чула, щоб Керолайн так розповідала про когось. Вона сказала, ніби це був найцікавіший вечір у її житті. Коли вона прийшла після тієї вечері додому, то відразу сіла й усе, що їй запам'яталося, записала.

«От іще одна в родині стала писати щоденник! – подумав Стренд. – Може, це спадкова хвороба?»

– Таке враження, що вона запам'ятала кожне його слово, – сказав він уголос.

– Це ще не все, – провадила Леслі. – Коли Керолайн розповіла Ромеро про свій намір стати ветеринаром, він сказав, що вона збирається рятувати не той вид тварин. Він, мовляв, знає, де вона повинна практикувати, коли одержить диплом, – у колишньому його кварталі в Манхеттені. Там, каже, аж кишить звірів, цілі табуни двоногих – і всі вони хворі. Отам від Керолайн було б куди більше користі, ніж там, де вона збирається годувати пілюлями китайських мопсів. Керолайн думала, що хлопець просто глузує з неї, але потім він запитав, і досить серйозно, чи вона не проти, якщо він їй напише. Дівчина поцікавилася, про що ж він їй писатиме, і Ромеро відповів: про політику, вбивства, хабарництво, злидні, колір людської шкіри, про облудну історію, напалм, водневі бомби, про перемоги на футбольному полі… А ти, як був у його віці, ти коли-небудь чув, щоб молоді хлопці про таке розмовляли?

– Ні, – відповів Аллен. – То були інші часи.

– Він сказав ще, ніби спробує написати зо два любовні листи.

Сучий син! – кинув АлМн.

– Ет, Аллене, просто хлопець хизується перед гарненькою дівчиною, прагнучи показати себе багато досвідченішим, ніж він є насправді! А коли вони побачаться вдруге, то вже не пам'ятатимуть, як і звати одне одного.

– І що відповіла, йому Керолайн? Я маю на увазі любовні листи.

– Сказала, що від них шкоди не буде, – всміхнулася Леслі, немовби радіючи, що її сором'язлива дочка кінець кінцем – зрозуміла. правила жіночої гри. – Та хлопець не жартував, – додала вона, – Коли ми приїхали до коледжу, Керолайн уже чекав лист від нього. Вона прочитала його й дала мені. На листі не стояло дати, і він не починався словами «Люба Керолайн!» чи якось так іще. То була слово в слово ота промова про алжірців, яку він виголосив під час вечері. Ромеро навіть не підписався. Керолайн сказала, що це перший любовний лист у її житті. Вона, звісно ж, із листа посміялася, але сказала, що збереже його й покаже іншим хлопцям, – щоб «підняти рівень їхньої розмови», коли котрийсь з них почне, як завжди, верзти їй дурниці. – Леслі трохи спохмурніла. – Хочу сподіватися, що вона не стане кокеткою. Всі чоловіки в коледжі пасли її очима, хоч би куди ми йшли.

– Це ти захотіла, щоб їй підкоротили носа!

– В кожному ділі є свій ризик, – відповіла Леслі досить невесело. Потім труснула головою, так ніби хотіла звільнитися від побоювань за дочку. – Поки ми її знов побачимо, вона ще разів десять зміниться. З нами вона буде чи без нас – байдуже.

– Ти й словом не обмовилася про те, як там Елінор, – сказав Аллен. Після Арізони Леслі на кілька днів літала до Джорджії провідати молодят. – Вона щаслива?

– Дуже, – відповіла Леслі. – Наскільки я можу судити. Але місто жахливе.

– Леслі, люба, – всміхнувся Аллен, – ти це кажеш про кожне місто, крім Нью-Йорка!

– Я цього не скажу про Бостон, Сан-Франціско і навіть Атланту, – заперечила Леслі.

– Така твоя думка про всяке місто з населенням менше мільйона. Я питав не про місто. Я питав про Елінор та Джузеппе.

– О, вони, здається, в захваті від своєї роботи, – неохоче промовила Леслі. – Вважають, що вдвічі піднесли рівень газети й віддають їй годин по шістнадцять на добу. В них великий старий будинок, який має такий вигляд, ніби ось-ось завалиться. Щось середнє між будинком бідного фермера, підремонтованим для кінозйомок, і особняком плантатора-рабовласника минулого століття. Елінор каже, що для молодят кращого годі й шукати. Коли вони посваряться, то можуть ночувати в різних спальнях, які так далеко одна від одної, що спілкуватися можна тільки по рації. Я розмовляла з ними уривками. Тільки-но ми сідали їсти, відразу дзвонив телефон, і він або вона кидалися до трубки. Я від цього мало не збожеволіла, а їм подобається, вони в захваті. Коли я пробувала довідатися, що це їм дає – прибутки чи самі збитки, – вони враз міняли тему розмови. Але обоє, здається, до нестями закохані одне в одного, і це, гадаю, найголовніше. – Леслі вивільнилася з його обіймів. – Господи, вже, мабуть, за північ! Тепла вода є? Мені треба прийняти ванну, я цілий день була в дорозі.

– Тепла вода є. Принаймні я так думаю. Не хочеш спершу випити, щоб відсвяткувати приїзд?

– Ні. Може, після ванни. Я скажу, коли буду готова. – Вона нахилилася й. поцілувала його. – Ти за мною скучив?

– А ти як гадаєш?

Леслі засміялася й пішла до ванної. За хвилину Аллен почув шум води.

Коли згодом він увійщов до спальні, Леслі вже була в ліжку; її розчесані коси аж світилися. Аллен роздягся, ліг поруч, і пригорнувся до неї. Та коли він спробував її погладити, Леслі лагідно відвела його руку.

– Я боюся, любий! – прошепотіла вона.

Алленові не треба було допитуватись, чого вона боялася: доктор Прінз його остерігав. Навіть виконуючи настанови доктора Прінза, не перепрацьовуючи й у всьому собі відмовляючи, Аллен і досі, бувало, відчував напади такої втоми, що ледве міг переставляти ноги, йдучи по шкільному подвір'ю, чи проводити далі урок.

– Я тебе розумію, – мовив Аллен і відсунувся на край ліжка. «Це неможливо, – подумав він. – Завтра ляжу спати в іншій кімнаті»,

До цієї розмови вони більше не повертались, і в іншій кімнаті відтоді щовечора чекало на нього розстелене старе вузьке ліжко Джіммі,

«Хай там як, – замріяно подумав він, сідаючи за письмовий стіл біля каміна, – а це був один з найкращих вечорів у нашому подружньому житті».

Аллен зітхнув, потім підвівся й поклав у пригаслий камін поліно, –, спати йому ще не хотілося, – а тоді пішов на кухню й налив собі віскі з водою.

Коли зі склянкою в руці він повернувся до вітальні, то почув над головою ходу. Цей старий дерев'яний будинок і рипів, і стогнав, і крізь шпарини в ньому було чути все, що діялося нагорі. Аллен був певен, що, незважаючи на заборону, вечорами До хлопців частенько приходили гості, йому не хотілося з'ясовувати, що означали ті нічні звуки. Може, його вихованці потай курили, або ділилися сигаретами з марихуаною, або пили заборонене спиртне, чи навіть влаштовували самосуд над котримсь із своїх товаришів… «Відданий і сумлінний вихователь, – думав Аллен, – тихенько прокрався б нагору, зловив би неповнолітніх злочинців на гарячому й належно б їх покарав». Але як можна покарати такого злочинця в наші дні? Хтозна. Принаймні в державній школі Алленові не треба було турбуватися про те, що роблять його учні після уроків. Отак завжди: живеш і весь час порівнюєш здобуте з утраченим. Поки його вихованці ще не спалили корпусу, Алленові було вигідно заплющувати на все очі. Він не питав у інших учителів про те, як вони дають лад у своїх корпусах, а сам йому ніхто Нічого не радив. «Цікаво, – міркував Аллен, – що подумав би про мою поведінку викладач з Ітону або Харроу – закладів, де й досі, як мені відомо, вдаються до тілесних покарань?» Чи пішов би зараз той педагог нагору, щоб навести порядок і призначити невблаганну кару: за куріння стільки-от ударів лозиною, за випивку – стільки, за балачки після відбою – стільки? А скільки за мужолозтво? Про таку покару чути йому не випадало. «Іди й роби, як. я…» Аллен усміхнувся, пригадавши ці слова із святого письма. Його власний син був не старший від декого з хлопців у цьому корпусі, проте Аллен ніколи його не карав, хіба різким словом, та й то не часто. Цікаво, якби Джіммі пішов учитися до Данберрі, Ітону чи Харроу, а не до державної школи, то чи опинився б він у світі бородатих гітаристів та зірок «року» – отих розбещених мільйонерів, приречених умерти ще до тридцяти років від завеликої дози героїну або від збуджувальних чи заспокійливих засобів?

Аллен поставив склянку на стіл» сів, трохи повагався, тоді взяв ручку й почав писати.

«Я не раз замислювався над різницею між колишньою системою викладання англійською мовою і довільним теперішнім методом, коли учням дають ступінь за будь-яку недоладну суміш дилетантських знань. Коли думаєш про поетів, філософів, державних діячів та воєначальників, – вихованих за давньою британською системою й у вірних церкві коледжах, що утвердилися в Сполучених Штатах від колоніальних часів, – то важко повірити, ніби ми робимо для своїх дітей добро, як це робили наші предки для своїх. Ми живемо в парадоксальні часи коли лібералізм дійшов межі в нашій системі освіти, а дисципліна й репресії дійшли межі в більшості політичних систем. Ці два явища, певно, якось між собою пов'язані, але вже надто пізня ніч, щоб докопуватись до цього зв'язку. Англійська школа знаходила в себе місце для: диваків. А чи знайдеться у нас місце для людей освічених? А для вихованих? Для поетів? Це чудова тема для розмови з Ромеро. Чи, може, мені краще піти до директора й заявити, що хлопець небезпечний, що він становить для всіх нас загрозу і його слід негайно виключити зі школи? Та я знаю, що не зроблю цього. Я, як і всі тут, як і сам Рассел Хейзен, заражений ліберальними упередженнями, і вони, незважаючи на те, що нас спіткало, й досі спонукають нас – із порядності чи з почуття провини – витрачати кошти й свою добру волю на освіту і навіть на озброєння своїх власних арабів, фелахів, іранців. Я не розмовлятиму про це з учителями за чаєм. Для них я, між іншим, дивак, і коли вони розпитують мене про мою роботу в державній школі, то поводяться так, ніби перед ними – людина, що провела свої найкращі роки на війні.

А загалом вони непогані люди, вільні від шанолюбства, яке так часто робить людей нестерпними.

Саме слово «шанолюбство» наводить на нескінченні роздуми. Дзвонив мені, скажімо, на тому тижні Хейзен – вибачте, мовляв, що не зміг приїхати провідати вас і довідатись, як вам ведеться. Я йому відповів, – правда, не зовсім щиро, – що в мене тут усе блискуче. Потім він сказав, що хотів би поговорити зі мною про одну справу. Йшлося не про труднощі з його розлученням і не про оту юристку з Парижа, як я спочатку подумав, а про Елінор та Джанеллі. Я розповів Хейзенові, що коли Леслі їздила до них у гості, то їй здалося, ніби в них усе чудово. А Хейзен був іншої думки. Він розмовляв зі своїм знайомим видавцем, і той сказав, що ці двоє молодих людей виявилися надто шанолюбними й відступили від традицій газети, які сприяли її успіхові майже півсторіччя. Порозганяли давні кадри, понабирали жовторотих «всезнайок», вихованих східною журналістською школою, і ті свавільно протиставили себе людям у містечку. Елінор звинувачують, здається, навіть більше, ніж Джанеллі. Вона, кажуть, «водить свого чоловіка за кільце в носі». Так заявив Хейзенові видавець. І сам він нарікає, що вони ставляться до нього, як до «стародавньої реліквії». Може, той чоловік і перебільшує, сказав Хейзен, та все ж таки не завадило б, якби ви трохи їх напоумили, нехай поводяться стриманіше.

Я пообіцяв Хейзенові зробити все, що зможу. Правда, я не дуже сподіваюся, що міг би якось вплинути на Елінор, і, відчуваю, мені довелося б говорити особисто з Джанеллі, якби я хотів домогтися від нього чогось. Але про це я Хейзенові не сказав. Крім того, вони, як я розумію, до нас не збираються, а їхати мені в Джорджію було б марною тратою грошей.

Поклавши трубку, я мимоволі зітхнув. Людину, яка бідувала замолоду, постійно тривожить думка про гроші, – навіть згодом, коли ця людина живе досить заможно, – і може довести її до стану невиліковної тривоги й навіть страху.

Я зроду не плекав мрії розбагатіти й не прагнув до звабливих, вишуканих розкошів. Я ніколи не впадав в азарт і знав, що дарунків долі мені не дочекатись. Я став учителем з любові до цієї професії, сподіваючись, що житиму – так мені тоді здавалося – хоч і скромно, але цілком пристойно. Працюючи в системі шкільної освіти, я з кожним роком отримував усе вищу платню, яка задовольняла всі наші помірковані потреби. Я мав надію, що коли мені доведеться вийти на пенсію, то вона буде досить висока й пом'якшуватиме розчарування, що їх несе з собою старість. Як і більшість американців, я не був готовий до скорої інфляції. Лихо, яке вона несла середнім верствам у країнах Європи, не загрожує, думали ми,. Америці. Як історик я знав: ми не пристосовані до. перемін, одначе поділяв загальну впевненість у тому, що хоч Америка й перестала. бути фортецею в військовому відношенні, та її грошова система витримає, принаймні за. нашого життя, будь-який натиск. Коли говорити)про себе, то я ніколи й думки не припускав, що майже смертельна хвороба змінить у. віці п'ятдесяти років усе моє життя й примусить мене заробляти шматок хліба зовсім в іншому місці й зовсім в інший спосіб.

Якби я працював до старості в державній школі, то дістав би досить непогану пенсію. І все ж таки нам довелося б тоді, як це звичайно буває, переїхати до меншої квартири. Ми жили б там, сподіваюся, цілком пристойно, навіть краще ніж пристойно, і нам вистачало б грошей, щоб провідати за тисячу миль свою дитину, якби виникла така потреба. Тут я заробляю значно менше, ніж заробляв у місті, і хоч ми й не платимо за квартиру, та якби мені треба було купити новий костюм або Леслі – пальто, ми мусили б усе добре зважити й підрахувати. Леслі, звісно, не нарікає, проте я обманював би себе, якби вважав, що отой напружений вираз її обличчя не…»

Задзвонив телефон. Аллен тупо поглянув на апарат. Такі пізні дзвінки лякали його, особливо коли Леслі не було вдома. Він дав телефону подзвонити ще двічі, потім, стримуючи тремтіння, взяв трубку.

Дзвонив Рассел Хейзен. Голос його звучав заспокійливо.

– Сподіваюсь, я не розбудив вас, Аллене? – запитав він.

– Я саме сидів за столом і надолужував роботу.

– Не перепрацьовуйте, – сказав Хейзен. – Годі з вас одного серцевого нападу.

– Ваша правда, – з полегкістю мовив Стренд, радий, що не довелося вислуховувати ні повідомлення про нещасливий випадок, ні інших прикрих новин.

– Я дзвоню пізно, бо дуже був заклопотаний, – сказав Хейзен. – Щойно повернувся із засідання. А мені хотілося поговорити з вами якомога скоріше.

– Що сталося, Расселе? – запитав Стренд. – Ви знову розмовляли зі своїм товаришем із Джорджії?

– Ні. Від нього я більш нічого не чув, тому гадаю, що справи там пішли на краще. Цього разу… – Він на. мить завагався. – Цього разу йдеться про мене. Нічого особливого, але дещо тут може торкнутися й вас. – Хейзен якось дивно засміявся. («Він. начебто чимось збентежений», – подумав Аллен.) – Ви пригадуєте такого собі кулуарного діяча, пов'язаного з нафтою? Я зустрів його за чаєм у вашій школі.

– Пригадую, – відповів Стренд.

– Вийшла невеличка неприємність. Його викликали до Вашінгтона в сенатську комісію, що розслідує застосування тиску на законодавців…

– У газетах я нічого такого не читав.

– До газет ще не дійшло. Але один мій приятель, який має доступ до інформації, розповів мені дещо приватно.

Аллен знов – уже вкотре – відзначив подумки, що Рассел і тут має приятеля, який може дати йому корисні для нього відомості.

– Чоловік потрапив у скрутне становище, – провадив Хейзен, –» і намагається відвести від себе звинувачення. Вони не можуть закинути йому нічого конкретного, але якийсь п'яний на одній з отих клятих вечірок у Вашінгтоні розпатякався, нібито чув, як цей чоловік хвалився, що умовив одного сенатора змінити своє рішення, коли голосували про велику шельфову нафторозвідку, і нібито компанія, яку представляє моя фірма, пообіцяла сенаторові круглу суму, якщо він підтримає компанію до кінця. І було згадано, моє ім'я. Як мені стало відомо, цей діяч заявив комісії, нібито ми з ним зустрілися в школі за попередньою домовленістю. Його син навчається у вашій школі. Хітц його прізвище…

– Трієчник, майже двієчник. І живе якраз у моєму корпусі. Досить. неприємний лобуряка. Справжній бугай. Любить кривдити менших,

– В усякому разі Хітц-батько – так мене повідомили – не тільки заявив, нібито ми домовилися зустрітися в Данбері, а й сказав, що я відвів його вбік і обговорював з ним ту справу. Отака паскудна брехня!

– Мені дуже прикро, – мовив Стренд. – Але навіщо ви мені все це розповідаєте?

– Бо якщо хто-небудь приїде до вас і почне ставити запитання або якщо вам доведеться давати свідчення, то я б хотів, Аллене, щоб ви в разі потреби присяглиоя, що я весь час був з вами чи з кимось із вашої сім'ї і, поки я гостював – у вас, ніхто нічого не чув про голосування, бізнес, адвокатські контори…

– Расселе, – мовив Стренд якомога спокійніше, – я ж не був з вами весь час. І Леслі та Керолайн теж не були.

– Але ж ви не думаєте, що я на таке здатний, правда? – Голос у трубці лунав чимдалі гучніше, і в ньому вчувалася злість.

– Ні, не думаю, – щиро відповів Стренд.

– Це кривава помста, – сказав Хейзен. – Спрямована проти мене. В– и не знаєте, яка конкуренція у Вашінгтоні! В моїй роботі часом доводиться погладити когось досить могутнього – проти шерсті, і коли такі люди побачать бодай найменшу, найбезглуздішу нагоду мене спаплюжити, то відразу хапаються за неї.

– А що вони можуть вам зробити? Адже ніяких доказів у них нема?

– Звичайно, нема, – У щирості його відповіді не було сумніву. – Та ви собі не уявляєте, який вигляд це матиме в пресі і з якою радістю дехто з моїх колег здере з мене скальп! Може, нічого такого й не станеться, Аллене, але якщо до вас справді звернуться з розпитуваннями, то я дуже просив би вас… А втім, годі, я сказав уже й так багато. Робіть як вважаєте за потрібне.

– Расселе… – почав Стренд.

– Я б не хотів більше про це розмовляти, – рішуче відказав Хейзен.

Запала коротка мовчанка, і Стрендові не хотілось її порушувати. Коли Хейзен заговорив знову, голос його лунав, як завжди, приязно.

– О, до речі, на тому тижні я бачився з Леслі! Я подзвонив у Нью-Йорку до школи й запросив її на ленч. Один хлопчина, син мого приятеля, начебто має здібності до музики, і я хотів з нею побалакати: може б, вона взялася за нього… У неї чудовий вигляд! Вона нічого не казала вам про того хлопця?

– Ні, – відповів Стренд, Власне, Леслі і словом не обмовилася про зустріч із Хейзеном.

– Запитайте в неї про хлопця. Батько чекає відповіді. Що ж, мені було дуже приємно з вами поговорити, І прошу вас, не турбуйтеся про мене. .Може, через тиждень чи трохи більше все минеться й забудеться. Бережіть себе, друже! А я обіцяю, що приїду й провідаю вас – найімовірніше, на День подяки, а може, й раніше. Я скучив за вами, друже справді скучив!

Аллен поклав трубку й сидів, утупившись у телефон. Потім поволі допив віскі, вимкнув лампу й пішов до спальні. Дорогою зазирнув у кімнату Леслі, де стояло широке старомодне ліжко. Він поділяв його з Леслі від перших днів подружнього життя. Ліжко мало зручний, затишний вигляд. Ліжко Джіммі було вузьке, і в ньому Аллен часто снився собі зв'язаним і кинутим у тюремну камеру. Він мало не ліг спати цієї ночі в широке ліжко, але зрештою передумав і пішов до своєї кімнати. Там неквапливо роздягся й заліз у холодну, як склеп, постіль.

Прокинувся Аллен від якихось звуків у сусідній кімнаті. Він протер очі й машинально глянув на світний циферблат годинника, який стояв на столику біля ліжка. Минула вже четверта година. Звуки в сусідній кімнаті не стихали, і якийсь Час Аллен просто лежав здивований, намагаючись здогадатися, що б то могло бути, Потім збагнув: там схлипу

вала жінка. Він відкинув ковдру, підхопився з ліжка й побіг до кімнати Леслі. Вона сиділа в темряві на широкому ліжку.

– Леслі! – вигукнув Аллен, – Леслі, бога ради!.. – Він увімкнув лампу. її обличчя не було видно.

– Не треба світла! – закричала вона. – Прошу, не треба світла!

Несподівано вона здалася йому якоюсь маленькою, зморщеною. Він

вимкнув лампу, став перед нею навколішки І обняв її за стан.

– Леслі, – промовив він, – що таке? – Потім стривожено: – Що ти тут робиш? Я думав, ти залишилась на ніч у Нью-Йорку. Що сталося? Ти щойно приїхала? Вже минула четверта…

– Не свари мене, – сказала вона. – Сьогодні я не витримаю, якщо ти мене сваритимеш. Я вдома, Хіба цього не досить?

– Люба, – промовив він лагідно, – я. не сварю тебе. Я дуже стурбований. Я хочу допомогти…

– Обійми мене. Ось так. І нічого не кажи. Помовч. – Вона істерично засміялася, – Хіба жінці не можна часом поплакати без того, щоб. викликати поліцію? Пробач мені, – Вона погладила його по голові. Рука в неї тремтіла. – Я вже заспокоююсь. Повір, усе гаразд. Нерви!.. Дурниці все це… А тепер зроби для мене ось що: залиш мене на хвилинку. Піди на кухню і приготуй чогось випити нам обом. А я тим часом ввімкну світло, наведу лад на обличчі, зачешусь, а тоді вийду на кухню, і ми нишком вип'ємо по чарочці й любо поговоримо при світлі, і ти побачиш, що нема чого тривожитись. Я трохи дурненька, але ти завжди про це знав, і цьому немає ради. їй– богу… Тільки, надягни халат і взуй капці. Ти весь тремтиш. Іди. Прошу тебе, йди.

Аллен поволі, неохоче підвівся й пішов до своєї кімнати. Надяг халат, узув пантофлі й рушив через темний передпокій до кухні, вмикаючи по дорозі світло. Потім приготував два віскі – у свою склянку долив багато води, а в склянку Леслі – лише кілька крапель. Сів за стіл і, чекаючи дружину, задивився на своє відображення в темній шибці й на білі сніжинки за вікном, що повільно пролітали у світлі від старомодної гасової, переробленої на електричну, лампи над кухонним столом і провіщали зиму.

«Навряд чи я буду на щось здатний уранці», – подумав Аллен, і йому стало соромно за свій егоїзм. Першим уроком у нього була американська історія, і він спробував пригадати, що саме збирався розповісти учням про федеральні закони, бо не хотів думати, що означала поява Леслі в такий пізній час та її істерика.

Коли Леслі ввійшла на кухню, вона була уже в халаті, накинутому поверх нічної сорочки. Коси зачесані, обличчя майже спокійне.

– Ось, – сказав він. – Ось твоя склянка.

– Дякую, – тихо мовила Леслі і спробувала всміхнутися до нього. Ця її усмішка була схожа на спалах маяка-мигавки десь ген за тисячу ярдів.

– Люба, що сталося? Ти попала в аварію?

– Ні. Тільки разів із десять мало не заблукала. Я вперше вела машину в снігопад. Іноді машина ніби живе власним життям.

– Щось трапилось у Нью-Йорку?

– Нічого особливого – Леслі сіла, взяла обіруч, як дитина, склянку, піднесла її до рота і спрагло почала пити.

На мить у його пам'яті зринув, ніби перебивна картинка, образ Юдіт Кінлін. Вона сиділа в ресторанчику із запітнілими вікнами й тримала ось так біля уст чашку з кавою.

Смак віскі я почну відчувати, мабуть, у років вісімдесят, – промовила Леслі. – Але з книжок знаю, що його дають тим, хто врятувався після корабельних катастроф. Виходить, віскі здатне підтримувати в людині життя. Ні, нічого особливого не сталося. Я чудово повечеряла з нашою директрисою, ми грали дуетом Шопена, і вона розповідала, якою чудовою людиною був. її чоловік і як вона тужить за йим, відколи вів помер; і якою знахідкою була Керолайн для школи, і як вона шкодує,

що в школі нема систематичної спортивної програми, бо якби така програма була, Керолайн могла б дістати стипендію в будь-якому коледжі; і з яким нетерпінням вона чекатиме кожного такого вечора, коли я зможу залишитись у неї, бо так жахливо сидіти, читати, спати в порожній квартирі… Ні, нічого особливого не сталося. Крім того, хіба, що мені уявилося… Мені уявилося, ніби я, як і вона, самотньо сиджу цілий вечір удома і так не хочеться йти самій у ліжко…

– Твій чоловік ще не вмер, люба! – ніжно мовив Аллен. – Хоч він і пробував це зробити.

Його невдалий жарт не викликав у Леслі усмішки.

– Ні, ти не вмер, – сказала вона. Голос у неї був сумний, змучений, безбарвний. – І я зовсім не думаю, що ти помреш. Чого я боюся, то це того, що ми пливемо в різні боки. Ми наче двоє людей, яких підхопило різними течіями і поволі відносить у протилежні боки. Кінець кінцем ти зникаєш, і ось я, як наша директриса, жду наступного дзвінка від Джіммі, чи телеграми від Елінор на мій день народження, чи вирізки з арізонської газети, де говориться, що Керолайн повторила рекорд коледжу з бігу на сто ярдів.,. Раптом мені стало нестерпно лежати серед ночі самій у чужому ліжку, коли ти десь більш як за сто миль від мене… Мені захотілось переконатися, що ти є, захотілося торкнутись тебе…

– Люба! – вигукнув Аллен. – Я завжди буду з тобою!

– Я знаю, я міркую нерозважливо, – провадила вона глухим голосом, – але обоє ми тепер геть вибиті з колії. У мене таке відчуття, ніби ми живемо чиїмось чужим життям. Ми не спимо разом, навіть не їмо разом, ми потопаємо в морі своїх учнів. Мені сниться всяке казна-що – незнайомі чоловіки, хтиві хлопці… А сьогодні, коли їхала додому, якийсь п'яний переганяв мене й, розлютившись, що я не зразу дала йому дорогу, вилаяв мене страшними словами. Потім учепився ззаду, майже бампер у бампер, увімкнув далеке світло й натис на сигнал. Я злякалась і звернула з автостради на першому ж повороті. Потім заблукала й кружляла по всій окрузі темними вузькими плутаними дорогами, і в жодному будинку по дорозі не світилося. Машину на снігу заносило, і я мало не ввігналася в дерево… У мене з'явилося божевільне відчуття, ніби машина хоче вбити мене, ніби вона – мій ворог, і я вже хотіла була зупинитись, вийти, сісти край дороги й замерзнути, але раптом побачила дороговказ і виїхала на шосе. І ось я тут. Принаймні до ранку я почуватиму себе в безпеці. – Леслі силувано всміхнулася й відпила віскі. – Не дивися так стурбовано, любий! Вранці я повернусь до тями, я знаю. А зараз іди спати. Через години дві тобі вставати. – Вона перехилилася через стіл і поцілувала його. – Іди, прошу тебе. Ти геть зморений. Я вдома. Я в безпеці. Вдень усе виглядатиме інакше.

Аллен був надто стомлений, щоб сперечатися з нею. Він поставив склянку, яку ледь пригубив, і поплентав до своєї кімнати. Він знову тремтів і ліг у постіль, навіть не скинувши халата.

Згодом Аллен почув, – чи то йому здалося, що почув, – піаніно. Воно грало тихо й десь далеко-далеко.

Розділ другий

У середу перед Днем подяки уроків пополудні не було. Леслі з Алленом спакували речі й чекали, коли опівдні по них приїде «мерседесом» Конрой, Хейзен запросив їх на вихідні до свого будинку на узбережжі. Стренд, правда, з більшою охотою залишився б у школі и поблукав тихим подвір'ям, коли хлопці роз'їдуться по домівках. Однак після розмови з Бебкоком про Леслі, що відбулася тиждень тому, Хейзенове запрошення виявилося дуже доречним.

Директор покликав Стренда до себе в кабінет і, коли той прийшов, ніяк не міг умоститися за своїм столом. Припалював і гасив люльку, надівав і знімав окуляри, перекладав папери, кілька разів, невдало пробував почати розмову, знічено відкашлявся, щось говорив про систему оцінок, що її запровадив Стренд, про зручний для нього розклад уроків на наступний семестр, до якого було ще цілих два місяці. Кінець кінцем він таки дійшов до розмови, задля якої запросив Стренда, й вибачливо сказав:

– Аллене, я не хочу зайвий раз турбувати вас і не хочу, щоб ви думали, ніби я втручаюся не в свої справи, проте Леслі… – Він зітхнув. – Ви знаєте, що всі ми від неї в захваті й були дуже раді, коли вона запропонувала прочитати курс музикознавства. Навіть не уявляю собі, де б ми знайшли на це місце такого кваліфікованого фахівця…

– Містере Бебкок, – перебив його Стренд, – що ви хочете мені сказати?

Бебкок знову зітхнув. За минулі місяці він став ще сіріший і виснаженіший, ніж був. Стрендові прикро було дивитися на чоловіка, який усе хапався за свою люльку й уникав дивитися йому в вічі.

– Мені здається, її поведінка протягом останніх тижнів… У ній немає нічого особливого, запевняю вас… Але я хочу сказати, що Леслі… Леслі наче сама не своя, якщо ви розумієте, до чого я веду… Так ніби… Я не розумію, що з нею, може, ви підкажете мені… її поведінка трохи… Сказати «химерна» було б надто різко, але саме це слово чомусь спадає мені на думку… На уроках вона раптом замовкає на півслові… Звичайно, так розповідають учні,й до їхнього базікання слід ставитися критично. Одначе Леслі просто виходить із класу серед уроку й не каже, коли повернеться й чи взагалі повернеться. Вчителі бачили, як вона йшла через подвір'я й плакала. Може, вона стомилася? Та навантаження в неї, як ви знаєте, невелике… Я ось подумав, чи не запропонувати їй невеличку відпустку… на тижнів два-три… Міс Коллінз трохи знається на музиці й береться тимчасово замінити її… Певна річ, у школі існує традиція платити вчителеві протягом… ну… його відсутності через хворобу.

О господи, мені так важко знайти потрібні слова!

Алленові було прикро за цього лагідного, переобтяженого турботами й кволого чоловіка і водночас за свою безпорадність щодо Леслі. Відтоді як дружина приїхала серед ночі й розбудила його, вона була вдома просто сама не своя – тиха, пригнічена істота, що байдуже блукає з кімнати в кімнату й помалу згасає.

– Це не втома, – сказав Стренд. – Тут ціла низка причин. Думаю, школа в цьому не винна.

– Дякую, Аллене. Я не був певен, чи ви це помітили. Часом буває, що найрідніші люди… – Бебкок не доказав. – Школа, вся її атмосфера, коли семестр такий довгий, осіння погода… В листопаді тут буває важко й міцним людям, а для вразливої жінки – це мов ув'язнення…

– Містер Хейзен запросив нас на День подяки до Хемптона, – мовив Стренд. – Може, з нами поїде й син. Там будуть люди, чиє товариство її цікавить, і, мабуть, це якраз те, чого їй треба… – Стрендові ке терпілося якомога скоріше зникнути з-перед очей стомленого і стурбованого чоловіка, що сидів навпроти нього. – Думаю, це допоможе. А як ні… тоді побачимо. Одна подруга запрошує Леслі поїхати з нею до Європи. Поки що вона відмовилась, та коли я скажу, що ви запропонували невеличку відпустку, яка піде їй на користь… Я зроблю це як можна тактовніше… Ви не проти, якщо я відкладу розмову з нею до вихідних? – Говорячи так, Аллен уже знав, що йому важко буде почати цю розмову. Через легкодухість? Чи від страху завдати Леслі ще більшого болю?

– Робіть як вважаєте за краще. Аби на користь. Вам легше вирішувати. – З голосу Бебкока було чути, що він радий бодай кілька днів не думати про це. – І знаєте, – обережно додав директор, – коли ви відчуєте, що вам з дружиною потрібна невеличка допомога з боку психіатра, то є один дуже непоганий фахівець, він приїздить із Нью– Хейве– на, якщо виникає потреба… Ви б здивувалися, коли б знали, як часто нам доводиться його викликати. І до. вчителів,, і до учнів. Часом мені, здається що, між нами, всіма; надто тісні взаємини, що ми просто тримаємо, так би мовити, одне одного в обіймах, і так день при дні – Отож нівелюється особистість, стикаються характери, насуває меланхолія, наближається зима… Стільки всього треба передумати, стільки стресів… – Він ще раз зітхнув і знову заходився перекладати на столі папери.

Стренд вийшов із кабінету й поволі рушив через подвір'я. Коли з ним віталися учні або вчителі, він щоразу довго думав про кожного, Намагаючись угадати, котрий з цих людей розмовляв із Бебкоком про Леслі; як-вони до неї ставляться, хто нишком посміюється з її поведінки, хто жаліє її, хто називає бідолашною жінкою, а хто каже, що винен чоловік…

Той психіатр, про якого казав Бебкок, може, й справді добра і щира людина, прихильник сучасних тотемічних вірувань у те, що слова здатні лікувати хвороби, спричинені не словами і взагалі анітрохи не пов'язані з мовою. Що сказала б Леслі тому фахівцеві з Нью-Хейвена? «Чоловіче добрий, мене зненацька, без попередження, відірвано від міста, де я виросла й прожила ціле життя, де виростила дітей, яким віддала всю душу, а вони тепер пішли кожне своєю дорогою. Мене оглушують крики дикої орди підлітків, отих лобурів, чиї цінності так само чужі й ворожі мені, як цінності дикунів Амазонії. А що вам заплачено й ви повинні вислухати найгіркішу правду моєї змученої душі, то я від вас нічого не приховуватиму і скажу, що тепер, у свої сорок із дріб'язком років, у пору, Коли, як запевняють ваші авторитетні колеги, моя любовна жага і здатність удовольняти її в повному розквіті, я змушена спати сама. Я вас не стомлюватиму, розповідаючи про свої сновидіння. Ви й самі:, я певна, здогадаєтесь, які вони…»

Стренд ішов шкільним подвір'ям ї в тяжких роздумах хитав головою, Що може порадити в такому випадку психіатр? Що він запропонує? Розлучитися? Вдатися»до важких фізичних вправ? Пити? Знайти іншого чоловіка?

Аллен вирішив, що коли йому кінець кінцем доведеться відверто взятися за проблеми Леслі і, як сам розумів, за свої власні, він говоритиме з дружиною про все, крім лікування у психіатра.

До Дня подяки Аллен нічого не сказав Леслі про свою розмову з Бебкоком і поводився як міг спокійно, так мовби нічого не сталося, мовби й не було отого спалаху істерії на кухні.

І тепер, холодного листопадового дня, коли хлопці в святковому настрої роз'їжджалися на чотири дні по домівках, а по них з Леслі приїхав Конрой, Стренд почував себе досить упевнено. «У Леслі чудовий вигляд, – подумалося йому. – У цьому теплому бежевому пальті з піднятим коміром, що обрамляє її жваве й розрум'янене на вітрі обличчя, вона така елегантна, молода…»

Стренди сіли на заднє сидіння, і, коли Конрой виїхав за ворота в кам'яному мурі, що оточував шкільне подвір'я, Аллен узяв Леслі за руку. Школа залишилася позаду, і він відчув, як йому наче страшний тягар звалився з плечей.

Вихідні, на загальну думку, вдалися на славу. Приїхали Соломони – їхній будинок на узбережжі взимку стояв замкнений – і Лінда Робертс, і всі були раді знову зустрітися, і тішилися теплом і сонцем, і з насолодою пили коктейль на терасі, овіяній присоленим осіннім вітерцем, що прилітав від спокійного океану. Джіммі прихопив із собою гітару й розважав усіх, а надто Герберта Соломона, наслідуючи деяких особливо крикливих співаків, що приходили найматись до їхньої контори, Хейзен мав вигляд господаря і якщо й хвилювався через свою дружину чи розслідування у Вашінгтоні, то не давав цього взнаки. Леслі взяла із собою фарби й складений мольберт, пішла з Ліндою в дюни й почала малювати пейзаж, якому, Запевнила її Лінда, судилося неодмінно висіти в музеї. Лінда здавалася ще розкішнішою, ніж завжди. Галерея в Парижі, з якою була об'єднана її Нью-Йоркська галерея, попросила привезти виставку типового американського живопису двадцятого століття, і Лінда щойно одержала останні дві картини з п'ятдесяти, про які вела переговори протягом трьох місяців. Через тиждень вона мала летіти до Франції. Лінда нагадала Леслі про своє запрошення:

– Дорогу мені й моєму помічникові оплачують. Ви будете в мене чудовою помічницею! Коли відкриється виставка, мені буде потрібен американець, який підтримував би мене проти отих неможливих французів. І візьмемо ваш пейзаж з дюнами, а в проспекті напишемо, що ви – наше найновіше, стопроцентно американське відкриття! Бо решта картин підписані прізвищами, які закінчуються на «скі».

Леслі засміялася й відповіла:

– Все це марні мрії, Ліндо. Цього року я вже побувала в Парижі.

– Аллене, – благально мовила Лінда до Стренда, – умовте Леслі, щоб вона погодилася полетіти зі мною!

– Якщо не схоче вона, полечу я, – сказав Аллен.

– Ви зовсім не підходите на роль помічника, – відповіла Лінда. – Ну, Леслі, це ж було б просто чудово!

Та Леслі, сміючись, похитала головою.

– Я жінка, яка ходить на роботу. В понеділок мене чекають у Данберрі чотириста хлопців. Я повинна пояснити їм, що таке лябемоль мінор.

Однак Аллен помітив, що Леслі вагається, і вирішив до кінця вихідних сказати їй про директорову пропозицію.

Хейзен – він ходив із Кетлі дивитися на пошкодження, яких тиждень тому завдав причалові шторм, – стояв на терасі в кількох светрах, у теплих вельветових штанях, у. лижній шапочці та цупкій куртці й спостерігав захід сонця. Обличчя в нього розчервонілось од вітру, і здавалося, наче він ніколи в житті не сидів у конторі. Хейзен лагідно всміхався до своїх гостей.

– Було б чудово, якби сюди приїхала й ваша малеча, Леслі… Решта малечі, Джіммі… Я не хочу нікого образити, називаючи їх «малечею». А знаєте, можна зараз зателефонувати їм і привітати зі святом!

– Не варто витрачатися, – заперечив Аллен. – З ними все гаразд.

– Пусте! – кинув Хейзен. – Я наполягаю.

Всі зайшли до будинку й почали дзвонити Керолайн в Арізону й Елінор та Джузеппе в Джорджію. Коли вони розмовляли по черзі біля здвоєних апаратів у вітальні та невеликій бібліотеці, в домі стояв справжній гвалт.

Побалакавши спершу з Керолайн, а потім з Елінор, Леслі повеселішала. Всі по черзі привітались по телефону. Тільки один раз сталося замішання, коли Леслі й Аллен розмовляли з Керолайн і Леслі сказала, що вони дуже знудьгувалися за нею, а Керолайн відповіла:

– Істхемптон не для мене. Мені не подобаються тамтешні хлопці.

– Господи, що це означає? – спалахнула Леслі.

Аллен знав, що це означає. Керолайн не забула того вечора у машині, коли Джордж зривав із неї одяг і перебив їй носа. Вона цього не забуде ніколи.

– Нічого не означає, – кинула Керолайн, – Я тут щаслива, як пташка. Арізона – це рай!

Потім усі пішли нагору готуватись до вечері. Соломон із Стрендом спустилися вниз перші, і, поки Стренд стояв перед каміном, у якому вогонь стріляв голубими й зеленими іскрами, Соломон налив собі випити. Вдоволено зітхнувши, Соломон потонув у м'якому кріслі й заговорив про Джіммі. Він розповів Стрендові, що на роботі хлопця всі дуже люблять, і, посміхнувшись, Натякнув, нібито в Джіммі роман з однією з його, Соломонових, зірок на ім'я Джоун Дайєр. Поки в конторі не з'явився Джіммі, він, Соломон, мав, мовляв, чимало клопоту з тією особою…

– Вона стала зовсім іншою жінкою, відколи накинула на хлопця оком, – промовив Соломон: – Я подвою йому платню за відданість фірмі – й за виявлений; героїзм! Вона дивилася на всіх чоловіків у конторі як людожер. На мене теж. Як. тигриця. Про її шаленство у нас ходять легенди. Я вже серйозно міркував про те, щоб позбутися цієї жінки, хоч її платівки розпродуються краще, ніж будь-кого з інших моїх співаків.

– Скільки їй років? – запитав Стренд.

– Тридцять п'ять – тридцять шість.

– Чи не надто молодий він для неї? – Стрендові не сподобалася новина, хоч він і не зміг би пояснити чому.

– Виходить, ні, – відповів Соломон. – Та ви за Джіммі не хвилюйтеся. Він на диво розважливий хлопець, як на свої роки. Хіба він нічого вам про неї не розповідав?

Стренд похитав головою.

– Джіммі не хвалиться своїми успіхами в жінок. Якщо він має чим хвалитися. Наскільки мені відомо, він ще й не знав жінки,

Соломон поблажливо всміхнувся.

– Не бийтеся про це об заклад!

Стренд не усміхнувся.

– У його роки я жінки ще не знав, – зауважив він.

– Різні професії – різна мораль, – сказав Соломон, здвигнувши плечима.

– Тридцять п'ять… – промовив Стренд. – Одружена?

– Десь є чоловік. Здається, другий чи третій. Не побивайтеся так, Аллене. Це індустрія розваг…

– Прошу вас, нічого не кажіть Леслі. Боюся, це стривожить її. Вона досі вважає Джіммі маленьким, невинним хлопчиком.

А Леслі зараз чудово виглядає, правда ж? – сказав Соломон.

– Правда.

