Хрещатий яр

Частина 3

І.

Чорний німецький орел із свастикою в пазурях мав успіх неабиякий у перетворенні Києва на німецьке місто. Народні школи вже закриті, вчителям і учням треба відбувати трудову повинність. Студентів медінституту, єдиного живого вузу, скликали на подвір’ї і сказали, що в навчанні робиться перерва, а всі студенти їдуть на роботу до Німеччини. Як хто протягом трьох днів не з’явиться на вокзал із речами, родина такого не одержить хлібних карток, а майно конфіскується.

Трамваї ходять тільки в години переїзду робітників німецької промисловости, а людність міста Києва не має права увійти в трамвай, хіба хто впроситься й заплатить кондукторові десять карбованців. Крамниці, на які ото з надією поглядали кияни, вже відремонтувалися, все в них є із українських виробень та фабрик і все те — „нур фюр дойче”. Кооперативи вже закриті, перукарні, фотографії, комісійні крамниці конфісковані. Театри вже четвертий раз розігнані.

Газета, що перейшла на чудернацький розмір вузьких і довгих обрізків, покищо, залишається, але вже ненадовго. Видавництво переходить до німецької торговельної фірми, а в Луцькому виходить „Німецька Газета на Україні” німецькою, звісно, мовою на вісім сторінок великого формату із ілюстраціями. Матрицю її пересилатиметься до Києва й тут торговельна фірма її друкуватиме.

Штадткомісар думає ще над тим, чи зліквідувати районові управи і залишити одну міську, чи навпаки, зліквідувати міську, а з пару районових залишити. Тим часом уже кількох районових управ нема, а відділи освіти взагалі зліквідовані.

Про заборону тризуба й українського національного прапора вже й говорити перестали. То ж нормально! Хто приїжджає з Харкова, — наївно дивується. А в них ніхто не забороняє! Скрізь висить тризуб, пиши про Україну скільки хочеш, що хочеш, в Харкові розквіт національного життя, тільки від голоду люди, як трупи. А нам казали, що в Києві вже є український уряд!

Еге, еге, тут навіть житловий фонд весь переходить у руки німецької фірми. Фірмачі вже постараються. Гірші будинки підуть на злом, на їх місці будуть садки, в кращих житимуть лише німці, а Хрещатик буде просто зеленою парковою долиною.

То про які там театри та кіно може бути ще мова? Для німців є опера, на Печерському десь є кіно — і досить, покищо. Коли вже геть чисто все тубільне населення буде вивезене на роботу, а Київ стане суто німецьким містом, тоді…

Легкі перемоги чорного орла із свастикою в пазурях все ж неповні. Кияни, які ще не вивезені на роботу, хоч як їх викурюй, вони не вдовольняються шістьма кілограмами просяно-каштанового хліба на місяць, що чесно, акуратно й без черг почали оце недавно видавати хлібні будки. Ї х навіть не розчулює, не підкуплює красивий золотисто-іскристий від щедро вмішаної просяної луски колір цього хліба, вони кажуть, що хоч який голодний, а вкусити такого хліба не можеш. Вони розлазяться по селах, міняють, приносять на плечах, привозять на саночках-візочках богзна звідки, і богзна, чого тільки вони не навозять-наносять.

Базари наповнилися всім, чого тільки душа бажає. За якийсь час базари розрослися до розкоші часів Шехерезади, кожен перетворився в продавця, щоб стати покупцем, бодай, гасу для мікролямпочки новітньої техніки, бодай, буханки їстівного хліба, так званого „німецького”, себто того, що видається німецькому солдатові, а потрапляє також на київський базар.

Цю першу поразку в змаганні за німецьке місто розлючений чорний орел із свастикою в пазурях припечатав постановою — забороною довозу до міста будь-яких продуктів. Всі базари віднині непотрібні вже, назавжди закриваються. На всіх шляхах, мостах, входах, в’їздах до Києва поставали застави поліцаїв і гестапівців. Ці відбирали все те, що несли київські нуждарі на плечах. Масло й мед забирали, а крупу й муку розсівали по полю. Окупант воює з народом, стріляє в того, хто несе двісті грамів масла.

І що ж! Три дні — порожнісінько на базарах, а по трьох днях розкіш продуктів споживання, тільки ще дорожчих, розкіш та побільшала, може навіть перевершивши багдадську, якщо вірити казкам Шехерезади. Винахідливість достави, справді стала віртуозна, ціни знов упали від надміру пропозиції, і київський обиватель сяко-тако тягнув біду, до всього вже призвичаєний. Часом навіть і „літру" молока за сто карбованців купить. А славнозвісний горох, про який ще зимою так багато лише мріяло, то навіть кожному доступний.

Перекупки вдавали, що вони не чули постанови про закриття базарів. Вони собі жваво продавали, що Бог послав та люди нанесли. їм цю постанову лагідненько втлумачили ще раз, подавши до загального відому тверді ціни на всі продукти. Слава Богу! Як цінник є, то можна й далі торгувати. Хай собі там застави стоять, поліцаї, як наберуться, то все одно через спекулянтів пустять на базар. Але продукти вже й так не ходять дорогами, а прокрадаються полями, ночами, нетрями, ярами й неходженими стежками з багатої країни до голодної своєї столиці. — А цінник? — Гроші все одно тільки умовні безвартісні папірці, всі чимось міняються.

Орел із пазурями сердився. Все переміг, на Кавказі вже собі гірські вілли будує, асфальтовані шляхи прокладає в горах, до Елісти доскочив, під Сталінградом найбільші в світі битви провадить і виграє, — а неохайної широкостегної київської перекупки не зборе. Київська людність не хоче помирати й шукати рятунку від голодної смерти у сонячній Німеччині.

Оточити базари! Забрати все, що є, звантажити на вози! Розігнати базари! Наловлених — до Німеччини! Стріляти в тих, хто тікає!

Це дуже добрий, дуже ефективний захід! Аж цілий тиждень, ба ні, два тижні, всі столи, ятки, будки, рундуки порожні. Вже базари київські ліквідовані, а поліція гарненько пожирувала тих два тижні награбованим. І всі задоволені. Німці задоволені, що вже, нарешті, унеможливили життя в Києві, вже досягнули ефекту, — ну, ясно, ці українці ні до чого нездібні! Підпільна червона влада задоволена, що, нарешті, викликано найбільше незадоволення киян та збуджено мрію про гарне, тихе-мирне совєтське життя. Хай знають, що таке німці!

Базар порожній, зате у прилежних вуличках, в під’їздах, подвір’ях, — якісь тіні й примари виймають щось із кошиків, з-під поли і, озираючись злодійкувато, передають одне одному. Ще трохи згодом, десь уже над вечір, поруч похмуро-порожнього закритого базару виростає веселеньке збіговисько, в руках у кожного щось є до продажу, кожне оглядає критично те, що хоче собі придбати.

І скільки не розганяли базари, скільки не було облав, — не дуже то довго тривало, аж знову виповнювалися вони тим, чого душа бажає, крім, звичайно, пташиної сметани. Та замість пташиної сметани можна було знайти подостатком закордонних делікатесів, богзна, якими шляхами завезених сюди.

Поєдинок чорного свастичного орла з київською перекупкою закінчився безсумнівною твердою перемогою перекупки. Самі німці із “пташками”, тими таки орлами із свастикою на уніформах, никали поміж рядами й скуповували щедрими кілограмами подарунки додому, усе те, що в райху можна дістати лише в грамах.

II.

Мар'яна могла пройти побіч Басарабки, але вона любить цю мальовничість базару, єдиного місця, де б’ється живчик. Це — щоденний клюб киян. Поки пройдеш повз ряди, то й міжнародне становище простудіюєш. Тепер хоч яке тяжке життя, хоч як душать німці, а величезна свобода слова. Ніхто не боїться, що на нього донесуть. Всі так одностайно ненавидять їх! Хоч цю одну волю мають.

Тут можна, отак проходячи, довідатися, яке сьогодні становище на фронті, про переговори між Гітлером і Сталіном («Він може разом із Гітлером вдарити на Англію»), чи навпаки — між Черчілем і Сталіном, чи ще навпаки, — про змову проти Гітлера і наступний переворот у Німеччині. Все це аґенство ОБС (Одна Баба Сказала) передавало досить близько до істини. Корективи наводило друге аґенство — ВБГ (Всі Баби Говорять), і тоді вже можеш покластися на достоменність. Тут можеш почути солону анекдоту на всіх фюрерів, вождів, батьків народу. Тут можеш побачити всіх твоїх знайомих, які держать у руках, хто черевики, хто трикотові штанята, хто парфуми «Шіпр»… Тут, нарешті, можеш побачити ще один варіянт грабунку України. Мадяри мають грошей паками і скуповують усі килими, усе золото.

А поруч стоїть парубійко у зеленавому німецькому убранні з дерева і мітингує: „Я втік із Німеччини, там я був у таборі за дротами, бомбили весь час. Голодував, били… Дурний був би я їм працювати, голодний… Я й утік!” Хто слухає й вірить, а хто не хоче вірити, бо десь чув: „Там у них бараки не те, що в нас. Електрифіковані, з центральним опаленням, з усіма вигодами, а в убиральнях так, як у Кремлі не буває. В ті бараки ви тільки заглянули б, то почували б себе щасливими! ”

— «Еге! На соломі сплять, як свині в барлозі! На нашій вулиці одна вже вернулася. А їй вдруге прислали повістку, то вона взяла й на вікні повісилася. Я сама бачила!» — „А в нас теж одна вернулася. Поїхала здорова, а тепер вмирає від апендициту. Ніхто не дивився, що її треба лікувати, а вже зовсім хвору додому відіслали.” — „Просто страшно, що вони з нашими людьми виробляють! Шістнадцятилітня дівчина, одна донька в мами, попала до німки…”

Мар'яна вже хотіла йти далі, але знову вернулася. Ну, й що? —“...сина забили партизани на Україні під Черніговом. Того дня німка замкнула двері і почала бідну дівчину щипати, голками колоти, волосся виривати. Хотіла її замучити. Дівчина за день зчорніла й мало сама не збожеволіла. Пише: „Мамо, забери, бо повішусь”.

Всі ці, що оце негайно вимішуються в базарнім тісті, кожне має якусь страшну історію. За ту годину наслухаєшся і про Німеччину, і про село, і що тут діється. Все це, одне на одне накладене в свідомості, виливається в єдине слово: Заглада. Різні тільки образи її, а як німці попанують так ще з рік, — усім нам кінець. І де ділися ті золотокосі лицарі, інтелігентні обличчя, що переїздили Києвом у перші дні? Тепер кожне обличчя в зеленавій чи жовтій уніформі видається звірячим, тупим, всі вони ані трохи не мають даних зватися вищою расою. Кривобоrі, горбаті, хирляві, обмежені — якесь сміття назлазилося в Україну.

„Моя дочка не вийшла на роботу, то прийшов її начальник аж додому...” — Вже Мар’яна знов хоче дослухати, спинилася. — “…чого ви плачете? Виселяють вас? Ось я дістав телеграму з Берліну, що моя сім’я сидить на вулиці. Ваші розбомбили пів Берліна, цілі вулиці горять. Вам дають мешкання, а ви ще ревете...”

Справді, може той чоловічок, у якого сім'я на вулиці сидить, нічого й не винен. А все є якісь „ваші”, якісь „наші”. Світ ділиться, кришиться, розщеплюється. Люди вигадують нові й нові системи, щоб віднайти цілість, а прірва розщеплення росте й росте. Марні зусилля, кожна система зазнає поправок реальности і стає протилежністю задуманого.

Віднайти цю цілість. Може вона буде все ж лише національна? Але чи існує де місто з однонаціональним населенням? Ні, нема, світова культура не дозволяє цього. Ідеї, витворені в надрах одного народу, переймають інші, розвивають їх на славу світових досягнень і в основу майбутнім ідеям. І ідеї схрещуються та творять нове, як народи.

Проте, Мар’яна не може згодитися, щоб українська цінність була тільки добривом для якоїсь іншої — „вищої”, „старшої” — культури. Для Мар’яни українська цінність — частина її буття, її повітря, її природа, її корінь. Без неї Мар’яна не може жити. Ця українська цінність надихує Мар’яну ходити не по останніх десятиліттях, а по тисячоліттях мандрувати і бути в такі хвилини щасливою. Своїх бачить вона і в трипільцях, і в майбутніх громадянах всесвіту. Хоче знайти одну провідну нитку, що єднає й примітивне, і інтелектуальне. Цю ідею цілости. Вона набирає різних форм, а, проте вічна, всемогутня, одна. Держить людське суспільство, надає йому сил до поступу.

Чи може шукати її в цих вічних коливаннях, — то в бік ідеалізму-містики, то в бік раціоналізму-матеріялізму? То нехай хто скаже, де межа і відрубність цих двох світоглядів. Сталінів матеріялізм перетворився на схоластику, церковщину і талмуд, став лише догматичною вірою в „царство небесне”, а за раціоналістичною термінологією — в „майбутній комунізм”. Чи не чистий це ідеалізм? А в німців — на словах ідеалізм і містика, на практиці ж — застосування останніх досягнень науки-матеріялістки. Стерилізація людини, — що це, може ідеалізм? Цим „ідеалістам” ніколи не було діла до нашої духовости, а як є, то на дні цього інтересу лежить ринок, земельний простір, цукор, нафта, сало і робоча сила…

Хтозна, доки мріяла б Мар’яна, якби не знялася кругом неї хурделиця. Люди та їх речі зметнулися, як зграї горобців, як осіннє листя перед бурею, і почали розбігатися, розсипатися, губитися. Папіроси падали в болото, яблука під столи, молоко розливалося, скло бряжчало об камінь, на столах стояли сулії з медом, мішки з маком, — але нікого коло них не було.

Що це таке?

Всі кудись біжать, чогось розбігаються, перелазять через паркани, ховаються в підворіття. Побігла й Мар’яна, але прямо на якийсь натовп.

Натовп навколо танув, і скоро (занадто пізно!) Мар’яна зауважила, що то перегородили дорогу сірозелені уніформи, всуміш із чорними київськими поліцаями. Це ж облава! Мар’яна попалася!

Декого таки випускають, Мар’яна озирається. Чи не можна вийти звідси й без них? Але куди не зиркне, — всі виходи й проходи закорковані цими шинелями, мусить іти в чортову пельку.

— Авсвайс!

От якраз Мар’яна цього й не має. Ось пашпорт, штамп про звільнення. — Цей штамп уже недійсний, мусить бути ще один і авсвайс із місця праці. Ага, нема, — то мусить ставати до гурту збоку і чекати, що з нею буде далі.

От тепер ніхто не знатиме, де вона ділася, будуть розказувати, як про інших, ще пішла з дому — й більше не вернулася, невідомо, де зникла.

— У мене мама хвора, я вийшла тільки купити вишень на компот, — плакала одна.

— Я залишила двоє малих дітей удома, думала тільки змотатися сюди й назад…

— Я працюю, я піду додому, принесу свої документи…

Де там! Німець не розуміє, він навіть не хоче слухати. Він має наказ: добрати до транспорту означену кількість людей. А де їх взяти, — це вже його справа.

— Але нас пошлють на комісію, — потішає себе і всіх одна товстуля. — Я маю хворе серце, вони серцевиків не беруть.

На комісію? Мар’яна трохи відідхнула. Там вона подзвонить… Куди? До кого? Гнат уже не працює.

Коли це було? Мар’яна бачила на вулиці Києва кадр із біблійної історії. Жиди возили тачками каміння з руїн. Гірші за арештантів, ганчір’я з них так і падало, вони самі так і падали. На спинах — шостикутні зірки, крейдою виписані. Такі чорні й здичавілі обличчя, що й не впізнаєш на них нічого людського, — а може то які твої знайомі?

Другий кадр тієї ж картини: група обдертих чоловіків і жінок, на спинах номери виписані, попереду, по боках, іззаду — поліцаї.

А третій кадр — паки з шампанським, любовно обгорнутим у солом’яні кульки, звантажують біля готелю „Київ”. На дверях цього готелю написано: „Українцям і росіянам вхід заборонено”. Перехожий читає вголос, запитує: «І собакам?»

Та тоді все те було поза, а тепер ось вона й цей гурт вирваних із природнього оточення, тепер оточений озброєними гестапівцями, — четвертий кадр тієї самої картини. Ще сьогодні вона в цілому, чистому, а узавтра як? Куди ж їх женуть?

А женуть їх бульваром Шевченка, вибачайте, Айхгорнштрассе. Куди може це бути? На Безаківську… Та на Безаківській ніякого вербувального пункту нема, він на Львівській. О, Боже! Це ж на вокзал, відразу замкнуть у вагони й уже звідти ніяка сила тебе не вирве!

Мар’яні стало шкода самої себе, своїх гордовитих мрій про її велику місію, шкода стало своєї непочатої роботи, до якої готує себе усе життя, якої не давали змоги робити червоні, а тепер другі гицлі… Ішла й сльози беззвучно котилися їй на виду.

Як часто почувала вона себе непотрібною. Але тепер їй ясно стало, на що вона потрібна. Бо вороги наші тільки того й хочуть, — звести нас до бидла і то увесь час голодного, щоб ніяких інших думок, як про заспокоєння голоду, не ворушилося в нас. Вони хотять нами, гіршим ґатунком худоби, керувати батогом.

Так ні ж! Ми повинні, ми хочемо працювати тільки на себе, стояти на сторожі наших надбань, нашої слави! Яка не є Мар’яна недосконала, вона свою маленьку силу віддасть на сяйво рідне. А Німеччини вашої не хочемо!

Так, так! Кричи, бийся об камінь, — ніхто тебе й не почує. І всіх вас зараз вштовхнуть, ще й нагайкою підстьобнуть, у товарняк.

Пригнали зловлених саме впору. Голова величезної змії-валки з наловленої людности по селах і містах України була ген далеко на коліях, хвіст аж біля входу до вокзалу. Долучили ще й цих.

Хто це придумав таке? Ще й оркестра грає від’їжджаючим. Але що вони грають! Похоронні марші. Від цієї музики дівчата розливаються-плачуть, репортерка, що узавтра напише нотатку до газети, як то щаслива і вдячна молодь радісно їде працювати на перемогу Німеччини, — вона ридма плаче.

Помалу всмоктує в себе станція змію-валку. Поліцаї ділять ясирних на групи, кожна група має чекати окремо. Поміж наловленим скотом ходить німець. Репортерка й про нього напише, що до Києва прибув опікун від’їжджаючих на роботу, Заукель, що він обіцяє якнайкраще поводження й опіку над робітниками в райху, — а він ходить і б’є палицею свій скот.

Частина вже в вагонах, це хлопці, що зголосилися були до поліційної служби, аби не до Німеччини. Замовк похоронний марш — заспівали вони. Замовкнути! Он ходить опікун! Але хлопці хоч поспівають з горя, що так попалися, вони не чують окрику. Тоді сам опікун, розлючений непослухом, прискочив і почав лупити палицею по спинах, по головах. Звичайно, замовкли.

Сусідня з Мар'яною групою — дівчата-школярки по 13-14 років. Ї х брали до сільсько-господарських робіт на Херсонщину. Матері й не знають, що вони ніколи може й не побачаться.

Легкі вечірні сутінки спадають на колії, на вагони, оркестра вже відіграла всі похоронні, які знала, марші, хто прийшов прощатися, тих прогнали, — а транспорт ще не готовий. Наловили сьогодні більше, ніж є вагонів. Вже й холодок ходить поза спиною в Мар’яни, а в неї ж нічого нема, нема кусня хліба, жакета…

І пригадала собі Мар’яна Васанту та її полон, і пригадала, що в неї вдома є легка пухова ковдра, і пригадала, що одна інтелігентних батьків дівчина з середньою освітою пішла до німця-фірмача за покоївку. Він мав звичку щодня лапати п’ятернею на шафі і коли на руці в нього хоч трохи залишалося пилу, розмахувався п’ятернею й бив дівчину по лиці. Пригадала це Мар’яна і затялася: „Однаково, утічу! Хай пристрелять, а буду тікати! ”

Заблищали вже численні переплутані колії-рейки під електричними сонцеграями, а вони й ще чогось чекають. Можна було б і тут тікати, та надто вже на очах. А втім… Якби ж то не ці прожектори, що наче навмисне повилуплювали свої баньки на цей нещасний живий товар, німецькі трофеї.

І наче в Мар’яни око чарівниці: тільки вона про них подумала, а вони згасли. Раптом усе згасло, зробилося темно й невидимо, не стало ні поліцаїв, ні юрби, одна тільки ти сама з собою і пітьма. Мар’яна не стямилася спочатку, почула тільки якесь лопотання, якісь верески, крики, мов собаче гавкання, „Гальт! Гальт! ” і стрілянину. Але й вона також уже бігла, а куди, то й сама не знала. Бігла.

Опинилася в якомусь рові, слово чести, вона навіть знає, де це. Ще пару кроків і буде поворот на Борщагівську вулицю, це ж уже Шулявка! Тут же недалеко й парк політехнікуму… Мамо рідна! Над якою ж небезпекою-безоднею висіла вона, аж тепер тільки втямила!

І все ж Мар’яна не може собі відмовити, висунула голову: як „там”? Світла-прожектори знову світять, наче й не гасли ніколи, а „там”, на плятформі лежать безладно розкидані клунки скриньки, одежа... І ні живої душі.

III.

З легкової німецької машини, поруч німецького офіцера, світ видається зовсім не таким, як ти звик його знати. Всі оті туземці з цих м’яких пружинних подушок, що приємно погойдують в русі машини, всі оті тубільці, що їх переганяє авто, що згинаються під своїми клунками, всі вони — така ж частина ляндшафту, як і он та череда корів, що пасуться, що продукт їх піде на переробку до масловиробні і з’явиться потім на столі круглим швейцарським сиром, маслом у пергаменовому папері.

Але світ, взагалі, став не такий. Гнат Загнибіда здивовано усвідомлює, що поки не побував у Броварах, то не помічав зміни світу. Втягнувся в цей бедлам і сам став його елементом. А Бровари, ці Бровари сьогоднішні, приголомшили його, дійсність в порівнанні з уявним образом звичних Броварів встала у всій своїй строкатості та невблаганності. Але це ж діється всюди, це ж такі вісті з усіх кінців приходять, тільки не бачив їх у зв’язанім комплексі.

От щойно він пройнявся на мить самопочуттям колонізатора, сусіда в машині. А в Броварах, у батьківській хаті, — найповніше переживань тубільця, і в цих переживаннях Гнат просто скупався.

Вже зовнішній вигляд Броварів навіяв перший настрій. Все чомусь розгороджене, паркани рознесені, парк вирубаний, у кіні, колись переробленому з церкви, — німецька стайня, коні там. Німецькі солдати хазяюють у кожній хаті, як у себе вдома. От приходять і лізуть самі до шафи. їм треба склянок, тарілок, офіцери їхні влаштовують бенкет, то нема посуду. Ніхто не певен, чи якому німцеві не сподобається його власна хата і чи не загадають такому господареві негайно викинутися. Це може бути вчитель, лікар. О, то саме тому! Така хата більше відповідає смакам культурних німців. Двоповерхової школи вони не хочуть, там усі вікна вибиті, вітер свище. А вибили вони ж самі, ще зимою. Нащо? Щоб скласти туди поранених полонених.

Гнат усе це слухає й пригадує собі щедрі, пудові подарунки гера Пабста. Ото саме цей гер Пабст багатіє тут. Жидів побили, залишили тільки кравців і ті їм шиють, переробляють усе з жидівського. А скільки вони пруть усього пудами до Німеччини! Все ж у їхніх руках.

Гнат не витримує й питає Тані, як може вона мати роман із німцем. — Який роман? — дивується Таня. — А чого ж цей Дітріх у хаті вічно висне? — А ти знаєш, що на Різдво було? До нас прийшов мадярський офіцер, музика з фаху. Ми сиділи, весело розмовляли, як вдирається цей Дітріх. Побачив мадяра, вхопив за шию, почав душити… Вигнав його. Мадярський офіцер не сміє бути там, де є німецький солдат. Тато розсердився і другого дня замкнув двері. Дітріх у двері, в вікна стукав, кричав, що виламає двері, — тато не пустив. А в найбільші морози, на Водохреща, приїхали німці до управи, вкинули тата без шапки роздягненого в незакриту автомашину, повезли десь за двадцять п’ять кілометрів, не знати за що побили й напівживого привезли назад. Ото з того часу тато й хворіє. А Дітріх собі й далі висне та погрожує, що як я не буду його, то він мене забере до Німеччини. Оце тобі такий роман. Не знаю, чи тато довго ще протягне.

Власне, щоб побачитися з татом, який, мабуть, помре, і добився Гнат з таким трудом додому. Але він же не знав, що тут діялося на Різдво й на Водохреща. Бідна Таня мусить рівновагу в своїх руках тримати, захищати якось і батька, й себе, і всю родину.

І невже це все дійсність, не кошмарне сновидіння стомленого мозку? Не одна їх хата, — кожна має побитого, пограбованого, стоптаного. Сусід-поліцай якусь жінку пустив, щоб не гнали на роботу, — зібрали на площі людей, побили до смерти того поліцая. А тут ще й літаки якісь літають та скидають листівки: «А що, Омелечку, получив земелечку?». Отже, ці настрої зафіксовані в анекдоті, що почув у Броварах таки Гнат. — „Селянин дістав двадцять п’ять різок і не встає. — Вставай! — Не встану! — Чому? — Дайте ще. Я вас двадцять три роки ждав.” — І зовсім не дивно, що поїзди летять у повітря, що партизанка там…

Все це передумує Гнат, сидячи побіч німця, все це наче навмисне підібране, але Гнат нічого веселішого не почув і не побачив. Тільки таке можна побачити й почути. Німці не дають місця для жадної ілюзії, кожне бажання її створити (у своїй людській слабості ми все хочемо бачити кращим, ніж є), німці негайно розвіюють отакою дійсністю. Він закатував батька і він же робить ласку, що Гнат без перепустки може проскочити через кордон на живому тілі України.

На Дарницькому мосту їх машині довелося трохи почекати. Обоє, і колонізатор, і тубілець, бачать таку звичайну сценку! Таку звичайну, що не варто навіть до неї приглядатися. Там зібралося багато людей із перепустками, всі до міста, в кожного щось у клунку. Навколо них — озброєні німці. Почали бити палицями, щоб ішли на роботу, а свої клунки тут же на купу склали. Але не всі можуть іти на роботу. Он дід, несе пляшечку меду. Мед відібрали, а діда побили. Ось вагітна жінка. Її так побили, що вона, здається, тут розродиться. Крик! Плач! „Я ж несу дітям фунт масла, в мене діти голодні!” Цю помилували, не так побили, масло відібрали й через перекладачку пустили її з такими словами: „Скажіте спасіба, что жівой уходітє атсюда!” Найрозумніші були два чоловіки. Вони втікли. Хоч у них стріляли, проте, не влучили. Ще пощастило жінці з двома дітьми. Її пропустили й вона пошкандибала, обвішана клунками, з одною дитиною на руках, а друге ведучи за руку.

Нарешті, шлях відкритий. Може німецька легкова машина їхати без затримки. Звичайна, не варта навіть уваги, сценка зараз забувається. Це ж скрізь, щодня так. Це ж тут зимою чотириста жидів постріляли, коли вони вже не здолали працювати, пили тільки водичку. Ї х із жалю постріляли, щоб уже не мучилися. Поробили ними, скільки було їх сили, й знищили.

Отаке ж буде й з усіма нами. Чи вони думають нас понищити ще перше, ніж закінчать війну, щоб були вже вільні ті простори, які мають роздати заслуженим у війні солдатам? А ми й справді будемо даватися їм на поталу, звільняти їм „простір” ? Мусить же бути хтось, що й у цих умовах працює, а не допомагає їм очищати терен.

Тільки хто ж це? Оті „діячі”, на яких нападає курячий страх, як тільки побачать щось не таке в обличчі німця? Он пропадають найцінніші скарби в руках у приватних людей, які може з голоду помруть, тоді шукай їх, от пропадає спадщина Амврозія Ждахи, а нікому нема до того діла. Пропонував їм відкрити Будинок Учених, щоб хоч трохи культурні київські сили захистити.

— „Треба трохи почекати! Зараз не час”, — важно відповів йому державний муж, отой полохливий Мурзученко.

Гнат намагається пройнятися духом ще й Мурзученка. Ніяк не вловиш його, на кого він працює, 3 націоналістами був найближчий, він у них починав свою кар’єру маленьким службовичком, а тепер уже набирає рис „державного мужа”. Дуже вірно німцям служить і боїться зробити крок самостійно. Чи це такий собі кар’єристик, чи за тією маскою прилизаного святенничка криється ще якась сила?

Про ту фігуру, що вискочила, як прищ, на київському тлі, Гнат би й не думав, та от від неї залежить Гнатів задум шукати ще якихось форм самоорганізованости.

Вони переганяють жінку, що згинається під клунками, саме в ту хвилину, як дитина спотикається й падає. Жінка нахиляється підвести дитину, а з-за пазухи в неї викочується пакуночок. І жінка не дитину підіймає, а пакунок, полохливо озирається на машину. Лиха доля ще й пожартувала, пакуночок розлітається дрібними листочками.

Гер Пабст з розгону спинив машину. Пальцем на листочки — що це вона несе? Жінка зблідла. Гер Пабст каже Гнатові прочитати і Гнат не вірить своїм очам. Він шукав форм організованости? То вона діється без нього.

І Гнат, пригадуючи, як то на нього кричали в полоні німці, таким самим криком накинувся на жінку. — Де взяла? Хто тобі це дав?

Він так люто кричав, що дитина почала верещати, а жінка все ще мовчить. — Хто дав? Звідки несеш? Це певно ті двоє тобі передали, що утікли? — кричав ще лютіше Гнат. І що більше він кричав, то переконаніше виправдувалася жінка. — Так він же сказав мені, що це харчі для дітей! Масло! — Котрий? — Отой, що побіг ліворуч... — Гнат сумлінно переказував усі відповіді німцеві і навіть прочитав, що написано в листівці. Що робити з вражою бабою? Брати її на авто й здати при виїзді з мосту? Не годиться возити брудних обдертих тубільців, Гнат кривиться…

Отже, дурну бабу, що злакомилася на масло для дітей, пускають, а Гнат несподівано зробився героєм, вірним прислужником німецького орла. Гер Пабст навіть забрав його в коло своїх приятелів і відрекомендував, як найкращого свого друга, що прекрасно зміг би мати якусь посаду…

Одну листівку Гнат все ж якось затиснув і заховав у кишені. Значить, є якийсь зв’язок і треба не спати…

IV.

Осяяна численними успіхами, сама до себе чарівно всміхаючись, ішла Галина вулицею й раптом чомусь їй спала на думку Валя Ступина. Давно її не видко ніде. Може де виїхала? Така жалюгідна приходила останній раз, така голодна. Без роботи. Галина має добре серце, шкода її стало. Нагодувала, просила заглядати. Може вона з гордости більш не показується? Треба її відвідати. І навіть ось у цю хвилину, має якраз вільний час.

Галина не раз обіцяла зайти до Валі, але ще ніколи не була в неї. Химерна вона. Ніколи не знаєш, чи розкотиться веселим сміхом, чи вибухне жовчною іронією. А втім, вона дуже самотня. Такою жалюгідною, як останній раз, Галина ніколи її ще й не бачила.

— Зайду! — сказала сама до себе.

Вона вже мимоволі вибирала навіть, що можна говорити Валі, а що ні.

Не варт їй розказувати, що, нарешті, знайшла Галина людину на свій смак. Ще позаздрить. Але хай що хотять про німців кажуть, — їйбогу, він дуже милий, цей фон дер Ванкен. Як делікатно приносить він свої подаруночки. Принесе, покладе, й забуде. Розгортаєш, а там десяток яєць, півкіла масла. А що він культурна дуже людина, то з ним завжди знайдеться про що розмовляти. Це навіть Валі цікаво буде послухати, його товариші, лікарі, здивовані високою моральністю нашої молоді, як це виявляє медогляд завербованих. Вони приготувалися, після тих всіх розмов про деморалізацію в більшовиків, до богзна-чого, а наша молодь без порівнання моральніша, ніж французька та й німецька.

Галина з того горда. Ще невідмінно розкаже, як вражені німці талановитістю наших людей у німецькій промисловості. Ї хні стоять ціле життя на одній операції, а наш за два місяці може весь процес освоїти й уже показує високі норми. Фон дер Ванкен пояснює це тим, що це все діти кохання, а не шлюбів з економічних розрахунків. Тільки що дуже малокультурні ці українці…

Непомітно місточок Галининих думок перекидається на той берег, з якого вона вже каже про українців „вони”. Так, певно, вона вже перейшла в фольксдойчі. Її бабка з дому баронів… Дядя в Ляйпціґу свою фабрику має… І от мало-мало не проговорилася уявно перед Валею, — цього ж не треба говорити. Інша річ, у Рейнгардтів, то свої люди, вони вже так само дістали документи.

Галина приблизно так підготувалася, перебрала, що говориться, а що ні, і підступила до тих дверей, де, здається, живе Валя. Ще в останню хвилину спав їй на думку брат, — єдиний клопіт на безбережному полі успіхів. Запропонували йому за ріст, білявість і блакитні очі піти до поліції, як не хоче на роботу до Німеччини (це ще поки вони не були фольксдойчами). Брат згодився. А вони, замість поліції, забрали його до німецьких есесів, Галина дуже боїться за нього. Ї х же, цих найкращих юнаків, напувають і посилають розстрілювати жидів, вішати саботажників. Якби не фон дер Ванкен, Галина ніколи й не знала б цього. Шкода, молодий хлопець, він там морально пропаде. Так би хотілося з Валею поділитися цією журбою, але…

Відчинив Галині чоловік. Сусід, мабуть. — Заходьте!

— Чи дома Валя? — Прошу, прошу!

