Хресна проща

Називаюся Ігор Романюк — письменник у поважному віці. Читачі часто запрошують мене на зустрічі, і я радо на це погоджуюся: кого ж бо не зваблює навіть найефемерніша слава, та, певне, й читачі мають з того якусь користь і вдоволення, якщо вдаються до таких заходів. Маю я у своєму творчому доробку з десяток історичних романів, а один з них, «Антифон воскресний», присвячений історії Страдчівської печерської лаври, й досі втішається найбільшим попитом, хоч був першим у згаданому циклі.

Й запросили мене на читацьку зустріч учні й учителі середньої школи містечка Янова, біля якого, зовсім недалеко, височить Страдчівська гора, в підчеревині якої зяє чорна овальна нора — вхід до колишньої печерної Лаври, нині запустілої й заґратованої залізною решіткою.

Працю над романом про Страдчівську обитель я розпочав ще за студентських років, коли нас, четверо наївних неофітів, пойнятих жадобою боротьби з більшовицьким рабством, об’єдналося в таємне товариство, яке назвалося «Доморосами», й, ховаючись від стукачів, сходились ми на свої зібрання до Страдчівської печери.

Нас досить швидко викрили комсомольські нишпорки з Львівського університету, й ми, намагаючись замести за собою сліди, увійшли в ту печеру під час хресного ходу в Страдчі, мовляв — бунтівна четвірка пропала. Це, звісно, не вдалося нам зробити: на виході з печери, в якій нас мало не засипало піском, чатував сільський донощик — такий собі вуйко в клепані, й він про підозрілих студентів доповів куди треба.

Нас з тріском вигнали з університету, однак для мене ця пригода не пропала марно: я згодом написав роман про славний колись чернечий монастир, в якому татаро–монгольські ординці задушили димом весь чернечий клір…

Знав я про ще одну трагедію, яка відбулася у Страдчі вже за наших часів: тут у сорок першому році енкаведисти замордували страдчівських пароха й дяка на початку війни, коли совєти втікали від німців з Галичини. Про це я колись пробував писати, та твору не закінчив — про видання такого роману, звісно, не могло бути й мови в часи більшовицької цензури. Та коли я збирався до Янова на зустріч з читачами, моя кохана дружина Ліда нагадала мені: розвідай там хоч щось про тих мучеників, ти повинен про них написати…

Про все те я розповів своїм слухачам у янівській школі, а після зустрічі подався до Страдча: мені було цікаво поглянути на ті місця, де я в своїй молодості пережив найважчі й найцікавіші дні.

Я з острахом заглянув крізь решітку до печери й побачив у сутінку знайомі мені сповідальний камінь і видовбані в стінах чорні ніші колишніх келій. З печери тягло підвальним холодом й нудким запахом плісняви — я поквапився стежкою на гору, де стриміла хрестами до неба велична церква Різдва Пресвятої Богородиці. Обіч храму на майдані побачив могилу з трираменним хрестом, на якому сріблилася табличка з написом: «Тут спочивають убієнні українські партизани та священик Миколай Конрад і дяк Прийма, замордовані енкаведистами 1941 року».

Хто розповість мені про них?

Я розглянувся довкола, ніби шукав серед прихожан, які сходилися на вечірню, когось знайомого, хоча б того сірого чоловічка в клепані, якого ми, домороси, мали за стукача, та зрозумів, що його вже напевно на світі немає — скільки–то літ минуло відтоді!

А що не знаходив серед прихожан жодного знайомого обличчя, я насмілився підійти до однієї жінки й запитати, хто ж то були ці мученики — отець і дяк, — які стали жертвами новітньої орди. Жінка показала рукою на поважного чоловіка в чорному вбранні, що стояв біля паперті й пильно приглядався до мене.

— Спитайте його, — сказала. — Він найкраще про все те знає. То регент церковного хору Юрій Прийма, син дяка Ісайї, котрий разом з отцем Миколаєм спочиває у цій могилі…

І

1935 року помер маршалок другої Речі Посполитої Юзеф Пілсудський, в державі було оголошено жалобу: урядовцям і вчителям наказано носити протягом року чорну пов'язку на лівій руці.

Учителька залуквицької вселюдної школи Зореслава Циб'як жалобної пов'язки не одягла, й ґмінний поліцай Гартек, запримітивши таку зухвалу неповагу до пам'яті вождя нової Польщі, доніс про це у повітову поліцію. Директор поліції наказав інспекторові шкіл негайно звільнити учительку з посади й записати у рескрипті про звільнення постанову: учительці пані Циб'як звелено покинути Залукву, при чому заборонено їй зупинятися більше, ніж на добу, в одному й тому ж населеному пункті. Й стала Зореслава вічною вигнанкою, ізгоєм.

Розпорядження про звільнення приніс їй той же Гартек: він без дозволу увійшов до класу під час уроку, опустив кашкетний ремінець до підборіддя — це означало, що він виконує службовий обов'язок, — приклав два пальці до рогатівки й мовив казенним тоном:

— Pani wiecej tu nie pracuje![8]

Зореслава пробігла очима по гербовому папері й, зрозумівши, в якому становищі опинилася, попрощалася з дітьми, сплакнула разом з ними й того ж дня, полишивши квартиру, яку винаймала в сільської господині, подалася з валізкою в руці до Тустані, сподіваючись якщо не на допомогу, то хоча б на пораду від повітового провідника ОУН Богдана В'язівського, який щойно повернувся додому, відбувши дворічне ув'язнення в Березі Картузькій, запідозрений у справі вбивства міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького і звільнений за браком доказів причетності до справи.

Травневий легіт, зволожений над Дністром, овіював змучену від пішого ходу дівчину у вишиваній подільською низинкою блузочці й незмінному солом'яному капелюшку — такою запам'ятав її отець–професор Миколай Конрад. У вкладеному в бандероль листі він запитував, чи золоте ряботиння, що висіювалось на її миле личко крізь просвіти в капелюшку, й далі спадає до підборіддя прозорою вуаллю; отець у листі був до наївності ніжний, він обіцяв відвідати Зореславу, щоб надивитися на неї, — й тому цілковитою несподіванкою здалася дівчині прислана в бандеролі машинописна книга: був то науково опрацьований і перекладений на літерутурну мову стародавній патерик, над яким отець–професор трудився майже чотири роки, й прислав їй копію книги на пам'ять про незабутню їхню зустріч на Крилоській горі.

Зореслава прочитала книгу й дотепер збагнути не може: видумав отець для неї старосвітську історію, щоб нагадати про її химерні помисли, буцімто вона проживає друге життя, чи насправді перебували вони обоє колись на світі й крізь многі століття йшли, щоб знайти одне одного у нинішньому дні.

Несла Зореслава у вигнання переписану стаоросвітську книгу із захованою в ній згадкою про Чудотворну Холмську ікону, яка, напевне, зберігається десь у краю, й може, то на її долю випав жереб знайти святиню, коли настане найтяжчий для народу час…

Й здавалася дівчині літописна оповідь про її колишнє існування на світі й про те, що отець–професор Миколай Конрад продовжує загублене тисячу років тому життя ігумена Страдчівського печерного монастиря, — містикою. Та незважаючи на сумніви, скалкою в її мозок впивалася думка, що хтось–таки донині оберігає Холмську ікону, що то не легенда, не переказ, не билина, чей мав колись народ священні символи! їх загарбували наїзники: Вишеградський образ Богородиці забрав з собою Андрій Боголюбський, й поклоняються йому нині московити, випрошуючи в неї удач в загарбницьких походах; Белзьку Богоматір викрав із львівської церкви Святого Онуфрія галицький намісник Владислав Опольський й передав у Ченстохову полякам… А Холмська ікона напевне зберігається десь на нашій землі як єдина надія на порятунок у критичний час. То, може, їй, Зореславі, судилося її відшукати: чи ж то не на пошуки української святині послав її Господь у вигнання?

Й думала Зореслава про найтяжчий для України час: уже настав чи щойно гряде?

У домі, до якого зайшла Зореслава в Тустані, саме про це вели розмову два непримиренні вороги: оунівець Богдан В'язівський, господар, і його гість — капезеушник Іван Кашуба. Обидва на нуль стрижені, з сірими змученими обличчями; один з вибитими зубами, а другий з незагоєним шрамом на щоці — вчорашні в'язні концтабору в Березі Картузькій. Однаково скривджені польським санаційним режимом чоловіки гаряче сперечалися, хто заклятіший ворог України і який небезпечніший.