Соломон, може, й проникливий, коли йдеться про талант, але на його оцінку жіночого настрою навряд чи можна покластися. Аллен пригадав, як Леслі запідозрила, ніби Неллі Соломон і Хейзен коханці, і йому стало цікаво, чи Соломон уміє розгадувати почуття своєї дружини краще, ніж він, Аллен; почуття Леслі.

Хоч Леслі й трималася молодцем, Аллена не полишала гнітюча думка, що її вдавано тарний настрій – скоріше вияв чемності, ніж наслідок справжніх перемін у її душевному стані. І розумів це не тільки Аллен. Джіммі, який відвозив Неллі Соломон до містечка, – їй треба було щось купити в аптеці, – повернувшись, відвів батька вбік і почав розпитувати про матір.

– З мам усе гаразд? – поцікавився він. Вигляд у Джіммі був стурбований.

– Ну звісно! – різко відповів; Аллен. – Чому ти запитуєш?

– Місіс Соломон щось таке казала в машині… Начебто коли наша мам забуває, що на неї дивляться, то стає якоюсь… меланхолійною. Саме так вона висловилась. А коли розмовляє з людьми, то сама десь далеко-далеко, мовби за якоюсь завісою.

– А сам ти що-небудь помітив?

– Я в цьому ділі нуль, – відповів Джіммі. – Мам для мене завжди однакова, крім тих випадків, коли дає за щось прочухана. А цього разу вона мене навіть не лаяла. – Він ошкірив зуби. – Мабуть, це поганий знак.

– Якщо тобі знову трапиться нагода розмовляти з тією дамою, – мовив Стренд, роздратований спостережливістю Неллі Соломон, – то скажи їй, що твоя мати почуває себе чудово.

Джіммі здивовано глипнув на батька, і Аллен зрозумів, що перегнув палицю.

– Гаразд, – мовив; Джіммі; й більше до цього не повертався.

«ІЦе одна завіса в родині, – подумав Аллен – Між сином і мною

Сталося так, що до кінця вихідних, нагоди розповісти Леслі про розмову з Бебкоком не трапилось. Та й сама Леслі навіть не обмовилася про свій обід із Хейзєном у Нью-Йорку. Завіса, про яку говорила Неллі Соломон, опустилася задовго до Дня подяки.

До Данберрі дісталися пізно. Дорога була забита, люди поверталися після вихідних додому, щоб у понеділок стати до роботи. Лінду висадили біля її дому, неподалік від Хейзенового будинку в Іст-Сайді, бо вона вже спізнилася на вечерю, куди обіцяла прийти. Джіммі побажав усім на добраніч і пішов на побачення. Соломони поїхали до міста власного машиною. Хейзен наполіг, щоб Леслі з Алленом ще зайшли до нього перекусити. Він подзвонив, з узбережжя і звелів економці залишити в їдальні чогось поїсти. їжа була легка й приємна – холодне курча, салат і пляшка білого вина. Хейзен відпустив Конроя додому, а сам викликав лімузин, щоб відвезти Стрендів до Данберрі. Аллен спробував заперечити проти такого марнотратства, але Хейзен. як завжди, його протести відхилив.

– Чудовий був відпочинок, Расселе! – сказала Леслі, цілуючи Хейзена на прощання. – Я наче знову на світ народилася.

– Треба буде вибратися туди ще раз, – мовив Хейзен. – Може, на тиждень або днів на десять. На Різдво. Якщо я вигадаю час. Було б добре, якби приїхали ваші діти. З ними той старезний будинок помолодшав би.

На задньому сидінні лімузина Леслі поклала голову Алленові на плече й заснула. Якби вони їхали не до Данберрі, а кудись-інде, Аллен був би цілком спокійний. Після чотирьох безтурботних, щасливих днів, відчуваючи ніжний віддих Леслі, він усвідомлював: тепер можна зі щирим серцем піти до Бебкока й сказати, що, на його думку, криза в дружини – хай там чим вона була викликана – минула. Леслі почуває себе цілком нормально, вона знову візьметься до роботи в школі, і їй не треба відпустки через хворобу. Аллен запевняв себе, що хоч прониклива Неллі Соломон і здогадалася про стан Леслі, але перебільшила її неуважність і незначну тимчасову відчуженість. І все ж він розумів, що хід його думок до певної міри спричинений егоїзмом, його лякала перспектива залишитися на кілька тижнів, а то й місяців, без Леслі.

Він відчув, як Леслі поворухнулась і підвела з його плеча голову.

– Вже приїхали? – запитала вона голосом сонної дитини.

– Майже.

– Який чудовий був відпочинок! Країна, де здійснюються мрії! Лонг-Айленд, індекс сто дев'ятнадцять і стільки то… – Леслі лагідно всміхнулася. – Я б там жила до кінця своїх днів. Просто малювати, милуватися океаном, ні про що не думати й бути серед отих милих, багатих, щедрих людей. – Вона знов усміхнулася. – Тобі це не набридло б?

– Не знаю, – відповів Аллен. – Я б захопився гольфом. Або взявся плести кошики.

– Як це мило з боку Рассела, що він уже тепер подумав про наш приїзд на різдво. Всією родиною. – Раптом вона випросталась. – Як ти гадаєш, чому Керолайн сказала, що більш ніколи не приїде до Хемптона?

– Вона натякнула про якихось хлопців… – Аллен умисне сказав так непевно. Він сподівався, що Леслі ніколи не дізнається правди. Хай краще губиться в здогадах, ніж розповісти їй про отой випадок з Керолайн у машині, про хлопця, який мало не згвалтував її доньку, про страшний удар кулаком… – Може, вона зустріла в Арізоні якогось хлопця І тепер у неї інші інтереси? – Слова його звучали так, ніби він говорив крізь вату,

– Я напишу їй серйозного листа, – сказала Леслі. – Вона знає, що на канікули ми без неї не поїдемо, і це з її боку егоїзм – через якусь безглузду примху зіпсувати всім нам відпочинок!

– Я певен, вона передумає і поїде, – збрехав Аллен.

Коли машина під'їхала до Мелсонового корпусу, в одній із спалень на третьому поверсі Стренд побачив світло. Було вже за пів на одинадцяту, і учням належало спати. Мабуть, хлопці зібралися там, щоб розповісти один одному, хто як провів вихідні. Стренд вийшов із машини й рушив до будинку; шофер поніс услід за ним валізи. Коли обидва підійшли до дверей, вони зненацька відчинились, із корпусу вибіг хлопець – босоніж, у піжамі – й мало не збив Стренда з ніг. Не встиг Аллен опам'ятатись, як із дверей вискочив ще один хлопець – він гнався за першим. Цього Стренд упізнав одразу. То був Ромеро – в джинсах і в светрі. Жоден з тих двох не сказав ні слова. У світлі лампочки, що висіла над входом, Стренд побачив у руці Ромеро ножа.

– Стій, – крикнув Стренд. – Стій, кажу!

– О боже! – вигукнула Леслі.

Але ні той, ні той не спинилися. Перший – куди більший від Ромеро – метнувся праворуч за дерево. Ромеро, що біг швидко й нечутно, наздогнав його й скочив йому на спину. Їхні тіла сплелися в клубок і покотились на землю. Зрештою Ромеро опинився вгорі й сів тому другому на груди. Стренд із криком підбіг і схопив занесену руку Ромеро, в якій хлопець тримав невеликого ножа.

– Ти що, здурів?! – крикнув Стренд, стискаючи руку Ромеро й відчуваючи, яка вона тонка й водночас дужа – ніби трос, по якому йшов електричний струм, – Кинь ножа, Ромеро!

Почувши своє прізвище, Ромеро прийшов до тями. Він випустив ножа, повернув голову й глянув на Стренда.

– Гаразд, – сказав він якимсь чужим, але спокійним голосом. – Усе. – І підвівся.

Нарешті Стренд розгледів хлопця, який, схлипуючи й судомно здригаючись, лежав на землі. То був Тедді Хітц. Обличчя його було заюшене кров'ю, що стікала з глибокої рани на щоці.

– Леслі, – мовив Аллен якомога спокійніше, – подзвони, будь ласка, лікареві, а потім містерові Бебкоку і скажи, хай якнайшвидше йдуть сюди. Хітца поранено.

– Мало! – кинув Ромеро.

– А ти помовч! – гримнув Стренд, коли Леслі пішла в дім. – Чоловіче, поможіть мені, будь ласка! – гукнув він водієві, що застиг із валізами в руках біля дверей, і став навколішки біля Хітца, який схлипував усе рідше. – Спокійно,: Хітце, – сказав Стренд, – Він викинув ножа. – Потім дістав носовичок і приклав його хлопцеві до рани на щоці. – Зможеш потримати сам?

Хлопець, усе ще схлипуючи, кивнув головою і притис носовичка собі до Щоки.

– Святий боже! – вигукнув шофер, підійшовши. ближче і втупившись у закривавленого хлопця. – Що тут коїться?!

– Я провчив цього сучого сина! – кинув Ромеро.

Тепер Стренд помітив, що й у Ромеро обличчя закривавлене і говорить він якось глухо, ніби в нього розпухли губи.

– Годі, Ромеро! – сказав Аллен. Потім знов обернувся до Хітца: – Ти зможеш іти?

Хітц кивнув головою й сів. «Слава богу!» – з полегкістю подумав Стренд. Хітц важив дрбрий центнер, а водій був маленький літній чоловічок, і Аллен уже потерпав, чи подужають вони вдвох донести хлопця бодай до дверей.

– Ой лишенько! – кинув Ромеро з відразою. – Там усього тільки подряпина, а він корчить із себе казна-що, ніби вже здихає!

– Помовч! – сказав Стренд. Він випростався і взяв Хітца за руку, щоб підвести його з землі. – І раджу добре подумати, Ромеро. Бо тобі доведеться відповісти. на чимало запитань..

– Мені потрібен адвокат, – сказав Ромеро. – Я маю право на адвоката.

Стренд, який уже поклав руку Хітца собі на плече й сказав: «Просто зіприся на мене і йди поволі», – мало не засміявся. Адвоката! Певне, в тому кварталі, де жив Ромеро, десятирічні діти – й ті знають про адвоката.

Ромеро крутнувся на місці й швидко пішов у корпус. Коли Стренд із водієм привели до загальної кімнати Хітца; що вдавано похитувався, Ромеро уже ввімкнув світло й сидів на столі.

– Тобі краще лягти, – сказав Стренд Хітцові, – й закинути назад голову.

Носовичок уже просякнув кров'ю. Підтримуючи Хітцові голову, Стренд допоміг йому лягти на пошарпану канапу.

– Місіс Стренд пішла дзвонити лікареві, – сказав Аллен. – Я певен, з тобою все буде гаразд. – Потім звернувся до шофера, що стояв посеред кімнати й, хитаючи головою, бурмотів: «Клятущі діти! Клятущі діти!», – Можете їхати. Я тут сам догляну. Вам ще довга дорога назад. – Йому хотілося якомога, швидше позбутися цього чоловіка. Чим менше людей буде вплутано в цей дрібний прикрий випадок, тим краще. Він був радий, що Хейзен не послав з ними Конроя. Стренд уявляв собі, що розповів би своєму господареві Конрой, якби тут побував.

– Гаразд, я поїду, – відповів шофер, – Я не маю найменшого бажання простовбичити тут цілу ніч, коли з'явиться поліція.

Поліція? Стренд про це й не подумав.

– Ось візьміть. – Шофер подав Стрендові ножа. То був невеликий швейцарський солдатський ніж. На лезі виднілася кров. – Я підняв його надворі. Якщо зможете, не згадуйте в цій справі мого прізвища. Мені б не хотілося зв'язуватися з судом і їздити сюди щоразу, коли заманеться слідчому. З мене годі й того, що я роз'їжджаю по Нью-Йорку.

– Дякую, – мовив Стренд і взяв ножа. .

Лезо було завдовжки не більше трьох дюймів. Ніж зовсім не скидався на зброю, але кров усе ще просочувалася крізь хусточку, яку Хітц притискав до щоки.

– Твій? – спитав Аллен у Ромеро, коли шофер пішов.

'– Хтозна! – відказав Ромеро й лиховісно посміхнувся.

Тут, у загальній кімнаті, при світлі неонових ламп Стренд уперше придивився до хлопця. Губи в Ромеро таки справді були побиті й розпухли. Синець під правим оком уже почав набрякати, і хлопець мусив мружитися, щоб бачити ним.

– Кожен може купити собі такого ножа в крамниці, – сказав Ромеро;– їх продають мільйонами. Особисто я ношу ножа з дев'яти років. З дому без нього не виходжу – як ото радять по телевізору.

– Слухай, Ромеро, – спокійно мовив Стренд, – ти вскочив у халепу, і я хотів би допомогти тобі. Повір мені, бо ти потребуватимеш Дуже й; дуже серйозної допомоги. А тепер розкажи, що сталося. Поки сюди прийдуть лікар, містер Бебкок та поліція.

Ромеро глибоко вдихнув і перестав гойдати ногами.

– Він побив мене. Я зайшов до нього в приватній справі, а цей паскуда мене побив. Він на тридцять кілограмів важчий за мене, і я вирішив, що слід трохи вирівняти наші шанси. – Ромеро знов ошкірив зуби. Його побите обличчя й напухлі губи кумедно скривилися.

– В якій справі ти до нього зайшов?

– В особистій, – відказав Ромеро.

– Він звинуватив мене в тому, що я вкрав у нього гроші! – озвався Хітц. Його яскрава смугаста піжама була заляпана кров'ю, – Я не потерплю, щоб якийсь смердючий латинець клепав на мене.

– Які гроші? – спитав Аллен, дивлячись то на одного, то на другого.

– Мої гроші, – відповів Ромеро. – І кілька листів. Він зламав мою шкатулку і взяв гроші та кілька листів.

До кімнати швидко увійшла Леслі й сказала:

– Аллене, лікар і містер Бебкок уже йдуть сюди, – Вона подивилась на закривавленого хлопця на канапі, потім на. заюшене обличчя Ромеро і на розкритий ніж у Алленовій руці. – Ну, це вже занадто! – тихо промовила вона, обернулась і квапливо вийшла до холу (а звідти до своєї квартири.

– Які листи? – знову запитав Стренд.

– Приватні, – відповів Ромеро. – Від знайомої дівчини. Я не люблю, коли хтось читає мої листи. А надто такі падлюки, як цей!

– Я не бачив ніяких твоїх листів, – сказав Хітц.

– Ох ти ж сучий брехун! – вигукнув Ромеро, і Стренд поспішив стати між ними. Але Ромеро не скочив зі столу. – Ти саме сміявся з них, коли я увійшов до твоєї кімнати. Ти, звісно, читав їх – адже ти зустрів мене вигуком: «А, Ромеро – Ромео!» Падло ти гладке!

– Замовкни! – наказав Стренд.

– Не бачив я ніяких листів, – проскиглив Хітц. – Я не знаю, про що він каже!

– Гаразд, – мовив Стренд, – забудьмо поки що про листи. Скільки, кажеш, грошей у тебе було, Ромеро?

– Триста сімдесят п'ять доларів.

– Що?! – вражено вигукнув Стренд. – Скільки?

– Триста сімдесят п'ять.

– Де ти їх узяв?

– Мені потрібен адвокат, – заявив Ромеро.

Я вам скажу, де він їх узяв, містере Стренд, – утрутився Хітц. – Двічі-тричі,на тиждень він грає вночі в своїй кімнаті у кості. І багато хто з хлопців каже, що він махлює. Він і Роллінз. Обидва. Один латипець, а другий чорнопикий. Ось у якій ви школі викладаєте. І не думайте, що я не розкажу про це всім. Мій батько – неабиякий чоловік у Вашінгтоні і знає там усіх газетярів, і багатьох у Нью-Йорку.

Ти. б краще помовчав? Хітце! – зневажливо мовив Стренд до плаксивого товстуна. – Спробуй. не розтуляти рота – так скоріше спиниться кров. – Він зітхнув, подумавши про те, як ця пригода виглядатиме в газетах і що про неї казатимуть на наступних зборах ради опікунів у Данберрі. – Ви що. – справді граєте вночі з Роллінзом у себе в кімнаті в кості? – звернувся він до. Ромеро.

– Не приплутуйте, сюди Роллінза, – сказав Ромеро. – Той хлопець тут ні до чого. Він просто мій сусід, по кімнаті. .

– Де Роллінз?

– Спить. Він нічого не знає про те, що сталося. Він повернувся стомлений і ліг спати.

– Ти йому про це нічого не сказав?

– Якби сказав, то Роллінз пішов би до Хітца й порішив цього гада голими руками. А на, ранок Роллінза витурили б звідси в три шиї. І пропав би тоді для. нього і коледж, і професійний футбол. У Роллінза й так багато клопоту через те, що він чорний. Я не хочу, щоб його викинули на вулицю тільки за те, що він мій товариш.

–. А дозволь тебе запитати, Хесусе, – мовив Стренд. – Чому ти вважаєш, що твої гроші взяв саме Хітц?

– Якщо там узагалі були якісь гроші! – докинув Хітц. – Це мале падло чіплялося до. мене ще з початку навчального року. Мені не подобається, кого приймають до нашої школи останнім часом, і я цього не приховую. У нас вільна країна, і я можу казати все, що хочу…

– Гадаю, тобі краще спокійно полежати, Хітце, – мовив Стренд, намагаючись говорити неупереджено, терпляче, і водночас розуміючи,, що де йому не вдається. – Отже, Ромеро, чому ти подумав, що то Хітц, а не хтось інший, узяв твої гроші?

– Мені про це сказали.

– Як – сказали?

– Під секретом.

– Хто?

– Я ж кажу, під секретом. – Повторив Ромеро.

– Ти знайшов гроші в кімнаті Хітца? Чи листи, про які ти згадував?

– Ні, – відповів Ромеро.

– Звісно, що ні, – кинув Хітц. – Бо я нічого й не брав. Якщо взагалі хто-небудь щось брав. У нього не всі дома, містере Стренд. Він ненавидить усіх на світі. Принаймні всіх до одного білих. Якби вчителі тут мали не заячі душі, вони б усі, в тім числі й ви, заявили, що в Данберрі навіть духу цього малого виродка ке повинно бути!

– Ти краще заткнися, пухир! – кинув Ромеро. – Бо чикну ще й другу щоку і гузно відріжу на десерт!

Ця погроза нагадала Стрендові, що він і досі тримає в руці нескладеного закривавленого ножа. Він склав його і сунув до кишені.

– Ромеро, – сказав Стренд, – ти собі не робиш краще тим, що нахваляєшся…

Розчинилися двері, й увійшли Бебкок та доктор Філіпс. Директор завмер перед видовищем у кімнаті.

– О господи! – простогнав він.

Доктор Філіпс кивнув головою Стрендові, якось дивно зиркнув на Ромеро, потім схилився над Хітцом і сказав:

– Нумо глянемо, що тут у нас. – Лікар відняв від шоки і кинув на підлогу просяклий кров'ю носовичок. Потім заходився вивчати крізь окуляри поранену щоку, легенько її торкаючись.

– Краще відвести його до ізолятора, – промовив він. – Треба буде промити й зашити рану. Небагато зашити, зовсім трошки.

– Болітиме! – заскиглив Хітц, скрививши спідню губу.

– Звичайно, болітиме, – сказав лікар. – А то ж як. – Він був чоловік безцеремонний, рішучий, проте діло своє знав. З учнями лікар панькатися не любив. Він відкрив саквояж, дістав бинт і перев'язав рану. Бинт ураз почервонів. Лікар скинув із себе пальто. – Вставай. На ось, накинь на плечі. Я доведу тебе до машини.

– Я не знаю, чи зможу йти… Я втратив багато…

– Дурниці! – урвав Хітца лікар. – Підводься. Рана не глибока. Краса твоя не постраждає.

Підводячись з канапи, Хітц удав, ніби в нього наморочиться у голові. Лікар допоміг йому надягти пальто й застебнув гудзики. Ромеро, похиливши голову, спідлоба спостерігав за цією сценою. В його темних очах прозирала зневага.

– Може, дати йому морфію, щоб погамувати нестерпний біль? – кинув Ромеро.

– Годі вже вам, юначе! – сказав Бебкок. Уперше Стренд почув у директорському голосі суворість.

– Бебкок, – мовив лікар, зупинившись біля дверей і легенько поклавши Хітцові на плече руку, – раджу вам викликати поліцію.

– Поліцію? – розгублено повторив Бебкок. – О господи… Гадаєте, без неї не обійтись?

– Так, не обійтись, – сказав лікар. – Якщо я хочу, щоб у мене не забрали дозвіл практикувати. І якщо ви й далі хочете керувати школою.

– Так-так, звичайно, – похопився Бебкок. – Просто… Досі тут такого не траплялося. Звісно… Я викличу поліцію.

: – Скажіть їм, щоб приїхали до ізолятора. Вони, звісно, проведуть розслідування. А поки що, юначе… – Він примовк і подивився на Ромеро. – Ми з тобою знайомі, еге ж? Ти з футбольної команди?

– Так, – кивнув головою Ромеро. – Ви ще сказали, що випускати мене на поле – чисте божевілля.

– Як твоє прізвище?

– Ромеро.

– Вважай себе під домашнім арештом. А я – твій наглядач. Зберемося всі в ізоляторі.

Коли лікар із Хітцом вийшли, на мить запала тиша. Стренд був радий, що більше не доведеться дивитись на закривавлене обличчя Хітца. Бебкок зітхнув, утупився в канапу, підняв окуляри на лоб, а потім знов опустив їх. Стренд помітив, що Бебкок без краватки. Це вперше він бачив директора без краватки. Мабуть, той уже спав зі своєю пухкою дружиною, коли подзвонила Леслі; й одягався поспіхом.

– Канапу треба буде витерти, – порушив мовчанку Бебкок. – Вона геть закривавлена. Що я скажу поліції? – Голос його звучав безпорадно. – Я ж нічогісінько не знаю. Поблизу є телефон?

– Я піду додому й подзвоню звідти, – запропонував Стренд.

– Мені хотілося б знати, що тут скоїлося, – сказав Бебкок сумним голосом.

– Я розкажу вам потім. – І Стренд пішов через хол до своєї квартири.

Леслі сиділа біля піаніно, але не грала. Почувши, що увійшов Аллен, вона обернулася.

– То що? – спитала вона.

– Випадок досить неприємний. Зараз не маю часу розповідати. Але загалом Нічого серйозного. – Коли він так говорив, йому й самому хотілося в це повірити. – Я повинен викликати поліцію. – Він узяв довідник, що лежав на столі біля телефону, знайшов і набрав номер. Черговий назвався Лірі. Сержант Лірі. – Сержанте, – сказав Стренд, – ви можете негайно вислати кого-небудь у Данберрі до ізолятора?

– Характер інциденту? – запитав сержант Лірі.

– Сталася суперечка.,. Побилися два хлопці. Одного з них поранено.

– Карета швидкої допомоги потрібна?

– Та ні, не думаю. Його оглянув лікар. Рана дріб'язкова. Поріз. – Стренд відкашлявся. – Один хлопець мав ножа.

– У Данберрі?! – перепитав вражений Лірі. Статистика злочинності в містечку та околицях була не багата на різанину.

– Це сталося в кінці вихідних. – «Заради честі школи, – подумав Стренд, – треба якось виправдовуватись». – Нікого з учителів саме не було. То ви кого-небудь пришлете?

– До вас приїдуть. До ізолятора, кажете? З якого це боку території – зі сходу чи заходу?

Стренд розгубився. Він заплющив очі й спробував пригадати, з якого боку в Данберрі сходить сонце. Потім мовив:

– Зі сходу.

– Гаразд, – відказав сержант. – Злочинець під арештом?

Якусь мить Стренд не міг пов'язати слово «злочинець» із вечірніми подіями. Потім він згадав про Ромеро.

– Так, – сказав нарешті Стренд. – Злочинця ми затримали.

Коли він поклав трубку, Леслі засміялася. В її сміхові звучали саркастичні нотки.

– Ти розмовляв, як детектив у кіно, – сказала вона.

– Люба, гадаю, тобі краще не чекати мене, – мовив Стренд. – Я мушу йти з Ромеро та Бебкоком до ізолятора. Там буде поліція, і бог знає, скільки це триватиме. Я розповім тобі про все, коли повернуся,

– Злочинець! – проказала Леслі. – Цікаво, скільки ж злочинців у Нашій школі? Хотіла б я побачити список випускників на двотисячний рік і довідатися, скільки з них сидітимуть на той час за гратами.

– Мені дуже прикро, люба, що ти…

– Це не твоя провина, – сказала Леслі. – Не затримуйся довго. Завтра тобі рано вставати.

Аллен поцілував дружину й пішов до загальної кімнати. Він почув, як Леслі замкнула за ним двері.

Розділ третій

Коли вони увійшли в ізолятор, – Ромеро посередині між Стрендом та Бебкоком, – лікар саме закінчив промивати рану на щоці в потерпілого й зробив знеболюючий укол, щоб потім її зашити. Хітц усе стогнав і пускав сльози. Ромеро дивився на нього зневажливо, проте мовчав. Він сів на табуретку, дістав пачку сигарет, закурив і почав пускати кільця диму. Лікар був надто заклопотаний Хітцом і не помітив цього відразу, та коли помітив, то невдоволено зиркнув на Ромеро й сказав:

– Тут курити заборонено, юначе!

– Вибачте, – мовив Ромеро й погасив сигарету. – І дозвольте висловити вам мою вдячність. Лікарю цим ви, без сумніву, врятували мене від раку.

– Прибережи свої жарти; для поліції! – кинув лікар і став просилювати нитку в голку. Хітц дивився на нього з жахом. – Твій організм сприймає пеніцилін? – запитав лікар пораненого.

– Не знаю.

– Гаразд, спробуємо. – Доктор Філіпс присипав рану якимсь порошком. – Щока заніміла? – Він щосили натис вказівним пальцем – лікар був у гумових рукавичках – на щоку над раною. – Відчуваєте?

– Здається, ні.

Стренд змушений був відвернутися, коли лікар почав, зашивати рану. А той швидко і вправно протикав голкою шкіру й уже затягував пер

ші шви. Стрендові стало соромно за свою слабкодухість, тим більше, що Бебкок і Ромеро дивилися на операцію зацікавлено.

Коли доктор Філіпс зашив рану й уже перев'язував Хітцові щоку, двері відчинилися й увійшов полісмен. Вигляд він мав такий, ніби щойно встав із ліжка.

– Сержант сказав, тут скоєно злочин, – мовив він. – Якого характеру злочин?

– Мого характеру, – відповів Ромеро. – Це я його порізав.

– Ви заарештовані, – оголосив полісмен офіційним голосом. – Тепер усе, що ви казатимете, може бути використано проти вас. Крім того, ви маєте право на адвоката. Мій обов'язок попередити вас гіро це.

– Адвокат і справді мені потрібен, – сказав Ромеро. – У вас часом немає на прикметі путнього? Бо той, якого я знаю, живе аж на Сто тридцять сьомій у Нью-Йорку.

Полісмен пустив його слова повз вуха.

– Зброю вилучили?

Стренд витяг із кишені ножа й віддав полісменові.

– Дякую, – кинув той. – Це буде речовий доказ. Ви закінчили, лікарю?

– Так, – кивнув головою доктор Філіпс, знімаючи гумові рукавички.

– Нам краще поїхати до відділка, – сказав полісмен. – Давай руки, хлопче.

Ромеро всміхнувся й простяг руки.

– Боїтесь, щоб я не накинувся на вас у машині, шефе?

– Зловмисний напад із застосуванням холодної зброї, – уточнив полісмен. – Раджу тобі серйозно замислитись.

– Дитячий розмір, будь ласка, – сказав Ромеро, коли полісмен дістав наручники.

– Ви гадаєте, без цього обійтися не можна? – запитав Бебкок. – Я певен, він поводитиметься…

– Так, сер, – відповів полісмен. – Типові правила затримання Згідно з інструкцією.

– А-а… – мовив Бебкок. – Згідно з інструкцією… – Він зітхнув.

– Вперед, хлопче! – Полісмен різко смикнув за наручники, і Ромеро підвівся з табуретки.

– Сподіваюсь, я вам не потрібен? – запитав доктор Філіпс.

– Ви свідок нападу?

Лікар похитав головою.

– Гаразд. Потім вам, може, доведеться описати рану. Сьогодні ви нам не потрібні.

Бебкок, Стренд і Хітц – по його обличчю й досі котилися сльози – рушили за полісменом. Тримаючи Ромеро за лікоть, він повів хлопця до дверей.

– Ромеро, – озвався лікар, – раджу тобі віднині випробовувати свою силу тільки у футболі.

– Ми приїдемо в моїй машині, – сказав Бебкок полісменові. – Зустрінемось у відділку.

Вени бачили, як полісмен штовхнув Ромеро в заднє відділення своєї машини й замкнув дверцята. Між переднім і заднім сидінням була залізна сітка, і Ромеро здавався звірятком у клітці. Полісмен сів за кермо, і вони поїхали. Бебкок зітхнув.

– Піду по машину, – сказав він. – Я скоро. Гадаю, Хітцові не слід багато ходити в такому стані. – І попростував до свого будинку.

Стренд залишився з Хітцом.

– Годі рюмсати! – кинув він, роздратований скиглінням хлопця.

– Він би мене вбив! Якби ви не нагодилися, я б уже був мертвий.

– Коли б він хотів убити тебе, то взяв би що-небудь путяще, а нескладаного ножика з лезом у два з половиною дюйми.

– Вам би той складаний ножик здався куди страшнішим, якби той виродок кинувся на вас або. на вашу дружину… Або на вашу пихату дочку,. що приходила на футбол, – сказав Хітц, витираючи носа затиллям долоні. – Тоді б ви на все горло кричали, щоб суспільство захистило вас від латинців та чорних.

– Боюся, ми з тобою говоримо різними мовами. – Стрендові хотілося завести Хітца в темний куток і врізати по його зарюмсаній пиці.

– Ось що я вам скажу, – мовив Хітц. – Хай ото краще вони посадять його якомога надовше, а то ще взнають мого батька…

– Не думаю, що суд зацікавиться твоїм батьком. Скажи мені, Хітце, ти взяв гроші й листи?

– Я їх і не торкався! Я нічого про це не знаю. Як ви мені не вірите, то йдіть і обшукайте мою кімнату, самі побачите, чи правду я кажу. Він просто прибіг до мене і зняв крик. Я навіть не міг уторопати, чого він кричить. Я знаю, це ваш улюбленець, ви вважаєте, що він бозна-який розумник. Геній із гетто! Його вже знають усі. Хочете, скажу, як його прозвали у школі? Джоджо, хлопчина із джунглів. Великий експеримент! Спроба перетворити дитя горили на людину. Тепер ви бачите, як обернувся ваш експеримент, містере Стренд?! – Голос у Хітца став писклявий, надсадний. – І хто за це поплатився? Я! Якщо ви збираєтесь утнути ще який– небудь благородний експеримент, то раджу це робити десь-інде. А краще вирощуйте цих геніїв у пробірці.

– Я не потребую твоїх порад, Хітце, – відказав Стренд. – Мені дуже прикро, що так сталось і що тебе поранено. Але не настільки прикро, щоб я погодився вислуховувати твою балаканину про суспільні проблеми Помовч і приготуйся розповісти поліції, як усе сталося. Але без філософських висновків.

– Він міг убити мене, – пробурмотів Хітц, щоб сказати своє слово останнім.

Під'їхав Бебкок, освітивши їх фарами. Хіти сів позаду, Стренд – поруч із директором.

Коли вони ввійшли до поліційного відділка, Ромеро стояв перед столом, за яким сидів сержант. Наручники з нього зняли, Поруч стояв молодий полісмен.

– Я нічого не скажу, поки мені не дадуть адвоката! – раз у раз повторював Ромеро. – Навіть не назву свого прізвища!

– Твоє прізвище ми знаємо, – терпляче мовив сержант.

– Ось він – злочинець! – Ромеро показав на Хітца. – Він злодій. Я хочу, щоб його засудили. За крадіжку.

До цього ми ще повернемося, – спокійно проказав сержант. – Ви маєте право на один телефонний дзвінок. Подзвоніть своєму адвокатові,, якщо хочете.

– Я не можу найняти адвоката. Цей гад украв усі мої гроші. У мене тільки шість доларів. Може, ви знаєте, де за шість зелененьких можна найняти опівночі адвоката?

Сержант грався на столі складаним ножиком, то відкриваючи його, то закриваючи.

– Завтра ми знайдемо вам безплатного захисника. А поки що, Джеку, – звернувся він до полісмена, – замкни його в камеру. Я запишу свідчення цих трьох джентльменів, а вранці заведемо на нього справу.

– Ходімо, приятелю. – Полісмен узяв Ромеро за руку і повів до камер. Обидві вони, як помітив Стренд, були порожні.

– Ну, юначе, – обернувся сержант до Хітца, – почнемо з вас…

Була майже третя ранку, коли сержант закінчив допит. Він знов і знов примушував усіх трьох переказувати всі події і записував їхні відповіді до формулярів, які взяв із папки, що стояла на полиці позад нього.

Гаразд, панове. Дякую вам, на добраніч! – нарешті сказав він. – Тепер ви можете йти. Завтра в суді засідання. Хлопець стане перед суддею і вибере собі адвоката.

– Я найму йому адвоката за рахунок школи, – мовив Бебкок. – Але скажіть, чи не могли б ми забрати його зараз із собою до школи? Що, якби ви звільнили заарештованого під мою відповідальність? Я обіцяю привезти його завтра вранці сюди.

– На жаль, ні, сер, – сказав сержант. – Відпустити на поруки може тільки суддя. І ще одне, Джеку, – звернувся він до молодого полісмена;– Поїдь із Хітцом до школи й обшукай його кімнату. Я був би вам дуже вдячний, панове, якби ви поїхали теж – понятими при обшуку. Вибачайте. Хітце, але ми повинні перевірити, чи є які-небудь докази звинувачення, висунутого проти вас Ромеро. Звісно, якщо ви відмовитеся впустити до своєї кімнати поліцейського – це ваше право. Тоді ми змушені будемо взяти ордер на обшук. Але це ми зможемо зробити тільки вранці, і нам доведеться затримати вас тут на всю ніч.

Стрендові здалося, що він помітив у очах сержанта Лірі, коли той сказав про це, зловтішний блиск. Сержантові не сподобалася Хітцова версія вечірніх подій, і полісмен трохи затримав погляд на хлопцеві, коли той згадав про свого впливового батька у Вашінгтоні.

– Кожен, хто хоче, може обшукати мою кімнату, – голосно заявив Хітц. – І мене. Коли завгодно. Мені нема чого ховати! – І він почав вивертати кишені, викладаючи иа стіл дрібняки та доларові банкноти, потім демонстративно жбурнув гаманця.

– От і гаразд, – сказав сержант, коли Хітц закінчив. – А тепер заберіть свої гроші. Я складу протокол, і вранці ви його підпишете.

Хітц сів у машину до полісмена, а Стренд – до Бебкока.

– Яка жахлива ніч! – стомлено мовив Бебкок, уже сидячи за кермом. – Досі в Данберрі нічого такого не траплялося. Бували, звісно, дрібні крадіжки, але щоб отак жорстоко… – Його пересмикнуло. – Це просто чудо, що ви з дружиною саме нагодились. А то хто знає, що могло б статися. Сподіваюсь, Леслі не дуже рознервувалася. Мушу; сказати, вона була навдивовижу спокійна, коли дзвонила мені.

– Леслі все зрозуміла, – відповів Стренд.

– Як ви гадаєте, хто тут правий, а хто винен? – запитав Бебкок. – Я маю на увазі не історію з ножем. Хай що там кажуть про милосердя, а я не можу простити хлопцеві, який підняв на однокласника ножа. Але як ви вважаєте: це просто жахливе непорозуміння чи щось інше? Ромеро вам не казав, чому він подумав саме на Хітца? Ви в нього не запитували?

– Запитував, – відповів Стренд.

– І що ж він сказав?

– Що це йому сказали під секретом. Хто зна, що він мав на увазі.

– Вам, мабуть, дуже, прикро, – зітхнув Бебкок, – У Ромеро все так добре йшло…

– Прикро – не те слово, – рішуче заперечив Стренд. – Я почуваю себе винним. Страшенно винним. Боюся, що я забув про здоровий глузд, поклавшись на сліпу віру. Його місце на вулиці, а не в такій школі, як наша. Я сплутав розумові здібності дикуна з внутрішньою культурою.

– Ви не повинні брати всю вину на себе. Чи перекладати її на містера Хейзена. – Бебкок зняв одну руку. з керма й легенько торкнув Стренда за плече. – Просто це нещасливий збіг обставин. Такого ніхто не міг передбачити. Сказати правду, я від самого початку думав, що хлопець не дотягне до кінця навчального року. Я гадав, йому набридне коритися, він не змириться з дисципліною… Але щоб через отаке… – Думаєте, його посадять?

– Сподіваюся, що посадять, – гірко відповів Стренд. – Я, бувши суддею, посадив би.

– Ну що ви, Аллене, – лагідно мовив Бебкок. – Навіщо нам квапитися з вироком, поки не– з'ясовано всіх обставин справи?

– Для мене вирок суду етав очевидний тієї миті, коли я побачив, як Ромеро женеться з ножем за Хітцом.

На хвилю вони замовкли, потім Стренд сказав:

– Якщо опікуни школи звинуватять нас і зажадають рішучих заходів, зверніть усе на мене, і я того ж дня піду з роботи.

– Не думаю, щоб до цього дійшло, – відповів Бебкок, проте голос його звучав не зовсім упевнено.

Коли вони під'їхали, полісмен із Хітцом чекали їх у машині перед Мелсоновим корпусом. Вони всі перейшли через порожню загальну кімнату й піднялися на другий поверх. Стренд був здивований, що всі хлопці спали. Мабуть, бійка в Хітцовій кімнаті і його втеча сходами вниз; а потім через подвір'я відбувалися в мертвій тиші. Хітц єдиний у всьому корпусі мешкав у кімнаті сам. Стренд не знав, чому так сталося, – чи тому, що хлопець мав впливового батька, чи тому, що з Хітцом ніхто не хотів жити.

Кімната. була маленька і, коли не зважати на кров на килимі та незастелене ліжко, досить охайна. Стренд із Бебкоком стояли в дверях, бо для всіх у кімнаті не вистачало місця. Тим часом полісмен методично висовував шухляди, заглядав під ліжко, відкинув ковдру, перевернув килим, пройшовся по кишенях у Хітцовій одежі, що висіла в шафі.

– Нічого, – повідомив він хвилин через десять.

– Я ж вам казав, – озвався Хітц. У ізоляторі та в поліційному відділку він був страшенно блідий, окрім хіба червоних смужок крові на щоці та шиї, але тепер до нього повернувся рум'янець. – Не варто було вам і приїздити. Я ж казав, що не брав його грошей.

– Думаю, тобі краще лягти й відпочити, хлопче, – мовив полісмен. – А я поїду.

Вони залишили Хітца в його кімнаті, заспокоєного, переконаного в своїй перемозі, і всі разом зійшли сходами вниз. У загальній кімнаті Стренд попрощався з полісменом та Бебкоком. Зоставшись сам, він упав у крісло й кілька хвилин сидів нерухомо. Він почував себе надто стомленим, щоб іти зразу до Леслі. Треба було спершу заспокоїтись.

Стренд заплющив очі й спробував відтворити до подробиць усі рухи полісмена, коли той обшукував Хітцову кімнату. Він намагався уявити собі хоч одне місце, яке полісмен пропустив і в якому могли бути сховані гроші. Якби його пощастило знайти, це ще, звичайно, не означало б, що Ромеро не винен у злочині, однак така обставина пом'якшила б його провину і напад Ромеро на Хітца вже не здавався б таким безглуздим, диким і непростимим. Та перебираючи в пам'яті місця, куди заглядав полісмен, Аллен не зміг пригадати жодного куточка, якого той не обшукав би. Він зітхнув, розплющив очі, встав, довго дивився на закривавлену канапу, де лежав Хітц, притискаючи до щоки його, Алленову, хусточку. Та хусточка й досі валялася на підлозі, куди її кинув лікар. Кров уже висохла й стала темно-іржавого кольору, тканина зашкарубла. Стренд нахилився й підняв хусточку.

Він вимкнув світло й рушив через темний хол до своєї квартири. Дорогою згадав, що Леслі замкнула двері, й пошукав у кишені ключа. Та коли вставив його у шпарку, то виявив, що двері незамкнені. Аллен причинив їх і, не замикаючи, увійшов до вітальні. Всі лампи горіли.

– Леслі! – гукнув Аллен. – Леслі!

Він заглянув до спальні. Там теж горіло світло. Шафа стояла розчинена. Аллен побачив, що багатьох речей Леслі не було на місці. Потім помітив на туалетному столику папірець.

Він узяв ту записку і втупився в неї. Руки його тремтіли. Почерк був поквапний і не такий рівний, яким завжди писала Леслі.

«Любий мій! – прочитав Аллен. – Прости мене, але я не можу більше залишатися тут навіть на одну ніч. Я подзвонила Лінді й запитала, чи вона справді хоче взяти мене з собою до Парижа. Лінда відповіла ствердно, і я сказала, що негайно їду до Нью-Йорка й буду готова вилетіти з нею завтра. Любий, не хвилюйся за мене, прошу. І ще одне: бережи себе. А головне, пам'ятай: ти ні в чому невинен. Я люблю тебе всім серцем. Леслі».

Він обережно поклав записку, розгладив її долонею. Потім зачинив, шафу, вимкнув світло, пішов до себе в кімнату, роздягся й ліг. Він не накрутив будильника. Директор зрозуміє, що завтра він не здатен вийти на уроки.

– Про це вже, звичайно, гуде вся школа, – сказав Бебкок,

Була одинадцята ранку, і вони їхали директоровою машиною до суду. Стренд прокинувся рано, але з квартири не виходив, незважаючи на дзвінок, що запрошував усіх на сніданок, а також наступні дзвінки, які сповіщали про початок і кінець уроків, Він спробував зателефонувати Лінді, але лінія щоразу була зайнята, і врешті Аллен махнув рукою., Леслі не дзвонила, і він послав телеграму Лінді з проханням подзвонити йому. Хвилюватися, що Леслі дорогою до міста потрапила в автомобільну аварію, було безглуздо. Аллен це знав. Якби що-небудь сталося, його вже повідомили б. Він не міг позбутися думки про те, що Леслі, збуджена, ошаліла, з'їхала з дороги, увігналася в дерево й тепер лежить десь у канаві, спливаючи кров'ю. Він подзвонив також Хейзенові в контору, але секретарка сказала, що шеф уранці полетів до Вашінгтона,. Конрой відвіз містера Хейзена в аеропорт, додала секретарка, і вона тепер не знає, як із ним зв'язатися і коли він повернеться…

– Воно й не дивно, – провадив Бебкок. Він їхав повільно, обережно. – Той Хітц розпустив новину відразу ж, тільки-но прокинувся. Як я зрозумів з того, що уже встиг почути, він згустив барви. Ще й подзвонив батькові, а той знайшов мене по телефону й розмовляв зі мною, я б сказав… досить збуджено. Заявив, що коли я спробую затерти скандал, – він так і висловився: скандал, – то він мені, мовляв, покаже. Погрожував також подати на нас у суд за злочинне потурання небезпечному елементові, – це він, звісно, про Ромеро, – й закрити школу. І знайте, каже, я не буду… гм… у захваті, якщо мого сина звинуватять у крадіжці. Тоді він, мовляв, притягне всіх нас до відповідальності як спільників у зловмисному наклепі. Так, дуже люб'язним такого батька не назвеш. – Бебкок силувано всміхнувся. Обличчя в нього було сіре, напружене, очі почервонілі й водянисті. Руки вп'ялися в кермо з такою силою, що аж пальці побіліли.

