Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2

1.

и так безвідповідально покинули у передмісті Льондона Максиміліяна Морґена, не простеживши його зустрічі із Анабель Діккенс, яка мала вдавати із себе знамениту летунку Емілі Джонс. Анабель була попереджена Ґеньом, що його приятель — простий, як розчепірка проти легкопаду, тому їй не доведеться докладати праці, аби ошукати тевтонського рицаря. Отож коли вони одночасно спинилися біля живоплоту, обсипаного рожевими квіточками, жінка без зайвих політесних привітань, властивих холоднокровним англійкам, вигукнула:

— Таким і має бути знаменитий винахідник! Я не помилилася — ви Максиміліян?

Морґен не почервонів — його поплямило бурою барвою від шиї до скронь.

— Прошу заходити...

У будиночку з меблями вікторіянської доби гість з далекої Галичини не побачив жодної ознаки, що його власниця більше літає в небі, ніж пробуває на землі. Але він про те й не думав: терпкий парфумний повів замакітрив голову, а миле усміхнене личко сипало веселими словами, мовби горошинами.

— Як добре, що ви знайшли час для моєї скромної особи. Бачите, за два дні я маю летіти з князем Уельсу — нашим престолонаслідником. Ой, як він любить лови, спорт і подорожі! В Америці його засипали привітальними листами: два секретарі їх читали по кілька годин на день. У свої тридцять шість виглядає, як вчорашній випускник Оксфорду! Я можу передати йому ваші пропозиції...

Морґен відчув, як у нього пропало дихання. Але навички до орднунґу взяли гору:

— Вельми вдячний, леді Емілі, проте... Мушу взяти від вас письмове запевнення... Маю лишень по одному примірнику креслень. Буде шкода, якщо загубляться.

— Я Емілі-Анабель, і мої близькі друзі кличуть мене другим іменем, — уточнила «леді». — Ви такої думки про нашого престолонаслідника? Та коли він на ловах згубив портсиґар, то ліс перейшли дві сотні полісменів — і князь був з ними! — захоплено повідала Анабель перше, що їй спало на думку.

— Знайшли? — тупо поцікавився Максиміліян.

— Знайшли! І портсиґар, і срібний ланцюжок від годинника, і позолочену шпильку, і смарагдового кульчика...

— Скільки ж він усього носив у кишені, — хитнув головою «знаменитий винахідник».

— Та ви що? Я просто сказала, які ретельні британці! Звісно, князеві належав лиш портсиґар, а все решта — колись загублено іншими.

Увійшла служниця з тацею. На ній стояли два порцелянові чайники і дві філіжанки.

— Цейлонський? Китайський? — запропонувала Анабель.

Максиміліян по-дитячи знизав плечима, звиклий до кави з молоком.

Запах жасмину нагадав Морґенові рідний садочок, милу мутер та вимогливого фатера, і він упав у меланхолійний настрій.

— Леді, я вперше так далеко від свого дому і без підтримки рідних мені людей.

Він умочив свої пухлі вуста у філіжанку з чаєм.

Анабель занепокоїлася: чи не натякає сей Зігфрід і на сердечну самотність? Ґеньо писав, що він відтручує від себе усіх панн та паній, заабсорбований розмаїтими винаходами.

— Мені би знати певно, що ваш князь зацікавиться пропозиціями, на які я поклав усе своє життя, відмовившись від спокус сього світу.

— О сер, ви промовляєте, як старий алхімік! А ми вже у двадцятому столітті! Можна поєднати прекрасне і корисне: любов і бізнес! — запалилася удавана летунка, щоб раптом Морґен не взявся випитувати в неї про різні летунські речі. — Ось скажіть мені: за скільки часу можна склепати вашого літака, що бігтиме по землі, летітиме під хмари і сідатиме на воду? Я би знайшла поважних замовників.

— Рік-півтора... — засумнівавшись, сказав галицький Едісон.

— Я гадаю, що це влаштує військового міністра, — забрехалася далі нікуди Ґеньова спільниця.

Максиміліян ладен був заплакати: усе його безталання, пошуки грошей, безсоромний сміх неосвічених земляків, що мали його за ідійота, — усе лишалося в минулому. А щасливе теперішнє — ділова леді Емілі-Анабель, яка цими днями закине слівце самому князеві Уельському, що подбає про військове летунство задля державної міці Британської Імперії.

Та треба знати практичних німців, що хоч і злітали під хмари, але й твердо стояли на ґрунті.

— Де ж я мешкатиму стільки часу?

— О, ніяких проблем! Міністр забезпечить... Я завтра візьмуся за ваші справи, а сьогодні мене запросили в оперу: племінниці князя Уельського хочуть зазнайомитися.

Анабель висадила Морґена біля убогого, але чистенького готельчика, в якому переважно зупинялися провінційні пастори, наказала добре пильнувати руру з кресленнями і зникла у знаменитому тумані.

Максиміліян довго не міг заснути, тому взявся за листа до батьків. Привчений до стриманости, він сповістив новини коротко: його вдосконалення високо поцінували знавці летунської справи; він буде прийнятий військовим міністром; у найближчі півтора роки працюватиме на британську армію.

Міс Анабель Діккенс ламала голову, що далі робити з Ґеньовим приятелем, наївним і довірливим, як дівчина перед причастям, і, не вигадавши нічого путящого, заснула сном праведниці. Хай би їй приснився князь Уельський, якого кілька разів бачила звіддаля і світлий образ якого знадобився, щоб переконати Максиміліяна Морґена — вона справжня леді, обдарована з королівських рук. Сам же ангельський лицар лежав із загіпсованим передпліччям після чергової ловецької пригоди.

2.

кщо Турбійон весело розпочав нову справу, в душі уявляючи себе театральним новатором, то Ізабелі з Франсуа Шиньйоном не так щастило: частка здобичі, уділена жандармами, швидко танула, як льоди[40] під п'єцом[41]. Успіх «Хрещеної матері» виявився нетривалим, а навколо — стільки молоденьких дурнуватих дівчаток, що конкуренцію з ними можна виграти лишень у тямущого чоловіка, який знає ціну розквітлій жіночій красі супроти молодечої привабливости. Таких в кіновім ділі не було.

— Поживемо тихо, непримітно, вдаватимемо убогих людей, — пропонував Шиньйон. — А потім, одного дня...

— Отримаємо спадок? — підкусила його Ізабеля, з чого стало зрозуміло, що їй сей мистецький аматор не лише набрид, а й переконав у дрібній кількості розуму.

— Тоді в одіжі індійського магараджі буду провіщати прийдешнє: таких віщунів у Парижі немає. Є незрячі, горбаті, старі, але щоби чоловік гарний і молодий, пишно вдягнений...

«Он ти як високо занісся! Певно, вважаєш мене старою й потворною?!» — подумала Ізабеля і відповіла на пропозицію мовчанкою.

— Мила, не гнівайся, я вже все обрахував: спочатку клієнтці показуємо несамовитого годинника. Вона буде приголомшена і повірить будь-яким несусвітнім нісенітницям.

— Ти гадаєш, що до тебе прибіжить юрма жінок?

— А хто ж не дає вмерти з голоду зцілителям, віщунам і проповідникам?! Та ж не чоловіки!

Тут варто детальніше оповісти про останнє сподівання Франсуа на фарт. Колись він поцупив у лавці з древніми книгами мідяну скарбничку, вкриту брудно-зеленкуватими плямами і смугами. Поцупив так, знічев'я, бо вона стояла між порожніми каламарями і предпотопними писачками, на яких пил віків змішався з книжковим пилом і звичною вуличною пилюкою, що її ніхто не переможе і в третьому тисячолітті. Так от: у скарбничці і справді лежав скарб, про який, певно, не знав крамар. Це був дивовижний годинник. Він під щитком з числами мав дзвін, а під дзвоном — маціцький[42], срібний на вигляд, молот, людські кости та черепи дванадцяти кістяків. Шиньйон наставив годинника на першу, накрутив і почав наслухати. Аж ось злучилися кости одного кістяка, він зірвався, ухопив молот, вдарив один раз у дзвін, а опісля розсипався між інших кістяків. Франсуа спітнів від побаченого і в ту ж мить наставив годинника на другу. Схопилися до молота два кістяки... А як дійшло до дванадцятої — зірвалися всі, по черзі вдарили у дзвін і знову стали безладною купою костей.

Передбачливий Шиньйон не став начищати до блиску скарбничку, аби вона й далі виглядала нещасним уламком чиєїсь жебрацької біографії. До часу...

Ізабелі, щоправда, для розваги показав цю коштовну іграшку, але вона зреаґувала на неї з відразою:

— Ти що — не розумієш, що якийсь умілець так нагадує людям про смерть? А я волію не думати про свій кістяк, який гупне у дзвін востаннє!

Відтоді скарбничку було сховано з очей.

До Парижа магараджі з'їжджалися щовесни, як на ярмарок марнославства, повиблискувати коштовностями при мудрих бесідах з європейцями та легко сіяти грошима, тому з'ява магараджі-віщуна була логічним потвердженням взаємного прийняття несхожих у своїй сутности культур. Наш удаваний індус під вечір одягав довгу сорочку, завивався у блискучого плаща, накручував на голові кренделі з парчевої тканини, сідав на килимок і ставив перед собою скарбничку. У винайнятім помешканні з трьох покоїв вікна були постійно завішані, дим від сандалових паличок сочився попід двері, а брак узвичаєного умеблювання (самі килими!) налаштовував клієнток — які передбачав саме їхню появу Франсуа — на таємничість, тривогу і внутрішнє занепокоєння. Зрештою, оповістка в денниках таке й обіцяла: «Ніхто краще за магараджу-віщуна Алі-Бен-Алі, професора окультних наук з Бомбею, не зазирне у ваше прийдешнє — утаємничене, тривожне, уражене вашим внутрішнім неспокоєм, щоб дати правдивий керунок вашим учинкам». При цьому якось не зважалося на те, що магараджі ніколи не займаються подібним промислом...

Перша ж охоча зімліла, як побачила, що кістки під щитком легко лучаться і розпадаються, а прийшовши до тями, відмовилася «зазирати у прийдешнє», та свої франки не вимагала.

Друга мадам просиділа добрих дві години; Франсуа дванадцять разів наставляв годинника, аби та вдосталь намилувалася, як кістяки луплять молотом, а потім вислуховував від балакучої обивательки приписи, що така атракція повинна і без віщування вартувати утричі дорожче. Вона забула, за чим приходила, так що свої віщувальні здібності Шиньйон не застосував.

Третя відвідувачка байдуже сприйняла підскоки кістяків, проте вимагала, щоб магараджа достеменно сказав, чи проживе вона у шлюбі до самого похилого віку і чи не з молодою офіціанткою пропиває чесно зароблені гроші її чоловік-лихвар. Франсуа заплющив очі і почав колихатися:

— Ваші роки, мадам, полічені і записані — я бачу числа дев'ять і п'ять; ваш чоловік має велике магнетичне притяжіння, воно вабить молодих, та він знає ваші безсумнівні чесноти і опирається звабам; я бачу вас обох — нікого третього...

— То він не знає про мого коханця? — звеселіло спиталася мадам.

Потім прийшла заплакана мадемуазель — чи повернеться її наречений, який узяв на вінчання сімсот франків, а оженився з іншою? Шиньйон заспокоїв: це тимчасове затемнення притомности, насправді наречений вважав, що бере шлюб з нею.

Ізабеля розуміла, що її партнер не помилився — жінки товклися в покоях з ранку до ночі і всі виходили щасливі й потішені. Проте їй було не до шмиґи своє другорядне становище — з такою красою і хистом не сидять за спиною фальшивого магараджі. Але гроші множилися. Це була певність того, що одного ранку магараджа лишиться при своєму несамовитому годиннику, та без жодного франка й Ізабелі.

3.

еодор Козобродський вважав, що першорядну ролю грає сліпе щастя і воно стоїть за плечима пестунчиків долі. Сам же він мусів того щастя доскакувати, продираючись крізь терни людської незичливости, особливо образливої, коли йдеться про освічування темних і байдужих до набутків культурного обширу. Жадаючи утвердитись європейського типу вченим, Теодор написав і видав своїм коштом книгу «Культ високого слова», в якій піддав ганьбі тих своїх колег, що невміло сопіли за катедрою, голосили віршами чи речитативно виспівували лекції, мимрили собі під носа або кричали так, що полошилися на Краківськім ринку старі перекупки. Він збагатив свою книгу міхом прикладів новочасного красномовства, користуючись здебільшого джерелами з країни найдотепніших промовців — Франції. У великій пригоді йому стала книга двох паризьких адвокатів — Раймонда Нессесера та Ліонеля Кастора, яку таємно переклав для професора тихий путящий студент. Одна біда: ті кляті жабоїди, виявляється, збиткувалися зі своїх «золотоустих», а студент не завдав собі труду пояснити Теодорові, який усі висміяні звороти помістив за зразки високого ораторського смаку...

Козобродський, спочатку потішившись, що книгу розкуповували, як підсмажене насіння, за три дні сам оббігав усі крамниці, забираючи рештки накладу. Колеги викликали його на суд чести за неприхований плаґіат, додавши до цих звинувачень ще й фантазійні висліди з історії рідних теренів.

За овальним столом сиділи переважно літні чоловіки, яким не дуже хотілося бештати Теодора, але їхні молоді колеги вимагали крови (вони зайняли місця попри стіни).

Щоб ви не знудилися від переказу питань і відповідей, знайте: Козобродський боронив себе до останнього набою, незважаючи на галас молодої професури. Увечері він гордо сидів за столиком у «Говерлі», напихав шлунок печенею і переможно поглядав навкруги.

«Вони мають мене за неука, а самі хто? Оприлюднює недоведені факти! То доведіть, що вони недоведені! Ладні відмовитися від своєї історії, запроданці! Якщо під Будапештом знаходять у римській гробниці добре вдержане тіло жінки з королівського роду, що жила за двісті літ перед Різдвом Христовим, і крайка[43], якою вона підперезана, мало чим відрізняється від нинішньої, то невже цього мало, щоб переконатися: перша мумія — наша?! Чи їм потрібно, аби та мумія ожила і сама все оповіла?»

Уже не одна чарка горілки від Бачевського зігріла стравохід пониженого професора, а він не спиняв внутрішньої суперечки. Річ у тім, що Козобродський не знаходив собі співрозмовника: не було людини, яка б захотіла вислуховувати його роздуми чи гіпотези. Він би зрадів навіть недовірливому Альбертшулле — лиш би той встав з домовини. Самотність догризала знаменитість, і до тії гризоти додавалася образа на цілий світ.

«Я занадто вимогливий до себе... Не можна піддаватися зневірі... Слава — завжди слава, навіть якщо це брехливий поголос. Славу треба творити самому. Дешеву повістину «Зустрів любов» невдатного початківця-писаки ніхто не хотів купувати, доки в газеті не з'явилася оповістка: молодий і заможний чоловік шукає собі наречену з чеснотами, як у головної героїні... За три дні не було жодного примірника в книгарнях!»

Горілка шуміла в голові і вимагала сміливих учинків. Козобродському здалося, що він перед студентами. Професор поважно підвівся.

— Письмена історії не стирає час. Вони проступають навіть на холодному камені, що вже казати про людську пам'ятливість. Сто літ тому помер наш славетний земляк Йосиф Кізіляк, а про нього й досі згадують у його родиннім краю. Він був сином урядовця, вчився в університеті, отримав посаду, але все покинув і почав своє життя «вічного жида», переїжджаючи з міста в місто, із села в село.

Нарід в «Говерлі» почав шуміти і пересміхатися, та ніхто не зупинив Теодора.

— І всюди Кізіляк лишав пам'ять по собі — написи свого імени на високих скелях, у печерах, на стінах домів, на пам'ятниках. Казали про нього різне: зробив заклад, що прославиться впродовж трьох літ; поклявся зрадливій дівчині, що та бачитиме його ім'я скрізь, де можна його написати; захворів на манію...

Власник «Говерлі» стояв напоготові, щоб скликати всіх викидайлів, але був заскочений перебігом думок Козобродського.

— Коли відкривали новий міст через Дунай, тоді Кізіляк не міг пропустити нагоди зв'язати своє ім'я з новою будівлею: він спромігся його написати на однім із биків великими літерами, хоч і досі не зрозуміло, як сміливець туди добрався.

Почулися схвальні оплески і регіт.

— Чи можна поставити питання шановному професорові? — наважився власник «Говерлі».