Зореслава вельми здивувалася, побачивши їх обидвох за одним столом та ще й за пляшкою монопольки, адже один з них на сільському фестині виходив до народу із синьо–жовтим знаменом, а другий червоним прапором вимахував перед жертвенною могилою, висипаною на пам'ять полеглих усусусів, образливими вигуками заважаючи оунівцям промовляти, а дівочому хорові виконувати патріотичні пісні; один стояв у церкві перед престолом з церковною фаною в руці, а другий стовбичив біля паперті, демонстративно не скидаючи шапки з голови, — проте обидва однаково падали на табірній площі від ударів гумовими кийками, обидвом тюремщики вибивали зуби сталевими перснями кастетів; однаково кричали вони з болю, коли кати застосовували до них «манікюр» — встромляли голки під нігті, й божеволіли, як їм підключали до вух електричний струм.

Проте обидва, забувши цієї миті про польське катівське ремесло, сперечалися про іншу силу, яка одному здавалася смертельно загрозливою, а другому — порятунком від польської окупації.

Розгарячений суперечкою Богдан кивнув рукою Зореславі, щоб десь там присіла й не заважала, а сам вимахував вказівним пальцем перед носом Івана.

— Звідки ви, комуністи, взяли ту свою фальшиву ідеологію — з яких історичних витоків, з яких традицій? Та вона тримається лише на брехні й страхові і якщо має якісь корені, то хіба в надрах татаро–монгольської орди, в якій хан вважався богом, достоту як нині в есесері Сталін; за найменший вияв непослуху ханські опричники ламали неслухам хребти, а навіжені шамани пророкували ординцям райське блаженство на берегах останнього моря — чи ж то не так само шаманують совєтські партійні комісари, обіцяючи своїм рабам світле комуністичне майбутнє?

— Ти бездумно повторюєш буржуазні наклепи на найсправедливішу ідею, яка проголошує рівність між людьми! — оборонявся Іван.

— О так! — злобно засміявся Богдан. — Світ уже встиг побачити ту вашу рівність: рік тому мільйони українських селян рівноправно вигибали голодною смертю!

— Це ворожа пропаганда! — вигукнув Іван.

— Я тобі приведу живого свідка людоїдства в Совєтському Союзі: у Блюдниках живе втікач з комуністичного раю… Тільки націоналісти…

— Який жаль, що не в Польщу, а в Америку втекли від німецьких націоналістів учені й політики, — перебив Іван Богдана. — Вони б тобі пояснили, що таке «наці».

— Не плутай нацистів з націоналістами, Іване. Нацизм — то шовінізм у найпотворнішому вияві, цей термін не має нічого спільного з терміном «нація». Naci — означає свій народ. Це громада, яка має спільні традиції, міфи, спогади, символи. А в орди всього цього немає, як би вона себе не називала — нацистами чи комуністами; їхньою традицією є дисципліна й послух у походах на чужі землі.

— Є загарбницькі походи і є визвольні, Богдане. Я вірю, що в найближчому часі профашистська санаційна влада Польщі, яка мені відібрала здоров'я, а тобі розум, впаде, і в Галичину увійдуть непереможні червоні воїни!

— Не допусти цього, Господи! Наші батьки вже їх бачили і визволенства їхнього встигли наїстися по гульку, коли з Крут до Києва увійшла банда Муравйова!

— Муравйова ті ж більшовики розстріляли, а нас визволять червоні полки на чолі з Ворошиловим і Будьонним!

— Не дай то, Боже! — схопився за голову Богдан.

— А буде так, буде! — вигукнув Іван й, відсунувши недопитий келішок, прудко вийшов з кімнати.

Аж тепер господар ніби вперше уздрів Зореславу, сів біля неї, й вона розповіла йому про своє лихо.

— Не розпачай, голубко, — Богдан погладив долонею по її зап'ясті. — Настає час для боротьби, а не для сліз. Може, то й добре, що таке з тобою трапилося. Твоє дотеперішнє членство в ОУН було, так би мовити, просвітницьке, а віднині ти виконуватимеш політичні завдання. Будеш нашою ідеальною зв'язковою, маєш для цієї роботи вигідний документ — вовчий паспорт. Ніхто тебе не буде затримувати, мовляв, — що робиш в чужому селі. Ми ж намітимо тобі головний маршрут, а втім, різні дороги, навіть звірині стежки простеляться перед тобою. Лише одне запам'ятай: більше однієї доби ніде не затримуйся. Попадешся — то не минути й тобі Берези.

Спокійна мова Богдана В'язівського здолала в душі Зореслави відчуття непевності перед новою дорогою, яка так несподівано звернула з усталеного життєвого трибу скромної й шанованої в селі учительки на небезпечні перепуття підпільниці. Новий суспільний стан спородив у ній ще не звідану досі енергію, а колишня потаємна цікавість до політичного життя, яке вирувало поруч, однак їй самій здавалося міражним видінням, сповненим картинами романтичних пригод, небезпек, страждань за ідею і героїчних подвигів, враз стала змістом її життя, в якому у майбутньому ніщо вже не зможе перемінитися, навіть коли вона злякається й підступна слабодухість спонукуватиме її зачаїтися у нікчемній схованці, немов той равлик у мушлі: перед нею стала у фас власна доля — невблаганна, як проклін…

Спримирена неминучістю, міцно заснула Зореслава у спальні на бамбетелі; з сінника тягнуло солодким запахом свіжої житньої соломи, що, мов наркоз, запаморочував свідомість і переносив її із сповненої тривогою реальності в примарний світ дівочих візій, які вряди–годи навідувались до неї з тих пір, коли на Княжій горі біля Крил оса зустрілася з леґінем, одягнутим чомусь у попівську сутану й із зашморгнутим комірцем целебса, що білим обручем оповивав його шию, — й коли сон накрив її м'якою повстю, постав перед нею отець Миколай Конрад, благородний, немов апостол; з очей священика світилася мудрість вченого, який видобув із тайників історії стародавні письмена, щоб довести Зореславі правду про вічність життя, яке ніколи в людстві не переривалося і засвічувалося під сонцем в достойному або ж ницому вигляді: хтось дбав про своє духовне удосконалення, а інший руйнував свій дух байдужістю, лінивством або зрадою себе самого. А їй і отцеві випало ще довго удосконалювати власну сутність, щоб не споганити свого минулого й не зрадити себе в майбутньому. Й проказала Зореслава крізь сон уголос заповітні слова Павла Тичини: «І як я вмру, не розумію — життя моє одвічнеє…»

Отець Миколай нахилився над нею, діткнувся до її обличчя м'якими пучками й мовив:

— Сталося так, як ти сказала на Крилоській горі: «А може, ми в незнаному минулому ще раз зустрінемося, й коли б таке відбулося, прийдіть до мене й розкажіть, не затаюйте пізнаного для себе самого, чей невисловлені знання втішити людину не можуть…» Я розповів тобі те, що пізнав, та чи ти сприйняла за істину пізнане мною?

— Істина — це віра в пізнане, — відказала Зореслава. — Я повірила в те, що ви пізнали…

— Я сподівався, що так скажеш, коли познайомишся з моїм дослідженням. Тому в образ Митусиної Зореслави втілив твій лик. А втім, інше обличчя ніколи не поставало переді мною, ти заступила мені і мислений, і реальний світ.

— То чому ви, отче, так святково приймаючи мене у свою душу, поклали на мої слабкі плечі неймовірно важкий тягар — шукати порятунку для нашої землі в образі Чудотворної Холмської ікони, яку не знати де переховують.

— Бо лише ідеально шляхетна людина може взяти на себе такий труд. Ти зможеш.

— Скажіть: а вже настав для нашого народу найтяжчий час, що висилаєте мене шукати останнього порятунку?

— Сама мусиш пересвідчитися в цьому…

Зореслава прокинулася серед ночі й заснути вже не могла. Кривавою стрічкою пробігли перед її очима жахливі картини, які зріла колись сама.

…Кінний поліцейський ескадрон вривається в Залукву, де чорніють згарища маєтку дідича Ромашкана, а на сволоках гмінної поліцейської дільниці висять повішені жандарми, які виконували наказ міністра внутрішних справ Пєрацького — хапали сільських парубків, котрі із синьо–жовтими прапорами вийшли на сільську толоку вимагати обіцяної Пілсудським автономії Галицького краю. Їх, зв'язаних, мордували на поміщицькому подвір'ї: комусь робили «Парагвай» — вливали з чайників воду в ніздрі, й ті захлиналися, а найзавзятішого бунтаря Петра Довгого встромили головою в розпечену піч, і він живцем згорів… Тоді з камерального лісу налетів на дідицьке подвір'я загін оунівських бойовиків — і повисли кати…

Ескадрон пацифікаторів люто мстився. Поліцаї вривалися до хат, виносили на подвір'я мішки з зерном, висипали на землю й ті купини заливали гасом. Зв'язаних господарів били палицями до смерті й ґвалтували по стодолах жінок та дівчат… Чи то уже тоді приходив найтяжчий час?

Та не це зжахнуло Зореславу до безтями: вона згадала розповідь В'язівського про втікача із–за Збруча, який на власні очі бачив людоїдство в часи великого голоду в Україні… Невже міг статися на світі аж такий злочин, а може, то виплід фантазії збожеволілої від голоду людини?