– У вас був важкий ранок, – промовив Стренд,

– У мене були й важчі ранки, – сказав Бебкок. – Якось вісімдесят хлопців прокинулися з блювотою і страшним проносом. Ми подумали: тиф, А з'ясувалося, то від тістечок, які хлопці з'їли увечері на десерт. Теорія твердить, ніби шкільні вчителі доживають до глибокої старості. – Він усміхнувся. – Застаріла теорія!

– І що ж, на вашу думку, слід робити? – запитав Стренд.

– Боюся, передусім нам доведеться виключити хлопця, зі школи, Я кажу про Ромеро. Якщо ми цього не зробимо, то втратимо, певне, половину нового набору.

Стренд кивнув головою.

– Він сам винен.

– Однаково це трагедія, – сказав Бебкок. – По-друге, я сподіваюся якось урятувати його від тюрми. Домогтися, зрештою, умовного вироку. Я подзвонив шкільному адвокатові, він уже бачився з Ромеро й зустрінеться з нами в суді. Я сподівався цього уникнути і тому пробував зв'язатися з містером Хейзеном, щоб спитати його, чи не має він десь поблизу знайомого адвоката. Бо якщо батьки – а особливо такі, як містер Хітц, – рознюхають, що ми тратимо шкільні гроші на захист Ромеро… – Він здвигнув плечима й не доказав речення. – А як сприйняла все це Леслі?

Стренд чекав цього запитання, і все ж таки сподівався, ідо Бебкок його не поставить.

– Боюся, це її дуже вразило. Вона скористалася вашою любязною пропозицією взяти відпустку через хворобу, і тижнів два-три її тут не буде.

– Вона вже поїхала? – здивовано скинув брови Бебкок.

– Так.

– Я її не осуджую. Якби я міг, теж поїхав би. – Директор стомлено всміхнувся. Він завів машину на стоянку перед білою, обшитою дошками будівлею з колонами. – Гарний будинок, – промовив він. – Поставлений у тисяча вісімсот двадцятому році. Скільки людських страждань пройшло його коридорами!

Прізвище шкільного адвоката було Холлінгзбі. Він чекав па них біля дверей до зали суду. Це був товстий червонощокий чоловік у гарному темному костюмі. Голос у Холлінгзбі пасував до його зовнішності і був глибокий, лункий, як у актора.

– Хлопця скоро приведуть, – сказав він, чемно кивнувши головою, коли Бебкок відрекомендував його Стрендові. – Я з ним розмовляв. Боюся, ми маємо справу з важким випадком. Ромеро зовсім не хоче йти на контакт. Не розкривається. Сказав, що й рота не розтулить. Може, це й на краще. Каже, навіть не признається на суді, чому так учинив, хоч у поліції й заявив, ніби Хітц украв у нього гроші. «Хай роблять як знають, – каже. – Що це допоможе, коли я заговорю?» Мовляв, я адвокат – мені й говорити. А що я казатиму – йому байдуже. До речі, в законах він тямить, здається, більше ніж йому слід. Визнавати себе винним він не збирається – і каже, що ніхто його до цього не змусить. Шкодує, що був надто балакучий у поліції. Йому можна поспівчувати, це зрозуміло, проте його поведінка не викличе співчуття в суді. Добре було б, якби він трохи покаявся. – Адвокат стенув плечима. – Та це, здається, не е його характері. Ромеро сказав, ніби містер Стренд бачив, як він біг із ножем за Хітцом, та й сам він признався містерові Стренду й поліції, що Хітца порізав він. У суді, мовляв, усі з нього сміятимуться, якщо він прикидатиметься, ніби то не він порізав Хітца. А як хочете знати, що я насправді думаю, то Ромеро навіть пишається своїм вчинком і хоче, щоб усі про це знали. Він відмовляється признатись мені, чому підозрює в крадіжці саме Хітца. Каже, завжди знав, що колись потрапить до в'язниці. У нього, мовляв, багато друзів, які там побували, і в'язниці він не боїться. Його манери, мушу вам сказати, навряд чи сподобаються судді або присяжним, якщо до цього дійде. Хлопцеві вже за вісімнадцять, і судитимуть його як дорослого. До того ж справу розглядатимуть у маленькому містечку в Коннектікуті, а не в Нью-Йорку або в Чікаго, де на таку різанину без очевидного наміру вбити дивляться майже як на буденне явище. Я, звісно, зроблю все що зможу… – Голос адвоката став похмурим, – Проте оптимістичним мій настрій ке назвеш.

– І що ви можете зробити? – запитав Бебкок.

– Битиму на його минуле. Виріс у гетто, в убогій, скаліченій сім'ї і таке інше. Як завжди. Хвилина емоційного зриву перекреслила багатонадійну кар'єру. Щось таке. Не більше. Можливо, якщо хлопець визнає себе винним, суддя зменшить строк або навіть винесе умовний вирок.

– Чим ми можемо допомогти? – запитав Бебкок.

Адвокат безнадійно розвів руками.

– Виступити зі свідченнями на користь хлопця про його, вдачу, про внутрішній світ. Розкажіть усе, що, на вашу думку, характеризує його з позитивного боку. Але не забувайте, що ви говоритимете під присягою.

«Хоч би що я казав про вдачу Ромеро, – подумав Стренд, – однаково це не буде правдою. Чи треба згадувати про вкрадені томи «Занепаду й загибелі Римської імперії»? Ні, якщо я хочу врятувати хлопця від в'язниці – ні».

До холу ввійшов Хітц. Велика пов'язка на щоці надавала його обличчю трагічного виразу. Одяг на ньому розпирало. Стренд завважив, що ширінка в хлопця розстебнута. Хітц зневажливо поглянув на всіх трьох, проте зупинився й сказав:

– Доброго ранку, містере Бебкок. – Він підкреслено не звернув уваги на Стренда. – Батько збирався поговорити з вами, сер. Він до Вас додзвонився?

– Додзвонився, – відповів Бебкок.

– Батько був прикро вражений, коли я розповів йому, що сталося, – сказав Хітц.

– Я так і зрозумів, – мовив Бебкок. – Що ж, ходімо?

– Не думайте, що я збираюся подарувати це Ромеро, – сказав Хітц. – І вам, містере Стренд.

– Дякую за попередження, – кинув Стренд. – І застебни ширінку. Ти ж не хочеш, щоб із тебе в суді сміялися, чи не так?

Обличчя в Хітца почервоніло, і він заходився смикати в себе на штанях змійку. Стренд увійшов до зали, де вже чекав сержант Лірі, щоб дати свідчення. Серед небагатьох присутніх Стренд помітив молоду жінку, в якій упізнав репортера міської газети. Жінка сиділа в першому ряду з блокнотом на колінах і з олівцем у руці. Бебкок теж помітив її і прошепотів:

– Боюся, наша новина розлетілася надто швидко. Ця жінка тут не для того, щоб писати про випадки порушення правил вуличного руху.

Ромеро ввійшов із полісменом, який його заарештував. «Добре, що хоч не в наручниках», – подумав Стренд. У темному светрі, якого купив йому Стренд у магазині «Брати Брук», хлопець виглядав маленьким і беззахисним. Він осміхнувся, проходячи повз Хітца, і привітався з директором та Стрендом. Адвокат пішов за ним до столика, що стояв перед столом судді.

Суддя вийшов із свого кабінету, і всі повставали. Судовий виконавець оголосив суд відкритим, і всі, крім адвоката, Ромеро та двох полісменів, що стояли перед столом судді, посідали.

Окружний прокурор монотонно забубонів, читаючи звинувачення. Ромеро зацікавлено дивився в залу, ніби його зовсім не обходило, що казав прокурор, а захоплювала тільки архітектура старовинної зали.

Прокурор замовк, і суддя запитав:

– Що скаже звинувачений?

– Звинувачений своєї вини не визнає, ваша честь, – швидко промовив адвокат.

Ромеро дивився на суддю з глузливим виразом. Той втупив у нього погляд.

– Я не визнаю правомочності цього суду! – заявив Ромеро.

Стренд застогнав. «Це все телебачення, – подумав він. – Тисячі годин репортажів із судових зал».

Суддя зітхнув.

– Зараз ми цього питання не розглядатимемо, містере Ромеро. Поки триватиме розслідування, ви будете під арештом. Я встановлюю заставу у розмірі десяти тисяч доларів.

Стренд почув, як Бебкок охнув. Аллен уже не слухав, як адвокат сперечався за зменшення застави, а прокурор доводив, наскільки це серйозна справа і яку небезпеку становитиме для позивача звинувачуваний, якщо його випустять на волю. Адже він, мовляв, визнав свій акт насильства, а каятись і не думає.

– Застава лишається незмінною – десять тисяч доларів! – заявив суддя. – Наступну справу, будь ласка!

Жінка з газети зосереджено писала, коли Ромеро з полісменом по один бік та адвокатом по другий рушив Проходом До дверей. Коли Ця трійця порівнялася з Хітцом, той підніс середнього пальця й зробив глузливий жест. Ромеро став, і Стренд уже був злякався, що хлопець кинеться на Хітца. Але Ромеро тільки голосно сказав – так, щоб почули всі в залі:

– Ти свого ще діждешся, товстунчику! – Після цього він дав полісменові вивести себе.

– О господи! – простогнав Бебкок і сумно похитав головою. – Страшно навіть подумати, що напише ця дама в завтрашній газеті! – Він зняв окуляри й почав протирати носовичком скельця, так ніби намагався стерти те, свідком чого окуляри були в залі суду. – Що ж, – зітхнув він, – їдьмо додому.

На зворотному шляху директор сказав:

– Як ви гадаєте, Аллене, містер Хейзен дасть гроші на заставу?

– Десять тисяч доларів? – перепитав Стренд. – Я не зважуюсь навіть подумати про таке.

Коли вони приїхали до школи і Бебкок зупинив машину біля Мелсонового корпусу, настала обідня пора, і Стренд був радий, що не побачить уже нікого ні з учнів, ні з учителів. Виходячи з машини, він відчув, що ноги в нього підтинаються, і боявся, що не добудеться до дверей.

– Якщо ви не проти, – сказав він директорові, – я не ходитиму день-два до їдальні та на уроки.

– Розумію, – мовив Бебкок. – Якби я міг, я б цілий рік не ходив до їдальні та на уроки.

– Я спробую зв'язатися з містером Хейзеном. Якщо мені пощастить, я вам усе перекажу.

Бебкок кивнув головою й поїхав. Стренд зайшов до корпусу. Місіс Шіллер із щіткою та відром мильної води стояла навколішки й чистила канапу. Коли Стренд увійшов, вона підвелася.

– Оце заварилося! – промовила вона. її пухке добре обличчя, завжди розпашіле, наче вона весь час стояла перед невидимою піччю, тепер мало страдницький вираз. – Я тут уже двадцять років, і досі нічого такого не траплялося. – Місіс Шіллер озирнулася довкола, немов боялася, що її підслухають. – Я маю вам щось сказати, містере Стренд. Тільки пообіцяйте, що це залишиться між нами.

– Це про вчорашній випадок?

– Так.

– Обіцяю.

– Зайдімо краще до вас у квартиру! – пошепки попросила місіс Шіллер, – Я не була нагорі й не знаю, може, хтось із хлопців не пішов на Обід, а я не хочу, щоб нас підслухали.

– Ну звісно, зайдімо, – сказав Стренд.

Він пройшов коридором і відімкнув свої двері.

Місіс Шіллер увійшла слідом за ним до вітальні.

– Містере Стренд, – промовила вона, – не знаю, як вам Сказати, але боюся, це моя провина. – Жінка мало не плакала.

– Чому ваша провина?

– Що Ромеро вдарив ножем містера Хітца.

– Тобто як? – різко запитав Стренд.

– Вчора я зайшла сюди, щоб розстелити ваші ліжка. Був час вечері, я гадала, що всі хлопці пішли до їдальні. Раптом чую – нагорі стугонить у батареї. Я пішла перекрити воду. Це було в холі, біля самих сходів. Клапан заїло, і я довго з ним вовтузилася. Коли це бачу – з кімнати Ромеро виходить хлопець. То був містер Хітц. Питаю, чого це він не на вечері. А він каже, що не голодний, бо як повертався до школи, то з'їв кілька сосисок. І пішов униз, до своєї кімнати. Тоді я нічого такого не подумала. Старшим хлопцям дозволяють пропускати вечерю в кінці канікул. І я пішла собі додому. Наш будиночок неподалік від школи. Ми з містером Шіллером дивилися телевізор і вже збиралися лягти спати, коли в двері хтось постукав. Відчиняю – Ромеро. Це було вже, мабуть, після одинадцятої. Хлопець здався мені досить спокійним.

Він завжди такий врівноважений, статечний, як на свій вік… Ви розумієте, що я маю на увазі? Принаймні я завжди так про нього думала… поки все це не скоїлося… – її губи й подвійне підборіддя затремтіли.

– Чого ж він до вас прийшов?

– Каже, щойно приїхав. Мовляв, їздив на вихідні, повертався до Данберрі й не встиг зробити пересадку на поїзд. Потім сказав, ніби в його кімнаті щось пропало – якась книжка, потрібна йому вранці для першого уроку. Дуже стурбованим хлопець мені не здався, але я мала б здогадатися, що сталося щось важливе, – адже він прийшов до мене так пізно. Але ж вихідний день, телевізор і всяке таке, то я просто нічого собі не подумала. – Місіс Шіллер сумно похитала головою. – Ромеро тільки запитав, чи не бачила я його книжки. Ох, містере Стренд… Якби я здогадувалася, що в нього на думці, я б до страшного суду мовчала. Але ж хлопці мають звичку заходити один до одного в кімнату й позичати якісь речі… Книжки, краватки, светри… Тож я й сказала, що бачила, як містер Хітц під час вечері виходив із його кімнати. Тепер би я відрізала собі язика за свою дурість. – Жінка заплакала.

– Не винуватьте себе, місіс Шіллер, – мовив Стренд.

– Яз самого початку була до Ромеро не байдужа, містере Стренд. Він завжди такий чемний зі мною і взагалі такий охайний, а от решта хлопців, принаймні більшість із них, поводилися з ним, як із бездомним псом, і я хотіла якось допомогти йому. Він запитав, чи містер Хітц ніс що-небудь у руках, я спробувала пригадати, але не пригадала і так йому й сказала…

– І що він тоді зробив?

– Він повівся дуже спокійно, містере Стренд. Не висловив ні підозри, навіть нічого не натякнув… Тільки подякував мені, вибачився, що потурбував мене й містера Шіллера, і пішов; Я нічого не думала про це аж до ранку, коли почула… – По її повних щоках потекли сльози.

Стренд обняв місіс Шіллер за її широкі плечі й відчув, що жінка тремтить.

– Ну що ви, що ви! – промовив він безпорадно. – Це не ваша провина. і

– Я не знаю, чи Ромеро розповів кому-небудь, що то я сказала йому про містера Хітца… – Місіс Шіллер не могла говорити.

– Він нікому нічого не розповів. Ні мені, ні містерові Бебкоку, ні поліції, ні адвокатові. Нікому. Лише натякнув мені, що йому сказали про це під секретом.

– Якщо молодий містер Хітц довідається, що то я вказала Ромеро на нього, і скаже своєму батькові.,. Ми з містером Шіллером любимо це. місце, а мого чоловіка напевне звідси виженуть, якщо батько молодого містера Хітца застосує свій вплив… Він могутній чоловік, містере Стренд, і член ради опікунів…

– Я певен, містер Бебкок не допустить, щоб справа зайшла так далеко, – відповів Стренд. – Гадаю, вам не варто цим перейматися. Я нічого не скажу, а Ромеро, здається, теж вирішив не називати вашого імені, бо навіть якби він і розповів про те, що ви бачили, то для суду це не було б доказом…

– Я не доказів боюся, – сказала місіс Шіллер, витираючи обома долонями очі. – Я боюся містера Хітца й ради опікунів. Та що там!.. – Вона спробувала всміхнутись. – Того, що я сказала, плачем не повернеш, хіба не так? – Вона втерла краєм фартуха заплакане обличчя. – Мені має бути соромно за себе. Отак розрюмсатись, коли ви й місіс Стренд таке пережили… Це просто щастя, що ви не потрапили під ніж, коли стали між ними. Мабуть, я в Ромеро помилилася. З леопарда плям не змиєш.

– Він не леопард, місіс Шіллер, – зітхнув Стренд.

– Це так кажуть, сер, – поквапно відповіла жінка. Вона з осторогою глянула на нього, потім додала: – І ще одне…

– Що саме?

– Сьогодні вранці я витрушувала на першому поверсі кошик для паперу, – сказала місіс Шіллер, – і знайшла кілька листів. Написані жіночою рукою. Я тоді вже знала, що Хітц заявив, ніби Ромеро звинувачує його в крадіжці якихось листів. Отож я подивилася їх. Листи були адресовані Ромеро. Любовні листи, дуже щирі й дружні, досить відверті, якщо можна так сказати, містере Стренд. Дівчата тепер говорять таке, чого ми замолоду й не чули. Гадаю, вам слід знати… – Вона замовкла, ніби вагаючись – казати щось чи ні, й ніяково дивилася на Стренда. – Вони були підписані ім'ям Керолайн. На світі, звісно, чимало дівчат, яких звуть Керолайн, тепер це дуже поширене ім'я, але я знаю, що вашу дочку звати теж Керолайн.

– Що ви з ними зробили? З листами?

– Я кинула їх у вогонь, містере Стренд, – відповіла місіс Шіллер. – Я подумала, що ні ви, ні місіс Стренд читати їх не захочете.

– Дякую, – мовив Стренд. – Це було дуже мудро з вашого боку. Ви хочете мені сказати щось іще?

Місіс Шіллер похитала головою.

– Тільки перекажіть Ромеро: я вдячна йому за те, що він не назвав мого прізвища.

– Перекажу.

– Я бачу, місіс Стренд поїхала, – мовила місіс Шіллер. – її валіз у квартирі немає. Може, вам приготувати чогось поїсти?..

– Це дуже мило з вашого беку. Але не треба. Я подбаю про себе сам.

– Якщо передумаєте, подзвоніть, – сказала місіс Шіллер. – А тепер я краще знов візьмуся за роботу – побачу, чи пощастить мені змити з канапи кров.

Вона легенько вклонилася, обсмикнула фартух і вийшла з квартири.

Уперше, відколи Аллен прочитав записку на туалетному столику в спальні, він був радий, що Леслі тут немає.

Розділ четвертий

Його розбудив телефонний дзвінок. Він ліг подрімати, навіть не роздягаючись, одразу ж після розмови з місіс Шіллер. Коли Стренд, закоцюблий, устав з ліжка й рушив до вітальні, то помітив, що вже темно. Він проспав до вечора. Сни його були плутані, тривожні. Він намацав у темряві телефон. Дзвонила Леслі.

– Як ти там, любий? – спитала вона. – Як там узагалі? – Голос її лунав спокійно, як завжди.

– Та так, як і має бути, – відповів Аллен. – А як ти? Вранці я до тебе не додзвонився.

– Ми бігали по магазинах перед дорогою. Цілий день не були вдома. Відлітаємо завтра з аеропорту Кеннеді. – Леслі замовкла, і Аллен почув, як вона глибоко вдихнула повітря. – Це в тому разі, якщо ти не попросиш мене повернутись до школи.

– Ні, люба, – мовив він. – Повертайся, коли тут усе владнається.

– Справи кепські?

– Ну, як тобі сказати… Все досить складно.

– Ромеро там? Я маю на увазі, він у школі?

– Він у в'язниці.

– Це добре. Принаймні поки що. Не хочу здаватися злою, але мені не хотілося б, щоб він тинявся в такому стані по школі.

– Суддя призначив заставу – десять тисяч доларів.

– Це багато?

– Коли їх немає – багато. Я тобі про все напишу. Де ви зупинитесь у Парижі?

– В готелі на площі Афін. Галерея забронювала місця там. Лінда вирішила, що ми подорожуватимемо з шиком, – Вона якось нервово засміялася. Потім знов заговорила серйозно. – Ти розмовляв із Рассел ом?

– Ніяк не міг до нього додзвонитися.

– Гадаєш, він дасть гроші?

– Думаю, що так. Він має почувати відповідальність.

– Сподіваюся, ти не почуваєш відповідальності?

– Я почуваю, Що зараз геть закоцюбну, – промовив він. – Дб речі, котра година? Я заснув одразу ж пополудні. Ніч була виснажлива. Я, мабуть, проспав би до ранку, якби ти не подзвонила.

– Любий, ти справді не хочеш, щоб я сіла в машину й Повернулася?

– Справді, – відказав він. – Навряд чи в найближчі Тижні моє товариство буде тобі приємне. Залишайся там скільки тобі захочеться.

– Як би я хотіла чимось допомогти тобі!

– Коли я знатиму, що ти нічого цього не бачиш, і гарно проводиш час, То буде найкраща мені допомога.

– Якщо ти так говоритимеш, то я зараз упаду й заплачу, – сказала Леслі. – Ти найдобріша людина в світі, Аллене, і всі цим користуються. Я теж. І найбільше.

– Дурниці! – відрубав він. – Як там Лінда?

– У захваті. Ти ж бо знаєш, що таке для. неї Франція. Може, вона має деСь Там коханця.

– Вітай її від мене. Бажаю вам Добре провести час. Обом.

– Що тобі привезти з Парижа?

– Себе.

Леслі засміялася – тихий, лагідний сміх десь за сто миль.

– Я знала, що ти так скажеш. Тому й спитала. Je tembrasse. Я вивчаю французьку.

– Я люблю тебе. Тільки пам'ятай про це – будь-якою мовою!

– Я пам'ятатиму, – прошепотіла Леслі. – На Добраніч!

– На добраніч, щастя моє!

Заспокоєний, що все гаразд, принаймні з Леслі, Аллен поклав трубку. Потім увімкнув світло, знов повернувся до телефону й замислився. Подзвонити Хейзенові зараз? Він нахилився, щоб узяти трубку, й опустив руку. Він почував себе надто стомленим, щоб відповідати на запитання, які – він знав – поставить Хейзен. Аллен розумів: треба вийти до загальної кімнати й подивитися, що роблять хлопці, а може, й відповісти На їхні запитання, одначе вирішив відкласти все до ранку. Якщо сьогодні йому доведеться ще раз зустрітися з Хітцом, то він – Аллен це відчував – кінець кінцем не витримає й ударить хлопця.

Стренд почув, як пробив дзвін на каплиці, запрошуючи всіх на вечерю, і згадав, що цілий день нічого не їв.

Він пішов на кухню і зазирнув до холодильника. Там залишилось не багато – кілька яєць, шинка, півпакета молока. Але йому й цього було досить. Вечеряти в їдальні, де повно учнів, – такого випробування він уникнув би, навіть якби довелося лягти спати голодним. А йти до міста, де його міг упізнати хтось із тих, що вранці були на суді, просто не мав сили. Він смажив шинку, коли задзвонив телефон. Стренд зняв сковороду з плити, важко перейшов до вітальні й узяв трубку.

– Це ви, Аллене?

Дзвонив Хейзен.

– Я, Расселе. Добрий вечір.

– Я щойно повернувся з Вашінгтона, і мені сказали, що ви дзвонили вранці.

– Ви стоїте, Расселе?

– Так, стою. А чому ви питаєте?

– Бо це довга й складна історія, і вам краще зручно сісти, щоб її вислухати.

– Що сталося? – з тривогою в голосі запитав Хейзен. – З Леслі все гаразд?

– У неї все чудово. Вона в Лінди. Леслі вирішила поїхати до Парижа, – сказав Стренд. – Йдеться про Ромеро. Ви вже сіли?

– Сів.

– Ми саме повернулися з Нью-Йорка. Тільки зупинились перед корпусом, коли це з дверей вибігли два хлопці, – почав розповідати Стренд. – Один гнався за другим. Той, що біг позаду, був Ромеро з ножем у руці…

– Чортів дурень! – лайнувся Хейзен. – Його за це викинуть зі школи!

– А той, хто втікав, – менший Хітц.

– Господи! – зітхнув Хейзен. – А я вже сподівався, що до кінця днів своїх більше не почую цього прізвища…

– Почуєте, Расселе, почуєте…

– Старий Хітц заявив департаментові юстиції про якісь нові, обтяжливі факти, і мені довелося летіти до Вашінгтона. Та розкажіть же все до ладу!

Коли Стренд сказав, що в кімнаті Ромеро вкрадено триста сімдесят п'ять доларів, Хейзен вибухнув:

– Триста сімдесят п'ять доларів?! Де ж, у біса, він узяв ті триста сімдесят п'ять доларів?

– Хітц каже, ніби Ромеро по кілька разів на тиждень грав у своїй кімнаті після відбою в кості.

І ви нічого про це не знали? – недовірливо спитав Хейзен.

– Анічогісінько.

Та що, в біса, коїться в тій школі?!

– Гадаю, те саме, що й скрізь.

– Ну, а далі? – холодно кинув Хейзен, І знов перебив Стренда, коли той повідомив, що Ромеро заявив, ніби мав підстави підозрювати Хітца.

– Які підстави? – запитав Хейзен,

Хлопець не сказав. Мовляв, йому розповіли під секретом.

– Під яким ще секретом! – пирхнув Хейзен. – Якби туди приїхав я, не лишилося б ніяких секретів, запевняю вас! І п'яти хвилин не минуло б. Ви знаєте, що там сталося насправді?

Стренд пригадав благальний і сльозливий голос місіс Шіллер:

– Ні, – мовив він. Про те, що місіс Шіллер знайшла листи, він вирішив не згадувати. Якщо Хейзен надумає приїхати сюди й спробує

щось витрясти з місіс Шіллер чи з Ромеро, він однаково нічого не доб'ється. То ви хочете, щоб я розповідав далі?

– Вибачте, – мовив Хейзен. – Я вас більше не уриватиму.

Стренд говорив ще хвилин п'ятнадцять, поки, нарешті, дійшов до сцени в залі суду і розповів Хейзенові, як Ромеро відмовився свідчити на свій захист.

– Шкільний адвокат, містер Холлінгзбі, умовляв його, – провадив Стренд. – Але хлопець затявся, і край. Заявив, що не визнає правомочності цього суду.

– Ох і адвокат же, мабуть, із того містера Холлінгзбі! – глузливо зауважив Хейзен. – Нездатний навіть зламати роги вісімнадцятирічному шмаркачеві, щоб той не корчив із себе дурня! Не дивно, що він усе життя сидить у тому глухому містечку. І де тепер Ромеро?

– У в'язниці, – відказав Стренд. – Застава десять тисяч доларів.

Він почув на другому кінці дроту різкий віддих.

– Це вже занадто! – вигукнув Хейзен. – Одначе я, бувши суддею, призначив би всі двадцять тисяч. Хлопчисько заслуговує, Щоб на нього всі плюнули, вже хоча б за його невдячність, :Мені хочеться про це говорити, Аллене, але, боюся, ви розбестили хлопця і те, що він мав при собі зброю – це ваш недогляд.

– Ви маєте рацію, тут нічого не скажеш, – відповів Стренд, намагаючись не дати взнаки, що ображений докором і тоном, яким його було кинуто. – Я справді припустився недогляду і, без сумніву, не востаннє. Але назвати складаний ножик зброєю – очевидне перебільшення. Та це вже у минулому. А тепер хлопець, якого ми вирвали з його оточення й перевезли сюди..,.

– З найкращими намірами, – голосно вставив Хейзен.

– З найкращими намірами, – погодився Стренд. – Так от, цей хлопець тепер за гратами і немає в нього родини, яка подбала б про нього, і поки не знайдеться чуйна душа… – Він знав, що Хейзенові ці слова не сподобаються, і все ж говорив далі;– Чуйна душа, котра має десять тисяч доларів і погодиться сплатити за нього заставу, він сидітиме там до суду, а слідство триватиме, може, й кілька місяців, і…

– То ви пропонуєте, Аллене, щоб це я дав гроші?! – Хейзен явно розсердився.

– Я не маю права нічого пропонувати.

– І це дуже мудро, – сказав Хейзен, – а то ви запропонували б мені вчинити як найпослідущому йолопові. Коли б у вас були гроші, ви б це зробили?

– Так.

Стренд сам здивувався, що сказав це. Після сну вся його злість розвіялась, і тепер у нього перед очима стояв тільки маленький і беззахисний Ромеро, якого полісмен виводить із зали суду.

– Тоді добре, що ви бідний, а то ви вилетіли б у трубу скоріше, ніж висохло б чорнило на вашій заставній розписці. Я в світі бізнесу кручуся з двадцяти трьох років і твердо затямив собі одне: хто кидає гроші на вітер, той дурень.

– Расселе, – сказав Стренд, – у мене не лежить до цього душа, і все ж я прошу вас позичити мені гроші. Я розумію, чому ви самі не хочете цього зробити. Якби ке я, ви ніколи б і не знали, що живе на світі такий собі Ромеро. Якщо тут і є чиясь провина, то моя. Я роздратований не менш ніж ви, але я почуваю відповідальність за хлопця. Гроші я так чи так віддам. Ми тепер маємо змогу відкладати значно більше, та й батьки Леслі, мабуть, трохи допоможуть, і Джіммі дістав добру роботу…

– Як друг, Аллене, – сказав Хейзен, – я хочу вам відмовити. Ви ж самі знаєте, що втне цей нікчемний пацючок із гетто, коли його випустять на волю. Він просто зникне. Ви ніколи більше не побачите ні його, ні своїх грошей. І поліція не побачить. Він зникне з гетто, як привид, і мільйон його співвітчизників заприсягнуться, що ніколи його й не знали.

– Я все ж таки спробую, – тихо мовив Стренд.

– Тільки не з моїми грішми. І, сподіваюся, не з вашими. Мені здається, ця розмова затяглася.

– Мені теж так здається, Расселе. На добраніч.

Пролунав такий звук, наче на другому кінці дроту Хейзен розтрощив телефон.

«Одне ясно, – подумав Стренд, вертаючись на кухню. – Цього року на різдво не буде ніякого Хемптона». Він поставив на вогонь сковороду з шинкою, а на другу сковороду розбив двоє яєць. Завтра він попросить місіс Шіллер закупити йому продукти. Хтозна, коли Бебкок зажадає, щоб він приступив до виконання своїх щоденних обов'язків і харчувався в їдальні разом з учнями, приписаними до його столу. Але він знав, що не поспішатиме повертатися до заведеного порядку, принаймні з власної волі. І хай там усе хоч западеться, а йому треба поїсти!

Стренд поїв, але не втамував голоду, і на мить йому спала думка піти до кімнати Роллінза та Ромеро й пограбувати Роллінзові припаси ласощів. Та потім він із сумом подумав, що одного злочину школі вистачить до кінця року.

Стренд саме читав у вітальні, коли в двері хтось несміливо постукав. Він відчинив і побачив за порогом Роллінза – хлопець був у піджаку, на бичачій шиї – краватка. Так мали неодмінно вдягатися до вечері всі учні. Стренд, якого в останні роки дратував недбалий вигляд сина, це правило схвалював. Темношкірий, чорноволосий хлопець з вольовим обличчям спортсмена, що здавалося надто малим проти його могутніх. плечей і міцної шиї, був сумний.

– Я не хотів би турбувати вас, містере Стренд, – промовив він тихо, – але мені треба побалакати з вами. Я не довго…

– Заходь, заходь, – сказав Стренд.

У вітальні Роллінз сів навпроти Аллена й переплів під стільцем свої довгі мускулясті ноги.

– Я з приводу Ромеро… – Цей великий хлопець, здавалося, говорив через силу. – Він вчинив дурницю, і якби він був розбудив мене, я б цього не допустив, і до ножа не дійшло б. Я Хітца знаю, і якби я його трохи налякав, то все владналося б само собою, без різанини. Може, вони дали б один одному ляпас чи два, але ж за це до в'язниці не садять

і зі школи не виключають. Але я знаю й Ромеро, він хлопець добрий, містере Стренд, і хоч би що він скоїв, а в'язниці не заслуговує. Я хотів провідати його, але у в'язниці сказали, що провідувати дозволено тільки родичів. А я ж для нього і є справжній родич! Судячи з того, що він розповідав мені про своїх матір, батька, сестер та брага, вони не варті навіть телефонного дзвінка і з радістю покинуть його там, щоб він гнив довіку. Ви розумний чоловік, містере Стренд, і знаєте, як вплине тюрма на такого хлопця, як Ромеро. Коли він звідти вийде, то до кінця днів своїх тинятиметься на вулиці, і там ніж його вже не вдовольнить. За поясом він носитиме пістолет, кишені в нього будуть набиті порошком, а полісмени знатимуть його краще, ніж своїх матерів… Та ви не гірше від мене знаєте, що в'язниці не виховують громадян, а плодять порушників закону. Несправедливо буде, якщо хлопець потрапить до в'язниці, містере Стренд… – Роллінз щиро захищав товариша, він говорив повільно й серйозно, в його голосі бринів притлумлений розпач.

– Я з тобою згоден, Роллінзе, – відповів Стренд. – Відразу після того, як це скоїлось, я був злий на нього, страшенно злий…

– Він розуміє, як багато ви для нього зробили, містере Стренд, – мовив Роллінз, – Ромеро часто мені про це розповідав, хоч я й знаю, що вам він не казав нічого. Ромеро не з тих хлопців, які вміють уголос дякувати. Не така у нього вдача. Та ви й самі знаєте.,.

– Знаю, – сухо підтвердив Стренд.

– І все ж таки він вам вдячний. Дуже вдячний.

– Дивно він це доводить!

– Хітц його дуже побив. А він важить майже центнер. Я, звісно, не, ходжу з ножем, але Ромеро… Ну… як його виховували? І де він ріс? Хлопцеві весь час доводилося пильнувати, щоб його не скинули з даху або не втопили в річці. Він… Ну… в нього про все зовсім інше уявлення, ніж у тутешніх джентльменів. Я певен, ви знайдете в своєму серці жалість і простите його…

– Я не владний прощати його, Роллінзе, – лагідно промовив Стренд. – Це – справа директора, вчителів, Хітцового батька, самого Хітца і, зрештою, ради опікунів.

– Господи! – вихопилося в Роллінза. – Та вони ж ладні втопити такого, як Ромеро, в ложці води, коли він ускочить у халепу, хіба, ні?

– Боюся, цього слід сподіватися, – сказав Стренд. – Я нічим не можу зарадити.

– Я чув, призначили заставу – десять тисяч доларів.

Стренд кивнув.

– Це вони зумисне йому так? – Роллінз похитав головою.

– Суддя був старий чоловік, – Стренд не знав, навіщо він це сказав.

– Одне Ромеро повинен добре затямити: стерегтися білого суду. – Уперше в Роллінзовому голосі прозвучали гіркі нотки.

– Не думаю, щоб у нашому випадку це мало якусь вагу.

– Це ви так думаєте. – Губи в Роллінза пересмикнулися в іронічній посмішці. – Він і я, ми читаємо не однакові книжки, ніж ви, білі.

Стренд помітив, що Роллінз усе частіше висловлюється неграмотно, так ніби від хвилювання стерлась його освіта й відкрився інший, примітивніший, рівень мови.

– Я вже сказав, мені хотілося б допомогти, але… – Стренд знизав плечима.

– Розумію, – швидко мовив Роллінз. – Десять тисяч у вас під ногами не валяються.

Стренд не всміхнувся у відповідь на здогад Роллінза, що всі учителі злидарі.

– Що правда то правда.

– Знаєте, я подумав… Містер Хейзен… – Назвавши це прізвище, Роллінз скоса, ніби приміряючись, глянув на Стренда. – Він чудова людина, наскільки я міг судити з його вигляду і з того, що мені про нього розповідав Ромеро. Такий великий «мерседес», і шофер, і…

– Роллінзе, – урвав хлопця Стренд, подумавши, що сам він сьогодні, незалежно від того, якої він думки про Рассела Хейзена взагалі, навряд чи назвав би його «чудовою людиною». – Якщо Ромеро плекає щодо цього якісь надії, то скажи йому, хай їх забуде.

Роллінз спохмурнів, на лобі в нього зібралися зморшки.

– Ви хочете сказати, що вже балакали з містером Хейзеном і він вам відмовив?

– Можеш сказати й так.

– Що ж, тоді… – Роллінз підвівся, – Тоді нема про що говорити. Доведеться шукати десь-інде. – Він переступив з ноги на ногу, старі мостини під його вагою зарипіли. – Це нічого, якщо завтра я пропущу уроки? У вівторок розклад у мене легкий, і я з усіх предметів устигаю. Якби ще не закінчився футбольний сезон, було б гірше. Тренер не відпустить із тренування, навіть коли б тебе запалення легень і градусів сорок температура. Уроки – це справа інша. – Він усміхнувся й наче років на п'ять помолодшав. – Та й я не з тих, кому конче треба сидіти щодня на уроках, можете мені повірити!

– Дозволь запитати: що ти хочеш устигнути за один день?

Вираз Роллінзового обличчя змінився, став замкнутий.

– Думаю прогулятися до рідного містечка Уотербері й трохи подивитись, що і як. Я знаю там людей, котрі тямлять у такому ділі.

– Я не хочу, щоб ти вскочив у ще більшу халепу, – сказав Стренд. – Ти й так уже вскочив, Стало відомо, що ви грали у своїй кімнаті в азартні ігри,

– Містере Стренд, та на мені й пляминки немає! – відповів Роллінз. – А в азартні ігри в цій школі грали, відколи її засновано. Може, мене пошлють за це на тиждень мити посуд на кухню, а може, й зовсім ніяк не покарають. То я відлучуся на день, гаразд?

– Я скажу директорові, що дозволив тобі.

Роллінз простяг руку, і Аллен потис її.

– Містере Стренд, от якби сюди більше таких людей, як ви! Оце було б діло! Я не казав такого жодному вчителеві. Але мені подобаються ваші уроки, і я таки навчився на них дечого дуже важливого. Куди важливішого, ніж блокувати нападаючих і перехоплювати м'яча.

– Я розповім про це раді опікунів, коли проситиму підвищення по службі!

– Так їм і скажіть. Мовляв, Роллінз такої думки. А як побачите Ромеро, то перекажіть йому, що в нього є друзі. Ну, мені пора. Бо я й так забрав у вас до біса багато часу. І не турбуйтеся. Поки ви тут, у цьому корпусі азартних ігор не буде.

Стренд провів Роллінза до дверей, збираючись сказати йому на прощання кілька підбадьорливих слів, – нехай знає, що він, Стрейд, захоплюється його щирістю й відданістю. – але потім відчув: це тільки збентежить хлопця. Отож він мовчки причинив за гостем двері.

Наступного ранку Стренд поснідав пізно, – їсти йому приготувала місіс Шіллер, яка була ще смутніша, ніж напередодні, – і почув телефонний дзвінок.

Дзвонив Бебкок.

– Ти ще не читали газету?

– Ні.

– То й не читайте.

– Так кепсько?

– Повідомлення в новинах погане. А редакційна стаття ще гірша. Видавець газети завжди був проти нас, – і Бебкок почав читати в ніс: – «Ледачі нащадки багатіїв, зібрані в анахронічному закладі, що розташувався на цінній землі нашого міста… Розбещені низькими податками, вони сіють зло серед добірної когорти зіпсутих хлопців… Не визнають ніяких законів… Ворожі до працьовитих мешканців нашого міста, на чиїх плечах лежить тягар оподаткування… Небезпечний приклад для наших школярів…» І так далі й таке інше. – Бебкок знову заговорив: своїм звичайним голосом. – На першій сторінці – фото Ромеро. Поруч із ним адвокат, якому платить школа. Заголовок це особливо підкреслює. Хлопця ведуть до поліційної машини. На знімку Ромеро має такий вигляд, наче він з мафії чи принаймні як їх показують у кіно. На другому знімку ми з вами виходимо із зали суду. Таке враження, ніби ми всміхаємося. – Ви не пригадуєте, ми всміхалися?

– Не пригадую.

– Ви бачили якого-небудь фоторепортера перед будинком суду? – Не бачив.

– Вони, видно, скористалися телеоб'єктивом. Чудо сучасної фотографії! – Бебкок коротко засміявся, – Я подзвонив до газети й сказав редакторові, що Ромеро вже виключили зі школи, але ця звістка подіяла, як, кинута собакам кістка. Стаття обіцяє, що за справу візьмуться грунтовніше. За сніданком кожен учень і кожен учитель мали перед, собою на столі газету. Репортери зібрали про Ромеро всі факти. Взяли інтерв'ю в Хітца і, певна річ, з усіма подробицями,. З'ясували, що Ромеро тут був на стипендії, «Зелене світло злочинцям» – так вони назвали статтю. «Облудна сентиментальність Нью-Йоркських жалісників, що вивозять свої проблеми до невинного містечка». Про Хейзена не згадали, а от ваше прізвище написали правильно. Останнім штрихом до вашої репутації стало зауваження проте, що ви проводите літо в Істхемптоні – «кублі багатства й розпусти». Певно, редактор вивчав журналістику. заочно десь у Голлівуді. Про нашу справу згадували й у ранковій програмі хартфордеького телебачення. Там її подали трохи менш агресивно, та однаково не в тому дусі, щоб батьки сповнилися бажанням посилати своїх хлопців учитися в Данберрі. Сказати щиро, часом мені навіть шкода, що наші засоби інформації досягли такого розвитку.

Стренд уявляв собі, як Бебкок сидить за столом у своєму кабінеті, воює з люлькою, яка давно погасла, скидає і надіває в нестямі окуляри.

До речі, ви розмовляли з Хейзеном? – запитав директор.

– Учора ввечері.

– Що він сказав?

– Щоб Ромеро виплутувався сам.

– Застави не буде?

– Ані цента.

Бебкок зітхнув.

– Бідолашний ошуканий хлопець! І ще одне. До мене на роботу дзвонили фебеерівцї з Нью-Хейвена, Хочуть поговорити з вами. Це нібито не стосується Ромеро. Те, що він учинив, – не державний злочин.