— Після лекції! — категорично сказав Козобродський і продовжив, підвищуючи голос до високого патосу. — Одного дня ім'я Кізіляка з'явилося на стіні цісарського палацу. Старий імператор наказав прикликати Йосифа для нагінки. Він суворо ганьбив його і поучував; Кізіляк стояв перед письмовим столом, а імператор ходив туди-сюди кабінетом і раптом вчув якесь дряпання. Повернувшись, він спитався Йосифа, що той робить. «Уже нічого, Ваша Величносте», — відповів наш краянин. Цісар нічого не зрозумів і відпустив винуватця, а за якийсь час побачив видряпане його ім'я на своєму столі.

Тепер аплодували всі, хто на той час вечеряв у ресторації. Викидайли вже стояли за плечима Теодора, та він і сам рушив до виходу.

— Отож саме українці зачали рекламу! Не забувайте про це! — вигукував професор, кланяючись на всі боки, начебто актор після вдалої прем'єри.

Веселі відвідувачі ресторації засмикали власника:

— Замовляйте сей гумор щовечора — і матимете добрі прибутки!

— Ліпшої реклами для вас важко вигадати! Ха-ха-ха!

— Чи сам лектор — не родич славного Кізіляка?

— Пане рестораторе, а завтра щось подібне обіцяєте?

4.

і, не міг Ґеньо Муркоцький вчинити влом до Гробовецьких, — переконував себе Юрась Маґдебурко, — та й офіціянти вказували на Міська. А може, ті вар'яти змовилися? Як не як спільне дитинство — найміцніший зв'язок. Та навіщо? У тім немає жодної логіки, лиш якийсь диявольський збіг. То чому кинувся навтьоки? Певно, таки вже згрішив у Львові. Хто ж його переховує?

Пошуки поліціянтів кайзервальдськими стежками не дали відповіді на ці питання, і тепер двійко аґентів вешталися найближчими корчмами у пошуках Ґеня. А сам Юрась перевіряв, хто це пише шантажні листи Петрові Фрідлянду з вимогою, щоб зложив в куверті під солом'янкою при дверях три з половиною тисячі золотих. Насторожував по-дитячому наївний підпис: «Всесвітня шайка шантажистів Болдвін Крос Компаній.

— Звідки у нас така хитромудра мережа? Чи це жартовно назвали себе гімназисти, яким бракує перчених відчуттів? — міркував наш герой, розглядаючи каліграфічно виведені літери, як би писав незаперечний перший учень.

Другого дня подібного листа приніс Гершко Бліндерман, що торгував дорогими тканинами, але й не гребував перемитництвом: вимагана сума подвоїлася.

— Маєте якісь підозріння? — спитався Юрась.

— Пане Маґдебурку, та звідки мені знати? — перелякано відповів питанням на питання Гершко.

— Тоді доведеться ризикнути: покладіть при дверях...

— Ні-ні! — заперечив крамар. — То занадто великі гроші для ризику! А якщо в куверта нарізати газет?

— Злочинця потрібно спіймати з грошима в руках, а не з газетами.

— То я ще зачекаю, можливо, ще комусь напишуть.

— Який ви зичливий! — спересердя промовив Маґдебурко. — Хай у сусіда корова здохне або сіно зігниє?

Гершко мовчав. Юрась дивився на нього, мовби суворий учитель, що упіймав учня з цигаркою в кулаці.

— Мені видається, що ті листи пише Гелена Кісельницька.

Безглуздішого звинувачення важко вигадати. Тридцятилітню Гелену Кісельницьку, авторку діточих повістей і доньку дідича, що була субльокаторкою[44] в того ж таки шантажованого Фрідлянда, запрошували на всі літературні сходини, а окремі обивателі дуже тішилися знайомством з нею. Вона приятелювала з Вандою Турецькою — та писала плаксиві віршики про зустрічі і розлуки, і це їх спародіювали в одній бруковій газетці — «в нашім серці закалатала любов».

— Старий Кісельницький програв у Монте-Карлі все її віно, — наполягав на своєму Бліндерман.

— А вона в такий спосіб його повертає? — усміхнувся Юрась.

— Пане, ви не знаєте, на що спроможна жінка з розпачу!

— З розпачу чинять несвідомо, а шантажні листи — продуманий крок.

— То вважайте, що я нічого не казав, а ви нічого не чули, — огірчено мовив Гершко.

За вечерею Юрась спитався дружини:

— Як гадаєш, зозулько, чи може письменниця вдатися до шантажу?

— Може, якщо це їй необхідно для творчости, — жартома відповіла Марта, — тобто задля художньої правдивости.

— Але цим вона наражається на небезпеку відповідати перед законом!

— Вона й відповість: «Шановні судді, я просто пізнаю міру глибини людського падіння у прірву злочину...» А кого ти запідозрив?

— Я — нікого, а от шантажований мене насмішив. Хоча після твоїх слів доведеться дещо перевірити. Ти щось читала нашим хлопчикам Кісельницької?

— Повчальні образки про чемних діток.

— І як вони?

— Чемно вислухали.

З книгою в руках постав Маґдебурко на порозі помешкання панни Кісельницької — подовгастого кутового покою, в якому масивний п'єц чоколядових кахлів займав почесне місце.

— Прошу заходити! — привітно промовила Гелена, мовби й не здивувалася появі Маґдебурка. — Я щось накоїла?

— Так, ви змусили моїх дрібних опришків полюбити читання вголос, — незворушно й вдавано суворо відповів Юрась. — Ось маю клопоти випросити від вас кілька приязних слів.

І він подав Кісельницькій книгу. Панна стала до бюрка, взяла перо.

— То кому надписати?

— Петрові та Павлові.

— Вони ж не апостоли, а діти, — зиркнула спідлоба Гелена, — Петрик, Павлусь...

«Невже така мила жінка буде шантажувати?» — мучився питанням Маґдебурко, отримавши книгу з теплими побажаннями зростати мудрими і любити тата й маму.

— Це єдина причина вашої з'яви?

— Ні, — правдиво відповів Юрась. — Річ у тім, що віднедавна двоє осіб скаржаться на шантажні листи...

— І ви прийшли з книгою, щоб вгадати руку?

— Так.

— Можете це підтвердити офіційно?

— Навіщо?

— Пане Маґдебурку, мені за діточі оповідки платять копійки. А якщо я даватиму щотижня в суботнє число часопису одну кримінальну історію, то матиму гроші. Але ж ви знаєте, які прискіпливі редактори! Уже втретє переписую, а вони ніяк не вгамуються. Цього разу вчепилися в епізод, коли нишпорка шукав шантажника, підсовуючи йому для надпису книгу! «Пані, такого не буває!» Ніби все, про що пишуть, спочатку здійснюється... Ви потвердите, що були у мене з такої причини?

Юрась стояв ні в сих ні в тих.

— Та ж ви, панно Гелено, скривдили двох чоловіків...

— Облиште! Скільки чоловіки кривдять жінок! Той же Гершко, певно, уже повідав вам, що моє віно прогуляно в казині? Це я в нього в крамниці «забула» свого листа до татка, а потому підкинула шантажного. А шанований пан Фрідлянд? Та для нього неймовірне пережиття, що допізна свічу лямпу!

Сподіваюся, моє зізнання пом'якшить покарання?

— Вважайте, що справу вичерпано, — ввічливо відповів Юрась. — Але хто вигадав таку дивну назву: «Всесвітня шайка шантажистів...»?

— Моя приятелька — поетка.

— Передайте їй мій низький уклін: вона й навела мене на думку, що се якась гра.

Минуло зо два тижні. Однієї суботи Марта поклала перед чоловіком свіжого часописа.

— Це не тобі панна Кісельницька присвятила кримінального фейлетона? Поглянь: «Шантажні листи» — Ю. М.

5.

бишек гнав на «форді» до президента Джорджа Кендела, не маючи сумнівів, що для вишколу американської молодіжі той усе ще потребує добрих виховників. Дорогою наш ковбой зупинявся підживити свого бойового коня, але сам не пив — не їв: у шлунку й досі холодило від згадки про палке прощання з Едною Мюррей — цього разу не вона цілувала свою жертву! Циганєвич тепер не виглядав на дешевого комівояжера, а радше на середнього бізнесмена, в якого попереду мільйонні статки. У внутрішній кишені маринарки гріла серце сотня долярів. Якщо ви гадаєте, що він завбачливо не приховав свій заробок в усіх можливих щілинах авта, то ви не знаєте наших краян.

За той час табір для новітньої молодіжі зовні не змінився: усі кавалки полотен з написаними гаслами висіли на місці, але було дивовижно тихо. Збишек зупинив авто і ввійшов у ворота. Порожньо...

— Джорже!

Циганєвичу не відповіло навіть відлуння.

Ну що вам сказати?! Ідея Генрі Форда виявилася нежиттєздатною — вихованці й виховники порозбігалися, як голодні пацюки з корабля. Проте в покинутих мешканнях ще можна було перебути.

Збишек рушив до господарських будівель, там надибав доброго пшеничного зерна, яке Фордові вихованці, певно, мали змолоти на борошно, напекти хлібів у власний пекарні і продати — із зиском для громади — навколишнім фермерам. У спіжарні[45] чомусь лежали на боках кілька лискучих, як летунське спорядження, бідонів. Три бляшанки мармоляди були приховані у валізці із слюсарними інструментами кимось із маминих синків, що їм забракло солодкого у суворому побутуванні під орудою президента Кендела...

У помешканні, в якому він колись заночував, просто на підлозі стояв слоїк з індичатиною, що застигла у смальці, — продукт домашнього виробництва, а на підвіконні лежав великий засохлий кавалок хліба — сухий, хоч об дорогу вдар.

— Хтось тішив свій шлунок таємно від усіх, — констатував Збишек тоном досвідченого нишпорки. — Значить, мають бути й порожні слоїки.

Порожні стояли рядами під ліжком.

— І що мені з цим усім робити? — питав сам себе Циганєвич, ніби на нього вже покладено обов'язок відновити життєдіяльність табору.

Але наш хлоп не має звички опускати руки. Не питайте, як він не вмер від нестачі харчів, та злучені бідони за три дні були готові прийняти першу брагу, яка тихо шумувала в діжі для тіста й відгонила мармолядою. Навіщо це було Циганєвичу, він не міг би пояснити навіть Форду, хоча б той схвально поставився до винахідництва з безвиході і, можливо, узяв би Збишека за приклад для американської молодіжі.

Та пильні і свідомі свого статусу американські полісмени, які не могли споживати алкоголь і лишень виловлювати призвідців та пачкарів, самі були ласі по тиху заковтнути келішок — другий, щоб не депресувати на дозвіллі. Вони вже примітили незалюднений табір Форда для таємних веселих вечірок і явилися туди якимось розгепаним автом. Збишек саме принюхувався до браги, чи не пора її заливати у сполучені бідони, як почув спочатку вурчання двигуна, а потім голоси збуджених чоловіків. Тікати? Куди? І він сміливо й по-господарськи вийшов назустріч. Полісмени вирячили очі.

— Доброго вечора, джентльмени! — промовив Циганєвич настільки вишукано й люб'язно, ніби належав до касти гарвардських розумників.

— Ти хто такий? — не повівся на Збишекову вихованість тупий з вигляду старий полісмен.

— Людина! — гідно відповів Циганєвич, міркуючи, що чотирьох озброєних чоловіків він не покладе писком у порох, отже, варто обрати тактику достойної дипломатії.

— Певно, його лишили тут, щоб не розтягли по колоді всі ці доми, — висловив припущення молодик, чия схожість зі старим наводила на думку, що з роками він також отупіє.

Збишек у розмову не втручався, очікуючи, що його запитають ще двоє полісменів. А ті мовчали.

І він наважився запитати сам.

— Джентльмени, дозвольте поцікавитися у вас: ви розшукуєте когось чи зазирнули сюди на всяк випадок? Президент Джорж Кендел ніколи не жартував із законом і мене навчав пильности в цім ділі.

Полісмени перезирнулися.

— Та знаємо ми твого шефа! — сказав старий і тупий. — А покажи-но, що тут сталося за його відсутности!

— Прошу дуже, — вдавав спокійного Циганєвич, а сам прикидав, чи встигне заскочити у свого вірного «форда», за яким поліційній автівці емеритського віку нема чого гонитися.

Він просто повів полісменів до браги, бо за стіною спіжарні приховався його баский кінь.

— Ти бачиш? — звернувся старий до молодого й до своїх німотних колег. — До чого довели таку гарну господарку! Крім бідонів...

І тут він вчув запах браги. Очі його заблищали, як у хорта, випущеного за зайцем, ніс засмикався, мовби вчув незвичайні пахощі, а ноги підстрибом понесли до дивовижної споруди з усіх можливих посудин. Збишека врятувало те, що слухняні підлеглі гайнули за шефом, полишивши його без уваги.

...Цього разу Циганєвич втікав не від президента Кендела та його вихованців, витискаючи з «форда» усі запаси кінських сил.

«Двічі в одну халепу не втрапиш? Ха-ха! Чого мене понесло чорту в зуби? Тепер вони шукатимуть мене по цілій Америці! Куди ж подітися?»

Якби він знав, що полісмени й не збиралися його наздоганяти, то так би не впадав у нерви. Їх настільки заворожив Збишеків винахід, аж старий прицмокнув:

— От божевільний! Сидів би тут та гнав своє віскі, а ми б його прикривали. І грошенята б мав... Хто з усім цим впорається? Ти? Ти? Ти?

Усі троє його підлеглих кліпали очима.

— Доведеться самому...

Із того часу Фордова школа для молодіжі стала осідком потаємних шанувальників домашнього віскі, а кажучи по-нашому — звичайного самогону. Ся винокурня діяла до тих часів, доки Фордова інспекція не надумалася використати табір в інший спосіб. Який? Уже ніхто й не пригадає...

6.

и з вами покинули Ґеня Муркоцького напризволяще у занедбаній корчмі, де він даремно чекав на Міська, до якого так і не дійшов шахраюватий підліток, отримавши пристійний заробок за послугу. Чого не дійшов — не знати, і Ґеньо випросив у корчмаря ледве придатні лахи, щоб скористатись давнім досвідом вдавати німого прошака. Він без жалю лишив свій ще майже новий анцуґ, розкошлав добре викохану чуприну, кілька разів витер своє лице рукою, злегка замащеною сажею та глиною, і тільки після того зазирнув у кутник від люстерка. Звідти на нього глянув понищений буттям чоловік без віку.

— Нічого не бракує, — посміхнувся сам собі, вдоволений змінами.

З комірки корчмаря він вислизнув на вуличку, якою без поспіху почвалав на Личаківську, аби оглянути, що ж там робиться біля Оскарової камениці. Дорогою зустрічав молодиць, що поверталися з базарчика з повними кошиками різного харчу, і подумав, що дарма кілька діб бридився стравами корчмаря, лиш пив міцну гербату[46]. Хотілося свіжої булки, масного шпондера, хрумкого огірочка, а особливо — кави, такої запашної, з домашньою сметанкою. У голові макітрилося від свіжого повітря і голоду, але ж він — прошак, значить, і має бути голодним.

Поки брів до дому Гробовецьких, приглядався до чоловіків, особливо до тих, що вдавали безтурботних гуляк, — то могли бути аґенти, полишені, щоб вистежити його, Ґеня. Вони й трапилися на його шляху — обидвоє прогулювалися по оба боки вулиці: один угору, другий униз, пильно вишукуючи когось серед перехожих, яких було в цей час негусто. На Ґеня вони повелися лиш тому, що хотіли показати із себе значних осіб.

— Ти, лайдаку, вимий свого писка, коли йдеш межи люди! — зачепив той, що йшов лівим боком.

Ґеньо мовчки вклонився і пішов через вулицю — просто до другого.

— Скільки того шмельцу тиняється містом! — промовив аґент і вилаявся.

Ґеньо вдав, що це його не стосується. Він посунув далі — здоровий брудний прошак, від якого тхнуло корчемними помиями.

Брама до камениці була прочинена, але хто б дурний у неї заходив? Можна пройти мимо, аж до малопомітної вулички, з якої, поміж обійстями, в'юнилася стежка до того жаб'ячого інкубатора для Оскарових експериментів. Ґеньо сподівався, що межи кущами влаштує собі місцину для огляду. От тільки їсти хочеться, аж шкура болить. Треба йти до базарчика...

Там йому пощастило: сувора служниця Беати, що так немилосердно полишила її без догляду, ходила між рядами і невдоволено принюхувалася до м'ясива, ніби наперед знала, що воно нікудишнє. «Прошак» ступав за нею, як прив'язаний, аж поки вона не озирнулася і не нагримала. Тоді він похнюпився, відійшов, але не став втрачати її з поля зору: знайшов місце при вході поруч із сліпцем. «Сліпець» був ще той опришко, бо зразу почав сичати, що такий здоровань міг би й сам заробити копійку, а не віднімати її у нещасного темного[47] чоловіка.

— Це ти — темний? — забув про свою вдавану німоту Ґеньо. — А мене видиш?

