Хрещатий яр

Частина 1

І

Мар’яна раз-у-раз виходить на балькон — переконатися, чи справді війна розпочалася.

Місто-велетень причаїлося в нічних мороках. Може спить? Може, так ось від якогось часу, як спадуть вечірні сутінки, як засяє перша зірка, — безтурботно вкладається усе спати? Може порожньо у цих мовчазних кам’яних велетнях-тінях, нема для кого вбирати місто у вечірній одяг електричних діядем? Може й самого міста нема, а привиділося воно колись раз якомусь фантастові-мрійникові?

Ні, за примарною тінню безлюдного міста, за кожним поворотом, в кожній шпарі чатує мільйоновий вартовий. Чи не світиться де світло, — он така тонесенька, ледве помітна смужечка? Чи не йде диверсант, шпигун, парашутист? Чи не летять мессершмідтівські мотори, чи не заплачуть-заянчать зловісно сирени?

Ні, не спить місто і не сплять його мешканці. Вони бродять по своїх кімнатах, по дворах, ніколи не роздягаючись, ладні кожної хвилини зірватися й бігти до непевних сховищ, — готові до грядущих іспитів.

Яке „завтра» стукає в брами Києва?

В магічно-зеленавих хвилях місячного променя полощуться вежі, багатоповерхи, скляні дахи і сади та площі Києва. Під цією місячною купіллю пейзаж затемненого міста стає ще мертвіший.

— Все це — якесь неправдиве, — каже Мар'яна, можливо, про химерні ажури від фіранки на відсвіченому від місяця паркеті. — Вчора ще все було таке звичайне, а сьогодні…сьогодні я наче падаю в безодню й відчула глибину її.

— Ти думаєш, — може докотитися до Києва? — питає Ребе.

Затишна їдальня у місячному відсвіті видається святковою. Молочна білість скатерки на столі, лякований рояль, таємничий блиск кришталю на буфеті — все це ніби мирно й задушевно розмовляє пошепки між собою. Клава, Ребе й Мар’яна раз-у-раз виходять на балькон, переконатися, чи справді війна розпочалася сьогодні вдосвіта, або вірніше, о дванадцятій годині дня промовою Молотова, бо ранкове бомбардування ще й досі видається їм лише повітряними маневрами.

Справді, все це нереальне. Оцей примарний Київ, що відразу зробився подібний на старовинні гравюри, окутаний ніччю й кучерявими масивами садів; оцей раптовий зрив усієї звиклої рутини щоденности, оця розвернена безодня невідомости завтрашнього дня, оця боротьба в душі — жаль за навік обрізаними канатами минулого і радісний подих чогось нового. Яке не страшне, — а незвичайне, небувале. Радість зміни, щохвилинна новина, хай моторошна.

Цю радість бачила Мар'яна на вулицях, у розбурханих розповідях, як хто сприйняв хвилину переходу від мирного часу до воєнного. Війна вже розпочалася, а люди йшли на базар із кошиками, їхали на прогулянки, читали про таврів... а вже були збомбардовані усі великі міста й не були то ніякі маневри. Справжня війна, якої всі чекали й яка прийшла несподівано. Прийшла вона відразу в Київ — модерна повітряна війна, а не якісь там далекі прикордонні окопи, що про них довідуєшся із газет. Тому кожен мав потребу ще й ще раз пережити, передивуватися, згадати останні дні, згадати знаменні події, слова, що ніякого значення досі не мали. Клава аж тепер згадує, що тиждень тому казала служниця. Її милий — вартовий штабу київської воєнної округи — тиждень тому розповідав про наказ попалити всі архіви, приготуватися до евакуації. Виходить, наші знали? Так, але Гітлер випередив на кілька годин. Все таки, при чому тут евакуація Києва?

Мар’яна згадує тепер, як дивовижу… Що то за меблі звантажували сьогодні перед цим будинком? Прекрасні, з червоного дерева, меблі. Хто це ще меблями занятий у такий час?

— То з Чернівець привіз собі один відповідальний робітник. Я думаю, він напевно знав, ще за тиждень… То тільки ми не знали, — відказує Ребе.

Що війна не докотиться до Києва, це так ясно. Втім, Ребе питає вже котрий раз: — Як можуть розгорнутися воєнні дії? — Що передавало радіо? — питає Мар’яна.

Вона питає не про московські й київські радіопередачі, а про заборонені. Де тепер фронт?

— Я думаю, німцям уже показали, як японцям на озері Хасан, — надіється вголос Мар’яна, їй все ж трохи шкода звиклої своєї нудьги і затишку своїх татуйованих щиросердних трипільців та тавро-скитів.

— Ой, ні… — так само недоговорено відказує Ребе. — Радіо нічого ясного не каже.

— Але зате, — переймає Клава, — дехто чув німецькі передачі: німці говорять українською мовою до селян і обіцяють повернути церкви, скасувати колгоспи та визволити від жидів-комісарів.

Мар’яна сповнена презирства: що німці знають із нашої дійсности? Лоскіт грубих інстинктів, заклик до повороту назад, а тут уже зовсім інші болячки роз’ятрилися. До тих, що пройшли „вогонь, воду й мідні труби” радянської дійсности та й її заперечують, — не має що сказати німець? До тих колгоспників, що вже не ходять до церкви? Що будували комуни, а потім і самі були прогнані із села? Що понаростали й не мають уявлення про давні часи? Не має їм сказати нічого німець, чи пак ті, які говорять українською мовою? Це також ясно. З німцями йдуть українські націоналісти, виплекані за німецькі кошти. Але в цій хаті сьогодні про це не говориться.

Мар’яна тільки додала до Клавиних слів кінець невисловленого, недодуманого.

— Якби довелося вибирати, — каже вона, якби дійшло до того, що Київ упаде… звичайно, до цього не дійде ніколи, але гіпотезу таку можна в умі поставити, людина мимоволі ставить собі такі запитання, вирішує, де її місце. Отже, якби... я з націоналістами не залишилася б.

Не знати, чому вона це сказала. Це зарікання було щире в цю хвилину. Ясно, це вони говорять з-за кордону і їх коло ідей, їх звертання до колгоспника, як до селянина двадцять три роки тому, — до жалю вузьке, обмежене, тісне. А може й тому вирвалося це слово, що двадцять три роки тільки й чула презирливе про емігрантську реакційність. Хотілося затаєно знати. які ж насправді, — а от радіо стверджує…

— Я нічого не знаю… — розгублено відказує Ребе. — Знаю тільки, що де приходить Гітлер. там наше життя в небезпеці.

— Почуємо, що то скажуть на мітингу київської інтелігенції.

— Я не піду, я боюсь! — і вже Клава не доказала. Доказала вона, та не все. — Через радіо хтось чув, що Гітлер хвалився післязавтра пити чай у Києві.

Але то — тільки нісенітні плітки, які ще можна переказувати. Мітинг може бути розбомблений, — цього Клава не ризикує сказати.

Закутане страховище тут межи них, — хоч яка мрійна літня ніч, хоч як затишно сидіти без світла і перекидатися незначущими уривками чуток, в яких важко збагнути, що дійсність, що легенда, що вчорашнє старе, а що... І поки вони сидять отак, може вже сталося щось нове, почують це узавтра, а може ось у цю хвилину почнеться.

II.

І те саме металеве холодне зелене світло обливає причаєні передмістя, села, ліси та поля, дороги, шляхи і стежки, що сходяться до свого серця — Києва.

Втім, не стежками вони йдуть, — тисячі київської людности. Просто полями, житами-пшеницями, городами, плянтаціями. Дороги не шукають, толочать усе під ногами. Десь там позаду лишилися окопи, а накази переходять з уст до уст. Негайно покинути роботу і йти додому. Не масами, а бригадами, розсіяно. Біле все поховати. Заступи нести до Корчоватої а там здати…

І от перестали існувати стежки-дороги. Під ногами лускає, хрумтить, тріщить, гнеться. Жалібно пищать живі рослини під тисячами ніг. Вони — чоловіки, жінки, підлітки — бігли б, якби не наштовхувалися на тих, що попереду.

Наказ: тихо, без паніки.

Мрійна місячна ніч. Під Києвом така сама, як і в усій Україні. Мар’яна ніколи не була тут, а так тут прегарно. Мріють білі хати якихось сел, срібно блищать місточки, темрява й світлотіні змішали близьке з далеким, під ногами хрумтить гудиння, розчавлений кавун. Це баштан? Ні, вони вже йдуть берегом, через капустяне поле. Заступи на плечах, попереду химерне бездоріжжя.

Достоменно, це чудесне почуття, — іти вночі серед тисячної юрби, знати, що десь є якась небезпека, всі приписи повалені й усе нічого не варте. Цей ідилічний, подібний на розкошанський, підміський спокій — обманний. Перші викрили цю обману зенітки, вони ось тут десь поблизу вже затріскотіли. Збоку, із якогось ліска оглушив гуркіт з гармати, крики, всі попадали.

— Тихше, не панікуйте, наші стріляють. Держати праворуч...

Небо якось раптом загуркотіло літаками, з них висоталися червонозелені стрічки грасуючих куль.

— Німецькі юнкерси…

— Мессершмідти…

— Хустки… Біле!

— Без паніки… Тихо…

— Не панікуйте! Наша дальнобійна.

Хтозна, чого було більше в кожнім серці цього натовпу. Страху чи цікавости? Ховатися нікуди, всі полягали на землю, але ж усі дивилися на небо, на повітряний бій. Хоч страшно, але дуже вже гарно. Оці стрічки, оці широкі й круглі шатра парашутів, що спускаються просто на очах у всіх, мов до себе додому.

III.

Парашутист приземлився і кілька секунд перемагав легке запаморочення. Потім усвідомив: отже, десь серед поля. Мапи, документи, одежа — все в порядку. Чи є листи? Гроші? Втім, грошей може й не треба. У червоноармійця, що відбився від своєї частини, може грошей і не бути.

Тепер… Іти до найближчого села чи хутора. Сказати, що заблудився, питати дорогу на Лівобережжя. Сам — з Розкішної, з Київщини. Як наскочить на військових, сказати, що… Ну, ополченець, чи як там у них тепер кажуть?

Парашутист, Роман Чагир, мав був інший плян, — спуститися таки в районі Розкішної, розшукати, хто живий та цілий. За двадцять років хтозна, що там зробилося, але якусь живу душу знайшов би. Яка тепер Васса? Чи заміж вийшла, може за Павла? Чи пам’ятає Романа? Чи умерла з голоду? Чи вислана? Все це знав би. Та от, — наказ. Наказ змінив плян, може й на краще. Хтозна, чи знайде кого, як то прийняли б? Чи в Сибіру, чи в колгоспі, чи в партії? Боже, Васса! Мусить її знайти.

Здається, це він між Глевахами, Білгородкою та Саваркою. Колись малим не раз їздив із батьком цією дорогого до Києва.

IV.

Удень пробував Київ пульсувати нормальним, звичним темпом інерції, але це не вдавалося. Навіть ті кілька раз на день повітряні тривоги відбувалися не так, як навчені були кияни. Раніш усіх заганяли в підворіття й там з годину-дві треба було чекати кінця відклику тривоги. Тепер іде Мар’яна Лютеранською й чує гудіння літаків над головою, крики хлопчаків: „Німецькі, я впізнаю по шумові”. Як уже перелетіли, — загули сирени… Не варт було б і втікати в підворіття. Та й що ж то поможе?

Тому всі копають „щілини”, зиґзаґуваті окопи. Скрізь — у садах, подвір'ях, у городах. Київ надіється відсидітися у ямках, а тим часом наслухують усі радіо. На вулицях пороздзявляли пащеки гучномовці і як тільки обзивалися, відразу обростали зграями, жадібними почути про „напрямок”. Коли починалися слова: „Від радянського інформбюро”, — натовп відразу густішав. Після слів: „наші війська відійшли на нові позиції”, — відразу танув. Ніхто не хотів слухати прикладів героїзму червоних бійців, хоч радіо ще з півгодини кричало на всю вулицю.

Щось воно не те! Замість „бити ворога на його власній території”, чути „Львівський напрямок”, а то вже раптом „Новоград-Волинський напрямок”. Всі ждуть ствердження поголоски, що вже наші німців відігнали й Львів відбили назад. Довго стоять біля гучномовців, щоб радянське інформбюро підтвердило радісну звістку, але дарма. „Ковельський напрямок”, — це вже зовсім іншим пахне.

Брест-Литовським шосе і бульваром Шевченка женеться скажений потік автомашин, набитих людьми й клунками, баліями й фікусами. Дубна й Луцького вже нема, налетіла німецька авіяція й за півгодини скосила міста. Сьогодні вони — а узавтра ми? На вулицях рояться процесії з радіоапаратами в напрямках до пунктів здачі. Не то піднесення, не то пригніченість, не то нервозність, але загалом — клекіт.

Одночасно, як компенсація за відібране радіо та глухість офіційних звідомлень, шалено розвивається народня творчість. Баби на базарах уже достоменно знали, що гетьман Скоропадський покликав до себе Гітлера й сказав йому таке: „Слухай-но, Адольфе! Ти ж, гляди, не розбомби мені моєї столиці, Києва, а то я не матиму куди з парадою в’їхати”. І Адольф пообіцяв Києва не бомбити. Так, чи не так, але німецькі літаки справді тільки грайливо з’являлися по кілька разів на день, їх завзято й задерикувато обстрілювали зенітки з дахів Та садів, а вони ще й досі жодної бомби не скинули. Ті о шостій годині ранку 22-го червня бомби на завод „Більшовик” ще й досі в свідомості киян відчувалися, як звичайні маневри.

Дійшло до того, що „мессершмідти” літали над головами, а кияни стояли в чергах по хліб і сварилися між собою, або задирали голови — подивитися. Але ховатися ніхто вже не думав.

Розмножилася сила силенна анекдот. Цю, сугубо легальну, можна було вголос розповідати. Про Гітлера, що пішов до ворожки напередодні свого виступу. І, мовляв, питає ворожка: „Яка твоя професія”? — „Я — шофер”, — „Ну, то буде тобі так: поїдеш у далеку дорогу, по дорозі не стане в тебе пального і не зможеш уже вернутися назад”. В додачу до цієї цілком благонадійної анекдоти пошепки розповідалося про неспійманих парашутистів, про Гітлєрові похвальби такого ось числа обідати в Києві, про заклики до селян, до радянських бійців, про панічну втечу із Західньої, де все перемішалося, все летіло й утікало в хаосі й паніці.

Найбільше ж розвинулася шпигуноманська мітологія. За цих кілька днів наплодилася шпигунів і диверсантів сила-силенна. Панна в сукні із шлярочками, себто радіоапаратом; старенька квола бабуся з кольоровими олівцями в руці біля вікон не то военкомату, не то редакції газети „Комуніст", — а під перукою німецький рудий Фріц; хворий селянин із Дніпропетровського допитується дороги до Наркомздоров’я, а насправді — диверсант із плинами та завданнями… Панночка з букетом, музика із скрипкою… Всі вони з вибуховими речовинами, фотоапаратами, радіоапаратами, револьверами, таємними плянами, списками установ, повідомленнями. І всіх цих шпигунів та диверсантів виловлювали діти. Найбільш підозрілі — фетрові капелюхи. Дуже часто бачиш — гурт дітлахів провадить кудись опасистого статечного громадянина у фетровому капелюсі.

Розрісся новий літературний жанр — плякат із епіграмою. Скрізь на стінах і стендах висіла дегенеративна подоба Гітлера із підписом: „Ох, і буде морда бита Гітлера-бандита!” А поруч — клозетна мушля, в якій написано: „Ґеббельс”. Внизу — „Маленьке, поганеньке, а смердить”.

Все це так, все це дуже весело, цікаво — але ніхто не знає, де фронт. „Новоград-Волинський напрямок” і щодня скаженіший темп утікаючих через Київ з фронту машин із бебехами.

V.

Київ дихав своєю соковитою зеленню, своєю душею. Резервуари повітря — Дніпро, численні парки, сади, зелені обочини тротуарів, внутрішні просторі подвір’я і кручі в гаях з похованими „щілинами” — наповнюють місто благодатною розкішшю міри. Не задушлива спека, не навратливий вітер із пилом, не їдка вогкість, а курортна живодайна розкіш, де втому твою стирає те, чим ти дихаєш.

Цю гармонію, що робить кліматичною станцією не тільки околиці, пригороди, дачі навколо Києва, але й саму столицю, вінчають численні квітники, щедро накидані на всіх вулицях, де тільки можна. Ідеш Володимирською повз мури Академії під звішеним гіллям внутрішнього саду і упираєшся очима в квітник перед оперою, оточений вічнозеленими соснами. Звернеш на Фундукліївську — лежать килимові газони з канами, ніби на вулиці, ніби на тротуарі. Наче не ходять вулицями тисячі киян, не їздять трамваї, авта, тролейбуси, — зелень і барвистість квітників облямовують річки сірих полірованих асфальтів.

Ще, здається, ніколи Мар’яна не бачила Києва таким гарним.

Особливо любить вона його вдосвіта, коли збудить повітряна тривога. Підкоряючись загальному поривові, біжить і вона у якесь „сховище”, у глибину наскрізного двору, в недобудований будинок. Не здається їй, що це — місто. Навіть десь близько зозуля кує.

Може тому так обновлено сприймається, що все не таке, як учора. Нудьга відлетіла, Мар’яна лягає й прокидається з почуттям незвичайности, сподівання новин. Тих новин є через край, вони б'ють у голову, як шипуче, п’янке вино. І шкода ще того нудьговитого, сонного існування в книжках. Вона, як не знає, то відчуває всім єством, що прийшов злам у житті. Від сонного плеса до буреломів, — і шкода. Але бурелом насувається і треба йти йому назустріч.

І Мар’яна виходить на вулицю осяяного своєю красою Києва. Довідатися про „направлєніє”. Зайти до Ребе. Що чути в Галини? Ні, спершу на мітинг до Франківського театру, на який чомусь боялася Клава йти. Чи це саме сьогодні збирався Гітлер пити в Києві чай?

Отже, біля самого Франківського театру їй кажуть, що мітинг буде в опері, а не тут, як оголошено в газетах. Мар’яна йде туди. В прозорості червневого повітря літають якісь чорні мушки. Мар’яна хоче їх вже швидше обминути. Та мушок дедалі стає більше. Скоро на асфальтовій сірості тротуарів Мар’яна побачила чорний наліт, наче чорну порошу. Чорний сніг? Літом — сніг?

Скрізь-скрізь вони літають, ці чорні пушинки, по всіх вулицях.

Це дивовижне атмосферичне явище, яке, до речі, вилітає з димарів, відразу наклало печать трагічности. Місто посипало собі попелом голову.

Невловима жалоба, хоч руху скрізь багато, витає всюди. Острах складається в слова: що буде узавтра? Що буде зо мною?

VI.

В темряві, боючись засвітити світло, щоб не пробилася яка смужка крізь вікно, знайшла Галина, секретарка академічного інституту, свій протигаз, перечепила через плече і вийшла на свою зміну чергувати. Нічні годинні вартування мешканці будинку мусіли відбувати з емблемою протиповітріяної оборони — протигазом. А вона думала, що цей примусово накинений на роботі неоковирний прилад із хоботом ніколи ні на що не здасться, хібащо терти хрін.

Ще не зовсім смеркло. В коридорі снується багато дітвори, діти розповідають із захопленням про цікаву гру з шпигунами. Дітям війна сподобалась, її незвичайності. Оця пітьма, замість ясно освітленого міста, оці сюрчки, коли хтось необережно випустить смужку світла чи десь у шибі місяць відіб’ється. Знизу вже невідмінно з десять голосів: „Світло! Світло”! Так наче така блискотка відкриє ворожим пілотам, що ось тут саме, а не де інде, стоїть Київ, бо інших прикмет у нього нема.

Тут у коридорі можна почути всі новини дня, легенди, плітки і те, що вважається ще воєнною таємницею. Тому легко можна сплутати істину з домислом, обоє часто видаються фантастичними. Проте, Галина вже знає, що…

Це, власне, Максим приходив щойно може й попрощатися.

— Я не думаю, що розголошую державну таємницю, — почав здалека Максим. — Сьогодні про це під секретом говорить увесь Київ, а узавтра це вже секретом не буде. Всі воєнні об’єкти, також і мій авіозавод, евакуюються в глибину СССР. Ніхто не знає, за Урал чи в Сибір. Можливо, узавтра вибухне в місті страшна паніка.

Евакуація? Майже вчора почалася війна — і вже евакуація? Не може цього бути! Ще де фронт, ще за старим кордоном, а Київ... То долю Києва вже вирішено? Київ уже здано?

От! А вона слухала цих дітлахів про нібито завтрашню евакуацію заводу „Більшовик” та Арсеналу разом з усіма робітниками — і сприймала це, як домисел, фантастику й леґенду.

— До того ж, — зовсім не леґенду розповідає Максим, — дано надзвичайно стислі строки. За сьогоднішню ніч і узавтра має бути вивезене все устакування, залишаться тільки стіни й бетон. Узавтра ж — я дістав наказ — узавтра всі ми, інженери, маємо з’явитися о десятій годині з найпотрібнішими речами, готові до виїзду.

Настала хвилина мовчанки. Аж тепер Галина відрізнила плітку від істини. Що ж думає робити Максим?

— А я прийшов спитати вас. Між іншим, можна їхати з родинами. Чи хочете ви зо мною їхати в глибину Сибіру?

Так, годі гратися в піжмурки, „ме-ке-ке”, журавля й чаплю, Галина мусить зараз відповісти і, заскочена, вона мовчить. Уникнути, обійти нема як. Втім, Максим їй допомагає.

— Як уже бути одвертим і далі, то я ще додам. Не хочеться їхати з України, більше смерти. Це ж може бути так, що вже України не побачиш, а тут саме почнеться справжнє життя. Я маю ще другий вихід. Попробую узавтра зголоситися в діючу армію. Це означає — відразу на фронт.

Дивні заручини! Або на фронт, або в евакуаційний поїзд за Урал. Але Галина ще не каже ніякого слова, вона тільки питає, чи не страшно на фронт.

— Так, це дуже близько від смерти, але мені здається, — краще на смерть, ніж у Сибір. Якщо не вб’ють, то при першій можливості, — Максим знизив голос, — при першій нагоді я здаюся в полон.

Отже, Галина має зараз вирішити. Якщо вона згодна їхати, Максим евакуюється. Якщо ні, — узавтра зголошується до воєнкомату. І Галина, нарешті, признається. І їй же, як умирати, не хочеться з Києва. Та й не може вона.

— Ота Льоля, моя своячка, знову на курорт поїхала. Сімнадцятого її понесло до Геленджіка. Все покинула, матір стару, поїхала. Мирон мобілізований, Женю можуть із комсомольцями вивести пішки строєм. А стара на кого залишиться? Вона плаче, просить мене… Льоля вже навряд чи зможе тепер вернутися. Поїхала з двома літніми убраннячками.

— Не знайшла вона іншого часу вибиратися на курорт, як за два дні перед війною? — обурився Максим.

Але він задоволений. Він навіть жартує з курортниці, радить написати їй листа, щоб їхала в Краснодар до його дядька. Він розуміє, що не може Галина їхати, а отже, — узавтра зголошується у фронтову частину. Складається просто чудово.

І все ж, хоч і вирішили, й листа написали й адресу, й марку приліпили, а прощатися треба і то — може назавжди. А тут ще й десята година б’є. Ще заарештують, як шпигуна й диверсанта…

— За одну вашу борідку можуть заарештувати, — вертається Галина до своїх давніх жартів, рада, що воно якось цим разом обійшлося.

А Максим зовсім по-родинному просить:

— Тільки ж глядіть, не піддавайтеся паніці. Можливо, вона узавтра вибухне. Я чув, що складено вже списки, плян. Вивезуть усе, що можна.

Паніка була вже тут. Вона ось близько, біля сусідного будинку, дому військового відомства. Після чергування Галина, не роздягаючись, як і всі тепер, лягла спати, але ґвалтовний гуркіт автомашин на дав їй сну. Цілу ніч приїздили й від’їздили тягарівки, родини командирів пакувалися в них — хоч може й з наказом тихо, без шуму, але так, що вся вулиця не могла заснути. На ранок цей будинок, як і багато інших, стояв уже тихий, покинутий, а біля нього походжав вартовий червоноармієць.

VII.

Паніка ще вчора ввечорі розповзлася по Києву й невидимим, ятручим пилом в'їлася в душу міста. Сьогодні вже біля всіх гарних, нових будинків стоять вантажні автомашини, переповнені людьми й речами. Зовсім так, як ті, що на третій день війни почали пливти і досі потоками пливуть через Київ. Прекрасно зодягнені жінки сьогодні не соромляться нести на плечах клунки, наплечники і не сподіваються послуг носильників. Не спиняє втікачів і те, що машин не вистачає. Вони наймають підводи, довжелезними валками стоять ті підводи по обочинах тихіших вулиць, пасажири зграями юрмляться біля них.

Це пакується в дорогу світ завмагів, касирів, заготовельників та усіх тих, хто боїться розгрому.

Хтось розворушив велетенського комашника, комашки носяться із своїми подушечками. Навіть ті, котрі йдуть вулицею без клунків, замість привітання, питаються: „їдете”?

Одна Мар'яна ходить і на все це збоку поглядає, їй нікуди й нічого їхати. Не належить вона до жадних. Іде от Володимирською, засипаною чорним снігом, і чує ззаду розмову:

— Двадцять тисяч? За те тільки, щоб виїхати за Дарницю?

— Є такі, що дають і п’ятдесят, тільки вези…

— Але хто може платити такі скажені гроші?

— Господи! Вони везуть грошей повні мішки!

— От, паразити чортові!

— Аякже! Забрали всі гроші в банку, склали в валізи — й чому не платити? А шофери, як не дурні, то вивозять за місто й зсаджують пасажирів у полі, ніби щось попсувалося. Ті паразити вилазять, а шофер по-о-гнав машину з усіма тисячами.

Мар’яна хоч і поспішає до Ребе, — а все ж не може відстати від розмови.

— Найкраще ж ломбард! Забрав усе золото та інше найцінніше й вивіз невідомо куди. Нікого навіть не попереджено. Хто що заклав, — хай попрощається.

Поки дійдеш, — живу газету перечитаєш. От учора в їдальні двоє сиділо. „Там усе полізло одне на друге, не розбереш, де танки, де авта, де люди… Там — це десь коло Львова чи Луцького. Там — десять хвилин бомбардування й міста нема.

Погані справи, одним слово. Треба поспішати до Ребе. Він звідкілясь знає найновіші відомості. Де фронт? Чому палять документи, чому такі елегантні дами носять на плечах клунки?

Біля будинку Ребе — той самий рух, що й у всьому місті. Ще так недавно тут звантажували чернівецькі стилеві меблі з червоного дерева, а тепер уже біля кожного під’їзду стоїть по кілька машин.

Того повного принад затишности великого мешкання Ребе Мар’яна не впізнала. Наче корова рогами все розметала. Шафи повідчинювані, ліжка розкидані, речі на підлозі, розчинені валізи, напхані мішки.

— Я ж у вас учора була, що сталося? Ви ж нікуди не збиралися, — не знає, з чого починати Мар’яна.

— А сьогодні ми за дві години повинні спакуватися, взяти щонайменше речей, бо нема місця. Все ж друкарську машинку я беру.

— Що буде, — я не дам викинути кравецьку машину, — уперто змагається з кимось уявним Клава. — Можливо, я зароблятиму нею на хліб.

— Я не поїду! — прийшла знадвору дочка.

— Як то — ти не поїдеш? — строго подивився на неї Ребе. Іншим разом він би сказав: “Як хочеш, Віро!” М'яко, але так, що Віра зробить по-батьковому.

— Як це так? Покинути Київ, десь їхати? Я не хочу! Я не поїду!

— Не говори дурниць! Нам дано можливість виїхати сьогодні. Узавтра може бути пізно. Ми через тебе не можемо залишатися.

— Я сама зостануся!

— Не говори дурниць, Віро! Ти бачиш, що ми повинні взяти мало речей і хтозна, що перше брати, поможи нам складатися, Добре, якщо ми за два тижні вернемося...

Мар’яна хотіла розпитувати, які новини, може знають, де Васанта, але все це в цім мешканні зараз ні до чого. Вона тут тільки заважає. І виходить вона з охопленого панікою мешкання, звичайно кивнувши головою, із почуттям, що ще, й ще не раз заходитиме. Ніяк їй не вкладається у голову, що люди ось справді кудись їдуть.

З усіх боків сиплеться на тебе, не встигаєш не то що пережити, а й засвоїти, усвідомити. Все летить стрімголов, літ цей шириться й множиться, розколихана буря не вщухає, а навпаки розвихрюється.

І ще: як добре! Нікому вона непотрібна, може збоку спостерігати всю цю метушню, це щохвилинне розвогнення паніки, оці запалені лиця, оцей калейдоскоп і вир, якого нема кому, крім неї, й вивчати.

VIII.

Наша курортниця, Льоля, вже вертається додому.