Ви не здогадуєтеся, чого їм від вас треба?

– Ні, поки вони самі мені про це ке скажуть.

На другому кінці дроту, як і слід було сподіватися, запала мовчанка. Потім Бебкок озвався знов:

– Що ж, якось переживемо… Аллене, я гадаю, вам краще приступити, якщо зможете, до уроків і ходити в їдальню. Бо коли не показуватиметеся на люди, то складеться враження, ніби ви щось приховуєте,

– Я розумію.

– Якщо дозволите дати пораду, то краще уникайте відповідати, на всякі такі запитання. Наймудріше буде заявляти так: мовляв, на вашу думку, велика удача, що ви нагодились і все обійшлося досить щасливо. Вибачайте, що я підказую вам, але чим менше ви говоритимете про те, хто винен, а хто ні, тим краще буде для всіх. Бувши вами, я б узагалі не думав про те, взяв чи не взяв Хітц гроші.

– Ви маєте рацію. Звідки ж мені знати… Я прийду сьогодні на обід, а пополудні з'явлюся на уроки.

– Це дуже розумно з вашого боку, – мовив Бебкок із полегкістю. – Я знав, на вас можна покластися. А якщо чіплятимуться газетярі, я буду вам дуже вдячний, коли ви просто скажете: «Ніяких коментарів».

– Я не мав наміру виступати з промовами.

– Даруйте, що я ніби настраханий, – вибачився директор. – У мене в голові таке діється!.. Ви, мабуть, будете раді почути, що Хітц сьогодні не прийде ні на обід, ні на уроки. Учора ввечері подзвонив його батько й сказав, щоб син першим же літаком вилетів до Вашінгтона. Хоче показати його справжньому лікареві. Так і висловився. Ми випровадили хлопця ще до сніданку.

– Дяка богові за це невеличке милосердя, – промовив Стренд.

– То до обіду?

– До обіду, – попрощався Стренд і поклав трубку.

Посеред останнього уроку секретарка принесла Алленові записку від Бебкока. В ній повідомлялося, що в директоровому кабінеті чекають двоє джентльменів, які хочуть бачити містера Стренда. Бебкок просив його прийти до кабінету відразу після уроку. Стренд сховав записку до кишені й почав розповідати далі про міжнародну політику президента Теодора Рузвельта.

Обід і уроки пополудні виявилися не такими жахливими, як Аллен їх собі уявляв. Учні дивилися на нього зацікавлено, а викладачі, випадково зустрівши його, бурмотіли, ніби їм дуже прикро, що так сталося. Аллен був певен: їх попереджено, щоб не обговорювали цієї події й не докучали містерові Стренду. Та хай там як, а в бурмотінні вчителів Стренд уловлював співчуття. Хоча певна група учнів і недолюблювала Ромеро, проте Хітца – Аллен про це знав – усі ненавиділи. Футбольний тренер Джонсон, зустрівши Стренда на шкільному подвір'ї, навіть прошепотів: «Шкода, що Ромеро не різонув глибше».

О четвертій уроки закінчилися, і Стренд поволі пішов безлюдним сірим подвір'ям. Під поривами листопадового вітру з дерев злітало останнє листя. «Двоє джентльменів… – міркував Аллен. – Видно, ФБР багате на людей, коли допитати п'ятдесятирічного вчителя історії, якому ніколи навіть не виписували виклику до поліції за порушення правил стоянки автомобіля, посилають аж двох озброєних службовців!»

– Вони в містера Бебкока, – повідомила секретарка, коли він увійшов до канцелярії. – Заходьте відразу туди.

Коли він став на порозі, всі троє підвелися. Фебеерівці були молоді, один – білявий, другий – темноволосий, бездоганно підстрижені й одягнуті в темні костюми – цілком формений вигляд. Стренд вирішив, що це колишні молоді юристи – втратили віру в успіх у приватній практиці, до того ж люблять носити пістолети, Бебкок пробурмотів їхні прізвища, яких Стренд не розчув, і двоє молодиків потисли йому руку,

– Ці джентльмени, – почав Бебкок, коли всі посідали, ті двоє – навпроти Стренда, – щойно розмовляли зі мною про зростання дитячої злочинності. – Директор говорив нервово. – Виявляється, ФБР дійшло висновку, що з кожним роком усе більше дітей та підлітків до вісімнадцяти років утягуються в злочинну діяльність, яка досягла великих масштабів і таким чином перейшла до їхньої юрисдикції.

– Ми читали сьогоднішні ранкові газети, – сказав білявий з. усмішкою, яка Стрендові здалася поблажливою, – і знаємо про випадок із Ромеро. Звичайно… – Знову стримана, холодна усмішка. – Звичайно, цю справу навряд чи можна віднести до серйозних злочинів або до таких, які загрожують державним інтересам. Ми тільки відповідали на деякі запитання директора, чекаючи, поки ви звільнитесь. Ми тут зовсім з іншого приводу. – Обидва повернули голову до Бебкока, наче однакові ляльки на однакових пружинках.

Бебкок підвівся з за столу.

– Вибачте, джентльмени, – промовив він, поглянувши на годинник, – але в мене нарада, і я вже спізнююсь. Я попереджу секретарку, щоб вас не турбували.

– Дякую, сер, – кинув білявий.

Бебкок пішов, а чорнявий дістав пачку сигарет і запропонував Стрендові. Той відмовився:

– Дякую, не курю.

– Ви не проти, якщо я закурю?

– Анітрохи.

Чорнявий прикурив.

– Насамперед прошу вас не хвилюватися, – сказав білявий. – Ми тільки хочемо дістати невеличку інформацію, яку ви або можете нам дати; або не можете. Наскільки нам відомо, ви знаєте містера Рассела Хейзена.

– Він мій друг.

– Ви часом буваєте у його будинку в Істхемптоні, часом бачитеся з ним у Нью-Йорку?

– Так.

– Третьої суботи у вересні він разом з вашою дружиною, вашою дочкою та одним із своїх секретарів приїздив сюди провідати вас?

– Він приїздив на футбол.

– Ви були з ним у шкільній їдальні?

Я сидів за столом зі своїми хлопцями. Хейзен сидів за столом для гостей.

– З місіс Стренд і вашою дочкою?

– Так.

– Вони сиділи поруч нього?

– Не пригадую.

Але на стадіоні ви сиділи із ним поруч, і разом з вами була ваша дочка?

– Так.

«ФБР, мабуть, навчає своїх агентів мистецтва ставити безглузді запитання», – подумав Стренд, однак не показав свого роздратування.

; Тепер настала черга чорнявого нанизувати запитання. Якби Стренд заплющив очі, він би не відрізнив голос другого від голосу першого.

– Ви бачили, він розмовляв з містером Хітцом із Вашінгтона?

– Так.

– Де?

– За столом для гостей.

– Ви впізнали містера Хітца?

– Не відразу. Його син, як вам, певно, відомо, живе в моєму корпусі, і батько після гри підійшов до мене на хвилинку, відрекомендувався й запитав, як ведеться його синові.

Ви не чули, про що розмовляли за обідом містер Хейзен і містер

Хітц?

– Вони сиділи від мене ярдів за двадцять, а в залі було дуже гамірно. – Тепер Аллен уже давав їм. зрозуміти, що ця розмова його дратує. – Що я міг почути?

– Тоді, може, місіс Стренд чула?

– Може..

– Місіс Стренд зараз тут? – узяв слово білявий.

– Вона в Європі.

– Дозвольте запитати: що вона робить у Європі?

– Торгує наркотиками! – Глянувши на обличчя своїх співрозмовників, – Стренд одразу пошкодував, що дозволив собі цей жарт. – Даруйте, це було з мого боку легковажно. Я не звик до поліційних допитів. Вона у відпустці.

– Коли повернеться? – Тон білявого не змінився.

– Через тижнів два-три. Напевно не знаю.

– І часто вона посеред навчального року кидає роботу й бере відпустку на тиждень-два?

– Це вперше. – Стренд вирішив тримати себе в руках.

– Недешево, мабуть, обходиться така відпустка?

– Недешево.

– Ви маєте які-небудь побічні прибутки?

– Невеличка пенсія від Нью-Йоркської міської системи середньої освіти… Я зобов'язаний відповідати на такі запитання?

– Сьогодні – ні, – відповів білявий. – Може, згодом. Під присягою. Ваша дружина має ще які-небудь прибутки, крім того, що одержує в Данберрі?

– Один раз на тиждень вона дає у Нью-Йорку уроки гри на фортепіано. Крім того, її батьки надсилають іноді незначні грошові подарунки.

– Незначні? Які саме?

– Незначні – уперто повторив – Стренд. – Дуже незначні.

– Можете назвати суму?

Ні.

Вона дістає подарунки й від містера Хейзена?

– Він позичив їй автомобіль. «Фольксваген» тисяча дев'ятсот сімдесят другого року, фургончик. Вона їздить ним до Нью-Йорка та до магазинів у містечку.

– І це все?

– Все.

– Містер Хейзен не оплачує цю своєрідну відпустку в Європі?

– Ні.

– За неї платите ви? – Другий молодик аж підскочив, так наче зненацька побачив у темряві світло.

– Ні.

– Тоді хто ж?

– Запитайте її самі. Коли вона повернеться.

– Зробіть ласку, скажіть, де саме в Європі вона зупинилася. Ми маємо там агентів, вони звільнять її від клопоту поспішати додому, щоб поговорити з нами.

– Я не збираюся псувати дружині відпустку справами, які зовсім її не стосуються. Я вам сказав: вона в Європі. Більш я нічого не скажу.

Фебеерівці перезирнулися, так ніби виграли очко й привітали один, одного.

– Повернімося трохи назад, містере Стренд, – спокійно промовив білявий. – Місіс Стренд була на обіді й очевидно, сиділа поруч із містером Хейзеном. Потім ви вечеряли в ресторані при готелі я не помиляюся?

– Ні

– Містер Хітц був із вами?

– Ні

– Ви можете сказати з певністю, що того дня не чули ніяких ділових розмов між містером Хейзеном та містером Хітцом?

– Можу.

– Але ви припускаєте, що або місіс Стренд, або ваша дочка щось таке чули, або ж містер Хейзен сам розповів їм про таку розмову?

– Про це вам знову ж таки доведеться спитати в місіс Стренд. Або в моєї дочки. А тепер, якщо ви поясните мені, в чому річ, то, може, я більше стану вам у пригоді.

– Якщо ви купите завтра вранці «Нью-Йорк Таймс»… – Білявий усміхнувся, ніби наперед смакуючи те, що мав сказати. – Сподіваюся, газета доходить і до цього далекого осередку культури…

– Ми щодня одержуємо три примірники на бібліотеку.

– Прочитайте газету, і вам дещо стане зрозуміле. – Він уже. був підвівся, але знову сів. – І ще одне запитання. Чи існує, на вашу думку, який-небудь зв'язок між тим, що протеже містера Хейзена вдарив ножем Хітцового сина, і гаданими розмовами злочинного характеру між містером Хейзеном і містером Хітцом-старшим?

– Нічого безглуздішого я зроду не чув! – сердито відрубав Стренд.

– Нам доручено ставити безглузді запитання, містере Стренд, – незворушно сказав білявий. – За це нам платять. – Обидва підвелися. – Дякуємо за те, що знайшли для нас час. І не забудьте почитати завтрашню газету, – додав білявий, коли вони вже виходили.

Хоч у директорському кабінеті було й не жарко, Стренд увесь спітнів.

Відчинилися двері, і ввійшов Бебкок. Він мав вигляд старого хворого шимпанзе. «Так, учителі рідко бувають красенями», – подумалося Стрендові.

– Чого вони від вас хотіли? – поцікавився Бебкок.

– Я вам скажу не більше, ніж вони мені, – відповів Стренд, вирішивши заради Хейзена не говорити всієї правди. – Порадили прочитати завтрашню «Нью-Йорк Таймс», і тоді, мовляв, усе стане зрозуміло.

– Фебеерівці бували тут і раніше, – мовив Бебкок стривожено.

– Давно, під час в'єтнамської війни. З'ясовували, чи один молодий учитель, що підписався під якоюсь петицією, часом не комуніст. Неприємні були типи.

– Ці джентльмени були дуже приємні, – сказав Стренд. – Наступного разу, коли приїдуть, вони будуть, певно, вже не такі. Дякую за кабінет.

Швидко простуючи подвір'ям, Стренд підняв комір пальта. Різкий північно-східний вітер жбурляв лапатий сніг із крупою, і голе гілля на деревах мерзлякувато тремтіло. Дзвін на каплиці пробив шість разів. Десь у ці хвилини Леслі під'їздила в машині до аеропорту, щоб сісти в літак і летіти у Францію. Аллен зупинився й прошепотів коротеньку молитву за всі літаки, які цього вітряного вечора злетять у повітря.

Потім хутко рушив до Мелсонового корпусу, щоб змити з себе пилюку шкільного дня, перевдягтись і приготуватися до вечері.

Розділ п'ятий

В їдальні Роллінз завжди сидів за одним столом зі Стрендом. Але сьогодні на вечерю він не прийшов. Хоч на цей день його й відпустили, однак за шкільними правилами о сьомій учень мав бути на місці. Та Стренд, усупереч своєму обов'язку, не збирався доповідати про Роллінза. Той і так мав досить клопоту, то куди йому ще було з'являтися в кабінет до директора й пояснювати, де він був.

Стрендові зовсім не хотілося думати про те, що робить Роллінз в Уотербері, намагаючись визволити Ромеро з в'язниці. Якщо пригадати його балачки про людей, які нібито вміють залагоджувати такі справи, то стане очевидно: хлопець не звертатиметься в банк і не продаватиме акцій, щоб зібрати потрібну для застави суму, Стренд не міг знати,

чи ті люди, про яких казав Роллінз, живуть у злагоді із законом, чи свідомо його порушують. Але, зробивши Роллінзові добро, вони, мабуть, зажадають від нього значно більшої послуги. Коли Аллен статечно сидів на чолі столу поруч із чепурними, пристойно вдягненими хлопцями, що бодай за столом не забували про манери, які втовкмачили у їхні голови няньки та матері, в його уяві калейдоскопічно миготіли сцени підкупу, азартних ігор, підпалів – усі характерні для гетто злочини, добре відомі читачам газет і тим, хто дивиться телевізор. Чорні хлопці, що навчалися в його класах, коли він учителював у середній школі, не давали підстав вірити в бездоганну чесність тих, кого газети називали «молодим поколінням національних меншостей»; у кращому разі, вони бешкетували. Роллінз був хлопець відвертий і щирий, Стренд про це знав, але тепер, коли шкільне начальство кинуло напризволяще його, Роллінзового, товариша і доля Ромеро, як гадав Роллінз, залежала тільки від нього, Стрендові не давала спокою думка про те, що він припустився помилки, дозволивши хлопцеві піти з уроків. Відсутність Роллінза ввечері ще дужче підсилювала побоювання Стренда, і після вечері він мало не пішов до Бебкока сказати, що, мабуть, непогано було б подзвонити Роллінзовим батькам і попросити їх добре приглянути за сином.

Але думка про те, що Роллінз перестане йому вірити й зарахує його, Стренда, до решти вчителів, котрі об'єдналися проти таких людей, як Ромеро та Роллінз, примусила Аллена завагатись, і врешті він вирішив просто мовчати. Він був зворушений довірою Роллінза, цінував його думку про себе і тому сказав собі, що за одну ніч ніхто не помре.

Стренд довго не лягав, намагаючись читати, й двічі виходив нагору – подивитися, чи Роллінз, бува, не повернувся, не доповівши про себе. Та обидва ліжка в кімнаті Ромеро й Роллінза були порожні. Стренд раз у раз поглядав на годинник. Коли літак Леслі сяде в Парижі, там уже буде, зважаючи на різницю в часі, шоста ранку, а в Нью-Йорку – північ. Аллен знав, що не засне, поки не подзвонить до агентства «Ер Франс» у аеропорту імені Кеннеді й не почує, що літак щасливо приземлився.

Треба було зателефонувати ще одній людині, але Стренд усе відкладав цю розмову. Розмову з Расселом Хейзеном. Останній раз Хейзен говорив з ним по телефону грубо, накричав на нього, і Стренд не міг йому цього пробачити. Та, зрештою, Хейзен – його друг, і добро, яке він зробив для нього, Стренда, важило куди більше, ніж той – зрештою, цілком виправданий – спалах поганого настрою. Аллен знав: Хейзен його не похвалить, коли він розповість про те, що сказав агентам ФБР. І все ж Хейзен заслуговує, щоб його попередити, і рано чи пізно подзвонити доведеться. «Зачекаю, доки він повечеряє, – міркував Стренд, заспокоюючи власне сумління. – До ранку, коли він візьме в руки газету, час іще є».

Так він просидів до пів на одинадцяту вечора, потім набрав номер домашнього телефону Хейзена. Трубки ніхто не брав. Стренд почекав, поки пролунало десять гудків, і поклав трубку.

На мить він відчув полегкість, однак на душі було тривожно. Стренд узяв книжку й почав знов і знов перечитувати той самий абзац, не розуміючи, про що в ньому йдеться. Потім згорнув книжку, пішов на кухню й дістав віскі – пляшка стояла в буфеті відтоді, як Аллен купив її першого дня в Данберрі. Він налив у склянку чималу порцію віскі, долив води, поклав льоду і сів зі склянкою в руці у вітальні перед вогнем, дослухаючись, як за вікнами свистить вітер. Раптом хтось постукав. Стренд поспішив до дверей і відчинив. За порогом стояв Роллінз – на голові капюшон, щоки взялися памороззю, так наче хлопець враз постарів і відпустив білу бороду. Він хукав на руки, але всміхався.

– Заходь, заходь! – сказав Стренд.

– Дякую, сер, – мовив Роллінз,

Стренд причинив за ним двері. Роллінз увійшов і став біля вогню, гріючи руки.

– Мені довелося йти від автостанції пішки, – озвався він. – Промерз до кісток. Як приємно бачити вогонь! – Він скоса глянув на склянку, що її Стренд і досі тримав у руці. – А для мене у вас не знайдеться трошки оцього зілля?

– О, звичайно! – похопився Стренд. – Такий холодний вечір…

– Правду кажете, містере Стренд. Краще б той коледж, який запросить мене грати за свою футбольну команду, був десь на півдні Штатів. Або на Гаваях.

– Це, звісно, порушення правил. Якщо хтось довідається…

– Та я скоріше ляжу в могилу! – урочисто запевнив Роллінз.

– Побудь тут, погрійся, – сказав Стренд і вийшов на кухню. Там він щедро хлюпнув у склянку віскі, додав трохи води й приніс Роллінзові. Хлопець узяв склянку – в його величезній руці вона здавалась іграшковою – і погойдав, милуючись золотавою рідиною. Потім підняв склянку, мовив: «За того, хто винайшов цей напій!» – і, зробивши великий ковток, вдоволено зітхнув.

– Після цього й зима не страшна, еге ж? – пожартував Роллінз. Потім споважнів. – З учорашнього вечора ніяких змін, містере Стренд?

– Ніяких. Крім того, що Хітц полетів до Вашінгтона показатися лікареві.

– Спізнився на вісімнадцять років, – похмуро зауважив Роллінз. Потім його обличчя проясніло. – А в мене новини. Чистенькі!

Його слова насторожили Стренда.

– Які це «чистенькі»? – запитав він.

– Ні, я не обчистив банк, якщо ви боїтеся цього. Все законно. Абсолютно законно. – Роллінз дістав свого гаманця. Він був розпухлий. – Ось, – сказав він. – Десять тисяч доларів. Не фальшивих. Завтра вранці я піду до в'язниці, визволю Ромеро, і в мене ще залишаться гроші, щоб улаштувати тому нещасному здохляку такий обід, якого він зроду не бачив!

З того, як говорив Роллінз, Стренд здогадався, що склянка віскі, яку хлопець тримав у руці, була в нього цього вечора не перша.

– Похід до в'язниці нічого не дасть, – зітхнув Стренд. – Я певен, доведеться мати справу з безліччю формальностей. Насамперед треба попередити адвоката Ромеро. Про гроші. Це в тому разі, коли вони, як ти запевняєш, «чистенькі».

– Матір'ю присягаюся!

– Він і зробить усе як належить, – сказав Стренд, вдаючи, ніби знає закони, хоч насправді їх не знав. Однак він здогадувався, що коли чорний хлопець у футбольній куртці принесе десять тисяч доларів, то тяганина буде дуже довга, якщо не безнадійна. – Я скажу містерові Бебкоку, щоб подзвонив адвокатові. Бо сам не знаю, де його контора. Правду кажу. Не знаю навіть, де тепер Ромеро. Його, певне, перевели кудись-інде. До справжньої в'язниці.

– Усі в'язниці – справжні, містере Стренд, – сказав Роллінз.

– Ти відповіси на одне запитання?

– Та відповім, – неохоче озвався Роллінз.

– Де ти взяв гроші?

– Вам це неодмінно треба знати?

– Мені – ні. А ось адміністрація школи може поцікавитися.

Роллінз відпив ще віскі.

– Роздобув, – сказав він. – У друзів.

– У яких друзів?

– Не вірите мені? – ображено запитав Роллінз.

– Я – вірю. Але ж до цієї справи причетний не тільки я.

– Гаразд. Я розповів про все… – Роллінз наче завагався. – У себе вдома, якщо вам так хочеться знати. Матері, батькові, братам. Ми живемо не на межі злиднів, містере Стренд. Не голодуємо, хоч на вигляд я мов скіпка… – Він посміхнувся. – Батько в мене – головний інженер, водоочисної станції, Один з братів має автомайстерню. Мати – старша медсестра реанімаційного, відділення лікарні. Другий брат – купує і продає земельні ділянки. Найстарший брат – заступник віце-президента одного Нью-Йоркського банку і грає на біржі. Він там свій чоловік. Ні, ми не злидарі, містере Стренд.

– Ти мене дивуєш, Роллінзе, – мовив Стренд. – Ти ніколи не казав мені про це й слова. Та й ніхто у школі не казав.

– Я не хотів, щоб цим скористалися проти мене, – відповів Роллінз, засміявшись. – Не хотів, щоб у школі мене вважали хитрішим, ніж я є насправді. Найстаршому моєму братові пропонували грати в «Нью-Йорк Нікерз», – це така баскетбольна команда, – а він відмонився. Не хочу, каже, заробляти собі на життя біганиною й потіти перед, натовпом, як раб фараонів, і щоб мені щоліта оперували коліна. Якби мої родичі дізналися, що я збираюся стати футболістом-професіоналом, то відцуралися б від мене, як від прокаженого. Всі вони книжкові хробаки, містере Стренд. Просто схибнуті на освіті і тільки й знають, що вчитись і вчити мене. Аж зло бере. – Він допив віскі. – У вас часом не лишилося ще цього питва в пляшці на кухні, містере Стренд?

– Ти хочеш сказати, що гроші тобі дали родичі?

– Позичили, містере. Стренд, – признався Роллінз. – Саме позичили.

– А що як Ромеро, коли ти визволиш його із в'язниці, втече?

. – Вони зроблять із мене опудало й почеплять на десять років на стіну – як трофей, – відповів Роллінз. – Та він не втече.

– Чому ти такий упевнений?

– Він мій друг. – Це було сказано дуже щиро. – В кожному разі я не думаю, що Ромеро дозволять залишитися тут, коли його випустять під заставу.

– Ти вгадав правильно, – відказав Стренд. – Його вже виключили зі школи.

– О, то вони не зважають на таку дрібницю, як те, що людина не винна, поки її не засуджено, чи не так?

– Ти їх звинувачуєш?

– Звичайно, – спокійно відповів Роллінз. – Я звинувачую всіх. Але Ромеро не втече. Не втече, коли знатиме, що це гроші мої. Та й куди йому, тікати? До родичів? Він навіть не знає, де вони. Брат пише, що розлучився і гайнув на захід. Невідомо, де ділися сестри, і мати теж виїхала хтозна-куди. Та байдуже – нікого з них він не хоче бачити. Я запропоную йому, щоб до суду він пожив у нашому домі. А від моїх братів не втече ніхто, навіть Ромеро, якщо вони візьмуться втримати його, на місці. То можна мені випити ще?

– Зараз принесу.

Коли Стренд узяв у Роллінза склянку і вийшов на кухню, то здивувався, відчувши в себе на очах сльози. Цього разу він приготував хлопцеві: міцніший напій. Свою склянку він надпив тільки наполовину. Востаннє Аллен прикладався до віскі тієї ночі, коли Леслі, повертаючись з Нью-Йорка, заблукала, і вдома з нею мало не сталася істерика. «Віскі здатне підтримувати в людині життя», – сказала вона тоді, Аллен це добре запам'ятав. Сьогодні він зайвий раз переконався, що це справді так.

Якби Аллена запитали, чому він просльозився, він навряд чи відповів би. Чи його зворушила непохитна вірність Роллінза дружбі? Чи сліпа, великодушність його родичів, їхній мовчазний виклик примхливій байдужості світу білих, їхнє одностайне розуміння проблем свого найменшого сина і брата, – по суті, ще хлопчака, – і його оцінки того, що справедливе, а що ні? Стренд пригадав слова, сказані братом Роллінза: бігати й потіти перед фараонами… Він не знав, чи часто Роллінзи ходять до церкви, але їхній вчинок був християнським докором чоловікам

і жінкам, які сплять цієї ночі в затишних шкільних будиночках, людям, які ходять щовечора до каплиці, щоб славити милосердя й любов до ближнього. А також докором мстивому, могутньому чоловікові, що мешкає у величезному двоповерховому будинку на П'ятій авеню, з його дорогими картинами.

Коли Стренд повернувся до вітальні зі склянкою віскі для Роллінза, він уже прийняв рішення.

– Роллінзе, мені не до вподоби, що ніхто більше не прийшов на допомогу Ромеро, – сказав він, подаючи хлопцеві склянку. – Може, якби в нас був час, ми зібрали б трохи грошей у школі, хоч я в цьому й сумніваюсь. Але в нас немає часу. Вранці ти підеш зі мною до банку, і я дам тобі свої дві тисячі до твоїх десяти. Це, звісно, більше символічно, але й символи часом бувають потрібні. – Стренд пам'ятав, що на рахунку в нього лежить три тисячі доларів. Усе його багатство. Тих грошей йому вистачило б більш як на місяць. Цього року не буде різдвяних подарунків. Ну, то й не буде!

Роллінз запитливо подивився йому в окуляри.

– Амінь, – сказав він несподівано. – О котрій годині ви будете вільні, щоб піти в банк?

– Після сніданку.

– А ваші уроки?

– Force majeure, – промовив Стренд. – Я поясню директорові.

– Форс… Як ви сказали?

– Воля божа… – відповів Стренд. – У довільному перекладі.

– Я не хочу, щоб Ромеро сидів у тій в'язниці жодну зайву хвилину.

– Він і не сидітиме. Але я ставлю одну умову: ніхто не повинен знати про мій внесок. А надто Ромеро.

Роллінз пильно глянув на Стренда й сказав:

– Я розумію.

Стренд сумнівався у тому, чи хлопець його розуміє. Він не розумів себе й сам.

– Ще одне, – мовив Стренд. – Гадаю, краще буде, коли ми поки що нічого не скажемо містерові Бебкоку. Він може подумати, що цього робити не варт, або почне наполягати на розмові з твоїми батьками…

– Ви хочете сказати, він мені не повірить? – насторожився Рол лінз.

– Може статися й таке. До того ж де певність, що його не примусили залишити Ромеро там, куди він потрапив? Гадаю, тобі краще зробити все самому. Прізвище адвоката – Холлінгзбі. Воно є в довіднику Хартфорда. Спершу я подзвоню йому вранці, щоб він був готовий тебе прийняти. Якщо виникнуть ускладнення, відразу повідом мене.

– Я не жду ніяких ускладнень, – сказав Роллінз, швидко допиваючи віскі. – Піду-но я спати. – І рушив до дверей.

– І ще одне, – мовив Стренд. Горло йому зсудомило, і він закашлявся. – Ти щось знаєш про листи, які нібито вкрали в Ромеро?

– Він мені не читав їх, містере Стренд, – відповів Роллінз. – І я не просив його цього робити. Ромеро їх тримав під замком. А інколи діставав і мовчки читав із якимсь чудним виразом на обличчі. Потім знов замикав.

– Ти не знаєш, від кого вони були?

– Судячи з його вигляду, мабуть, від дівчини, – засміявся Роллінз. – Одне я знаю напевне: ті листи були не від кредиторів. Принаймні він дорожив ними. Хочете, я спитаю в нього, від кого ті листи?

– Ні. Це не має значення. Гаразд, нехай тобі щастить! І подякуй від мене своїм родичам.

– Їх це втішить. Бо вони не в захваті, що я умовив їх видобути з гамана такі гроші. А мати з батьком узагалі були проти того, щоб я йшов сюди на футбольну стипендію. Та вони на боці Ромеро, і це найголовніше. – Він поплескав себе по відстовбурченій кишені. – Хочу переконатися, що гроші на місці, – сказав якось ніяково. – Вибачте що завдав вашому бару збитків. До завтрашнього ранку, сер!

Виходячи з квартири, Роллінз похитувався.

День був довгий. Вранці Стренд підвівся стомлений. Вночі він трохи подрімав, та вже о шостій прокинувся, щоб подзвонити до авіакомпанії «Ер Франс». Там сказали, що в Парижі туман і літаків не приймають, а Нью-Йоркський літак сів у Женеві й чекає, поки випогодиться. Через двадцять хвилин Стренд подзвонив знову, але нічого не змінилося. Потім, перед самим сніданком, він довідався, що літак Леслі сів уже в Ніцці. її подорож почалася невдало.

За сніданком Стренд сказав Бебкокові, що хоче пропустити перший урок. Він нічого не пояснив, і директор, здивовано глянувши на нього, підкреслено холодно мовив:

– Сподіваюся, невдовзі ми кінець кінцем повернемося до нормального розпорядку. – І відвернувся.

Дув поривчастий вітер, дорога до банку була довга. Стренд захекався й двічі просив Роллінза зупинитися, щоб перевести дух. Хлопець поглядав на нього з тривогою, так наче боявся, що він зараз упаде й не встане.

– У мого батька теж хворе серце, – сказав Роллінз. – Матері доводиться ходити з ним повільно.

– Звідки ти знаєш, що в мене хворе серце? – здивувався Стренд.

– Від Ромеро. Він казав, ніби ви мало не померли. – Роллінз подивився на Стренда з дитячою цікавістю. – Я хотів запитати вас: як це воно буває?.. Тобто, коли ви почуваєте себе… – Він зніяковіло затнувся. – Мене кілька разів нокаутували, і зовсім не боліло… Аж смішно. Тільки здавалося, наче я пливу в повітрі і так тихо, добре. Просто цікаво, чи й у вас те саме. На душі мені було б спокійніше, якби я знав, що й батькові так само…

– Я про це якось ке думав, – відказав Стренд, намагаючись пригадати, що почував; коли знепритомнів у воді. – А тепер, пригадуючи все це, я… Враження лишилося приємне. Сказати правду, мені навіть не хотілося повертатись до тями.

– І все ж таки я радий, що ви повернулися, – з почуттям мовив Роллінз.

– Я теж, – усміхнувся Стренд.

У банку він виписав чек і дав Роллінзові дві тисячі доларів новенькими банкнотами. Перш ніж покласти гроші до гаманця, хлопець нерішуче подивився на них.

– Ви певні, що хочете зробити саме так, містере Стренд?

– Певен. Сховай гроші,

Роллінз поклав банкноти до гаманця.

– То я, мабуть, побіжу, – сказав він. – Автобус на Хартфорд від'їздить через десять хвилин. Може, візьмете назад таксі?

Стренд їхав з містечка до школи на таксі тільки один раз. Дорога коштувала п'ять доларів.

– Ні, я пройдуся. Прогулянка збадьорить мене. Бажаю вам з містером Холлінгзбі успіху. Я йому дзвонив, він чекає тебе.

– Бережіть себе, містере Стренд! – мовив на прощання Роллінз і швидко подався вулицею проти вітру.

Стренд щільніше загорнувся у вовняний шарф. На розі Роллінз обернувся й поглянув на нього. Потім махнув рукою, завернув за ріг і зник.

Тремтячи від холоду, Стренд ішов головною вулицею з містечка до школи. Рукавичок він не мав, отож тримав руки, що стали мов дві крижини, у кишенях пальта. На розі була пивничка, де продавали газети. Він зайшов і купив «Таймс». Коротенька замітка, яка його цікавила, була в одну шпальту на третій сторінці під заголовком: «Департамент юстиції розслідує скандальну справу у Вашінгтоні». Газета не так стверджувала, як припускала факти. Мовляв, із вірогідного джерела стало відомо, що впливовий Нью-Йоркський юрист Рассел Хейзен мав з одним причетним до нафтового бізнесу чоловіком розмову про винагороду якомусь конгресменові за його прихильне ставлення до законопроекту про шельфове буріння. Розмову підслухали по службовому телефону містера Хітца. Запис тієї розмови офіційно одержано на вимогу федерального судді. Департамент юстиції відмовився сказати, чи буде висунуто звинувачення. Розслідування триває.

«Бідолаха Рассел», – подумав Стренд і пошкодував, що вже після першої спроби облишив дзвонити Хейзенові й не попередив його про візит фебеерівців. Ця замітка була не з тих, на які приємно натрапити, взявши за сніданком у руки газету.

Стренд згорнув «Таймс» і поклав її назад на стосик. Він заплатив за газету, але читати про вбивства, судові вироки, бандитські напади, банкрутства, про які, здавалося, цими днями тільки й писали в ранкових вістях, йому не хотілося.

Він вийшов із пивнички на холодну, сіру вулицю, де поспішали перехожі, повтягувавши од вітру голови в плечі. Стренд зняв із шиї шарфа й закутався ним як хусткою, зав'язавши на підборідді. Він рушив далі, але в нього почали сльозитися очі, і він пригадав знімки в газетах, де жінки-біженки, закутавши шалями голови, кудись ішли курними дорогами…

Коли, ледь переставляючи ноги й проклинаючи вітер, Стренд дістався до школи, то був певен, що до п'ятої години уроків не дотягне. Але якось таки дотяг, хоча весь час сидів, замість ходити по класу, як це завжди робив, і говорив поволі, напружено. А на останньому уроці до класу ввійшла директорова секретарка й сказала, щоб він негайно з'явився до Бебкока. Стренд урвав урок і пішов до директорового кабінету. Там були Ромеро, Роллінз і містер Холлінгзбі.

Губи в Ромеро й досі були розбиті й напухлі, а гуля на лобі проступила ще дужче й посиніла. Проте хлопець стояв рівно, в зухвалій позі, і, тільки глянувши на Стренда, опустив очі й утупив погляд у підлогу,

– Аллене, – мовив Бебкок, – я повідомив Ромеро, що, зважаючи на обставини, не маю іншого вибору, як виключити його з сьогоднішнього дня зі школи. Якщо він згодиться поговорити з містером Холлінгзбі й розповість йому, звідки дізнався, що гроші й листи у нього вкрав саме Хітц, а також назве свідка на підтвердження своїх слів, то його становище значно поліпшиться. Особливо якщо в суді він трохи покається за свій вчинок. Містер Холлінгзбі каже, що в разі успіху зможе добитися умовного вироку. Тоді я мав би підстави дозволити Ромеро повернутися до школи й відбувати умовний термін тут, щоб завершити навчальний рік. Може, ви на нього вплинете?

Стренд пригадав, як слізко благала місіс Шіллер не називати її прізвища, й ніяково знизав плечима, невдоволений тим, що він і сам став перед необхідністю зробити вибір.

– Ромеро, – озвався він нарешті, – зараз твоя доля в твоїх руках. – Отже, він, Стренд, свій вибір зробив. На краще чи на гірше? – Візьмися, зрештою, за розум. Не хотілося б тобі нагадувати, в якому ти боргу перед містером Хейзеном і мною, але я змушений нагадати. Ми з ним зробили на тебе велику ставку. І з твого боку нечесно, якщо ти не хочеш зрозуміти, що повинен цю ставку виправдати.

– Мені дуже шкода, містере Стренд, – озвався Ромеро, не підводячи погляду. – Всі знають, що я зробив і чому. За свій вчинок я відповім. Ухилятися не збираюсь. Ви всі тільки марнуєте час, переконуючи мене.

Стренд стенув плечима.

– Боюся, ми й справді марнуємо час, – сказав він директорові.

Бебкок зітхнув.

– Гаразд, Ромеро, – мовив він. – Збирай речі і йди собі. Негайно. Тобі не можна залишатися тут навіть на одну ніч.

– Я відвезу хлопця до Уотербері, – сказав містер Холлінгзбі. – Роллінзе, може, на нього вплинуть твої батьки?

– Вони, звісно, спробують, – відповів Роллінз. Він узяв Ромеро за лікоть. – Ходімо, герою!

Містер Холлінгзбі і Стренд вийшли за хлопцями з кімнати, а потім на подвір'я. Коли всі четверо простували до Мелсонового корпусу, вони скидалися на невеличку врочисту процесію.

– Перед тим, як ви прийшли, – сказав Холлінгзбі Стрендові, – Бебкок оголосив Роллінзові догану. За те, що не повідомив про азартні ігри в кімнаті. Він призначив хлопцеві до кінця року випробний термін. Тепер про футбол Роллінзові доведеться забути. Тренер буде не в захваті, коли почує про це. І на стипендію для вступу в коледж тепер йому важко розраховувати.

– У вас є діти? – запитав Стренд.

– Дочка. Хвалити бога, вже заміжня, – засміявся Холлінгзбі.

Стренда так і розбирала нетерплячка запитати в адвоката, чи він

хоч раз читав доччиного листа до її чоловіка чи до якого-небудь іншого.

– А у вас? – поцікавився Холлінгзбі. – Скільки дітей у вас?

Троє. Поки що жоден не потрапляв до в'язниці.

– О, то ви відважний чоловік! – похитав головою Холлінгзбі. – Стільки дітей у наш час…

Коли увійшли до корпусу, Стренд із полегкістю побачив, що в загальній кімнаті нікого немає. Ромеро попрямував до сходів, але Стренд його зупинив.

– Хесусе, – мовив він, – ще раз подумай…

Ромеро похитав головою.

– Ну, гаразд, – сказав Стренд. – Тоді прощавай. Хай тобі щастить!

Він простяг руку, і Ромеро її потис.

– Не беріть так близько до серця, – мовив Ромеро. – Це тільки трісочка у великому вогнищі. – Він рушив до дверей, потім став і обернувся. – Можна, я скажу вам кілька слів, містере Стренд?

– Коли вважаєш, що є про що говорити.

– Таки є. Я йду звідси, але думаю, що й ви тут не довго затримаєтесь. – Він говорив із щирою переконаністю в голосі. – Тут майже всі пристосуванці, містере Стренд. А вас я не вважаю пристосуванцем.

– Що ж, дякую, – з іронією сказав Аллен.

– Решта вчителів –. просто жуйні тварини, містере Стренд. Пасуться собі мирно на травичці…

«Цікаво, – подумав Аллен, – де Ромеро вичитав ці слова?» Та, почувши їх, він був змушений визнати, що вони таки справедливі.

– А ви людина з бетонних джунглів, містере Стренд, – провадив Ромеро. – Ось чому ви мене розумієте. Всі інші тут дивляться на мене так, ніби я із зоопарку.

– Це несправедливо, – відказав Стренд. – Принаймні щодо решти.

– Я тільки висловлюю свою думку, – здвигнув плечима Ромеро.

– Ти все сказав?

– Усе.

– Іди збирай речі, – промовив Стренд. Він був роздратований і не хотів більш нічого чути. Принаймні сьогодні.

– Ходімо, хлопче, – грубо кинув Ромеро Роллінзові. – Пора вшиватися з оливкових плантацій. Хазяїн продає нас на південь.

Стренд провів поглядом Холлінгзбі та двох хлопців, що піднялися сходами нагору, і: ввійшов до свого передпокою. У вітальні дзвонив телефон. Стренд уже вирішив був не брати трубки, але таки взяв, подумавши, що це, може, дзвонить із Франції Леслі, щоб заспокоїти його.

Дзвонив Хейзен.

– Ви читали оте розтрикляте повідомлення в «Таймс»?

– Читав.

– Вірогідне джерело! – Голос у Хейзена аж хрипів. – Якийсь нікчему в– департаменті юстиції щось бовкнув охочому до сенсацій репортерові, і це стало «вірогідним джерелом»! Чорт забирай, якби хтось записав розмову між Ісусом Христом та Іоанном Хрестителем, вони б обернули і її на державний злочин!

– Я намагався додзвонитись до вас учора ввечері й попередити про замітку в «Таймс». Але ніхто не брав трубки,

– Я був у тій проклятущій опері. А мій чортів слуга надто ледачий, щоб вийти з бару, де він дудлить моє віскі, й узяти трубку, коли мене немає вдома. Я сьогодні ж таки вижену сучого сина! Звідки ви довідалися про «Таймс»?

– Учора тут були два фебеерівці. Розпитували мене про вас. Ну, й порадили заглянути сьогодні вранці у «Таймс».

– Про що вони питали?

– Чи я чув, як ви з Хітцом розмовляли про справи.

– І що ви відповіли?

– А що я міг відповісти? Сказав, що нічого не чув.

– Господи, невже ви не могли заприсягтися, що весь час були зі мною і напевне знаєте: я й словом не перемовився з Хітцом ні про які справи.

– Расселе, про це ми з вами вже розмовляли, – сумно мовив Стренд. – Я сказав їм те, що знав. Не більше й не менше.

– А крильця у вас іще не виросли, пане ідеалісте?! Коли вже ви спуститеся на землю, почепите свого німба на цвях і навчитеся грати з цими молодчиками в їхню гру?

– Ви п'яний, Расселе. Коли проспитеся, тоді поговоримо.

Стренд поволі поклав трубку, його морозило. Здавалося, за день

промерзли всі його кістки. Він пішов до ванної, пустив гарячу воду й почав роздягатися, з приємністю вдихаючи пару. У двері подзвонили, Стренд закрутив воду, накинув халат і босоніж вийшов до передпокою. За порогом стояв доктор Філіпс із чорним саквояжем у руці.

– Ви не проти, якщо я увійду, містере Стренд?

Алленові здалося, ніби лікар боїться, що двері раптом зачиняться перед його носом, і йому не терпиться переступити через поріг.

– Прошу.

Філіпс увійшов, і Стренд причинив за ним двері.

– Сподіваюсь, я вас не дуже потурбував? – запитав Філіпс, – Кілька хвилин тому мені подзвонив містер Бебкок і сказав, що вас треба оглянути.

– Навіщо?

– Можна скинути пальто?

– Звичайно. Бебкок пояснив причину?