Вдосвіта Зореслава тихо вийшла з хати й подалася до Блюдник, щоб перебути там дозволену їй одну добу. В селі над Лімницею допиталася до втікача із–за Збруча, якого прийняла в комірне стара вдова, що мешкала над рікою.

Селяни прозвали того зайшлого чоловіка Райським — писали ж бо в газетах, що совєти називають свою страшну державу Раєм, — й мусив цей нещасливець кожному, хто забажав, розповідати, що то за рай такий, з якого він мусив утікати світ заочі — й тяжко видобувалась йому та мова з горла.

— Я вчителька, дядьку, — намагалася Зореслава здолати в Райському нехіть до розмови. — Й повинна дітям оповідати правду про те, що діється на світі.

Нагадування про дітей розтопило в чоловіка зашкарублу мовчанку, по його щоці скотилася сльоза, а погляд був у нього блудний, ніби він тримав у собі страшну таємницю й боявся за її розкриття нещадної розправи, — певне, за розголошення тайни загрожувала йому в Раю важка кара, й він не позбувся страху перед нею тут, на волі. Чоловік полохливо оглядався, та втримати у собі слів уже не міг, й вони болісно вивергалися з його уст, ніби він випльовував чорні згустки запеченої крові.

…Моя жінка померла від голоду, її вивезли на звалище, а я вимів із засіків жменьку проса й варив на плиті кашу для малого синочка, який без упину скиглив: «їсти, їсти!» А вони, партійці й комсомольчики, такі люті, ніби їх зачинали ґвалтуванням, увірвалися до хати, занишпорили по всіх кутках й, зачувши, як та каша в баняку булькотить, вхопили посудину й вилили їжу крізь вікно в пісок. Й злетілася на ту поживу хмара голодних горобців, пташки наїдалися, а хлопчина вигріб з казанка решту каші, запхав її до рота, та проковтнути не встиг: якийсь комсомольчик вигріб пальцями малому їжу з рота й розтоптав на долівці, й до двох днів не стало мого синочка… То що я мав чинити: подався до Збруча, хоч знав, що на границі дістану кулю в груди, й просив Бога, щоб так сталося. Та Господові було вже, мабуть, забагато смертей, і я на своє чорне горе залишився живий…

…А сусідка мала чотирьох дітей, то найменшого зарізала, зварила, трьох старшеньких нагодувала, а сама вибігла з хати й дико кричала по селу: «Заріжте одного, щоб жило троє!» її схопили ґепеушники, забрали, та вона вижила, бо в тюрмі не давали з голоду вмерти, однак до розуму більше не прийшла…

…З усіх сільських церков комори та стайні для корів поробили, а в деяких влаштували клуби для танців, де бісилися ті, яким у нагороду за нашу голодну смерть давали харчовий пайок…

…А в Києві поздирали золоту бляху з Михайлівського собору й до Москви забрали, а храм висадили в повітря динамітом…

Й замовк чоловік, ні слова більше не сказав. Зореслава сиділа на ослоні німа й розтерзана неймовірним жахом, про який тільки почула, а хтось, кого Господь милував, мусив те все пережити. Та небагато живих залишилося в селі: колгоспні гробарі виїздили возами, завертали до дворів, підбирали трупи, вивозили за село й скидали там до виритих ям.

Про це вже розказала стара вдова, яка вкотре слухала розповідь Райського.

Й спитала Зореслава:

— Хто ж були ті люди, які такий содом чинили?

Довго мовчав утікач з Раю. Не дочекавшись відповіді, Зореслава подалася до дверей, і тоді наздогнали її слова нещасного чоловіка, Райським прозваного:

— А то не люди, то предковічні ординці повиходили із земних пропастей і знову залили нашу святу землю.

Й утямила Зореслава, що найстрашніше горе уже розверзлося в Україні й готове весь світ споганити. Тільки Матір Божа може врятувати.

Й подалася вона до Львова, сподіваючись побачити у храмі Святого Миколая, з лівого боку царських врат, Чудотворну Холмську ікону, що її в незапам'ятні часи занесла туди двійниця Митусиної Зореслави, рятуючи святиню з приреченого на загибель Мединського монастиря.

II

Двадцять п'ятого серпня 1939 року митрополит Андрей Шептицький запросив отця–професора Миколая Конрада до своєї келії для напутньої бесіди.

Щотижнева розмова з митрополитом п'ятничного дня була ритуальною й не викликала в отця найменшої настороженості. Та коли пастир діткнувся долонею до його голови, нахиленої для поцілунку святішого в руку, відчув отець дрібне тремтіння його пальців, однак і це не навівало неспокою: митрополит помітно занепадав здоров'ям, хоч голос його завше звучав по–молодечому дзвінко. Тепер той голос чомусь пригас, взявся шелестом й долинав до слуху отця наче з–під єпитрахилі під час сповіді.

Отець Миколай пильно заглядав в очі митрополитові, та він їх примружував, ніби хотів приховати якийсь свій неспокій; святіший розправляв долонею сиву кучеряву бороду, говорив надто тихо, й отець уважно ловив кожне його слово.

— Подивляю твою працьовитість, сину, — прошепотів етнарх і замовк.

Він повернувся у візочку до столика, на якому лежала товста папка з упорядкованим і передрукованим на машинці патериком Страдчівського монастиря, однак не взяв її, протягнув руку далі, досягнув тонку брошуру в коленкоровій оправі, поклав її на коліна й знову тихо заговорив:

— Ти вибрав найкращу часть із дарованого тобі Господом життя для дослідження нашої історії, і хай ця пристрасть до праці не покидає тебе до кінця днів твоїх.

Отець Миколай, поштиво схиливши голову, уважно прислухався до мови митрополита, відчуваючи, що не для похвал запросив він його до себе.

— Й може здаватися дивним те, — продовжував Шептицький, — що твоє ім’я і прізвище збігається з іменням ігумена, який жив тисячу років тому, проте і в цьому нічого парадоксального немає. Ігумен Страдчівського монастиря загинув на хресній дорозі, на яку вийшов нині ти, то можна припустити, що люди, які в різних часах жертвують своє життя для віри й науки, можуть бути схожі і виглядом, і йменням, адже і наш національний етнонім теж ніколи не мінявся і був спільним для всіх людей, що жили на нашій землі протягом історії… Й творив народ колись, як і тепер, свою Біблію, стаючи нацією за допомогою слова. Німці усвідомили себе німцями після знайдення рукопису Тацитової праці «Германія», Вацлав Ганка для порятунку чехів від онімечення видумав «Краледворський рукопис», Вірменія вбачала віру народу в Давиді Сасунському, а ми створюємо культ співця Митуси, який складав героїчні пісні, схожі на величний епос «Слово о полку…»

Митрополит розплющив очі, погляд його зблиснув, й отець Миколай подумав, що святіший зараз перейде від філософських роздумів до більш конкретної розмови, проте він і далі ділився з учнем своїми роздумами.

— Усі нації світу сформувалися в боротьбі за свою незалежність. Пригнічений неволею народ знаходить у собі незвідані сили, спороджені протестом. Прямуючи до обітованої землі, він витворює екстракт витривалості, який ми називаємо національною ідеєю. Однак ця свята категорія легко перемінюється в імперську ідеологію, коли устаткована нація заражується бацилою жадоби чужих земель. Ця хвороба стає початком кінця національного життя кожного народу. Імперський народ перемінюється в орду, в якої нема духовності, й тому так само, як тіло без душі, не може існувати. Орді не властива ні музика, ні поезія — тільки гасла до насильства і шаманські заклинання про мниму велич правителя. Орда не має ні кордонів, ні родового гнізда, тобто своєї історії, й замість неї створює міф про світове панування. Така ідеолоігя спороджує жорстокі режими, які не можуть тривати вічно. Проте вони страшні й кровожерні… Сьогодні дві орди оточили з обох боків Європу.

Митрополит знову замовк, а по хвилині, ніби забувши, про що говорив, мовив таке, що не в’язалося з його роздумами:

— Звільняю тебе, сину, від целібату. Час настав такий, що кожен свідомий українець, а священнослужитель насамперед, повинен витрачати енергію не для усмирения плоті, а для виховання дітей патріотами. Я завжди був противником суперпобожних аспірацій єпископа Хомишина.

Від почутого дійняла отця Миколая тиха втіха, яка тут же змінилась гіркотою, й він сказав:

— Пізно, ваша ексцеленціє…

Й постала перед його очима чарівна панночка у голубій сукенці й солом'яному капелюшку, яку він втратив, мабуть, назавжди. Й жаль до єпископа Хомишина, котрий запровадив у Станіславівській єпархії чужий для українців целібат, а теж до митрополита Андрея, який не зняв з нього впору целебської обітниці, згнітив його глухим гнівом… Во ім'я чого Церква вдалася до святенницького насильства? Адже любов до Бога конкретизується в земній любові, чей незримий Бог перевтілився в людину для того, щоб принести віруючим живу любов… То чому Син Божий, творець святого почуття, після воскресіння Духом ставши, почав вимагати від людей любові ідеальної, не здатної продовжувати життя?