Чоловік люб'язно пропускає Галину вперед, показує дорогу, Галина заходить. В кімнаті чомусь повно людей. Спочатку Галина бачить на канапі дві жінки, потім молодого чоловіка. Якась бабуся. І за столом… два гестапівці. Вони навіть не звернули уваги на новоприбулу, продовжують собі свою роботу. Вони переглядають книжки й папери на етажерці.

— Я не сюди прийшла? — запитливо озирнулася довкола Галина.

— Безумовно, сюди! — люб'язно відповів той, що відчиняв їй. — Чи можна знати ваше прізвище?

— Полтавченко…

— А чи можете ви сказати, в якій справі ви до Валі?

— Я?.. Я без справи… одвідати… — бліднучи, пролепетала Галина.

— Ага! То прошу сідати ось тут.

— Як нема її, то чого ж я буду сідати? — Галина рішучо не має ніякої охоти тут зоставатися. Вона рушає до дверей, але чоловік гостинно перегородив їй дорогу.

— Почекайте, вона може прийде. Вона ж умовилася з вами?

Чоловік навдивовижу ввічливий. Він підставив їй стільця, бо на канапі вже нема місця, але Галина не сідає.

— Мені пора на роботу. Я працюю в редакції, мене чекають… Я зайшла випадково, по дорозі, на хвилину. Що ви від мене хочете?

Ввічливість злетіла, під нею сухість.

— Ви нікуди не підете звідси. І робіть, що вам наказують. Ви — заарештована.

Тоді Галина сіла й почала плакати. Чого це вона опинилася в цім мешканні, у цій гестапівській засідці, яка лиха година її сюди понесла? Це ж ясніше ясного, що всі вони, Галина й оці зовсім незнайомі люди, зв’язані із долею Валі. Але чому її самої тут нема?

Кругом темна ніч загадки. Та тепер уже все пропало. Плач, не плач, звідси не випускають.

Довго так сидить Галина, пробує звернути на себе увагу тих, але вони навіть не чують. Вони чогось шукають. На деякі книжки й газети не звертають уваги, а деякі перегортають, сторінку за сторінкою. Роботи в них дуже багато. Виймають шухляди із стола, дивляться, чи там нема подвійного дна, чи нема де якого тайника. Чи в стінах нема якої порожнини? Потім попросили гостей встати, оглянули канапу. Що ж вона наробила, ця Валя, і де вона сама?

— Чи можна нам розмовляти?

— Можна.

Ці люди — сусіди, гості сусідів. Всіх, хто в це мешкання стукає, всіх просять сюди. Сусіди не можуть піти навіть до своєї кімнати, щоб узяти шматок хліба. Ну, але ж колись цьому кінець буде?

Не кінець, воно ще тільки починається. Кожного з них підкликають до столу й докладно списують дані. Тоді підсувають купку фотографій й питають: кого ви тут знаєте?

І ця робота доходить вже до кінця, а господині нема! Вже сутеніє, вже, нарешті, Галина звільниться. Її дані настільки ясні й самі собою зрозумілі, що ці не посміють її затримати, випустять. А її, замість цього, посадили разом із усіма спійманими в авто і повезли в темну ніч. В кімнаті ж зосталася тільки засідка, що має впіймати цієї ночі ще й Валентину Ступину, або може кого іншого.

V.

Валя Ступина у смертельній муці борсається по місті. Куди піти? Де дітися? Де сховатися?

Настав її судний день.

Хоч вона готувала себе до цього, чекала щохвилини цього в своїй грі із смертю, може й жадала побачити її увіч, щоб заглушити страшну душевну пустку, хоч у цій грі були моменти насолоди й перемог, але от, коли воно прийшло, — тваринний страх опанував її, „Вони вже в вас”, — так сказав їй хлопчик, назустріч висланий.

— „Увечорі на розі Степанівської Калашніков чекатиме, як смеркне”.

Цей час до вечора мусить вона десь перебути.

І може в ту саму хвилину, як Галину потягло відвідати її, в цю саму хвилину з тайників підсвідомости у напрузі шукання, виринула Валі одна адреса. Колись давно Галина мельки згадувала, що в неї є на Шулявці тітка. Тоді навіть не почула цього добре Валя, а тепер от точну адресу згадала. Якщо вона сховається там, ніхто в світі не додумається, де її шукати. Вона ж ніколи не була там, не знає тітки, тітка не знає її.

Де береться сила, де береться винахідливість, де береться певність рухів? У незнайоме мешкання сміливо заходить усміхнена Валя. Вона здивована.

— Добридень! А що, ще не приходила Галина?

Тітка, — напевно це тітка, стара жінка, — здивована не менше.

— А вона казала, що прийде?

— Так, ми умовилися, що зустрінемося у вас і підемо погуляємо. Я думала, що вона вже тут!

— Дуже шкода, що не застали. Але як казала, то, мабуть, скоро буде.

— Чи можна почекати мені?

— Та прошу! Посидьте собі, ось альбом, подивіться собі журнали…

Але сили Валю кидають. Вона от-от упаде. Боже, десять хвилин полежати!

— Даруйте мені, — вибачливо просить Валя. — Але в мене чогось так розболілася голова. Можна мені прийняти аспірини й трохи полежати?

— Та прошу! — ще здивованіше відказала тітка. — Може якраз і Галя надійде.

Галя, звичайно, не прийшла, але за пів години без стуку увійшли гестапівці. Пташка далеко не втікла.

VI.

Діяльність кербуда не обмежується тільки тим, щоб доглядати каналізацію, заощаджувати воду та постачати людський контингент. Кербуд покликаний ще й стежити за моральністю своїх мешканців, особливо жінок.

Моральність київських жінок абсолютно обходить німецьку цивільну владу. В місті відкрито три важливих заклади упорядкованого, цивілізованого світу — три будинки розпусти з вивіскою «Нур фюр дойче». Добирати до нього відповідний штат — нелегка справа. Хоч які спокусливі умови праці, — ця невихована розпущена совєтська молодь воліє щодня брати шлюб і розвід, воліє мати дітей-безбатченків, а комфортабельним закладом гидує. Одній миловидній жіночці з трьома дітьми запропоновано було розкішну пайку і прекрасну платню за те, що вона відробить два дні на тиждень. І вона відмовилась! Доводиться, при вербуванні до райху, вишукувати найкращих і комплектувати штат закладів. Але вони тікають звідти. Цими днями три пробувало втікти, то розстріляли тих, що їх пустили.

У зв’язку з цим наказано… Лікарням: коли приходить яка й заявляє, що хотіла б не мати дитини, а батько тієї дитини — німець, — ставити в пашпорті штамп «повія». Кербудам: наглядати за мешканцями; як десь дуже часто веселяться, частенько туди заглядають військові, — кербуди повинні про те знати. Після таких кількох вечорів кличе домоуправа свою мешканку, за столом сидить німець (може той самий, що розважався?) і чемненько просить покласти на стіл пашпорта. В ньому ставить штамп „повія”. І так готуються кадри до цивілізованого закладу.

Мирон у тому щасливому становищі, що має дуже цікавого двірника. Двірник його все знає. Він завжди на вулиці, а як ні, то хоч у вікно дивиться. От стоять два мешканці серед двору, десь догори дивляться, а двірник із жінкою радяться.

— Це вони, певно, на літака задивилися… Чогось сьогодні розліталися… — догадується жінка.

— Та ні, вони роздивляються, як би електрику вкрасти, щоб не видно було проводу…

— Як же ти знаєш?

— Хіба ти не бачиш, як вони руками махають?

Ще ніхто не знає, що колишній совєтський активіст, технік хлібопечення Помазанов, уже висвятився на священика, бо він те тримає у великому секреті. Тільки от жінка його вертається з вокзалу, випровадивши чоловіка на парафію, — вже стоїть двірник на воротях, зустрічає:

— Здрастуйте! А в яке це село поїхали ваші за попа?

І цікавість Миронового двірника така невгамовна, що навіть хворість її не зборе. От лежить він на канапі, а все в вікно позирає. Все схоплюється та до вікна біжить. Не витримав, вхопив шапку й побіг,

— Куди це? Ти ж хворий!

Е, йому не до цього.

— Де це наш батько? Що це таке? Дощ іде, а його нема.

— Тату, де це ви були так довго?

— Та ото, біс його знає, якийсь новий поліцай чи німець пішов до Олі, а я й не бачив, який… От жду, щоб вийшов. Як же це так, щоб я не побачив, хто це?

Ото ж, від недріманого двірникового ока нічого не сховається. Миронові від того вигода. От прийшла з району поліції телефонограма: простежити, чи не проскочив хто чужий у подвір’я, може німецький солдат, може яка машина заїхала? Чи, взагалі, які незнайомі люди не шалаються?

У двірника вже й відповідь на язику,

— Та ні, нікого наче! Тільки якась чорнява в другі двері зайшла…

А собі двірник занотував: німецьких солдатів дошукуються, Це десь, певно, вже дезертири є німці. А машину, — то, мабуть, Калашнікова шукають. Кажуть же, що якийсь ляйтенант Калашніков роз’їжджає містом у німецькій машині, у формі німецького офіцера й прекрасно по-німецькому говорить.

VII.

Тиха вулиця Леонтовича знала довжелезні черги, але ті студентські, де й Гнат колись вистоював за обідом, були стрункі й рухливі, а ця — безформно розпливлася на купки, гуляючі пари, натовпи. Дехто сідав під розложистими деревами, біля квітників, і тоді вибігав сам офіцер із гумовою палицею та гавкучим криком. Щоб на його квітах не топталися!

Заради своїх квітів він навіть забував удягати мундур і являвся всенародньо перед тубільною юрбою у крамарських шлейках над розіпханим черевом. Замилування в квітах затримало ще на деякий час видачу перепусток та дозволів на їзду поїздом.

Залишається чекати та слухати, як ось бородань-полонений із старчоводською торбою через рам’я, облатаний, із трьома літерами — OST — на спині, розповідає:

— На тій стороні, за Харковом, колгоспів уже й сліду нема. Хліба повно! Церкви йдуть повним ходом, сам Молотов ходить до церкви. Явреїв уже нема, а їх називають жидами…

— Та й чого ви туди не йшли? — дивується хтось із натовпу. — Як там так добре… А ви чогось до Румунії перепустку хочете.

— Я — додому.

— В Румунію?

— Авжеж, у Вознесенське, Одеської области.

То як це, Одещина вже стала Румунією? А то відколи? — Ви з місяця впали? Німці ж віддали Румунії все по Бог: Одесу, Кам’янець-Подільське, Вінницю. — І Вінниця — Румунія? — Вже з Басарабії виселяють мільйони українців, — А я чув, що ось кінчається договір з мадярами й румунами, вони вже не хотять воювати, то німці Румунії ще й Київ віддають…Якась Трансістрія буде.

Це жах! Ніколи ще Україна не була пошматована так, як тепер! Совєтська Україна, Райхскомісаріят Україна, Дистрикт Галичина, мадярське Закарпаття, румунська Буковина та ось ще й Трансістрія — Румунія по Бог, Київ румунський! От, розхапали! І то так воно буде?

Бюро перепусток, нарешті, починає працювати. Виходить німець, уже в мундурі, і черга починає розтягатися довгою гадюкою на вулиці. Всі, що сиділи, стояли й ходили купками, — знали, хто за ким, тільки дві манашки посварилися й почали вигукувати одна одній: «Ти — спекулянтка!» — «А ти — совєтська активістка!» — Втім, даремно ці секрети були обнародувані, німець дуже швидко відібрав усякі папірчики і нікого не впустив, а черга знов розсипалася на кусні. Що то винесе? Відмовить, чи поставить „пташку”? Той квітолюбець у шлейках не дуже то милосердний вигляд має, що йому, як комусь там треба на похорон батька?

Застане похорон чи не застане, а Гнат за перепусткою стоїть. Справді, це довга мука — із самого ранку канючити тут дозволу доїхати до Броварів, швидше зайшов би вже ногами. Але й надивишся, наслухаєшся!

Оцей чоловік із Вороніжу в одному новісінькому черевикові, а в другій подертій галоші, обв’язаній мотузкою, з рукою на перев'язі, — цей ще страшніший за полоненого, за оцього пухлого щасливця з Німеччини. Ці хоч живуть надією, що таки додому доберуться. Але чоловік із Вороніжу дому не має, перепустку він просить, а куди — й сам не знає.

Найстрашніше в ньому ~ цей черевик. Жовтий, елегантний. — Не встиг узутися, босий вибіг, в темряві вхопив тільки щось, аж потім роздивився, що то — черевик…— відказує він уже котрий раз. — Німці до хати вже не пустили, вигнали за місто. Всіх. Привезли сюди, тут вісім днів годували: десять грамів хліба і юшка раз на день. Багато вже наших померло. Тепер нічого не дають, то розбігаємося, хто куди може.

В чиїх же руках все таки Вороніж? Всякий уявляє собі: все місто таке, як теперішній Хрещатик. Переходив із рук у руки, бомбили й німці, й червоні. Це й Ростов такий, і Севастопіль. Чернігів згорів, Дніпропетровське наполовину згоріло. В чиїх же руках все таки Вороніж?

Питання зовсім не з мотивів „замилування в політиці”. Це вже фронт знову наближається до Києва? Хтось чув від німця певну новину: Курськ і Вороніж уже в більшовиків.

— Це й з Києвом буде таке саме, як із Вороніжем?

Вороніж все ж ще далеко, але от… Полтаву бомбили червоні. Мало кого цікавлять розмови про другий фронт, про англійський десант. Але от… вже йшли частини з гарматами через Житомир на захід. Українців від двадцятьох до сорока років мобілізують німці на французький фронт… Німці програли війну!

І хоч тиха вулиця Леонтовича, а що то буде? Клекотить усе. Тут хоч і який далекий будеш від політики, то нема сили вискочити з її фуґи. Ні про що більше київська людина не думає, як про оці залізні кліщі міжнародніх подій, в центрі яких от недавно був, а тепер знову стає Київ.

— І ви тут?

— І я тут! — здивовано відказує Гнат.

Знайома стандартно-люб’язна улеслива посмішечка, складена з дрібних зморшечок виголеного обличчя. Щось знайоме, а далебі, Гнат не може пригадати. За цей час стільки перевернулося людей, аж у очах рябіє. Але сивий добродій вважає Гната абсолютно давнім знайомим, він питає:

— Як ви думаєте, чи дістанемо ми перепустку? Я оце хочу поїхати до Бесарабії, відшукати брата. Щасливий буде, хто тепер виїде з Києва. В мого брата — маєток, бабка наша була румунська поміщиця…

А-а! Це колишній Мар’янин сусіда з трьома ознаками, «Артіст украінскій», прізвище німецьке, мова московська, Але він має ще четверту? Щаслива людина, скрізь забезпечився. Крім того, хоче ще на зиму забезпечитися. В Києві зимою буде катастрофа. Палива ж ніхто не підвозить, донбасівські шахти залиті…

А якби й не залиті? До Києва потрапило б вугілля чи до Берліну?

Поламані шматки черги в цю мить знову шикуються в довгий хвіст, бо показався німець. Та ота грядка з квітами все псує. Вже хтось знов на неї ступив ногою, і німець, замість видавати винесені папірці, почав орудувати нагайкою. Аж людина з чотирма ознаками обурилася,

— Що за народ? Ніякої самопошани. Через них не дістанеш перепустки. Німці всю повагу втратили до нас, як побачили оце деморалізоване населення,

Гнат потакує. Нема хребта. Може й добре, що б’ють, може хребет виросте.

Німця розсердили. Тепер знову хтозна, скільки чекати, і хтозна, з яким результатом. Щоб скоротити час чекання й заодно вилити своє обурення, колишній Мар’янин сусід розповідає одну історію. Цю правдиву історію розповів йому офіцер, дуже культурна людина.

„Він дістав наказа: вибити різками селян. Але в нього було дуже добре серце, — знаєте, такий сентиментальний, молодий чоловік, — він віддав наказа до виконання, а сам на час екзекуції навіть поїхав геть із села, не міг на те дивитися. І так його мучила совість, такий його жаль брав, що мало не плакав. Між ними є такі прекрасні, чисті, старого виховання, романтичні люди.

Цілий день він десь їздив, вернувся додому пізно, — а з думки не сходить. „Як то ті бідні селяни, як вони мучаться, як їм болить!” У нього ж від одної згадки про це стискається серце. Напевне стогнуть, бідні, кров із них біжить, не можуть підвестися. Може їм треба подати води? Може перев’язати? ” М’якосердечний молодий чоловік навіть не заходить додому, поспішає просто до тієї хати, де відбувалася екзекуція, підкрався, припав до вікна, серце стукає… От почує крики, стогін.

Що таке? В хаті темно, а там розлягається сміх. Що таке? їх же били, — а вони регочуться. І так регочуться, аж стіни ходором ходять. Офіцер із романтичним добрим серцем прикипів, занімів… Та чого вони так? Може наказа не виконано?

Ні, вони регочуться, сміються один з одного, як хто тримався під час екзекуції, пригадують смішні пози й інші комічні моменти.

Офіцер тоді плюнув, сам на себе розсердився. А він так переживав. Та ну їх к чорту, як вони такі нікчемні, підлі душі! Ти його б'єш, а він: „заживе, як на собаці!”

— І справді, — кінчає оповідач, — народ, до якого нема ніякої поваги після цього.

Гнат міниться, блідне, червоніє. Він також має одну правдиву історію, не так про непереборну козацьку силу, як про вихованих, з доброю старою культурою, сентиментальних і романтичних німецьких юнаків.

— Є час. Хочете послухати?

„У одному містечку під Києвом жив колишній мировий суддя, репресований більшовиками. Як тільки прийшли німці, він із першого дня, як і багато українців, що вірили в український уряд, пішов працювати, став секретарем районової управи. Був і з ним такий епізод, що вхопили в кип’ячий мороз та двадцять п’ять кілометрів на відкритій вантажній машині без шапки возили на екзекуцію. Але я хочу розказати про другий.

Одного разу в неділю приходять до хати два дуже добре виховані юнаки — чемні, рожеві, з невинними блакитними очима… очевидно, з гарної родини. Вони дуже скромно попросили дозволу поснідати. Були такі чемні та скромні, що навіть не дозволили собі нічого вимагати, в них є усе своє. Під час їхнього снідання загадано всім чоловікам містечка й села зібратися на площі, і то так нагло, що старий чоловік навіть не їв нічого, побіг. Чемні молоді люди запропонували хатнім, що можуть віднести татові сніданок. Відразу видко стару, давню культуру із повагою до старших.

Вони пішли, а одночасно загадано було й жінкам та дітям зібратися на площу. Посередині площі, оточені загонами есесів, стояли вже вряд усі чоловіки містечка та села. Кожного десятого есеси відбирали, ставили окремо. Тато був якраз десятий. Цих відібраних мали зараз повісити. Мали зробити це українські поліцаї, але вони трусилися, руки в них тремтіли, один знепритомнів, другий почав плакати. Вони не вміли. Тоді ті двоє чемні, з невинними блакитними очима, добре виховані юнаки, спеціялісти вішання, відштовхнули незграбних, ні до чого нездібних українських поліцаїв і майстерно, фахово блискавично повішали відібраних десятих, в тім числі й старого чоловіка. А їх колеги оточили людей, жінок і дітей, щоб не розбігалися та дивилися, як вішають їх рідних. Там були крики до неба, ридання, божеволіли, сивіли.”

— Подобається вам моя історія? Правдива, бо той старий чоловік, повішений сентиментально-романтичними юнаками, — мій батько, — так закінчив свою історію Гнат.

VIII.

Прожектори випустили з-під землі велетенські комети на чорний неозір над головою і всі ці комети зчепилися хвостами в одній точці. Потім вони розчеплювалися, бігали по небі, нишпорили, чогось шукали.

Заради цієї хвилини згадуватиме Мар’яна усе життя це мешкання-санаторію, в якій пощастило Мар'яні жити аж цілий місяць. Узавтра її не буде тут, узавтра вона вже не дивитиметься з цього балькону на неозори, простори, гармонії барв.

Нижче поверхом бенькетують німецькі генерали. Святкують вони вістку, що, нарешті, здобули німці Севастопіль, Хоч то вже самі руїни, але грізну фортецю здобуто.

Спочатку генералам трохи заважала фортеп’янна музика з поверху над ними. Тоді почула Мар’яна гавкучу команду-крик на сходах та сльозливу відповідь сусідки: «Я ж граю німецьких композиторів! Це ж — Бетговен!» Але генерали й німецького композитора заборонили грати. Музика вмовкла, зате внизу свистять на всі пташині голоси та ревуть щось на мотив „Стєнькі Разіна” — „Вольґа, Вольґа…”

Можливо, ще й довше пожила б тут Мар’яна, якби не здали німці Сталіного та не зайняв цього будинка генеральний штаб, що втік звідти.

Ну, тепер уже не може сказати Мар’яна, що тільки загарбники України живуть у розкішних палацах, пожила й вона місяць. Видерла таки від долі те, що їй правом належить, хоч і платить за цей місяць із далекими краєвидами кляту ціну.

За цей місяць ще більше зробився Київ німецьким. Вже нема чого й думати, щоб оселитися десь у центрі. Всі райони довкола центру — німецькі. Хто ще живе тут, — під такою ж загрозою. Інших уже шостий раз виселяють. У порожні будинки страшно йти, — або узавтра викинуть, або попсоване все, побите, загиджене.

Коротше, — вже палаців Мар’яна закуштувала, тепер з неї годі. Треба десь на околиці старосвітського будиночка шукати, що вже ніяк німцям не знадобиться. От тільки стала вона рабом своїх „меблів”. Вона рада їх також порубати серед літа й попалити, як деякі, та й сказати: „Я така щаслива, наче народилася на світ”. Німці витончують наш обивательський мозок до філософського пізнання.

…Сині волошки… Невже це пташині співи з генеральського бучного святкування навіюють їй у цю прожекторну ніч на бальконі спогад про сині волошки в житах, і ясний ранок, і сонце, і свято неділі в полі? Ні, ті сині волошки — привиддя кошмару.

Сині волошки, засушені, за образом. Знову бачить їх Мар’яна. І ще цю ціну має платити за любов до далеких краєвидів. Якби не шукала хати з краєвидами, Роза була б для неї завжди жива, така, як востаннє, у селянській свиті і квітчастій хустці.

Ще одну кімнату, вже з краєвидом на Дніпро, знайшла вона. Двірник відчинив їй двері. Оце така в нього кімната вільна. Жила тут одна жидівка, яка видавала себе за православну, але хтось на неї доніс, прийшли німці й забрали, певно розстріляли. Тут теж балькон, в кімнаті навіть рояль є, на роялі ноти, книжки, альбом, а в кутку — Пречиста, заквітчана засушеними волошками.

Гляне Мар’яна на балькон, — хочеться їй тут жити. Гляне на образ із волошками, — страшно їй тут жити.

А як вона візьме в руки цей альбом, то напевно побачить ту, яку повели звідси на розстріл. Може то вона її і бачила раз на вулиці? Обдерта, змучена, розхристана тяглася за німцем і все показувала йому хрестика на шиї, все просилася, а він не слухав і тягнув далі. Або може якась старенька богомолка, якщо судити по образові, може й не жидівка зовсім? Мар’яна знає таких, що вихрестилися ще до першої світової війни, найпильніших православних. Знає таких, що десь у третьому поколінні мали в роду жидів. Ї х німці позабирали, знищили.

Мар’яна бере в руки альбом. З першої сторінки дивиться на Мар’яну Роза. Молода, з німбом щастя, у парі…

Мар’яна поклала альбом, схвильована. Вийшла на балькон і довго дивилася на блакиті Задніпрянщини. Вона не може ще вернутися, перегорнути першу сторінку альбому.

Може помилилася вона? Може тільки обличчя, схожі на Розу та на того, хто був цілою епохою в її житті? Невже ж Звабливий, горбатий із багатим і ціломудреним поглядом, а потім Мар’янин зневажливий рецензент, — невже це Розин чоловік? Розі вірний. Правда, Роза, якою знала її й Мар’яна, варта того, щоб бути їй вірним.

Тепер їх обох нема. Ледве вловимі павутинки з’єднали їх трьох. Один — убитий на фронті, друга — пішла на мученицьку смерть. А Мар’яна ось стоїть над прірвою на бальконі, прожектори блудять по чорній безодні… Всі ми над безоднею, всі на павутинці над нею висимо.

Обоє були їй милі. А які могли б бути ходи життя, якби хтось із них був менш принциповий? І Мар’яна знов вертається думкою в ту кімнату із засушеними волошками за образом. Вона знову перегортає альбом, знаходить ще й ще фотографії, і того хлопчика, що Галина бачила колись в інституті, який лишився на селі, і Роза через те не мала сили евакуватися. Чи рятувала б Мар’яна її, коли б знала, хто це — Розин Микола?

Ну, аякже? Хіба духовий образ Рози їй неприйнятний? Хіба не ходила вона на окопи, не закривалася заступом і не читала газету, коли летіли літаки? Хіба Роза не прийняла на себе всіх тягарів цього страшного часу?

Мар’яна і в ній не помилилася. Цей тип людей, принципових і чесних, їй завжди був милий. Інтуїція її не обдурила. Тільки так усе чогось виходить Мар’яні, що частину вона знайде, а цілого ще й досі не було. Того, що хоче вона. Ціле — розбилося. Одробини, крихти визбирує Мар’яна… Тому може йде крізь життя сама?

Мар'яна думає: так треба. Так треба, що вона стоїть самотня, ні з чим не примирена; і як нема жаданого, ладна краще згинути, ніж прийняти немиле. Оці хуртовини, оця непотрібність, оце безоглядне змітання, німецька заглада — все це тільки розкрило її сенс її, непотрібного немов, існування. То ж був час, що Мар’яна ладна була піти слідами Олега. А тепер переконання підперло душу, як стовпи. Оця шарпанина, вербування на німецькі роботи, оця мізерія щоденного клопоту, загроза знищення Києва й України зродили в ній волю. Не датись.

Прожектори раптом згасли. Внизу клекотить бенкет п’яних. Мар’яна стоїть серед своїх милих тіней і вдивляється в темінь завтрашнього дня.

IX.

За короткий час своєї нової кар’єри Гнат Загнибіда навчився багато чого. Безоглядно кокетувати з перекладачками й секретарками штадткомісаріяту. Пити шнапс із німецькими друзями, яких йому залишив гер Пабст після пригоди на мосту. Зате він має добру посаду — голови районової управи. Крім того, він майстерно орудує новопроявленим талантом — несамовито кричати.

Ось зараз він тупотить у своєму кабінеті на службовця управи, високого худорлявого юнака, що дивиться на нього завороженим поглядом, як на удава.

— Так оце ви так працюєте? Так ви хочете, щоб мене через ваші махінації розстріляли? Ви мені скажіть, — для кого ви це зробили? Як ви посміли мене підводити?

Нещасних сто продуктових карток із підробленим підписом голови управи лежать на столі. Гнат то тупотить ногами на службовця, то підходить і бере картки в руки та роздивляється на підпис. Кладе — і знову розпікає службовця.

— Забирайтеся мені зараз звідси, щоб я вас тут ані хвилини більше не бачив! — раптом тихо сказав він. — Чого ж ви стоїте? — розкричався ще більше він, бо отетерілий юнак від тихого слова ще більше стерявся.

Гнатів настрій справді лихий. Там удома лежить у нього в дровітні тонна газетного паперу і ця тонна тримає його в напруженні вже другий день. Завезли її військові німецькі шофери на вигляд, а насправді — наші хлопці. Десь украли в німців папір на підпільну газету й ото сховали в нього до вечора. Чого вони не забрали вчора, чорт їх голову знає? Щойно був телефонний дзвінок, що сьогодні ввечорі — невідмінно, от сиди й до вечора ворожи, чи не налетить на дровітню гестапо. А тут ще й цей ідіот із картками та підробленим підписом…

Картки й документи Гнат сам уміє добре підробляти та роздавати, кому треба. Як жінка з двома дітьми може переносити підпільну літературу, то чому ж Гнат не може забезпечити потрібними документами нелегальних гостей, що конче мусять бути в Києві.

Худорлявий юнак уже прогнаний. Сердитий голова управи на самоті довго роздивляється на свій фальшований підпис і міркує, чи варто знищувати картки. Чи не краще пустити їх у дію та й не турбуватися новими стома підписами.

Доводиться коригувати бездарні німецькі порядки, що поперетинали циркуляцію крови в живому організмові. А тут нема жартів, зв’язок із Лівобережжям, Волинню, Галичиною не сміє бути перерваний ані на один день, історія не буде питати, чи дозволяли це німці, чи забороняли.

X.

Розбита станція Жуляни, з замінованими й досі полями довкола, стала діючою станцією київської людности. Проїзна плата на всі відстані — десяток яєць у руку німцеві. Комфорт — буфери, тендери, плятформи, товарняки. Розклад їзди — перший поїзд, який стане. Пасажири — всякий, хто має до кого поїхати в село.

Мар’яна надумалася. Єдиний вихід — утікти. Є в неї Омелян Якович у Володарці. Перекрутиться там зо два тижні, а тоді видно буде. Інші вже разів по сім так переховуються. А як, скажімо, вдома виламають двері й конфіскують усе майно? Хай конфіскують!

Омелян Якович, як утрясався, то тлумачив їй дорогу, щоб, бува, вона не заблудилася у Володарці, а про те й не подумав, що потяги возять тільки німців. Є ще, кажуть, дві „теплушки" для худоби, то там наб’ється тих із дозволами… Хто вміє, не боїться, то підробить собі ще яке відрядження, з буряковою-картопляною печаткою. Щоб мати якісь півлюдські права на своїй рідній землі, треба їх украсти, або треба зфальшувати. І так усе життя.

Коротше, Мар’яна утікає з Києва. Ця її втеча збігається в часі з новою перереєстрацією всього населення, сортуванням усієї людности Києва: „до Німеччини”, „на місцеві роботи”, „звільнений”. А що цей набір ніколи не припиняється ні в селі, ні в місті, то найкраще бути весь час у дорозі. Ще коротше, — Мар’яна вже на Жулянах, чекає тільки, до якого б поїзду вчепитися.

Поїзди ідуть один за одним, але не всі спиняються. Коли й спиняються, то коротко, на секунду-дві. Та таки один поїзд став. їм усім, хто хоче сісти, пощастило. Це якісь добрі німці попалися. Не то що не пускають, а навпаки, ще й запрошують. „Ком! Ком!” Всіх посадили, повних дві плятформи набралося, межи них і німці: сміються, жартують, дівчат цукерками частують, з дітьми бавляться. Одно з них ніби Мар’янине. Якась бідолаха аж із двома їде, — одному п’ять років, а друге ще на руках. Мар’яна їй помогла, бо їйбогу, та не сіла б.

Тільки ті, що до Боярки, Мотовилівки їхали, так і не зійшли. Поїзд мчить, не спиняючись. Від Жулян аж до Фастова.

А тоді, як спинився, — добродушні й веселі німці враз відмінилися. Плятформи з усіма пасажирами оточили озброєні, нікого не випускають. Есеси, призначені ловити людей по містах, селах, базарах та вокзалах, а не підвозити безквиткових пасажирів, узялися до свого фаху. Дуже швидко всіх розсортували. Виявляється, і в дорозі не найкраще бути.

Молодших, яких найлюб’язніше частували цукерками та жартами, відразу пересадили у поїзд на Німеччину. Старшим перевірили документи і всіх замкнули. Місяць примусових робіт на станції та п’ятдесят карбованців кара за безквиткову їзду. Тих лише, котрі з дітьми, пустили. Ну, а як Мар’яна також має дитину, то людоловство на залізницях цим разом закінчилося для неї щасливо.

— Я вже так п’ятий раз їжджу, — аж тепер призналася хитра баба, як відійшли вони трохи далі від лиха.

— Хоч діти трохи й поморяться в дорозі, але ж зате не боюся Німеччини.

Мар'яна дивиться на це спекулянтське завзяття з побожним захопленням. П’ятдесят, а часом сто кілометрів пішки, клунок із продуктами й мала дитина на собі, друге крокує поруч матері, йому привілеї. Хтось підвезе на возику часом. Але як доводиться не раз гнутися на тендері, то нехай уже Бог милує! Часом і масла того відхочеться, чуєш, як воно тобі тече за пазухою.

Але от, — п'ятий раз!

— Глядіться ж, щоб вас де на дорозі не зловили! — навчає досвідчена, як на Мар’янину думку, героїня, поправляючи щось за роздутою пазухою. — Бо часто трапляється, що йде яка жінка через село, а її староста з поліцаями вхоплять та, замість своєї якої, посадять і вишлють до Німеччини. Стережіться!

Жінка з двома дітьми ще раз полапала на грудях пакунок із підпільною літературою і пішла своєю дорогою, а Мар’яна звернула на Володарку.

Ага! От і Володарка! Звичайне містечко, тільки чого ж це?..

ТУТ Б’ЮТЬ І ЗААРЕШТОВУЮТЬ!

на самому коловороті великими літерами оголошено. Хоч бери та вертайся назад, бо як тут б’ють і заарештовують, то що це за країна така?

Проте, наважилася трохи ближче підійти. Дрібнішими літерами написано, що не всіх, а тільки тих, хто хотів би тут торгувати. Ну, хвалити Бога, Мар’яна тільки свого Омеляна Яковича із запорізькими вусами шукає.

Казав, десь убік звернути, тоді ліворуч, тоді вигін, тоді площа. Тільки чи не з другого боку зайшла Мар’яна? Уперлася в якусь дротовану понуру загорожу із написом:

УКРАЇНЦЯМ ВХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО

Місце таке непривітне, що Мар’яна й так би не зайшла. Та не пройшла вона й двох кроків, як натрапила на ще одну заборону. На дверях будівлі, може кіна, висить:

ЖИДАМ ВХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО

Цікаве містечко. Чи це по всіх містечках тепер так?

О, а ось іще якась заборона. Кому це?