– Сказав, що його непокоїть ваше здоров'я. Мовляв, у вас поганий вигляд, – говорив Філіпс, поки Стренд допомагав йому скинути пальто. – Він розповів мені про вашу історію з серцем, і, якщо ви не проти, я хотів би оглянути вас. – Лікар скоса подивився на Стренда. – Сказати правду, ваш вигляд – це ще не все. Я знаю, що у вас був стрес, і…

– Кілька останніх ночей я погано спав, – різко кинув Стренд. – Ото й усе.

Він знав одне: хай там що, а в лікарню він не ляже.

Доктор Філіпс дістав із саквояжа стетоскоп і прилад, який Стрендові був уже добре знайомий, – ним міряли кров'яний тиск.

– Ми не могли б сісти до столу? – спитав Філіпс таким тоном, яким зубний лікар запевняє пацієнта, що видалити зубний нерв – це зовсім не боляче. – І ще якби ви зняли халат…

Стренд кинув халат на стілець. На ньому були труси, і вій не почував себе так по-дурному, як почував би, якби довелося сидіти голим у власній вітальні.

– Ожирінням ви не страждаєте, – сухо мовив Філіпс, приклавши Алленові до грудей холодний стетоскоп. Команди були йому теж знайомі: «Покашляйте!.. Не дихайте!.. Дихайте. глибоко!.. Видихайте поволі!..» Крім цих коротких команд, Філіпс нічого не казав. Послухавши груди, він перейшов до спини. Тоді обгорнув руку пацієнта гумовою стрічкою тонометра, покачав грушу й почав випускати повітря, уважно стежачи за ртутним стовпчиком. Потім повторив те саме ще раз. «Твоє життя залежить від гумової груші, – подумав Стренд, дивлячись на стурбоване обличчя лікаря. – Або від тоненького ртутного стовпчика, такого рухливого й ненадійного…»

Закінчивши, Філіпс довго мовчав – аж поки сховав тонометр до саквояжа. Тремтячи, Стренд знову накинув халат.

– Містере Стренд, – сказав Філіпс, – боюся, містер Бебкок непоганий діагностик. Дихання у вас поверхове, а в легенях якісь підозрілі звуки. Серце б'ється неритмічно, одначе це ще не найгірше. У вас дуже високий кров'яний тиск. Ви не пам'ятаєте, який він був, коли вас виписували з лікарні?

– Напевне не пам'ятаю. Лікар казав, що підвищений, але в межах норми.

– Боюся, тепер він уже вийшов за межі норми. Ви що-небудь приймаєте, щоб його збити?

– Ні.

Філіпс кивнув головою.

– Приходьте завтра вранці до мене в ізолятор, я дам вам таблетки. Вони допоможуть. Однієї на день буде досить. – Він сунув руку в саквояж і дістав пляшечку. – Це – щоб ви краще спали. Не бійтеся, не наркотик.

– У своєму віці я вже не боюся приохотитись до наркотиків, – відповів Стренд.

– Наркоманія вражає не тільки підлітків, містере Стренд, – холодно сказав Філіпс. – У ваших легенях уже є рідина…

– Дивно, що я досі живий, еге ж? – мовив Стренд, удаючи, ніби здивований виявленими в своєму непокірному організмі порушеннями.

– Прогулянки вам не завадять. Навіть більше – я їх рекомендую. Але варто зачекати, поки потепліє. Я пропишу вам також сечогінне. Я не хочу вас лякати. Стан у вас значно кращий проти того, що, як розповідав мені містер Бебкок, був. Я маю на увазі ваш серцевий напад. Але емоції, стрес, про який я згадував, у таких випадках грають велику роль. Якщо можете, сприймайте все простіше, дуже вам раджу.

– Що ж мені робити, коли я бачу, як учень із мого корпусу доганяє з ножем у руках іншого учня? Сісти і грати на флейті?!

– Я розумію вас, – відповів Філіпс на спалах злості в голосі Стренда ще спокійнішим, ще лагіднішим, ніж досі, тоном. – Я знаю: бувають випадки, коли те, що радить лікар, видається безглуздям. У мене самого здоров'я не дуже міцне, і я даю собі поради, що їх і не думаю виконувати. І все ж таки, якщо зможете, не беріть своїх турбот так близько до серця.

– І як ви себе почуваєте, коли не берете своїх турбот близько до серця?

Філіпс сумно всміхнувся:

– Жахливо!

Від Бебкока Стренд знав, що Філіпс удівець, його дружина загинула п'ять років тому в автомобільній катастрофі. Філіпс мав у Нью-Йорку дуже солідну практику й був професором Корнелського медичного центру. Коли не стало дружини, він покинув усе – практику, лікарню, кабінет, друзів, решту сім'ї – і цілий рік жив у хатині в лісах штату Мен. Приїхавши до Данберрі, він відверто признався Бебкокові, що шукає невелику, неважку практику, яка не вимагала б від нього особливої відповідальності, і в такому місці, де ні друзі, ні знайомі не нагадували б йому про ті щасливі дні, коли ще була жива дружина. І хоч Філіпс і не брав своїх турбот близько до серця, жилося йому, як він сам признався, жахливо.

«Пошкодження суглобів і хлопчачі прищі – оце й усе, чим я хочу цікавитись решту свого життя», – сказав він Бебкокові.

Згадка про це розвіяла в Аллена роздратування, викликане приходом чоловіка, якого він не просив оглядати себе й лізти у справи, які, зрештою, його не стосувалися. Адже він, Стренд, не дитина, і в нього є свої лікарі, до яких він може звернутися в разі потреби. Він спробував уявити собі, що б відповів Хейзен, якби лікар по телефону порадив йому не брати близько до серця вашінгтонські та фебеерівські справи.

– Зі слів Бебкока я зрозумів, – провадив лікар, – що ви найсумлінніший учитель у школі. А це означає, що ви перепрацьовуєте і багато хвилюєтесь. З вашого дозволу, я дам вам одну пораду: не будьте такі сумлінні. Хай собі все йде так, як воно йде. І не ганяйтеся за учнями, що бігають з ножами. – Він усміхнувся. – І частіше відпочивайте. Розумово навіть більше, ніж фізично. І ще одне запитання. Ви багато п'єте?

– Можна сказати, ні.

– Пийте зрідка віскі. Від нього все виглядає в рожевішому світлі. До того ж воно розширює судини. – Філіпс надяг пальто. Біля дверей вій обернувся й запитав: – Як ви гадаєте, що буде з Ромеро?

Стренд на мить замислився.

– Роллінз каже, що коли хлопець потрапить до в'язниці, то потім він опиниться на вулиці і в кишені у нього буде вже не ніж, а пістолет та порошок. Гадаю, під порошком він мав на увазі героїн чи кокаїн, Я відчуваю, що кінчиться або саме цим, або Ромеро учинить десь революцію.

Лікар стримано кивнув головою.

– На цьому ринку годі й сподіватися милосердя, – сказав він. – Гендлярі – ось ми хто такі, хіба ні? Гаразд, на добраніч. Спокійного вам сну!

«Пошкодження суглобів і хлопчачі прищі, – повторив подумки Стренд, коли за лікарем зачинилися двері. – До Ромеро це навряд чи стосується».

Він пішов до ванної і поставив на полицю пляшечку з ліками, яку дав йому Філіпс. «Спокій на одну ніч, – подумав він. – Порятунок у забутті. Все, чим цивілізація замінила собі релігію та мрії».

Він пустив гарячу воду і з приємністю глибоко вдихнув пару. Та знову задзвонив телефон. Стренд роздратовано закрутив воду й повернувся до вітальні.

– Алло! – грубо крикнув він.

– Ти так відгукуєшся, ніби ладен відірвати мені голову! – Дзвонила Леслі. Голос у неї був здивований. – Я знаю, ти не любиш розмовляти по телефону, але краще вже відключи його зовсім, ніж відповідати таким голосом. Ніхто ж не зважиться дзвонити тобі вдруге!

– Здрастуй, люба моя! – промовив він. – Господи, як добре, що я чую твій голос! Де ти? Останнє, що я довідався від «Ер Франс», – ніби ти літаєш над усією Європою.

– Кінець кінцем приземлилися в Ніцці, – відповіла Леслі. – А зараз ми у Лінди в Мужені. Лінда сказала, що оскільки ми так близько, то гріх було б не побачити її кубельце. Тут чарівно! Мені хочеться, щоб ти був зі мною!

– Мені теж.

«Як там справи на полі битви?

– Посуваються, – відповів Аллен ухильно.

– Тобто?

– Ромеро випустили під заставу, тепер він у Роллінзових родичів, в Уотербері.

– Хто вніс гроші?

Аллен помовчав, а тоді сказав:

– Друзі.

– Рассел?

– Він не належить до друзів Ромеро. – Аллен не став пояснювати, що тепер Ромеро не вважає своїм другом і його, Аллена.

– Так, мабуть, краще з усіх поглядів, правда?

– Авжеж краще.

– Ти бережешся? Скучаєш?

– Я й не помітив, що тебе нема, – сказав він, спробувавши: засміятись. – Місіс Шіллер так піклується про мене!

– Я хвилювалася за тебе над усім Атлантичним океаном.

– Ти б краще хвилювалася за пілота. Щастя, що вони посадили вас не у Варшаві. Зі мною все гаразд.

– Справді?

– Справді.

– У тебе стомлений голос.

– Це винен телефон. Щось на лінії. Завтра я хочу покататися на лижах. Газета обіцяє сніг. – Йому коштувало великих зусиль вдавати з себе героя, і все ж таки він удавав. Якби Леслі була поруч, він розповів би їй про все чи майже про вре, що йому довелося пережити за день. Але тривога – він це знав – зростає втричі, коли перебуваєш на відстані, а Леслі була аж ген за три тисячі миль.

– Що ти там робиш? – спитала Леслі. – Я маю на увазі – Саме в цю мить.

– Збираюся залізти у ванну.

– А я завтра плаватиму в Ліндиному басейні. Уяви собі – купатись у листопаді! Коли вийдемо на пенсію, гадаю, нам треба буде оселитися в Мужені.

– Якщо підшукаєш гарненький маєток десь за мільйон доларів, то я негайно заплачу гроші!

Леслі зітхнула.

– Непогано було б хоч раз у житті забагатіти, правда?

– Торо зроду не бачив Середземного моря, – промовив Стренд, – але був дуже щасливий, живучи біля звичайнісінького озерця.

– Він був неодружений.

– Здається, що так.

– Якби я раптом забагатіла, – сказала Леслі, – то, мабуть, стала б легковажною, ні про що б не думала й потопала в розкошах. Ти б мене такою стерпів?

– Ні.

Вона знов засміялася.

– Люблю чоловіків, які знають, чого вони хочуть. О, я вже забалакалася! Цей дзвінок коштуватиме Лінді купу грошей. Ти щасливий?

– Як ніколи,

– Я знаю, що ти прикидаєшся, і люблю тебе за це!

Крізь тріскотіння Аллен почув звук поцілунку, і Леслі поклала трубку.

Він і собі поклав трубку, пішов до ванної і заліз нарешті в теплу воду. «Моє маленьке власне море, – подумав Стренд, ніжачись у теплі. – Я тішитимусь ним, як Торо своїм озерцем…»

Розділ шостий

Стренд дуже здивувався, коли, повернувшись після останнього уроку до себе, побачив у своїй квартирі Хейзена. Той стояв у вітальні й діставав з книжкової полиці журнал. Минуло більш як тиждень після їхньої розмови по телефону, і відтоді Стренд не мав від нього жодної звістки.

– Привіт, Аллене! – сказав Хейзен. – Сподіваюся, ви не проти?,

– Мене впустила місіс Шіллер. – Він простяг руку, і Стренд потис її, – Я привіз вам невеличкий подарунок.

Хейзен показав на столик. Там стояли дві великі пляшки «Джонні Уокера», улюбленого віскі Стренда.

– Дякую, – мовив Аллен. – Вони, звісно, не завадять.

– Я прийшов вибачитися за свої дурні балачки по телефону, – сказав Хейзен, насторожено вдивляючись у Стренда, так ніби не певен був, як той сприйме його слова.

– Забудьте про це, Расселе, – сказав Стренд. – Я вже давно забув.

– Радий це чути, – з полегкістю в голосі мовив Хейзен. – Непорозуміння часом трапляються… Навіть між найкращими друзями. Зрештою, я таки був трохи знервований отією заміткою в «Таймс»,

– Як там усе скінчилося? У газетах я більш нічого не бачив.

– А більш нічого й не буде, – відповів Хейзен. – Як видно, вони просто нашкребли мало бруду. Мабуть, у департаменті вирішили не роздувати справу.

– От і гаразд. Хочете випити? Боюсь, мені доведеться наливати з вашої пляшки. Я допив своє віскі ще тиждень тому.

Хейзен подивився на годинник.

– Що ж, гадаю, пора й випити. Якщо ви приєднаєтеся до мене…

– Хіба що одну, – сказав Стренд. – В таку погоду тільки пити. Я мало не закоцюб, поки добіг додому. – Він пішов на кухню по склянки, лід та воду. Хоч лікар і порадив йому зрідка вживати віскі, але після того, як Роллінз допив пляшку, Стренд так і не купив ще одну. Поки стояв холод, він намагався якомога більше сидіти вдома. Правда, він міг би попросити місіс Шіллер купити віскі, коли та ходила до містечка по продукти. Та це, звичайно, не був би «Джонні Уокер». Грошей у Стренда залишилось небагато, і він не міг ними так сіяти.

Коли він повернувся до вітальні, Хейзен уже відкрив пляшку, і Аллен налив обом по чималій порції. Вони цокнулися й випили. По тілу швидко розлилося тепло, і Аллен вирішив, що віднині питиме щодня перед обідом.

Місіс Шіллер наклала в камін дров, і Стренд, запаливши підкладену під поліна газету, почав спостерігати, як полум'я поповзло вгору. Хвилину він грів над вогнем руки, а тоді підійшов до столу біля вікна, за яким уже вмостився Хейзен. У сутінках було видно, як сіється за вікном сніг, доповнюючи зимову картину, намальовану морозними візерунками на шибках. Там відбивався Хейзенів профіль, і два образи чоловіка – справжній і віддзеркалений – справляли химерне подвійне враження. Справжнє обличчя було розслаблене, привітне; відбиток у вікні – холодний, суворий, ніби викарбуваний на металі й схожий на голову імператора на монеті, – владар, просити милосердя в якого марна справа.

Коли Стренд підсів навпроти до столу, Хейзен замислено подивився на нього.

– Аллене, – сказав він м'яко, – я прийшов просити пробачення. Не тільки за те, що наговорив по телефону. За моє ставлення до Ромеро. Я мав багато часу обміркувати все й зрозуміти, в чому моя відповідальність. Сьогодні я був у Хартфорді й розмовляв із суддею. Я дізнався, що Роллінз заклав за нього гроші. Де він узяв десять тисяч, – для мене загадка. Але не в тім річ. Суддя сказав, що хлопець дістав їх за один день. Повірте, мені було соромно стояти перед тим суворим старим чоловіком. Я заявив йому, що хочу особисто взяти участь у справі, прийду в суд і сам вестиму її. Я розповів судді, як познайомився через вас із Ромеро, як ми з вами розмовляли про його здібності та злиденне життя. Дарма що суддя такий суворий на вигляд, він не звір, до того ж пам'ятає мого батька, ще з тих часів, коли сам він був молодим адвокатом і тільки ставав на ноги. А знаєте, він погодився скасувати заставу й звільнити хлопця під мою відповідальність. – Хейзен сумно всміхнувся. – Мабуть, суддя не читав того номера «Нью-Йорк Таймс». Певна річ, він поставив умову. Ромеро повинен щотижня з'являтися в лікарню до психіатра на огляд і лікування. Я вже сказав про це Холлінгзбі, і той завтра поверне Роллінзові гроші.

«Дві тисячі доларів знову ляжуть до банку, – подумав Стренд, – Подарунки на різдво будуть».

– Не знаю, як і висловити свою радість, Расселе, – мовив він. – Не лише за вас… За вас, звісно, теж… Але й за себе.

Хейзен трохи спантеличено подивився на нього. Потім надпив віскі.

– Я зробив так не тому, що дуже праведний, Аллене, ні, – сказав він. – Просто Хітц і його фірма матимуть кілька неприємних днів. А мені з того радість. Здається, хлопець нарешті виплутається з халепи. А зараз, розкажіть про оту справу «під секретом», як висловився Ромеро. Чому він вважає, що саме Хітц узяв його гроші й листи?

– Про це я довідався не від Ромеро.

Хейзенів голос став по-адвокатському настирливим.

– А від кого?

– Я пообіцяв нікому про це не розповідати.

– Обіцянки! – Хейзен зневажливо наморщив носа. – Через них юристові життя немає. Хтось знайшов ті листи?

– Ні, – збрехав Стренд.

– Що ж таке з біса важливе було в тих листах?

– А ви згадайте той час, коли вам було вісімнадцять, Расселе!

– Батько читав кожного листа, якого я одержував, аж поки я пішов до коледжу.

– Ромеро навіть не знає, живий його батько чи ні.

– Добре було б, якби в день суду суддя встав із тієї ноги, що треба! – сказав Хейзен. – Або якби психіатр дійшов висновку, що Ромеро – найдефективніший хлопець в усьому Коннектікуті і водночас безневинний, як кошеня. Це в тому випадку, якщо Ромеро сам не хоче сісти на кілька років. Сьогодні з суддею можна було домовитись, але якщо прокурор дуже наполягатиме, то важко сказати… Професійна ввічливість – це одне, а закон – зовсім інше. Зрештою, побачимо… – зітхнув він. – Я зробив усе що міг. Принаймні сьогодні я ляжу спати з чистим сумлінням. Я багато чого пережив за останній час.

– І не тільки ви, – нагадав йому Стренд.

Хейзен засміявся.

– Самозакоханість – не остання з моїх вад!

– Це правда, не остання.

Усмішка на обличчі Хейзена пригасла. Він знов замислено подивився через стіл на Стренда.

– А що ви насправді думаєте про мене, Аллене?

– Багато чого. Що ж тут дивного? Ви були до нас не в міру щедрі й безкорисливі. Гадаю, ви не здивуєтесь, коли я скажу, що мене сповнюють два почуття: вдячності і… – завагався він, – образи.

– Дурниці! – кинув Хейзен. – Ви не такий.

– Такі ми всі, – тихо промовив Стренд.

– Господи, та йшлося ж переважно про гроші. А мені на них начхати!

– Ви можете так казати. А я – ні.

– Забудьмо про вдячність і взагалі про цю бридоту! Що ви ще про мене думаєте?

– Що ви нещасна людина.

Хейзен похмуро кивнув головою:

– Це правда. А хто в наш час щасливий? Може, ви? – У голосі його прозвучав виклик.

– І так, і ні. – Стренд зрозумів, що Хейзен говорить серйозно, і відчув, що й відповісти йому повинен серйозно. – Та коли починаю зважувати, то бачу, що щасливих днів у моєму житті було більше, ніж нещасливих. Ну, а про вас я не можу цього сказати.

– І маєте рацію. Господи, як же ви маєте рацію! – Хейзен допив віскі, наче хотів сполоснути рот після тих слів, які щойно сказав. – Це розмова якраз для холодних зимових вечорів, правда? Ви не проти, як я наллю собі ще?

– Прошу.

Стренд дивився, як цей кремезний чоловік підвівся з за столу й пішов до столика, де стояли пляшки, карафка з водою і лід. В ньому й досі можна було впізнати колишнього хокеїста – широкоплечого, мужнього, досить грізного, готового прийняти удар і вдарити самому.

Наливши собі віскі з водою, Хейзен обернувся.

– А ви? Скажімо, в цю хвилину. Ви щасливі?

– Я про це якось не думаю.

– А ви подумайте. Згадайте добрі старі часи – і порівняйте. – Тепер його голос звучав глузливо.

– Ну, з одного боку, я радий, що ви сьогодні приїхали. У мене вже було враження, ніби наша дружба похитнулась, і мені це не подобалося, – неквапно почав Стренд. – Тепер я бачу, що все гаразд, і на душі в мене полегшало. Що ж до всього іншого… – Він знизав плечима – Коли Леслі нема поряд, я за нею нудьгую. Я й досі не звик до того, що діти пішли з дому, і їх мені бракує теж. Той випадок у школі – річ неприємна, та й здається мені, що я тут не прижився. Але хочу сподіватися, що з часом усе піде на лад. Робота неважка і загалом мене задовольняє. Люди тут… ну… ввічливі й товариські. Отож я маю надію, що в майбутньому буду щасливий. Помірковано щасливий.

– У майбутньому! – Хейзен насмішкувато присвиснув, – Майбутнє обіцяє бути жахливим! Коли судити з того, як розвиваються події у світі.

– Я не мав на увазі весь світ. Я можу дивитися песимістично на події у світі й до самозакоханості оптимістично – на власну долю. Я зробив для себе відкриття: коли людина побувала дуже близько від смерті, а тоді повернулася до так званого нормального життя, то в такому випадку оптимізм – неминуча реакція.

Хейзен знов підійшов зі склянкою в руці до столу, сів і задивився у вікно.

– Паскудний вечір, – промовив він. – Не дивно, що вся країна переселяється на південь. Часом мені здається, що всі міста на північному сході – Бостон, Нью-Йорк, Філадельфія – через п'ятдесят років стануть «містами-привидами». А може, так було б і краще. Ну гаразд, пане невиправний оптимісте… – На мить Хейзенів голос став схожий на той, яким він кричав на Аллена по телефону. – Усе навкруг усіяне трояндами, каже містер Стренд. Сенсація століття! Невже вас так таки ніщо не турбує?

– Звісно, турбує. – Аллен подумав про раптову втечу Леслі серед ночі з Данберрі, про листи з підписом «Керолайн», спалені в грубі на першому поверсі, про Елінор, що водить у Джорджії свого чоловіка за кільце в носі й дратує мешканців міста, про Джіммі, якому дев'ятнадцять років, а він зв'язався з майже вдвічі старшою за нього співачкою, яка вже пройшла крізь руки двох чи трьох чоловіків, про своє вимушене життя без дружини… – Звісно, що турбує, – повторив він. – Сімейні справи. Буденщина. – Він знав, що його слова звучать фальшиво. – Але я б не хотів про це довго розводитися, ба навіть згадувати. Дрібні турботи часто не дають мені спокою уві сні – і цього, гадаю, досить.

Хейзен кивнув головою, і цей жест викликав в уяві Стренда великий маятник, виведений з рівноваги.

– Скажіть, – раптом озвався Хейзен, – ви коли-небудь думали про самогубство?

– Як і кожен.

– Як і кожен… – Голова Хейзена знову важко гойднулася. – Яка сумна розмова, чорт забирай! Віскі… Це на мене не схоже. Від віскі настрій у мене звичайно підноситься.

Стренд пригадав тяжку сцену в Хемптоні, коли Хейзен приїхав пізно ввечері і злісно лаявся та проклинав свою роботу, сім'ю і цілий світ. «Аж дивно, – подумав Аллен, – як такий розважливий чоловік може мати про себе таке хибне уявлення».

– На наше щастя, – сказав Хейзен, силкуючись удавати веселого, – тут немає жінок, і вони не бачать, як два ідіоти заходилися шкодувати кожен себе! Я дзвонив у Париж Лінді. Вони начебто чудово проводять там час. І раді, що різдво ми зустрінемо в Хемптоні.

– Хіба? – здивувався Аллен.

– Я, мабуть, забув вам сказати. Ви зможете зібрати своїх дітей?

– Я їх ще не питав, – Стренд не сказав Хейзенові, що після їхньої суперечки по телефону передумав їхати до нього. – А ви певні, що в Леслі немає інших планів?

– Лінда в неї запитувала. Леслі була в кімнаті, коли я дзвонив, і я чуві як вона відповіла, що це було б чудово.

– І я подзвоню дітям. – Перспектива побути з Леслі десять днів на тихому узбережжі океану, далеко від школи, від отих чотирьохсот хлопців, відразу піднесла Алленів настрій. – Я певен, ми чудово проведемо час. – Він усміхнувся. – Тепер ви розумієте, що я мав на увазі, коли казав, що можу песимістично дивитися на долю світу й водночас оптимістично – на власну? Принаймні на ці десять днів. Уже те, що десять днів ми не бачитимемо новин по телевізору і не читатимемо «Таймс» – це ж справжній рай!

У двері подзвонили, і Хейзен глянув на свого годинника.

– Це, мабуть, Конрой. Я послав його до зали погрітися, поки розмовлятиму з вами. В таку погоду їхати до міста доведеться довго. Дякую за віскі. – Коли вони тисли один одному руки, Хейзен затримав Стрендову долоню у своїй. – Я радий, що приїхав сюди. Я вже застарий, щоб обертати друзів на ворогів.

– Я не був вам ворогом, Расселе.

– А могли б з біса легко ним стати! – засміявся Хейзен і пішов.

Стренд сів за стіл і, стискаючи в руці холодну склянку з віскі, задивився у замерзле, помережане візерунками вікно, за яким сипав дедалі густіший сніг. Він думав про великі міста на півночі, що про них напівжартома згадав Хейзен, уявляв собі, як на будинки зі скла й бетону налітає вітер, як тікають із тих міст люди. Цієї першої зими свого неминучого старіння, початого нещасливим випадком в океані, Стренд також волів би опинитись на півдні.

Другого дня, коли він прийшов з уроків, на нього чекало вдома аж три листи. Місіс Шіллер складала його пошту Охайним стосиком на столику біля канапи у вітальні. Цілий день мела завірюха. Поки Стренд дійшов додому, йому набилося в черевики й нападало за комір снігу, тож, перш ніж розпечатувати листи, він скинув пальто й черевики; стягнув шкарпетки, розтер ноги, взув пантофлі й перемінив сорочку. Він уже один раз промок цього дня після обіду, і тепер у горлі було сухо, дерло і з'явилися хрипи в грудях. Мабуть, він усе ж таки послухається поради доктора Філіпса й поїде в суботу до Нью-Йорка, щоб його оглянув доктор Прінз.

Потім, пригадавши, як учора ввечері, коли він сидів із Хейзеном, по його тілу розлилося приємне тепло, Стренд налив собі віскі з водою, але без льоду, і спершу трохи випив, а вже потім пішов до вітальні й узяв листи. Один – він побачив по почерку – був від Керолайн, другий – від Леслі, а на третьому не стояло ні прізвища, ні зворотної адреси. Листи від Керолайн Стренд щоразу читав з поблажливою усмішкою на устах. Вони були короткі, дитячі і вочевидь написані похапцем – мовляв, вона, Керолайн, жива, щаслива і любить своїх батька й матір. Але відколи він почув від місіс Шіллер про листи у сміттєвому кошику – від дочки не надійшло жодного слова.

Стренд прочитав її листа першого. Згадки про Ромеро там. не було. Керолайн повідомляла, що в неї усе чудово, її; обрали «міс Болільницею» нового баскетбольного сезону,, в неї з'явилися дві дуже розумні подруги – одна захоплюється філософією, а друга вже на першому курсі неодмінно стане в коледжі редактором літературного журналу, – тренер з легкої атлетики гадає, що коли вона докладе зусиль, то візьме гору над дівчиною, Котра на дистанції. 220 ярдів завжди прибігає перша; крім того, Керолайн. запросили провести різдвяні свята з однією родиною в Беверлі-Хіллз, але вона відмовилась,, бо не дочекається, коли вже побачить своїх матусю й тата. А ще вона одержала в листі від матусі листівку з Ейфелевою вежею; це величезна самопожертва з татусевого боку – сидіти одному як палець у тому жахливому Данберрі, коли матуся розгулює по Парижах… У кінці листа, над своїм підписом, Керолайн поставила п'ять хрестиків..

Був і постскриптум:

«Матуся написала, ніби на різдво нас усіх запрошено до містера Хейзена в Хемптон, і я вирішила собі так:, з мого боку, буде просто по-дитячому заявляти, що я, мовляв, ніколи вже туди не поїду. Минуле відійшло в минуле, а гіршою через те, що вдарилася там у передню панель машини, я не стала. Навпаки, стала кращою. Якби я не поламала була собі носа, то і мріяти не могла б про звання «міс Болільниці».

«Що ж, – подумав Стренд, – дівчина вміє підтримувати легенду. Тепер уже пізно – та й, власне, завжди було пізно – казати їй, що я знаю, хто розбив їй носа». Поклавши листа, Стренд пригадав, як місіс Шіллер сказала, що «Керолайн» тепер поширене ім'я.

Аллен розпечатав листа від Леслі й побачив, що він дуже довгий.

«Любий мій, – писала дружина, – у мене неймовірна новина. Тепер ти – чоловік багатої жінки. Відносно багатої, звичайно. А сталося ось що. Я продала картину з дюнами, яку почала малювати на День подяки в Хемптоні. Лінда додержала свого слова й виставила її на вернісажі. Картину купили найпершу. Тут, мабуть, зіграло свою роль і те, що оцінили її всього лише у дві тисячі доларів (2000!!! У франках це виражається куди соліднішою цифрою), а решта пішли по п'ять тисяч, а то й багато дорожче! Я продала також акварель, яку накидала, за кілька годин у Муженї. Лінда – так вона каже – вже й не думала, що на Рів'єрі хтось коли-небудь намалює з натури, що-небудь нове, а мені, мовляй, це вдалося. А найдивовижніше те, що чоловік, який купив акварель, – художник, відомий у Франції живописець. Він запросив мене до себе в майстерню і сказав, що коли я хочу малювати живі моделі, то можу це робити разом з ним, коли він працює. Неймовірно, правда? Я почувала себе, як ота стара діва, що збавляє час вишиванням, і раптом їй заявляють, ніби її візерунки – твори мистецтва. Лінда каже, що коли я малюватиму, як вона висловлюється, в «своєму новому стилі» (ха-ха!) і працюватиму наполегливо, то через рік вона влаштує мені виставку в Нью-Йорку. Зараз я працюю над великим полотном – малюю замок, до якого я тут випадково заблукала, проте на моїй картині він має вигляд не замку, а середньовічної в'язниці. «Осяяний неземним світлом, наче Бальтус – тільки американський», – так заявила Лінда. Але ж ти знаєш, як вона любить усе перебільшувати. На душі в меце ще ніколи не було так, як тепер. Пензель наче сам малює. Відчуття дивовижне й досі мені не відоме. Мабуть, це від повітря. Тепер, здається, я знаю, чому художник повинен бодай раз у своєму житті побувати в Парижі, бодай один раз, і чим раніше, тим краще. Якби я була приїхала сюди в свої вісімнадцять років, то за піаніно, мабуть, уже ніколи не сіла б.

Любий, я зараз така окрилена, що ніби витаю у хмарах, і мені навіть не хочеться спускатись на землю. Лінда пропонує залишитися тут на довше, ніж ми планували, і зустрітися з тобою в аеропорту Кеннеді аж того дня, коли ти уберешся до Рассела. Тобі однаково доведеться їхати повз аеропорт. Сказати правду, мені не завадить побути трохи довше якомога далі від Данберрі перед тим, як доведеться туди повернутись.

Я знаю, мене можна назвати егоїсткою, але ж ідеться всього про кілька днів, і це зовсім не те, що зробив Гоген, який покинув свою сім'ю й подався малювати на острови у південних морях, правда ж? Звичайно, якщо ти схочеш, щоб я повернулася раніше, то надішли телеграму.

А тим часом, якби ти зробив трохи нудної сімейної роботи, зв'язався з дітьми й повідомив їх, де ми всі збираємося на Різдво, ти мене дуже втішив би.

Сподіваюся, ти бережеш себе і нудьгуєш за мною, як і я за тобою. Повідом мене якомога скоріше про те, що ти вирішив.

Тільки не думай, що через свою божевільну ідею стати непоганою художницею я стану поганою дружиною! Я – не Гоген.

Благослови від мене дітей, коли з ними розмовлятимеш. Лінда шле вітання, а я бажаю тобі всього, чим душа моя багата. До святого різдва!

Твоя Леслі».

Стренд поволі поклав листа, намагаючись розібратися в своїх почуттях. Ображена гідність, ревнощі, тривожне відчуття втрати сповнювали його душу,. Якщо Леслі ладна покинути музику, якій віддала все життя, то чого вона може зректися ще? Він пошле їй телеграму й привітає її з успіхом пізніше, коли зможе знайти для цього відповідні слова.

Стренд роззирнувся довкола. Кімната раптом здалася йому похмурою, убогою оселею неодруженого чоловіка. Ні, він не витав у хмарах…

Машинальними рухами Стренд розпечатав третього конверта.

«Шановний містере Стренд! – прочитав він. – Я не назву вам свого прізвища. Я дружина викладача біології в коледжі, де навчається ваша дочка Керолайн. У мене двоє малих дітей…» На мить Стренд перестав читати. Почерк був рівний, охайний. Графолог, без сумніву, міг би багато сказати про вдачу жінки, яка написала листа. У Стренда запаморочилось у голові, і він сів, тримаючи в руці листа. Літери були дуже дрібні, й довелося напружуватись, щоб розібрати їх. Він надів окуляри. Тепер слова побільшали, стали аж наче лиховісно великі.

«…Мій чоловік утратив через неї голову. Вона перша красуня в коледжі, і хлопці бігають за нею, мов голодні звірі. Чоловік мій заявив: якщо Керолайн захоче його, то він мене покине. Вони домовилися поїхати вдвох на День подяки до Каліфорнії, але в останню мить вона передумала й подалася кудись з одним футболістом із нашої команди. Мені казали, ніби дівчина водиться то з тим, то з тим, але з певністю я можу твердити тільки про свого чоловіка, бо він сам усе мені розповів. Колись її вже через місяць вигнали б із коледжу. Та часи змінилися, вчителі вже не вдають із себе благочестивих і навіть не дбають про добропристойність. З дівчиною аж надто панькаються, а оце недавно обрали її «міс Болільницею» баскетбольного сезону. Вона досі обіцяє моєму чоловікові, що на Різдво таки поїде з ним до Каліфорнії. Мені не залишається іншої ради, як молитися, щоб вона знову його піддурила. Чоловік занедбав роботу, не помічає мене, – крім тих випадків, коли ми сваримось, – не звертає уваги на дітей. Платня в нього невелика, адже він простий викладач, та мені відомо, що він купує їй дорогі подарунки.

Я знаю, ви теж викладач і повинні розуміти, як легко може людина згубити свою кар'єру через недбале ставлення до роботи і відверту нерозважливість. Я розумію також, як це буває, коли дівчина уперше переїздить жити далеко від дому, як упадання чоловіків, – особливо,

коли дівчина молода й гарненька, як ваша дочка, – запаморочує їй голову, а потім вона ціле життя шкодує.

Я не маю уявлення, чи ви знаєте про поведінку своєї дочки і чи вас узагалі цікавить її майбутнє, але заради неї самої і заради мене та моєї сім'ї я благаю вас: зробіть усе що можете, аби дівчина зрозуміла, як жорстоко й легковажно вона поводиться. Допоможіть повернути мого чоловіка в лоно сім'ї».

Лист був не підписаний.

«В лоно сім'ї…» Стренд ще раз перечитав ці слова, які нагадали йому про біблію. Він знав те, чого не знав викладач біології: на різдво його піддурять так само, як і на День подяки. Різдвяні обіцянки…

Аллен розтис долоню, і лист упав на підлогу. Крізь негоду, крізь мряку, крізь нічний морок шість разів на тиждень пошта Сполучених Штатів доставляє нам нещастя. Хвалити бога, хоч є неділя!

«Викладач біології…» – подумав Стренд. Сам він був учитель історії, і Леслі у віці Керолайн навчалася в його класі; скромна й гарненька, сиділа вона в першому ряду, і він жадав її. Чи повинен він був почувати себе винним? Принаймні він чесно ждав цілий рік після того, як вона закінчила школу, і прийшов до її батьків із наміром одружитися з нею. Але ж викладач біології теж нібито збирається одружитися з Керолайн.

Що можна сказати його дочці? І хто їй має сказати? «Не її батько, – подумав Аллен. – Тільки не її батько!» Леслі? Він здогадувався, що сказала б йому Леслі: «Керолайн доросла дівчина. Хай сама розв'язує свої проблеми. Ми зробимо тільки на гірше. Я не хочу псувати своїх стосунків з дочкою заради якогось нікчемного провінційного дурня, отого вчителя біології!» Якби Аллен показав Леслі цього листа, вона, певне, заявила б, що жінка з таким почерком неминуче залишиться без чоловіка.

Елінор? Та порадила б Керолайн: «Роби як тобі хочеться». Елінор завжди саме так і робила.

Джіммі? Можливо. Він майже одноліток Керолайн і належить до того самого покоління, і він завжди прагнув заступатися за сестру. Але тепер, коли зв'язався з отією тричі одруженою тридцятип'ятирічною співачкою, сестра просто засміється йому у вічі, коли він заговорить із нею про мораль. І все ж таки нехай Джіммі спробує.

Стренд допив до дна. Проте в горлі так само дерло і гострий біль у легенях не вщухав. Він підвівся, підійшов до телефону й набрав Нью-Йоркський номер доктора Прінза. Той сказав, що сам уже збирався йому подзвонити. Він прийме Стренда об одинадцятій у суботу. Отже, йому доведеться виїхати ранковим поїздом.

Потім Аллен подзвонив у Нью-Йорк Джіммі. Цього разу син був на місці.

– Джіммі, – сказав Аллен, – у суботу вранці я маю бути в Нью-Йорку. Ми зможемо разом поснідати? Мені треба дещо з тобою обговорити.

.. – Ох, тату, – зітхнув Джіммі, – мені дуже шкода, але в суботу вранці я мушу летіти до Лос-Анджелеса. Справи. А мені так хотілося б тебе побачити! Може, приїдеш у п'ятницю ввечері?

«Сини тільки за домовленістю», – подумав Стренд.

– У п'ятницю останній урок у мене кінчається о третій, – сказав він. – Гаразд, десь о шостій я буду в Нью-Йорку. Але мені доведеться заночувати. У суботу вранці я маю йти до лікаря.

– Щось болить? – Голос у Джіммі враз зробився тривожним.

– Ні. Звичайний огляд. – Аллен відчув, як у горлі задерло, але стримав кашель. – Ти можеш улаштувати мені готель?

– Тут поруч «Уестбері», На Медісон-авеню, поблизу Сімдесятої вулиці. Я замовлю тобі номер.

– Це, мабуть, щось дуже дороге. – Якось пополудні Аллен заходив туди з Леслі до бару, коли вони були поблизу в музеї йому бар здався розкішним. Відвідувачі там були схожі на людей, яких Хейзен запрошує до себе в Хемптон.

– Дарма! – безтурботно кинув Джіммі. – Я заплачу.

– Я міг би переночувати в дешевшому готелі.

– Годі про це тат. Я маю гроші.

«Дев'ятнадцять років, – подумав Аллен, – а вже має гроші. Яв дев'ятнадцять користувався допомогою Християнської асоціації юнаків».

– Гаразд, якщо це тебе не розорить.

– Я замовлю номер для подружжя.

– Половина подружжя в Парижі, – сказав Аллен, – Не сміти грішми.

Джіммі засміявся.

– Я знаю, що в Парижі. Надіслала мені листівку. З Моною Лізою – репродукція з Лувру. Мабуть, хотіла нагадати мені, що вона – моя мати. І що електрогітара – це ще не все мистецтво. Я зайду по тебе в готель.

«Джіммі розмовляє так, ніби йому принаймні років тридцять», – подумав Аллен; кладучи трубку. Він пішов на кухню й налив собі ще віскі. Коли від однієї Порції йому стало добре, то від двох, може, буде удвічі краще!

Французький ресторан, до якого привів його Джіммі, був досить вишуканий. Заставлений букетами квітів, він сяяв білосніжними скатерками. Метрдотель заметушився перед Джіммі й чемно вклонився, коли той відрекомендував свого батька, хоч Алленові й здалося, що він помітив проблиск зневаги в очах того чоловіка. Йдучи слідом за метрдотелем до столика. Аллен поруч із Джіммі, одягненим у бездоганно приталений темний костюм, ніби пошитий в Італії, почував себе ніяково в своєму старому пом'ятому піджаку, сорочці з широким коміром і поношених фланелевих штанах. Коли Аллен глянув на ціни в меню, йому аж дух забило. Приголомшила його перед цим і відповідь адміністратора в готелі «Уестбері», коли Аллен поцікавився, скільки: коштує замовлений йому номер.

– Ваш син про все подбав – сказав адміністратор.

– Я знаю! – роздратовано кинув Аллен. Дорога до міста була неприємна. Поїзд переповнений, у вагоні душно, єдине вільне місце йому пощастило знайти у вагоні для курців. Чоловік, що сидів поруч, курив сигарету за. сигаретою і лише з цікавістю позирав на Стренда, коли той заходився кашлем. – Я знаю, що мій син про все подбав, – мовив Стренд до адміністратора. – Мені хотілося б тільки знати, скільки коштує номер.

Адміністратор сказав, і Аллен у душі аж застогнав, подумавши: «Мій син буде наймолодшою людиною в Сполучених Штатах, яка розбагатіла й збанкрутувала за один рік!»

Коли Джіммі, на півгодини спізнившись, нарешті прийшов до готелю, Стренд не став дорікати йому за марнотратство. Та' власне, він і не встиг би йому нічого сказати.

– Ми спізнюємося! – кинув Джіммі, після того як скоромовкою випалив: «У тебе чудовий вигляд, тат! Джоун чекає нас, щоб випити разом. Це тут за рогом… Вона хоче з тобою познайомитись».

– Навіщо? – невдоволено запитав Аллен, роздратований спізненням Джіммі. Те, що тридцятип'ятирічну синову коханку – чи хто вона там така – звати Джоун, він сприйняв як щось само собою зрозуміле.

– Може, вона хоче побачити дуба, з якого впав жолудь.

– Ця жінка з нами вечерятиме? – Якщо вона сидітиме за столом, то навряд чи йому вдасться поговорити про Керолайн та викладача біології.

– Ні, – відповів Джіммі, кваплячи його, – тільки вип'є. їй треба збиратися до завтрашнього від'їзду.

– Від'їзду? Куди ж вона їде? – запитав Аллен, хоч і знав про, це.

– До Каліфорнії, – недбало сказав Джіммі. – Зі мною. Вона не любить їздити сама. Безпорадна в дорозі.

Коли вони прийшли у білу, без смаку вмебльовану квартиру на двадцять другому поверсі з вікнами на Іст-Рівер, її господиня, Джоун Дайєр, здалася Алленові жінкою, яка може приборкати що завгодно – вогонь, повінь, голод і навіть фінанси. Висока й худа, без грудей, але з величезними, дикими темними очима, густо підведеними фіолетовими тінями. Вона вийшла їм назустріч босоніж і в чорній прозорій піжамі, крізь яку прозирало рожеве бікіні; Джоун не потисла руки, яку простяг їй Аллен, а спитала в Джіммі глибоким, гучним, майже чоловічим голосом:

– Ти не проти, якщо я поцілую батька? – І, обнявши Аллена, вона цмокнула його в щоку.