Але голодна. І хтозна, чи доїдуть вони. Поїзд кожен раз зупиняється, часом на годину, часом на добу. Від Дніпропетровського їдуть уже третій день. І недалеко до Києва, дві години їзди, а от стоять вони перед ямою, де ще ранком були рейки.

Льоля як глянула в ту яму, — світ їй закрутився. Там могло сховатися таких два поїзди. Бомба могла помилитися й влучити у їх поїзд, у її вагон. Десь там удома може вже нікого й нічого нема, адже ж першого дня війни розбомбили німці Київ, як видно з промови Молотова. Відтоді вони всі сиділи, замість на пляжі, біля рупора й чекали, і просили, і благали везти їх додому. Та весь розклад поїздів першого дня зламався, — і не надіялася Льоля, що буде й так: за дві години їзди до Києва.

Всі вони, ті, що вертаються останнім поїздом розламаного розпису руху, мабуть, помруть тут не від бомби, а від голоду. До Дніпропетровського все було, як і в мирний час, навіть розносили у вагонах булочки й чай, війна була десь далеко. В Дніпропетровському дихнула на них розпалена паща, захлиснуло виром машин, клунків, несамовитих і розгублених юрб, піших з наплечниками, отар худоби, — все це пливе, пливе і пливе на схід, з правого берега Дніпра на лівий. Не до булочок тут, наші курортники сидять у вагоні голодні, а з ними й Льоля.

Втім, їм усім несамовито щастить. Мало того, що вирвалися із Кавказу і от пробиваються до Києва, мало того, що не розбомбило ще їх поїзду, як оце вони не один уже ешелон бачили на власні очі, — ще й приніс якийсь дядько цукру. Ніс він того цукру повен мішок, а побачивши поїзд у полі, спинився спочити.

— Дайте-но яку торбинку, я й вам трохи відсиплю, — гукнув він навмання до вагонів.

А звідти живо відгукнулися: хто з пригорщами, хто з подолом, хто з чашечкою, хто з хустинкою. Одна тільки примудрилася вийняти наволічку й придбала собі повну.

Дядько охоче всіх обдарував, йому важко нести.

— А ви підіть он туди до заводу, там його гори є! Гибель! Всім роздають, хто хоче, — порадив він зголоднілим курортникам. — А як підете до міста, то там крамниці усе дурно роздають. Наберете собі, чого схочете.

Себто як?

— А так, що сказав Сталін в радіо — все розбити, поламати, які де не є трактори, машини, комбайни. Хліб на пні спалити, — щоб не дісталося німцеві.

А-а, так от що то за заграви на обріях! Палять хліб. Ні, не доїдуть вони додому, розбомбили Київ…

— І ви вже своє спалили?

— А нам не здасться? — запитав і собі селянин, узяв свого облегшеного мішка й потяг далі.

Недалеко відійшов він, правда, та й довелось знов кидати. В небі важко й зловісно загуділи мотори. Німецькі бомбардувальники! Всі з вагонів — урозтіч, у жито. Але бомбардувальники не збираються викидати свій вантаж на мізерний ланцюжок у порожньому полі, хоч і довго ще лежать у житі люди після того, як стихли в небі мотори.

— Шпигун! — крикнув хтось. — Ловіть диверсанта!

Сотні дві голів боязко повистромлювалися з жита.

Хтось кричить:

— Он він! Он! Капелюх!

— Ага, попався!

Капелюх, фетровий капелюх, безперечно диверсант, також удає, що розглядається за шпигуном. От, лукавий! його вже всі бачать, це — елегантно зодягнений чоловік, він зовсім панує над собою й цікаво роззирається навколо, а на нього вже налітають радянські патріоти-курортники, — зв’язати й повести до місцевого штабу.

— Це ви на мене? — здивовано відкидається елеґант від рук патріотів. — Та я ж з того самого вагону, що й ви! Та я ж разом із вами їду з Геленджіка!

Регіт. Регочуться й засоромлені патріоти. Але фетровий капелюх! Але хто ж тікає в жито у фетровому капелюсі, білосніжному комірчику й „при краватці”?

IX.

Впевненою ходою іде собі шляхом чоловік.

З постави можна впізнати в ньому вояка. Але чи то червоноармієць, чи один з ополченців, які тягнуться всіма дорогами до збірних пунктів воєнкоматів десь на тому боці Дніпра, чи просто активіст-колгоспник, що вирвався із Західньої, де будував колективізацію, вискочив з фронтової каші й поспішає додому, — їйбогу, важко відразу впізнати.

Танкіст, — може бути, що зветься він Петро, — не знає, вилазити йому із своєї криївки, чи ні. Вже пересідав він з танка на трактора, з трактора на корову, а все якось обходилося, не попадався в німецькі руки. Дасть Біг, і тепер…

— Гей, товаришу! Почекай!

Чоловік став.

— Чи там не видно німців?

— Німців? — чоловік здивувався. — А тобі німців захотілося? Я йду додому. А ти хто будеш?

— Та от… — зам’явся танкіст. — Як би тобі сказати? Згубився від своїх, а що виткну носа, та все натрапляю на німецьких мотоциклістів, будь вони тричі неладні. Де ж фронт?

— А де? Під Львовом…— навмання сказав чоловік.

— Розказуй! Уже Луцьке й Дубно скосили, вже з Малина каменя на камені не лишилося, а ти ще із своїм Львовом…

— Як ти краще знаєш за мене, то чого ж питаєш?

Вони не помітили, як уже йдуть разом широкою польовою дорогою, танкіст не помітив, як уже все чисто розказав про себе, хай йому біс!

Як почали німці наступати гураганним боєм на наші кордони — виявилося, що в нас нема боєприпасів. Такі ж золоті танки, хоч грай, тільки нема набоїв. Що не розкриєш скриню з набоями, а там сухарі. Із двохсот танків зосталося щось шістдесят, як командир закомандував: „Рятуйся, хлопці”! От і почав танкіст, Петро може, на свому танкові відступати. Однак, танк не хоче тікати, бензини нема, що тут робити? Виглянув — вже німці. Нічого не вдієш — поліз на дерево. З дерева добре видко — німецька кінна розвідка. Петро — снайпер: стріляв — і двох поцілив. Ну, що далі?

— Гайда на конях німецьких, може кіньми втечемо. Коли чуємо — ззаду мотоцикли. Пустили ми коні самі в жито. Блукали-блукали житами — десь трактор гуде поблизу. Тракторист утік, мотор на все поле говорить. Взяли цього трактора, проїхали трохи — відмовив і трактор. А тут знову чути — мотоцикли. Знов наше зверху, вбили й мотоциклістів. Але що з тими мотоциклами робити, як не вміємо їх завести? Мусіли покинути і третій раз у жито. Сидимо та й дивимося: їде німецька моторизована частина велосипедна, за нею — німецькі танки, а ще за ними… їйбогу, наші! От, приєдналися ми до наших, та не надовго, бо…

— Одначе, — нетерпляче перебив слухач дуже довге це оповідання. — Як це ти знову відбився?

— Та нас чоловік із шістдесят пішло в тил німцям, а вони десь позаду нас узялися й кричать: „Здавайся, рус!” Хоч у нас і патронів уже нема, хоч у них і автомати, але бій відкрили. Притиснули нас до лісу, а там із дерева стріляють. Чоловік з дванадцять зосталося, та ось я… Утік. Тепер не знаю, чи німці тут, чи наші. Перемішалося все, як ото буває пиріг перекладений.

— І ти їх, справді, боїшся?

— Хм… Чи боюсь… Вони ж мучать! Відрізують носи, живцем у землю закопують.

— Хто це тобі таке брехав?

— А в газетах написано. Ну, а присяга?

— От, присяга! Що ти, за вільну Україну присягав?

— Та воно СССР ніби не Україна, звісно, — повагався танкіст. — Але проти фашиста присягав я. Як світ та сонце, — не бути йому на нашій землі.

— Е, фашист, фашист! Фашист пройде та й піде, це солдат. А як візьмуть німці Київ, то за два тижні постане наш український уряд. Самостійна Україна, — зрозумів?

— А ви часом, дядьку, не той?.. Не віриться мені, щоб німець та Україну дав.

Танкіст ладен із друга обернутися на ворога. Хто його знає, що за люди тепер шалаються по дорогах. Але відразу заспокоюється, щотільки почув:

— Німець тобі й не дасть. Але Україна буде. Як прийдеш додому, (тільки десь переберися!) то так своїм і кажи. А тепер скажи мені… — чоловік вийняв мапу, — скажи мені, чи ти часом не з Розкішної, бо ми вже доходимо до Розсоховатої.

— А, бий тебе сила Божа! — схаменувся танкіст. — То я вже де це? Вдома, ніби? Я ж бачив сьогодні двох німців!

— Ти мені краще скажи, — не переймаючись німцями анітрохи, питає чоловік, — чи часом не знаєш кого з Розкішної? А як знаєш, то чи не чув там таких Чагирів?

Танкіст задумався. Щось ніби чув колись від батька. Та ніби є там такі, є цілий куток. Але за Панаса... за такого не чув. Може старі люди й знають. Васса? Васанта Чагир? Ні, не знає такої. Та тих Чагирів багато вивезли на Соловки, багато вивтікало. А ви звідки будете, дядьку?

Дядько й не чує. Він тоскно, мов про себе, повторює: „Багато вивезено, багато вивтікало»... І голосніше: “То кажеш, нікого нема, не знаєш? Ну, прощавай!”

Дороги розділилися, одна на Розкішну, друга на Розсоховату, Танкіст довго дивиться услід згорбленій наче, широкій спині, дивиться доти, аж доки не обертається чудний незнайомий і гукає:

— Пам’ятай же! Самостійна Україна буде!

X.

Задуматися є над чим, але порадитися… Ні, нема з ким. Тому Мар’яна ночами не може спати. Зводить рахунки. Це ж — відрізаний етап і все зовсім по-новому починається.

З міста гарячково тікають. Невже думають віддати? Установи ліквідуються, виїжджають, всі дістають платню й кожен ладнається. Кожен боїться, не подумали б, що він… Інші ж щиро якнайшвидше утікають. Це ті, що все мали. Не хотять боронити завоювань, якими користуються широкою рукою?

І Мар’яна шукає свого місця. Шукає і не знаходить. Не хоче бути серед цих утікачів, а кортить її опинитися в самому вирі, кипіти в подіях, що насуваються. Вони ж усі виїжджають і кожен мовчить, не признається, чому.

Так і Мар'яна нікому не може своїх думок довірити, — вже тому, що не мають вони права на життя у ці часи. Мар’яна хоче їх побороти, — та вони є. Думки про хижацтво під вивіскою соціялізму. Про підробку й фальсифікацію народности. А тим часом треба бути з народом. Народ це вічне. І це повинно бути тепер маяком, орієнтиром у ці дні, коли всі, і з ними разом Мар’яна, здичавіли, втратили розум, плутаються й не знають, що з собою зробити. А коли ясно маяк свій бачиш, тоді хоч які іспити та спокуси стоять — людина сильна.

Утікають тільки ті, що нагинали народність розвиватися не самобутньо, як вона з кореня може, але як їй наказують зверху. Тепер їх вивозять за тисячу кілометрів від подій і називається це актом героїзму, боротьби. А от Мар’яна хоче на своїй шкурі спробувати, що то таке — фашизм, а не з чуток робити висновки. Безглуздо утікати, місце її тут, у самому казані.

Чи може повинна бути Мар’яна рабом тваринного інстинктовного страху смерти? Бо чого ж іншого вони бояться? Яка ж вільна та людина, що не боїться, яка щаслива.

І для чого їй те життя? Нудити світом? Воно вже їй подостатком набридло. Людина без талану, без особистого, без гурту… Завеликі тортури з цим прибутком жити, ще й для цього рятуватися. І як згине десь, — біда невелика. Інша річ, якби вона, нормально розвиваючись, стала силою.

І думається їй: кожен хотів би побачити фашистів, що то воно за штука. В чому та сила, що за два тижні, — все пішло шкереберть, наші віддають уже Київ? Всі б хотіли зостатися, тільки бояться. Бомб, пошкодити репутації, може знизити свій добробут. І не роблять цього.

Мар’яна й не надіється, що фашизм принесе щастя. Кожну систему, і найкращу, можна спаплюжити, як от радянську. Справа не в системі, а в якості тих людей, що її проводять. Справа в чесності.

І все звертаються Мар’янині думки до одної, все що думає, кінчає цим: повинні бути чесні, шляхетні люди, а не хижаки, хапуги, повзучі черви, хитруни, фальсифікатори. З цим усім не може будуватися суспільство. Ці явища — ознака загнивання його.

То ж і буде так далі думати. То ж і не рушиться нікуди. Їм страшно, — а Мар’яні, нарешті, стало цікаво жити.. Нарешті, нема нудьги.

Її таємні, нікому нерозказані, думи такі ясні, так світять їй дорогу, куди йти. Їй потрібно все, з чого складається життя, — і вона не має нічого. Миритися з цим, бігти в обоз, евакуюватися заради рятунку — який нонсенс!

І від так вирізьбленої „програми» їй стає легко, легко. Вирішено. Нікуди з Києва. Все, що Києву, те й Мар’яні.

ХІ

Автобус із утікачами та їх клунками заїхав не до звичайної пасажирської пристані, а десь далі, межи численних забудов та закутин вантажних причалів. Евакуйовані юрбами сунуть в однім напрямі, згинаючись під своїми вантажами.

І Мар’яна намагається не відставати, не відриватися від обох Тополь, матері й сина-підлітка. Вона навіть узялася піднести їхнього кошика, бо в неї менше речей.

Перед дерев’яним високим парканом і його ворітьми зчинився раптом стиск, всі хотять найперше увійти, а як не увійти, не впхатися, то перелізти по плечах, передати речі, перелізти через високий паркан. Раптом Мар’яну здушили так, що вона вже відчула смертельну хвилину, марноту життя й безнадійність пручання. Мар’яна почала вищати, щоб злякалися всі й випустили її з натовпу, але дарма! Ніхто на це не звернув навіть уваги.

Що їй тут треба? У цім стовпиську озвірілих, очамрілих облич, що дивляться перед себе й не чують благання пропустити її — від воріт, не до воріт. Як опинилася тут Мар’яна?

Шлейки від наплечника відірвалися, в руках валізка, клунок, кошик Тополь, ще й торбина з документами, — а натовп пхає, напирає, щільно затовкає.

Ще одна хвилина — і натовп чародійно розсмоктався, розтав, вхід у браму вільний, а Мар’яна сидить збоку, потовчена не стільки тілом, як душею.

На акварельній синяві надвечірнього липневого київського неба тонко вималювався золотий серпик, від Дніпра віє озонами, пахне прибережними пісками, — а Мар’яна очамріло питає себе, якої мари опинилася вона тут, серед цієї озвірілої утікацької юрби. Ще ж вранці була вона тільки спостерігачем вибухлої в місті паніки, походжала по вулицях, засипаних попелом, утиканих машинами, кінними валками, прикрашених разками черг до крамниць, де все, з доброго дива, продавалося в необмеженій кількості. Вона — поза. Її гнали від мирного життя, облишивши їй ролю спостерігача. То ж у цій ролі буде й далі. Може громадянці тисячоліть так і треба.

* * *

А події женуться навзаводи. Учора — мітинг інтелігенції, сьогодні вимітається бюрократичний і спекулянтський Київ всіма дорогами, всіма видами транспорту. Учора на тім мітингу „виділені” промовці кричали завчено про нашу воєнну й політичну міць, всі при словах „наш любимий вождь” вставали й ритуально апльодували... І зовсім не здавалося, що цими днями вирішується доля України, а виглядало лише на черговий мітинг, де „виносять постанову просити уряд випустити нову позику”.

Мар’яна дивилася з ґалерії на це все й здавалося їй, що збіглася тисяча папуг і викрикують одне поперед одного завчені фрази, не тямлячи їх змісту. Отже, її й на ґалерії побачили. Як виходила, — при дверях чатував на неї профуповноважений колективу кінофабрики, куди вона платила профспілчанські внески, і без зайвих передмов запитав:

— Чи ви хочете виїхати? Чи маєте змогу?

А то звідки така турбота? — здивувалася вона. От, була нікому непотрібна, звідусюди гнали, а тепер аж перестрівають. Чи може ще й досі Вікторова рука діє?

— Ні, я зостаюся захищати Київ, — терпко відповіла тоді вона, аж профуповноважений скривився й муркнув зневажливо:

— Як знаєте. І от сьогодні вранці цей самий профуповноважений перестрів її на вулиці:

— Я йшов до вас. Ви сьогодні о п'ятій годині виїжджаєте. Будьте готові, з речами приходьте до будинку спеціялістів.

Потаємне сяйво веселости Мар’янине померкло від цих слів. Так, сяйво веселости. Коли досі Мар’яна не усвідомлювала собі, що й з нею щось сталося в ці історичні дні, то в цю мить мішок нудьги знову навалився на неї. То це було розгрішення від довголітньої нудьги? Так, лід нудьги тріснув, тепер льодолом, бурхливі води несуться у нестримному русі десь у вирій. Строкатість, барвистість, різноплощинність і суперечливість усього баченого прогнали сіру одноманітність, де вже все було за пляном та заздалегідь обіжниково передбачено.

Цікавість знаходить собі тепер поживу, о, так! Вже розгублювалася Мар’яна, але ця розгубленість була чомусь весела, радісна.

І от від слів „ви їдете сьогодні" — провалилося все, натомість інша розгубленість опанувала нею. Її нічого не питають, їй наказують! Вона комусь підлягає, хтось вирішує її долю, незримо стежить за нею, вона не вільна собою.

* * *

— І куди, й по що ви їдете?

Це наче сама себе питала Мар’яна. Але погляд, переведений з ніжнозеленого серпика в небі на чужий кошик, нагадав: спитала це Оксана Артемівна там, біля машини вдень. Вона додала тоді:

— Мало ви натерпілися?

Що відказала Мар’яна? Пригнічена, безвільна, вівцеподібна, розтоптана наказом!

— Кудись везуть. Я знаю? І навіть не сказали, куди? — з легким подивом перепитала дружина професора Тополі.

— Навіть не дали зібратися. То ж усі так. Он позавчора вивезли всіх орденоносців, академіків, професорів та письменників, — хіба їм казали куди? Під’їхали машинами й за дві години вже всі виїхали... А ви хіба знаєте — куди?

— Я їду, бо боюся бомб, — певно відповіла Оксана Артемівна. — І я знаю, куди їду.

Мар’яна видивилася на першу спокійну й цілеспрямовану людину. Цю жінку репресованого професора вона знала тільки наглядці, раз щось із нею розмовляла, удвох із Васантою зустріли її колись. А от, ще нічого не говорили — вже порозумілися вони. Жінка ця вгадала біль пригнобленої безвольности й тихо, щоб не почули з сусідних клунків, каже:

— Я з сином їду до Миргороду, до рідні. Там у мене брат, голова колгоспу.

Раптове напруження й спад його, місячний спокійний серп на акварелі неба, з новою силою підняли в Мар’яні ті дні й години, що століттями відділені від цієї хвилини. От і вона звила собі гніздечко над безоднею, хоч яке воно. Гніздечко — кімната, в якій стільки пережито. Гніздечко — мрії і марення про досконалу людину, думи про світобудову. Гніздечко — сплетіння песимізму- оптимізму. І навіть гніздечко — нудьга. І от — літ у безодню.

Справді бо: нікуди не збиралася — і ось замішалася у цю отару. Найкраще не заходити в цю браму, а встати, піти, поки не зовсім смеркло, додому.

А кошик?

Скованість власної волі, підкореність наказові шукають виправдання. Неминуче треба йти, відшукати власницю кошика, віддати. Ні, кошика кинути — й додому.

І хоч думала одне, Мар’яна зробила друге: підвелася, а ноги понесли її в браму.

Нешвидко знайшла вона тих, що від сьогодні мали стати „своїми”. Пароплав відійшов, от чому так усі раптом відхлинули. Але Мар'янин бригадир, той що загнав її в евакуацію, потішає, що об одинадцятій годині їм подадуть гарний, добрий пароплав. Коли б не клунки, виглядало б навіть на якусь прогулянку. Ілюзію цю створювало чисте дніпрове повітря, близькість води, чисто вимитий поплавок, вкладені одна в одну довгі стоси верейок від помідорів… Але розмови! Нема пароплавів, це відходить останній. Тих, що вчора навантажилися на баржі, німці збомбардували, потопили. Ті, що виїхали поїздом, стоять другу добу на станції, в розпечених вагонах, невідомо, коли їх вивезуть. В дорозі нема води, за склянку води — п'ять карбованців. Ні, сто карбованців! За літр молока — сто карбованців певна ціна.

Вже й зовсім смеркло, — обіцяного пароплава нема. Мар’яна розглядає інтелігенцію міста Києва. Це ж ті самі, що клялися Сталінові на мітингу, ті самі, що дерлися в браму і хотіли затоптати Мар’яну. Юристи, артисти, журналісти, лікарі, службовці. Диво! Їх, із такими обличчями, як вона та Оксана Артемівна, можна було полічити на пальцях. Це — жидівський Київ.

— Вимітається жидова з Києва, — мурмотіла стиха Тополя, а син її штовхав за це під боки. — Куди вони нас запхали? Он напроти київська річна електростанція. Тільки одну бомбу кинути сюди — пожежа, і ми всі пропали…

І Мар’яна не може з тим погодитися, що Оксана Артемівна пускається на такі репліки серед цього натовпу. Вже вони зійшлися на тому, що ця евакуація — безглуздя, але така неприхованість! Як з такими думками дожити до наших днів? Як швидко злетів з неї напуск радянської льояльности!

Вона лаяла завмагів, їх золото, яке вони тягають за собою у тих важкенних саквояжах та торбинках. Лаяла „все оце, що скоро вже минеться”. Кпила з позик на зміцнення обороноспроможности.

Мар’яна вже збирається й собі штовхнути в бік сусідку, щоб хоч тихіше виливала свої почуття, — як раптом плин думок її урвався. Не зрозуміла чому.

Та тому, що гомін людський раптом ущух. Стало тихо, мов порожньо на пристані. Аж тепер помітила Мар’яна, що ніжна аквареля неба згусла, перетворилася в інтенсивну синяву.

Зате в небі невиразно, але наполегливо й рівно гудуть мотори. І не один, а кілька. І яка тепла ніч, яка зоряна, тиха! І як Дніпро плюскотиться об поміст!

Мотори гудуть чимраз дужче. Прошелестіла команда: звільнити поміст, зійти на тверду землю.

Без паніки! Без паніки! — котиться шепіт попід дощаними парканами і поміж складами, засипаними людністю.

Мовчки, тихо, безтілесними тінями почали сунутися на берег. Рівне гудіння наближається. Хтось один натиснув, — і зробилася затичка, з ризиком упасти в воду. Але тиснуться. Розумніші сидять на помості, навіть не рухаються.

Вже літаки над головою, аж допіру загули сирени. І наче навмисне, місячне сяйво все більше й більше заливає пристань.

— Зніміть білу хустку!

— Сховайте свою білу валізу!

— Це вони летять на Крес!

— Зараз будуть бомбити! Просто на нас!

Оксана Артемівна мурмотить:

— О, а я що казала? Пропали!

Як прокотилася, так і ущухла хвиля гомону. Всі вже дивляться на бій. По небі пішли червонозелені стрічки. Ї х рухові акомпаніював чіткий речитатив кулеметів. Все це феєрично гарне, мов не смертельний бій, а святкова забава.

Страх і цікавість. Вони переплелися. Жадного моменту бою не хотіла б Мар’яна випустити з-під уваги, але й не поворухнутися, бо, здавалося, тільки варто їй поворушити пальцем ноги, як бомбардувальник помітить її й скине бомбу просто на неї. Трудне Мар’янине становище ускладнюється тим, що мусить же вона озиратися ще й навколо, — як інші?

Інші, як і вона, злякано попритулювалися до парканів, стін, у тінях позіщулювалися, а витягали голови до неба.

Все це триває яких п’ять хвилин. Потім літаки розлетілися. Київська річна електростанція (Крес) стоїть на місці, пожежа не починається, все ожило, загомоніло, заворушилося, хтось згубився, хтось когось кликав. Здається, щойно всі були в чарівному сні.

— Що, страшно? — десь близько Мар'яни озвалася Оксана Артемівна, ще тримаючи за руку свого Юрка.

Тепер уже й Мар’яні здається, що було більше цікаво, ніж страшно.

— Німці Києва бомбити не будуть, — тихо додала Тополя. І голосно: — Коли б уже як із цього Києва вишпортатися, там хоч бомбити не будуть.

Та вишпортатися з цього причалу в сусідстві з Кресом не так то просто. Одинадцята година не прислала чекаючим юрбам інтелігенції міста Києва пароплава, не було його й о дванадцятій, ні о третій. Дехто вже рихтувався на помості серед своїх клунків спати. Приклад перших наслідували й інші, небавом поміст став ночлігом тих, що ось тут, за кілька хвилин ходу, позалишали комфортабельні постелі. Дехто вже й зимовий одяг витягнув, дехто був зайнятий ділом: мінялися мешканнями з доплатою і без, як повернуться до Києва назад, умовлялися вже нікому іншому не обіцяти. А пароплава нема! Нема його й о шостій ранку.

Примостилася й Мар’яна з Тополями поміж лозовими верейками. По ногах ходять, під боки штовхають, у спину щось муляє, якийсь чіп, чи що? Мазилом потягає. Пригніченість, що постала від недоконання своєї волі — піти додому з-під брами, все більше й більше давить її. Звільнитися може тільки тоді, коли завдасть своє майно на плечі та витеребкається з цієї чужої юрби. Хай тільки розвидниться! Тоді вернеться й ясність духа.

І вже розвиднюється. Мар’яна може кожну хвилину піти геть. Пароплава, сподіваного вчора ввечорі, ще й досі нема, вона може це зробити дуже просто.

Треба тільки підвестися з-за цієї гори верейок, а далі вже само собою піде. Та й лежати так, притулившись до залізної бочки, не дуже то зручно. Але влада масового інстинкту опанувала її, щотільки влилася вона в натовп. Склеїла волю. Щось там кажуть, що більше пароплави вниз не підуть? Вже з Києва не виїхати? От, було б добре!

— Це ще дорога й не починалася, а ми вже вивалялися в поросі, як свині, ніч перебули, як волоцюги, — чує Мар’яна голос із-за верейок.

Одна дума в них. Оксана Артемівна висунула голову:

— Ой, яка в вас пляма, на всю спину!

Де? Так, певно! Цілу ніч Мар’яна терлася об якусь просмолену ганчірку і все дивувалася, звідки то такі пахощі.

Зрештою, вже однаково. Хай ще й пляма на спині буде.

Мар'яна збайдужіла. Вона влипнула в гіпноз. Ця маса сидячих і лежачих тіл на помості серед валіз, клунків, пак, вузлів, верейок, бочок — всмоктувала її. Мар’яна не тільки не могла встати, не могла навіть поворухнути пальцем.

Схід сонця. Можна йти. Мар'яна не йде. Чогось чекає. Заздрить отим дівчатам, що в машинах проїжджають через свіжо полатаний після бомбардування міст. Всі з заступами, їдуть копати окопи, будуть бачити, що далі тут робитиметься. А Мар’яна буде в той час у якійсь сірій кацапській „дєрєвнє”, чи приземому, без деревини, робочому „посьолку”, стоятиме в черзі з “котьолком” за „кандьором” для біженців. Вже ніколи не побачить більше Золотої Брами, Аскольдової блакитної Могили. Може там у машині й Васанта? А Мар’яна їде. Якісь чужі люди примусили її робити не те, що вона хоче, присилували покидати батьківщину. І знову той самий фальш. Якийсь Саратов, чи Урал, чи Уфа для неї така ж батьківщина, як Китай, чи Австралія, чи Огненна земля.

Нарешті, знаходить Мар’яна силу спробувати, — чи може вона поворухнути пальцем? Підводиться. Озирається. З-за верейок на неї дивиться зчудовано… Слава.

— Де ти взялася?

— Невже й ти, Славо, тут? І також звечора?

Обидві зраділи несамовито, як ще ніколи за все своє довголітнє знайомство. Боже, яке щастя, будемо триматися разом!

— А де Мишко, тут?

Слава розплакалася. От Мишко з експедиції не вернувся й тепер не знати, чи знайде його. Буде шукати, може в Дніпропетровському знайде, може далі. Якби можна було зостатися на днів кілька, почекати.

— Знаєш, що! Я побіжу додому, може він уже приїхав. Ти гляди тут мої речі!

— Ні! Знаєш, що? Забираймо свої манатки й даваймо тягу.

Слава безпомічно озирається. Боже, як не хочеться їхати, та… Може Мишка знайде?