Над рожевими шинками, круглими сирами, батонами масла, бакалією, городиною — транспарант:

ТІЛЬКИ ДЛЯ НІМЦІВ

Оте перше привітання, яким зустрічає Володарка, якнайвлучніше втілює понурий дух цього містечка. Справді, бійся, щоб тебе не набили, не заарештували, щоб не вскочити в яке не про тебе місце… Коли б уже швидше площа, вигін, яр чи навпаки… Ото ж напевно та площа, що про неї Омелян Якович торочив. Мар’яна пішла певніше, сміливіше. Чи чекає він гостей?

Гумористична настроєність Мар’янина шубовснула раптом униз-униз. Вона йде просто на трьох повішених.

На справжній шибениці, посеред площі, висить три чорних людських тіла — і кругом ні душі. На звичайній прозаїчній площі, на якій молоком та вишнями торгують, — тепер голгота.

Вже далі йти й не наважується. Треба було б пройти якраз повз них, а Мар’яна не може. Отже, кругом ні душі. А на площі їх для того й повісили, щоб усі дивилися.

Вона звернула в першу вуличку, але й тут… Якийсь список. Оголошення:

ЗА СЛУХАННЯ СОВЄТСЬКОГО РАДІО

Ці люди висять за радіо. Тут не тільки б’ють і заарештовують!

Мар’яна вже не хоче ні на що роздивлятися, ніяких оголошень та написів читати. Та тут чорний страх має крильми над кожною хатою! Швидше б побачити сиві вуса, опору в цьому страшному світі.

І сивих вусів уже в Володарці нема. Вся Володарка знає Омеляна Яковича, та тільки він не виходить її зустрічати. Старенька порається біля хати, курчат скликає.

— А де ж ваші?

— Оце, як ти, Господи, бачиш! Сама зосталася. До Німеччини старого забрали.

Мар'яна не хоче вірити. Та Омелян Якович уже, нівроку, літня людина, ще й не дочуває трохи. Куди йому?..

— Та от насілися дочку взяти. Дочка пішла в ліс, а тут накопалися, щодня ходять та й ходять. То старий мій каже: „Беріть мене за дочку, а де дочка, — не знаю”. І взяли!

Мабуть, з дороги вернуть. Не може бути, щоб такого старого…

— А кого це болить? В поліції — самі ті, що були колись активістами. Отака то лиха година… Що вони з нашими людьми роблять! А це ви, мабуть, чогось купити? Якби мали яке пальто, хустку чи чоботи. За гроші ніхто не хоче.

Гм! А Мар’яна думала тут трохи побути. Чи всидить? Як тут таке чуєш, аж волосся дуба стає. Але на столі вже повна миска білого сала. Мар’яну аж у страх вкинуло від такої великої маси. На столі самогонка. Ну, та як же тут без цього бути, як щодня якогось поліцая треба загодити. Але що Мар’яна до самогонки не звикла, стара десь добуває чарку вишнівки. Для того й тримала, що колись приїде Мар’яна, удвох вип’ють.

— Дай, Боже, щоб це минулось, а старе не вернулось!

Мар'яна аж і чарку з вишнівкою поставила. Та це ж найкоротша формула, яку тільки можна придумати для сьогоднішнього дня! Певно, що можна було б тут пожити, навіть з місяць, якби не засіли в мозку оті повішені. Чому їх не здіймуть?

— Та в нас ще не так. А он у Смілі, кажуть, як тільки що, то зараз понавішують кругом управи людей… І не дозволяють здіймати. А шибениця — в кожному селі. Люди спочатку злякалися цих шибениць і пішли, а тепер уже ніхто не боїться, тільки молоді в лісі ховаються. А ми, старі, ото товчемося вже вдома. От маю пів корови…

— Пів корови? Зарізали?

— Живої! Ще й молоко мушу їм здавати.

Молоко з „пів корови” переконало Мар’яну, що таке чудо природи може на світі існувати. Старенька раділа живій душі і потроху Мар’яна всмоктувала все, чим живе сьогодні село. З тією пів коровою так вийшло, що «гибелькомісар» наклав на кожну корову по тисячі літрів молокоздачі. Наші баби як узялися виконувати! Бо лякав, що котра корова мало молока видасть, — забере. А воно вийшло навпаки: котра найбільш видала молока, — перші ті й позабирав. Всі забрав, але вернув на двох господинь одну корову.

Таки пів корови!

— От, якби ви його бачили! Там такий, ширший, як довший, а як ще здалека заглядять його люди, то чисто всі розбігаються. Бо він має звичку всіх бити, щоб робили. Буває так, що машина молотить, а хтось крикне: „Гибелькомісар їде!” — і всі, як горобці, розлетілися, а машина трахкає й трахкає…

Краще б його не бачити, того вилупка нової Европи!

І здається Мар'яні при цій сухенькій бабці, що світ перевертається догори ногами десь, а тут усе нерушиме, міцне, вічне. Як вона виклала на стіл усе, що має найкращого, вишнівки десь добула для гості! Як вона щиро, без жадних задніх думок, усе, що з душі пливе, ділить із Мар’яною! Ні, нема нічого в світі тривкішого, як українська селянка. Вона все перебуде, все переможе. Як її не ламають, не переробляють, а вона уперто вертається до своєї одвічної норми — доброти й щирости. Щедрости душі своєї.

Вона ж нічого не може змінити, а, Боже, як біля неї затишно! Боже, як людині бракує цього, почуття опори!

Хотіла стара Омеляниха догодити Мар'яні якнайкраще, щоб спочила та виспалася з дороги. Вже крізь сон чула Мар’яна масу прецікавих історій. Все воно, смішне й трагічне, спліталося в змореній напівсвідомості, колисало… і щоразу частіше впліталося: „Ой, рятуйте!»

… Спочатку був колгосп „Думка розійтися”, а потім „Думка скріпитися”, щоб легше німця обдурити та щоб не лазив по коморах… Ой, ховайте хліб по городах та бур’янах, бо йдуть німці грабувати… — Полонений…

— „Та в мене вдома жінка й діти". — „Побудь, хай дочка хоч трохи поживе”… — „Ах ти чортів німчура, я для тебе викохала порося?” — І знов: „Ой, рятуйте…”

Мар’яна розплющує очі: чи їй привиділося?

— Та це, мабуть, і досі женяться! — заспокоює Омеляниха, а сама припадає до вікна.

Мар’яна не розуміє.

— Весілля тут у нас уже з місяць одне. Дівчина в церкві повінчалася з одним, а з другим у „загс” ходила, та і не знати тепер, котрий шлюб справедливий. Оце вчора весь куток переполошили. Приїхав „загсовий” чоловік скриню забирати в церковного, бо дівчина з весілля втекла до нього з криками: — „Забери, бо втоплюся”. То ми думали, що знов облава, хто куди бачив — тікав. Такого шелесту наробили…

— Ой люди добрі, рятуйте!

Та ніби горить десь? В хаті темно, а стіни біліють.

— Побіжу, подивлюся, — не витримує вже Омеляниха. Оце в них щоночі таке?

Ні, не може влежати й Мар’яна. Біло і м’яко постелено — та невлежно. Хапає на себе щось у пітьмі й біжить.

Таки горить. Ясно з усіх боків горить на другій вулиці хата, навколо неї бігає жінка, а німці її відганяють. Люди стоять, дивляться — й ніхто не йде рятувати. Чому ж ніхто хоч відра води не лине?

— Ану, сунься! Не бачиш? Кругом стоять гицлі з нагаями й не пускають, луплять того, хто поткнеться. Це ж вони й підпалили. Кругом солом’яних віхтів понакладали.

— Ой, хата! Ой, я ж на неї тяжко робила! Ой, я ж її два роки ставила! Ой, ще ж не висохла! Ой, новісінька!

То це німці навмисне палять? Та за що?

Жінка бігає, лементує, а хата горить. Та за що? За що бідній жінці з хати свічку зробили?

— Бо сховала дівку. Сина віддала до червоної армії, а ще дочка зосталася, то мати не дає. От вони й показують, що за це є…

А Господи! Куди ж це Мар’яна сховалася від набору до Німеччини? І чи сховалася вона? Та тут же — клекотить.

XI.

— А може й, справді, буде Україна? — запитливо дивиться вихудлий за ці дні Мирон на Льолю.

— Да какая там Україна? — щиро глузує Льоля, до якої знов повернулася її рівновага, як тільки побачила вона в дверях Мирона.

Мирона не було три дні. І вже не надіялася його бачити.

Три дні тому, раненько, ще не вставали, постукав до них якийсь хлопчина. — Чи тут живе кербуд? — Встань, до тебе прийшли! — Просять вас зараз зайти на десять хвилин до контори. — Та хоч поснідай! — Я зараз вернусь.

Мирон ні в обід не повернувся, ні ввечорі, ані другого дня. Льоля весь час на ногах: бігає, шукає, невже заарештували? Певно, це так вони заарештовують. Льоля почорніла, осунулася й нічого ніде не добилася, вже до всього найстрашнішого приготувалася. А він ось з’явився і розповідає дивні речі. Оце перше, що він сказав:

— А знаєш? Україна таки буде!

Він що? Збожеволів? Тут голова пухне від думок, а він із своєю Україною розносився. Хтось пронюхав, що в льоху радіо? Якась собака донесла, що Мирон був членом партії? Чи може, що в них електрика є? То ж так уже затуляємось, ніде ніякої смужки! Вже Льоля все передумала. Вже ждала, що от і за нею прийдуть.

А Мирон того нічого не слухає, своє торочить.

— Я ці три дні просидів у одній камері з попереднім головою міста, Багазієм. Три дні тільки про Україну й чув. Він же ні про що більше не говорить, тільки про Україну. Сам худий, як скелет, очі блищать і коли каже: „Ось побачите, Україна буде!” — то не можна йому не повірити. Він доводив мені це історично, математично, політично, як я з ним не сперечався. А може й справді Україна буде?

— От, дурак! Якийсь учитель з Подолу сказав, а він уже й повірив! — не може надивуватися такій легковірності завжди скептичного Мирона Льоля.

— Ти не уявляєш, що там у тюрмі діється, — хоче Мирон хоч трохи передати Льолі того, чим він надихався за ці дні. — Вся тюрма разом співає, разом у стіни грюкає, разом Гітлера лає. Як вони його тільки не називають там. Влаштовують голодівки. Там такий бойовий дух, що як хоч день побудеш, то не можеш не повірити.

Якби ти тільки почула того Багазія! Він здібен мертвого надихати своєю вірою. А може й справді буде?..

Може Миронові важко розстатися з цією вірою? Все ж і він молодим хлопцем ішов за Україну битися, то не його вина, що довелося надягти комсомольського ременя через плече та відслужувати все життя за щастя не бути розстріляним. Може він і в льоху для неї відсиджувався, як тікали більшовики? Яких то тільки „може” не ворушиться в голові, але всі вони полохливо утікають від холодних Льолиних слів:

— Буде, як рак свисне! Будуть скоро наші. Вже скоро почнеться перелом.

Мирон невтямно розкрив очі. А вона ж звідки це знає?

— На базарі всі ціни страшно підскочили. Нічого не можна купити. Грошей не беруть. Баби говорять…

Тепер розреготався Мирон.

— Всі, чи одна?

— Що? — не зрозуміла Льоля.

— Німці он під Сталінградом, не сьогодні — завтра він упаде, як Севастопіль, як і всі інші міста, а вона слухає бабів. Ми завойовані не менше, як на п’ятнадцять років…

Видно зразу, що три дні в тюрмі сидів. А тут година мине — і вже все не те, що було. Румунія вже не воює. Мадяри покинули фронт. Є розпорядження по селах, що скоро йтиме якась велика армія, — щоб ніхто нічого не давав їм їсти й не приймав наніч, замикався, бо мадяри будуть грабувати. Італійців більшовики беруть у полон і не мучать, як німці наших, а добре нагодують та й пускають, і тепер вони також кидають фронт. Німці вже скоро побіжать… Молотов у Берліні, договорюється про мир із Німеччиною й війну проти Англії…

— Е, це ще мені агентство ОБС! — зневажливо махнув рукою на всі ці вісті Мирон. — Ти мені скажи, коли це в нашому домі заарештували якусь Ступину. Мене три дні допитували про неї, а я нічого не міг сказати. У моїх подвірних книгах ніколи ніякої Валентини Ступиної не було.

— Тільки й всього? — з полегшенням підстрибнув радісний Льолин вигук. — Оце й усе? А я тут ламаю голову на всі боки. Чого я тільки не передумала! А про це й забула. Ти знаєш, за що тебе взяли? Ти пам’ятаєш, як до мами прийшла якась Галинина приятелька, а по п’ятах за нею гестапо?

Та так, було таке, але звідки ж він може знати, що то й була Ступина?

— Мало кого щодня арештують? Що ти, — доктор?

І справді, це такий незначний випадок у безперервному потоці інших зникнень, арештів, наборів, що дивно навіть… Заради цього тримати аж три дні в тюрмі невинну людину?

— Певно, якась малохольна, пішла в перші дні зареєструвалася, що партійна, а тепер їх усіх виловлюють, — заспокоїлася Льоля. — Ще й других підводить. Хай не буде дурна!

XII.

— Коли ревуть гармати, музи мовчать, — авторитетно прорік редактор „Нового Українського Слова”, напевно гадаючи, що він надзвичайно оригінально висловився. Мар’яна ж подумала, що ці стерті п’ятаки вже давно вийшли з обігу.

Вона тримає в руках відкинуту свою статтю про невмирущість трипільських традицій в українському селі, скручує її рурочкою, пережидаючи, поки редактор відбуде телефон. В голові їй в’яжеться, як би дошкульніше вичитати цьому плазунові. То про якихось десяторядних німецьких вчених у газеті повно, то треба припадати ниць перед величчю німецької культури, а тут маленької статті про багатотисячолітню тяглість і велич української культури не можна надрукувати? Несучасно? Про все славетне українське — несучасно.

Мар’яна озирається навколо. Оце в такий курник на горище загнала вже німецька фірма цю газетку? А що там, у просторих і світлих кабінетах двох нижніх поверхів? Напевно „Паслєдніє Ізвсстія”. Ще за цих півгодини не почула Мар’яна у цьому курнику жадного українського слова. Дівиця якась сидить у сусідній комірчині курника і демонстративно-принципово чеше «па-русскі», а редактор мусить наломуватися в шанобливому практикуванні „єдінонєдєлімської”. Справді, не варт бруднитися в такім „українськім слові”.

Тим часом редактор, почувши в телефон, хто з ним говорить, шанобливо підвівся із стільця, на обличчі розповзлася підлабузницька посмішка. Він вигнув по-льокайському стан, от-от зігнеться щось підносити свому панові. Можна подумати, що перед ним високопоставлена особа, а то тільки — телефонна слухавка.

Їйбогу, для цього спектаклю варто було прийти.

Потішався і ждав кінця інсценівки ще один чоловік, він щойно зайшов із малюнком до редакційного курника. Мабуть, мистець, судячи по елегантному жестові зап'ястя. Він усміхався стягнутими в гарну різьбу устами до карикатури Сталіна, що тримав у руці.

Напевно думав те саме, що й Мар’яна.

— Скажіть, будь ласка, — діждавшись кінця телефону, запитала Мар’яна. — Скажіть, чи то правда, що українська газета буде вже виходити лише двічі на тиждень мініятюрним форматом, як якийсь районовий листок? Зате „Дойче Україніше Цайтунґ” виходитиме великим форматом щодня на вісім сторінок і з ілюстраціями? Таке я чула.

Слухняний наймит ствердив головою.

— Це пояснюється тим, що нема паперу, це тимчасові труднощі.

— Хіба тільки тому, що нема паперу? — сміючись очима й поводячи плечима, витягуючи шию, наче їй заважає комір, питає юнак.

— А чим же другим? — строго подивився на нього редактор. — Ви, пане Шепеличу, не слухайте шептунів. Папір можна дістати з Фінляндії, але це перевантажить усю залізницю, що сполучує Німеччину із Францією. В Німеччині є сила паперу, всі німецькі журнали виходять на прекрасному папері, так що папір є. Але сюди доставити його тепер не можна. „Дойче Україніше Цайтунґ” виходить тепер на чотирьох і шістьох сторінках, бо не вистачає паперу, а ви слухаєте там усяких шептунів і щось собі друге думаєте! Ви еті штучкі бросьтє, пане Шепеличу!

Бідний молодий чоловік витягав свою шию з незручностей комірця, вислухуючи цю палку й мудру промову. Нарешті, не дослухавши, почав виправдуватися,

— Що я таке сказав? Я нічого не сказав!

— Німці показують зразки саможертви, а ви…

Ех, якби це на місці цього Шепелича та Олег! Цей напевно відрубав би зараз:

«Душа українського інтелігента — клоака, куди плюють різні завойовники».

Одначе, Шепелич! Може це брат Андріїв? Яка дивовижна схожість. Тільки цей говорить російською мовою.

Мар’яні вже нема чого тут робити, вона виходить, але її дуже вразив цей молодий чоловік. Вона поволі йде сходами, нарешті, пан Шепелич наздоганяє.

— Вибачайте я з таким дурним запитанням… — Чи ви не маєте брата Андрія? Він казав, що в нього дуже багато братів.

Юнак не вважає це питання таким дуже дурним, Андрюша — його дядько. В діда було дванадцять синів.

Так, Мар’яна знає дуже добре про їх сім’ю. Тато Андріїв, дід цього панича, — трамвайний кондуктор, брати Андрієві — робітники. Щоліта — в гості до села Шепеличів, сільської рідні… Де ж тепер Андрій? На провінції десь?

— О, ні! Він на Далекому Сході, інженером на цукроварні працює.

Так то наші люди розбредаються. Нема їм місця на наших цукроварнях? Вже його діти — сибіряки…

— Ну, а чого ви…

Мар’яна зам’ялася. Так з першого разу й сповідати хлопця? Але Андрій — це шматочок юнацтва, запашна казочка про журавля й чаплю. В тій казочці стільки було задушевного, Мар’яна не раз була повірницею його прикростей. Не раз його викидали з вузу, не раз сам мусів кидати та ставати трамвайним кондуктором, поки довчився.

Мар’яну облягли спогади, вона дивиться на молодого денді з вродженими аристократичними рухами і впізнає в них Андрія. І якби ж то вона тоді знала, що то — родинне, вроджене, а не запозичене десь у графських домах, у балетних школах? Якби ж то не підозрювала в тому «либедському матросові» манірного копіювання з когось. Бо це її й вабило, ця тонкість, і відвертало, бо де ж, — думала вона собі, — де ж у робітничому середовищі візьметься така витончена зграбність, як не змавпована? А воно, виявляється, он що! В цих Шепеличів вроджене, неусвідомлене… За це ж його з політехнікуму викидали, не вірили, що він київський пролетар.

Якби знала Мар’яна! Смішні, запізнілі жалі!

— А чого ви… чому ви лише російською мовою розмовляєте? Ви ж українець! Я дуже дружна була з Андрієм, він може й про вас що оповідав…

Молодий чоловік заскочений.

— Я не розумію вас. А що, вже по-російському говорити заборонено?

— Та я ж знаю, що ваша рідна мова — українська. Ваш дід ніколи й не вмів говорити інакше, як по-українському, Мені це Андрій якось казав.

— Ми ж не в селі живемо, а в місті. Чому ж ми по-сільському маємо говорити? — став уже на ноги молодий Шепелич.

От і ще одна загублена душа. Оце такий він, наш робітничий Київ? Вірніше, молоде покоління того робітничого Києва? Для нього вже Україна лише в селі, йому в місті ніхто її не показав.

Мар’яна втрачає всякий інтерес до юнака. Це довго говорити. Юнак не винен, йому з найменших років у школі, в кіні, в книжці товкли про героїв Алєксандра Нєвского, Мініна і Пожарского, Суворова. Своєї національної героїки він не знає, історії його вчили брехливої. Де ж у нього візьметься національна гордість? Національне почуття, як музикальна вродженість. Його треба розвивати, вправляти, шліфувати. Це дається поколіннями, загальною атмосферою. Як голос, воно може й пропасти, його можна фальшиво поставити, зірвати…

Що могла йому сказати Мар’яна, крім оцього:

— І ви собі, напевно, думаєте: „От, якась шовіністка причепилася”. А росіяни дуже дбають про культуру своєї мови, не так, як ми. Зрештою, говоріть собі, як хочете, я тільки дуже здивована.

І видко, сьогодні Мар’яні тільки й роботи, що лічити загублені душі.

От іде ще одна широким коридором колишньої „Советской України” — квітуча, завжди повна успіхів і чарівности Галина Полтавченко. Вона вже, бач, пройшла „націоналістичну еру”, тепер робить кар’єру у „Послєдніх Ізвєстіях,” вже знов забула українську мову, бо „тепер же опасно”. Чи ця хоч має якісь переконання? Вона й сама не знає. Переконання її перевертанські.

— Привітайте мене! — скричала ще здалека Галина. — Я цими днями виїжджаю в Берлін, стенографісткою міністерства пропаганди! Чи могло мені ще рік тому снитися таке щастя? Побачити Европу, Берлін!

— Не знаю тільки, чи ви заїдете туди, куди думаєте, — не втрималася Мар’яна. — Он деякі добровільно поїхали і, замість міністерства, попали за дроти. Хтось мені розказував, що дочка Штепи за його чорну роботу удостоїлася бути покоївкою. Студентка.

— Це я вам розказувала. Але я цього не боюсь. У мене є друг, одна впливова особа. В мене у Ляйпціґу дядя — фабрикант. Бабушка ж моя була німкеня. У мене всі документи є.

— Що, що?

Котре це вже перевтілення? Сьоме, либонь?

Гідна презирства ця перевертанка, але чомусь Мар’яна не каже їй гірких істин, колючих правд. За її людяність? Не знати, як називається те „щось” у Галини, яке прикрашує її, хоч би що. Вона навіть не дуже складна інтелектуально, а от…

— Я думала перед виїздом спеціяльно зайти до вас, — каже Галина. — Ви чули, що з Валею?

— Страшно давно її не бачила… Хто це з вами вітається?

Мимо якраз проходить чоловік, один із тих, що не розбереш: військовий, чи ні. Галина відповідає люб’язно. Він відходить вже далі, тоді Галина каже:

— Це з пропаганди райхскомісаряту. Це він якраз набирає стенографісток до Берліну.

— Німець?

— Здається. Але добре й українською говорить. А що?

«Це ж той, що питався колись за Васанту. Цікаво, нащо вона йому? Треба буде їй сказати… Як це я досі цього не зробила?» — дивується з себе Мар’яна, а вголос каже:

— Я його там бачила. Ну, то як же там Валя? Де вона тепер? Чому її не видно?

— Її, мабуть, уже розстріляли.

Що за нісенітниця? Васанта? Це якась брехня! Мар’яна не хоче цих слів всерйоз прийняти.

Галина також не повірила б, якби їй розказав це хтось. Але ж вона сама бачила, власними очима. Галина розповідає дивовижну історію, як її якась таємна сила потягла зайти, як потрапила у засідку, як перебула ніч у гестапо, як вранці виводили Валю з підвалу, — поламану, чорну від синяків, з розпатланим волоссям, із безумним поглядом.

— Тягнуть її, вона падає, а двоє підганяють, підштовхують за плечі: «Знаєм ми ету красавіцу! Всю єйо біографію! Ну, жівєє!»

Туманами обволікається дальша оповідь, Мар’яна чує і ще раз чує: „Знаєм ми ету красавіцу! Всю єйо біографію! Ну, жівєє!” І ще раз, і ще раз встає образ поламаної, замученої, з божевільними очима. Боже, коли це було? Вже з місяць, вже тоді було холодно, а вона всю ніч на цементовій підлозі в одній кофточці… Вона ж, якщо не розстріляли її, не витримає тих мук…

Мар'яна впірнає в атмосферу цих мук, зосереджених у божевільному погляді. То ж відблиски цього погляду світили вже давно в її очах, ця трагедія Васантина. Це, що місяць тому відбулося, колись, будучи ще майбутнім, уже дивно позначило її.

— І що вона таке робила? — крізь той туман чує Мар’яна. — Мій знайомий, дуже впливовий німець, навіть боїться питати. Дуже вже вони страшно з нею поводилися.

Ах, Мар'яна добре знає! Не знає деталів, але чи довго догадуватися? Це ж загублена душа. Це ж та, про кого вони вдвох пісню Олеся співали: „Гукайте їх, вони десь заблудились!” Васанта заблудилась. Її треба було гукати, кругом неї якісь тумани повисли, й не могла вона знайти дороги.

… І хоч вони давно з дороги збились,

Хоч небо хмарами над ними залягло, —

Ще сонце не зайшло…

А для Васанти зайшло… Зайшло воно дуже давно, тому й борсалася, тому й кидалася в житті, тому шукала забуття. Не знайшла в любовних утіхах, шукала в мучеництві. Чи знайшла в мучеництві? І за що, за що вона мучениця? За яку батьківщину?

Яке все незначне зробилося у світі! Васанта згинула! І не знає Мар’яна, що її більше прибило. Чи ця вістка, чи ця загадка? Чому Васанта стала жертвою на славу більшовизму, коли усе її життя цей більшовизм притоптав? Хто її затруїв? Чому ми повинні нести ще ці жертви духові?

І коли Галина прощалася, що Мар’яна не помітила? І коли Мар'яна вийшла на вулицю?

Тільки й лишилося від Васанти, що оці пекучі слова: „Знаєм ми ету красавіцу, всю єйо біоґрафію, ну, жівєє!”.. Це може ті самі, що послали її? То ж кажуть, що де гестапо, там є й енкаведе.

XIII.

Від залізної брухти, до «аллес фюр ґешенк», — така Максимова кар’єра за німців. За те ж на головному тракті, не треба ні газет, ні радіо. На розі Хрещатика й Шевченківського бульвару в крамничку з усякими елегантними дрібничками заходять і генерали, і солдати, і ті, що на фронт, і ті, що з фронту. І ще деякі.

Рішучо, Максим найбільш за всіх виграв, не пропало марно знайомство в полоні. Хоч обіцяної тоді української держави так і не чути, зате Чагир допоміг узяти дозвіл на цю захисну від усяких німеччин крамницю. Правда, сам він мало коли заходить, а як заскочить, то хай хоч один хто буде в крамниці, він тільки німецькою говорить.

Не всі такі законспіровані, як цей українець у німецькій формі. Солдати з фронту, ті прямо кажуть, що „аллес іст капут”, що вже війна „ферлорен”, все через того осла, не послухав у свій час Бравхіча. Вони, оце вертаючись, не впізнають українського населення. Воно все дивиться вовком. А зустрічало колись із радістю. Не зробили з населення друга! Що ці наці тут наробили? Геть усіх комісаріятчиків! Прибрати звідси їх, а завести військове керівництво!

На доказ того, що наробили тут „жовтляки”, приходить із своїм шефом „переговорщиця” — купувати найдорожчі парфуми. Компенсація за порубаний ніс. Ніс уже трохи загоївся, але краса його зникла ще тоді, як по дорозі до Черкас українські партизани кинули на машину пляшку з бензолом, машина зайнялася, партизани вбили шефа й шофера, а їй тільки порубали носа. Ще щастя. Он під Бородянкою шефові відрубали голову, а перекладачку вбили.

Інколи так розговоришся із фронтовиком і він тобі розкаже, що німців є чотири гатунки. Найкращий ґатунок — на фронті кладе голови, другий — це ті, що лишилися вдома, третій — партійні в райху. А оце сюди на Україну ґебітскомісарами посилають найгірше шумовиння, сміття деморалізоване. Воно розвалює, зводить нанівець всі перемоги вермахту. — Ну, а що ж вермахт казав, що за два тижні тут буде український уряд? А там під фронтом і тепер населення вірить в український уряд. — Ми теж так думали, так нам пояснювали. Переміг Еріх Кох, той що тепер пише пихаті фрази про східній простір та глузує з мрій еміґрантів-націоналістів.

Заходить і той, що колись вони обмінялися подарунками. Приносить раз листа від дружини. Дружина пише: „Нарешті моя мрія здійснилася, я маю служницю. Тільки не знаю, що з нею робити. Вона інженер-хемік, зодягнена краще, ніж я, і цілими днями сидить та плаче. Я пішла до арбайтсамту запитати, як із нею поводитися, мені відповіли: «Як хочете, так і поводьтесь, вона — наша цивільнополонена».

Гм… Максим знає таку, що п’ятьма мовами володіє, а сидить за дротами в таборі. Вона сама вже просилася: „Використайте мене за фахом, я буду корисна”. А їй відказали це саме.

Заглядає часом за «ґешенками»-новинами й режисер Віктор Прудиус, що сидить тихо й не вилазить на поверхню. Він каже, що грає тепер ролю обивателя. Ще другий із ним актор, який за ці двадцять три роки, здається, раз ізняв маску, написав „Україна живе”, а тепер знов її наглухо вдягнув. Поет Аркадій Відомий тримається абсолютно лояльно, аристократично замкнено, до „Нової Української Смердюхи” руба відмовився дати хоч рядок, а за це його негайно „наділили” орденом Леніна. Знайшлися знавці, які запевняють, що Аркадій Відомий дістав орден Леніна в більшовиків, а тому — „геть червоного запроданця із брудними руками від святої української справи”. Як на те, ніякого ніколи ордена він не мав, але чи то важливо? От якби він плазував, писав оди «3 нами Бог і Гітлер» чи „За що ми дякуєм тобі, Німеччино!”, тоді загорнув би всю належну йому пошану, хоч би й ордена мав.

Аркадій мовчав. Максим хоча догадувався, але ніколи до кінця не міг збагнути цього майстра. Чи він уже шкодує, що пішов на розрив із совєтами? Там його оголосили націоналістом і зрадником українського народу, а тут зробили більшовиком і також запроданцем. Чи ту раз зняту маску вважає за помилку, чи так воно й потрібно було в його лінії життя?

Як же здивував він раз Максима, звичного вже до його маски, коли зайшли разом: Аркадій, Роман. Та вони, здається, давно знаються? Вони — на „ти”. Якесь спільне минуле? Але з розмови не розбереш — друзі це, чи вороги. Жадна тема в них не пішла на згоду.

— Я дивуюся, як могли всі ви кадити Сталінові, як могли ви гнути перед ним спину. І не знайшлося нікого в вас, хто б його підстрелив?

— А я дивуюся, як ти можеш ходити в цій катівській уніформі, — відказував Аркадій, — як ти не вб’єш Гітлера?

— Я — що інше. Форми боротьби вимагають…

Аркадій тільки мугикнув.

— Бо якби маси не були збольшевизовані, то не було б тепер УССР. Хотіли землі та волі, — то й маєте: і землю, і волю…

Аркадій щось хоче сказати. Чи ж обоє вони не з тієї самої маси? Чого ж це так Роман з погордою говорить про ту масу, з якої постали всі ті різновидності, про які оце сваряться? Де це він набрався такої „ментальности”, що обпльовує все рідне, як воно не піняво шовіністичне? Цього мало — називати Драгоманова нашим найбільшим ворогом, деклямувати про лицарський дух нашої давнини, а треба ще мати в собі героїчність, щоб разом із своїм народом усю його біду потягти.

— Ну, добре, маса — смерди й гречкосії. Ми, що зосталися з нею, — запроданці, за ласощами потяглися. Та ми ж хоч щось зробили за ці двадцять років, ну, хоч би таке трошки, як ліквідували неписьменність. А чим маєте ви, лицарі, похвалитися?

Роман навіть дивується з такої сліпоти Аркадієвої.

— А нове покоління полум’яних, до зубів озброєних національною ідеєю борців за Україну! Це ж — золотий наш цвіт! Які виховані, які веселі в товаристві, як жартують… Коли ж треба, то з радісною усмішкою йдуть на смерть…

— Шкода, що такі золоті хлопці та йдуть з радістю на смерть за таку куцу ідею…

— Що ж тут ми застали? Комсомольців, рабів…

— І зрештою, як прийшов час діяти, то ваші золоті хлопці влаштували в Житомирі гаракірі? Дивне лицарство. Не служити народові, а панувати над ним збиралися ви, як під брамою столиці побилися за владу.

— Куля, що здогнала зрадника, свята!

— Ох! Забагато на себе берете. Як почнете так розкидатися кулями, то не буде над ким панувати. От того ж то вас і не прийняла теперішня Україна, що ви з чужими гаслами прийшли.

— Як маса несвідома, то треба її вчити!

— Тут уже вчені й без вас чверть століття…

Диво, що вони так рубають одне одному, а це не заважає їм раз-у-раз сходитися в Максима для таких взаємокомпліментів. Тільки шкода, що заважають відвідувачі. Роман зараз німецькою мовою питає, що коштує ця статуетка, а Аркадій, — чи не беруть тут на комісію книжок.

А Максим на все те дивиться й питає себе, як це воно так? З одного тіста, в одному полку воювали, а такі різні особистості виліпили ці двадцять років. Вони, мабуть, далі розійшлися, ніж оте нове покоління, виховане в національних ідеях, розійшлося з нашим доростом, Максим бачив їх раз, цих галицьких молодих хлопців, як був на селі.

Їхали ці хлопці великою німецькою машиною, з німецькими документами, в німецьких військових уніформах. В машині везли якісь великі паки. Купалися в річці біля села й перегукувалися між собою, а сільські хлопчаки сиділи на березі, на них дивилися й уголос обмірковували такий феномен. — Диви, німці, а говорять по-нашому! — Це, мабуть, українці! — Якраз, українці! Це, мабуть, ті, що німцям з…ці підтирають… — У річці піднявся регіт. Ну, й вліпили! А ми їм веземо нашу літературу! — реготалися молоді галичани й тут же вирішили, що їхні паки освідомлювальної націоналістичної літератури треба знищити. Так і зробили. Паки в полі спалили, а самі повернули машину назад. Де тепер ті хлопці? На Волині в партизанці? Там же тепер цілі райони охоплені повстаннями, кажуть, там щоночі горить, німці цілі села випалюють разом із людьми. Чи в карпатських горах? Чи може оце вони Максимовій клієнтці в ближчих підкиївських лісах носа розрубали?

