Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

1

Джулія, ось як її звали, і раніше я був упевнений, на сто відсотків, що 30 квітня, коли все це почалося, вона була мертва. Того дня я знайшов її тіло, страшенно понівечене, а ще знищив схожу на собаку почвару, яка, вирішив тоді, її вбила. Отак це все й почалося. Ми з Джулією були коханцями, і, мабуть, насправді, усе почалося саме з цього. Хоч і значно раніше.

Може, мені варто було більше розкритися перед нею. Можливо, я не мав брати її з собою на прогулянку Тінями, прогулянку, яку мусив потім заперечувати, і це відштовхнуло її від мене, привело на темні шляхи, аж до студії Віктора Мелмана, мерзенного окультиста, якого мені згодом довелось убити, того самого Віктора Мелмана, що виявився маріонеткою Люка та Джасри. Але тепер, схоже, у мене виник шанс скинути зі своєї душі тягар. Адже досі я винуватив себе в тому, чого, як з’ясувалося, не скоїв. Майже.

Тобто я дізнався, що не відповідав за те, що робив. Лише тоді, коли всадив ніж у бік загадковому чаклунові Масці, мені стало відомо, що за Маскою насправді ховалася Джулія. Моєму єдиноутробному братикові Юрту, який наполегливіше за всіх намагався мене вбити, вдалося її вихопити, обернувшись на щось на кшталт живого Козиря, і вони зникли, удвох.

Рятуючись утечею з обійнятої полум’ям Вежі Чотирьох Світів, що кришилася та руйнувалася, мені довелося взяти праворуч, аби мене не привалило балкою. Я опинився у закутку, серед залишків кам’яної кладки та охоплених вогнем крокв. І ось тоді повз мене промайнула тьмяна металева куля; здавалося, вона більшала на очах. Куля зіткнулася зі стіною й пройшла крізь неї, залишивши отвір, достатній, щоб у нього пірнути. Я не забарився вхопитися за таку можливість. По той бік стіни перестрибнув рів, скористався продовженням своїх рук у Лоґрусі, щоб відкинути убік шматок огорожі та кількох вояків, а тоді розвернувся й загорлав:

— Мандоре!

— Я тут, — почув тихий голос просто за своїм лівим плечем.

Повертаючись на голос, я встиг помітити, як Мандор спіймав металеву кулю. Вона відскочила від землі та влетіла у його простягнуту руку.

Мандор, струсивши попіл зі свого чорного жилета, пробігся пальцями по волоссю. Тоді, посміхнувшись, повернувся обличчям до Вежі, охопленої вогнем.

— Ти виконав те, що обіцяв Королеві, — сказав. — Гадаю, тут тобі більше нічого робити. Ходімо?

— Там залишилася Джасра, — відповів я. — З’ясовує стосунки зі Шару.

— А я гадав, що вона тебе більше не цікавить.

Я заперечно похитав головою.

— Їй відомо ще багато такого, чого не знаю я. А маю знати.

Над Вежею зметнувся вогняний стовп, на мить завис нерухомо, а тоді здійнявся ще вище.

— Про це я не подумав, — мовив Мандор. — Здається, вона справді запала на Фонтан. Якщо ми її звідси висмикнемо, Фонтаном заволодіє цей Шару. Яка, власне, різниця?

— А якщо не висмикнемо, Шару може її вбити.

— Маю відчуття, що переможе вона, — стенув плечима Мандор. — Б’ємось об заклад?

— Можливо, ти маєш слушність, — погодився я, не зводячи очей із Фонтана, що знову на хвильку завмер, а тоді продовжив п’ястися до неба. Вказавши на нього, я зауважив: — Схоже на фонтан нафти. Сподіваюся, переможець знатиме, як його заткнути. Звісно, якщо тут залишиться переможець.

Мандор реготнув.

— Недооцінюєш сили, які вони викликали, щоб захистити себе. А ти знаєш, що чаклунові не так просто подолати іншого чаклуна тільки чарами. Але щодо інерції матеріального світу не помиляєшся. З твого дозволу...

Я кивнув.

Легким порухом він перекинув металеву кульку через рів у напрямку палаючої вежі. Та вдарилась об землю, відскочила, і ще, і ще... І з кожним разом, здавалося, збільшувалася. Стрибки кульки супроводжувалися звуком, схожим на дзвін цимбалів, дивно гучним, зважаючи на масу та швидкість кулі, й із кожним підскоком дзвін наростав і наростав. Нарешті куля досягла охопленої вогнем стіни з цього боку Фортеці й пропала з очей.

Я вже відкрив рота запитати, що відбувається, коли побачив, як обрис великої кулі промайнув повз отвір, яким вибрався з руйновища я. Полум’я почало зменшуватися, окрім центрального стовпа, що виходив із пошкодженого Джерела, і почулося басове гудіння. За мить чи дві в отворі знову промайнула кругла тінь, цього разу ще більша, а гудіння перейшло в гуркіт, який віддавався у підошвах моїх чобіт.

Стіна обвалилася. Майже відразу розсипалась і частина іншої стіни. Крізь дим та порохняву я побачив, як румовищем знову пролетіла гігантська куля. Омахи полум’я вгамувалися. Завдяки посиленому Лоґрусом зору я бачив мерехтіння ліній сили: вони рухалися й пульсували, з’єднуючи Джасру і Шару.

Мандор витягнув руку. За хвильку я побачив невеличку металеву кульку, що, підстрибом, рухалася в наш бік, і він її спіймав.

— Ходімо, — запропонував Мандор. — Шкода було б не побачити, чим усе закінчиться.

Ми пройшли крізь один із проломів — тепер ними зяяла вся стіна. Я наклав огороджувальне заклинання, щоб утримати на відстані вояків, котрі встигли перегрупуватися.

За розваленою стіною я побачив Джасру. Вона стояла спиною до вогняного стовпа, високо здійнявши руки. Від поту, що стікав патьоками, шар кіптяви на її обличчі взявся борознами та смугами, а крізь тіло струменіли силові лінії, такі потужні, що я й на відстані відчував вібрацію. Над її головою, футів на десять вище, у повітрі висів Шару. Голова у нього була скособочена, так, наче йому скрутили в’язи, а обличчя побуряковіло. На необізнане око, мабуть, здавалося, що це левітація. Але я зором від Лоґрусу розрізняв лінію сили, на якій висіла ця жертва магічного лінчування, якщо можна так висловитися.

— Браво, — вигукнув Мандор, ліниво плеснувши в долоні. — Бачиш, Мерліне? Я виграв заклад.

— Тобі завжди вдається оцінити талант краще, ніж мені, — визнав я.

— ...і присягаєш служити мені, — розчув я слова Джасри.

Шару ворухнув губами.

— І присягаюся служити тобі, — видихнув він.

Вона повільно опустила руки, і лінія сили, що тримала Шару, почала видовжуватись, а Шару повільно поплив униз, до розтрісканої підлоги Вежі. Й тут вона зробила лівою рукою дивний жест — схожий я бачив одного разу в диригента симфонічного оркестру, коли вступати він наказував групі дерев’яних духових[111] — і величезний язик полум’я вирвався з Фонтана, охопив усю постать Шару й зник під землею. Ефектно, але я не розумів, нащо це потрібно.

Шару продовжував поволі спускатися, так, наче хтось там, нагорі, дражнив крокодилів наживкою. Я помітив, що затамував подих, коли його ноги торкнулися долівки, мимоволі уявивши полегшення, котре він відчує, коли тиск на його шию послабиться. Але нічого такого не трапилося. Коли він торкнувся долівки пальцями ніг, вони пройшли крізь неї, і Шару продовжив свій рух униз, наче був окультною голограмою. Він занурився по кісточки, по коліна й опускався далі. Я вже не розумів, дихає він чи ні. З уст Джасри безперервним потоком лилися заклинання, і язики полум’я раз у раз виривалися з Фонтана, омиваючи Шару вогняними хвилями. Він занурився уже по пояс, тоді по плечі, відтак — іще глибше. Коли над підлогою залишилася стирчати тільки його голова, з розплющеними, але несфокусованими очима, Джасра знову здвигнула рукою, і Шару зупинився.

— Віднині ти — охоронець Джерела, — виголосила вона, — і служиш тільки мені. Ти визнаєш це?

Потемнілі вуста викривилися.

— Тоді йди й тамуй вогонь, — наказала вона. — Розпочинай своє служіння.

Здавалося, голова кивнула й тієї ж миті продовжила занурюватися. За секунду лише пухнастий пучечок волосся стирчав над поверхнею, а тоді земля проковтнула і його. Лінія сили зникла.

Я відкашлявся. Почувши цей звук, Джасра повернулася до мене, опустивши руки. Вона ледь помітно усміхалася.

— Він живий чи мертвий? — поцікавившись, я відразу ж додав: — Запитую суто з академічного погляду.

— Точно не знаю, — відказала вона. — Мабуть, і те, і те, потроху. Як і ми всі.

— Охоронець Джерела, — повторив я. — Цікаве існування...

— Цікавіше, ніж у вішалки, — парирувала вона.

— Ще б пак, — погодився я.

— Гадаю, ти чекаєш від мене вдячності за моє... відновлення? — запитала вона.

Стенувши плечима, я відповів:

— Щиро кажучи, маю чим перейматись і крім цього.

— Ти хотів покласти край вендеті, — мовила вона, — а я бажала повернути це місце собі. Я й зараз не маю ніжних почуттів до Амбера, але пропоную квит на квит.

— Згода, — відгукнувся я. — А ще ми маємо спільні родинні прив’язаності, чи не так?

Якусь мить вона вивчала моє обличчя, звузивши очі, а тоді посміхнулась і мовила:

— Хай Люк тебе не хвилює.

— Не хвилює? Цей сучий син Далт...

Посмішка залишалася на її обличчі.

— Ви знаєте щось, чого не знаю я? — запитав я.

— Багато чого знаю... — відказала вона.

— Не проти чимось поділитися зі мною?

— Інформація має свою ціну, — зауважила вона, і цієї миті земля під нами легенько затряслась, а вогняний стовп хитнувся з боку на бік.

— Тобто я пообіцяю допомогти вашому синові, а в обмін на це ви надасте мені інформацію? — не відступав я.

Вона розреготалася:

— Якби я припускала, що Рінальдо потребує допомоги, то зараз була б поруч із ним. Гадаю, тобі подобається вважати, що мені бракує навіть материнських почуттів, бо так простіше мене ненавидіти.

— Послухайте, ми ж наче погодилися на нічию! — сказав я.

— Це не заважає нам ненавидіти один одного, — парирувала вона.

— Але ж, леді! Попри те, що ви намагалися вбити мене, ріку рік, я не маю на вас зуба. Ви — ненька мого приятеля. Якщо він потрапив у халепу, прагну йому допомогти, і з вами я б не хотів сваритися.

Мандор відкашлявся, а омахи полум’я заколивалися, згорнулися, понижчали ще футів на десять.

— Я знаю добрі кулінарні заклинання, — повідомив він. — Кажу на той випадок, якщо недавня активність збудила у когось апетит.

Джасра обдарувала його посмішкою, чи не грайливою, і, можу заприсягтися, закліпала до нього віями. Звісно, він справляє певне враження оцією своєю копичкою білявого волосся, але загалом я не назвав би Мандора привабливим. Ніколи не розумів, чому жінок завжди тягне до нього. Я навіть колись перевірив, чи не наклав він для цього на себе якісь чари, але нічого такого не виявилося. Певно, це геть інша магія.

— Чудова ідея! — відгукнулася Джасра. — Я займуся декораціями, якщо ти подбаєш про решту.

Мандор кивнув головою, погоджуючись; полум’я припало до самої землі, а тоді сховалося під землю. Джасра голосно наказала Шару, цьому Незримому Охоронцеві, утримувати вогонь у такому стані, після чого розвернулася й пішла попереду нас до сходів, що вели вниз.

— Підземний перехід, — пояснила, — до цивілізованіших берегів.

— Підозрюю, — зауважив я, — що всі, з ким ми зустрінемося, залишилися відданими Джулїї.

Джасра розсміялася:

— А донедавна вони були віддані мені, ще раніше — Шару. То професіонали, які належать цьому місцю. Їм платять, щоб вони захищали переможців, а не мстили за тих, хто програв. Я з’явлюся перед ними з урочистою промовою після обіду і сподіватимуся на їхню одностайну та щиру лояльність аж до чергової узурпації влади. Обережно: третя сходинка хитається.

Отже, вона йшла попереду, показуючи нам шлях крізь потаємний прохід у стіні, тоді — уздовж темного тунелю, що вів, як я прикинув, на північний захід, до тієї частини цитаделі, котрою я вже трохи блукав під час свого попереднього тут перебування. Це було того дня, коли я врятував Джасру від Маски-Джулії і забрав її з собою до Амбера, де їй довелося трохи побути вішалкою у нашому палаці. У тунелі, яким ми просувалися, панувала цілковита темрява, але Джасра вичаклувала рухливу цятку і та, наче блукаючий болотяний вогник[112], тільки яскравий, вказувала нам шлях крізь морок, що дихав сирістю. Повітря тут було затхле, а стіни вкривали павутиння та пліснява. Ми ступали земляною долівкою, на якій лише де-не-де, посередині, збереглись острівки пощерблених кам’яних плит. Ішли між смердючих калюж, що траплялися там і сям, а повз наші ноги, та й голови теж, раз у раз шмигали невеличкі темні істоти.

Насправді я не потребував світла. Можливо, так само, як і кожний у нашому товаристві. Я задіяв образ Лоґрусу, і він забезпечив мені магічний зір, сріблясту, розсіяну присвітку. Я не гасив її, бо вона годилася й на те, щоб виявляти чари, а вони могли тут діяти — пастки, заховані в цих стінах, чи ті, які віроломно наклала Джасра. Цей зір давав мені змогу бачити, що образ Лоґрусу плив і перед Мандором; він, наскільки я знав, був не надто схильний довіряти будь-кому. Щось прозоре, нагадуючи розмитими абрисами Лабіринт, мерехтіло й перед Джасрою, замикаючи коло обачливості. А вогник танцював попереду нас.

Ми обігнули штабель із бочок і опинились у приміщенні, яке, очевидно, було добре обладнаним винним льохом. Зробивши кілька кроків цим залом, Мандор зупинився й обережно видобув зі стелажа ліворуч запорошену пляшку. Витер етикетку краєчком плаща.

— Оце так-так! — видихнув.

— А що там таке? — зацікавилася Джасра.

— Якщо це вино не зіпсувалось, я можу сервірувати навколо нього незабутній бенкет.

— Справді? Тоді краще прихопи кілька пляшок про всякий випадок, — порадила вона. — Це вино було тут іще до мене; можливо, навіть до Шару.

— Мерліне, на, тримай ще дві, — сказав Мандор, простягаючи мені пляшки. — Тільки обережно!

Він уважно обстежив полиці й витягнув ще дві пляшки. Ці не довірив нікому.

— Тепер розумію, чому ця фортеця часто потрапляє в облогу, — промовив він, звертаючись до Джасри. — Я б і сам був не проти її взяти, якби знав, що саме вона ховає у собі.

Вона ніжно торкнулася його плеча.

— Є й простіші шляхи отримати бажане, — сказала Джасра, посміхнувшись.

— Візьму це до уваги, — пообіцяв Мандор.

— Сподіваюся, ти зловиш мене на слові.

Я кахикнув.

Джасра роздратовано зиркнула на мене, тоді повернулася спиною. Слідом за нею ми пройшли крізь низькі двері, піднялися рипучими дерев’яними сходами і, проминувши простору комору, опинились у величезній занедбаній кухні.

— Коли прислуга потрібна, її завжди нема, — сказала вона, окинувши поглядом приміщення.

— Прислуга нам не знадобиться, — відгукнувся Мандор. — Покажи мені затишну трапезну, і я зроблю все, як треба.

— Дуже добре, — погодилася Джасра. — У такому разі прошу сюди.

Вона провела нас кухнею до дверей, далі ми проминули ще кілька кімнат і, нарешті, піднялися сходами.

— Льодовикові поля? — запитала. — Лавові плато? Гори? Чи штормове море?

— Якщо ти маєш на увазі вид за вікном, — відповів Мандор, — то я за гори.

Він подивився на мене, я кивнув, погоджуючись.

Джасра завела нас до вузької довгої кімнати, і ми взялися розчиняти численні віконниці. За шибами відкрилася багатобарвна панорама положистого гірського верхогір’я. У кімнаті було прохолодно, а вздовж однієї стіни тяглися трохи запорошені полиці, заставлені книгами, письмовим приладдям, кристалами, збільшувальними скельцями, бляшанками з фарбою. Полиці містили також нехитрі магічні прилади, а ще я побачив там мікроскоп і телескоп.

— Скільки тобі знадобиться часу? — звернулася Джасра до Мандора.

— Хвилина чи дві, — відповів той.

— У такому разі, — сказала вона, — мабуть, мені краще спочатку привести себе в порядок. Може, й вам це не завадить.

— Гарна думка, — відгукнувся я.

— Справді, — погодився Мандор.

Джасра показала нам кімнати неподалік, схоже, гостьові, де ми знайшли воду, мило та рушники, і залишила самих. Ми домовилися зустрітись у тій довгастій залі за пів години.

— Гадаєш, вона готує якусь капость? — запитав я, стягуючи сорочку.

— Ні, — відказав Мандор. — Тішу себе надією, що Джасра не захоче пропустити це застілля. Також, на мою думку, скористається шансом показати нам себе у найкращому світлі, зважаючи на те, що досі ми бачили її геть із іншого боку. А ще — можливість обмінятися чутками, рознюхати якісь секрети... — Він похитав головою. — Може, дотепер їй ніколи не варто було йняти віри, можливо, не варто буде довіряти їй і надалі, але сьогодні, наскільки можу судити, вона візьме тайм-аут.

— Покладаюся на твою думку, — мовив я і взявся хлюпатися, здіймаючи мильні бульбашки.

Мандор посміхнувся кутиком рота, тоді вичаклував штопор та відкоркував пляшки, щоби «дати їм трохи подихати». Тільки після цього теж заходився вмиватись. Я цінував його думку, але коли треба було стерегтися демонів чи обвалу стіни, більше сподівався на образ Лоґрусу.

Демони не з’явилися, стіна не впала нам на голову... Я зайшов до обідньої зали слідом за Мандором, спостерігаючи, як він небагатьма заклинаннями та жестами змінює кімнату. Стільниця на козлах і лави поступилися місцем круглому столу та зручним стільцям, розташованим так, щоб кожний із присутніх міг милуватися гірською панорамою. Джасра ще не повернулась. Я ніс із собою дві пляшки з вином, ті, яким Мандор уже дав подихати. Перш ніж я поставив їх на стіл, Мандор добув із повітря гаптовану скатертину та серветки, вишукану порцеляну з ручним розписом, що міг належати самому Міро[113], та столове срібло з мудрованим різьбленням. Якусь мить він уважно вивчав сервірування, тоді позбувся срібних ножів та виделок, замінивши їх наборами з іншим орнаментом. Мугикаючи під ніс, Мандор обійшов навколо столу, роздивляючись його під різними кутами. Я зробив крок до столу, аби звільнитися від пляшок, але саме тоді він викликав у центр столу велику кришталеву чашу, у якій плавали квіти. Я на крок відступив, бо на скатертині з’явилися ще й кришталеві келихи.

Я тихенько гмикнув, і він нарешті звернув на мене увагу.

— Ага, постав їх сюди. Осюди, Мерліне, — озвався Мандор, і ліворуч від мене на столі виникла ебонітова таця. — Треба нам з тобою перевірити, як збереглося вино, поки леді не приєдналася до нас, — додав, наливши у наші келихи трохи рубінової рідини.

Ми продегустували напій, і Мандор схвально кивнув. Вино було краще, ніж у Бейля. Значно краще.

— Бездоганно, — сказав я.

Він обігнув стіл, підійшов до вікна й визирнув крізь нього. Я зробив так само. «Десь у цих горах, — подумав я, — ховався в печері Дейв».

— Почуваюся ледь не винним, — промовив я, — через цей перепочинок. Мені треба було б подбати ще про купу всього...

— Можливо, купа ця навіть більша, ніж уявляєш, — відказав Мандор. — Але вважай це не перепочинком, а зміцненням власних позицій. До того ж маєш змогу дізнатися від цієї леді багато цікавого...

— Це правда. От тільки про що, гадки не маю.

Він покрутив келих, легенько збовтавши вино, відсьорбнув трохи й здвигнув плечима.

— Їй багато що відомо. Раптом вона про щось прохопиться або ж розтане від уваги до своєї персони і поділиться з нами інформацією. Грай тими картами, котрі маєш на руках.

Я теж відсьорбнув з келиха, хотів був трохи постібатися, мовляв, «у мене пальці засвербіли»[114]. Але насправді це поле Лоґрусу попереджало мене про наближання Джасри, яка простувала сусідньою залою. Я не став нічого казати Мандору, бо точно знав, що і він це відчуває. Просто повернувся обличчям до дверей, так само, як і він.

Джасра вбралась у білу відкриту сукню, що оголювала одне плече, ліве, а на правому трималася на діамантовій фібулі. Діадема, також діамантова, вінчала її блискуче волосся і, здавалося, сяяла інфрачервоним промінням. Джасра посміхалась, і від неї віяло гарними парфумами. Я мимоволі виструнчився й поглянув на нігті, аби переконатися, що під ними немає бруду.

Як завжди, Мандор уклонився зграбніше за мене. Я відчув, що маю принаймні сказати якийсь комплімент. Отже, зауважив:

— Виглядаєте дуже... елегантно, — і підсилив свої слова ще й красномовним оцінювальним поглядом.

— Мені не так часто щастить обідати з двома принцами, — відказала вона.

— Я — герцог Західного Прикордоння, — виправив я її, — а не принц.

— Я мала на увазі Дім Савалла.

— Ви добре підготувалися, — зауважив Мандор.

— Не хотіла порушити протокол, у жодному разі.

— Я рідко вживаю свій титул у Хаосі поза його межами, — пояснив я.

— Шкода... — мовлячи, вона дивилася на мене. — Мені він здається... елегантним. Якщо не помиляюсь, ти десь тридцятий у черзі спадкоємців?

Я розсміявся.

— Ви перебільшуєте: насправді я відстаю від престолу ще далі.

— Ні, Мерлю, Джасра таки права, — заперечив Мандор. — Плюс-мінус кілька осіб, звичайно.

— Яким це чином? — не повірив я. — Коли востаннє дивився...

Він наповнив келих вином і запропонував його Джасрі. Та з посмішкою взяла напій.

— Ти давно не дивився, — сказав він. — Відтоді трапилося ще кілька смертей.

— Насправді? Що, багато?

— За Хаос! — промовила Джасра, піднімаючи келих. — Хай вирує ще довгі роки!

— За Хаос! — підхопив Мандор, теж піднімаючи келих.

— Хаос, — луною озвався я, і ми водночас піднесли келихи до рота й випили.

Раптом до мене долинули спокусливі аромати. Я повернувся до столу й побачив, що на ньому вже тісняться тарелі з наїдками. Джасра теж повернулася до столу, а Мандор зробив крок уперед і помахом руки відсунув стільці, щоб нам було зручно сісти.

— Прошу, сідайте, і дозвольте мені вам прислужитися, — мовив.

Ми так і зробили. Їжа була чудова. Кілька хвилин проминуло в повній тиші, яку порушували хіба прицмокування на адресу юшки. Я не хотів першим починати словесний гамбіт, але, спало мені на думку, можливо, інші мають такі ж резони.

Нарешті Джасра кашлянула, і ми з Мандором подивилися на неї. Мене здивувало, що вона, не знати чому, начебто трохи нервувалася.

— То що, як там справи у Хаосі? — запитала.

— На цю мить хаотично, — відповів Мандор, — відверто кажучи. — Він секунду помовчав, тоді зітхнув і додав: — Політика.

Вона кивнула, повільно, наче роздумуючи, чи не розпитати його про подробиці, у які він, схоже, не хотів вдаватися, але вирішила цього не робити. Натомість звернулася до мене.

— На жаль, я не мала змоги як слід роздивитися місцеві цікавинки під час перебування в Амбері, — сказала. — Але, судячи з того, що ти мені розповів, життя там також хаотичне.

Я кивнув, погоджуючись.

— Добре, що Далта уже нема під стінами, — сказав я, — якщо ви це мали на увазі. Але він ніколи не був насправді небезпечним, хіба що докучливим. Якщо вже говорити про...

— Не будемо про це, — вона з чарівною посмішкою зупинила мене. — Насправді мене цікавить зовсім не він.

Я посміхнувся їй у відповідь.

— Я забув. Ви від нього не в захваті.

— Не в цьому річ. — Він корисний, по-своєму. Це просто... політика, — закінчила вона, зітхнувши.

Мандор розреготався, розсміялися й ми з Джасрою. Шкода, що я не здогадався вставити цю фразу щодо Амбера. А тепер уже пізно.

— Недавно я придбав картину, — сказав я, — в однієї художниці на ім’я Поллі Джексон[115]. Там зображено червоний «Шевроле», модель 57 року. Мені ця картина страшенно подобається. Вона наразі зберігається в Сан-Франциско. Рінальдо теж сподобалася.

Джасра кивнула, дивлячись у вікно.

— Ви з ним завжди тинялися по різних галереях, — мовила. — Та й мене він часто тягав за собою. Завжди вважала, що Рінальдо має гарний смак. Таланту в нього нема, однак художній смак є.

— Що ви хочете цим сказати: «Таланту нема»?

— Малюнки у нього виходять дуже добрі, а картини якісь невдалі.

Я розпочав цю розмову геть із іншим наміром. Але мене дуже зацікавив цей бік Люкового життя, про який я раніше не знав, тому вирішив дізнатися про це більше.

— Картини? Я не знав, що він писав картини.

— Рінальдо розпочинав писати безліч разів, але ніколи й нікому своїх картин не показував, бо виходило в нього не дуже добре.

— То звідки ви знаєте про ці картини?

— Бо я час від часу навідувалася до його квартири.

— За його відсутності?

— Звичайно. Це моє материнське право.

Мене пересмикнуло. Я знову подумав про спалену в кролячій норі дівчину. Але не збирався виказувати своїх почуттів і псувати нашу бесіду тепер, коли розговорив Джасру. Натомість я повернувся до власного сценарію.

— То, може, він і з Віктором Мелманом познайомився завдяки своєму хобі? — запитав я.

Вона відповіла не відразу: якусь мить пильно дивилася на мене примруженими очима, а тоді кивнула й знову взялася за юшку.

— Так, — мовила, доївши та відклавши ложку. — Він узяв кілька уроків у того хлопа. Вподобав деякі його картини, тому розшукав автора. Може, щось у нього придбав, не знаю. Але факт, що він прохопився йому про власні роботи і Віктор захотів на них подивитися. Сказав Рінальдо, що вони йому сподобалися, й запропонував навчити його певних речей, які можуть бути корисними.

Вона підняла свій келих, вдихнула аромат вина, тоді задивилася на гори за вікном.

Я вже збирався підштовхнути її до подальшої оповідки, коли Джасра несподівано вибухнула сміхом. Зачекав, доки вона відрегочеться.

— Справжній засранець, — вимовила нарешті. — Але талановитий. Треба віддати йому належне.

— Про що це ви? — не зрозумів я.

— Він майже відразу розпочав просторікувати про здобуття власної сили, напускаючи отого туману, властивого напівпосвяченим. Віктор хотів, аби Рінальдо зрозумів, що він окультист, що має зв’язок із неабиякими силами. А потім ще й став натякати, що не проти передати свої знання відповідній людині.

Вона знову розреготалась. Я теж не міг утриматися від сміху, уявивши, як навчений найпростішим цирковим фокусам песик звертається з такою пропозицією до справжнього майстра.

— Звісно, він просто побачив, що Рінальдо має повний гаманець, — продовжила вона. — У Віктора ж тоді, як і зазвичай, в кишенях аж свистіло. Проте Рінальдо не виявив зацікавленості, а невдовзі припинив брати у нього уроки з живопису, бо відчув: навчився усього, що той міг йому дати. Коли він згодом розповідав мені про це, я зрозуміла, що Віктор може стати чудовим знаряддям у моїх руках. Я була впевнена: він зробить що завгодно, аби відчути смак справжньої влади.

Я кивнув.

— І тоді ви з Рінальдо почали до нього навідуватися? По черзі затьмарювали його свідомість і навчали деяким справжнім чарам?

— Так і було, — погодилася вона. — Тільки навчала його переважно я. Рінальдо був надто зайнятий іспитами. У нього середній бал був здебільшого трохи вищий, аніж у тебе, чи не так?

— Він зазвичай показував дуже добрі успіхи в навчанні, — визнав я. — Але, повертаючись до того, що ви сказали про підкорення Мелмана, про перетворення його на знаряддя, я зрозуміти хочу ось що: ви натаскували його на те, щоб він мене вбив, ще й у дуже екстравагантний спосіб?

Вона посміхнулася.

— Це правда, — сказала, — хоча, може, усе було й трохи не так, як ти уявляєш. Він знав про тебе і готувався зіграти певну роль у принесенні тебе в жертву. Але коли він спробував це зробити, то діяв на власний розсуд; маю на увазі того дня, коли ти його вбив. Віктора попереджали не вчиняти нічого самостійно; тож він знав, на що йшов. Прагнув могутності, вірив, що таким чином її здобуде, і не бажав ділитися цією могутністю ні з ким. Тобто, як я вже сказала: засранець.

Я хотів би вдати, що мені байдуже, щоб вона не припинила говорити. Вирішив: якщо зосереджуся на обіді, це свідчитиме про мою неувагу. Але, подивившись на стіл, побачив, що полумисок з юшкою вже зник. Я схопив булочку, узявся намазувати її маслом і помітив, що руки у мене тремтять. За мить зрозумів, що це через бажання задушити Джасру.

Тому глибоко зітхнув, і вдруге, й ковтнув вина. Переді мною матеріалізувалася тарілка з апетайзерами, а легкий аромат часнику та пряних трав нагадав мені, що треба заспокоїтись. Я кивнув головою Мандорові, дякуючи, і Джасра зробила так само. За секунду я вже намащував булочку маслом.

Набивши рота, прожував їжу, і лише потім заговорив знову:

— Зізнаюся, не можу второпати. Ви кажете, Мелман мав стати частиною мого ритуального вбивства. Але лише частиною?

Вона не відповідала десь із пів хвилини, зосереджена на їжі, й аж тоді спромоглася на посмішку.

— Було б непробачною дурістю не скористатися нагодою, — повідала мені, — коли ти розірвав із Джулією і вона зацікавилась окультними науками. Я зрозуміла, що маю звести Джулію з Віктором, зробити його її наставником, аби навчив кільком нескладним штучкам, отримати зиск із її страждань через ваш розрив, перетворити їх на ненависть, таку потужну, щоб вона радо перерізала тобі горлянку, коли настане час офіри.

Я мало не вдавився їжею, попри те, що смакувала вона чудово.

Біля моєї правиці виник запотілий кришталевий келих із питвом. Я підніс його до рота, зробив ковток, щоби проштовхнути клубок у горлі, ковтнув іще.

— Ага, тебе це зачіпає, — констатувала Джасра. — Ти маєш визнати, що це додає гостроти помсті — зробити катом людину, яку жертва колись кохала.

Краєчком ока я помітив, що Мандор киває. Тож і мені довелося погодитися, що вона має слушність.

— Мушу визнати, що помста була добре спланована, — зауважив я. — Рінальдо теж долучився?

— Ні, ви на той час уже надто заприятелювали. Я боялася, що він тебе попередить.

Хвилинку чи дві я помізкував над такою можливістю, тоді запитав:

— А що пішло не так?

— Я не передбачила одного, — відповіла вона. — Джулія й насправді мала хист. Кілька уроків у Віктора — і вона перевершила його в усьому. Крім малювання. Чорт забирай! А може, вона ще й малює? Не знаю. Я поставила на темну конячку, і це спрацювало.

Здвигнувши плечима, я пригадав свою розмову з ти’їґою в Лісовому будинку, коли там перебувала Вінта Бейль. «Джулії вдалося розвинути здібності, яких вона прагнула?» — запитала тоді Вінта. Я відповів, що нічого про це не знаю. Сказав, що ніколи не помічав жодних ознак... А невдовзі пригадав, як ми з Джулією зустрілися на стоянці біля супермаркету і як вона наказала собаці сидіти... Можливо, він ніколи більше не зрушив з місця... Я пригадав тоді це, але...

— Ти що, ніколи не помічав у неї хисту? — запитала Джасра руба.

— Не сказав би, — відповів я, нарешті починаючи розуміти, чому все сталось, як сталося. — Ні, не сказав би.

...Ось хоча б той випадок у Баскін-Роббінс[116], коли змінила смак морозива в ріжку на смак своєї губної помади. Чи коли вона під зливою залишилася сухою без парасольки...

Джасра дивилася на мене, наморщивши лоба та зіщуливши очі.

— Не розумію... — сказала. — Якщо ти про це знав, хто заважав тобі взятися за її навчання самому? Вона ж була закохана в тебе. Удвох ви склали б непереможну команду.

У мене всередині усе судомилося. Джасра мала слушність: я здогадувався, мабуть, навіть знав про Джулію, знав, але не хотів цього визнати. Можливо, це я стимулював її здібності, запустив їх отією прогулянкою Тінями, а ще — своєю власною енергією...

— Усе це не так просто, — вичавив я із себе. — До того ж це особисте.

— Та невже? У сердечних справах, на мій погляд, усе або дуже просто, або заплутано далі нікуди, — сказала Джасра. — Середини не буває.

— То хай буде просто, — сказав я. — Коли я помітив ознаки, ми з нею вже розбігались, і я не мав бажання пробуджувати силу в колишній коханці, щоб вона одного дня застосувала її до мене.

— Зрозуміло, — сказала Джасра. — Навіть дуже. Але яка ж у цьому іронія!

— Справді, — докинув Мандор і махнув рукою. Нові страви, повиті парою, виникли на столі перед нами. — Перш ніж ви заглибитесь у перипетії інтриг та у глибини психоаналізу, хочу запропонувати вам скуштувати перепелиної грудки у вині Мутон-Ротшильд[117] із гарніром з дикого рису та молодої спаржі.

Тепер я розумів, що підштовхнув Джулію шукати знання, показавши їй іще один шар реальності. І я ж відштовхнув її від себе тим, що не довіряв їй достатньо, аби розповісти правду про себе. Мабуть, це показує, наскільки я взагалі здатний любити й довіряти. Чи нездатний. Але я зі самого початку відчував: тут щось криється. Щось іще.

— Неперевершено! — виголосила Джасра.

— Дякую! — Мандор підвівся, обійшов круг столу й наповнив келих Джасри — власноруч, а не змусивши пляшку підлетіти до неї. Я помітив, що, наливаючи вино, він наче ненавмисне торкнувся пальцями її оголеного плеча. Тоді, немов згадавши про мене, хлюпнув трохи вина і до мого келиха й усівся на свій стілець.

— Так, дуже смачно, — підтакнув я, не припиняючи гарячково вдивлятися внутрішнім зором у те, що відкрилося мені, раптово, наче проясніло чорне скло.

Я відчував щось, підозрював щось із самого початку, тепер це розумів. Наша прогулянка Тінями стала хіба що найпоказовішою ланкою в ланцюгу невеличких випробувань, випробувань експромтом, які я раз у раз підкидав їй, сподіваючись заскочити її зненацька, сподіваючись викрити її як... кого? Мабуть, як потенційну чаклунку. Отже?

Відсунувши тарілку, я потер очі. Це лежало майже на поверхні, хоч я й не хотів бачити цього впродовж тривалого часу...

— Щось негаразд, Мерліне? — почув я голос Джасри.

— Ні. Просто відчув, що трохи втомився. Усе в порядку.

Чаклунка. Справжня, а не потенційна. Десь углибині я весь час побоювався, тепер зрозумів, що це вона стоїть за традиційними замахами на мене, тими, що траплялися щороку 30 квітня. Але я не дозволяв собі думати про це й крутив із нею й надалі. Чому? Чому я знав, але не зважав на це? Бо вона була моєю Німує, Озерною Дівою[118]? Бо кохав мою можливу вбивцю і приховував докази від себе самого? Бо не тільки кохав нерозсудливо, а й дозволив бажанню смерті із глузливою посмішкою триматися поряд зі мною, дозволив, будучи готовий будь-якої миті дійти з ним остаточної угоди?

— Зі мною все нормально, — повторив я. — Пусте.

Чи це не значить, що я, як-то кажуть, сам собі найлютіший ворог? Сподіваюся, це не так. У мене нема часу лікуватися, принаймні тепер, коли моє життя залежить іще й від багатьох сторонніх факторів.

— Плачу пенні, аби дізнатися, про що ти думаєш... — солодким голосочком проказала Джасра.

2

— Мої думки безцінні, — сказав я. — Так само, як і ваше почуття гумору. Мої вам оплески. Я не тільки гадки не мав, що відбувається, а й не зміг звести докупи факти, коли дізнався їх. Ви це хотіли від мене почути?

— Саме це, — сказала вона.

— Тішуся, що з якогось моменту все пішло не так, як ви планували, — додав я.

Зітхнувши, вона кивнула й зробила ковток із келиха.

— Так, настав такий момент, — визнала. — Навряд чи я могла підозрювати, що простенька операція викличе таку реакцію. Я й досі не можу повірити, що навколишній світ настільки сповнений іронії.

— Якщо ви хочете, щоб я оцінив увесь ваш план, вам варто розказати мені більше, — запропонував я.

— Знаю. У певному сенсі мені не хочеться, щоб оця непевність на твоєму обличчі перетворилася на справжню насолоду від мого незручного становища. З іншого боку, якщо я розповім тобі більше, може виплисти інформація, яка засмутить тебе там, де ти цього не очікуєш.

— Ризикніть і побачите, — порадив я. — Можу побитись об заклад, що й для вас деякі моменти тих днів залишилися загадкою.

— Наприклад?

— Наприклад, чому жодний із цих замахів на моє життя, приурочених до 30 квітня, не закінчився успішно?

— Припускаю, що це Рінальдо зривав мої плани, попереджаючи тебе.

— Ви помиляєтеся.

— Яке ж тому пояснення?

— Ти’їґа. Вона має наказ рятувати мене. Ви мусите її пригадати: тоді вона перебувала в тілі Ґейл Лампрон.

— Ґейл? Подружка Рінальдо? Що, мій син зустрічався з демоном?

— Не будьте упередженою. Він ще й не таке виробляв, коли був першокурсником.

Вона якусь мить обмірковувала це, тоді повільно кивнула.

— Тут ти правий, — визнала вона. — Я забула про Корал. І ти й досі не знаєш, у чому причина? Якщо не брати до уваги того, що тобі повідала в Амбері ця почвара?

— Так, я й досі не знаю.

— Це показує весь цей період у ще дивнішому світлі, — задумливо протягнула Джасра, — а надто тепер, коли наші шляхи знову перетнулися. Хотіла б я знати...

— Що?

— Чи її метою було захистити тебе, а чи завадити мені? Була вона твоїм охоронцем чи моїм ворогом?

— Важко сказати, адже наслідки ті самі.

— Але останнім часом вона крутилася коло тебе, тож, мабуть, це підтверджує перше припущення.

— Якщо тільки їй не відомо про щось таке, чого ми не знаємо...

— А саме?

— А саме про можливість виникнення між нами нового конфлікту.

Джасра посміхнулася:

— Тобі треба було вчитися на юриста. Ти такий само метикуватий, як і твої рідні з Амбера. Але ж, подумай, раптом я не брешу, стверджуючи, що нічого такого не планую?

Я здвигнув плечима.

— Це тільки припущення. Повернімося до історії з Джулією.

Джасра зайнялася своєю тарілкою. Я підтримав їй компанію, а тоді усвідомив, що не можу припинити їсти. Кинув погляд на Мандора, але той сидів незворушно. Та він ніколи й не визнав би, що посилив смак страв магією або наклав заклинання, щоби змусити нас усе доїсти. У будь-якому разі ми з’їли все до крихти, й тільки потім Джасра заговорила знову. І, якщо подумати, гріх було б на це нарікати.

— Після того, як ви розійшлися, Джулія вчилась у багатьох учителів, — почала вона. — Оскільки я мала свій план, мені було неважко змусити їх бовкнути чи утнути щось таке, що її розчаровувало, і вона вдавалася до пошуків нового вчителя. Невдовзі вона звернулася до Віктора, який уже тоді був під нашим наглядом. Я наказала йому підсолодити її навчання, обійти численні підготовчі стадії, прискорити ініціацію Джулії для тієї ролі, яку я для неї обрала...

— Тобто? — перервав я. — Навколо безліч можливих ініціацій, які можна здійснити різними способами.

Вона посміхнулася й кивнула, переломивши булочку і намащуючи її маслом.

— Я провела Джулію своєю версією — Шляхом Зламаного Лабіринту.

— З Амберського боку Тіні це звучить, наче щось небезпечне.

— Я не критикуватиму твоє знання географії, — промовила вона. — Але це не так уже й небезпечно, коли знаєш, що робиш.

— Наскільки розумію, — сказав я, — ті тіньові світи, де присутня Тінь Лабіринту, можуть містити лише недосконалі версії, і в цьому завжди є ризик.

— Ризик є тільки тоді, коли не знаєш, як із цим упоратися.

— І ви гадаєте, що Джулія пройшла цим Зламаним Лабіринтом?

— Моя обізнаність у тому, що ви називаєте «пройти Лабіринтом», обмежена тим, що розповідали мені мій покійний чоловік та Рінальдо. Здається, ви починаєте йти з певної точки на обводі та рухаєтеся до визначеної точки всередині, де отримуєте силу.

— Це так, — підтвердив я.

— Ідучи Шляхом Зламаного Лабіринту, — пояснила вона, — заходиш у точці пошкодження й простуєш до центру.

— Але як можна йти лініями, якщо вони зламані або недосконалі? Справжній Лабіринт знищить тебе, якщо відхилишся від ліній.

— Ти йдеш не лініями, а проміжками між ними, — відказала вона.

— А коли ти виходиш... кудись? — запитав я.

— Ти несеш у собі образ Зламаного Лабіринту.

— А як чаклувати за його допомогою?

— Використовуючи його пошкодження. Ти викликаєш образ, і він з’являється тобі, наче чорний колодязь, із якого береш силу.

— А як за його допомогою мандрувати між Тінями?

— Так само, як і ви це робите, наскільки я зрозуміла, — сказала вона. — Але розлам завжди наявний.

— Розлам? — не зрозумів я.

— Отой дефект у Лабіринті. Він рухається разом із тобою крізь Тінь. Він завжди поруч з тобою, доки ти мандруєш — інколи це тріщинка, тонка, як волосина, інколи широка розколина. Дефект не стоїть на місці; він може з’явитися де завгодно, зненацька, — таке собі відхилення від реальності. Ось це і є ризик для тих, хто мандрує Зламаним Шляхом. Упасти в цей розлам означає остаточну загибель.

— Тоді він має бути й у всіх ваших чарах — наче міна-пастка.

— У кожному занятті є свої ризики, — відказала вона. — Уникати їх — невіддільна частина мистецтва.

— І ви провели Джулію саме через цю ініціацію?

— Авжеж.

— І Віктора?

— Так.

— Розумію, про що ви кажете, — зауважив я, — але маєте знати, що зламані Лабіринти беруть свою силу від справжнього Лабіринту.

— Звісно. То й що з того? Цей Образ діє майже так само, як і справжній Лабіринт. Треба лише бути обережним.

— Хочу зрозуміти точніше, скільки цей Лабіринт має придатних образів?

— Придатних?

— Вони мають слабшати від Тіні до Тіні. Де ти підводиш риску і кажеш: «Усе, це останній пошкоджений образ. Далі я вже не ризикуватиму зламати свою шию»?

— Я зрозуміла. Можна працювати десь із першою дев’яткою. Далі я ніколи не йшла. Три перші образи — найкращі. Коло з трьох наступних усе ще достатньо безпечне. Три за ними — значно ризикованіші.

— Із кожним наступним розколина більшає?

— Саме так.

— А чому ви ділитеся зі мною всією цією езотеричною інформацією?

— Ти пройшов ініціацію на вищому рівні, тому це не має значення. До того ж нічого не можеш вдіяти, аби вплинути на структуру. І, головне, ти маєш це знати, щоб оцінити подальшу оповідку.

— Приймаю.

Мандор постукав по столі, й перед кожним із нас з’явилися кришталеві креманки з лимонним шербетом. Ми зрозуміли натяк і освіжили піднебіння, перш ніж повернутися до розмови. За вікнами пропливали гірськими схилами тіні хмаринок. З якоїсь кімнати до нас долинала ледь чутна музика. А звідкись здалеку, мабуть, із Вежі, долітали дзеленчання та скрегіт, наче від землекопних робіт.