Слава біжить, Мар’яна зостається, має ось наглядати за речами. Никає по пристані, поміж гуртами, що сидять, чекають, сплять. Оксана Артемівна із Юрком снідають, Мар’яна не може. — Що вона бачила, як ходила? — Нічого цікавого. Чоловік із жінкою свариться: „їйбогу, я забираюся зараз додому!” “А я тобі кажу, — ти як хочеш, я їду!” Чоловік із виразним полтавським обличчям, жінка — виразна жидівка, але сваряться вони київською „російською” мовою. Поруч сидить купка елеґантів і елеґанток, убраних по-курортному, а не по-евакуаційному. Дівчина розказує про німецькі звірства, а в ворота то входить, то виходить публіка без речей. На воротях — персонал пристані впускає, випускає.

— І доки ви будете швендяти? — надокучило старенькому воротареві.

— Вже зразу в Дніпро кидайте! — визвірився утікач.

Ця сценка була б незрозуміла, якби не придивитися до облич. Та варто було уважно приглянутися до безтурботних виразів пристаневої обслуги, порівняти їх з тими, що чекали останнього пароплава. Сяйво невисловленої радости в очах одних, розгубленість і гризота — в других. Одні нікуди не збираються, випроваджають ввічливо й терпляче других, що не можуть, не хочуть і не повинні зоставатися в Києві.

Як Мар’яна хотіла б бути серед перших! І що ж їй заважає? Хай тому українцеві, одруженому з жидівкою, важко піти на розрив з родиною. Але їй? І все ж, — як вийти з речами у ці ворота? Всі на пристань, а вона з пристані, немов щойно приїхала.

— Слава дуже не хоче їхати, але нічого їй не поможе, — вривається збоку.

То й Славі теж наказано? Чого ж вона так огинається? Чоловік її, Михайло Івашко, партійний же, колись йому Слава наказала вступити до партії задля наукової кар’єри, Мар’яна добре пам’ятає.

— Дивіться-но на ту, — штовхає Оксана Артемівна, — дивіться, як вона тисне під груди свій саквояж. Там у неї повно золота.

— І що я з ними маю? — тоскно питає Мар’яна.

— Слухайте, я ж знаю, як вас усе життя ганяли. І ви їх ще боїтеся? — Оксана Артемівна повела очима навколо. — Оці всі тікають, бо мусять. А нам з вами нічого боятися. В них свій шлях — у нас свій.

— І ви також вірите, що я — така запекла націоналістка, як у газетах писали? — не стямилася Мар’яна.

— То чого ж жалкуєте, що їдете? От і прийшов час довести, що вас цькували несправедливо.

Оксана Артемівна глузує? Як їй втлумачити, що Мар’яна завжди почувала себе найправовірнішою радянською громадянкою, тільки оці хижаки… Що вона зовсім не поділяє реакційних надій, — але от з цими навколо їй гидко, мило ж з Оксаною Артемівною. А Тополя до того ж згадує, що й ще одна була така. Учениця чоловіка. Доводила, доводила, писала гидоту всяку на свого вчителя. І треба їй було поганитися? Тепер напевно Васанта Чагир десь також тікає. Вона — лояльна, радянська патріотка!

— То й що? Кидати свою землю, цим довести, що ти — патріот? — невтерпець уже стало Мар’яні. — Якщо це й є смертельний гріх націоналізму, — дідько його бери! Хай уже цькують.

— А послухати їх — послухали?

— Послухала, а душа клекотить, — не хочу! Ось зараз піду додому! Хай буде, що буде!

— Їдьмо, як хочете, зо мною до Миргороду. Там перебудемо два тижні, це все довго не протягнеться, — та й вернемося до Києва.

Мар'яна зразу аж не зрозуміла. До Миргороду? Нікуди з України? В другу хвилину вона воскресла.

— Та певно, що хочу! Чому ж ви раніш такої думки не піддали?

— Три рази кажу — ви ж оглухли, не чуєте! Не буду ж кричати.

Мар’яна ніяк не може повірити в цю метамофозу. Як їй дякувати, цій Оксані Артемівні із щербинкою у зубі, що збереглася в своїй цілості, наче й не було двадцяти трьох років, що в своїй безпосередності зовсім забуває, де вона? Мар’яна їде, але їде вона так собі, в гості. Важкий камінь давив її — тепер нема його, вона може ходити по пристані, дивуватися, що так довго нема Слави (певно, вже не вернеться), спостерігати й не мучитися, не каратися своєю долею.

Миргород — це зовсім інше. Тепер можна й пляму на пальті оглянути. Чим же можна цю смолу зняти?

Мар’яна вже не почуває себе елементом отари. Засмучена Слава приходить якраз перед п’ятою, вже прийшов пароплав. Нічого вона не вибігала. Михайла Івашка нема в Києві. Нікого ніде не знайшла, вже всіх вивезли. Тепер буде триматися разом із Мар’яною. Слава має багато речей. Продаватимуть і за те удвох житимуть, не кидатимуть одна одну в біді.

Стоять і дивляться на стовписько збоку, — всі вони пхаються, по головах лізуть, одні одних: відпихають, діти верещать, кричать їх матері. Марно оповіщає команда, що пароплав забере всіх. Отара не хоче слухати.

І оце з цією отарою мала б Мар’яна зв’язати свою долю? Слава ще дужче горнеться до Мар'яни.

Останні пройшли мостиком вони. Пароплав відчалив від берега.

Від київського рідного берега.

XII.

Не більш, як пару годин була на роботі Галина. Цей науково-дослідний інститут закривається, як і всі установи, співробітники дістають повний розрахунок, посадочний квиток на евакуацію. Залишається мала оперативна група, з тих, хто не може сьогодні виїхати, як от стенографістка Галина. Ця група зобов'язана спакувати решту невивезеного майна і забрати його з собою.

З посадочним квитком вийшла й Галина, хоч докладно розплакалася: стара тітка, двоє дітей, шваґер в армії, сестра згубилася на курорті і очевидно в цій завірюсі не повернеться. Вона — єдина опора. — То беріть із собою! — Чужих дітей? Он у вагонах діти мруть, їх викидають із вікна на ходу поїзда. Ні, нізащо з чужими дітьми без їх матері! — Майте на увазі, кожної хвилини може прийти наказ залишити місто всім, з годиною попередження.

Що ж, треба ладнати наплечника. Сьогодні весь Київ ладнає торби.

Вийшла Галина й побачила місто зовсім іншим.

Скажено бігли в усіх напрямках машини, одні з утікачами, другі їм назустріч — гармати, танки. Вулиці захаращені валками возів з прив’язаними позаду коровами. Це колгоспники. Трактори — на них усяке хатнє манаття, обтикане дітьми, гусьми, свиньми. Піші з клунками. Комсомольські бригади з наплечниками. Знову вози з жидівськими сім'ями. Вже всі крамниці замкнені, навіть води, тієї газованої, що по три будки стояло на кожному розі, навіть води не дістанеш. Продавці води евакуювалися.

Не те місто, моторошне місто.

Галина хоч не збиралася бігти, й собі наддала ходу. Вже, здається, жарти вбік. Приходить щось страшне. Хоч дещо, хоч дві сорочки треба скласти в вузлик, може справді, доведеться за дві години кидати Київ. Може перебратися на Шулявку?

Вже ніхто не питав, де фронт. Вже й радіо ніхто не слухав, не інтересувався, чи воно ще є. Все кудись бігло.

Зустріла Діну, встигла спитати: „їдеш?" Та махнула рукою. — Може візьмеш на переховання друкарську машинку, срібло? — Борони Боже! Я сама не знаю, що зо мною буде. — Ми через два роки вернемося. — А як узавтра?.. — Діна вже не дослухала, побігла.

Зустріла ще одного, з переляканим обличчям, зчорнілого, сухого, тільки очі блищать. — Не їдете? — Жінку й дітей відправив до Дніпропетровського, а сам у бригаді Протиповітряної Оборони. — Що ж тепер ці бригади роблять? — Е, тепер уже воно не те, що було! — І цей побіг.

Тихо в порожнім будинку. Сусіди виїхали. Суміжні будинки мертві. Тільки в подвір’ї юрмиться вічно рухлива голота, що муравлиться в старосвітських порохнявих дімках, яких ще не встигли приректи на злом, у жертву новобудовам. Всі ж нові, гарні будинки — порожні.

Хотіла б Галина знати, що тепер робити. І хто ж то міг би ще стукати, чи не Максим? А в кімнаті рейвах.

За дверима стоїть… Льоля. Сама Льоля в кокетливій газовій хустиночці, з елегантною валізочкою. Курортниця,

І хто з них більше зрадів — не знати.

— Всі цілі? Не розбомбили?

— Та ніякого бомбардування не було. Першого дня упала бомба на завод „Більшовик”…

— Боже, як я перехвилювалася. Телеграму дістали?

— Яку телеграму? Тепер телеграма йде два тижні, кожне телеграфує до своїх рідних у збомбардованих містах, і телеграф засипаний такими телеграмами. Боже, яке щастя! Ми ж думали, вже тебе не побачимо. Мирон в армії, тьотя сама.

— А це що?

— Збираюся.

— Тікати?

— Тобі також не вадить перше, ніж розпакуватися, спакуватися,

— Але дай мені їсти! Я почуваю, що не дійду додому.

Хвилина минуща, а за хвилину не можна оповісти всіх вигуків, всіх новин, які сиплються й валяться на бідних киян з усіх усюд.

XIII.

Хоч вони мають у Кременчуку об одинадцятій годині зійти, але Оксана Артемівна все ж дістала із своїх багажів рожеву пухову ковдру й ладнається передрімати,

— О, вже мама загорнулася у свій пух, все в порядку, — сконстатував Юрко.

А мати його додала:

— Що, що, але хоч не будуть над нами літати бомбардувальники. Вже наближаємось до Черкас.

Та тільки вона це сказала — палубою перебігла хвиля тривоги. Хто гомонів, — примовк. Натомість — шепіт.

— Всім — униз. Наближаються німецькі літаки.

Палуба вмить спорожніла.

— Біле, біле ховайте!

Це вже стосується рожевої ковдри. Оксана Артемівна біжить остання, несучи її поперед себе.

— Що це, ваша найцінніша річ? Чи надієтеся, що як загорнетеся, то й бомба не добереться?

Шум моторів завмирає, люди переключаються на веселий лад. Оксана Артемівна здивовано позирає на свою дорогоцінну кладь.

— Це що? — сміється й вона. — Як же це я її вхопила? Ну, й ну! Оце то втікла! Я думала, що за Київ виїдемо, то й забудемо, що то — війна.

— Вчора увесь час бомбардували всі мости на Дніпрі. Куди ви?

— Там мої речі на палубі.

— Нікому ваші речі тепер не потрібні. Ось під'їжджаємо до мосту, зараз налетять...

Виразний шум моторів. Ніхто не сумнівається — німецькі. Щось гуркає, щось розривається, десь стріляють зенітки. За п’ять хвилин усе вже тихо, ідилічно. Зрештою, пора звикнути до цих щоп’ятихвилинних сполохів.

Почали звикати й до незвичайного Дніпра. На мирних водах, серед піщаних кіс і лозових зарослів раз-у-раз випливали військові катери, замасковані гіллям. Все насторожилося, наїжачилося, кожну хвилину ладне озватися пострілами. По зарослях раз-у-раз перебігали вогники світлових сигналів, а шпигуномани на палубі запевняли вже, що то німцям допомагають диверсанти.

Почали звикати одне до одного. Знайомитись. Розповідати свої історії. Не було нікого без історії. Не було нікого, щоб не розгубив сім’ї.

— Моя дочка з онуками виїхала раніш. Чи знайду я її в Дніпропетровському?

— А мій чоловік зостався в Києві, я теж хотіла ще не їхати, але мені сказали, що це — остання змога. Питаєте, чому чоловік не їхав? Е, він там на спеціяльній роботі…

— Мамо, я вернуся! Я не хочу їхати!

— Нікуди ти не вернешся. Сиди, слухай старших!

— Чи знайде нас батько? Він на фронті, не знає, що ми виїхали.

— Що нас чекає? Кажуть, у поїздах пошесть. Старих батьків кидають помирати на станціях, а самі бояться відстати від ешелона.

Мар’яна дивиться на ці зажурені, прибиті страхом невідомости обличчя й не вірить. Невже це ті самі озвірілі, що отарою тиснулися в пароплав, у браму? Це не вони!

— Їдемо в гості до Джамбула, — жартує Мар’янин бригадир. Наш ешелон направляють до Актюбінська.

— А я чув — до Куйбишева.

— Ні, ось останні відомості: в Саратовську область.

Ніхто не знає, куди везуть. Але все це цікавить Мар’яну вже лише з погляду кольоритности евакуації. Ще година, ще пів — і вона вже поза ешелоном.

Вже знесли до виходу речі. Вже Кременчук. Вже прощається Мар’яна із Славою. З нею одною їй тільки й шкода розставатися, у Слави такий тоскний вираз на обличчі.

— Прощаймося, Славо! Мабуть, вже ніколи не побачимося…

— Не роби цього, Мар’яно! Будемо разом держатися! — жалісливо просить Слава. — Як же мені самій бути серед цих?..

— То сходьмо разом! — благає Мар'яна, — Може як повернемося до Києва, може Мишко там тебе чекає?

Слава похнюплено мовчить. Ще недавно вона жартувала, що це їй видається, ніби екскурсія, а в Дніпропетровському вона напевно зійде, як захочеться їй. Та підходить бригадир Мар’янин, Слава похнюплено мовчить. І йому каже на все добре Мар’яна.

— Як? — з інтонацією, що дереться догори, до найвищої ноти, здивувався бригадир. — То ви не їдете з нами? От тобі й маєш!

Мар’яна дуже зніяковіла. Мар’яна відчула, що винна, що зловлено її на ганебному вчинкові. Він же так сердечно її вмовляє!

— Подумайте тільки, яку страшну дурницю ви робите! Я вам дуже не радив би відриватися від колективу. В такий час? Десь пропадете одна. Ось у Дніпропетровському наздоженемо всіх наших, за вас подбають, приїдемо на місце, станете на роботу…

От, який ласкавий, наче це не він забракував її сценарія і так пихасто колись випровадив із свого кабінету. Виявляється, він знає навіть, що її звуть Мар’яною!

Але вона розгубилася, розгубилася! Не має грошей, не має з собою чого їсти, — але хіба це рація? Справді, яка її рація? Знову навалилася та сила накидуваної на неї чужої волі і знову Мар’яна не може їй опертися. Вже зупиняється пароплав, вже Тополі завдають собі на плечі клунки, а в Мар’яни позаду стоїть думка, що цей представник партійного комітету витлумачить її вчинок, як зраду. „Німців хочете?” — немов говорив своїми проникливими й ласкавими інтонаціями бригадир.

— Я... так, я… — белькотала Мар’яна. — У мене в селі тут рідня, я до них... у Миргород…

— Воля ваша! Даю вам п’ять хвилин на обдумування. — Останні слова звучать сухо, офіційно, шорстко — ба, наказово.

П’яти хвилин навіть забагато. Треба або брати в руки наплечника, або залишитися. Публіка товпиться біля виходу, Оксана Артемівна вже йде мостиком.

Не дозволяють! „Даю вам п’ять хвилин на міркування”, — хоч і з приємною міною, але з сталевими нотками. От Слава, яка доскоцька, та й то їде. Аж пищить, а слухає їх! Невідомо, чим закінчиться це все. А якщо зараз наказу не виконає Мар’яна — не жить тоді їй, не просити собі ласки. І так вона — ізгой, а тоді зовсім зітруть з лиця землі.

Коротко: як сьогодні не тікати на схід, то треба бути готовою до втечі на захід. І повинна це вирішити Мар’яна швидше, як за п’ять хвилин.

За коротку мить зазнала вона незліченні світи переживань. От вона в якомусь Куйбишеві, чи Актюбінську і всі ці, з якими їде, і цей бригадир, і Слава. І слова цього бригадира на мітингу: „Товариші! Всі ті, хто тут із нами, — справді вірні сини соціалістичної батьківщини, нашої сонячної України (звичайно, говориться це російською мовою). Прийшов час на ділі показати, що ми — незламні твердокам’яні більшовики. І ми це показали. Ми готові терпіти всілякі злидні, голод і холод, але не зостатися під фашистською п’ятою. Все найкраще — тут із нами. Залишилися лише буржуазні покидьки, прихвостні фашизму, розкладений елемент, бандити, всі ті що завжди гальмували наше гігантське соціялістичне будівництво. Нам не жаль, що їх нема з нами, нам доводиться радіти, що вони зняли свої маски і не засмічують наші монолітно згуртовані ряди”. Це — парадні слова. Вона, Мар’яна, сидить, почуває себе „безпартійною більшовичкою” в „монолітно згуртованих рядах", а настрій у неї ще зранку зіпсований, гнилий, як осіння погода. Вона три години мокла в черзі за пшоняним кандьором, що роздають біженцям. Вона знає, що цей бригадир і всі ці парадні промовці харчуються в закритій їдальні, носять з таємного закритого розподільника нівроку собі пайки. Вони живуть не в бараках на нарах, як Мар'яна, а мають у місті прекрасно обставлені „квартирки” в новобудовах.

Отак воно стало все увіч перед очима. Вся сіра, убога, фальшива і нудна радянська дійсність. В кожному місті й містечку — вулиця Леніна і його простягнута рука на площі, в кожному селі — колгосп імени Сталіна і канцелярія із плякатами, засидженими мухами; в кожній їдальні — одне й те ж меню, в кожнім підприємстві — „догнать і перегнать”, „виполніть і перевиполніть”. Від такої безперспективности й нудоти найкращий порятунок — під німецькі бомби.

Мало вона цієї нудоти надихалася? До одуру! Чи варто для такого майбутнього жити?

Ні, як тікати, то вже краще на захід! Хоч побачити — від чого нас так відгороджуть.

Так от же Мар’яна не через п’ять хвилин, а через п’ять секунд відповідає бригадирові, як муштрований солдат:

— Лишаюся з вами.

— Правильно! — з найвищими інтонаціями потряс ентузіястично руку Мар'яні бригадир. — І не думайте більше відставати від нас, бо буде лихо!

Він значущо підніс догори пальця.

Пароплав уже відчалює від Кременчука. Стріляють зенітки, гуде небо бомбардувальниками, щось вибухає. Чи вони вже за мостом, чи ще тільки перед ним?

І навіть не попрощалася Мар’яна з доброю людиною, яка хотіла їй добра.

XIV.

Мирон і Льоля працюють, аж курить.

— Мамо, виглянь там у вікно, чи ніхто не йде! Боже, скільки землі, треба ж її якось винести… — бідкається Льоля.

— Увечорі винесемо, — відповідає Мирон із ями.

— Може я зараз трохи?

— Але де ти будеш викидати? Побачать же… Догадаються.

— Я вчора розкидала по дорозі. Непомітно.

Мирон трудиться в поті чола. Яма під підлогою в кухні уже досить велика, йому по пояс. Та нема ось куди подіти землі. Льоля хоче виносити зараз, але вдень, як правило, вони не виносять, щоб не догадалися сусіди. То ж із льохом затримка.

Щиру свою працю Мирон підкріплює такими міркуваннями впівголос:

— Чого це нам невідмінно триматися з москалями? Само ж вчення Інтернаціоналу ставить нарівні всі нації. І як вибирати, то хоч хазяїна хорошого, а не такого, що палить і все винищує.

— Та… вони вже досить нажилися, — відказує й Льоля. — Он той Копелев, Галя розказувала, так набрався на звільненні Західньої, що на двадцять років вистачило б. Казала вона, — як почув, що війна, то буквально головою об стіну бився. Купив воза, пару коней, спакувався й поїхав. А тут ще незліченні багатства зосталися. Щось там і Галині перепало, а вона вже, здається, вмочила туди свою ручку…

— Ховайтеся, хтось іде! — вбігає у кухню мама.

Женя й Мирон моментально зникли в шафі, а Льолі ще нема місця. Та тривога цим разом фальшива. То хтось шукає двірника. Сховані вилізли й робота закипіла далі.

Завдання їх не легке. Мирон вважається в армії, але сидить удома. Женя має бути зібрана, щоб вирушити з комсомольською бригадою похідним порядком із Києва, але її ніколи нема вдома, коли приносять повістку з’явитися до райкому комсомолу. Льолю “управдомша” вже кілька разів призначала на окопи. То ж вважалося, що в мешканні нікого нема, воно замкнене, всі виїхали. Мама може піти в цей час по хліб, коли хто стукає з повісткою.

Значно легше буде виховатися, коли вже, нарешті, викопають вони льох. Тоді — ніяка сила.

Ніяка сила їх із Києва не викурить. Хай там палять хліб, розбивають і нищать машини, хай викидають тонни цукру в Дніпро, бочки бензини та спирту, хай сам Київ злетить у повітря, як нахваляються оці з Протиповітряної Оборони, хай головою об стіну б’ються, — що то їх у льоху, у спасенному чеканні нової влади, обходитиме? Аби тільки перебути, витримати, а там почнеться, нарешті, нове життя.

— То ж яка сила йде! — знову підпомогає Льоля. — А наші... Показали себе!

— Найперше ми сховаємо сюди радіо. Пошукай-но, Женю, там є така залізна коробочка, ми туди покладемо мій партквиток і тут десь його прикопаємо. Шкода рвати, може ще колись на щось здасться. Клади сюди й свій комсомольський. І профспілчанський.

— Їйбогу, здається, Галина йде! До нас, — вбігає знову мама.

— Нікого нема вдома! — геніяльно-блискавично вирішує Мирон. Навіть і Галина не повинна знати таємниці льоху.

XV.

Оце тобі й Дніпропетровське!

Пароплав майже спорожнів. Тоскними очима дивляться Слава та Мар’яна з палуби на огидну сцену. Майже під самий пароплав подано ще не виметені з-під вугілля та цегли вантажні вагони-плятформи, — і вже біля них б’ються, хто перший улізе. Влізло кілька — і звідти вже крик: „Тут больше нет места! Сюда нельзя!”. А після того вантажаться та й вантажаться ще з годину у цей самий вагон.

Оце тобі й Дніпропетровське! А Слава хвалилася, що доїде до Дніпропетровського, а там зійде, погуляє у місті, Мишка знайде і може й взагалі нікуди не поїде. А тут — з пароплава в поїзд. І цей поїзд як запустить, то не спинятиметься, аж поки не завезуть їх, куди наказано.

І тут так само недалеко міст, і тут так само щодня бомбить, і тут та ж невідрадісна картина панічної втечі. Ще коли машинами, то людське око звикло, машини на те є, щоб возити. Але от гарно вдягнені жінки із клунками на плечах!

Мар’яні від того отарного атакування коробів з-під вугілля й цегли ноги підгинаються та тремтять, корчі у животі. Нізащо вона туди не сяде, нізащо!

— Славо, що мені робити, я захворіла, — жалібно пищить Мар’яна. — Як же я піду в ту кашу? Я там пропаду.

— Роби, як знаєш, — відповідає, не дивлячись у вічі, Слава, та сама Слава, що вчора благала: „Будьмо разом, не кидай мене, допомагатимемо одна одній”. Тепер вона каже: — Будь, як хочеш.

Хоч Славі й важко підняти свої речі та лізти в ту кашу, хоч не наважується вона зійти з зовсім порожньої палуби, але Слава знає, що вона зараз це зробить.

А Мар’яна озирається навколо за порятунком. Де та пароплавна служба, що так щиро дивувалася, чого це Мар’яна опинилася між цими. Нікого нема, крім них двох. І що більше в’яне Мар’яна, то більше уникає погляду Слава. І так, не дивлячись у вічі, бере вона свої важкі бебехи та й іде до виходу. Ні слова прощання, ні погляду. Стільки років подруги, разом інститут кінчали, вже ніколи не побачаться — і так розходяться їх береги.

Одна — зберігатися в запілля, друга — у саму пащу подій, у фашистську саламаху. Та що таке, — ще одна згублена дружба? Он матері дітей своїх гублять у цій дорозі, божеволіють.

Зовсім порожня палуба, — а Мар’яна з пароплаву не зійде. Здається їй, як ступить крок, — знову безвільно ноги понесуть до вагонів і весь опір душевних сил їй нічого не допоможе. І за цією ніччю страшною, тут на палубі пережитою, прийдуть нові, ще страшніші. І дивна ця хвороба. Як тільки здумає, що таки піде в ешелон, — всю її трусить. Як певна, що витримає, — міць прибуває.

* * *

Отут цієї ночі — на палубі пароплаву „Шевченко” — виважувала Мар’яна свою долю, вибирала сама, власною волею, своє майбутнє. Отут на просмоленій підлозі, зіщулившись від холоду поруч Слави, не спала вона цілу ніч під глибоким синім золотозірчастим небом. Стояло це небо над головою урочисто, мов храм, а Мар'яна шукала в собі і в ньому відповіді.

Нічим не завинила вона проти радянської влади, вважає себе зразковою громадянкою. Але чому проти волі її кудись везуть? Мар’яна хоче померти у Києві. Мар’яна нічого не має, крім свого хиткого вогника життя. Чому ж і ним не має вона права розпорядитися, як сама знає?

Он Слава безтурботно розляглася на своїх валізах, їй нічого вирішувати, вона спить. А в Мар’яниній тузі за рідною землею, яка вислизає з-під ніг, у гіркому плачі, горі, у напруженому смертельному зударі зчепилися силою накинений плохій вівці обов’язок і власна воля.

Від чого втікає вона? Від мук? Вони вже тепер є. Як вижити цей час і годину, коли вони — мука? Як же ж не послухається наказу — віддалить на деякий час муку туги за батьківщиною, якщо вже вона неминуча. То коли вона неминуча, чому зараз її приймати?

Який глузд в її втіканні? Була в них покидьком, та й за цією ж долею побіжить у запілля? Невже ж тікати зі страху „що скажуть” ? А от: збайдужніти до їх оцінок, робити, що хочеш ти!

Поняття батьківщини, держави, правди, без яких не може існувати людина, в цю хвилину стали цінностями, а не мідною розмінною монетою. Право на щастя, страх смерти, поняття зради, критика розломаної німецькими танками системи і критика грядущої у світлі антифашистської літератури (а яку ж ще читала Мар’яна?) — усе-все йшло на вагу ось цього вчинку, ось цієї хвилини. Все змобілізувала вона, щоб узавтра, чи вже сьогодні, бо сходить сонце, скріпити свою волю і зробити те, чого хоче вона, а не наказ. Тоді розбита, але затята, чужа оцім усім, заснула.

* * *

Тепер Мар’яна тупо дивиться, як набиваються у вагони втікачі. Це ж як сядеш у цей вагон, то десь у Оренбурзі вилізеш. Залізна сила скувала Мар’яну, вона не рухається. Протест проти вагонів сильніший за безвільний транс, він трощить плоху полохливість вівці-бирки.

Одначе, що за крики на нижній палубі? Мар’яна вже давно їх чує, більше не може витримати. Вона перехиляється через поруччя трапу вниз, а до неї, як до порятунку, кидається простоволоса стара селянка.

— Це ви назад цим пароплавом? Скажіть їм... Я не хочу далі їхати!

— Мамо, їдьмо! — слідом за нею вибігло двоє дівчат-підлітків.

— Скажіть їм... чого вони мене мучать? — голосить мати.

— Мамо, їдьмо, — скиглить менша, років чотирнадцятьох.

— Ходімо, чого ви ждете? — лютує старша, років п’ятнадцятьох.

Мати бігає по палубі, скидає з себе клунка, — розгублена, непритомна, втративши пам’ять і тяму. Дочки від неї не відстають і, плачучи, тягнуть її вниз, силою кладуть їй на плечі клунка.

— Ви мені не дочки! Будь ви прокляті! Їдьте!

І знову до занімілої Мар’яни із скаргою:

— Я в Вишеньках хотіла зійти, так вони мене не пустили. Вже два рази силою садять мене сюди, — й тут не пускають! Чого ви вчепилися до мене?

— Гадино, я тобі кажу, їдьмо! — божеволіла в люті старша.

— А чого ж ви на пароплав сідали, як не хотіли? — забула навіть за своє Мар’яна. Вона вже не може цієї сцени стерпіти.

— А як сказали! Я прибиральницею була в Наркомхарчпромі, — сказали зібратися й їхати. А я хіба думала далі, як за своє село?

Та дочки не давали їй говорити. Вони були самі непритомні, шарпали її, тягли за собою, підштовхували, — хоч мати їх і прокляла. Що за страшна сцена!

І може б відбилася мати від напасницьких дочок, та тут наспіла їм підмога. Влетів розлюченим вихорем начальник ешелону. Він, загинаючи триповерховими словами, почав туряти в спину усіх трьох. Мар’яна інстинктовно заскочила за виступ. Комендант за нею.

— Ви чєво прячетесь?

Пропала Мар’яна!

— Тут мої речі! — відразу стала Мар’яна така ж сама безтямна, як і простоволоса селянка.

— Пріказиваю немедленна в ешелон! — в руці в нього блиснув наган.

І хоч той наган наставлений не знати для чого — чи бити, чи стріляти — ще Мар'яна змагається з начальником ешелону. Вона ж йому ще вранці казала, що захворіла, вона ж казала… “Ви мне надєлаєтє дєлов…" — промурмотів тоді він, а вона ще й прилякала дизентерією, якою вона може в вагоні захворіти. Цим „надєлаєтє дєлов” він фактично дозволив її відстати, а тепер що? Вона ж підходила до нього, як він гладив по голівці дитинча й шепотів до нього ніжні слова. Вони ж договорилися…

— Что — доґоворілісь? — оскаженів від останнього її слова начальник і перейшов на дискантові ноти. — Немедленна вон атсюдава! Я тєбя тут прістрєлю!