XIV.

Львівська 27, колись скромна школа, тепер збірний пункт для наловлених до Німеччини, стала центром київського многотрудного життя. Щодня під залізними штахетами стоять юрби родичів, що поприносили своїм зловленим (чи то на базарній облаві, чи то на вулиці, чи то на роботі, чи то в хаті на ліжку) — вузлик із одежею, слово потіхи, таємну пораду, надію на визволення. Щодня тяглися туди, оточені поліцаями, жертви Німеччини. Щодня з-за ґратів визирали спіймані незлочинці, громадяни Києва.

Секрети, як викрутитися від Німеччини, валяються просто на вулиці, їх можна почути біля кожної групки.

— Я собі купила за тисячу карбованців довідку, що в мене венерична хвороба і тепер тільки покажу на комісії, мене відразу й пускають, — хвалиться молоденька дівчина.

— А як медогляд? Це ж зразу виявиться. Я знаю кращий спосіб: викликати на руках екзему.

— Та й не позбутися її? Дякую!

— Краще екзема, ніж до Німеччини. Я знаю таких, що спеціяльно заражувалися ще й страшнішою хворобою.

— Он, кажуть, на трикотажній фабриці викидалися з третього поверху. Ї х підбирали, перев’язували й садили у поїзд.

— Але ніхто не має, як у мене. Аналіза сечі, — гордо на всю вулицю оповіщає якась щаслива. — У мене багато просять мою сечу. Бо ці довідки про заразні хвороби також нічого доброго. Я знала одну… Повісили, як почули, що вона має венеричну хворобу. А всіх туберкульозних, взагалі мають знищити, як знищили хроніків та тих, що були в Кирилівській божевільні.

— Де б украсти дитину? — мрійно питає та, що боїться екземи. Тепер дуже поширена крадіж дітей. Фабрикують документи, що дитина їхня, й так рятуються.

— Та он у дитячих яслах візьміть. Тепер багато так роблять. Візьмете трьохрічного, а запишете як немовля.

— А я вам ще краще пораджу. Дайте безногій пашпорта, хай піде за вас. Побачать, що без ноги, й поставлять штамп „звільнений” у вашому документі…

Ускладнювалася винахідливість арбайтсамту, але зростала й народня творчість. Сьогодні ж арбайтсамт усіх пришпилив дуже простим оголошенням. Всім жінкам міста Києва з'явитися в такі то дні за абеткою. От! Хвороба, не хвороба, діти, не діти, — йди на комісію. Німці своїх теж не милують, ось у них чоловіків усіх на фронт, а скрізь ставлять жінок. Німецька гуска стає директором банку, шефом арбайтсамту, залізничним кондуктором. Можуть і київські жінки на німецькі заводи піти, кувати перемогу. І вже зразу хай беруть із собою речі, бо вже з комісії під вартою відведуть на медогляд і сьогодні ж виїзд. Як скінчать із жінками, почнеться набір чоловіків.

На Некрасовській біля штахетів стоять юрби. Із страхом дивляться на ту фіртку, де стоять поліцаї, куди легко зайти, але не знати, чи вийдеш на волю. Час-від-часу відчиняються ворота й зо сто новоспечених арештанток, оточені поліцаями, йдуть за ґрати Львівської 27. Там — поверховий огляд, ніякої уваги на різні довідки й негайний виїзд.

Мар'яна в день своєї літери достойно приготувалася. Убралася в чорну сукню, намалювала синяки під очима — і стала, як мара. На своє серце вона сьогодні надіється, як на кам’яну гору. Проковтнула чотири таблетки пірамідону і наробила собі цигарок із чаю. Серце калатало божевільно, як увіходила в залізну фіртку, але Мар’яна певна, що зараз і вийде, то воно зовсім не від страху.

Дарма, дарма! Кат у спідниці, німкеня з арбайтсамту, навіть не глянула на Мар’янин маскарад та довідку про хворість, а сказала: «Он у ті двері». За дверима були вже такі самі, доходило до сотні.

Невже й медогляд такий буде? Мар’яна ладна викурити десять чаєвих цигарок відразу, аби помогло. Страшніше, як, справді, вони не оглядають.

І вже вечір. Чи курити тепер, чи може сьогодні ні, бо назавтра нічого не лишиться. Мар’яна настільки заклопотана, що навіть не плаче, як інші.

Ах, дурна, дурна, що пішла! Так не одна себе лає. Бо дійшли й до них через ґрати новини.

Перша — скасували набір. Але вони вже, все одно, попалися.

Друга — Київ евакуюється.

Третя — біженці з Вітебська. На Гомель поїзди не ходять.

Четверта — райхскомісаріят забирає своїх на фронт, відділи ліквідує. Вже скоро німці побіжать!

Ну, а вона попалася!

Підлога в школі засмічена, запльована тими тисячами, що були тут попереду. Отака підлога повинна служити новим ясирним за м’яку постіль. Не то лягти, — гидко п’ять хвилин постояти.

Хтось виходив на подвір’я шукав своїх за ґратами, а хто — чого іншого. Никає й Мар’яна. Чоловік на волі, — потішає жінку за ґратами, та плаче. Молодиця з мелясниками підійшла, подивилася.

— Дайте, я вам щось скажу! Не заважайте, — до чоловіка. — Відійдіть, я по ділу.

Пошептались. Голосніше:

— Щось із’їжте й старайтесь рвати. Зараз назад відішлють…

Пішла Мар’яна далі вздовж. І скрізь ґрати, скрізь угорі в чотири ряди дроти. І скрізь вартові стоять. Поліцаям тут не довіряють, стоять зелені уніформи.

Один із них, аж у кутку подвір’я, має розвагу. Ця частина подвір'я припирає до глухих безвіконних стін. От у цьому саме місці стоїть вартовий-німець, задер голову догори й регочеться до нестями. Регіт і веселощі не зловтішні. Причина сміху така комічна!

Вона думала утікти! А тепер висить, зачеплена спідницею за колючий дріт, — і ні сюди, ні туди. Веселі часом бувають варти, з розвагами.

Ну, Мар'яно, нема чого тут більше шукати. Іди в готель „Нова Европа”, там тобі приготоване належне місце.

Але Мар’яна все ж шукає. І тут, як і по інших великих будинках, каналізація й водогін попсовані, скрізь пустка й мерзота. Треба шукати.

Хоч смеркає, Мар’яна никає по закамарках, забрела в якийсь підвал… їйбогу, їй видалося, що туди пішли дві жінки, може й вони того самого шукають? А їх тут уже нема. Мар’яна витерла сірника. Нікого. Де ж ті дві сірі тіні?

Порожній підвал, нічогісінько, тільки напіврозчинений люк каналізації. Мар’яна присвітила знов, вогник ввела в отвір. Вогник захитався на залізних щаблях і притаєній моторошній тиші.

— Куди ведуть ці щаблі? — запитала пошепки темряву.

Перелякана тиша не обзивається. Але сірник горить, вже опік пальця, вже згасає. Там є повітря.

Мар’яна спустила ногу на перший щабель і спробувала: чи не вломиться?

XV.

На старокиївській горі, там, де колись стояв золотовусий, срібноголовий Перун серед богів, кумирів та ідолів докняжої Русі, жалібно плаче, скрипить і стогне монументальний будинок-велетень.

Біла півкругла озія постала перед очима зчудованих киян два-три роки тому і хоч з лівого берега Дніпра видавалася, поруч із граціозним летом до неба Андріївської церкви, скучним старосвітським комодом, — тут у місті велетенська півкругла простота його, убрана іонійською колонадою, домінувала над площею, над садами та будинками минулих епох. Око всякого ще здалека мусіло чогось звертатися до цього будинка, що здавався ніби й невеликим, а одначе, під колоною його людина ставала мурашкою.

Загадково стояв цей будинок з осени 1941-го року, повитий легендою, знехтуваний німецькими комендатурами, замкнений. Тільки послали полонених повикидати через вікна поверхів майно ЦК КП(б)У. Все те гнило, мокло, валялося, поки добрі люди не порозбирали на паливо. А він чомусь не вибухав. Під колонами підкладені міни ще тоді, як він будувався, і оце вже й зима, літо, осінь минули, а він не вибухає.

Здивовані такою ледачою поведінкою замінованих колон, німці вирішили йому допомогти. Як не знизу, то зверху, то зсередини, а зруйнувати треба. Шкода тільки стало ощадним та акуратним німцям матеріялу. Все ж на будинок ЦК КП(б)У пішло щонайліпше. Нагнали полонених і почали здирати все, що можна вивезти. Бемське скло з вікон, мармури із стін, ручки й завіси з дверей, віконні рами й двері, паркети — все те потрібне й у Німеччині. А колони так і стоять, не вибухають!

І вже, видко, доходить красеневі цьому кінець, бо жалібно пищить і стогне. Здирають уже покрівлю, залізні листи ридають на всю площу. Бо він же — дитина праці мільйонів українського народу і от, як не спалили червоні партизани за прикладом палацу Верховної Ради, то німці розібрали.

Стогне будинок, сумують колони над рабською працею полонених. А цих же людей мріяли вони зустрічати, як делегатів, у великий день всенароднього свята української самостійної держави.

Такий у цьому руйнуванні глузд, як і у всьому. Німці вже й самі не вірять, що довго втримаються. То хоч ручки від дверей пограбувати. Вже все одно, виходу нема. На Кавказі оточено велику німецьку армію. Під Сталінградом мадяри та італійці покинули фронт. То хоч дошкулити їм за зраду. Це вже котрий місяць тягнуться вони жалюгідними валками через Україну зі сходу на захід та все бічними найгіршими дорогами. Німці проганяють з великих шляхів, про залізницю нема й мови. Населенню заборонено приймати їх наніч, їсти давати. Так і бредуть в люті морози, там і сплять під відкритим небом, де їх ніч застане. І хоч на великих дорогах, через Київ, безперервно котяться великі білі автовагони, зливаючись із безбережним засніженим сходом, — виходу німцям, однаково, вже нема.

То хоч людей якомога більше наловити. Вже й повісток не присилають, а просто оточують підприємства, установи й з роботи забирають, без жадних комісій. Над кожним висить цей чорний страх. Чогось утікають, як від смертної кари, від цієї Німеччини.

Кажуть, що одного ранку на Львівській 27 знайшли лише клунки, а наловлених — нікогісінько. Як то воно могло статися, про те найдокладніше розказала б Мар’яна, але, хіба, колись. Той люк, та рура вивели її аж за місто і вона та ще дві сірі тіні вилізли всі у бруді та глині на якісь городи за Куренївкою. Але раділи, але тішились! Там уже в рурі й пересиділи, а як сіріло, то одна по одній вислизнули й подалися додому.

Мар’яна — просто в ліжко. А поліцаї по п’ятах, та пашпорта хотіли відібрати. То для них ніяке виправдання, що вона не може з ліжка підвестися. Де лікарський бюлетень? І аж от коли здався подарунок старенької Омелянихи. Вони прийшли за пашпортом, а вона їм півлітра самогону в зуби. Сама ж накурилась чаєм і районового лікаря викликала. Лікар вислухав і виписав бюлетень — три дні лежати в ліжку. І от цей бюлетень охороняє її раз-у-раз, як зашептана молитва. Навіть поліцаї перед ним безсилі. Хворих на серце Німеччина не потребує. Ну, що ж, іншого виходу в Мар’яни нема, сховатися ніде. Інші ховаються під перину, а в Мар’яни й перини нема. Може ця старокиївська гора заховає її в свої бганки?

Мар'яна минає стогін і плач білокам’яного велетня, з надією поглядає на яри, що збігають на Поділ. Може вона у ці бганки загорнеться?

Мар’яна обманулася. Вона думала, що як забереться в старий, дерев'яний будинок на Гоголівській, то вже ніхто її не рушить. Будинок старий, непоказний. Так от, потрібен він фольксдойчам на дрова. Однаково, рано чи пізно, все це порохно буде знесене, а замість — сади-парки веселитимуть німецьке око. Все одно, на Куренівку скоро всіх переселять. Київ повним ходом перетворюється на німецьке місто, ото ж Мар’яна й бігає та шукає, де б її вже не рушили, де й поліція вже не знайшла б. Вона, ласкава, щодня приходить довідуватися, чи виздоровіла вже Мар’яна.

Новий клопіт відсунув на задній плян навіть калейдоскопічний вихор подій, а де вже їй впізнавати ще на вулиці людей? От іде їй назустріч якийсь сивий дід, так само спиняється біля стогнучого велетня, всміхається до Мар'яни. Вона нерішучо чекає: чого цей дід хоче від неї?

І, вирішивши, що це не до неї, проходить мимо.

— Почекайте, не тікайте так швидко! — спинив таки її сивий дід. — Та невже ж не впізнали?

Глянула другий раз Мар’яна й перелякалася. Та це ж не якийсь сивий дід, а Семен Кучерявий. Що з ним сталося? Як це він умудрився обрости сивою бородою?

— Коли ж це ми з вами востаннє бачилися? Чи не тоді, як здуру образилися, що не для нас трамвай? От були наївні!

Втім, Мар'яна пригадує. Ще раз бачилися, заходив, мали зустрітися, жінку його… То нема чого й питати, чого він посивів. Де ж був він цей час?

— На Чернігівщині. Ледве з душею втік. Там у церквах людей палять, то я за дітей — та сюди. Там же, що не село, то повішані, постріляні… Десь червоні партизани накоять, а вони приходять та село палять. В тому селі Козарі, де я близько жив, з села в 3600 душ зосталося всього одинадцять чоловік. Все село спалене, а випустили тільки старосту. Він тепер божевільний, ходить по згарищах та шукає свою родину. А я жив недалеко на хуторі, то як почали підпалювати Козарі, — усе кинув, тільки дітей забрав та пішки якось висотався звідти.

Кучерявий все те каже, наче відганяє привиддя. А втім, він щасливий. Той хутір також спалили, а хто не втік, тих перестріляли.

Усе в вогні, всі ми на вулкані. Що з нього зробилося, з цього Кучерявого!

— Ну, а що ж тут робити, то я й сам не знаю. Добре, що ще зустрів одного високопоставленого земляка. От, до речі, вже рік, як він хоче вас бачити.

— Мене?

— Саме вас. Ото ж він надіявся через мене познайомитися, та я так нагло поїхав. Ви, напевно ж, знаєте, про моє нещастя з жінкою? Ну, ото ж… А тепер знову питався.

Дуже дивно. Мар’яна знов заінтригована. То нехай прийде.

— Тільки… Я оце день-два ще поживу на старому місці, а то не знаю ще, куди переберуся. Мене четвертий раз виселяють, а котрий раз ловлять до Німеччини. То я вже хочу таке знайти, щоб… Хіба до неба знестися?

Кучерявий умовляється, як то зустрітися, йде вже, а Мар’яна довгим поглядом провожає сивого діда. Боже! Цей стогін листового заліза, цей образ чернігівського села…

XVI.

Ми всі — сліпці. Бредемо в майбутнє навпомацки. Зрячі тільки в минуле. Хоч би інтуїцією мацати вірні шляхи!

Смокче її невдоволення, щодалі, то все більше обплутує воно Мар’яну. І яке ж убоге життя створила вона сама собі власними руками! У цім захованім куточку з міщанським затишком. Хатина й канапа. Картопля й дрова. Меляса й мерзлі буряки та всяка інша гидота. І все це зветься господарством, а щоб не думати про нього, краще якнайшвидше заснути.

А загалом, безпросвітня пітьма. О сьомій вже спати, світла нема. Вставати аж о сьомій. Жити, як загнана миша? Ані писнути? От умудрилася: уникнути всього сміливого, гострого, тяжкого. Заради чого? Треба тікати!

Куди? В село? Чи в німецькі покоївки?

Мар’яні вже набрид цей міщанський добробут, захищений Гнатовою довідкою із Будинку Вчених. Їй хочеться втікати від нього безвісти. Та куди? Куди, коли ми всі кріпаки!

А далі? Як бути далі? Коптити небо? Без надбань духових, без буреломів душевних?

Краще сконати десь, ніж так… із копійчаними інтересами. Мар’яна не проти самообмежень, але от — зворотний бік цих обмежень. Втягнулася в копійчані інтереси: принести на плечах двадцять кілограмів картоплі, бо трамваю нема, пшона продати, купити сироватки — і ніяких катаклізмів, катастроф. Копійка вся розрахована, злидні навчають все переносити і… дріб’язковішати.

Нема того становища безвиході, що штовхає на відчайдушні вчинки.

Мар’яна навіть не знає, яке сьогодні число. Дні втратили дату. Світ у цій провінції — здалека. А Мар’яна все ще думає, що попереду складне, різноманітне життя.

Що є причиною цього жалюгідного рослинного існування і чи не можна вирватися з трясовини, яка засмоктала Мар’яну аж по самі вуха? Невже ж Мар’яна хоче дожитись до старости, такої ж мерзенної, як і життя?

Ну, гаразд, Київ, оця закутана в ньому, — провінція. А що ж — кипучий центр? Уфа? Чи може за дротами в німецькому фабричному таборі? Чи може, як Галина, в берлінському міністерстві пропаганди? Оце такі ті можливості, за якими Мар’яна не побігла, а забралася в нірку, як миша, і от не може вже стерпіти свого щастя.

Може Васанта найкраще зробила: пішла в першу лінію вогню, згоріла.

Це так завжди: опановує гризуча, смоктлива нудьга, коли нема небезпек і рішучих поворотів. Так і тепер, Коли вона не кидає всіх сил душі на боротьбу за себе, хоч і яку безталанну, — вона нудить світом. Застигає в непорушності, в безвіллі, в келії…

Усе в огні, людина живе в кошмарах, аж мозок ціпеніє, — поза келією. Поза келією все бурує. Ще вчора тільки чутки: під Сталінградом оточено півмільйонову німецьку армію; німці очистили Кубань і Кавказ; три російські армії в Польщі з'єдналися з партизанами, п’ятдесятитисячна совєтська армія перейшла старий кордон; США щойно вступили в війну… Ще вчора тільки чутки, а сьогодні вже на базарі ходять італійці, продають усе, що мають. Рушницю за сто карбованців і в додачу підбиту білим хутром шинелю за буханку хліба.

— Де дорога на Італію? Я пух-пух мало-мало… Я — італьяшка!

Це ті всі, що покинули фронт під Сталінградом, бо почули від червоних, що в Італії вже революція і без них ділять землю. Яка, справді, одноманітна військова агітація! Всі режими однаково солдатам брешуть, але солдати, — ще дивніше, — всім вірять. Тим часом, «італьяшки» спродують із себе все, навіть білизну, навіть чоботи, щоб встигнути добігти, поки не поділили всієї землі без них.

Мадяри ще й досі тягнуться бічними дорогами, — коні поморені, голодні, самі ледве живі. Але нема щасливіших за них. Вони раді, що вирвалися з того пекла; все там полишали, раді все перетерпіти — аби додому.

Та як побачив Київ евакуйованих із Полтави, із Харкова, як побачив дванадцять ешелонів поранених на вокзалі, як побачив валки селян із Орловщини, Смоленщини, — кожен питає: що то буде? Одна тільки Мар’яна почуває смоктливе незадоволення, з якого нема ніякісінького виходу, цей напад старої своєї нудьги. Їй ще виру треба!

У вир, у вир мені! — так щодня собі каже.

Здається, наче в Льодовому океані крижана гора наскакує, напирає на другу, обоє ламаються, стискують дрібніші брили, розбиваються вщент, — а Мар’яна в своїй нірці нудьгує й витягає ногу з засмоктування обивательщиною.

І от у ці дні прийшла сама до Мар’яни в хату нагода шубовстнути в вир. Саме попід вікнами повзла безконечна мадярська валка, залишаючи кінські трупи, як зайшов до Мар'яни один, їй знаний, чоловік. Кучерявий йому дав Мар'янину адресу.

Мар’яна від свого пшона й сироватки перенеслася раптом у високі орнаментовані залі Райхскомісаряту Україна, що в будинку штабу київської воєнної округи на Банковій. Там же вона бачила цього чоловіка у воєнній німецькій уніформі, може гестапівській? Це ж він їй казав: «3а місяць всі до Німеччини поїдете!»?

Що ж він хоче тепер від неї?

— Я, здається, вас і знаю… — здивовано-непевно додав він. — Дуже шкодую, що ми тоді як слід не познайомилися.

Мар’яна, що так пристрасно кликала на себе вир, от пару хвилин тому, Мар'яна затялася. Ще не знає, що то скаже далі гість, а вже застібнулася в інстинкт самоохорони.

— Кучерявий? Він казав мені, що хоче мене бачити один високопоставлений знайомий. Не думала я, що ви до мене аж додому…

І замовкла.

Гість без передмов. Вражіння, що заскочив на хвилину.

— Я вже питав вас про одну нашу спільну знайому, Вассу, на прізвище Чагир. Чи могли б ви мені допомогти натрапити на її слід? Півтора року шукаю її й десь от-от близько нитка обривається…

— Та вона ж уже розстріляна! — мало не крикнула Мар’яна, але спам’яталася. А може й Васанта вийшла каналізаційною рурою за місто, як Мар'яна колись? А цей кат переодягнувся й прийшов її іспитувати.

Мар’яна затялася. Ти й не натрапиш на її слід, бо вона тепер — Валентина Ступина, або може й ще якесь інше прізвище має. Хтозна, чи ти гестапо, чи ти енкаведе? Хтозна, чи ти не той, котрий показує, кого хапати? Хтозна, чи ти не той Калашніков, що їздить у білий день по Києву в німецькій машині та з німецькими перепустками?

Мар’яна затялася.

Ні, нічого вона не має про Чагир сказати нового, як те, що вже раз казала.

— І ніколи такої не зустрічали?

— Ні… — все скупіше, все неохочіше цідить Мар’яна, всім своїм виглядом показуючи нехіть до гостя.

— Шкода, — зідхає гість, — шкода, що я не прийшов із паном Кучерявим, ви були б може одвертіші.

До неї хоч вогню клади! А Роман має лише десять хвилин. За ним стежать! Ця вічна стежа!

— А не знаєте кого, хто з нею знайомий і щось би про неї сказав?

Чорта з два! — думає Мар’яна. — Галина в Берліні, пише: „Я очень ґоржусь, сама княгіня Мєщєрская водіт мєня по портним”. Чорта з два! Ніхто тебе не наведе на слід, гестапівський катюго, може ж Васанта десь таки врятувалася!

— Ні, не знаю!

Десять хвилин дуже короткі, гостя вже нема. А Мар’яна питає себе: „Може оце й черкнулася об мене страшна катастрофа та буря?” А вона знов умудрилася пройти стороною. Щоб потім казати собі: „у вир, у вир мені!”

Ну, вже відкладати, лінуватися нема коли. Сьогодні вже треба зібрати докупи й систематизувати свої думки, про книгу, що давно зветься в Мар’яни „Пречиста”, бо узавтра може не буде коли.

XVII.

Але Льоля артистка!

Мирон зчудовано вертить у руках записку й ніяк не може добрати виразу на своєму лиці. Здуріла баба! Тут земля горить під ногами, Харків угробився, в Києві паніка, вже пора щось думати, — а їй заманулося показувати свої примхи.

Щойно він вернувся з ворохом новин. У трьох мешканнях Миронового домоуправління гестапо знайшло радіо, до смерти побили людей. Звідки відомо про Харків, коли офіційно ніде не оголошено? — Та це ж на очах у всіх! Школи зайняті під шпиталі та евакопункти, забиті втікачами із Харкова, із Кавказу, через Київ їдуть ешелони з пораненими, евакуйовані з Полтавської области, на Лівобережжі горять села… Дитині видно, що то воно діється. А в Києві що робиться! Ціни на базарі підскочили втроє, всі купують, ніхто грошей не хоче, Вже голова міста здав справи — Київ на військовому становищі. З Липок виселяють усіх, там буде військо, а Київ стане другим Сталінградом. На мешканнях розквартировують німців. У гаражі згоріло сто машин, — хтось кинув запалювальну бомбу цієї ночі. Отакі новини — і ось маєш! Мирон вертить у руках цю записку і не знає, як її зрозуміти.

Ще вчора ж вони радилися, як розширити льох, що робити. Чи не пора вже в партизани? Багато поліцаїв, знає Мирон, уже пішли. Льоля казала, що й вона піде. Тим часом вирішили в льоху викопати глибше і всадити туди обковану залізом скриню, бо хтозна, що з Києвом буде. От і думав Мирон цю роботу почати, бо тут день важить, а на столі застав записку.

„Прощай! Їду добровільно до Німеччини. Льоля.”

Льоля — до Німеччини! Ха! Вона ж її боїться смертельно! Вчора збиралася в партизани, ховалася, хоронилася, ненавиділа. Ну, чи не здуріла баба? Приревнувала ні з того, ні з сього Мирона і от… Знає, що без неї з льохом нічого не зробиться.

Мирон ані хвилини не вірить цій комедії, — але де може бути Льоля? Де вона могла сховатися? Цікаво, як довго вона витримає? Тут уже весь Київ ладнається до евакуації, а баба сказилася на старості літ. Скільки зраджували одне одного й нічого, аж тепер надумалася. Побачила, що він прийняв у контору домоуправи біляву секретарку, і хоче йому заграти на нервах.

Мирон курить із досади, вертить у руках записку, в другій кімнаті ридає за мамою Женя, — і раптом зміяста посмішка заграла йому біля уст. Так він же перехитрує її! Вона далеко не втекла. Але як прийде він отак просто до тещі, Льоля ще хтозна скільки гратиме йому на нервах.

В руках у нього ключ. Ключів домоуправа має не одну в’язку. Як комедія, то комедія.

Мирон заходить, прикритий сутінками, чорним ходом до тещиного мешкання. Відмикає двері так тихо, що й сам не чує скрипу. В кухні темно, тихо, сюди долітає кожне слово з кімнати.

Яка трагічна записка — і який безжурний сміх у тій кімнаті! Дорога Льолічка захоплена політикою, аґенство ОБС на повному ході, ще й цікавий співрозмовець. Отець Помазанов із своїми новинами, з села щойно. І Мирон щось новеньке ще почує. Пасажирський рух уже припинено? Він цього не знав.

— Вчепився я до якогось ешелону з Кіровограду, — офіцери й солдати всі п’яні й обкакані… „Нам виходу вже нема, — кажуть. — Сам Гітлер на фронті".

Льоля з тещею повторюють вже відомі новини. Всі вже про це голосно говорять. Слідом за Кубанню, Кавказом, Ростовом ось уже й Луганське здали, фронт за сорок кілометрів по цей бік Харкова, харківський німецький воєнний штаб розмістився на Олександрівській у Києві. З Курську є німці, там бої… — Ну, це старе.

— Бо самі німці винні! Вони як побачили на Кавказі ту красу, то кинулися на курортах вилежуватися, дороги проводити, щоб їм було добре їздити, а Сталінград здали на мадярів та італійців. — Помазанов розказує так авторитетно, наче сам там був.

— А чули? — Льоля пригадала сенсацію. — Оце позавчора удосвіта німці виламали ворота біля дому голови міста й заарештували його, його брата, всю сім’ю, навіть з малими дітьми… Оце то авторитет створюють вони своєму прислужникові.

Це старе. Мирон знає вже більше. Голову міста випустили, брата розстріляли.

— Що воно за історія?

— В німців усе можливе…

— Я тільки одне молю Бога, — коли б уже німці собі зламали карка, — чує ще Мирон. Це Льоля, що „добровільно зголосилася до Німеччини”. — Якби можна було, я перейшла б фронт. Аж тепер ми зрозуміли, як нам було добре. Шкодую, що не виїхала. У нас тільки собак вішають.

— Та часом німці вже кращі, як наші гицлі-поліцаї!

Чує Мирон і тещин голос, — А хто їх такими робить?

Мирон знає. Інструкція: унеможливити життя. Щоб пам'ятали рай за німців. Але він ще не подає голосу. Хай політикують. Ще й анекдоту якусь ось почує. Як Помазанов став попом, то й анекдоти в нього богомільні.

—… І от Гітлер молиться: „Божественне Провидіння! Я в тебе вірю і мій народ арійський. І просимо: поможи знищити більшовицького варвара!” В цей самий час, під натиском митрополита Сергія, молиться Сталін так: „Боже великий! Я і мій народ не віримо в тебе, але як ти допоможеш мені знищити фашистського варвара, то я накажу своєму народові увірувати в тебе й ходити до церкви". Чує ці дві молитви Черчіль через радіо й додає свою третю: «Боже премудрий! Я і мій нарід завжди в тебе вірили і нічого в тебе не просимо, тільки одне: почуй молитву їх обох і дай їм те, чого вони в тебе просять».

Можливо, що настала та хвилина, коли треба ввійти Миронові і в цім загальнім сміхові розтопити гнів Льолин. Але теща в цю хвилину пригадує он що:

— А я чула, що в Росії вже новий уряд. Увійшли туди Сталін, Молотов, Жданов, митрополит Сергій, Мілюков і Керенський.

— То що це? Вже не СССР, а Росія?

Помазанов вражений, а Льоля, здається, перехристилася.

— Ну, слава Богу! Наші прідут, хотя би скореє!

— Ой, не дай Боже! — перелякалася теща. — Це ж нам біда буде!

— Развє русскіє нам врагі? Родниє братья ідут!

Стара, справді, не знає сама, як воно краще. І ці заливають сала за шкуру, вже нема сили терпіти, і тих боїться, бо що вони їм скажуть? Мирон — кербуд, служить німцям, он одного барахла настягав… По головці не погладять… Але Льоля, дочка, каже:

— Я терпеть нє магу етіх українцеві Хотя я по паспорту і значусь українка, но воспітана в русском духє. А українцев нєнавіжу. Хітриє! Ради чужому ґорю і готови утопіть одін друґово в ложкє води…

Мирон відчув, що оце ж якраз і наступив той момент. Він навально розчиняє з кухні двері, падає Льолі до ніг, на коліна.

— Прости! Прости! Це вже востаннє! Що ти зробила?

І почав плакати справжніми сльозами, цілувати їй руки, припадати до ніг. Льоля оторопіла, злякалася… а потім усе зрозуміла. Такого тріюмфу, при людях, вона таки не чекала. Гордо й щасливо світяться її очі.

Вони обоє чудесно зіграли свої ролі. І так, удаючи, що вірять одне одному, вони дружно, ще сьогодні ввечорі, взялися до свого льоху.

XVIII.

В одній загорожі рохкають ситі свині, що мандрують у нову Европу, а в другій, вдихаючи свинячі запахи, сидять на соломі зайці-пасажири. Сидять і трусяться, щоб боронь, Боже, не побачили їх німці. І Мар’яні трапилося велике щастя: умоститися в свинячому вагоні, доїхати до Києва.

Замість виру, поїхала Мар’яна на село. Нічого не діялося ще такого в світі. Весь той крутіж із фронтом, утікачами, мадярами й італійцями раптом пересівся, мадяри й італійці перейшли, Харків німці відібрали назад, евакопункти потроху розтавали, ціни, що підскочили втроє, одного дня вернулися до своєї вихідної точки, а Мар’яна побачила, що варто, хоч і з небезпеками, а таки знов добратися до Володарки. Сільський житній хліб, як тістечко, а того просяно-каштанового пайкового й при голоді їсти не можна. Коротше, добратися до села ще якось добралася, але з села як виїхати, треба добре ламати голову. Помогли свині, що німці випомповують із України. Провідники свиней за півлітра добирають ще собі пасажирів.

Коли провідникам дуже вже хочеться випити, вони починають розсувати двері вагону й визирати. О, йде вже німецький поліцай! Зараз побачить вас і скине. Ховайтеся!

Тоді котресь із пасажирів довго порпається в своєму мішку і витягає півлітра. Поліцай щасливо „минає” вагон і тут знову вселяється добродушний настрій, навіть пісню затягають: «Та була колись розкіш-воля…» Східній простір пристосовується до всіх умов, навіть до свинячого вагону. Пристосувався східній простір і до колгоспів, що їх німці ніяк не хочуть розпускати, замилувані безкраїми колгоспними ланами. То колись було, що за колосок та й у тюрму, тепер кожен має змогу, крім положеної від німців пайки ячменю, принести собі ще й мішечок посліду, з якого виходять дуже білі паляниці, а доносити німцям ніхто не піде.

Під цей акомпаніямент (розмови, пісня, цокотіння колес та рохкання свиней) дуже добре в’яжуться думки.

„Східній простір”! Нарешті, вже всі починають розуміти, що це не образ, не метафора, а буквально. Постава завойовника ясна. Все, що завойоване, його. Не про ринки йде мова, воно й так його, нащо продавати, купувати щось? А раз моє, то я вільний зробити все, що захочу з моїми завойованими людьми, простором, худобою, надрами. Ніякого народу, що заселяє цей простір, я не хочу під увагу брати.

Більшовицькі гасла хоч манили тим, що бракувало нам. В новій Европі навіть і гасел нема. Теперішні ідеї, якщо їх так можна назвати, не окрилюють, не поривають у далечінь, не відкривають обріїв. „Україна — житниця Европи”. „Українці, їдьте до сонячної Німеччини, там вас чекає гарний харч і добре ставлення.” „Новий порядок у Европі проти варварського більшовизму”.

Що це воно таке?

„Аристократизм духа й крови, протиставлений черні!” „Провидіння”, що увесь час допомагає Гітлерові! „Освіта шкідлива для народу!” Що це воно таке? Це щось не те, що „освіту — в широкі маси, бібліотеки — всенародне добро”? Це щось не те, що „висока техніка — на службу народові”? Як воно, взагалі, все плутано!

В СССР — манили раєм майбутнього, сьогодні ж „труднощі”. В „новій Европі” техніка, й добробут не перешкоджають приниженню людської гідности, а гасла не ведуть нікуди. Скажімо, й за совєтів вербували на тяжкі роботи в суворих умовах, десь на Заполяр’ї, в Сибіру. Там бараки без усяких вигод, волосся примерзає до стіни… Але це обставлялося, як героїзм. Уявімо, що матеріяльні умови в Німеччині не гірші, а може й ліпші, але це — справжній ясир, ганебний, огидний. Отже, як? „Людина — не людина”, чи „людина — герой”?