На це нагодилася пані з двома хлопчиками, ще не школяриками. Вона поклала «сліпцеві» в простягнуту руку дві дрібні монетки, а на Ґеня поглянула осудливо.

— Мамо, можна я теж дам гроші — оцьому прошаку? — спитався один хлопчик.

— І я! — озвався другий.

— Я більше не маю дрібних, — сказала пані. — Але якщо хочете, віддайте свої солодощі! Петрику, ось твій пакунок! Павлику, ось твій!

— Хіба він, бугай, солодощами наїсться? — з образою в голосі сказав «сліпець».

Тепер осудливий погляд пані стосувався «темного»:

— Ви його навпомацки обміряли?

Так Ґеньо отримав скромну пожертву від двох малих Маґдебурків — аж чотири марципани, так схожі на ті, якими колись його пригощав покійний Кендзьорівський. І ви скажете, що земля не кругла, як бальон[48]?!

Він з'їв їх під базарчиком з рукава свого смердючого корчмарського «вбрання», намагаючись при цьому не втратити пильність і не проґавити Беатину служницю. Вона вийшла ще лихіша на лиці, ніж була, і пішла, не озираючись, до помешкання своєї нової господині. Ґеньо дибав назирці, звіддаля, щоб не викликати в неї підозріння. Уже аж на вулиці Супіньського він став за деревом і простежив, у якій брамі зникла жінка. На його великий подив, з тієї ж брами за хвилю вийшов... Місько!

— Не може бути! — мало не вигукнув наш «прошак».

Місько квапливою ходою рушив вулицею, скошуючи поглядом то вправо, то вліво, ніби вишуковував затаєних ворогів. І тут із-за дерева до нього ступила якась потороча.

— Я посилав до тебе хлопця! Він тобі казав, де мене шукати?

— Мати Божа! — скрикнув Місько. — Це ти? Якого хлопця? Я сам про тебе напитував усюди!

— Усюди — це де? — сердито спитав Ґеньо. — У Гробовецьких? Це ти ошукав бідну Беату?! А ті дві нещасні мадемуазелі?

— Не така вже й бідна твоя Беата...

— Віддай перли!

Місько поглянув на Ґеня, як на пацієнта психлікарні.

— Я їх що — ношу з собою?

— То давай умовимося про зустріч.

— А навіщо тобі фальшиві перли? — відтягував балачку Місько, в якого вже визрівав план позбутися давнього побратима.

— Оті подовгасті — справжні, — сказав правду Ґеньо, — а круглі я сам вимальовував і продавав. У Парижі...

— Гаразд, помислимо, як тебе пристойно вдягнути.

— Скажи Жозефіні, хай малий Ґеньо принесе мені мій одяг...

— Ти з глузду з'їхав — я до Жозефіни не потикаюся! Домовимось так: я куплю, як на себе, запакую і привезу на двірець, а ти у вбиральні перевдягнешся.

— На двірці прошаків у вбиральню не пускають!

— То як бути?

— А ти привези сюди і я перевдягнуся в тебе. Чи ти мене не запросиш?

Місько крутився, як вуж на пательні.

— Маґда... Та ще й служниця. Будуть питатися, чого це я привів прошака. Що я їм скажу?

— Що я твій товариш, який потрапив у біду, а ти, як християнин, допомагаєш. Хіба це не так?

За дві години Ґеньо вперше ступив на поріг помешкання Маґди Альбертшулле, удови по адвокатові. Вона в цей час, на прохання Міська, сиділа в «Бджілці» за кавою, а служницю послано з нагальними записками до всіх її приятельок, аби дурна баба мала якусь роботу. Так що поява прошака здивувала лише стару панну Валерцю, що мешкала над Маґдою; цей уламок минулого століття вічно стримів у вікні...

7.

цей час у Парижі набирав сили професор окультних наук з Бомбею, віщун і знавець минулого, Алі-Бен-Алі, який заповів велику виставу з появою примар бенґальських тигрів, слонів, орлів з двометровими крилами, павичів з людськими головами, первісних людей та здоровецьких ящірок. Під це діло було винайнято на вечір кінову залю, і байдикуючий нарід повалив помилуватися бомбейським цудом[49]. Ізабеля скрипіла зубами, розуміючи, що самих кобіт око в око ще можна переконати у надмірних здібностях віщуна, але цілу залю, в якій знайдуться й гостро налаштовані проти Алі-Бен-Алі...

— Моя люба, ми продали стільки квитків, що можна буде хоч із тиждень не приймати клієнток, — переконував Шиньйон Ізабелю, воліючи не визнавати, що його вже нудить від димів і від потреби вигадувати невідь-що, вкладаючи це в порожні голови дурненьких парижанок.

— Та як ти того доможешся: примар слонів і тигрів?

— Я все обчислив. У кутках зали стоятимуть свічники із сандаловими паличками — і буде, як у мареві. А я пройду між рядами і пронесу мідне пуделко, з якого солитиметься, — ну як тобі сказати, — особливий дим.

— Ти що надумав? Щоб увесь зал очамрів від якогось «індійського» зілля і почав уявляти те, що хочеш ти?

— Розу-у-у-умниця!

— А при виході не стоятимуть жандарми з кайданками?

— З якого часу ти стала такою обережною? При Турбійоні була сміливішою! Ну ж бо, чи не надумала вдатися до втечі? Маєш до кого?

Ізабеля чи не вперше за багато років розридалася, як ображене дитя. Їй ураз так стало шкода своєї краси, свого життя — такого непевного з того часу, як вона, Анеля Матичинська, змушена була втікати від поліції зі Львова, блукати «Венерою в хутрі» Будапештом, коротко попанувати над Андре в Парижі, на зламану голову плисти аж через океан, набути там лиш дещицю долярів, а потім так невдало піддатися цій жовнірській вроді недалекого розумом Шиньйона...

От він навіть не кинувся її заспокоювати, а зашелестів своїм пістрявим халатом, мовби й справді магараджа оминув якусь бідну недоторкану[50].

...Заля була переповнена. Якась мадам навіть привела двох маленьких дітей і вимагала, щоб їм дали окремі якнайближчі до видовища місця, хоча мала один квиток. Чоловіки нервувалися, бо сиділи за кобітами, чиї капелюшки конкурували чи не з Ейфелевою вежею. Суміш парфумів і сандалового диму знетямила якусь бліду мадемуазель, і її довелося випровадити на свіже повітря.

Алі-Бен-Алі не являвся, хоча незвиклі до екзотичних пахощів глядачі добре таки очманіли. Нарешті погасло світло, і в темряві межи рядами щось зашурхотіло: це поволеньки пройшов Шиньйон зі своїм пуделком для легкого затруєння мізків. Ось він постав перед полотнищем екрану — високий, як статуя Свободи. Глядачі, із захоплення чи переляку, охнули. На бічних стінах від помаху руки магараджі засвітилися китайські ліхтарики, і ті, що сиділи в першому ряді, побачили віщуна й чарівника... на звичайній бочці! Немає більших дурносміхів, як французи! Вони почали реготати!

Магараджа хитнувся.

— Чоловіче, показуй швидше свої фокуси, доки не впав!

— Давай сюди хижаків! Ми вже вдосталь нанюхалися твого смороду!

— Де предпотопна звірина?

Шиньйон підняв руку і почав промовляти, як він вважав, провісницьким голосом:

— Люди, звірі і птахи — всі діти природи! Вони вийшли з лона матері-землі...

Немає чого переказувати абракадабру з банальних учнівських знань давнього матуриста провінційної польської гімназії. У цей час на полотнищі з'явилася тінь страуса, що перетворилася на птаха з довжелезними крилами...

Певно, серед глядачів було багато скептиків, тому що почулися уїдливі репліки:

— Пардон, ми не замовляли театр тіней!

— На такі забавки кличте дітваків!

Магараджа як би не чув. У його руках — довга мотузка і сокира.

— Ось перша зброя людини проти сильнішого звіра! Будьте уважні!

За полотнищем тінь первісної людини замахувалася сокирою на тінь страуса.

Якась жінка ойкнула, а далі — тиша... Половина зали куняла, як після празника чи весілля. Терпко-солодкавий дух індійських земель вколихав і приспав інших глядачів, мовби маленьких дітей. Лише троє чоловіків, ворожих до магараджі, піднялися з місць.

— Так ти всесильний? Так ти премудрий? То ми це випробуємо!

Вони за мить скрутили Шиньйону руки, зв'язали мотузкою, запхали вниз головою у бочку і на його верески і пручання мали одну пораду:

— Доведи, що ти чарівник! Визволься сам — без помочі! В Індії й не таке виробляють!

На той гамір нагодився якийсь жандарм — й Ізабеля таки мала рацію: Франсуа Шиньон закінчив свою кар'єру віщуна так, як провістила вона — просто розумна жінка.

...Уранці до помешкання Андре Турбійона увійшла жінка в хутрі. Служниця бігла за нею, стривожена й налякана.

— Месьє, ця мадам... Вона нахабно увірвалася в передпокій!

— Облиш, Мюзетто, я навіть знаю, що в неї під хутром. Тіло... Саме тіло...

8.

едарма кажуть, що Льондон — то сечовий міхур Британської імперії. У таку вічно туманну вологу погоду навіть водії таксі волочаться вулицями, як сліпці, а летуни просто плюють у стелю. Максиміліян Морґен, вихований і дисциплінований, не смів нагадувати про себе славнозвісній англійській леді Емілі-Анабель, яка забула про нього на цілі два тижні. Він вставав о шостій ранку, гімнастикував, виливав на себе відро холодної води в зимній лазничці, схожій на перебудовану вбиральню, пив обридлий чай (львівська духмяна каво, де ти?) і сідав за креслення. Так-так, його мозок також вимагав гімнастики! До всього того, про що ви дізналися раніше, додався проект субмарини, яка в потрібний момент стає летовищем і приймає на себе літака. Але леді десь пурхала, певно, з наслідним принцем, чесноти якого переважать усі позитивні риси характеру нашого винахідника, тому Максиміліян вдосконалив субмарину так, що вона стала ще й підводним заводом з переробки водоростей на поживний харч для екіпажу.

Одного вечора до Максиміліяна постукали у двері два чоловіки у візитових строях. Очікуючи замовлення від військового департаменту, наш Зігфрід без страху запросив їх увійти.

— Фредерік Олбудсмен, — представився один, з невиразними дрібними рисами обличчя, але з такими чорнющими вусиками, загнутими кінчиками догори, що мимохіть виникало підозріння про їх неприродне походження.

— Патрицій Офенбах, — назвався другий, чий кирпатий ніс засвідчував простолюдинське походження, а хитрі блакитні очі шастали помешканням, вишукуючи прикмети прихованого багатства.

— Максиміліян Морґен, винахідник і пілот, — поважно відповів забутий Анабель галичанин — чи не удвічі вищий за своїх незваних гостей. — А ви від військового міністра?

— Вважайте, що так, якщо ви саме на це очікуєте, — химерно якось відповів той з вусиками, Фредерік.

— Показати вам креслення?

Зраділий Максиміліян ладен був зразу викласти всі карти.

— Потім, як буде час, — втрутився Патрицій. — Ви літаєте на «фармані»[51]?

— Літаю...

— Тоді скажіть, чи зможе він підняти трьох чоловіків середньої ваги?

— Трьох? — здивувався Морґен. — Там місце лиш для двох! І один з них має бути пілотом.

— А якщо вам добре заплатять?

— Від цього місця не побільшає, — зауважив наш чистий душею і помислами земляк.

— Ви не поспішайте, поміркуйте. За це ми платимо...

Як Максиміліяна в дитинстві не вчили стримувати почуття, цього разу він не встояв.

— Я не зрозумів...

— Що там розуміти: п'ять тисяч фунтів вам як з неба впаде!

— Головне, щоб при цьому не впав літак...

— Джентльмен уміє жартувати, — усміхнувся кирпатий Патрицій.

— Які жарти?

Максиміліян узявся доводити цим двом неукам неспростовні закони фізики: літак з крилами із соснових брусків може витримати рівно стільки ваги, скільки запланував авіаконструктор, та вони слухали у піввуха.

— Так можна впасти пляцком — і тоді вже не матиме значіння названа сума у штерлінґах, — навів останній доказ винахідник, — ні для вас, ні для мене.

— Доведеться вам двічі перелетіти до Канади, якщо не годитеся взяти двох, — із погрозою в голосі сказав Олбудсмен.

Якби в цей час прийшла та вертихвістка Емілі-Анабель, вона би швидко розкусила цих двох мантіїв, а так Морґен був сам на сам із заманливою пропозицією, від якої добре повівало смертельною небезпекою чи британською в'язницею, до чого арійський ніс був абсолютно нечутливим. Макса навіть не здивувало, що його вирахували як білу ворону серед хмари чорних. Ну, припустімо, його добре потертий шкіряний одяг наводив на думку: певно, сей чоловік літає. Але ж то потрібно було натрапити саме на нього! А це можливо лише стеженням... Ні, дисципліновані мізки ще не дають ґарантії гнучкості мисленнєвого процесу!

— Чи можна побачити літака? — спитався Морґен.

— Навіщо? «Фарман» — він і в Африці «фарман»! — підморгнув Патрицій.

Ну, матолку, напружся! — аж хочеться гукнути горе-винахіднику, але це нічого не дасть: він добровільно вповзає в крокодилячу пащу, бо уявляє, що Британська імперія всуціль складається з джентльменів, чий консерватизм не пускає в голови ніяких злочинних помислів.

— Вилітаємо завтра рано-вранці, — як про вирішену справу промовив Фредерік Олбудсмен.

— Але синоптичні прогнози вельми складні, — слабко опирався Максиміліян. — Туман...

— А ви знаєте, що Британія без туману, що Франція без вар'єте? — пожартував Офенбах. — Наші летуни кажуть, що варто піднятися над туманом, як повітряні шляхи чисті й безперешкодні! То як? Згода?

У Максиміліяновій душі доброчесність поборювала зиск, але зиск виявився сильнішим.

— І все ж утрьох летіти небезпечно. Але я погоджуюсь...

За два дні всі ранкові газети вийшли із заголовками: «Пограбування віку! Два службовці винесли з Іпотечного банку сто тисяч фунтів штерлінґів! Пошук злочинців не дав результатів! Ймовірно, вони вилетіли на викраденому літаку моделі «фарман», що належав леді Емілії Джонс!»

— Але тоді варто очікувати летунської катастрофи — банкові клерки не кермують літаками, значить, найняли пілота, — обговорювали подію у Скотланд-Ярді.

— Який божевільний візьме на «фарман» двох пасажирів? Він що — складе їх, як легкопади?

Вони не знали розумової спромоги Максиміліяна: по-перше, він на летовище прибув з металевими прутами, поцупленими з камінних решіток у готельчику, і зміцнив «фарманові» крила; по-друге, він змусив Олбудсмена влягтися так, щоб відігравати ролю спинки сидінь, зігріваючи грудною кліткою і черевом спини його та Офенбаха. Здивований «фарман» пофуркав, та мусив злетіти під тиском нахабного винахідництва галицького Едісона.

9.

скар Гробовецький повернувся до Львова не так з туги за Беатою, як з потреби вже остаточно відійти від будь-яких справ і жити, наскільки дозволять обставини, праведним емеритом. Грошенята у нього водилися, щільно укладені в сейфи швейцарських банків, а острів він здав в оренду кіновій фабриці, яка на ньому облаштувала знімальні майданчики для фільмів про корсарів та конкістадорів. У кожному сценарії йшлося про викрадення красунь і пошуки скарбів, про принців-невільників і принцес-наложниць, яких вирятовували бідні вояки або перевдягнені у вояків дівчата, що потім виявлялися їхніми братами-сестрами. Кінова індустрія потребувала сентиментальних історій — і нема на то ради...

Бідний Гробовецький! Він онімів, побачивши безлад у камениці і самотню Беату при вікні.

— А де дівчата? Вони тебе покинули? — упав він навколішки біля Беати.

— Та ні, — цілком свідомо відповіла дружина. — Я їх вигнала на вулицю. Вони навели сюди вломників. Знаєш, Оскаре, сьогодні мені б засмакував запечений заєць...

Другого дня в камениці з'явилася молода служниця, швидка, як відьма на мітлі, балакуча, як базарна баба, і висока, як московський ґренадер. Вона швидко впорядкувала помешкання, без жалю повикидала понищений панський одяг (вона у нього все одно не влізла б!), встигала відмарширувати на базар і принести два кошики харчів, а за доплату ще й куховарила.

— Ти кажеш, приходив Ґеньо? — усе випитував Оскар Беату. — Не помиляєшся? Ти ж була як не в собі...

— Дурний ти, чоловіче! Я вмію «бути в собі», коли захочу! Ґеньо мені б допоміг, так тут нагодився Маґдебурко: «То це той вломник?!» І Ґеньо мусив утікати!