— Отже, ви провели Джулію крізь ініціацію? — підштовхнув я Джасру.

— Так.

— І що сталося далі?

— Вона навчилася викликати образ Зламаного Лабіринту та користуватися ним для магічного зору і накладення заклинань. Навчилася витягувати примітивну силу крізь тріщину в ньому. Навчилася знаходити свій шлях крізь Тінь...

— І уникати розлому? — припустив я.

— Авжеж, і у неї виявився хист до цього. До речі, вона дуже здібна хоч до чого.

— Не можу повірити, що смертна людина може пройти Лабіринтом, хай навіть його зламаним образом, і залишитися живою.

— Мало кому з них вдається таке, — сказала Джасра. — Більшість наступає на лінію чи загадковим чином гине на пошкодженій ділянці. Пройти можуть хіба десять відсотків. І це добре. Підтримує певну ексклюзивність. А з них лише одиниці спроможні навчитися відповідних чар, необхідних, щоби стати майстром.

— І ви кажете, що вона справді перевершила Віктора, коли зрозуміла, до чого її готують?

— Так. Але я не усвідомлювала, наскільки, а коли зрозуміла, було вже пізно.

Я відчув на собі її погляд, наче вона чекала, як я на це відреагую. Підвівши очі від своєї тарілки, я запитально вигнув брову.

— Еге ж, — продовжила вона, очевидно, вдоволена. — Ти ж не знав, що це Джулію ти вдарив кинджалом біля Джерела, правда?

— Не знав. Маска була для мене суцільною загадкою. Я не міг відшукати жодного мотиву для того, що відбувається. Найбільше мене дивували квіти, а ще я так і не зрозумів, хто стояв за блакитними каменями: ви чи Маска?

Вона розсміялася.

— Блакитні камені й печера, звідки вони походять — це частина родинної таємниці. Цей мінерал є чимось на кшталт магічного ізолятора, але якщо розділити камінь на два шматки, між ними залишається зв’язок. Тому людина зі здібностями медіума може, маючи при собі один камінь, відстежувати інший камінь...

— Крізь Тінь?

— Так.

— Навіть якщо у тієї людини, яка стежить, нема надзвичайних здібностей?

— Навіть і в такому разі, — відповіла Джасра. — Це — наче стежити за людиною, яка мандрує Тінню. На таке спроможний будь-хто, якщо він має швидку реакцію та розвинену чутливість. Так і тут, тільки тут ти стежиш радше за слідом мандрівниці, ніж власне за нею.

— За мандрівницею, за нею... Ви хочете сказати, що цей прийом застосували до вас?

— Так.

Подивившись на неї, я встиг помітити, що вона почервоніла.

— Джулія? — запитав.

— Нарешті ти починаєш розуміти...

— Ні, — сказав я. — Так. Можливо, починаю. Вона виявилася здібнішою, ніж ви очікували. Про це ви вже казали. У мене складається враження, що вона вас надурила. Тільки не розумію, де і як.

— Я перенесла її сюди, — сказала Джасра, — бо хотіла прихопити звідси знаряддя, потрібне мені в першому колі Тіней навколо Амбера. Джулія побачила мій робочий кабінет, розташований на той момент у Вежі. Можливо, я була з нею надто балакучою. Але звідки мені було знати, що вона подумки все занотовує, а можливо, й розробляє план? Я вважала її надто зашуганою, щоб таке могло спасти на думку. Мушу визнати, що акторка з неї була хоч куди.

— Я прочитав щоденник Віктора, — сказав я. — Правильно зрозумів, що ви завжди ховали обличчя під маскою чи каптуром, а ще змінювали голос чарами?

— Так. Але, гадаю, замість уселити в Джулію побожний страх, я підігріла її жагу до магії. Мабуть, саме тоді вона поцупила один із моїх траголітів — тих блакитних каменів. Далі все зрозуміло.

— Не мені.

Переді мною виникла тарілка з овочами, цілковито мені незнайомими. Проте аромат від них струменів незрівнянний.

— А ти подумай.

— Ви взяли її з собою до Зламаного Лабіринту і провели ініціацію... — розпочав я.

— Так.

— За першої ж змоги, — продовжив я, — вона скористалася цим... траголітом... аби повернутися до Вежі та розкрити певні ваші секрети.

Джасра нагородила мене кількома м’якими оплесками, скуштувала овочів і відразу ж із апетитом накинулася на них. Мандор посміхнувся.

— Далі у мене біла пляма, — зізнався я.

— Будь хорошим хлопчиком, їж свої овочі, — проказала вона.

Я підкорився.

— Базуючись у своїх висновках щодо цієї дивовижної оповідки суто на власному знанні людської натури, — зауважив раптом Мандор, — я сказав би, що вона хотіла випробувати водночас і кігті, і крила. Я можу здогадуватися, що вона повернулася та кинула виклик своєму попередньому наставникові, цьому Вікторові Мелману, і билася з ним на чаклунській дуелі.

Я почув, як Джасра втягнула повітря.

— Це лише здогадка? — запитала вона.

— Так, — відповів Мандор, покрутивши в пальцях келих з вином. — А ще я здогадуюся, що ви колись учинили щось подібне з власним учителем.

— Який диявол тобі це розповів? — запитала вона.

— Це теж лише здогадка. Мені здається, що вашим учителем був Шару... а може, й більше, ніж учителем. — Адже це пояснює й те, що ви заволоділи цим місцем, і те, що вам удалося захопити зненацька його колишнього володаря. Можливо, він навіть устиг останньої миті перед поразкою загадати магічне бажання, щоб вас одного дня спіткала та ж доля. А навіть якщо й не встиг, у нашому середовищі подібне часто відбувається наче по колу, поки не зачепить усіх причетних.

Вона хмикнула.

— Значить, ім’я того диявола — Логіка, — промовила Джасра, і в голосі її пролунало захоплення. — Але ти ще й об’єднав логіку з інтуїцією, а це вже справжнє мистецтво.

— Я радий, що логіка все ще з’являється за моїм викликом. Гадаю, Джулія була здивована тим, що Віктор може їй протистояти.

— Твоя правда. Вона не очікувала, що ми накладаємо захист на своїх учнів. Один, а то й два шари.

— Але ж її власний захист теж виявився принаймні адекватним.

— І це правда. Хоча для неї це було, звісно, рівнозначне поразці. Адже Джулія розуміла, що я незабаром довідаюся про її непокору та неминуче її покараю.

— О! — вихопилось у мене.

— Так, — констатувала Джасра. — Ось чому вона вдала власну смерть, чим, маю зізнатися, ввела мене в оману, і то надовго.

Мені пригадався той день, коли я знайшов тіло Джулії в її квартирі, а на мене напала потвора. У мертвої жінки не було частини обличчя, решта закривавлена. Але тіло того ж зросту й статури, що й Джулії, та й узагалі — схожість не викликала сумнівів. До того ж тіло перебувало там, де мала бути Джулія. А коли на мене напосілася тварюка, схожа на собаку, яка ховалася неподалік, мені й поготів стало не до того, щоб вивчати подробиці. Коли ж ця сутичка не на життя, а на смерть закінчилася, то виття сирен, що наближалися, змусило мене думати, як забратися звідти, а не роздивлятися навкруги. Тому, коли надалі звертався подумки до цієї сцени, я був переконаний, що бачив мертву Джулію.

— Неймовірно, — промовив я. — То чиє ж тіло я знайшов?

— Гадки не маю, — відповіла Джасра. — Може, її власне, яке вона витягла з однієї з Тіней, або першої-ліпшої стрічної. А може, вона поцупила труп із моргу. Звідки мені знати?

— На тілі був один із ваших блакитних каменів.

— Так. А другий з тієї пари був на ошийникові тієї потвори, яку ти вбив. Це Джулія відкрила шлях тій звірюзі.

— Але навіщо? І для чого тут уся ця історія зі Стражем Порога?

— Фальшивка чистісінької води, щоб заплутати сліди. Віктор подумав, що це я її вбила, а я подумала на нього. Він припустив, що то я відкрила шлях від Вежі й наслала на неї звіра-вбивцю. Я ж вирішила, що це зробив він, і роздратувалася, що Віктор приховував від мене, наскільки зросли його здібності.

Я кивнув.

— Ви розводите цих істот тут?

— Так, — відповіла Джасра. — Я виставляла їх і в кількох сусідніх Тінях. Серед них — багато таких, хто отримав блакитну стрічку[119].

— Надаю перевагу пітбулям[120], — сказав я. — Вони розумніші й краще поводяться. Отже, вона залишила тіло, а ще — прихований коридор до цього місця. І ви подумали, що це Віктор її прикінчив та готується здійснити наліт на ваше святе святих.

— Приблизно так.

— А він подумав, що вона стала надто небезпечною для вас, через отой коридор, наприклад, і тому ви її вбили?

— Насправді не знаю, чи йому було відомо про цей коридор. Він був досить непогано захований, як ти знаєш. У будь-якому разі ніхто з нас не знав, що вона зробила насправді.

— А саме?

— Вона підкинула мені уламок траголіту. Згодом, після ініціації, Джулія скористалася парним каменем, щоб піти по моїх слідах до Беґми.

— До Беґми? А якого чорта вас туди носило?

— Просто так, — відповіла Джасра. — Я згадала про це лише тому, щоб показати її підступність. Того разу вона до мене не наблизилася. До речі, я дізналася про це від неї самої, пізніше. Потім Джулія вирушила за мною від периметра Золотого Кола сюди, до Цитаделі. А далі ти все знаєш.

— Не впевнений.

— У неї були свої плани на це місце. Коли вона напала на мене, їй насправді вдалося заскочити мене зненацька. Ось так я і стала вішалкою для пальта.

— А вона заволоділа цим місцем, ховаючи обличчя за маскою під час зустрічей із народом. Джулія певний час мешкала тут, збільшувала свою силу, набиралася майстерності та вішала на вас парасольки...

Джасра неголосно загарчала, а я згадав, що вона може і вкусити. Тому й поспішив змінити напрямок своїх міркувань уголос.

— І все ж таки я не розумію, чому вона то шпигувала за мною, то закидала мене квітами.

— Чоловіки безнадійні, — виголосила Джасра, підносячи келих до вуст й відпиваючи вино. — Ти зрозумів усе, крім її мотивів.

— Вона вирушила здобувати силу, — сказав я. — Що тут іще треба розуміти? Навіть пригадую, як одного разу у нас із нею відбулася довга дискусія щодо сили.

Я почув, як пирснув Мандор. Коли поглянув на нього, він дивився уже в інший бік, хитаючи головою.

— Це ж зрозуміло, — промовила Джасра, — що вона була ще не байдужа до тебе. Цілком імовірно, навіть дуже. Вона гралася з тобою. Хотіла розбудити твою цікавість. Прагнула, щоб ти взявся її шукати і знайшов, а можливо, хотіла й помірятись із тобою силою. Джулія бажала довести тобі, що вона варта всього того, у чому ти відмовив, коли не довірився їй.

— То вам і це відомо.

— Інколи вона бувала зі мною щирою.

— Тобто, так упадала за мною, що послала своїх спільників вистежити мене в Амбері й уколошкати? Треба сказати, їм це майже вдалося.

Джасра подивилася вбік, кахикнувши. Мандор одразу ж підвівся, обійшов стіл і знову наповнив її келих, затуливши Джасру від мене. Я не бачив її, тільки почув, як вона промовила, неголосно:

— Це не зовсім так. Цих асасинів послала... я. Рінальдо не було поблизу, щоб тебе попередити, а я підозрювала, що він це робив кожного разу, от і вирішила здійснити ще одну спробу.

— Ага, — сказав я. — Поблизу й наразі вештається ще кілька вбивць?

— Ті були останні, — відповіла вона.

— Приємно це чути.

— Я не прошу вибачення. Просто пояснюю, аби з’ясувати наші позиції. Чи ти готовий і про це забути? Я маю знати.

— Я вже сказав, що погоджуюся вважати нас квитами. І своїх слів не забираю. А яким боком до цього причетний Юрт? Не розумію, як вони здибались і які між ними стосунки.

Перш ніж повернутися на своє місце за столом, Мандор долив вина у мій келих. Джасра зустріла мій погляд.

— Цього не знаю, — сказала вона. — Коли ми боролися з Джулією, вона була сама, без помічників. Мабуть, із Юртом вона зійшлася тоді, коли я залишалася нерухомою.

— А чи ви здогадуєтеся, куди могли втекти Джулія та Юрт?

— Ні.

Я подивився на Мандора, той заперечливо похитав головою і сказав:

— Теж не знаю. Втім, мені спало на думку дещо дивне...

— Так?

— Окрім того, що він пробрався крізь Лоґрус та здобув силу, маю зазначити, що Юрт, якщо не брати до уваги його шрами і каліцтва, дуже схожий на тебе...

— Юрт? На мене? Ти, мабуть, жартуєш!

Він подивився на Джасру.

— Мандор має слушність, — мовила вона. — Відразу помітно, що ви з ним — рідня.

Поклавши виделку, я похитав головою.

— Це просто абсурд, — сказав я радше з потреби самозахисту, а не тому, що був упевнений. — Ніколи не помічав.

Мандор ледь помітно стенув плечима.

— Тобі необхідно прослухати лекцію про психологію заперечення? — звернулася до мене Джасра.

— Ні. Мені потрібно трохи часу, аби до мене дійшло те, що я почув.

— І саме настав час для наступної страви, — оголосив Мандор, супроводжуючи свої слова енергійним жестом. Перед нами з’явилися тарілки з їжею.

— Ти матимеш проблеми з рідними через те, що звільнив мене? — трохи згодом запитала Джасра.

— Допоки вони збагнуть, що ви зникли, сподіваюся вигадати гарну історію.

— Інакше кажучи, матимеш... Подивлюся, що зможу зробити.

— Що маєте на увазі?

— Не люблю бути в боргу, хай хоч перед ким, — сказала вона, — а ти наразі зробив для мене більше, ніж я для тебе. Якщо знайду шляхи і засоби відвернути від тебе їхній гнів, то зроблю це.

— А як саме ви збираєтеся це робити?

— Зупинімося на цьому. Інколи краще не знати надто багато.

— Щось мене тут напружує...

— І це чудовий привід, аби поговорити про щось інше, — відказала вона. — Наскільки запеклий ворог цей Юрт?

— Мені? — перепитав я. — А може, вас цікавить, чи не заявиться він сюди по другу порцію?

— Якщо так формулюєш, мене цікавить і те, й інше.

— Гадаю, він радо вб’є мене, якщо матиме нагоду, — сказав я й подивився на Мандора. Той, підтверджуючи, кивнув:

— Боюся, що так.

— Щодо того, чи не повернеться він, аби отримати те, по що приходив минулого разу, — вів я далі, — то вам видніше. Як гадаєте, наскільки йому вдалося заволодіти силами, які можна здобути через ритуал із Фонтаном?

— Важко сказати точно, — відповіла Джасра, — оскільки він вступив із ними в контакт, коли вони були у хаотичному стані. Можливо, на п’ятдесят відсотків. Але то тільки припущення. Чи він цим задовольниться?

— Можливо. Наскільки небезпечним це його робить?

— Дуже небезпечним. Коли збагне до кінця, чим заволодів. Але якщо він вирішить повернутися, то має розуміти, що це місце тепер матиме потужну охорону — навіть від таких, як він. Гадаю, він сюди не сунеться. Один лише Шару, на своєму теперішньому місці, становитиме перепону, яку важко подолати.

Я взявся за виделку.

— Джулія, найімовірніше, відмовлятиме його від спроби, — провадила Джасра, — оскільки вона знає, що тут на нього чекає.

Я кивнув, погоджуючись із її резонами. Майбутнє покаже. Наразі я не міг нічого вдіяти, аби запобігти подіям.

— А тепер можна мені спитати? — промовила Джасра.

— Питайте, прошу.

— Та ти’їґа...

— Так?

— Навіть перебуваючи в тілі доньки герцога Оркуза, гадаю, вона не просто зайшла до замку й помандрувала до твоєї кімнати...

— Звичайно, ні, — погодився я. — Вона була в офіційній делегації.

— А можу я поцікавитися, коли прибула ця делегація?

— Раніше, ще вдень, — відповів я. — Але, боюся, не можу вдаватись у подробиці щодо...

Вона повела унизаною перснями рукою в заперечливому жесті.

— Мене не цікавлять інтимні таємниці, — сказала, — хоч я і знаю, що обов’язки секретарки при своєму батькові виконує зазвичай Найда.

— І що з цього випливає?

— Мене цікавить, чи була з ними її сестра, чи вона залишилася вдома?

— Ви маєте на увазі Корал, чи не так? — уточнив я.

— Саме її.

— Вона була серед запрошених.

— Дякую, — мовила Джасра і продовжила їсти.

Чорт забирай! На що вона натякає? Може, знає про Корал щось таке, чого не знаю я? Щось, пов’язане з її теперішнім невизначеним станом? Якщо так, то чому б не спробувати це з’ясувати?

— Чому ви питаєте? — звернувся я до неї.

— Просто з цікавості, — відказала вона. — Знала цю родину... в кращі часи.

Джасра й сентиментальні почуття? Нізащо не повірю. Що ж тоді?

— А якби ви дізналися, що у цієї родини виникли певні проблеми? — мовив я.

— Окрім того, що Найдою заволоділа ти’їґа?

— Так.

— Мені було б прикро про це почути, — сказала вона. — Що за проблеми?

— Схоже, Корал потрапила десь в ув’язнення.

Почувся легенький дзвякіт: це Джасра зронила виделку й та стукнула об тарілку.

— Про що ти кажеш? — запитала з притиском.

— Потрапила не туди, куди треба.

— Корал? Як? Куди?

— Відповідь залежить від того, наскільки добре ви її знаєте, — зауважив я.

— Я люблю цю дівчинку. Не грайся зі мною. Що сталося?

Дуже дивно це чути. Але це не та відповідь, яка мені потрібна.

— Ви добре знали її матір?

— Кінту? Ми зустрічалися час від часу, на дипломатичних прийомах. Дуже приємна леді.

— А тепер розкажіть мені про батька Корал.

— Ну, він належить до королівського роду, але до лінії, що не давала йому змоги бути спадкоємцем престолу. Перш ніж стати прем’єр-міністром, він був послом Беґми у Кашфі. Його родина була разом із ним, тому, природно, ми часто зустрічалися на різних заходах...

Вона підвела очі, коли збагнула, що я дивлюся на неї крізь образ Лоґрусу понад її Зламаним Лабіринтом. Ми зустрілися поглядом, і вона посміхнулася.

— А, ось чому ти спитав про її батька, — промовила. Я кивнув, витримавши певну паузу. — Значить, ці чутки були правдиві, — нарешті зауважила вона.

— А ви не знали напевне?

— У світі надто багато чуток, і більшість із них неможливо перевірити. Звідки мені знати, які з них правдиві? Й чому це має мене хвилювати?

— Звісно, ви маєте слушність, — сказав я. — А проте...

— Ще одна позашлюбна дитина старого джиґуна, — констатувала вона. — Чи хтось рахував, скільки їх у нього? Дивуюсь, як він узагалі знаходив час на державні справи.

— Можна тільки здогадуватися...

— Сказати по правді, на додаток до пліток, що до мене доходили, там була ще й родинна схожість. Хоча, звісно, я не можу судити, бо не була особисто знайома з більшістю членів родини. То ти кажеш, це правда?

— Так.

— Через схожість чи тобі відомо ще щось?

— Ще щось.

Вона солодко посміхнулася й знову взялася за виделку.

— Мені завжди подобалися ці казкові сенсації, що супроводжують сильних цього світу.

— Мені також, — відгукнувся я й теж узявся їсти.

Мандор відкашлявся і зауважив:

— Навряд чи це чесно — не довести оповідку до кінця.

— Ти правий, — погодився я.

Джасра поглянула на мене й, зітхнувши, сказала:

— Добре. Запитаю. Звідки ти знаєш напевне... О! Звісно! Лабіринт?

Я кивнув.

— Ось так-так. Крихітка Корал — Володарка Лабіринту. І це трапилося нещодавно?

— Так.

— То, гадаю, вона наразі десь у Тіні, святкує.

— Я не впевнений.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Вона перенеслась, але куди, я не знаю. Її переніс Лабіринт.

— Яким чином?

— Хороше питання. Відповідь: не знаю.

Мандор знову відкашлявся і сказав:

— Мерліне, можливо, є така інформація... — він покрутив у повітрі лівою рукою, — якою, поміркувавши, ти захотів би...

— Ні, — відказав я. — Це було б необачно. Навіть із тобою, мій брате, як з Володарем Хаосу. І точно не з вами, Ваша Величносте, — я вклонився Джасрі, — хоча ви й знайомі з цією дівчиною, а може, навіть відчуваєте до неї певну симпатію. — Я відчув, що це занадто, й додав: — Принаймні не відчуваєте до неї ворожості.

— Як я уже казала, мені дуже подобається ця дівчинка, — відповіла Джасра, подавшись уперед.

— Це добре, — сказав я, — оскільки почуваюся частково винним у тому, що сталося, хоча Корал мене й обдурила. Ось чому вважаю своїм обов’язком усе виправити. Тільки не знаю, як це зробити.

— А що сталося? — спитала Джасра.

— Я розважав її бесідою, коли вона забажала побачити Лабіринт. Мені довелося пристати на її прохання. Поки ми йшли, вона розпитувала мене про Лабіринт. Наша бесіда здавалася мені цілком невинного, тож я задовольняв її цікавість. Я був не в курсі чуток про її батька, інакше б щось запідозрив. А так я привів її на місце, вона ступила на лінію й попростувала Лабіринтом.

Джасра шумно втягнула повітря.

— Він убив би будь-кого, хто не має в собі королівської крові, — промовила вона. — Це ж так?

Кивнувши, я пояснив:

— Навіть принцам помилка на Лабіринті може вартувати життя.

Джасра фиркнула:

— Подумати тільки... А якби її мати натомість плуталася з лакеєм чи кухарем?

— Корал виявилася розумною донькою, — сказав я. — У будь-якому разі, якщо хтось ступить на Лабіринт, то мусить іти до кінця. Тому мені довелося інструктувати її, коли вона рухалась. Або це, або виявитися дуже поганим господарем і, певна річ, зіпсувати відносини між Беґмою та Амбером.

— І зашкодити непростим перемовинам? — запитала Джасра, наче напівжартома.

Тут у мене виникло відчуття, що вона була б не проти відхилитися від теми й дізнатися про істинне підґрунтя візиту делегації з Беґми, але я на це не клюнув.

— Можна сказати й так, — відповів я. — У будь-якому разі Корал пройшла крізь Лабіринт, і він її перемістив.

— Мій покійний чоловік казав, наче треба дістатися центру Лабіринту, а там можна наказати йому переправити тебе, куди забажаєш.

— Так і є, — підтвердив я, — але річ у тім, що вона видала Лабіринтові незвичний наказ: переправити її, куди він забажає.

— Боюся, що я не розумію...

— Я теж не розумію, але вона це зробила, а він виконав її наказ.

— Тобто Корал просто промовила: «Відішли мене туди, куди ти хочеш мене відіслати», — і була негайно відправлена у невідомому напрямку?

— Саме так усе й сталося.

— Звідси випливає, що Лабіринт має щось на зразок власного розуму?

— Якщо лише він не відповів на її неусвідомлене бажання опинитися в якомусь конкретному місці.

— Так, це також можливо. А хіба в тебе нема засобів установити, де вона перебуває?

— Я спробував вийти на неї через Козир. Мені вдалося знайти її. Виглядало це так, наче Корал замкнена в якомусь темному місці. Тоді зв’язок розірвався, і це все.

— Як давно це сталося?

— За моїм суб’єктивним підрахунком, кілька годин тому, — відказав я. — Час тут близький до часу в Амбері?

— Гадаю, досить близький. Чому ти не робив нових спроб?

— Відтоді був трохи заклопотаний. До того ж хотів пошукати альтернативні можливості.

Пролунав дзенькіт, і я відчув аромат кави.

— Якщо ти питаєш, чи хочу я тобі допомогти, — сказала Джасра, — то моя відповідь «Так». Хіба що я не дуже уявляю, як за це взятися. Може, якщо ти знову спробуєш скористатися Козирем, а я тебе підтримуватиму, ми зможемо до неї дотягнутися.

— Домовилися, — сказав я, ставлячи горнятко на стіл і намацуючи карти. — Чому б не спробувати!

— Я теж допоможу, — мовив Мандор, підводячись і займаючи позицію праворуч від мене. Джасра також наблизилася до мене і стала біля мого лівого плеча. Я тримав Козир так, щоб усі його добре бачили.

— Почнімо, — мовив я й рушив уперед силою думки.

3

Цятка світла, в якій я спочатку вбачав заблукалий промінчик сонця, потроху перекочувала з підлоги до моєї філіжанки з кавою та вляглася поруч із нею. Цятка скидалася на золоту обручку, і я вирішив не привертати до неї уваги, адже, здається, мої сусіди за столом її не помічали.

Я спробував дотягтися до Корал, але не знайшов її. Відчував, як Джасра і Мандор теж тягнуть руки крізь Тінь, тож, об’єднавши з ними зусилля, повторив спробу, ще завзятіше.

Що це? Щось є... Я пригадав, як мене цікавило, що відчуває Віалла, користуючись Козирями. Це мало бути щось відмінне від зорових сигналів, звичних для кожного з нас. Можливо, щось схоже на те, що відчуваю я наразі.

Щось. Я відчував присутність Корал. Втупився у її зображення на карті, але воно не хотіло оживати. Сама карта стала помітно холоднішою, однак це був не той крижаний холод, який зазвичай відчувався під час контакту. Я додав зусиль. Відчув, що Мандор та Джасра зробили те саме.

Раптом образ Корал на карті збляк, але нічого не з’явилося натомість. Та попри це, вдивляючись у порожнечу, я відчував її присутність. Найбільше це нагадувало спробу встановити контакт зі сплячою людиною.

— Не впевнений, — заговорив Мандор, — чи це просто місце, до якого важко дістатися, чи...

— Гадаю, на неї наклали чари, — констатувала Джасра.

— Це могло би бути поясненням, почасти, — погодився Мандор.

— Але лише почасти, — пролунав поблизу м’який знайомий голос. — Її утримують могутні сили, Тату. Вперше бачу такі.

— Колесо-Привид має слушність, — сказав Мандор. — Я починаю їх відчувати.

— Так, — озвалася й Джасра. — Тут щось таке є...

Раптом завіса зникла, і я побачив Корал. Вона лежала, скоцюрбившись, на темній поверхні в дуже темному місці й, очевидно, була непритомна. Єдиним джерелом світла було вогняне коло, що її оточувало. Якби вона навіть хотіла, то не змогла б перенести мене до себе, отже...

— Привиде, можеш перенести мене до неї? — запитав я.

Він ще не відповів, а її зображення зникло, і я відчув крижаний протяг. Лише за кілька секунд зрозумів, що дме з карти, яка тепер стала холодною, як лід.

— Не думаю, не хочу цього робити, і, можливо, в цьому нема потреби, — відповів Привид. — Сила, яка утримує її, відчула твою зацікавленість і саме зараз намагається дотягтися до нас. Ти можеш вимкнути цей Козир?

Я провів рукою по карті. Зазвичай цього вистачало. Нічого не відбулося. Холодний вітер, здавалося, навпаки, став іще сильнішим. Я повторив свій жест, подумки додавши до нього наказ. І відчув, як щось починає фокусуватися на мені.

Тоді Козир накрило образом Лоґрусу, карту вирвало з моїх рук, а мене відкинуло назад, і я вдарився плечем об одвірок. Мандор хитнувся праворуч, ухопившись за край столу, щоби втриматися на ногах. Підсиленим Лоґрусом зором я бачив, як із карти, що падала на підлогу, б’ють сплутані промені світла.

— Їй удалося?! — вигукнув я.

— Зв’язок розірваний, — відказав Привид.

— Дякую, Мандоре, — сказав я.

— Але та сила, що намагається дістати вас через Козир, тепер знає, де ви, — зауважив Привид.

— Чому ти впевнений у цьому? — запитав я.

— Це припущення базується на тому факті, що Корал і зараз намагається дістатися до вас. Тепер вона йде кружним шляхом, крізь простір. Може бути тут за чверть хвилини.

— Скажи точніше, її цікавить лише Мерлін чи ми всі? — запитала Джасра.

— Невідомо. Вона сфокусована на Мерліні. Що зробить із вами, не знаю.

Поки вони обмінювалися думками, я нахилився й підняв Козир із зображенням Корал.

— Ти можеш нас захистити? — знову запитала у Привида Джасра.

— Я вже почав перекидати Мерліна подалі звідси. Мені забрати й вас?

Засунувши Козир до кишені, я підвів голову. Кімната навколо мене за цей час утратила матеріальність, і наразі все навкруги здавалося виробленим із кольорового скла.

— Так, будь ласка, — вимовила Джасра, що тепер здавалася фігурою на церковному вітражі.

— Зроби це, — слабкою луною відгукнувся мій брат.

А тоді мене протягло крізь вогняний обід, і я опинився в цілковитій темряві. Намацавши кам’яну стіну, зробив кілька кроків уздовж неї. Розвернувся на сорок п’ять градусів і побачив світлішу пляму з цятками світла.

— Привиде! — покликав я.

Відповіді не було.

— Мені не подобається, коли бесіда уривається так, раптом, — сказав я. Пішовши вперед, на світло, пройшов крізь отвір і вийшов з печери. Перед моїми очима розкрилось ясне нічне небо. Тут дув холодний вітер, і я позадкував на кілька кроків, здригнувшись.

Навіть не здогадувався, де я опинився. Власне, це й не мало значення; головне, що мав змогу перевести дух. Мені довелося далеченько тягнутися крізь образ Лоґрусу, доки намацав теплу ковдру. Загорнувшись у неї, я всівся біля отвору печери. Потім зробив наступну спробу. Відшукати штабель дров і розкласти невеличке вогнище було геть нескладно. Я не відмовився б від іще одного горнятка кави. А цікаво, якщо...

Чому б і ні? Я знову протягнув руки крізь Лоґрус, і в поле мого зору викотилося світле кільце.

— Тату! Припини негайно! — почув обурений голос. — Мені було непросто висмикнути тебе й заховати в цьому віддаленому кутку Тіні. Якщо ж ти переміщатимеш сюди надто багато речей, то привернеш до себе увагу.

— Це ти припини! — заперечив я. — Мені потрібна лише філіжанка улюбленої кави.

— Зараз викличу для тебе. Лише не користуйся певний час власного силою.

— А хіба ти не привернеш уваги своїми діями?

— Я використовую кружний маршрут. Ось, тримай.

Великий полив’яний кухоль з’явився на підлозі печери, біля мого лівого ліктя.

— Дякую, — сказав я, узявши кухоль і понюхавши напій. — Що ти зробив із Джасрою і Мандором?

— Я відіслав вас усіх у різних напрямках, серед сонмів фейкових образів, що перепурхують з місця на місце. Тепер тобі потрібно тільки причаїтися на певний час. Хай трохи втратить пильність.

— Хто має втратити пильність? Яку пильність?

— Та сила, що захопила Корал. Нам аж ніяк не треба, щоб вона нас відшукала.

— Чому ні? Пам’ятаю, ти не так давно цікавився, чи не бог ти бува? Чого можеш боятися?

— Ця істота, здається, сильніша за мене, — визнав Привид. — З іншого боку, я меткіший.

— А це щось значить.

— Раджу тобі як слід виспатися. Вранці я дам тобі знати, чи ця сила все ще полює на тебе.

— Може, я й сам про це дізнаюся.

— Не виявляй себе, якщо не буде йтися про твоє життя.

— Я й не збирався. Але, припустімо, ця сила мене знайде, що тоді?

— Роби те, що вважатимеш за потрібне.

— Чому маю таке враження, ніби ти щось від мене приховуєш?

— Гадаю, Тату, в тебе підозрілива вдача. Це у вас родинна риса. Мені пора йти.

— Куди? — поцікавився я.

— Перевірити, як там інші. Забезпечити їх усім необхідним. Владнати деякі власні справи. І таке інше. Бувай!

— А як же Корал?

Та кільце світла, що зависло у повітрі переді мною, крутнулося, перетворилося на бляклу пляму й зникло. З таким завершенням бесіди не посперечаєшся. Привид дедалі більше нагадував нас усіх — такий само облудний та потайний.

Я відсьорбнув кави. Не така смачна, як та, якою пригощав Мандор, але пити можна. Мені хотілося знати, куди Привид відіслав Джасру і Мандора, але я вирішив не намагатися їх відшукати. Натомість надумав зміцнити власну позицію проти магічного вторгнення; слушна ідея, як на мене.

Знову викликав образ Лоґрусу, який відпустив, коли Привид узявся мене переміщати. За його допомогою я поставив охоронців на вході в печеру і навколо того місця, котре обрав для себе. Тоді дозволив образу зникнути й зробив іще ковток із кухля. Відчув, що кава навряд чи допоможе мені не заснути. Нервова напруга потроху спадала, а всі останні події раптом навалилися на мене важезним тягарем. Ще ковток чи два — і кухоль ледь не вислизнув мені з пальців. Ще ковточок, і я помітив, що кожного разу, коли кліпаю очима, повіки змикаються значно легше, ніж розтуляються.

Відставивши кухоль, я щільніше загорнувся в ковдру й порівняно зручно вмостився на кам’яній підлозі, завдяки досвіду, набутому в кришталевій печері. Омахи полум’я відкидали рухливі тіні, перед моїми стуленими повіками мовби коливалися бойові шеренги. Вогонь потріскував так, наче брязкотіла зброя, у повітрі пахло смолою.

Я заснув. Сон, можливо, єдина зі справжніх утіх життя, яка не конче має скоро минати. Він підхопив мене й поніс, і не можу сказати, як далеко та як надовго.

Не можу й сказати, що саме мене розбудило. Знаю тільки, що був десь далеко звідси, а наступної миті повернувся. Уві сні трохи змінив позу, в мене замерзли ноги, а ще я відчув, що не сам. Не розплющуючи очей, я дихав так само рівно. Можливо, це Привид вирішив завітати, аби подивитися на мене. А може, щось перевіряло мою охорону.

Я ледь-ледь розтулив повіки, намагаючись подивитися вгору й удалину крізь завісу з вій. Поруч зі входом до печери побачив невисоку викривлену постать. Пригасле багаття кидало слабкі відсвіти на обличчя, що видавалося дивно знайомим. Щось у цих рисах було від мене, а щось від мого батька.

— Мерліне, — неголосно окликнув мене цей чоловік. — Прокинься. Маєш вирушати, тебе чекають справи.

Я витріщився на нього, широко розплющивши очі. Він когось мені нагадував... Фракір запульсувала, і я погладив її, заспокоюючи.

— Дворкін?.. — запитав я.

— Ти мене впізнав, — сказав той.

Він ходив туди й сюди біля отвору печери, час від часу зупиняючись і протягуючи руку в моєму напрямку, а тоді відсмикуючи її назад.

— Що таке? — запитав його. — Що сталося? Чому ти тут?

— Я прийшов, щоб повернути тебе до подорожі, від якої ти відмовився.

— І що то за подорож?

— Твої пошуки заблукалої дівчини, яка недавно пройшла Лабіринтом.

— Корал? Ти знаєш, де вона?

Він підняв руку й опустив її, заскреготівши зубами.

— Корал? Ось як її звати. Впусти мене. Нам треба поговорити про неї.

— Ми чудово розмовляємо, перебуваючи там, де є.

— Ти що, не маєш жодної поваги до свого пращура?

— Чому ж, маю. Але маю ще братика-перевертня, котрий радо відітне мені голову та й почепить її на стіні свого кабінету. І він може зробити це дуже швидко, якщо надам йому такий шанс, — я сів, потер очі, а мій мозок тим часом остаточно прийшов до тями. — Отже, де Корал?

— Ходімо! Я покажу тобі шлях до неї, — проказав Дворкін, зробивши крок уперед. Цього разу рука його перетнула лінію охорони, і її миттєво охопив вогонь. Він, здавалося, не помітив цього. Очі його, наче дві тьмяні зірки, підняли мене на ноги й потягнули до себе. Кисть руки у нього почала плавитися. Плоть стікала донизу, крапала на землю, наче віск. Усередині не було кісток. Виглядало все це дуже дивно — наче хтось швиденько намалював ескіз руки у трьох вимірах, а потім закрив його речовиною, що нагадувала людську плоть.

— Візьми мене за руку!

Я побачив, що моя рука мимоволі піднімається, тягнеться назустріч кривим лініям, що колись нагадували пальці, та вузлам, котрі були кісточками. Він знову засміявся. Я відчував, як мене тягне вперед якась сила. Цікаво, що станеться, якщо візьмуся за цю дивовижну руку... тільки особливим чином?

І я викликав образ Лоґрусу, щоб він виконав рукостискання замість мене.

...Можливо, це була не найкраща ідея. Мене на мить засліпив яскравий, гарячий спалах, а коли відновився мій зір, я побачив, що Дворкін зник. Швиденько перевірив охорону й пересвідчився, що вона на місці. Я підживив багаття коротеньким простим заклинанням, помітив, що в горнятку залишилася ще кава, ледь теплувата, підігрів її тим самим заклинанням, тільки скороченим. Тоді знову загорнувся в ковдру, зручно усівся і зробив ковток. Хоч як я намагався, не міг проаналізувати те, що тільки-но сталося.

Я не чув, щоби хтось зустрічався з цим напівбожевільним деміургом ось уже довгі роки, хоча мій батько стверджував, наче до Дворкіна повернулася значна частина розуму, коли Оберон полагодив Лабіринт. Якщо ж це насправді був Юрт, який намагався пробитися до мене і покінчити зі мною, то він обрав для себе дивну подобу. Але якщо добре подумати, то Юрт навряд чи навіть знає, як виглядає Дворкін. Я подумав, що непогано було б викликати Колесо-Привид, аби почути й нелюдське тлумачення, але вагався, чи варто це робити. Не встиг прийняти рішення, як зоряний небосхил в отворі печери затулила інша постать, набагато кремезніша за фігурку Дворкіна, з пропорціями, що змушували згадати античних героїв, а може, й богів.

Один широкий крок, і багаття висвітлило обличчя гостя. Побачивши його, я розхлюпав каву. Ми ніколи не зустрічались, але я бачив безліч його портретів у палаці Амбера.

— Наскільки мені відомо, Оберон загинув, перекреслюючи заново Лабіринт, — сказав я.

— А ти був при цьому присутній? — запитав незнайомець.

— Ні, — відказав я, — але, з’явившись отак, по п’ятах дуже химерної примари в образі Дворкіна, ви мали б вибачити мені за мою недовіру до ваших чесних намірів.

— О, ти зустрівся з підробкою! А я — справжній.

— Що ж тоді я бачив перед вашою появою?

— Це було астральне втілення дурнуватого блазня на ім’я Джолос, із четвертого кола Тіні.

— Зрозуміло... — протягнув я. — А звідки мені знати, що ви — не відображення когось на ім’я Джалас із кола п’ятого?

— Можу викласти весь родовід королівського дому Амбера.

— Це може зробити будь-який писар у нас вдома.

— Я долучу до списку ще й усіх незаконнонароджених.

— А скільки їх, до речі?

— Сорок сім. Це ті, про кого я знаю.

— Оце так-так! Як це вам вдалося?!

— Різні часові потоки, — пояснив він, посміхаючись.

— Якщо ви вижили після реконструкції Лабіринту, то чому не повернулися до Амбера й не сіли знову на трон? — запитав я. — Чому дозволили Рендому коронуватися й каламутити в Амбері аж відтоді?

Він розреготався і заперечив:

— Але я не вижив, а знищив себе під час процесу. Я — фантом, який повернувся підтримати теперішнього борця за Амбер проти сили Лоґрусу, що зростає.

— Добре, вважатимемо, що ви той, ким себе називаєте, — сказав я, — але однаково помилилися адресою, сер. Я — син Хаосу, котрий пройшов ініціацію Лоґрусом.

— Ти також син Амбера, який пройшов ініціацію Лабіринтом, — відповів величний гість.

— Це правда. Отже, маю підставу обирати, на чиєму я боці.

— Настає такий час, коли людина має робити вибір, — він пильно дивився на мене, — і зараз саме такий час. На чиєму ти боці?

— Навіть якщо повірю, що ви той, ким себе називаєте, я не відчую себе зобов’язаним робити вибір. І у Дворах відома легенда, згідно з якою Дворкін сам пройшов ініціацію Лоґрусом. Якщо це правда, я тільки йду стопами свого шанованого пращура.

— Але він зрікся Хаосу, коли заснував Амбер.

Я стенув плечима.

— Мені пощастило, — сказав я, — не бути засновником будь-чого. Якщо вам потрібне від мене щось конкретно, то скажіть мені, що саме, наведіть розумну причину, чому маю це зробити, і я, можливо, допоможу вам.

Він простягнув руку.

— Ходімо зі мною, і я приведу тебе до нового Лабіринту, який ти маєш пройти в новій грі, що ведуть між собою дві Сили.

— Не розумію, про що ви, але впевнений, що справжнього Оберона не зупинила б ця простенька охорона. Підійдіть до мене, потисніть мені руку, і я радо піду за вами та подивлюся на все, що забажаєте мені показати.

Його постать зросла й стала ще могутнішою.

— То ти хочеш мене випробувати? — прогримів він.

— Так, — відповів я.

— Коли я був людиною, це б мене не зупинило. Але оскільки тепер я зліплений з цього спіритуалістичного мотлоху, навіть не знаю. Краще не ризикувати.

— У такому разі я теж не стану ризикувати й зголошуватися на вашу пропозицію.

— Онуче, — промовив він спокійно, тільки очі його спалахнули червоним, — жодний із моїх нащадків не сміє так розмовляти зі мною, навіть попри те, що я мертвий. Тепер іду по тебе, але вже не по-дружньому. Я йду по тебе і потягну тебе із собою в цю подорож крізь полум’я.

Він зробив крок уперед, а я відступив на крок.

— Не треба сприймати це як особисту образу... — розпочав я.

Він угатився в мою охорону, і я заплющив очі через спалах. Краєчком ока я помічав, що повторюється та сама історія, що з Дворкіним: постать узялася вогнем. Місцями цей Оберон став прозорим, місцями плоть його почала плавитися. Він втрачав людську подобу, а всередині нього, крізь нього, проступали вири та лінії, перешийки і канали — чорна геометрична абстракція, облямована абрисами гігантської та величної постаті. Але цей образ не побляк, як образ Дворкіна. Йому вдалося проминути моїх охоронців, рухи його сповільнилися, проте він усе ще наближався, намагаючись мене схопити. Не знаю, яку він мав природу, але у своєму житті я не бачив чогось жахливішого. Я й надалі задкував, відступав, наставивши руки. Знову викликав образ Лоґрусу.

Образ виник між нами. Абстрактна версія Оберона не припинила свій рух до мене, і її почеркані примарні руки зустрілися зі щупальцями Хаосу, що безперестанку звивалися.

Я не простягнув руки крізь Лоґрус, щоби боротися з цією примарою. Навіть на відстані це створіння викликало у мене непереборний жах. Я просто довірився образу, сподіваючись, що він захистить мене від подоби короля. Прошмигнувши повз них, я вискочив з печери та покотився схилом, чіпляючись за нього руками та ногами, й, зіткнувшись із великою брилою, міцно ухопився за неї, а в цей час печера вибухнула з таким спалахом світла і з таким гуркотом, наче там був склад боєприпасів.

І отак я лежав, здригаючись усім тілом, з міцно заплющеними очима, десь пів хвилини, не менше. І кожної миті чекав, що зараз щось схопить мене за дупу... хіба що мені вдасться втиснутись у землю й лежати тихенько, наче я просто ще одна кам’яна брила...

А тоді запанувала тиша, і коли я розплющив очі, то побачив, що світло згасло, а отвір печери залишився таким, як був. Я повільно зіп’явся на ноги й посунув уперед, ще повільніше. Образ Лоґрусу зник, а я чомусь не мав бажання викликати його знову. Коли зазирнув до печери, то не помітив жодної ознаки того, що там узагалі щось відбулося, хіба що мою охорону було знищено.

Я ступив до печери. Ковдра й досі лежала там, куди я її зронив. Простягнувши руку, торкнувся долонею стіни. Холодний камінь. Вибух мав статися на якомусь іншому рівні, а не безпосередньо тут. Моє невеличке багаття й досі жевріло. Я знову викликав його до життя. У його світлі побачив лише одну подробицю, яку не помітив раніше: мій кавовий кухоль лежав розбитим, куди він упав.