В світлі цих проблем національна лихоманка — якась дрібниця. Треба перше вирішити: людина — щось нижче за людину, чи людина — герой? Плеяда народів, сузір’я, де кожен має своє сяйво, — ось гарно, ось серце вабить. І я хочу мати своє сяйво. Там я буду і людина, і герой.

Ні, національні почуття не лихоманка, то тільки наші вороги так нам тумана пускали, щоб користатися з нього. Тільки національною дорогою вийдемо ми в світові простори.

Але які хисткі вони, ці ідеї, як світло каганця! Кожну з них можна повернути в який хочеш бік. Національна — „моя нація найкраща, найвища, найправовіша в світі”. От і згасла приваба ідеї, бо з-за неї визирають ікла канібала. Вселюдська — „будь насамперед людиною, а національність твоя не грає ролі”. От і зів'яла квітка нації, випарився аромат, смішне це почуття… ще й облають чухраїнцем.

А тим часом — б’ють, вішають, палять, беруть у рабство, полонених винищують, заводять нову касту — фольксдойчів, забирають житло, світла не дають, годують злочинно-шкідливим хлібом, діти ростуть невчені, поліцаїв поробили грабіжниками. «Нова Европа, в якій ви дістанете належне місце». Хіба не тверда, чесна правда?

От у свинячому вагоні зайцем. Таке місце?

А ми у відповідь — всі сили на те, щоб не заглушала нас кропива, щоб дзвоном гула українська думка, щоб побитий морозом цвіт таки дав плоди. І такі, які може зродити наш ґрунт, а не силою прищеплені… Це ми повинні робити, а не копати окопи, не носити цеглу, не бути за служку в німецької крамарки. Мусимо виконати цю нашу історичну місію, хоч би що довелося перетерпіти.

Мар'яна наче стала, нарешті, твердою ногою на землю. Скільки разів вона коло цього товклася, прикута безвихіддю і почуттям своєї непотрібности, — і ось уперше їй так коротко, незатьмарено явилася мета. У свинячому вагоні. По один бік рохкають свині, по другий провідники й пасажири кружляють уже котрого півлітра.

— Дай, Боже!

— Дай, Боже… щоб це минулось, а старе не вернулось.

Це формула Омелянихи вже стала приказкою?

Чого доброго, ще й до Мар’яни дійде черга відкуплятися від примарного поліцая. І який же, справді, примітив проходить перед очима! Ось уже тиждень кругом неї сало, самогон. Ніякі такі думки про арому національного, про місію, про побитий цвіт, який хоче таки зав’язати плоди, їм і в голову не можуть прийти.

Ні, міське життя складніше, цікавіше, різноманітніше й глибше! В місті й боротьба проти всіх сил, що хотять загнуздати українську стихію, безмірно складніша. А тут тільки й чуєш: як грабують німці та скільки люди утаїли, розібрали, поховали… Чи вони чогось хочуть, як уже в них є щодня „півлітри”?

А чого ж оця найважливіша думка, кредо, що весь час мучила Мар’яну ненародженістю в слово, чому саме тут зринула вона? У місті, „цікавішому й змістовнішому", не дійшла до того, хоч відчувала, що саме так треба думати. А щотільки торкнулася до сільської первісности й примітиву, до цієї ситої бездумности, — став ясний їй шлях до рятунку. Своє місце і роля. Ситуація вимагає великої внутрішньої сили, он Олег не витримав, піддався, а тепер пише, як його на німецькому ринку рабів продавав арбайтсамт баверові, бавер у зуби заглядав, як коневі, і мацав м'язи.

Бо Мар’яна нігілізму не приймає. Всезаперечення це однаково, що відсутність атмосфери, І це ствердження повинно бути сьогодні, як у цих веселих невмирущих володарів східнього простору. Бо оті самотність, плач, думки про смерть — не розквашені Мар’янині почування, а песимізм епохи, молодих сил, що вийшли на кін, а їх притиснула безпотрібність українського культурного розвитку. Німці це тільки оголили й довели до віртуозної ясности.

Так і з Васантою. Вона відсунула ствердження в майбутнє, а в теперішньому зневірилася. Тільки її песимізм ускладнений ще й інтимними моментами, але головне — безпотрібність. А посковзнулася — не знайшла підпори, лише нехіть і осуд тих, що її штовхали…

Та не може вона думати про Васанту. І хто ж, хто винен, що вона не побачила одного лиця в усіх подобах: в гайдамаках Шевченкових, в петлюрівських хлопцях, у колгоспних трактористах, в галицькій молоді, одержимій ідеєю здобуття Україні державности, і в цих великих оптимістах у свинячій загородці? І хто ж винен, що Васанта пропала? Вона ж повинна була процвісти після того, як мороз нас побив, корінь же ось не гине. А вона віддала свою снагу, свою волю на чортибатька-знащо…

І що ясніший їй борг перед оцією найновішою генерацією Шевченкових гайдамак, яка вислала їх обох учитися і творити культурні українські цінності, то темніша стає Васантина загадка.

XIX.

Якби не білоголова вчителька Богданович, то тільки й спостерігав би, як гонять людність у ясир вулицями Києва та як носять діти хоробрим німецьким воякам валізи з вокзалу за шматок хліба. Вчителі ніколи не спускають прапора. Якби не вони, то вгинали б шию у ярмо та й годі. Вже й так на Хрещатику і в Липках нема нашого духу, самий закордонний.

Марія Павлівна може й смішно, й жебонливо виглядає, але вона скрізь є. Добився таки Гнат Загнибіда Будинку Вчених. Чотирнадцять секцій засновано, а Марія Павлівна, здається, в половині з них. Які збори, які наради, засідання — і її біла голова там.

Оце останнього часу пожвавішало в Будинку Вчених, з’явилися нові люди, припливла хвиля зі сходу, із евакуйованих міст. І одну доповідь Марія Павлівна проґавила непрощенно. Та власне що, мабуть, прощенно, інакше не могла. Того дня вона бігала по всьому місті, шукала, де б примістити Оксану Артемівну до лікарні. І ніде не взяли.

Оксана Артемівна збожеволіла. Не витримала. Одного сина втратила в полоні. Чотири місяці вона оббивала пороги, щоб випустили сина. Вже й у Рівному була два рази, — і нічого не могла добитися. Нарешті, добилася, приїхала, сина випустили з табору полонених. Але треба було пройти чотири метри від дротів, а там уже мати чекала. І він не зміг. Упав, а ззаду німець пристрелив. У матері на очах.

Втратила вона й другого сина, Юрка. Всю надію. В Миргороді заснували вчителі якусь школу, щоб трохи врятувати молодь від Німеччини. Німці дозвіл дали, а за два місяці нагло оточили школу й зразу там же комісія, на машини… Хлопці з другого поверху стрибали — утікали. Юрко вікном утік у село, а там десь у околиці партизани забили німця й німецького собаку. Німці оточили село, загнали всю молодь у школу й школу висадили в повітря. Там і Юрко згинув.

Оксана Артемівна збожеволіла. Привезли її добрі люди до Києва, думали десь примістити, — і ніхто не бере. Божевільних німці розстрілюють, труять.

Проґавивши у свій час доповідь, Марія Павлівна тепер ходить по евакопунктах, шукає якогось Павла Бадьору. Цей Бадьора — харків’янин, лише весною 1941-го року повернувся із заслання, і ото ж його доповідь не вдалося Марії Павлівні почути. Спогади про науковців, мистців та письменників, яких доводилося йому бачити на засланні. А потрібно це їй зовсім не з простої цікавости. Може коли зустрічав її чоловіка, може що чув про нього?

В евакопунктах на соломі, на своїх клунках сидять, сплять, їдять безхатні люди. В першу хвилину Марія Павлівна вжахнулася. А потім звикла. Це може й нам так доведеться поневірятися, треба звикати. До такої от великої кошари, де люди туляться купками, тут же й гостей приймають. Гості можуть одночасно оглядати всі „окремі кімнати”.

Боже! Он та молоденька, ще дівчина наче, з довгими русими косами. Як же вона в такі морози свою крихітку везла? І за хвилину Марія Павлівна знає вже цілу історію. Не з Полтави і не з Харкова, а з Кавказу повних п’ятдесят днів, січень і лютий місяці їхала молоденька мати з тримісячним Миколою на відкритій плятформі. Сама ще не знає, що коло дитини треба. Мусіла сушити пелюшки під пахвою, навіть переполоскати не було як. Бо де? На плятформі? В розбитому вокзалі? В залізничних будках? І невже оцей стручечок буде колись дорослою людиною? Таке мале, — і вже герой.

— Та герой… — відказує молода мати. — Це якесь щастя, що витримав таку дорогу. Одного разу був уже задихнувся, та, спасибі, врятував один німець. Тако було, що від морозу загорнула я його в усі мої лахи. Дивлюся, а воно вже задихається, і нема де розгорнути, бо кипить мороз. Ми тоді з чоловіком покинули наш вагон і пішли шукати коліями, в темноті, цілими верствами якоїсь теплої хати. Натрапили на станційну контору, в конторі груба топиться й німець сидить біля столу. Він тільки глянув на нас, на дитину, — одним махом згорнув усе з столу на підлогу, всі папери й мапи. Ми на столі розгорнули свої лахи. Микольцьо вже не дихав, посинів. Але від печі йде теплий дух, бачимо, наш Микольцьо почав всміхатися. Дивлюсь я на того німця, — а він плаче…

— Та й між ними є добрі люди. Хіба раз я бачила, як німець-військовий допомагає, підпихає нужденну каламашку під гору…

Марія Павлівна вже має обов’язок, ні, купу обов’язків. Принести, переказати, розшукати… Організувати кухню для малят, молока дістати. Людей порозбирати, не будуть же вони сидіти на цих огидних евакопунктах.

Ні, довго тут ніхто не збирається бути. Вже як їхати, то до Львова. Трьохмісячний Микольцьо має багато завзяття, з Кавказу думає аж до Карпат доїхати. А може й до Піренеїв? Докотимося, а там побачимо. У океан плигнемо, а таки не здамося. Зате інші, ті вже відразу здають. Якби тут яку кімнату дали. Спочити. З Мерефи бігли до Полтави пішки, встигли захопити із собою тільки ковдри, на саночках притягли. А все так і лишилося. Ще не встигли зачинити ворота, як уже юрба кинулася грабувати.

Але де ж той Бадьора? Щось дуже багато розказують про нього цікавого. Був він у числі тих одинадцятьох тисяч харків’ян, яких червоні вивели за місто й розстріляли. Він відразу впав поранений та якось вибрався звідти. Перейшов фронт і дістався сюди.

Ясно, всіх дуже цікавить, що роблять більшовики, як заходять.

В Харкові спочатку повилазили якісь типи, повдягали червоні пов’язки й почалися вбивства, грабунки. Прийшли червоні — вони, ніби як партизани, передали владу. Це, мабуть, ті, що ховалися, як відступала півтора року тому армія. Ну, а потім всім, хто працював у будь-якій установі, ставлять на пашпорті штамп «враґ народа», всім, кого застали в Харкові, поставили штамп „пребивал на вражеской терріторії”. Скрізь порозвішували скриньки, щоб доносили одне на одного. Перекладачів, агрономів, учителів на місці розстрілюють. Всіх чоловіків — на фронт, на передові позиції, жінок — на роботи.

Таким чином, ще Бадьори не бачила Марія Павлівна, а багато чого довідалася, як потовклася по евакопунктах.

Та він часто буває в Будинку Вчених, Марія Павлівна напевно його бачила. — Який же він із себе? — Такий неголений, руда щетина, пальто наопашки. Як побачите перший раз, то подумаєте, що якийсь бродяга. А зрештою, хочете його побачити, — прийдіть на концерт „Думки”.

Хоч Київ все більше й більше набирав фронтових рис, хоч і перекочувалися через нього евакуйовані, цілі виселені села, війська різноплеменні, хоча в установах все більше й більше лунав той таки „русскій язик”, як і в „доброе старое время”, хоча червоно-чорносотенне міщанство й підняло голову, бо німці його люблять, — але на концертах «Думки» так завжди повно, що більше людей стоїть, ніж сидить. Коли не дозволено ввечорі, — люди сходяться удень, у неділю. Як до церкви. Українці йдуть до своєї Мекки — рідної пісні. Хочете побачити Бадьору, — прийдіть на концерт. Хочете побачити, як роздають німці ордени своїм прислужникам, — прийдіть на концерт. І голова одної районової управи, Гнат Загнибіда, також дістав — за чесну й віддану службу Великонімеччині.

XX.

Особливо удосвіта. Удосвіта прокидається Мар’яна з готовими, ясновидющими думками. Без дармовисів і позлотиць встає гола суть дійсности. Все бурує.

Надходить реванш червоних. Штормові вали докочуються окрайцями мереживної білої піни до ніг Києва. І нема Києву іншого виходу, як ці штормові вали на собі перенести ще раз. І нема нікого в Києві, хто б не обмірковував свого місця, — от уже, справді, здійснюється теза, що аполітичних людей, взагалі, нема на світі.

Настрої найрізноманітніші. Одні сумують, що мають виїжджати, це ті, що працювали у німців чи поробились німцями. І за більшовиків було їм незгірше, а тепер — з торбою. Другі мають сидіти на місці, але нераді повороту червоних, бо всі вони, „визволителі”, однакові… Третіх подряпали пазурі орла-визволителя, але — нема дурних ще раз дожидати чорного ворона. Всі вони однакові, ці „визволителі”… Четверті — радіють. Рідня може повернеться і, взагалі, — то ж свої, русскіє, родние братья. Це ті, що за націоналістів найбільше кричали про своє українство. П’яті чогось танцюють, хоч виховувалися по льохах та шафах два роки тому й перші розповідали, які то німці прекрасні. Тепер вони з усього кплять, настрій у них чудесний. Вже скоро побіжать німці, прийдуть наші. А в цьому певні всі.

Кожен вирішує, де його місце, що він буде казати, як вернеться радянська влада. Кожен готується, — чи я де не завинив проти червоних? Найцікавіше у всьому строкатому фільмі перетворення міста на фронт — оці чутки, як відбувається перехід міста з рук у руки, що діється в зайнятих більшовиками містах. Це ж і тут так буде, як у Харкові!

Мар’яна вже цього не побачить, хіба тільки в цьому світанковому ясновидінні. Мар’яна нічого не вирішує, воно вже давно вирішено, ще тоді на пароплаві „Шевченко”. Тоді вже були ці слова: «як не на схід, то може доведеться на захід». Тепер воно йде так, як вирішено було свідомо в муках тієї хвилини. Що принесе ще їй та хвилина, крім уже пережитого, Мар’яна не знає, але найгіршого, тієї совєтської нудьги, вона вже не зазнає.

І хіба тільки нудьга їй загрожує? Ну, скажімо, не так воно відбуватиметься, як малюють, бо ж люди мусіли десь працювати, якось рятуватися від німецької заглади, нищити чаєвими папіросами серце, тікати, ховатися… Ну, скажімо, не можна всіх масово оголосити „ворогами народу”, — але ж місце те її буде яке? Була безправна усе життя, а тепер ще й таврована. То краще бути рабом на чужині, ніж у себе на батьківщині парією. Як Мар’яна має батьківщину, то хоче мати й усі права батьківщини.

Вирішення є, але треба ще виправдати себе у власних очах. От не приймає,.нової Европи” і назад у ярмо нудьги не хоче лізти. А як із гаслом: „що Україні, що Києву, те й мені”? Тепер разом із тими, які привітали „нову Европу”?

Чи винна вона? Як ніде нема такого ладу, в якому Мар’яна мала б змогу прославити Пречисту. Мусить же вона втілити думки свого всього життя у слово. Як удома не можна, то треба йти в світи. Бо українська Пречиста, що просвічує нам із віків і не дає загинути, має просяяти на весь світ.

І збагачена досвідом „нової Европи” та войовничого націоналізму, Мар’яна ще й ще раз у тиші світанку робить перегляд своїм улюбленим ідеям. Ще далеко не закінчила його, але напрям і суть твердо засіли в ній. Крах колишніх думок? Ні, розвій.

Бо от до чого додумалася Мар’яна: кожний добробут не без плям чужої крови. „Хто працює, той не їсть” — от дійсність. А „хто не працює, той не їсть” — то мрії. Насправді ж, хто не працює, той обжирається.

Це нагадує ліс. Під дикою цілиною, чудовою гармонією життя, криється драма за драмою. Тільки пір’ячко, тільки недогризене крильце каже, що тут діється. Одне одного їсть, — або ж гине. В людському середовищі тільки буквально людожерства нема, а все решта — по-лісовому.

Отже, Мар’яна стає фашисткою й песимісткою?

Покищо, певна: хто добре живе, — мабуть, шахрай.

А з цього виходить знову ж: для будь-якої ролі в цій лісовій драмі не варто себе зберігати. Себе зберігати — вічний компроміс із тим, чого душа не приймає. Ніяких компромісів! І нема вже коли чекати, відкладати на „кращі часи”. Все життя Мар’янине — гірші часи і в цих гірших часах треба робити, що любо, а не що вимагає компроміс.

Песимізм приводить до оптимізму. Бо як знайдеш виправдання свого існування, то знайдеш радість його. Хай же, — поки вони воюють, — Мар’яна сьогодні ще попрацює. Вона двигне те несучасне, яке їй забороняють усі штамповані приписи обов’язкових ідеологій. Про втрачену людську шляхетність і як її вернути. Про сильну особистість, але не хижацьку. Хай вони руйнують, а Мар’яна шукатиме, як творити. Боже, це така маленька темка з її великого комплексу, може на п’ять-шість сторінок, а всі ті роки бібліотеки неначе нічого ще не додали.

Може вже сьогодні треба спакуватися? Що ж, спакуватися і до праці.

І не жаль їй за цією затишною ніркою, міщанським добробутом. Не мала його, тепер зазнала, як то з „меблями". І з полегшенням собі обіцяє: більш ніколи вже не матиму. Екскурсія у власне затишне мешкання скінчилася — і хвалити Бога!

Проте, Мар'яна й не кається. Та хоч раз у житті треба було й таку екскурсію зробити. Ось же готується до екскурсії в „лісову драму” на захід від Києва.

Лічені дні, лічені хвилини. Батіг втікаючого безповоротно часу. І нема як відкладати в майбутнє, бо майбутнього може й не буде.

За такою роботою й застав її нежданий гість. Постукано й увійшов… Левко Береговий. Людина, яка її колись так тяжко зранила, сама того не хотячи. Людина, про яку вона багато, дуже багато років не згадувала. Чи втих той біль? Чи байдуже їй бачити? Чи гнівається на нього?

Так, байдуже, але душа замкнена на грубі засуви. Та м’яка одвертість ніжної Левкової душі не знайде шпари в засувах. Мар’яна мляво, в міру люб’язно всміхається, коли Левко каже:

— Почув, що ви тут у Києві й захотілося мені на вас подивитися… Ви зовсім-зовсім та сама, не змінилися.

Ну, і зайво…

Левко вгадує цю неясну думку.

— Це ніколи не згасає… не кидає. Бачити вас.

Та Мар’яна тільки мляво всміхається, вислухує ту незамкнену від неї щирість. І він також не змінився. Нерішучо-лагідний. Розповідає (їй розповідає!), що розгубився з Ніною. Мабуть, вже ніколи не побачаться. Купив пару коней і воза, їхав слідом за фронтом аж до Елісти, її шукати.

Як же це так, що Ніна евакуювалася, а він ні?

— Жінка — член партії.

— Ах, я пригадую…

— А я… я, як завжди, глибоко безпартійний. От працюю собі в одній провінційній селекційній станції.

— Досвідна робота?

— Ні, аналізую пробірки… Така собі робота, аби…

Ще існують якісь досвідні станції? Мар’яна дивується.

— Німцям дуже сподобалося. Вони, як побачили наші безмежні колгоспні лани, то аж губами прицмокували. Для вигляду розпустили в деяких селах колгоспи, а все так і лишилося: колгоспи, радгоспи, МТС, всі дослідні станції. Ми підпорядковані голосіївському інститутові…

— Ці й ті — однакові, тільки ті діють із ефектом уповільненої дії, а ці намірилися зліквідувати нас, поки закінчиться війна.

Мар’яна не помічає, як уже душа її відгомонює. Їй хочеться вголос казати свої світанкові думки про „лісову драму”. Війна, як думала вона одного світанку, — та ж „лісова драма”, тільки люди, підлягаючи цьому таємному, періодичному законові знищення, знищують одне одного не для себе, а для когось. Той „хтось”, кому дістаються вигоди війни, хижак…

Для Мар’яни світ ділиться не на кляси, не на нації, не на партії, а на хижаків і нехижаків.

Одначе, що за глуха ворожість постає, як і колись, у Мар'яні до Левка, до цієї невизначености його? Левко вважає, що так, світ побудований на хижацтві.

— А не на постійній самовіддачі? Адже ж і релігія з того виникла, що відбувалася постійна виміна жертви міх людиною й її богом, постійна самовіддача. Але нам усе припадає роля жертви.

Левко почуває на собі ці невигоди ролі жертви, він признається:

— Справді, за більшовиків я почував себе увесь час у дорозі. Все здавалося, що це тільки тимчасове. Незручно, ноги затекли, ніяк випростатись. Усе в одній позі, тобі наказаній, ледве тримаєшся— але все десь там жевріє думка: от минеться дорога і почнеться справжнє життя.

— Та й, здається, знов у того незручного воза, що все сковує, треба сідати? І так їхати, без волі поворухнутися? Я вже не хочу.

— І з німцями ж також огидно! Ось я йшов біля опери і бачив, як два німецькі офіцери застрілили людину. Так, ні за що, ні про що, серед білого дня… Безглуздо це все!

Отже, можна критикувати, бачити безглуздя, але не поворухнутися. Ні туди, ні сюди, сам не може сказати, куди.

— Буду чекати жінки. Я до неї звик уже, зжилися якось…

Скільки їх є таких, — чесних, талановитих, сумлінних, восковоподатливих українських м’якушок! Все критикують, — і ні проти чого не повстають!

Який у інтимному, такий і в суспільному цей Левко. Ні, навіяння його ніжної душі не має сили. Або ти будь друг, або ворог. Він же, якби постала Україна, був би найцінніший робітник, відданий, бо це його стихія. А прийдуть знов її фальсифікувати, — сумлінно буде на те працювати, хоч із душі верне.

І тому Мар’яна не запрошує заходити ще. Вона холодно прощається, коли Левко вже надивився на неї й збирається йти.

Нема такого, як вона хоче, не треба ніякого. Ніжних від великої сили хоче бачити, а не таких, яких ніжність придатна лише на ролю жертви. Хіба вкласти іронію в пісню, що оце прийшла їй на думку:

Ой, жалю, мій жалю,

Великий печалю,

Наїхали гості

З далекого краю.

Наїхали гості,

Та й засіли місце,

Приїхав миленький,

Немає де сісти.

Розсуньтеся, гості,

По всенькії лавці,

Нехай посідають

Давніші коханці…

XXI.

Треба бути дияволом, щоб у цих умовах щось робити. Гнат хоч і не диявол, але намагається ним бути.

Коли в кожному селі шибениця, в самому лише Бородянському районі по сто п’ятдесят чоловік висять, між ними жінки та діти, а всі, що підлягають вивозу до Німеччини, в партизанах, коли через Київ тягнуться безконечні валки зловлених, пливуть на захід ті білі машини, що пливли торік на схід, коли біженці заливають Київ, а вночі з постелі забирають людей і просто в вагон садять, коли в Житомирі великий совєтський десант, а на Поліссі — українські партизани, коли з Німеччини прийшов розпачливий лист від капелі бандуристів, що вона сидить у концтаборі, замість відбувати гастролі, коли ґебітскомісар розбирає школу, щоб будувати собі з тієї цегли віллу на березі Дніпра, — Гнат ладен стати тричі дияволом, В цьому клекоті треба ворушитися.

І Гнат намагався. Скільки разів приходив до тих полохливих самозванців в управі, щоб якось організувати ті рештки культурних сил, що ще не поздихали з голоду, не забрані до Німеччини. “Тепер не час… Треба почекати…” — важно мимрив той пуппе, Мурзученко. Напевно боявся, щоб його не запідозрили німці в „крайньому націоналізмові”, понятті, що більше виглядало б виплодом більшовицької термінології, аніж фашистської. Отже, все був не час, все кришилося в зародку об тупоголову установу „пропаганда абтайлюнґ”.

Аж — як тривога, то й до Бога. Харків здали, а в Києві прикликав той столяр із пропаганди Мурзученка й загадав скликати київські культурні сили. Для цієї урочистості Мурзученко напік мелясників і наварив кави. Дісталось кому чи ні, але столяр із пропаганди жер-жер, ще й у папірчик-загорнув собі та сховав у кишеню. Тоді почав так організовувати київські культурні сили:

— Чи є тут серед вас письменники, але письменники справжні, бо не той письменник, хто написав до газети десять рядків. Хто з вас пише романи? Піднести руки.

— Вірші?

— Новелі?

— Пісні?

— Наукові статті?

Руки підносилися чи й ні, бо таки мало прийшло. І столяр закінчив свою промову словами:

— Я не буду вам казати, чого я вас скликав, а прийдіть у наступну суботу.

Перекладачка те переказувала московською мовою, а Мурзученко також підтримав цей добрий тон. Московською мовою він дивується:

— Я дивуюся: чого наші люди такі інертні? Чого ви не напишете чогось антибільшовицького?

Але нічого йому не помогло. Як не старався Мурзученко перед шефом „пропаганда абтайлюнґ", — столяр із мелясниками в кишені покликав Мурзученка до окремої кімнати й накричав на нього. Чому ці українці нічого не роблять?

— Не хочуть працювати, нездатні, а ви навіть не вмієте їх зібрати!

Справді! Лід під ногами тріснув, німці топляться, а українські культурні діячі чомусь не пишуть нічого антибільшовицького, не рятують свастичного орла.

Отже, після такої спроби, сам Гнат, намагаючись бути дияволом, після ліквідації його районової управи, узявся організувати київські культурні сили. Диявольські здібності мають бути вжиті на те, щоб під виглядом видачі гнилої картоплі та згірклого пшона, під виглядом опрацювання тем для штабу Розенберга, — щоб відбувалися цікаві доповіді, наради та щоб зустрічалися десь люди, обмінювалися думками.

Гнат ще цікавий побачити, яке то враження справить на Мар’яну Бадьора. Цю несподіванку готує він для неї в „День української культури”. Павло Бадьора поїхав до Вінниці на розкопи замучених більшовиками жертв, але вже десь скоро повернеться і в цей день невідмінно буде, бо багато дуже вимагають повторення його цікавих спогадів про Соловки.

„День української культури”? Справді, що безнадійніше на фронті, то буйнішим цвітом розквітає українське культурне життя в стінах Будинку Вчених. Навіть видавництво обіцяють. Навіть журнал. Зараз би все німці дали, навіть бити людей перестали. Навіть вільний довіз продуктів до Києва. І або взавтра, як відсунеться фронт на схід, відберуть усе, розчавлять залізною лапою, або капут і німцям, і їхнім щедротам українській культурі.

Але в вогні й полум’ї живеш, — хоч день виграти, й то перемога. Що буде взавтра? Вже ніхто не питає. І так два роки: то воно відляже, то знову нависне над Києвом. А тому Гнат старається якнайкраще увійти в свою ролю, бо вже іншого виходу нема, як стати дияволом.

Що ж, із дияволами їхніми ж методами. Багато різних тлумачень викликає вбивство цивільної особи двома німецькими офіцерами біля опери серед білого дня. Німецьке безглуздя — каже обиватель, і добре, що так каже. Крім Гната і ще кількох небагатьох, нехай ніхто й не знає, що ті два німецькі офіцери — не німецькі офіцери, тільки перебрані наші хлопці, яким доручено було згладити провокатора. Провокатор став відомий тоді, яг упав розстріляний брат голови міста. Тільки один чоловік міг донести на розстріляного, бо ніхто, крім нього, не був зв’язковим для побачення двох незнаних собі людей — київського й приїжджого членів організації. Провокатора треба було згладити. І кілька умів придумали таку диявольську штуку.

Два наші хлопці, що служать при німецькому війську у Львові та говорять досконало німецькою мовою, взяли відпустку на два тижні, перебрані офіцерами, приїхали до Києва і прослідили біля опери провокатора, маючи його фотографію. „Офіцери" зробили своє і поїхали, а тут усі ламають голову, чому і за що німці свавільно занапастили на вулиці серед білого дня людину…

XXII.

Це ж якби не війна, то ніколи не було б таких цікавих зустрічей, таких бенкетів інтелектуального єднання. Але мистці, де б вони не були, — на сході чи заході, — вони мають спільну мову, ніякі збручі не ділили їх ніколи.

Два режисери, один західньої театральної школи, другий радянської, воєнною хуртовиною кинуті одне одному в обійми, закохалися. Ніколи не чули вони один про одного, — а стільки в них спільного, душу пориваючого, проймаючого серце й мозок. Десь колись думалося на самоті, а як однаково! Режисер радянської школи, Віктор, щасливіший. Він мав змогу спробувати свої сили, втілити набуте вміння, хай неповно, у дію. Він має власні постави. Режисер західньої школи, Авенір, не мав де розгорнутися. Ті знання, той талант, та воля творити, розбилися об загумінок кресів. До Варшави не хотів іти й згубити свою українську душу, а український загумінок Польщі не дав розмаху його летові. Розводив бджоли й сад на Волині, та вдивлений був у державне життя на Великій Україні. За ті мрії тяжко покутував: мав тавро радянофіла.

Любов їх почалася з нелюбови до совєтської фальсифікації. Задивлений у омріяну далечінь, прекрасно оформлену для закордону, Авенір із розмахом ударився об зворотний бік, цвяховану дошку, на якій із фасаду красувалися чудові гасла. Почавши з приходом червоних на Волинь завідувачем відділу освіти, він дуже швидко кінчив кар’єру „ворогом народу”.

І як ці люди, ці мистці підсовєтські ще можуть проростати цвітом творчости крізь псевдоукраїнський попіл, зберегти свою українську субстанцію, — не може надивуватися Авенір. Адже ж Віктор, як і Авенір, готовий стати попліч до державного творчого життя, а це бажання їх росло в казематах чужих держав. їм обом потрібно своєї держави, щоб здійснити себе. Обоє вони мають нерозмотані кокони задумів. Обом їм тісно в рямцях ідеологій, обмежених чужим диктатом, — і хтозна, кому тісніше. Вікторові, який не мав права глянути, що робиться в світі, який мусів на замовлення партії репіжити, а не виношуване в серці творити, чи Авенірові, який давно виріс із провінціяльних смаків, а мусів до них пристосовуватися, або ж бути зайвим, неприйнятим. Обом їм треба столиці. З них обох упали лахи обмежености і знайшли вони один у одному друга для осуду глупоти, задвірків, провінції, вчорашнього дня.

Не всім треба знати, що ще було в них спільне. І „радянофіл”, і „підсовєтський" не прийняли фашизму. їм миле гасло „дружба народів”, хоч і яке воно затьмарене та запльоване. Плюють на нього всі, — і наші рідні націоналісти, й щодня совєти. Очищене від фальсифікацій та наклепів, воно — дороговказ. Про те не говориться, але кожен раз воно підказує. Своя держава у дружбі з іншими народами, а не в різанині з ними. Кордони держав мистцям явно заважають.

Чи це можливо? Коли ж усі ті народи, з якими хочеш бути в дружбі, перегризають тобі горло.

От на цю тему й говорять вони, ідучи Володимирською вулицею влітку 1943 року, проходячи мимо Золотої Брами, повз Богданового пам’ятника із двозначно піднесеною булавою на північ. Віктор, Авенір, і ще третій майстер — мистець слова, Аркадій. Авенір пробився крізь заслони перепусток та заборон до Києва, щоб зустрітись із своєю любов’ю та побачити омріяний Київ. А Аркадій запросив їх до опери.

Три індивідуальності, три гострі уми, три складні життьові шляхи в боротьбі за вияв себе. І третій такий самий, того ж хоче — своєї держави. Він за неї боровся замолоду із зброєю, а як зброя зламалася, — словом майстра великого калібру, або ж мовчанням. Цього шлях ще тяжчий, бо тяжко бути не собою і водночас собою. Тепер Аркадій маску зняв.

— Я часто думаю над Пушкіном, — признається Аркадій. — Раніш я заперечував, але може й мають рацію націоналісти, що кажуть зняти з полиць бібліотек на деякий час Пушкіна. Бо справді, кожен москаль хоче загіпнотизувати світ, що більшої сили, як Росія, нема, що велич російської культури приголомшлива, неперевершена, що все інше — в тіні Пушкіна… Це тактика світового імперіяліста — прославляти своє й темнити все інше.

Авенір заперечує. Це — меч, на два кінці гострий. Червива та ідея, яку можна побити її ж логікою. Заборонити? Знищити? Побити? Ми ж протестуємо, коли це на нашій шкурі практикується.

Якраз перед цим Авенір розповідав друзям, як саме на нашій шкурі виписується, що робиться на Волині. Там — щоночі обрії заяскравлені пожежами, німці палять нещадно села, разом із людністю, підкорюють населення десяткуванням, заборонами, виловлюванням у ясир. Там — у відповідь на це — стихійна партизанка, є цілі райони із своєю українською владою і в стані війни з німецькою владою. Дороги в лісах — із просіками на півкілометра в глибину лісу, бо німці бояться нападів української повстанчої армії. Може чули про отамана Бульбу, що засів у волинських лісах? Село за селом, цілі райони — то лише згарища, лише комини стирчать до неба, а всі — в лісі. Поїдьте на Волинь, та й побачите там, що виписується на нашій шкурі,

— Ви забуваєте, — на тлі цього образу Волині іронічно зауважує Віктор, — ви забуваєте, що тепер доба цезаризму. Треба поспішати за модою, як хочемо бути.