В супроводі численних матюків утікала Мар’яна з пароплава. Втім, при виході шепнув їй машиніст:

— Сховайтесь десь убік, а потім підійдете!

Начальник ешелону безпам’ятно-звірячо розлючений носився пароплавом, берегом, заганяючи усіх в ешелон, вимахував наганом, лаявся майстерно, — і ще раз попалася йому на очі Мар’яна.

— Хадітє, хадітє! — блиснув він на неї загрозливо.

Мар’яна сховалася десь ще далі в закамарок, їй шкода було цього начальника ешелону. Чи не озвірієш, коли одна частина юрби рветься якнайшвидше влізти у вагони, а другої ніяк не можна загнати? Він має наказ, — щоб ніхто не смів відстати чи вернутися, а тут одна „договорюється”, друга лається, що вона їхала тільки до Дніпропетровського, а він її з наганом примушував у вагон сідати, третя плаче, що їй до матері за кілька кілометрів ось, — він її ногою вдарив, — четверта вже з самого вагону вискочила…

Ой, утікай звідси, Мар’яно!

Та вона вже тепер не та стала. Де й корчі в шлунку поділися, де й стопудове залізо з ніг звалилося! Як радісно утікати!

Та буда, куди вона утікла, була не що, як пароплавна каса. Між людьми ти наче голка, вже тому лютому не впадеш у око. Диво, ще й квитки кудись продаються.

Чи вертатиметься до Києва пароплав? Ніхто не знає. Може піде вниз до Херсону, може вгору, тільки до Черкас. В Київ в'їзд уже замкнений. Дико дивляться на того, хто до Києва хоче. Всі з нього тікають.

Все ж є й такі. Дід-жид у кожусі і з клунком — син у нього директор заводу. Він — відряджений. І все ж до Києва квитків не дають. Але до Кременчука таки взяла Мар’яна. Звідти добереться до Миргороду, таки судилося його побачити. Гаразд, тепер із квитком може чекати пароплава хоч і добу.

Таки судилося Мар'яні вертатися тим самим пароплавом. Вчора — спантеличена, перелякана отара, клунки, тиснява, бруд, знаменита всесоюзна черга за сотнею грамів ковбаси, дві години стоїш і їси, замість ковбаси, злобу обивателів, „прилатування”, хитрощі, сварку. Від того все в душі спаскудиться, хочеться абикуди, тільки щоб не серед цих.

Сьогодні пароплав — плавуча санаторія. Свіжовимитий, звідусіль виступило сяйво білости, — де воно вчора було? Людей дещо мало, але всі — один одному приятель. Спокійні, доброзичливі, милі. В інший світ Мар'яна увійшла. Де гурт, там співають, грають у шахи. Он компанія не то трактористів, не то активістів, сидить на білих ослонах. Вони їдуть із „Западної”, “мали там завдання", скрізь об'їздили, а тепер вертаються додому. З ними якийсь Абраша. Він усе вміє робити, — так каже. Він — також колгоспник.

— А твій батько що робив у колгоспі? Мабуть, продавав смердючий квас?

— Ти дурний! — на це відповідає Абраша.

— Так ти ще дурним називаєш? Шкода, якби знав, не дав би тобі своїх черевиків.

— Ми такі хлопці: добродушні, але й злі, — попередив другий. — Якби це на самоті, то ми б тобі так дали...

Спокійна, певна в собі сила.

А вчора на цьому самому місці артисти концерт давали. Таким чином, Мар’яна довідалася, що ці, які влазили поза чергою, на головах карабкалися поперед інших, вони — артисти. Співи, скетчі, деклямація, — трохи ніби запізнілий репертуар, все про переможний вступ червоної армії в Західню Україну. Культурна радянська інтелігенція ідеологічно витримано гаяла час. Вітер підвівав коротеньку спідничку співачки, тієї самої, що не пустила чоловіка-українця вернутися, і показував публіці вилиняле фіялкове трико.

Та то було вчора, а це сьогодні. Вчора веселилися офіційно, з наказу, крізь сльози, а сьогодні — як Бог на душу послав.

І їде Мар’яна тихими дніпровими водами вгору. Минає ті самі мости, ті самі військові катери, ті самі береги, повні військових таємниць. Що її чекає там, в огнищі війни, на фронті, — бо ж Київ стає фронтом, — вона не питає і не бентежиться цим. Їй піднесено радісно, що наближається до небезпеки, а не тікає від неї.

Що буде з Києвом, те буде й з нею. Поділить із ним лиху й щасливу долю, яку доведеться. І ясно, спокійно, легко їй на душі.

XVI.

Роман Чагир їде в поїзді серед цієї різношерстної і різноплемінної юрби, яко мобілізований. Він кожен раз нагадує собі, що все чоловіче населення Правобережжя від шістнадцятьох до п’ятдесяти років мобілізоване, що він дістає сім карбованців денно, може йти пішки, чи шукати собі якого хоче транспорту. А цей транспорт різноманітними безконечними ешелонами лавою пливе на схід. В документі написано: з’явитися в воєнкомат такий-то, скажімо, Лубні, це може бути через Київ. От він і вишукав собі транспорт. Ї дуть оці з “3ападної", — і він тут.

Забавляється немало. І ніхто не сказав би, дивлячись на цього запорошеного чоловіка, відірваного від рідного кутка, між тридцять п’ятьма та сорок п’ятьма роками, ніхто не вгадав би, як він регочеться у душі, слухаючи щиру розповідь сивої дами. Вона — боса і це дає їй нагоду розповісти свою епопею. Тікає зі Львова. Так тікали, що не встигли нічогісінько взяти, ось бачите, подерлося взуття й боса тепер. Довелося йти багато пішки, бо дорогою машину розбомбило.

— Львівське населення нас страшенно не любило! Стоїш у черзі і чуєш: „Як тільки війна, — ми всіх вас рознесемо на шматки”. Як почалося бомбардування, — не пускали нас у бомбосховища. Коли ми відступали, вони сиділи в ресторанах і апльодували. Коли казали їм робити затемнення, вони навмисне розпалювали на вулицях багаття. Боже, як ми боялися! Щодня хтось убитий…

Якби то вона знала, з ким говорить!

— Де він узявся на нашу голову, цей проклятий Гітлер, — лементіла друга, соваючи по набитому вагоні величезну дерев’яну скриню, бо де не поставить, — усе кажуть їй прийняти, дорогу перегороджує. — Щоб йому дихати не дало, щоб він повісився на сухій гіляці! Два тижні возять нас, уже по всіх усюдах обвозили, а додому ніяк доїхати не можна. Де вже тільки я не була! І в Жмеринці, і в П’ятихатках, і в Дніпропетровському, і в Черкасах, — а ніяк у Гребінку не доберуся.

— Щось цінне везете в тій скрині? — цікавиться Чагир.

— Я й сама не знаю, нащо я її везу! — чистосердно призналася жінка. — Отак, дали вагон, я й упхалася, а в скрині само дерево три пуди важить. Дві ковдри й палатка, оце все, що там є. Ой, подивіться за дитиною, я зараз! — знову побігла вона пересувати скриню з проходу.

— Возили-возили нас, — десь чує уривок іншої епопеї Чагир, — два тижні, та замість додому, привезли до якоїсь цегельні. Згружайсь! Усі чоловіки — працювати, а нас із дітьми оце кудись далі везуть.

Напроти сидить якась тихіша. Вона зідхає. Вона теж їде зі Львова, телеграфісткою там працювала. Була на нічній зміні, як почалася війна. Ї хала на машині, розбомбило, все згоріло. Ось одного клунка вихопила.

— А скільки там на дорозі з Житомира валяється речей у полі й ніхто ними не цікавиться. Та що… Дітей кидають на евакопунктах.

— Гей, чия то скриня? Заберіть!

— От, кара Божа!

Власниця трьохпудової скрині знов поклала на полиці дитину й побігла совати свої скарби.

Роман Чагир приглядається до телеграфістки. Може бути, що це дочка вже. Молоде.

— Мені здається, я вас впізнаю, — раптом каже він до неї.

Дівчина здивовано, ні, перелякано поглянула на Романа.

— Ви, часом, не з Тимченків будете?

— Себто... Я …ні… а що? — нарешті протяжливо вимовила.

— Бачите, я тому питаю, що сам я родом звідти. Я шукаю свою сестру й цікавий би знати про її долю. Чи то правда, що її ніби то вивезли на Сибір?..

— Звідки це — звідти? — здивувалася з такого ходу розмови дівчина.

— З Розкішної.

Дівчина зміряла Романа, подумала і все ж заперечливо похитала головою. Ніколи не чула навіть!

— Послухайте! І все ж я вам не вірю... — почав був Роман, але в цю мить щось м’яке бубухнуло йому на коліна, відти скотилося на підлогу і почало верещати.

Гола дитина! З полиці — аж на землю. Всім стало соромно, що стільки їх сидить, а діти, як качани, скочуються не землю. Але дитина верещала тільки з переляку.

Коли всі вже відойкали, Роман спробував ще й пожартувати. Оце як виросте та набереться усякої біди, проклинатиме коліна невідомого, що не дали вбитися немовлям.

— Так ви не з Розкішної? — знову вдався до телеграфістки.

— Чого ви до мене вчепилися? — вибухнула вона. — Ніякої Розкішної я не знаю! Ніяких Тимченків не знаю! Моя мама — вчителька в Києві і зовсім не Тимченко. Я — комсомолка, відряджена в Сталінську область і не маю нічого спільного з тими, яких вивозять на Сибір.

Вона відвернулася.

— Ці гуцули — розбійники, бандити! — розповідає свою епопею пишнотіла, розсипчаста жіночка, що сидить позаду Романа. — Ми жили в Жаб’ю, мій чоловік був там начальником воєнкомату. Ой, як там нам жилося! Які чудесні мали ми меблі, які сервіси, які килими! За безцінь можна було все те дістати. І все пропало! Довелося все-все кидати. Зразу ж гуцули налетіли, дочиста все розграбували! То такі розбійники!

— Не знаю, хто, — до себе бовкнув Роман.

Телеграфістка почула. Зміряла знову підозріло — і одвернулася.

Якби не завдання, він би з нею не так поговорив. Та в потаємному закамарку голови лежить шифр, як дістатися до центру. Він увесь час нагадує Романові: ти — мобілізований, добираєшся до воєнкомату у Лубнях. Там же в Києві треба розшукати якогось Семена Кучерявого. Одного хлопця Кучерявого він колись знав. Але чи це той Кучерявий? Якщо той, то він може щось певне сказати, нарешті, про сестру своєї вчительки. На біду свою не пам’ятає він, чи то був Семен, той кучерявий хлопчина, що тримав коня, як заскочив Роман на хвильку в Богуслав до Гані.

Адреса також дбайливо захована межи бганками найпотаємніших мозкових сфер. Так робить він завжди, ідучи в чуже запілля. Міняти власну зовнішність — його спеціяльність, до неї треба виробити ще от такі комори в голові. Але чи попав він у точку ось тут, чи грубо промахнувся? Ця комсомолка… По тому, як тріпнулися її вії від першого його невинного звертання, він певен що вона — не вона. Та вже остерегається зачіпати більше недотику, вона занадто бурхливо реагує, а це непотрібно в цім рої роздратованих совєтських ос.

XVII

Жінку-жидівку трудно переперти, але Семен Кучерявий цим разом таки поставить по-своєму.

Захотілося їй дачі! Всю весну вуха йому прогризала тією дачею. Одвіз. А на другий день — війна. Листи, телеграми, лементи. Забери, приїзди, боюся! Тут на роботі в науково-дослідному інституті гарячка, треба все пакувати, всі кудись їдуть, а Семенові по жінку треба. Чим, як? Тут прямий інтерес диктує, що треба помогти пакувати інститутське майно, а ти бігай, висолопивши язика, шукай, як до Богуслава дістатися.

Все ж перед від’їздом заскочив у інститут, приховав найкращого фотоапарата, щоб не запакували, не вивезли. Здасться. Може, як перелетить усе, своє власне ательє відкриє, буде з чим починати. Такий апарат коштує немалі гроші.

Поки він бігав за оцими всіма клопотами, два рази приходив якийсь тип і казав, що ще зайде. Та Семенові ніколи чекати, хай прийде, як він повернеться з Богуслава. І хто ж то міг би бути? Кому тепер якісь невідкладні справи в голові?

Плян Кучерявого не такий, як у всіх. Усе летить із Києва, уже й тесть із тещею, хвалити Бога, виїхали, але Кучерявий їхати з Києва отак на галай-балай і не думає. Тут дай, Боже, перетривати, поки червоні відійдуть, коли б, справді, не висадили міста в повітря, а там уже заживемо! Німці навезуть краму, товарів, там у них є заваль всього, за пару років з Києва зробиться лялька, порядок наведуть, нарешті. Господар їде! А ти, дурний, десь тарабанься, з доброго дива. За яким бісом? Тут своя українська держава буде, наші вернуться! Життя почнеться, за яким увесь вік людина мріє. Може ще своїх хлопців побачить…

Коротше — думає Кучерявий усіх перехитрити.

І от Кучерявий, добрий сім’янин, мудрий політик, надумався переперти жінку. Нікуди й сам не поїде, і її не пустить. Так і сказав їй. Вернемося до Києва й чекатимемо там кінця. Як злетимо в повітря, то разом, але це так лякають, бо якби не лякали, то всі захотіли б зостатися, крім партійних вершків. Вже всім осточортіло.

— Це ж Гітлер іде!

Гітлер? У Кучерявого на все є відповідь. Поки до Гітлера, то он ті, що поїхали, швидше пропадуть. Чи далеко ті втічуть, які не мають сто карбованців на склянку молока? А в тебе троє дітей. Хочеш викинути з вікна вагону трупика?

— Всі їдуть.

— Чого? Куди? По що? Усі, такі як ми, лишаються.

Та й справді! Кучерявого колись викинули з роботи, з високої посади, добре ще, що не заслали. Добре, що не розгубився, а згадав, що він — путній фотограф, наплював на їхні посади й живе помаленьку.

— А Гітлером нема чого журитися, самі наші газети пишуть, що йдуть українські націоналісти, а там є багато моїх товаришів. Ти — моя жінка, я вже якось та тебе відгороджу.

— Кажуть, що дуже знущаються передові німецькі частини. Відрізують носи, груди, ґвалтують, закопують живцем.

— Всесвітня брехня! Газети брешуть! Я вже достеменно знаю. В зайнятих місцях нікого й пальцем не зачепили. А приходять — скликають всіх на площу і питають: “Може хто хоче куди виїхати? До родичів? По той бік фронту? Ми даємо транспорт, перепустки”.

— Ой, я не вірю…

— То можеш собі не вірити. У Житомирі одна стара жидівка зголосилася, що хоче до Києва, до дітей. А як побачила, що німці нікому нічого не роблять, вона відмовилася. Тоді її примусили силою. Не хочеш з нами — їдь. Але тут треба перше подумати, де дістати машину до Києва.

Нелегко було причепитися, припасуватися до військової машини, що могла б завезти аж у Київ їх двох, речі й троє дітей. Та Кучерявий тепер прибув у силі, у винахідливості, рухливості, меткості. Зовсім же нове життя починається. Головне — перебути переміну. Їм — нема чого боятися. То завмаґи з бебехами і валізами грошей повтікали, а хто любить працю, того й Бог і німці люблять. Вже по всьому видко, що Київ — здане місто, нема куди їхати.

Так заспокоював жінку, собі піддавав духу, бо ще, мабуть, і в Києві доведеться з нею воювати. Машина летіла повз валки колгоспників із коровами, тракторами, повз хати сіл, повз будинки містечок, повз поручні мосту. Від вітру, від руху машини родина збилася докупи під передньою стінкою біля кабіни. Кучерявий — поперед них, щоб хоч трохи захистити від скаженого вітру.

І раптом — посеред мосту щось тріснуло-вибухнуло. Грюкнуло оглушливо. Половина машини, на очах у родини, разом з усіма бебехами зникла в воді, у фонтані, у стовпі води, що знявся позаду них. Передня частина, обломок машини, утікала мостом, що також поволі груз у воду. А Кучерявий відчув, як йому на живіт та ноги навалилось щось важке. Але як болить, — то ще живий він, мабуть.

Чудо сталося так раптово, що ніхто не встиг навіть ойкнути. Десниця Божа їх врятувала й перестерегла. Аж як виїхали на тверду землю, зрозуміли, що то сталося.

— А ти ще хотіла кудись їхати! Це ж по всіх шляхах таке, ніде не врятуєшся, — пробував стати на ушкоджену ногу Кучерявий,

Може й правда? Як не судилося загинути, то навіть і на міну наскочиш, — тебе винесе живим та цілим.

XVIII.

Перше, ніж постукати, стенографістка Галина Полтавченко полюбувалася на „халабуду”. Перед будинком, де живуть Мирон і Льоля Березольські, у палісаді стоїть загадкове нап’яття, якась не то землянка, споруджена з мішків і землі, так, як ото на вулицях барикади, не то хижка для баштанника, Березольські звали її „халабуда”, а мала вона військово-оборонне значення: бомбосховище. Тепер, коли весь Київ побував на Козлівській вулиці, що нижче будинку Верховної Ради, і побачив вулицю, розвалену від одної бомби, розсипані двоповерхи від струсу повітря, коли цілий квартал став трісками й ямами, а в околі всі вікна висаджені, — втішно дивиться на цю дитячу хованку. Виникає захоплення людською наївністю.

Щось дуже тихо. Чи є хто? Галина постукала й довго-довго чекає. Ніби нікуди й не збиралися. А вже другий раз приходить і не застає. Ну, Мирон у військовій частині на Сирці. А тітка? Здається, тепер ніяких черг у місті нема. Де Льоля, Женя? Собаки навіть не чути. Дивно!

Ще заглянула у вікно для певности й вирішила, що йшла такий світ даремно.

Вже була біля фіртки, як почула, що хтось її гукає. Тітка. Та от, дрімала й почула, що хтось стукає. Заходь! Що нового в тебе? На окопи не гонять?

А де Льоля? Женя?

Тітка зідхнула. Та от, нема нікого, сама лишилася. Женя пішла з комсомольською бригадою, бідна дитина. Льоля вже третій раз на окопах, не знати, коли вернеться. Мирон часом приходить із Сирця, поки їх частина ще в Києві,

Галина бачить. На буфеті лежить плитка шоколяди, видко, з сирецького інтендантського складу принесена.

— А я оце зосталася сама. Що ж зробиш?

— Боже, як мало стало в Києві людей! Де не підеш, скрізь замкнені мешкання, зідхнула й Галина. — По вулицях, — де-не-де…

— Я думаю! П’ятсот тисяч виїхало з Києва. Зразу повітря стало чистіше.

Це правда, повітря в Києві стало прозоре, чисте. Таке було до переходу сюди столиці та всіх автомашин із Харкова. Тільки моторошно дивитися на оці барикади, на оці протитанкові їжаки, що поперетинали вулиці.

— Чи були ви тепер на Хрещатику? Там аж три барикади, вітрини забиті дошками. Нащо то? Будуть бої? А що, як скажуть за годину вийти?

— Я нікуди не піду, — стара каже. — Мені вже й так недовго жити.

— А я хоч і не збираюся, — таки, мабуть, поїду. Ми перейшли на казарменне становище, кожну хвилину можуть сказати: „Сідай у машину й їдь”.

— Борони тебе, Боже!

Стара не помічає, що вона зле справляється. Замість того, щоб помогти Галині викласти свій запас новин — а в теперішній час кожна хвилина родить їх безліч, переходять вони з уст до уст, не треба й газети, яка настільки збідніла, що крім звідомлень від радянського інформбюро з тижнево запізненими „напрямками” нічого не подавала, хіба як діти-„тімурівці” граються у війну, — замість помогти Галині, вона сама хоче поремствувати, полаяти. Кричать, що Київ був, є й буде радянський, а самі його перші покинули. Мало того, що покинули, ще й скільки вони потопили в Дніпрі продуктів. На десять років! Чому було не роздати людям? А скільки на станції всього гниє, пропадає! Директори усякі повикидали на землю, бо їм треба вагонів. До вагонів під’їжджають рефрижератори і звідти вивантажують бебехи, меблі, роялі. А масло стоїть поруч, розтає на сонці, м’ясо — смердить. Та це ж для армії!

Галина таки встигає вставити:

— Зате ж і німці потопили трохи пархів у Дніпрі, як бомбардували пароплави та баржі. Аж легше стало дихати, як їх не стало. То нічого не було, сто грамів масла не купиш, як не вистоїш у черзі, а тепер он що виявляється. Всього було горами, нам фіґу давали.

І кожен раз між цими чутками про грабіж і втечу завмагів та директорів, про знищення, про не знати нащо стягувані позики, коли оборона така, — проходить рефрен. Що з нами буде? Що буде з Києвом? Невже здадуть німцям? Невже правда, що на кожному електричному каблеві висять міни і в одну хвилину ми всі полетимо в повітря? Які то німці? Невже ж такі, як у газетах пишуть?

— А між іншим, про німців розказують багато доброго.

Доброго? Покищо, нічогісінько не чула Галина, хіба-що Кучерявий в інститут принесе часом звідкілясь, що вони не страшні зовсім.

Тітка знає більше, он їй розказували, що один чоловік уже з ними зустрівся. В лісі. Мав двадцять тисяч із собою, бо був такий чесний, що не міг присвоїти, начальник пошти одного містечка під Києвом. То є такі педанти, що мусять бути до копієчки чисті. Вже не було як вислати, то сам надумався занести до Києва. І о, жах! В лісі, де він і не сподівався, ідуть йому назустріч двоє німців. Вирішив брехати. Іде він до дітей, а це в наплечнику сорочка й хліб. Ну, якби заглянули! Але вони повірили, скинули тільки на землю, помацали, що м'яке, — і пустили. Він, бідний, перетрусився, думав, що вони йому навздогін кулю, а вони зовсім ним не цікавились. Ну? А якби наші? І так чесній людині ніхто навіть не подякував. Взяли гроші, а він не мав навіть де переночувати.

В кухні щось гуркнуло.

— Ой, це, мабуть, кіт щось перекинув, — перервала свою довгеньку історію тітка й вибігла в кухню.

Їй із шафи Мирон показав кулака. Занадто довго сидять гості? Занадто необережна вона?

„Та чого там! — думає собі стара. Енкаведе вивтікало, і що я таке сказала? Це ж усе правда”.

Але кінця історії Галина так і не дочекалася. Тітка почали розповідати про чудеса німецької техніки, хитрощі, про парашути з шоколядою, вином і шинкою, що скидають німці то там, то там. Розповідала вона з насолодою, намагаючись хоч у обуреній інтонації сховати своє захоплення німецькою непереможністю, запозичене в Мирона.

XIX

Через невелику станцію Миргород, як і через усі шляхи на Лівобережжя, безперервно пливуть ріки ешелонів. На плятформах безконечних транспортів накидано усякого заліззя, — якісь рейки, шпали, дроти. На заліззі гніздилися з вузлами й без них люди. Ніхто ніякого квитка тепер не питає, а йде поїзд, — сідай і їдь, аби тільки на схід. Ішли ще поїзди з пораненими, біженцями, випущеними кримінальниками. Всіма шляхами безконечно гнали колгоспну худобу. Що підбивалося, — дорізували. В Миргороді базар завалений м’ясивами.

В Миргороді в’їжно і затишно. Мальовничі мальви і квітники — біля кожного будиночка. Не розбереш — село це чи місто, чи декорація з ідилічної казочки про мальовничу Україну. Але нехай-но тільки дощ — відразу тут непролазне гоголівське болото.

Це видно й по ногах босої дами в гарному шовковому убранні. Миргородський масний і липкий чорнозем обліпив її босі ноги по литки. Але жінка, що колись була дамою, не зважає на це й гістерично бігає розпатлана, з дитиною на руках від одного поїзду до другого, від ешелону до ешелону, від начальника до начальника.

Зовсім інше видовище являють поважні й урочисті баби та діди з чистенькими кошичками. З кошичків визирають молоко, вареники, вишні, пироги, яйця. Деякі стоять із відрами й глечиками кисілю. Вони аристократично - терпляче очікують. Проїжджають ешелони з біженцями й різнокаліберним населенням плятформ, бачать повні кошики й біжать до них. „Продайотє?” — „Тут недозволено торгувати”, — спокійно й маєстатично відповідають баби. Налітають всезакупні біженки з важкими торбинками під пахвами. — „Почом молоко?” — Баби презирливо відвертаються, навіть не відповідають.

Лише як спиняється ешелон з пораненими, всі ці чистенькі кошички наступають на вагони. Заходять, заносять, просять брати. Ще пощастить якому верткому червоноармійчикові, але грошей за це брати ніхто не хоче.

І от Мар'яна знову в дорозі. Утекла, скориставшись дощем і тим, що Оксани Артемівни не було вдома, бо ж тій не потовпиться в голові, що таким болотом можна кудись рушити. Але ж несила сидіти тут і думкою бути в Києві! Щодня ходить Мар’яна до станції. Ставали ешелони з мобілізованими, кожного питала: „Коли з Києва? Що там?” От що, бомбардовано Київ, впали бомби на Татарці й Козлівці. Дарма! Хоч пішки — вертатиметься. Не бути в такий час у Києві?

— І куди ви поїдете? — починала Оксана Артемівна, як тільки Мар’яна заводила про це розмову, — В Київ в’їзд уже замкнено. Вже там фронт. Сидіть і не рипайтесь!

Але все ж вона ось „рипається”. Її душа не настроєна до миргородської затишности. Назустріч небезпекам! І от уже частину дороги зробила, найголовнішу. Вирушила. Вона ось на станції у всьому своєму спорядженні.

Чи ходять ще пароплави? Всі мости на Дніпрі бомбить. Всі великі міста, всі станції. Але — що буде!

Панічній дамі в чобітках з миргородського болота зовсім не треба носитися з дитиною. Були ще тут дві її помічниці-сестри й колиска. Вона й так має жалюгідний вигляд, дитина могла б і в колисці лежати. Але їм треба до Києва, вони вирішили добратися за всяку ціну... О, ще такі неприкаяні знайшлися, як Мар’яна.

Вони бояться в цім Миргороді. Самі жінки, вони занадто почувають себе чужородним тілом, жидівками. Миргородське оточення видається їм неприязним, ось найняли хату, їм навіть не дали соломи, вони валяються на голій землі. Ось поблизу пиячать якісь хлопці, ще прийдуть їх поріжуть? Вже помирати, то в своїй постелі. Мети в них, спантеличених, відгублених, не було. Кожної хвилини вони перерішували. Ї дьмо до Полтави. Ні, до Дніпропетровського. До Бахмачу! Але удома була постеля.

У розгублених сестер є дитина, тому їм легше ведеться. Вже ось дістали вони записку, без якої в вагон на Київ не пускають. А Мар’яна не може такої записки дістати, в порожні санітарні вагони, що вертаються на фронт, заборонено брати будь-кого, то тільки тим із дитиною робиться виняток. Жадних інших поїздів на Київ нема. Отже, хоч мета в неї певна, пляни могли мінятися щохвилини. Гаразд! Якось до Ромодану добереться, там до Кременчука, там хоч до Черкас допливе, там… Вже Мар’яна канючить дозволу хоч до Ромодану доїхати. “Можна подумати, що це — тисяча кілометрів! Сідайте!” — добродушно махнув милостивий товстун-начальник рукою. І три сестри радіють, що їх більше в вагоні, на радощах і Мар’яна викладає їм свої пляни. До Ромодану, до Кременчука, до… — „Може й ми так поїдемо?” — перерішують уже сестри, їм страшно самим. — „Невідомо ж, куди цей довезе, може тільки до Гребінки, а то — проклята станція, і в мирний час із неї нелегко вибратися”. І вже сидять гуртом, угадують. А може й пароплави вже не ходять, тепер щохвилини все міняється…

Але, Боже мій, як у Ромодані сходити? Коли їхала сюди десять днів тому, читала на стелі: „Вєра! Іщі меня в Саратове”. Тепер замість станції — купа глини, скла, цегли й дерева. Як везе, хай уже й далі везе. Хай уже надивиться Мар’яна на цей відремонтований у Харкові, після збомбардування в Козятині, санітарний поїзд, на цих молодих санітарок із вадливими очима, що й сміються, й плачуть разом. Сміються розтлінним смішком, співають під гітару, яку возять із собою, а плачуть також відразу. „Тут бомбить, тікати хочеться, а всміхаєшся до пораненого, заспокоюєш, в самої ж серце мало не вискочить”. Сльози на очах від спогаду, що половина поранених у Козятині згинула, а тут же відразу — вадливий вогник у очах: прибігла подружка кликати на розваги з патефоном. Забуто за козятинські кошмари, недокінчено автобіографію (героїня Хасана, чоловік убитий у фінській війні, дитина в Харкові), вона біжить, з вадливим вогником у очах, веселитися.