Я так і тримався за стіну однією рукою. Спирався на неї. Ще трохи, і я відчув, що моя діафрагма почала невтримно напружуватись. Я вибухнув сміхом. Навіть не знаю, чому. Мене гнітив тягар усіх подій, що трапилися, починаючи з 30 квітня, і якби не цей сміх, мабуть, почав би лупцювати себе кулаком у груди та вити.

На мою думку, я вже знав усіх гравців у цій заплутаній грі. Люк і Джасра, схоже, були на моєму боці, так само, як і мій брат Мандор — він завжди підтримував мене. Мій божевільний братик Юрт бажав мені смерті, а тепер він ще й злигався з моєю колишньою коханкою Джулією, яка теж була налаштована до мене не дуже добре. Була ще ти’їґа з її надмірною опікою, демониця, що перебувала наразі в тілі сестри Корал, Найди, яку я залишив в Амбері у зачарованому сні. Був іще найманий убивця Далт, який, до того ж, як я тепер усвідомив, доводився мені дядьком — він утік разом із Люком невідомо куди й навіщо, надерши попередньо дупу Люкові в Ардені на очах у двох армій. Він плекав небезпечні плани щодо Амбера, але йому бракувало військової жилки, тож від нього варто було чекати хіба що випадкових партизанських набігів. І, звісно, було ще Колесо-Привид, мій кібернетичний замінник Козирів та механічний напівбог — він, схоже, останнім часом еволюціонував, перетворившись із навіженого маніяка на раціонального параноїка. Невідомо, на які зміни в його вдачі можна було ще чекати, але принаймні він виказував щось схоже на синівську повагу вперемішку з боягузтвом.

Здавалося б, уже достобіса!

Але останні появи засвідчили, що до цієї гри долучилося ще щось; щось таке, що прагне втягти мене невідомо куди. Як стверджував Привид, це було щось могутнє. Я не мав жодного поняття, хто стоїть за цією силою. І довіряти їй не збирався. Отже, стосунки у нас складалися не найкращі.

— Агов, малий! — окрикнув мене хтось знизу. — Тебе не так просто відшукати. Не сидиться тобі на місці.

Швидко розвернувшись, я зробив крок уперед і визирнув із печери.

Схилом підіймалася довгов’яза постать. Високий чоловік. Щось зблиснуло у нього на шиї. Було надто темно, щоб я міг роздивитися його обличчя.

Я відступив на кілька кроків, починаючи проказувати заклинання, що мало відновити моїх знищених охоронців.

— Почекай, не тікай! — гукнув той. — Маю до тебе розмову.

Охоронці зайняли свої місця, а я витягнув клинок і тримав притиснутим до ноги, вістрям донизу, так, що його не можна було побачити від входу в печеру. Я викликав і Фракір, і вона незримо повисла на моєму лівому зап’ястку. Друга подоба була сильніша за першу, вона змогла пройти крізь моїх охоронців. Якщо ця, третя, виявиться сильнішою за другу, мені знадобиться все, що тільки маю.

— Так? — гукнув я у відповідь. — Хто ти такий, і чого тобі треба?

— Чорт забирай! — почув я. — Хто я такий? Та ніхто. Просто твій батько. Мені потрібна допомога, і я не хочу звертатися до сторонніх.

Коли постать опинилася в колі світла від багаття, я мав визнати, що це була дуже непогана імітація Корвіна, Принца Амбера, мого батька. Все таке, як треба — чорний плащ, чорні чоботи і штани, сіра сорочка, срібні запонки та срібна пряжка... навіть його срібна троянда... навіть посміхався прибулець так само химерно, як інколи батько, розповідаючи мені якусь історію. У мене аж живіт скрутило, коли я його побачив. Колись хотів бути ближче до нього, але він зник, і я не зміг його відшукати. А тепер цей фантом... чи хай що таке... з’являється у його подобі! Я був більш як роздратований такою очевидною спробою маніпулювати моїми почуттями.

— Перша фальшивка зображувала Дворкіна, — сказав я, — друга — Оберона. Ви що, вирішили пройтися всім родинним деревом?

Простуючи до мене, він подивився на мене скоса і здивовано смикнув головою — ще одна характерна його манера.

— Не розумію, про що ти, Мерліне, — відповів. — Я...

Тут він дійшов до охорони й відсахнувся, наче торкнувшись розпеченого заліза.

— Срань господня! — вигукнув він. — Ти, схоже, нікому не довіряєш!

— Спадковість, — відказав я, — підкріплена недавнім досвідом.

Дивно, але цього разу зіткнення не викликало піротехнічного ефекту. А крім того, ця примара чомусь не поспішала перетворитися на орнамент із рисок і завитків.

Знову пролунала лайка, і постать змахнула плащем, обернувши ним собі ліву руку; правиця ж водночас сягнула чудової імітації піхов мого батька. Срібне лезо, прикрашене гравіруванням, описало дугу, розтинаючи повітря із звуком, схожим на зітхання, і простромило невидиму охорону. Коли вони зіткнулися, злетів фонтан іскор, на фут угору, а лезо зашипіло, наче розжарена криця занурилась у воду. Візерунки на лезі яскраво зблиснули, а іскри сипонули знову, тепер заввишки в людський зріст. Цієї миті я відчув, що мою охорону знищено.

І ось примара опинилась у печері, а я весь підібрався, розмахуючи мечем. Але її меч, схожий на Ґрейсвандір, упав і знову злетів угору, наблизившись до мене так, що мені довелося відвести вістря власного клинка у правий бік, а лезо супротивника я побачив навпроти моїх грудей. Відповів простим захистом у четвертій позиції, однак він відбив мій удар і знову перейшов у наступ. Я зробив випад із шостої позиції, але схибив. Мій супротивник робив обманні випади, потроху наближаючись до мене. Я розвернувся, захищаючись, а він ковзнув убік, опинившись праворуч від мене, і перехопив меч, опустивши його вістрям донизу. Лівою рукою він розмахував у мене перед носом.

Надто пізно я помітив, що водночас він піднімав і праву руку. Руків’я Ґрейсвандіра було тепер націлене мені в підборіддя.

— То ти й насправді... — видихнув я і тієї ж миті відчув удар. Останнє, що я встиг побачити, була срібна троянда.

Таке життя: довіряй, і тебе зрадять; не довіряй, і ти зрадиш себе. Як і більшість моральних парадоксів, цей не залишає тобі вибору. Та й було надто пізно щось вирішувати. Я не міг вийти з цієї гри.

Опам’ятався в місці, де панувала темрява. Отямився, нічого не розуміючи та остерігаючись усього. Як зазвичай, коли чогось не розумів і мав чогось остерігатись, я продовжував лежати, не рухаючись, дихаючи рівно, наче все ще спав. І водночас уважно прислухався.

Ані звуку.

Я трохи розтулив повіки.

Картина, здатна спантеличити. Я швидко заплющив очі.

Прислухався, чи не вібрує хоч трохи та скеляста поверхня, на якій я розпластався.

Жодних вібрацій.

Розплющив очі, переборюючи бажання заплющити їх знову. Піднявся на ліктях, підтягнув коліна, випростав спину, повернув голову. Отетеріти можна! Я ніколи не почувався таким дезорієнтованим відтоді, як набрався у компанії з Люком та Чеширським Котом.

Навколо мене не було жодних кольорів. Усе було чорне, біле та ще сіре, різної насиченості. Наче я потрапив у фотографічний негатив. Те, що, на мою думку, мало бути сонцем, чорніло дірою низько над обрієм праворуч від мене. Темно-сірим небосхилом повільно пливли ебонітові хмари. Моя власна шкіра набула кольору чорнила. Скелястий ґрунт піді мною та скелі, що нависали над моєю головою, втім, біліли майже примарно, наче слонова кістка. Я обережно підвівся, почуваючись неабияк наляканим. Так. Земля, здавалося, світилася, небо було темне, як ніч, а я був тінню між ними. Усе це мені нітрохи не подобалося.

Повітря було сухе й холодне. Я перебував біля підніжжя гірського хребта-альбіноса, такого голого, що на думку спадала Антарктика. Пасмо простягалося вдалину лівобіч від мене. Правобіч горбкувата чорна рівнина чи пустеля спускалася в напрямку того, що я вирішив вважати сонцем. Мені довелося підняти долоню, приставити її козирком, щоб заслонити очі від його... чого? Анти-світла?

— От лайно! — спробував вимовити я й відразу ж зауважив дві реалії.

По-перше, мій вигук залишився беззвучним. По-друге, щелепа у мене боліла там, куди приклався руків’ям меча мій батько чи його симулякр[121].

Я продовжив вивчати місцевість, тепер уже мовчки, і витягнув Козирі. Усі домовленості скасовано, якщо почалася така петрушка із закиданням невідомо куди. Діставши Козир Колеса-Привида, я зосередився на ньому.

Нічого. Козир не реагував на мене. Але це ж Привид порадив мені залягти на дно, тож, можливо, він просто відмовляється відповідати. Я перетасував колоду. Зупинився на Козирі Флори. Вона ніколи не відмовлялася витягти мене з халепи. Я, вдивившись у її гарне обличчя, надіслав їй виклик...

Жодний золотавий завиток її волосся не ворухнувся. Температура карти не впала ні на градус. Карта залишилася картою. Я спробував іще, подвоївши зусилля, навіть пробурмотів посилювальне заклинання. Відповіді не було.

Тоді Мандор. Я витратив кілька хвилин на його карту з тим самим результатом. Спробував карту Рендома. Те ж саме. Козирі Бенедикта, Джуліана. Ні та й ні. Узявся за карти Фіони, Люка, Білла Рота. Ще три невдачі. Я навіть витягнув парочку Козирів Долі, але не зміг достукатися ні до Сфінкса, ні до будівлі з кісток на вершечку зеленої скляної гори.

Знову склавши карти в колоду, прибрав їх у футляр. Це вперше після кришталевої печери я зіштовхнувся з таким явищем. Є багато способів заблокувати Козирі, й наразі питання, яким саме з них було заблоковано мою колоду, здавалося чисто академічним. Наразі мене значно більше цікавило, яким чином я міг би перенестися у сприятливіше середовище. А Козирі можна буде дослідити потім, на дозвіллі.

Я рушив уперед. Своїх кроків не чув. Коли я піддав носаком гальку і вона покотилася, підстрибуючи, попереду мене, теж не почув ані шурхоту.

Ліворуч білизна, праворуч чорнота. Гори та пустеля. Не зупиняючись, я повернув ліворуч. Жодного руху; пливли тільки чорні-чорнющі хмари. Кожний оголений камінь видавався сліпучо-білим з підвітряного боку: химерні тіні в химерній місцевості.

І знову ліворуч. Три кроки, обігнути скелю. Вгору. Перебратися через гребінь, тепер униз. Повернути праворуч, невдовзі з правого боку має відкритися червоне пасмо між скель...

Нема. То вперед. Перенісся раптом стиснуло гострим болем. Відпустило. Червоного нема. Рухатися далі.

За тим поворотом праворуч відкриється ущелина...

Я промасажував скроні: вони почали боліти, коли за поворотом не виявилося жодної ущелини. Дихати стало важко, я відчув, що лоб узявся потом.

Зеленуваті вкраплення серед сірої породи і тендітні сині квіти у пониззі наступного осипища...

Судомою звело шию. Жодних квітів. Жодних зелених вкраплень. Сірого теж нема.

Тоді хай хмари розійдуться й зі сонця проллється темрява...

Нічого.

...а в наступній улоговині дзюрчання струмка.

Змушений був зупинитися. Голова пульсувала болем, руки тремтіли. Я поклав долоню на скелясту стіну ліворуч від мене. На дотик вона була твердою. Реальність, що стала дибки. Чому все це напосілося на мене?

І яким чином я потрапив сюди?

І куди потрапив?

Я розслабився. Уповільнив дихання та скоригував енергетичні потоки. Біль у скронях став спадати, відступати і зник.

Я знову рушив уперед.

Пташиний спів та легкий вітерець... Квітка в розколині...

Нема. І знову повертається відчуття протидії... Це ж під яким я маю бути закляттям, якщо втратив здатність мандрувати Тінню? Мені ніколи й на гадку не спадало, що таку здатність можна у мене відібрати.

— Це не смішно, — спробував я вимовити. — Хто б ти не був чи що б ти не було, як це робиш? Чого тобі треба? Де ти?

І знову не почув нічого; жодного натяку на відповідь.

— Не знаю, як ти це робиш. Або навіщо, — я ворушив губами, а ще промовляв подумки. — Не відчуваю на собі закляття. Але мене ж навіщось сюди закинули. Тож починай. Скажи мені, чого ти хочеш.

Nada[122].

Я й далі рухався вперед, продовжуючи, хоч і без ентузіазму, спроби переміститися крізь Тінь. Водночас не припиняв обмірковувати ситуацію. У мене було таке відчуття, наче у цій справі я обійшов своєю увагою щось дуже просте, але суттєве.

...за наступним поворотом під скелею буде невеличка червона квітка.

Я повернув і побачив її, квітку, яку вичаклував напівсвідомо. Кинувся торкнутись її, пересвідчитися, що Всесвіт — благодатна й прихильна до Мерліна місцина.

Під час бігу я оступився, здійнявши хмару куряви. Відновив рівновагу, випростався, озирнувся. Я шукав хвилин десять чи п’ятнадцять, не менше, але не міг знайти те місце, де бачив квітку. Нарешті я чортихнувся й пішов далі. Нікому не сподобалося б, щоби Всесвіт робив з нього посміховисько.

У раптовому припливі осяяння обшукав я усі свої кишені: чи не заховався десь бодай крихітний уламок блакитного каменю. Завдяки своїм дивовижним вібраційним властивостям він, можливо, спромігся б перенести мене крізь Тінь до свого двійника. Та ні. Навіть блакитної піщинки не знайшлось. Усі блакитні камені були в могилі мого батька. Мабуть, це був би надто простий вихід для мене.

Що ж я проґавив?

Фейковий Дворкін, фейковий Оберон і чоловік, який назвався моїм батьком, — усі вони хотіли перепровадити мене до якогось невідомого мені місця, аби я взяв участь у боротьбі двох Сил. Принаймні так сказала подоба Оберона, хай там що це мало означати. А от подобі Корвіна це, схоже, вдалося, подумав я, потираючи щелепу. Тільки що це за гра? І що це за Сили?

Той Лже-Оберон казав щось, наче я маю обрати між Амбером і Хаосом. Але під час тієї ж розмови про все інше він збрехав. Та нехай їх обох чорти візьмуть! Я не просив уплутувати мене у цю гру. В мене власних проблем вистачає. Навіть знати не хочу, що там відбувається.

Буцнувши білий камінчик, я дивився, як він собі котиться. Навряд чи це справа рук Юрта або Джулії. Радше схоже на якийсь новий чинник або на старий, який значно змінився. Коли цей новий чинник почав діяти? Гадаю, він пов’язаний із тією силою, що атакувала мене після моєї спроби дістатися до Корал. Можна припустити, що ця сила мене знайшла, і ось наслідки. Але що це за сила? Спершу мені треба, вирішив я, дізнатися, де те місце, у якому Корал лежить посеред вогняного кола. Я мав відчуття, що моя теперішня ситуація і те місце якось пов’язані між собою. Де ж це може бути? Вона попросила Лабіринт перенести її туди, куди мусить піти... Наразі я не маю жодної змоги запитати Лабіринт, куди він її послав, так само, як не міг наказати йому перенести мене слідом за нею.

Схоже, пора припинити гру й спробувати розв’язати проблему, будь-яким чином. Мої Козирі — поза будь-яким контактом, мою здатність долати Тінь заблоковано загадковим чином, отже, настав час і мені використати фактор сили, та ще й вищого ступеня. Я викличу образ Лоґрусу та продовжу свою мандрівку Тінню, тільки тепер на кожному кроці я матиму підтримку сил Хаосу.

Фракір боляче стиснула мій зап’ясток. Я поспіхом озирнувся, шукаючи ознаки загрози, але нічого не побачив. Постояв насторожі ще кілька хвилин, вивчаючи місцевість. Нічого не було помітно, і Фракір наче заспокоїлася.

Це не вперше вона подавала фальшивий сигнал тривоги через збій у системі, спричинений, можливо, випадковою астральною течією або ж моєю вчасною невідповідною думкою. Проте в такому місці, як це, краще не ризикувати. Метрів за двадцять чи тридцять від мене височіла поодинока скеля, до неї було кроків сто схилом угору. Я попростував туди й почав дертися вгору.

Коли врешті-решт видряпався на білий, як крейда, вершечок, у мене під ногами відкрився широкий краєвид у всі боки. І жодної живої істоти в цьому химерному безмовному біполярному Всесвіті я не помітив.

Отже, вирішивши вважати тривогу неправдивою, я спустився зі скелі й узявся знову викликати Лоґрус. Фракір мало не обірвала мені руку. Але я проігнорував цю чортову штуку і зробив виклик.

Я побачив, як у повітрі виріс образ Лоґрусу і помчав до мене. Він пурхав, наче метелик, але вмазався у мене, мовби вантажівка. Мій чорно-білий, наче документальна стрічка, світ погаснув, перетворившись із чорно-білого на суцільно чорний.

4

Я прийшов до тями.

Голова боліла, рот був повний піску. Я лежав долілиць. Пам’ять повернулася на своє місце, протовпившись крізь затори, і я розплющив очі. Навколо все залишалося чорно-білим, а ще сірим. Я виплюнув пісок, протер очі, прокліпався. Образу Лоґрусу вже не було, і я не міг пояснити собі, чому він так учинив зі мною.

Сів, охопивши руками коліна. Схоже, я потрапив на слизьке: усі мої надлюдські можливості, за допомогою яких звик подорожувати та спілкуватися, були заблоковані. Я не міг вигадати чогось кращого, ніж устати, обрати напрямок та й рушити.

Я здригнувся. Куди мені йти? Просто пересуватися й надалі серед цих одноманітних пейзажів?

І тут пролунав ледь чутний звук, наче хтось делікатно відкашлявся.

Я миттєво зірвався на ноги, озирнувся на всі боки.

— Хто тут?! — запитав, змирившись із тим, що не маю голосу.

Кашель пролунав знову, десь зовсім поряд.

А тоді я почув і слова.

— Маю для тебе повідомлення, — сказало щось, наче в моїй голові.

— Що? Повідомлення? Де ти? — намагався вимовити я.

— Перепрошую, — проказав стишений голос, — але для мене це нова справа. Почнемо з того, що я там, де й завжди — у тебе на зап’ястку, а Лоґрус, коли він тут вибухнув, надав мені додаткові властивості, аби я могла передавати повідомлення.

— Фракір?

— Так. Того дня, коли ти проніс мене крізь Лоґрус, мої здібності вперше розширились, і я навчилася відчувати небезпеку, пересуватися, долати ворога, а також, до певної міри, відчувати й мислити. Тепер Лоґрус додав ще телепатію та розширив мою інформованість у межах, необхідних для передачі повідомлень.

— Навіщо це все?

— Він поспішав, міг перебувати тут тільки мить, не більше, і лише таким чином зумів повідомити тебе про те, що відбувається.

— Мені й на гадку не спадало, що Лоґрус наділений інтелектом.

Пролунало щось схоже на хихотіння.

Потім я почув, як Фракір відповідає:

— Інтелект такого рівня важко класифікувати. До того ж, гадаю, у більшості випадків він не має що говорити. Його енергія витрачається на інше.

— Добре, а чому він так налетів на мене?

— Ненавмисне. Це був побічний результат наділення мене новими властивостями, коли він побачив, що тільки через мене зможе передавати тобі більше, ніж окремі слова й образи.

— А чому він не міг затриматися тут на довше?

— Особливість цієї місцини, яка лежить між Тінями, така, що доступ до неї здебільшого закритий і для Лабіринту, і для Лоґрусу.

— Щось на кшталт демілітаризованої зони?

— Ні, про перемир’я тут не йдеться. Просто обом образам украй важко проявлятися тут. Ось чому це місце залишається практично незмінним.

— Тобто, це місце, куди вони не можуть дістатися?

— Можна сказати й так.

— А чому я раніше ніколи про нього не чув?

— Мабуть, тому, що сюди ніхто не може дістатися просто так.

— Добре, що там за повідомлення?

— Воно полягає головно у тому, що тобі не варто знову намагатися викликати сюди Лоґрус. Тут таке викривлювальне середовище, що невідомо, як поводитиметься перекинута сюди енергія за межами якогось відповідного вмістилища. Це може бути небезпечно для тебе.

Я потер скроні, що пульсували болем. Принаймні це трохи відволікало від болю в щелепі.

— Добре, — погодився я з Фракір. — А він не натякнув, що я маю тут робити?

— Так. Це випробування. У чому воно полягає, не можу сказати.

— У мене є вибір?

— Що маєш на увазі?

— Можу я відмовитися брати участь?

— Мабуть, так. Але тоді не знаю, як тобі вибратися звідси...

— Мене що, випустять із цього місця наприкінці, якщо погоджуся грати?

— Так, якщо ти залишишся живим. Навіть якщо не залишишся, теж випустять. Я так гадаю.

— Тоді вибору, справді, нема.

— Вибір з’явиться.

— Коли?

— Десь далі на твоєму шляху. Не знаю, де саме.

— Чому б тобі просто не переказати мені всі інструкції відразу?

— Не можу. Не знаю всіх одразу. Вони спливуть лише у відповідь на питання або на ситуацію.

— Ці інструкції можуть завадити тобі виконувати свої функції зашморгу?

— Ні.

— Приємно чути. Дуже добре. То ти знаєш, що я маю робити тепер?

— Так. Ти маєш вибратися на найвищий схил, який бачиш ліворуч від себе.

— Який?

Добре, мабуть, ідеться про оту схожу на зламаний зуб скелю, що аж палахкотить білим, вирішив я.

Отож попрямував до неї, схилом, що поступово забирав угору. Чорне сонце піднялося вище сірим небосхилом. Навколо панувало моторошне мовчання.

— Агов, а ти знаєш, що ми знайдемо там, куди йдемо, і коли це станеться? — спробував я дізнатися, звертаючись до Фракір.

— Певна, що відповідна інформація існує, — отримав відповідь, — але не думаю, що ми її одержимо раніше, ніж дістанемося відповідної точки.

— Сподіваюся, ти маєш слушність.

— Я теж сподіваюся.

Обраний шлях і далі забирав угору. Точно зафіксувати час я не мав змоги, але мені здалося, що до підніжжя білої гори йшов годину, а то й більше. На її схилах я не помітив ані відбитка ноги, ні інших прикмет життя, але, коли почав сходження, мені раз у раз траплялися стежини природного походження, щось на кшталт уступів, і вони простягалися саме в напрямку білого тімені гори. Поки я давав собі з ними раду, мусило сплисти ще кілька годин, бо темне сонце проминуло зеніт і почало скочуватися на захід, що лежав позаду цього піка. Найбільше мене дратувала неможливість лаятись уголос.

— Звідки мені знати, що я дряпаюся з того боку, із якого треба? І як натраплю на потрібне місце? — поцікавився я.

— Ти рухаєшся у правильному напрямку, — запевнила мене Фракір.

— Але ти не знаєш, скільки ще йти?

— Нє-а. Однак упізнаю місце, коли його побачу.

— Сонце незабаром заховається за гору. Ти й тоді зможеш побачити це місце й упізнати?

— Гадаю, коли сонце сяде, небосхил стане світлішим. Цей негативний світ — прикольний. Хай там як, тут завжди щось залишає світлим, а щось — темним. Отже, завжди є змога визначитися.

— А не скажеш, що, на твою думку, ми взагалі тут робимо?

— Проходимо один із цих грьобаних квестів, я думаю.

— Віртуальний? Чи реальний?

— Як розумію, в усіх квестах є потроху того, потроху цього; але відчуваю, що цей більшою частиною існує в реалі. З іншого боку, усе, що трапляється між Тінями, відгонить радше алегоричністю та емблематичністю — усім тим лайном, яким ви, люди, забиваєте свою підсвідомість.

— Тобто, ти теж не знаєш.

— Напевне я не знаю, але ж медіум-відгадувач — це мій фах.

Я знайшов опору для рук високо над головою, підтягнувся та підкорив наступний уступ. Трохи пройшов карнизом, тоді знову перебрався вище. Нарешті сонце сіло, але це не вплинуло на мою здатність бачити. Темрява й світло просто помінялися місцями.

Продершись крізь осип п’ять чи шість метрів завширшки, я зупинився й роззирнувся, вивчаючи те місце, де опинився. Трохи вище на поверхні виднівся отвір, що вів углиб гори. Я не став класифікувати побачене як печеру, бо вхід цей, принаймні так мені здалося, мав штучне походження. Наче хтось видовбав у схилі гори велику арку, аж таку, що під нею можна було проїхати верхи.

— Уяви собі, — прокоментувала Фракір, смикнувши мене за зап’ясток, — це таки вона.

— Вона? Що означає — «вона»? — перепитав я.

— Перша станція, — відповіла Фракір. — Тут маєш зупинитися й дещо зробити, перш ніж рухатися далі.

— А саме?

— Доцільніше зайти всередину та побачити на власні очі.

Підтягнувшись, я вліз на карниз, підвівся й підійшов упритул до отвору. Арка світилася цим дивним світлом без джерела. Затримавшись на порозі, зазирнув усередину.

Це нагадувало каплицю узагальненого типу. Тут був невеличкий вівтар, з двома свічками на ньому, позначеними мерехтливими чорними коронами. Уздовж стін тяглися лави, викарбувані в камені. Крім входу, біля якого я стояв, налічив ще п’ять дверей: троє на протилежній від мене стіні, одні праворуч і ще одні ліворуч. У центрі приміщення громадилися дві купи бойових обладунків. Жодних символів, що допомогли б зрозуміти, до якого релігійного культу належить ця капличка, не було.

Я увійшов досередини.

— І що я маю тут зробити? — запитав.

— Маєш пильнувати до ранку свої обладунки, — почув у відповідь.

— Отакої! Та припини, — сказав я, підходячи ближче, щоб оглянути цей мотлох. — Який у цьому сенс?

— Щодо цього не маю інформації.

Я взяв із купи вигадливий білий нагрудник. Якщо б нап’яв на себе цю штуку, то був би викапаний лицар Ґалахад[123]. Здається, мій розмір. Я похитав головою й поклав цю штуковину на купу. Наблизившись до іншої купи, витягнув із неї дуже дивну сіру рукавицю з крагами. Відкинув її геть і ще понишпорив у купі. Інші частини бойового спорядження. На вигляд усе зроблено, як на мене. От лише...

— Що таке, Мерліне?

— Білі лахи, — відказав я, — мабуть, міг би натягти хоч зараз. А ось ці обладунки, з другої купи, схожі на ті, що їх одягають у Дворах. Щоб вони припали мені саме враз, мабуть, треба спочатку вбратися так, наче я в Хаосі. Отже, обидва ці комплекти мені підходять, тим чи іншим чином. Але в будь-якому разі достатньо одного з них. То який із них маю охороняти?

— Гадаю, у цьому й полягає суть справи. Схоже, ти маєш зробити вибір.

— Ну, звичайно! — клацнув я пальцями. Це ж треба, який я тупий! Мій зашморг має мені все розтлумачувати.

Опустившись на коліна, я згріб обидва набори обладунків ув одну купу, страхітливу на вигляд.

— Якщо маю їх охороняти, — виголосив я, — то охоронятиму все разом. Я не збираюся приставати на якийсь бік.

— Думаю, оте щось це не схвалить, — зауважила Фракір.

Я відступив на крок, подивився на утворену купу і мовив:

— Розкажи мені ще раз про це чатування. У чому воно полягає?

— Ти маєш сидіти всеньку ніч і охороняти обладунки.

— Охороняти від чого? — Від будь-чого, що, на мою думку, намагатиметься ними незаконно заволодіти. Від сил Порядку. Чи Хаосу, — пояснила Фракір.

— Еге ж, я тебе зрозумів. Тепер, коли я все це звалив докупи, прийти й спробувати поцупити якусь із цих штуковин може будь-що.

Я всівся на лаву біля задньої стіни, ту, що простяглася між двох дверей. Приємно було трохи перепочити після виснажливого підйому. Але щось не припиняло мене гризти.

— А що мені з цього? — запитав.

— Тобто?

— Припустімо, я не спатиму всю ніч і стерегтиму цей мотлох. Може, навіть щось сюди притарабаниться й націлиться на це манаття. Припустімо, я не дам його поцупити. Настане ранок, лахи цілісінькі залишаться тут, і я теж зостануся тут. Ну, і що тоді? Що я на цьому виграю?

— Тоді ти вберешся в обладунки, візьмеш зброю і вирушиш до наступного етапу своїх випробувань.

Я проковтнув позіх.

— Знаєш, сумніваюся, що мені згодиться щось із цього добра, — відказав. — Я не люблю носити панцир, і мене влаштовує той меч, що маю. — Я поплескав по руків’ю свого меча. Відчуття було якесь дивне, але я й раніше почувався дивно. — Чому б нам не залишити цю купу лежати, де вона лежить, і не вирушити до другого етапу просто зараз? До речі, у чому полягає другий етап?

— Точно не знаю. Лоґрус скидає мені інформацію порціями, і вона спливає на поверхню, коли настає час для неї. Я навіть не знала про це місце, поки не побачила вхід до нього.

Потягнувшись, я склав руки на грудях. Обперся спиною об стіну. Витягнув ноги й схрестив їх.

— Тобто, ми маємо стирчати тут, доки щось трапиться чи ти отримаєш повідомлення для мене?

— Точно.

— Розбудиш мене, коли це буде позаду, — мовив я й заплющив очі.

Мій зап’ясток відчув різке, майже болюче смикання.

— Ні, так робити не можна! — запротестувала Фракір. — Ідея в тому, що ти не спатимеш усю ніч і чатуватимеш.

— І це лайно, а не ідея, — відказав я. — Не збираюся грати в таку ідіотську гру. Якщо комусь потрібний цей мотлох, я готовий віддати його за відповідну ціну.

— Що ж, можеш спати, якщо бажаєш. Але що, як щось заявиться сюди та й вирішить, що насамперед треба позбутися тебе, щоб не плутався під ногами?

— Почну з того, — відказав я, — що не вірю, ніби хтось може покласти око на цю купу заліза, ще середньовічного, а надто — забажати його поцупити. А наприкінці нагадаю, що це твій обов’язок — попереджати мене про небезпеку.

— Слухаюсь, мій капітане! Але це химерне місце. Що, як мій хист тут не працює на повну силу?

— Це серйозне питання, — сказав я. — Гадаю, у такому разі тобі доведеться імпровізувати.

Я задрімав. Наснилося, що стою посеред магічного кола, а до мене намагаються пробитися різні почвари. Проте, торкаючись бар’єра, вони перетворювалися на схематичні фігурки, схожі на мальованих мультяшних персонажів, і швидко зникали. Усі, крім Корвіна Амберського; він посміхнувся кутиком рота й похитав головою.

— Раніше чи пізніше тобі доведеться вийти з кола, — промовив Корвін.

— Тоді хай це станеться пізніше, — відповів я.

— І стикнутися зі своїми проблемами, бо вони нікуди не подінуться.

Кивнувши, я додав:

— Але я відпочину.

— То це компроміс? Успіхів!

— Дякую.

Далі сон розпався на окремі картинки. Пам’ятаю, наче я простояв у колі ще трохи, намагаючись зрозуміти, як мені повернутися до...

Не знаю точно, що мене розбудило. Але не шум: його б я не почув. Та раптом прокинувся й схопився на ноги, і перше, що я побачив, був карлик з обличчям, яке взялося плямами. Він закляк біля купи обладунків, скоцюрбившись та вхопившись руками за горло.

— Що тут таке? — спробував я вигукнути. Відповіді не було.

Я наблизився та опустився на коліна біля кремезного коротуна. Спробував намацати на сонній артерії пульс, але його не було. Натомість відчув, як щось лоскоче мій зап’ясток, і Фракір, то стаючи незримою, то знову з’являючись, повернулася до спілкування зі мною.

— Це ти прибрала цього чувака? — поцікавився.

Я відчув, як вона тихенько запульсувала.

— Самогубці себе не душать, — відповіла Фракір.

— Чому ти мене не розбудила?

— Тобі потрібно було відпочити, а я могла впоратися самотужки. Але між нами — дуже сильний емпатійний контакт. Перепрошую, не хотіла тебе будити...

Я став на ноги.

— Довго я спав?

— Гадаю, кілька годин.

— Мені шкода, що так сталося. Ці лахи не варті чийогось життя.

— Тепер варті, — сказала Фракір.

— Це правда. Тепер, коли хтось помер за ці штуковини, ти вже маєш повідомлення, що нам робити далі?

— План стає трохи зрозумілішим, та ще не настільки, аби розпочинати діяти. Мусимо залишатися тут до ранку, щоби знати напевно.

— А інформація, яку ти маєш, каже про те, чи знайдеться поблизу щось поїсти чи попити?

— Так. За вівтарем має бути глек із водою. І буханець хліба. Але це можна буде взяти вранці. А впродовж усієї ночі ти маєш постувати.

— Я так би й зробив, якби сприймав цю справу серйозно, — сказав я та посунув до вівтаря.

Зробив два кроки, і світ почав розвалюватися. Підлога в каплиці затремтіла, і я почув звуки, уперше з тієї миті, як потрапив сюди: низький гуркіт та скрегіт долинали до мене, зароджуючись десь глибоко під ногами. Повітря цього чорно-білого світу наповнилося роєм кольорів, таких яскравих, що я мало не осліпнув. Тоді кольори промчали мимо і зникли, а каплиця розділилася. Білизна сконцентрувалася біля вхідної арки й набула такої інтенсивності, що я мав прикрити очі рукою. А в протилежному кінці кімнати зібралася цілковита, непроникна темрява, і двері, що були на дальній стіні, розчинились у ній.

— Що... Що коїться?! — запитав я.

— Щось жахливе, — відказала Фракір. — Щось, над чим не маю влади.

Я стиснув руків’я клинка, що був при мені, намагаючись пригадати всі відомі заклинання. І не встиг зробити ще щось, як мене причавило жахливе відчуття чиєїсь присутності. Відчуття було таке потужне, що зрозумів: витягти наразі клинок із піхов чи проказати якесь заклинання було б з мого боку не дуже обачно.

За нормальних обставин я б негайно викликав образ Лоґрусу, але наразі й цей шлях був для мене закритий. Хотів відкашлятись, але звуку не почув. А тоді просто у серці світлової плями щось згустилося, матеріалізувалося...

Образ Єдинорога, що сяяв навсібіч, наче тигр Вільяма Блейка[124], виокремився зі світла. На нього було аж боляче дивитись, і я мусив відвести очі.

Хотів знайти відпочинок для очей у глибокій прохолодній чорноті, але й там його не було. Щось у темряві заворушилося, і я знову почув звук — наче скрегіт заліза по каменю. Його супроводжувало ще й голосне шипіння. Земля знову затряслась. У темряві заколивалися й посунули на мені хвилясті лінії. І перш ніж сяйво Єдинорога протнуло морок та висвітлило химерний абрис, я зрозумів, що бачу величезну голову одноокої змії, яка з’явилася в каплиці. Я втупився поглядом у точку між цими істотами, проте бачив кожну з них периферичним зором. Але, хоч я намагався не дивитися на них, відчував на собі їхні погляди: погляди Єдинорога Порядку та Змії Хаосу. Це було відчуття не з приємних, я позадкував і вперся спиною у вівтар.

Обидві істоти ще трохи просунулися до каплиці. Єдиноріг нахилив голову, націливши ріг просто на мене. Змія раз у раз блискавично вистромляла язик у моєму напрямку.

— Послухайте, якщо хтось із вас, — вичавив я зі себе, — хоче взяти ці обладунки та зброю, я не маю жодних заперечень...

Змія засичала, а Єдиноріг підняв ногу і вдарив копитом об підлогу. Підлогою побігла тріщина, схожа на чорну блискавку. Вона зупинилася біля моїх ніг.

— З іншого боку, — я поквапився додати, — я не хотів вас образити цією пропозицією, Ваші Преосвященства...

— Ти знову кажеш не те, — ледь чутно перервала мене Фракір.

— То підкажи, що маю казати, — огризнувся я, намагаючись стишити свій внутрішній голос.

— Я не... Ой!..

Єдиноріг став дибки, а Змія зробила кидок уперед. Я впав на коліна, не підводячи очей, бо їхні погляди пропікали мене, завдаючи фізичного болю. Я тремтів, у мене боліла кожна жилка.

— Тобі пропонують, — розтлумачила мені Фракір, — грати за правилами.

Не знаю, звідки у моєму хребті взявся цей металевий стрижень. Але я підвів голову й подивився — на Змію, а потім на Єдинорога. Хоч очі в мене боліли та сльозилися, наче намагався дивитися на сонце, я це витримав.

— Ви можете змусити мене грати, — промовив, — але не змусите обирати. Моя воля належить лише мені. Я охоронятиму ці обладунки впродовж ночі, як ви від мене вимагаєте. Вранці я вийду звідси без них, бо не хочу їх надягати.

— Без них ти можеш загинути, — проказала Фракір, наче повторюючи чужі слова.

Я здвигнув плечима.

— Якщо вибір маю робити я, то обираю не ставити жодного з вас вище іншого.

Мене обвіяло гарячим і холодним вітром, наче зітхнув сам Усесвіт.

— Ти обереш, — передала мені Фракір, — свідомо чи несвідомо. Кожний обирає. Тебе просто просять формалізувати свій вибір.

— А чому мій випадок такий особливий? — запитав я.

І знову цей вітер.

— Ти — подвійний спадкоємець і ще маєш велику силу й поза тим.

— Я ніколи не хотів мати жодного з вас за ворога, — заявив я.

— Цього недостатньо, — почув у відповідь.

— Тоді вбийте мене просто зараз.

— Гру ще не скінчено.

— То продовжуймо, — сказав я.

— Ми незадоволені твоїм ставленням до гри.

— Навзаєм, — відказав я.

Ударив грім, і я впав непритомний.

Моя відвертість, можливо, пояснювалася тим, що я відчував: гравців у цій грі важко усунути чи замінити.

Отямившись, я відчув, що лежу розпластаний на купі наголінників, панцирів, краг, шоломів та іншого схожого добра, і всі ці гарні речі складаються із самих кутів та виступів, які штрикають мене куди попало. Усвідомлював це потроху, пересвідчуючись, що в мене затерпли різні відповідальні частини тіла.

— Привіт, Мерліне!

— Фракір! — озвався я. — Довго я був у відключці?

— Не знаю. Я сама щойно отямилася.

— Не знав, що шматок мотузки можна вирубати.

— Я теж не знала. Це сталося зі мною вперше.

— Тоді сформулюю своє питання іншим чином. Можеш сказати, чи довго ми були у відключці?

— Відчуваю, що довгенько. Визирни назовні, тоді я спробую сказати точніше.

Я повільно зіп’явся на ноги, але не втримався і впав. Порачкував до вхідної арки, помітивши бічним зором, що з купи наче нічого не зникло. Підлога справді розтріскалася. Мертвий карлик таки лежав за купою.

Визирнувши із печери, я побачив яскраве небо, всіяне чорними цятками.

— То що? — поцікавився, трохи зачекавши.

— Якщо я не помиляюся, незабаром ранок. Завжди найяскравіше перед світанням, адже так?

— Приблизно так.

Ноги мені пекло вогнем: це поновлювалася циркуляція крові. Я змусив себе стати рівно, хоч і спирався на стіну.

— Отримала нові інструкції?

— Ще ні. Маю відчуття, що з’являться на світанку.

Я дошкандибав до найближчої лави й упав на неї.

— Якщо щось заявиться сюди цієї миті, зможу хіба вдарити по ньому випадковим набором заклинань. Спати на обладунках — це збочення. Майже так само незручно, як спати в обладунках.

— Кинеш мене на ворога, і я виграю для тебе час. Як мінімум.

— Дякую.

— Як давно ти себе пам’ятаєш?

— Мабуть, змалку. А що?

— Пригадую свої відчуття, відколи вперше пройшла ініціацію на Лоґрусі. Але доки ми не потрапили сюди, все було наче уві сні. Я просто реагувала на життя, і це все.

— У більшості людей теж так.

— Справді? Раніше я не могла мислити або спілкуватися так, як зараз.

— Це правда.

— Думаєш, це триватиме?

— Що маєш на увазі?

— Чи не може бути, що це тимчасовий стан? Може, мої здібності збільшили, щоб вони відповідали особливим обставинам, котрі є в цьому місці?

— Не знаю, Фракір, — відказав я, розтираючи ліву литку. — А тобі подобається твій новий стан?

— Так. Мабуть, це нерозумно. Чому мене має хвилювати, що я його втрачу? Адже тоді навіть не помічу цього...

— Гарне питання, та я не маю відповіді. Можливо, ти все ж таки отримала цей новий стан назавжди.

— Не думаю. Хоча точно і не знаю.

— Тобто, тебе лякає регрес?

— Так.

— Тоді скажу ось що: коли ми знайдемо шлях звідси, залишайся тут.

— Не можу так вчинити.

— Чому ні? Ти інколи була корисною, але я спроможний подбати про себе сам. Тепер, коли ти стала розумною, маєш жити власним життям.

— Але ж я чудовисько.

— А ми всі хто такі? Просто хочу, аби ти знала, що я не заперечуватиму.

Вона смикнулася ще раз і затихла.

Я б попив водички, якби не боявся.

Я сидів отак, може, з годину, перебираючи в голові усе, що сталося зі мною останнім часом, шукаючи в цьому якусь логіку та ключ до розгадки.

— Схоже, наче чую твої думки, — раптом озвалася Фракір. — Можу докинути тобі щось у тему.

— Невже? І що саме?

— Той, хто переніс тебе сюди.

— Той, який був у подобі мого батька?

— Так.

— І що маєш сказати про нього?

— Він був не такий, як ті двоє, котрі були перед ним. Він був людською істотою. А вони — ні.

— Ти хочеш сказати, що це міг бути справді Корвін?

— Не можу стверджувати, бо я його ніколи не бачила. Але він не був штучно створеним, як інші, це факт.

— А тобі відомо, хто чи що ті, інші?

— Ні, знаю тільки, що вони мали дивну особливість, мені незрозумілу.

Я нахилився, потер скроні. Зробив кілька глибоких вдихів та видихів. У мене пересохло в горлі й нили всі м’язи.

— Продовжуй. Я слухаю.

— Не знаю, як це пояснити, — сказала Фракір. — Пам’ятаєш, тоді, коли моя свідомість ще не пробудилася, ти необачно проніс мене крізь Лабіринт на своєму зап’ястку?

— Ще б пак не пам’ятати! У мене надовго лишився шрам на руці — так ти тоді відреагувала на це.

— Те, що належить Хаосу, і те, що належить Порядку, погано поєднуються між собою. Але я вціліла. І в моїй свідомості є запис про цей досвід. Отже, Дворкін і Оберон, які приходили до тебе в тій печері...

— Так?

— Їхні людські личини приховували пульсуючі енергетичні поля з геометричними конструктами.

— То це схоже на комп’ютерну анімацію?

— Можливо. Не знаю.

— А мій батько був інакший?

— Так. Але веду не до цього. Я впізнала їхнє походження.

Я весь перетворився на слух.

— Поясни, що хочеш цим сказати?

— Ті завихрення, ті геометричні лінії, навколо яких побудовано ці фігури... Це були ділянки Лабіринту в Амбері.

— Не може бути! Ти помиляєшся, Фракір.

— Ні. Раніше мені бракувало свідомості, але не пам’яті. Обидві перші фігури — це тривимірна проекція окремих ділянок Лабіринту.

— Навіщо Лабіринтові створювати симулякрів, щоб морочити мені голову?

— Я лише скромне знаряддя вбивства. Логіка — моє слабке місце. Поки що.

— Фракір, якщо в цьому беруть участь Єдиноріг та Змія, то, припускаю, Лабіринт теж може бути залучений.

— Ми бачили, Мерліне, що Лоґрус точно в грі.

— А того дня, коли Корал пройшла крізь Лабіринт, мені здалося, що він діяв розумно. Припустімо, що це так і є, додаймо його здатність створювати конструкти... То, може, це і є те місце, куди вони хотіли взяти мене зі собою? Чи Корвін закинув мене кудись до геть іншого місця? А чого від мене треба Лабіринтові? І що хотів від мене мій батько?

— Шкода, що я не вмію знизувати плечима, — відказала Фракір. — Це ж саме такі питання називають, здається, риторичними?

— Мабуть, так.

— До мене почала надходити інша інформація, отож, гадаю, ніч добігає кінця.

Я підхопився з лави.

— Чи це значить, що мені можна поїсти? І попити? — запитав.

— Гадаю, можна.

Я метнувся стрілою.