Й відчув цієї миті отець Миколай, як накрохмалений білий комірець здушив, немов петля, його невідступну мрію побачити хоча б ще один раз панночку з Крилоської гори… Не судилося. Не діждавшись від Зореслави ні відповіді на листа, ані подяки за подарунок, отець поїхав до Залукви, та не застав там дівчини, й ніхто не міг сказати, куди вона поділася…

Тепер він здавлював у душі гіркий докір, й спитав його митрополит:

— Чому пізно? Ти загубив її?

— Так, ваша святосте, — відказав ледь чутно отець Миколай.

— Бог добрий… — співчутливо глянув на нього Шептицький. — Може, ще відшукаєш… Не печалься, сину.

Та не прийняв покривджений отець пастирського співчуття й мовив прохолодно:

— Скажіть, владико, що трапилось на світі, що ви такі стурбовані і на обличчі, і в розмислах?

— Ще не сталося, — відказав митрополит. — Але гряде велике лихо… — Й він подав отцеві брошуру, яку щойно взяв зі столика. — Недавно прислали мені з Німеччини книгу віщуна Гольденкранца «Антихрист». Я звелів її перекласти й опублікувати у видавництві отців василіян у Жовкві… Не надто вірю в пророцтва, але Гольденкранц кілька років тому провістив лихо, яке сталося сьогодні і в Німеччині, і в Росії. І там, і там прийшли до влади слуги Антихриста, які усунули з життя світочів духа, а їхнє місце зайняла темна й жорстока чернь. Те лихо поки що шаліє поза нами, але нас не обмине…

Й повідомив митрополит про найтривожнішу новину.

— Вночі на двадцять четверте серпня в Москві потаємно, наче таті, зустрілися Рібентроп і Молотов і підписали пакт про ненапад…

— Не бачу в цьому нічого лихого, адже… — подивовано мовив отець Миколай і знітився під осудливим поглядом Шептицького.

— Нині кожен повинен стати хоч трішки політиком, — сказав митрополит. — Кожен мусить вчитися передбачувати наслідки… Рік тому вже відбулася у Мюнхені одна змова — і з мапи Європи зникли Чехословаччина й наша маленька Карпатська Україна. Світові хижаки ділять між собою європейський континент, тепер прийшла черга на Польщу. Цей пакт дає право Гітлерові й Сталінові роздерти державу, в якій живемо і ми. Ти скажеш, що в цьому теж нічого страшного немає, чей Польща стала для нас лихою мачухою. Але я навіть уявити боюся, під чию опіку може потрапити Галичина, адже весь світ знає про нечуваний терор у більшовицькому раю…

Й запала в келії гнітюча глуха мовчанка — так іноді буває в горах, коли на землю раптово спадає мряка — непроглядна й непрочутна, з якої немає виходу, й не сягає довколишнього світу голос заблуканих.

Тож втямив цієї миті отець Миколай, чому тремтіли у владики пальці й чому так довго вів етнарх бесіду про орду, загрозу якої відчув лише він…

— Першим світочем духа, який загинув від рук властелина, був співець Митуса, — заговорив після затяжної мовчанки Шептицький. — Нині цей гріх князя переріс у масові злочини: гинуть у диявольській державі письменники, вчені, мистці, священики… Церкви валяться або стають вертепами для розбійників і повій, в’ючна худоба осквернює храми… А за більшовицької інвазії у наш край — це станеться скоріше чи пізніше — постраждає найперш моє дітище — Львівська Богословська академія, в якій працюєш і ти під берлом ректора отця–митрата Йосипа Сліпого… Тож задумав я, поки не пізно, потаємно висвятити ректора на єпископа з правом зайняти керівництво галицькою метрополією після моєї смерті. Тебе ж призначу парохом у Страдчі — історію того святого місця ти добре пізнав, відчитуючи стародавній патерик…

— Який фатум! — аж вигукнув отець Миколай. — Таж ігуменом Страдчівського печерного монастиря був мій однофамілець — перший у нашому краю мученик за віру… І якщо я продовжую його життя, то, може, й мені присуджено…

— Усе в Божих руках, сину. Думай про життя, а не про годину своєї смерті — вона давно вже записана в небесній книзі, й цікавитися тією таємницею грішно єсть… У Страдчі нині немає пароха, забрав його до себе Господь, а доглядає церкву старенький диякон Ісайя Прийма. То, якщо доведеться, прийдеш до нього й покличешся на мене… А поки що чекаймо вироку долі: Польща не встоїть перед слугами Антихриста, які змовлялися нощно в новітньому Вавилоні…

— Чи вже можу бути вільним, владико? — спитав отець Миколай, підвівшись із стільця.

— Можеш іти, сину… Я вірю в тебе: ти добрий християнин і щирий патріот. А патріотизм — це теж релігія. Кожен патріот готовий за націю пожертвувати своїм життям, як первісний християнин за віру… Іди і вписуй нову сторінку в українську Біблію — документ нашої боротьби з ордами. Знахідкою Страдчівського патерика ти вже збагатив Святу Книгу, тож доповнюй її й далі своїми знаннями й навіть життям, якщо спотребиться…

Отець поцілував митрополита в руку, владика осінив його хрестом і промовив:

— В патерику є запис про хресну дорогу в Страдчі, прокладену людьми, які перезахоронювали Співця. Знайди сліди тієї стезі й віднови її. Хай вийде народ ще раз на хресну прощу, щоб зняти з себе первородний гріх, вчинений королем Данилом. А наші нащадки колись визначать — був то вольний чи невольний гріх…

ІІІ

Вечірня в церкві Святого Миколая закінчилася, старенький отець Серапіон зачинив царські врата і перед тим як піти до захристії, окинув поглядом спорожнілу церкву. Паламар дзеленькав ключами й замикав зсередини храм, а молода жінка, яка від обідньої відправи до кінця вечірні клячала перед іконостасом, навіть не поворухнулася, ніби збиралася перебути тут у молитві всю ніч.

Стулені долоні звела вгору в німому благанні до Чудотворної ікони Пресвятої Богородиці, яку прагнула побачити на білій прямокутній проймі, що світилася з лівого боку іконостаса…

Знала Зореслава з патерика, що та пройма — то знак терпеливого очікування віруючих на з'яву Холмської ікони, принесеної хтозна ким до княжого храму ще за прадавніх часів Льва Даниловича, — й зникла вона, коли самотній князь, струджений володарюванням і за гріхи каючись, покинув престол у Нижньому Замку й прийняв постриг у Спаському монастирі біля Лаврова на Самбірщині. Хтось її виніс, ховаючи від небезпек, які могли спостигнути незахищений княжопрестольний храм.

Паламар підійшов до молільниці, протягнув до її плеча руку, щоб нагадати про закінчення відправи, та не зробив цього: отець Серапіон попросив його кивком голови не заважати жінці закінчити молитву.

Та Зореслава й не усвідомлювала, що залишилася в церкві сама. Бо ж не була самою: на білій проймі проступив образ Божої Матері — видно, Пречиста почула її гарячу молитву й явилась їй. Під чорним убором, що спадав з голови на плечі, засвітилося ясне обличчя Діви Марії, звернене до дитяти, яке з любов'ю заглядало матері в очі. Богородиця на мить відвела погляд від сина, глянула добрими очима на Зореславу, й здалося дівчині, що образ Пречистої набрав рис її власного обличчя, ніби вона стояла перед дзеркалом. Й заговорила до неї двійниця Зореслави чи то самої Митусиної вдови, яка занесла колись Чудотворну ікону до храму Святого Миколая:

— Ти мусиш віднайти ікону, яка пропала за першої орди, бо без неї нашестя другої ніхто не переживе…

Й відказала Зореслава:

— Пресвятая Діво, галицький люд загартувався в татарській неволі: відбувши хресну прощу з домовиною Співця, дух свій зміцнив і в орді не розчинився. Й це дало нашому народові силу спинити похід татаро–монголів до останнього моря…

Лик двійниці знову перемінився в образ Богоматері, й заблагала Зореслава:

— Допоможи, Пречиста, знайти хоч одну людину, яка б витримала труд, муки і навіть смерті не збоялася на другій хресній прощі. І хай та жертва підніме весь наш народ до хрестового походу проти червоної орди.

— Якщо дозрієте до такого чину і здійсните його, то Господь назве вас обраним народом, — відказала Богородиця.

Після цих слів зник святий образ, розтанувши в білій голизні прямокутної пройми.