— А хто ж таки вломився? Ти його знаєш?

— Не мала честі!

— Беато, я не жартую!

— Облиш це — у житті треба зазнати всього, навіть грабунку у своєму домі!

Ні, таки східні мудреці вміють посіяти в мізках неофітів зерна своїх філософських переконань...

Але в цілому подружжя Гробовецьких змінило своє побутування: виходило в ресторації на обіди та вечері, навіть побувало в «Аполло» на виставі; не минало й моднярських крамниць, бо Беата вже не хотіла ходити завинутою у сувій цяцькованих тканин.

Шкода, що про це не знав Ґеньо, який відсиджувався у Бруховичах на непримітній дешевій вілі, винайнятій Міськом через Маґдиних приятельок. Ґеньові були потрібні гроші й пашпорт на чуже ім'я, та молочний брат не поспішав з допомогою. Він скупо привіз харчів та кілька газет — і зник на тиждень. Йому було ніколи: він планував влом до заможного нафтаря — англійця Едвіна Робсона, щоб... полишити там Ґеньові сліди. Міськові пощастило, бо Робсон завіявся аж в Закопане і не збирався бути у Львові довший час. Уміло скориставшись мотузяною драбиною, Ґенів приятель заліз на балькона, а вже втрапити до кабінету і позазирати в усі щілини, коли в помешканню не ходять навіть привиди, то просто, як придусити блощицю. Здобичі було небагато: кілька срібних дрібничок та касетка для коштовностей, замкнута на хитру защіпку. У ній щось тарабанило, і Місько був певен, що то прикраси. А щоб у поліціянтів не лишалося сумніву, хто тут уночі гостював, вломник кинув на бильце крісла Ґеньового плаща (у якому той прибув до Львова і в якому його так часто бачили в каварні Майнля), завбачливо поклавши до внутрішньої кишені Ґеньового гребеня з кількома попелястими волосинками і не пошкодувавши однієї подовгастої перлини...

Сповіщаючи в газеті про трафунок з Робсоном, репортер кепкував над вломником, що втратив пильність і лишив на місці злочину неспростовний факт своєї присутности — плащ.

У тій же газеті повідомлялося: пані Беата Гробовецька зі своїм чоловіком викупила крамницю Мінцеля на Ринку, де продавали панчохи з усього світу, щоб започаткувати торгівлю футрами північної звірини. Перший моднярський показ футер заповідався у ближчім часі.

Коли в Бруховичах знову з'явився Місько з харчами та газетами, Ґеньо зустрів його докорами:

— Ти це робиш зумисне? Тримаєш мене, як у в'язниці? Що таке: у Львові вже не фальшують пашпорти? Не повірю!

Місько надув губи:

— То сам їдь до міста і шукай охочих до такої справи! Ти знаєш, що то тепер вартує?

— Гроші я поверну, слово чести, — охолов Ґеньо, усвідомлюючи свою залежність.

— Але їх спочатку потрібно дістати...

— Твоя Маґдуся така убога? А по хоромах не скажеш.

— Я в коханої? волію нічого не зичити, — гордо промовив Місько.

— Гаразд, я завтра попрошу у Жозефіни, — вона мені повірить.

Ґеня здивувало, що приятель навіть не застеріг: до його сестри краще не заходити, і після короткого й відчуженого прощання почав міркувати, хто ще допоміг би йому грошима. Виходило на те, що лише давній друг Кедзьорівського Теодор Козобродський, який не видів названого сина свого колєґи літ а літ і невідомо, чи признає?

Пам'ятаючи давню Оскарову науку про користь читання газет, Ґеньо пробіг очима першу шпальту, другу; у кримінальній хроніці натрапив на повідомлення про якогось оферму, що забув у пограбованому помешканню плаща, і усміхнувся, а далі...

Оскар! Він повернувся! Якщо так легально запроваджує свій бізнес, значить певен, що проти нього тут ніхто нічого не скаже. Усе! Який там Козобродський! Оскар з Беатою — ось його рятівники!

І Ґеньо за годину по Міськовім відході покинув ненависну вілю.

10.

рась Маґдебурко ніяк не міг взяти в тяму, що це за дивак «ходить в гості» у відсутність господаря і лишає йому «на згадку» не якесь жебрацьке лахміття, а майже новий плащ.

— Наші вломники почали добре жити! — казав він своїм аґентам, вивертаючи кишені плаща. — Ось і гребінець, теж не з дешевих. Він що — причісувався перед вломом? Навіть кілька волосин зачепилося за зубці. Це добре. А це що?

Подовгаста перлина сяйнула в пальцях, як зблиск снігу в морозяний ранок.

— Ага, то цей вломник, певно, і вигріб у Беати Гробовецької перли?! І звати його — Евґен Муркоцький. Чи він чогось не поділив з Оскаром? Дивна річ!

Аґенти мовчки слухали розмірковування Юрася, як монолога знаменитости на сцені театру Скарбека.

— Дивна річ! — повторив Маґдебурко. — Так як би сам вломник бавиться з нами: ось вам докази, а ви мене впіймайте. Щось за цим криється... Доведеться знову навідатися до шанованих панів Гробовецьких.

У камениці на Личаківській Юрася зустріли привітно. Оскар вийшов у передпокій і люб'язно запросив до вітальні, де сиділа Беата з двома знаними моднярками і обговорювала футряну виставу.

— Пане Гробовецький, жінкам не буде з нами цікаво. Можливо, краще перемовимося у вашому кабінеті, — м'яко попросив Юрась.

— Так-так, а Ганка принесе вам кави, — підтримала нишпорку Беата і навіть усміхнулася.

Здорова рум'яна дівка, навіть вища за Оскара, гупаючи, як кінь, принесла на таці дві філіжанки, цукор і сметанку. Юрась мимохіть відхилився від столу, коли вона гримнула тацею.

— Ганко, вважай! — скрикнув Оскар. — Ти тут усе рознесеш, як буревій!

Дівка вдала, що це її не стосується.

— Знаєте, — звернувся Гробовецький до гостя, — ніяк не навчимо її обережности. Вона звикла до господарки, поля, простого побуту...

— Нічого, — сказав Маґдебурко, — зате нічого не вкраде: такі дівчата мають Бога в серці. На відміну від міських вихованців.

— Ви на щось натякаєте? — стривожився Гробовецький.

— Хочу спитатися вас, як давно ви бачили Евґена Муркоцького, що колись допомогли йому втекти від Адама Кендзьорівського. Схоже на те, що він вломився ще й до нафтаря Робсона.

— Справа давня, — не крився Гробовецький, узяв філіжанку і вдихнув пахощі кави. — Хлопчисько сам вчепився в мене, бо мріяв про пригоди, а в Адама — яке було життя? Йому вистачало його провінційної слави... Я дітей не мав, і Ґеньо став мені за сина. Нині за це ви мене в кримінал не потягнете.

— Ні, не потягну: оскарження від Кедзьорівського уже не має ваги, і ніхто не довів, що батько й син Степпери — це ви з Муркоцьким.

— Про що ви кажете? Які Степпери? — і бровою не повів Оскар.

— Та це просто мої припущення — і все, — сказав Маґдебурко. — Уже ошукані власники карток забули про втрачені ґульдени, але мені здається, що ви до цього добре доклалися. Але зараз про інше. Як гадаєте, чому ваш вихованець пограбував вашу дружину?

— Ми не бачилися два роки, — почав здалеку Гробовецький, — і я нічого про нього не знаю. Беата каже, що то не він вломився, а якийсь сільський хлопака, вдягнутий, як городянин.

— Щось тут не збігається. Якщо навіть це так, то чому Евґен утік? Адже пані Беата могла надати йому алібі!

— Можливо, тут замішана якась жінка? — сказав навздогад Оскар.

— Замішана. Звати її Сюзанна Крамер, і вона дала в газету оповістку, що розшукує пана Муркоцького. Ми маємо докази, що той фацет, який вчащав до неї в каварню Майнля і якого хотіли підірвати серед білого дня, — саме Евґен...

— Бідний хлопчик! Скільки він натерпівся! — жалісливо промовив Гробовецький, сьорбнувши кави.

Юрась усміхнувся:

— Він же прагнув пригод — от і отримав повний міх. Сидить, певно, зараз у якійсь смердючій корчмі і боїться на світ Божий вийти. А перлини пані Беати, ймовірно, переховує в якогось ювеліра. Тільки чому одна з них опинилася в кишені плаща, покинутому у пограбованому помешканню?

— Ґеньо — не вломник! — твердо сказав Гробовецький. — Я можу вам написати папір і гарантувати його невинуватість у цій справі.

— Пане, якби ви ніколи не порушували закону, то такий папір міг би мати вагу, але ж...

— Що ви кажете! — обурився Оскар. — Я ніколи не мав справи з криміналом!

— Ви просто щасливчик — уміли вислизати з-під носа нишпорок і поліції. Але ваші зв'язки...

— Людина вважається невинуватою, доки суд не доведе протилежне, чи не так, пане Маґдебурко?

— Тоді прошу вас нікуди не виїздити з міста, якщо за вами немає гріха. Можливо, Муркоцький явиться до вас з вибаченнями? Порадьте йому не втікати, а прийти до мене, в управу. Можете його супроводжувати — кривди вам обом не заподію.

Оскар схилив свою вже зовсім сиву голову на знак згоди.

Сутінкової пори від жаб'ячого озерця майнула тінь. Гробовецький сміливо відхилив фіранку...

Нічним потягом до Будапешта виїздило подружжя Гробовецьких із служницею Анною Ощудляковою, здоровою сільською дівкою. Лице її було завинуте квітчастою хустиною і поквацяне йодом.

— Бомки покусали, — сказала Беата коліяжу, що видивився на служницю, супроводжуючи їх до переділу.

Юрась Маґдебурко знову мав причину для подиву, замішаному на гніві. Він все ж таки сподівався на здоровий глузд своїх давніх знайомців, якщо так можна назвати осіб, що постійно порушують закон.

11.

одії останніх часів злегка зрушили притомність Теодора Козобродського: давалися взнаки і літа, і напружені наукові пошуки (правду кажучи, вони перетворювалися в гонитву за фантомом слави), і пісна самотність у занедбанім помешканню, і зневага вчорашніх колег, і брак теплих довірливих бесід з однодумцями. А випадок у «Говерлі» спричинився до таких глумів! Якесь хлопчисько газетярського цеху випустило межи люди цілий фейлетон: «Хто навчає наших студентів?» І як ви гадаєте, у кого полетіло найбільше ядучих стріл? Звісно, у нашого славного науковця...

Та Теодора то мало обходило: він, як і колись у Парижі, наважився на ще один експеримент — цього разу писати не романа, а кінові історії.

Першу хотів присвятити невгамовному Кізілякові, «батькові реклами». Проте щось йому підказувало, що всі кіна знімають про палке кохання і підступну зраду, про життя і смерть, а не про диваків, отже, сподівання на успіх можна полишити в якомусь закутку душі.

Другий його задум ґрунтувався на короткій репортерській оповіді, як власник віденської ресторації Шпіґельбауер дістав випадково старий часопис, в якому вичитав про підкинену дитину (вказувалася адреса) і про самогубство нещасної матері... Він собі пригадав свою дівчину, яка наклала на себе руки в ті часи, і зрозумів, що дитина — його. І хоч прибрана мати дитини вдруге вийшла заміж, Шпіґельбауер розшукав її в Будапешті і познайомився зі своєю донькою.

А третій — історія фільмової артистки Зузанни Дельорм, яка зіграла у фільмі з монастирського життя і відчула в собі поклик стати черницею, що й зробила в монастирі під Греноблем. Туди ж придибав і Ришард Найм із Франкфурта, маючи в руках картку, на якій було написано трьома мовами, що він — глухонімий англієць. Зузанна опікувалася ним, як рідним братом, та коли зайшла мова про перевід його до притулку, «глухонімий» почав викрикати тими ж таки трьома мовами «не хочу!» Утекли з монастиря обоє...

Три списані стоси паперу лежали на столі — і Козобродський вирішував, що він надішле кіновим фабрикам: малоймовірну історію про віднайдену дитину чи оповідь про придибенції артистки. З тих роздумів засмучений і понервований, він пішов долевого сусіди — драматурга Якуба Несамовитського.

Ви, певне, здогадалися, що то прибране ім'я задля пишного звучання на афішах та оповістках? Бо він походив з простого роду Гірняків і був хрещений Романом. Що вам про нього повісти? У мріях Якуб-Роман вже дорівнювався до знаменитого Фредро, а насправді був дешевим писакою, якого низько цінували навіть пересічні вломники. Одного разу вони «оглядали» його мешкання і, не знайшовши нічого для себе, забрали течку з рукописом нової п'єси. За кілька днів прислали бандеролькою ще й дописали: «Повертаємо із вдячністю, але не вважайте це критичним відгуком на вашу творчість». Та Несамовитський від цього не втратив пихи, а лиш почав частіш переказувати будь-кому з приявних слухачів чужі розмисли, видаючи їх за свої. Тому він дуже зрадів Теодорові.

— Друже, я тобі повинен сказати: твій хист поки що не достатньо оцінений тому, що весь цей малоосвічений загал не готовий перейнятися високими ідеями розумового поступу, покликаного вивести наш нещасний нарід на широкий битий шлях європейської цивілізації.

Козобродський погоджувався із кожним сказаним на його адресу словом, бо після того приниження, пережитого від колег, він потребував хоча би такої підтримки.

Якуб узяв писанину Теодора, перебіг очима кілька сторінок і закотив очі, як би розмірковуючи над прочитаним.

— Друже, значіння любови у нас зводиться до явища соціального й біологічного. На мою думку, любов є найбільш безособова пристрасть зі всіх пристрастей. Жоден письменник не годен представити любов як щось цікаве саме собою. Любов стає привабливою тоді, коли сама індивідуальність приваблива. Більшість любовних творів літератури є безумовно нудна.

Теодор слухав і ніяк не міг вкурити, куди це він гне.

— Читаючи романи, можна знудитися до смерті! Що ж до поетів, які пишуть про любов, то, гадаю, вони взагалі переоцінюють сексуальні проблеми. Ти хочеш заперечити?

Козобродський мовчав, бо не знав, що його сусіда просто переповів частину бесіди Бернарда Шова із репортером. Але яким чином це заторкувало його кінові історії?

— Я хотів би почути думку... — кашлянув Теодор і витер лице пожмаканою хустиною, — ...думку людини, що знається на мистецтві слова.

Ці слова підігріли нутрощі недолугого драматурга.

— Що нині мистецтво слова! — вигукнув Несамовитський і підняв догори руку, як в грецькій трагедії. — Хто про нього дбає?! Мізерні писаки, що вибиваються у клясики завдяки збуренням навколо себе поголосів та балачок?! А вірний трудівник пера — як охоронець духовости — мусить битися і з нуждою, і з упослідженням, і з заздрістю, І 3...

— То як скажете, — не втерпів Козобродський, — мої кінові історії мають якийсь сенс?

— А який сенс має саме кіно? Що в ньому такого? Хіба се штука[52]?

— Гм, не замислювався над цим, — зніяковіло сказав новоявлений літератор.

— Кіно — то пародія на театр! Ганебна пародія! І на неї купуються доброчесні громадяни, аби споглядати гріх на тому білому полотні!

Несамовитський бігав, як попечений, хапався за голову, присідав, як від болю у спині, падав на крісло і зразу ж схоплювався, одне слово, влаштував Теодорові справжнісінький театр.

Козобродський тим часом збирав свої папери, щоб прийти додому і вкинути їх у пічку.

— Друже Теодоре! Моя тобі порада: пиши! Але ніколи не перечитуй, щоб не сумніватися. Ось я вже написав ...надцять п'єс і водевілів, та жодного разу їх не перечитував. Навіщо? Що перше спало на думку, те й має значіння! Хто ще виявить таку сміливість — не перечитувати свої рукописи? Ага?! Ніхто!

Несамовитський став навшпиньки, щоб його дрібний зріст у порівнянні із високими словами нічого не втрачав.

— Дякую, дякую, дякую! — поклонився Козобродський, відступаючи спиною до вхідних дверей.

— Заходь, як матимеш час, — поговоримо про літературу, — гостинно запрошував Якуб, а сам згадував усіх чортів, що принесли до нього недоумкуватого професора, з якого дере лаха майже кожен студент. Куди кінь з копитом — туди й жаба з клешнею. Накаламутив в історії, а тепер забаглося паленого леду: письменницьких лаврів!

Удома Козобродський перечитав написане і вмився слізьми від розчулення.

12.