— У цих справах я новачок, тож не можу не запитати: а чи не вважається за святотатство перестрибувати отак через вівтар? — поцікавилася Фракір.

Чорні язички свічок затріпотіли, коли я пролетів між ними.

— Дідько, навіть не знаю, кому присвячено цей вівтар, — парирував я. — Гадаю, щоб виявити неповагу до чогось, треба принаймні це «щось» ідентифікувати.

Коли я схопив жбан і зробив величезний ковток, земля легенько затремтіла.

— Але, можливо, ти маєш слушність, — сказав я, мало не захлинувшись.

Я повернувся з глеком і буханцем, тепер уже обійшовши довкола вівтаря, пройшовши повз карлика, який дубів собі потроху, і знову всівся на лаву під задньою стіною. Почав їсти та пити, тепер уже повільніше.

— І що далі? — запитав я. — Кажеш, є нові повідомлення?

— Із чатуванням ти впорався успішно, — мовила вона. — Тепер мусиш вибрати з обладунків та зброї те, що тобі до вподоби, а після цього пройти крізь двері. Одні з трьох, що на тій стіні.

— Крізь які з них?

— Одні двері належать Хаосу, другі — Порядку, а щодо природи третіх я нічого не знаю...

— І як можна зробити свідомий вибір, коли нічого не відомо?

— Гадаю, забороненими для тебе можуть виявитись усі шляхи, за винятком того, яким маєш пройти.

— Але в такому разі я не маю вибору, хіба не так?

— На мою думку, прохід крізь певні двері буде обумовлений тим, що саме із заліза ти обереш для себе.

Я проковтнув хліб і запив його залишками води. Тоді підвівся.

— Добре, — мовив. — Подивимось, як вони діятимуть, якщо я не стану обирати. Шкода, що так вийшло із цим карликом...

— Він знав, що робить і які у нього шанси.

На це я не мав чого заперечити.

Я підійшов до правих дверей, найближчих до мене. За ними відкрився яскраво освітлений коридор, що ставав дедалі яскравішим, а за кілька кроків від мене взагалі розчинявся в яскравому сяйві. Я пройшов трохи цим коридором. І ледь не зламав собі носа. Відчуття було таке, наче врізався у скляну стіну. Цілком логічно. Уявити, що це шлях, який виведе мене до світла, я не міг.

— Ти стаєш циніком просто на очах, — зауважила Фракір. — Цю твою думку я вловила.

— От і добре.

До середніх дверей я наближався обережніше. Коридор за ними був теж довгим та ще й сірим. Тут можна було бачити трохи далі, але не було на що дивитися: тільки стіни, стеля та підлога. Витягнувши руку перед собою, я пересвідчився, що шлях мені нічого не заступає.

— Схоже, це ті двері, що треба, — зауважила Фракір.

— Можливо.

Я перейшов до лівих дверей, що відчинялися в непроглядну чорноту. Темно було, хоч в око стрель. Пошукав приховану перешкоду, але тут її теж не було.

— Гм... Схоже, я все ж таки маю вибір.

— Це дивно. У мене нема жодних інструкцій щодо цього.

Я повернувся до середніх дверей, зробив крок коридором. Позаду пролунав незрозумілий звук, і я озирнувся. Карлик сів на підлозі. Ухопившись за боки, він несамовито реготав. Я хотів повернутися до каплиці, але тепер щось завадило мені. Раптом картинка почала зменшуватися, так, начебто я з прискоренням помчав у зворотному напрямку.

— Я гадав, коротун дав дуба, — сказав я.

— І я теж так гадала. Він здавався мертвим, за всіма ознаками.

Я розвернувся в той бік, куди мене скерували. Жодного прискорення не відчував. Може, це каплиця зменшувалася, поки я стояв нерухомо?

Зробив крок уперед, тоді ще один, і ще. Звуку кроків не чув. Я простував далі. За кілька кроків підняв руку помацати стіну ліворуч від себе. Там нічого не було. Я спробував торкнутися стіни праворуч. Знову нічого. Зробив крок праворуч і спробував знову. Нема нічого. Я залишався на однаковій відстані між двох стін-тіней. Бурмочучи прокльони, кинув звертати на них увагу й пішов уперед розмашистою ходою.

— Що сталося, Мерлю?

— Ти відчуваєш стіни ліворуч і праворуч від нас? — запитав я.

— Нє-а... — відповіла Фракір.

— Як вважаєш, де ми перебуваємо?

— Ідемо між Тінями.

— А куди прямуємо?

— Поки що не знаю. Знаю, що йдемо шляхом Хаосу.

— Що?! Звідки ти це взяла?! Ми ж наче мали обрати якусь залізяку, що належить Хаосу, аби нас пустили на цей шлях?

Вимовивши це, я ойкнув і кинувся себе оглядати. І знайшов його: кинджал, що зачепився за розтруб мого правого чобота. Навіть у слабкому світлі я впізнав роботу вітчизняних майстрів.

— Нас із тобою надурили! — вигукнув. — Тепер я зрозумів, чому реготав карлик. Він підкинув мені цю штуку, коли я проходив повз нього.

— Але ти хай як, а мав вибір. Між цим коридором і темним.

— Твоя правда.

— А чому обрав цей?

— Тут світліше.

5

Ще кілька кроків, і я вже не відчував навіть стін. Стеля? Власне, та сама історія. Озираючись, я не бачив коридору, не бачив входу, крізь який сюди потрапив. Безкрая гнітюча просторінь. Добре, що під ногами лишалася підлога чи, може, ґрунт. Тільки мій зір давав мені змогу розрізняти в мороці шлях, яким мав рухатися. Я простував перлинно-сірою смугою крізь долину тіней, яка змушувала згадати про юдоль смерті... Хоча, з технічного погляду, мав іти між Тінями. От розумники! Це я про тих, хто так ощадливо пролив світла саме стільки, щоб позначити мій шлях.

Я втомлено тягнувся крізь моторошне мовчання, спочатку розмірковуючи над тим, скільки Тіней проминув, а потім над тим, чи не надто прямолінійно досліджую цей феномен. Може, й так.

Та перш ніж устиг застосувати вищу математику, помітив, що праворуч від мене щось рухається. Висока ебонітово-чорна колона вималювалася на краю видимого простору. Але вона стояла недвижно. Я дійшов висновку, що колона здалася мені рухомою через мій власний рух. Дивився на поодиноку масивну та рівну колону, доки її темний абрис не розтанув. Не міг визначити, якою вона була заввишки.

Зробивши кілька наступних кроків, я помітив ще одну колону, попереду й ліворуч. На цю я тільки поглянув, не уповільнюючи ходу. Незабаром побачив ще дві, обабіч стежки, якої притримувався. Темрява, у котрій ховались їхні капітелі, не мала й натяку на зорі, ні звичайні, ні негативні. Запоною моєму світові слугувала найпростіша одноманітна темрява. Ще трохи, і колони почали траплятися групками, деякі були от-от близько. Тепер вони наче відрізнялися розмірами одна від одної.

Зупинившись, я зосередився на одній групі колон, до яких, здавалося, можна було рукою сягнути. Проте, не дотягнувшись, я зробив крок у напрямку до них.

Одразу ж відчув різкий посмик за зап’ясток.

— На твоєму місці я б цього не робила, — зупинила мене Фракір.

— А чому ні? — обурився я.

— Тут легко загубитись і втрапити у халепу.

— Можливо, твоя правда.

Я перейшов на біг підтюпцем. Хай що тут відбувалось, я мав тільки одне бажання: покінчити з цим якнайшвидше та повернутися до справ, які вважав важливими; дізнатися, де утримують Корал, зустрітися з Люком, знайти змогу з’ясувати стосунки з Юртом та Джулією, спробувати розшукати батька...

Колони, розсипом, і надалі витикалися з темряви, то наближаючись до моєї стежини, то відступаючи від неї, але тепер між них почали з’являтися ще й інші форми. Деякі скидалися на невисокі асиметричні плити; інші — на видовжені піраміди; окремі з них, накренившись, спиралися на сусідні брили чи взагалі перекривали їх, наче дахом; декотрі попадали з цоколів і валялися на землі. Бачити цю регулярну одноманітність порушеною було для мене певною розрадою: я сприймав це як свідчення, що сили мають владу над формами.

Рельєф навколо уже не був пласким, але зберіг геометричну правильність: тут плато, котловини й шельфи чергувались одне з одним, на різних рівнях. Але мій шлях залишався гладким і тьмяно освітленим, і я підбігцем долав його поміж руїн тисяч Стоунхенджів. [125]

Я наддав кроку, й незабаром уже біг повз галереї, амфітеатри, ліс кам’яних стовпів. Інколи мені здавалося, наче я помічаю серед них то там, то тут нечіткий порух, але, знову ж таки, цілком можливо, це був ефект швидкості та недостатнього освітлення.

— Відчуваєш щось живе поблизу? — звернувся до Фракір.

— Ні.

— Я наче помітив, як щось рухалося...

— Може, ти й помітив. Але це не означає, що воно тут.

— Ти почала розмовляти тільки вчора, а вже опанувала сарказм.

— Не хотіла цього казати, шефе, але все, чому вчуся, переймаю з твоїх вібрацій. Тут більше нікого нема, щоб навчити мене гарних манер та іншого такого.

— Туше[126], — мовив я. — Скажу тобі, якщо буде щось не так.

— Туше, шефе! Ой, подобається мені цей бойовий жаргон!

Ще трохи, і я стишив біг. Попереду й праворуч щось миготіло. Я помітив блакитні й червоні проблиски, різної інтенсивності. Зупинився. Кольори спалахували хіба на мить чи дві, але цього було досить, аби мене насторожити. Я чекав, спостерігаючи за тим місцем, де з’являються зблиски.

— Так, — озвалася нарешті Фракір. — Обережність не завадить. Але не питай мене, що це може бути. Маю лише відчуття невизначеної небезпеки.

— Можливо, мені вдасться просто прослизнути мимо, хай там що це таке.

— Для цього тобі довелося б зійти зі стежини, — відповіла Фракір, — бо вона пролягає крізь кам’яне коло, звідки йдуть спалахи. Я б не радила тобі цього робити.

— Ніхто не казав, що мені не можна сходити з цієї стежини. У тебе є інструкції стосовно цього?

— Я знаю, що ти маєш триматися стежини. Хоча не маю спеціальних інструкцій щодо цього.

— Гм-м...

Стежка забирала праворуч, і я йшов, куди вона вела, — до середини кола, складеного з масивних кам’яних брил. Я трохи сповільнив ходу, але не відхилився вбік. Наближаючись, уважно придивлявся й помітив, що стежина заходить до кола і там зникає.

— Маєш слушність, — зауважила Фракір. — Схоже на драконяче лігвище.

— Але ми маємо пройти саме тут?

— Так.

— То так і зробимо.

Тепер я вже крокував, а не біг, а освітлений шлях пролягав між двох кам’яних пілонів.

Усередині кола освітлення стало іншим. Тут було світліше, хоча й це місце залишалося чорно-білим графічним ескізом із раптовими відблисками чарівної країни. Уперше я побачив тут ознаки життя. Під ногами з’явилося щось схоже на траву, сріблясту, вкриту краплями роси.

Я зупинився, а Фракір стиснула мені руку дивним чином: це був радше не сигнал тривоги, а прояв цікавості. Праворуч від себе я помітив вівтар, геть не схожий на той, через який перескакував у каплиці. Цей вівтар був грубо обтесаною кам’яною брилою, покладеною на два валуни. Він не мав на собі жодних свічок, покровів чи інших церковних атрибутів — лише жінка, яка лежала там зі зв’язаними руками й ногами. Оскільки я пригадував себе в точно такій неприємній ситуації, усі мої симпатії були на боці цієї незнайомої леді з білявим волоссям та чорною шкірою. До того ж риси її обличчя здалися мені дивним чином знайомими. А от до ексцентричного молодика, котрий стояв позаду вівтаря, обличчям до мене, піднявши руку з клинком, я відразу ж відчув ворожість. Права половина його тіла була цілковито чорною, ліва — сліпучо-білою. Пошалівши від цієї картини, я посунув уперед. Якби міг зараз видати свій фірмовий «Концерт для кухонного комбайна „Квізінарт“[127] та мікрохвильовки», ці заклинання перетворили б його на фарш та стушкували живцем, але, на жаль, я не міг вимовити жодного слова.

Мені здавалося, що молодик утупивсь у мене, коли я рвонув до нього, але через абсолютну чорноту половини його обличчя та сліпучу білизну іншої половини я не мав змоги роздивитися його очі. А тоді ніж опустився, описавши дугу, лезо встромилося жінці в груди, під грудину, вона закричала, кров забила струменем, червоним, на суцільно чорно-білому тлі, вкривши руку того вилупка наче червоною рукавичкою. І тут я зрозумів, що якби спробував промовити заклинання, а я зміг би це зробити, то зумів би і врятувати її.

Тоді вівтар згорнувся, піднявся сірий смерч і заховав усю картину мені з-перед очей. Струмок крові закрутився у цьому вихорі, наче стовпчик біля цирульні[128], поступово розпливаючись, забарвивши воронку червоним, потім рожевим, збляк до сріблястого, відтак смерч розтанув. Коли я добіг до місця жертвоприношення, під моїми ногами була трава. Щойно тут стояв вівтар, а тепер його не було, так само, як і того жерця. Як і жертви.

Я стояв, наче вкопаний, тільки озирався навкруги.

— Це що, сон? — запитав уголос.

— Не думаю, що можу бачити сни, — озвалася Фракір.

— То скажи, що ти бачила?

— Я бачила, як незнайомий мені хлопець заколов леді, котра лежала зв’язаною на камені. Тоді вся картинка згорнулася й здиміла. Хлопець був чорно-білий, кров — червона, леді — Дейдра...

— Що ти сказала? Боже правий, ти маєш слушність! Я не впізнав її через цей клятий негатив. Але ж вона вже мертва...

— Мушу тобі нагадати: я бачила те, що, на твою думку, бачив ти. Голі факти мені невідомі, тільки те, як їх перетасувала твоя нервова система. Моє ж власне, інакше, чуття каже мені, що тут не було справжніх людей, а були створіння на кшталт тих подоб Дворкіна чи Оберона, які приходили по тебе тоді, у печері.

І ось тут мені в голову спала абсолютно жахлива думка. Подоби Дворкіна та Оберона змусили мене згадати про тривимірні комп’ютерні моделі. А здатність Колеса-Привида розгортати зображення саме й базувалася на цифровому кодуванні ділянок Лабіринту. Я сам заклав у нього таку можливість. А Привид і раніше замислювався над питанням, та ще й, як мені тепер здавалось, із заздрістю й тугою, чого йому не вистачає, щоби бути богом.

То, можливо, це моє власне творіння веде гру зі мною? Чи не Привид це запроторив мене до пустельної віддаленої Тіні, заблокував для мене можливість контактів та й узявся розігрувати зі мною ретельно продуману гру? Може, він вважає, що, отримавши перемогу над власним творцем, до якого Привид начебто ще відчуває щось на кшталт побожності, підвищить власний статус і випередить мене у його власному табелі про ранги? Це цілком можливо. Якщо тобі трапляються комп’ютерні моделі, шукай бога з машини[129].

Це змусило мене замислитися над тим, яку силу має Привид насправді. Хоча його сила частково базувалася на силі Лабіринту, я був упевнений, що вона їй не дорівнює, так само, як і силі Лоґрусу. Я не міг уявити, щоб йому вдалося заблокувати цю місцину від одного з них.

З іншого боку, йому достатньо було б заблокувати мене. Гадаю, він міг би зіграти роль Лоґрусу в тому блискавичному зіткненні, завдяки якому я тут і опинився. Але звідси випливало б, що то Привид наділив Фракір новими здібностями, а він це навряд чи зміг би зробити. А ще Єдиноріг, і Змія...

— Фракір, ти впевнена, що це саме Лоґрус надав тобі твої нові здібності й запрограмував тебе переказувати мені інструкції? — запитав я.

— Так.

— А чому ти така впевнена?

— Тому що, коли я вперше отримала нові здібності при проходженні крізь Лоґрус, відчуття було точнісінько таке.

— Зрозуміло. Наступне запитання: чи не можуть Єдиноріг та Змія, яких ми бачили в каплиці, бути такими ж подобами, як Дворкін і Оберон, там, у печері?

— Ні. Я б це помітила. Вони не мали нічого спільного з тими фігурами. Були жахливі, могутні й саме ті, ким здавалися.

— Добре, — відказав їй. — А то я хвилювався, чи це, бува, не хитра шарада, яку влаштував нам Привид?

— Я це вже прочитала у твоїй голові. Хоча не розумію, чому ти вважаєш природу Єдинорога та Змії важливою. Вони могли просто увійти в конструкт, що створив Привид, аби змусити тебе припинити вибрикувати, бо хотіли подивитися, чим закінчиться ця гра.

— Це мені не спадало на думку.

— І Привид міг знайти місце, до якого важко потрапити й Лабіринту, і Лоґрусу, та проникнути до нього.

— Гадаю, твоя правда. Але, на жаль, у такому разі це мені нічого не дає.

— Так, бо це місце не створив Привид. Воно існувало завжди. Я дізналася про це від Лоґрусу.

— Може, це й має нас трохи заспокоїти, проте...

Мені не вдалося закінчити фразу, бо в цей час мою увагу привернув рух у протилежному квадранті кам’яного кола. Я побачив там ще один вівтар, якого раніше не помічав, жіночу постать за ним і чорно-білу чоловічу постать на вівтарі, готову для офіри. Ця пара дуже скидалася на попередню.

— Ні! — вигукнув я. — Припиніть, досить!

Але ніж опустився саме тієї миті, коли я кинувся в напрямку вівтаря. Весь ритуал повторився, вівтар згорнувся, і все зникло, закрутившись у вирі. Коли я добіг до місця події, то знову не знайшов жодних ознак, що тут тільки-но відбулося щось незвичайне.

— А що ти скажеш про це? — запитав я Фракір.

— Ті самі сили, що й минулого разу, тільки тепер вони якимось чином помінялися місцями.

— Але чому? Що відбувається?

— Триває зосереджування сил. І Лабіринт, і Лоґрус намагаються тимчасово заволодіти цим місцем. А жертвоприношення, такі, як ти щойно спостерігав, допомагають утворити необхідні для них проходи.

— А навіщо їм змога з’являтися тут?

— Нейтральна територія. Напруга між ними зростає, а від тебе чекають, що ти зміниш баланс сил на користь одного з них.

— Але я й не здогадуюся, що маю для цього зробити.

— Дізнаєшся, коли настане слушний момент.

Повернувшись на стежку, я пішов далі.

— Я опинився тут саме тоді, коли приносили жертви? — запитав. — Чи жертви приносили тому, що я проходив тут саме тоді?

— Було обумовлено, що жертвоприношення мають відбутись у твоїй присутності. Ти — з’єднувальна ланка.

— Чи ти гадаєш у такому разі, що я можу очікувати...

Із-за каменя ліворуч від стежини виступила постать і неголосно розсміялася. Моя рука ковзнула на руків’я меча, але зброї в руках ця людина не мала. І рухалася вона повільно.

— Розмовляєш сам із собою? Це не дуже добрий знак, — зауважив незнайомець.

Постать цього чоловіка була витримана у чорних, білих та сірих тонах. Насправді права половина його фігури ховалася в темряві, а ліва була освітлена, і він цілком міг виявитися тим хлопом, який працював кинджалом біля першого вівтаря. Хоч я не міг цього стверджувати. Але, хай там хто він був такий чи що воно було таке, я не мав жодного бажання знайомитися з ним.

Тому стенув плечима.

— Єдиний знак, що цікавить мене в цьому місці, — кинув я, проходячи повз нього, — це табличка з написом «Вихід».

Його рука лягла мені на плече, і він легко розвернув мене обличчям до себе та знову коротко розсміявся.

— Треба бути обережним, висловлюючи побажання в такому місці, як це, — мовив чоловік неголосно й повільно, — бо побажання тут часом виконують. А що, коли їхній виконавець захоче пожартувати та зрозуміє твій «Вихід» як «Кінець»? Тоді... тоді пуф! І ти можеш зникнути звідси. Здиміти й потрапити вгору, на небо. Піти вниз, у землю. Чи вбік, просто до пекла.

— Я там уже побував, — відказав йому. — А також на багатьох проміжних станціях.

— Отакої! Твоє бажання справдилося, — повідомив той, і в його лівому оці відбився спалах світла, а тоді він спрямував його, наче дзеркальцем, у напрямку до мене. Хоч як я намагався розвернутися й перевести погляд, правого ока не бачив. — Дивись! Он там...

Я повернув голову та подивився туди, куди він показував. Там, на камені, що увінчував дольмен, засвітилася табличка з написом «Вихід», точно така, яку я звик бачити над запасним виходом театру поблизу мого студентського гуртожитку.

— Твоя правда, — сказав йому.

— Підеш під цей знак?

— А ти?

— Мені нема чого туди йти, — відказав той. — Я вже знаю, що там.

— І що ж там таке? — поцікавився я.

— Інший бік.

— Дуже смішно.

— Якщо чиєсь бажання справджується, а він цим нехтує, то ризикує розлютити Сили, — зауважив він.

— Це ти знаєш із власного досвіду?

Я почув скрип і клацання, але не відразу второпав, що він скрегоче зубами. Облишивши його, попрямував до таблички «Вихід», збираючись роздивитися ближче, що вона позначає.

Підійшов до двох каменів, що стояли стійма, накриті пласкою плитою. Таким чином утворилося щось на кшталт воріт, досить великих, аби крізь них можна було пройти. Але під ними було темно...

— Ти збираєшся сюди лізти, шефе?

— Чому б і ні? Це один з тих рідкісних моментів у житті, коли відчуваю, що керівники цього шоу без мене не обійдуться.

— Не раджу тобі нахабніти... — почала Фракір, але я вже йшов під плитою.

Лише три швидких кроки, і крізь коло з кам’яних брил, що стояли на блискотливій траві, мені вже було видно за спиною чорно-білого незнайомця дольмен з табличкою «Вихід» із ледь помітною фігуркою людини всередині нього. Я зупинився, зробив крок назад і повернувся. Побачив чорно-білу людину, дольмен у нього за спиною, темну постать усередині дольмена. Я підняв правицю над головою. Нечітка постать зробила так само. Я повернувся та подивився в тому напрямку, куди збирався йти. Темна постать усередині іншого дольмена теж стояла з піднятою рукою. Перетнувши кам’яне коло наскрізь, я опинився поруч із чорно-білим незнайомцем.

— Цей світ досить обмежений, — зауважив йому, — але ото була б морока його малювати!

Незнайомець розсміявся і сказав:

— Тобі нагадали, що кожний вихід є водночас входом.

— Побачивши тебе тут, я радше згадав п’єсу Сартра[130], — відповів я.

— Не дуже люб’язно, проте відповідає дійсності. У філософському сенсі. Я теж переконався, що пекло — це інші. Але наче не зробив нічого такого, щоб викликати твої підозри, чи не так?

— Це ти був той тип, який приніс у жертву жінку, тут, неподалік? — запитав я.

— Навіть якщо б це був я, що тобі з того? Тебе це не стосувалося.

— Бачиш, я трохи сентиментальний щодо деяких дрібничок. Наприклад, щодо цінності життя.

— Таке обурення недорого вартує. Навіть Альберт Швейцер[131] зі своїм схилянням перед життям не поширював його на глистів, мух-цеце і ракові клітини.

— Тобі відомо, про що я. Ти недавно заколов жінку на кам’яному вівтарі чи ні?

— Покажи мені цей вівтар.

— Не можу. Він щез.

— Покажи жінку.

— Вона теж зникла.

— Тоді у тебе нема доказів.

— Ми не в суді, чорт забирай! Якщо ти хочеш поговорити зі мною, відповідай! Або припинімо товкти воду в ступі.

— Я тобі відповів.

Здвигнувши плечима, я сказав:

— Добре. Я тебе не знаю, і це мене влаштовує. Бувай. Повернувшись до нього спиною, я зробив крок у напрямку стежини. І тут він промовив:

— Дейдра. Її звали Дейдра, і я, справді, її вбив.

Із цими словами він увійшов у дольмен, з якого я щойно вийшов, і зник там. Я дивився уважно, але він не з’явився під знаком «Вихід». Я розвернувся в протилежний бік і сам ступив усередину дольмена. Вийшов з іншого боку, навпроти того місця, де я був раніше, помітивши себе самого: я виходив із протилежного боку. Але незнайомця ніде не бачив.

— Що ти про все це думаєш? — поцікавився у Фракір, повертаючись на стежку.

— Може, то дух цього місця? Злий дух лихого місця? — припустила вона. — Я не знаю напевне, але, на мою думку, він теж один із цих клятих конструктів. Але тут вони значно сильніші.

Я дістався стежки, ступив на неї та попростував далі.

— Ти швидко змінюєш свій стиль мовлення, — похвалив Фракір.

— Твоя нервова система виявилася добрим учителем.

— Дякую. Якщо цей хлоп з’явиться десь поблизу і ти помітиш його першою, — дай мені знати, негайно.

— Добре. Фактично все це місце аж тхне тими конструктами. Тут на кожному камені — відбиток частини Лабіринту.

— Коли ти це помітила?

— Ще коли ти вперше пішов під знак «Вхід». Я тоді просканувала це місце щодо небезпеки.

Коли ми дісталися зовнішнього кам’яного кола, я поплескав по каменю. На дотик той був реальний.

— Він тут! — несподівано попередила Фракір.

— Агов! — почув я голос у себе над головою і подивився вгору. Чорно-білий незнайомець сидів на верхньому камені й курив тонку сигару. У лівій руці він тримав чималу чашу.

— Ти мене зацікавив, малий, — промовив він. — Як тебе звати?

— Мерлін, — відповів я. — А ти хто такий?

Не відповівши на моє запитання, він нахилився вперед і зістрибнув зі стіни, повільно рухаючись у повітрі. Приземлився на ноги біля мене, відтак випустив у повітря цівку сріблястого диму.

— Ти живий, — прокоментував він. — І на тобі відчувається слід Лабіринту, а також слід Хаосу. У твоїх жилах тече кров Амбера. Хто ти за походженням, Мерліне?

— Я син Корвіна, — сказав я, — а ти... ти — зрадник Бранд.

— Ім’я це моє, — відказав він, — але я ніколи не зраджував того, у що вірив.

— А вірив ти у власні амбіції, — додав я. — Твій дім, твоя родина, сили Порядку — усе це не мало жодного значення для тебе, хіба не так?

Він пирхнув.

— Я не вступатиму в дискусію із самовпевненим щеням.

— І я не маю жодного бажання дискутувати з тобою. Хоча це, може, й неважливо, але твій син Рінальдо — мій чи не найліпший приятель.

Я розвернувся, збираючись піти геть. Його рука важко лягла мені на плече.

— Зачекай! — сказав він. — Що ти верзеш? Рінальдо ще малий пацан.

— Помиляєшся. Ми з ним майже одного віку.

Він прибрав руку з мого плеча, а я повернувся до нього. Він випустив свою сигару, і та впала на стежину, продовжуючи диміти, а чашу переклав до тієї руки, що була огорнута темрявою. Він тер собі лоба.

— Невже у головних лініях минуло вже стільки часу? — промовив він.

У раптовому пориві я витягнув свої Козирі, знайшов карту з Люком і показав йому.

— Ось Рінальдо, — сказав я.

Він простягнув руку до Козиря, і, не знаю чому, я дозволив йому взяти карту. Він довго дивився на неї.

— Контакт через Козирі тут, схоже, не працює, — сказав я.

Він звів на мене очі й похитав головою.

— Ні, не працює, — підтвердив, повертаючи мені карту. — Як... як він?

— Ти знав, що він убив Каїна, аби помститися за тебе?

— Ні, не знав. Але я й чекав від нього чогось такого. Не менше.

— Ти ж не зовсім Бранд, чи не так?

Він розреготався, відкинувши голову.

— Я — Бранд, цілком і повністю. Але я не той Бранд, якого ти міг знати. Не питай більше: відповідь коштуватиме тобі надто дорого.

— Скільки мені коштуватиме дізнатися, хто ти такий насправді? — наполегливо запитав я, прибираючи карти у футляр.

Він підняв чашу, тримаючи її перед собою обома руками, наче збирав милостиню.

— Трохи твоєї крові, — сказав він.

— Ти що, перетворився на вампіра?

— Ні, я фантом Лабіринту, — відповів. — Дай мені трохи своєї крові, тоді я тобі поясню.

— Згода. — Однак це має бути цікава історія. — Із цими словами я дістав свій кинджал і різонув собі по зап’ястку, простягнувши руку над чашею.

Полум’я жбухнуло вгору, наче розкололася гасова лампа. Насправді по моїх жилах не тече вогонь, звісно. Але кров хаосита може виявитись у деяких місцях легкозаймистою, а це, очевидно, було саме таке місце.

Кров била фонтаном. Частина її потрапила до чаші, а частина розхлюпувалася навсібіч, забризкавши руку та чоло незнайомцеві. Він скрикнув і згорнувся. Я позадкував, бо на тому місці, де він щойно був, виник вихор, схожий на ті, що з’являлися після жертвоприношень, свідком яких я був, але не димовий, а вогняний. Він із ревінням здійнявся у повітря й за мить зник. А я залишився стояти, здивовано дивитися вгору і затискати собі зап’ясток, який усе ще курився димом.

— Оце так ефектний вихід! — констатувала Фракір.

— Родинна риса, — відгукнувся я, — і, до речі, якщо зайшлося про виходи...

Я зробив крок за камінь, вийшовши з кам’яного кола. Темрява відразу заповнила його, ще погустішавши. А моя стежка, відповідно, засвітилась ясніше. Переконавшись, що зап’ясток уже не димить, я відпустив його.

Бажаючи забратися далі від цього місця, я припустив труськом. Озирнувшись трохи згодом, уже не побачив каменів, що стояли сторч, а лишень блідий вихор. Він блякнув на очах, підіймаючись вище й вище, і нарешті геть зник.

Я побіг далі. Стежина потроху почала забирати вниз, і невдовзі я вже спускався з гори легким, розмашистим кроком. Бачив, як яскравою стрічкою збігала долу стежина, тяглася вперед і вперед, аж поки губилася з очей. Я здивувався, побачивши, що не так далеко попереду мій шлях перетинається з іншою променистою смугою.

— Маєш спеціальні інструкції щодо перехресть? — запитав я.

— Наразі не маю, — відповіла Фракір. — Найімовірніше, тобі доведеться робити вибір. А на чому він має базуватися, довідаємося, коли будемо на місці.

Унизу простелялася широка млиста рівнина, де-не-де поцяткована окремими вогниками. Деякі горіли рівним світлом, деякі миготіли, але жодний вогник не рухався. Але інших ліній світла, крім моєї стежки та стежини, що її перетинала, не було. Звуків теж не було чутно: лише моє дихання та відлуння моїх кроків. Ані вітерцю, ні якихось запахів, а температура повітря саме така, щоб її не помічати. Обіруч мрячили якісь темні громади, але я не мав жодного бажання їх досліджувати. Хотів одного: покінчити з цією незрозумілою історією, забратися звідси під три чорти та й повернутися нарешті до своїх справ.

Але ось обабіч стежини то там, то тут стали виникати розпливчасті плями світла. Вони вигулькували нізвідки, якийсь час трималися, коливаючись, мінячись цятками, і знову зникали. Це було схоже на прозорі завіси, які хтось почепив уздовж мого шляху, і я не зупинявся роздивитись їх, доки з глибини їхнього серпанку не почали прорізуватись абриси, набуваючи дедалі більшої чіткості. Наче тривав процес налаштування зображення, і я усе чіткіше розрізняв знайомі речі: стільці, столи, припарковані автівки, вітрини крамниць. Ще трохи, і картинки почали розцвічуватися скупими мазками кольорів.

Біля одного з предметів я зупинився подивитися. Це був червоний «Шевроле» моделі 57 року, трохи притрушений снігом, припаркований на під’їзній алеї, що видалася мені знайомою. Я наблизився до нього й простягнув руку.

Занурившись у пляму тьмяного світла, моя ліва рука відразу зблякла, аж по плече. Я спробував торкнутися машини й відчув під пальцями прохолодний метал. Черкнувши долонею зліва направо, змахнув сніг. Він залишився у мене на пальцях, коли я відсмикнув руку. Картинка негайно згасла.

— Навмисне сунув туди ліву руку, — сказав я, — із тобою на зап’ястку. То ж скажи мені, що це було?

— Дякую. Це було схоже на червоний автомобіль, укритий снігом.

— Це конструкт, побудований на інформації з мого мозку. Це моя картина, пензля Поллі Джексон, у натуральну величину.

— Тоді справи гіршають, Мерлю. Я не відчула, що це був конструкт.

— І що з цього випливає?

— Те, що стоїть за цим, набуває майстерності. Або могутності. Або і того, і того.

— От лайно! — прокоментував я. Тоді розвернувся й бігцем попрямував далі.

— Можливо, щось хоче тобі продемонструвати, що воно здатне збити тебе з пантелику.

— Тоді йому це вдалося, — визнав я. — Агов, Щось! — гукнув. — Ти мене чуєш? Ти виграло! Заплутало мене остаточно. Тепер мені можна піти додому? Якщо ж у тебе було на меті щось інше, ти програло. Я не розумію, чого ти хочеш!

Яскравий спалах прорізав млу й, швиргонувши мене на стежину, засліпив на кілька довгих секунд. Я лежав і тіпався, мов у пропасниці, а грому все не було. Коли зір повернувся до мене, а м’язи припинили судомно скорочуватися, я побачив гігантську величну постать за кілька кроків від мене й упізнав Оберона.

Тільки це була статуя, копія тієї, що прикрашала собою Головну Алею в Амбері, а може, й оригінал, бо, придивившись, я помітив на плечах монумента кілька пташиних ляпок.

— Це справжній монумент чи конструкт? — запитав я вголос.

— Гадаю, справжній, — відповіла Фракір.

Я потихеньку підвівся на ноги.

— Розумію, що це відповідь, — сказав я. — От тільки не розумію, що вона означає.

Я простягнув руку помацати статую. На дотик це нагадувало радше полотно, ніж бронзу. Тієї ж миті перспектива незрозумілим чином розвернулась, і я зрозумів, що торкаюся великого, більше ніж у натуральну величину, портрета Батька Своєї Країни. Тоді краї портрета почали коливатися, розмиватись, і я побачив, що він є частиною однієї з тих затягнутих серпанком картин, які проминав на своєму шляху. Ще трохи, і зображення Оберона взялося брижами й зникло.

— Здаюся, — промовив я, проходячи крізь те місце, котре мить тому займав портрет. — Відповіді на питання ускладнюють усе ще більше, ніж ті ситуації, що викликали самі питання.

— Оскільки ми мандруємо між Тінями, чи не може це бути натяком на те, що будь-яка річ є реальною, у якомусь місці?

— Може. Але я знав це й раніше.

— Або що всі речі реальні, лише в різному сенсі, у різні часи та в різних місцях?

— Добре, те, що ти кажеш зараз, цілком тягне на повідомлення. Але я сумніваюся, що варто було вдаватися до таких крайнощів лише з метою проілюструвати певні філософські постулати, можливо, нові для тебе, але заяложені для решти. На це має бути якась особлива причина, тільки не можу збагнути, яка.

Досі всі картини, які я проминав, містили тільки неживу натуру. Тепер, однак, одна за одною стали траплятися такі, на яких були присутні люди, а інколи й інші істоти. Ці сцени — часом батальні, часом амурні, або просто побутові — були сповнені дії.

— Так, я помічаю певний прогрес, — зауважила Фракір. — Сподіваюся, це означає, що ми рухаємося в потрібному напрямку.

— Коли вони вистрибнуть звідти й накинуться на мене, — знатиму, що я на місці.

— Хтозна. Мистецтвознавство видається мені непростою справою.

Утім, ланцюжки епізодів скоро зблякли й зникли, і я знову пересувався бігцем стежиною, що світлою лінією протинала темряву. Нижче й нижче положистим схилом, а попереду — перехрестя. Де ж цей Чеширський Кіт[132], коли я так потребую логіки кролячої нори?

Щойно я спостерігав за тим, як наближається перехрестя, й ось, не встиг і оком змигнути, як воно дивовижним чином змінилося. Тепер праворуч, на найближчому до мене розі, виник ліхтарний стовп. Нечітка постать стояла під ним, тримаючи запалену сигарету.

— Фракір, як вони притягли сюди цей стовп? — запитав я.

— Дуже швидко.

— А що тобі каже інтуїція?

— Увага спрямована на тебе. Але наразі без лихих намірів.

Я сповільнив кроки. Моя доріжка перетворилася на бруковану вулицю, з бордюрами обабіч. Я перейшов із її середини на правий тротуар.

Коли я почав рухатися тротуаром, звідкись прилетіло пасмо вологого туману й затулило від мене ліхтар. Було помітно, що тротуар теж зволожнів. Кроки мої відлунювали так, наче я простував поміж будинків. Але туман устиг стати таким густим, що я не міг роздивитися будинків, лише відчував, що вони мають там бути, бо подекуди в тумані наче вимальовувалися темні громади. У спину мені почав дути холодний вітер, і я відчув, як на мене падають окремі краплини вологи. Я зупинився. Підняв комір плаща. Над головою розчув слабке гудіння літака, цілковито прихованого за темрявою і туманом. Коли літак пролетів, я рушив далі. Тепер чув, як десь дуже далеко, можливо, за кілька вулиць звідси, хтось грає на фоно. Ледь чутна мелодія здавалася лиш трохи знайомою. Я щільніше загорнувся у плащ. Пасма туману згустилися навколо мене.

Ще три кроки, і туман розсіявся, а вона виникла просто переді мною. Стояла, приткнувшись спиною до ліхтарного стовпа. На голову нижча від мене, у пальті-тренчі та чорному береті на чорному ж блискучому волоссі. Вона кинула сигарету на землю й неквапом роздушила її носком черевичка. Черевички у неї були теж чорні, на високих підборах, з тонкої дорогої шкіри. Встиг помітити, що ніжки в неї були також класні. Вийнявши з кишені пальта плаский срібний портсигар, вона відкинула накривку з опуклим зображенням троянди, видобула сигарету, вставила її собі в рота, закрила портсигар і сховала його. А тоді, дивлячись повз мене, спитала:

— Вогнику не знайдеться?

Сірників я не мав, але не збирався пасувати через таку дрібничку.

— Звичайно, — промовив я, повільно підносячи руку до її витонченого обличчя. Розвернув руку долонею до себе, аби вона не помітила, що в ній нічого нема. Тієї миті, коли я прошепотів потрібне слово і вогник з пучки мого пальця перестрибнув на кінчик її сигарети, вона торкнулася моєї руки, наче притримати. Звела на мене очі, величезні, темно-сині, з довгими віями, і зустрілася поглядом зі мною. Зойкнувши, зронила сигарету.

— Mon Dieu![133] — вигукнула і кинулася до мене, розкривши обійми. Припавши до мене, заридала. — Корвіне! — вимовила. — Ти знайшов мене! Нарешті!

Я не випускав її з обіймів, не відповідаючи, не бажаючи порушити чуже щастя такою дурницею, як правда. Хай їй чорт, тій правді! Погладив її по голові.

Не відразу, відсунувшись трохи, вона підвела до мене голову. І минуло ще кілька секунд, доки зрозуміла, що це тільки схожість, що вона побачила те, що хотіла побачити. Отже, я запитав:

— Що така дівчина, як ти, робить у такому місці, як це?

Вона тихо розсміялася.

— Ти знайшов шлях? — запитала, відтак її очі звузилися: — Ти не...

Я похитав головою.

— Мені не стало духу.

— Хто ти такий? — запитала вона, позадкувавши на півкроку.

— Моє ім’я Мерлін, і я проходжу якийсь божевільний квест, не розуміючи його.

— Амбер, — сказала вона неголосно, усе ще не прибираючи руки з моїх пліч, і я кивнув.

— Не знаю тебе, — мовила. — Відчуваю, що мала б... але... не знаю.

Вона знову наблизилася до мене й поклала голову мені на груди.

Я почав щось казати, пояснювати, але вона приклала мені пальця до вуст.

— Ще ні, не зараз, а може, ніколи, — вимовила. — Не розповідай. Не розповідай мені більше нічого. Але ти маєш знати, фантом ти Лабіринту чи ні.

— А що таке фантом Лабіринту?

— Артефакт, якого створив Лабіринт. Він записує всіх, хто ним проходить. Лабіринт може викликати нас, коли забажає, викликати такими, якими ми були, коли проходили крізь нього. Може використати нас, як захоче, послати нас туди, де матиме для нас завдання. Можна сказати, що це його закляття. Якщо нас знищити, він може відтворити нас знову.

— І часто він так робить?

— Не знаю. Я не знаю, чого він хоче, а надто, як він вчиняє з іншими. Знаю тільки про себе, — тоді вона раптом виголосила, узявши мене за руку: — Ти не фантом. Це можу сказати точно. Але ти інакший... Не такий, як усі, в кому тече кров Амбера.

— Сподіваюся, — сказав я. — Маю пращурів у Дворах Хаосу, не тільки в Амбері.

Вона піднесла мою руку до вуст, наче збираючись поцілувати. Але губи її ковзнули далі, до того місця на зап’ястку, звідки я брав кров для Бранда. І я відразу ж зрозумів: є у крові амберитів щось таке, що надзвичайно притягує фантомів Лабіринту.

Я спробував забрати руку, але дівчина теж володіла силами Амбера.

— Часом у моїх жилах тече вогонь Хаосу, — застеріг її. — Він може тобі зашкодити.

Вона повільно підвела голову й посміхнулася. На її губах червоніли криваві плями. Я опустив очі на свій зап’ясток: він також був мокрий від крові.

— Кров Амбера має силу над Лабіринтом, — почала говорити вона, і тут закрутився туман, обвиваючись їй навколо щиколоток. — Ні! — заволала дівчина і знову припала до мого зап’ястка.

Вихор піднявся до її колін, до стегон. Я відчував, як її зуби шматують мій зап’ясток. Заклинання, що могло б завадити цьому, я не знав, тому просто огорнув її рукою, пестячи волосся. Ще мить — і вона розчинилася, просто в моїх обіймах, перетворившись на кривавий смерч.

— Іди праворуч, — почув її скрик із глибин вихору, що віддалявся. Її сигарета ще тліла на тротуарі, а поруч червоніли краплі моєї крові.

Розвернувшись, я полишив це місце. Крізь ніч і туман до мене й досі долинали ледь чутні звуки: хтось грав на фоно мелодію минулих років.

6

Я повернув праворуч. Скрізь, де крапала моя кров, реальність трохи танула. Проте на мені все загоюється дуже швидко, і незабаром рука припинила кровоточити. Навіть саднити перестала.

— Шефе, ти змочив мене у крові.

— Добре, що не у вогні, — зауважив я.

— Там, серед тих каменюк, мене трохи й підсмалило, — поскаржилася Фракір.

— Мені шкода, що так сталося. Ти розумієш, що взагалі діється?

— Нових інструкцій не було, якщо маєш на увазі це. Але я трохи поміркувала — бо ж тепер умію це робити, — і це місце видається мені все більш і більш загадковим. Наприклад, уся ця історія з фантомами Лабіринту. Якщо Лабіринт не може дістатися сюди напряму, він може принаймні засилати агентів. А тобі не здається, що Лоґрус може якимсь чином робити те ж саме?

— Гадаю, таке можливо.

— У мене складається враження, що між ними відбувається щось на кшталт дуелі, тут, на зворотному боці реальності, між Тінями. Що, як це місце було перш за все? Навіть раніше Тіні? Що, як вони зійшлися тут із самого початку в такому собі дивному метафізичному двобої?

— Хай так, але що з цього випливає?

— Вони майже перетворили Тінь на доважок, на побічний продукт напруження, що панує між ними.

— Фракір, боюсь, я не доганяю...

— Що, коли й Амбер, і Двори Хаосу були створені лише для того, аби постачати агентів для цього протистояння?

— А що, як цю ідею упхав тобі Лоґрус, недавно наділивши тебе новими здібностями?

— Навіщо? — запитала Фракір.

— Ще одна спроба змусити мене визнати, що це протистояння важливіше за людей. Ще один спосіб натиснути на мене і змусити пристати на чийсь бік.

— Не відчуваю, щоби мною маніпулювали.

— Як сама зазначила, ти ще новачок у мистецтві міркувати. А щойно сформулювала цілий ланцюжок до біса абстрактних думок...

— Хіба?

— Повір мені на слово.

— І що це може означати?

— Небажану увагу до нас Верховних Сил.

— Краще притримай язика, якщо ми перебуваємо в зоні їхніх бойових дій.

— Холера на доми обидва Rami![134]З якогось дива я потрібний їм для цієї гри! Тож якось стерплять...