Утім Зореслава відчула на своєму плечі легкий дотик долоні, і її руки, складені до молитви, опустилися, немов зів'ялі лозяні гілки. Вона ще мить не могла вийти з екстатичного стану, та врешті повернула голову й побачила перед собою древнього старця з сивою бородою, острішкуватими бровами й добрими очима — був він схожий на святого Миколая, що дивився на них з іконостаса.

Старець промовив:

— Я отець Серапіон, парох княжої церкви, і знаю, чому ти так ревно молишся і що хочеш побачити на білому тлі пройми. Світле твоє бажання, й, можливо, Бог призначив тобі віднайти пропажу… А тепер ходи зі мною до захристії: я розповім тобі легенду, яка дійшла до мене з діда–прадіда, — всі чоловіки з мого роду з прадавніх часів служили Богові в цьому храмі…

У захристії священик зняв із себе богослужебне облачения і в сірій сутані здався дівчині ще древніший. Старість світилася з його очей мудрістю й досвідом, й був у пароха втішений вигляд, наче він уздрів людину, на яку чекав весь свій вік, щоб відкрити їй заповітну таємницю, про яку знав тільки він.

Й повів старий парох довгу оповідь: звучав у ній відгомін стародавніх билиць, які протягом віків передавалися з уст в уста, обростаючи невірогідними сказаннями й придибенціями, на правду схожими.

…Ласкава панночка того не знає, бо звідки може знати: в літописах те не записано й жодного патерика з подібними переказами не збереглося, хоч, певне, колись і в нашому краю складали доброчесні ченці діаріуші про монастирські діяння. То мусимо вірити легендам… Відомим, майже рівним з Києво–Печерською лаврою, був Страдчівський печерний монастир. Нині там зяє лише чорна нора, досередини ніхто не заходить — тягне звідти їдким згаром, тож вірогідним здається мені переказ про те, що в незапам'ятні часи монголи задушили в печері димом весь чернечий клір…

Що мовите, панночко? Про це вже написано, знайдена якась книга? І ви її прочитали? То й добре… Та, видно, не про все в ній сказано, коли ви не знаєте, чому в моїй та інших церквах біліють прямокутні пройми з лівого боку царських врат… То надія людська, сподівання, що образ Холмської Богоматері, яка врятувала столицю князя Данила від грізного темника Куремси, колись проступить крізь тиньк і врятує народ від загибелі в найтяжчі часи… Про це теж знаєте, панночко, і кажете, що ті часи вже настали?.. А мабуть, ні, бо не з'явилася ще Матір Божа із святим покровом у руках, як це бувало вже не раз на світі: Вишгородська Богоматір спасла московитів у часи смути, Ченстоховська освятила перемогу Костюшка під Рацлавицями, Почаївська в козацькі часи прогнала турків з Волині. А Холмська ікона жде свого часу, і знайти її, моя дитино, конче треба, бо Судний день надходить…

Якась добра душа, а може, то ангел Божий, винесла Холмську Богоматір з Мединського монастиря перед пожежею і в княжий храм Святого Миколая занесла. Та коли князь Лев постригся в ченці й опіки над церквою не стало, черничка, яка у Страдчі денно й нощно молилася над гробами замордованих ченців і мужа свого — Бояна чи то Митуси, прийшла в храм Миколая служити й винесла ту ікону з церкви, боячись наруги над нею. А де заховала, того ніхто не знає…

Багато легенд ходить про Чудотворну Холмську ікону, та вірної правди жодна не мовить. Начебто вивіз її до Любліна король Ян Казимир після перемоги над Хмельницьким під Берестечком… А за України в 1918 році її привезли до Києва, й коли прийшли більшовики, замурували в якомусь підвалі…

Та я вірю в мою родову легенду. Та страдчівська черничка у великі свята ходила на прошу до спаленого печерного монастиря і в храмі Різдва Пресвятої Богородиці слухала божественний спів ієромонаха Ісайї, який звучав так велично, як у Бояна або Митуси, й сповідалася в нього… А у притворі храму відмолював свій невольний гріх колишній воєвода Дмитрій, котрий нібито закинув Золоті ворота в Царгород, й за те татари його вбили. Та насправді залишили його живим і примусили вести орду на Галич. Й зменшив він свій гріх: повів татар у Паннонію, це їх зупинили чехи, поляки й угорці. Однак Дмитрій не міг собі простити зрадливого вчинку, ховався від людей, в луду жебрака одягнувшись, молився в церковному притворі й на цвинтарних могилках на лірі грав, а окрему молитву за повернення до Києва Золотих воріт сам склав й співав її, покручуючи корбою ліри… Черничка знала, ким був той жебрак, й, прощаючи йому невольний гріх, припадала до нього й годувала…

То я гадаю, панночко, що Чудотворна ікона зберігається в благословенному Страдчі або в котромусь із довколишніх сіл, бо кому мала черничка її передати, як не ієромонахові Ісайї або покутникові Дмитрієві. Але чи то так, один Господь знає. Та якщо вам, доню, випала місія віднайти її, то шукайте в наших краях. І хай благословить вас Господь на тій стезі…

Вигнанка Зореслава й далі ходила селами — до Великополя, Добростанова, Добровиці, Домажира й ніде більше, ніж на добу, не зупинялася, випитувала в старих людей і в священиків про ікону й прибилася нарешті до Тустані, щоб від повітового провідника ОУН Богдана В'язівського отримати нове завдання. Але тієї осінньої днини його в селі вже не було.

До Львова увійшла новітня орда, а на тустанській читальні лопотів червоний прапор, й комуніст Іван Кашуба впізнав оунівську зв'язкову… Зрадили Зореславу невинні сільські хлопчики, які, забачивши жінку, що вряди–годи заходила до села й частувала їх цукерками, загомоніли втішно: «Циб'ячка прийшла! Циб'ячка прийшла!»

Й таки вдалося Зореславі втекти від Кашубиних гайдуків. Заховалася аж у Янові: парох церкви Святого Іллі отець Матвій прихистив її, взявши до плебанії за служебку.

IV

Отець–професор Миколай зайняв приходство у Страдчі того дня, коли вибухла Друга світова війна. Митрополит Шептицький, як і кожен, хто збагнув суть московської змови, неомильно передбачив її наслідки: Польща не в силі спинити німецьку навалу, четвертий розподіл Речі Посполитої неминучий, західні землі України опиняться під п'ятою новітнього окупанта, а Львівська Богословська академія припинить своє існування. Тож треба якось зберегти кращі сили духовенства.

Отцеві Миколаєві все до дрібниць було знайомим у Страдчі, ніби він тут пропрацював усі роки з часу свого висвячення. Храм Різдва Пресвятої Богородиці стримів до неба трьома зеленими банями й підпирав раменами золотих хрестів небозвід так само, як і за життя ігумена Страдчівського печерного монастиря Миколая Конрада; овальний отвір печери в підчерев'ї гори не осунувся й піском не засипався, і якби зайти досередини, то можна б у сутінку розпізнати квадратовий сповідальний камінь, а у довкружній стіні чорні нори, що ведуть до занедбаних келій. А що там у них залишилося — чернеча утвар, чотки, глеки, чаші, зітлілі книги, а може, й ікони? Та напевне там тліють кості замучених ченців, а їхні душі скиглять і стогнуть, благаючи розгрішення, бо невідспіваними поховані…

І знайомий, ніби в дитинстві босоніж ходив ним, біжить Яворівський тракт у лядські землі, а ним ступали колись княжі дружини завойовувати Краків і Люблін, й сунули теж незчисленні орди Куремси, Телебуги і Ногая; двигтів ним з Галича до Страдча славетний хресний хід за домовиною Співця, а на горі біля храму стояв тоді ігумен Конрад і в думці прокладав хресну дорогу, яка враз скособочила, відірвавшись від тракту, й побігла, зупиняючись на дванадцятьох страдних стаціях понад Верещицею й далі звивалася ущелиною поміж горбами аж до Верещицького озера, вкритого лататтям, замаєного водяними ліліями, котрі все літо цвітуть, не в'янучи, якщо не відривати від дна їхні зелені слизькі корені, бо не приймаються ті квіти на суші, як не може ніде прижитися людина, вирвана із свого клаптика землі.