Стренда обдало хмарою міцних парфумів. Тепер, хоч що він їстиме за вечерею, доведеться добре присмачувати, щоб перебити запах цих парфумів, який учепився до одягу. Аллен, знав також, що, перш ніж кудись іти, треба буде витерти на щоці яскраво-червону фарбу. Все це відбувалося біля дверей, які Джоун Дайєр відчинила сама. Коли вона провела їх до величезної вітальні, Стренд побачив Соломона. Той стояв біля крісла, в якому щойно сидів.

– Привіт, Аллене! – сказав Соломон. – Привіт, Джіммі!. – Голос його пролунав холодно й різко, коли він звернувся до Джіммі. Аллен не міг цього не завважити. – Що ж, – зітхнув Соломон, – я своє сказав, Джоун. Ви обоє ще пошкодуєте,; що так робите.

Жінка недбало, зневажливо махнула на нього рукою, Її нігті, довгі й хижі, теж були пофарбовані в пурпуровий колір.

– Гербі, – мовила вона, ти починаєш мені набридати!

Соломон здвигнув плечима. Шкіра в нього була дуже засмагла,, і

чуб над темним чолом здавався аж білим. Алленові так і кортіло спитати, де це він знайшов у грудні в Нью-Йорку сонце, але вираз Соломонового обличчя був не такий, щоб розводити з ним пусті балачки. Обличчя Джіммі теж прибрало впертого виразу, до якого Стренд звик, відколи ще синові сповнилося вісім років.

– Аллене, – мовив Соломон, і тепер голос його прозвучав привітно й лагідно, – якщо ви залишитесь у місті, чи не могли б ми з вами завтра десь пообідати?

– Я – з великою охотою, – відповів Стренд.

– У Сарді, – сказав Соломон. – О першій годині. Це біля самої моєї контори. Західна Сорок четверта вулиця.

– Я знаю, де це.

– Я замовлю столик. – І Соломон пішов, навіть не глянувши на Джоун Дайєр та Джіммі й не попрощавшись.

– Розійшлись, як у морі кораблі… – промовила. Джоун Дайєр, коли вони почули, як зачинилися вхідні двері. Вона всміхнулась до Аллена пурпуровою усмішкою. – А зараз дати вам випити? Але мушу попередити: це коктейль із морквяного соку й селери. Не люблю отруювати своїх гостей спиртним і сигаретами! …

– Дякую, я пити не хочу, – сказав Аллен, трохи, спокійніший за синову подругу, що, як він мимоволі подумав, з огляду на її професію, мала б приохотитися бодай до марихуани. Жінку, яка п'є морквяний рік, навряд чи можна вважати небезпечною для такого молодого хлопця, як Джіммі.

– Прошу, сідайте, – сказала Джоун. – Я хочу краще вас роздивитися. Джіммі про вас стільки розповідав! Ви виростили чудового сина, – провадила вона, коли Аллен сів, угрузнувши майже до підлоги у м'яку білу канапу, аж йому стало цікаво, чи пощастить підвестися з неї самому. – Молодь у нашому ділі – ще переважно хлопці й дівчата, що повтікали з дому, – невизнані, ображені батьками таланти. Бачити вас удвох – це наче ковток свіжого повітря. Я кажу серйозно, містере Стренд.

– Джоун, – поважно мовив Джіммі, – і коли ти перестанеш стільки базікати?

Жінка злісно зиркнула на Джіммі, тоді подарувала Алленові сумну усмішку й повела далі, так ніби Джіммі її й не перебивав:

– Поглянувши на вас, містере Стренд, я зразу здогадалася, що Джіммі успадкував свій розум і вдачу від батька. З тієї хвилини,, як я його побачила, у мене з'явилося відчуття спокою і довіри, відчуття, що я нарешті знайшла чоловіка, – віком, може, й дитя, одначе все ж таки чоловіка, – на якого я можу покластися, чоловіка, чия думка – особиста й професійна – завжди інтуїтивно правильна. Ці мої слова пояснюють прикру сценку між Гербі й нами, свідком якої ви стали. Я певна, Джіммі розповість вам про це докладніше. А тепер даруйте мені – я ще не закінчила пакуватися. Завтра на світанку ми відлітаємо, отож прошу вас, не затримуйте сьогодні мого любого Джіммі допізна, містере Стренд. Я дуже сподіваюся, що невдовзі ви приїдете разом із вашою чарівною дружиною до Каліфорнії і провідаєте нас. Джіммі показував мені фотографію вашої дружини. Яка щаслива сім'я! Я росла безпритульною, то в одних байдужих родичів, то в інших, одне слово, добре знаю, що таке родина…

– Отуди к бісу, Джоун! – вигукнув Джіммі. – Твій батько й досі володіє половиною Канзасу, а в матері – ціла стайня скакових коней!

– Я безпритульна душею! – з гідністю промовила жінка. – Ось чому публіка так хвилюється, коли я співаю. Я співаю для самотньої американської душі. – Вона підійшла до Аллена й, граційно нахилившись, поцілувала його в чоло. – На добраніч, любий батьку! – сказала й попливла з кімнати.

Аллен завовтузився, намагаючись підвестися з канапи. Джіммі підійшов, подав йому руку й допоміг підвестися.

– Що все це означає? – запитав Аллен.

– Одна з її химер, – відповів Джіммі. – Ніколи не знаєш, ким вона перед тобою постане. Безпритульною співачкою, поважною дамою, анархісткою, шепелявою дівчинкою в білій сорочечці, фатальною жінкою, матір'ю-землею… Ким завгодно! – сказав він, ошкірившись. – Вона в своєму репертуарі. І не сприймай морквяний сік серйозно. Джоун спитала мене, чи ти п'єш, а я відповів, що ні, тож на один вечір вона стала поборницею здоров'я. Другого разу, коли прийдеш до нас, вона буде п'яна як чіп, правду кажу. Якщо без цих химер вона не може обійтися, щоб так співати, то нічого не лишається, як терпіти їх.

– Гаразд, ходімо вечеряти. Я хочу їсти.

Ресторан був неподалік, і вони вирушили пішки. Дорогою Аллен запитав у Джіммі, що сталося з Соломоном, але син тільки здвигнув плечима: мовляв, це довга історія, він розповість її за вечерею.

Коли сіли за. стіл, до якого їх провів метрдотель, Джіммі замовив мартіні. Аллен знав: десь у іншому місці хлопцеві не подали б спиртного. Але не тут. Джіммі запитав, чи хоче він випити, проте Аллен похитав головою. Після другого віскі, яке він випив того вечора, коли одержав три листи, в нього розболілася голова, і відтоді він не пив.

– Отже, – сказав Аллен, коли вони зробили замовлення і Джіммі взявся до мартіні, – що сталося з Соломоном?

Джіммі нетерпляче постукав пальцями по столу.

– Нічого особливого, – відповів він. – Ми від нього пішли й розладнали всі його плани. Та дарма, переживе!

– Хто це «ми»?

– Джоун і я. її контракт закінчився, і вона дістала кращу пропозицію. У Каліфорнії. В її другого чоловіка там музична фірма, і вони знову друзі. А це обіцяє купу грошей. Нам обом. Я матиму вдвічі більше, ніж добряга Соломон платив мені тут, та ще й частину акцій, а з такою жінкою, як крихітка Джоун, це може обернутись мільйонами. Бо без мене вона й кроку не ступить. Джоун однаково збиралася піти від Гербі, ще до того, як з'явився я…

– А він мені казав, ідо хотів її вигнати. До того, як прийшов ти.

– Невже? – недбало кинув Джіммі. – Вийшло так, що вона обрала мене. У нас із нею гармонія. Без моєї згоди Джоун не проспіває навіть «до, ре, мі». її другий чоловік ще досить молодий і знає, чого треба підліткам. А в наші дні це– дев'яносто дев'ять відсотків успіху. Не те, що бідолаха Гербі. Хвиля прокотилася над старим Соломоном – тільки він не хоче цього визнати.

– Він ставився до тебе дуже добре.

– Для нього це означало гроші в банку. Я йому нічого не заборгував. Бути вдячним у бізнесі – все одно, що дати комусь у руки ножа й підставити під нього горлянку. Мені подобається той старий пшикун, але бізнес – це бізнес, – Джіммі замовив ще один мартіні. – Ми з Джоун хочемо самі випускати платівки. Ми дістаємо кредит і назву фірми, не вкладаючи грошей. І я – сам собі бос! Не треба вже бути в старого Гербі на побігеньках, коли йому заманеться почути думку про якого-небудь кантрі-співака – десь із Нешвілла чи з Пеорії. А ви з мам приїздитимете до Беверлі-Хіллз і купатиметесь у моєму басейні.

Аллен серйозно глянув на сина.

– Джіммі, – мовив він, – чути про це мені дуже прикро і навіть гидко. Я ніколи не думав, що скажу тобі такі слова, але мені за тебе соромно.

– Тат, адже не кожному судилося бути рицарем Круглого Столу, як оце тобі, – сказав Джіммі, зовсім не розсердившись. – Рицарські часи минули. Хоч ця новина до Данберрі ще, може,, й не докотилась. Одначе по телефону ти сказав, ніби хочеш зі мною побалакати. Про що саме?

– Ні про що! – коротко відказав Аллен. – Я передумав. Я хотів, щоб ти зробив для мене одну послугу. Для всієї сім'ї. А тепер бачу, що я помилився у виборі.

Він підвівся.

– Ти куди?

– Я піду.

– За хвилину принесуть вечерю. Сідай.

– Я не голодний.

– Ти навіть не хочеш записати мою каліфорнійську адресу? – В голосі Джіммі почулися плаксиві нотки, і це нагадало Алленові, як колись малий Джіммі упав, розбив собі колінце й прибіг додому, щоб його пожаліли.

– Ні, Джіммі, я не хочу записувати твоєї адреси. На добраніч. – І Аллен рушив через залу до гардеробу. Він узяв пальто и поки одягався, побачив через плече, що Джіммі замовляє третій мартіні.

Аллен пройшов холодними вулицями кілька кварталів до готелю «Уестбері», піднявся ліфтом у свій номер і, не вмикаючи світла, ліг. Двічі дзвонив телефон, але він не брав трубки. Цього вечора Аллен багато про що шкодував, зокрема й про те, що дозволив Джіммі заплатити за свій номер у готелі, бо не мав із собою стільки грошей, щоб заплатити самому.

Розділ сьомий

Стрендові зробили кардіограму, рентген, поміряли кров'яний тиск, дали тест на стрес. І коли доктор Прінз сів після цього за стіл, він не здавався серйознішим, ніж звичайно. Стренд побачив у цьому добрий знак.

– То як там справи? – запитав він.

– Досить непогано, – відповів Прінз, – наскільки я можу судити. Кров'яний тиск трохи підвищений, але це не страшно. Проте.. – Він затнувся.

– Проте що?

– Мені не подобається Твій вигляд. Колір обличчя, Щось таке в очах… Якби я був одним із тих великих ескулапів, котрі,, зроду не бачивши пацієнта й маючи в руках лише рентгенівський знімок та результати аналізів, ставлять діагноз, то сказав би, що як для людини твого віку, людини з тяжким серцевим нападом за плечима, стан у тебе на диво пристойний. Але я не великий ескулап. Я нещасний, старий терапевт, а ти мій товариш, і я бачив тебе за кращих часів.

Стренд засміявся.

– Я бачив за кращих часів і тебе, – сказав він.

– Ще б пак! Але не я твій пацієнт, а ти мій. Хоча з аналізів цього й не видно, але мені здається, ти погано спав…

– Це ти правильно здогадався, – відповів Стренд.

– І що тепер у тебе якась нервова перенапруга… – Доктор ІҐІрінз пильно подивився на Стренда, так ніби своїми словами хотів його здивувати.

– Невеличка, – погодився Стренд.

– Не хочу скидатися на отих шарлатанів, які щоразу, тільки-но світська дама влаштує істерику, – бо її, бачте, не запросили на вечірку, – прописують їй заспокійливе, – сказав Прінз, – та, гадаю, легенька доза лібріуму двічі-тричі на день тобі не завадить. Рік на узбережжі було б, звісно, ще краще, але навряд чи ти можеш собі таке дозволити.

– Навряд, – холодно кинув Стренд.

Прінз швидко написав рецепт і посунув його Алленові через стіл.

– Замовиш оце. Побачимо, чи. допоможе. У мене таке враження, що в тебе перевтома. Може, психічна, а може, і якась інша. Коли прийдеш наступного разу, ми, мабуть, перевіримо твою щитовидну залозу.. Між щитовидною залозою і мозочком, буває, заходить справжня змова,. Отак… – Він зітхнув. – Цієї суботи чудес не буде.

– Ще одне, – сказав Стренд, почуваючи себе ніяково. – Щодо статевого життя…

Лікар скоса глянув на нього з-під окулярів, і в його очах уперше за сьогодні промайнуло неприховане співчуття й водночас якась лукавість.

– Ніяких рецептів! – заявив він. – Це може тебе вбити, але не виключено, що після цього ти почуватимеш себе, як двадцятирічний футболіст. Перекажи Леслі, що я знудьгувався за нашим струнним тріо.

– Дякую за все, – мовив Аллен і підвівся.

Прінз пішов провести його до дверей кабінету.

– До речі, – похопився лікар, – як там твій друг Хейзен?

– Та дружимо. – Доктор Прінз, певне, був дуже заклопотаний минулого місяця й не читав «Нью-Йорк Таймс». – Як завжди, їздить по країні.

Прінз кивнув головою.

– Я б не хотів мати його своїм постійним пацієнтом. Спробуй сказати такому, що він захворів! Він прочитає про це всю літературу й наступного разу вже сам розтлумачуватиме тобі, чому в нього те було,, а того не було, і чому моє лікування відстало на цілих півсотні років! Ще й примусить обдзвонити з десяток фахівців із центру Джона Гопкінса, з Каліфорнії та Техасу й проконсультуватися з ними. І все ж таки,.. – засміявся Прінз, – багаті живуть довше, ніж ми. Бережи себе, Аллене. – Він відчинив перед Стрендом двері й додав: – І – поміркованість у всьому! Ось Прінзів рецепт довгого й помірно щасливого життя!

Стренд ішов до центру міста з невеличкою валізою, що знадобилася йому лише на одну ніч, – з готелю він вибрався. День був погожий. Голі дерева у блідому сонячному світлі відкидали на пожухлу траву мереживо тіней. На душі в Стренда було незвично легко. Йому нічого не треба було робити – тільки просто жити до першого уроку в понеділок, і цієї ясної днини він простував своїм рідним, улюбленим містом, повз вільних від школи дітей, повз уже немолодих велосипедистів у яскравому одязі, які поспішали до парку, повз подружжя із задоволеними обличчями, що вийшли прогулятися перед обідом. Йому дали перепустку в життя, хай і досить умовну. Гра зі смертю закінчилася, можна сказати, нічиєю. Потім буде перегравання, але цей полудень у величезному, залитому сонячним світлом парку був надто приємний, щоб про це думати. Гурт дітей на конях, – вони дуже поважно сиділи верхи, і Стренд мусив зупинитися й зачекати, поки вони перетнуть вулицю і в'їдуть До парку, – ще більше розрадив його душу.

Він саме переходив вулицю, де жила Юдіт Кінлін, і йому стало цікаво, чи вона цієї хвилини вдома. Може, саме міркує про те, що їй зараз зробити, – вимити волосся, послухати музику, вдягтися й піти на денну виставу? Кінець кінцем Аллен таки прочитав листа, якого Юдіт надіслала, коли він виписався з лікарні. «Прошу тебе, одужуй, – писала вона, – і коли тобі що-небудь буде треба – книжки, плітки про школу або й друга, який би тобі почитав, – дай мені знати».

Аллен не відповів на її листа, і тепер його мучило сумління. На мить він уже майже зупинився, щоб повернути на її вулицю й подзвонити в двері. Та якщо він хотів пройти пішки всю дорогу до ресторану Сарді й бути там о першій, як вони домовилися з Соломоном, то на Юдіт часу не лишається. Думаючи Про неї, Аллен відчував, що йому хочеться, аби вона знов дріботіла поруч із ним після школи, хочеться десь випити з нею по дорозі додому чашечку кави, і мрії завели його так далеко, що він мало не почервонів, пригадавши, як одного разу зайшов до неї, як вона приготувала йому випити, а тоді розстебнула в нього сорочку й почала гладити груди. На той спогад Аллен аж усміхнувся, і молода жінка, яка йшла назустріч, лагідно всміхнулась йому у відповідь. Він чемно торкнувся рукою капелюха, і жінка всміхнулася ще ширше. Аллен попростував далі, відчуваючи в ногах приплив свіжих сил. Та коли він підійшов до ресторану, де мав зустрітися з Соломоном, то пошкодував, що згодився на це побачення. На серці в нього було не так, щоб розмовляти сьогодні про сина.

За обідом Соломон про Джіммі не згадував. Він розпитував про Леслі, про Керолайн, про Елінор та її чоловіка, турботливо поцікавився здоров'ям Аллена й розповів про свого товариша: йому, мовляв, уже шістдесят, він переніс ще тяжчий серцевий напад, ніж Стренд, а тепер грає в теніс по три сети щодня. Коли Аллен запитав про його засмагу, Соломон сказав, що саме повернувся з Каліфорнії, де пробув цілий тиждень – засмагав біля басейну в готелі у Беверлі-Хіллз, чекаючи, поки один рок-співак згодиться на його пропозицію. Кінець кінцем діло прогоріло, зате від поїздки лишилася хоч засмага. Потім Соломон заговорив серйозно – про Хейзена. Соломон, звичайно, був не менш заклопотаний, аніж Доктор Прінз, однак на газети час знаходив. Він навіть Дзвонив Хейзенові, запитував, чи може чим-небудь допомогти, адже він теж знає у Вашінгтоні багатьох людей. Але Хейзен його заспокоїв: мовляв, усе перемололось і Нема про що турбуватися.

– А я цього не певен, – сказав Соломон Стрендові, – Один мій приятель працює у вашінгтонському бюро інформаційного агентства ЮПІ, і він сказав мені, ніби там Щось заварюється, тільки він ще ке знає, що саме. Я хвилююся за Рассела. Вони ціляться у найвразливіше його місце, в те, чим він найдужче пишається, – в– його репутацію. Рассел багато чого бачив і багато чого робив, але боротися за це йому ще не доводилось, і він може потрапити в пастку. Я запропонував йому звернутись до адвоката, який допомагав мені й декотрим моїм друзям виплутуватися з таких темних справ, як оце в нього, – звинувачень у плагіаті, порушенні контракту, наклепі, хабарі, несплаті податків, подвійній бухгалтерії, шантажі, підкупі профспілкових діячів. Одне слово, весь отой темний бік закону, без якого не крутяться колеса бізнесу. Та коли я назвав прізвище того чоловіка, Рассел пирхнув і заявив, що. не хоче бруднити руки об такого шахрая. – Соломон сумно похитав головою. – Може так статися, що одного ранку Рассел прокинеться нічим, і коли не у в'язниці, то на першій сторінці «Нью-Йорк івнінг пост». Навіть якщо він і не вчинив нічого, що справді суперечить закону.

– А ви гадаєте, він таки вчинив щось незаконне? – запитав Стренд.

Соломон усміхнувся йому так, як усміхнувся б легковірній дитині.

– Аллене, – мовив він, – ви ж бо вивчали історію. А в усій нашій історії – та й у світовій історії взагалі – чи був коли-небудь могутній, шанолюбний чоловік, який би не… ну… не крутив би законом, як циган сонцем, – з гордості, з нетерпимості до бюрократії, з бажання наробити шуму, з добродійних чи релігійних міркувань? Як ви гадаєте? Моя дружина жартома називає мій бізнес «копальнями царя Соломона». Думаєте, я досяг так багато, додержуючись букви закону?

– З того, що ви мені кажете, випливає, ніби Хейзен, на вашу думку, поставив себе в таке становище, що департамент юстиції справедливо його переслідує, чи не так?

– Я це тільки припускаю, – похмуро відповів Соломон. – Якби ви вмовили Рассела послухатися моєї поради щодо адвоката, про якого я йому казав, то зробили б йому велику послугу.

– Він вважає мене вчителем, далеким від реального життя, з розумом, як у старої діви-бібліотекарки. Думаєте, він мене послухається?

Соломон засміявся.

– Ні.

Їм принесли каву, і Стренд помітив, що настрій у Соломона раптом змінився. Той уже дивився на співрозмовника оцінливо, так ніби складав про нього думку.

– Щиро кажучи, Аллене, – почав Соломон, – я запросив вас на обід не для того, щоб говорити про Рассела Хейзена. Ви розмовляли з Джіммі?

«Нарешті!» – подумав Стренд, набираючись духу.

– Розмовляв, – відповів він. – Учора ввечері.

– Він вам сказав, що йде від мене?

– Сказав.

– І пояснив чому?

– Пояснив. – Стренд відповідав якомога байдужіше. – Суть у тому, що Джіммі, здається, хоче поліпшити своє становище. – Він відчув, що мимоволі намагається захищати сина.

– Поліпшити своє становище… – замислено проказав за ним Соломон. – Мабуть, це можна назвати й так. Поки що.

– Досить своєрідна жінка, щоб не сказати більше, – мовив Стренд. – По-моєму, вона загіпнотизувала його.

– Боюся, Аллене, що навпаки. Це вона загіпнотизована. Певна річ, кохання, ліжко тут важить багато. її кидали всі чоловіки, які пробували з нею зійтися, а Джіммі вдає, ніби він у нестямі від неї.

– Вдає?!

– Аллене, – терпляче мовив Соломон, – ви ж бачили ту даму. Ви б у неї закохалися?

– Мені не дев'ятнадцять років, – відповів Стренд, знаючи, що це найменш переконливий з аргументів.

– Це все придумав Джіммі, – вів своєї Соломон. – Принаймні він мені сам так сказав. Місяць тому прийшов до мене й зробив пропозицію: вони ставитимуть на платівках свою власну марку, самі розподілятимуть прибутки, я не втручатимусь у добір репертуару, виконавців, супровідних ансамблів – узагалі ні в що! Досить непогано як на дев'ятнадцятирічного хлопця! А я ж узяв його лише кілька місяців тому учнем, щоб зробити приємність другові. Джіммі заявив, що дає мені місяць на роздуми. Через місяць контракт у неї кінчається, і доти я маю обміркувати його пропозицію. Якщо я скажу «ні», то він, мовляв* забере її від мене. А вона ж дає найбільший прибуток із усіх, кого я маю. І все ж таки я сказав «ні». Я й сам умію часом кого-небудь трохи пошантажувати! – Соломон силувало всміхнувся. – Та я не допущу, щоб шантажували мене. Я»сказав Джіммі, що звільняю його, проте Дайєр улаштувала істерику, – вона саме записувала платівку і роботи лишалося ще тижнів на три, навіть за нормальних умов, – отож мені довелося тримати Джіммі ще цілий місяць. Але тепер я його звільнив. Я тільки хотів упевнитися, що ви про це знаєте.

– Дякую, – сумно промовив Стренд.

– Сподіваюся, все воно не вплине на ваші дружні почуття до мене.

– Ні, – відповів Стренд, хоч і знав, що це не так.

– Музичний бізнес – ремесло грубе, – мовив Соломон. – Часом навіть жорстоке. Але люди, особливо молоді, гадають, ніби вміють усе краще від інших, можуть усіх зневажати, ступати по трупах, нехтувати всіма правилами пристойності. Та вони помиляються! Боюся, ваш Джіммі не дуже міцно стоїть на ногах і ніколи не стоятиме міцно, коли так рано наживає собі ворогів. На короткий час до нього, звісно, прийде слава, Аллене. Та потім почнеться спад, і йому вже не буде упину. Мене це не тішить, скоріше навпаки, засмучує, бо язнаю: мої пророкування справдяться. Ця жінка небезпечна, як бомба, що має вибухнути. Голос у неї сідає, і вона знає про це. їм потрібен захист, а Джіммі не здатен захистити у мжичку від води навіть рідну матір. Джоун нерозважлива, маніакально-депресивна жінка, і одного вечора, коли з'явиться новий юний геній, або коли її освищуть на сцені, або коли довго не дзвонитиме телефон, вона вкотре уже ладна буде накласти на себе руки. Якщо вам пощастить переконати Джіммі отямитись, я прийму його назад. Згодом я зробив би з нього, початківця, справжнього професіонала. І це потрібно не мені – це потрібно йому. Адже ви мені вірите, Аллене, правда? – Соломон пильно дивився на нього через стіл. – Правда ж?

– Вірю, – мовив Стренд. – Учора ввечері я сказав Джіммі, що його вчинок гидкий. Я не люблю вживати крутих слів, ви знаєте, але йому я вичитав досить круто. Сказав, що мені за нього соромно, підвівся з за столу й пішов. Але я знаю: я нічого з ним не вдію. Чи то він змінився за останні кілька місяців, чи то був такий завжди – але я його не впізнаю. Та хай там як, а Джіммі хоче піти власним шляхом. – Він пригадав, що сказав йому син про вдячність. Це, мовляв, однаково що вкласти комусь у руки ножа й підставити під ніж горло. – Мій син пішов з мого дому, – лагідно сказав Аллен засмаглому, розважливому чоловікові, який сидів навпроти. – І все, що я можу зробити, це помахати йому на прощання рукою. Мені дуже шкода.

Соломон перехилився через стіл і торкнувся його руки.

– Знаєте, що нам треба зробити? – мовив він. – Випити коньяку. Найкращого, який тут знайдеться.

Вони випили коньяку, а тоді Соломон сказав, що має зустрітись у себе в конторі з одним композитором.

– Він трохи пришелепкуватий, – зауважив Соломон. – Мовляв, може прийти до мене тільки в суботу пополудні. Це, каже, його щасливий день. Я двічі пропустив через цього сучого сина поїздки до Палм-Спрінгса й один вихідний на лижах. – Він усміхнувся, а тоді запитав: – А ви не хотіли б узятися до музичного бізнесу, Аллене?

– Ні, дякую, – мовив Стренд і подивився вслід Соломонові, що рушив через залу до дверей, – живе втілення успіху й міцного здоров'я. Йдучи повз столики, Соломон великодушно махав рукою приятелям – як ото папа благословляє паству.

Він стояв на центральному вокзалі, чекаючи поїзда о третій двадцять одна до Коннектікуту, Молода пара – високий хлопець і гарненька, набагато нижча за нього дівчина – так цілувалися на прощання, ніби розлучались на вічність. Спершу Аллен зацікавлено втупився в тих двох, але потім зніяковів, побачивши, як відверто, аж непристойно обіймаються вони на людях. Ідучи містом від ресторану до вокзалу, він думав про Джіммі, що, одурманений жінкою, кинувся в бозна-яку авантюру; про Керолайн, яка, коли вірити анонімній дружині викладача біології, крутить голови всім чоловікам і – подумати тільки! руйнує сім'ю; про Елінор, що забилась у маленьке містечко в Джорджії; бо вона, мовляв, не може жити без чоловіка, якого обрала і який обрав її. Згадка про те, що решту вихідних доведеться провести самому на безлюдному холодному подвір'ї школи, засмутила Аллена більше, ніж будь-коли. Місто збудило в ньому колишній його дух. Уперше він обурився, що Леслі немає поруч. «Вона собі витає у хмарах!» – згадав він про її лист. Він теж міг би витати у хмарах, якби був у Парижі. Аллен відвернувся від хлопця й дівчини, що й досі стояли, притиснувшись одне до одного, і пішов до телефонів-автоматів. Він знайшов у майхеттенському довіднику номер і завагався. Нарешті опустив монету й набрав номер. Він зачекав, поки пролунало десять гудків. Трубки ніхто не взяв. Юдіт Кінлін не було вдома. Стренд повісив трубку, забрав назад монету й поспішив до платформи, вхід на яку був уже відкритий. Він устиг до останнього вагона саме в ту мить, коли поїзд уже рушав. Шукаючи вільного місця, Аллен знову побачив низеньку дівчину, що цілувалася з хлопцем біля входу на перон. Вона плакала, притуляючи до очей хусточку. «Жінки щасливі, – подумав Аллен, сідаючи біля вікна напроти дівчини. – Вони можуть виплакатись…» Він навіть хотів був сісти ближче до дівчини, щоб заспокоїти її, а може, й самого себе. Та він ніколи в житті не залицявся до дівчат, і навряд чи варто починати тепер.

Самотній і до гіркоти доброчесний, гріховний у намірах і пригнічений докорами грішного сумління, так ніколи й не скуштувавши втіхи від гріхопадіння, проклинаючи себе за те, що не здогадався подзвонити Юдіт Кінлін уранці, коли прокинувся, і сповістити, що він у Нью-Йорку, Аллен зажурено втупив очі за вікно. Поїзд виїхав із тунелю під Парк-авеню й погуркотів далі в усе тьмянішому світлі зимового дня.

У Нью-Хейвені, де Стренд мав пересісти на інший поїзд, який ішов на північ, він побачив, що дівчина давно перестала плакати, причепу; рила обличчя – ретельно підпудрила щічки й поклала свіжі рум'яна – і тепер жваво розмовляла з молодиком у довгому хутряному пальті, який сів до вагона в Стемфорді.

Стренд мимоволі згадав про Ромеро та його стриптизницю. «У житейських справах – скажімо, заговорити до незнайомої дівчини в поїзді – Ромеро куди досвідченіший, ніж його вчитель історії», – подумав він.

Погода з нього просто знущалася. Ранок у неділю видався ясний, сонячний, кілька хлопців, що залишилися на вихідні в школі, ганяли на подвір'ї м'яча, і їхні крики, веселі й молоді, залітали до Аллена крізь відчинене вікно. Він ніколи не мав ні хисту, ні часу грати в м'яча, коли був хлопцем, і дзвінкі голоси за вікном цього осіннього погожого дня примусили його із сумом подумати про втрачені неповторні дні юності, дні, яких він не вмів тоді по-справжньому оцінити.

На душі в Аллена було гірко й самотньо. Останнім часом він не раз ходив післяобідньої пори з міс Коллінз до містечка пити чай. Йому подобався її спокійний голос, те, що вона не любила шкільних пліток, її скромні розповіді про свою майбутню книжку, – міс Коллінз саме працювала над нею, – присвячену американським романістам тридцятих років. Двічі вона приносила із собою роботи, які писав у неї на уроці Ромеро і які, на її думку, були особливо вдалі. Міс Коллінз заливалася рум'янцем, коли Стренд хвалив її за те, що вона зуміла знайти підхід до норовистого хлопця. Тепер він вирішив запросити її на обід, та коли набрав номер, стара мати, – міс Коллінз жила з матір'ю – с казала, що дочка на один день поїхала до Нью-Йорка. «Не щастить мені з учительками англійської – і вчора й сьогодні», – іронічно подумав Стренд і поклав трубку.

У відчаї він уже хотів був дзвонити Леслі. Та якби він розповів їй про Керолайн, про оті листи, про переїзд Джіммі до Каліфорнії та причину його переїзду, то тільки зіпсував би дружині відпочинок. Якщо Ален подзвонить Леслі, вона неодмінно запитає про дітей, і доведеться брехати, а вона відчує, що голос його звучить нещиро, і розмова, звичайно, закінчиться погано. Крім того, дзвінок через океан коштував страшенно дорого, і Аллен усвідомлював, що в кінці місяця, коли надійшов би рахунок за цей дзвінок, він шкодував би за свій порив, навіть якби розмова з Леслі минула щасливо. Рекламні оголошення телефонної компанії у журналах завжди показують щасливих батьків, які дзвонять за тисячі миль своїм щасливим дітям, але ті оголошення ніколи не застерігають, що така звичка дуже небезпечна і шкільним учителям з їхньою мізерною платнею приохочуватися до неї не варт.

Стренд не заздрив Хейзенові, що той має будинок на. узбережжі, чудові картини, може роз'їжджати по. світу й вечеряти в дорогих ресторанах. Він заздрив тільки на те, що Хейзен міг, не. замислюючись, узяти трубку й провадити довгі розмови з людьми в Каліфорнії, Англії, Франції – з ким завгодно і хоч би де був співрозмовник. Жалість до себе навіть збудила в Стренда зловтіху, і він подумав, що, незважаючи на, свої можливості вести далекі телефонні розмови, Хейзен усе ж таки не домігся злагоди з дружиною та дітьми.

Це ж Елінор, пригадав Аллен, сказала йому про те, що Хейзенів син помер від наркотиків. Уже понад місяць Аллен не мав від дочки ніякої звістки й тепер вирішив, що пора, з нею поговорити і з'ясувати, чи приїде вона на Різдво до Хемптона бодай на день-два. Елінор не любить довго розмовляти по телефону, і дзвінок до Джорджії обійдеться йому недорого. Аллен дістав записника і знайшов її номер. Він був записаний там двічі – на прізвища «Стренд» і «Джанеллі».

Аллен набрав номер. Трубку взяли вже після першого гудка, так наче на тому кінці дроту з нетерпінням чекали дзвінка. Почувся голос Джузеппе. Він пролунав досить різко.

– Джузеппе, – сказав Стренд, – це Аллен. Як ви там?

– О, Аллен!.. – У голосі Джузеппе пролунало розчарування. – У мене все гаразд. Принаймні я так думаю.

Елінор удома?

На другому кінці запала мовчанка, і Стренд подумав, чи не урвався часом зв'язок.

– Джузеппе, – гукнув він, – ви мене чуєте?

– Чую, чую, – відгукнувся Джузеппе, – Але Елінор немає. – Він якось дивно засміявся.

Стрендові спало на думку, що його зять, мабуть, п'яний. Але об одинадцятій ранку, в неділю?.. Навряд…

– Коли, ви думаєте, вона повернеться? Нехай подзвонить мені.

– Я не думаю, що вона повернеться.

– Як? – вигукнув Стренд. – Що ви таке кажете?

– Я не думаю, що Елінор повернеться, от і все. – Голос Джузеппе звучав тепер вороже.

Що там у вас коїться?

– Нічого. Я сиджу в своєму клятому будинку,, в Джорджії йдуть дощі, І я не думаю, що моя дружина повернеться.

– Що сталося, Джузеппе? – Стренд. намагався говорити спокійно.

– Вона пішла.

– Куди?

– Не знаю. Пішла і все. Світ за очі. А на прощання сказала: «Не жди мене». Так і сказала.

– Ви посварилися?

– Та ні. Не зовсім. Скоріше трохи розійшлися в поглядах.

– Що ви маєте на увазі, Джузеппе?

– Нехай вона розкаже вам сама, – промовив Джузеппе рівним, байдужим голосом. – Я сиджу тут уже п'ять днів і ночей, відколи вона пішла, передумую все знов і знов і вже стомився від цього. Кінець кінцем Елінор неодмінно подзвонить вам.

– Вона здорова?

– Коли йшла від мене, то була жива, й здорова, якщо вас це цікавить.

– Ви, певне, бодай, здогадуєтеся… – Стренд затнувся.

На другому кінці, дроту клацнуло, і. настала тиша. Джузеппе поклав трубку. Стренд ошелешено втупився у трубку в своїй руці.

Хлопчачий голос за вікном гукнув: «Бий! Бий!» – а тоді почувся глузливий сміх. Мабуть, хлопець, який вибіг на пас, не втримав м'яча.

Того вечора, коли Керолайн привела з парку Хейзена, – закривавленого, напівоглушеного, – Елінор була якраз у них. Вона поїхала на таксі разом з їхнім несподіваним гостем у кінці вечора, коли Хейзен, прощаючись з Алленом, мовив: «Я повинен сказати вам щось таке, чого, мабуть, не слід би казати: я заздрю, що у вас така родина, сер, Страшенно заздрю».

Тепер Стренд сумнівався, що Хейзен сказав би йому те саме цього ясного недільного ранку, бо якби хто-небудь спитав, де його, Алленові, діти, він не зміг би назвати адресу жодного з трьох. А якби, скажімо, він приїхав навідати свою найменшу дочку, то ще невідомо, чи застав би він її саму в кімнаті.

Коли другого дня Стренд прийшов після останнього уроку додому, перед Мелсоновим корпусом стояв пошарпаний фургончик з номерами штату Джорджія. Аллен подивився на ту машину, мов на примару, потім неквапно, з гідністю рушив др будинку.

Елінор сиділа в загальній кімнаті й розмовляла з Роллінзом. На ній досі було пальто, а на підлозі біля її стільця стояла велика валіза. Батька вона не помітила, бо сиділа до дверей боком. На мить Аллен затримався біля порога, відчуваючи полегкість від того, що побачив її спокійною, врівноваженою, так ніби приїхати без попередження до батька аж із Джорджії було для неї звичайнісінькою річчю.

– Елінор! – тихо мовив він.

Вона крутнулася на стільці, підхопилась на ноги, і вони зійшлись на середині кімнати. Обійми були короткі, Елінор легенько поцілувала його в щоку.

– Тату, – сказала вона, – я така рада тебе бачити!

– Ти давно приїхала?

– Хвилин п'ятнадцять тому. Містер Роллінз був дуже люб'язний і склав мені компанію.

– Ваша дочка, тобто місіс Джанеллі, розповідала мені про цьогорічну гру між командами Джорджії й Алабами, – пояснив Роллінз. – Джорджія взяла гору.

Стренд кивнув головою, йому так хотілося по-батьківському міцно обняти Елінор і забути про все на світі… Але в цю хвилину на сходах з'явилися Хітц та ще два хлопці і стали, з цікавістю втупившись у них.

– Ходімо до нас, – сказав Стренд. – Це твоя валіза?

– Моя. Сподіваюся, ти не проти, якщо я поживу в тебе кілька днів? – Елінор усміхнулась. її усмішка, ясна й щира, завжди глибоко вражала його, особливо коли Елінор підросла і стала часто напускати на себе суворий і діловий вигляд. – Я одержала від матері листа і знаю, що до Різдва вона не приїде. То я й подумала, що тобі, мабуть, потрібне буде товариство.

– Так, звичайно.

Роллінз узяв її валізу, і вони рушили через хол до квартири. Троє хлопців, що й досі стояли біля сходів, дивилися їм услід. У вітальні Роллінз поставив валізу, і Елінор подякувала йому.

– Містере Стренд, – сказав Роллінз, – у мене для вас лист. Від Хесуса. Я їздив на вихідні додому і він попросив, щоб я передав вам листа.

– Як він там? – поцікавився Стренд, поклавши листа на стіл, – Шанується?

– У мене вдома інакше не можсна. В нього все гаразд, – відповів Роллінз. – Ще один пестунчик у нашій родині! Він працює у братовому гаражі, заправляє машини. На тому тижні одержав повідомлення, що суд призначено на сьоме січня. Але його це, здається, не дуже турбує. Міс, тобто я хотів сказати, місіс Джанеллі, якщо вам буде потрібна тут, у школі, допомога, то пам'ятайте – я завжди напохваті.

– Я пам'ятатиму. – Елінор скинула пальто й критичним оком оглянула кімнату. – Щоб дуже розкішно, то ні, еге ж? – сказала вона, коли Роллінз пішов.

– Тут багато затишніше, коли мати вдома.

Елінор засміялася, підійшла до батька і міцно його обняла – цього разу по-справжньому.

– Ти не міняєшся, правда ж, тату?.. А тепер, – сказала вона, – чого мені хочеться, то це чашку міцного чаю! Покажи, де в тебе що в кухні, сідай і не турбуйся. А знаєш, тату… – раптом посерйозніла Елінор, – вигляд у тебе гірший, ніж міг би бути. Ти тут часом не перепрацьовуєшся?

– Я почуваю себе добре, – коротко сказав Аллен. Він провів Елінор на кухню й, коли вона заходилася готувати чай, сів на стілець. – А тепер, – мовив він, – розповідай про себе. Вчора я розмовляв із Джузеппе.

Елінор зітхнула й повернулася від плити.

– Що він тобі сказав?

– Тільки те, що ти пішла з дому не знати куди. І нібито заявила, щоб він тебе не ждав.

– Більше він не сказав нічого?

– Він поклав трубку, і я не встиг більше нічого спитати.

– Що ж, – сказала Елінор, – принаймні він живий.

– Що це означає?

– А те, що вони погрожували його вбити. Нас обох.

– Святий боже! Ти серйозно?

– Вони серйозно! На тому тижні під наш ганок підклали бомбу. Вирвало всі вікна на фасаді будинку й двері. Нас якраз не було вдома. Вони пообіцяли, що коли навідаються вдруге, ми будемо вдома.

– Хто це – вони?

Елінор здвигнула плечима.

– Стовпи церкви, мер, начальник поліції, мерів свояк, – він керує компанією, яка забудовує місто, – кілька юристів, що верховодять у суді… Одне слово, вони. Приїхавши туди, Джузеппе за кілька місяців розкопав про ту зграю стільки, що тепер їх можна засадити до в'язниці на сто років кожного, його охопила лихоманка Уотергейту. Він виступав так, ніби його так звані «розслідувальні репортажі» мають урятувати цілу націю від навали чужоземної армії. Все це були звичайнісінькі справи малого містечка, тяглися вони ще від часів громадянської війни, і люди жили з ними у злагоді, а ми тих людей просто роздратували – ми, вискочні з північного штату, а один, власне, і не з північного штату – з Італії! Припхалися й зчинили бучу! Потім Джузеппе натрапив на якусь іще серйознішу справу, і почалися погрозливі дзвінки серед ночі. Я намагалася переконати його, що не варто підставляти голову під кулю тільки через те, що комусь там заплатили вдвічі більше за прокладання каналізаційних труб. Але ж він – упертий віслюк і тепер, після тієї бомби, надумав помститися. Купив дробовика й сидить потемки у вітальні, тримаючи його на колінах. Але найсумніше в цій історії те, що Джузеппе – не такий уже й блискучий видавець, і газета, може, була б краща, якби її видавали кілька випускників середньої школи. Щодо мене, то я мусила робити для газети якісь дрібниці, і це

було просто принизливо. Ми припустилися помилки, сказала я Джузеппе, і мені не хочеться складати йому компанію в подвійному самогубстві. Після останнього телефонного дзвінка з погрозою я дала йому один день на роздуми. Сказала, що їду геть, незалежно від того, поїде він зі мною чи ні. – Досі Елінор розповідала спокійно, не розпалюючись, але тепер обличчя її почало сіпатись, а голос звучав здавлено. – Джузеппе відповів, що йому не потрібен той день. І я поїхала.

– Кепські справи, – мовив Стренд. Він підвівся, підійшов до Елінор, яка наливала біля плити воду в чайничок, і обняв її. – Мені дуже прикро!

– Шлюби розпадаються щодня, – сказала вона. – І ще з гірших причин. Де цукор?