Санітарам же, видно, набридли ці, вони шукають „свіжих бабів” по темних вагонах. „Легше на поворотах!” — ображається на це дама з дитиною. — „Я не звикла, щоб при мені грубо висловлювалися. — Яка я вам баба?” “Ну, чорнява!” — добродушно згоджується санітар, а за хвилину приносить окропу та для дитини бісквітів, цукерок.

Війна! Тут і смерть, і розтління, і грубі звички, і ніжна жалість,..

Ох, ще Гребінку якось узяти, — думає собі Мар’яна, діждавшись світанку в тому небезпечному, темному вагоні з „свіжими бабами". Може ж цей поїзд піде просто на Київ, ото було б щастя! Серце упало, як зайшов той товстун і офіційно, дивлючись на горішню частину стелі, крикнув: „Немедленна ачістіть ваґони”...

Юрби облягають Гребінку. Тільки від одного цього можна розгубитися. А ще більше — від жаху на лицях при словах, що ти хочеш до Києва. „Там же вже ні душі нема! Всіх уже вигнали! Київ щодня бомбардований!” — кричить якась на Мар’яну й її попутниць. Друга, з червонохресною торбою через плече, показує всім чорну, як земля, сорочку й плаче. Це все, що вона має. Її послали відпровадити колону малолітніх правопорушників, вона відвела, а тепер не може добратися додому.

Сестри з бебехами, дитиною й возиком знов запаморочилися. „Їдьмо до Полтави!" — одна каже. — „Тобі треба було з дитиною в Миргороді сидіти, а ми б самі до Києва поїхали”, — друга каже. І справді, як вони з усім оцим влізуть у вагон, коли треба літати по всіх коліях кілометри, випитувати, який на Київ, знову пробиватися до військового коменданта станції за дозволом, знову шукати перекоченого на інші рейки поїзда, з боєм і спритом сісти, поки не втік, бо тепер поїзди на станціях не затримуються. Коротше, — чудо таке сталося і та, що лякала так дуже, також сиділа разом із військовими, із замученими, спантеличеними докраю сестрами, з возиком і з Мар’яною. На Київ. Магічне слово — Київ.

Поїзд ніде не спиняється, мчить скажено-перелякано, мов від чогось утікаючи. До Києва пригнався він, не встигли віддихатися вони від гребінківських хвилювань.

Але це правда. В Київ уже не впускають. Лише до Дарниці. Дарницький ліс закиданий протитанковими спорудами, порубаними безладно деревами. Ночувати в вагонах не можна, до станції Дарниця кілометр, до трамваю ще три кілометри. Що ж робитимуть миргородські утікачки, чи доберуться вони коли до своєї постелі?

Але Мар’яна вже далеко від трьох сестер. Із страхом наближається до трамваю. Чи ходить? Чи завезе у Київ? Чи справді Київ замкнений? Нікого не впускає?

ХХ.

Максимова мрія здійснилася. Він, інженер київського авіозаводу, не евакуювався в Сибір, а сидить в Україні за селянською хатою із зав'язаними назад руками і дивиться на криваві плями на стіні, бризки мозку. Недалечко починається вишнячок, у хаті сидять німецькі офіцери з перекладачем і вирішують його долю.

Він у полоні.

Правда, поки дістався він до цієї мрії, багато чого надивився. Бачив він загибіль кінного ескадрону в долині, що її залив Дніпро, коли він після висадження Дніпрельстану-греблі вернувся на свої давні місця. Бачив шахти Криворіжжя, залиті разом із повною зміною робітників. Бачив, як обливали бензиною ешелон із своїми ж пораненими й підпалювали, — щоб не дісталися ворогові. Бачив, як розстрілювали за містом цілу тюрму. Бачив, як ішов у воду міст разом таки з піхотою. Бачив, як перепливали на другий берег вплав, хапалися за човни із щасливими, а щасливі відсікували руки потопаючим, спихали назад у воду, зубами кусали. Він, коли висадили той міст, у те пекло не пішов, а… опинився тут.

Що ж робилося тут, у цім застінку між клунею і селянською хатою? Може й його мозок зараз розбризкається по стінах?

Максим так збайдужів за цей місяць пекла й вогню, йому так однаково, що винесе той німець, чи може українець у формі німецького ляйтенанта. Він чогось дуже допитувався, хто Максим, якої національности, зажадав документів, чи офіцер він, чи справді українець.

— Як я можу це довести вам, не знаю. Якби був мій пашпорт, ви б переконалися, але ми в армії пашпортів не маємо. Я тільки щиро кажу вам, що йдучи на фронт, вирішив при першій змозі здатися в полон.

Перекладач виразно показував йому свою симпатію. Офіцери були сповнені пихи, проте прислухалися, що каже дольмечер. Десь от нараджуються, що з ним зробити.

Довго, дуже довго чекає Максим. Нарешті…

— Отже, — сказав перекладач, сідаючи напроти, закладаючи ногу на ногу, вимірюючи полоненого поглядом. — Я хотів би з вами поговорити. Але чекайте, у вас зв’язані руки?..

За хвилину вже Максим також сидів на стільці напроти перекладача.

— Тут ви довго сидіти не будете, тут або розстрілюють, або пускають додому. Я хотів би знати, якої ви думки про український визвольний рух?

Але ж Максим для того й у полон здався, щоб щось самому про це почути. Він чув різні небилиці, — з радянських газет, серед бабів на базарі. А хоче побачити справжніх дійових людей, які розповіли б йому, як воно насправді є.

— Ми чули, — додає він, — що за два тижні після здачі Києва приїде український уряд. Скільки тут правди, — я не знаю. Але вся Україна в це вірить.

Перекладач подав Максимові руку, міцно потиснув.

— Вітаю вас! — урочисто сказав. — Скоро матимемо свій самостійний уряд.

— Не може бути! — мимоволі вирвалося в Максима.

— Україна, — соборна, незалежна, самостійна Україна постане у висліді цієї війни, — ваговито проскандував перекладач, дивлючись пильно увічі полоненому.

— Я дуже, з усієї душі, хотів би, щоб так було, — вигукнув Максим, — але якось важко повірити…

Та який не є він Хома-невіруючий, Максимова радість не ховається від проникливого ока перекладача.

— Ви невдовзі переконаєтеся! Німці нам це пообіцяли, а ми їм для того допомагаємо розвалювати фронт, виграти війну. Бачите, я з вами так відверто говорю тому, що цілком довіряю вам. Щоб і ви мені повірили, — візьміть ось цей документ, підписаний наказ про ваше звільнення. Тепер скажіть мені… Ви курите? Прошу…

Почастувавши, перекладач продовжував:

— Тепер скажіть мені, ми вже не першого вас питаємо, не першою вашою думкою цікавимося. Нас дивує, що на Великій Україні цілком добрі українці, освічені й свідомі, не вірять у постання України-держави. Застерігаю, — не всі. Багато нам допомагають. Я спустився на парашуті в перші дні війни і допоміг мені поставити перші кроки один видатний київський артист, переховав у себе в Боярці на дачі. Але таких мало. От оцей грубий шар інтелігенції, що вже зформувався за більшовиків, — чи вам так обрізали крила, чи вас тут усіх поробили малоросами? От ви, — кажете, що були юнаком у Петлюри, а тепер вигукуєте: „Не може бути…”

Максим завзявся бути щирим. Папірець у руках, але він ще не вийшов із застінку. Проте:

— Ви докоряєте нам. Але ви забуваєте, що ми вже раз повірили. І тепер, — я за інших не знаю, — я особисто ніяким визволителям вже не вірю. Де наші танки, де наша авіяція? Таким аргументам я вірю, але їх, на жаль, я не бачу.

Може відбере зараз наказ про звільнення з полону? Але ні. Перекладач круто переходить на зовсім іншу тему.

— Ви з Києва? Так? Може чули коли про Чагир, Вассу Чагир? А Ганну Плахтій?

Максим вперше подивився на перекладача, як на живу людину. Васанта, давно забута дівчина, — і цей застінок.

— Я дуже добре знав одну Чагир, але та — Васанта. Вчився з нею рік. Признаюся, ви мене дуже здивували!

Перекладач не чує останнього. Він схвильований не менш за Максима, Але він же й розчаровується. Востаннє бачив її Максим дуже давно. Що з нею, де вона, — він не може нічого сказати. Вийшла заміж. Говорив з нею п’ять хвилин, навіть не знає теперішнього прізвища. Адресу ту Максим може сказати, але чи там вона, чи десь уже виїхала, — нічого, нічого не довідається Роман.

І все ж щось він уже має. Все ж ближче й ближче до дня, коли таки зустрінуться вони. Тоді довідається Роман, чому вона показала його на фотографії, коли по нього прийшли червоні в хату.

Він дякує Максимові, потискає руку, радить якнайшвидше звідси вибратися і наостанку говорить:

— А ту тему докінчимо, як побачимося знову. Пам'ятайте ж, — ми зустрінемось у вільній, незалежній У країні.

— Дай, Боже!

Максим — вільна людина. Може йти додому. До речі, додому ще не може, бо Київ у облозі. Та Васильків у німецьких руках. Падіння Києва — справа кількох днів.

XXI.

Якби не перетинали вулиць барикади, якби не оці протитанкові перегорожі, злютовані з рейок павуки, то Київ нагадував би ті старовинні гравюри, що Мар’яна колись бачила в історичному музеї на Олександрівській. Кучерявий, в зелені, з прозорим повітрям, з далекими перспективами, химерними краєвидами. На вулицях дуже мало людей, це всі ті, що зважилися зостатися, вони нікуди не поспішають. Адже ніяких установ у Києві нема, заводів, фабрик теж. Тихо, незвично, покинуто. Моторошно!

Це почуття моторошности війнуло на Мар'яну, що тільки ступила вона на Дарницький міст, вертаючись із своєї евакуації. Трамваї не ходили, над містом дзижчав літак, назустріч ішли групи із такими ж клунками, яв і в неї, виходили рештки. Рожеве надвечір’я прийняло в свої обійми мандрівницю, що жадає небезпек. Двісті східців угору до Аскольдової Могили, — і вже Мар’яна спочиває, приглядається до мальовничої групи.

Серед кущів та під розкидистими деревами, милуючись на чернігівські ліси в далекому задніпрянському небосхилі, сиділи на траві троє мобілізованих і заводили патефона. А куди поспішати? Але поруч, за п’ять хвилин ходу вище на Московській, ішов загін ополченців-дружинників і видавав із себе різного темпу та мотиву спів. Друга хвиля моторошности війнула від цього покинутого міста.

І оце почуття близької небезпеки, страху — що буде узавтра, яке майбутнє прийде до Києва? — підносить Мар'яну на легких крилах. Вона наче ширяє над безоднею. Це ж і є та атмосфера, якої так багато років жадала її знудьгована душа. Не певність, не спокій, не м’яка перина лінивого дозвілля, не відпочинок неділі, а оцей колький, бючкий дух великих подій, історичної хвилини, зламу. Там на палубі плакала вона доти, аж затялася вирватися з обіймів запілля, з кліщів уготованоїїй нудьги й безпеки. Як же мучилася вона в Миргороді без цих п’янких хвилин київської моторошної павзи, поміж панікою п’ятиста тисяч киян та наступаючими невідомими подіями.

Вдома застала вона листівку від Ребе. Просить: „Зайди з двірником у моє мешкання, там забери харчі: масло, цукор, гриби”. Благає: „Візьми на столі альбом із фотографіями, листи від рідних, рукописи. Сховай, переховай”.

Якщо зможе вона. Всі покинуті будинки під охороною, всі покинуті мешкання під пльомбою.

Мар’яна бродить по мало-мало не втраченому Києву, вдихає це повітря, якого ніде інше нема. Ні з ким їй говорити, та говорити самій і не треба, всі теми з пошептів уже голосно гуляють на вулицях. Ще і ще не перестають дивуватися із збанкротованої обороноспроможності! червоної армії. Як це сталося, що замість „Берлінского направлєнія” радянське інформбюро подає „Васільковскоє направлєніє”? Яка це сила жене наші армії, на які ми стільки позик віддали державі, відриваючи від свого голодного рота? Як і завжди, коли все стає складним і незрозумілим, розбуявся народній фольклор.

Розповідали про незчисленні колони німців, які, хвиля за хвилею, наступають. Ї х січуть, одні падають, а слідом за ними нові безстрашні йдуть. І передові частини — це їх партійці. Не так, як наші комуністи, що перші повтікали, позашивалися в запілля, у інтендантства полізли. Німці ідуть вперед, — казали другі, — бо всім їм перед наступом дають впорскування, щоб не пам’ятали себе. Вони всі морфіністи і кокаїністи. Он збили німецького літака, а там сидів безногий пілот, прив’язаний. У них дівчата шістнадцятилітні — пілотки. Ото, що на Козлівській посипалися бомби, — того літака підбили. Там сиділа дівчина й плакала, що вона помилилася, вона мала завдання спустити бомби в воду. А де наші літаки? А де наша оборона?

Достоменно знали про воєнні хитрощі німців і глупоту нашого військового командування. Фальшиві аеродроми: німці два дні будували з дикти, а наші цілий день бомбардували, поруч же стоїть цілісінький замаскований справжній. Диктові танки, що їх німці ставлять, аби відвести увагу від справжніх, таких, що зариваються самі у землю. У них — малі, зграбні танкетки, а наші танки величезні й неповороткі.

А ота під водою, під Дніпром, фортеця на Жуковому острові, що два роки секретно будувалася. Там же вже сидять німці. І залити їх водою не можна, так зроблено.

Вигадували все, що хотіли, чутки носилися найрізноманітніші. Хто хотів побачити німців якнайшвидше, той розказував хвалебні. Хто не хотів їх бачити, чи може вдавав на всяк випадок, — вичитані з газет, себто лайливі. Ніхто тільки не знав, як же справді поводяться німці на захопленій території.

Київ жив своєрідним неповторним життям, — безгосподарного, бездержавного міста. Погасали зв'язки із владою, — вже вільно дихали груди. Розв’язувалися у всіх язики, — тепер можна все, що думаєш, говорити. Можна критикувати всю вчорашню брехню, добровільно - примусові позики, суд за десять хвилин спізнення, лаяти тих, що нищать і топлять у Дніпрі народне, нами запрацьоване, добро та голосно питати на вулиці, чого це ці „клаповухі” не йдуть на фронт, а тут із барикадами граються, „Нехай Іван?”

Ходить Мар’яна по мало-мало не втраченому Києву, серед „їжаків”, чи „зірок”, чи „павуків" залізних. Вернулася в цей наїжачений Київ, наче курча під крило квочки, але от іде по перетятих мішками з піском і землею вулицях, звернула на кручі, дивиться на блакитне полотнище Дніпра й не знає, — що ж із собою робити? Чує оце все, а говорити нема з ким. То говорить із собою.

Доходить до Петрівської алеї, — а чого це будинки тут без вікон? Порожньо, як скрізь. Ще кілька кроків — нема будинків, розвалені… Люди риються в грузах, вигрібають свої лахи з-під руїн, шукають трупів. Ще два кроки — нема одної стіни в кімнаті, там сидить на канапі чоловік, читає газету, на столі — обід. Зовсім по-мирному.

Тут же стоять бабусі, пояснюють священне писання. Таємничо нашіптують: „Не журіться, все буде добре, як колись було”. Бабусі чекають німців.

І знову Мар’яні млосно на душі. З ким же це вона, з цими порохнявими бабусями? І вона прагне, щоб було, „як колись”? Ні, ясно сказала вона вже собі, що повинна бути із своїм народом, — як народ. Народ же це не ті, що утікають із бебехами й скринями срібла-золота, а ті, що не кидають своєї землі, хай які іспити перед ними стоять. Тоді й сила прибуває, коли певна в вірності свого шляху. Але чи це — „як колись”?

Колишньому — нема вороття. Це вчорашнє, повне фальшу та брехні на кожному кроці, також для неї вже колишнє. Стіна впала. Що за стіною? Ось що хоче знати Мар’яна. І не жде вона нічого доброго від фашизму, але хоче його на своїй шкурі випробувати, а не на віру прийняти з брехливих звідомлень радянського інформбюро, будучи сама за тисячу кілометрів. Що ж, Мар’яна — в центрі боротьби двох партій. Ідеї одної ясні й світлі, милі Мар’яні, але чому від практики вони гаснуть, до чого б тільки та практика не доторкнулася?

Друга партія несе на вістрях нерівність, аристократів і рабів, расову теорію, видуману для пригноблення меншістю усього світу. Від природи даровані людям однакові права. Народ, якого часткою є й Мар’яна, непричетний до цих вигадок, він вічний, під різними назвами, а все незнищимий. І народня мудрість; „Неправдою світ пройдеш, а назад не вернешся”, „правда і в огні не горить, і в воді не тоне”, — це й Мар’янині гасла, бо без них не може жити, не хоче просто. Ніколи не опанує вона й не хоче опановувати науку брехні.

І перед цими трісками над Дніпром питає себе всоте Мар'яна. Що повинна робити тепер? Бігти за одними? Рватися до других? Ні те, ні те. Вона хоче йти своїм шляшком. От такою „мрійницею” без однодумців, як їх нема, самітницею без партії, як нема партії чесних. Вона осмілюється заперечувати тезу, розбуялу за останні роки: „Не було ніколи правди й не буде”, „як будеш правдою йти, то ніколи нічого не доб’єшся”, А Мар’яна хоче тільки чесних людей, вона кричить: „Де вони?". Їй кажуть: „Ти — мрійниця! Тактика й політика — ось теперішні основи”. Ні, не хоче вона для цього тікати в „уфімську” нірку. Яке їх право на Мар’яну? Стіна впала! Мар’яна вільна вибирати собі долю. Лиху, — так доброї однаково ж нема.

На небі патрулює літак, київський серпень на кручах обволікає Мар’яну владною ніжністю, вона ще раз, уже з площі, дивиться вниз на тріски руїн, на спокійну розлогість Задніпрянщини, каже собі:

„Що буде, те буде! Сімох смертей не буває, одної не минути. Чи там десь у Челябінську, чи під такими трісками, чи в застінках партій… Мені певно, цікаво бути в Києві, не відділяти своєї долі від долі Києва. А там — що буде…”

XXII.

Гнат Загнибіда, учитель із Пущі-Водиці, востаннє кинув оком на затишок своєї кімнати і дбайливо замкнув двері. Щось казало йому, що він уже не побачить цієї бібліотеки, цих гравюр, роками дбайливо збираних. Не вернеться відлюдність Пущі. Не запустить він уже більше клинка асирійської борідки. Щеміло щось у душі, але вийшов на вулицю — і наче вирвав із серця вчорашнє.

Починається якесь нове життя.

Мобілізований, сім карбованців добових, марш пішим порядком до якогось пункту на Лівобережжі. Ніяких сентиментів.

Разом з іншими мобілізованими йде весь час понад Дніпром петлями, польовими дорогами. Вже дійшли й до баришпільського аеродрому, стали на водопій, а тут німецькі бомбардувальники, засипали все бомбами. Розбіглися, хто куди бачив. Недалеко від Гната розірвалася бомба, його кинуло об паркан, оглушило, засліпило очі. Добре, що паркан елястичний, із тоненьких диктових дощечок, його відкинуло назад. Поранило руку. Так він і йде далі, з рукою на перев’язі.

Може це йому поможе? Їхніх сусідів, попередній загін, наділили рушницями і ненавчених послали під танки. Так вони там і полягли.

Німці бомблять усе. От чогось поле взялися бомбити. Луплять і луплять по полукіпках. Чи не потрапляють у станцію, що он збоку, метрів за двісті? Чи що? І бомбили доти, доки не зайнялося все поле, всі полукіпки, поки не розверзлася величезна яма, — з підземним бензиносховищем. Найбільше дивувалися ті, що їх полукіпки горіли. Як же так? Орали, косили, — і не знали, що під землею десять тисяч тонн бензини? Горіло цілу ніч.

Вже їх загін за п'ятдесят кілометрів, а все ще присвічують їм спалахи із Баришполя. Прекрасно видно все навкруги. По дорозі, за десять метрів від колії, цілі ешелони вагонів лежать перевернуті. Цистерни боком, з них уже давно пальне вигоріло. Де були колії, — величезні лійки. Вже там і колії прокласти не можна, отже, обвели її довкола ям.

І так ідеш — безконечно картина за картиною. Станції, одна за одною, вщент розбиті. Довкола самі тріски, а ще зосталося дві стіни кімнати, там повно пакунків. Так і стоїть, всі за них забули, нікому непотрібні. Колії тако-сяко направили й, покищо, якось проскакують поїзди.

От уже й до Полтавщини добралися. Хвалити Бога, поставили у колгоспі працювати: гній чистити, охороняти врожай. Саме жнива, косять три комбайни. Вранці почали, а увечорі прийшло розпорядження: знищити машини. За ніч уже й справилися. Порозбивали трактори, комбайни, порізали паси — завдання виконане. Вранці прийшло розпорядження: продовжувати роботу. Ну, та чим? Так хліб і зостався некошений, той буйний розкішний хліб, що незапам’ятно коли й був такий, хіба ще в тридцять третьому році. Звичайно, загинув, бо колгоспники не мають права до державного хліба.

Гнат зовсім позбувся рефлексій. Він автоматично нотує все це без жадних емоційних забарвлень. Наближення, віддалювання від фронту, близьке сусідство смертн, безладдя і сіпанина. Він усе це мов увісні бачить. Зняли їх загін, перекинули у другий колгосп, — там не більше порядку. Там уже всі засіки засипано хлібом, нема куди більше сипати, а до станції вісімнадцять кілометрів, машин нема. То насипали під відкритим небом. Дощ іде, хліб проростає. Голова колгоспу взявся за голову. За невивіз хліба — розстріл. Чим же вивезти? В кишені набирати? От Гнатові й усьому загонові робота: розгортати там, де проросло. Але вже половина його пропала.

Уночі ж треба цей хліб охороняти. Приходить ніч, приходять люди. Хто з мішечком, хто з возиком, хто з просьбою. Між охороною й злодіями запановувала цілковита згода. Беріть, люди, хто скільки зможе!

То вже заразом із хлібом яка жінка й поради попросить. Що ж воно тепер буде? Чоловік у армії, вона з трьома дітьми, куди його тікати? Кажуть, — німці ріжуть, вбивають... А куди вона з трьома дітьми?

Та Гнат же мобілізований, він на воєнній службі, охороняє соціялістичну власність від шкідників та розбазарювання, він не якийсь там саботажник і дезертир. Він добре радить!

— Я вам одно пораджу: запасайтеся хлібом, скільки можете, і ховайте його так, щоб навіть ваші діти не знали. Оце й усе, що можу я вам порадити.

— Ой, спасибі ж вам!

XXIII.

Сам Київ затемнений, але спалахи пожежі відбиваються на деревах, на стінах, на асфальтах. Десь чи на Теличці, чи далі горить? Може Дарницький ліс? Червона заграва пойняла пів неба. Кияни сновидами бродять по дворах, то знову лягають, то знову біжать надвір. Ну, де це воно так горить? Може й правду кажуть: цими днями в Києві буде бій?

Відблиски скачуть і по маленькій „емочці”, що безшумно котиться київськими вулицями. Ніхто її не контролює, ніхто не питає перепустки чи паролю. Один тільки раз запитала якась дружинниця з протигазом: „Хто їде?” — „Свої,” — обізвалося з машини. — „Нє відіш?”.

Подекуди вона спинялася і люди в машині звірялися з пляном, присвічуючи собі нічним ліхтариком. Тоді можна було впізнати уніформу червоних ляйтенантів. Дивно тільки, що вони так мало обізнані тут, кожна дитина в Києві знає, де барикади-павуки заступили дорогу, а де можна проїхати, — вони перед кожним таким щось собі нотують. Говорили ж щось собі під ніс, майже пошепки.

Тільки раз розреготався один із них голосно на всю безлюдну вулицю. Машина зупинилася, той один вийшов і пильно почав приглядатися до якогось предмета, що стояв на краю тротуару. Чи не замасковані це міни? То ж кажуть, що більшовики підмінували вже все, що тільки можна було, їхні загони Протиповітряної Оборони день і ніч працюють, на кожному каблеві підвішують міну. Але чому так відкрито, на вулиці?

Та приглядається він, а то — дірявий нічний горщок, повний піску. От тоді й розлігся регіт на всю вулицю.

Вийшло ще двоє з машини, з вигляду червоні командири. Під намацувальними проміннями ліхтариків із загальної купи чогось невиразного почали показуватися: каструлі, виварки, відра, мішки з кольорових спідниць та інших лахів. Все це повне піску. Вдень воно, звичайно, мальовничіше виглядає на кожному розі, але ці нічні гості не могли б удень так вільно гуляти по місті, як уночі. Завдання своє, правда, і вночі вони виконують блискуче, навіть ось із такими розвагами. Ї йбогу, ці кияни гумористично й дотепно вміють готуватися до боротьби з пожежами від бомбардувань!

У веселому настрої поверталися німецькі офіцери із своєї нічної прогулянки по Києву, Роман Чагир, їх провідник, принагідно навіть уточнив для себе пару адрес, де йому треба буде побувати.

Якби то ті сновиди, що блукають неспокійно по своїх, відсвічених пожежею, кімнатах і дворах, знали!

XXIV.

Купка людей стоїть на взгір’ї Левашівської, де вулиця сторч падає вниз до Басарабки й відкриває далеку перспективу на Лису гору. Внизу широко стелеться долина, всієї й не видно за зеленими масивами шпитального парку. Сонце йде високо по-літньому.

Скільки не ходить тут Мар’яна, вона не може не постояти, не подивитися на цю прозорість. Але відколи це вже й інші милуються на красу Києва?

— Вони раніш продали революцію, закопали її, а тепер виїхали... — почула шматок розмови. — Хто зостався, — грудьми захищає, справжній пролетаріят, більшовики…

Мар’яна всміхнулася. Пролетаріят уже давно скасований офіційно, промовою Сталіна, нема вже його, бо мовляв, „робітнича кляса стала заможна”. Робітник цей живе заднім числом.

А день такий мирний, розквітло-літній. Стрілянина з гармат починається над вечір, оті блиски таємничі без звуку, що мигають цілу ніч. Вдень же літня київська лагідна розкіш повітря примушує забувати, що ти в облозі. Можеш стояти і слухати про вилляті в каналізацію вино й спирт на лікерному заводі, про олію, випущену на землю… Слухати — і не чути. Ти — десь у прекрасному Ніде, із синявою, прозорістю, лісовою луною. Зозуля вдень кує.

Невже ж це цієї ночі по-особливому стріляло? Вікна дрижали. Здавалося, десь на Теличці. Вдень — не віриться.

— А це, по-твоєму, не паразити? Замкнув стару, хвору матір, не лишив нічого їсти та й виїхав. На сімнадцятий день хтось почув її стогін, зламав двері…

— Понакрадали та й повтікали, паразити чортові. Комуністи повтікали, а ти, Іване, на фронт!

Такого щодня наслухаєшся на вулиці, тільки стань десь.

Тарахнула зенітка, розмова урвалася. Тепер уже всі знов дивляться в небо, не задираючи голови, бо тут на взгір’ї ти — на рівні неба.

Там летить літачок-мушка, кругом нього кубляться хмарки-кульбабочки, спалахують вогники, — то зенітка обстрілює, чи що? Літачок-мушка зник, підлетів і сховався за хмарину.

В цей час глухо грюкає десь, хоч ще й день. Неначе велетенський сікач рубає, або рубель качає білизну, десь там за тими лісами.

— Вже кум стукає у ворота! — зауважив „справжній пролетар”, не перестаючи розшукувати очима мушку в небі.

Але от біжить у долині ящурка-поїзд. Мар'яна ніколи раніш не звертала уваги на поїзди з Дарниці до Києва-Другого товарного. Але тепер... Тепер, у цю хвилину, літачок виринув із хмарки, блиснув проти сонця, спустився низько-низько над ящуркою, на поїзд посипалися вогні. Поки зібралися зенітки обстріляти, літачок зник у синьому етері. Поїзд став.

Та це ж — бомбардування поїзда, а не лялькова інсценізація, не театральне естетичне видовище! А Мар’яна от на ходу, наче буденну річ, побачила й пішла далі.

XXV.

Довкола величезної, на всю стіну, мапи СССР бігає один із наукових співробітників інституту і вивчає, як полководець, відстань між Ніжнім-Таґілом та Челябінськом, він здійснює в умі евакуацію, примірюється. Куди ж їхати? І нікуди не хочеться. Вже раз їхав та вернувся. І мусить. Бо як прийдуть українські націоналісти, то він — перший на мушці. Не забув він, не забули й вони про посмертний лист того самогубця-академіка, де виписане й його ім’я, ніби одного з винуватців самогубства. А тут уже припікає, знову вокзал забитий утікачами, по два тижні сидять люди на станції й чекають вагонів. Таки, мабуть, здадуть наші Київ, як тепер не виїдеш, тоді вже буде пізно. І от якраз є добра нагода. Приїхав уповноважений із Уфи, має забрати теплі речі для евакуйованих учених, бо в Уфі вже заморозки, а тоді вибиралися протягом двох годин на два тижні, про теплі речі не було й мови. Має вагон. Ну? Найголовніше — вибрати, куди їхати. Ніжній-Таґіл, чи Челябінськ?