А від озера хресна дорога круто спинається схилом храмової гори, ніби хоче допасти до неба, з якого вітер сосновими китицями змітає хмари, та зупиняє її церковний майдан, де колись височіли могили ченців і Митуси… Немає вже тих могил, запалися вони в земну глибінь, звільнивши місце для нових гробів, — і може, йому, отцеві Миколаєві, теж уже призначене Божим пальцем місце для вічності. Та туди ще треба дійти. А йдучи, він відновить святу дорогу для людей, які виходитимуть на хресну прощу. Та спершу по ній сам пройде… А хто буде моїм Симеоном Киринейським, який допоможе нести хреста: Шевченко, котрий ворогам увіч назвав наше родове ймення, чи Гоголь, що в запортку відступництва вигрівав нашу славу?.. А може, пожене мене на Голгофу свій темний Варрава?.. Господи, відверни від мене чашу сію…

А коли на львівській ратуші залопотів червоний прапор, подумав отець Миколай, що колір той від крові, і наша кров на тому полотнищі… Та може, зблякне згодом зловісна барва, — теплилася в душі отця слабка надія, — й гірше не буде, чей у школах і державних установах зазвучить нарешті рідне слово, а мова — то матерія не лише для загарбницьких гасел, а й для слави й молитви, і навчатимуться нею школярі своєї історії, і вірші Шевченка, і рідні пісні зазвучать… А таки гірше не буде, — втішав себе думкою отець Миколай, лихі передчуття від себе відганяючи.

Аж поки не побачив…

Промарширували Яворівським трактом зайшлі вої, і стиснулося в отця серце від тривоги. Були ті вої в гостроверхих шерстяних шоломах, схожих на ординські кучми, з хижими дзьобами на тім'ях, а на лобах яріли п'ятикутні криваві плями, і мова воїв була чужа, і жадоба до походу на береги останнього моря бризкала з їхніх очей…

І згадалися отцеві лихопророчі слова баскака Ахмета з патерика: «Ви ніколи не будете вільні від орди! Ваші нащадки зігнуть свої шиї в новому ярмі і наввипередки славитимуть новітніх ординських вождів!»

Тож подався отець до Янова, щоб побачити, як поводяться люди при переміні… У Львові вже заганяли в товарняки польські сім'ї, й стугоніли ті ясирні ешелони в Сибір і Казахстан, й чутка прилетіла, що половина Тустані разом з комуністами виселена, а тут, у крайній крамниці, що корчмою стала, п'яна мужва заливала себе дешевою горілкою — достоту як у давні татарські часи кумисом, блазнювала, реготала й, не думаючи про те, що завтра з ними станеться, славила нову орду:

— Пиймо, братове, воля настала, такої влади нам треба! І хай вічно живе вождь усіх народів Сталін!

Й подумав отець, що не тільки люди живуть двічі, а й орда не вигибає: набираючи іншого вигляду, несе в собі давню лють і безчестя.

— Пресвятая Богородице, спаси нас… — прошепотів отець і подався до храму на престольну відправу.

…Чотири роки поневірки забрали здоров'я в Зореслави, бо ж і спокійного сну ніколи не мала, переночовуючи в чужих хатах, а то і в клунях; у втомливих мандрівках від села до села недоїдала й коли нарешті опинилася в затишній комірці на плебанії отця Матвія у Янові, відчула слабість у тілі, й вимучував її сухий кашель.

Знала вже, що до неї добираються сухоти, й боялася собі самій до цього признатися; парох дбав про неї й був ласкавий, проте зі скрухою запримічував, як чахне дівчина і в'яне її врода.

В день престольного празника вибралася Зореслава до Страдчівського храму, щоб після Богослужіння підійти до тамтешнього священика й спитати його, чи він не знає бодай чогось про Чудотворну ікону. Звернула з тракту на круту стежку, що спиналася вгору до храму, й на скельному обриві, під чолопком гори, побачила чорний отвір і втямила, що то вхід до печери, в якій колись загинули ченці.

Зупинилася, з острахом заглянула в моторошну темінь, з якої тягло підвальним спертим духом, й згадала розповідь отця Серапіона про ієромонаха Ісайю й покутника Дмитрія: може, й насправді вдова Митуси віддала їм винесений із княжопрестольного храму святий образ — й де б то мали вони її заховати, як не в печері. А може, то вона сама в першому житті таке вчинила — не могла про це пам'ятати, бо тями предвічної не мала, та відчула, як невідома сила й примарна надія спонукують її зайти в утробу печери.

Мала свічку й сірники, носила їх завше з собою, бо вечорами у плебанії світилася гасова лампа тільки в кімнаті священика, а в її комірці тяжіла темрява; Зореслава засвітила свічку й боязко ступила в пітьму печери, немов у прірву.

Спершу наткнулася на квадратовий камінь, що бовванів посередині печерної зали, — тут колись була сповідальниця, й ченці щоранку виходили із своїх келій до ігумена на сповідь. У довкружній стіні, що обступила камінь, чорніли овальні нори, крізь які можна було увійти до келій; тих отворів було кілька, і до крайньої наблизилася Зореслава із свічкою в руці. Перехрестилася й, зігнувшись, рішуче зайшла в нору. Пломінець освітив келію: під стіною стояла кам'яна лавиця, яка, можливо, служила ченцеві прічею, й більш нічого не побачила Зореслава.

Подалася назадгузь до виходу і вже сміливіше зайшла в сусідню келію, потім ще в іншу, та ніяких слідів колишнього життя й тут не помітила, тільки забивав дух підвальний сопух… Зореслава обійшла всі келії й зупинилася перед останньою норою, що чорніла в глибині печерної зали. Була вона такою низькою, що досередини треба було вповзати на колінах.

Й вона зважилася. Віск із свічки стікав на пальці, і їй здавалося, що він обпікає руку вогнем, пропалює шкіру до крові; дівчина мало не кричала з болю, та уста її від тривоги заніміли, і може б, вона втекла звідти щодуху, та заталанів на храмовій горі дзвін, звук благовіста немов штовхнув її в спину, й вона зайшла до келії. Від гомону дзвону темрява прилипла чорною сажею до стін, полум'я свічки потягнулося до стелини, в келії розвиднилося — і в дівчини страх пропав.

Стояла непорушно, вдивляючись у глибину келії, й ураз її погляд прикипів до залізної скрині, накритої проржавілою покришкою. Дівчина осміліла й рвучко ту покришку підняла: в середині куфра лежали складені одна на одну дерев'яні дощечки. Зореслава вийняла одну, потім другу, третю, склала їх поруч на долівці й побачила на них образ жінки в чорній намітці — такий самий, який колись проступив під час її молитви з лівого боку іконостаса у княжій церкві Святого Миколая.

З–під намітки виглянуло бліде обличчя жінки, схиленої над немовлятком, — і втямила Зореслава, що заповітна таємниця розкрилася. Вона вклала до куфра тисові дощечки, опустила покришку, свічка згасла, дівчина вийшла з печери і в нестямі вибігла на гору.

У церкві правилася служба Божа. Зореслава впала долілиць перед престолом й забулася у вдячній молитві, а коли підвелася, побачила за казальницею ставну постать священика, який виголошував проповідь, і впізнала в ньому колишнього целебса з Крилоської гори.

Не мала сил відвести погляду від священика — того самого, з яким кілька років тому зустрілася на одну хвилину, на одну лише мить, й цієї миті було достатньо, щоб піти з його образом у подальше життя, не забути, думати про нього, шукати його серед людей, впізнавати й розчаровуватись, не знаходячи.

А він стояв за амвоном й читав із Євангелія від Йоана про воскресіння Лазаря із мертвих, і віра у вічність життя — його, Зореслави і всього народу — розлунювалася словесами під склепінням храму; прихожани чуйно ловили мову пастиря й зміцнювали свій дух вірою в порятунок від неволі.

Був отець змужнілий і в собі впевнений. Підборіддя, обрамлене чорним заростом, подалося вперед, й не побачила Зореслава на його шиї білого комірця. Від цього відкриття обдало її горяччю — адже він звільнився від чернечої обітниці і вчинив це для неї! Й вона мовчки заволала: я тут, отче, поглянь у мій бік, я прийшла до тебе, а зі мною найсокровенніша таємниця, нині розгадана!

Видно, почув її мову отець Миколай, бо на мить замовк, його карі очі зупинились на ній, спалахнули втіхою й тут же затінилися осугою невпевненості. Зореслава примліла з радості, що отець її впізнав, однак він відвів від неї погляд й промовляв далі. Слова його зазвучали металічною твердістю, й Зореслава подумала, що це вона йому додала впевненості. Ловила його погляд, притягувала, та враз згадала про свою слабість, про свій марний вигляд, на якому зосталися вутлі сліди її дівочої вроди, й, заслонивши шаллю обличчя, вслухалася пильно в проповідь.

— Прийшла Марія Магдалина до апостолів, — продовжував священик читати стих із Євангелія, — і сказала: «Я бачила Господа, він воскрес!»

Голос отця міцнішав, ставав лункіший, ніби він намагався прогнати власні сумніви в правді воскресіння, й коли міцно впевнився у вірі, його мова забарвилася докором, з яким зверталися до марновірів пророки:

— Тоді прийшов Ісус до учнів і сказав: «Мир вам!.. А ти, Томо, простягни свою руку і вклади пальці в мою рану підреберну». Зробив так Тома і мовив: «Господь мій і Бог мій!» Й відказав на це Ісус: «Щасливі ті, які, не бачивши, увірували».