— В українців є одна вічна тема: бути чи не бути. Здається, ще ніхто не дав відповіді на неї, хоч кожен має свою.

Одначе, вони підходять. Три майстрі до київської опери можуть зайти так само, якби й до опер столиць світу. Костюм одного пошитий у Варшаві, другого — в Москві, третього — в Києві. Але прагнення їх одне. Яку відповідь має кожен із них на одвічне питання, — чому ми не маємо своєї держави, хоч усе в нас, як у людей? — так і не встигли сказати.

Запрошує до опери, власне, не Аркадій, а його старий бойовий товариш, Роман, Ось він уже стоїть в рожевих проміннях передзахіднього сонця, в німецькій формі, і чекає добірне товариство, з яким не соромно показатися хоч у якій пишній залі. Квитки у нього в руках, дістав спеціяльно в партер, у четвертий ряд. Початок за п’ять хвилин, варто поспішити.

Але при вході трапляється непередбачена затримка. Поліцаєві з бляхою на ланцюгу не досить квитків, він жадає „авсвайсу”. Роман уже в залі, але він вертається, — що сталось? Це — його друзі, ось його „авсвайс”, він — працівник райхскомісаріяту. Це — його гості. — Ні, поліцай невмолимий. Ненімцям входити заборонено. Навіть актор, якщо він сьогодні не грає, не має права зайти. Це — німецький театр. Так, так, хоча й українські артисти грають, хоч опера йде в українській мові, але театр німецький. Тільки для німців.

— Битись не будемо, — цідить стримано Аркадій, патрицій і аристократ. — Ми забули, що ми не маємо свого театру.

Майстрі, що мали власні книжки, власні постави, знаходили ще слова жарту, ба їдкого гумору, що так не вдався їм сьогодні вечір.

Але вечір мусить удатися! Не часто є тепер можливість зустрітися. Що, якби вони так гуртом завернули до Аркадія на склянку воєнного чаю? Це ж коли то ще буде така нагода!

— Я — з охотою, тим більше, що може вже скоро й поїду.

Аркадій із хвилину дивиться,

— Можу вас заспокоїти. Я хотів їхати до Львова, — перепустку дістати неможливо, поїзди цивільних не возять. Поїзди переповнені фронтовими пораненими.

Ох, і засидівся ж Авенір! Що ж тепер?

— Тепер маємо нагоду продовжити нашу дискусію, — робить невеличку закрутку в розмові Віктор. — Ще й краще. Так хтозна чи був би час. Маже узавтра вже й утікати доведеться?

— О, ще не скоро, — безпечно відказує Аркадій, — Тоді само покаже… У Харкові он молили, щоб узяли на поїзд, а потім гучномовці три дні кричали, що є вагони, хто хоче виїхати. Німців навіть під час провалу не кидає організованість.

— Абсолютно! Я весною читав у газеті такі одвертості: „Хто б не збирав урожай, а сіяти треба”. І якось тихо, без криків, понукання, соцзмагання, організовано й швидко все засіяне. Якби то вони ще політики були такі, як організатори. А то от… У свій театр не маємо права…

— Їхнього політика, Еріха Коха, на Волині наші хлопці раз зловили. Роздягли, дали селянську подерту свиту, солом’яного бриля, онучі, постоли — та й пустили пішки.

— Я б сказав, — вияв української прекраснодушної ментальности. Безперечно, його треба було знищити, хоч би за ті волинські згарища…

Хто це сказав позад них?

— Ледве догнав вас, — продовжує Роман. — Хай уже німці самі слухають ту оперу.

Авенір не впізнає Романа. Що за маскарад? І коли це він встиг з військового перебратися на цивільного?

— Нехай вас не дивує ця метаморфоза, — зловив погляд Авеніра Аркадій. — Так часом треба. Хоч він — мій заклятий супротивник. Ми з ним, як зустрінемось, то тільки гриземось.

Гумор усе прибував. Заради гостя запеклі друзі не підносили своїх суперечок, хоч воно кожну хвилину вибухало, бо така вже незрозуміла ця епоха, що кожен по-своєму прагне її розшифрувати. А вона загадкою стоїть. І все впирається у думку: чому? Чому ми, — такі багаті, такі талановиті, такі численні, уміємо битися, — чому несемо ярмо?

Вже в хаті один каже: народ несвідомий. Другий, навпаки: інтелігенція в сімнадцятому році була не на висоті, пішла слідом російських революційних рухів. Третій каже: любимо сваритися.

Але це ще в студентстві кожен із них чув. Може хтось що новіше придумав? Може ця розгадка, трохи поетична, що скаже?

— Не вміємо вмирати! — каже Аркадій.

О, вже тепер Віктор рішучо запротестував. Умирати ми вміємо, тільки якби то знали, за що!

— Я знаю двох жінок, що вміли вмерти, але безглуздо. Одна, ваша добра знайома, — звернувся він до Романа, — Олена Теліга умерла так гідно, що дай, Боже, кожному тієї хоробрости. Але ж ця мужня смерть, ця страта палкої, яскраво талановитої особистости, — свідчення провалу нашого, всіх нас.

Роман поворухнувся щось заперечувати, але Віктор ще не закінчив.

— Бо ми сваримося, ділимося на партії й відлами, — чия зверху. Сталін діє пляново. Заплянував здати Україну, понищити, побити все, — є, знищено. А ми думали, що то — безсилість совєтської армії. Ми думали, що гасло нищити — жест відчаю. Ні, то коштом України війна. Отже, більшовики знищили раз, німці, тут хазяюючи, другий раз, а тепер от третій раз перекочується фронт. У німців є така крилата фраза: „Від усіх міст та сіл України зостається умовне поняття”.

Все це правда. Дуже легко так воювати, не жаліючи України. Тільки невже ж це так по-диявольському передбачено?

— Я думаю, що так. Цікава подробиця, яку, мабуть, не всі знають. В перші дні війни з усіх бібліотек зникла книжка „Гітлер проти СССР”. Вилучено. Заборонено. Та в чім річ? Чи щоб не викликати симпатій до Гітлера? Та книжка й не могла викликати, тільки ненависть, бо в ній викладено цю програму, яка сьогодні на наших шкурах виписується. Ні, Сталінові невигідно було, щоб ми знали, він хотів, щоб таки зазнала Україна загладу від Гітлера… Щоб скривавилася, знесиліла, лягла прахом… А ми…

— Ви б помовчали хвилину, літаки… — перебив його Роман, що дуже, може найуважніше, слухав. — Ну, а ми?

— Ми наплодили патріотиків і фашистиків на закордонний лад. Націоналісти повели не дуже розумну політику, зарозуміло не знаючи обставин, себе вважали найсвідомішими, а нас, що пройшли совєтську школу, збільшовизованими. Так не розібравшись, пригорнули шумовиння. От і дурна загибіль… За що? Донцов свою вихованку, екзальтовану поетку, послав вовкові в пащу…

Роман слухав уважно. Хтозна, чи він уже обіцяв собі покропити й Віктора, як колись покропив одного юначка з білявою чуприною? Чи може яка друга думка варилася в його голові? Чи згоден він, що:

— Німці провалилися скандально, але ще більше ви. Це ж був ваш іспит. І ви мусіли його скласти. Щоб от тепер партизанкою керував не політрук, як воно часто, здається, є. Що ж, ви тільки себе вважаєте єдиними носіями національної ідеї, ви не знаєте, як до того колгоспника, тракториста-комсомольця…

Що ще хотів сказати Віктор, невідомо, бо в цю хвилину струснулися стіни. Вибух десь. Бомбардування? Звідки? Напевно, десь знову міни, це буває тепер часто. Одначе, не вадить довідатися.

— Совстський літак скинув на оперу бомбу. В партер. Якраз перед сценою, там, де ми мали сьогодні сидіти, — вернувся з розвідки Аркадій. — Поранені, убиті.

— То, виходить, ми врятувалися від смерти? — дивиться на всіх Авенір.

— Це була б ще дурніша смерть, ніж та, що ви говорите, — спокійно всміхнувся Роман. І наче нічого не трапилося, попросив Віктора продовжувати. Яку другу безглузду смерть має на увазі він?

— А друга… А друга ще безглуздіша… Хоч вона не менше хоробро загинула — за більшовицьку Україну. Наше щире золото, наш золотий фонд. За що? Зрештою, Васанта Чагир…

— Васанта Чагир? — зблід Роман і встав. — Чи ви не помилилися? — То — моя сестра у других, яку я шукаю два роки…

Бомба упала в оперу, а вони, замість бути там трупами, тут сидять, спокійно розмовляють. Але здається, що бомба та в цю хвилину розірвалася тут. Роман поранено кричить:

— Хто вам сказав? Це неправда!

— Заспокойтеся!

Що з ним сталося? Всі схвильовані. Всі занадто відчувають, що впірнули в якусь трагічну фуґу. Заспокойтеся, Романе!

Але Роман не може. Він сідає, він устає, він домагається. Хто може напевно знати щось про Васанту? Гаразд, узавтра Віктор зведе.

— В Будинку Вчених узавтра буде «День української культури». Моя одна приятелька…

— На ім’я? Мар’яна Вересоч? Ах, та, — зневажливо скривився Роман, може навіть і полегшено. — Та сіра обивателька? Вона нічого не знає…

— Якраз то така, що хоче вмирати, але хоче бачити, за що, — заступився Віктор за свою давню симпатію. Вам вона може й нічого не скаже, але коли познайомлю вас я…

Роман сів, похитнувся. Мов п’яний. Мов хто по тім’ї вдарив. Аркадій поклав свою руку на його.

— Не варт було йти сьогодні з опери, щоб почути таке про Вассу, — похмуро-безжиттьово сказав Роман, чомусь до Авеніра.

XXIII.

Цікава зустріч не відбулася. Павло Бадьора і Гнат Загнибіда даремно виглядали на святі української культури Мар’яну. Вона чомусь не прийшла і це змішало карти Загнибіді. Він думав зробити Мар’яні несподіванку. Колись там у Пущі так мрійно, так захоплено згадувала вона про друга юнацтва. Хотілося побачити сценку, як зустрічаються люди, потовчені життям. Павло Бадьора, розуміється, цікавиться ще й другою приятелькою, Васантою. Коротка відповідь, що загинула, його не задовольняє. Треба побачити Мар’яну.

Ніхто в залі не може сказати, чому вона не прийшла. Хіба Марія Павлівна з німбом білого волосся круг голови. Вони десь в однім районі живуть, Мар’яна не раз казала, що захоплена старою вчителькою.

Павло Бадьора також захоплений, їхня дружба почалася ще весною, почалася вона з біографії Марії Павлівни. Бо їй розказувати про чоловіка на засланні, це розказувати про шлях революціонера, про студентські роки за царату, надії, захват революцією й наступну реакцію, Марія Павлівна, вірна поплічниця свого чоловіка в ділах і поглядах, не змінила своїх переконань і віри в соціялізм. Чоловік за це на засланні. А її врятувала тоді від заслання мала дитина. Дитини вона вже не має.

Бадьора не розпитує. Від Загнибіди він дуже добре знає про мовчазну трагедію цієї дивної старої жінки з молодими очима. Ніхто не почув від неї скарги. Вона так виховала дочку.

Бадьора їй нічого не міг сказати про чоловіка. Не зустрічав. Зате розповів про себе. Зробили його бунтарем самі ж. Був комсомольцем, вірив, що Україна процвіте лише за радянської влади. Був фанатиком, поборником. Життя розбило одну ілюзію за другою і він побачив: або ставати й собі на шлях брехні, або йти в коло „ворогів народу”. Працював на хлібозаготівлях і за це засудили, — зле „щупав” хліб. Він перший раз утік із заслання, зібрав тих самих, у кого „щупав”, і цілий рік не давав спокійно спати райпарткомам та облпарткомам… поки не опинився знову в концтаборі на Соловках. Провал ідейної сторони комсомолу в серці комсомольця — така коротка історія. Це може бути ходячим типом, оце «поправіння», і тим більше цікаво йому зустрічати стару когорту незламних революціонерів, що вірні все життя своїм переконанням. Він сам такий. Він і тепер переконаний, що найкраща дорога України в майбутнє — ради, тільки змести цей паразитарний, чужий апарат смоктунів, щоб були ці ради незфальшовані, наші українські.

Бадьора охоче приймає запрошення Марії Павлівни — йти до неї ночувати. Він ці кілька місяців не знати де валявся. Був у Вінниці, бачив ті страшні розкопи, замордованих українських людей. Був на селах, у районах, де німці бояться показати носа.

— Ви тут сидите в місті й нічого не знаєте. А на селі — в одному кінці села поліція, в другому партизани. Які? А ніхто не знає. Раптом — перестрілка, всі біжать у ліс. Раптом — міст зірваний. Німці бояться самі партизан, а посилають українську поліцію. Ті поки зберуться, то вже й слід партизан прохолов. Тільки розписки, що в млині такому то, в масловиробні такій то забрано того й того стільки то. Наженуть німці людей, зроблять нового моста, а на ранок він уже знов висаджений.

Справді, як послухаєш бувальця на селі, то кругом Києва вже все охоплене партизанкою, об’єднаною, як регулярна армія. Ніхто вже там на набір до Німеччини не йде. Позаарештовували старост. На Бородянку поїзди не ходять. На Фастів, Білу Церкву висаджені поїзди. В Ірпіні, вже зовсім під Києвом, партизани. Ще коли то говорили, що там і в Житомирі висадився великий десант. А ми тут у Києві ще й культурою займаємось…

— Але чийого толку ті партизани? — вже котрий раз питає Марія Павлівна.

— Та вся ж молодь із села у лісі. Наша, українська. Ну, а керує…красний командір. А чого ж я знов до Києва вернувся? — рвучким поворотом запитав Бадьора. — Людям так уже осточортіло, що їм однаково, хто керує. От тепер і треба комусь цю зненависть до німців організувати… — і знову рвучкий поворот. — Мабуть, треба пробиватися на Волинь до Бульби… Бо тут знову доведеться з політруками звести знайомство.

Втішного мало. Але Україна знову стала об’єктом змагань таких величезних військових потуг, що їй без своєї армії, моторизованих частин, авіяції, танків — тільки „приєднуватися”, „допомагати”. Вічна історія. Активній Павловій натурі все це рішучо не до смаку. Але де вихід? Невигіднішої ситуації не можна собі уявити. І все ж щось робити треба.

— А як би могло бути, коли б… — мріє вголос Павло, — коли б те все, що здавалося в полон, повіривши казкам націоналістів, коли б узяло та відразу перевернулося на українську армію…

Вони вже на вулиці Дикій. Зразу за двома-трьома великими будинками — внутрішні сади, городи, ярі, ще й навіть гаї. У Марії Павлівни є навіть коза. Є грядка городу. У яру. Там — груша, бузина кругом росте. Не Київ, а якийсь забутий хутірець.

— Хаїм Гітлер! Хай здохне! — привітала їх у хаті якась дивна жінка, піднісши руку римським звичаєм догори з відкритою долонею.

— Не звертайте уваги, я забула вас попередити! — зовсім голосно, мов про неприсутню, сказала Марія Павлівна. — Це божевільна. Вона нічого не чує, що б ми не говорили. Вона весь час бачить своїх синів. Одного на очах пристрелили німці, а другого загнали в школу й висадили її. Там вісімнадцять сіл спалили й вимордували…

— О, а я думала, що ти привела мені Юрка! — розчаровано казала божевільна, придивляючись до рудої щетини гостя. — Ви не бачили Юрка? Він скочив з другого поверху. Він зараз прийде!

— Він прийде, Оксано Артемівно, не турбуйтесь, — запевнила божевільну Марія Павлівна. — А ви роздягайтеся.

— Чому ж вона у вас? Не в лікарні? — бентежиться Бадьора.

Жест руки Марії Павлівни безнадійний. Ніхто не бере. А якби й узяли, то для того, щоб струїти.

— Ось треба було б перевірити свої хвороби, то… Скажи, що в тебе туберкульоза… Якогось дня прийдуть, заберуть і знищать. Ще, дякувати, Мар’яна трохи допомагає. Вона ж і тепер поїхала на село, щоб чогось нам привезти.

Бадьора наважується спитати. Як же так, у такім страшнім жити й бути такою енергійною? Де сила береться? Адже ж і в неї дочку…

Марія Павлівна ясно всміхається.

— А ви думаєте, що й я не була б така, — очима на божевільну, — якби не забивала собі памороки роботою? То ж мій порятунок. Я не маю права бути кволою. Особливо, коли почуєш одвертості німців. Ми не сміємо занепадати. Коли уявиш собі ту майбутню Европу, де всі носитимуть одну рабську на фабриці виготовлену уніформу, різниця для кожного народу буде тільки в кольорі, ніхто не матиме права сам собі пошити, а між нами лише німці в цивільному; коли згадаю, що більшовики виводили молодь за місто й розстрілювали, то, справді, іншого виходу нема, як…

— Хаїм Гітлер! Хай здохне! Не їжте цих зелених черевиків, то буде картина…

Божевільна бачила якісь незв’язані між собою обривки… Бадьорі здавалося, що перед ним поламана скрипка. Була колись гармонійна людина, а тепер — безладні шматки. Вона весь час бачить пожежу, вогонь, дроти…

— Тікай! Де ти? Скачи через вогонь! Держись! Не падай… Хаїм Гітлер! Хай здохне!

— Це її Юрко з товаришами так переробили „Гайль Гітлер”. Ї чого ми такі бідні, чого страх і нещастя все життя наше переплів? І чого ця молодь наша нічого кращого не знає? Наші вороги валяться й тріщать, — а з програми знищити нас не збиваються. Одначе! Чому досі нема Мар'яни?

Справді. Обіцяла ж бути,

— Я її пам’ятаю такою, як вона була в шістнадцять років. А тепер не уявляю навіть, — каже Бадьора.

— Цікава людина. Тільки дуже дивачна. Тут отаке кругом хурделить, все гине, бійня, все стає сторч, кожен тремтить, — а вона мріє. Подумайте! Приходить раз до мене з надзвичайно важливим запитанням: чи не сказала б я їй, яку моя мама носила керсетку? Оксамитними зубцями оздоблену, чи кривулястою тасьмою? Я її почала соромити, а вона каже, що це надзвичайно важливо для сьогоднішнього дня.

Що воно за гуркіт? Чи не бомбардування знов десь? То ж недавно оце упала бомба в оперу, друга на Деміївці, третя на Подолі… Може й тепер?

— Може це вже фронт близько? Я бачив сьогодні втікачів з Кременчуга, — трохи занепокоєний Бадьора.

— Ні! — не вірить ані хвилини закореніла киянка, Марія Павлівна. — Базари ломляться від усього, ціни йдуть на спад.

Кияни мають барометр, на нього вони покладаються цілком безпечно. Кругом партизанка, цілі райони з якоюсь іншою владою, в оперу падають бомби, гуркіт гармат щовечора — все те нікого не бентежить, коли базар процвітає.

— Хаїм Гітлер! Хай здохне! — прокинулася з тяжкого забуття хора. Вона ніби слухала, ніби дрімала.

Ну, і Мар’яна все ж цього вечора не прийшла.

XXIV.

Поїзд часом ставав на полі, поліцаї випускали замкнених у товарняках дівчат і вели їх у ярок, до вітру. Окремо — хлопців. Тоді знову заганяли в товарні вагони й засували наглухо двері.

От яким способом вертається Мар’яна до Києва, везучи в клунку цибулю, квасолю, житній хліб і мак. Десь цьому всьому зрадіє Марія Павлівна, що взяла під свій догляд нещасну Оксану Артемівну. Вартість проїзду — півлітра самогону поліцаєві, а за другого півлітра пустили її в той вагон, що не замикається, у якому їдуть самі поліцаї та ще якісь молодиці й чоловіки,

В цьому вагоні повно вантажів. Муку добре видно в мішках, позашиваних циганською голкою, а що самогону й сала не бракує теж, то це написано на лицях. Як то тільки все це (і всі ми) з поїзду вислизне, щоб не половила німецька жандармерія та не пограбувала на станції? Як відбувається таїнство, що всі ці мішки другого дня стоять уже на базарах і перепродуються, — Мар’яні ніхто не каже. Факт фактом: щобільше йде транспортів із рабами, із свиньми, збіжжям, курми, худобою, цукром, то й ціни на базарі нижчі. Транспорти ці й для київських ринків везуть немало.

Київ звик висіти над безоднею цих два роки, звик до думки про моторошний завтрішній день. А він моторошний, з якого боку на нього не глянь, чи з західнього, чи східнього. Але те буде ще колись, а сьогодні Київ вертається до своєї безпечности. Вже навіть згадали, що є пляж. І як це аж два роки, два чудових літа, не бути й разу на Дніпрі? Нехай офіційний пляж тільки для німців, — є багато ще кращих пісків, берегів, заток.

Події страшні, овіяні гарячим подихом політичних і фронтових ситуацій, а Мар’яна, сидячи серед поліцаїв та спекулянтів, обіцяє собі день, коли вона збіжить з Подолу і сяде в якусь моторку. І вона втягнулася в це шалене колесо, найстрашніші події миготять усі разом, не встигають навіть уже вразити, заслонюються все новими, — і все це обгорнуте тяжкими клопотами про насущний. Людина стає просто байдужа, як ось ці дві байдужі репліки поліцаїв побіч: «Он на тому хуторі німець забив жінку й чоловіка, зосталося двоє дітей. Не хотіла давати кабана». — «А в нас знову кругом управи понавішували людей. Партизани забили німця…»

Цікаво, чи відбувся сьогодні „День української культури”? Мар’яна навмисне на цей час зникла із Києва. Гидко. Може й треба, але гидко з німецького дозволу святкувати такий день. Мар’яна не політик, може якраз це й має значення: коли німці валяться, хоч день вирвати. Все одно, й цього не буде, тих доповідей вільного слова.

І хоч утікла, а цікаво їй, як то воно пройшло, які доповіді були, чи інтересні? Чим дишуть? Марія Павлівна розкаже.

Що її тримає, цю Марію Павлівну? Який невгамовний струмінь енергії? Вічно освітлене усмішкою лице. З першого разу, як зустріла її в Гната, то й заполонила Мар’яну вічна молодість цієї революціонерки. Якраз Олег тоді виїжджав до Німеччини, зломлений, занепалий. І якби оця старенька, жебонлива вчителька не попалася випадково на дорозі й не піддала духу одним своїм виглядом, — хтозна, може й Мар’яна з відчаю слідом за Олегом поїхала б… Та й писала б, що працює чотирнадцять годин на добу, коровам хвости зав’язує. А ще ж Мар’яна не знала тоді, що Марія Павлівна втратила дочку. От де гарт! Може вона одна тільки й не стала розбитим кораблем з того покоління, що відходить. З інших самі клепки зосталися.

Прикро тільки, що в одному пункті не співчуває вона, в найдорожчому Мар’яні. Це коли Мар’яна починає розвивати їй свої улюблені ідеї. Насміхається. Лає за несучасність. Жаль! Чомусь Мар’яна вважала, що вона з філософським умом. Жаль. Нема в ній повіву історії, розмаху часу. А чи винна Мар’яна, що її кровно обходить докопатися — хто її предки?

Вона — живий згусток минувшини, вічність у моменті. Це Мар’яна знає. Але якої минувшини? Хто дав Мар’яні життя? Простий споконвічний нарід, з якого вікінґи-князі брали данину і вклали презирливе значення у почесне кількатисячолітнє слово шумер, або смерд, бо той у поті працював на ту данину. Так і слово українець може колись означатиме „нижчий”, „смердючий” тут, у дітей якихось „великонімців”, навчених у тих вчителів, що напродукує німецький педагогічний інститут, відкритий на території Десятинної церкви? Навчать їх там про культурну місію германської раси. Міти й легенди німецького виробу вони вважатимуть за свої, пишатимуться ними, вигукуватимуть: „О, Адольф Гітлер, ясноволосий лицар!” А німецького тут на новій Україні (що зватиметься якось інакше) буде хіба кілька імен, бо всі ті власники лятифундій, обдаровані німецькі ветерани війни, потонуть у місцевій стихії і діти їх будуть такі ж закохані в Україну (інакша назва), як і ми, а слово українець буде, тільки означатиме воно „покидьок”.

Як Гітлера проженуть, а вернеться Сталін, — десь уже правнуки сучасників вчитимуть у історії України про найбільшого доброчинця України, Сталіна, який перебудував її на новий соціальний лад, який врятував їх предків від Гітлерової заглади. В очах четвертого покоління виросте він у генія добра, а нащадки тих українських мільйонів, яких він скатував голодом та по засланнях, матимуть у серці до нього подяку, як ми до вікінґів-князів, оборонців від «поганих».

А може цей князівський патріотизм „Слова о полку Ігоревім” — лише ремінісценція панівної верхівки, якогось княжого брата, що не мав „стола” та й пішов у ченці? А Мар’яна до верхівки цієї аж ніяк непричетна. А вона — прямий нащадок, може й не шумера, як почуває найбільш себе, а от тих кочових веж печенізьких-половецьких. Може оті кам’яні баби — портрети її найрідніших дідів і бабів? І чого ж вони зайди-наїзники, коли аж пам’ятники собі воздвигали на насидженій землі? Ті полишали манастирі й літописи, ці ж по собі іншу пам’ятку лишили: могили із статуями, а що ми не вміємо їх розшифрувати…

Мар’яна прийняла на час припущення, що саме кам’яні баби — її предки. І завзято напалася на тогочасних ворогів її предків. Так само тоді, як і сьогодні, величезну данину приганяли купці-дружинники з українських сіл, хуторів та степів; і навіть майже те саме, що тепер, тільки нині мед замінили цукром, а вугілля тоді ще не було відоме. Війни їх були змаганням за „столи” — ключі до багатих джерел постачання товару для купецької торгівлі. Щось на зразок змагання Гітлера із Сталіном. І до воєн цих Мар’янині предки непричетні, тільки вже як вибивалися з-під княжої ласкавої руки які села й не хотіли платити данини (читай: продналогу чи контингенту), тоді починалися княжі походи. Може то вони звалися походами на печенігів? А смердові цей княжий патріотизм був чужим-чужісінький, з нього аби менше брали. Він знав, що й так братимуть — чи половецькі чи руські князі…

— Аби шия, а ярмо буде… — підтверджують Мар’янині думки молодиці, що говорять зовсім про своє й гадки не мають, у які нетрі забралася оця мовчазна міська людина.

Та ті чудні, нікому неприйнятні, навіть широкомислящій Марії Павлівні, думки не хочуть покидати Мар’яну. Ну, добре, а чого це все якісь варяги, якісь визволителі, якісь чужі верхівки? Смерд сам не був вершителем своєї долі? Та чому ні? А формула «не хочемо ні хлопа, ні пана, а хочемо, щоб усі були вільні козаки», — чи це не вияв його дозрілости, вистояности? Коли за свою сімохтисячолітню історію велетень був яких тисячу-дві років збірником різноплеменних наверствовань, то що таке ще якихось триста років у житті велетня? Але автохтон хоче вже розправити свої могутні крила, без непроханих опікунів показати, що може визріти під життєдайним українським сонцем.

Вирвавшись на волю із штампів казенних ідеологій, думки Мар’янині вже розбрикалися й не хотять по-рабському підпорядковуватися нікому.

„Малороссія на юґе Россії”… „младшій брат”… „хоробрі лицарі руські, князі-вікінґи”… „германське походження українців від готів…” — Ні і ні! Не включати себе в жаден із цих відлитих штампів, бачити правду. Для Мар’яни, громадянки тисячоліть, що веде свій початок… від кого? Яка правда? Несправедливо ж буде, коли вона почуватиме себе нащадком лише половців-печенігів, може ж таки трохи й вікінгів. Вірніше, одні предки мої робили лихо другим? І кого ж зневажати, кого шанувати? Двох душ не може бути.

— І хто на тому мужикові хоче, той на ньому їде! —знову рефреном доходить до неї народня мудрість. А в Мар’яні знову прокинулася нова гама нікому неприйнятних думок.

Тепер він зветься мужиком. Той, що мав одну назву з своїм богом — туром. Той, що корінням вріс у землю, іменовану тепер Україною. Мінялися тільки домішки до нього, хто тільки хотів, той на ньому їхав, а він усе пережив. Він — океан, справді, скільки не відливай, скільки не вливай, він залишається собою. Приходили не одні завойовники і десь щезли безслідно, а смерд дійшов до нас і зветься тепер мужиком. Збагачений тільки всім тим, що осіло й розчинилося в ньому.

Отже, це ясно. Мар’яна продовжує вічність смерда. Та нащо вона про це думає?

От і не знає. Почуває в собі велику душевну силу, купаючись у цих впоперек і навскіс ідучих думках, поглядаючи на цих поліцаїв, молодиць та дядьків навколо, що й не знають, які вони родовиті.

А та Марія Павлівна каже, що все це — несучасне. Та це ж найпотрібніше саме тепер, коли нас хочуть винищити, як тасманійців винищила біла раса. Марія Павлівна каже, що коли земля горить під ногами, зовсім нецікаво, як вдягалися на Україні наші бабки: оксамитні трикутники оздоблювали керсетки, чи що інше. Їй нецікаво, хоч і як тлумачила їй Мар’яна, що в цій оздобі трикутничками вбачає вона глибоку традицію, з доісторичних трипільських часів. — Кому тепер ваше трипілля потрібне, ось ви краще скажіть, як цю лиху годину витримати, щоб не загинути.

Боже! Та яка ж доба в нашій історії співзвучніша з нашою, як не пізньотрипільська? Так само, як і тепер, була то доба струсів, катаклізмів, перебудови всіх умовних понять, у нас нині званих державою, мистецтвом, мораллю, релігійним обрядом, шлюбними нормами. Так само, як і тепер, тоді відбувався розпад старих тканин і народження нових — у насильстві й крові.

Вчорашній світ відійшов, ми — на його руїнах. Але чи прийшов уже новий? Тільки чутливі душі його прочувають, за ним тужать. Старі закони перестають діяти. Люди кидаються від одної скрайньої ідеології до другої. Шукають. Соціялізм? Комунізм? Монархія? Демократія? Фашизм?

Приходить якийсь новий, відмінний лад, у всьому-всьому, а ти, людино, стоїш і питаєш із тривогою: чи те, що має бути, вже остаточний розлам людського виду на хижака й жертву, чи, нарешті, перемога найбільшого винаходу людства, дару людству від Пречистої?

Мар’яні трудно це окреслити словом. Вона про нього думає все життя, кожен раз називає інакше: то казкою, то цілістю, то любов’ю, то Богом, то Україною, то доброю щедротою. І знову їй допомагають уривки чужих розмов.

— Люди добрі тоді, коли тобі лихо. «Ой, Боже мій, як мені вас шкода!» А само думає: «Отак тобі й треба, аби не мені». Коли ж тобі десь щось трохи вдалося, — зараз із усіх боків вороги. «А чого це? А як це?» Заздрість, дошукування…

От! Це саме те, чого Мар’яні в цю мить треба. Це ж сучасне переоформлення старої думки: «Друзі спізнаються в біді». Те було. Тепер: «В біді кожен тобі співчуває, а от нехай порадіє твоїм щастям!» Цього не буває.

Навіть переживати радість другого ми нездібні, вона викликає лише нашу заздрість?

Вже давно Мар’яна над цим негарним почуттям думає. Скільки раз сама переживає, бо вона в цій людській „лісовій драмі” кожен раз — жертва. А тим часом у ньому лежить першоджерело справедливости і свідомість втраченої однаковости, однакового права на благо.

Оце недавно казала собі Мар'яна: щоб жити, одна істота мусить їсти другу. Щось тут не в’яжеться. То, щоб жити, Великонімеччина мусить жерти Україну? Все в порядку? І це єдиний закон життя? Хижацтво?

Ні, на щастя, є ще й другий. Постійної самовіддачі. Адже ж „лісова драма”, з якої весь час бере взірець Мар’яна, це і хижацтво, й самовіддача водночас. Первісні люди це знали і створили релігію, філософію свого часу, постійного взаємовіддання, взаєможертви. Ця релігія спільноти природи й людини, рівности, однакової божеськости, цілком вкладена в тотемізм, у віру: я й те, що я їм, і те, що їсть мене, — рідня, бо ми одне одному себе віддаємо. Оце віддавання, жертва найсвятіша церемоніяльна відправа всіх релігій. Коли люди вже настільки відокремилися від Бога, що почали або низько кланятися, або насміхатися й заперечувати його існування, Бог сам віддав себе в жертву і небагато від людей жадав за це: щоб тільки любили своїх ближніх, як самих себе. Цієї поступки люди не прийняли, вони її просто не помітили. З релігії залишили собі обряд, а нема ні одного, щоб любив ближнього, як самого себе. Про самовіддачу ніхто й не думає!

І знову людина зависла над безоднею. Чи впаде в неї й загине, чи злетить на крилах, що виростуть із нових вартостей? Ці вартості у тім невловнім слові, що кожен раз інакше називається. Те слово протилежне хижацтву, воно дало все, що створило людство, і тримає, і веде все дальше й дальше в майбутнє. Воно, те, не хоче здаватися, вмирати. І хоч розщеплення женеться все далі, — те скріплює роз'юшене суспільство. Знайшли вихід наші предки, коли струхлявіли всі їх норми, чого ж ми не можемо знайти? Нам нема чого протиставити хижацтву?