Поміж столами чи в коридорах біля спорожнілих стендів і вітрин вештаються й інші співробітники науково-дослідного інституту, які патріотично всі в кишені мають „посадочні талони” на евакуацію, але ще не можуть виїхати в зв’язку з тим, що треба упакувати цінні експонати. Вони ніби працюють, а насправді просторікують та діляться новинами, це всі ті, що мріють зостатися. З цим вони й не криються. Без змови, але в порозумінні, не ставлячи ніяких крапок над і, всі вони дуже вільно почуваються.

Тому то пасувала так цьому товариству добре толерована недоговореність, мовляв, ми свої люди, енкаведе вивтікало, але не подумайте, борони Боже, що я чекаю тих поганих німців… Ніколи їх нога не буде в Києві!

— Я далекий від того, щоб ідеалізувати тих синьожупанників, зеленошличників та чорношличників, — каже один такий вчений посідач „посадочного талона”, кілька раз заарештовуваний за український націоналізм, — але, звичайно, цікаво було б побачити їх тепер. Думаю, — не такий чорт страшний, як його малюють. Зрештою, до того не дійде, німців від Києва відженуть, і ми ще цієї осени може поїдемо в експедицію.

Вікна злегка дзеленчать від гарматної стрілянини на підступах до Києва, наче іронічна посмішка і рефрен до цих слів. Михайло Івашко, що вернувся таки з експедиції за своєю Славою і тепер має за нею їхати, її шукати, а вірніше, певний, що він її пізніше легко знайде, коли вже зникне фронт і кордон, а це буде дуже скоро, — він щиріший.

— Там бідні люди, де зайняли німці, — ні сірників, ні соли, тільки кури, та сало, та масло. А то, — більш нічого! І як вони там живуть? У нас в Києві просять, „купи!”, та ніхто не хоче.

Обережний Семен Кучерявий все ж поправляє Славиного Мишка.

— Але я чув, що німці в Китаївському домі відпочинку науковців зробили погром. Портрети вождів порвали, бібліотеку знищили, подушки забрали в окопи, наробили свинства...

— То кажуть і таке, що жінку в Пирогові наші повісили за те, що привітно зустріла німців та напекла їм пирогів. Всі добрі!

Кучерявий — сама об'єктивність. Він критикує, але все. Він лише фотограф, — що він таке? Трудящий, робітник інтелігентної професії. Втім, як дивитися на його поборознене зморшками зношености обличчя, на колишні кучері, а тепер покуйовджену гриву, — вгадується може петлюрівець, може селянин-гайдамака, що вчився-вчився і після кількох вузів зостався тим, що й був.

А отже, ні те, ні друге, ні десяте. Він — звичайний лояльний обиватель, якому при всякій владі досить добре, аби тільки встигав працювати. А от тепер — у голові за ці місяці переворот. Не знаєш, як думати, що думати. Кому довіряти свої думки, кому ні, якими очима дивитися? Не певність і очікування, а саме оцей хаос у голові. Так уже набридли всім рутина й фальш, що під впливом іншого віяння психологія найпередовіших розкладається, як законсервований продукт, куди є доступ повітря.

Он у перші дні війни зустрів одного поета, члена ЦК комсомолу: йде він вулицею й, на чім світ стоїть, лає жидів та всі ці порядки. Ось вчорашній комуніст Івашко. Тих, що через радіо вигукують „кров за кров”, всяких там Ле й Корнійчуків, називає він крикунами. Партквиток — забірною книжкою. Якби так не замели одного дня протягом двох годин в евакуацію всіх академіків, науковців, мистців, письменників та фахівців, то багато з них, мабуть, щасливі були б на місці Кучерявого та всіх оцих посідачів „евакуаційного талону”.

— Та що там говорити? Хто хоче з Києва в такий час? То, хіба, ті, що мусять…

— От академік Стражеско викручувався, як тільки міг, щоб не їхати, на свою астму посилався — йому дали окрему машину. — „Мало вам? Нате вам дві машини!” — аби тільки їхав. А тепер ходить із кошичком на базар, як каже уповноважений із Уфи. Всіх їх там, з України, називають петлюрівцями, а вони газету „Советская Україна” називають „Уфімская Україна”.

— А про академіка Кримського різні чутки ходять: не то заарештували його й розстріляли в перші дні війни, не то вивезли, а він десь там попав під поїзд…

— Чув я, що артиста Донця також розстріляли, бо знайшли у нього в льоху на дачі трьох закордонних емісарів.

— Аж тепер зрозуміло, чому це перед самою війною послали на гастролі в глибину СССР театр імени Франка та хор Котка, — додумується Кучерявий. — То ж уже був прикритий вивіз... Так і попропадають десь там…

Зрештою, Кучерявий здається на „якось то буде”. Проймається загальною безтурботністю. Хтось приносить чутку: воєнні кажуть, що цими днями в Києві буде бій. На це Кучерявий відповідає:

— На Володимирській буде бій, а на Хрещатику продаватимуть папіроси.

Справді, спочатку стояли в чергах і лаялися під гуркіт гармат: „Будемо поховані під будинками”. Безсонні ночі. З першої години ночі — гарматна стрілянина, нібито з бульвару Шевченка дальнобійна стріляє на п’ятдесят кілометрів. Чи з Деміївки? Чи німці на мости палять?.. А потім — безтурботність.

— А власне, я не розберу, де тепер фронт, — з незмінно квітучою посмішкою запитує секретарка Галина, також із квитком на евакуацію, але також конче потрібна тут для пакування цінних експонатів.

То штука! Ніхто не знає. Найрізноманітніші чутки — і жадного уявлення. З Караваївської вулиці стріляють на Деміївку. З Деміївки відігнали на сімдесят п’ять кілометрів, а німці були вже на Деміївці, прорвалося шість танків. Та ні, до Фастова й Тетерева відновлено залізничний рух, телефонний зв’язок до Фастова є. Зате в Голосіїві цього ранку ішла жінка до сільськогосподарського інституту. Зустріли її німці. — Гальт! Куди йдеш? — До інституту, підлоги мити. — Піди вперед сама помийся.

Галина захоплена почутими в тітки оповіданнями про точність, акуратність і чистоту німецьку. Цього теж чимало доноситься до Києва. Тітка казала, що коли німці заходять до селянської хати, то дивуються, які ці українські селяни брудні. Самі ж вони завжди вичищені, підголені, підтягнуті, — як не на фронті.

— Та в них усе розраховане на хвилини. Розказують, як вони в бою. Він сидить, снідає, голиться, — спокійно, помалу. Подивиться тільки на годинника, прийшла його зміна, — пішов до гармати. А наші без пуття всі разом бігають, метушаться і зрештою відступають. Німці понаставляють диктових танків, а наші думають, що справжні, й палять. Як вистріляють усі набої — німці з другого боку підходять і перемагають…

„На удар враґа атвєтім тройним ударом”! — Мишко Івашко сьогодні в чудесному настрої. Від уповноваженого він довідався, що Слава поїхала на Ташкент, а Середня Азія також відколеться від СССР. Хай там Слава поїсть трохи винограду. — А один шофер перефразував так: „Німець ударить раз, але точно, даром не б'є, а наші — гатять і гатять без пуття”. — Бо наші партійці всі в запіллі, а німці посилають першими свої відбірні частини есесів, їхніх партійців. Вони йдуть, як автомати, на мінні поля, стають горілим трупом. За ними нові й нові. Одна стіна падає, за нею друга, не звертають уваги на вогонь, цим вони гіпнотизують ворога, примушують тікати…

— Казали, що німці не мають чого їсти. А вони ще й подарунки спускають на парашутах. Шоколяду, вино, ковбасу…

Крім цієї улюбленої теми про німців, з якої завжди випливало, що йде висока культура, порядок і дисципліна, що „кум” сильний і великодушний, а також добре їсть, — крім цієї теми, критикували, головним чином, зведення інформбюро, газету. Вже забули про завмагів із бебехами, але от, — чого це, коли Англія мала поразки, то Черчіль перед усім народом казав: „Ми втратили всю нашу матеріяльну частину”. Чому це в нас слова правди не почуєш? — От ще, — всесвітній мітинг жидів у Москві. Це ж — націоналізм чистої води! А де гасло „пролетарі усіх країн, єднайтесь!” — Еренбурґ виступив і сказав, що жиди можуть жити тільки в симбіозі з якимось другим народом. — Чи захотіли б Англія і США підтримувати нас, коли б догадувалися, що ми хочемо запанувати у всій Европі? — Чому це і буржуазія ненавидить фашизм, з ним воює, коли він — капіталістична система? — Якби військо знало, яке запілля, то не воювало б… — В нас усе, що мало проблиск розуму, знищено. А тепер маємо результати...

Які справді милі, радянсько-патріотичні розмови...

XXVI.

Велетенський сікач рубає і рубає, — уже четвертий день без перерви.

Мар’яна сидить у внутрішньому дворі величезного житлового комбінату, що недавно постав у цім парку київських губернаторів на розі Левашівської та Інститутської. Столітні в’язи стоять кружка і слухають гучномовця, що прикріплений над ослоном, де сидить Мар’яна. В руках вона вертить якийсь друкований листок, що лежав у їдальні на столі, а перед очима в неї миготить клюмба з яскравими червоними канами. Золотий серпневий день, синє, безхмарне небо і безперервне пищання ру-ту-ту-ту — в рупорі, що заважає вслухатися у зміст передачі. Кажуть, що то заглушують німці.

Невже не сьогодні — завтра Київ упаде?

Мар’яні все здається, що вона повинна втішатися цими золотими днями, випити їх красу до дна, бо може таких днів вже ніколи в її житті не буде. Хтозна, чи узавтра не вийде з міста похідним порядком, з уже наготовленим клунком? Може в санітарну дружину візьмуть, може… Ах, скільки тих „може”! Насувається щось жахливе, страшний суд. В корені все міняється і здається Мар’яні, що треба усе підсумувати, поквитатися, вирівняти. Позавтрім, а може й узавтра, вже не буде часу.

Тому всі епохальні й незначні явища, напливаючі на неї, переводить вона на свою мову може нікому й нецікавих думок. Людність лає „паразитів”, Мар’яна думає про основи держави, про демократію і комунізм, про сильну індивідуальність, але добру. Радіо подає оповідання Южного „Васілій Ґуцуляк отвоевался”. Як то, мовляв, західньоукраїнець шукає, де нема панів, от прийшов до людей із п’ятикутними червоними зірками і тут не знайшов панів.

А Мар’яна думає: та той Южний, сам перший — пан, ще й не абиякий! Він не поміщик, не капіталіст, не фабрикант, — тільки директор одної установи цього велетенського бюрократичного апарату, що осклерозив державний організм. Установа зветься „Літературний фонд”, складається цей фонд із копійок, що входять у склад ціни за книжку, з трудящих копійок — мільйони карбованців. І от п’ятикімнатне мешкання директора — цінна музейна збірка картин, килимів, скульптури. Авто — не власне, боронь Боже, установа оплачує шофера, бензину й гараж. Безкоштовні крими й кавкази усе літо. Безкоштовне лікування у дорогих спеціялістів. Необмежена цинічна влада над грішми фонду. І хоч Южний за ці роки алюром проскакав від безвісного п’янички до вельможі, мови української він так і не опанував. Книжку стотисячним тиражем випускає він у перекладі з російської.

У видавництві своя кухня. Перед виходом книжки до всіх бібліотек розсилається рекомендований каталог. Звідусюди йдуть заявки. Ще книжка не вийшла, вона вже розкуплена. Потім стоїть на полицях по десять примірників, ніхто Южного не читає.

Мар’яна пригадала собі цього випещеного совєтського пана, що колись жебрав у неї на півлітра, а тепер не впізнавав, володаря мільйонів, і розсміялася. „Васілій Гуцуляк отвоєвался”. Сьогодні за столом вона чула розмову. „Гуцули орґанізовалісь в отряди протів нашіх. Армія больше сопротівлялась би, еслі би відєла, что населєніє за нас”.

Так розквитується Мар’яна з учорашнім світом, порох його отрясає із своїх ніг.

Одначе, що за листівку крутить вона в руках? „Як кидати пляшку з бензолом на ворожі танки?” Що це — партизанська листівка? Партизанка ж починається тоді, як армія відступила вже...

І так от п’є Мар’яна золоту київську серпневу благість із жарчервоними канами. Думу за думою, явище за явищем прогризає вона. Щось велике народжується з уламків старого. Яке воно? Ще ніхто не бачить, але чує Мар’яна провістки...

Раптом щось перешкодило Мар’яні прясти свої думки. Чогось не вистачає. Вона почала озиратися навколо — все наче те саме, такий самий пишний перехід літа в осінь. Але тихо-тихо.

Так, тихо. Замовк гуркіт. І вже немов би чогось не вистачає.

У тиші чує нове оповідання під „ру-ту-ту-ту”. Вгадує, хто це міг би бути автором. Хто це спеціяліст у партизанці минулої війни? Хто знає про українського партизана, який у нагороду за здобування радянської влади на Україні дістає від самого Щорса люльку... Ах, Ейльман, спеціяліст у крадіжі шкіряних курток, модна і протеґована біографія, від безпритульного уркагана до письменника.

Почало знов “рубати”, знову налагодився плин думок Мар’яниних. Радіо вже сповіщає про дії героїв. І конче подає їх імена. Яке це має значення? Має. Це — підохочування того ж порядку, що й ордени, знаки пошани. Це потрібне, — тому, хто відзначився. Для іншого — порожній звук. А він почуватиме гордість, його сусіда теж захоче почути своє ім’я, проголошене на всю Україну. Заради цього й подвиг робить. Заради слави? Свого імени — „я”?

Така індивідуалізована психіка сучасної людини. Як же з комунізмом все ж? Все ж — комунізм чи індивідуалізація?

XXVII.

Панорама — велична, краєвид — наче кримський.

Неозорна лінія взгір’їв з виноградниками, баштанами, садами доповнюється мальовничою живою змією, живим потоком киян і киянок, що копають протитанкові окопи за містом. Це вже третя лінія оборони. Перші дві лінії, копані з самого початку, вже в німців. І напевно ця так само ні до чого буде, німець її обійде, як і перші дві.

За Києвом — прекрасно. Але ніхто краси й величі не помічає, всі заняті дрібним. Бігають до баштанів рвати ще зелене кавуняччя. Розмови, — де вкрасти яблук, скільки й чого дають їсти, як утікати, хто втік, про „паразитів”, що виїхали, про „паразитів”, що й разу не були на окопах. Про те, як минулої ночі земля гула від розривів бомб, що вже котрий день кругом Києва гуркотить, горять села Мишеловка, Корчовата, горять Теличка, Голосіїв, що все кругом у вогні. Але ні слова про величавість цього, що роблять.

Всяк бачить безглуздість цієї роботи. Проте, окопна кампанія не сходить з повістки дня Києва. Щодня „управдомші” (цю посаду остаточно завоювали жінки) ходять і виганяють своїх пожильців на окопи, щодня їдуть машини з людьми, щодня тисячі людей орудують заступами, копають п’ятиметрові вширшки рови.

І в той час, як Мар’яна слухала під в’язами радіо та милувалася канами, їй уже була повістка, — з’явитися удосвіта на збірний пункт. Ну, так, усі копають по два - три рази, а вона не може? Вона ж заздрила їм, як сиділа на помості біля Дніпра. Отже, тепер і вона у цій рухливій гадюці, що простяглася неозорно на взгір’ю.

— Дзвонарю, дзвони вже!

Дзвонар-міліціонер лежить біля дзвона. Керівник всього цього змієвого валу, „товаріщ старшій політрук”, то лежить, читає газету, то походжає понад ровом, підганяє, то називає дівчат „лялями”, то матюкається і обзиває також на „ля”, але вже безцензурно. А ще гіршими словами тих, що розписалися, та й самі повтікали. Час від часу для підбадьорювання він починає промову, пересипану словами „мат і мат”, а з промови виходить, що всі отут сущі — злочинці й ледарі. Кінчається промова так:

— Не хочете робити? Почекайте, ще прийде німець, він з вас шкуру здере…

На це, десь під ніс, щоб „товаріщ старшій політрук” не чув, відповідають:

— А що, мені більше за всіх треба? Он ті виїхали, а я буду на окопах?…

Мар'яна почуває себе, немов у концтаборі. Якщо це старший політрук, то які ж у нього бійці? Вона двигає важким заступом із глевкою жовтою глиною і в час перерви бродить межи запущеними, неполотими, потолоченими баштанами. Зустрічаються там пастушки, якісь групи бредуть з рушницями, але не в уніформі. Партизани? Тут же підвозять ліс для дротових загорож. Тут же літають бомбовози німецькі, знизу на них тріскотять зенітки, гуркає, як завжди, люди розбігаються й прилягають до землі. Але літаки мають свою дорогу і не зважають ні на зенітки, ні на змієві вали. Один тільки сипнув листівки, а там було таке:

Дєвочкі і дамочкі,

Не копайте ваші ямочкі,

Всьо равно по нім пройдут

Наші таночкі.

Одна така летючка залетіла й до сусідки Мар’яниної, але та мала дивну натуру: не читаючи, віддала Мар'яні.

— Це, напевно якийсь білоемігрант віршував цю „поезію”.

Так лежучи в ямці, Мар’яна уявила одну із чуваних сценок, а може й тут колись буде таке. Танки перелазять через ці рови у п’ять метрів завширшки, але через трупи, що їх накидали німці, трупи свої й чужі.

Накривши голову заступом, лежить біля неї ця Роза й читає газету. Дивна самоопанованість!

— Я так завжди, — відповідає вона. — Всі бояться, а мені зовсім байдуже.

Поруч копаючи, довідується Мар’яна, що жінка ця добровільно й не раз іде на окопи. Їй нема чого губити. Чоловік убитий, дитина зосталася по той бік фронту, вже ніколи її не побачить. Тому їй усе байдуже. Також довідується Мар’яна, що Роза — сусідка…

— А ти чого лопату ледве в руках тримаєш? — напався на Мар’яну „товаріщ старшій політрук”.

Триповерхова лайка увінчала ввічливе запитання.

Невже? А Мар’яна гадала, що вона працює з усієї сили. Це, мабуть, тому, що думає вона про культ бика, поширений у всій Европі, як показує аналіза цього слова та назов народів, місцевостей, річок. Усі з одної колиски, і ті німці, що пройдуть танками через трупи, і оці кияни, що вийшли копати окопи. Один тотем у їхніх предків. Чого ж одні вищі, другі нижчі? Чому цього в газетах не пишуть?

В газетах, он у тій, що читає Роза під час перелету бомбардувальників, величезними літерами написано: „Всеслов’янський мітинг у Москві”. От тобі й маєш! Марксисти замість свого гасла „пролетарі усіх країн, єднайтесь!” пустили в хід позичену у фашистів расистську ідею.

„Слов’янська раса” ніколи не стояла серед лозунгів марксизму. Гітлер хоче поневолити слов’янську расу — це так. Але Мар’яні здається, що було б до речі роз'яснити цю фікцію. „Чиста раса”. „Вища раса”. Де вона? Хіба на якомусь малому островці з дикунами. Схрещення рас в кількох стадіях дало нації, сучасні нації. Щоб вивчити і зрозуміти дух нації, треба простежити ті схрещення, що дали її. Чому нема цього в газетах? Занадто академічно? До простонародної маси більш доходять фашистські методи, перевернуті навпаки? Її проймуть тільки описи фашистських звірств, — вирізування носів та грудей? „Слов'янська людська маса, як расова покидь, недостойна володіти землею… „Знищити мільйони слов’ян"... Ці слова читаєш, як маячення божевільного. А наші не мають сили вдарити по безглуздю, розбити ідею, недоучками витворену? А наші приймають за закон і пристосовуються „всеслов’янськими мітингами” до цих расових теорій ?..

І чогось так: за що Мар’яна не зачепиться оком, усе викликає рефлексію. Так загострено сприймає вона цю строкату дійсність. Не збагне, як ця дивовижна Роза може бути така байдужа й холодна. А Мар’яну пора катаклізмів вернула до поезії думки, Мар’яна хоче охопити духовим зором усе, дивитися понад верх, з висоти літака.

О, як це важко малій людині зробити!

— Роботу припинити! Лопати з собою. Іти негайно до Києва.

— Як? Не дожидаючи машин? Це ж усю ніч іти!

— Слушать, что пріказивають!

Були й з цього, як і завжди, незадоволені. „Прокляті паразити! Своїх хайок поховали, а ми повинні тут страждати”. Але більшість задоволена. Сказано було на тиждень, тут же другий день — і додому.

— Що це блискає?

— Це міномети. Така штука, що за вісім кілометрів попадає і кругом земля горить…

Ішли через якісь покинуті села. Посідали спочивати, Роза попросила води, винесли якісь чоловіки. Вони вернулися з роботи і вже не застали своїх родин. Десь їх вивезли з усім скарбом.

Групами посідали відпочивати і тут Мар’яна відчула рокованість. Це село, це місце — роковане. Тиша. Хати замкнені. Пасеться самотній кінь.

З довгим свистом над ними летять палаючі стрільна.

— Це з Броварів, дальнобійні батареї, стріляють на вісімдесят кілометрів, не бійтесь, — заспокоює Роза. — Вони стріляють лише чотири рази, до них набої подаються на підоймах, стоять вони на двох плятформах, а після чотирьох разів жерло розривається.

Роза заспокоює, а сама мимоволі піддає ходу. Роковане місце. Як не виберуться звідси, то загинуть.

І бігли-бігли! Хоч і звикли до гарматних гуків, але все ж не могли вважати за нормальне ці диявольські траєкторії та свисти в небі. А село довге-предовге, п’ять кілометрів. Аж на світанку виплуталися з нього та прибігли до трамвайної зупинки.

XXVIII.

Вони наче здоганяють учорашній день. Хтозна, чого бродять по цих згарищах і попелищах.

Ідуть вони, мобілізовані ешелони, ідуть цивільні люди. З Полтавщини, з Київщини. Голови колгоспів. Бригадири, активісти. Везуть усяке майно. Везуть зруйноване, розбите, але везуть. Рейки з колій здіймають. На підбитій гарматі, он там на хоботі, сидить жінка з двома дітьми.

Нарешті, прибув ешелон Гната Загнибіди до місця свого призначення. Харків засипаний попелом. Отже, те саме, що бачив і в Києві: всі архіви вже спалено, навіть бухгальтерський дебет-кредит, навіть подвірні книги, адресове бюро. Ті самі окопи, сто тисяч людей в бік Дніпропетровського й Полтави. Нема чого їсти, — кави не вип’єш без картки. Та в Києві хоч Дніпро поміг, а тут ще безладніше проходить евакуація.

Отже, у Харкові попалася Гнатові газета, яка піддала одну думку. Оповідалося, що дуже велике дезертирство в армії, о, а Гнат не знав, що робити, ламав голову. Так і написано: “Нє бросать оружія”, а в нього його й нема.

Вістки чорніші чорних. На Поволжжі, себто там, куди все це пливе, — сипняк, дизентерія. Чернігів — згорів. В Сумах — бомбардування. Дніпропетровське — в німців. Одеса — в німців. Ну, й що далі? Потягли, хлопці, на Вязьму!

І знову йдуть ополченці через розбиті станції. Бачив Гнат, як у Слов’янському в сараї групу харків’ян спалили, — і чогось уже ноги не тягнуть вперед. А тут їх командир, наймолодший між ними, приніс таке: хотять їх невивчених, з одною рушницею на десять чоловік, пустити в бій. Увечорі таку новину приніс, а другого дня втікли з ешелону політрук і писар із списками. Тоді й Гнатові настала черга... відстати. Відставав, відставав так, що опинився в Шостці, саме тоді, як там висаджували порохові заводи.

Коли добирався до Києва, всі страхали. Куди їдете? Там бій, Київ у облозі.

Але що робити, як штани розлазяться, нічого коло тебе нема? Все одно, й досі в цивільному, мусів же Гнат додому заїхати перше, ніж під Москву у бій піти?

Довго кружляв під Києвом Гнат. Не залізничним мостом, а тим дерев’яним, вузьким повезли. Та якось так, що Жуляни об’їхали, втрапили на Сирець, тоді аж на Пост-Волинський. Страшно дивитися! Станція без дверей, без вікон, самі стіни. Де були десятки колій, тепер дві. Висять телеграфні стовпи, дроти звисають, як локшина, ніхто не прибирає. По полі бродять червоноармійці з кулеметами, щось роблять.

Зустрів дядька з Пущі. От тобі й приїхав! До Пущі не можна. Там — німецький десант: два тижні сиділи й ніхто не знав. Ну, а Ірпінь? Там також десант. Тепер із Ірпіня всіх виселяють, за те, що ніхто не дав знати. Хто може, тікає в ліс.

Добрався до Києва пішки. На вокзалі в Києві — жінки на бебехах. Звідки ці люди? Та з усіх усюд. З Мишеловки, Святошина, Караваївських дач, Біличів. У Києві не приписують, не дають мешкання. В житлоуправі знизують плечима: це не до них стосується. Жінка кричала:

— То заберіть нас. Непотрібні ми люди! Хата — згоріла. Треба було чоловіка — забрали. Треба дітей було — народили. Тепер нас вигнали — ми непотрібні. Я ось піду йому очі повиколюю! В місті повно замкнених мешкань, а нам нема де переночувати. А ті товстопузі повдягали жовті чоботи, форму та глядять мішків із піском. Далі він і дороги не знайшов.

Отак доганяє Гнат учорашній день, об'їхав довкола світу й назад вернувся та додому не втрапить.

А день — золотий, прекрасний. Другий день мовчать гармати, тиша. На вулицях мало людей. Базар уже зійшовся. Тільки вранці удосвіта трохи гуркало за Дарницею, Броварами. Чи вже справді німець обійшов Київ і пішов на Полтаву? Німець ніби зайшов із Канева. Наші — всі сили кинули на Білоцерківський фронт, а з Канева наступу на Київ не ждали. Тепер всі мости на виду, вийти з Києва не можна, тому от підкинуто великі сили й наказано — Київ не здавати.

XXIX.

Все слабший і слабший зв’язок Києва із радянським життям, хоч і не кидає його цей зв’язок зовсім. Ось зібрав якийсь полковник гурт мешканців у дворі великого будинку і зробив доповідь про міжнародне становище під гуркіт дальнобійних. Перехвалив киян за єдність, стійкість і патріотизм, — це тоді, коли кербуди не можуть ніяк наловити людей на окопи. Висловив певність, що Києва німцям ніколи не бачити, — це тоді, коли кругом десанти, в Голосіїві бої, в Ірпіні й Пущі німці, коли захоплених німцями „дотів” (підземних фортець) під Дніпром на Жуковому острові не можна залити водою, так вони збудовані, коли на Мишеловці, в Злодіївці, Корчоватій, Жулянах, — кругом-кругом димлять недогарки хатів, коли німець добіг аж на Деміївку, коли…

Мар’яна стоїть біля стенду, дивиться на поруділу газету „Комуніст”, на плякат „Київ був, є й буде радянський”, — і намагається вгадати суть цього зашифрованого афоризму. А чого ж здали вже його? Чого вивтікали, якщо не рокований він на здачу? А як буде він радянський, то нащо ця руйнація всієї України? Чого?

Позад неї хтось стоїть. Наближається та сіра година, коли порожнішають раптом вулиці і спадає темінь, а з нею приходить бажання бути вдома, Мар’яна мусить подивитися, — чи не краще швидкою ходою утікати?

Знайоме обличчя. Лисий, з рудими колючими вусиками, старий чоловік з нецікавим виразом. Він її також впізнав.

— А де тепер Васанта? — навернулося відразу Мар'яні на язик, але вона стрималася. По-перше, її не цікавить Васанта, хоч вона часто потаємці думає за неї. По- друге, та вона ж давно вже розійшлася з ним, ще до цієї наркоматськоїїї кар'єри.

— Чи не знаєте, де ділася ваша товаришка, Валя? — запитався за те лисий, не помітивши, мабуть, що вони не привіталися.

— Я хотіла вас запитати. Нічогісінько про неї не чула ці місяці, відколи війна. Я думаю, її нема в Києві.

— Тут її хотів бачити один родич.

— Який? — здивувалася Мар’яна.

— Брат.

— Братів у неї нема.

— Він розшукав її стару адресу і так добрався до мене. Але я нічим не міг його потішити.

Лисий попрощався, вже стає темно. Біжить і Мар’яна.

Чудно. Брат?!