Подальшої проповіді Зореслава вже не чула. Пойнята несхитною вірою, влитою в її душу мовою отця, проказала в думці: «Не бачивши, я вірю: воскрес Христос, воскресне Україна!»

Вона дивилася крізь прозору шаль на мужнє обличчя отця Миколая, на його готовність до жертви за віру і волю й згадала своє благання до Богородиці в княжому храмі — послати у світ людину, яка б витримала муки на майбутній хресній прощі. Й відчула неомильно, що цей муж призначений Богом не для неї, а для подвигу, і тільки перед ним вона розкриє сокровенну таємницю, коли прийде найважчий для України час.

Прихожани вклякали перед престолом до Святого причастя. Зореслава тихо вийшла з церкви.

V

Зима сорокового року була нечувано люта. Птахи замерзали на льоту, а ранками сонце двоїлося: на сході вибухали в сталеве небо два вогненні стовпи, з яких один перемінювався в кругле жарево, а другий чорнів, мов надгробний обеліск… Від стужі в лісах тріщали буки, ріки замерзали до дна, а людей морозив страх, коли до сіл заїжджали вантажні машини.

Господарі сушили сухарі й тримали їх у мішках напоготові: червоні опричники давали на збори не більше години. Вискакували з авт з карабінами напереваги, обступали призначені для вивозу в Сибір обійстя, заганяли в кузови старших, дітей кидали на клунки, немов дрова на опал; лемент вдарявся в зледеніле небо, спадав порошею на снігові замети й там ціпенів… З товарної станції у Львові відходили зчеплені з паквагонів, призначених для худоби, ешелони із заґратованими віконцями — набиті ясиром, стугоніли на схід.

Шаленіла червона орда в Галицькому краю: ніхто не мав певності, що доспить спокійно до ранку. По ночах у темних міських вулицях зупинялися чорні воронки, й коли спалахували вікна в якомусь будинку — знали сусіди, що когось там арештовують… Лунали кроки на сходах, на бруку, кремсав нічну тишу короткий гаркіт конвоїрів, клацали двері воронків, й раптовий рев двигунів, схожий на регіт садиста над жертвою, полохав на мить моторошний спокій міста — і вмовкав, немов смерть…

Арештовували просвітян, священиків, учителів, оунівців і навіть капезеушників, запідозрених у націонал–комуністичних переконаннях. А по Різдві сколихнула Львів жахлива чутка: зі шкіл та інститутів енкаведисти забрали понад п'ятдесят дівчаток і всіх розстріляли в бункері на Цитаделі.

Украй стривожений отець Конрад подався зі Страдча до Львова за порадою та заспокоєнням до митрополита, хоч знав, що сам етнарх не знайде втішних слів для свого вихованця.

Й промовив святіший Андрей:

— Сказано в Апокаліпсисі Івана Богослова: коли буде знята друга печать — зірветься з посторонків червоний кінь з вершником, у якому народи впізнають Антихриста, що сіє бурю. А вона вже звіялася. І ніхто не знає, мій сину, що сподіється на світі, як будуть зняті всі сім печатей. Чи суджено нам той час пережити, а чи загинемо? Не думаймо про це, на все воля Господня… Та комусь таки вдасться у тій круговерті уціліти, й може, то будемо не ми. Й не знаємо теж, що доведеться уздріти уцілілим: велике щастя чи незмірне горе. Бо не так багато, як мені бачиться, промине часу, коли два хижі войовники, обидва на червоних конях, вгризуться один одному в горлянки, немов корсари над здобиччю. І в тій гризні загине безліч невинного люду… Мужайся, сину, може, й тобі доведеться вийти на хресну прощу. Не втікай, бо страх неминуче зажене тебе в глухий лабіринт, з якого й душа твоя не матиме сил вибратися. Несхитно йди своєю стезею, яку давно собі обрав. У своїх мислях ти пройшов нею від часів татаро–монгольського іга і в реальній яві опинився сьогодні. Новітні ординці, виховані в жорстокій монгольській школі, й набагато нещадніші, ніж їхні вчителі, прийшли до нас. Така наша доля… Не зійди з хресної дороги, сину, і вір, що в тій війні загине Вавилон.

Загнаний у безнадію народ чекав, немов порятунку, спалаху нової війни, не відаючи, яке горе принесе вона, — адже корсари не знають милосердя, коли ділять здобич.

Спекотне літо сорок першого висушило в Зореслави останні крихти здоров'я, й вона згасала у тихій гарячці, немов недогарок пасхальної свічки. Й думала тепер лише про те, що перед тим як відійти до Бога, треба їй соборуватись. Рештками сил боролася зі смертю, щоб не забрати з собою у вічність заповітну таємницю.

Отець Матвій не відходив від неї, прикладав до її чола долоню й чув під дотиком, як разом з потухаючою гарячкою поволі відступає від неї життя.

Та ще не просила Зореслава розгрішення, немов чогось вичікувала, й утішав себе отець надією, що криза промине, й не наважувався приводити дівчину до останньої сповіді…

Перед світанком задзвеніли шибки на вікнах плебанії, пролунали вибухи не на землі, а десь високо в небі, й подумав отець Матвій, що то чергові летунські маневри, коли літак тягне за собою надутий рукав, а зенітники вправляються у стрільбі по ньому. Проте вийшов на подвір'я, а тоді почув металеве дзвеніння в зеніті. Підвів голову й побачив дві трійки срібних літаків, що розпорювали небо, наближаючись до Львова. Вони враз стрімко знизилися, і з перемістя, де Скнилівське летовище, піднялися чорні клуби диму, а за мить повітря сколихнулося від потужних вибухів.

Зрозумівши, що сталося, отець довго не міг зрушитися з місця — пройняли його суперечливі почуття полегші й страху: розпочалася нова війна, яка прожене безбожну сатанинську владу, але ж хто прийде на її місце — добріший чи лютіший завойовник, і що станеться зі світом, з Галицьким краєм, зі Львовом, з Яновом, з янівською церквою; хто витримає воєнну хуртовину, хто уцілілим пройде крізь вогонь і дим, чей смерть не вибирає — такий закон війни… Стояв отець занімілий на подвір'ї, а в небі дзвенів срібний метал і стихав за східним обрієм.

Трійки літаків пронеслися одна за одною над Львовом, стихло їхнє в'їдливе дзумкотіння, а тоді на Яворівському тракті почувся тупіт тисяч ніг, залунали вигуки й команди. Лави військових безладно товпилися на шляху й обочинах — не був то марш, а панічна втеча, кінця солдатським колонам, які відступали від кордону, не було видно, тільки стирчали над сірою, мов войлок, масою дзьобаті шапки, які враз утратили свою недавню зловісність, що викликала в людей липкий страх.

«Лев, який утікає, стає нікчемнішим від зайця», — зловтішно подумав отець Матвій і квапно подався до плебанії, немовбито радісну звістку ніс Зореславі.

— Війна! — вигукнув він з порога. — Втікають визволителі!

Зореслава підвела з подушки голову, кволо посміхнулася й вимовила ті самі слова, які щойно промайнули в думці отця:

— А які ж то будуть ті нові визволителі?

— Гірше не буде! — впевнено мовив отець і знітився від саркастичної репліки Зореслави:

— Значить, буде зле, бо ж добра не було. А гірше — куди вже гірше… — Й додала по хвилині: — А чому ми, отче, самі не визволяємося, а водно ждемо рятівників? Чей немає на світі добрих завойовників?

Надовго запанувала мовчанка в комірці Зореслави. Отець Матвій і далі не відходив від хворої, а вона знову запала в гарячку. Отець прикладав до її чола вологого рушника, чекав її скону й молився…

Другого дня з плачем і зойками прибігли до плебанії сільські жінки й заговорили одна поперед одної про таке, у що важко було повірити…

До соляних шахт біля Добромиля енкаведисти привели із старосамбірської тюрми кілька сотень в'язнів й живих поскидали у штольні: крики лунали по всій околиці… А у Львові біля тюрем на Городецькій, на Лонського й Замарстинові ревуть заведені трактори, заглушуючи зойки в'язнів, яких розстрілюють у камерах. Кров пливе тротуарами…

Й прошепотіла Зореслава, виборсуючись із гарячки:

— Настав найтяжчий час, отче, і врятувати нас може лише Матір Божа. Пошліть паламаря до Страдча — хай покличе отця Миколая Конрада, щоб висповідав мене…

— Отямся, доню, — заговорив отець. — Небезпечно йти тепер із святими дарами… Чому ж мене не просиш до соборування, дитино?