Десь угорі прокотився грім.

— А що я казала?

— Це блеф, — відповів я.

— Чий?

— Гадаю, Лабіринту. Схоже, то його фантоми відповідають за реальність у цьому секторі.

— Знаєш, можливо, ми не так усе розуміємо. Стріляємо наосліп.

— А я почуваюся так, наче це по мені хтось стріляє, а я сліпий. Ось чому відмовляюся грати за чужими правилами.

— Ти маєш план?

— Виси собі тихенько. А якщо скажу: «Убий», зроби це. Ходімо, а там побачимо, що нас чекає.

Я знову припустив бігцем, геть від цього туману, геть від фантомів — хай собі й далі граються в примар у своєму примарному місті. Блискуча доріжка крізь країну, вкриту темрявою, і я біжу нею, змінюючи Тіні навколо себе, а країна ця намагається водночас змінити мене. А попереду спалахи та гуркотіння грому, а обабіч мене вуличні сценки виникають у темряві й знову розчиняються в ній.

І раптом я побачив ніби себе самого, темну фігурку, яка мчить освітленою стрічкою, а тоді збагнув, що це й насправді я, щось на зразок віддзеркалення. Рухи постаті, котра бігла праворуч від мене, копіювали мої рухи; швидкоплинні сценки, що вигулькували ліворуч від мене, показувалися праворуч від мого двійника.

— Що відбувається, Мерлю?

— Гадки не маю, — відповів я. — Але не в настрої розгадувати символи, алегорії і таку іншу метафоричну дурню. Якщо це має означати, що життя — це перегони, біг наввипередки із самим собою, то мене від цього верне. Якщо тільки цим шоу не заправляють Сили, схильні перетворювати все на банальності. Тоді це в їхньому стилі. А ти що думаєш?

— Я думаю, є небезпека, що тебе вдарить блискавкою.

Блискавка не з’явилась, але й моє віддзеркалення не зникало. Воно трималось уже довше, ніж будь-яка з попередніх придорожніх сцен. Я збирався викинути його з голови та не звертати на нього уваги, коли раптом мій відбиток наддав швидкості й вирвався уперед.

Овва!

— Добре, — прийнявши виклик, я припустив і собі, щоб наздогнати темну фігурку та триматися поруч із нею.

Пліч-о-пліч ми бігли хіба кілька метрів, а потім він почав вириватися вперед. Збільшивши швидкість, я знову порівнявся з ним. Потім раптом набрав повітря в груди та й рвонув уперед.

Мій двійник помітив це трохи згодом, побіг швидше, почав мене обганяти. Я наддав і собі, знову випередивши його. Але якого біса ми бігли наввипередки?

Я подивився вперед. Побачив, що на певній відстані доріжка ширшає. Здається, там і натягнуто фінішну стрічку. Гаразд. Хай який буде приз, я вирішив поборотися за нього.

Десь метрів зі сто я випереджав свого двійника, а далі він почав знову наступати мені на п’яти. Я зібрався з силами, і ще якийсь час мені вдавалося лідирувати, хоча відстань між нами постійно скорочувалася. Тоді він іще раз форсанув і став наздоганяти мене, розвивши швидкість, яку, запідозрив я, мені буде важкувато витримати на всьому відрізку, що лишався до фінішу. Але це був не той випадок, щоб зачекати та перевірити. Я рвонув щосили, скільки мав духу.

Сучий син і надалі наздоганяв та наздоганяв мене, нагнав, вирвався уперед і на мить збавив темп. Я відразу ж порівнявся з ним. Але цей тип не думав здаватися. Він утримував неймовірний темп, у якому ми наразі рухались, а я не збирався зупинятися, якщо тільки в мене не розірветься серце.

Отак ми бігли, практично впритул. Я не знав, чи вистачить мені духу на фінішний спурт. Не міг сказати, чи біжу трохи попереду, чи поруч, чи на крок позаду мого суперника. Важко гупаючи, ми долали наші паралельні сяйливі доріжки, рухаючись до точки перетину з блискучою лінією, і раптом відчуття скляного екрана між нами зникло. Дві освітлені доріжки злилися в одну, ширшу. Тепер руки та ноги мого двійника рухалися самі собою, не віддзеркалюючи мої рухи.

На фінішній прямій ми дедалі більше наближались один до одного і, нарешті, зблизилися настільки, що я міг роздивитися свого напарника. Я біг наввипередки не з власним відбитком: він мав довге волосся, що розвівалося від бігу, й у нього бракувало лівого вуха.

Я знайшов сили на фінальний ривок. Той, інший, — також. До стрічки ми дісталися майже одночасно. Думаю, що я торкнувся її першим, але на сто відсотків не впевнений.

Ми пробігли ще трохи далі й упали, хапаючи ротом повітря. Я хутко відкотився вбік, так, щоби тримати іншого під контролем, але він просто лежав, відхекуючись. Поклавши руку на зброю, я чекав, слухаючи, як стугонить кров у вухах.

Трохи віддихавшись, я сказав:

— Не знав, що ти, Юрте, можеш так пробігти дистанцію...

Він уривчасто реготнув.

— Ти ще багато чого не знаєш про мене, братику...

— Не сумніваюся, — сказав я.

Юрт тилом долоні витер із лоба піт, і я помітив, що палець, який він утратив у печерах Колвіра, знову на місці. Або це був Юрт із іншої часової гілки, або...

— То як там Джулія? — запитав я його. — Чи все з нею добре?

— Джулія? — перепитав той. — А хто це така?

— Вибач, але ти не той Юрт.

— А що це має означати? — він підвівся на лікоть і пропікав мене здоровим оком.

— Справжній Юрт ніколи не наближався до Лабіринту Амбера...

— Я і є справжній Юрт!

— У тебе всі пальці цілі. А він утратив один, недавно. На моїх очах.

Той раптом відвів очі.

— Ти, певне, фантом Лоґрусу, — вів я далі. — Мабуть, він робить ті ж фокуси, що й Лабіринт: створює записи тих, хто проходить крізь нього.

— І це сталося й зі мною? — запитав він. — Я не міг до пуття пригадати... навіщо я тут... знав тільки, що мушу бігти з тобою наввипередки.

— Можу побитись об заклад, що останній твій спогад, перш ніж ти потрапив сюди, це спілкування з Лоґрусом.

Він знову подивився на мене. Кивнув.

— Твоя правда. І що все це означає? — запитав він.

— Точно не знаю, — відповів я. — Проте маю певні ідеї щодо цього. Це місце є чимось на кшталт вічного споду Тіні. І воно практично за межами досяжності й Лабіринту, й Лоґрусу. Але обидва вони можуть проникнути сюди, використовуючи своїх фантомів — штучних конструктів, створених із тих записів, які вони зробили з нас, коли ми крізь них проходили...

— Хочеш сказати, що я не хто інший, як дурний запис? — схоже було, що він готовий розплакатись. — А лише недавно все було просто чудово! Я пройшов Лоґрус, упорався. Уся Тінь лежала біля моїх ніг. — Він потер скроні. А тоді випалив: — Ти! Мене запроторили сюди через тебе. Я мав змагатися з тобою, випередити тебе в забігу.

— Ти чудово біг. Не знав, що ти так класно бігаєш.

— Я почав тренуватися, коли дізнався, що ти займаєшся бігом у коледжі.

— І досяг великих успіхів, — визнав я.

— Але це через тебе я опинився у цьому клятому місці. Чи... — він пожував губами. — Це не зовсім так, правда ж? В іншому разі я б не опинився ніде. Я просто запис... — Він подивився мені просто в очі. — Як довго це триватиме? — запитав. — На який час розраховані фантоми Лоґрусу?

— Не маю жодного поняття, що відбувається з такими створіннями і яким чином з ними поводяться, — відказав я. Але мені трапилося вже багато фантомів Лабіринту, і в мене склалося враження, наче моя кров дивним чином надає їм сил, певну автономію, навіть деяку незалежність від Лабіринту. Щоправда, одному з них, Брандові, дістався вогонь замість крові, і він розчинився. Дейдра отримала порцію крові, але її кудись утягло. Не знаю, може, вона отримала замало.

Він покрутив головою.

— Маю відчуття — не знаю, звідки воно береться, — щось таке спрацює для мене також, і що кров для Лабіринту, а вогонь для Лоґрусу.

— Але не знаю, як визначити, де моя кров спалахне, — зауважив я.

— Вона горітиме тут, — відказав той. — Це залежить від того, хто контролює це місце. Схоже, мені це відомо. Тільки не знаю, звідки.

— То чому Бранд опинився на території Лоґрусу?

Він криво посміхнувся.

— Схоже, Лабіринт хотів використати зрадника для якоїсь диверсії. А може, Бранд забажав збацати власне дільце, наприклад, обвести круг пальця Лабіринт.

— Це на нього схоже, — погодився я, нарешті вирівнявши дихання.

Вихопивши з чобота клинок, що належав Хаосу, я полоснув себе по лівому передпліччю, пересвідчився, що звідти вирвалося полум’я, і простягнув руку до Юрта.

— Поквапся! Пий, якщо можеш! — вигукнув я. — Перш ніж Лоґрус прибере тебе звідси!

Він схопив мою руку. Здавалося, він ковтає те полум’я, що било з мене. Поглянувши вниз, я побачив, як стають прозорими його ступні, а потім і ноги, до колін та вище. Схоже, Лоґрус прагнув витребувати його до себе, так само, як Лабіринт прикликав Дейдру. Я помітив, як із серпанку, на який перетворилися його ноги, утворюються перші вихори. І раптом серпанок припинив завихрюватись, а з туману знову виступили абриси його кінцівок. Він і надалі хлебтав мою вогняну кров, наразі п’ючи так, як робила це Дейдра, — просто з рани. Його ноги почали знову набувати щільності.

— Схоже, твій стан стабілізується, — сказав я. — Ковтай іще!

Щось ударило мене по нирках, з правого боку, я відлетів і впав, розвернувшись обличчям догори. Побачив над собою високого темного чоловіка із занесеною ногою — він ще не встиг поставити її на землю після того, як мене вгамселив. На ньому були зелені штани та чорна сорочка, на голові — зелена бандана.

— Що за збочення ви практикуєте? — поцікавився той. — Та ще й у святому місці?

Я перекотився на коліна і скочив на ноги, зігнувши зап’ясток правиці так, щоб узятися за кинджал при моєму боці. Ліву руку я витягнув перед собою. Зі свіжого порізу лилося вже не полум’я, а кров.

— Яке твоє в біса діло? — сказав я. І тут на мене спало раптове осяяння, і я додав: — Каїне.

Посміхнувшись, він уклонився, схрестив руки на грудях і тієї ж миті розвів їх. Щойно у нього в руках нічого не було, а наразі в правиці блиснув кинджал. Мабуть, Каїн вихопив його з піхов, що ховалися в його лівому збірчастому рукаві. Мав чимало тренуватися, щоб відпрацювати такий блискавичний рух. Я спробував пригадати, що чув про Каїна та ножі, пригадав й одразу ж про це пошкодував. Його вважали майстром двобою на ножах. От чорт.

— Ти мене обскакав, — зауважив Каїн. — Мені твоє обличчя здається знайомим, але не знаю, хто ти такий.

— Я Мерлін, — сказав я. — Син Корвіна.

Він пішов довкола мене, роздивляючись, але зупинився і кивнув:

— Вибач, мені важко у це повірити...

— Вір чи не вір, як хочеш. Це — правда.

— А оцей, інший? Його ім’я Юрт, чи не так?

Він показав на мого брата, який щойно підвівся на ноги.

— Звідки тобі це відомо? — запитав я.

Каїн зморщив лоба, примружив очі, помовчав.

— Я... я не знаю, — мовив після паузи.

— А я знаю, — сказав я. — Спробуй пригадати, де ти перебуваєш і як тут опинився.

Він позадкував на два кроки. А тоді вигукнув:

— Це він!

Тієї ж миті закричав і я:

— Юрте! Стережися!

Юрт повернувся й кинувся утікати. Я метнув кинджал, а це завжди не найкращий варіант. Але в мене залишався ще меч, яким міг дістати Каїна, перш ніж той дістане мене.

Юрт знову продемонстрував спринтерські здібності, і за мить його вже було не дістати. Як не дивно, мій кинджал уцілив Каїнові у праве плече, пробивши м’язи на дюйм чи близько того. І, не встиг Каїн навіть розвернутися до мене, його тіло розлетілося навсібіч на дюжину смерчів й умить утратило будь-яку людську подобу. Смерчі оберталися зі свистом, один навколо одного, два стикнулися й злились, утворивши один, більший, смерч, який швидко поглинув менші. Після кожного злиття свист лунав нижче й гучніше. Смерч, що увібрав у себе всі інші, хитнувся в мій бік, але змінив напрямок і стрелив у небо, де й розвіявся. Кинджал віджбурнуло назад, і він упав за крок від мене. Піднявши його, я відчув, що він ще теплий, і, поки я ховав його в чобіт, кинджал не припиняв тихенько гудіти.

— Що це було? — гукнув Юрт, знову наближаючись до мене.

— Очевидно, фантоми Лабіринту так реагують на зброю, виготовлену у Дворах, — відказав я.

— Добре, що ти мав її під рукою. Але чому він на мене накинувся?

— Гадаю, Лабіринт надіслав його, щоб не дати тобі набути автономії. Або знищити тебе, якщо ти встигнеш її набути. Гадаю, Лабіринтові не подобається, коли ворожі агенти стають сильними і стабільними в цьому місці.

— Але ж я не є загрозою! Не приставав на жодний бік, залишаюся сам за себе. Я, чорт забирай, хочу тільки вибратися з цього клятого місця та взятися до власних справ.

— Можливо, це само собою і становить загрозу.

— Як це? — не зрозумів Юрт.

— Хто знає, як ти скористаєшся своїм незвичайним походженням, ставши незалежним? У світлі того, що відбувається? Ти можеш порушити баланс Сил. Може, патрони не хочуть, щоб ти вибовкав якусь важливу інформацію, котрою уже володієш чи до якої маєш доступ? Ти — наче той непарний шовкопряд[135]. Ніхто не міг передбачити, як він зашкодить навколишньому середовищу, доки той не втік із лабораторії. Ти теж можеш...

— Годі! — зупинив він мене, піднявши руку. — Я нічим таким не цікавлюся. Якщо вони відпустять мене і дадуть мені спокій, то я не заважатиму їм.

— Ти маєш переконувати не мене, — сказав я.

Він ще якусь мить продовжував дивитися на мене, тоді повернувся спиною. Навколо, за межами нашої освітленої стежини, панувала темрява, і я не бачив у ній нічогісінько. Але він гукнув на повний голос, звертаючись, гадаю, до чогось... чого завгодно:

— Ти мене чуєш? Не хочу, щоб мене у це вплутували! Я просто хочу піти звідси. Живи й дай жити іншим, чув про таке? Ну, що, згода?!

Підскочивши до нього, я схопив його за зап’ясток і смикнув на себе. А зробив це тому, що помітив, як у повітрі над його головою починає проявлятися зменшена примарна копія образу Лоґрусу. Мить, і вона пірнула долу, спалахнувши, наче блискавка, супроводжуючись звуком, схожим на ляскання батога, пройшла тим місцем, де щойно стояв Юрт, і зникла, зробивши отвір у стежині.

— Бачу, зав’язати не так просто, — вимовив Юрт. Він задер голову й подивився у небо. — Можливо, саме зараз воно готується вдарити знову. Може влупити будь-якої миті, коли я найменше на це чекатиму.

— Усе, як у справжньому житті, — не став заперечувати я. — Втім, гадаю, ти можеш розглядати це як попереджувальний постріл і поки що заспокоїтись. Їм непросто сюди дістатись. Але ось що важливо: мене змусили визнати, що це мій персональний іспит. Отож, я хотів би почути від тебе, просто зараз, яка твоя роль: допомагати мені чи перешкоджати?

— Якщо ти про це заговорив, — відповів він, — то пригадую, що я раптом опинився тут, знаючи одне: мушу бігти з тобою наввипередки, а потім ми, начебто, мали битися...

— І якої ти тепер думки про це?

— Ми з тобою ніколи не ладнали. Але мені не подобається, щоб мене використовували таким чином.

— Не проти, Юрте, оголосити перемир’я на той час, поки я розберуся з цією грою і знайду, як вибратися звідси?

— А що матиму з цього?

— Я знайду шлях із цього клятого місця, Юрте. Простягни мені руку й допоможи або принаймні не заважай, — і я знайду звідси вихід для нас обох.

Він розсміявся і сказав:

— Не впевнений, що шлях звідси... Хіба що Сили самі нас звільнять.

— Тоді тобі нема чого втрачати, — сказав я, — а може, навіть побачиш, як під час цих намагань я загину...

— Ти й насправді володієш обома магіями, Лабіринту і Лоґрусу? — запитав Юрт.

— Так. Але в магії Лоґрусу я значно сильніший.

— А ти можеш задіяти якусь із них проти її джерела?

— Дуже цікаве метафізичне питання, але відповіді я не маю, Юрте, і, гадаю, мені краще її не шукати. Тут небезпечно викликати Сили. Отже, можу розраховувати лише на кілька ходових заклинань. Не думаю, що вибратися звідси нам допоможе магія.

— А що тоді?

— Не знаю напевне. Але переконаний у тому, що не побачу всієї картини, поки не дістануся до кінця цієї доріжки.

— Чорт забирай, я навіть не знаю! Маю відчуття, що це не найздоровіше місце для мене. З іншого боку, а раптом це єдине місце, де такі, як я, можуть існувати? А раптом ти знайдеш для мене двері, я зроблю крок крізь них і — розтану?

— Якщо фантоми Лабіринту можуть являтися в Тіні, гадаю, ти теж можеш. Фантоми Дворкіна та Оберона приходили до мене за межами цього місця, ще до того, як я сюди потрапив.

— Звучить обнадійливо. На моєму місці, ти б ризикнув?

— Це ти закладаєшся на своє життя, — відповів я.

Він пирхнув.

— Приймаю. Піду з тобою, і хай буде, що буде. Допомагати не обіцяю, але й не капоститиму тобі.

Я простягнув йому руку, а він похитав головою.

— Не треба сентиментів, — промовив. — Якщо мої слова нічого не варті без рукостискання, то і з ним ціна їм — ламаний гріш, хіба не так?

— Гадаю, ти правий.

— А тиснути тобі руку я ніколи не мав великого бажання.

— Шкодую, що запропонував, — сказав йому. — Але ти можеш пояснити мені причину? Для мене це завжди було загадкою.

Він знизав плечима.

— А хіба на все має бути причина?

— В іншому разі це можна розглядати як алогізм, — зауважив я.

— Чи як особисту справу, — парирував Юрт, відвертаючись.

Я рушив далі стежиною. Незабаром Юрт приєднався до мене, і ми пішли поруч. Довгенько йшли мовчки. Колись я навчуся прикушувати язика чи залишати останнє слово за собою. А це одне й те саме.

Стежина якийсь час лишалася прямою, але складалося враження, що незабаром вона закінчиться. Коли ми дісталися того місця, де вона зникала, я зрозумів, чому мені так здавалося: тут стежка огинала невисоке підвищення рельєфу. За цим поворотом невдовзі відкрився ще один. Далі повороти тягнулись один за одним, і через короткий час стало зрозумілим, що ми рухаємося серпантином, який має зробити положистішим спуск крутим схилом. Долаючи цей звивистий шлях, я почав розрізняти попереду якусь яскраву закарлюку, не далеко, але й не близько від нас. Юрт підняв руку, вказуючи на неї, і почав: «Що?..» — саме тоді, коли стало зрозуміло, що ми бачимо продовження нашої стежки на підйомі. Миттєво зорієнтувавшись, я зрозумів, що наразі спускаємося до величезної ями. Повітря тим часом помітно похолоднішало.

Ми й далі спускались, і трохи згодом я відчув дотик чогось холодного та вологого на тильному боці правої долоні. Опустивши очі, встиг у неясному освітленні помітити сніжинку, перш ніж вона розтанула. Наступної миті вітерець приніс іще кілька сніжинок. Ще трохи, і ми помітили, що далеко внизу щось світиться значно яскравіше, ніж наша стежина.

— Я теж не знаю, що це може бути, — повідомлення від Фракір запульсувало мені в голові.

— Дякую, — постарався передати їй подумки, бо вирішив не інформувати Юрта про її присутність.

Униз. Униз і навколо. Назад. Назад і знову вперед. Температура й надалі знижувалася. Кружляли сніжинки. Скелі, що виступали з тієї кам’яної стіни, якою ми наразі спускалися, почали ловити відблиски світла.

Як не дивно, я нічого не помітив, поки не ослизнувся вперше.

— Крига! — зненацька сповістив Юрт, мало не гепнувши і вхопившись за камінь.

Удалині виник звук, схожий на зітхання, він гучнішав і гучнішав, наближаючись. Доки він не накрив нас, ми не впізнали, що це вітер. Порив вітру із силою вдарив у груди — такий холодний, наче дихнув сам льодовий період, і я підняв комір плаща. Цей порив промчав повз нас, але за ним налетіли нові пориви, хоча й не такі несамовиті. Вітер не вщухав увесь час, що ми спускалися.

Коли ми спустилися на дно западини, було вже страшенно холодно, і тепер пересувалися чи то намерзлим снігом, чи взагалі льодовиком. Вітер завивав на одній тужливій ноті, а в повітрі то кружляли сніжинки, то сипалася крижана крупа.

— Кепський клімат, — пробурчав Юрт, клацаючи зубами.

— От не думав, що фантоми чутливі до земних негараздів, — зауважив я.

— Який з мене в біса фантом, — заперечив він. — Я почуваюся так само, як завжди. Те, що мене сюди відправило перестріти тебе на твоєму шляху, могло б принаймні передбачити, з якими умовами тут доведеться зіткнутися...

— А це місце не таке уже й земне, — додав він, помовчавши. — Якщо ми потрібні їм у якомусь місці, могли б забезпечити й короткий шлях. А так ми матимемо геть нетоварний вигляд, коли туди дістанемося.

— Насправді, думаю, ні Лабіринт, ні Лоґрус не мають тут великого впливу, — мовив я. — Гадаю навіть, вони взагалі тримаються осторонь нашого шляху.

Стежина вивела нас на рівнину, таку пласку й таку блискучу, що я злякався, чи це не самісінька крига. Виявилося, що так воно і є.

— На вигляд слизько, — сказав Юрт. — Спробую змінити форму ніг. Зроблю ширшими ступні.

— Погубиш чоботи й поморозиш собі ноги, — сказав я. — Краще перенести нижче центр ваги тіла.

— У тебе на все готова відповідь, — він почав роздратовано, а завершив фразу спокійно: — ...але цього разу маєш слушність.

Ми на кілька хвилин зупинилися, поки він ставав нижчим, приземкуватішим.

— А себе ти не збираєшся змінювати? — поцікавився.

— Ризикну залишитися таким, який є, — відказав я. — Так можу швидше рухатися.

— Так можеш швидше сісти на дупу.

— Побачимо.

Ми рушили далі, тримаючи рівновагу. Далі від стіни вітер лютував іще дужче. Але наша крижана стежка виявилася не суцільною ковзанкою, як ми боялися. Поверхня її була хвилястою та зернистою, і це забезпечувало хоч якесь зчеплення. Повітря заходило в легені холодним полум’ям, сніжна крупа крутилася крутнями, і вони дзиґами перетинали наш шлях. Стежина у нас під ногами наразі присвічувала блакитним сяйвом, забарвлюючи блакитним і сніжинки, що пролітали над нею. Десь за чверть милі обабіч стежини почали раз у раз виникати примарні картини. Перше з видінь показувало власною персоною мене, розпростертого на купі обладунків у каплиці; другою з’явилася Дейдра — вона стояла під ліхтарем і дивилася на годинник.

— Що за чортівня? — запитав Юрт, помітивши ці картини, що вигулькнули з темряви й миттєво зникли.

— Як не знав, що воно таке, побачивши цю чудасію вперше, так і тепер не знаю. Коли побачив тебе вперше, то подумав, що ти — одне з таких видінь. Вони виникають і тануть. Жодної послідовності я не помітив.

Наступного разу з’явилася картинка начебто вітальні: стіл, а на ньому ваза з квітами. У кімнаті нікого не було. Картинка миттєво зникла...

Ні, не зовсім так. Кімната зникла, але квіти залишилися, лежали собі просто на льоду, трохи осторонь. Я зупинився, тоді попрямував до них.

— Мерлю, не знаю, чи можна залишати стежину...

— Під три чорти, — відказав я, наблизившись до крижаної брили, що нагадала мені той Стоунхендж, звідки нещодавно вибрався. Біля її підніжжя буяли барвисті спалахи.

Тут було їх чимало — троянди різного сорту, різного кольору. Нахилившись, я взяв одну, майже срібну...

— Що ти тут робиш, хлопчику? — почув знайомий голос.

Хутко випроставшись, я побачив, що висока темна постать, яка виткнулася з-за брили льоду, звертається не до мене. Чоловік із посмішкою кивав головою Юртові.

— Мордуюся, і все псу під хвіст, — відповів Юрт.

— А це, мабуть, і є пес, — сказав чоловік, — вскубнув кляту квітку. Срібну троянду Амбера... лорда Корвіна, гадаю. Привіт, Мерліне. Шукаєш свого батечка?

Я дістав англійську шпильку — завжди маю із собою кілька, вколотих у підбійку плаща, і причепив троянду собі на груди, біля серця. Цей чоловік був Лорд Борел, герцог королівського Двору Свейвілла і, за чутками, один із коханців моєї матері. Тільки все це — у далекому минулому. А ще його вважали одним із найбільших майстрів меча у Дворах. Довгі роки він виношував ідею-фікс — убити мого батька, або Бенедикта, або Еріка.

На своє нещастя, Борел зустрівся саме з Корвіном, та ще й тоді, коли татусь поспішав. Вони так і не схрестили клинки. Натомість татусь його піддурив і уколошкав у манері, яка, боюся, формально не зовсім тягнула на чесний бій. І добре зробив. Мені цей тип ніколи не подобався.

— Ти мертвий, Бореле. Знаєш це? — сказав я йому. — Ти — лише фантом тієї людини, якою був того дня, коли пройшов крізь Лоґрус. У реальному світі Лорда Борела більше не існує. Хочеш дізнатись, як це сталося? Корвін убив тебе того дня, коли відбулося Падіння Лабіринту.

— Брешеш, лайно ти собаче! — вигукнув Борел.

— Гм, ні, — утрутився Юрт. — Ти й насправді мертвий. Тебе закололи, так я чув. Хоча не знаю, чи це зробив Корвін.

— Він, — сказав я.

Борел відвів очі, а я помітив, що він стиснув зуби, аж жовна випнулися.

— Це місце — щось на кшталт загробного світу, чи як? — поцікавився він трохи згодом, усе ще не дивлячись на нас.

— Можеш і так вважати, якщо хочеш, — сказав я.

— А тут можна померти ще раз?

— Гадаю, так, — підтвердив я.

— Що це?

Його погляд упав на щось на льоду, і я теж подивився туди. Неподалік щось лежало, і я зробив крок у тому напрямку.

— Рука, — відповів Борелу. — Це схоже на людську руку.

— Що тут відбувається? — спитав і Юрт, наблизившись та штурхнувши руку носаком чобота.

Вона поворухнулася, але так, що стало зрозуміло: рука не просто лежить собі, а радше виходить з-під криги. Насправді вона сіпнулася й конвульсивно смикалась упродовж іще кількох секунд. Я помітив ще одну, трохи віддалік, а також іще щось, схоже на ногу. Ще далі — рука аж по плече...

— Продукти глибокого замороження, що належать якомусь канібалові, — припустив я.

Юрт пирснув.

— Значить, ти теж мертвий, — констатував Борел.

— Нічого подібного! — заперечив я. — Я — справжній. Я тут мимохідь, по дорозі до значно — значно! — кращих місць.

— А Юрт?

— Щодо Юрта питання цікаве, як з фізичного, так і з теологічного погляду, — пояснив я. — Він має приємність дивовижним чином перебувати у двох місцях водночас.

— Не сказав би, що це така вже приємність, — зауважив Юрт. — Але коли порівняти з тим, яка цьому альтернатива, мабуть, я радий, що перебуваю тут.

— Оце і є приклад позитивного мислення, якому Двори завдячують своїм процвітанням уже стільки років, — сказав я.

Юрт знову не втримався від сміху.

Позаду мене прошелестів той металевий, із присвистом, звук, який, раз почувши, уже не забудеш. Я знав, що навряд чи зможу витягти свій клинок, розвернутися й відбити удар, якщо Борел хоче вразити мені у спину. З іншого боку, він дуже пишався тим, що дотримувався кожної дрібнички церемоніалу, коли мав нагоду когось убити. Борел завжди грав чесно, бо був таким до біса вправним, що все одно ніколи не програвав. А може, й репутація в цьому допомагала. Я негайно підняв руки, аби роздратувати його тим, що підозрюю, наче він збирається напасти на мене ззаду.

«Фракір, залишайся невидимою, — наказав я подумки. — Коли повернусь і крутну зап’ястком, — нападай. Причепися до нього, дістанься його горлянки. Ти знаєш, що робити далі».

«Добре, шефе», — відповіла Фракір.

— Витягни клинок і обернися до мене, Мерлю.

— Звучить не дуже спортивно, Бореле, — констатував я.

— Ти смієш мені закидати, що поводжуся небездоганно? — сказав той.

— Важко сказати, коли не бачу, що ти робиш, — відповів я.

— Тоді витягуй зброю і повернися до мене обличчям!

— Повертаюсь, — відказав я. — Але зброї не торкаюся.

Стрімко розвернувшись, торкнувся лівого зап’ястка та відчув, як ковзнула з нього Фракір. Розвертаючись, зрозумів, що мої ноги поїхали вбік. Не варто було робити таких необережних рухів на слизькій, рівній, мов дзеркало, поверхні. Намагаючись утриматися на ногах, я помітив, як темна постать встала переді мною. Звівши очі, побачив вістря клинка Борела за шість дюймів від свого правого ока.

— Підіймайся повільно, — сказав він, і так я й учинив. — А тепер витягуй зброю, — наказав Борел.

— А якщо відмовлюся? — я намагався виграти час.

— Тоді ти доведеш, що гідний називатися джентльменом, і я діятиму відповідно.

— Тобто, нападеш у будь-якому разі? — запитав я.

— Правила це дозволяють, — відказав Борел.

— У дупу твої правила, — сказав я, заводячи праву ногу позаду лівої, та зі стрибком назад вихопив клинок і прибрав бойову стійку.

Він миттю напосів на мене. Я продовжував задкувати, обминаючи крижану брилу, з-за якої вийшов Борел. Я не мав жодного бажання зупинитись і мірятися з ним вправністю, а надто тепер, коли побачив його спритність. Відступаючи, відбивати удари було значно легше. А ще з моїм мечем було щось не так, і, скинувши на нього одним оком, я зрозумів, що саме: це був не мій меч.

У блискучому світлі, що йшло від доріжки та відбивалося від крижаної поверхні, я побачив інкрустацію, що петлювала лезом. Знав лише один такий меч і зовсім недавно бачив його в руці, що могла бути рукою мого батька. То Ґрейсвандір виблискував переді мною. Я посміхнувся. Оце іронія! Адже саме ця зброя вразила справжнього лорда Борела.

— Тобі смішно з власного боягузтва? — проказав Борел. — Зупинись і бийся, вилупку!

Наче у відповідь на його запрошення мусив зупинитися, бо щось не давало мені відступати й надалі. Я поглянув униз, а клинок Борела не простромив мене тієї ж миті лише тому, що, як я зрозумів із виразу обличчя свого нападника, з ним теж трапилося щось подібне.

Оті руки, що стирчали з-під криги, міцно вхопили нас за кісточки й утримували на місці. Тепер прийшла черга посміхатися Борелу, бо хоч він і не міг наступати, я не міг ані на крок відступити. Отже...

Його клинок розтяв повітря блискавкою, я парирував з четвертої позиції та зробив випад із шостої. Він відбив мій удар і зробив відвабний випад. Знову четверта, — і випад. Удар у відповідь. Відбити з шостої... Ні, це обманний рух. Підновити його з четвертої. Фінт. Ще фінт. Укол...

Із-за його плеча вихопилося щось біле, тверде і влучило мені в лоба. Я поточився, але не впав навзнак, бо мене не відпускали руки. Насправді мені пощастило, що я осів, наче мішок, бо якби не це, Борел прохромив би мені печінку. Завдяки чи то моїй реакції, чи то магічній силі, що її, кажуть, має в собі Ґрейсвандір, тієї миті, як коліна мені підігнулися, мою руку, в якій я тримав Ґрейсвандір, повело вперед. Я відчув, як лезо зіткнулося із чимось, хоч і не дивився в тому напрямку, й почув, як вражено крякнув, а потім вилаявся Борел. А ще почув, як чортихається і Юрт. Його я не міг бачити.

Поки намагався випрямитися, відбив удар, спрямований мені в голову, і водночас побачив яскравий спалах. Тоді зрозумів, що зумів проткнути Борелу передпліччя, і з рани фонтаном жбухнуло полум’я... Усе його тіло, від ніг, почало світитись, абриси розпливатися.

— Ти переміг мене не майстерністю! — загорлав Борел.

Я стенув плечима.

— А це й не Зимові Олімпійські ігри, — відказав я йому.

Він перехопив меча, замахнувся та метнув його в мене, уже перетворюючись на вогняний стовп, що знявся й розчинився у повітрі.

Я відбив меча, він пролетів повз моє ліве плече, впав, устромившись у кригу, й залишився так стояти, вібруючи, наче ілюстрація до скандинавської версії легенди про короля Артура.

Раптом відчув, як щось торкнулося моєї руки.

— Вибач, шефе. Я переплигнула йому на коліно. Доки дісталася його горла, він уже спалахнув вогнем.

— Добре все, що добрий кінець має, — відповів я. — Ти ж не обпалилася, Фракір?

— Навіть жару не відчула.

— Даруй, що влучив у тебе цією бурулькою, — сказав мені Юрт. — Цілив у Борела.

Я вибрався з рівнини, утиканої руками, і попрямував до вже знайомої доріжки.

— Це допомогло, частково, — сказав я Юртові. Мені не хотілося йому дякувати. Звідки знати, у кого він насправді цілився? Я озирнувся. Деякі з рук, ті, які копнув Юрт, показували нам середній палець.

Чому в моїх руках опинився Ґрейсвандір? Чи будь-яка інша зброя могла б із такою силою вразити фантома Лоґрусу? То, може, й насправді це батько переніс мене сюди? Чи він відчував, що мені може знадобитися лезо саме цього меча? Я хотів так думати, хотів вірити, що це був він, а не ще один фантом Лабіринту. А якщо так, я прагнув зрозуміти, яка його роль у всій цій історії. Що йому може бути відомо? На чиєму він боці?

Ми повернулися на стежину й рушили нею далі. Вітер ущух, а ті руки, що вистромлялися з-під криги, залишилися поодалік; тепер вони тримали смолоскипи, які освітлювали наш шлях на велику відстань, аж до голих скель, що височіли попереду. Більше нічого поганого, поки ми перетинали цю замерзлу рівнину, не трапилося.

— Із того, що ти розповів мені, та з того, що я побачив, — заговорив Юрт, — у мене складається враження, ніби цю подорож спонсорує Лабіринт, а Лоґрус намагається закомпостувати твій квиток.

Щойно він це сказав, крига розкололася в багатьох місцях. Тріщини побігли до нас, звідусіль, як з лівого, так і з правого боку доріжки. Однак, наближаючись до нас, вони сповільнювали свій рух. І тут я вперше помітив, що наша доріжка виступає над рівнем долини. Ми простували наразі чимось на кшталт дамби, а обіч неї скресала крига, товпилися крижини, але не могли нам зашкодити.

— Наприклад, ось таким чином, — зауважив Юрт, вказуючи на цю картину. — До речі, як ти вляпався у цю халепу?

— Це все заварилося 30 квітня... — почав я.

7

Коли ми дісталися скельної стіни й почали сходити на неї, частина рук махала нам услід на прощання. Юрт показав їм носа.

— Чи можеш ти мене винити, що я хочу втекти звідси? — звернувся він до мене.

— Жодним чином, — відповів я.

— Якщо та кров, що я отримав від тебе, справді зробила мене недосяжним для Лоґрусу, то я можу тут замешкати хтозна-як надовго.

— Цілком можливо, Юрте...

— От чому ти маєш зрозуміти, що я цілив крижиною у Борела, а не в тебе. Ти кмітливіший за нього, і в тебе є шанс знайти вихід звідси, а до того ж він був творінням Лоґрусу й у нього не знайшлося б достатньо вогню в разі потреби.

— Мені це теж спадало на думку, — відказав я, промовчавши про інші можливі варіанти, про які здогадувався. Не хотів завчасно розкривати карти. — Але на що ти натякаєш?

— Хочу сказати, що допоможу тобі в усьому, тільки не залишай мене тут самого. Знаю, що ми з тобою раніше ніколи не ладнали, але зараз хочу забути про це, аби твоя згода.

— Я завжди був не проти. Це ти розпочинав усі наші сварки та робив мені капості.

Юрт усміхнувся і мовив:

— Ніколи я цього не робив і не збираюся. Гаразд, гаразд, твоя правда. Я тебе не любив, а може, й зараз не люблю. Але не шкодитиму тобі, тепер, коли ми один одного потребуємо, щоб вибратися звідси.

— На мій погляд, я потрібний тобі у сто разів більше, ніж ти мені.

— Не можу заперечувати і не можу змусити тебе повірити мені, — сказав він. — Хоч і хотів би.

Деякий час ми мовчки йшли вгору, і я переконував себе, що повітря потроху теплішає. Нарешті він знову заговорив:

— Я нагадую твого брата Юрта і майже точно відтворюю його таким, яким він був колись — точно, але не зовсім. Наша з ним розбіжність почалася з нашого з тобою змагання в бігу. Адже мої обставини стосуються тільки мене, а ще я постійно розмірковую, відтоді, як отримав автономність. Реальний Юрт знає те, чого не знаю я, і володіє силами, яких я не маю. Але я знаю все про нього, аж до того часу, як він пройшов Лоґрусом, і я — найкращий експерт щодо того, як працює його голова; хіба після нього самого. Отже, якщо він і насправді перетворився на таку загрозу, як ти кажеш, можливо, я виявлюся навіть дуже корисним, коли тобі треба буде завбачити його кроки.

— Щось у цьому є, — визнав я. — Якщо тільки, звісно, ви обидва не граєте в одну дудку.

Юрт заперечно покрутив головою.

— Він мені не довірятиме, а я не довірятиму йому. Ми обидва з ним не такі дурні. Завдяки самоаналізу, розумієш?

— Це означає, що не можна довіряти жодному з вас.

Він наморщив лоба, а потім кивнув:

— Гадаю, це так.

— То чому б я мав тобі довіряти?

— Просто зараз тому, що ти тримаєш мене за яйця. Згодом — тому, що я буду тобі до біса корисним.

Ще кілька хвилин ми підіймалися мовчки, а потім я сказав:

— Найбільше мене турбує те, що Юрт пройшов крізь Лоґрус не так давно. Ти не є дорослішою чи поміркованішою версією мого найменш улюбленого родича. Ти — копія, дуже близька до оригіналу. Не думаю, що за такий невеличкий проміжок часу ти встиг дуже змінитися.

Він здвигнув плечем.

— Що можу сказати, крім того, що вже сказав? — промовив. — Тоді укладімо угоду, враховуючи тільки наші можливості та власні інтереси.

Я посміхнувся. Ми обидва розуміли, що в будь-якому разі справи розвиваються саме так. Але наші балачки допомагали скоротати час. Ми піднімалися все вище, а мені тим часом майнула думка.

— Як гадаєш, ти можеш мандрувати Тінню? — запитав я Юрта.

— Не знаю, — відказав той, помовчавши. — Мій останній спогад перед тим, як я опинився тут, — це як проходжу крізь Лоґрус. Гадаю, тоді він і зробив запис. Тому я не маю спогадів про те, як Сухай навчав мене пересуватися Тінями, чи про свої спроби. На мою думку, я можу це робити, а ти як гадаєш?

Я зупинився віддихатися.

— Це настільки заплутана магія, що я в ній нічого не тямлю. Гадав, може, тебе закинули сюди з готовими відповідями на такі запитання, тобто з надприродним відчуттям, що тобі під силу, а що ні.

— На жаль, це не так. Якщо тільки не вважати, що інтуїція — це щось надприродне.

— Якщо ти не помиляєшся надто часто, може, це так і є.

— От лайно! Але наразі зарано робити висновки.

— Лайно. Твоя правда.

Невдовзі ми піднялися вище тієї імли, звідки, очевидно, сипалася сніжна крупа. Ще далі вітер змінився легеньким вітерцем. Ще трохи, і не стало й вітерцю. Гребінь вималювався трохи попереду, тож незабаром ми були вже на ньому.

Озирнувшись, я поглянув униз. Побачив лише легке мерехтіння, що пробивалося крізь туман. А перед нами бігла наша доріжка, зиґзаґом, де-не-де пунктиром, наче написана морзянкою. Ці регулярні розриви, можливо, пояснювалися скелями. Доріжка вела нас праворуч, потім повернула ліворуч.

Не припиняв стежити за Юртом: чи не помічу з виразу його обличчя, що він упізнає місцевість. Слова — це лише слова, а він був версією того Юрта, з ким я зростав разом. І якщо з його вини вскочу в якусь халепу, то негайно простромлю Ґрейсвандіром те місце, яке він наразі займає.

Миготіння.

Ліворуч з’явилося щось схоже на печеру в скелястому схилі... ні, це наче отвір до іншої реальності. Автомобіль дивного вигляду їде крутою міською вулицею...

— Що?.. — почав Юрт.

— Я ще не зрозумів, що це означає. Чортова купа таких картинок виникала й раніше. До речі, я спочатку повважав тебе одним з таких видив.

— Але це виглядає достатньо реально, щоб зайти й подивитися.

— Може, й так.

— А раптом це наш вихід звідси?

— Не знаю, мені здається, це було б надто просто.

— Чому б нам не перевірити?

— Ти перший, — сказав я йому.

Ми зійшли зі стежини, наблизилися до вікна у реальність, і Юрт ступив крок уперед. За мить він був на тротуарі обіч тієї вулиці, якою котила машина. Обернувшись, помахав мені рукою. Я бачив, як ворушаться його губи, але слів не чув.

Якщо мені вдалося змахнути сніг з червоного «Шевроле», то чому я увесь не можу зайти всередину однієї з цих сцен? А якщо це мені вдасться, то, можливо, я зможу почати з цього місця пересуватися Тінями, поки опинюся в приємнішому середовищі, ніж оцей темний світ? Я рушив уперед.

Мить — і я опинився всередині, й навколо наче ввімкнули звук. Я дивився на будинки, на стрімку вулицю, прислухався до міського шуму, принюхувався до повітря. Це місце дуже скидалося на одне з відображень Сан-Франциско. Я прискорив крок, аби наздогнати Юрта, який уже ось-ось мав завернути за ріг.

Я швидко порівнявся з ним, і ми пішли пліч-о-пліч. Наблизилися до рогу. Обігнули його. І скам’яніли.

За рогом не було нічого. Перед нами стіною стояла чорнота. І навіть не просто чорнота, а цілковита порожнеча, від якої ми негайно позадкували.

Я повільно простягнув руку вперед. Коли правиця наблизилася до темряви, відчув поколювання, потім холод, а тоді й страх. Я відсмикнув руку. Юрт теж зробив спробу і теж прибрав руку. Піднявши зі стічної канави горлечко від розбитої пляшки, він розвернувся та жбурнув його у перше-ліпше вікно поблизу, кинувшись слідом.

Я побіг за ним. Наздогнавши його біля розбитої шибки, зазирнув крізь неї всередину будівлі.

Знову чорнота. З іншого боку вікна не було геть нічого.

— Схоже на будинок із привидами, — зауважив я.

— Еге ж, — погодився Юрт. — Скидається на те, що нам відкривають дуже обмежений доступ до різних Тіней. А ти як вважаєш?

— А мені починає спадати на думку, чи не маємо ми щось відшукати в одному з цих місць...

Зненацька чорнота за вікном зникла і стало видно столик. На ньому тріпотів вогняний язичок свічі. Я спробував просунути руку крізь розбите скло й дістатися свічки. Тієї ж миті вона зникла. За вікном знову — стіна чорноти.

— Як на мене, це може бути стверджувальна відповідь на твоє запитання, — сказав Юрт.

— Гадаю, ти маєш слушність. Але ж не можемо шукати це щось у кожному будинку, повз який проходимо.