Він дістав цукор, і вони сіли в кухні за стіл пити чай.

– Чого ж ти раніше мене про це не повідомила? Де ти досі була? – запитав Аллен.

– Спершу вирішила сама переконатися, що таки не хочу повертатися до нього, а вже тоді повідомити про щасливу новину всіх, – сказала Елінор. – На це потрібен був час. Потім шукала, де оселитись і влаштуватися на роботу, щоб ніхто з моїх родичів на холодній півночі не хвилювався, що я стану для них тягарем.

– І знайшла?

Елінор кивнула головою.

– У моїй колишній фірмі. Я виходжу на службу з другого січня. Мені навіть підвищили платню. На дверях висітиме табличка з моїм прізвищем. Дівочим прізвищем! «Елінор Стренд, помічник віце-президента». – Вона по-хлопчачому ошкірила зуби. – Моя відсутність змусила хазяїв корпорації розчулитись.

Вони мовчки допили чай.

– А що як мені подзвонити Джузеппе й поговорити з ним?

– Дзвони, якщо хочеш, – відповіла Елінор. – Але це нічого не дасть.. Він сюди не повернеться й не признається братам, що зазнав поразки, розтринькав їхні гроші і тепер змушений підібгати хвоста й канючити, щоб вони прийняли його назад до сімейного бізнесу. Він скоріш ляже в могилу!

– І що ти збираєшся з ним робити?

Елінор пильно подивилась на батька.

– Спробую забути його. А якщо не зможу, то повернусь і злечу разом з ним у повітря. – Вона підвелася й сказала: – А тепер я б хотіла дати собі лад. Де буде моя кімната?

– Ходімо, я покажу. – Вони вийшли до вітальні, Аллен узяв валізу Елінор і повів її в спальню. Коли в передпокої проходили повз кімнатку, де була Алленова спальня, Елінор сказала:

– А чом би мені не спати тут?

– Це моя кімната. – Аллен відчинив двері до великої спальні. – А це – материна. Влаштовуйся тут.

Елінор звела на нього очі. Погляд її був співчутливий – і це не дуже сподобалось Алленові.

– Ох, тату! – зітхнула Елінор, обняла його й заплакала в нього на плечі. – Як усе це жахливо!

Плакала вона недовго і незабаром сказала:

– Пробач мені.

Аллен залишив її розпаковувати валізу й вийшов до вітальні. Там на очі йому потрапив лист від Ромеро, що досі лежав на столі, і він узяв його в руки. Якусь Мить дивився на нього, певний, що лист, хай який він буде, сьогодні вже не піднесе йому настрою. Потім розпечатав конверта й витяг два аркуші. То були фірмові бланки, вгорі на кожному було видрукувано: «Автомайстерня Роллінза, ремонт і обслуговування». Почерк був дрібний, округлий, рівний і читався легко.

«Шановний містере Стренд!

Хочу подякувати за все, що ви і містер Хейзен намагалися для мене зробити. Тепер я зрозумів: ви робили неправильно, допомагаючи мені, і я робив неправильно, що вам це дозволив. Хоч би яких поглядів дотримувались містер Хейзен, містер Бебкок і решта, я завжди дотримуватимуся протилежних. З мене вийшла б фальшива підробка під джентльмена, і люди, що оточують мене, бачили б цю підробку і обходили мене десятою дорогою все моє життя. Це не те, чого я прагну, містере Стренд. Для того, щоб зрозуміти свій народ і що-небудь зробити для нього, в'язниця – якщо мене чекає саме це – дасть мені більше, ніж десять років у престижних школах та першокласних університетах. Я повинен здобути освіту самотужки. Я читатиму які схочу книжки й робитиму свої висновки. І таких висновків я не винесу ні з Йєльського, ні з Гарвардського, ні з іншого такого університету. Бібліотеки відчинені, а якщо я не знайду там потрібної мені книжки, то я завжди зможу її вкрасти. Згадуючи вираз вашого обличчя в ту хвилину, коли я розповів, як роздобув собі Гіббона, я й досі не можу втриматися від сміху.

Я знаю, ви думаєте, що я схиблений, бо весь час торочу: «пуерторіканець, пуерторіканець…» Але того, що ви для мене зробили, ви б ніколи не зробили для жодного з білих учнів, хай би який здібний він був. І зробили ви це для мене тільки через те, що я, незалежно від моїх здібностей, – не білий. Принаймні за вашими стандартами. А я не вмію приймати милостиню. І даремно я пробував приймати її. Тепер – кінець.

Я знаю, що ви скажете: а ось Роллінз, мовляв, не гребує приймати милостиню, і стане гідним громадянином, і зробить честь Данберрі і своїй родині, своїй расі та чотирнадцятій поправці до конституції Сполучених Штатів. Однак те, що в нас із ним темна шкіра, ще не означає, ніби ми однакові, його родина вже давно зробила великий стрибок угору, і все, що їм лишається, це – дертися вище. А я сиджу в багнюці на дні безодні і драбини ніде не бачу.

Але ви заслуговуєте того, щоб знати про одну річ. Листи, які вкрав Хітц, я одержав від Керолайн. То були любовні листи. Все почалося з жарту, але потім це перестало бути жартом. Принаймні для мене. Я забрав собі в голову, що вона пише щиро. А виявилося – ні. Одразу після Дня подяки я поїхав до неї в коледж, бо вона писала, що хотіла б зі мною зустрітись, і я відповів, що приїду. Але Керолайн там не було. Я стовбичив із валізою в руці, як останній йолоп. Коли побачите її, скажіть, нехай більше так не жартує з хлопцями…»

Дочитуючи листа, написаного набагато чіткіше, ніж будь-яка шкільна робота Ромеро, Стренд у останньому абзаці виразно побачив перед собою ображеного юнака, над яким поглумилися. Далі було тільки два рядки:

«Якщо ви бажаєте добра отому жирному Хітцові, скажіть йому, що як я сяду в тюрму, то хай краще ховається, коли я звідти вийду.

Щиро ваш Хесус Ромеро»,

«От і ще одну битву програно, – подумав Стренд. – Цього й слід було сподіватися. Хоч Ромеро зовсім юний, а збагнув, що його жде в житті. Гот, приречений перебувати за брамою, надто гордий, щоб замаскуватись і проникнути всередину ворожої фортеці. Історія, зрештою, на його боці». Стренд зітхнув і стомлено потер очі. Згорнувши листа, поклав його назад у конверт і сховав до кишені піджака. Колись він покаже його Керолайн.

Розділ восьмий

Різдво випадало на понеділок, і канікули починались у п'ятницю пополудні. Аллен з Елінор ще встигали виїхати після уроків до аеропорту Кеннеді й зустріти літак компанії «Трансуорлд Ер Лайнз», яким привітала Леслі. Серед тижня: подзвонив Хейзен, і Стренд сказав йому, що немає потреби посилати машину до Данберрі. Керолайн прилетить у аеропорт близько першої години, зачекає там, і вся родина поїде до Істхемптона разом. Хейзен розмовляв з Ромеро й повідомив, що той дурний хлопець досі наполягає, щоб на суді його визнали винним. Ромеро сказав Хейзенові, ніби цілком задоволений містером Холлінгзбі й не хоче, щоб Хейзен марнував час і приїздив на суд.

– Хлопчисько безнадійний, – підсумував Хейзен. – Хоч би що ми для нього робили, користі він з того не матиме. Ну гаразд, до зустрічі в п'ятницю!

Алленові було приємно, що Елінор з ним, хоч він і бачив, як важко дочці прикидатися спокійною і веселою. Він знав: Елінор робить це задля нього – і був їй вдячний. Він намагався не помічати, як на кожен телефонний дзвінок вона схоплювалась і хапала трубку; як напружено лунав її голос, коли вона гукала: «Алло!» Та Джузеппе їй не дзвонив і вона йому теж. Пізно ввечері, коли Елінор думала, що батько спить, він чув, як вона неспокійно ходить по квартирі.

Двічі, коли дочки не було вдома, він пробував подзвонити Джузеппе, але той, почувши Алленів голос, відразу клав трубку. Елінор про ці дзвінки нічого не знала.

Вона запитала в батька, що нового у Керолайн і Джіммі. Перед самим від'їздом із Джорджії Елінор одержала від матері листа і знала про її тріумф з двома картинами, а також про те, що Леслі захотіла побути в Парижі ще трохи. Елінор сказала, що в своїх листах мати схожа на захоплену дівчинку і це, мовляв, смішно й приємно. Вона, мовляв, і раніше здогадувалася про те, що в матері справжній хист, і тепер, коли його нарешті визнали, дуже рада за неї, хай він навіть і проявився поки що тільки в двох картинах.

– Ось побачиш, – казала Елінор батькові, – тепер мати працюватиме, мов одержима, і ти радітимеш, коли вона знаходитиме хвилину зварити тобі вранці чашку кави.

Стренд ретельно просіював для неї новини про Керолайн та Джіммі. «Досить з неї і цього гнітючого очікування та страху почути щось таке від Джузеппе або й гірше – від когось про Джузеппе, – міркував Аллен. – їй тільки й бракувало хвилюватися за сестру та брата». Отож він тільки показав Елінор листа від Керолайн, в якому та писала, що її обрали «міс Болільницею». Повертаючи листа батькові, Елінор засміялася:

– Я бачу, моя сестричка вбивається у пір'я з великим шумом!

– Що правда, то правда, – погодився Стренд. Якби він показав їй листа від дружини викладача біології та від Ромеро, то Елінор зрозуміла б, що то насправді за шум, І навряд чи відгукнулася б про сестру так весело.

Про Джіммі Аллен сказав тільки, що той поїхав до Голлівуда на нову роботу й заробляє там значно більше, ніж на колишній. Розповів також, що Джіммі став великим франтом і набув звичку випивати за вечерею три мартіні.

В Елінор скривилося обличчя, коли вона про це почула.

– Отже, вперед і вгору! Підкоряючи на своєму шляху всі серця й голови! Принаймні він не обернувся на цілковитого нікчему, яким мало не став, коли ми всі жили в Нью-Йорку. Він, надсилає вам гроші?

– Нам гроші не потрібні, – коротко відказав Аллен.

Елінор сумно подивилася на батька.

– А знаєш, тобі теж не завадило б купити собі два-три гарні костюми.

Але більш вона про це нічого не казала.

Дорога від школи до аеропорту старим фургончиком була досить приємна. День видався погожий, машин їхало небагато. Елінор вела фургончик обережно, вміло, і в них вистачило часу зупинитися за Грінвічем і пообідати в дуже милому кафе, рекламу якого Елінор побачила в «Нью-Йоркері». Обох – і дочку, й батька – дуже потішили погляди, якими зустріли їх відвідувачі кафе: захопленими – її і чи то заздрісними, чи то несхвальними – його.

Вона стисла його руку й прошепотіла:

– Вони гадають, що ти старий зальотник, який чкурнув зі своєю секретаркою погуляти!

– Може, колись я й спробую так зробити, – відповів Аллен, сміючись. – Якщо вже я такий невідпорний. От тільки спершу мені доведеться найняти секретарку. – Та коли Елінор пішла до туалетної кімнати причесатись, Аллен згадав про Юдіт Кінлін, про дівчину з хлопцем у хутряному пальті в поїзді, і йому стало цікаво, що було б, якби він кудись поїхав на вихідні з чужою жінкою, і чи взагалі колись так буде.

Підійшовши до виходу з митниці,, щоб там зачекати Леслі й Лінду, вони побачили Керолайн. Дівчина радісно заверещала, кинулась до них і спочатку міцно обняла батька, а потім сестру.

– Тату, – мовила вона з докором, – чого ж ти нічого мені не сказав! Я думала, вона й досі скніє в Джорджії. Оце сюрприз! А де твій красень чоловік, Елінор?

– Скніє, – кинула Елінор. Тоді ступила крок назад. – Дай-но я подивлюся на тебе!

Керолайн стала в промовисту позу манекенниці: ноги широко розставила, однією рукою вперлася в бік, другу в жесті танцюристки підняла над головою.

– Як я тобі подобаюсь у своєму новому вигляді?

– Вигляд цілком пристойний, – сказала Елінор. – Тепер я навіть рада, що мій чоловік у Джорджії. – Вона застережливо поглянула на Аллена, і той збагнув: Елінор не хоче розповідати Керолайн, чому Джузеппе лишився в Джорджії і чого вона боїться. – Ти начебто трохи схудла?

– Вони щодня намагаються заганяти мене до смерті! – відповіла Керолайн.

– Тобі так личить.

«Оцінка Елінор досить таки стримана», – подумав Аллен. Він був певен: Керолайн тепер одна з найчарівніших дівчат, яких він бачив у своєму житті. Обличчя в неї стало привабливіше, очі іскрилися здоров'ям і радістю, шкіра була чиста, свіжа, рум'яна, довгі ноги – гарні й міцні. Зі своїм новим носом і набутою за останній час упевненістю в собі Керолайн перестала бути схожою на нього, зате почала навдивовижу нагадувати юну Леслі. Приємніше порівняння годі було й придумати. Згадавши про листи, про які врешті доведеться з нею говорити, Аллен спробував знайти в ній бодай якісь ознаки розбещеності. Однак не знайшов. Керолайн виглядала цнотливою, по-дитячому невинною.

Коли з митниці потяглася вервечка пасажирів, швидко підійшов Хейзен.

– Привіт усім! – кинув він, тиснучи руку Стрендові, і на мить завагався, коли до нього підійшла Керолайн, міцно обняла його й підставила для поцілунку щоку. Нарешті він поцілував її. А коли привіталася Елінор, Хейзен вагався трохи довше, але потім поцілував і її. – Я боявся, що спізнюся. Рух за містом жахливий! П'ятниця, та ще й перед святом! Ну, Лінда завжди виходить остання, з будь-якого літака. Поки вернеться по забуті речі, поки підфарбується, то літак уже готовий летіти назад.

Коли Леслі з Ліндою вийшли і Леслі побачила серед інших Елінор, на очі їй накотилися сльози, і на мить вона зупинилася. Аллен вражено дивився на неї. Леслі завжди вміла стримувати свої почуття й ніколи не плакала від радості. Потім вона кинулася до них і всіх обцілувала. Поки всі усміхалися, сміялись, тиснули одне одному руки, говорили про багаж, про те, хто в яку машину сяде; казали одне одному компліменти, Лінда теж усіх обцілувала.

Вийшовши з аеровокзалу, вони вирішили,, що Керолайн з Ліндою сядуть до Хейзена, а Леслі й Аллен поїдуть з Елінор у «фольксвагені». Шофер, кремезний молодик, в уніформі, допоміг скласти речі у «мерседес» та в багажник на дашку машини.

– А де ж Конрой? – поцікавився Стренд.

– Розкажу вам потім. – Хейзен скривився так, ніби скуштував чогось кислого, й сів у машину.

Коли «мерседес» рушив, Елінор пішла на стоянку по свою машину і Леслі з Алленом лишилися на тротуарі самі. Аллен задоволено дивився на дружину. Здавалося, вона помолодшала років на десять, і тепер, на його думку, її можна було прийняти за старшу і вродливішу сестру Елінор. Але не набагато старшу. Він несамохіть обняв і поцілував її.

Леслі всміхнулася в його обіймах.

– Раніше ти цього на людях не робив!

– Я не міг стриматися. Ти стала в Парижі, як квітка!

– Париж мені, звісно, пішов не на шкоду. – Потім Леслі споважніла. – Аллене, – сказала вона, – мені не слід би виплескувати на тебе все одразу, але воно мене переповнює, і я не можу більше ні про що думати. Я вже хотіла була тобі написати, але подумала, що повинна бачити вираз твого обличчя, коли казатиму про це…

– Що ж ти збираєшся мені сказати? Може, знайшла в Парижі коханця? – Аллен сподівався, що голос його прозвучав спокійно.

– Аллене, – мовила вона з докором, – ти ж знаєш, я не така.

– Минуло багато часу. Жінці можна й простити. – Проте він зітхнув з полегкістю.

– Але не такій жінці, Ні, це куди серйозніше, ніж коханець. Знаєш, про що я хочу тебе спитати? Як ти гадаєш, ти зміг би влаштуватися на роботу в Парижі, бодай на рік? Там є американська школа, і я певна, Рассел у ній кого-небудь знає.

– Одне невеличке запитання щодо грошей, – промовив Стренд. – Квитки на літак і де будемо жити? І такі інші дрібниці.

– Викрутимося, – сказала Леслі. – Я теж дещо матиму. Власник галереї обіцяє фінансувати мене протягом року – зовсім невеликою сумою, звичайно, – якщо я повернусь і працюватиму з художником, що купив мою картину. Після того як я попрацювала поруч із ним і послухала його, у мене цілком змінилося уявлення про живопис. Тепер я відчуваю, що нарешті от-от кимось стану.

– Ти завжди була кимось, Леслі! – Аллен був прикро вражений.

– Ти розумієш, що я маю на увазі. Невже ти хочеш, щоб решту свого життя ми провели в такому глухому закутні, як Данберрі? – Леслі говорила спокійно, не нервуючись, проте в останніх її словах Аллен відчув досаду.

– Я не замислювався про решту свого життя. Досі я вдовольнявся тим, що жив від понеділка до понеділка.

– Ох, любий! – зітхнула Леслі. – Я тобі просто набридла. Забудь про те, що я сказала. Я більше ніколи тобі про це не нагадуватиму. Розкажи про Елінор. – Голос її звучав безтурботно, так ніби думка оселитись у Парижі була не варта уваги. – Де Джузеппе?

– Нехай краще Елінор сама тобі розповість.

– Неприємності. – Це не було запитання.

Він кивнув головою.

– Великі?

– Можуть бути й великі. Поки що я не знаю. Поговори з нею віч-на-віч. Елінор не хоче, щоб Керолайн і Рассел почули про це. А ось і вона, – сказав він, коли під'їхав «фольксваген».

Стренд сів позаду, щоб Елінор мала змогу поговорити з матір'ю. Старий автомобіль гудів, дочка розмовляла тихо, і Аллен не міг розі чути, що саме вона казала. Та зрідка до нього долинало ім'я Джузеппе. Хоч Леслі й не поставила йому ультиматум, як Елінор своєму чоловікові, проте Аллен відчував, що тепер і він, як Джузеппе, стояв перед вибором – або поїхати з дружиною, або лишитися самому. Аллен не втручався, коли його діти обирали свій шлях у житті, тож чи мав він право бути менш великодушним до дружини? йому ніхто не загрожував бомбами, як Джузеппе, але, дивлячись на обставини очима Леслі, він розумів, що Данберрі Для неї – не набагато привабливіше містечко, ніж те, з якого втекла її дочка. Зрештою, про Париж він ще поміркує.

Бурмотіння Елінор стихло. Потім він почув, як Леслі голосно промовила:

– Ти зробила дуже правильно. Це ж просто жах! І якщо я його побачу, то так йому й скажу. Коли він такий дурний і впертий, щоб ризикувати власним життям, то це його справа. А вимагати, щоб і ти важила своїм життям, – це неподобство! – І обернувшись, мовила: – Аллене, я сподіваюся, ти сказав Елінор те саме!

– Тільки ще міцнішими словами, – відповів Аллен.

– Ти пробував поговорити з Джузеппе?

– Я двічі йому дзвонив. Він клав трубку відразу, як тільки чув мій голос.

– Ти казав Расселові?

– Я вирішив, нехай це краще залишиться між нами.

– Певне, ти маєш рацію, – мовила Леслі, але в голосі її вчувався сумнів.

«Цікаво, – подумав Аллен, – чи Елінор сказала матері про те, що намагатиметься забути свого чоловіка, а якщо не зможе, то повернеться до нього?» Проте він сподівався, що Елінор у своїй тихій розповіді не зайшла так далеко. Бо якщо вона про це сказала, то Леслі так стривожиться, що це затьмарить їй усю радість від несподіваного успіху у Франції – радість, яка буде вдвічі більшою, коли він скаже, що таки спробує влаштуватись учителем у американській школі в Парижі.

Коли вони приїхали до Хейзенового будинку на узбережжі, вже сутеніло. Рівно й тихо шумів. океан, а в чорній безодні неба блищали зорі. Стренд глибоко вдихнув холодне солоне повітря й, коли видихав, відчуб у горлі та легенях поколювання.

Хейзен сидів в одному з двох однакових шкіряних крісел з високими спинками, що стояли обабіч каміна. Охоплені полум'ям дрова стріляли синюватими й зеленавими іскрами. В кутку стояла ялинка, прикрашена лелітками й різнобарвними скляними кульками, в яких відбивалося тремке полум'я. Кімнату сповнювали пахощі глиці. В руці Хейзен тримав склянку, і, коли жінки пішли розпаковувати речі, він налив віскі з содовою й Алленові.

– Я вже й забув, як тут чудово! – вигукнув той. – І коли знову приїхав сюди, аж відчув у собі приплив свіжої сили. – Він сів у крісло напроти Хейзена й простяг ноги ближче до тепла, яке йшло з каміна. – Я хочу вам подякувати від усієї нашої сім'ї за це свято, а потім замовкнути і більш про це не говорити.

– Спасибі, – кивнув головою Хейзен. – Особливо за те, що більш про це не говоритимете. Дуже шкода, що Джіммі не зміг приїхати.

– Він у Каліфорнії.

– Я знаю, – мовив Хейзен. – Соломон казав мені.

– Він розповів вам усе?

Хейзен кивнув головою.

– Соломон робить із мухи слона. Честолюбний юнак побачив свій шанс і вирішив ним скористатися. Я певен, Соломон і не те витворяв, коли був у такому віці, як Джіммі. І я теж. Не треба бути щодо цього моралістами, Аллене.

– Коли я спробував дорікнути Джіммі, він сказав: «Рицарські часи минули».

Хейзен засміявся.

– Саме такого погляду й слід додержуватись! І минули вони давно.

– А як справи у вас?

– Звичайні дрібні прикрощі. – Хейзен здвигнув плечима, – Я вигнав Конроя.

– Отож я й здивувався, що в аеропорт приїхав не він.

– Мені стало відомо, що моя дружина, ота нікчема, платила йому, а він шпигував за мною. Ось чому того вечора в Турі вона так багато знала про вас і вашу сім'ю. А всі ці балачки про мораль.

«Бідолаха із сірим обличчям, – подумав Стренд про Конроя. – Він умів усе». Аллен пригадав, як Конрой міцно тримав його серед хвиль своєю тонкою рукою, переборюючи течію, пригадав, як обом було ніяково, коли Аллен почав дякувати йому за врятоване життя, і той принизливий чек на тисячу доларів від Хейзена. Згадалися й Хейзенові слова: «Для нього гроші – все. Він їх відкладає, мов хом'як». Навряд чи той чоловік думав про винагороду, коли Аллена потягло в океан і він кинувся за ним у хвилі. Мораль буває різна. Аллен знав, що марно просити Хейзена змінити рішення й дати Конрою ще один шанс. Зрада переважила колишні заслуги й відданість.

– Що ж, – мовив Хейзен, – зате Леслі, здається, просто в чудовій формі. Ви повинні дуже дякувати Лінді за те, що вона взяла її з собою до Парижа.

– Ця поїздка справді обернулася вигодою, – сказав Аллен без особливої радості. – Можливо, навіть завеликою.

– Що ви хочете цим сказати? – Хейзен глянув на нього скоса.

– Вона хоче повернутися туди.

– І що в цьому поганого?

– Вона хоче повернутися туди негайно.

– Он як!.. – Хейзен замислено втупився в склянку.

– Леслі, здається, взяла собі в голову, що чоловік, у чиїй майстерні вона працювала, зробить із неї генія.

– Вона так і сказала?

– Ну, не так пишномовно, – зауважив Аллен. – Вона хоче стати художницею і гадає, що саме в Парижі може здійснитися її мрія.

– І що в цьому поганого? Ви ж не з тих чоловіків, які вважають, що жінка має навіки бути прикута до кухні, правда ж?

– Та ні, думаю, що не з тих.

– Знаєте, я збагнув, що в неї талант, ще того першого вечора у вас удома, коли побачив її пейзажі. Може, й не великий талант, зате справжній. І тепер Лінда каже, що в Парижі багато хто в захваті від її картин. Іноді чужі люди відкривають нам очі на те, що ми бачимо день у день.

– Все це я знаю, Расселе, але…

– Але що? Що стоїть на заваді?

– На заваді стоїть те, що вона хоче, аби і я поїхав з нею до Парижа.

Хейзен нічого не відповів, тільки тихенько свиснув.

– Я не свиснув, коли вона сказала мені про те, – мовив Стренд. – Леслі хоче, щоб я спитав у вас, чи серед ваших знайомих нема когось, хто був би зв'язаний з американською школою в Парижі і міг би влаштувати мене там на роботу. Хоча б на рік. Тоді б я запитав Бебкока, чи він не пустить мене на рік у неоплачувану відпустку. Слухайте, Расселе, ви зробили для нашої родини вже й так багато. Якщо в цьому є для вас бодай найменша складність, то так і скажіть. Тоді ми з Леслі спробуємо зробити що-небудь самі.

– Дайте подумати, дайте подумати… – Хейзен відкинув голову на спинку крісла і втупив погляд у стелю. Здавалося, він не почув Стрендових останніх слів. – Дайте подумати… Кого я знаю? Ну звісно! В директора нашої паризької контори двоє дітей, і вони вчаться в американській школі, а сам він член ради тієї школи. Завтра я йому напишу. Я подзвонив би, але тепер у Франції теж різдво, і я знаю, що він поїхав на десять днів кудись кататися на лижах Я певен, тут можна буде щось зробити,

– Мені б не хотілося використовувати вас як бюро працевлаштування, – сказав Аллен.

– Багато інших використовують мене для куди гіршого! Не турбуйтеся, Це дрібниці.

Увійшов містер Кетлі й сказав:

– Вам дзвонять, сер.

Хейзен узяв із собою склянку й пішов до бібліотеки. Стренд помітив, як він причинив за собою двері, щоб не чули його розмови.

Коли Хейзен повернувся до вітальні, вигляд він мав похмурий.

– Аллене, – сказав він, – вам доведеться вибачитись перед усіма за мене. Я мушу їхати до Нью-Йорка. Негайно. Дзвонила дружина. Сьогодні пополудні вона прилетіла з Парижа в Нью-Йорк. Літаком компанії «Ер Франс». Добре хоч вона не сіла на літак компанії «Трансуорлд Ер Лайнз», яким летіли Леслі й Лінда, а то вони були б не в захваті від такого товариства протягом усього рейсу. Жінка п'яна й каже, що коли я не повернуся сьогодні до Нью-Йорка, то вона приїде сюди і всім нам покаже, що вона не якась там дурепа. Однієї такої сцени на рік більш ніж досить. Я повинен знайти якусь раду. Мені дуже прикро, що через мене псується вечірка. Скажіть решті, нібито, в мене справи. Нехай усі їдять, п'ють і веселяться.

– Коли ви повернетесь?

– Не знаю. Я подзвоню. – Хейзен довгим поглядом обвів кімнату, сумно похитав головою. – Господи, як же я не хочу їхати звідси! – І пішов.

Стренд допив віскі й неквапно рушив нагору сказати Леслі, що їхнього господаря викликали в справах до Нью-Йорка.

Різдвяний обід був розкішний, але невеселий. Відсутність Хейзена гнітила всіх. Вони поскладали під ялинкою свої, подарунки, але вирішили не розкривати їх, поки не повернеться господар дому. Порожній стілець на чолі столу навіював на всіх, навіть на Лінду, похмурий настрій. Розмова за столом не в'язалась, і всі були раді, коли закінчили їсти.

О третій годині, коли вони випили на завершення обіду по чарці кальвадосу, надворі захмарилося і впав туман. Однак Леслі, Лінда й Елінор тепло вдяглися й пішли прогулятися на берег, так наче їх щось гнало з дому. Керолайн умостилася перед телевізором, а Аллен піднявся нагору й ліг трохи подрімати, йому приснилося, ніби його замкнули в одній кімнаті з Конроєм та місіс Хейзен, і він спостерігав, як вони позривали з себе одежу й почали непристойно скакати одне на одного. Він прокинувся мокрий від поту, пам'ятаючи сон дуже невиразно, але з хворобливим відчуттям жаху від безглуздого калейдоскопа, що промигтів у його уяві.

Зійшовши вниз до вітальні, Аллен побачив, що жінки досі не повернулися. Керолайн розмовляла в бібліотеці по телефону, та коли побачила крізь прочинені двері батька, то поквапно кинула: «Я не можу більше говорити. Бувай!» Вона доклала трубку й знову вмостилася перед телевізором.

Зацікавлений, Аллен увійшов до бібліотеки.

– Керолайн, з ким ти розмовляла?

– Та так, ні з ким, – відказала дівчина, не дивлячись на нього,

– Ні з ким розмовляти не можна, – заперечив Аллен,

Керолайн натисла кнопку й вимкнула телевізор.

– Як хочеш знати, – сказала вона зухвало, – то я розмовляла з Хесусом. Із Хесусом Ромеро! Це він мені дзвонив. Я надіслала йому з Арізони різдвяну листівку, а школа переслала її йому. Він спробував подзвонити нам у Данберрі, але прибиральниця сказала йому, що ми тут, і він вирішив побажати мені щасливого Різдва. У цьому є щось злочинне?

Аллен сів на канапу поруч із дочкою й ніжно взяв її за руку.

– Керолайн, – сказав він, – нам треба поговорити. Нам удвох.

– Та певно, що треба! – відповіла Керолайн. Тепер вона була сердита чи вдавала, ніби сердиться. – Чому мені ніхто не сказав, що Хесус був у тюрмі, а тепер його випустили під заставу і що його виключили зі школи й судитимуть?

– Ми не знали, що ти так цікавишся цим хлопцем. Не знали до останнього часу.

– Атож, цікавлюсь! І дуже цікавлюсь!

– Я зрозумів це, коли почув, що ви писали одне одному листи.

– Ти щось знаєш про ті листи?

– Чимало. Принаймні знаю про їхній зміст. Хоч я їх і не читав. Не хвилюйся, твої листи вже знищено.

– Я й не хвилююсь! – грубо відказала Керолайн.

– А ось – два листи, які залишились. – І Аллен дістав листи від Ромеро та дружини викладача біології. Він тримав їх у внутрішній кишені піджака – щоб на них випадково не натрапила Леслі. Поки Керолайн читала, він повернувся до неї спиною і дивився на океан. Потім почув, як рветься папір, і побачив, що дочка кинула клапті листів у невеликий камін, який сповнював Хейзенову бібліотеку теплом і затишком.

Керолайн заридала і, коли він підійшов до неї, обхопила його руками.

– Ох, тату, тату! – схлипувала вона. – Ну чому вони до мене прискіпуються? Чому пишуть про мене такі жахливі речі?!

– Бо ти була жорстока й завдала їм болю, – відповів Аллен, тримаючи дочку в обіймах, глибоко вражений її слізьми.

– Я просто розважалася, – ридала вона. – Більшість своїх листів Хесусові я переписала з листів, що їх одержували дівчата з моєї кімнати від своїх хлопців, або з «Коханця леді Четтерлей», або з Генрі Міллера. Мені хотілося здаватись досвідченою і сміливою, та я гадала, що він теж сміятиметься, бо ми з дівчатами сміялися, коли читали ті листи. Потім, коли він написав, що на День подяки приїде, я злякалася по-справжньому. Він писав так серйозно! А старший викладач Свенсон – ну, той просто ходив за мною по п'ятах, як хворий собака, і все торочив, нібито вони з дружиною і не торкаються одне одного й вона його скоро покине… І я зласкавилася над ним… Але сказала йому, щоб День подяки він провів зі своєю сім'єю. Мені довелося втекти й від нього, й від Ромеро, і на другий день після свята я поїхала до Тусона з одним футболістом. Він розказав мені про геть усі ігри, в яких брав участь від другого курсу в коледжі. В мене зроду не було ще такого нудного свята. Ось яка я штучка, тату! – Керолайн уже не плакала і з таким гнівом вимовила слово «нудного», ніби, наголошуючи на цьому, хотіла применшити свою вину.

Аллен зачекав, поки вона перестане схлипувати, й дав їй свого носовичка, щоб витерла сльози. На душі йому стало легше від того, що обидва листи нарешті згоріли. Дочка подивилася на нього з острахом.

– Ти думаєш, я розпусна, так? І збираєшся вилаяти мене?

– Якби я знав, що це допоможе, то вилаяв би. Але я не думаю, що ти розпусна. Я думаю, ти виявила легковажність, а це часом гірше, ніж бути розпусною. Чому ти поклала трубку, коли розмовляла з Ромеро й побачила мене?

– Мама знає про листи? – Керолайн зволікала час, і Аллен це розумів.

– Ні. І ніколи не дізнається, якщо ти не скажеш. То все ж таки, чому ти поклала трубку?

– Я просила пробачення за те, що мене не було в Арізоні, коли

він приїздив. І… – Вона підвела голову й зухвало глянула йому в очі. – Я запросила його сюди!

Аллен сів. Тепер він боявся, що розмова буде довга й неприємна,

– Це не твій дім, ти ж знаєш, Керолайн, – сказав він, намагаючись говорити спокійно.

– Я не запрошувала його спинитися тут. Я сказала, що зустріну» ся з ним у містечку,

– Коли?

– Він подзвонить і скаже.

– Чому ти хочеш його бачити?

– Бо він мене зачаровує! – вона вимовила де слово з якоюсь наче аж насолодою. – Він зачарував мене із самого початку, коли я побачила його за вечерею після отого фантастичного проходу на футбольному полі. Я розповіла про це мамі. Хіба вона тобі не казала?

– Мабуть, казала, тільки не такими словами. Ти його після того бачила?

– Ні. Тільки писала йому. Він такий запальний, такий розумний!.,

– Так, це правда. Що запальний, то запальний, – холодно зауважив Аллен. – Ти сама сказала, що злякалась його…

– Це одна з рис, яка в ньому приваблює. Решта хлопців, котрих я знаю… Отой викладач Свенсон… – Керолайн глузливо наморщила носа. – Всі вони з одного тіста – недопеченого. Якщо Хесус і досі хоче бачити мене, то я теж хочу зустрітися з ним.

– Найпевніше, що ти зустрінешся з ним у в'язниці.

– Що ж, як у в'язниці, то й у в'язниці! Я не маю наміру повертатися до того жахливого коледжу, де про мене плетуть таку мерзоту!:

– Ми поговоримо про це згодом, – сказав Аллен. – У тому, що вони розповідають, є частка правди?

– Трохи є. Зовсім мало. Ох, тату, хлопці й дівчата тепер не такі які були за вашої з мамою молодості. Ти й сам знаєш.

– Так, знаю. І ненавиджу це!

– І мама знає. Вона не стримить носом із ранку до ночі в книжках! – трубо сказала Керолайн. – Як ти гадаєш, хто дав мені запобіжні таблетки на день мого народження, коли мені сповнилося шістнадцять?

– Ти, мабуть, хочеш сказати, що твоя мати?

– І ти шокований!

Стренд із болем побачив, що на обличчі в дочки відбилася зловтіха.

– Я не шокований. Твоя мати розумна жінка, – відповів він, – і знає, що робить. Я тільки здивований, що вона забула сказати про це мені.

– А знаєш, чому вона не сказала? Бо вона в змові!

– В якій змові? – вражено запитав Аллен.

– Всі ми любимо тебе й хочемо, щоб ти був щасливий. – Керолайн заговорила голосом дитини, яка починає пхикати. – Ми всі – і мама теж – зовсім не такі, якими ти нас усе життя бачиш. Ми твої, і тому ти вважаєш, що ми ангели. Ні, ми не ангели, але задля тебе ще з дитинства прикидалися ангелами. Наша сім'я – це трупа акторів, у тім числі й мама, коли хочеш знати правду. А публіка – один чоловік: ти! Щодо Елінор та Джіммі, то не хочу навіть говорити про них. Але всі ми не такі гарні, як ти собі гадав, і я казала мамі, що не треба прикидатися, бо кінець кінцем ти про все дізнаєшся, і тоді це завдасть тобі ще більшого болю. Але ж ти знаєш нашу маму – вона залізна, і, коли вже що-небудь вирішила, на неї ніхто не вплине. Ну ось, тепер ти все знаєш, Я не кажу, що ми погані. Ми просто люди. Сучасні люди.

– Людиною можна бути по-різному, – мовив Аллен. – Навіть у наш час. Виходить, я повинен перед тобою – ні, перед усією сім'єю – вибачитись. Та, незважаючи на те, що я все життя був сліпий, а ви дуже людяні, незважаючи на те, що світ тепер зовсім інший, мені важко погодитися з тим, як легко ти граєш людським життям. Ота нещасна дружина біолога… Хесус Ромеро…

– Тату, не я змінила світ! – заплакала Керолайн. – Я тільки прийшла в нього – в такий, який він є. І не дорікай мені за де. – Вона знову заплакала, втираючи сльози його носовичком. – І не я шукала Хесуса Ромеро. Ти сам привів його в наше життя. Хіба ні?

– Так, це правда, – мовив Аллен стомлено. – І зробив помилку. Це теж правда. Але я не хочу, щоб тієї самої помилки припустилася ти. Якби ти бачила його, як ми з матір'ю, коли він біг з ножем за хлопцем, із жагою вбивства в очах, ти б десять разів подумала, перш ніж із ним зустрітися!

– Тату, якщо ти збираєшся говорити, як батько у старомодних романах, то мені немає рації сидіти тут і вислуховувати тебе!

– Так, справді немає. – Він підвівся. – Я піду. Прогуляюся.

– На ось, візьми свою хусточку, – сказала Керолайн. – Я більше не литиму сліз.

Розділ дев'ятий

Коли Керолайн зійшла вниз до сніданку і побачила батька, вона насторожилась. Але він обняв її й поцілував у чоло.

– Сідай поснідай зі мною.

Аллен невдоволено відзначив, що Керолайн попросила в містера Кетлі тільки чашечку чорної кави. .

– Ти завжди так снідаєш? – спитав він дочку.

– Я сьогодні не голодна, – відказала Керолайн. – Тату, тут діється щось дивне, і я не знаю, що саме, а мама не хоче мені казати. Лінда й Елінор учора поїхали, ти знаєш?

Він поволі відставив свою чашку.

– Куди поїхали?

– Лінда – до Нью-Йорка.

– Вона щось таке казала… Лінда стурбована за містера Хейзена. – Він глибоко вдихнув повітря. – А Елінор? Ти не знаєш, куди поїхала Елінор?

– Напевно не знаю. Вони з мамою дуже сварилися, а мене вигнали надвір. Коли я повернулась, Елінор сідала з Ліндою в машину, а в мами був такий вигляд, наче вона плакала, і я чула, як мама сказала Елінор: «Ти хоч би з батьком попрощалася!» А Елінор відповіла: «Я все обміркувала, вже досить насперечалась і не хочу, щоб він мене відмовляв. Тільки перекажи йому, що я люблю його і роблю те, що повинна зробити». А потім вони поїхали. Я думаю, Елінор поїхала назад до Джорджії. Там щось негаразд?

– Ще й як негаразд! – зітхнув Аллен.

– Я не дитина, – мовила Керолайн. – Тобі не здається, що пора пояснити мені, що діється з нашою сім'єю?

Аллен замислено подивився на дочку.

– Ти маєш рацію, – сказав він. – Пора тобі знати, що діється з нашою сім'єю. Усім нам пора знати. Елінор утекла з Джорджії, бо люди, яким не до вподоби те, що Джузеппе пише в газеті, підкладають під їхній будинок бомби й погрожують убити Джузеппе, а може, й Елінор, якщо ті не облишать своїх намірів.

– О господи! – вигукнула Керолайн. Аллен ще ніколи не чув, щоб дочка зверталася до бога. – А Джузеппе не зречеться своїх намірів?

– Елінор знає тільки, що останнім часом він сидів уночі з дробовиком на колінах.

Керолайн піднесла руку до рота й почала гризти нігті. Дівчина не робила цього з семи років – відколи вони відучили її від цієї звички.

– Елінор правильно вчинила, що повернулася, – сказала Керолайн. – її місце біля чоловіка. Вона не повинна була його кидати.

– А як у тебе буде на душі, коли з твоєю сестрою щось станеться? – стримуючи різкість у голосі, запитав Аллен.

– На душі в мене буде жахливо, – відповіла Керолайн. – І все ж таки Елінор, як на мене, зробила правильно, що повернулась. Тату… – Дівчина взяла його за руку. – Це нещасливий будинок, нам треба тікати звідси. Негайно. Поки не пізно. Згадай, що тут сталося, – ти мало не втопився і мало не вмер. Я потрапила з Джорджем в автомобільну аварію…

– Голубонько, – урвав її Аллен, – ти брешеш. То була ніяка не аварія. Він ударив тебе і перебив тобі носа. Щастя ще, що він тебе не згвалтував!

– Звідки ти знаєш?

– У мене теж є свої таємниці. Як, і в кожного, люба. А якщо казати правду, тобі не пощастило одурити лікаря.

– Я мусила сказати йому. Я просила, щоб він не розповідав тобі. Боялася, що ти накоїш лиха.

– Лікар розповів містерові Хейзену. Містер Хейзен побив твого друга, отого красунчика, мало не до смерті.

– Так йому й треба! Він заявив, що я вмію тільки дражнити хлопців, більш нічого. Тільки він сказав це гіршими словами. Тепер як підеш гуляти з хлопцем і не згодишся на його домагання, то він може обізвати тебе ким завгодно. Тату… – В голосі Керолайн прозвучали благальні нотки. – Ніхто ж не вчить тебе, як треба на світі жити.

– Що ж, тепер ти сама навчилася.

– Та навчилася. А мама теж знає?

– Ні. Але знатиме. Я розповім їй..

– Гаразд. – Голос у неї зробився ворожим. – Тільки скажи мені ось що. Коли ти почав зустрічатися з мамою, що робив ти?

Аллен засміявся.

– Делікатне запитання, голубонько. Я намагався…

– А вона?

– Звеліла припинити. І я припинив.

– Тепер не ті часи, – сумно проказала Керолайн. – Тепер такі хлопці, як Джордж, що мають багатих батька й матір, їздять у машинах, розкішно вдягаються, вважають, ніби в них права феодалів абощо. Сандвіч, вино чи віскі, а потім, якщо не схочеш із ним роздягтися, то ти – селючка! Якби я мала тоді з собою тенісну ракетку, містерові Хейзену не довелося б його бити. Викладач Свенсон, той хоч просив. Тату, ти собі не уявляєш, як важко знати, що тобі слід робити. Я знаю, ти не любив того хлопця. Чому ти нічого мені не сказав?

– Є речі, які одне покоління розуміє, а інше покоління навіть уявлення про них не має, – сказав Аллен. – Всі правила й норми швидко старіють. Вважай, що тобі пощастило. Ти дістала добру науку, і вона коштувала тобі лише перебитого носа. З Ромеро будь обережніша. Кров у нього куди гарячіша, ніж у твого приятеля Джорджа!