— Простіть, отче, ви не все знаєте… — прошепотіла Зореслава й додала по хвилині: — Покличте отця Конрада, благаю вас. Зробіть це, поки не пізно…

Юрій, син дяка Прийми, не радив отцеві Миколаєві й батькові йти у такий непевний час до хворої, адже у Янові є свій священик, а лісовими дорогами то тут, то там сновигають чекістські патрулі: наздоганяючи відступаюче військо, виловлюють дезертирів, готових здатися німцям у полон.

Та отець Конрад і слухати не хотів Юркових застережень, передчуваючи, що саме він, а не інший священик, потрібен жінці, яка чекає останнього розгрішення, й звелів дякові Ісайї збиратися в дорогу із святими дарами.

Перечекавши в лісі, поки очиститься тракт від решток солдатського тлуму, вони в тривозі допали до янівської плебанії.

Отець Матвій винувато розводив руками, мовляв, така остання воля вмираючої: аби тільки ви, отче, її соборували. Він завів прибулих до комори, де лежала Зореслава, й отець Конрад стетерів на порозі.

З подушки дивилося на нього змарніле й від марноти аж прозоре знайоме обличчя, образ якого не вступався з отцевої пам'яті всі роки — з того часу, як уперше й востаннє уздрів його на Крилоській горі, — і думав завше про нього, і снив, і марив, й лише один раз з'явився лик дівчини перед ним, коли виголошував за амвоном проповідь: на одну лише мить засвітилося те обличчя і змеркло, сховалося за шовковою шаллю, й подумав тоді отець, що то не Зореслава.

Тепер вона, дивно гарна, наче хвороба висмоктала з її личка страждання, біль, непевність, тривоги й залишила тільки слід колишньої дівочої вроди, невідривно вглядалася в сповідника, перед яким мала відкрити заповітну таємницю. Обличчя хворої здалось отцеві неживим, мов посмертна маска, й на коротку мить засумнівався отець Миколай, що це Зореслава. Та очі її враз засвітилися, всміхнулися, зшерхлі уста заворушились, й вона проказала:

— Нарешті я діждалася вас, отче…

Отець Миколай подав рукою знак дякові, щоб вийшов, уклякнув перед ліжком і припав устами до рук Зореслави, що були складені на грудях, мов у мерця: хвора підготувалася до вічності. Тепер вона розвела їх, діткнулася долонями до отцевого обличчя, її пальці блукали по його бровах, по бороді, по ритвинах на щоках, ніби впевнювались, що це таки він; холодний дотик пальців остуджував його уста, зволожені сльозами.

— Чому аж тепер? — схлипнув отець.

— Дякуймо Богові, що ми ще встигли зустрітися на крайній межі, — проказала Зореслава. — Аж нині вона розлучить нас, бо дотепер кожної миті ми були разом… Нахиліться до мене, отче… Гріхи мої відомі Господу, навіщо вам їх знати… А те, що зараз повім, добре запам'ятайте, — й Зореслава розкрила перед отцем таємницю.

Тоді з останніх зусиль підвела з подушки голову, поцілувала отця в уста й промовила:

— Прощайте… Будьте мужні на хресній прощі…

Й зімкнула очі.

Отець Конрад й дяк Ісайя Прийма верталися в мовчазній скорботі. Сонце вже скотилося над озеро, й гаряче жарево, діткнувшись краєм до води, почало згасати. На тракт упали довгі тіні від сосен, загороджуючи отцеві й дякові дорогу, немов застерігали, щоб не йшли далі, бо ще чутно на шляху тупіт чобіт — то відступають рештки червоної орди, й десь там, за поворотом тракту, ревуть, буксуючи у фосах, машини й горланять комісари.

Дяк Ісайя ніс у руці потир, накритий вишиваною серветкою, й просив отця вернутися до Янова. Отець, не чуючи тієї поради, шепотів молитву: «Отче Небесний, благослови мене на хресну прощу, вділи мені вірності Апостольському престолу й Україні…» Він перейшов через загороджений тінями тракт і ступив на хресну дорогу, яку встиг прокласти й обставити на дванадцятьох стаціях дубовими хрестами; за ним ішов із золотою чашею в руці дяк Прийма й не переставав благати отця вернутися. Та отець Миколай і далі не слухав його — він думав про те, що цей покутний шлях, на який вони вийшли, оповиє колись серпантиною весь край із Страдчівською горою на вершині, й підуть по ньому розкаяні люди, у закамарках душ яких ще тліють рештки совісті й стиду і ще не всякли у пісок забуття сліди родової пам'яті. Вірив у це так щиро, як у Бога, й нічого більше не бачив перед собою — лише хресну дорогу, яка тягнулася від Розточчя вздовж Яворівського тракту й завертала у видолину між горбами, де текла тиха Верещиця.

Минули першу стацію — на образі, прибитому до хреста, милосердна жінка обмивала пахучою олією голову Мученика… Минули й другу, на якій колись стояв плосковерхий намет баскака Ахмета — тепер тут на хресті висів образ Тайної вечері, під час якої Мученик назвав ім'я зрадника.

А до третьої не дійшли… З лісових нетрів вискочили кінні ординці і з вигуками «Лові попов!» кинулися на отця й дяка.

Отець Конрад взяв з рук Прийми чашу із святими дарами й підніс її горі, немов хотів цим зупинити напасників. З коня нахилився до нього ординець у зсунутій на потилицю гостроверхій шапці, й здалося отцеві, що йому в обличчя дихає кислим смородом кумису сам баскак Ахмет, який перемінився із словесного образу в патерику на живого заброду. Баскак закричав: «Воруєтє, попи, всєво вам мало, куда несьоте ето золото?» Ординці зіскочили з коней, заламали отцеві й дякові назад руки й, штовхаючи в спини прикладами карабінів, погнали їх до третьої стації, на якій Ісус уперше впав під хрестом. Звалили на землю й закололи штиками.

Смеркало, коли син дяка Юрій, до краю занепокоєний, зійшов із Страдчівської гори й подався хресною дорогою назустріч батькові й отцеві Миколаєві. И зжахнувся, побачивши на третій стації двох мучеників, що лежали на землі в крові.

Припав до батька, який уже не дихав, і заридав так страшно, аж пуща почорніла від його жалю. А поруч з батьком лежав отець Миколай — уста його ворушилися. Юрій нахилився над отцем й почув останні його слова:

— У крайній келії за сповідальним каменем… у печері… ікона, врятуй її…

На другий день на хресну дорогу вийшли мешканці Страдча і Янова і в невимовній печалі поховали мучеників на Страдчівській горі біля церкви Різдва Пресвятої Богородиці.

Ігор Романюк наче прокинувся враз зі сну, сповнений тяжких візій, — пригноблений ними, розтерзаний, та водночас із пломінцем надії у душі на світлий день, який доконче прийде колись у світ і до нього самого, й розпаношиться добром, чей безліч життів вміщається в одному–вічному й безкінечному.

Нікого не було біля нього, лише чорні ґрати, що заступили печерну нору, й стрункі сосни, які вихопились із сутінків брунатними стовбурами, немов свічки на церковному престолі.

Десь там у вишині, недалеко церковних чертогів, сосни замітали пухнастими мітелками персті хмаринки з голубих кружалець неба, й були на білому світі тільки вони, їхній суголосний шум, підсилений плюскотом Верещиці, — і ще я, Ігор, заслуханий у мову правічності.

Коли і скільки часу сидів я там — перемінений у чуйний слух: за першого свого життя, якщо воно в мене було, чи тоді, як я у ранній юності, разом з товаришами–доморосами, зважився заглянути в глибину землі й віків, й мало не залишились ми всі там — у земних тіснинах.

А може, одну лише мить, в якій переді мною роздерлася завіса над проминулим, і я побачив те, що тільки мені одному дозволено було уздріти.

Чи то почув я в шумі пралісу голоси свідків історії, які вічними суть, як ця страдчівська пуща, що таїть у собі дивовижу заповітних таємниць, як ця річка, що без упину плюскотить, готова розповісти про те, що знає лише вона…

Може… Дякую тобі, Господи, за те, що наділив мене таланом дізнатися про те, чого ніхто, крім мене, знати неспроможний, що подарував мені щастя прожити безліч життів в одному — мов те зело, яке щороку оживає повесні…

Я попрощався із Страдчівською горою, пущею, печерою, могилками й пішов далі у свої мандрівки, які, поки живу, вестимуть мене в незнані світи.

Полишив за собою перехрестя стежок, гори й ізвори, села й міста, тучні поля й мертві цвинтарища й натрапив урешті на те, чого все своє життя шукав для утвердження впевненості у доцільності моїх мандрівок.

На горі чи на рівнині, при битій дорозі, а чи в запустілому цвинтарі, на козацькій могилі чи на гробі забутого ратника, воєводи або поета — являвся перед моїми очима чорний обеліск з написом золотими літерами:

«О Золоті ворота, стояти вам ще там, де ви стояли!»

І я повірив, що так буде.

Львів — Страдч,

2008—2010 рр.