— Мабуть, це просто спроба привернути твою увагу, змусити тебе усвідомити, що маєш уважно стежити за всім, що з’являється, і тоді, можливо, тобі покажуть щось особливе.

Яскравий спалах. За вікном знову вималювався столик, але тепер на ньому горіли безліч свічок.

— Гаразд! — вигукнув я. — Якщо це все, що тобі від мене треба, я це зроблю. Чи, може, маю відшукати тут ще щось?

Темрява. Вона виповзла з-за рогу й посунула на нас. Свічки зникли, і з вікна теж полилася темрява. Ебонітово-чорна стіна сховала від нас будівлі на тому боці вулиці.

— Я розумію це як відповідь «Ні», — прокричав я. Тоді розвернувся й припустив чорним тунелем, що дедалі вужчав у напрямку стежини. Юрт не відставав від мене ні на крок.

— Гарна здогадка, — сказав я йому, коли ми знову стояли на освітленій нашій доріжці, спостерігаючи, як вулиця, котрою щойно крокували, переходить у небуття. — Гадаєш, він просто викидав ці картинки випадковим чином, доки я нарешті не увійшов усередину однієї з них?

— Так.

— Навіщо?

— Гадаю, він має кращий контроль над тими місцями, тож там йому простіше відповідати на твої запитання.

— «Він» — це Лабіринт?

— Можливо.

— Добре. Наступного разу, коли щось відкриється для мене, я туди зайду. Зроблю все, що він хоче від мене, якщо це допоможе мені швидше вибратися звідси.

— Ми. Ми зайдемо й зробимо, братику.

— Так, звісно, — відказав я.

Ми рушили далі. Втім, нічого нового та цікавого вздовж стежини не траплялося. Сама вона тягнулася зиґзаґом, ми повторювали всі її закрути та вигини, а мене вже турбувало, з ким зустрінемося наступного разу. Якщо я справді перебував на території, яку контролював Лабіринт, і мав ось-ось зробити щось, чого він від мене чекав, тоді логічно було припустити, що Лоґрус може закинути сюди когось зі старих знайомців, аби спробувати мене від цього відмовити. Але поки що ніхто не з’являвся, і ми, повернувши востаннє, пішли стежиною, яка раптом стала цілковито прямою, а потім побачили, як попереду вона різко уривається, впираючись у темну безформну масу.

Ми пройшли ще трохи, і маса набула вигляду темної гори. Коли втомлено плелися до неї, я відчув щось схоже на напад клаустрофобії, уявивши, що можуть ховати її чорні глибини, й почув, як Юрт чортихається собі під ніс. Ми ще не дісталися гори, коли праворуч щось замерехтіло. Повернувшись на світло, я розгледів спальню Рендома та Віалли в Амбері. Я дивився на неї з південного боку, мимо софи, столика біля ліжка, повз стілець, килимок та подушки на ньому, і погляд мій упирався в камін. М’яке денне світло лилося до кімнати крізь вікна. Ні в ліжку, ні на софі та стільці нікого не було, а поліна на решітці прогоріли, перетворившись на червоні жарини, але ще диміли.

— Що тепер? — запитав Юрт.

— Це воно, — відказав я, — має бути воно, хіба не бачиш? Варто було мені запитати, що тут відбувається, як показали те, що треба. Тепер, гадаю, мушу діяти хутко... тільки-но зрозумію, як саме...

У кам’яній кладці, що обрамляла топку каміна, один із каменів наче розпікся сильніше за інші. Я дивився на нього, а він сяяв дедалі сильніше. Жарини не могли б спричинити такий ефект. Тоді...

Підкоряючись могутньому імпульсові, я кинувся вперед. Почув, як щось кричить Юрт мені в спину, але голос його мов відрізало, щойно я опинився в кімнаті. Коли проходив мимо ліжка, на мене повіяло улюбленими парфумами Віалли. Це й насправді Амбер, — я був упевнений у цьому. Не якийсь там факсимільний відбиток. Я кинувся до каміна, до його правого кута.

Юрт увірвався до кімнати слідом за мною.

— Виходь, треба битися! — гукнув він.

Крутнувшись до нього, я зашипів: «Стули писок!» — і приклав палець до губ.

Він перетнув кімнату, схопив мене за руку біля плеча й хрипло прошепотів мені на вухо:

— Борел знову намагається матеріалізуватися! Коли ти вийдеш звідси, він уже матиме тіло й чекатиме на тебе!

З вітальні почувся голос Віалли, вона гукнула:

— Хто там?

Я ривком звільнився від Юрта, упав на коліна перед каміном і вхопив той камінь, що світився найяскравіше. Камінь, здавалося, був вмурований у камін, але, коли я смикнув за нього, відокремився без проблем.

— Як ти знав, що можна витягти саме цей камінь? — пошепки запитав Юрт.

— Сяйво, — відповів я.

— Яке ще сяйво? — не вгавав той.

Я не став йому відповідати, а запустив правицю у просвіт, що утворився, зухвало сподіваючись, що там нема неприємних сюрпризів. Отвір тягнувся за кам’яну кладку. І там я намацав це. Воно звисало з якогось кілка чи гачка, на довгому ланцюжкові. Я обхопив його пальцями й потягнув до себе. І почув, як став частіше дихати Юрт, котрий дивився мені через плече.

Останнього разу я бачив це на шиї Рендома, коли ховали Каїна. Я тримав у руці Судний Камінь. Хутко піднявши його над головою, накинув ланцюжок собі на шию, і червоний камінь ліг мені на груди саме тієї миті, коли відчинилися двері з вітальні.

Тримаючи палець біля губ, я в стрибку схопив Юрта за плечі, розвертаючи його у бік відсутньої стіни, за якою лежала наша стежина. Він почав пручатись, але я міцним стусаном надав йому потрібного напрямку.

Я почув, як Віалла питає: «Хто тут?» — і побачив спантеличений погляд Юрта.

Часу пояснювати йому знаками чи пошепки, що вона сліпа, я не мав. Тому ще раз штурхнув його. Але цього разу він відступив убік, витягнув ногу, просунув руку в мене за плечима та штовхнув мене вперед. З моїх губ встигла злетіти дуже коротка лайка, і я упав. У себе за спиною знову почув голос Віалли: «Хто...?», а тоді голос її пропав.

Я сторч полетів на доріжку, але, падаючи, примудрився витягти кинджал зі свого правого чобота. Відкотився якомога далі, а коли схопився на ноги, вістря мого клинка вже було спрямоване на постать Борела, котрий, схоже, устиг повернути собі тіло.

Він дивився на мене, вишкіряючись, та поки що не видобуваючи зброї з піхов.

— Тут нема лану, всіяного руками, — зауважив Борел, — і тобі більше не пощастить так, як під час нашої останньої зустрічі.

— Шкода, — сказав я.

— А якщо відберу в тебе оцю біжутерію, яка теліпається у тебе на шиї, та доставлю її до Лоґрусу, винагородою мені буде нормальне існування, і я заміню собою мого колись живого двійника, того, що його підступно заколов твій батько, як ти сам розповів.

Видіння королівських апартаментів у Амбері зникло. Юрт стояв за межами доріжки, біля того місця, де проходив інтерфейс із цим дивним королівством.

— Я знаю, що мені його не перемогти, — гукнув він, коли я на нього подивився, — а тобі це одного разу вдалося.

Я повів плечем.

Тут Борел повернувся до Юрта.

— Ти зрадиш Двори та Лоґрус? — запитав його.

— Навпаки, — відказав Юрт. — Можливо, мені вдасться врятувати їх від серйозної помилки.

— Якої ще помилки?

— Розкажи йому, Мерліне. Розкажи йому те, що казав мені, коли ми видряпувалися з тієї морозилки, — промовив Юрт.

Борел знову втупивсь у мене.

— Є щось дуже дивне в цьому сценарії, — сказав я. — Відчуваю, що це дуель між Силами, Лоґрусом і Лабіринтом. Може, Амбер та Двори тут не головні. Бачиш...

— Маячня! — перервав мене Борел, витягаючи клинок. — Усе це нісенітниці, вигадані, аби уникнути нашої дуелі!

Я перекинув кинджал у ліву руку, а правою витягнув із піхов Ґрейсвандір.

— Той чорт з тобою! — сказав Борелу. — Ходи сюди, добудь його!

На моє плече впала рука, впала і продовжила свій рух униз, ще й із закрутом, тиснучи мене у спіральний рух додолу, який виштовхнув мене зі стежки вліво. Краєчком ока я помітив, як Борел позадкував на крок.

— Ти маєш схожість з Еріком або з Корвіном, — почув я глибокий, знайомий мені голос, — хоч я тебе і не знаю. Але на тобі Камінь, і це робить твою особу надто важливою, щоби ризикувати собою у дріб’язковій сутичці.

Я повернув голову. Це був Бенедикт, ось хто. Бенедикт із двома цілими руками.

— Моє ім’я Мерлін, і я син Корвіна, — озвався до нього, — а це славетний дуелянт із Дворів Хаосу, наставник дуельної справи.

— Мені здається, що ти тут із місією, Мерліне. Ось і займися нею, — сказав Бенедикт.

Вістря Борелового меча майнуло у положення дюймів за десять від моєї горлянки.

— Нікуди ти не підеш, — заявив Борел. — І камінь цей залишиться тут.

Без жодного звуку Бенедиктів клинок вилетів із піхов і змахом відсторонив меч Борела.

— Роби, як я сказав, Мерліне: іди, куди йшов, — звелів мені Бенедикт.

Підвівшись, я обійшов їх, тримаючись на пристойній відстані.

— Якщо ти вб’єш його, — повідомив Юрт, — то він за якийсь час матеріалізується знову.

— Як цікаво, — відповів Бенедикт, легко відбиваючи атаку та відступаючи на крок. — За який час?

— За кілька годин.

— А скільки часу тобі знадобиться, щоб завершити те, що маєш зробити?

Юрт подивився на мене.

— Не знаю напевне, — відповів я.

Бенедикт парирував удар дуже незвичним чином, човгнув убік і перейшов у стрімку атаку, рубаючи мечем. Із сорочки Борела відскочив ґудзик.

— У такому разі я трохи затягну нашу сутичку, — сказав Бенедикт. — Хай щастить, юначе!

Він коротко відсалютував мечем, і тут Борел атакував. Бенедикт застосував італійську шосту, внаслідок чого вістря мечів розійшлися в різні боки, й водночас пішов уперед. Лівою, вільною, рукою він смикнув Борел а за ніс. Тоді відштовхнув його, відступив на крок та посміхнувся.

— І скільки ти зазвичай береш за уроки? — ще встиг я почути, коли ми з Юртом, повернувшись до них спинами, швидко віддалялися стежиною.

— Цікаво, скільки часу треба Силам, щоб матеріалізувати фантом? — мовив Юрт, коли ми підтюпцем прямували до схожої на гору громади, у чорноті якої губилася наша стежка.

— На Борела їм знадобилося кілька годин, — сказав я, — а якщо Лоґрус прагне заволодіти Каменем так сильно, як я підозрюю, то він уже заслав би сюди військо примар, якби міг це зробити. Тепер я переконаний, що дотягтися до цього місця дуже важко обом Силам. Мені здається, тут вони можуть лише виявляти себе тоненькими струмочками енергії. Якби це було не так, вони уже давно б зі мною розправилися.

Юрт простягнув руку, наче бажаючи торкнутися Каменя, а тоді, очевидно, роздумав та відсмикнув руку.

— У мене складається враження, ніби ти остаточно став на бік Лабіринту, — зауважив він.

— Схоже, ти теж. Якщо, звісно, не плануєш останньої миті встромити мені кинджал у спину, — відказав я.

— Не смішно, — фиркнув той. — Я мушу бути на твоєму боці. Тепер бачу, що Лоґрус створив мене лише як одноразовий інструмент. Коли завдання буде виконано, я опинюся на смітнику. А ще, відчуваю, я б розчинився уже давно, якби не переливання твоєї крові. Тому, подобається це тобі чи ні, а я з тобою. І спині твоїй нічого не загрожує.

Ми пересувалися бігцем по наразі прямій доріжці, нарешті наближаючись до її кінцевої точки. Трохи згодом Юрт запитав:

— А що такого особливого в цьому кулоні? Схоже, Лоґрусу він страшенно потрібний.

— Цей кулон зветься Судний Камінь, — відповів я. — Кажуть, він старіший навіть за Лабіринт, і той створили за його допомогою.

— На твою думку, чому тебе привели до нього і дозволили так просто заволодіти ним?

— І гадки не маю, — відказав я. — Якщо матимеш якісь ідеї, радо їх вислухаю.

Незабаром ми дісталися місця, де наша стежина занурювалась у чорноту. Ми зупинилися, роззираючись навколо.

— Жодної таблички, — зауважив я, придивляючись до входу.

Юрт подивився на мене, як на божевільного, і мовив:

— У тебе завжди було збочене почуття гумору, Мерліне... Хто ж чіплятиме таблички в такому місці?

— Хтось із тих, хто має так само збочене почуття гумору.

— Гаразд, ходімо далі, — він повернувся до отвору.

Над отвором з’явилася табличка. На ній світився червоним напис: «Вихід». Юрт якусь мить ошелешено дивився на табличку, тоді похитав головою. Ми пройшли крізь отвір.

Далі нам довелося йти тунелем, і він трохи здивував мене. Ця місцевість була здебільшого штучною, тому я очікував побачити прямісінький, мов накреслений, коридор із рівнісінькими стінами та чітко геометричними деталями. Натомість ми, здавалося, простували ланцюгом поєднаних одна з одною природних печер, повз сталактити, сталагміти, стовпи та вирви, заповнені водою.

Камінь відкидав зловісне світло на кожну деталь, до якої я розвертався, аби роздивитися.

— А ти знаєш, як користуватися цим каменем? — поцікавився Юрт.

Я пригадав, що розповідав мені батько.

— Гадаю, коли настане час, зможу ним скористатися, — відказав я, на мить підносячи камінь до очей та вдивляючись у нього, а тоді знову опускаючи ланцюжок на груди. Я більше переймався не каменем, а тим, куди веде нас доріжка.

А вона вела через вогкі гроти, крізь зали, високі, наче кафедральні собори, вела вузькими тунелями, змушувала спускатися каменистими ложами водоспадів, і я не припиняв крутити головою на всі боки. У цьому проглядалося щось знайоме, от лише я не міг втямити, що саме.

— Тобі це місце нічого не нагадує? — запитав я Юрта.

— Мені — ні, — відказав той.

Ми проминули бокове відгалуження, де біліли три людських кістяки. Мені спало на думку, що це перші ознаки життя, якщо можна так сказати, котрі трапилися відтоді, як тиняюся цією місциною, і я сказав про це Юртові.

Він повільно нахилив голову.

— Починаю сумніватися, чи ми ще мандруємо між Тінями, — сказав Юрт, — чи вже покинули це місце і потрапили до Тіні; може, тоді, коли увійшли до цих печер.

— Можу перевірити, спробувавши викликати Лоґрус, — запропонував я. Фракір одразу ж несамовито запульсувала на моєму зап’ястку. — Але з огляду на метафізичний бік нашої ситуації, гадаю, не варто цього робити.

— Я суджу з кольору мінералів, з яких складені стіни, — вів далі він. — Місцевість, якою ми мандрували раніше, була переважно монохромною. Взагалі-то мені насрати на природу і таке інше. Хочу лише сказати, що тепер навколо нас барви, і це може означати, що ми перемогли.

Я показав собі під ноги.

— Доки ця блискуча стежина тут, ми ще не спорснули з гачка.

— А що як зараз просто зійдемо зі стежки? — промовив Юрт, повертаючись праворуч і роблячи крок у тому напрямку.

Один зі сталактитів затрясся й, упавши йому просто перед носом, розлетівся на шматки. Юрт миттю повернувся на доріжку, проказавши:

— Звичайно, шкода було б не з’ясувати, куди нас ведуть...

— Квести, вони такі. Було б поганим тоном пропустити головне.

Ми пришвидшили крок. Навколо не відбувалося нічого алегоричного. Ми чули відлуння своїх кроків та голосів. У вологих гротах крапала вода. Мінерали виблискували. Здається, ми спускалися нижче й нижче.

Скільки так простували, не знаю. Згодом кам’яні гроти стали схожими один на одний, так, наче ми увесь час проходили крізь портал телепортації і він знову й знову спрямовував нас тими ж самими печерами та коридорами. Це сплутало моє уявлення про час. Постійні повтори заколисували, і...

Раптом коридор розширився й завернув праворуч. Нарешті хоч якась зміна! Але й тут усе здавалося уже баченим. Наша освітлена стрічка вела нас крізь темряву. Трохи далі ми пройшли повз боковий коридор зліва. Юрт, поглянувши туди, поспішно проминув його.

— Там може ховатися будь-яка клята потвора, — пояснив.

— Твоя правда, — я погодився з ним. — Але цим не варто перейматися.

— Чому?

— Здається, я починаю дещо розуміти...

— То, може, і мені поясниш, що відбувається?

— Надто довго розповідати. Просто зачекай. Незабаром усе проясниться.

Ми промайнули ще одне бічне відгалуження. Схоже, але інше. Ну, звісно.

Я наддав ходи, бо мені не терпілося розгадати загадку. Ще один коридор убік. Я кинувся бігом...

Ще один...

Юрт гупав пліч-о-пліч зі мною, луна котилася за нами. Вперед. Уже скоро.

Ще поворот.

А тоді я зупинився, бо тунель вів далі, а наша стежка закінчувалася. Вона завертала ліворуч і заходила під масивні двері з металевою облямівкою. Я пошукав напомацки на стіні праворуч, де мав бути гачок, знайшов його, зняв із нього ключа. Вставив ключа, повернув, витягнув ключа, повісив на місце.

— Мені не подобається це місце, шефе, — звернулася до мене Фракір.

— Знаю.

— Схоже, ти знаєш, що робиш, — зауважив Юрт.

— Еге, — сказав я, а тоді, збагнувши, що двері відчиняються назовні, а не всередину, додав: — Певною мірою.

— Може, скажеш мені, куди це ми припензлювали? — поцікавився Юрт.

Важкі двері скрипнули та почали потроху подаватися на мене.

— Це місце дуже скидається на печеру в Колвірі під Замком Амбера, — відповів я.

— Чудово, — кивнув головою Юрт. — А що за цими дверима?

— Вони нагадують вхід до зали із Лабіринтом Амбера.

Я міцно вхопився за велику дверну клямку й потягнув на себе.

— Ще краще, — сказав Юрт. — Я, найімовірніше, перетворюся на клубок диму, якщо сунуся туди.

— Але двері трохи відрізняються, — продовжив я. — А Сухай заходив і дивився на Лабіринт перед тим, як мені пройти. Без жодних негативних наслідків. І наша мати проходила Лабіринтом.

— Так, це правда.

— Насправді я вважаю, що відповідна особа з Дворів може пройти Лабіринтом, і це ж справедливо й для моєї рідні з Амбера та Лоґрусу. Легенди кажуть, що в сиву давнину ми були однією родиною.

— Добре, я піду з тобою. Там досить місця, щоб обійти цю штуку, не ступаючи на неї, чи не так?

— Так.

Повністю відчинивши половинку дверей і притримуючи її плечем, я зазирнув усередину. Це був Лабіринт. Я побачив, що наша осяйна доріжка уривається за кілька дюймів від порога.

Я зі шумом вдихнув повітря, а видихнув не дуже пристойне слово.

— Що таке? — запитав Юрт, намагаючись зазирнути мені через плече.

— Не те, на що я очікував.

І я посунувся, щоб він міг подивитися.

Юрт кілька секунд дивився, а тоді протягнув:

— Не розумію...

— Не впевнений, що я розумію, — відгукнувся я, — але збираюся з’ясувати.

Я ступив до зали, і Юрт зайшов слідом за мною. Це був не той лабіринт, який я знав. Чи, радше, це був він і не він. Загальною конфігурацією цей лабіринт відповідав Лабіринту в Амбері, тільки був пошкоджений. У кількох місцях лінії були стерті, зруйновані, видалені, а може, їх на цих ділянках ніколи й не було. Зазвичай темні проміжки між лініями набули сліпучої, синьо-білої яскравості, а самі лінії стали чорними. Наче сутність Лабіринту пішла з його ліній, а натомість перелилась у тло. Освітленою ділянкою Лабіринту, здавалося, пробігало легке ряботиння.

Але всі ці розбіжності переважувала суттєва відмінність: Лабіринт Амбера не мав у центрі вогняного кола, де лежала жінка: чи то мертва, чи без свідомості, чи під дією закляття.

І цією жінка мала бути, без сумніву, Корал. Я зрозумів це миттєво, хоча роздивитись її обличчя між омахами полум’я зміг тільки за хвилину чи дві.

Я стояв і дивився, а важкі двері грюкнули за нами. Юрт також довгенько стояв мовчки, відтак мовив:

— Цей Самоцвіт узявся діяти. Бачив би ти наразі своє обличчя у його світлі.

Опустивши погляд на Камінь, я побачив, що він пульсує рубіновими спалахами. Синьо-біле сяйво розплавленого металу, на який перетворився Лабіринт, і червоні відблиски вогняного кола завадили мені вчасно помітити, що Камінь активувався.

Я ступив крок уперед, відчуваючи холодну хвилю, схожу на ту, що супроводжує контакт через Козирі. Це мав бути один із тих Пошкоджених Лабіринтів, про які згадувала Джасра, один із тих Шляхів, на яких пройшли ініціацію вона та Джулія. Отже, я мав перебувати в одній із ранніх Тіней, неподалік власне Амбера. Мої думки завирували зі страшенною швидкістю.

Я тільки недавно довідався, що Лабіринт може мислити. А звідси неминуче випливало, що Лоґрус також може мати розум. Доказ розумності Лабіринту я отримав, коли Корал успішно пройшла Лабіринт, а потім попросила його відправити її туди, куди він забажає. Так він і зробив, і ось де вона опинилася, а зв’язатися за допомогою Козиря з нею я не міг через її стан. Коли звернувся до Лабіринту після її зникнення, він — майже глузливо, так мені здалося тоді й здається наразі — перекинув мене з одного кінця зали в інший, наче бажаючи переконати, що він спроможний мислити.

До того ж він не просто міг мислити, зрозумів я, піднісши до очей Судний Камінь і вдивляючись у нього. Він ще й до біса розумний. Адже картинки, що виникали в Камені, показуючи мені, що маю зробити, вимагали від мене такого, чого я б за жодних інших обставин не робив. Вибравшись із тієї химерної місцини, якою пролягав мій квест, я перетасував би Козирі й звернувся до когось, щоб він витягнув мене звідси. А може, навіть викликав би образ Лоґрусу, і хай би вони з Лабіринтом тузилися між собою, а я би тим часом вислизнув звідси крізь Тінь. Але в серці Пошкодженого Лабіринту спала, оточена вогняним колом, Корал... Справжній Лабіринт знав, що я її не кину. Мабуть, зрозумів щось, коли вона ним проходила, й у нього визрів план. А тоді він залучив мене до виконання цього плану.

Він бажав, щоб я полагодив цю його подобу, цей Пошкоджений Лабіринт. А для цього я мав пройти ним із Судним Каменем на шиї. Саме так Оберон свого часу усунув пошкодження оригінального Лабіринту. Звісно, виконуючи цю місію, він загинув...

З іншого боку, король мав справу зі справжнім Лабіринтом, а це тільки одне з його відображень. До того ж моєму батькові вдалося створити власний замінник Лабіринту, і він вижив.

«Чому він обрав саме мене?» — питав я себе знову й знову. Чи тому, що я син тієї людини, якій вдалося створити новий Лабіринт? Чи тому, що несу в собі й образ Лоґрусу, й образ Лабіринту? Чи просто тому, що я опинився під рукою і на мене можна було натиснути? Може, спрацювали всі ці причини? А може, жодна з них?

— То що? — гукнув я. — Маєш для мене відповідь?

Щось вгатило мене у живіт, я відчув різкий біль і запаморочення, зала пішла обертом навколо мене, розчинилася, з’явилася знову, вже нерухома, і я побачив, що між мною та Юртом лежить Лабіринт, а великі двері — в Юрта за спиною.

— Як ти це зробив? — закричав він.

— Це не я.

— Отакої!

Юрт повільно пройшов праворуч, наблизився до стіни. Притискаючись до неї, почав обходити Лабіринт навколо, не бажаючи чи боячись підійти хоча б на крок та не спускаючи з нього очей.

Звідси я трохи краще бачив Корал, як вона лежить, а полум’я навколо неї — стіною. Кумедно. Тут не йшлося про великі емоції. Ми з нею не були коханцями, навіть дуже близькими друзями. Познайомилися день тому, вирушили разом на довгу прогулянку, навколо палацу, тоді підземеллями під палацом та містом, потім пообідали разом, трохи випили, трохи посміялись. Якби ми роззнайомилися ближче, цілком можливо, виявилося б, що терпіти одне одного не можемо. Поки що ж мені було приємним її товариство, і я відчув, що не проти б із часом ближче з нею заприятелювати. А ще певною мірою почувався винним у її теперішньому стані, який частково настав і через мою необережність. Інакше кажучи, Лабіринт тримав мене за яйця. Якщо хочу її звільнити, мені доведеться його полагодити.

Вогняні язики кивнули в мій бік.

— Це нечесна гра, — промовив я вголос.

Полум’я кивнуло знову.

Я продовжував розглядати Пошкоджений Лабіринт. Знав про це явище практично тільки те, що розповідала Джасра. Але пам’ятав, як вона казала, що проходити Пошкоджений Лабіринт треба між лініями, тоді як Камінь підказував мені йти лініями, як у справжньому Лабіринті. Й це було схоже на правду, наскільки я пригадував, що розповідав мені батько. Таким чином можна накреслити відповідні доріжки на місці розривів. Мені не потрібна була якась дурнувата ініціація, що її отримують, проходячи між лініями.

Юрт дійшов до найвіддаленішої точки з того боку Лабіринту і тепер наближався до мене. Коли він опинився навпроти розриву в зовнішній лінії, звідти вирвався промінь світла й підлогою пробіг до його ніг. Жах відбився на обличчі Юрта, коли світло торкнулося його ніг. Він заволав і почав танути.

— Зупинися! — гукнув я. — Чи шукай собі іншого ремонтувати Лабіринт! Віднови його і дай йому спокій, або я відмовляюся це робити! Я не жартую!

Напівзниклі ноги Юрта знову видовжилися. Синьо-біла хвиля жару, що підіймалася його тілом, схлинула, а світло відкотилося від його ніг. З обличчя Юрта зник вираз болю.

— Я знаю, що він — фантом Лоґрусу, — сказав я, — і копія мого родича, якого люблю найменше, але ти, сучий сину, дай йому спокій, або я не пройду тобою! Хай тобі лишається Корал, а сам зоставайся пошкодженим!

Світло втяглося назад крізь розрив у лінії, і все стало таким, яким було за мить до того.

— Чекаю на виконання твоєї обіцянки, — сказав я.

Велетенська стіна полум’я здійнялася над Пошкодженим Лабіринтом, сягнувши самісінької стелі, й упала.

— Розцінюю це як знак згоди, — сказав я.

Омахи полум’я кивнули.

Я почув, як Юрт прошепотів:

— Дякую.

8

Отже, я рушив Лабіринтом. Якщо ступити на чорну лінію, відчуття зовсім інше, ніж коли крокувати вогнистими лініями під Амбером. Під ногами відчувалася наче гола земля, а відірвати ногу було важкувато, й чулось якесь потріскування.

— Мерліне! — гукнув Юрт мені вслід. — А я що маю робити?

— Тобто? — уточнив я.

— Як мені звідси вибратися?

— Вийди крізь двері та рушай Тінями, — сказав я, — або подолай цей Лабіринт услід за мною, і він відішле тебе, куди забажаєш.

— Не думаю, що можна мандрувати Тінню так близько від Амбера. А ти як гадаєш?

— Можливо, ми надто близько. То відійди далі фізично, а відтак уже спробуй.

Я просувався далі. Тепер чув тріск на кожному кроці.

— Я заблукаю в цих печерах, якщо спробую так зробити.

— Тоді йди за мною.

— Лабіринт мене знищить!

— Він пообіцяв цього не робити.

Юрт хрипко розсміявся:

— І ти йому віриш?

— Якщо Лабіринт хоче, щоб роботу було виконано належним чином, то не має вибору.

Я наблизився до першого розриву в Лабіринті. Зазирнувши до Каменя, побачив, де мала б пролягати лінія. Не без трепету ступив туди, де наразі не було жодних позначок. Тоді зробив ще крок. І ще. Коли просвіт залишився позаду, мені закортіло озирнутися. Натомість я продовжував іти вперед, аж поки вигин лінії дав змогу побачити це місце збоку від мене. Я уздрів, що той відрізок лінії, яким уже пройшов, наразі сяє, як і має бути у справжньому Лабіринті. Наче лінія знову поглинула те сяйво, що було розлите навкруги, а до проміжків між лініями повернулася притаманна їм чорнота. Юрт саме дістався того місця, звідки я зайшов до Лабіринту. Ми перезирнулися.

— Не знаю, Мерліне, — мовив він. — Просто не знаю.

— Юртові, якого я знав раніше, не стало б духу спробувати... — сказав я.

— Мені теж бракує духу.

— Ти сам сказав, що наша мати проходила Лабіринтом. Є шанси, що ти успадкував цю здатність. Якого дідька? Якщо я помиляюся, усе опиниться позаду швидше, ніж ти помітиш.

Я зробив ще крок. Він безрадісно розсміявся.

А тоді промовив: «Якого дідька?!» — і ступив на Лабіринт.

— Агов, я ще живий, — гукнув він до мене. — Що тепер?

— Іди вперед, — відповів я. — Йди за мною. Не зупиняйся. І не полишай лінію, інакше й домовленість не допоможе.

Пройшовши поворотом, я загубив Юрта з очей. Пройшов ще трохи і став відчувати біль у правій нозі, мабуть, через те, що довелося стільки пройти пішки та ще й на гори дряпатися. Біль посилювався із кожним кроком. Незабаром пекло вже нестерпно. Може, я десь порвав собі зв’язку? А може...

Ну, звісно. Тепер я розчув запах паленої шкіри.

Сунувши руку за халяву, витягнув з-за неї кинджал, зроблений у Хаосі. Він був гарячий. Це Лабіринт своєю присутністю так впливав на нього, і я більше не міг носити його на собі.

Розмахнувшись, викинув кинджал уперед, за межі Лабіринту, і той полетів у кінець зали, до тієї стіни, де були двері. Машинально я провів кинджал очима. В імлі, у котру він занурився, здавалося, щось невиразно ворухнулося. Там стояв якийсь чолов’яга, стояв і дивився на мене. Кинджал ударився об стіну й упав на підлогу. Нахилившись, чоловік підняв зброю. Я почув короткий смішок. Тоді той зробив невловимий рух, і кинджал, описуючи дугу, полетів над Лабіринтом у моєму напрямку.

Він упав попереду мене, з правого боку. Тільки-но кинджал торкнувся Лабіринту, він вибухнув фонтаном блакитного полум’я, що піднялося вище моєї голови та розсипалося гарячими іскрами. Здригнувшись, я притишив крок, хоч і знав, що полум’я не має мені зашкодити, але не зупинився. Дійшов до довгої фронтальної арки, далі рухався повільно.

— Не відхиляйся від лінії, — гукнув я Юртові. — Не звертай уваги на таку чортівню.

— Зрозуміло, — відгукнувся він. — А що то за один?

— А дідько його знає.

Я просувався вперед. Тепер рухався ближче до вогняного кола. Цікаво, що подумала б ти’їґа про ситуацію, у якій я перебував наразі? Подолавши ще один поворот, я знову міг бачити значну частину шляху, який залишився позаду. Візерунок сяяв рівним світлом, а Юрт просувався впевнено, повторюючи мої рухи, і полум’я закривало його ноги по кісточки. Мені ж воно майже сягало колін. Краєчком ока я уздрів якийсь рух там, де стояв незнайомець.

Чоловік вийшов із темряви, котра його ховала, і я побачив, що він повільно, обережно просувається вздовж стіни. Принаймні йти Лабіринтом незнайомець не збирався. Він простував до точки, що лежала практично навпроти входу до Лабіринту.

Мені не лишалося нічого іншого, крім іти далі своїм маршрутом, і він вів мене вигинами та поворотами, з яких я вже не міг бачити незнайомця. Діставшись чергового розриву і проходячи ним, я відчував, як своїми кроками лагоджу його. Мені здавалося, що мої дії супроводжує ледь чутна музика. Потік світла линув тепер швидше, заповнюючи лінії, карбуючи позаду мене чітку вогнисту доріжку. Я підбадьорливо гукнув щось Юртові — він тримався позаду, на відстані кількох поворотів, хоч інколи, наслідуючи звиви візерунка, опинявся попереду мене, і так близько, що я міг би торкнутися його, якби була така потреба.

Сині омахи вогню здіймалися тепер вище, сягаючи мені середини стегна, волосся на моїй голові почало їжачитись. Я увійшов у ланцюжок повільних поворотів. Намагаючись заглушити тріск та музику, спитав: «Як там ти, Фракір?» — відповіді не отримав.

Я повернув і потрапив на ділянку, де опір був дуже сильним, проминув її, не зводячи очей з вогняної стіни в центрі Лабіринту, що оточувала Корал. Обігнувши стіну, знову побачив протилежний бік Лабіринту.

Незнайомець стояв і чекав, сховавши обличчя у високо піднятий комір плаща. В мішанині тіней я бачив лише, як блищать його вишкірені зуби. Мене вразив той факт, що тепер він стояв просто посеред Лабіринту, очевидно, чекаючи, коли я наближуся до нього. А тоді я зрозумів, що він дістався сюди крізь розрив у лініях, який я ще не встиг полагодити.

— Тобі доведеться забратися з мого шляху, — крикнув я. — Не можу зупинитись, і тобі зупинити мене не дозволю!

Він навіть не поворухнувся, і я згадав, як батько розповідав мені про двобій у первісному Лабіринті. Я ляснув по ефесу Ґрейсвандіра.

— Усе одно пройду, — застеріг я.

Ще крок, синьо-біле полум’я здійнялося ще вище, й у вогняних відсвітах я побачив обличчя незнайомця. Це було моє власне обличчя.

— Ні, — сказав я.

— Так, — мовив він.

— Ти останній з фантомів Лоґрусу на моєму шляху.

— Авжеж, — сказав він.

Я зробив ще крок.

— Утім, — зауважив я, — якщо ти — реконструкція мене самого, яким я був, коли проходив Лоґрусом востаннє, чому ти виступаєш проти мене? Я, такий, яким був тоді, не взявся б за таку роботу.

Його усмішка зів’яла.

— У цьому сенсі я — не ти, — промовив він. — Гадаю, моя особистість була синтезована певним чином, аби все відбулось, як треба.

— Тобто, ти — це я після лоботомії і з наказом убивати.

— Не кажи так, — заперечив він. — Це звучить як щось неправильне, а я все роблю, як треба. У нас із тобою навіть спогади однакові.

— Пропусти мене, поговоримо пізніше. Гадаю, Лоґрус сам себе намахав з оцим своїм останнім трюком. Ти не хочеш убивати себе самого, і я теж. Разом ми можемо перемогти у цій грі, а в Тіні вистачить місця більш як для одного Мерліна.

Я рухався повільно, але мусив зробити наступний крок. Утратити інерцію руху в цій точці не міг.

Він стиснув губи у ниточку й похитав головою.

— Мені шкода, — сказав він. — Мого віку — лише година, якщо я тебе не вб’ю. Якщо вб’ю, житиму замість тебе.

Він видобув клинок.

— Я знаю тебе краще, ніж ти гадаєш, — сказав йому, — хай навіть тебе й реструктурували. Не думаю, що ти це зробиш. Окрім того, можу скасувати твій смертний вирок. Я навчився деяких штучок, які спрацьовують із вами, фантомами.

Він витягнув свій клинок уперед, майже упершись у мене вістрям. Його меч нагадував той, що був у мене колись, багато років тому.

— Мені шкода, — повторив він.

Я дістав Ґрейсвандір, аби захищатися. Дурістю було б цього не зробити. Адже я не знав, що Лоґрус зробив з його головою. Напружив пам’ять, пригадуючи, які фехтувальні прийоми я засвоїв уже після того, як пройшов посвяту Лоґрусом.

Так. Двобій між Бенедиктом та Борелом допоміг мені пригадати. Уже після своєї ініціації я взяв кілька уроків італійського стилю фехтування. Парирування в італійців розмашистіше, удавано недбале, але дає змогу дістати супротивника з більшої відстані. Ґрейсвандір почав діяти, відбиваючи лезо супротивника назовні й рухаючись уперед. Він зігнув зап’ясток у французьку четверту, але я вже перевів лезо в інший бік, рука й надалі витягнута, кисть пряма, права нога ковзнула вперед уздовж лінії, а нижня частина мого леза важко вдарила у нижню частину його леза ззовні, я негайно зробив крок уперед лівою ногою, тиснучи зброєю навхрест його корпусу, доки гарди наших мечів не зіткнулись, і продовжував тиснути вниз і після цього.

А тоді моя ліва рука впала на його правий лікоть, і я приготувався до кидка, якому навчив мене в коледжі мій приятель, майстер бойових мистецтв. Здається, він називав його «дзенпонаґе»[136]. Я трохи присів, не припиняючи тиснути вниз. А потім різко крутнувся проти годинникової стрілки. Він утратив рівновагу й почав падати вліво від мене. Але впасти я не міг йому дозволити. Якщо він гепнеться просто на Лабіринт, відчував я, то буде ще той феєрверк. Отже, не давши йому торкнутися підлоги, я вперся в його плече й штовхнув так, що він упав, але в зону розриву. І тут я почув крик, і ліворуч від мене промайнула постать, укрита вогнем, наче плащем.

— Ні! — закричав я, намагаючись дотягнутися до неї.

Але не встиг. Юрт зійшов з лінії, пролетів у стрибку повз мене та встромив свого меча у мого двійника, хоча його власне тіло вже закручувалося вогняним вихором. Із рани на тілі мого двійника теж вирвалося полум’я. Він спробував підвестись, але знову впав.

— Не кажи, що я не прислужився тобі, брате, — мовив Юрт, і з цими словами він перетворився на смерч, що піднявся під стелю зали, а тоді зник.

Я не міг дотягнутися й торкнутися свого двійника, а ще за мить і не захотів би цього робити, бо той швидко перетворювався на живий смолоскип.

Він дивився вгору, проводжаючи очима разючий відхід Юрта. Тоді перевів погляд на мене й криво посміхнувся.

— Знаєш, він мав слушність, — промовив, і його теж поглинув вогняний крутень.

Я не відразу зміг подолати інерцію, але невдовзі мені вдалося це зробити, і я рушив далі у своєму ритуальному танці навколо багаття. На черговому колі вже не бачив жодної з цих двох постатей, хоч їхні мечі залишилися там, де впали, й, схрещені, лежали просто на моєму шляху. Проходячи повз, я ударом ноги відкинув їх із Лабіринту. Полум’я на той час сягало мені аж до пояса.

Навколо, назад, знову й знову. Час від часу я дивився у Камінь, щоб не зробити хибний крок, і, мало-помалу, зшивав Лабіринт докупи. Світло знову наповнювало лінії, і, якщо не зважати на вогняне коло посередині, він дедалі більше скидався на ту штуку, що зберігалася в нас удома, в підвалі.

Перша Запона викликала болісні спогади про Двори та про Амбер. Хоча мене й проймав дрож, я на це не повівся, і все минулося. На Другій Запоні наринули не тільки спогади про Сан-Франциско, а й тодішні бажання... Дихав я рівно й удавав із себе стороннього спостерігача. Омахи полум’я танцювали мені навколо пліч, а я долав арку за аркою, криву за кривою, рухаючись по колу, уявляючи низку півмісяців. Опір зростав, і невдовзі я вже обливався потом, долаючи його. Але я колись уже проходив цим шляхом. Лабіринт був не тільки навколо мене, я ніс його і в собі.

Рухаючись уперед, дійшов до точки, починаючи звідки кожне наступне зусилля давало змогу просунутися вперед на меншу й меншу відстань. Перед моїм внутрішнім зором знову й знову поставали Юрт, який розчинявся в повітрі, й моє власне, мертве, обличчя, огорнуте полум’ям. Я знав, що такі картини навіює мені Лабіринт, але від цього вони не ставали менш яскравими. Вони й надалі мучили мене, доки я змушував себе рухатися вперед.

Наблизившись до Великої Кривої, я ще раз озирнувся й побачив, що Лабіринт відремонтований повністю. Я з’єднав лініями усі розриви, і тепер увесь він палав, як палає вогняне колесо феєрверка на тлі чорного беззоряного неба. Ще крок...

Я поплескав по Самоцвіту, що лежав у мене на грудях. Камінь був теплий. Червоне світло, що променіло з нього, наразі було ще яскравішим, аніж раніше. Цікаво, подумав я, чи так просто буде повернути його туди, де він має бути. Ще крок...

Я підніс Камінь до очей і, зазирнувши у нього, побачив себе, як я закінчую проходити Великою Кривою та йду просто крізь вогняну стіну так, наче це дуже просто. Я пригадав собі комічну мініатюру Девіда Стайнберґа[137], яку перейняв Дроппа. Залишалося тільки сподіватися, що лабіринт не схильний до розіграшів.

Я ступив на Криву, і вогняні омахи зімкнулися в мене над головою. Кожен наступний крок був повільнішим за попередній і давався мені важче. Кожний болісний крок наближав мене до Останньої Запони. Я відчував, що перетворився на чисту волю, сфокусовану на єдиній меті. Ще один крок... Відчуття було таке, ніби важезні обладунки тиснули на мене, пригинаючи до землі. Три останні кроки були спроможні поставити людину на край відчаю.

Ще крок.

І ось я опинився в точці, де зробити зусилля стало важливішим, аніж просунутися вперед. Намагання стало важливішим за наслідок. Моя воля перетворилася на полум’я, а тіло стало хіба що димом, тінню...

Іще крок.

Крізь синє сяйво, що огортало мене наразі, жовтогарячі омахи полум’я навколо Корал бачилися сріблястими зубцями розплавленого металу. Заглушаючи тріск та ляскіт, до мене знову долинуло щось схоже на музику — низькі, глибокі, повільні, розкотисті звуки, наче грає на бас-гітарі Майкл Мур[138]. Я спробував упіймати ритм, підкорити йому свої рухи. Дивно, але мені це наче вдалося. Можливо, я втратив почуття часу. В будь-якому разі наступні кроки я зробив дивним відчуттям плинності всередині.

А можливо, Лабіринт вирішив, що має зробити мені послугу, й попустився трохи. І я ніколи не дізнаюся, як воно було насправді.

Я пройшов крізь Останню Запону, й переді мною постала стіна полум’я, що зненацька стало знову жовтогарячим. Я не зупинився. Перевів подих лише тоді, коли опинився в серці вогню.

Там, у центрі Лабіринту, лежала Корал, анітрохи не змінившись з тієї миті, коли я бачив її востаннє, — у блузці мідно-червоного кольору, в темно-зелених бриджах. Тільки тепер вона, здавалося, спала, умостившись на своєму важкому брунатному плащі. Я опустився біля неї на праве коліно і поклав правицю їй на плече. Вона не поворухнулася. Прибравши пасмо рудуватого волосся, я погладив її щоку.

— Корал!.. — покликав я.

Вона не відповідала.

Я знову поклав руку їй на плече і легенько потрусив.

— Корал?

Вона глибоко зітхнула, але не прокинулася.

Я посіпав її трохи сильніше.

— Корал, прокидайся!

Просунувши руку їй під плечі, спробував її посадити. Очі Корал залишалися заплющеними. Було зрозуміло, що вона перебуває під дією якогось закляття. А серце Лабіринту — не те місце, щоб викликати образ Лоґрусу, якщо, звісно, ти не хочеш, аби тебе спопелили. От чому я вирішив спробувати засіб із книжки казок. Я нахилився до Корал та поцілував її. Вона застогнала, повіки її затріпотіли. Але не прийшла до тями. Я спробував знову. Марно.

— От лайно! — вирвалось у мене. Для того, щоб побороти таке закляття, мені треба було хоч трохи місця, де я міг би застосувати відповідні інструменти, без ризику звернутися до джерела своєї сили.

Утримуючи Корал напівсидячи, я наказав Лабіринтові перенести нас до моїх апартаментів у Амбері, туди, де ти’їґа, яка заволоділа сестрою Корал, теж лежала у трансі — про це подбав мій брат, щоб захистити мене від неї.

— Віднеси нас додому, — наказав я уголос, аби досягти більшого ефекту.

Нічого не сталося.

Я візуально уявив собі потрібне місце та підкріпив свій наказ ментальною командою.

Ми не зрушили з місця ні на волосинку.