ранцузи — нарід веселий, навіть коли виконує серйозні обов'язки. Тому жандарми зібрали в одну камеру всіх фальшивих індусів. До магараджі Алі-Бен-Алі згодом додався факір To-Ка, що зачинявся у скляній домовині на вісім діб і спав, а також віщун Се-Не-Те, у якого відділялася від тулубу рука і пурхала по залі, витягуючи хустинки з чоловічих кишень (разом із гаманцями, звичайно). Ніхто з них не збирався знімати машкару один перед одним — і всі поважно грали свої ролі. Віщун Се-Не-Те стверджував, що всі кризи у світі трапляються в роки, коли сума чисел давала тринадцять: 1903, 1912, 1921...

— Це значить, що наступною кризою ми будемо загрожені 1930-го, а потім аж 2029-го року, — проказував він медитативною інтонацією, дивлячись поверх голів уявних глядачів.

Алі-Бен-Алі мовчав і мимохіть плакав: сльози безперестанку котилися щоками і скапували на парчевий халат.

To-Ка безжурно посвистував на розмаїті пташині голоси, вдаючи із себе чи не святого Франциска Ассізького, що був палким шанувальником птахів.

В'язничні наглядачі пристоювали під камерою і наслухали щебетання щасливого індуса.

Так пройшла доба, і нарешті ними почав цікавитися сам комісар, викликаючи кожного на розмову. Хто там у чому зізнавався, нам невідомо, а ось каяття Алі-Бен-Алі можемо переказати.

— Так, ви маєте рацію, я — не магараджа, я фільмовий артист, який потрапив у скруту, — витираючи п'ястуками очі, скиглив Шиньйон. — Якщо ви бачили «Хрещену матір», то я там мав ролю молодого коханця.

— Мені нема коли бігати по кінах, — байдуже відповів комісар, чиє невиспане лице і синюватий ніс вказували на прикмети іншого захоплення. — Де ви мешкали?

— У Парижі...

— Адреса!

Франсуа назвав.

— Ми перевіримо! — гаркнув, ніби вилаявся, комісар.

— Ви мене відпустите? Я просто зараз без роботи, тому приміряв на себе ролю...

— Облиште! Ваша роля мені відома: ви задимлювали тяму жінкам і щось патякали про їхню будучину. Вони вам солено за це платили, особливо після споглядання кістяків. Штраф п'ять тисяч або у Сент-Квентін[53] на перевиховання. То як?

— Штраф! — не замислюючись, погодився Шиньйон. — Моя дружина...

— Ваша дружина виїхала з помешкання, якщо вона й справді дружина, а не жінка до спання. Хто за вас заплатить?

— Хто заплатить? — перепитав Франсуа.

Кого він знав у Парижі — при грошах і славі? Ошуканого Турбійона... Та чи він погодиться? Може, скаже: я вперше бачу сього чоловіка... Але треба ризикнути!

— Так маєте знайомців з грошима? — спитав насмішкувато комісар. — Чи вони всі вже виїхали в Індію?

— За мене заплатить Андре Турбійон!

Комісар видихнув щось подібне на сміх: хихих-хихих.

— То що — викликати сюди шанованого месьє Турбійона — власника часопису і театру?

— Викликайте...

Турбійон примчав під вечір.

— О-ла-ла! Франсуа? Комісаре, це й справді фільмовий артист — ніяких сумнівів! Ми, щоправда, розійшлися за... непевних обставин... проте лишилися приятелями. П'ять тисяч? Він того не вартий! Брехливий тип і нецікавий типаж! Та доведеться заплатити, якщо ви, комісаре, випхаєте його із Франції. Тобі куди хочеться поїхати?

Шиньйон не очікував такої підступности. Куди їхати? До Польщі, щоб викрили свої поліціянти? То вже краще подалі — до Америки чи що?

— Нехай мандрує в стейти, — порадив комісар, — на заміну іншому ошуканцеві — кабаретовому танцюристу Карпатьє. Уявіть собі, месьє Турбійон, упіймав матроса, напоїв у якомусь кабаці, забрав його одяг і заліз на корабель!

— А боцман теж був нетверезий, що не помітив новачка? — резонно поцікавився Андре.

— Я за боцмана не відповідаю, — образився комісар, — а фальшивого матроса розкусила команда, бо він мало що вмів. Тепер сидить і бреше, що він колишній знаменитий атлет.

«Збишек? — подумав Турбійон. — І його ще викуповувати у комісара? Ні, нехай трішки посидить, з мене досить і цього красунчика-магараджі!»

— І що з тим... як там його...

— Карпатьє? Перевіряємо, чи нічого не накоїв у Парижі, — сказав комісар.

— Месьє, як перевірите, повідомте, прошу вас: мені атлети в театрі потрібні — вони стоятимуть при вході в обладунках римських воїнів і вітатимуть глядачів.

— Тисяча франків, — легко погодився комісар, — і забирайте хоч вже. А мені контрамарочку на виставу...

Андре не був би правдивим Турбійоном, якби не вмів швидко вирішувати справи. Він трусонув гаманцем...

Франсуа не повернувся до камери. А шкода! Бо він би почув пророцтва, від якого волосся стало би сторч, і злетів би накручений на голові здоровецький крендель. Се-Не-Те провіщав:

— 2032 року Франція матиме двадцять мільйонів мешканців. Держава контролюватиме життя, подружжя братиме дозвіл на народження дітей. Ріжниці між загалом людей не буде: зоднаковіють і одяг, і обличчя. А хто перевищуватиме загал розумом чи красою, того цінуватимуть, як нині мільйонерів.

To-Ка висвистував сойкою.

13.

вас не здивую, коли скажу, що Гробовецькі з Ґеньом також мали охоту зразу ж рушити до Парижа, та їм довелося зупинитися у Відні, де сентиментальна Беата хотіла перейтися стежками своїх дівоцьких мрій. Колись вона мріяла зазнайомитися із знаменитим фехтувальником Каролем Фодором, що на тижню мав по кілька поєдинків, але він утік спочатку до Будапешта, а потім і до Парижа, де заснував фехтувальну школу й одружився з дівчиною сумнівної репутації.

Десь тут осів і наш давній знайомець Шимон Едельман — він уже настільки постарів, що перестав шукати скарби, зате вишуковував різних винахідників, аби за гроші привласнити їхні новітні штукенції і увійти в історію людиною неймовірних здібностей. Не повірите: він став власником винаходу... електричної вудки! Аматори риболовлі мали бути в захваті, бо вона злагоджена доволі просто і подібна до звичайної, а дію має таку: рибу, що торкнулася гачка з мушкою, паралізує електрична течія і дає знати рибалці електричним дзвінком. У тій хвилині підноситься шнурок вудки і витягає рибу з води. Вудка може ловити кілька риб нараз! Так нашому Шимону інкримінували жорстоке поводження із живою природою і мало не засадили за ґрати — знайшлися розумники, щоб їх качка копнула...

Нині Шимон перемовлявся із швайцарцем Іваном Ройтманом, що винайшов спосіб вічного руху годинника. В основу механізму він поставив скляну рурку форми латинської букви U, наповненої живим сріблом; при найменшім коливанні атмосферного тиснення рурка хилиться в один чи інший бік — і той маятниковий рух переноситься на зубате колесо. Едельман ніяк не міг з'ясувати, чи правильно той годинник показуватиме час, проте не сумнівався, що він ходитиме «вічно».

Гробовецькому кортіло побачитися із Шимоном, адже колись галашикаїн дав добрі прибутки та й племінники Едельмана разом з ним не стояли осторонь, коли Оскар з Андре потребували підтримки у своїй кіновій справі.

Ґеньо ж тішився тим, що таки вирвався у світи, що з Беатою та Оскаром вони виглядають на поважну родину, а це мало коли викликає підозріння у нишпорок та поліціянтів, отже, пригоди триватимуть. Він цілими днями й ночами гуляв містом і насолоджувався спогляданням живого житейського карнавалю. Ось у парку на шаховому майданчику затяті шахісти прийшли до оригінальної ідеї: королем зробили пляшку шампана, королевою — пляшку бурґунда, а пішаки вдовольнились пляшками горівки. Кожен, хто вигравав якусь фіґуру, мусив її... випити! Виграв не найкращий гравець, а найвитриваліший, — але й той, поки дібрався до короля, вже не володів головою.

Прочитавши у віденській газеті оповістку, що «молодий кавалер з аристократичної сім'ї, відомий зі своєї краси та елєґантности, власник фабрики і вілі, аматор спорту і мистецтва, шукає собі товаришки життя не конечно гарної, але милої, без віна, бідної, але чесної», Ґеньо рушив на призначену зустріч з цікавости. Він хотів видіти тих дівчат, що прибіжать виставляти себе перед таким чеснотним чоловіком, і, можливо, навіть вподобати «бідну, але чесну» для себе, бо молода сила вимагала свого...

Навколо літньої ресторації — шумовиння мереживних парасольок, розмаїтих капелюшків та суконь з такими обнагами, що аж викликали глибокі сумніви і в бідности, і в чесности одягнутих у них дівчат. Усі чекали на появу призвідця. Віддалік стояли поважні пані — певно, матері сих претенденток на власника вілі і фабрики.

Ось на вході постав чоловік років сорока з чимось — весь у чорному вбранні, блідий і виснажений, як схимник; темне волосся було зачесане догори, являючи всім високе чоло з бічними залисинами. Дівчата змовкли, мами підійшли ближче.

— І де ж твоя врода та елєґантність? — спитався Муркоцький і сам собі відповів: — Ти такий же аристократ, як я англійський льорд!

— Шановні панни! Я зібрав вас тут, щоб повісти про марноту щастя і кохання, задля якого ви погоджуєтеся віддати душу і тіло першому-ліпшому, хто скличе вас такою оповісткою. Покайтеся! Лиш каяття та молитва убезпечать вас від гріха перелюбства — і ви прийдете на небеса чистими голубицями...

Мимо Ґеня шелестіли шовками панни, розбігаючись алеями, щоб не чути сих закликів фанатика, а мами гордо відходили вбік, ніби опинилися тут випадково і не знають, у чім річ.

Одна з панн, із серпанковою вуалеткою на капелюшкові, видалася Ґеньові особливо привабливою, і він пішов за нею, як самець за самицею, відчуваючи нутрощами потребу в любовній грі. Муркоцький пришвидшив крок, обігнавши панну і ґречно скинувши капелюха у вітання.

— Перепрошую, чи не з вами ми їхали в однім потязі із Варшави? — сказав перше, що спало на думку.

— Пане, я ніколи не була у Варшаві, бо від народження мешкаю в Будапешті, а до Відня приїхала у справах! — докладно доповіла панна, із чого Ґеньо дійшов висновку, що вона не отримала доброго виховання: будь-яка мамцина доня не розмовляла б із незнайомцем на вулиці.

— І ці справи матримонального штибу? Ви хотіли вийти заміж за аристократа?

Панна зітхнула і промовчала.

— Ви бідуєте? Не маєте на що жити?

Панна зупинилася і похнюпила голову. Через серпанок не можна було розгледіти її обличчя, але Ґеньо був певен, що воно миле й зворушливе своєю чистотою. І раптом він відчув під ребром підступний холод бравнінґового дула.

— Милий добродію, прошу віддати свій гаманець потребуючій панні, себто мені!

Панна стояла так близько, ніби збиралася покласти свою голівку в капелюшку на груди благодійнику, а сама уміло перешукала кишені.

— Красно дякую! Ви мене вирятували від шлюбу з нелюбом! — прошепотіла вона й швидко побігла до фіякра, в якому, Ґеньо був певний, на неї чекали спільники.

— Нічого собі, прогулявся Віднем! — промовив їй услід Ґеньо, прикидаючи в умі, чи йти пішки до готелю, чи торгуватися з візником: у кишені штанів лишилось кілька дрібних монет. Але в них бракувало пашпорта...

14.

расеві Маґдебурку довелося цілий тиждень займатися не своїми справами, а вистежувати бандитську ватагу в Городку, де мешканці вже кілька місяців потерпали від грабунків. Ті опришки мали звичку опісля чемно прощатися з пограбованими: «Дзєнькуєми бардзо, добраноц!»

Скільки би він не питався, чи не пізнали когось із своїх же, ніхто не казав нічого певного. Юрася супроводжували громадський поліцай Юзеф Кліма та громадський гицель Янко Півень, горді з того невимовно.

Нарешті він надибав діда (він колись був війтом), що натякнув: мовляв, знаю, та скажу наодинці. Але зробив це в такий веселий спосіб.

— Прошу пана, спершу вислухайте бувальщину, що мені мій тато, хай з Богом спочивають, оповіли якось після празника. І ті оба най слухають, — вказав пальцем на Юзефа та Янка.

— До нас мав приїхати воєвода. Староста розхвилювався, сів і написав обіжник: хто хотів би мати аудієнцію у воєводи, мусить явитися «на чорно і зі спущеними штанами». В усій окрузі збентежилися... Тим часом пан староста хотів сказати, щоб люди наґлянсували чоботи і не пхали штани в халявки!

Дід зареготав, а Юзеф з Янком підтримали, лиш Юрась посміхнувся і замислився.

— Ви мені підказуєте, що серед грабіжників був якийсь міський мешканець? У наґлянсованому взутті? — спитався він діда.

— Ви, пане слідчий, чоловік письменний, самі здогадайтеся. Он у наших хлопів, — він хитнув головою на Маґдебурків супровід, — штани в халявах... Казали люди, що їх входило в хату троє чи четверо, та лиш один подавав голос. Значить, тут його не знають.

— А він отакий вичепурений ходив грабувати, замість того, щоб вдавати хлопа?! — із сумнівом у голосі промовив Маґдебурко.

— Та він усіх нас має за ніщо! — сказав дід. — І ті дурні, що при ньому, розкаються, та буде пізно. — Чи не так, Юзеку?

Юзеф переступав з ноги на ногу, ніби йому приспічило до виходку, а Янко дивився кудись убік.

— І я кажу, — продовжував дід, — що паничі з міста — не товариші нашим парубкам. Чуєш, Янку?

Юрась уважно все вислухав, не втручаючись у дідові повчання, і в його голові вималювалась картина: якийсь міський зайда гуртує навколо себе таких юзеків та янків, бо чується тут у безпеці. На відміну від міста, де його можуть уже добре знати поліціянти та аґенти. Отже, видно пана по халявах?

— Але ж не приїздить він щовечора сюди, щоб уночі вдаватися до грабунку?! — спитав і ствердив водночас Маґдебурко. — Певно, у когось замешкав? То в кого?

Але питання зависло. Дід змовчав, а Кліма та Півень як би й не чули.

Юрась сердився на себе, що сумлінно погодився витрачати час у Городку, де в ньому бачать панича-чужака і не кажуть правди, замість того, щоб шукати вломників, які розбили касу нафтового товариства «Малопольська» при Марійській площі і поживилися на сто п'ятдесят тисяч.

Та треба було шукати тих ошустів, і наш нишпорка пішов до місцевої знаметитости — чудотворця Федька Мариняка: сей чоловік знав, як оберігати господарки, аби дідько не завдавав прикрощів ні коровам, ні челяді, тому всі темні на розум ґазди ходили до нього на пораду, приносячи з собою доброго рубана. Федько жив заможно, мав кількох наймитів, не всіх пускав до хати, а приймав на лавці під стодолою. Кажуть, він мав дар бачити вночі і на далеку відстань, промовляти голосами померлих людей, а також, як пес, упізнати чоловіка за запахом. Хоча всі господарі пахнуть однаковими «парфумами»: стайнею й стодолою.

Мариняк був чоловіком середнього зросту, веселий на виду, чорнобровий і ясноокий, лишень зуби мав дрібні і гострі, як у миші, що зразу викликало якісь неприємні вражіння. Юрася він зустрів без будь-якого остраху і запросив до світлиці — чистої, як перед Великоднем.

— Мушу сказати, чого ви до мене прийшли: шукаєте грабіжників.

— Гадаю, за той час, що я тут побутую, весь Городок знає, чим я займаюся, — гостро відповів Юрась.

— Воно то так, але не всі знають, на кого ви думаєте, — погодився Федько.

— А ви знаєте?

— Знаю! Ви шукаєте молодого чоловіка з міста, бо він не так вбраний, як наші хлопи.

— Ви його бачили?

Мариняк кліпнув очима, ніби не хотячи промовляти вголос.

— Хто він?

— Спитайте Юзефа і Янка, — він їх пригощав у корчмі.

— А хто четвертий?

— Ніхто — їх троє.

— Послухайте, це щось несусвітне! Вас тут мало не що два дні грабують, ви знаєте хто і мовчите?

— Моя хата скраю... Хай з ними воює закон!

— Тоді від імені закону наказую вам сказати, що то за міщух тут вами владує?

— Він називається Ґеньо, ходить в доброму анцуґу, мешкає у Львові на Личаківській...