Мусить щось бути протиставлене, а Мар'яна не може протиставити самовіддачу, бо хижак її відразу й зжере, ще й дякуватиме Провидінню, що було до нього милостиве. Ні, не може бути моєї самовіддачі, найкраще буде, коли хижакова шкура висітиме на сонці, як він сам себе виключив із гурту рівних, із зв’язку поколінь і вселюдства…

Вагони, мішки, поліцаї, люди раптом перестали бути екзотичною декорацією до Мар’яниних химериків. Ще ніякого руху, лише ледве помітне хвилювання, а Мар’яну вже вибило із трибу, вона цілком включилася в настрій юрби. І серед людей, і на безлюдді водночас сміливіше мислиш, маєш увесь світ. Але, справді, вже проскочили Київ пасажирський, доходить поїзд до Києва-Другого товарного. Ну, як же це будуть відбуватися таїнства? Що робитимуть усі, те й Мар'яна. До вечора ще далеко, ще може навіть встигне вона захопити шматок «Дня української культури».

Та щось усі сидять у вагонах. Сидить і Мар’яна. Вже й смеркає, а поліцаї не поспішають. Перше треба вивантажити мішки з добром, а це. можливо аж глупої ночі.

І аж удосвіта, коли вже впоралися, поліцаї вивели наловлених рабів із замкнених вагонів, поставили в ряди, між ними й спекулянтів, і Мар’яну також. Отож з усіх боків оточили, рушниці пристрашуюче понавішували на себе, так повели, Навіть німецька жандармерія не порушила цієї ідилії.

XXV.

Гнат Загнибіда догнав Мар'яну саме тоді, як вона доходила бульваром Шевченка до Галицького базару, — і почав її лаяти. Чому вона не була на „Дні української культури”? Її чекали. Хотіли бачити… Де вона пропадає?

— Я оце вчора приїхала із села, — відповіла вона. — Разом із наловленими на роботу.

І Мар’яна з захопленням розповідає про свої походеньки. Страшно, дуже страшно було йти в рядах під рушницями, — але ж подумати, до чого винахідливі ці спекулянти! Неймовірне, але дійсне все те, що вона розказує.

Гнат усьому цьому неймовірному вірить. Він ще вчора повірив, коли прибився гість із Львова таким самим дивом і в тому самому транспорті. Він має особливі завдання, про які навіть Гнат не знає. Гість оце в нього в хаті перебуває, а Гнат із найвеселішою міною вертається з Райхскомісаріяту Україна, де досхочу накокетувався із секретарками.

— Може проведеш мене трохи? — питається Мар’яна. — Розкажеш, що було на тому „Дні культури”… Я оце йду на базар, треба купити черевики. Ці ось розлазяться, а як треба буде виїжджати, то не буде в чому…

— Скільки ж то треба на черевики?

— Та я думаю, карбованців із чотириста. Ось несу торбинку маку — зажену, а ще є в мене пляшка олії.

— Зайди до мене, я тобі видам, допомоги карбованців двісті, — каже Гнат і вже хоче їй сказати про Бадьору, як його покликано.

Біля обочини пішоходу стоїть автомашина і Гнат чує своє прізвище. Він підходить і за хвилину, махнувши рукою Мар’яні, сідає в авто. Мар’яна пішла далі — що там Гнатові до неї й її черевиків, коли він має он таких знайомих із автом…

Гнат же тим часом опинився в товаристві двох опікунів у гестапівській уніформі. Вони його спеціяльно чекали… Хто ця жінка, що йшла з ним? — Так собі, одна знайома… — Хто вона така? Що робить? Як прізвище?

І Гнат мусить відповідати. Це — одна науковка, просила допомоги. Він, коли привели його в кабінет, мусить на все, що питають, відповідати, Із найсміливішою і найвеселішою міною. Чи знаєте ви того й іншого? — Та знаю! — А Романа Чагира знаєте? — Чому ні? Ось і сьогодні бачив. — Якої ви думки про нього? — Чого ж? Хороший хлопець. — А ми ось маємо відомості, що він провадить підпільну антинімецьку роботу. — Хто, він? Ну, ні, я цьому аж ніяк не можу повірити! — з найсильнішим здивуванням вигукує Гнат. — Я мав із ним справи не раз і завжди — тільки найбільша лояльність до німецької влади.…— Гнат хвилину подумав, наче ще раз передумуючи можливу нелояльність Романа Чагира, перебрав усі з ним зустрічі, — і ще раз, із переконанням у голосі, протягнув: — Ні-і-і! Це абсолютно виключене…

Орденоносний Гнат Загнибіда сміливо й вільно дивиться у вічі двом опікунам. Головне — сміливо. Він прогулявся автом до своїх друзів, із якими часто випиває із примовкою “прост!”, яким вряди-годи робить незначні, але пікантні „ґешенки", — і довір’я до нього не може в них похитнутися ні на мить. Підроблені документи, продуктові картки для нелегально проживаючих у Києві, підпільна література, перетримування гостей із Львова, що прибули із спеціяльними завданнями, — ніколи в житті й діяльності недавнього голови районової управи, а тепер директора Будинку Вчених, не існували… Про якісь підпільні націоналістичні організації в Києві — не чув ніколи. Хіба ж не на долоні його життя? Ось боліє вченими, їх трохи підтримує, ось виступав із доповіддю у „День української культури” про потребу боротися із більшовизмом…

І опікуни держать його чотири години, багато дружніх розмов перепливло за цей час, а Гнат стає усе сміливішим, усе певнішим себе. Нічорта вони не знають! Гість із Львова може спокійно ще цю ніч ночувати в нього.

XXVI.

Вікна в Мирона й Льолі затемнені так, що жадна щілинка не викаже електрики. Вона крадена, у всіх сусідів — мікроскопічні комбінації каганця й гасової лямпочки.

І ніхто не сказав би, дивлячись на ці чорні вікна, як то ллється через вінця життя за ними. Льоля від якогось часу полюбила гостей і добірні вечері. Хоч би маленьку ілюзію… «Як то нам було колись добре, а ми не знали»… Миронові справи блискучі, більшовики ще не прийшли, а німцям не до того тепер, щоб псувати радість буття київського кербуда.

Проте, тут нема нікого, хто був би задоволений і хотів спинити хвилину. Незадоволений навіть піп Помазанов, який ось, на загальну заздрість товариства, розповідає, як то йому в селі, мов святому, баби голову змивають та в чисту постіль кладуть. Із обуренням він розказує:

— На іхнєй мовє я сказал ім проповєдь. „Люди добрі, тут серед вас є пройдисвіт, так гоніть його, самосвята. Розступіться, дайте йому дорогу, хай вийде із церкви. Чого він тут каламутить народ?” А он не ідьот. «Вон атсюдова, чтоб і духу твоєго тут нє било». — „Та чого ви так, батюшко?” — „Разґаварівать нє хачу!” — „Та, благочинний, я ж нічого!” — „Я — священнік, а ти — свінья! Вон атсюдава!”

Деякі тут згадують Помазанова, як він, завзятий активіст, бігав нещодавно технологом випікання хліба на завод, як не раз бився із своєю жінкою і називав її вуличними словами. Але успіхи теперішнього благочинного затьмарюють спогади. От і про обід ніколи не турбується, його годує все село, кличуть навипередки, несуть усе до хати, він ще й додому возить даровані блага. Зовсім невигідно жінці в селі появлятися,

— Ну, й повезло ж вам! — радіє Льолина мама, а в перекладі на мову спогадів: „Це Помазанов! Ви подумайте! І везе ж такому! Він не має права й попом бути, ви спитайте, чи вінчався він із своєю жінкою? Вона ж комсомолка!”

Але на селі всі вважають його за неземну, ангелоподібну святу людину. Він із кожним, навіть із дитиною, говорить тихо, лагідно, побожно, з такою єлейною усмішечкою на устах. Правильний піп!

Ну, ви подумайте! Це — Помазанов! Кішку сокирою зарубав. І везе ж таким!

„Правильний піп” не помічає заздрости, він бачить тільки співчуття і подив на лицях,

— Я до ніх умєю браться. Прієду в село. „Яка церква?” — „Та українська!” — „А чому не слав’янська, як з дідів-прадідів?” — „Та хтозна, тут зібралася кучка та й… Нема кому взятися…” — „Нічого, я ось до них візьмуся!”

Далі йде повість, як то він брався. Насамперед, переобрав церковного старосту. А старий староста не віддає ключів від церкви. Благочинний Помазанов до районової управи приходить уже в рясі. Голова районової управи борониться: „Ми хочемо національної церкви”. Аванпост совєтської підпільної влади в рясі все ж почуває під ногами твердий ґрунт. „Церковь атдєлєна ат ґасударства, ми в палітіку нє мєшаємся, молімся і толька. А єслі ви хатітє національной церкві, так пайдітє к немцам і прасітє іх. Я думал, что ґалава вам дана для мислі, а нє для інова чево та!” Однодумців він знаходить у поліції. Поліція поїхала відбирати ключі в старости національної церкви з такими словами: „Поїдемо, відберемо, ще й наб’ємо!”

Піп почуває себе твердо, перспективно. Якраз надходить час висловити те, чого не наважувалися раніш.

— Да какая там мова? "Самопер попер до мордописні”. Хами! Нєнавіжу іх, нічево нет хуже, как украінци! Слава Богу, уже скоро придут наші, покажут ім украінцев!

— І дєйствітєльно! Что ім прі царе надо било? Хлєб, сало било, і учіться ані маглі, только нє хотєлі…

Забули, як переховувалися в льохах та вичікували зміни влади, а всі ж певні були, що то буде український уряд. Сам навіть Мирон забув свій афоризм про „тупоголового бандита, грузинського нальотчика, дурака набитого” і каже:

— Сталін? Це ж голова! Геніяльна людина, нєт, ви нє смєйтєсь! Більшовики наступають тому, що сам Сталін приїхав на фронт.

Льох ще не відіграв до кінця своєї ролі. Настрій у затишній, залитій світлом електрики і заповненій достатком, кімнаті диктується з льоху, з тієї скриньки, за яку вішають німці, та підправляється вістками про партизанку навколо Києва. Що за партизанка, яка, — ще ніхто не каже, але Помазанов чув: у сусідньому селі прийшли до священика, навантажили на підводу все, що було, з хати. Він просить хоч що-небудь залишити, а вони кажуть: „Лишаємо ж тобі хреста й рясу, — чого ж тобі ще треба?"

Тому деяким дисонансом звучать слова:

— Ах, ти Сталінгітлер!

Це Льолина мама піймала кота, що заліз у ринку з холодцем. Щоб загладити дотеп, який став явно неблагонадійним, хоч ще буквально вчора було якраз до місця обох лаяти, мати каже:

— Ви ще не бачили такого кота, як у нас. Як розхвилюється, то ми йому даємо пити валер’янку. А як зачує совєтського літака, то зараз біжить у окоп-«щілину».

Льоля встановлює рівновагу, порушену невдалим маминим дотепом.

— Хто відгадає загадку? Гіглер добився успіху за півтора року, а Сталін старався двадцять три роки і не міг добитися?

— Якого?

— Відгадайте!

Відгадують навипередки.

— Не стало черг.

— На що? На той страшний хліб? В Ленінграді спеціяльна комісія працює над вивченням того хліба, що дають німці Києву. Худобу хазяїн тим не годує, чим годують столицю України німці. Он на базарі помер якийсь старий. Думали, з голоду. А розтин тіла показав, що в нього всі стінки шлунку були обкладені остюками й просяною лускою…

— Гітлер найкраща доярка Совєтського Союзу.

Цим разом вгадує Максим, який із цікавістю помовкує. Хоч він і вважається майже женихом молоденької Жені, тільки в такім інтимнім товаристві за чаркою вперше. Можливо, що своїм хомоневіруючим скептицизмом він і якраз підходить до товариства. Тут також нічим не захоплюються, лають усе, все бачать з вивороту. Проте, Максим також не вгадав. Це старе. Це було модне перед війною, коли ми виконували договір із Німеччиною й гатили йому все, що було в нас найкраще. Хіба забракували що німецькі експерти, то вже в наших порожніх крамницях з’являлося. Видоїв тоді Гітлер СССР по-стахановському. Ну, але це старе.

— Ніхто не вгадає?

— Я! Гітлер винищив найбільше людей.

Шістнадцятилітня Женя також цікавиться політикою. Не диво, як увесь час треба труситися, щоб не попасти до Німеччини, хоч батько й кербуд.

Уже не згоден Максим.

— А вінницькі розкопи? А голод?

— Я щось не вірю у вінницькі розкопи. То — німецька пропаганда, — кривиться Льоля.

— Як? Та стільки людей бачили усе те! Трупи, зотлілу одежу, родичів, що впізнавали своїх…

— Ну, що ж! Були вороги народу, от і розстріляні, — майже холодно каже Льоля. Мабуть, це помилка — запросити Максима на вечерю,

Максим ще почуває на собі єдину благодать німецького лихоліття, свободу думки, він питає:

— Та й чого ж це так багато ворогів народу, тільки в одній Вінниці, самих селян десять тисяч? Це ж — народня влада.

— Прийдуть більшовики, — будуть робити інші розкопи.

І Льоля забула, що вона виглядала німців, як Бога. Навпаки, вона твердо пам’ятає, де закопала Миронів партквиток. Втім, для відчіпного, вона додає:

— Всі вони однакові.

Максим зрозумів, що можна обстоювати свою думку й не впадати в разючий дисонанс.

— В ту яму не потрапив кожен із нас тільки випадково.

А про себе додав:

«Такі дамочки найстрашніші. Чи їм хоч Росія, більшовики милі? Патріоти… своєї власної шкури. Скільки вони беруть за кожного „ворога народу"?»

Але Максим не дивується матері. Та ось і ця, Женя чорноока, вже молодше покоління, і вона пискає:

— Терпеть не маґу українского язика! Я умею, но не нравітся. Как-то грубо виходіт…

— Що ж то за українська інтелігенція, яка своєї не вживає, а говорить чужою мовою? — спитався отак Максим.

— Чужой? Русскіє нам чужіє? Разве немци нам бліже? — задерикувато цвікає Женя. Вона тільки не каже: «вам бліже».

Ні, не прийдеться Максимові й тут одружитися!

— Ну, ґаспада, хто ж відгадає загадку, — приводить всіх до пам’яті Льолина мама.

Аж замовкли на хвилину. Аж почули гудіння. Літаки, чи що?

Пес підняв голову, наставив вуха. Кинувся до дверей, пробує відчинити їх лапою. Кіт Сталінгітлер настуручився і готується вискочити в двері, як відчинять,

— Літаки! Совєтські літаки…

— Світло!

— Спокійно! Я йду подивитися, — гостинно закомандував Мирон. — Я зараз!

— Я також… Я також…

Кімната наповнюється щораз більшим гудінням, аж стіни дрижать, про який там спокій може бути мова? В темряві, натикаючись одне на одного, на розставлені стільці, висипалися надвір. Небо, що звечора було засіяне зорями, тепер затяглося хмарами. Повітря наповнене гудінням, не чути власного слова.

Небо дихає тисячоритмово, реве, а очі всіх приковані до незвичайного світила. Над Києвом спалахнуло кругле нічне сонце, а з нього висоталося ще чотири. І всі п’ять апокаліптичних страховищ так розвиднили все, так зловісно, що люди тікають від самого нього — в коридори, бодай у сінечка, аби не бачило воно нас.

В ревіння незчисленних моторів почало напливати інше, повітря не могло вже вмістити стільки свисту, грому, гуркоту, вибухів, брязкоту скла, тріску розвернутих будинків, — не потовпиться це ні в уяві, ні в стихії природи. Повітря шукає виходу, забиває дух, не знати, чи тікати… куди тікати? Чи є рятунок у цім пеклі на землі? Ті „щілини”, що копали два роки тому, позаростали давно, позасувалися, ні разу не вживані для такої мети, як сьогодні. І як до них бігти, коли хвилі гуркоту сунуть одна за другою. Отак, кого де застало, там і бігали — по подвір’ях, у садочках, у коридорах, у підвали і з підвалів назад.

Рівно дві години, від дев’ятої до одинадцятої, без перерви сипалися на Київ рідні бомби. Може син-пілот натискав ногою бомбову педаль, а думав про матір, на яку та бомба впаде? А потім непотовплене в повітрі раптом ущухло, раптом стало тихо і темно, — тільки заграви натомість розцвілися і криваво відсвічували на захмареному, похмуро-осінньому, щойно зґвалтованому небі.

Це був якраз слушний момент, Мирон відгадав загадку.

— Я знав, тільки хотів побачити, чи хто з вас угадає. Отже, Гітлер за півтора року примусив нас полюбити радянську владу, а Сталін старався двадцять три роки й нічого в нього не виходило…

У відповідь на це Максим, ще користаючись останніми, мабуть, можливостями вільного слова, заспівав пісню радянського пілота:

— «Любімий ґород может спать спокойно»… Як вам здається, це ж не менш, як тисяча літаків висипала свої бомби на Київ?

— Ну, слава Богу, вже недовго, — помолився Помазанов. — Підемо до хати, чи як? Як не обсипалася штукатурка в ваш холодець, то перекурім ето дело, запйом?

XXVII.

— Оце все, що я знаю про кінець Васанти, половецької княжни Чагрович, — скінчила Мар’яна. — А тепер…

Вона встала й стілець загрозливо гримнув по підлозі.

— А тепер я хочу знати: котрий з вас двох її загубив?

Встав і Павло Бадьора. Пройшов до вікна і сперся об підвіконня, так і не скидаючи свого наопашки пальта.

Роман Чагир скидав і знову одягав, скидав і знову одягав білу шкіряну рукавичку. Сонце надвечір’я, ледве торкнувшись рудої Павлової щетини на щоці, переломлювалося в шкельцях пенсне та на срібних відзнаках німецької уніформи. Пенсне Романові явно заважало, він його скинув.

Комусь із них двох треба відповісти на руба поставлене питання. Офіцер і бродяга чекають.

Блискучий офіцер остаточно зірвав білу рукавичку, вона відлетіла геть аж у темний куток. Він теж устав, долоня лягла на стіл, хруснуло щойно покладене там пенсне.

— Це я маю запитати у цього комсомольця з Розкішної. Нащо ти збільшовизував мені сестру? Ти був певний, що мене вбили червоні собаки? Але я прийшов…

Питання це ще страшніше, ніж попереднє, Павло мусить відповідати. Як це так, що його учениця політграмоти загинула в підвалах гестапо за більшовицьку ідею, а він, той, що вклав їй у душу цю ідею, той, що з червоними собаками ловив в ім’я цієї ідеї Романа, — ходить по світі, стоїть тут віч-на-віч? Мертві встають із гробу, щоб помститися.

Павло скрипнув зубами.

— І ти — мене питаєш?

— Я питаю.

— І ти смієш мене питати, у цій німецькій шкурі, Юдо? Іди, помагай вішати, ловити твоїх родичів, палити села. Іди, наводь німців на Україну!

— Я служу Україні, не смієш! — зблід Роман, аж губи побіліли.

Павло регочеться злісно, довго.

— Хто, ти? У берлінській кав’ярні? А п’ятнадцять років заслання! П’ятнадцять років покути за юнацьку віру це не мрії про вигадану за німецькі гроші, уявну Україну. П’ятнадцять років поправляє нас сувора страшна каторга і вчить. А ти тільки по п’ятах німецької армії прийшов і уявив себе героєм, революціонером!

— Мовчи, большевицька собако! Подивись на руки, он кров українська на них…

— Ха-ха! А хто ж розстрілює на Донбасі українських робітників? Прийшли годувати нас запліснявілими консервами з фашистсько-шовіністичного падла?

— Мовчи, зраднику!

— Хто зрадник?

Відстань між ворогами зменшувалася, вони зближалися, притягувані один до одного магнетом страшної зненависти.

— Ви обоє страшні! — прикрикнула на них Мар’яна. — Я вас зовсім-зовсім не про те питаю. Я питаю про людську душу, хто душу її вбив? А ви знову із своєю дурнуватою політикою. Киньте ножі!

Ножі були в очах. Від Мар’яниного окрику офіцер і бродяга розійшлися. Бродяга знову оперся ліктем об підвіконня, офіцер знову сів. Темрява запливала в кімнату, всі троє навіть забули, що треба хоч каганця засвітити.

Гудіння за вікном щоразу збільшувалося. Поки кидалися ножами фашист і більшовик, — вони нічого не чули. В цю хвилину, як Мар’яна кінчала —

—… чому цю селянську дівчину такий відчай проймав? Чому три рази накладала вона на себе руки?.. — кімнату залило моторошне фантастичне світло.

І ніхто з них трьох, збомбардованих щойно, не помічав того нічного сонця, хоч воно в усі закутки зазирало, відкрило в кутку білу рукавичку… в усі закутки навіть душі людської. Ніхто не помічав пекла в небі й на землі. Мар’яна, що так довго себе питала про Васантину загадку, не могла ні бачити, ні чути нічого, крім своїх „чому”. Вона в цім пекельнім світлі ракет бачила пом’яту, розбиту Васантину постать, виведену з підвалу, безумні очі в синяках, розкуйовджене чорне волосся…Трагічна мучениця. З юних літ трагічна.

— Вона назвала мене раз зрадницею. За що ж вона, за яку батьківщину, прийняла муки? За ілюзію? Коли ж вона увірувала в неї, як ми разом росли, разом шукали майбутньої України? І я, що так добре її знаю, у вас питаю. І ви повинні мені відповісти. Хтось із вас винен.

Вороги мовчали.

— Ви засліплені, — почекавши даремно відповіді, сказала знову Мар’яна. — От може зараз упаде сюди бомба, і доля, сам Господь, покаже, хто винен. Чи ви не хочете, щоб я говорила далі? Чи може утікаймо, ховаймося?

— Ні, ти мусиш усе, що маєш, сказати, — заступив їй дорогу Роман. Він не помічав уже, що й Мар’яні говорить „ти”.

— То гаразд! — блиснула вона очима в його бік. — Пам’ятайте, ви просили мене говорити. Чого ти ховаєш своє обличчя, Павле? Сідай, ось твоє місце,

Павло покірно сів за столом третій.

— Васанта мучениця. Мучениця, насамперед, своєї надвередженої психіки. І хоч я була близька, дуже близька, я думала, що вона — я, я — вона, але причини цього душевного каліцтва так і не знаю.

Брязнули жалібно шибки, посипалася з стін штукатурка.

— Може ми зійдемо вже вниз? — знову перебила себе Мар'яна,

— Ні, говори! — рішучо притиснув Павло.

Але говорити в грюкоті важко, треба кричати. І Мар’яна кричала:

— Що це за туга… не туга, а відчай душі проймав її раз-у-раз? Вона, така швидкосприйнятлива, така гостра розумом, — гинула від зневіри в себе. Тоді вона відходила від життя. І…

Тут Мар’яна задумалася. Павза, насичена вибухами й туркотами цієї диявольської ночі, ставала нестерпна.

— Говори! — наказав похмуро Роман.

— І я не знаю… Невже тільки з юнацької невіри в свої інтелектуальні здібності? А може… — Мар’яна вагається, однак перемогла себе. — Одверто, так одверто! Треба вже це сказати вам, — її першим коханцям, — що їх у неї не бракувало ніколи. Кращих, поганших, розумних і дурних, лисих, товстих, юнаків і стариганів… І якби вона хотіла заміж… Боже мій! В дев'ятнадцять років вона труїлася, а як же тоді закоханий був у неїїї наречений!

— Хто?

— Це неважно. Вона з ним не одружилася.

— Говори!

Ракета згасла. Стало тихо, чути тільки тривожні голоси внизу на вулиці.

— Я часто думаю, — все тихше й тихше Мар’яна, — Ця профанація нам даного божеського квітування плоті не проходить безслідно для душі. Легковажність, неперебірливість, любовний спорт йдуть у парі з розтлінням душі. Вона мені сказала раз, що вона влаштовується, — це про кохання була в нас мова.

Щораз тихше й тихше говорить Мар’яна.

— Може вона найперша бачила те розтління і це її ясновидіння оберталося невірою в себе? Я часто думаю: чому, нащо є прагнення до чогось вищого, коли нема здійснення? Чи не це її трагедія? А те, вище, могло тільки з наших національних пуп’янків, — хочете, назвіть їх традицією, — розвинутися. І воно убите. Ви мене чуєте?.. Ті намагання відібрати собі життя… сексуальна нестійкість… А розум те реєструє й засуджує, і всі від матерів, від глибини віків закони те засуджують. І каже сама душа до себе: „Нічого з мене не буде!” А як не буде, то треба виходити з життя. Тоді — знову цей небезпечний любовний спорт і знову незаповнення, бо вища духово була за тих, якими вона менджувала…

Мар'яна крикнула:

— Хто її надвередив? Хто зламав це ніжне стебло?

Стало тихо, моторошно тихо. Із тиші випливають…

… розкошанські сади, перелази, левади, криві тінисті вулички. Пісня з ярів:

Ой, дівчино, повна рожо,

Чи сватати можна?

Козаченьку, барвіночку,

Хоч у неділечку…

Прогімназія, вечірка, вальс, веранда, летючий білий метелик, струнка легенька чотирнадцятилітня Васанта. Безупинна посмішка від вуха до вуха, літня ніч, дурман жасміну… І любила вона цю пісню.

Ой, не можна, козаченьку,

До осени ждати,

Трапляються добрі люди,

Віддасть мене мати…

А як не дасть мене мати,

Віддасть мене батько,

Буде тобі, козаченьку,

Та й за мною жалко…

Одна й та ж візія, мелодія цієї розкошанської розложистої пісні, стоять в уяві їм обом…

— І він наважився зламати юний цвіт, а потім ще й насміятися з дівчини в парубоцькій компанії? — сказав ні до кого, сам до себе, Павло.

— Таку горду? — вжахнулася Мар'яна.

— А вона з помсти показала мій портрет твоїм насланим червоним гицлям?— гостро і саме до Павла звернувся Роман.

Мар’яна скипіла:

— Це неправда! Вона до кінця днів своїх зберегла тонку шляхетність і непам’ять зла. Була покалічена, суперечлива, з середини її ламало, все висміяти хотіла. Все неґувала. Типова нігілістка, а нігілісти не стверджують, тільки заперечують усе. Така була вона останніми роками. Мала багато неприємного, — але ніколи не була підла!

— А чого вона показала мене на фотографії? А нікого ж не було в хаті, тільки вона, а вони ж зірвали й питали її, котрий я, а вона показала. Фото забрали, й ловили мене, й зловили…Чого? — гірко, так наче була це сама Васанта, питав Мар’яну Роман. — Я ж її для цього шукав: спитати, як вона могла? Хто навчив її? Він?

— Вона була дуже правдива. То не з підлоти. Вона все життя мала цю рану. Пам’ятаю, раз я жартувала, про вас обох згадувала, а вона розгнівалася, мало не розридалася. «Ця Мар’яна любить побабратися пальцями в чужій душі…» — так сказала.

І хоч уже більше ні до кого не має питань Мар’яна, — виправдується Роман.

— І я проти неї підлоти не вчинив Я ж мріяв… хотів побратися… я ж думав… ми в парі все життя пройдемо. Так вона повіялася ось із цим, розкошанським комсомольцем. Спиною до мене!

Павло бравурно скинув з одного рамена своє пальто й презирливо скосив очі на Романа.

— Яке убозство в білих рукавичках! Був парубком, — і закордони не навчили… „Повіялася”! До такої тонкої, ніжної дівчини, — таке слово!

Павло не захотів більш навіть говорити з Романом, до Мар’яни звернувся.

— Хіба він знає, що то — запашна юнацька дружба? Так, я вчив її комсомольських істин, бо й сам у них вірив. Але дівоча честь?..

От тепер знайшов він і для Романа слово:

— Ото ж тому зневірилась вона в твоїй честі, навік відвернулася вона від твоїх ідей. І тепер, аж тепер, зрозумів я, чому була вона така легкодуха…

— Ах, не кажіть цього слова! — перелякалася, зблідла Мар'яна. — Може ж вона серед нас є, тут зараз? Це ж слово призвело її раз напитися голівок від сірників, розмочених у склянці води. Невинна фраза нашого вчителя: «Де то наша легкодуха Чагир?» Боже, як зажурила її ця фраза! Як вона занепала в безодні відчаю! Який лункий резонанс у душі! Більший, ніж тоді, коли вона вже сама себе назвала страшним одним словом…

Може душа Васанти тут між ними? Вже сіріє, вже блиски від пожеж бліднуть, а недоговореного до кінця ще так багато! Вони, здається, не помітили, що перетривали бомбардування. Чи то важливо, коли троє втратили таку душу?

— Чому ви називаєте її сестрою? Я всю її родину знала. Там братів не було.

— Але наш рід великий. Був куток самих Чагирів. Тепер уже нікого не знайшов, Я — двоюрідний брат.

Запала мовчанка.

Вже не треба Мар'яні ні суддею, ні прокурором бути. Остання ланка, яку шукала, ось. Більше загадок у Васанті нема. Це ж і є те, незнане досі. Роман таки брат, а старі люди кажуть, що братові з сестрою кохатися гріх, з того добра не вийде. Ті парубоцькі грашки братові, ось що надвередило юну душу сестри. Духова спадщина морального кодексу, традиція, десь у глибині тисячоліть створена, дужча за нігілізм. Вона незримо ніколи не перестає діяти, береже наше осереддя, — або ж людина гине. Васанта боронилася, щоб не зламатися, як могла, але й нігілізм не допоміг. Шукала мучеництва. Вона його шукала!

Перед Мар’яною сидить один убивця Васанти.

— А ти? — обернулася зненацька до Павла. — А ти? Звів юнацьку душу на манівці заперечень і глуму, вона порвала з духовим світом нашої… як хочете, називайте національною романтикою… і сама загинула, ще раніш. Розрив із національним чуттям — духова безплодність. Вона повірила тобі, вона заблудилася й не чула, як ми її гукали. Тепер ти обернув меч проти юнацьких мрій. Вона чесніша. Хоч комусь, хоч чомусь хотіла бути вірною до скону.

Павло вже не може тримати на плечах пальта, воно сповзає. Неправда!

— Юнацьким мріям я не зрадив. Ніколи їм не зраджую. Я обернув меча проти спаплюження їх, проти реакції…

— Ні, неправда! Бо навчаючи її комсомольських істин, собі лишав вихід, шпару, сам утік з їх мурованих стін. Її ж так навчив, що замкнув на все життя в цих „істинах”. Вона ж одному тобі повірила, ти ж — найперший її вчитель, юної палкої, вразливої душі. Чому ж…

Мар’яна не договорила. Перед нею сидить і другий убійник Васантиної душі.

XXVIII.

Кінорежисер сприймає, власне, фотогенічність цього грандіозного видовища.

Здається йому, що він сам висить у тих ракетах, на небі, а не на бальконі четвертого поверху, — над Подолом, над горішнім Києвом. Вдень навіть не побачиш так рельєфно кожного листочка на дереві, кожного відтінку цих листків, кожну складку на подільських зелених і червономідяних дахах, як тепер. Контрактовий дім з разючо білими колонами, закрут площі, кольори й орнаменти будинків, посталих у красі новонародження… Над цим усім — темносиня оксамитна смуга неба, перехід у ясніші тони синяви…

Чи пощастить йому коли в житті створити картину з такими багатими кадрами? Якщо відірватися ногою від рідного ґрунту, — навряд. Напевно — ні. Це ж тільки у великій державі з необмеженими ресурсами, без кордонів на кожному кроці, можливий розмах культурних починань і здійснень.

В режисерові прокинувся майстер, він вбирав очима, здіймав на плівку своєї пам’яти, як не міг кіноапаратом. Про якийсь страх не могло бути й мови. Тільки як тиск повітря від недалекого вибуху вкинув Віктора в кімнату, стало йому від такого освітлення інтер’єру моторошно. Вікна також із брязкотом та рамами влетіли в середину мешкання і ненароком побачив режисер на рукаві своєму кров.

Часу Вікторові нема. Якщо вже десь близько тут впало, то більше не впаде. Часу нема, він чимось обмотує руку й біжить на горище. На дах. Чує, як знизу, з подвір’я кличуть його хатні, і не чує.

Аж там обійняв зором усі можливі далини і прикипів оком до мосту на Дніпрі. Там серіями-зграями падають бомби, все перевертається, все кипить. Мости задирають до неба ребра, а літаки новими й новими хвилями прибувають та все більше й більше розцвічують Київ жар-квітками.

І що там не говорять Роман із Авеніром, як не мріє Аркадій про розцвіт національної України, а таки в малій державі нема тих можливостей, що в колосі — Совєтському Союзі. Он у Львові все мікроскопічне, на філантропії, на приватній власності оперте. Такі й наслідки. А ці донцовські вихованці, що мав щастя побачити на початку, — не було в них державного розмаху. Замість всенароднього, б'ючкого культурного життя, підпертого державним бюджетом, гасло: „Все на самоокупності, це вам не в совєтах”. За параваном „самоокупності” культурних осередків — безшабашна спекуляція різних жучків, і нажива, і конкуренція…

Режисер двома способами — зоровим і розсудливим — обіймає оком хвилину. Надходить година зважитися на рішучий крок і може не сьогодні — узавтра вирушати в світи. І що ж, розпрощатися з мистецтвом, з фахом? Як переможуть німці, — вони нас усіх у концентраках винищать. Як переможуть більшовики…

Мороз пройшов по шкурі режисерові. Це вже друге анонімне, друковане на машинці, попередження дістає він. Перше, коли вбито було композитора Ревуцького. „Таке чекає всіх зрадників соціалістичної батьківщини”. Тоді Віктор негайно ж відійшов, не показувався ніде, здав справи в відділі мистецтв — і здається вчасно. Заарештували німці керівників відділів, головним чином, місцевих діячів, в минулому членів партії, і як кажуть, розстріляли. Так, наприклад, першим пішов Михайло Івашко. Земля за ним запалася.

Цими днями дістав Віктор таку, на тій самій машинці писану, цидулку: „Сидіти на місці. Волос із вашої голови не впаде. Утічете — на дні моря знайдемо».

Ракети згасли. Збаламутивши гураганом бомб і моторових свистовітрів тиху ніч, літаки відлетіли. Залишили розгубленість, переляк і відчай, розвернуті будинки, засипані у підвалах сотні людей і людські нутрощі на гіллях дерев.