Я обережно опустив Корал долу, підвівся на ноги та втупився у Лабіринт крізь просвіт у вогняній стіні.

— Послухай, — промовив я, — тобі я зробив велику послугу, докладав великих зусиль, наражався на небезпеку. Тепер я хочу забратися звідси під три чорти й прихопити зі собою цю леді. Сподіваюся, ти не проти?

Вогняні омахи припали до землі, на мить, а тоді й зовсім зникли. У напівтемряві я помітив, що Самоцвіт пульсує, наче червоний індикатор на готельному телефоні. Я підніс Камінь до очей і зазирнув углиб.

Менш за все очікував побачити короткометражний фільм для дорослих, але саме його там крутили.

— Гадаю, у мене тут не той канал, — сказав я. — Якщо ти маєш для мене повідомлення, давай його сюди. Якщо ні, я хочу піти додому.

Нічого не змінилося, хіба що я роздивився, що ті фігурки з кадрів дуже скидаються на мене й на Корал. Вони займалися сексом на плащі в центрі Лабіринту, а далі ця картина відображалася рекурсивно, до безкінечності, як у пікантній версії етикетки зі старої коробки солі[139], бо чувак мав на собі кулон і дивився у нього, а в тому кулоні...

— Годі! — гаркнув я. — Так смішно, аж всратися можна! Якщо тобі потрібен тантричний[140] секс, я відряджу до тебе фахівців! Ця леді навіть не прокинулась...

Камінь знову запульсував, такими пронизливими спалахами, що дивитися на нього було аж боляче. Я опустив ланцюжок на груди. Знову ставши на коліна, підхопив Корал і підвівся, тримаючи її на руках.

— Не знаю, — промовив я, звертаючись до Лабіринту, — чи хтось колись проходив крізь тебе у зворотному напрямку, але не бачу, чому б не спробувати.

Я зробив крок у напрямку Останньої Запони. Стіна вогню відразу ж знялася переді мною. Відсахнувшись від неї, я оступився і впав на розстелений плащ. Міцно притиснув до себе Корал, оберігаючи її від вогню. Вона впала просто на мене. Здавалося, що майже прокинулася...

Її руки обхопили мене за шию, і вона притиснулася щокою до моєї щоки. Тепер вона радше дрімала, ніж перебувала у попередньому коматозному стані. Притиснувши її до себе, я старався зрозуміти ситуацію.

— Корал? — зробив ще одну спробу.

— М-м-м, — почув у відповідь.

— Здається, аби вибратися звідси, ми мусимо кохатися...

— Гадала, ти вже ніколи цього не запропонуєш, — промуркотіла вона, не розплющуючи очей.

Тепер це вже не так скидається на некрофілію, сказав я собі, повертаючись набік і розвертаючи її, щоб легше дістатися тих мідних ґудзиків. Вона інколи мугикала щось, поки я порався з її одягом, утім, бесідою це навряд чи можна було назвати. Проте тіло її не залишалося нечуйним до пестощів, і пригода ця швидко пішла звичним курсом, надто загальновідомим, щоб його описувати. Хоча це, беззаперечно, був цікавий спосіб ламати закляття. Може, Лабіринт справді має почуття гумору. Навіть не знаю.

Вогонь згаснув у прямому значенні тоді ж, коли догорів вогонь у розумінні алегоричному. Корал нарешті розплющила очі.

— Здається, вогняного кола нам вдалося позбутися, — сказав я.

— Коли це припинило бути сном? — запитала вона.

— Добре питання, і лише ти можеш відповісти на нього.

— Ти просто рятував мене таким чином?

— Можна і так сказати, — погодився з нею. Вона трохи відсунулася від мене й обвела поглядом стіни навколо Лабіринту. — Ну, бачиш тепер, — сказав я, — що ти отримала, попросивши Лабіринт відправити тебе, куди він сам знає?

— Хрін я отримала.

— Саме так.

Ми розімкнули обійми. Відтак оправили на собі одяг.

— Це — непоганий спосіб краще пізнати одне одного, — розпочав я, але цієї миті печера заходила ходором унаслідок потужних підземних поштовхів.

— Схоже, наш час тут закінчився, — зауважив я, коли нас кинуло одне до одного і ми застигли в обіймах, шукаючи підтримки.

За частку секунди поштовхи припинились, а Лабіринт раптом засяяв яскравіше, ніж будь-коли. Я потрусив головою. Протер очі. Щось було не так, навіть якщо здавалося, що все чудово. А тоді оббиті залізом двері розчахнулися — всередину! — і я збагнув, що ми повернулися до Амбера. Оце так чудасія! За порогом ще виднілася сяйниста доріжка, якою я сюди дістався, але вона швидко згасала, і я помітив на ній невисоку постать. Не встиг зазирнути в темряву коридору, що відкрився за дверима, як відчув знайому втрату орієнтації, і ми опинились у моїй спальні.

— Найда! — вигукнула Корал, побачивши дівчину, яка лежала на моєму ліжку.

— Не зовсім, — відказав я. — Тобто, тіло це її. Але керує ним цілком інший дух.

— Я не розумію...

У мене на думці була невідома особа, яка збиралася порушити межі Лабіринту. До того ж я став клубком болючих м’язів, наїжених нервів та ще й був просякнутий отруйною втомою. Наблизився до стола, де все ще стояла пляшка вина, яку я відкоркував для Джасри — коли це було? Відшукав дві чисті склянки. Налив у них вина. Одну склянку я простягнув Корал.

— Якийсь час тому твоя сестра тяжко хворіла, так?

— Так, — відповіла вона.

Я зробив великий ковток.

— Вона лежала між смертю та життям. І тоді її тілом заволодів дух ти’їґи — це такий демон, тож Найда втратила його назавжди.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Наскільки розумію, вона насправді померла.

Корал подивилася мені в очі. Не знайшла там того, що шукала, і натомість ковтнула вина.

— Я знала: щось не так, — протягнула вона. — Після хвороби її наче підмінили.

— Вона стала лихою? Підступною?

— Ні, стала значно милішою. Найда завжди була справжньою сукою.

— Ви з нею не ладнали?

— До останнього часу ніколи. Вона не страждає?

— Ні, просто спить. Вона під дією закляття.

— Чому б тобі її не розчаклувати? Не схоже, щоб Найда була дуже небезпечною.

— Гадаю, тепер вона не становить жодної небезпеки. Радше навпаки, — відказав я. — Незабаром ми її звільнимо від закляття. Тільки зробити це мусить мій брат Мандор. То він наклав закляття.

— Мандор? Я мало що знаю про тебе й про твою родину, чи не так?

— Нічогісінько не знаєш, — відповів я, — так само, як і я про тебе. Послухай, я навіть не знаю, який сьогодні день. — Я пройшовся кімнатою й визирнув із вікна. Надворі було світло, проте хмарно, і я не міг визначити час. — Ти маєш ось що зробити просто зараз: знайди свого батька і скажи йому, що з тобою все гаразд. Скажи, що ти заблукала у підземеллі або помилково звернула до Коридору Дзеркал і опинилася в якомусь іншому вимірі чи щось таке. Можеш сказати, що хочеш. Аби тільки уникнути дипломатичного скандалу. Домовилися?

Корал допила вино й кивнула. Тоді вона подивилася на мене, зашарілася й відвела очі.

— Ми ще зустрінемося до мого від’їзду, правда ж?

Наблизившись до неї я поплескав її по плечі, не розуміючи до пуття, що до неї відчуваю. Тоді вирішив, що цього аж ніяк не досить, і обійняв її.

— Ну, звісно ж, — сказав я, попестивши її по волоссю.

— Дякую за прогулянку містом.

— Ми ще погуляємо, — сказав я, — коли все владнається.

— Угу.

Ми підійшли до дверей.

— Хочу побачитися з тобою вже незабаром, — сказала вона.

— Наразі я з ніг валюся. Побував у пеклі й повернувся.

Вона торкнулася моєї щоки.

— Бідолашний Мерлін, — сказала. — Лягай та поспи.

Я залпом допив своє вино й дістав колоду Козирів. Збирався вчинити за порадою Корал, але невідкладні справи — спочатку. Швидко перетасувавши колоду, я знайшов карту з Колесом-Привидом, витягнув її та втупився в неї.

Привид з’явився практично негайно. Температура тільки-но почала знижуватись, а я навіть ще не встиг належним чином задумати бажання, як червоне коло вже оберталось у повітрі.

— Ой, привіт, Татусю, — зачастив він. — А я дивувався, куди це ти подівся. Шукав у печері, але тебе там не було, і жодна з процедур індексування Тіней не могла тебе розшукати. Мені й на гадку не спало, що ти міг просто повернутися додому. Я...

— Облиш це, — сказав йому. — У мене нема часу. Швидко перекинь мене до зали Лабіринту.

— Спочатку я маю дещо сказати тобі.

— Що саме?

— Та сила, котра переслідувала тебе у Вежі... та, від якої я сховав тебе в тій печері...

— Так?

— Це сам Лабіринт тебе розшукував.

— Я здогадався про це, — відповів я, — але не відразу. Ми з ним поспілкувалися й начебто порозумілися. Тепер швидко доправ мене туди. Це важливо.

— Сер, я боюся цієї штуки.

— Тоді перенеси мене якомога ближче, наскільки у тебе вистачить духу, — і все. Мені треба перевірити одну річ.

— Добре. Ходи сюди.

Я зробив крок уперед. Привид піднявся в повітря, розвернувся на дев’яносто градусів відносно мене, стрімко впав, пройшовшись мені по голові, плечах, торсу, і зник десь у мене під ногами. Водночас загасло усе світло, і я викликав Лоґруський зір. Він показав мені, що стою в коридорі, неподалік від великих дверей, які ведуть до зали з Лабіринтом.

— Привиде? — тихенько покликав я.

Відповіді не було.

Я зробив кілька кроків, коридор завернув, і я підійшов до дверей, натиснувши на них. Вони й досі залишалися незамкнутими й піддалися під моєю вагою. Фракір стиснула мені зап’ясток.

— Фракір? — окликнув я її.

Вона теж вирішила не відповідати.

— Утратила голос, леді?

Вона двічі стиснула мені руку. Я погладив Фракір.

Двері розчинилися переді мною, і першим моїм враженням було те, що Лабіринт сяє яскравіше. Втім, зосередитися на цьому спостереженні надовго не вдалося. Посеред Лабіринту стояла темноволоса жінка зі здійнятими руками, спиною до мене. Я ледь не вигукнув ім’я, на яке, вважав, вона могла озватись, але жінка зникла до того, як спрацювали мої голосові зв’язки. Я втиснувся в стіну.

— Почуваюся насправді використаним, — голосно промовив я. — Ти змусив мене рвати дупу, це заради твоїх забаганок я не раз і не два ризикував життям, а ти влаштував тут якесь шоу з моєю участю, щоб потішити свій метафізичний вуаєризм, а коли отримав те, що тобі було потрібно, — трохи яскравіше сяяння — ти викинув мене геть, не попрощавшись. Я розумію, що боги, чи Сили, чи хай хто там ти в біса є, не мусять казати «Дякую», або «Перепрошую», або «Вимітайся під три чорти», коли використають когось на повну котушку. І, звісно, ти не вважаєш потрібним виправдовуватися переді мною. Хай так, але я не дитячий візочок. Мені не подобається, щоб ви з Лоґрусом пхали мене, куди вам треба, хоч у яку гру ви там граєте! Як тобі сподобається, якщо я просто зараз відкрию собі жили й стечу кров’ю на тебе?

Енергія з того боку Лабіринту, де стояв я, наче злилася докупи, зі свистом вибухнула стовпом блакитного полум’я. Стовп розширився, набув подоби, але не чоловіка і не жінки, а створіння разючої, нелюдської краси. Мені довелося прикрити очі долонею, щоб дивитися на нього.

— Ти не розумієш, — пролунав голос, змодульований із ревіння вогню.

— Але хочу зрозуміти. Тому я тут.

— Твої зусилля належним чином оцінено.

— Радий це чути.

— Іншого способу розв’язати проблеми не було.

— І що, вони розв’язалися на твою користь?

— Так.

— Тоді мені має бути приємно, я так гадаю.

— Ти нахаба, Мерліне.

— Наразі почуваюся так, що мені нема чого втрачати. Я до біса втомився, й мені однаково, що ти зі мною зробиш. Тому я прийшов сюди сказати тобі, що ти переді мною у великому боргу.

Промовивши це, я повернувся до нього спиною.

— Навіть Оберон не насмілювався так розмовляти зі мною, — сказав той.

Я знизав плечима та зробив крок до дверей. І опинився у своїй спальні.

Знову знизавши плечима, підійшов до рукомийника й плеснув собі холодної води в обличчя.

— У тебе все нормально, Татку?

Навколо балії червоніло кільце. Воно піднялося в повітря і полетіло за мною слідом, коли я пішов кімнатою.

— Я в порядку, — підтвердив йому. — А ти як?

— Добре. Він мене цілковито проігнорував.

— Ти знаєш, що він замислив? — спитав я.

— Схоже, вони з Лоґрусом змагаються за контроль над Тінню. І наразі раунд за Лабіринтом. Усе, що відбулося, його посилило. У цьому є й твоя заслуга, так?

— Так.

— Де ти був після того, як покинув ту печеру, у якій я тебе заховав?

— Ти знаєш місцевість, що лежить між Тінями?

— Між Тінями? Ні. Не розумію, як таке може бути.

— Ось там я і був.

— Як ти там опинився?

— Не знаю. Але, вважаю, закинути мене туди було непросто. З Мандором і Джасрою все добре?

— Коли я бачив їх востаннє, вони були в порядку.

— А що чути про Люка?

— Я не мав потреби його розшукувати. Ти хочеш, щоб я його знайшов?

— Не тепер. Хочу, аби просто зараз ти пішов нагору й зазирнув до королівських покоїв. Бажаю знати, чи там наразі хтось є. Якщо так, то хто саме. Хочу також, щоб ти перевірив камін у спальні. Подивися, чи камінь, що випав із кладки з правого боку, повернули на місце, чи він усе ще лежить на решітці.

Привид зник, а я продовжував міряти кімнату кроками. Сісти чи лягти боявся. Відчував, що в такому разі негайно засну і розбудити мене буде нелегко. Але я не намотав великий кілометраж, бо Привид повернувся дуже швидко.

— Королева, Віалла, перебуває у своєму кабінеті, — відрапортував мені, — кладку поновили, а коридором іде карлик і стукає в усі двері.

— Прокляття, — сказав я. — Отже, вони помітили, що Камінь зник. Карлик, кажеш?

— Карлик.

Я зітхнув.

— Гадаю, мені краще піти нагору, повернути Самоцвіт і спробувати пояснити, що сталось. Якщо Віалла повірить мені, можливо, вона не розповідатиме про це Рендому.

— Я перенесу тебе туди.

— Ні, це було б нерозважливо. І не надто ввічливо. Краще я постукаю у двері, і хай цього разу мене впустять, як годиться.

— Звідки люди знають, коли треба стукати, а коли заходити просто так?

— Зазвичай, якщо двері зачинені, треба стукати.

— Так, як робить наразі карлик?

Я почув, як здалеку долинає ледь чутний стукіт.

— Він що, просто йде коридором і гупає в усі двері, без розбору? — поцікавився я.

— Він стукає в усі двері по черзі, тож не знаю, чи можна це назвати без розбору. Досі за всіма дверима, у які стукав карлик, нікого не було. Біля твоїх дверей він буде за хвилину чи дві.

Я підійшов до дверей, відімкнув замок, відчинив двері й вийшов з кімнати.

Справді, уздовж коридору простував якийсь курдупель. Помітивши, як я відчинив двері, він вишкірився собі в бороду й попрямував до мене.

Тепер я побачив, що це був горбань.

— Боже правий! — сказав я. — Ви Дворкін, чи не так? Справжній Дворкін!

— Начебто так, — відповів він приємним голосом. — А ти, сподіваюся, Мерлін, син Корвіна?

— Це я. Яка приємна зустріч і яка несподівана...

— Це не світський візит, — відповів той, наблизившись до мене, потиснувши мені руку і поплескавши по плечі. — Ага! То ти мешкаєш тут!

— Так, — підтвердив я. — Може, зайдете?

— Дякую.

Я впустив його до кімнати. Привид замаскувався, щоб непомітно бути присутнім при нашій бесіді, й улаштувався на гардеробі, вдаючи із себе заблукалий промінчик сонця. Дворкін швидко обійшов вітальню, зазирнув до спальні, на мить затримав погляд на Найді, пробурмотівши собі під ніс: «Не варто будити демонів, коли вони сплять», — торкнувся Каменя на моїй шиї, коли знову проходив повз мене, зловісно похитав головою й усівся в крісло, на яке я боявся присісти, щоб не заснути.

— Вип’єте вина? — запитав я.

Він покрутив головою і сказав:

— Ні, дякую. Це ти полагодив найближчий Пошкоджений Лабіринт у Тіні, адже так?

— Так, це зробив я.

— Чому ти вчинив так?

— У мене не було вибору.

— Краще розкажи мені все, — промовив старий, смикаючи себе за жахливу кудлату бороду. Волосся у нього теж було задовге й мало такий вигляд, наче його не зле було б підстригти. Але ні в його погляді, ні у словах нічого не вказувало на божевілля.

— Це заплутана історія, — сказав я. — І, щоб не заснути на середині оповідки, мені треба випити кави.

Він наставив долоні, й між нами виник столик із білою скатертиною, накритий на двох, з парким срібним кавником над свічкою-пігулкою. Ще на столі стояла тарілка з бісквітами. Я б не зумів так швидко це викликати. Мабуть, і Мандорові не вдалося б.

— Тоді я приєднаюся до тебе, — промовив Дворкін.

Зітхнувши, я розлив каву по горнятках. Тоді взявся за Судний Камінь, що висів у мене на грудях.

— Може, спочатку я б повернув цю річ на місце, — сказав Дворкіну. — Інакше у мене можуть бути великі неприємності.

Після цих слів я почав підійматися зі стільця, але Дворкін похитав головою.

— Гадаю, не варто цього робити, — зауважив він. — Якщо ти зараз його знімеш, то можеш померти.

Я знову опустився на своє місце.

— Вершки, цукор? — запропонував я.

9

Я повільно приходив до тями. Ця знайома блакить була наче озером першобуття, де вільно плавало моє «я»... А, так, я перебував тут, тому що... тому що я тут був, як співається у відомій пісні[141]. Я повернувся на бік у своєму опальникові, підтягнув коліна до грудей і заснув ізнову.

Коли прокинувся наступного разу й розплющив очі, світ був усе ще блакитним. Правильно кажуть, що давні пригоди боронять від шкоди. Раптом мені спало на думку, що Люк може з’явитися тут будь-якої хвилини, аби мене вколошкати, і пальці мої самі зімкнулися на руків’ї меча. Я нашорошив вуха, прислухаючись, чи не скрадається хтось поблизу.

Чим я сьогодні займатимуся? Прорубуватимуся крізь стіну своєї кришталевої печери? Чи тут з’явиться Джасра й знову спробує розправитися зі мною?

Знову? Щось я плутаю, мабуть... Мені пригадалася купа подій, у яких брали участь Юрт і Корал, Люк і Мандор, навіть Джулія. Чи це мені наснилося?

Паніка, що накрила мене габою після пробудження, відкотилася так само миттєво. До мене повернувся мій дух, що мандрував десь, поки я спав, а з ним повернулися й усі спогади. Я позіхнув, і все стало на свої місця.

Я потягнувся. Сів. Протер очі.

Так, я знову був у кришталевій печері. Ні, усе, що відбулося зі мною після того, як Люк мене ув’язнив, мені не наснилось. Я повернувся сюди свідомо, тому що: а) добрий цілонічний сон у цій часовій лінії дорівнював кільком хвилинам в Амбері; б) ніхто б не зміг смикнути мене тут, сконтактувавши через Козирі; в) навіть Лабіринт і Лоґрус, найімовірніше, не змогли б дістатися тут до мене.

Прибравши волосся, що впало мені на очі, я підвівся та попрямував до нужника. Добре я зміркував — наказати Привидові перенести мене сюди після нашої наради з Дворкіним. Я відчував, що проспав не менше дванадцяти годин, проспав мов убитий, без прокину. Саме те, що було мені потрібно. Я видудлив кварту води, а тим, що залишилось у пляшці, умився.

Трохи згодом, коли я вдягнувся й засунув постільну білизну до комори, пішов до вестибюля й став у стовпі світла, що падало крізь вертикальну штольню. Клаптик неба, який я міг бачити крізь нього, був безхмарним. Я й досі пам’ятав, що сказав мені Люк того дня, коли ув’язнив мене тут і я довідався, що ми з ним — рідня.

Я витягнув з-під сорочки Судний Камінь, зняв із шиї ланцюжок, підніс його до світлового стовпа й подивився вглиб Каменя на просвіт. Цього разу послань не було.

От і добре. Я не був налаштований виконувати чиїсь вказівки. Зручно всівшись зі схрещеними ногами, й далі дивився на Камінь. Я відпочив і набрався сил. Саме час розпрощатися з ним та звільнитися від нього. За порадою Дворкіна я взявся розшукувати образ Лабіринту в рубіновій безодні.

Минуло трохи часу, й Образ почав вимальовуватися. Ні, не завдяки моїй уяві, але ж це й не була вправа на візуалізацію. Я просто спостерігав, як чіткішали абриси. Не скидалося на те, що вони утворюються в мене на очах; вони, радше, завжди були присутні всередині Каменя, а тепер мій зір почав фокусуватися необхідним чином, аби їх розрізняти. Мабуть, так воно й було насправді.

Я зробив глибокий вдих і видих. Іще раз. Потім почав пильно придивлятися до образу. Я не міг пригадати, що розповідав батько про те, як відбувається налаштування на Камінь. Коли я запитав про це Дворкіна, той тільки сказав цим не перейматися: мовляв, мені треба лише розпізнати всередині Самоцвіту тривимірне зображення Лабіринту, знайти місце входу до нього та рушити крізь нього. Коли я хотів з’ясувати деякі подробиці, він тільки фиркнув і повторив пораду не перейматися.

Ну, то й нехай.

Повільно повертаючи Камінь, я підніс його ближче до очей. У верхньому правому кутку помітив щось схоже на крихітний розрив. Я сфокусував на ньому погляд, і цей розрив неначе кинувся до мене.

Я опинився всередині образу й почав рухатися в ньому. Дивне це було відчуття: наче мчиш на американських гірках уздовж ліній, схожих на Лабіринт. Я віддався течії, і вона несла мене, куди їй заманеться, інколи так стрімко, що, здавалось, ось-ось виверне нутрощі, а інколи доводилося силою волі пробиватися крізь рубінові бар’єри, штовхати їх, поки не впадуть. І отак я дряпався вгору, падав, ковзався, проштовхуючись уперед й уперед. Я майже не відчував свого тіла, не відчував піднятої руки зі затиснутим у ній ланцюжком, але відчував, що обливаюся потом, бо піт роз’їдав мені очі.

Гадки не маю, скільки часу минуло, поки я налаштувався на Судний Камінь, що був октавою вище Лабіринту. Дворкін вважав, що Лабіринт хоч як, а хотів убити мене, тільки-но я пройду квест та полагоджу найближчий з Пошкоджених Лабіринтів, а те, що я його роздратував, тут ні до чого. Але розвивати цю думку він відмовився, бо гадав, що усвідомлення мотивів може у майбутньому вплинути на мій вибір, а він має бути вільним. Усе це звучало для мене як тарабарщина, хоча решта його зауважень видалися мені абсолютно розумними, на противагу тому, що я чув про Дворкіна раніше, з легенд і байок.

Розум мій то пірнав у криваву безодню Каменя, то виринав із нього. Відрізки Лабіринту, які я вже здолав, і ті, що були ще попереду, кружляли навколо мене, спалахуючи блискавками. Часом я відчував, що мій розум може наштовхнутися на якусь незриму Запону й розлетітися на друзки. Швидкість мого руху все наростала, і я не міг на неї впливати. Тим часом знав, що не можу полишити цю штуковину, поки не пройду крізь неї до кінця.

Дворкін відчував, що саме Камінь, який був на мені під час моїх суперечок із Лабіринтом, а також тоді, коли я повернувся подивитися на незнайомку, захистив мене. Але носити його на собі надто довго я теж не міг, бо це також могло мати фатальні наслідки. Тому Дворкін вирішив, що мені треба налаштуватися на Камінь, як вчинили свого часу мій батько та Рендом, і зробити це треба зараз, поки я ним володію. Після цього я носитиму в собі образ вищого порядку, котрий, так само як і Камінь, захищатиме мене від Лабіринту. Навряд чи мені випадало дискутувати з людиною, яка, кажуть, створила Лабіринт, користуючись Каменем. Тому я погодився з Дворкіним. Тільки я був надто втомлений, аби зробити так, як він каже. Тому за моїм наказом Привид переніс мене до моєї печери, до моєї схованки, аби я спочатку відпочив.

А тепер, тепер... я плив. Обертався. Час від часу зупинявся. Ті еквіваленти Запон, що містилися в Камені, не ставали менш грізними перешкодами через те, що я мандрував, покинувши своє тіло. Після кожної з них почувався знесиленим, наче пробіг милю на Олімпійських іграх. Хоча на одному з рівнів я усвідомлював, що стою, тримаючи в руці Самоцвіт, і таким чином проходжу цю посвяту; на іншому рівні відчував, як гупає моє серце, а ще на одному бачив себе присутнім на лекції з антропології, яку читала Джоан Галіфакс[142]. Середовище, у якому я перебував, крутилося, наче Мерло Гейзер Пік[143] врожаю 1985 року в келиху... а хто сидів за столиком навпроти мене того вечора? ...Не має значення. Вперед, донизу, далі й далі. Приплив, що виблискував кольором крові, відступав. У моїй душі карбувалося послання. На початку його було слово, яке мені не повторити... Яскравіше, ще яскравіше... Швидше, ще швидше. Я наштовхнувся на рубінову стіну, я лише пляма на цій стіні. Виходь, Шопенгауере[144], на цю останню битву, де воля стикається з волею. Минуло сторіччя, а може, два; й ось, зненацька, відкрився прохід. Мене викинуло у сяйво. Сяйво зірки, що народжується. Червоне, червоне, червоне світло несе мене далі, несе геть, немов це моя яхта, мій «Зоряний спалах» несе мене, несе додому.

Я повалився долу. Хоча й не втратив свідомості, розум мій наче затуманився. Ніби я перебував у стані гіпнозу, із якого міг вийти, тільки-но забажаю, міг вийти будь-куди. Але навіщо? Не так часто я отримував таку порцію ейфорії. Відчував, що заслуговую на неї, тому витав у ній, просто тут, витав ще й ще.

Коли ейфорія спала до такого рівня, що вже не шкода було з нею розпрощатись, я, хитаючись, підвівся на ноги, учепився за стіну й добрів до комори: попити ще водички. Був голодний як вовк, але їжа з бляшанок, а також заморожені та сушені овочі-фрукти мене не вабили. А надто тепер, коли дістати щось свіженьке не було проблемою.

Я пішов знайомими гротами. Отже, зробив так, як радив мені Дворкін. Шкода, що не встиг запитати його про купу речей, які мені хотілося б зрозуміти. Тоді, коли я розвернувся до нього, щоби спитати, він уже зник.

Я поліз угору. Вибравшись із печери, став на синьому пагорбі, де був єдиний відомий мені вхід. Ранок видався свіжий, майже весняний, із легким вітерцем. Лише на східному небокраї кужелилися білі хмаринки. Я з насолодою втягнув ароматне повітря. Тоді нахилився й завалив вхід синьою брилою. Не хотілося знайти тут якогось хижака, що чекатиме на мене, коли мені знову знадобиться ця схованка.

Знявши з шиї Камінь, повісив його на кам’яний виступ. Тоді відійшов убік на десять кроків.

— Привіт, Татку!

Колесо-Привид плив до мене із заходу золотим летючим диском «Фризбі»[145].

— Доброго ранку, Привиде.

— Чому ти відмовився від такого пристрою? Це — один із найпотужніших інструментів, що я будь-коли бачив.

— Я від нього не відмовився, просто збираюся викликати образ Лоґрусу, але боюся, що їм не дуже поведеться разом, — пояснив Привиду. — Я навіть трохи побоююся, як Лоґрус сприйме мене, тепер, коли ношу в собі цей образ Лабіринту вищого порядку.

— То, може, мені краще забратися звідси, а завітати ще раз трохи пізніше?

— Будь тут, — наказав я. — Може, тобі доведеться рятувати мою дупу, якщо все піде не дуже.

Я викликав образ Лоґрусу, і він з’явився й завис переді мною, але нічого поганого не сталося. Перемістивши частину своєї свідомості в Камінь, що висів на кам’яній брилі, я зумів сприйняти Лоґрус іншим поглядом. Химерно. Але безболісно.

Знову повернувшись у власну голову, я видовжив свої руки, поєднавши їх із відгалуженнями Лоґрусу, і взявся шукати... Менш ніж за хвилину переді мною стояла таріль із млинцями на маслянці, а ще ковбаски, що підвернулися під руку, горнятко з кавою та склянка помаранчевого соку.

— Я б тобі це доставив швидше, — зауважив Привид.

— Не сумніваюся. Однак я лише тестував системи.

Снідаючи, я намагався вирішити, з яких справ починати, а які можуть зачекати. Покінчивши з їжею, відправив тарілки туди, звідки вони взялися, знову начепив Камінь собі на шию й підвівся.

— Добре, Привиде. Час вирушати до Амбера, — мовив я.

Він розширився, розгорнувся та провиснув, і ось я вже стояв перед золотою аркою. Зробив крок уперед...

...і опинився у своїх апартаментах.

— Дякую, — сказав я.

— De nada, Тату. Послухай, я хочу запитати: коли ти викликав собі сніданок, то, бува, не помітив чогось незвичного у поведінці образу Лоґрусу?

— Що маєш на увазі? — запитав я, простуючи до рукомийника.

— Ну, хоча б фізичні відчуття. Він не здався тобі... липучим?

— Дивне запитання, — сказав я. — Але, як не дивно, він трохи затримався, перш ніж роз’єднатись. А чому питаєш?

— Та от, дивна думка щойно майнула мені. Ти ще володієш магією Лабіринту?

— Так, але магія Лоґрусу мені вдається краще.

— Можливо, одного разу захочеш спробувати скористатись обома магіями й порівняти їх...

— З якого дива?

— У мене є певні передчуття. Коли перевірю цю свою здогадку, відразу ж усе розповім тобі.

Привид зник.

— Лайно собаче, — сказав я і водою плеснув собі в обличчя.

Тоді подивився у вікно. За ним кружляли сніжинки. Я витягнув ключа зі шухляди свого письмового столу. Було кілька речей, яких хотів позбутися негайно.

Я вийшов у коридор. Щойно зробивши кілька кроків, почув звук. Я зупинився, прислухаючись. Тоді пішов далі, проминув сходи, а звук ставав усе гучнішим і гучнішим. Коли я дістався довгого коридору, що вів повз бібліотеку, то вже знав, що Рендом повернувся, бо нікого більше, хто міг би так барабанити, поблизу я не знав. А якби хтось і міг, то хто б наважився стукати в барабани Короля?

Проминувши трохи прочинені двері, я завернув за ріг, праворуч. Першим моїм порухом було зайти, повернути йому Судний Камінь та спробувати пояснити, що сталось. Але я згадав, як Флора казала, що будь-який чесний, відвертий, прямий вчинок завжди закінчиться тут для тебе лихом. Хоча мені й не до вподоби було погоджуватись із тими правилами, що вона могла сформулювати, я бачив, що в цьому конкретному випадку моє зізнання потягло б за собою довгі пояснення, а я мав багато інших невідкладних справ. А може, мені й узагалі заборонили б за них братися.

Я йшов далі, прямуючи до віддалених дверей, що вели до їдальні. Зазирнувши крізь них, обвів кімнату поглядом: начебто нікого. Добре. В їдальні я наблизився до правої стіни, де, наскільки пам’ятав, була зсувна панель. За нею відкривалася прихована комірчина з драбиною чи, радше, просто забитими у стіну кілками, якими можна було видряпатися нагору та опинитися на антресолях бібліотеки або, навпаки, спуститися до гвинтових сходів, що вели аж до підземелля. І гадки не мав я, що мені колись доведеться блукати цією частиною палацу, але останні події залучили мене до родинних традицій, і наразі я відчував необхідність трохи пошпигувати, а минаючи напіврозчинені двері, почув ще й нерозбірливі уривки фраз і зрозумів, що Рендом має бути не сам. Якщо знання й насправді дає силу, то воно мені пригодиться. Наразі я потребував усієї сили, яку тільки міг зібрати у своїх руках, бо останнім часом почувався особливо незахищеним.

Так, панель ковзнула вбік, а я миттєво ковзнув за неї, присвічуючи собі магічним світлом. Швидко видряпався нагору, перехоплюючи руками кілочки, відсунув наступну панель, обережно, тихенько, — добре, що з боку кімнати її прикривало велике крісло і я міг визирати зі схованки, не ризикуючи бути поміченим. За правим бильцем крісла я бачив лівий кут кімнати.

Грав на барабанах справді Рендом, а Мартін, увесь у шкірі та металевих ланцюжках, сидів перед ним і слухав. Такого, що виробляв наразі Рендом, я ще ніколи не бачив. Він барабанив п’ятьма паличками. По одній тримав ув обох руках, по одній затиснув під пахвами, а ще одна паличка була у нього в зубах. Граючи, він міняв їх місцями: з рота — під праву пахву, з-під правої пахви — до правої руки, з правої руки — до лівої, з лівої руки — під ліву пахву, а звідти — до рота й затиснути зубами. І жодного разу не збився з ритму. Це гіпнотизувало. Я дивився, витріщивши очі, поки він грав. Його стара ударна установка навряд чи спокусила б ф’южн-ударника[146] — ні тобі прозорого пластику, ні тарілок зі шпичаками як бойовий щит завбільшки, ні блискучих малих барабанів, ані купи тамтамів, а ще й басів, ані ілюмінації, що скидалася б на вогняну стіну навколо Корал.

Установка Рендома була в нього з тих часів, коли малі барабани ще не стали тонкими й нервовими, баси ще не скулились, а тарілки не підчепили акромегалію[147] й не почали гудіти.

— Уперше таке бачу, — почув я слова Мартіна. Рендом здвигнув плечима і сказав:

— То — щоб наробити трохи шуму. Перейняв це у Фредді Мура[148], в тридцяті, чи то у «Вікторії», чи у «Віллідж Ванґуард»[149], коли він грав із Артом Гоудсом[150] і Максом Камінскі[151]. Забув, де саме. А він розробив цей стиль, коли вони ще грали по вар’єте, без мікрофонів та у напівтемряві. Він казав мені, що мусив вдаватися до таких штучок або кумедно вдягатися, аби підігрівати увагу слухачів.

— Ганьба, що їм доводилося так потурати натовпу.

— Так, звісно. Ви ж, хлопці, ніколи не виряджаєтеся наче блазні й не жбурляєте зі сцени свої інструменти.

Запало мовчання. Мені кортіло подивитися на вираз обличчя Мартіна, але я не міг його бачити. Нарешті пролунав його голос.

— Я не те мав на увазі, — вичавив із себе він.

— Я теж, — відповів Рендом. Тоді скинув три палички з тих, що були у нього в руках, на підлогу, і заграв знову.

Притулившись до стіни, я сидів і слухав. За якусь мить зі здивуванням почув, як до барабана приєднався саксофон. Мартін підвівся і, стоячи до мене спиною, грав на цій штуковині. Мабуть, раніше інструмент лежав біля його стільця. У грі Мартіна було щось від Річі Колі[152], і це дуже припало мені до душі. Він мене просто-таки здивував. Але, хай як я насолоджувався музикою, відчував, що наразі я зайвий у цій кімнаті, тож прошмигнув назад і засунув панель. Спустившись униз та вибравшись із потаємного ходу, я вирішив скоротити шлях і пройти їдальнею замість знову минати двері бібліотеки. Музику було чути, аж доки не відійшов трохи далі, тому я пошкодував, що не перейняв у Мандора чари, котрі дають змогу утримувати звуки в дорогоцінному камінні. Хоч я й не впевнений, чи сподобалося б Судному Каменю бути вмістилищем для «Блюзу дикуна»[153].

Я планував пробратися східним коридором до того місця, де він перетинається з північним, поруч із моїми кімнатами, там повернути ліворуч, піднятися сходами, що ведуть до королівських покоїв, постукати у двері й повернути Самоцвіт Віаллі. Сподівався, що зможу відкараскатися від розпитувань, пообіцявши пояснити все згодом. Якщо ж це мені не вдасться, у будь-якому разі краще пояснити ситуацію Віаллі, а не Рендому. Тоді зможу промовчати про те, про що вона не здогадається мене розпитувати. Звісно, Рендом теж забажає поставити мені багато запитань. Але я хоча б виграю час.

Міркуючи про це, я саме йшов повз кімнати, що належали моєму батькові. Я прихопив із собою ключ, аби навідатися до них пізніше, з причин, які вважав зрозумілими. Але якщо я вже був тут, то вирішив зазирнути сюди просто зараз, аби не гаяти часу. Відімкнувши замок, відчинив двері й зайшов.

Із високої вази з вузьким горлечком на туалетному столикові зникла срібна троянда. Дивно. Я підійшов на крок ближче. Із сусідньої кімнати до мене долинув звук чиїхось голосів, надто тихий, щоб розібрати слова. Я завмер на місці. Можливо, батько тут? Але ж не можна ось так нахабно увірватися до спальні іншої людини, а надто якщо там, схоже, хтось є, та ще й не сам... а тим більше, якщо спальня належить твоєму батькові, а ти відімкнув своїм ключем вхідні двері, щоб зайти до його покоїв. Раптом мені стало соромно, ще і як! Я відчув бажання забратися звідси, негайно. Розстібнувши пряжку на перев’язі, на якій Ґрейсвандір тримався не дуже зручно, почепив меча на один із гачків на вішалці біля дверей, де вже висіла куртка військового покрою, яку не помітив раніше. Я не насмілювався носити цей меч і надалі. Вчинивши так, тихенько вислизнув із дверей і замкнув їх, намагаючись не шуміти.

Незручно вийшло. Невже він справді час від часу приходив сюди, якимось чином примудряючись залишатися непоміченим? А може, у його помешканні відбувались явища геть іншого порядку? До мене доходили чутки, начебто у старих приміщеннях замку були двері, що вели до інших вимірів, якщо хтось знав, як примусити їх відчинитися. Це забезпечувало мешканцям додатковий простір для зберігання своїх речей, а також змогу заходити й виходити непоміченими. І про це мені варто було розпитати Дворкіна. Може, у мене під ліжком міститься кишеньковий Всесвіт. Треба було б пошукати.

Розвернувшись, я швидко пішов геть. Перш ніж завернути коридором, стишив кроки. Дворкіну здавалося, ніби саме те, що я носив на собі Судний Камінь, захистило мене від Лабіринту, якщо той і справді хотів покінчити зі мною. З іншого боку, якщо мати на собі Самоцвіт надто довго, це також може зашкодити його носієві. Ось чому Дворкін порадив мені відпочити, а тоді подумки пройти матрицею Каменя, аби таким чином створити у собі образ могутнішого Лабіринту. Він вважав, що це дасть мені певний імунітет супроти подальших атак Лабіринту. Цікаве припущення. Але, звичайно, тільки припущення.

Діставшись перехрестя коридорів, де, повернувши ліворуч, опинився б побіля сходів, а міг піти й до своїх апартаментів, я відчув вагання. З того боку коридору, трохи навкоси від мене й навпроти кімнат Бенедикта, якими він нечасто користувався, була вітальня. Я попростував туди, зайшов, усівся у масивне крісло, що стояло в кутку. Хотів тільки одного: спекатися ворогів, допомогти друзям, викреслити своє ім’я з усіх списків, куди його внесли неправдою, відшукати батька та домовитися на прийнятних умовах з ти’їґою, яка наразі спала на моєму ліжку. Тоді можна буде подумати про те, щоб поновити свої постстудентські мандри. Я зрозумів, що, перш ніж розв’язувати всі ці нагальні проблеми, маю знову поставити собі запитання, майже риторичне: якою інформацією про свої справи я готовий поділитися з Рендомом?

Пригадав, як щойно бачив його в бібліотеці, де він дуетом грав зі своїм сином, майже чужою для нього людиною. Знав, що Рендом колись був справжнім шаленцем, нестриманим, лихим, що він насправді не хотів перебирати на себе правління цим первинним світом. Але батьківство, шлюб та вибір Єдинорога, схоже, дуже вплинули на нього; він став, гадаю, значно глибшою людиною, але натомість утратив багато з того, що радувало його в цьому житті. Наразі він, схоже, мав неабиякий клопіт через Кашфу та Беґму і, можливо, був змушений удатися до політичного вбивства, а ще погодитися на дуже невигідний договір, аби утримати крихку рівновагу численних політичних сил у Золотому Колі. До того ж невідомо, що ще відбувається в інших місцях, додаючи йому турбот. Чи насправді я хочу занурити цю людину у власні проблеми замість того, аби з’ясувати усе самому? Навряд чи він має якусь особливу мудрість або зацікавлений в успішному розв’язанні моїх проблем більше за мене. І якщо я повідомлю його про свої справи, він, цілком імовірно, певним чином обмежить мене у моїх діях. А це тільки завадить мені адекватно відповідати на оперативні виклики. Може статися й так, що на поверхню знову вирине давня справа, відкладена на безвік.

Я ніколи не присягав на вірність Амберу. Ніхто й ніколи від мене цього не вимагав. Хай там як, а я був сином Корвіна, і прийшов до Амбера зі своєї волі, й тут упродовж певного часу був мій дім, доки я вирушив до Тіні Земля, де за звичаєм здобували освіту амберити. І я часто повертався сюди, і був тут із усіма у дружніх стосунках. Не знаю, чому б мені не мати подвійне громадянство.

Як на мене, краще взагалі не порушувати цього питання. Мені осоружна навіть сама думка, що доведеться обирати між Амбером та Дворами. Я не став обирати між Єдинорогом та Змією, між Лабіринтом та Лоґрусом, не робитиму вибору й між правителями обох королівств.

А з цього випливало, що не варто ділитися з Віаллою моєю історією, навіть уривками. Яку б версію я не обрав, згодом доведеться за неї відповідати. А от якщо повернути Камінь на місце без жодних пояснень, куди й навіщо його позичали, ніхто не знатиме, що з питаннями слід звертатися до мене, і все влаштується найкращим чином. Якщо не питатимуть, то й брехати не доведеться.

Я ще трошки перетер сам із собою цю думку. Якщо змовчу, то, насправді, врятую втомлену і заклопотану людину від тягаря додаткових проблем. Рендом нічого не може зробити, щоб допомогти мені з моїми проблемами. І не має робити. Те, що відбувається між Лабіринтом та Лоґрусом, лежить, радше, у площині метафізичній. Не знаю, чи може з цього вийти щось на зле чи на добре на практичному рівні. Але якщо побачу, що починає відбуватися щось погане чи добре, то завжди зможу розповісти усе Рендому.

Вирішено. Добре мати здібності до логічного обґрунтування. Завжди можеш відчути, що вчиняєш шляхетно, а не, скажімо, приховуєш якусь провину. Я потягнувся, хруснув суглобами.

— Привиде? — неголосно покликав.

Відповіді не було.

Я дістав Козирі, але ще не встиг їх перетасувати, як коридором промайнуло осяйне колесо.

— То ти мене почув?.. — сказав я.

— Відчув, що ти мене потребуєш...

— Добре, хай так, — сказав я, стягуючи ланцюжок через голову й тримаючи Камінь перед собою. — Як гадаєш, ти зможеш повернути це до таємної схованки за каміном у королівських покоях так, щоб ніхто цього не помітив?

— Я боюся торкатися цієї речі, — відповів Привид. — Не знаю, як її система може вплинути на мою систему.

— Гаразд, — сказав я. — Доведеться мені зробити це самому. Але настав час перевірити одну гіпотезу. Якщо Лабіринт мене атакує, будь ласка, залишайся напоготові перекинути мене в безпечне місце.

— Буде зроблено.

Я поклав Самоцвіт на столик, що стояв неподалік.

Минуло десь із пів хвилини, і я зрозумів, що примудрився захистити себе від смертельного удару Лабіринту. Глибоко зітхнув. Я цілий. Тобто, можливо, Дворкін мав слушність і Лабіринт дасть мені спокій? Іще він сказав, що тепер я зможу викликати Лабіринт із Каменя, так само, як викликаю образ Лоґрусу. Є певні види магій, сказав Дворкін, які можна задіяти тільки таким чином; проте він не мав досить часу, аби проінструктувати мене щодо них. Мабуть, припустив, що чаклун сам зуміє з’ясувати, як це працює. Я вирішив, що це може зачекати. Не було у мене настрою просто зараз спілкуватися з Лабіринтом, у будь-якій із його інкарнацій.