Маґдебурко міг би розреготатися в очі цьому чудотворцю, та опанував себе.

— А де він зараз?

— Спить у коморі.

— В якій???

Федько перевів Юрася через сіни і штовхнув двері. На старому бамбетлі безжурно посвистував носом... Місько! А на підлозі стояли добре наґлянсовані мешти.

— Зачиніть двері і не випускайте! — прошепотів Юрась.

— Та він спатиме ще три доби! — заспокоїв Федько. — Я йому дав випити молока на мачині. Такий здоровий хлоп, а злякався, коли я забалакав голосом покійного нашого панотця, та й зомлів.

— А як він у вас опинився?

— Прийшов грабувати з Янком та Юзеком.

— А тих чому відпустили?

— Так то ж свої...

«От підлий тип, — думав Юрась про Міська, — ховається за Ґеня, який завіяв там, де дідько добраніч каже, а сам... Якби не сей Федько...»

Того ж дня він повернувся до Львова — до Мартусі і своїх двох хлопчиків, до своїх прямих обов'язків застосовувати закон дещо інакше, як чудотворець Мариняк.

15.

к Збишек був випадково викуплений Турбійоном, ви вже знаєте. І скажіть, хіба в цьому не було заслуги магараджі Алі-Бен-Алі, тобто Франсуа Шиньйона? Але що було далі діяти із Циганєвичем, утікачем із в'язниці та ще й з донькою директора, яку він загубив, вірніш, полишив Семенюкам, мандруючи стейтами? Турбійону не хотілося б зіпсути свою репутацію поважного підприємця зв'язками з непевними «овочами» гіллястого дерева світового ошуканства, тому він суворо, без сантиментів, наказав Збишеку:

— Іди до свого маляра — і хай він з тебе пише піратів, циркачів та магараджів, але до мого театру не потикайся! Пересидь на Монмартрі: там усі такі, як ти...

І що було робити Циганєвичу? Не слухатися свого благодійника? Він побрів до непримітного будиночка з горищем, шукаючи Макса Сазана. Та в тій майстерні жили інші люди і з іншими уподобаннями: вони малювали трикутники, куби та паралелепіпеди, сполучаючи їх між собою в якісь фантастичні фіґури. Збишек кинув оком і спитався:

— Це якийсь новий керунок у мистецтві? А як же максі-мінімалізм?

— Продався філістерам! — городовито сказав кучерявий чоловік з короткими, як у ліліпута, ногами.

— То він розбагатів?

У голосі Циганєвича було все: сподівання, здивування, недовіра і навіть глум.

— Розбагатів! Пише портрети прем'єрів, банкірів і мафіозо, вдягаючи їх у римські тоги! А ті паскуди тішаться. Бо ж тіла мають вутлі і незграбні, а Сазан домальовує їм м'язи й зріст. Кажуть, колись за натурника у нього був знаменитий атлет, от тепер і пригодилися ескізи.

Кучерявий був роздратований, бо, певно, давно наїдався, мало спав, та ще й нікому не міг втулити свої геометричні композиції доволі сміливої кольорової гами: рожеве, чорне й жовте, що подекути переходило в жовтогаряче.

Два інші мистці не втручалися в балачку: вони розвішували на мотузку тільки-но попрані в мидниці сорочки.

— Хлопці, а що вам заважає таким чином поліпшити своє життя? — вигукнув Циганєвич, скидаючи з себе маринарку і сорочку. — Ось вам натурник! Якщо на таке ведуться грошовиті месьє, то беріться за пензлі!

Кучерявий примружив очі, мовби розглядав не велета, а комаху.

— Ну, твоя мускулатура не така вже й бездоганна, та й черевце намічається. Одне слово — не Аполлон! Я б тебе зобразив чотирикутником і двома трикутниками, а замість голови — куб!

— Не ображай чоловіка — ти його вперше бачиш! — нарешті промовив слово один із тих, що займалися не мистецькою справою прання сорочок.

Він підійшов до Збишека і почав обмацувати його плечі й передпліччя, як би купував собі раба чи ґладіатора. Циганєвич стерпів, бо знав, що в головах мистців така завірюха думок, в якій можна згубитися.

— Сідай на...

Стільців у помешканню не було, на грубо збитій табуретці стояла мидниця, а в кутку — здоровенний баняк, у який би наші сільські ґаздині зливали помиї для свиней. Та баняк був порожній і стояв угору дном.

Збишеків співрозмовник підкотив його до єдиного віконця.

— Сідай! Замислюйся! Підіпри підборіддя! Та не стискай пальці в кулак! Подайся вперед! Отаким я тебе ліпитиму! Бачиш, — звернувся до кучерявого, — черевця не буде видно.

— Стійте, хлопці, ми ще не домовилися! Я, власне, шукаю Макса...

— А ти певний, що він тобі зрадіє? — в'їдливо поцікавився кучерявий. — Він тепер мешкає на віл і неподалік Єлисейських полів, має з десять служниць і мажордома, червоне авто з водієм. Навіщо ти йому?

— Буду теж водити авто... Я вмію.

— І возитимеш ремісника від мистецтва? А ми тобі пропонуємо світову славу!

— Хлопці, що я з тою славою робитиму? Мені не треба слави — я потребую заробітку.

— Я тобі віддам увесь гонорар після виставки, — пообіцяв скульптор.

— А коли виставка?

— За рік...

Збишек не знав, як розмовляти з цими дітьми, що вірять у неймовірні речі: успіх через рік, добрий заробок, славу на весь світ...

— А на що я житиму?

— Ну, ми щодня вторговуємо пару франків, а інколи й більше...

— І їсте цибулячу зупу, в якій немає й шматочка м'яса. Я цього вже скуштував.

Збишек одяг сорочку і накинув на плечі маринарку, ніби збирався йти, хоча не мав на думці ніякого маршруту. Він навіть не знав, де заночує.

Проте скульптор мав ще один, останній, арґумент:

— Месьє, у нас, справді, життя — не мед, проте нас не чіпають жандарми. Вони знають, що ми — дрібні порушники закону, а на це можна позирати крізь пальці. І в нас не заведено доносити в жандармерію. Ви тут у безпеці.

— Я скрізь у безпеці! — не піддавався Збишек.

— Колись мене загребли у відділок, коли я заснув під кущем у Булоні, — ніби не чув скульптор. — Так я там бачив цікавий портрет одного чоловіка, який утік з в'язниці. Він чимось схожий на вас... Моє око — гостре й пильне!

«Оті маєш: чоловік мислить, а Бог крислить! Той п'яний матрос сказав, що корабель пливе до Африки, і я повірив. А повернувся туди, де доведеться сидіти тишком-нишком або сидіти за ґратами...»

— Я поміркую, — сказав Циганєвич. — Ось тут маю кілька асиґнацій... На місяць-два...

— Та ви що! — обурився кучерявий. — Цього вистачить на півроку!

— Хлопці, я на ваших стравах спаду з тіла. Так що купуймо баняки — їстимете борщі, вареники і картопляні пляцки! Інакше...

Тепер і ви знаєте, з кого зроблено скульптуру «Мислитель». Шкода лиш, що вся слава дісталася мистцеві, а не натурникові. Зате він отримав гроші, що в його ситуації було значно важливішим. І дотепер у музеях милуються молодим і сильним Циганєвичем, що замислився над своїм непевним буттям у Франції.

16.

аґда не довго сумувала за Міськом, який після подвигів у Городку отримав по заслузі. Вона вважала, що кожна жінка приваблива до того часу, доки її хоче будь-який чоловік, навіть якщо він підстаркувата ґорила з дріб'язком мізків. Тому вийшла на полювання, як знаменита Артеміда з Ринку.

Вона вже не зверталася до віщунок та окультисток, а сама шукала в газетах покликів охочих пошлюбити міську пані. То все були чоловіки молодші, але хто вам сказав, що вони відмовляться від заможної старшої кобіти?

Маґда знайшла через приятельок цілителя з однієї болотистої місцини, який, за прикладом австріяка Цальса, вибудував свою клініку подалі від міста. При самім болоті, звідки виривався сірководневий дух, стояв довгий одноповерховий дім з лазничками, куди подавалася смердюча вода для купелі. Обслуга раз на два дні вимащувала жінок з голови до п'яток баговинням, від чого шкіра ставала пружною і рожевою, як у доглянутого малюка. Так що ідеї Оскара Гробовецького знайшли своє втілення в інших засобах, бо скільки існує світ, стільки жінки жадають виглядати молодшими свого законного віку.

Тут же до Маґди підкотився панок, що весь час ставав навшпиньки, коли промовляв до когось вищого на зріст, і це був не хто інший, як Якуб Несамовитський. Він здавався вдові по адвокату особою високо розуму і незміряних талантів. Прогулюючись після лікувальних заходів довгою алеєю поміж лип, Якуб, за звичкою, переповідав випадки, що трапилися із знаменитостями в далеких краях, як бачені на свої очі.

— Пані Маґдусю, коли сам Чарлі Чаплін пробував у Львові, мені випало щастя сидіти з ним за товариською вечерею. Так він оповів, як одного разу був на прийнятті у самого американського президента і сидів між двома індіянами. За приміром білих, вони покушали червоного хрону — і в обох слези станули в очах. Сусіди навколо заметушилися: що сталося? «Я, — сказав один, — плачу в десяті роковини тої хвилі, коли мій батько потонув ув озері». А другий додав: «Я ж плачу, тому що ти тоді не втопився разом із своїм батьком!»

Маґдине тіло колихалося від сміху, погрожуючи тонкій шовковій тканині, що могла розлізтися на клапті.

— Пане Якуб, ви такий дотепник! І стільки всього бачили та чули! Моє серце стукотить удвічі швидше під час бесіди з вами!

Несамовитський задирав голову і ставав навшпиньки від гордощів, витворених невтоленістю чоловічих забаганок: від слави до звичайної жіночої уваги.

— Ви навіть не відаєте, що я мав привід прославитися, заснувавши «Клюб парубків», як у Льондоні. Та паризькі письменники це зробили раніш: запросили до клюбу парубків, вдоволених долею і здоровим шлунком. Кожен новий член зобов'язувався не женитися два роки, а якщо вжениться — його викреслювали. На жаль, наші літератори мене не зрозуміли, а ми ж могли пишатися на весь світ таким клюбом!

— Пане Якуб, та ви налаштовані проти жінок! — з подивом казала Маґда.

— Не проти всіх, шановна, не проти всіх! Як Бог хоче покарати мужчину, відбирає йому розум, а як жінку — дає їй високу освіту. Ось такі собі панни, трагічні жертви зараня вигаслого вогню, збираються в гурти, щоби понизити нас, чоловіків. І я налаштований саме проти них!

Маґда захоплено сплескувала руками, хоча такого штибу дотепи могла прочитати у фейлетонах Галактіона Чіпки, якби цікавилася бодай чимось, окрім одіжі та парфумів.

Щоб остаточно приголомшити кобіту, Несамовитський витяг із кишені картонний щиток із своїм найменням.

— Бачите? Це вигадала леді Астор, перша жінка, обрана до англійського парламенту.

— І ви це маєте? — чудувалася Маґда.

— Та ні, я маю на увазі, що вона запросила до себе на баль усіх аристократів і кожному причепила на груди щитка із вписаним іменем, щоби вони між собою запізналися.

— Ви були на тому балі?

Ця куріпка могла повірити будь-якій брехні, проте Якуб дався на отримання.

— Ні, це ми теж запровадили на літературних вечірках, щоби прихильники таланту легко пізнали свого кумира.

Удова по адвокатові не здогадувалася, що лицарі гострого пера і влучного слова в такі щитки дописували ще й адреси, щоб, коли доп'ються до чортиків, візники знали, куди їх доправити.

Довгі прогулянки і милі розмови мали б закінчитися сценою перелюбства, так Несамовитський не міг наважитися на такий рішучий крок після одного випадку, коли Маґда заточилася і він правою рукою спробував втримати її за талію... Руки не вистачило...

— Боже праведний, та вона мене привалить у ліжку стома кілями живої ваги! — думав Якуб, складаючи речі у валізу, щоб потиху вибратися із пастки.

Довелося вдові ще кілька днів гуляти алеєю в самотині.

— Я тебе й не дуже хотіла, письменний курдупелю! — сварила вона дотепника подумки. — Нічого, у Львові знатимуть усі, що ти спроможний кобітам лиш оповідати ріжні історії, а до самих них не берешся! Чи ти часом не деґенерат?

17.

скар Гробовецький добре вибештав свого молодого підмайстра за злочинну легковажність, адже, без сумніву, та зваблива панночка — одне із коліщаток у механізмі вишуканого грабіжництва просто неба і серед білого дня.

— Я розумію твій потяг до жіночого тіла, але ж вважай на наслідки! Як тільки їх вислідить поліція, твій пашпорт спливе, мовби свіжий потопельник, і тебе злучать з тими опришками не як потерпілого! Тямиш, у чім тут небезпека? Доведеться шукати твою панночку!

— Щоб викупити пашпорта?

— Та ж, певно, грошики не повернуть, — уже спокійним голосом завершив Оскар. — Отже, віднині ти знову Стасьо Крузенштарн, і це у Відні звучить природніше за твоє родове ім'я. Моли Бога, щоб спільник тієї панночки не спродав пашпорта якомусь мантієві.

Ґеньові нічого не лишалося, як погодитися з Гробовецьким. Тепер вони ходили вдвох віденськими парками у сподіванні вловити хитрунку. А ми, до слова, дещо про неї знаємо...

Лоретта Найман — слухняна донечка заможного промисловця — навчалася музики, чужих мов і навіть малярства, та все це їй видавалося малоцікавим, і вона почала вести подвійне життя: непомітно зникала ночами, змовившись зі служницею, а вдень, між уроками, грала ролю наївної дівчинки, наляканої чоловічою увагою. Який се мало кінець для самців у чоловічій подобі, ви вже знаєте з випадку із Ґеньом.

Лоретта мала коханця — Ціпріяна Хвойдмана, який пройшов в'язничний вишкіл чи не з пелюшок, бо був уроджений мамою-корчмаркою, що сиділа під арештом за вбивство татка-пияка. Ціпріян ще юнаком відбув покарання за вломництво до крамниці, де він поцупив солодощі для своєї дівчини, а згодом був упійманий зі спільником, коли вони пограбували одну стару добродійку, прив'язавши її зі служницею до важкого кравецького желізка[54] і наказавши сидіти тихо, бо то — бомба.

Героїчний життєпис Хвойдмана в очах Лоретти виглядав чи не пригодами французьких мушкетерів, і вона без хвилі вагань обдарувала зловмисника щирою любов'ю. Вони винаймали скромне помешкання на піддашші, від чого Лоретта була в захваті після батьківських апартаментів, схожих на музейні залі. Їй подобалося заробляти на життя, вдаючись до нібито невинних хитрощів, а не смітити в крамницях татковими грошима. Із цього добре користав Ціпріян: він просто сидів у фіякрі і очікував, коли до нього заскочить збуджена від небезпеки Лоретта. Після кожного грабунку вони залягали на дно: Ціпріян не виходив із помешкання, а Лоретта виявляла надмірне сумління перед своїми вчителями.

Тепер ви розумієте, що намагання Гробовецького й Ґеня вислідити панну-грабіжницю дорівнювали зеро. Та вони сподівалися на удачу.

Беата ж обійшла всі пам'ятні місця, де Кароль Фодор протинав шпагою своїх кривдників, скуштувала кави й тістечок у всіх каварнях і забагла опери.

— Серденько, — умовляв її Оскар, — ти ж звикла до оперет. В опері не висидиш і до першого антракту!

— Не висиджу, то вдам, що мені зле, і вийду! — відказувала Беата.

І Гробовецький узяв квитки на славнозвісну «Кармен».

Коли подружжя зі своїм прибраним сином ступило до пишного фойє Віденської опери, Ґеньо зразу ж прикипів поглядом до зграбненької дівчини, чиє світле волосся було зачесане на манер образів Ботічеллі. Вона розмовляла із поважним паном, що з вигляду міг бути її батьком.

— Оскаре, це вона! Панна з парку!

— Отямся, хлопче! Подивись, які в неї діяманти! Навіть якщо вона щодня витягуватиме такі повні гаманці, як був у тебе, то не швидко назбирає на коштовності.

— Оскаре, я певен! Навіть якби вона одягла перуку і машкару...

— Дай мені спокій! Якщо тобі так припекло, то простежиш за нею... Після спектаклю! А зараз поглянь і на інших дівчаток — це ти вмієш. Приворожи своїм поглядом, — підкусив Ґеня Гробовецький і поспішив за Беатою до залі.

На якийсь час Ґеньо згубив дівчину з очей і навіть ладен був погодитися з Оскаром, та голівка, причесана якимось дорогим фризієром, виднілася за три ряди попереду.