Колись Мар'яна йому казала: „Ми обережно граємося з істиною і коханням. Такий і ви”. Так, це він. Мусить розв’язати сьогодні, зараз, руба. Ї де він чи ні? Він ще ніколи не поставив усієї карти, як зробили вже інші, як зробив Аркадій. Ніколи він ще не захопився чимось до кінця, до самовіддання, як виходить це в Авеніра.

Авенір умовляє, переконує, що їхати неминуче треба. Неповна людина, як вона знає тільки усміхнене обличчя життя, а ніколи не бачила скривленої його гримаси. Неповний майстер. Нема мистецтва, де думка замкнена.

Так, так і так! Але…

Але де і коли поставить він картину щойнопережиту? З чим вернувся ось цей Роман через двадцять років, з яким багажем за душею? Коли „у вагоні директорія, під вагоном територія”, то й того не зробиш, що зробиш "на нашій, не своїй землі”. Адже цей Роман на очах змінився, бо доторкнувся ногою рідного грунту, силу з нього вбрав, дійсність його думками водить, а не виплоди емігрантської фантазії. Та й то… раз-у-раз на ножі береться з колишнім бойовим другом, Аркадієм.

Може єдиний з нас усіх найближче підходить до сплаву всіх ідеологій, витворених в різних окупаціях, — цей Авенір. У всіх інших якось так — найпередовіша думка перетворюється в зачерствілий штамп і його вже годі змінити. А Авенірова жива, чуйна думка й крізь штампи бачить здорове та здібне до росту. І не обдурить його найсвятіша наліпка, коли під нею червоточина… І, сам вихованець заходу, не фетишизує зовнішньої форми, не боїться «невипрасуваних» людей без краватки, не лякає його епітет „збольшевизовані”… Тільки з ним можна говорити про уряд плянети Землі — бо кордони держав мистцеві заваджають і не дають розмаху, — та й не боятися перекручень твоєї думки… І він же здібен, визнавши себе українським дон Кіхотом, вигукнути: «Хай так! Волію бути дон Кіхотом і за це вмирати!»

Зі сходу — розкладаюча сила, асимілююча. З заходу — всезнищуюча. Чи є снага опертися цим обом? Чи є рація? Скільки раз чув і Віктор, — нема жадної, бо це дві страшні потуги. Але втрату народньої душі, як вона йде в горнило чужої культури, — чи можна знести це? І миритися? Українське тільки до того часу, поки воно фольлор, вишивка (навіть німці його не бояться й дозволяють), а що складніше, те вже набирає рис чужоземних приходьків. Адже ж і вино, як його розбавляти, то хай як настояне, перестає бути тим, що воно було. В СССР дозволено тільки український примітив, як якусь екзотику у всесоюзній культурі. Але всякий складніший прояв чисто українського характеру, розглядається, як націоналізм.

Захід обходиться без цих димових заслон. Ніякої культури. Сійте, оріть, носіть молоко на пункти, копайте городи. Хапайтесь за «гемізе», бо й це можемо видерти. А узавтра — всіх у Бабин Яр.

Серед цих двох хижаків, справді, лишається, хіба, роля дон Кіхота, і Авенір її воліє, А от Віктор… не може зважитися.

Віктор із мукою згадує слова однієї незначної ніби особи, звичайної собі бібліотекарки. Тепер ці слова пророчі. „Ми за два роки вернемось!” За два роки. Вони заплянували віддати Україну рівно на два роки на поталу німцям, а тепер вернуться. І не вони злочинці, а Віктор буде ворогом народу, німецьким запроданцем, буржуазним націоналістом, фашистом, — що був завідувачем відділу культури і мистецтв два тижні в міській управі. Як же може він зостатися?

Ця свинська війна вся пішла коштом України. Україну зруйнували до тла. На Україні провадив Сталін свої скитські методи: палити, нищити, оголювати місцевість. Україна прийняла перший удар, а армії утікли, Україна стане потім винна в „зраді”! Тепер українці — „фашисти”! Чи мав право Сталін саме терени України віддати на поталу, чи не зобов’язаний був їх боронити? А то наче на глум, на легку забаву кинув її, а потім ще й усю вину перекладе на неї.

Ця розв’язка надходить. І ніхто не знає, що думає собі цей дивак із перев’язаною рукою на даху, споглядаючи далекі й близькі заграви та вдивляючись у перші спалахи ще захованого за обріями сонця.

XXIX.

Уже полудень, а Оксана Артемівна ще й досі маєстатично сидить у кріслі, мов жива. Її не розірвало на шматки, не ушкодило жадною дряпиною, але вона мертва. Забило повітрям, коли відпала стіна. Так і сидить, на диво всім, спокійна, задумана, урочиста.

— Яка чудова смерть! — не витерпіла Мар'яна. — Здається, що вона й є та щаслива, яких нема, може, серед нас, живих. Одні бояться смерти. Інші самі її шукають. Гляньте на Оксану Артемівну, — скільки даремних переживань має людина.

— Було зовсім не так! — зідхнула Марія Павлівна. — Я, як почалося, силою тягла її надвір, а вона сміялася. „О, чуєш? Вже мої хлопці за мною на моторах прилетіли! Хаїм Гітлер!” І не могла я її зрушити з місця, переконати. Покинула її на волю Божу, а сама пересиділа бомбардування в „щілині". Кругом свистіло, шиби десь близько бряжчали, повітря вкидало нас у яму назад, як ми висовувались. А ще нема гірше, як хтось ойкає… Тоді здається, що оця бомба, оцей свист — зараз на тебе…

Що ж тепер робити? Треба якось поховати Оксану Артемівну.

— Може я побіжу в Будинок Учених?

— В який? ~ здивувалася Марія Павлівна.

— Що, розбитий?

— А ви того не знаєте? Вже німці ліквідували.

Та й як? Учора й видавництво, й журнал, і „День культури”, а сьогодні… Заболіло німцям, що українські вчені і в таких умовах працюють?

— Ну, добре, а там же бібліотека, якісь фонди, майно… Це куди?

— Бібліотеку передано вже в інститут краєзнавства, це є таке кладовище бібліотек з різних ексвузів. Ну, а решта… до якогось комітету взаємодопомоги.

От! Що не налагодиться трохи, — німці негайно ліквідують. Вже валяться, а й тепер бояться української самоорганізації.

— Що ж ми самі зробимо, баби?

Марія Павлівна вирішує:

— Будемо чекати на загальний похорон. Адже ж після минулого бомбардування був загальноміський похід на кладовище.

Але це довго. Ще з тиждень вигрібатимуть з-під руїн, а тут, може не сьогодні — узавтра, вже треба… Вже в багатьох установах дано наказ бути готовими до евакуації. В деяких вже й машини напоготові стоять…

— Та хіба ви не бачите вночі блисків? Це ж уже десь близько…

— Е! — не вірить Марія Павлівна. — Нічого ще страшного. Ще все сидить, базари ломляться від продуктів, фольксдойчі ще сидять.

— Але кажуть, що Харків от-от здадуть…

— Е, так то Харків. Ще міська управа працює. Я ще думаю ось перебратися.

Та й Мар’яні ж треба. Бомба впала на брук і каміння з бруку порозбивало вікна, залетіло в кімнату і геть чисто все потрощило. Стіна розкололася від струсу…

— І ви збомбардовані?

— Ну, а що ж? Перший раз як бомбили, то наче не було так, як цим разом. Он, кажуть, Слобідка Микільська чисто вся розбита. На Дарниці вісімсот жертв, усе побито. Коло мадярського шпиталю на Маріїно-Благовіщенській усі будинки побиті, витягають задушених і побитих з підвалів. А цікаво в однім домі на Жилянській. Бомба пройшла два поверхи, запалила, а сама впала у ванну з водою і згасла. На Чоколовці сім’я тікала, вибігла на двір і всіх повітрям вбило. Лежать на подвір’ї, двері й вікна навстежень, усе ціле. На базарі повно м'яса: в Святошині й Борщагівці побило багато корів. Аеродром згорів і склад боєприпасів десь там же. До Поста-Волинського колії порвані. Біля Боярки в селі гуляла молодь перед виїздом до Німеччини. Бомба впала — сорок побитих. Будинок спеціялістів, отой шостиповерховий, на Брест-Литовському шосе, що недаво німці зайняли, — пробитий до бомбосховища. Всі, що там сиділи, згинули. Кажуть, не тільки Київ, усі міста збомбардовані. А що ж… Моя хата чим краща?

— Я таке чула, що більшовики запропонували німцям до п’ятнадцятого Київ здати. Як не здадуть, то більшовики будуть руйнувати.

А це що, не руйнування?

Сидять вони втрьох із мертвою й оглядають неозорне поле румовищ. А в цю мить так виразно, так радісно-мирно закувала зозуля. Наче на глум.

XXX.

На київському вокзалі така ж величезна кількість німецького війська, як і два роки тому при вступові німців у Київ. Тільки одна невеличка різниця: тоді вступали блискучі, виголені, веселі, рум’яні, з фотоапаратом кожний, на моторах, сяючі красою, чисті… а тепер — чорні, брудні, поранені на землі просто лежать, злі, не хочуть одне одного бачити. Нема змоги їх усіх відправити, так валяються на вокзалі.

Таким самим безперервним потоком, як і два роки тому, пливуть автомашини, танки, гармати — тільки вже на захід. Всіма дорогами й от уже два тижні. Ї дуть і незчисленні валки, обози, тягнуть за возами корови, в возах свині, кури, збіжжя… ну, та все, що тільки можна було захопити на Лівобережжі. Там і так при відступі всі села палять, то не варто лишати трофеїв. Все це захаращує всі центральні й бічні дороги, відстає, пристає. Між німцями й людністю йде натуральний обмін. Німці потребують шнапсу, а збувають за це муку, цукор, сало.

— Ми пропали! — звідусіль чуєш. — Нам тепер кінець буде.

А другі вже спокійні.

— Ми — спасєни! Русскіє — наші родниє братья!

У білий день видно навколо Києва чорні стовпи димів, горить Лівобережжя, похоронні свічки ставлять німці віковічній мрії про східній простір, а Гнат знову будує українську культуру. В Комітеті Допомоги Вченим, що дозволили знов німці, замість Будинку Вчених, розробляє широкі пляни роботи, вертаються розмови про видавництво, призначено на весь тиждень цікаві, неповторні доповіді.

Що ж, Гнат будує. Цілий день приходять люди — про нові перспективи дізнатися, а при нагоді — як то буде з виїздом? Чи думає що Гнат? Он уже всі установи готові — може до них можна приєднатися? Якось же Вукопспілка, якось же Цукроцентраля, он театр якось…

Який саме театр? Їх є аж два. Один київський, а другий харківський. Один під київською управою, а другий під німецькою пропагандою. І, звичайно, сваряться, одні одних називають зрадниками. То який саме театр?

Ну, може міська управа за нас потурбується? Як вона ще існує…

Робимо, що можемо. Вже виготовлено списки, будьте готові, скажемо, куди з’явитися. Ще ніяких розпоряджень нема про евакуацію, будьте спокійні, разом поїдемо.

Найбільше хвилюються Щука і Щучка. Вся їхня далекосяжна політика разом із одою до Гітлера промахнулася, з високих претенсій на ролю президента Академії Наук, з'їхала на ролю розподілювача гарбузів, яких німцям не шкода давати в пайку видатним культурним силам Києва. Ці мусять перші виїхати, хоч вони найбільше ж певні в німецькій силі.

Та подивіться, що робиться в місті! Вже все вантажиться, коло кожного кращого будинку стоять машини, вимітаються фірмачі, райхсдойчі. Ви тільки гляньте, що вони забирають, яке барахло! Не тільки меблі, а навіть поламані табуретки, навіть кошики на папір-відкидьки, навіть діряві умивальники…

А сьогодні ж відкриття Володимирського собору!

І, взагалі, німці Києва не здадуть. Тут буде другий Сталінград. Інша річ, що виїхати треба, бо й так не сьогодні — завтра виселять усіх чисто.

По всьому видко, що не здадуть. Особливо, як рознеслася чутка, що вже Лубні здані, що Ромодан у червоних. Базар відразу переставив свій цінник на тисячі. Узавтра вже нічого не буде, ніхто грошей не схоче. Т’адже ж певно, дими на Лівобережжі щоразу ближче й ближче підходять до Києва, а військові з’єднання котяться через Київ, як розпечена лява. Зловісно стало.

Київ тремтить. Уночі блиски, гуркіт гармат, вже смерком стріляють тих, хто по вулиці йде. Кожен, як може, вдень і вночі готується до ще одного судного дня.

І хто мудріше робить? Той, хто збирається в дорогу, чи той, хто не рухається з місця?

Київ тремтить.

XXXI.

І все ж таки Максим прийшов попрощатися з чорноокою Женею.

В подвір'ї кипить. Кілька родин „німецької народности” вантажаться на машини, на возики. Дано наказ їм — за три дні виїхати. Тільки хитрощі людські безмежні. Чоловік їде, а жінка його виряджає і чує Максим наївно-цинічне:

— Що буде, те буде! Шкода квартири. Та я й не фольксдойч. У мене ще комсомольський квиток зберігся.

Це говориться голосно, щоб усе подвір’я чуло. Вже в права й силу знову входить партквиток.

Кипить робота і в Мирона. Усі гуртом, уже не ховаючись від сусідів, а з совєтським патріотизмом копають льох. Залізна скриня таки мусить бути всаджена туди. Фронт має бути по Дніпро. Може всіх виженуть, може все згорить, а що сховають у залізній скрині, те буде ціле.

— Прийшов попрощатися! — привітався Максим. — О, я бачу, ви думаєте ще сто років жити!

— І ви їдете?

Мирон радить все ж не їхати нікуди.

— Подумайте ще. Краще буде вам, як зостанетеся.

Максим всміхається. Та він же й не їде нікуди, крім на село. Куди їхати? По що? Але й у Києві страшно зоставатися.

— Не їдьте тільки поїздом, — навчає Мирон. — Дуже бомбардують поїзди. Партизани прив’язують канати до ніг волам і до рейок. Як іде поїзд, то воли розганяють у два боки і вагони перевертаються

— Тут будуть ще з собаками виганяти людей, — також лякає Максим. — В Києві буде такий бій, що навряд, чи хто живий зостанеться.

— Ну, що новенького? — з нудьговитою інтонацією питає Мирон, міняючи тему. Він ще хоче новенького.

— Наче нічого такого, — в тон йому Максим, — Евакуація Харкова, це ви вже давно знаєте, Ромодан…

— Ну, то що? Це собі Харків евакуюється. До нас ще далеко…

— Але ж фронт уже під Київ підсувається…

— Все може бути…

— Ага, от ще чув, що Молотова й Сталіна вже нема.

Мирон робить міну, ніби він надзвичайно здивований. Максим йому розказує, власне, те, що почув десять хвилин тому від Жені, поки Мирон працював у поті чола в льоху. Докладно: в більшовиків дві течії, у німців теж — надзвичайне засідання райхстаґу і мали скинути Гітлера, путч… Та Гітлер не захотів, убив когось там на засіданні… Женя розказувала те, що батько її говорив.

Мирон все це слухає, з новин дивується й підтакує:

— Може бути… Треба вже щось подумати…

Головне ж, вразила Максима та недоумкувата щирість, з якою Мирон слухав ці „новини".

І справді. Тепер уже знов одне одному не вірить, не знаєш, хто свій, а хто чужий. Свобода слова утікає, вступає в права совєтська конституція.

Максим прощається, подає на всяк випадок свою сільську адресу.

XXXII.

Здається, уже всі.

Вже гаснуть зорі, розвидняється. Те, що було нічною пітьмою, щораз більше видається деревами, вулицею, будинками, подвір’ям, вантажною автомашиною. В світанковій ілюзорності шли з будинку виносять клунки, паки, валізки і все це подають у машину. Одна тільки Марія Павлівна прибула з маленьким вузликом, вибралася у світи вона зовсім впорожні.

— Скільки нас є? — озирнувся Загнибіда навколо і почав лічити. — Ще маємо заїхати за… Сідайте, панове, нема часу, до схід сонця мусимо бути вже за містом.

Марія Павлівна шукає очима й не знаходить Мар’яни. Невже вона зостається? Багато таких, що вдають виїзд із думкою залишитися. А може вона їде поїздом? Чекайте, он щось таке тюпає…

Задихаючись під важким наплечником, біжить, справді, Мар’яна. Боже! Ще дві хвилини — і вже б не застала.

— Де ви були? — Та ще звечора під театром Заньковецької, дощ пішов, сила людей, німці нікого сховатися не впустили, хоч би від дощу… Спасибі, якісь люди пустили наніч… Чи візьмете? Чи буде місце? — Ну, сідайте, сідайте!

А це хто?

Хоч яка непритомна від бігу Мар'яна, хоч які зрадливі ілюзорні імли, але впізнала вона… Роман Чагир також з ними? Він стоїть біля шофера й дає якісь папери. Роман і Бадьора в одній машині?

Павло Бадьора із своєю рудою, небритою щетиною і в пальті бравурно наопашки уже в машині. Поруч нього якийсь елеґант закордонного вигляду, у темносиньому вбранні і з маленькою валізочкою. Це, мабуть, якийсь знайомий Аркадія Відомого. Цей знехтував фаворами та почестями советськими, вигукнув у перші дні війни „Україна живе”, — а тепер теж тут. І родина. Якісь незнайомі. І ці допотопні Щука із Щучкою? Ну, й ковчег!

Машина вже фурчить. Ні, Роман Чагир не сідає. Він прощається з усіма, Гнат Загнибіда дякує йому за якусь допомогу, Бадьора теж тисне руку Романові й каже: „Зустрінемося в Карпатах”. Котрий же це з них змінився?

Шофер виїхав пустельними вулицями на Шевченківський бульвар, на Галицький базар і там влився в потік інших машин. Гнав машину так, наче втікав із цього приреченого Києва.

— Що ви робите? — нагримав на нього Гнат Загнибіда. — Ми ж маємо ще заїхати за режисером.

З Галицького базару, захаращеного машинами в один бік, важче виплутатися, але переляканий шофер, що вчора приїхав з далекої Волині і з незвички втрапив у вир київської моторошної атмосфери, мусить це зробити.

Що таке? Біля дому, де живе Віктор, жадного руху. Що то означає? Гнат Загнибіда зіскакує, вганяється вихорем у мешкання. Режисер обіцяв, по-можливості, сам звечора прибути. А тепер за ним ще заїжджай!

Віктор лежить у ліжку, весь забинтований. Нещастя! Ішов учора, задумався, — і збила німецька машина. Зламана нога. Режисер не може навіть жадним членом поворухнути. От таке нещастя! Що тепер буде? Більшовики прийдуть — розстріляють. Повісять на першому ліхтарі.

Режисер жалібно дивиться на Гната, нога, вставлена в лубок, безсило простягнута на ліжку, поруч клопочеться-плаче дружина. Все це наче навмисне складається. — Яке право мали ви попасти під машину? — Лікарі кажуть, що…

Загнибіда не має часу на щось конкретніше, як співчуття, Не брати ж, справді, хорого на машину, місця просто нема. Він похапцем прощається, радить, із ким зв’язатися, якщо хорому буде хоч трошки краще, зможе хоч сісти, а фронт ще не наблизиться, — і біжить.

— Не їде! Зламав ногу! — чують ті, що в машині.

— Чи ж справді? — не повірив хтось, здається таки, Мар’яна, Чи це не обережна гра Вікторова? На цей раз із істинами.

— Ну, та я сам бачив!

— Я мушу зайти! — заніс ногу, щоб вискочити, темносиній елеґант.

— Нікуди ви, Авеніре, не підете! — нагримав Загнибіда. — Ми й так уже згаяли годину. А ще маємо заїхати…

Вже не почули за ким. З Житомирської звернули на Софіївську. Час уже, справді, не ранній. На вулицях товчуться люди і так дивляться на їхню машину, як Мар’яна два роки тому на інші.

На Софіївській знову Загнибіда вискочив, а потім почали виносити багажі. Страшно дивитися, де ж це воно в їх машині має поміститися? А як вийшов Максим, то вже й очам своїм Мар’яна не повірила. Максим, — Хома-невіруючий, малорос і хахол, — Максим виїжджає! І він з ними?

— А що ж, чекати, поки прийдуть по твою душу «старші брати»? Один мій знайомий був заарештований тільки за те, що зав'язував шнурка на черевику. Ішов раз, шнурок розв’язався, чоловік зайшов у якесь парадне, зав’язав і пішов. Через рік його заарештовують, на слідстві обвинувачують у шпіонажі на користь Польщі. — Де? Коли? Що? — А от, — тоді й тоді він був у польському консульстві. — І показують фото, як він виходить із дверей. — Та він навіть не знав, що то за будинок, він навіть забув за той свій шнурок на черевику. І от не стало чоловіка. Так і я: два роки зав'язував шнурка, треба їхати. Ні, нема дурних зоставатися.

Поки вмістили Максимову крамницю, поки на ній повмощувалися, — вже й десята година. Але тепер, принаймні, всі. Якби й хотів хто, то нема куди взяти. Семен Кучерявий зустрівся, але він, знову ж, не той дурний.

— Нема дурних! — весело відповідає він на запитання, чи виїжджає. — Вже мені визволителі осточортіли. Сиджу вдома й нікуди не рипаюсь.

— То рушаймо! Поганяйте до бульвару Шевченка…

До бульвару не доїхали. Мабуть, від Максимових багажів, — щось осіло, тріснуло. Як стали серед руїн Хрещатика, то далі — аніруш!

— Ми з Києва сьогодні не виберемося! Хоч би до станції як, та вже б на поїзд… — Поїзди бомблять червоні, не знаєте? І партизани зривають рейки, обстрілюють… — А як нашу машину почнуть обстрілювати? — Жінки, приготуйте білі хустинки, якби що, — будете махати… — Українські партизани нас не зачеплять…

А тим часом стоять вони в Києві серед руїн і машина не хоче везти. Що робити?

Та папери, що дав Роман, мають чудодійну силу. Якась проїжджа німецька машина підчепила Гнатів ковчег і потягла на буксирі назад туди, звідки виїхали. Хтозна й куди, у якесь подвір'я, під якусь фабрику. Та це ж — Шулявка! І знов стій, чекай, поки відремонтує фабрика зіпсуту частину, та й дивись на змінений за цю ніч, охоплений панікою, похмурий Київ. Здається, він весь посипаний попелом із тих сіл, що горять навколо нього. І небо синє, і сонце світить, і погода прекрасна, — а чогось так довкола зловісно-похмуро,

А вчора ж у цей час Мар'яна сиділа на Володимирській горі під пам’ятником і дивилася на бездонне синє небо, на блакить Дніпра, порожній білий пляж в ногах у Задніпрянщини. Курилися стовпи димів Лівобережжя, але в тім безмежжі вони не закривали всієї блакиті краєвиду. Поруч сиділи два гульвіси й забавлялися тим, що лічили літаки над головою. Що двадцять хвилин зграйки блискучих трикутників летіли на схід. Що двадцять хвилин вони поверталися, — о, диви, вже вертається менше!

— З Володимирської гори через Костельну зійшла вона на Хрещатик і ще й, так наче не прощалася з цими всіма рідними місцями, думала: „Цій долині руїн тепер більше підходить старовинна назва — Хрещатий Яр. Ось як добре видно тепер давній історичний шлях від Софії до Лаври — Софіївська вулиця перетинає навхрест Хрещатий Яр і переходить у Інститутську…

Невже це було в цей самий час учора?

І здається їй, що сьогоднішнє — ілюзія, сон, злуда. Реальність, жива й невитравна дійсність — вчорашня днина. ТО — та жива істина, що дає сили до існування, а ЦЕ — сновидіння. Бо чи ж може бути, щоб уже більш не ходила цими вулицями, не стояла над Дніпром на київських кручах? Не розчинялася більше у безмежних блакитях? Ні, це вигадка стомленої кошмарами психіки. Ні, узавтра й позавтрім, і до кінця днів своїх не розлучиться із цим повітрям, з цією сполукою міста, природи, України. Неуявне життя без Києва, без свідомости, що можна з нього на деякий час виїхати, але завжди, коли захочеш, — повернутися.

Ні, виїжджає вона тільки на деякий час. Це гра уяви — оця машина, оці зібрані тут люди, а серед них чомусь і вона. Чи ці Щука і Щучка, оці заморожені з-перед сімнадцятого року личинки, що ожили, що дико накидаються на все за ці роки зроджене, здійснене та реальне, й думають, що вони дуже гарно пахнуть, — чи вони здібні відповісти, якими шляхами встане нова Україна з руїн? Чи Марія Павлівна, цей чудовий, незборний уламок вчорашньої боротьби, але не сьогоднішня сила? Чи Гнат? Він добрий організатор, але діє інстинктовно, — і він не знає. Чи Максим, який ні в що не вірить, а сам нічого позитивного не підкаже? Чи цей Аркадій з маскою патриція й невідомими нікому думками? Чи той Віктор, що все життя обережно грається з істинами? Чи цей Бадьора з радянським інтернаціоналізмом, тільки без Сталіна і… без наших, закорінених в тисячовіках, традицій? Чи той Роман із войовничим націоналізмом, тільки без опертя на живий ґрунт сьогоднішньої реальної України, що в ім’я фальшивого націоналістичного безґрунтя ладен знищити таку Україну, як сьогодні?

Хоч їде в безвість, хоч падає в безодню і не знає, чи вилетить на той бік і що там, але Мар’яна карбує, карбує свій крок. Кидає Київ і хоче знати, в ім’я чого. Кожен із них хоче переробити Україну, підтягнути під свій уявний стандарт, а не вийти з її справжніх сил і життєдайних соків.

Може вони навіть належать і до партій, може й кожен по-своєму щось позитивне робить, але Мар’яна хоче партії вольових і добрих. Не м’якушок, не вишкірених, не продуктів різних окупацій. І чи знайде вона таких у світах?

Деталь ремонтується тягуче довго, Гнат десь відбігає, — забув печатки взяти, пригодяться. Може й Мар’яна могла б іще заскочити додому, вона навіть хоче злазити з машини. Та Максим її попереджає, він злазить з машини й вітається. З ким же це?

О, Боже, вже не злізе вона, не поворухнеться. Не хоче, щоб впізнав. Вона його добре впізнала — Мирона. Полисів, уста так само хитро, з невловимою усмішкою, стягнуті. Звабливо-відворотний Мирон — останнє враження з Києва. Яке, справді, мінливе життя! Тепер вона його не хоче бачити, нічого там звабливого нема, самі обгризки. Як то може за стільки років людина змінитися. Типовий київський обиватель. Чого він від Максима хоче? Умовляє зоставатися. А Максим щось там бреше. Він — на село. Мирон пішов. Хвалити Бога!

Ну, Київ лишається для Мирона, для Левка. Ще Януш повернеться. А Мар’яна навіть уже не поворухнеться спустити з машини ногу. Нікуди вона не піде. А як машина утіче без неї?

Краще в безодню, у найгіршу туманність, ніж знову вертатися до нудоти, що вибрала вона з усього, їй доступного в Києві. Як стерпіти життя, де знаєш наперед кожен день і годину, де нема жадної гри творчих сил? Де все наперед запляноване, вирішене, де неспроможен скинути тиск із себе і в знак протесту йдеш у нудьгу. Де загинула Васанта.

Краще бути лицарем нездійсненої мрії, краще бути очорненим несправедливо „фашистським запроданцем”, — це ж усі вони огулом у цій машині під таким ярликом, — ніж ковтати й давитися жуйкою есесерської фабрики-кухні.

І згадується Мар’яні сон, а може не сновидіння, тільки ясновидіння. В якомусь німецькому місті вона йде і те місто все розвалене, як Хрещатик. Мертві вулиці, перериті глибокими ровами, повними води. Перескакувати треба з каменю на камінь, а десь кладкою непевною перейти, — і от уже нема виходу-переходу. І відчиняється фіртка, і стара бабуся каже: «Сюди йди!» Мар’яна йде, проходить зелений живопліт-корндор, а виходить не в німецьке місто, тільки на площу перед Софією, проти Богданового пам’ятника, йде повз маслинові гаї й радіє, що кругом неї знову звичний Київ. Та входить вона у просторі залі, а там — блискучий з'їзд, у президії сидить Йосип Сталін і курить люльку. Олександер Корнійчук показує рукою на президію й каже до Мар'яни: „Йди он туди, до столу президії. Вийди й промов перед усім з'їздом тільки два слова: „Я — винна!". — Що за наклеп? — виривається Мар’яна, але той ще не скінчив. — „Будеш мати навік славу, пошану й розкішне життя, тільки вийди й скажи ці два слова”. — „Ні! — відказує Мар’яна. — Ні, хоч би довелося мені бути найгіршою рабою, як Німеччина переможе, хоч може бомба мене розірве на шматки, хоч не знаю, що несе темне майбутнє, якщо Німеччина завалиться, — більша честь мені ваша ганьба й прокльон, ніж ваша слава. Ви — винні! Ні обіцяні розкоші, ні німецький жах, ні безодня невідомого не спинять мене йти-пробиватися у безвість, бо тут — задуха!..”

Дуже шкода, що Мар’яна не може пригадати, як же закінчилося. Якийсь чоловік сидить під полицями книжок, з рухами владними, наче командує арміями, левина сива шевелюра, голова відкинута назад, сірий відкритий погляд. Чоловік цей — купець. Чому купець? І що за образ, — в житті ніколи такого не зустрічала. Дивиться на Мар’яну, й не помічає…

Сни, кажуть, часом мрія. Та вже Мар'яна не розглядається за втіленням її. Вона занадто багато хоче, занадто вибаглива й виможиста зробилася. Всі перед тією вимогою — не ті.

Алмаз — продукт тиснення високих атмосфер на кам’яне вугілля. От Мар’яна хоче такого алмазу. Але чи час на ці думки, коли фуґа кипить і нуртує катастрофально?

— Я ж міг би ще зайти до Віктора, — каже темносиній закордонний пан із жалем, що впадає в розпач. — Поки нема кордону, — всміхається слідом за цим сам до себе, до своїх думок, до задушевних мрій і прагнень.

— Нічого, ми їх зметемо знов, — заспокоює контраст до закордонної елеґанції, Павло Бадьора. — Ми ще повернемось.

І з інтересом спостерігає їх Мар'яна. Вони, такі різні, такий пан і такий бродяга, закручують однакову козячу ніжку з махорки, потягають синій димок і так розмовляють, наче не на Максимовій крамниці „Все для подарунку” сидять, а в фотелях фешенебельного клюбу.

Мар'яна спочатку тільки приглядається, потім прислухається, не помітила, як уже намагається вловити кожне слово з їх розмови. Авенір трохи всміхається Павловій запальності. По Бадьориному виходило, що ось тільки в Карпати — і уже покажемо й німцям, і більшовикам.

— Наївності! Авіяція, танки все таки в них, а не в українському підпіллі.

Одначе, це не перешкоджає їм. Бадьора, так само, як і Віктор колись, знаходить у Авенірові однодумця. Ну, що ж, Авенір вилікуваний радянофіл, а Бадьора вилікуваний комсомолець. Щодалі, вони все більше проймаються взаємодовір’ям — сибірський урка і парижанин-великопан.

Та цей вишуканий джентлмен — мистець! Мистець життя. До Мар’яни долітає фраза: „Яке не страшне життя, а в нього треба врізуватися”. Це ж той девіз, який їм усім сьогодні потрібен, який може всіх їх, усіх різних, об'єднати. І Мар’яні подобається цей гострий критицизм без негації, це вміння схоплювати суть і відразу синтезувати. Це щось зовсім не те, що вже ми бачили. Ми уявляли, що всі вони по той бік кордону такі, як вийшли у двадцятому році, а й там он які різновидності розвинулися! І він також, як деякі, воліє бути дон Кіхотом і за те вмирати… А Мар’яна думала…Її збила зовнішня вишліфованість, якій вона, побачивши закордонців, почала чомусь не довіряти. Яка щаслива сполука зовнішньої й внутрішньої культури, яка широта…

— Ну, панове, вже зараз їдемо… В місті розліплене оголошення: протягом двох днів населення мусить вийти з міста, за три кілометри від Дніпра, — прибіг захеканий Гнат. — Треба вибиратися, кожна хвилина дорога, тоді не виплутаємося,

Як? Усі? — Жадна душа не сміє залишитися в місті за демаркаційною лінією: Лук’янівський базар, Галицький базар, Караваївська вулиця… А чи готова частина? — Та готова. — Швидше, швидше…

— Я артіст українскій, — як сніг на голову, впало. — Візьміть і мене, Бога ради!

Біля машини стоїть Мар'янин колишній сусіда, Рейнгардт, із сльозливими очима. Мав він виїхати разом з фольксдойчами, там одні приобіцяли його взяти, а як прийшлось, — не було куди, два вагони повні речей… Ради Бога! Я ж — українскій артіст!

—Та куди? — питає Загнибіда. — Нема місця!

— Лишайтеся! — заспокоює Мар’яна. — Скажете, що ви артист російської драми, вам нічого не буде.

— Заспокоєний порадами, Рейнгардт склав свої зморшки в улесливу професійну посмішку й на прощання навіть помахав капелюхом. Все одно, треба буде кидати мешкання, а він зовсім і не думав їхати, він так просто спитав, за інерцією просить, думав, може підвезуть десь за Київ… А їхати? Ні, він любить Росію, в Києві виріс, любить «українскіє песні і сало»…

—Тепер, якщо нічого не трапиться, може якось виїдемо. Поганяйте! З Богом! — десь попереду біля шофера каже Гнат.

Машина увіллялася в потік, у один із цих чотирьох рядів машин, що шалено женуться в напрямку Святошина.

Увісні, без почуття, що назавжди із Києва, у тополеву безвість вирушає Мар’яна, у нікуди. Але… яке не страшне майбутнє, а треба в нього врізуватися.

Все дальше й дальше втікає назад заворожений страхом, похмурий Київ, — до свого неминучого завтра.

1946-1949.