– Тату, – спокійно промовила Керолайн, – ти мене розчаровуєш. Ти – расист!

– Втішний висновок. – Аллен підвівся. – А тепер я мушу тебе покинути. Мені треба побалакати з матір'ю.

Він пішов, тим часом як Керолайн, ледь стримуючи сльози, наливала собі другу чашку кави.

Коли Аллен ступив до кімнати, Леслі сиділа в халаті біля вікна і вдивлялася в океан. Він підійшов і ніжно поцілував її в маківку. Вона підвела очі й усміхнулась.

– Сподіваюся, ти почуваєш себе краще? – спитала вона.

– Куди краще! – відповів Аллен. Він сів біля неї і взяв її за руку. – Я щойно снідав з Керолайн. Вона розповіла мені про Елінор.

Леслі кивнула головою.

Я зробила все що могла, аби спинити її. Просила, щоб вона поговорила з тобою. Але марно.

– Я знаю. І Керолайн знає. Елінор розмовляла з Джузеппе?

Леслі похитала головою.

– Вона заявила, що більш ніколи з ним не сваритиметься. Що нам робити, Аллене?

– Я знаю, що робити мені. Я подзвоню Джузеппе.

Він підійшов до телефону, який стояв поряд з ліжком, натиснув кілька кнопок, щоб з'єднатися з міжміською лінією, і набрав номер Джузеппе. Аллен уже знав його напам'ять. Коли Джанеллі відповів, Аллен швидко заговорив:

– Джузеппе, де дуже важливо. Не кладіть трубки, поки не вислухаєте мене. Елінор виїхала до Джорджії.

На мить на другому кінці запала тиша. Потім Джузеппе сказав:

– Приємна новина.

Голос у нього був безвиразний, змучений.

– У вас щось сталося?

– Ще ні.

– Джузеппе, – промовив Стренд, – я хочу, щоб ви сказали їй, нехай не залишається з вами. Вона повинна негайно повернутись.

– Ви хочете, – сказав Джанеллі. – Що це дасть?

– Послухайте, Джузеппе, її взяли назад на службу. З другого січня. їй дали вищу посаду… Попереду в неї велика кар'єра в улюбленій роботі, у місті, яке вона теж любить. Ви не повинні дозволити їй усе це перекреслити. Джузеппе, я не можу дозволити вам убити мою дочку!

– Я дивлюсь на неї інакше, Аллене, – сказав Джанеллі. – Я дивлюсь на неї як на свою дружину. Елінор нарешті це зрозуміла. А місце дружини – біля чоловіка. Це давнє італійське правило. Ви, мабуть, забули, що я італієць.

– Бути італійцем – не конче означає бути мучеником. І за що?! За нікчемну провінційну газетку, про яку навіть Елінор каже, що її з більшим успіхом могла б видавати жменька випускників середньої школи, ніж ви удвох!

– Мені дуже шкода, що вона вважає нас такими нездарами, – промовив Джузеппе. – Але це нічого не змінює. Коли я з нею одружувався, то не обіцяв, що одержу Пуліцерівську премію в галузі журналістики. Все, що я обіцяв, – це любити й берегти її, і тільки її, до самої смерті. Елінор згадала, що обіцяла мені те саме, і я щасливий це чути.

– Ви чините, як маніяк! – заявив Аллен.

– Боюся, містере Стренд, мені доведеться зараз покласти трубку, – чемно відповів Джузеппе. – Мені ще треба прибрати в домі, поставити квіти й купити щось поїсти та пляшку вина, щоб відсвяткувати замирення. Дякую за звістку про те, що вона їде додому.

– Джузеппе… – мовив Аллен безпорадно, але той уже поклав трубку.

Леслі так само сиділа біля вікна, знову вдивляючись в океан. Обличчя її нічого не виражало.

– Ти знав про те, що вона може повернутися? – спитала Леслі.

– Знав. Вона сказала мені, що спробує забути його. А якщо не зможе, то вернеться. Думаю, вона не дуже й намагалася.

– Чоловік… – озвалася Леслі безбарвним голосом. – Пристрасть, як вона каже… Кохання… Якого зла можуть наробити ці великі слова! Я спитала в неї, як же вона ось так просто поїде, знаючи, що з кожним телефонним дзвінком нас терзатиме страх перед звісткою, що наша дочка мертва.

– А вона?

– Каже, це почуття їй відоме – воно не покидає її відтоді, як вона поїхала з Джорджії. Мовляв, нам треба навчитися жити з ним. Я намагалася приховати це від Керолайн, та, мабуть, дівчина здогадалася, Що вона знає?

– Майже все. Я вирішив, що повинен їй розповісти. У нас набралося надто багато таємниць.

– Це природно, коли намагаються вберегти молодих…

– І старих, – докинув Аллен. – На Різдво я розмовляв з Керолайн. Вона сказала, що в сім'ї всі були мов конспіратори, намагаючись уберегти мене, приховати від мене правду. Ти теж була в тій змові.

– Так, була, – спокійно відказала Леслі.

– Керолайн призналася, що ви дещо від мене приховували.

– А саме?

– Що ти навчила її в шістнадцять років користуватися запобіжними таблетками.

Несподівано Леслі засміялася.

– Який жах! промовила вона. – І це в наш час!

– Але ти нічого не сказала мені.

– Мабуть, я подумала, що ти людина не з нашого часу, – відповіла Леслі. – Невже ти хочеш стати таким, як усі твої сучасники, любий?

– Хочу.

– Тоді дозволь подумати… – Леслі примружилася, ніби прикидаючи, в чому ж їй зізнатися. – Які ще свої гріхи я приховала, щоб залишити тебе в твоїх щасливих ілюзіях? Ага, ось. Звичайно ж! Я влаштувала для Елінор аборт, коли їй було сімнадцять. Розповісти подробиці?

– Не треба.

– Мудрий старий чоловік і батько!.. – промовила Леслі. – Я знала також, що в коледжі у Елінор був коханець, удвічі старший за неї. Він мав дружину й троє дітей. І їй не треба було працювати, щоб заробити на машину, якою вона їздила. Машину Елінор дав той чоловік. Транспортний засіб, здобутий ціною гріха, чи не так? Коли вже ми про це почали, то я, щоб ти знав, була в змові і з нашим любим Джіммі: я приховувала від тебе, що він кожного вечора накурюється до одуріння марихуани, а щоб він не пішов назавжди з дому, я дозволила йому тримати те зілля в моєму комоді під білизною. Може, ти був би щасливіший, якби я дозволила йому тинятись по вулицях?

– Ні, не був би.

– А ось свіжі новини з фронту, – сказала Леслі. – Вчора дзвонив Рассел і повідомив одну вельми цікаву річ. Він, правда, просив нічого тобі не казати. Але ти, мабуть, і сам дуже скоро про все довідаєшся, і краще буде, коли ти почуєш про це від мене, ніж прочитаєш у газетах. Якщо йому не пощастить заткнути своїй дружині пельку – і якнайшвидше! – то вона назве мене серед багатьох інших жінок, які винні в її розлученні!

– От сучка!

– Вона каже, що має докази. Конрой присягається, нібито бачив, як я заходила до Хейзенового будинку, коли приїздила якогось дня до Нью-Йорка давати уроки. Мовляв, пробула там дві години.

– Рассел казав, що бачився з тобою. Мені було дивно, чому про це не розповіла ти. – Аллен говорив спокійно, чекаючи пояснення.

– Вони обидва мають рацію. Я була в Рассела вдома, і ми з ним дві години обідали. Я пішла до нього через те, що хвилювалася за тебе. Мені здається, ти не витримаєш іще рік у одному будинку з усіма тими хлопцями, і я попросила Рассела домовитися з Бебкоком, щоб ми мешкали поза школою. Я тобі про це не розповіла, бо не хотіла, щоб ти подумав, ніби я замість тебе вирішую твої справи. Думаєш, я брешу?

– Ти не звикла брехати.

– Дякую, – мовила Леслі. – Але Конрой недалеко від правди. Це вперше я була з Расселом сама, і тут раптом пригадала, як він мені снився, і збагнула, що дуже багато про нього думала і що хочу його. – Вона говорила монотонно, так наче виголошувала завчену промову. – І я ще не така стара жінка, щоб не зрозуміти, коли чоловік хоче мене. Отож я знала, що Рассел мене хотів. Але він мовчав, і я теж, ми пообідали, він пообіцяв поговорити з Бебкоком, і я пішла на урок, призначений на третю годину. Тобі гидко за мене?

– Ні, звичайно, – лагідно промовив Аллен. – Якщо хочеш знати правду, то я зайшов ще далі. Куди далі. Якби одна жінка була вдома, коли я подзвонив їй з центрального вокзалу… – Він не доказав.

Всі ми потайні грішники, – сказала Леслі. – Настав час нам вибалакатися, відвести душу. Наші вади – це пута, які тримають нас разом. І пора їх визнати, коли вже ми завели про них розмову. – Леслі говорила співучим голосом, ледь похитуючись уперед і назад, як ото дитина, що сидить біля вікна й мугикає собі під ніс пісеньку. Від океану на неї світило сонце, і її світле волосся вилискувало в його променях. – Ти чув про вчителя біології в Керолайн?

– Я одержав листа від його дружини.

– А я знаю про це з надійнішого джерела. Від самої Керолайн. Вона розповіла, що була від нього в нестямі, але він жахливий у ліжку, і вона покинула його. Оце так тепер розмовляють дівчата. Фізіології в них багато, а душі немає. Тепер, знаючи все це, ти любитимеш Керолайн… мене… Елінор… менше?

– Ні, – відповів Аллен. – Тепер я любитиму вас, мабуть, по-іншому. Але не менше.

– До речі, про кохання, – провадила Леслі. – Кілька слів про Неллі Соломон. Ти знаєш, що вона із Джіммі?..

– Хто тобі сказав? – Уперше за всю розмову Аллен був глибоко вражений.

– Вона сама.

– Я обідав із Соломоном. Він мені про це не казав нічого.

– І не дивно! – кинула Леслі. – Бо він нічого не знає. Поки що. Але скоро дізнається. Неллі хоче їхати за Джіммі до Каліфорнії. Вони мають намір одружитись. Ось чому вона мені про все розповіла. Мабуть, сподівалася на моє благословення. Якщо це так, то її чекало розчарування!

– Коли вона тобі розповіла?

– Коли я була в Лінди, перед від'їздом до Парижа. Я хотіла поговорити з Джіммі, але його не було в місті.

– А як же з отією жахливою жінкою, Дайєр?

– О, то ти знаєш і про неї? – Леслі з відразою наморщила носа.

– Я з нею бачився.

– Джіммі, здається, дає собі раду з обома. – Леслі іронічно всміхнулася. – Як ти гадаєш, нам треба пишатися?

– На мою думку, він поводиться ганебно!

– Авжеж, ганебно. І кінець кінцем за це постраждає. Але в тому разі, коли жінка років, мабуть, на п'ятнадцять старша від хлопця, всю вину слід перекладати на неї.

– Вона не належить до моєї сім'ї!

– То належатиме. Якщо обоє не опам'ятаються, поки не Пізно. Ох, любий Аллене, любий Аллене! Не бери цього так близько до серця! Вони дорослі люди, наші діти, і нехай живуть своїм життям.

– У них це виходить страшенно погано.

– Забудь про них на кілька років. Краще подумаймо про наше з тобою життя. Ну, гаразд. – Вона підвелась, обняла його й поцілувала. – Поки я знатиму, що у тебе все добре, я буду щаслива, хай там що станеться. Якщо ми затьмаримо їхнє життя своєю недоброзичливістю, то й самі будемо нещасливі й вони від нас розлетяться. Назавжди. Будь до них добрий. А насамперед – будьмо добрі одне до одного. Давай тихенько посидимо й почекаємо – може, вони повернуться. Як сказала Елінор, нам доведеться жити з цим. Хай там з чим – а доведеться жити. А тепер, думаю, нашу сповідальню на сьогодні пора зачиняти. Час снідати! Ти вип'єш зі мною ще чашечку кави?

Він поцілував її й рушив за нею сходами вниз, ставши мудрішим, хоча аж ніяк не щасливішим чоловіком, ніж був кільканадцять хвилин тому, коли підіймався Цими самими сходами нагору.

Другого дня вранці йшов сніг. Аллен сидів у вітальні й дивився, як сніг покриває дюни, припорошує суху траву, падає в сірий океан. Наближався полудень, і в кімнаті більш нікого не було. Леслі поїхала з містером Кетлі фургончиком до містечка по покупки. Керолайн зійшла вниз пізно, випила чашку кави й знов піднялася до себе нагору, сказавши, що їй треба написати кілька листів. У володіннях прислуги гули якісь прилади – там працювала: місіс Кетлі. Аллен тримав у руках книжку, однак сидів не читаючи, заколисаний розміреним ритмом снігу, який падав за вікном. Біля вхідних дверей задзеленчав дзвінок, і Аллен, знаючи, що місіс Кетлі через шум у пральні дзвінка не почує, підвівся й Пішов відчиняти. На порозі він побачив Ромеро. На під'їзній алеї стояло таксі з невимкненим двигуном.

Ромеро був у яскраво-зеленій, на кілька розмірів більшій куртці, в злинялих джинсах, у червоній лижній шапочці й пошарпаних гостроносих черевиках. Він почав відпускати вуса – тоненька чорна смужечка над верхньою губою робила його схожим на дитину, яка вимазала обличчя до дня всіх святих. У Данберрі він завжди косив чепурний одяг із магазину «Брати Брук».

– Ромеро?! – мовив Стренд. – Що ти тут робиш?

Він знав, що голос його прозвучав не дуже приязно.

– Я сказав Керолайн, що приїду, – відповів Ромеро без усмішки. –» Вона тут?

– Нагорі. Я її покличу. Заходь. – Стренд тримав двері відчинені.

– Ви не могли б їй сказати, що я чекаю її?

– Заходь і погрійся.

– Мені й так тепло. Я краще не заходитиму. Тут почекаю.

– Краще б ти з нею не зустрічався, Ромеро, – сказав Стренд.

– Вона сама захотіла зі мною зустрітися.

– І все ж я хотів би, щоб ти з нею не зустрічався.

Ромеро задер голову й голосно загукав:

– Керолайн!.. Керолайн!..

Стренд причинив двері. Ромеро на терасі все кликав і кликав: «Керолайн! Керолайн!» Аллен неквапом пішов нагору й постукав до дочки. Двері відчинились одразу. Керолайн була в пальті, на голові – шарф..

– Прошу тебе, Керолайн, – сказав Аллен, – нікуди не йди!

– Вибач, тату.

Дівчина прослизнула повз нього й хутко побігла сходами вниз.

Крізь вікна в коридорі на другому поверсі Аллен виглянув надвір. Ромеро тримав дверці таксі відчинені, і Керолайн сіла до машини. Ромеро за нею. Дверці причинились, і таксі поїхало, залишаючи за собою на свіжому снігу слід від коліс.

Стренд зійшов униз, знову сів біля вікна, що виходило на дюни та океан, і задивився, як із сірого неба в сірий океан падає сніг. Йому згадалися слова, що їх Керолайн указала за сніданком напередодні: «Це нещасливий будинок, нам треба тікати звідси. Негайно. Поки не пізно».

Коли повернулася Леслі, він розповів їй про Ромеро. Обличчя в неї було бліде й напружене. їй ще від учора нездужалося.

– Вона взяла з собою сумку? – спитала Леслі.

– Ні.

– Коли повернеться?

– Не сказала.

– Ти знаєш, куди вони поїхали?

– Ні.

– Сьогодні погода не для прогулянок, – мовила вона – Пробач, Аллене, ти не проти пообідати без мене? Я, мабуть, піду нагору й ляжу.

– Я можу тобі допомогти чим-небудь?

– Застрель Ромеро!.. Пробач мені.

Аллен дивився, як вона поволі рушила сходами нагору, тримаючись? за поручні.

Вже посутеніло, хоч було тільки початок на п'яту, коли Аллен почув, як до будинку під'їхала машина. Він поспішив до дверей. Сніг падав ще густіший. Аллен побачив, як відчинилися дверці таксі й вийшов Ромеро. Потім вистрибнула Керолайн і побігла по снігу до тераси. Вона прослизнула повз батька, не мовивши й слова, і подалася нагору. Голову Керолайн тримала так низько, що Аллен не побачив її обличчя. Ромеро стояв біля таксі й дивився на Стренда. Хлопець уже хотів був сісти в машину, але передумав, неквапом зачинив дверцята й підійшов до свого колишнього вчителя.

– Я привіз її цілою й здорового, містере Стренд, – сказав він. – Якщо ви турбувалися… – Ромеро говорив чемно, але його темні очі дивилися з-під яскравої вовняної шапочки насмішкувато.

– Я не турбувався.

– А слід було б, – сказав Ромеро. – Вона хотіла поїхати зі мною до Уотербері. Сьогодні ввечері. Сподіваюся, ви раді, що я їй відмовив.

– Дуже радий.

– Я не приймаю милостиню від таких людей, як ви, – мовив Ромеро. – Будь-яку милостиню. І не наймаюся жеребцем до розбещених багатих білих дівчат.

Стренд невесело засміявся.

– Багатих… – повторив він. – Це ж треба – сказати таке про сім'ю СтрендівІ

– Якщо рівняти мене й вас, – озвався Ромеро, – то інакше й не скажеш. Вранці я глянув на цей будинок і сказав собі, що не торкнуся дівчини, яка бодай один раз переночувала в такому палаці. Ви маєте клопіт зі своєю дочкою, але це не мій клопіт. Я вам більше не докучатиму. Якщо ви коли-небудь і почуєте про мене, то тільки тому, що моє прізвище буде в газетах.

Він повернувся, щоб іти.

– Ромеро, – промовив Стренд, – ти пропаща душа.

– Я народився пропащою душею, – відповів хлопець, зупиняючись. – Принаймні я не втратив душі самохіть, як дехто. Скажу вам правду, містере Стренд: ви мені подобаєтесь. От тільки ми не маємо сказати один одному нічого путнього. Жодного слова! Вертайтеся краще в дім. Я б не хотів, щоб ви застудились через мене, пане вчителю.

Він круто обернувся і швидко сів у машину.

Стренд дивився, як задні ліхтарі автомобіля зникли за хуртовиною. Потім він увійшов у дім і зачинив за собою двері, трохи тремтячи від холоду, радий, що нарешті опинився в теплі. Він хотів був піднятися нагору й постукати до Керолайн, але потім передумав. Такого вечора дочці, безперечно, хотілося побути самій.

– Ви більш нічого не бажаєте сьогодні ввечері, містере Стренд? – запитав Кетлі.

– Ні, дякую.

Аллен сидів у вітальні. Він рано повечеряв – і сам-один. Перед тим піднявся нагору подивитися, як почуває себе Леслі. Дружина ковтнула кілька таблеток, лежала сонна й не хотіла вставати. Спитала тільки, чи повернулася Керолайн, І, коли Аллен відповів, що дівчина приїхала відразу по четвертій, більш нічого не розпитувала. Він поторгав двері до кімнати Керолайн, але зсередини було замкнено. А коли він постукав, дочка гукнула: «Тату, дай мені спокій, прошу тебе!»

Цього вечора Алленові захотілося втекти звідти. Його заполонила туга за своєю домівкою. Не за Данберрі, о ні! За їхньою Нью-Йоркською квартирою з пейзажами Леслі на стінах, за звуками дружининого піаніно й гітари Джіммі, за чистим голосом Елінор, яка розмовляє по телефону з одним зі своїх залицяльників, за бурмотінням Керолайн, що вчить напам'ять уривок із «Зимової казки» на завтрашній урок англійської. йому так хотілося бути зараз на кухні й спостерігати, як Леслі варить обід, хотілося сидіти тихого вечора за кухонним столом, коли дітей нема вдома, хотілося, щоб настала пятниця і ввечері вся сім'я зібралася вдома; хотілося привітатися з Александером Кертісом, що стоїть у старій військовій куртці на своєму посту біля парадного входу і пильно вдивляється в місто; хотілося прогулятися до Лінкольн-центру, до Центрального парку… Скільки змін за один рік – навіть не повний рік! Вимушений переїзд, удари долі, сумні відкриття, невдачі…

Аллена пригнічував шум океану, пригнічували хвилі, що невблаганно, грізно накочувались на берег, розмиваючи пісок і руйнуючи граніт, з кожним роком змінюючи обриси суходолу. Давні гавані замулюються, колись жваві морські порти безлюдніють, тужливо, сумно кричать над розбурханою водою чайки, жаліючись на голод, на втому, на скороминущий час…

Нещасливий будинок. Завтра він скаже Леслі та Керолайн, щоб збирали речі, – свято, яке так і не стало святом, скінчилося. Пора виїжджати.

Аллен спробував читати, але слова в книжці втратили для нього сенс. Він пішов до бібліотеки й пошукав іншої книжки, але жодна з назв його не привабила. Тоді сів перед телевізором і ввімкнув його. Він навмання натискав кнопку за кнопкою і, коли екран нарешті спалахнув, побачив на ньому Рассела Хейзена й почув, як голос диктора сказав: «Нам дуже шкода, що сенатор Блекстоун, який сьогодні мав бути за нашим круглим столом, не зміг приїхати з Вашінгтона. На щастя, ми змогли запросити сюди містера Рассела Хейзена, видатного юриста, відомого своєю компетентністю в питанні, про яке зараз піде мова, – міжнародному праві. Містер Хейзен люб'язно погодився зайняти в нашій передачі місце сенатора».

Хейзен, бездоганно одягнений і дуже серйозний, ледь помітно кивнув у бік камери головою. Потім камера охопила весь стіл, за яким сиділи ще троє чоловіків середнього віку, – на вигляд професори, – а посередині сивий ведучий. Цікаво, подумав Стренд, невже Хейзен збрехав, сказавши йому, що їде до Нью-Йорка на побачення з дружиною? І невже то йому дзвонили з телекомпанії, коли він розмовляв по телефону з бібліотеки? Може, йому не хотілося, щоб Аллен знав, що він кидає своїх гостей заради такої, як могло здатися Алленові, дрібниці?

Стренд досить байдуже слухав, як оті троє учасників передачі розумно, вишукано й обгрунтовано висловлювали свої погляди на міжнародні події та міжнародне право. В їхніх балачках не було нічого такого, чого б Стренд не чув уже сотні разів. Якби він не хотів послухати Хейзена, то вже давно пішов би до вітальні і знов узявся за книжку.

Та вже перші Хейзенові слова примусили його насторожитись,

– Панове! – сказав Хейзен своїм гучним, упевненим голосом. – Боюся, ми плутаємо дві цілком протилежні речі – міжнародні події та міжнародне право. Треба визнати: хочемо ми того чи не хочемо, а міжнародні події існують реально. А от міжнародне право давно перетворилося на фікцію. Натомість існують міжнародне піратство, міжнародні вбивства з політичних причин, міжнародний тероризм, міжнародне хабарництво й спекуляція, міжнародні трагедії і міжнародна анархія. Наше національне право – це, звісно, не зовсім фікція, та навіть якщо бути дуже поблажливим, то в найкращому разі його можна визначити хіба що як напівфікцію. З нашими юридичними законами, при нашій суперечливій системі, в залі суду перемагає той, хто має змогу найняти найдорожчого адвоката. Звичайно, трапляються поодинокі винятки, але вони лише підтверджують правило.

Коли я тільки починав юридичну практику, я вірив, що законності, бодай у найзагальніших рисах, у нас дотримуються. На жаль, попрацювавши багато років, я змінив свою думку…

«Святий боже! – промайнуло в Стренда – Що він каже?!»

– Корупція судочинства, регіональні й расові упередження людей, які сидять у суддівських кріслах, надто часто були предметом обговорення на перших сторінках наших газет, щоб їх згадувати ще й тут. Посади купують за політичні послуги, і це стало нормою. Фабрикація доказів, підмовляння свідків, приховування свідчень дійшли навіть до найвищих урядових установ. Про нашу продажну поліцію вже ходять анекдоти, і в усіх наших університетах навчають, як людям мого фаху, що присягали служити справедливості, законним шляхом обминути закон.

Ведучий передачі, що, ніяково вовтузився в кріслі, спробував перебити Хейзена:

– Містере Хейзен… Я думаю, що…

Хейзен зупинив його владним жестом і повів далі:

– Отож повернімося до концепції міжнародного права… Щодо дрібниць, як-от право на вилов риби й повітряні коридори, то таких угод досягти можна, і держави їх дотримуються. Та коли йдеться про справи вирішальної ваги, як-от права людини, недоторканість кордонів суверенних держав, питання про збереження чи знищення цілих народів, то тут ми посунулись не далі, ніж войовничі кочові племена доісторичних часів. Ми запровадили розбій і наклепництво в стінах Організації Об'єднаних Націй, цього форуму, що розташувався на території Сполучених Штатів. Я – так званий експерт із питань міжнародного права – відверто заявляю вам, панове: насправді ніякого міжнародного права не існує. А тепер дякую за увагу, й вибачте, що я не зможу побути до кінця цієї цікавої дискусії. У мене призначено зустріч в іншому місці.

Хейзен привітно, майже весело кивнув головою решті чоловіків за столом, які сиділи, мов скам'янілі, встав і вийшов.

Стренд простяг руку й вимкнув телевізор. Він сидів, ошелешено втупившись у чистий екран. Адже він щойно став свідком неймовірної події.

Потім підвівся й підійшов до невеликого письмового столу біля вікна. Він не прихопив із собою зошита, в якому час від часу робив записи, тож узяв із шухляди кілька чистих аркушів і почав писати.

«Я сиджу сам-один на першому поверсі в істхемптонському будинку. Щойно я бачив по телевізору, як чоловік сам себе знищив. Цей чоловік – Рассел Хейзен. Тим, що можна назвати не інакше, як прощальна промова, він попрощався зі своєю кар'єрою. Чому він так учинив, я не знаю, але він викрив себе, свій фах, закони, за якими ми живемо і які збагатили його й принесли йому визнання. Я міг би пояснити його виступ хіба потьмаренням розуму, але такого потьмарення йому не простять. Відколи ми познайомилися, я знав, що його вдача має темний бік – безмежний цинізм щодо людських мотивів і вчинків, який проявлявся в нападах чорної меланхолії, що бувала в нього навіть у хвилини радості. Та я навіть не підозрював, що Хейзен страждає від свого цинізму такою мірою і не завжди здатен утримати його в собі. Як далеко він тепер зайде, передбачити важко…»

Несподівано Стренд відчув страшну втому й навіть писати уже не міг. Він згорнув руки на аркуші паперу, поклав на них голову й умить заснув.

Прокинувся він раптово. Він не знав, скільки проспав. У замку клацнув ключ, двері відчинились і відразу зачинились. Він підвівся й увійшов до вітальні саме в ту мить, коли там з'явився Хейзен.

Стренд мовчки дивився, як Хейзен, усміхнувшись до нього, енергійно затупотів ногами, збиваючи з черевиків сніг. Він виглядав так, як завжди, – спокійний, здоровий. Вираз на обличчі Стренда змусив Хейзена спохмурніти.

– У вас дивний вигляд, Аллене, – сказав він. – Що сталося?

– Я бачив телепередачу.

– А, це, – недбало відмахнувся Хейзен. – Мені здалося, що тих нудних панів варто дещо розвеселити. Знаєте, сам я одержав величезне задоволення. І зняв вагу з душі, про що мріяв уже дуже давно.

– Ви розумієте, що зробили сьогодні із собою, Рассел?

– Про мене не турбуйтеся. Та й хто в наші дні приймає телебачення всерйоз? Ніхто. І давайте більше не будемо розмовляти на цю тему, будь ласка. Все це тільки наводить нудьгу. – Він підійшов до Стренда, поклав йому руку на плече, дружньо струснув. – Я сподівався, що ви ще не спите. Дуже хотілося поговорити хоч із кимсь, хто не є адвокатом. – Він зняв пальто, потім капелюх, кинув їх на крісло. – Яка моторошна видалася ніч! Вести машину, коли валить сніг, – це вам не жарт.

Стренд злегка потряс головою, немов намагався звільнитися від думок, що тривожили його. Він почував, що збентежений, не впевнений у собі. Хейзен, незважаючи на все, перебував у відмінному настрої. Так що, можливо, він, Стренд, перебільшив значення передачі?.. Адже він так рідко дивився телевізор і, цілком імовірно, переоцінив вплив передачі на глядачів, а також саму можливість, що подібний виступ може зламати людині життя. Може, він був не правий, так переживаючи за друга? Якщо вже самого Хейзену, схоже, не страшать наслідки виступу, може, і йому не варто висловлювати побоювання? Треба змінити тему.

– Ви самі вели машину? – запитав він.

Хейзен кивнув:,

– Відпустив шофера на вечір. До нього приїхала наречена, от і вирішив посприяти розвитку любовних відносин. А де наші дами?

– Розбрелися по своїх кімнатах. Вирішили сьогодні лягти раніше.

Хейзен оглянув його допитливим поглядом:

– У них усе в порядку?

– Так, все добре, – відповів Стренд.

– Леслі сказала мені, що Елеонора повернулася в Джорджію. Взагалі все це жахливо, не чи правда?

– Дивовижно, – підхопив Стренд. – Цей Джанеллі поводиться як закінчений дурень.

– Ну, зате в мужності йому не відмовиш. І це викликає в мене повагу.

– Особисто в мене це викликає інші почуття… – сухо помітив Стренд.

– Я подзвонив тамтешньому шефові поліції й сказав, щоб він поставив свою людину охороняти їхній будинок. І ще дав зрозуміти, що, якщо з дітлахами щось трапиться, я просто спущу з його шкіру.

– Сподіваюся, це допоможе.

– Просто впевнений, – похмуро відповів Хейзен. – А тепер мені терміново необхідно випити. Приєднаєтеся?

– Із задоволенням, – відповів Стренд і став спостерігав за тим, як Хейзен наповнив два келехи віскі з содовою. Вони віднесли напої до каміна й сіли один проти одного в великі шкіряні крісла. Хейзен випив великий ковток і задоволено зітхнув.

– М-М… – промурмотав він, – саме те що треба!

– Останній раз, коли ми з вами от так сиділи і пили, раптом задзвонив телефон і ви зірвалися й помчали. Сподіваюся, цього разу вам все таки вдасться допити своє віскі, перш ніж їхати кудись.

Хейзен розсміявся приємним низьким сміхом.

– Не збираюся підходити до телефону цілий тиждень. Хто б не подзвонив – папа римський, президент Сполучених Штатів, один з тих різношерстих адвокатів, що готові зараз розірвати мене на частини.

– Радий чути це. Ну а як взагалі просуваються справи?

– Так собі – Хейзен опустив очі й дивився в келих. – Війни поки ще ніхто не об'являв.

– Леслі казала, нібито ваша дружина погрожувала назвати її однієї з ваших коханок.

– Так вона готова погрожувати будь-якій жінці, з якою я просто здоровався протягом останніх тридцяти років. Накопала могил від Бостона до Марселя. Напевно, мені потрібно було попередити Леслі про такий поворот подій. Але я подумав, що вона відразу розповість вам і ви розхвилюєтесь.

– Тепер ми з нею дотримуємося нової політики, – сказав Стренд – Повна відкритість і відвертість у всьому.

– Досить небезпечний експеримент, – зауважив Хейзен і уважно покосився на Стренда. – Сподіваюся, ви ні на секунду не повірили…

– Ні на секунду, – не роздумуючи, відповів Стренд. І, дивлячись на цього владного, сильного й гарного чоловіка, раптом подумав: немає нічого дивного в тому, що будь-яка жінка, у тому числі і його дружина, може в нього закохатися. Держсекретар Ніксона Кіссинджер у відповідь на питання, чому він користується таким скаженим успіхом у жінок, писав, що влада служить для жінок найсильнішим збудником. Хейзену, безумовно, була властива ця аура влади, і за всіма стандартами він був для жінок куди більш привабливим, ніж. хворий і замкнутий вчитель-невдаха. Тільки щира любов здатна встояти перед подібною спокусою. Цікаво, подумав раптом він, що ж таке сказав або зробив Хейзен, щоб дати Леслі зрозуміти, що хоче її? Ні, мені краще цього не знати.

– На деякий час удалося заткнути дружині рот. Основним каменем спотикання став цей будинок, – сказав Хейзен. – Я погодився: нехай забирає що хоче, але на цей будинок у мене свої, особливі плани. Добре, там видно буде… – І він з жадністю допив віскі. Потім встав, пішов до бару й налив собі ще. – До речі, ледве не забув, – сказав він, повернувшись до каміну, – дзвонив мій знайомий з Парижа, і я поговорив з ним про вас. Він сказав, що організувати все цілком можливо, з наступного вересня, коли в школі почнуться заняття. Учні й викладацький склад міняються там часто, люди то приїжджають, то їдуть. Обстановка приблизно така ж, як у середні століття, коли вчителі знай собі блукали по світі. Ще місяців п'ять у Данбері протриматися зможете?

– Я то зможу, але не цілком упевнений, що Леслі зможе.

– Гм…… – Хейзен насупився. – У такому випадку, думаю, доведеться їй поки що поїхати одній. Питання всього в якихось декількох місяцях.

– Так, цілком можливо. Не турбуйтеся. Ми що-небудь придумаємо.

– Знаєте, Аллене, мене турбує всього одна річ. У тім, що стосується вас і Леслі, – вимовив Хейзен з такою щирістю й серйозністю, що Стренд раптом злякався.

– Що саме? – запитав він насторожено.

– Коли я дивлюся на вас двох, то починаю усвідомлювати, як багато втратив у цьому житті. – Голос його звучав задумливо й сумно. – Це любов. Часом вона виражається в словах, часом – ні, але ця ниточка, цей непорушний зв'язок між вами увесь час відчувається. Ця залежність один від одного, ця безоглядна готовність підтримати… Я знавав багатьох жінок у своєму житті, багато хто мені дуже подобалися, догадуюся, що і я подобався ім. У мене було все – гроші, успіх, можливо, навіть свого роду слава. Я знавав і ще більш рідку в наші дні річ – подяку, нехай не завжди, але зрідка. Але мені не дано було довідатися нічого подібного, нічого, порівнянного з вашими відносинами. Точно в мені утворилася якась величезна діра, через яку безперестану дме вітер. І видуває все. Якщо повезе, ви вмрете в один день. Одночасно. От чорт… – Він сердито перемішав кубики льоду в келиху. – Що це на мене сьогодні найшло? Заговорив раптом про смерть… Напевно, усьому провиною погода. На всьому узбережжі сніг. Напевно ті люди, що замкнули свої будинки й закрили ставні, як тільки листки почали жовтіти, поступили мудро – Він залпом осушив келих, поставив його на столик і відсунув рішучим жестом

– Я стомився. – Хейзен провів великою долонею по скроні, піднявся з крісла. – Хочу зробити собі приємність. Лягти й спати, довго… Світло виключати не обов'язково. Мені не подобається, коли будинок занурений у пітьму. – Він оглянувся. – А вітальню не завадило б пофарбувати заново. У більше світлі тони. Що ж, добраніч, мій друг. Спіть спокійно.

– Спокійної ночі, Рассел. І вам теж приємних снів.

Стренд проводжав його поглядом. Хейзен важкою ходою перетнув кімнату. Переступаючи поріг, спіткнувся, і Стренд подумав: мабуть, він чимало випив у Нью-Йорку, перед тим як виїхати в Хемптон. Хейзену ще повезло, що по дорозі його не зупинив поліцейський, інакше б довелося провести ніч за ґратами, а не у і теплій постелі. Потім він піднявся наверх і ввійшов у спальню, де спала Леслі – біляве волосся розметалися по подушці, поблискуючи під світлом лампи. Подих її був легким. Він тихо роздягнувся, виключив настільну лампу й улігся в постіль поруч із дружиною.

Серед ночі він раптом прокинувся. Здалося, що в сні він почув, як завівся автомобільний мотор, потім машина від'їхала й звуки стихли вдалині. Стренд не був упевнений, чи дійсно чув це або ж те був тільки сон. Він перевернувся на інший бік, обійняв дружину, доторкнувшись до її оголених плечей, вона тихо й задоволено зітхнула, а він незабаром знову заснув.

Прокинувся він рано, за вікном тільки почало світати. Сніг усе йшов і йшов. Леслі спала. Він вибрався з постелі, швидко одягнувся й зібрався вийти з кімнати, але коло дверей зупинився. На підлозі лежав конверт, його просунули в щілину. Він тихо відкрив двері й підібрав з підлоги конверт. У холі було занадто темно, щоб розібрати, що написано на конверті. Стренд тихо причинив за собою двері й швидко пішов по сходах у вітальню, де так і не виключили світло, а в каміні догоряли останні вуглини. Конверт був довгий, товстий, і написано на ньому було всього одне слово: «Аллену». Стренд розкрив його. Починався лист наступними словами: «Дорогий Аллен!» Він відразу впізнав рівний і чіткий почерк Хейзена.

Дорогий Аллен!

Коли ви прочитаєте все це, мене вже не буде в живих. Учора я приїхав попрощатися з вами й побажати всім вам щастя. Усе навалилося відразу: проблеми з дружиною, розслідування у Вашингтоні, погрози й шантаж Конроя. Мені надіслали повістку з викликом з'явитися в Комітет другого січня, і я не зможу стати перед ними й давати показання, не підвівши тим самим моїх старих друзів і колег. Не хочу, щоб хоча б побічно їх вважали причетними до злочинної діяльності. І чим би не закінчився цей розгляд, ясно одне. – мені не вдасться зберегти й тіні своєї раніше бездоганної репутації. Я всі дуже ретельно обміркував і бачу для себе лише один вихід. Із заповіту, на читання якого вас запросять, ви довідаєтеся, що будинок на пляжі я залишив Керолайн. По цілком розумній і чисто практичній причині. Продавши кілька акрів землі, що належала мені, вона одержить суму, достатню для завершення будівництва. А землі повно – цілих сорок акрів, – і коштує вона в цих краях недешево. Всі свої ліквідні активи залишаю дружині, але з умовою, що якщо вона посміє заперечити хоча б один пункт заповіту, то буде негайно з нього викреслена. Дочок моїх цілком пристойно встиг забезпечити їхній дідусь, мій батько, залишивши кожній по трастовому фонду, коли вони ще тільки народилися, а тому навряд чи їм вдасться якось змінити даний заповіт. Сам я вважаюся цілком пристойним адвокатом, і заповіт складений так, що до нього не причепишся. Всі мої картини були давним-давно передані в дарунок музеям, за умови, зрозумію, що протягом всього життя вони залишаються при мені. Закони по оподатковуванню здатні часом перетворити смерть людини в сущий кошмар для його близьких, але я занадто давно й добре граю в ці ігри. Оглядаючись назад, тільки тепер я починаю розуміти, скільки різних хитрих ігор освоїв – юридичних, корпоративних, законодавчих, філантропічних… Коротше, мені знайомі всі тонкості й відтінки цієї дохідної американської гри. І найбільше на світі я цінував у вас із Леслі те, що ви ніколи не були учасниками цієї гонки. Ні, не те щоб ви були вище цього. Суть в іншому. – ви немов не розуміли, що ця мишача метушня існує. Що, безсумнівно, робить вас не таким вже чудовим істориком, зате гарною людиною.

Бездумно й без усякого злого наміру я втяг вас і вашу родину у свій світ. Самотній і сам позбавлений родини, я вірив, що можна ввійти в чиюсь чужу й щасливу родину й стать й частиною. Але те, що здавалося щедрістю, оберталося нещастям. Джиммі занадто швидко пізнав дорогу до успіху й смак до нього. Керолайн закрутив голову вихор сумнівних американських задоволень, – здається, вона вже сама не рада цьому. Елеонор з чоловіком пізнали, що таке провал, і живуть у страху. Мені неприємно говорити вам це, Аллен, але нова кар єра Леслі буде усе більше й більше віддаляти вас один від одного, а самі ви в черговий раз залишитеся без будинку й коріння. Адже будь яка нова можливість – це палка з двома кінцями. Доля може повернутися до вас, а може – і ні. Те ж саме стосується й історії з Ромеро.

Малюнок Ренуара, що висить у спальні, був придбаний мною після підписання угоди з владою, і я щасливий, що можу залишити його вам, про що також є відповідний запис у заповіті».

Стренд на секунду відірвався від листа. Здавалося, рука оніміла, поки він читав цей чіткий, ясний і одночасно дивний документ. Лист потрясав. І той факт, яким ретельним і продуманим був він, як акуратно виводила всі ці рядки людина, готова добровільно прийняти смерть, Змусив його й здригнутися, і захопитися майже нелюдською силою духу й самовладанням друга. Очевидно, подумав Стренд, крім чисто юридичної літератури, Хейзен читав і опис Платоном смерті Сократа. «Кріто, я залишився винним Асклепію півня. Віддай йому цей мій борг, не забудеш?» Півень для Асклепія. Ренуар для Стренда. Воістину антична велич у смерті. Знамените останнє слово…

Хотілося плакати, але сліз чомусь не було. Стренд продовжив читати.

«А тут, у маленькому конвертику, що я вклав у цей лист, десять тисяч доларів п'ятисотдолларовими купюрами. Сподіваюся, ця скромна сума зробить ваше з Леслі перебування в Парижі більше приємним. Краще не згадувати про неї кому б те не було.

Ви й ваша родина зробили останній рік мого життя більше значним. Дуже важливим. Правда, я занадто пізно зрозумів те, чому варто було б учитися раніше.

Оскільки це мої останні слова й ми, користуючись вашим же виразом, можемо розкрити один одному душу, зроблю ще одне визнання. Звичайно, абсурдно для людини мого віку говорити таке, але повинен зізнатися: я закохався в Леслі з першого погляду. Якщо яка жінка на світі й могла зробити мене щасливим, то тільки вона. І коли ви майже вмирали там, у лікарні Саутгемптона, я від всієї душі бажав вам смерті. Не свідомо, не зловмисно, але на якусь частку секунди ця думка мене відвідала. Тоді, подумав я, я міг би стати вже не гостем в родині яку полюбив, а п членом. Не гостем за столом, а людиною, що сидить на чолі стола. Те, що я був дійсно щасливий, коли ви поправилися, не може служити виправданням тієї темної й злої думки.

Будь ласка, спаліть цей лист, як тільки прочитаєте, і нікому, крім Леслі, не говоріть, що в ньому було написано. Я написав ще одну коротеньку записку, залишу п в машині. Там пояснюється, що це самогубство. У ній я пишу, що перебуваю на грані нервового зриву й побоююся за власний розум. У кишені в мене пістолет, усе буде кінчено відразу й швидко. Мене знайдуть наприкінці алеї, поруч із машиною.

Не засмучуйтеся, я цього не заслуговую. Міцно обіймаю всіх вас,

Рассел».