«Я не можу помилятися, хоч і не дуже добре бачив її через ту вуалетку. Але вона так по-особливому поводить плечима... Коли я її наздогнав і почав розмову... А коли вона прихилилася до мене...» — промовляв подумки Ґеньо, навіть не звертаючи уваги на важкувату тілом Кармен, що вдавала молоду циганку-перемитницю.

В антракті Муркоцький знічев'я потягся за Оскаром та Беатою до столиків з мінеральною водою і знову побачив дівчину: вона пила воду з кришталевої склянки, примруживши очі... І навіть підморгнула Ґеньові!

— Ти все щось вигадаєш, — не вірив Оскар, — панни такого роду не вміють підморгувати, бо їх вчать пристойних манер.

А після антракту перед Ґеньом за три ряди було порожнє місце...

Другого дня у вечірніх газетах усі репортери змагалися у майстерності описати неймовірний трафунок: арештували Лоретту Найман, доньку грошовитого промисловця, яка разом зі своїм спільником Евґеном Муркоцьким грабувала чоловіків, приваблюючи їх своєю наївністю та вродою.

Оскар схопився за голову.

— Усе! Цього ж дня — у Париж! От клята дівка! Ще як опише твої прикмети?!

Поки в поліції не бачили різниці між Евґеном Муркоцьким і Ціпріяном Хвойдманом, до Львова полетіла телєґрама із запитом.

Юрась Маґдебурко вже вкотре подивувався нелогічній поведінці Ґеня: навіщо йому ризиковані грабунки у Відні? Та мусив відповісти, тобто написати про підозри у шахрайстві і вломництві.

18.

еодор Козобродський надіслав свої кінові історії на всі можливі адреси і, не чекаючи на відповідь, засів писати нові. Але був свідомий того, що всі сюжети давно опрацьовані класиками, тож варто їх просто дещо змінити: переставити місцями персонажів, злочинця-чоловіка виправдати, а злочинницю жінку покарати по-середньовічному, з тортурами, невинну жертву зробити винуватою у всіх смертних гріхах, примусити красуню зрадити чудовисько і т. ін.

Він уже не ходив на пораду до Якуба Несамовитського, вважаючи його літературним нездарою. Як не дивно, але в цьому Теодор мав рацію.

Але чуттєве й розумове напруження Козобродського послужило тому, що до нього в помешкання навідалися... примари! І першим прийшов Адам Кендзьорівський. Він явився із кута другого покою, в якому й був обладнаний кабінет, і сів у крісло напроти Теодора.

— Пишеш?

— Пишу, — відповів Теодор. — Жодного дня без рядка!

— Це добре, — схвально хитнув головою Адам.

— А ти там як? — поцікавився Козобродський.

— Добре, потоваришував із адвокатом Альбершулле: він такий цікавий оповідач!

— Не згадуй про нього, друже! То прикрий чоловік — він став на заваді мого чергового наукового відкриття. Ще й намагався мене екзаменувати з латини! Мене — професора університету!

Адам змовчав.

Козобродський шелеснув паперами.

— Хочеш, я тобі прочитаю?

— Ні-ні! — замахав руками Кендзьорівський. — Я ніколи не слухаю і не читаю чужого писання, щоб не спаскудити свого смаку.

Теодор хотів образитися, та згадав, що Адама давно немає на світі, а мертвим хіба щось можна ставити на карб?

— Ти заходиш до Жозефіни? — поцікавився Адам.

— Давно був, вибачай, — спантеличено промовив Козобродський.

— Я тобі наказую прийти до неї і взяти її за жінку!

Голос Кендзьорівського прозвучав важко й зловісно.

— Навіщо? Я... жінки... то не моя стихія.

— Я тебе прошу як друга.

— Це не входило у мої плани... У мене багато творчих задумів...

І тут на спинку крісла, де сидів Адам, оперся адвокат Генріх Альбершулле.

— Пане Козобродський, кожен чоловік має хоч раз в житті одружитися, щоб звідати подружнього щастя. Даремно ви відмовляєте своєму другові у помочі! Він навіть з того світу дбає про дружину, тобто про свою вдову, яка лишилася без підтримки. Я пригадую, як вона прийшла до мене зі своєю бідою. Я їй не відмовив, вона — мені...

— Що ви таке кажете?! — скочив на рівні ноги Кендзьорівський. — На що ви натякаєте?

Козобродський міг би стати свідком сварки між двома чоловіками за жінку, та в цю мить хтось застукав у двері — і примари щезли.

Теодор, спотикаючись, рушив до дверей, а відчинивши, побачив Якуба у спідній білизні.

— Друже, що в тебе коїться? Уже цілу годину я чую якісь замогильні голоси! От і в тебе волосся стало сторчака. Ти викликав духів? І вони у тебе приявні?

Козобродський з усієї сили тріснув дверима. Знеможений, як після важкого фізичного труду, він поволі одягнувся і вийшов на вулицю. Ще не знав, що діятиме далі. Але ось побачив візника...

Жозефіна довго не відчиняла, бо спросоння ніяк не могла второпати, хто це там вигукує щось про покійного Адама. А побачивши Козобродського, злякалася. Надворі літо, а він мав на собі плаща з хутряним коміром, у руках тримав парасолю, а на ногах... На ногах були домашні капці!

— Пане Теодоре! — лише й спромоглася сказати жінка.

— Жозефіно, тільки-но в мене побував Адам. Він сказав, щоб я тебе... вас... узяв за жінку. Така була його воля!

Удова по Адамові Кендзьорівському завела Теодора до покою, а вранці нещасного вже оглядали у божевільні.

Найбільше за ним сумував Якуб Несамовитський...

19.

аксиміліян Морґен ніскільки не шкодував, що зазнайомився із англійськими пройдисвітами. По-перше, він встановив перелітного рекорда (щоправда, ніде не зафіксованого); по-друге, з ним розрахувалися по-джентльменськи точно (немає слівніших людей за злодіїв!) і зникли з обрію, ніби легкопад з мішком каміння; по-третє, він побачив світи; по-четверте, саме в Канаді оголосили кругосвітній лет для охочих з винагородою в дев'яносто тисяч долярів.

Коли прибула знаменита леді Емілі Джонс як перша претендентка на славу, Морґен зрозумів, що з нею він ніколи не був знайомий. Хто ж тоді та приятелька англійського престолонаслідника? Самозванка! Чи знав про те його гімназійний товариш Ґеньо Муркоцький? А може, ця летунка фальшива?

Максиміліян звик впорядковувати свої думки, як креслярські причандали в дерев'яному пеналі, тому підійшов до леді з прямим питанням:

— Як ви гадаєте, двадцять чотири тисячі кілометрів можна пролетіти за тиждень часу?

— Певно що ні! — відповіла леді Емілі. — Принаймні мені так здається, потрібно ще день-півтора або й більше.

— А скільки ж часу припаде на сам лет? — як учитель на іспиті, питав Морґен.

— Трохи більше чотирьох днів.

— Я з вами погоджуюся, — змилостивився летун-винахідник. Леді Емілі його вподобала, і її бліді щічки зарум'янилися: це вперше чоловік з нею розмовляв, як із рівною, а не залицявся.

— Тоді вам пропоную Великий Океан перелетіти між Сибіром та Аляскою, якщо ви погодитеся взяти мене у свій екіпаж, — зашарівся від свого нахабства Максиміліян. — Ви погоджуєтеся зразу чи будете трохи міркувати?

— Ми обговоримо це питання за вечерею в ресторації «Коржі з маком», — наказовим тоном промовила Емілі, приховуючи за ним розгубленість жінки, яка завжди все вирішує сама, без сторонньої помочі.

Треба сказати, що ресторацію з такою дивовижною назвою заснували українці — співуче подружжя Небораків, що у доброму гуморі могло й заспівати своїм гостям «Тринди-ринди — коржі з маком». Звісно, земляки тішилися пісні з давньої української комедії, а канадці ріжного походження просто веселилися, коли небораківська дітвора грала на сопілках і танцювала навприсядки.

Вичепурена й випарфумлена Емілі вирячила очі на господиню, що прислуговувала їм у помережаній блюз ці і довгій картатій спідниці. На високих грудях подзвонювали межи нитками коралів червінні монети.

— Я б вам порадила вишнячку свіженького, вареничків з малинкою і порічками, качечку з яблучками...

— Що таке «вишнячок»? — поцікавилася летунка невідомою назвою.

— Таке майже, як ваше «черрі»... А звідки у вас малина і порічки? Вони вже давно відійшли! — сказав Максиміліян тоном знавця-садівника.

— Пане, та ми вже кілька літ тримаємо ягоди в такій крижаній шафі — і вони ніби нині з куща! — приязно відповіла господиня, очікуючи на замовлення.

— А що таке «вареники»? — продовжувала пізнання українських страв Емілі.

— Маленьки пиріжечки, лиш не печені, а варені у воді. Ось я вам принесу, щоб ви скуштували — за це не платити.

— Ні-ні, — відмовилася леді-летунка, — ніякого тіста, ні печеного, ні вареного: мені не можна набирати ваги перед летом!

Але коли хильнула вишняку... Максиміліян примітив, що тренований організм Емілі здатен перетравити стільки ж, скільки і його невибагливий тевтонський шлунок.

Господар ресторації також обходив гостей і при кожнім столикові повідав якусь смішну історію. Побачивши карафку з вишняком, він довірливо звернувся до Морґена та його приятельки:

— Ми колись там, удома, переливали вишняк у сулії, а кісточки висипали за хлівом. А поросята до них як допалися! Дивимося з жінкою — біда! Лежать наші підсвинки — і ратиці повідкидали. Жінка в плач: «Поросята поздихали! Які збитки!» Покликала сусіду, що знався на таких справах, а він принюхався та й каже: «Ви, певно, напоїли їх самогонкою і теперка в мене ума вивідуєте? Вони не здохли, а сплять з перепою!»

Максиміліян реготав разом із господарем, а Емілі з переляком в очах спитала:

— У вас свині ходять, де їм заманеться? Це ж негігієнічно!

— Пані, та свиня хоч і риється в бруді, а не їсть того, що може їй зашкодити, — пояснив з усмішкою господар. — Вона в їді — примхлива і вимоглива, як наші гості.

Вишняк подіяв на леді — і вона більше нічого не питала, а лиш усміхалася на всі жарти, не розуміючи їх.

Ґречний кавалер Морґен, відпровадивши її до готелю, по-військовому коротко попрощався, хоча серце гупало так, як би мало вискочити з грудної клітки і застрибати м'ячем перед знаменитою летункою.

— То я з вами в однім екіпажі? — спитався Максиміліян, не сумніваючись у відповіді.

— О, yes! — промовила Емілі.

Вона вже зрозуміла, що сей велетень — надійний у будь-яких небезпечних справах, а обіцяна винагорода сполучить їх міцніш за кайданки.

20.

ариля Ясінська поховала графа Беннічеллі в родинному гробівці і вже як Флорія Беннічеллі прийняла на себе... — не думайте, що великий спадок — борги! Вона спочатку не второпала, що все — від занехаяного палаццо до земель з оливковими гаями — зневажений бастард Джакомо Ліцатті разом із вправними нотарями кілька разів перезакладав під великі гроші, таким чином «віддячуючи» старому за зламане ним слово. Та...

Вродлива «донька» Беннічеллі, сумовита на лиці і в чорних шовках, викликала співчуття в адвокатів, які кинулися їй допомагати один поперед одного, щоб здобути собі славу серед громади та прихильність сієї красуні. Вони умовляли Джакомо укласти мир із нещасною і бідною кобітою, узяти її на утримання, адже його незаконні оборудки лишили її з порожнім заповітом. Джакомо стояв, як скеля, і його хижий профіль з дзьобатим носом дихав вогнем на будь-кого, хто наважувався замовити слово за Флорію-Марилю.

— Хай та русалка знову припнеться до колоди та й мандрує водами у пошуках дурноверхих багачів. І баста!

— Тоді ми тебе кинемо за ґрати! — погрожували праведні правники.

— А дзуськи! — відповідав незаконнорожденний. — Я маю доручення, писані рукою графа! А він же був при своєму умі навіть тоді, коли визнав цю мантійку за доньку!

Зрештою, Мариля сама почала шукати стежки до Ліцатті, бо ще не знала жодного чоловіка, якого б не розтривожила її мушка на щоці чи кучерики за вушком. Та Джакомо уникав «випадкових» зустрічей, на яких би довелося розрубувати гордіїв вузол. Просто він не знав, хто на нього полює...

Одного разу йому принесли запрошення на баль з вимогою явитися в одіжі венеціянського вельможі і під машкарою. Охочий до любовних пригод Джакомо був певен, що за цим криється прозорий натяк на щось осудно-таємниче, тому з нетерплячкою випозичав у дрібних театриках то капелюха, то вузенькі штанці, то мешти на високих обцасах і з мідними пряжками, то сорочку із мереживним коміром, то рукавички з оленячої шкіри. І коли все це одяг та зазирнув у люстро, то переконався — таки в ньому є вельможна кров Беннічеллі.

У призначений вечір і час він під'їхав до різьбленої брами палаццо Маріконе, де вже метушилися лакеї зі служницями, щоби допомогти сеньйорам чути себе персонами минулого століття, часів адмірала Нельсона і леді Гамільтон.

Навкруги шурхотіли сукні, що були схожі формою на велетенські дзвони, матово світилися оголені плечі молодих жінок (старші сеньйори такі балі іґнорують), сиві чоловіки поховали свої чуприни під капелюхи, а черева — під лискучі чорні плащі.

Джакомо ступав сходами догори і бачив, що до кожного чоловіка підходила жінка, брала його під руку і вела до танцювальної залі. Ось і його торкнулися пальчики в білих рукавичках до самих ліктів.

— Прошу вас...

Якщо вас ніколи не зваблювали незнайомки, то ви не зрозумієте Джакомо: він напружився, як перед стрибком у прірву, але впіймав себе на думці, що йому приємно відчувати тіло сієї... — сеньйори? сеньйорити? — яким вона то притуляється до нього, то відхиляється.

«Чи вона така ж гарна на лиці, як тілом? — мимохіть подумав «венеціянський вельможа», приймаючи від лакеїв кришталевого келиха з шампаном. — А навіть якщо й не дуже приваблива, то можна її викохати із заплющеними очима!»

У танці сеньйора горнулася до нього і дозволяла його губам грайливо торкатися вушка з ізмарагдовою сережкою у формі срібної змійки, згорнутої в кілечко.

«А якщо вона якась дешева актриса, що потім вимагатиме грошей?» — сумнівався Джакомо, проте не припиняв відвертих залицянь. Річ у тім, що бувають хвилі, коли навіть досвідчені чоловіки мислять не головою, а, як би це м'якше сказати, покликами розбурханої плоті. Це й сталося з нашим тезкою Казанови.

Після танців — вечеря, і за столом усі мали скинути машкару, щоб подивитися в очі тим, з ким романсували цілий вечір. Але біля Джакомо крісло стояло порожнє — сеньйора втекла чи... Почуваючи себе ошуканим у сподіваннях, чоловік озирався на всі боки.

І тут почулися гіркі ридання: у дверях стояла Флорія Беннічеллі...

— Мене пограбував той чоловік, з яким я танцювала! Мої смарагдові сережки... Дарунок покійного татка!

Чоловіки посхоплювалися, мовби почули заклик до зброї. Джакомо Ліцатті був знеславлений — під пильним наглядом присутніх він витяг із кишені гаманець-капшучок, хустинку і... Так-так! Сережки-змійки, згорнуті кілечком.

— Я тебе вб'ю! Ти мені їх підкинула, водяна хвойдо!

— Сеньйори, будьте за свідків: він важить на моє життя!

Голос Флорії-Марилі був суворий, як вирок. Її блискучі від недавніх сліз очі глузливо зиркнули на бастарда.

21.

лопче, будь обережний: на тебе оголошені лови. Нема чого байдикувати в Парижі — поїдеш на острів, — сказав по прихильній зустрічі і розмові Турбійон.

— Сидіти самому вудити рибу? — скривився Ґеньо.

— Там знову знімають кіно про піратів. Будеш за семидільника при режисері. То праця незавидна, і ніхто й не подумає, що на неї погодився втікач від правосуддя.

— Ґеню, Андре злого не порадить, — докинув Оскар. — Матимеш відпочинок: море, свіжий вітер, хвилі, сонце!

— І багато дрібної роботи! Проте навколо «піратів» завжди скупчуються жінки — іти там матимеш успіх! Безсумнівний!

— З нього досить успіху у Відні, — не втримався від заштрику Гробовецький.

Але ви повинні знати, на яку каторгу прирік Андре нашого героя!