Ах, от кого тепер треба було б! Васанти. Всі ці, з ким тепер ділить гарячкові дні зламу, у всіх у них хаос у голові і нуртування, але всі вони не ті, не ті. Вони безкритично кидаються від одної крайности до другої. Лають добровільно-примусову позику, тюрму за кількахвилинне спізнення на працю, жидів, завмагів та їх бебехи, — усе те, що їм допекло, — і чекають німців, шляхетних, великодушних, багатих. “Нарешті, буде хазяїн”. Ніяких ідей їм не треба, світ має посунутися назад на двадцять три роки, а не піти вперед. Ні, Мар'яна хоче такого розуму, що критикуючи цю збанкротовану систему за її забріханість, відсталість і реакційність, проглянув би і шляхи в майбутнє.

Такого нема нікого. Галина: — почнеться блискуче життя, можна буде поїхати закордон, зрештою, її задовольнила б, мабуть, „Малороссія с пєснямі”. Семен Кучерявий чекає Хохландії, — прийдуть синьожупанники й зразу дадуть патент на власне фотоательє. Вони всі хотять старого, вони думають, що почнеться з розгону життя двадцятьох трьох років тому. А Мар’яні це — вчорашнє, старе.

Називають його ще комунізмом, те вчорашнє. Що це за комунізм, як вивітрилося вже з цього слова все, що дало термін? Де ж комунізм, як усе розвивалося під знаком „нової знаті”, нової панівної кляси, верхівки? Чи це може майбутня червона п'ятикутня зірка над усім світом? А тим часом годуймо розпаношений апарат трутнів, дармоїдів, як називає їх маса? Трудова людина зневажає тих, хто пісні складає про труд, сам не працюючи. А ця зграя спекулянтів, що під шумок створення нової касти — „знатних”, „героїв”, „стахановців", „орденоносців” — злодійським способом виносила заднім ходом на чорний ринок! Її найперше бачила маса, яка тепер на полях бою виявляє свою волю. Результат, — ворог під Києвом, Москвою, Ленінградом.

Не бачить Мар’яна комунізму й засад його в дійсності, сумнівається, чи й може він бути, якщо людство складнішає. Що обороняє червона армія? Безкоштовну медичну допомогу? Так справжня ж допомога — за гроші. Треба заплатити Стражескові сто карбованців — він приїде до хворого, а в поліклініці лікар казенно оглядає на день сорок чоловік. Безкоштовне навчання? Так його ж скасували вже, скоро й за середню школу треба буде платити. Пляж над узбережжям Чорного моря? Для кого, для Южного? Колгоспи? Так самі ж колгоспники годуються з присадибних наділів. Якщо й у місті на базарах полегшало трохи з харчами останніх пару років, то теж треба дякувати цим присадибним наділам у десять сотих та невсипущості колгоспника коло них. Соціялістичну промисловість? Скільки коло неї гріється трутнів-поганяйлів з укачаною соцзмагально-ударницькою фразою на устах. Совєтландію замість Хохландії, Україну-Го, подібну до маріонеткової Манджоу-Го?

А молоді сили женуться вгору й не знайдуть виходу до чогось нового в цім старечім склеротичнім організмі…

І все це мусить Мар’яна перетравлювати сама, товктися в своєму хаосі. Думки її так само гасають по всіх, розвернених бомбою війни, нутрощах Сьогодні, і нікого навколо нема, хто дивився б уперед, а не завертав очі назад. Можна разом з іншими глумитися над „відрізаними носами”, рясно розтиканими по радянських газетах, але як не задуматися над нотаткою про „шлюбні пункти", запроваджені Гітлером для людей? Ця нотатка накидає на Мар’яну чорне рядно жаху. Як же це віра в Бога, Провидіння, містицизм сполучається з запереченням людського права на кохання, із стерилізацією? І скільки правди є в леґенді, що коли викрили в одного німця фабрику ковбаси з людського м’яса, то на кожному зразкові ковбаси була етикетка з точним зазначенням проценту товщу та інших складників?

От для чого Мар’яні потрібна була б Васанта. Не сумнівається вона, що й Васанту обвіяв свіжий вітер, що й та відродилася в цій хуртовині, приспане її живе чуття дійсности знову діє, а це така найцінніща риса, що оті всі Васантині вади останніх часів — дрібниці. Це живе чуття помогло б якось знайти середню між „фабрикою ковбаси з людського м’яса” та тими, знову ж може, байками про живих німців, що облягають ось Київ. Навколишні селяни разом із неперерваним потоком різноїїстовини приносять вістки про них.

Кажуть, на Чоколівці німці нічого не робили, свої більше лиха наробили, відступаючи. Ось дві дружинниці - санітарки потрапили в полон і почали ревти. Німці умовляли зостатися в них, їм теж потрібно сестер. Але дівчата почали ще дужче ревти. Ї х пустили. Он Галина чула десь, просто аж не віриться… Ішла жінка зруйнованим селом, несла вишні. Чує стогін. Поранений, просить води. Не було води, мала вишні, почала душити йому сік з вишень, аж наскочив німець. Побачила, злякалася, на миґах показує, що помирає боєць. Німець вийняв ножа й — уже думала жінка — буде зараз добивати пораненого. А він відрізав бинта з свого санітарного пакета й перев’язав пораненого. Тоді вийняв флягу з водою, сам відпив і дав пораненому напитися. Пішов, а жінка своєю дорогою.

— Зате ж інші, — ті, ще з невідрізаною пуповиною партійности своїх близьких, або просто нещирі, для замилювання очей, (можна ще є де яке вухо?) — ті чують самі жахи. Німці грабують, знущаються, ґвалтують ріжуть, нічого не залишають, усе забирають, навіть сухарів не кидають.

Те, що одному здається правдою, — другому брехнею. Так і агітація. Залежно від переконань та поглядів чує людина тільки те, що хочеться їй чути, а небажане мимо вух пускає.

То тільки одна Васанта могла б піднестися на висоти об’єктивности і Мар’яна разом із нею.

XXX.

Це якась зовсім свійська війна. Кругом гримлять гармати, аж вікна дзичать, а в місті ходять трамваї, стоять за цукром черги, розкидані купи лушпиння з арахісу, як після свята. В Києві раптом з’явилося багато дефіцитного краму, того, що в мирний час доходив до бюрократичної верхівки в таємних закритих розподільниках, а до рядового населення через чорний ринок. Скрізь ішла жвава торгівля. Допродували ще незатоплене, нерозкрадене, невивезене. Щоб не дістався ворогові арахіс (земляний горіх), на всіх вулицях порозставляли столики, і ото лушпиння з нього купами кілька днів валялося на тротуарах. А що німці навезуть багато харчів і різного краму (думає собі киянин), то чого там ще якісь запаси складати? На другий день після приходу німців життя в Києві почнеться таке, як було до першої світової війни. Вже гірше не буде, як було! Тут аби пережити здачу Києва, бої.

З арахісом вже покінчили, тепер взялися за інший крам. Допродують іржаву тюльку. Ще тільки краби стоять на полицях, кияни не добирали ніколи в них смаку і тепер не зазіхають.

Завзято торгують усім крамом, завзято розпродують київторги, але завзято й кияни купують. Шампунь! Це ж коли ще його бачили. Зошити горами! І дешево! По державній ціні. Запасаються люди й дровами, вугіллям, бо вже можна купити й без запису на півроку наперед.

Ходить і Катруся Богданович по крамницях Галицького базару. Вже купила собі дві комбінації, а ще хоче купити електричну піч. Може б ниток купити? Та нащо? Он німці прийдуть і всього навезуть.

Нитки стоять засіками, але їх ніхто не хоче. Крепдешини розбирають, бо треба ж і гроші збути.

Катруся цілком добре почувається в ролі. Ї й, правду сказати, ні ниток, ні огрівача не треба. І так часом жарко буває, коли тебе почнуть промацувати, як ото в поїзді якийсь тип учепився. Але рейд Львів-Сталіне вже позаду, завдання виконане, зв’язок налагоджено, розпанікована радянська телеграфістка з “Западної” перетворилася на звичайну собі дівчину, що вертається із студентської практики до мами. Вона вийшла собі дещо купити й дивується: чого це селяни цього хліба не накупляться? їм усе мало. Зачепила одного й не рада була.

— Вже нассалися! — витріщився до неї дядько. — Ти той хліб робила? Ти орала? Тепер — твій хліб? Ти навіть українською мовою говорити не вмієш!

Дістати такого прочухана від дядька, — варто було його зачепити. От і кажи, що не навчила радянська влада української маси свідомости. Раз міська “гражданка”, то вже напевно не вміє державною мовою української республіки говорити. І господар цієї республіки, її корінний стрижень, нарешті, під гук гармат, що розвалюють радянську владу, заговорив, владно сказав, що довго думав, та не міг розтулити в цих триклятих чергах уст.

Тепер же, коли вікна в київських будинках по-особливому бряжчать, коли, замість із Василькова, гримлять гармати з Телички, тепер справа зовсім інша. Кум стукає у ворота!

— А чому ви гадаєте, що я не вмію української мови? — задерикувато запитала Катруся.

Селянин ще раз зміряв дівчину з ніг до голови й бовкнув:

— Бо на сільську не схожа.

— А хіба тільки на селі плекають культуру нашої мови?

— Та я бачу, що ти культурна. Культура на босу ногу…

— Ні, таки справді, — вчепилася Катруся. — Це як культура, то вже й не вміти говорити по-українському?

Селянинові задерикуватість сподобалася. Він поступився.

— Ну, може... А чого ти тут швендяєш, вчепилася до мене, замість того, щоб копати окопи, біля канцелярії з рушницею стояти, чи там он… Он у Святошині й Голосіїві незакопаного трупу багато. По тижневі поранені лежать, нема кому їх доглянути. А ти тут швендяєш…

— От, швендяєш… — образилася вже Катруся. — Я он скільки набідувалася! Оце в Києві тільки й спочиваю, бо з самої Сталінської области йшла, скрізь бомбить.

Селянин, почувши це, відразу набрався поваги. Он що! На практиці була, студентка, тепер добралася додому, а матері не застала.

— То виходить, — нема місця на Україні, де не бомбило б?

— А виходить… Як уже в Курську розбив шляхи… Тепер не знаю, як і доберусь до Білої Церкви. Мама в тітки, дядько там інженером на заводі.

— Он, чого захотіла! До Білої... У Василькові давно німці.

— І ви бачили німців? — скинулася Катруся. — Які вони? Мучать всіх, вбивають?

— Та тепер не розбереш нічого. Свої, як чужі, чужі, як свої. Ми в Бога перестали вірити, а совісти й так було обмаль. Он у Білилівці прикладами виганяли людей, а я втік вікном та в ліс. Приходять німці, один зайшов до хати, попросив продати їсти. Не вірить, що нема, пошукав сам. А як побачив, що таки нема, — пішов кудись, приніс хліба й два кіла ковбаси. Як побачив дітей, — аж заплакав. „У мене вдома троє таких”. Узяв хлопчика на руки, бавиться. Де твій тато? — Пісов німця бити! — Ну, а я — твого тата…

— От, які добрі ваші німці! — встряла якась непрошена збоку. — Он прислав листа арсенальський робітник до матері, щоб сповістила про жінку. А що може мати написати? Жінка з трьома дітьми була в Святошині. Захопили її й сорок жінок із дітьми, виставили наперед свого війська, як наступали. Всі загинули. Такого мати не може написати.

Селянин тим самим поглядом, що й Катрусю перше, недовірливо й підозріло зміряв жінку. Це мабуть із тих, що в санітарних машинах, замість поранених, возять на вокзал свої бебехи. Але — ні слова. Демонстративно відвернувся і знову вдався до Катрусі, вже на “ви” величаючи міську гражданку з „культурою на босу ногу”.

— Ну, а скажіть, чого то воно так? Я думаю, що ця війна — свіжі пиріжки, тридцять ночей замішувані, сорок ночей печені.

Катруся, признатися, не зрозуміла.

— Бо хіба оце весілля могло довше бути?

— Яке?

— Та оця утопія… Це ж усе — утопія, бо я думаю, що Бог, це те, що добре, а чорт, це те, що зле. От тепер і розберіть, хто Бог, а хто чорт. Бог — це зроби собі добре, а потім і другому, що собі бажаєш.

Катруся нічого не каже, але дядько зате додає:

— От, що то воно таке? Нічого не кажеш, а тільки глянеш, і в другого така сама думка, що й у тебе. Наче через радіо передалося. То ви таки думаєте до Білої Церкви? Почекали б…

— А я хочу, навпаки, не чекаючи. Чи ви з цим хлібом назад вертатиметесь? Я помогла б нести.

— А, про мене…

Отак і знайшла Катруся те, що найбільш хотіла сьогодні дістати на Галицькому базарі. Ні нитками, ні огрівачем вже вона не цікавиться. До Білої Церкви дорога може бути й через білилівський ліс.

XXXI.

І коли ця Галина згубить свою квітучу посмішку?

Мар’яна й так не мала широкого кола знайомств, а тепер, як позбулася Ребе, згубила Васанту, розлучилася на пароплаві із Славою, — зовсім сама. Інколи знаходить Галину, найпевніше її можна знайти в науково-дослідному інституті, там тепер навіть раді свіжій людині. Тепер же кожен — скриня новин. Поки перейдеш вулицю, то в вуха сама влізе вся міжнародня й київська ситуація. Газети ще доходять до Києва, літаком пересилаються з Москви, вони розвішені на стендах, але так і жовтіють, нечитані. Кияни вголос глумляться над незмінним гаслом „Комуніста” — „Київ був, є й буде радянський”. У них інше гасло на устах: „Кум стукає у ворота”.

Отже, хай там „управдомша” ходить по мешканнях із списками й міліціонерами виганяти „картошку копать”. Ніде вона нікого не застане, бо всі знають уже, що то за „картошка”. От і Мар’яна піде подивитися на сяючу Галинину незмінно-вічну посмішку. Хай там десь „управдомша” стукає в двері, десь виправдується: „Что я моґу поделать, нікаво нєт...” а тут з району треба дати вісімдесят тисяч людей. Якби то так можна й кербудові, як директорові друкарні: забрав невиплачену робітникам зарплатню, змішав шрифти із жужелем на смітнику — і тікай! Якби то можна й пожильців, як шрифти, переплавити й забрати на машини сплав, або, як зробили господарі газети „Пролетарська Правда”: затопили підвал із папером, порубали столи, стільці, канапи і все це спалили.

А з цим київським населенням ніякої ради не даси. Воно тільки й знає, що вигадувати анекдоти. З насолодою одне другому розказує, щ0 в Голосіїві німці вивісили плякат: „Гітлер їсть ковбасу, а Сталін — тюльку”. Це в той час, коли навколо Києва стоїть сморід від неприбраних трупів, коли до поліклінік у чергу стоять машини з пораненими, коли довкола, замість сіл, — згарища.

Не лякаються вже вони й того, що одної певної хвилини весь Київ злетить у повітря, як хваляться ці в жовтих чоботях із загонів Протиповітряної Оборони. Диявольські свисти й траєкторії над головами та кометоподібні, розпечені до червоного стрільна дальнобійних гармат кияни, очевидно, вважають за розвагу й зовсім це ніяка спонука до виїзду. Їм тільки трохи надокучив уже цей довгий спектакль, все частіше лунає фраза: „Коли б уже туди, або сюди!” Отож то, що ніхто не вірить у “туди”, коли б уже швидше кінчалась облога „сюди”.

Вже в крамницях залишилися самі краби, їх і досі ніхто не вживає. Вже розпродали іржаву тюльку. За вином — черги. Десь у Дніпрі лежать потоплені тонни продуктів. Ну, а далі що?

А далі, дорогі кияни, що ніяк не хочете евакуюватися, попри всі способи та запрошення, що огинаєтеся від усіх можливостей виперти вас із Києва і ждете німця, а далі — трудова повинність. На два місяці. На те й складали оце кербуди списки. Взяти із собою дві сорочки й теплу одежу. Підуть усі, за винятком матерів із грудними дітьми. Куди — невідомо. Нічого сидіти й чекати, як злетить Київ у повітря.

Всі ці колізії відбуваються під гуркіт дальнобійних. Стрільна перелітають через місто з нестерпним проразливим свистом, повітря гуде після кожного вибуху. Це, напевно, робота тих сорока дивізій, що стоять під Києвом. Ночей не можна спати.

І от — третій день у Києві тихо, не гримлять гармати і всі питають одне одного: “Що це таке?” Зате з одинадцятої ночі до першої години рівно ревів безпереривний грім.

Отож Мар'яні захотілося побачити Галинину посмішку після такої ночі, може почути, що це цієї ночі діялося. В інституті завжди можна вхопити якусь новину. Тут вже переговорили про парашути з шоколядою, вином, консервами, шинкою, що спускають німці українському населенню. Сьогодні розповідається про сибіряків. Прислали їх на фронт, прийшли пішки. Місяць іти пішки, — що то за вояки будуть? Води не було в дорозі. Біля криниці перші вип’ють, а останнім нема. І от це військо, що вранці пішло на Святошин, — увечорі все перебите.

Галина ризикнула розповісти про нову парашутну версію, похоплену там же, у тітки. Спустили німці парашут із чимось, зав’язаним у мішку. Думали, що то — порося. Розв’язали, — а звідти виліз жид, старосвітський, з пейсами. Записка на грудях: „Прислали вам організатора”. Нічого, тут усі свої, а Кучерявий ще й не таке часом вліпить.

Але такої канонади, як учора, з одинадцятої до першої, ще Київ не чув. Повітря безперервно ревло, шибки хотіли вилітати, окремих вибухів уже не чутно було, лише безперервне суцільне ревіння, а сьогодні кругом до неба здіймаються чорні стовпи. Що це таке було?

Мар’яна дивується. Про це, як про звичайну щоденність, ніхто тут ані слова. Тільки Кучерявий побіжно кинув:

— Що цієї ночі було? А от, вистріляли наші п’ять мільйонів карбованців, — розбили три німецьких танки і п'ять утікло.

Далі йдуть коментарі. Німці в Голосіїві перерізали зв’язок нашим і наші били довго по своїх. Так завжди. Хіба мало збивають наші ж наших з літаків? Пілот махає, просить, — вони ж не зважають. А спустився, — починають перев'язувати рани. Та що, хіба в нас є увага до бійця? У них бійці в легких літніх комбінезонах, з ручними автоматами, все їм на машині доставляється. У нас — шинеля, скатка, протигаз, рушниця, Гранати — пудів два всього. В спеку йому душно, він знесилюється від ваги, він неповороткий. Німці своїх людей бережуть.

— От наступає десант. Роблять шум, галас, вибухи — щоб створити враження, що їх багато. Кидають Гранати з хемічними речовинами, від яких „земля горить", від уламків яких на тілі робляться чорні опіки. Наш командир не хоче здати в полон свого загону, дає наказ відступити. Потім виявляється, що там усього п’ятнадцять - двадцять німців. Наші відступили, а німці тим часом дають телефоном знати, щоб їм ішла підмога.

У Кучерявого цих коментарів безліч, а котрі з них справдешні, котрі леґенди, — він чистосердно й сам би не ручився. Особливо любили вони, Кучерявий і Галина, розповідати, як німці їдять. Ніби то в них сама ковбаса та масло. Вони ще й наших підгодовують.

А ерзаци, які осточортіли? Он на стенді у московській „Правді”, є стаття Еренбурґа про ці остогидлі німцям ерзаци..— Еге! Хто тій „Правді” вірить? — Пише, що в Німеччині всі ходять у дерев'яних черевиках... — Що ж, походимо й ми в дерев’яних, як Европа носить.

Що й казати, все це дуже цікаво Мар’яні слухати, але ось, як вийшла від них, як розпрощалася на розі з Галиною, несучи ще в уяві її квітучу, завжди й до всіх однаково люб’язну посмішку, — стало Мар’яні не по душі.

Ні, не ті це люди… Не її вони. І не ті, що отарою утікали, і не ці. Ці радіють, ждуть німців. Як відразу кинулися на дешеву приманку. Відійшли фальш і імітація, а суне реакція, “дєвочкі і дамочкі, нє копайте ваші ямочкі… ” І вся „програма” тут. Де ті гасла, за якими хочеться йти на смерть? Кучерявий жде червоношличників, що їдуть у німецькому обозі, це ясно, а чого жде Галина? Чого вона радіє?

Як же захотілося Мар’яні в цю мить сильної індивідуальности! Не оцих, що кидаються від одних ідей до других, що переживають цей загальний переворот у психіці в таких рабських, ласих на дешевинку, формах!

Іде вона вулицею й спостерігає незначне явище. Таке незначне, що наче й думки не може викликати. Людина, за нею друга. Лише факт руху одної людини може гіпнотизувати другу за нею. А що казати про погляди, переконання, вчинки? І які були вони могутні раніш, ці впливи, за отарного мислення, коли вони ще й тепер, в індивідуалізованій людині з окремою волею, міцні. І чи не добре, що росте оця індивідуалізована воля, яка визволяє з рабства й тиранії звичок, відмерлих традицій, диктаторів, можновладців? Це — цілі царини, необстежені поля, полярні країни, майбутнє. В ці дні мільйони людей загіпнотизовані переконаннями, страхом, прикладом, байками агітацій, воєнною машиною. Творять злочин, що обертається проти самого себе. Звіриний акт убивства.

Щоб мені було більше. Обволікли це в одежу державних, політичних інтересів.

А коли б була розвинена індивідуальність, не підлягала навіянню… (Мар’яна засуває в куток постійно розв’язуване тепер питання, чи сполучний комуністичний світогляд із розвиненою індивідуальністю, щоб воно їй не заступало розв’язати ще одне, не менш пекуче)… Коли б була сильна індивідуальність, тільки не злочинна. Бо чогось сильні — злочинні, а порядні добряки — ганчірки. Бо сильні натури, особливо політичні, йдуть здебільшого у парі із злом. Хіба не можна перебудовувати світ інакше, як злочином?

Сильні виділялися з ряду, як знаючі, організатори, їм піддавала силу маса, тим що слухалася. А ті сильні свою перевагу ватажка вживали на користь собі, не тій масі, яка їх виділила. Оце ж „собі” й є ембріон насильства, злочину. І от як вона виглядає в наші дні.

Це вже так здавна повелося, відколи з'явилися вожді, збирачі держав, організатори, диктатори. Вилізши поверх народу, вони стають бездушними, егоїстичними в данину тій індивідуалістичності, яка розвивається найперше в них, вони обожнюють лише своє „я”. А якби так не одиниці, а всі мали розвинені сильні індивідуальності й не на шкоду іншим? Чи зовсім би завмер дух споріднености, чи аж тоді допіру вийшов із тіні й розквітнув небувалим цвітом?

Ну, то як же? Розвинена індивідуальність, сильна вольовість іде в парі тільки із злом?

Ні, є інші приклади. Мар’яна хоче їх бачити, хоче любити. Де вона, та сильна й добра людина? Якщо всі такі будуть, як оці, то нічого нема за тією стіною, що валиться.

Все ж і Мар’яна чекає. Коли впаде Київ, невідмінно побачить вона якихось цікавих людей. То за звичкою, інерцією, вживає вона газетної термінології, — „у обозі в німців”. Україна не може не мати їх, десь же вони повинні бути, не всі ж у Сибіру.

А може вона помиляється, є ті люди й тепер у Києві, тільки вони так само мовчки думають і не мають кому сказати свого слова? Коли все вирує, женеться, події переганяють одна одну, за годину обличчя Києва міняється невпізнано... І здійснюючи свою індивідуальність, вони не мріють, як Мар’яна, не роздумують, а діють.

Але коли й нема таких, — Мар’яна з цим, що є, не мириться. Принцип.

XXXII.

Їх усіх, триста киян і киянок, щойно прогнали баби з села. Зловлених і посланих на село проти власної волі, бо без них завалиться сільське господарство. А вірніше, евакуйованих із Києва саме тоді, як вони найбільш огиналися в передсмакуванні грядущих подій.

Жалюгідні й принижені, товпилися вони в подвір'ї радгоспу, розглядалися, де ж це ночувати тут? Надходив вечір.

Конфлікт із сільськими бабами почався з першої ж хвилини, як тільки побачили Кобищі навалу людей.

— О, ще й ці прийшли нас об’їдати! — ділилися між собою враженнями кобищани, але чекали. Ну, чого вони наїхали?

— Та нас на роботу прислали, Бог з вами! — негайно обурилися киянка.

— На яку? — глумливо прищулив око кобищанин.

— Яку дадуть. Казали — буряки копати.

— Оце! Та бурякам ще місяць треба рости! Досі самі копали. Нащо ви нам здалися?

Опозиція кобищан до киян явно виразна. Кияни обсіли сільраду, а. ще ніхто їх до хати не просив. А що мобілізовані на трудову повинність зголодніли і не знали, яким боком зайти, то котрась сміливіша попросила огірка. Тут же це однаково, як вода.

— Нема! Посолили вже!

— Ну, то помідора.

— Вже відійшли помідори… Захотілося вам мерзлого в Петрівку.

— Та видко! В вас і зимою льоду не допросишся.

Що робити? Староста десь побіг, до военкомату, чи що? А їсти хочеться!

— Що ви за люди? — почали сваритися декотрі. — Та нас же мобілізували. Сказали тільки дві сорочки з собою мати.

— Беріть собі та копайте картоплю, он там-о, — подобрішала одна кобищанка.

Зголоднілим не треба другий раз казати. Кинулися всі на картоплю, — знову баби лемент зняли. Сарана! Мусів міліціонер у цій справі голос узяти. Не годиться так!

— А чого ж нас сюди завезли? Роботи нема, їсти нема…

Тим то й ба, що сам начальник военкомату не знає. Староста приніс такі новини: майор здивувався, що ще триста чоловік до району прибуло. Учора відправив назад, бо заважали воєнним діям, а тут знов нагнали. Що з ними робити? Де їх діти? А тут ще й дощ. — На вашу відповідальність, можете лишатися. Але де ж ночувати? — В хлівах, у стайнях ті ночували, селяни до хати не пустять.

— Можу вам запропонувати радгосп. Там, правда, тільки шопа, але більш нічого нема.

— Я вертаюся додому!

— Ні, ми мусимо…

— Що там, мусимо? На глум тут, чи що, будемо сидіти?

Хоч і на глум, але довелося таки йти в шопу ночувати. Хто мав із собою що, то повечеряв, а хто надіявся на пайок, то й так заснув.

Мар’яна не зробила так, як інші. Другого дня більшість мобілізованих розписалися, що вертаються, і покинули радгосп. А Мар’яна не могла чомусь так зробити. Правду казала Галина, що Мар’яна — „дурна вівця”. Коли всі ховаються від окопів, вона не може відмовитися. Не може вона з почуття сумлінности. Як треба, то треба. Це ж тут, на Україні, всі повинні оборонятися, А що буде, коли всі почнуть тільки себе знати? Он три дні збирають на полях поранених, а якісь завмаги наклали в санітарну машину бебехів і тікали. Це ті, що найперші користуються правами. А ті, що йдуть у бій, питаються: „За кого?” В країні майбутнього комунізму розцвітає крайній вияв егоїзму, і зветься це „тактикою”, „боротьбою за себе”. А хто не може так, той „несучасний”. Але чи може тоді хто з них судити інших? Мар’яна належить до тих, що хочуть таке право мати.

Отже, вона та інші „дурні вівці” зосталися й почали шукати собі роботи. Розглядалися за нею, а очам зустрівся пейзаж не дуже радісний. Хліб незібраний, так і стоїть, — от таки нема кому зібрати? Де покошений, там полукіпки вже проростають. Знов же, нема кому забрати з поля. Ні, забрати та заскиртувати то є кому, та краще хай може так. Як прийде наказ спалити хліб, то в скирті раз-два, та й уже горить, але не буде ж він бігати від полукіпка до полукіпка.

Нарешті, роботу знайшли. Почали копати радгоспні буряки, аби будь-що робити. І ніякого з того пуття, бо їх зосталася така жменька, що пожаль, Боже, й заходу. А що сам староста їх десь ізник, то не інакше — треба й собі вертатися додому. Ще два дні — та й доведеться разом із військом на Полтаву рушати. Кажуть, що вже Ромен і Лубні зайняті, зосталася лише дорога через Прилуку.

Минулася золота рання осінь. Починаються дощі. І треба тому дощеві йти саме тоді, коли нема де сховатися? Від голоду всі вони так уже збайдужніли, що не ховаються навіть, коли німецькі літаки летять над самою головою. І навіть ніякого хліва, ні стайні нема, щоб на ніч стати. Так і чапіють усю ніч у садочку якоїсь розбитої хати біля станції.

Не можна сказати, що жаден поїзд не проходить біля станції. Ні, йде їх гибель, але ніхто не хоче пускати. Дійшло навіть до того, що збунтовані „дурні вівці” заатакували санітарний поїзд. За те їх закинули у якийсь ленінський куток і вони там, замкнені, пересиділи бомбардування станції.

Таки добре зробив той хлопчина, чотирнадцятилітній Костик, що завжди втікав у картоплі, як тільки зачував яку небезпеку. Там його знайшов міліціонер, із докором: „Це утікати? Га?” Зовсім ні бе, ні ме не торопає хлопчина… Чого від нього хочуть? Він же від бомб!