Семидільник — це мистець на всі руки у фільмовому виробництві. Коли до виконання якоїсь праці немає окремого знавця, тоді гукають семидільника. І мистець на всі руки повинен її виконати бездоганно. У його торбині має бути цілий арсенал усякого знаряддя, бо невідомо, що потребуватимуть за якусь мить режисер, оператор чи фільмова артистка.

Поковзнувся актор і розбив собі носа, «зірка» відірвала полу свого плаща, протікає збірник бензини в авті, хитається стільчик, не відчиняється покришка — кличуть семидільника.

Нова халепа: дрижить кіновий апарат, який стоїть в авті, що жене з бистрістю сто двадцять миль на годину та знимки виходять погані — кличуть семидільника. Він лягає на дно авта й кріпко держить ніжки апарата. Він загрожений смертю, коли знімають пожежу чи повінь, його обов'язки не мають меж, а платня — аби не вмер з голоду. На таку працю наважуються або кінові фанати, або люди, яким немає куди прихилити голови. А Ґеньо не належав ні до тих, ні до тих.

Та була тут і велика приємність для Ґеньової артистичної натури: побачити зсередини, як робиться кіно, і втнути щось подібне колись ві Львові.

Першого ж дня, коли «пірати» з «Веселим Роджером»[55] на щоглі причалювали до берега, мало не втопився піратський «ватажок», бо приховав перед режисером, що не вмів плавати. Ґеньо витяг його за волосся і навіть зробив штучне дихання, поновивши у пам'яті навички ще з гімназійних часів шведської руханки. Режисер в нервах вилаяв актора, як останнього волоцюгу, і змусив семидільника Ґеня вдягтися й стати серед «піратів», але спиною до кінового апарата, і пірнути з борту.

А далі все закрутилося, як кінова стрічка, витягнута невправним знімальником: Ґеня щоразу перевдягали в нове вбрання, коли треба було падати з коня, дертися на скелю, битися навкулачки чи веслувати у відкрите море.

— Не повертайся й не світи своєю аполлонською красою! — кричав режисер. Так що Ґеньова спина — спина семидільника — першою з'явилася у фільмових стрічках пригодницького штибу.

Але доводилося і мати дочиніння з посинілим від червоного вина режисером, що нахромився ногою на якусь залізяку, тому семидільник спрацював як санітар на полі бою: він носив його на своїй спині, коли знімалися батальні сцени.

Під кінець місяця Ґеньо настільки втягнувся в неспокійне життя, що воно йому видалося дуже привабливим саме непередбачуваністю подій. При тому він навчився всіляких дрібничок: закручувати на папільотки волосся фільмової прими, наклеювати вуса і густі брови «злочинцям», швидко підставляти стільчика коротконогому герою-коханцю, щоб він міг цілувати високу ставну артистку, вчасно підносити осоловілому режисеру кухоль холодної води і навіть віддавати за нього команди голосом, коли він захрип.

Піратські пригоди змінилися фільмуванням казок Шехерезади. Усіх артистів пофарбували на чорно, намастили морилкою руки й обличчя, щоб виглядали смаглявими.

— У нас буде єдина білявка — танцівниця в гаремі султана, і навколо неї все закрутимо, — казав режиссер, змінюючи кінову історію під смаки французького міщанина, — і це матиме безсумнівний успіх! Танець живота від європейки — це вам не пара кальош!

Білявка з'явилася — це була Ева Мількорф. Вона зразу ж упізнала Ґеня, та спокійно відвела погляд. Ґеньо теж не кинувся з обіймами, а вичекав, коли випаде слушна хвилина.

— Де ти була, Ево? Ми не бачилися... скільки ж це пройшло?

— Немає значення. Я? Трохи в Італії... Потім по всьому світу: танцювала за спиною Джозефіни Бейкер. Муринка полюбляла чутися старшою над білими. Потім канкани у «Червоному Млині». Потім кіно...

— Ти гарно виглядаєш!

— Не заспокоюй! Я гарно виглядаю після того, як мене загримують і виставлять світло. Ще рік-два — і нічого не допоможе.

Ева казала правду: коли вона усміхалася, під кутиками очей збиралися зрадниці-зморшки, вони ж примостилися біля вуст.

— Ти з ким живеш? З чоловіком? Сама?

— З чоловіком. Он з тим!

І вона махнула рукою в бік піратського «ватажка», що цього разу мав грати ролю підступного розбійника й викрадача жінок.

Ґеньові знову довелося ставати спиною до кінового апарата, одягнувши на себе розбійницькі лахи.

Зате у наступній стрічці про англійських аристократів Стас Крузенштарн був зазначений як виконавець ролі молодого художника, закоханого у свою маєтну благодійницю.

...Коли на прохання Марти Юрась Маґдебурко пішов з нею у «Коперника» дивитися кінову стрічку «За єдиний цілунок», він із здивуванням спостеріг подібність героя з тим молодиком, що втікав від нього з камениці Гробовецьких.

«Певно, в артистичнім колі забракло талантів, якщо навіть грабіжники і вломники потрапляють у фільмову промисловість», — думав Юрась дорогою додому. Та дружині нічого не сказав.

22.

забеля і Турбійон склали добропорядну пару після стількох років зрад, розлук і образ. Тепер вони цілком зайнялися театральною справою, піддаючи класичну драматургію різноманітним експериментам: наявність свого театру цьому сприяла. Андре узяв на себе всю комерцію, пов'язану із видатками на декорації, одіж, гонорари знаменитостям, а Ізабеля обклалася антольогіями. Вона зрозуміла, що від трагедій глядач швидко стомлюється і не досиджує до кінця спектаклю. Звісно, гроші за квитка йому ніхто не повертає, але образливо читати в газетах: «Цього театрального сезону Андре Турбійон мав би підрахувати, що вісім спектаклів починалися при повній залі, а завершувалися при майже порожній».

— Чому ти не заплатив тим писакам? — обурювалася Ізабеля. — Вони ж сього не бачили, а лиш чули!

— Мила моя, та газети на те й існують, щоб про когось писати гидоту, а когось вихваляти на всі заставки. Вони спочатку виваляли мене в багні за всі новітні пристрої, а потім написали, що технічний проґрес підняв театральне мистецтво на таку недосяжну висоту, що кіновій індустрії доведеться добре поміркувати, яким чином переманювати глядача. Нічого! Ми їх здивуємо!

— Чим? Живий кінь уже гуляв по сцені і випорожнився під ноги Гамлету! А пес вчепився в литку Ромео, коли він стояв під балконом Джульєтти! Я вже не згадую про Отелло, що спускався до Дездемони на легкопаді і завис над самим ліжком. Хіба після того хтось шкодував нещасну задушену жінку?

— То була помилка режиссера: він узяв недресированих тварин...

— І недресированого артиста!

Але ці суперечки не впливали на гарячі почуття спізненої любови, а лиш доводили, що чоловік із жінкою мають бути спільниками.

Ніхто не може передбачити, яка дрібничка підкаже вихід із лабіринту. Стомлена від читання п'єс, Ізабеля відсунула стос книг і зазирнула до світських оповісток у часописах. І натрапила аж на дві свіжі ідеї! Одну підказала вчена кобіта, яка після ознайомлення із теорією Дарвіна переконалася, що її чоловік — мавпа, а друга... О, про неї варто сказати ретельніше.

Річ у тім, що славна празька артистка Анна Седлячкова замовила не менш славному скульпторові Йожефу Фойту, щоб він увіковічнив її у мармурі. Але не всю себе — лиш голову. Скульптор узявся — і Седлячкова щодня бігала до нього в робітню позувати. Як же вона розгнівалася, коли одного дня на виставці побачила скульптуру своєї особи. Цілу й обнажену! Публіка оглядала її з великим задоволенням і особливо нахвалювала груди.

Артистка заскаржила мистця до суду, доводячи, що вона не позувала нага і що він лиш на підставі уяви доповнив її фіґуру, хоч вона просила вирізьбити лиш голову. Фойт же переконує: вона позувала наго! Суд не може дійти згоди, кому з них повірити. Хіба що об нажити в суді модель і порівняти її груди з грудьми скульптури... Процес триває. А Фойт зробив з того собі добру рекламу.

— Андре! Вважай, що ми надибали серед дешевого скляного намиста — діамант! — переконувала чоловіка Ізабеля. — Ти лиш уяви, як викуповуватимуть перші ряди партера, щоб зблизька побачити гарне молоде тіло!

— Що ти задумала? Таке в театрі не дозволено!

— Ти не зрозумів: артистка буде в сукні, а її скульптура... Треба пошукати дівчину з гарними грудьми, об мастити її крейдою і поставити на круглого стільчика у позі Венери!

— Що — і руки повідбивати? — пожартував завжди веселий Турбійон.

Ізабеля осудливим поглядом припинила сміхи.

— Ти думай, хто про це напише п'єсу!

— Як хто? Звичайно, Шов! Я не бачу іншого автора!

— Ти не маєш таких грошей, щоб домовлятися із Ровом, — засмутилася Ізабеля.

— Я закладу театр, а Шов напише для нас п'єсу!

Андре на зламану голову помчав до Льондона, а за півроку він уже мав у руках знаменитого «Півмільйона».

— Це зовсім не те, що я хотіла! — ридма ридала Ізабеля. — Такі гроші! Такі гроші! І всі — псу під хвіст!

— Серденько, ще не було людини, яка б пройшла назирці за думкою того ж Шова чи когось іншого. Ну, він по-своєму це увидів у своїх фантазіях. Але ж він Шов, а не якийсь графоманка з передмістя! Одне його ім'я — навіть без п'єси — варте тих грошей. Побачиш, нині сезон почнемо з аншлагів.

Артистичний Турбонасосів спадок від тата підказував йому інтуїтивні ходи до комерційного й мистецького успіху. Увесь Париж шумував юрмою перед прем'єрою, опісля не було жодного відомого репортера, який би не вихваляв новочасного театру Андре Турбійона.

24.

скар Гробовецький був затриманий данськими порушниками за підозрою у фальшуванні грошових знаків, а насправді їхня Феміда була не настільки сліпою, щоб не тримати в полі зору всіх пійманих і непійманих шахраїв. Справу батька й сина Степперів увесь час повертали молодим правникам, щоб вони вправлялися в знаменитій дедукції.

Можна було б у цьому трагічному випадку звинуватити Беату, що підмовила чоловіка на мандри Скандинавією, аби переконатися у наявності сучасних вікінгів, але ж ми знаємо: усі випадковості впокорені закономірністю...

Ґеньо, що вже втретє зображав на кіновій плівці англійського аристократа, тобто курив сиґару, пив чай, вдягав стовбкуватого чорного капелюха, який у Львові колись носили сажотруси, і вальсував на балях, вчув запах смаленого. Звісно, Оскар на нього не вкаже, але якщо ті нишпорки уміють добре порпатися у минулому, то можуть вислідити і Степпера-молодшого, тобто Евґена Муркоцького, а нині Стаса Крузенштерна. І ніяка слава фільмової «зірки» не допоможе — це ясно, як Божий день. Лишається одне — втілити мрію молодости і стати шлюбним аферистом, щоб, коли і вловлять, то отримати дрібне покарання в ошуканстві немудрих кобіт чи наївних дівчат. Відень і Будапешт для нього небезпечні, зате є ще...

Якби ви були такого високого зросту, що змогли б зазирнути в партерне помешкання вдови по адвокатові Маґди Альберт-шулле, то побачили б, що цього вечора вона мала шанованого гостя. Чоловік років тридцяти п'яти в ґранатовому анцуґу сидів за столом і ліниво відщипував від грона подовгасті виноградини, щоб потім прокусити їх своїми бездоганними зубами і відчути аж на піднебінні збризк солодкуватої вологи. Сама Маґда ще не вийшла з алькова, де намагалася запхнути вже злегка поморхлі груди у станина меншого розміру, щоб вони стриміли, як у молодої кізки. Защіпка на спині ніяк не сходилася, а кликати покоївку не хотілося, бо та дурна дівка рознесе аж до Краківської брами, як її господиня збавляла собі років перед кавалером.

Чоловік нудьгував наодинці з виноградом, час до часу зводячи очі до люстерка в золотій оправі, недбало полишеного Маґдою біля таці з фруктами. Потім узяв його до рук.

«Нічого не бракує», — промуркав собі під ніс.

Йому й справді нічого не бракувало: сталевого полиску очі так подобалися панянкам, коли він у танці (ніби випадково!) лівою рукою легко перебігав хребцями, ніби клавішами. Панянки відхиляли голову назад — і тут уже він був певен, які зачаєні пристрасті обіцяв їм сталевий погляд!

Густе волосся не потребувало фризієрської фантазії: хвилясте від природи, воно вляглося на голові рівними пасмами, поділене межею зліва. Коли вчорашні гімназистки вдавали із себе нєвіньонток, уникаючи першого поцілунку, чоловік струшував волоссям, як кінь гривою, — і вони піддавалися.

Ніс горбкуватий: натяк на шляхетську кров...

Нарешті Маґда, задираючи підборіддя вище належного, аби приховувати зрадливо обвислу шкіру і показувати кілька разків коштовного намиста, увійшла в покій. Чоловік неспішно піднявся, поцілував їй руку, потаємно пошкрябавши долоню, хоч за ними ніхто не підглядав.

— Ах, Стасю...

У тих словах чоловік вчув непрямий доказ того, що вдова по адвокату ладна впасти в його обійми без довгих перемовин, та не поспішав. Він мав притримати її пожадання, бо ж не на одну ніч прийшов до неї.

Маґда сіла на канапу, Стасьо примостився поруч. Він тримав її за руки, як недосвідчений школяр, в голові якого ще не визрів план дій щодо своєї подружки. Жінка зітхала, а поміж зітханнями ронила слова:

— Ваші чесноти... дозволили мені... вчинити так... Може, це необачно...

«Та що там необачного, дурна корово! Скількох уже закликала до себе, а ніхто не повівся! Дякуй Богу, що буде до кого грітися в ліжку!» — думав Стасьо, обмацуючи пухкі пальці в перснях, і вигукнув:

— Пані, ви під охороною моєї чести!

Маґда сприйняла ці слова по-своєму: вона вхопила Стася за плечі і повалила б на канапу, так за дверима почулися кроки цілого гурту людей. Хтось крутнув деренчливого дзвінка.

Маґда показала Стасьові на двері до другого покою...

— Перепрошуємо, пані адвокатова, але наш аґент примітив, як у браму зайшов Ґеньо Муркоцький, шахрай і грабіжник.

— Не маю звички приятелювати з грабіжниками, пане...

— Маґдебурко, слідчий головної управи.

Маґда розреготалася, як перекупка з Підзамчого.

— Я Маґда, а ви — Маґдебурко?

За спиною слідчого засміялися троє в цивільному, що не переступили й порогу помешкання.

— Ще раз перепрошую, пані, та, може, ви десь бачили цього чоловіка?

Маґдебурко тримав у руках портрет величиною з півдолоні. Змарнілий юнак у простій одежі дивився глибоким смутним поглядом. Непричесана голова була схожа на розтріпану куделю.

Маґда для годиться скосила своїм близькозорим оком.

— Та то якийсь драб! Я пристойна вдова, а не дешева профура!

— То, може, на цій світлині ви упізнаєте його?

Кашкет, мундир, чисте личко з осяйним поглядом...

— Та то дитина! — аж розгнівалася Маґда.

— Діти, пані адвокатова, мають звичку виростати, — з докором у голосі промовив Маґдебурко.

...Уранці в помешканні не було вчорашнього гостя, нового капелюшка з Парижа, темно-вишневої сукні, мештів на низьких обцасах, коштовного намиста. Чоловічий ґранатовий костюм висів у шафі поміж суконь. Маґда в шаленстві вивертала кишені. Випав папірець...

«Солодка моя Маґдуню! Я чесно хотів тебе пошлюбити, та мушу спочатку виконати певні обов'язки. То є річ державної ваги. Незабаром повернуся! Стасьо».

На вулиці Супінського ще довго обмовляли нещасну вдову, яка, певно, зіскочила з розуму, бо вибігла глупої ночі з брами і свистом закликала візника, щоб відвіз на двірець. А вранці вийшла з помешкання, ніби все це її не обходило!

Юрась Маґдебурко три ночі не спав — усе розмірковував, чому чоловічі наґлянсовані мешти стояли при дверях до помешкання старої панни Валєрці, яка розсипалася на порох від своїх літ на горішньому поверсі? Їй би не кавалера принаджувати, а кирпату приятельку з косою...

Куди ж цього разу помчить потяг доволі привабливу «кобіту» міцної чоловічої постави і коли «їй» пощастить не вдавати нікого іншого, лиш себе? Сього ніхто не знає — так що Маґдебуркові доведеться знову полювати на Ґеня Муркоцького. Одне слово, хто на що вчився...