— Вилазь швидше, — там я вашу бригаду посадив на порожню плятформу, та дивись мені, щоб ніхто вас не побачив, а то — зженуть. Скажи там своїм.

І сидять бідні „дурні вівці” на плятформі, позіщулювалися, покорцюбилися. Так до Дарниці їхали, а в Дарниці зустріли тих, що пару днів тому гордо свої розписки позалишали й подалися додому. Майора, який не прийняв їх, уже нема. Розстріляли. Вони другого дня всі подіставали повістки, — їхати знову на трудову повинність. От і їдуть.

Що ж бідним „дурним вівцям” робити, коли в них ледве душа в тілі, а їсти — аж плаче та душа. Це от назустріч військові, зараз поженуть назад. Злочинці, та й годі, — таке почуття.

— Старайтеся якось швидше, — військові ввічливо кажуть, — бо вже восьма година, вас у Київ не впустять.

До трамваю, хіба, добіжать ще, але ж міліція там заверне…

— Давайте, давайте, граждани! Останній трамвай відходить. Половина в передній вагон, половина в задній, щоб не було стиску. Оттак! Ну, всі сіли?

Ще зостався міст, там, звичайно, перевіряють, пашпорти питають. Але збаламучені „дурні вівці” як ринули всі разом, вартові тільки встигли крикнути: „Держатися середини”. Перебігли міст, по сходах угору, вже військові знову попереджають: „Швидше, швидше, скоро будемо затримувати”.

Якби Мар’яна не бігла так, не розігрілася в цім гоні за минущою останньою хвилиною, то напевно занедужала б, так її скрутило це багатоденне поневіряння. Але коли в господаря застудиться коняка, то він її прогонить.

І пішла Мар’яна до Рози в сусідстві, — сховатися від „управдомші”. Принцип зламано. Ховається вже й вона, судити інших не має права.

XXXIII.

„Управдомша” бігає десь там, благає „картошку копать” їхати, а Мар’яна сидить собі в Рози і під невпинне „рубання” гармат читає нариси з історії України. Роза інколи навіть не приходить додому, вона в своєму Київторзі на казарменному становищі, з наплечником там і ночує, кожної хвилини дня й ночі може виїхати. Інколи Мар’яна перемежує студії розвагами, в запасі ще й Шатобріян, Андре Моруа, Ахматова.

В цій кімнаті на п’ятому поверсі з вікнами, що відкриваються на далеку Задніпрянщину, почуває себе Мар’яна, мов у зачарованому замку, десь на незнаній нікому височенній скелі. Не тільки фізично, але й усім своїм світовідчуванням. Дивиться на цей світ через верх усіх ідеологій.

Десь там унизу зчепилися два хижих звірі за здобич і розтягають на шматки свою жертву. Просторами України, через її міста й села, рудні й копальні, перекочується руїна, заграва, заглада. Сталін так і сказав у перші дні війни, тремтячим-переляканим голосом: нищити, палити все, весь хліб на корені, всю промисловість, усі потуги - машини. Не залишати нічого, крім згарищ. Чи йому шкода України, як вона вже не його? Ця війна така, як скитська, ось Мар’яна читає: „Втягнути ворога в глибину країни, попалити все, позбавити їжі, води, підірвати його силу партизанськими нападами, довести ворога до знемоги...”

І все, що бере в руки Мар’яна, хоч віддалено, хоч складно й химерно, а говорить їй про сьогоднішнє. Ось: „Вже в VІІ-VІ-му столітті до нашої ери скитська родоплемінна організація складалась із сумісі численних тотемістичних груп”. Оце ж воно й те, що здивувало Геродота: як один скитський вождь каже „так”, то безперечно, другий на те незгодний. Виходить, ще скити передали нам у спадщину цю зворушливу фамілійну українську рису, незгідливість. Оце ж тоді ми й позбулися ідеї рідного князя-вождя, оце ж тоді й народилися гайдамацька душа, незадоволена чужою безсердечною верхівкою. Вже й не буде в нас ніколи своєї верхівки, що росте з кореня, боронить інтереси всього народу?

Так то читає Мар’яна нариси із прадавньої історії України. Читає про скитів, а завела свої думки он куди. А в цей час летять над Києвом німецькі літаки, їх обстрілюють зенітки. Чи прийде Роза?

Історія говорить, що нема держави без органічної одности, хоч вона одежу кожен раз має іншу, то кревно - споріднену, то релігійну, то національну. Бо ось: стукнула раз груба сила і штучність нашої есесерської спільноти вмить оголилася. Враз розділилася вода й олія. Одні — тільки втікти, другі — тільки лишитися. Ці, що лишилися: одні надіються на національний ренесанс, другі тремтять від думки про гітлерівську загладу. Одні хотять повороту України, другі “єдіной недєлімой”, третім однаково, хто, аби „товарів навезли”. Хочуть України, — о, багато, вся УРСР чекає її, — але й це хотіння неоднакове. Одні — куркульської, другі — нацистської, треті — комуністичної, четверті, — змінити лише окупанта, гіршого на кращого.

І де ж тут одність? Чи може цей склад опертися ударові? А тут всією парою натискає досконала німецька воєнна машина.

І всі вони, ці розбиті атоми загубленої давно одности, кидаються тепер в другу крайність, у головах хаос, ідеалізують „кума”, що другий місяць „стукає у ворота”.

А Мар’яні нема радости й від „кума”. Хібащо, може ось на деякий час нудьга відійде. Бо певна Мар’яна, що ця безглузда війна коштом України не розв'яже всіх болячок, всіх породжених суперечностей. Як і там „партія веде”, — то й однобокість, задуха, страх.

Та занадто велика порожнеча зіяє і в учорашнім дні, щоб за нього триматися. Розчарування наше вилилося в сумний скептицизм, а ця гіркість — у нудьгу, в ту смертельну нудьгу, яка затопила й душила Мар’яну останніми роками.

То хоч через згарища, а в майбутнє! Може де на тій страшній дорозі побачить великодушні індивідуальності, геніїв не зла, а добра, добрих не від немічности, а від сили. Може ті індивідуальності вже бачать, як знайти загублену одність? Щоб не накидав ніхто нікому своєї волі. Щоб ми могли здійснити своє бажання вільно думати у всій своїй яскравості. Подвійно думати — для себе потаємно і як наказано — Мар’яна не вміє. То що ж робити їй? От хоче тепер підвести рису під учорашнім днем і почуває скованість. Вона ще радянська людина, вона не вміє бути вільною, яскравою індивідуальністю. Вона затруєна загальною отрутою, страхом за свою „неблагонадійність” і, не вміючи подвійно думати, намагається благонадійно, а з цього виходить щось пожмакане, бездарне, невиразне. А ще висить над тобою, що ось такий і такий необережний вислів можуть цитувати десь, і сама себе людина закопала ні за що.

Ну, і чи є тут у цій мертвонародженій структурі, де “хто щирий, той дурний”, де виживає тільки хижак, або хоч маленький хижачок-гризун, чи є тут ґрунт для тієї омріяної індивідуальности? Де і як розвернеться твоя яскравість? А коли б Мар’яна вміла думати, вона звела б докупи ще не одні думки багатьох років.

Вже смеркає. Мабуть, Роза сьогодні не прийде. А Роза тепер — головне „інформбюро”. Вчора ночувала дома. Прийшла і сказала, що справи погані. Дніпропетровське, Одеса вже давно в руках у німців. Як горів Чернігів, підпалений бомбардуванням, люди божеволіли від того пекла. Миколаїв уже тиждень горить і не можна спинити вогню. Ленінград здано. Чи правда? Німці за сім кілометрів від Києва. Чи правда? Так, це правда.

Що ж принесе Роза сьогодні?

— На хліб у Києві запроваджується карткова система. Бульваром Шевченка цілий день ідуть колони на Святошин із гарматами, стрільнами, танками. Узавтра не можна буде вийти на вулицю — гази. Деміївка горить. Біля „Більшовика” упало гарматне стрільно, німці обстрілюють передмістя. Сталін наказав: Києва не здавати, за невиконання — головнокомандуючому розстріл.

— Ну, і що робити? Невже не сьогодні — завтра Київ упаде? — після всіх новин питає Роза.

— Що це у вас таке? Молоко?

— Базар повний. Кругом горять села, а на київських базарах повно всього.

— То ж із околиць виселили!

— Ні, селяни виносять продукти із тих місцевостей, де вже зайняли німці. Німці нікому нічого не роблять, тільки забирають подушки та полотно на перев’язки.

— Розо, ви будете виїжджати?

— Я не можу. Ми покинули в селі сина, у чоловікових родичів. Я не встигла його забрати, як почалася війна, Миколу забито. Куди мені тікати?

Мар’яна зважує.

— Може й справді вам краще виїхати?

— Так мені й директор каже.

Роза борсається. Нікуди не хоче вона, не може, І куди? Чого? Що вона таке? “Совторґслужащая”. В другу хвилину вирішує невідмінно їхати. У подвір’ї Київторгу увесь час стоїть напоготові машина.

І що може порадити їй Мар’яна?

XXXIV.

Вісім сильних вибухів підряд стрясли будинок і збудили Галину. Вона ніби вважається на казарменному становищі, має бути оце не вдома, а в науково-дослідному інституті з похідним наплечником, бо кожної хвилини дня й ночі може прийти наказ сісти в машину. Але все знаходилась причина, що треба цю ніч бути вдома. Сьогодні вранці вона має бути в лікаря, ну, так… Вона ж хвора! Лікарі довідок не дають, їм заборонено, але ходити до них на лікування можна ж? І це причина, що вона не може їхати.

Чекає Галина, поки радіо почне говорити. Як мовчить, то ще нема сьомої. Можна полежати. Який смішний учора був Кучерявий! Вони йшли разом до Галицького базару й він просторікував:

— Оці ще мені панікери! Та нас повік життя нічого не візьме! — базікав він біля трамвайної зупинки, як завжди, в доброму настрої й веселому гуморі.

Галині ж нетерпеливилося. Коли б уже швидше надходив трамвай! Що там удома робиться? Сьогодні стрільно розвернуло яму на Васильківській і кругом вилетіли шибки. Кажуть, і на Маріїно-Благовіщенській, на Пушкінській, Безаківській — це що Галина знає. Вже німці в серце міста стріляють. Цілу ніч свистіло й розривалося безперервно — десь недалеко. А інститут ще „працює”.

Ну, і хто сказав би, озирнувшись навколо по площах просторого Галицького базару, що відбувається бомбардування Києва? Повно людей, всі купують щось, стоять юрби біля трамвайних зупинок. Бравурна музика гучномовців, марш „По долінам і по взґор’ям шла дівізія впєрьод” .. Вони обоє щойно по хлібні картки ходили, там черга. От, саме гарячка з тими картками. Німець обстрілює місто, а ми виконуємо вчорашнє розпорядження.

— Жест відчаю... — додумується Кучерявий. — Так само, як із цими окопами. Під Пріоркою окопів у вісім рядів, а ці наступають із Деміївки.

— Ну, та як же це воно виходить?

— Виходить, що ми замкнені вже. Нашого війська кругом Києва, — голкою не проткнеш. А Лубні, Ромен — вже в німців.

Галина не військова людина. Їй це нічого не каже.

… — А, може це який стратегічний .маневр? То ж кажуть, — наші вчора жадного пострілу не зробили, щоб не виявити своїх позицій.

— Кажуть багато.

Над головою верещить гучномовець — переможний марш. Як уже надокучило слухати, чекати цього трамваю, як неспокійно! Галині здається, що вона швидше сяде, якщо перейде на другу зупинку, із Степанівської на бульвар Шевченка. Кучерявий навздогін їй кидає:

— Але я, здається, швидше за вас заїду додому.

І тільки зайшла вона за ріг, як засвистіло, грюкнуло- тріснуло, зверху посипалося скло із вікон. Всі юрби попадали, хто міг — тікав. Біг і Кучерявий, біг і кричав:

— Бомба упала! Бомба упала! Бомба упала!

Несли побитих, поранених. Галина із страхом дивилася на те місце, де вона п’ять хвилин тому стояла, а тепер зіяла розвернена яма.

Одначе, радіо мовчить і мовчить. Цікаво, що воно сьогодні скаже? Яке там “направлсніє”? Вчора було незмінно „Васільковскоє”. Крізь сон чула Галина „Шірока страна моя родная”, то звичайно о шостій годині подається. Щось дуже помалу час повзе.

Отже, поліклініка. Хай дають спрямовання до водолікарні. Як відкрили три дні тому школи, то є ще час і полікуватися. Хай там падають стрільна у середину міста, а ми будемо вчитися, лікуватися, запасатися на зиму дровами.

Не діждавшись сьомої години, Галина встає, збирається, до поліклініки поспішає. Тільки на сходах від сусідки-вчительки чує вона, що вже хоробрі київські діти розпущені. На два дні. — А що передавало радіо? — Радіо вже нема. Висаджено київську радіостанцію.

І ще Галина в святій нетямущості. Вона вирішує йти до поліклініки пішки, вона ще уявляє собі, що може їхати. Якийсь військовий по дорозі ніяково спиняє її, несміливо питає, як пройти до бульвару Шевченка. Можна трамваєм доїхати, — докладно радить Галина. — Нема зв’язку, трамвай не ходить, — соромливо відповідає військовий.

Е… Тут щось серйозне. Машини стрімголов женуться на Дарницю, а йому треба до Брест-Литовського шосе.

— Як можна? — вривається клапоть якоїсь тривожної розмови. Це йдуть повз Галину дві розпасійовані жінки.

— Школа хоче вивезти мого сина…

— В такий час і без вашої згоди? .,

Вони, ці дві, що її проминули, говорили спочатку жидівською мовою, проминаючи Галину — російською, а віддаляючись, знову перейшли на свою. Чого це вони? Почувають свою ізольованість? Виглядає так, що вони не стільки німця бояться, як місцевої людности. Цими днями бачила Галина, як усі жидівки повиходили з черги. Черга почала лаяти „товстопузих”, „клаповухих”, які, замість іти на фронт, подіставали собі відстрочки й висиджуються в магазинах продавцями. І ніхто до них нічого не казав, а вони взяли на свій рахунок.

Дві схвильовані жінки проминули її, щось далі, про вивіз дітей говорячи.

І ця деталь нічого ще не каже Галині, мало кого хочуть тепер вивезти із Києва? Вона йде до поліклініки й ані трохи не здогадується, що сьогодні за день.

Три височенні радіощогли, що так струнко й гордо стояли завжди напроти поліклініки, тепер жалібно понахилялися, мов поранені. Вікна в усіх будинках навколо повилітали. І ще нічого не розуміє Галина. Так уже всі звикли до цих вибухів— що ж там таке, коли ще трохи скла посипалося? Ну, поліклініка ціла, але не працює, в вестибюлі бачить Галина директорку, чує якісь останні розпорядження доглядачам — замикати уважно двері, чи що?

Отак залагодивши одну справу, Галина подалася по другу. Треба запитати, чи будуть на картоплю записувати. На Хрещатик із бічних вулиць та вуличок виринають безконечні колони машин, піхоти, і все це — на Дарницький міст, на Печерське. Яка там картопля? Навіть на окопи сьогодні не виїхали “ввіду отсутствія транспорта”, як було написано олівцем на клаптику паперу. Машини всі — повні ополченців.

Воно ніби щодня таке — та не таке. Коли вже висаджено радіостанцію, електростанції, коли вже навіть води нема, — лишається ще останній вибух. Висадити міст. Але це вже тоді, як пройдуть всі наші війська. Це ж відступ! Червона армія здає Київ!

І весь оцей потік на Печерське зовсім інший явився очам.

Та треба ще Галині на Поділ, сьогодні — конче. Там у неї перешивається зимове пальто, воно їй дісталося даром, як ліквідувалася кравецька фабрика, але там треба було переробити коміра. Чого доброго, ще після оцього всього кравець не віддасть. Хоч відступаючі частини залили всю Олександрівську, але Галина хоробро пробивається на Поділ за своїм пальтом.

Десь дівся погожий ранок. Галина потрапила у хугу-буревій. Знявся вихор, зірвалася буря, вітер гнав із заходу на схід тучі пороху й пилу, всіх і все засипало піском, скрипить на зубах, не можна дивитися, темно стає. І в цій гущі людей у шинелях, машин, гармат, танків, піску, скаженого вітру — нічого не розбереш, машина на машину наїжджає, на телеграфні стовпи, стовпи ці падають, перегороджують і так забиту дорогу. Все стовпилося, зробилася каша, а в цю кашу прилетів німецький гостинець…

Галина вже видряпалася на гору, на Михайлівський Узвіз. Звідти бачила ті гостинці, — розривалися міни, відламки летіли не вгору, а горизонтально. Перевернуті машини, повалені стовпи, переплутані дроти, побиті люди… А тут накочують ззаду нові хвилі відступу, а на Подолі горить, чорні дими, зловісний вітер, буря… І, далебі, не варто вже за тим пальтом іти.

Не знати, скільки стоїть Галина. Може десять хвилин, а може кілька годин? І куди тепер? В інститут? Е, ні! Ще посадять у машину. До Льолі? Десь і Мирон може в цій каші відступає, його ж частина весь час стояла на Сирцеві.

До Льолі! Там завжди найновіші новини, яких ще ніхто не знає. Що ж, будемо узавтра зустрічати німців?

XXXV.

Втім, ховатися в Києві означає ходити собі вулицями. І в Мар’яни є пильна справа, треба піти взяти хлібну картку. Можливо, це нова підступна реєстрація населення на евакуацію, але ж без картки не будеш?

На дверях районового відділу міськради висить свіже оголошення. „Інвалідам сьогодні пенсія не виплачується”. В канцеляріях, де не зайде Мар’яна, нікогісінько. Нарешті, вона спинила якусь жінку, що вешталася, замикала двері. Де видають картки?

— Які там картки? — розгублено подивилася на Мар’яну жінка.

— Хлібні.

— Ах, відстаньте! Не бачите, що діється? Вже всі повтікали.

Трохи здивувавшись, Мар’яна вийшла на дивно порожню вулицю і лише тепер побачила, що й синьої скляної таблички районового відділу вже нема.

Так пройшла вона трохи. Треба вернутися в житлову управу, там спитати дозволу зайти до мешкання Ребе. Коли ж, як не тепер, виконати його прохання? Учора ще неможливо було, біля того будинку стояла варта, там був якийсь військовий штаб. Узавтра вже може буде пізно. Але ж до кого по дозвіл? Де знайти двірника?

В сходовій клітці будинку Ребе вдарила її несподіванка, що відразу переключила в зовсім інший душевний стан. Поверхами вище жіночий голос плакав і ридав, щось лементів-розповідав. Бачила вже Мар’яна, як ідуть вулицями й плачуть — може кого лишають? — це сьогодні не диво. Але цей зойк! Що це вона лементить?

— Німці дали нашій армії термін до п’ятої години вечора залишити Київ, а як ні, то будуть бомбити? — Що ж це?

Десь недалеко у місті гуркотять сильні вибухи. Десь так недалеко, що Мар’яна вже не може тут блукати. На вулиці повз неї бігли й плакали жінки, вибух за вибухом, чорна хмара в напрямку Сінного базару. Сонце сховалося за ці чорні хмари і так зловісно, що вже несила щось тут робити, когось шукати. Біжить Мар’яна додому, як пес у свою халабуду.

Машини, підводи, війська групами, строєм, врозбрід... На воротях — обивателі з завороженими очима.

Вся безконечна маґістраля Брест-Литовське шосе - бульвар Шевченка захаращена оцими розбитками. Справді бо, — жаль дивитися, особливо на піхоту. Змучені, зарослі, виваляні в болоті. Бредуть, Кожен із них ліг би тут на камені й однаково вже йому, — перейдуть, чи переїдуть по ньому.

А цей свист-гуркіт невпинний! Втім, усі до нього звикли й кожен робить своє. Один відступає, другий дивиться на спектакль. Мар’яна ж біжить чогось додому, на горі Левашівській видно: горить усе, червоні заграви звідусюди, неначе не день це, а смеркання, такі зловісні відсвіти. Знову біжить чогось Мар’яна униз, назустріч оцьому війську, що всіма дорогами, через Поділ, Куренівку, Васильківську, Брест-Литовське шосе, Дорогожицьку — всі на міст. Вона згадала, що Роза на роботі, — треба загнати її додому.

Назустріч їй піші, вже без усякого ладу, чередами бредуть Кругло-Університетською, Крутим Узвозом, у вузькі проходи поміж барикадами. Машини переплуталися з возами, одне одному заважає, падає, випадають під гору в пилюку скрині з сухарями, папіросами, люди кидаються підбирати. Котрі віддають до рук збайдужілим бійцям, а котрі чимдуж зникають із цими трофеями.

Це вже й не відступ, а просто біжать. Утікають панічно й безладно.

А в підворітті сваряться двоє. Один ніс мішок муки, став спочити. Другий знайшовся: дай і мені! — Піди собі та візьми. — І почали битися.

Інші ж біжать геть чисто обляпані тістом. Це напевно з тієї ж пекарні. Хто бере муку, а хто й тістові радий.

І кому це потрібно, що та Роза працює? Таке діється кругом, однаково ж наказ: усе знищити, все спалити — списки, справи, гроші.

Та й там іде ділячка. Директор уже наклав повну вантажну машину продуктів. Головбух прийшов і зняв скриньку з маслом, тут же почав ділити. Прибігла двірничка з прибиральницею, наробили репету: а нам?

— Розо, що ви собі думаєте? Кидайте все, ідіть додому!

Роза безпомічно дивиться на Мар’яну. Вона може сісти в машину з директором і вже бути в безпеці. Ні, вона не може. Машина вже поїхала, Розу забирає Мар’яна, вони знову пробираються страшними вулицями.

За цю годину ще безладніша стала картина відступу. Щораз більше збиваються в купу, а гуркіт щораз ближчає, кулі свистять тонко, скло під ногами рипить обридливо. За цю годину не стало пів будинка на площі напроти Критого Ринку, звідти визирають нутрощі мешкань. Знявся гураган, все засипало піском, а навкруги — чорні дими, пожежі, заграви. Увесь окіл Києва, що видко з Левашівської, в огні, то горять величезні нафтосклади, залізничне депо, вокзал... І так весь Київ?

Над смеркання заграви стали ще зловісніші. Небо кругом почервоніло, в кімнаті без світла видно, світять стіни. Що горить? Що вибухає? Все так, наче на сусідній вулиці. Чи це вже Київ злітає в повітря?

— Тримаймось разом, — просить Роза. — Мені страшно на п’ятому поверсі.

Старосвітський будиночок Мар'янин на курячій нозі, але це провінціяльне подвір’я з віковими липами заховалося межи колосів, палаців. Хтозна, чи порохнява будова не розсиплеться від струсу повітря ще швидше за навколишні житлокомбінати й п’ятиповерхи? Від іскри може зайнятися дерево минулого століття. Може оцей сусідній кам’яний колос завалиться й накриє Мар’янин грибочок? Ну, то що ж робити? Краще в хаті, чи надворі? Чи в підвал який лізти, чи що?

Не тільки Мар'яна з Розою не можуть знайти пристановиська й бігають по розсвіченому загравами подвір’ю, Усі сусіди носяться з клунками, бо в хаті однаково не можна всидіти. Земля двигтить і стрясається, голосу не чути. Тільки тут сидіти покірно й чекати свого кінця, чекати хвилини, як почнуть вибухати й валитися колоси навколо. То що, може ще краще піти, лягти в ліжко й з комфортом злетіти в повітря, чи що там має бути? Але й такі сибарити довго не витримують скаженого гуркоту. за п’ять-десять хвилин вони вискакують з ліжка й знову носяться по подвір’ю, — то під одну стіну, то під другу.

А воно рветься, а воно вибухає! Чи в цій канонаді беруть участь всі гармати з усього Радянського Союзу, чи це вибухають одночасно всі підміновані за ці два місяці будинки Києва, — то чого ж ми ще живі, чому ні сусідний штаб, ні банк не займаються? Чи це відбивають від німців Київ ті гармати, що замасковані в усіх криївках, садах та парках? Де ж це воно так близько горить? Банк? Штаб? Хрещатик? Ще одна хвилина й будемо знати, як виглядає кінець світу.

І так безумно бігає усю ніч по своїх подвір’ях безтурботний, неслухняний Київ, загнізджений у малих кімнатках, у тісноті, скупченості. Великі, гарні новобудови не хвилюються, вони порожні.

Ще й якісь права на сон пред’являє людина у такий час! О третій ночі вибухи, нарешті, притихли, ущухли і — на диво! — нічого кругом не завалилося, не загорілося. Мар’яна навіть заснула і спала вона сном непогрішним кілька годин.

XXXVI.

Там, де колись у паркетному блискові відбивався рояль, — тепер валяється в поросі на брудній підлозі шмаття. Шафи всі навстежень, все вивернуте з кишками, розкриті порожні валізи. Грабіжники забули здерти мереживні фіранки з вікон, і вони, хоч пожовклі за літо, дивно контрастують з огидою безладдя та розгрому у цім, такім затишнім колись, мешканні Ребе.

Вчора, стоячи під дверима, вона не здогадалася потягнути за ручку. Пльомба була для вигляду. Мешкання це вже пограбоване.

Мар’яну охопив страх, може найбільший за всі пережиті. Вона вибігла, шукає живої душі. Вже не двірника, хоч би сусідку яку, бо що ж це? Утікти й не зробити для Ребе нічого? Увійти й порядкувати, — то це вона зірвала пльомбу й пограбувала?

Все ж тут є ще люди. Служниці, що зосталися доглядати. Може яка стара мати притаїлася? Одну таку знайшла вона, — хоч якась жива душа повинна бути свідком цієї страшної півгодини. Озброївшись так, вона сміливо потягла за ручку дверей.

Ні грибів, ні цукру, ні масла нема й сліду. Висить у шафі зовсім добре, ще недограбоване, пальто, лежать ще ковдри, подушка на підлозі. Але нема ні фотографій, ні листів. Та ні, листи й рукописи є, так само, як і книжки, але в якому непереказаному хаосі! Що ж тут найцінніше, що мусить бути врятоване у тій пачці, яку зможе Мар’яна взяти із собою?

— Це пальто я собі візьму, — вирішує сусідка. — А ковдру візьміть ви, вам здасться. Дивіться, зовсім нова.

Ну, і що ж це? Мар’яна прийшла грабувати Ребе? Саме час безвлади, військо вийшло, ополченці вдосвіта вийшли, міліція вранці строєм проходила загонами через Левашівську, на вулиці валяються вбиті і ніхто на них не звертає уваги, в цю ніч юрби грабували винні склади, їдальні, крамниці перед летом у безодню, — а Мар’яна прийшла в жидівське мешкання по лахи?

— Мені нічого не треба! — без пояснень, відказала. — Я маю доручення: від друга, зберегти папери. От я беру оцей покрів від рояля й сюди загортаю. Я це беру до бібліотеки на схов, бо не знаю, що зо мною буде.

Треба карбувати кожен свій крок. Кінчається один світ, починається другий. Який він? Чорна заслона з гарматних димів, покищо. Але ж Мар’яна за кожний свій крок ладна відповісти і піти на страту. За хибний прийме кару, за непомильний також муки прийме.

І от Мар’яна теж несе пакунок, взятий у пограбованому мешканні. Зовсім так само, як оці всі, що розграбовують магазини, склади, аптеки, навіть кіоски Союздруку.

Того пакунка прийняв від неї сам директор бібліотеки — мовчки, із змовницькими очима. Про що змовлявся він із Мар’яною? Що збереже жидівською мовою рукописи, хоч і входить у Київ Гітлер? Що він так само, як і Мар’яна, залишається подивитися на якесь нове життя, а оце все, що роблять вони, — інсценізація, однаково все піде в огонь?

Перед очима Мар’яниними невідступно стоїть мешкання Ребе. Як увісні, йде вона містом без влади, як увісні, бачить оці натовпи, що снують Хрещатиком і дивляться, де б поживитися. Як увісні, — вибухи, брязкіт скла, пожежі, з яких тягнуть на плечах дошки. Знову струс вибуху, а вони з дошками на плечах так і тікають. Скрізь валяються купи паперу, може десятиліттями бережені в архівах бюрократичної машини. Що за довгі серпентини літають у повітрі, що це за диявольський маскарад? Одна біжить із хутряною шапочкою, друга з перцем, третій з аптечними коробочками. Ось якась уся замаскована в тісто, що тече по всій одежі. На тротуарі біля „Люксу” валяється п’яна у власній блювотині, а в „Люксі” пораються хлопчаки, топчуться на купах нот і викопують з-під них щось для себе цікавіше. Два військових стоять біля розібраного мотоциклу — п’яні. Військові ходять групами, питають, де воєнкомат, щоб хто дав напрямок. А в цей час — вибухи, пожежі, чорні стовпи над базарами, вокзалом...

Впрах розлітаються останні тканини вчорашнього дня. Людина, її гніздо, падає в прірву, у безодню. І не знає, чи жива зостанеться, чи закрутить її вир - чорторий, чи вилетить „на той бік”. І що там? Людина заціпеніла, скулилась, чекає свого кінця.