— Агов, Лабіринте! — покликав я. — Хочеш, вважатимемо, що ми квити?

Відповіді не було.

— Гадаю, він знає, що ти тут, і знає, що ти щойно зробив, — сказав Привид. — Я відчуваю його присутність. Може, тобі вдалося зіскочити з його гачка.

— Може, і так, — відказав я, беручи свої Козирі і тасуючи їх.

— Із ким ти хочеш увійти в контакт? — запитав Привид.

— Мене цікавить Люк, — сказав я. — Хочу пересвідчитися, що у нього все добре. А ще мене турбує Мандор. Кажеш, ти відіслав його у безпечне місце?

— У найкраще з можливих, — відповів Привид. — І Королеву Джасру також. Вона тобі теж потрібна?

— Не дуже. Насправді, ніхто з них мені не потрібний. Я хотів тільки подивитися...

Іще не закінчив фрази, а Привид збляк і зник. Я не був упевнений, що це його прагнення — бути корисним — подобається мені більше, ніж войовничість, притаманна йому в минулому.

Я витягнув з колоди Козир Люка та увійшов до нього.

Почув, як хтось іде коридором. Кроки лунали просто поруч зі мною.

Я відчув, що Люк перебуває в контакті зі мною, хоча не бачив, де він.

— Люку, ти мене чуєш? — покликав його.

— Еге ж, — озвався він. — З тобою усе гаразд, Мерлю?

— Так, я в порядку, — сказав я. — А ти як? Після такої битви...

— Зі мною усе добре.

— Я чую твій голос, але геть нічого не бачу.

— Бо я наклав на Козирі затемнення. А ти не вмієш цього робити?

— Мені це й на думку не спадало. Мусиш колись мене навчити. А, до речі, навіщо ти їх затемнив?

— Щоб ніхто, хто захоче зі мною зв’язатися, не дізнався про мої плани.

— Якщо збираєшся висадитися в Амбері на чолі загону десантників, це мене сильно засмутить.

— Припини! Ти ж знаєш, що я дав слово. Йдеться про цілковито інше.

— Я гадав, що Далт утримує тебе у полоні.

— Мій статус не змінився.

— Послухай, чорт забирай, але він мало не вбив тебе одного разу, а днями зробив із тебе відбивну!

— Першого разу він потрапив під дію одного з нестямних заклять, що Шару розкидав як пастки, а другого разу в цьому не було нічого особистого. Зі мною все буде гаразд. Але маю тримати язика за зубами щодо своїх планів, і взагалі — мені пора забиратися. Бувай!

Люк зник, але я відчув чиюсь присутність.

Кроків більше не чув, але почув, як хтось постукав у двері неподалік. Трохи згодом я почув, як двері відчинилися й зачинилися знову. Жодного слова не розчув. Дивно. Поруч були тільки мої власні кімнати, а ще покої Бенедикта. Я був майже впевнений, що Бенедикта зараз нема вдома. А ще згадав, що забув замкнути власні двері, коли виходив. Отже...

Узявши Судний Камінь, я перетнув кімнату й вийшов до коридору. Перевірив Бенедиктові двері. Замкнено. Подивився вздовж північно-південного коридору, повернувся до сходів, перевірив там. Нікого. Метнувся до власних апартаментів і з хвилину послухав біля кожних дверей. Не почув жодного звуку. Залишалися тільки кімнати Джерарда, трохи далі боковим коридором, і апартаменти Бранда, за моїм помешканням. Свого часу, під впливом постійних перебудов та змін інтер’єрів, якими захопився Рендом, я теж подумував, чи не зламати мені стіну між нашими з Брандом помешканнями. Якби приєднати Брандові кімнати до моїх, я мав би цілком пристойні апартаменти. Але відмовився від цього через чутки, що його кімнати відвідують привиди, а також через ті тужливі стогони, що лунали звідти вночі.

Я постукав до Бранда та до Джерарда, ще й посмикав їхні двері. Ніхто не озвався, а двері були на замку. Усе це ставало дивнішим і дивнішим. Коли я взявся за двері Бранда, то відчув, як Фракір коротко стиснула мій зап’ясток. Напружившись, я кілька секунд чекав на якусь халепу, але нічого поганого не сталося. Уже збирався пояснити собі її поведінку реакцією на залишки зловісних чар, які я інколи помічав у повітрі в цій частині замку, коли раптом зауважив, що Судний Камінь запульсував.

Я підняв його зі своїх грудей, тримаючи за ланцюжок, і подивився у його рубінову глибину. Так, я побачив там картинку, що набувала чіткості. Зокрема, вестибюль за поворотом коридору, двоє дверей, котрі вели до моїх кімнат, орнамент, що прикрашає стіну між дверима. Двері ліворуч, ті, що до моєї спальні, були наче окреслені червоним, і зображення пульсувало. І що це мало означати? Чи мусив я туди не соватися чи, навпаки, бігти туди щодуху? Це постійна проблема з містичними порадами.

Пішовши назад, я знову завернув до коридору, що вів до моїх кімнат. Камінь, можливо, відчувши мої сумніви, вирішив дещо відкоректувати. Тепер він показував мене, власною персоною, — як я наближаюся до позначених червоним дверей та відчиняю їх. Звісно, у реальності саме ці двері виявилися замкненими.

Я почав нишпорити по кишенях, намацуючи ключ, переймаючись, що не можу навіть кинутися до свого помешкання з оголеним мечем, бо щойно позбувся Ґрейсвандіра. Але мав напоготові двійко-трійко хитрих заклять. Можливо, одне з них урятує мені життя, якщо справа дійде до гіршого. А може, й ні.

Я повернув ключ у замку, і двері відчинилися.

— Мерлю! — пролунав жіночий зойк, і я побачив, що це була Корал. Вона стояла біля мого ліжка, на якому горілиць лежала її удавана сестра, а насправді ти’їґа. Корал швидко сховала руку за спину. — Як ти мене налякав!

— Vice versa, — відказав я. Цей вислів має відповідник у мові тарі: «навзаєм». — Що тут коїться, леді?

— Я прийшла сказати тобі, що розшукала свого батька й заспокоїла його баєчкою про цей Коридор Дзеркал, як ти велів. Таке місце тут і справді є?

— Так. Хоча про нього не згадано в жодному путівникові. Воно з’являється й зникає. Отже, твоя оповідка його вдовольнила?

— Наче так... Але тепер він хоче знати, куди поділася Найда.

— Це вже складніше.

— Так.

На щоках їй виступив рум’янець, Корал ховала від мене очі. Гадаю, вона відчула, що я помітив її нервування.

— Я сказала йому, що, можливо, Найда пішла на прогулянку, як це зробила і я, — мовила Корал, — і що я її пошукаю.

— Угу.

Я перевів погляд на Найду. Корал негайно притиснулася до мене. Поклавши руку мені на плече, вона притягнула мене ще ближче.

— А я думала, ти збирався спати, — сказала.

— Я й збирався. І вже поспав. А зараз займаюся деякими невідкладними справами.

— Не розумію...

— Часові лінії, — пояснив я. — Я заощадив час. І вже відпочив.

— Це чудово, — промуркотіла вона, — шукаючи мої губи своїми. — Я рада, що ти вже відпочив.

— Корал, — я трохи відсторонив її від себе, — навіть не намагайся забити мені баки. Коли ти пішла звідси, то бачила, що я з ніг валюся. І, повертаючись сюди майже відразу, ти розуміла, що знайдеш мене в коматозному стані.

Я перехопив за зап’ясток її ліву руку, яку вона ховала за спиною, і витягнув цю руку наперед так, що вона опинилася між нами. Корал виявилася навдивовижу сильною. Але я й не став силоміць розтискати її кулачок, бо вже бачив між пальцями, що вона ховає. Це була одна з металевих кульок Мандора, якими він часто користувався для своїх імпровізованих чарів. Корал не відскочила від мене, а зустрілася зі мною поглядом, тепер уже не ховаючи очей.

— Я можу пояснити, — вимовила вона нарешті.

— Був би радий почути твоє пояснення, — сказав я. — До речі, тобі варто було б з нього почати.

— Можливо, моя сестра й насправді мертва, а її тілом заволоділа демониця, як ти стверджуєш. Але останнім часом ми з нею добре ладнали. Нарешті вона стала тією сестрою, яку я мріяла мати. А потім ти переніс мене сюди, і я побачила її в такому стані, не знаючи, що ти насправді плануєш із нею зробити...

— Ти маєш знати, Корал, що я б не зробив їй нічого лихого, — перервав я її. — Я перед нею в боргу. Коли я ще молодим-зеленим навчався у Тіні Земля, вона врятувала мою дупу, та ще й кілька разів. Тобі не було чого боятися за неї, поки вона тут.

Корал схилила голову набік й прижмурила одне око.

— Звідки мені було знати? — мовила. — Ти мені нічого такого не казав. Отож я й повернулася, сподіваючись, що мені вдасться сюди проникнути і, поки ти міцно спатимеш, зламати закляття чи принаймні спробувати його послабити настільки, щоб поговорити з нею. Я хотіла на власні очі пересвідчитися, що це не моя сестра, а... а щось інше.

Я зітхнув. Простягнув руку, аби покласти їй на плече, й помітив, що все ще стискаю Судний Камінь у лівому кулаці. Тому поплескав її по плечі правицею, сказавши:

— Розумію. Я вчинив по-хамськи, показавши тобі твою сестру, як вона тут лежить, і не пояснивши всього до ладу. На своє виправдання можу лише послатися на перевтому і попросити вибачення. Запевняю тебе, що вона не відчуває болю. Але з цим закляттям я не хочу розбиратися просто зараз, бо то не моє закляття...

Раптом Найда тихо застогнала. Я кілька хвилин почекав, але стогін не повторився.

— Ти що, висмикнула цю кульку з повітря? — запитав я. — Не пам’ятаю, щоб я бачив тут таку...

Корал заперечно похитала головою:

— Вона прикривала її долонею у себе на грудях.

— А як ти здогадалася там пошукати?

— Поза здалася мені неприродною, от і все. Візьми.

Вона віддала мені кульку. Я зважив її на правій долоні. Не мав жодного уявлення, як ця штука працює. Металеві кульки для Мандора були наче Фракір для мене — унікальний, притаманний лише йому магічний засіб, видобутий із його підсвідомості в серці Лоґрусу.

— Ти покладеш її назад? — спитала вона.

— Ні, — відповів я. — Кажу ж, це не моє закляття. Я не знаю, як воно працює, не хочу з ним навіть морочитися.

— Мерліне? — прошепотіла Найда, не розплющуючи очей.

— Ходімо розмовляти до сусідньої кімнати, — запропонував я Корал. — Але спочатку я накладу на неї своє закляття. Просто снодійне...

За спиною Корал повітря взялось іскрами й закрутилося гвинтом. Вона простежила за моїм поглядом.

— Мерлю, що це? — вигукнула, позадкувавши ближче до мене, бо в повітрі вже вималювалася золотава арка.

— Це ти, Привиде? — запитав я.

— Так точно, — почули ми у відповідь. — Джасри не було там, де я її залишив. Але я привів твого брата.

Раптом у кімнаті виник Мандор, усе так само убраний переважно в чорне, зі сяйною шапкою срібно-білого волосся. Він зиркнув на Корал і Найду, побачив мене, розплився в усмішці й ступив крок у мій бік. Тоді його погляд упав нижче, і він став, як у землю вкопаний. Очі його розширились. Я ніколи раніше не бачив на його обличчі такого переляку.

— Криваве Око Хаосу! — скрикнув Мандор, помахом руки викликаючи захисний екран. — Як воно до тебе потрапило?

Він на крок відступив. Арка негайно згорнулась у літеру «О», каліграфічну, тоненьку, наче зроблену із золотої фольги, яка промайнула кімнатою і зависла біля мого правого плеча.

Зненацька Найда сіла в ліжку, дико озираючись навсібіч.

— Мерліне! — вигукнула. — З тобою все добре?

— До пори до часу, — відказав я. — Хвилюватися нема чого. Не переймайся. Все добре.

— Хто посмів порушити моє закляття?! — спитав Мандор, побачивши, що Найда рвучко спустила ноги з ліжка. Корал зіщулилась із переляку.

— Це сталося випадково, — сказав я і розкрив праву руку.

Металева кулька негайно спурхнула з неї та полетіла в напрямку Мандора, ледь не зачепивши Корал, яка встигла прийняти бойову стійку, хоча, здавалося, й не розуміла, від чого чи від кого їй треба захищатися. Тож вона поверталася до всіх по черзі: Мандор, Найда, Привид і знову Мандор...

— Спокійно, Корал, — сказав я. — Ніхто тобі не загрожує.

— Ліве око Змії! — вигукнула Найда. — Звільни мене, о, Ти, який Не Має Форми, і я віддам у заставу ту форму, що наразі маю!

Тим часом Фракір вирішила попередити мене, що не все безхмарно, якщо, бува, я цього не помітив.

— Що тут до дідька відбувається? — заволав я.

Найда підхопилася на ноги, ринулася вперед і, з надприродною демонською силою вихопивши Судний Камінь із моєї руки, відштовхнула мене й вискочила у коридор.

Я похитнувся, отямлюючись.

— Хапайте цю ти’їґу! — загорлав я, і Колесо-Привид блискавкою промайнуло повз мене, а за ним полетіли кульки Мандора.

10

Я мчав до вестибюля слідом. Повернув ліворуч і припустив. Ти’їґа може рухатися стрімко, але і я також.

— Гадав, ти маєш мене захищати! — гукнув я їй услід.

— Ця штука має пріоритет, — відказала вона, — над тим зобов’язанням, яке наклала твоя мати.

— Що? — не зрозумів я. — До чого тут моя мати?

— Вона наклала на мене ґейс[154] оберігати тебе, коли ти пішов до школи, — відповіла ти’їга. — А тепер його зламано! Нарешті я вільна!

— Прокляття! — відреагував я.

Ти’їґа добігла до сходів, і тут перед нею виник образ Лоґрусу — на мій виклик такий величезний ніколи не з’являвся... Він заполонив коридор від стіни до стіни, пульсуючи, розростаючись, розсипаючи іскри, і червона імла загрози струменіла з його відростків. Це було неабияке нахабство — отак демонструвати себе тут, в Амбері, на території Лабіринту; отож, зрозумів я, ставки в цій грі високі.

— Прийми мене, о Лоґрусе, — заволала вона, — бо я маю Око Змії!

І Лоґрус розкрився, утворивши посеред себе вогненний тунель.

Чомусь я зрозумів, що вихід із цього тунелю не трохи далі коридором, а десь в абсолютно іншому місці.

Але Найда раптом зупинилася, наче налетівши на скляну перегородку, і закам’яніла, прислухаючись. Три металеві кульки Мандора оберталися навколо її нерухомої постаті.

Мене збило з ніг і притиснуло до стіни. Піднявши правицю, я приготувався захищатися від того невідомого, що могло наближатись, і обернувся.

Лише за кілька футів позаду мене виник образ Лабіринту, такий само великий, як і образ Лоґрусу. Найда опинилася на однаковій відстані від Лабіринту позаду й Лоґрусу попереду, опинилася між ними, так би мовити, наче між полюсів існування. Випадково і я потрапив між ними. Простір навколо мене й аж до Лабіринту сяяв, наче сонячний ранок, а на іншому полюсі панували зловісні сутінки. Чи не збираються вони просто зараз відтворити Великий вибух і Велике стискання[155], а я маю стати свідком останньої миті, сам того не бажаючи?

— Ваші високовельможності, — заговорив я, відчуваючи поклик спробувати відмовити їх від цієї ідеї та шкодуючи, що я не Люк, бо йому це вдалося б краще. — Зараз саме слушна мить, аби обрати неупередженого посередника, а я, так сталося, маю необхідні для цього унікальні риси, тому, якщо ви тільки не заперечуватимете...

Золотий віночок, у якому я упізнав Привида, раптом упав на голову Найди й видовжився в рурку. Привид зайняв позицію на орбітах кульок Мандора, якимсь чином примудрившись захиститися від їхньої дії, і вони, не зашкодивши йому, зменшили швидкість руху, змінили напрямок і, врешті-решт, упали на підлогу, причому дві з них ударились об стіну переді мною, а третя скотилася сходами праворуч.

Образи Лабіринту та Лоґрусу зрушили з місця й посунули вперед, і я мусив відступати, щоб не зіткнутися з Лабіринтом.

— Не підходьте ближче, хлопці, — раптом виголосив Привид. — Навіть не можу сказати, на що я здатний, якщо ви змусите мене розпакуватися ще сильніше.

Обидві сили призупинили свій рух. Із-за рогу, з лівого коридору до нас долинув п’яний голос Дроппи, котрий, схоже, прямував сюди, горланячи якусь скабрезну баладу. Тоді він замовк, а за кілька секунд ми почули, що затягнув «Скелю вічності»[156], але голос його лунав значно слабкіше. Ще мить, і він узагалі увірвався, але цьому передували важке гупання та брязкіт розбитого скла.

Мені спало на думку, що з цієї відстані я можу подумки дістатися Каменя. Але не був упевнений щодо наслідків — адже в цьому протистоянні брали участь чотири протиборці, й жодний із них не був людиною.

Я відчув, що хтось намагається зв’язатися зі мною через Козир.

— Так? — відгукнувся я пошепки.

І почув голос Дворкіна:

— Скористуйся усією своє владою над цією штукою, але не дозволь Лоґрусу заволодіти Каменем.

Одразу ж із червоної пащеки пролунав тріскучий голос, тембр якого змінювався від одного звуку до іншого настільки, що він здавався то чоловічим, то жіночим.

— Поверни Око Хаосу! — проказав голос. — Єдиноріг забрав його у Змії під час двобою; це було напочатку. Він поцупив його. Поверни його. Поверни!

Я чекав на появу блакитного обличчя, котре вже бачив над Лабіринтом, але воно не матеріалізувалось. Проте голос був той самий, і він відповів:

— За нього заплачено кров’ю та болем. Він змінив володаря.

— Судний Камінь, Око Хаосу та Око Змії — це що, різні назви одного й того ж каменя? — запитав я.

— Так, — підтвердив Дворкін.

— А що станеться, якщо Змія поверне собі своє око? — допитувався у нього я.

— Найімовірніше, настане кінець світу.

— Ага, ось як, — зауважив я.

— А що я отримаю за цей камінець? — запитав Привид.

— Який шустрий конструкт! — пролунала модульована репліка від Лабіринту.

— Нахабний артефакт, — прогудів Лоґрус.

— Не треба компліментів, — сказав Привид, — ліпше дайте мені щось таке, чого я потребую.

— Можу вирвати його у тебе, — мовив Лабіринт.

— Я можу розірвати тебе на шматки, а його забрати, — додав Лоґрус.

— Утім, ніхто з вас цього не зробить, — відказав Привид, — бо, сконцентрувавши свою увагу та енергію на мені, ви стаєте вразливими один для одного.

Десь у своїй голові я почув, як Дворкін хихикнув.

— Поясніть мені, чому ця конфронтація взагалі має тривати, — продовжив Привид. — Адже минуло стільки часу!

— Рівновага була порушена не на мою користь, — відказав Лоґрус, — недавніми діями цього ренегата.

Над моєю головою чвиркнув струмінь вогню, очевидно, демонструючи, хто цей ренегат, про якого йдеться. Відчувши запах паленого волосся, я відбив полум’я і вигукнув:

— Хвилинку! Я діяв не зі своєї волі! Не мав вибору!

— Ні, вибір був, — прогудів Лоґрус, — і ти зробив його.

— Так, він зробив вибір, — відгукнувся Лабіринт. — Але цим лише виправив перегин, який ти влаштував на свою користь.

— Виправив?! Ти отримав надлишкову компенсацію! Тепер перевага на твоєму боці! А раніше додержав перевагу випадково, завдяки батькові цього перебіжчика! Я був тут ні до чого! — ще один вогняний клубень помчав до мене, і я ледь відбив його.

— Мабуть, це ти його підбурив!

— Якщо можеш передати мені Камінь, — сказав Дворкін, — я заховаю його там, де жодний із них не дістанеться до нього. Тимчасово.

— Не знаю, чи зможу його взяти, — сказав я. — Але матиму це на увазі.

— Віддай його мені, — звернувся Лоґрус до Привида, — і ти станеш моїм Головним Прислужником.

— Твоє покликання — опрацьовувати інформацію, — промовив Лабіринт. — Я дам тобі знання, яких не має ніхто в Тінях.

— А я дам тобі владу, — сказав Лоґрус.

— Це мене не цікавить, — промовив Привид, видовжений циліндр закрутився дзиґою і зник.

Дівчина, Камінь — усе зникло.

Лоґрус завив, Лабіринт загарчав, образи обох Сил ринулися назустріч один одному й зустрілися біля першої з кімнат Блейза.

Я захистив себе усіма закляттями, які знав. Чув, як у мене за спиною Мандор робить так само. Я прикрив голову, я підігнув коліна, я...

Я падав. Крізь сліпучий беззвучний спалах. Відчував, як на мене сипляться якісь уламки. Звідусіль. Мені марилося, що я вирушив до Бога вівці пасти і вже не матиму змоги поділитися з кимось таїною, котра мені відкрилася: Лабіринт не дбає про синів Амбера, так само, як і Лоґрусові начхати на підданців Хаосу. Кожна зі Сил цікавиться тільки собою; можливо, ще протилежною силою. Для них багато важать головні космічні принципи, Єдиноріг та Змія, бо вони, цілком імовірно, є їхніми геометричними відбитками. Ми, тобто я, Корал і Мандор, їх зовсім не хвилюємо, а може, не хвилюють їх і Оберон, і навіть сам Дворкін. Ми для них пішаки, інколи знаряддя, інколи завада. Вони можуть нас використовувати, а можуть і знищити, залежно від обставин...

— Дай руку, — почув я голос Дворкіна й побачив його через Козир. Я простягнув руку і...

...боляче вдарився, упавши до його ніг на строкатий килимок, що покривав кам’яну підлогу. Це була заповнена книгами та екзотичними речами зала без вікон, про яку одного разу розповідав мені батько. Світло лилося сюди з великих куль, що, здавалося, вільно ширяли у повітрі.

— Дякую, — промовив я, повільно підіймаючись та розтираючи забите місце на лівому стегні.

— Перехопив плин твоїх думок, — пояснив Дворкін. — Ти трохи спрощуєш.

— Не сумніваюся. Проте інколи мені подобається бачити все у чорному кольорі. Оце лайно, що його верзли Сили, скільки в ньому правди?

— О, це все правда, — відказав Дворкін, — за їхніми мірками. Вони не можуть порозумітися головно через те, як інтерпретують дії один одного. Через це, а ще через те, що завжди є можливість погіршити ситуацію. Наприклад, розрив у Лабіринті посилив Лоґрус, а до того ж імовірно, що це Лоґрус впливав на Бранда, підбурюючи його це зробити. Але Лоґрус може заявити, що він діяв у відповідь на День Зламаних Відгалужень, що відбувся кілька сторіч тому.

— Про такий уперше чую, — сказав я.

Дворкін стенув плечем.

— І не дивно. Ця подія була важливою тільки для них самих. Я хочу сказати інше: у своїй суперечці вони дедалі більше заглиблюються в минуле, аж до первісних подій, а їм ніколи не можна надто довіряти.

— То яка ж відповідь?

— Відповідь? Ми не в шкільному класі. Тут нема відповідей, які мали б значення. Хіба що для філософа, тобто на практиці вони хоч як непридатні.

Він налив у філіжанку зеленої рідини зі срібної фляги та передав мені.

— Випий.

— Для мене занадто рано.

— Це не спиртне. Це лікувальний напій, — пояснив Дворкін. — У тебе шок, хоча ти цього й не помічаєш.

Я перехилив філіжанку. Напій обпікав, наче алкоголь, але це було щось інше. Упродовж наступних кількох хвилин я відчував послаблення у таких частинах свого тіла, про напруженість яких навіть не підозрював.

— Корал, Мандор... — почав я.

Він змахнув рукою, й одна з осяйних сфер спустилася нижче, наблизилася до нас. Іще одним помахом руки він наче написав у повітрі щось напівзнайоме, і мене ніби огорнув образ Лоґрусу, однак без самого Лоґрусу. Всередині сфери утворилася картинка.

Довгий коридор, що став ареною зіткнення, лежав у руїнах, разом зі сходами, покоями Бенедикта, а може, і Джерарда. Зникли також кімнати Блейза, частина моїх власних апартаментів, вітальня, де я сидів недавно, а також північно-східний кут бібліотеки. На місці підлоги та стелі зяяли вирви. Поверхом нижче, побачив я, були зруйновані частина кухні та зброярні, а можливо, ще й приміщення навпроти них. Магічна куля дала мені змогу подивитися й нагору, і я побачив небо, а це означало, що вибух пройшов крізь третій та четвертий поверхи, можливо, пошкодивши королівські покої, а також горішні сходи, може, й лабораторію... та бозна-що іще.

На краєчку прірви, неподалік руїн, на які перетворилися кімнати Блейза та Джерарда, стояв Мандор. Права рука у нього була, очевидно, зламана, долоню він засунув за свій широкий чорний пояс. Корал, із закривавленим обличчям, важко спиралася на його ліве плече. Не знаю, можливо, вона була не зовсім притомна. Мандор підтримував її за талію лівою рукою, і навколо них кружляла металева кулька. На тому боці провалля, навкоси від нього, стояв Рендом, — на масивній балці, що виступала з бібліотеки. Здається, позаду нього й трохи нижче стояв Мартін, — на якомусь короткому виступі. Саксофон він і досі тримав у руках. Рендом, здавалося, був не на жарт стривожений і щось кричав.

— Звук! Звук! — вигукнув я. Дворкін змахнув рукою.

— ...баний Лорд Хаосу висаджуватиме в повітря мій палац! — почувся голос Рендома.

— Цю леді поранено, Ваша Величносте, — сказав Мандор.

Рендом провів рукою по обличчю. Тоді подивився нагору.

— Якщо є можливість доставити її до моїх апартаментів, то Віалла дуже компетентна у деяких галузях медицини, — сказав він спокійніше. — До речі, я теж.

— Скажіть тільки, де це, Ваша Величносте...

Рендом, ухопившись правицею за стіну, лівою рукою махнув кудись угору.

— Схоже, тобі не знадобляться двері, щоб увійти, але я не можу сказати, чи залишилося там достатньо сходинок і чи можна до них дістатися.

— Я впораюся з цим, — запевнив Мандор, і ще дві його кульки підлетіли ближче й узялися кружляти навколо нього та Корал ексцентричними орбітами. Ще мить, і Мандор з Корал тихенько знялись у повітря й полинули до того отвору, на який указав Рендом.

— Я буду незабаром, — гукнув Рендом їм услід. Мені здалося, що він хоче додати ще щось, але той подивився на руїни навколо, опустив голову й відвернувся. Так само зробив і я.

Дворкін простягнув мені другу дозу зелених ліків, і я взяв філіжанку. Мабуть, це був якийсь транквілізатор, бо він заспокоював, на додаток до того, що ще робив.

— Треба піти до неї, — сказав я, — бо мені подобається ця дівчина і я маю пересвідчитися, що з нею все буде добре.

— Звісно, я можу тебе туди відправити, — мовив Дворкін, — хоча й гадки не маю, що ти можеш зробити для неї таке, чого б не могли зробити інші. Можливо, можеш витратити час із більшою користю, якщо рушиш у погоню за цим своїм мандрівним конструктом, Колесом-Привидом. Його треба переконати віддати Судний Камінь.

— Так і зроблю, — відказав я. — Але спершу маю побачити Корал.

— Твоя поява там може призвести до суттєвої затримки, — зауважив Дворкін, — оскільки від тебе можуть зажадати пояснень.

— Мені однаково, — відповів я.

— Добре. Тоді зачекай хвилинку.

Відійшовши від мене, він зняв із кілочка на стіні якусь штуку, що скидалася на жезл у піхвах. Підвісив цей жезл собі на пояс, тоді попростував до невисокої шафки з багатьма шухлядами і видобув звідти скриньку, обтягнуту шкірою. Коли Дворкін опускав скриньку до кишені, я почув, що всередині щось перекочується з металевим стукотом.

— Ходімо сюди, — мовив він, наблизився до мене й узяв за руку.

Дворкін розвернув мене та провів до найтемнішого закутка в кімнаті, де, як я помітив, висіло високе люстро у химерній рамі. Це дзеркало мало дивну особливість: поки ми не наблизилися до нього, воно показувало нас та усі речі в кімнаті дуже чітко, та чим ближче ми до нього підходили, тим туманнішим ставало зображення. Я розумів, що нас чекає, але все одно напружився та стиснувся, коли Дворкін, який ішов на крок попереду мене, ступив крізь його імлисту поверхню і потягнув мене за собою.

Я спотикнувся, випрямився й остаточно отямився, побачивши, що стою в уцілілій частині королівських покоїв біля великого дзеркала, що прикрашає собою стіну. Рвучко простягнувши руку, я постукав по свічаду пальцями, але поверхня його залишилась абсолютно щільною. Поруч із собою уздрів сутулу коротеньку постать Дворкіна. Той і надалі тримав мене за правицю. Я бачив не тільки його профіль, який дещо карикатурно нагадував мій власний, а й те, що було за ним. Зокрема, що ліжко відсунули у східний кут кімнати, якомога далі від величезного пролому, що утворився в підлозі. Коло ліжка, спинами до нас, стояли Рендом та Віалла. Вони оглядали Корал. Та лежала на покривалі й здавалася непритомною. Мандор сидів у великому кріслі в ногах ліжка, стежачи за їхніми діями. Він першим помітив нашу присутність і кивнув нам.

— Як... як вона? — запитав я.

— Струс мозку, — відповів Мандор. — І праве око ушкоджене.

Рендом повернувся до нас. Хай що хотів мені сказати, слова ці завмерли на губах, коли він зрозумів, хто стоїть поруч зі мною.

— Дворкіне! — промовив Рендом. — Вік тебе не бачив! Навіть не знав, чи ти ще живий. Ти... в порядку?

Коротун пирхнув.

— Зрозуміло, що ти маєш на увазі. Я при своєму розумі. А тепер хотів би поглянути на цю леді...

— Прошу, — відповів Рендом, посуваючись.

— Мерліне, — звернувся до мене Дворкін, — подивися, чи можеш ти відшукати цю свою штуку, Колесо-Привид, і спитай його, чи він готовий повернути артефакт, який опинився у нього.

— Зрозумів, — відповів я та поліз по свої Козирі.

Минали секунди за секундами, а я все ще намагався дістатися Привада.

— Я вже якийсь час відчуваю твої наміри, Татку.

— Добре, а тепер скажи: Самоцвіт у тебе?

— Так, я щойно покінчив із ним.

— Покінчив?

— Покінчив з його утилізацією.

— Як саме ти його... утилізував?

— Із твоїх слів я зрозумів, що, пропустивши крізь нього свою свідомість, ти отримав певний захист від Лабіринту. Я подумав, чи не спрацює це аналогічним чином для такого ідеально синтезованого створіння, як я.

— Гарний термін: «ідеально синтезоване». Звідки ти його взяв?

— Це новотвір. Я сам його придумав, коли підшукував найвдаліше визначення.

— Боюся, що Камінь тебе не прийняв.

— Навпаки.

— Отакої! То ти пройшов увесь шлях крізь Камінь?

— Так.

— І як це на тебе вплинуло?

— Важко оцінити. Моє сприйняття змінилося. Не можу сказати, як саме. Але стало гострішим, це точно.

— Дивовижно! І тепер ти здатний перенести свою свідомість у Камінь дистанційно?

— Так.

— Коли з теперішніми неприємностями буде покінчено, я залюбки тебе протестую.

— Мені й самому цікаво знати, що змінилося...

— Але наразі цей Камінь потрібний тут.

— Уже несу.

Повітря переді мною замерехтіло. Колесо-Привид з’явився у вигляді срібного віночка зі Судним Каменем у центрі. Я підставив долоню, і він опустився на неї. Я передав Камінь Дворкіну, а той прийняв його, навіть не подивившись на мене. Я поглянув на обличчя Корал і хутко відвів очі: на це краще було не дивитися.

Я повернувся до Привида.

— Де Найда? — запитав його.

— Точно не скажу, — відповів той. — Вона попросила мене залишити її саму... поблизу кришталевої печери... після того, як я забрав у неї Камінь.

— І що вона робила?

— Плакала.

— Чому?

— Гадаю, через те, що обидві місії її життя закінчилися крахом. Вона була приречена захищати тебе, якщо тільки якийсь неймовірний випадок не дозволить їй заволодіти Каменем. Це звільнило б Найду від першої повинності. Й так, справді, сталось. Але я позбавив її Каменя. Тепер вона не має жодного зобов’язання.

— Я гадав, Найда мала б радіти, що нарешті вільна. Жодне з цих завдань вона не обирала вільно. Тепер може повернутися до тих справ, які вільні демони ведуть за Ободом.

— Це не зовсім так, Татку.

— А як?

— Вона, схоже, застрягла у цьому тілі. Здається, не може просто взяти й відкинути його, як робила це з іншими, які використовувала. Це якось пов’язано з відсутністю попереднього володаря цього тіла.

— А-а-а... Але ж Найда може, скажімо, знищити його та звільнитися у такий спосіб?

— Я радив їй так зробити, але вона не впевнена, що з цього вийде. Це може вбити її саму разом із тілом, якщо між ними є такий зв’язок.

— Отже, вона і зараз десь поблизу печери?

— Ні. Вона зберігає свою силу ти’їґи, а це робить її, певною мірою, магічною істотою. Гадаю, вона полишила печеру й помандрувала кудись Тінями, поки я експериментував там із Каменем.

— А чому ти обрав саме печеру?

— Хіба ти не її обирав для своїх таємних справ?

— Ну, так. Але тоді яким чином я зміг сконтактувати з тобою через Козир?

— На той момент я вже закінчив експеримент і покинув печеру. До речі, я саме шукав ти’їґу, коли ти мене покликав.

— Тобі варто пошукати її ще.

— Навіщо?

— Бо я перед нею у боргу за минуле, хай навіть моя мати нацькувала її стерегти мене.

— Зрозумів. Шукатиму. Хоча й не знаю, чи вдасться мені розшукати її. Магічні істоти зазвичай не залишають таких помітних слідів, як земні.

— Але ти спробуй у будь-якому разі. Мені хотілося б знати, куди вона попрямувала і чи не можу я щось для неї зробити. Може, твої нові здібності стануть тобі в пригоді.

— Побачимо, — мовив Привид, замиготів та зник.

Усе це мене підкосило. Уявив реакцію Оркуза... Одну доньку поранено, другою заволодів демон, який ще й подався мандрувати Тінями. Я підійшов до ліжка, обперся об спинку стільця, на якому сидів Мандор. Лівою, здорового, рукою він потиснув мені руку вище ліктя.

— Невже ти навчився ремесла костоправа в тій Тіні, у якій тинявся? — спитав мене.

— Боюся, що ні.

— Шкода, — протягнув Мандор. — Тоді мені залишається чекати своєї черги.

— Можемо перенести тебе крізь Козирі кудись, де цьому дадуть раду, — сказав я і поліз по колоду.

— Ні, — відмовився він. — Не хочу пропустити подій, що відбуваються тут.

Під час нашої з ним розмови я помітив, що Рендом поринув у напружене спілкування за допомогою Козирів. Віалла стояла неподалік, наче затуляючи його від пролому в стіні й того, що може звідти з’явитися. Дворкін тим часом щось чаклував над обличчям Корал, але його спина не давала змоги побачити, що саме він робить.

— Мандоре, — мовив я, — ти знав, що моя мати приставила ти’їґу наглядати за мною?

— Так, — відповів той. — Вона сказала мені про це, коли ти вийшов із кімнати. Закляття не дозволяло їй розповісти про це тобі.

— Вона мала лише захищати мене чи ще й шпигувати за мною?

— Цього тобі сказати не можу. Про таке у нас мова не заходила. Та мені здається, твоя мати мала підстави хвилюватися. Ти справді був у небезпеці.

— Гадаєш, Дара знала про Джасру та Люка?

Він хотів здвигнути плечем, але здригнувся й передумав.

— Знову ж таки, мені не відомо. Якщо вона знала, то я не знаю відповіді на твоє наступне питання: звідки вона знала? Згода?

— Згода.

Рендом закінчив свій контакт і прибрав Козир до колоди. Тоді обернувся й подивився на Віаллу. Він, здавалося, хотів їй щось сказати, але передумав і перевів погляд. На мене. Тут я почув, як Корал застогнала, та відвернувся, збираючись вийти з кімнати.

— Хвилинку, Мерліне, — промовив Рендом, — не втікай.

Я зустрівся з ним поглядом. Рендом дивився розлючено чи просто з цікавістю, я не міг сказати. Ці насуплені брови, ці примружені очі могли свідчити й про перше, й про друге.

— Ваша Величносте? — сказав я.

Він наблизився до мене, схопив за лікоть і, розвернувши від ліжка, спрямував до дверей, що вели до сусідньої кімнати.

— Віалло, я ненадовго займу твій кабінет, — сказав Рендом.

— Будь ласка, — озвалася вона.

Він завів мене всередину й зачинив за нами двері. Бюст Джерарда, що стояв біля протилежної стіни, упавши, лежав, розбитий, на підлозі. У дальньому кутку кімнати, де було робоче місце Віалли, стояла ще незавершена скульптура. Мабуть, це була якась морська істота з численними кінцівками. Я такої зроду не бачив.

Рендом різко повернувся до мене, запитально обвів поглядом і сказав:

— Ти стежиш за ситуацією між Беґмою і Кашфою?

— Більш-менш, — відповів я. — Білл учора коротко ввів мене в курс справи. Ереґнор, і таке інше.

— Він розповів тобі, що ми збираємося взяти Кашфу до Золотого Кола і покінчити з проблемою Ереґнора, визнавши право Кашфи на ці землі?

Мені не сподобалося, як він мене про це запитав, до того ж я не хотів підставляти Білла. Схоже, ця справа була ще засекречена, коли ми з ним її обговорювали. Тому я відповів:

— На жаль, подробиць я не пригадую.

— Добре, слухай, що я планую робити, — сказав мені Рендом. — Зазвичай ми не надаємо гарантій, що сприятимемо одній зі сторін угоди за рахунок іншої. Але Арканз, герцог Шедбурнський, скажімо так, тримав нас на гачку. Він найкраще відповідав нашій меті як правитель своєї держави, тому, коли цю руду сучку вдалось усунути, я розчистив для нього шлях до трону. Арканзові було відомо, що він може розраховувати на мене, претендуючи на трон після того, як право спадкування було порушено двічі, тож він зажадав отримати Ереґнор... ну, я і віддав його йому.

— Зрозуміло все, — сказав я, — крім одного: як це стосується мене?

Він повернув голову й уважно подивився на мене лівим оком.

— Коронація мала відбутися сьогодні. Я мусив ось-ось переодягтися й козирнутися туди...

— Ви вживаєте минулий час, — зауважив я, аби заповнити паузу.

— Так і є. Так і є, — пробурмотів Рендом, відвертаючись. Він пройшовся кімнатою, поставив ногу на уламок розбитої статуї і повернувся до мене: — А зараз нашого доброго герцога або вбито, або ув’язнено.

— То коронація не відбудеться? — запитав я.

— Au contraire[157], — відповів Рендом, і надалі вивчаючи моє обличчя.

— Здаюся, — сказав я. — Поясніть мені, що відбувається.

— Сьогодні вранці, ще на світанку, стався державний переворот.

— Палацовий? — запитав я.

— Можливо, і палацовий також. Але за підтримки іноземних військових.

— А що робив Бенедикт, коли це відбувалося?

— Я наказав йому ще вчора вивести війська і відразу після цього й сам повернувся додому. Ситуація виглядала цілком стабільною, а якщо б під час коронації там були присутні війська Амбера, це б могло справити погане враження.

— Справді, — я погодився з ним. — Тобто, щойно Бенедикт вийшов звідти, хтось туди зайшов, розправився з майбутнім королем, а місцевим поліціянтам навіть і на думку не спало, що так чинити негоже?

Рендом повільно кивнув і мовив:

— Десь так і було... Як ти гадаєш, чому таке могло статися?

— Можливо, вони не були настільки уже обурені перебігом подій?

Рендом посміхнувся та хруснув пальцями.

— Натхненно, — сказав. — Комусь може навіть здатися, що ти був у курсі того, що відбувається.

— Хтось може помилятися, — відказав я.

— Сьогодні твій колишній однокашник Лукас Рейнард став Рінальдо Першим, Королем Кашфи.

— Чорт забирай! — присвиснув я. — Мені й на думку не спадало, що він прагне цієї посади. І що ви збираєтеся робити?

— Гадаю, цю коронацію я пропущу.

— Я мав на увазі, у довгостроковішій перспективі?

Рендом зітхнув та відвернувся, буцнувши ногою якусь каменюку.

— Тобто, ти хочеш знати, чи я не збираюся скинути Рінальдо, повернувши туди Бенедикта з військом?

— Коротко кажучи, так.

— Це б виставило нас у дуже поганому світлі. Те, що зробив Люк, не виходить за межі Ґраустаркської[158] політики, що превалює у тих краях. Якщо ми увійдемо туди і наведемо лад, там невдовзі знову запанує політичний хаос. Ми могли б повторити те саме, якби це був переворот на чолі з якимось божевільним генералом чи аристократом з манією величі. Але Люк має легітимні права на трон, і наразі він сильніший за герцога Шедбурнського. До того ж Люкові симпатизує народ. Він молодий, справляє гарне враження. Наше повернення туди буде значно менш правомірним, аніж наше минуле там перебування. Проте я, навіть попри це, був майже готовий ризикнути отримати тавро агресора, щоб тільки не дати заволодіти троном синові цієї рудої сучки. А тоді моя людина в Кашфі повідомила, що він перебуває під протекцією Віалли. Я запитав її, чи це так. Вона підтвердила, що то правда, а ще сказала, що ти був присутній, коли це сталося. Віалла пообіцяла розповісти мені все після того, як Дворкін закінчить операцію. Зараз вона не відходить від пораненої, бо її емфатичні здібності можуть стати у пригоді. Але я не годний чекати. Розкажи мені, що і як сталося.

— Але спершу скажіть мені одну річ...

— Що саме?

— Які вояки посадили Люка на трон?

— Найманці.

— Найманці Далта?

— Так.

— Зрозуміло... Тож я скажу, що Люк відмовився мститися Дому Амбера. Зробив це із власної волі, після розмови з Віаллою, учора ввечері. Тоді вона й дала йому перстень. Ми збиралися вирушити до Ардена, тому я подумав, що вона робить це, аби Джуліан не спробував його вбити.

— Це було у відповідь на так званий ультиматум Далта щодо Люка та Джасри?

— Еге ж. Мені й на думку не спало, що все це може бути гра. З метою звести Люка і Далта, щоб вони могли втекти та вчинити заколот. Може, навіть і їхній двобій був підлаштований... якщо подумати, Люк мав нагоду поспілкуватися з Далтом ще раніше.

Рендом підняв руку і мовив:

— Зачекай. Розкажи мені все зі самого початку.

— Добре.

Так я і зробив. Доки розповідав, ми безліч разів зміряли кроками довжину кабінету.

— Знаєш, — сказав Рендом, коли я закінчив оповідь, — уся ця справа має такий вигляд, наче Джасра спланувала її ще до того, як розпочати свою кар’єру предметом умеблювання.

— Мені теж стукала така думка, — сказав я, сподіваючись, що він не поцікавиться тим, де Джасра може перебувати наразі. Чим більше я про це міркував, пригадуючи, як вона реагувала на звістки про Люка під час нашої бесіди після набігу на фортецю, тим зрозуміліше мені ставало: вона не тільки знала, що відбувається, а й бачилася з Люком уже після того, як я з ним розпрощався.

— Тут справа було спритно облагоджена, — зауважив Рендом. — Далт, без сумніву, діяв за наказами, отриманими раніше. Не знаючи, як зустрітися з Люком чи як розшукати Джасру та одержати нові інструкції, він удався до цього фейкового нападу на Амбер. Бенедикт, зі своєю майстерністю, міг би його й ще раз розбити, навіть ефективніше.

— Так. Треба віддати належне цьому чортяці: нахабства йому не позичати. Звідси випливає також, що Люкові довелося планувати все нашвидкуруч, а про цю імітацію дуелі вони мали домовитися під час своєї короткої зустрічі в Ардені. Отже, він узяв усе під свій контроль і надурив нас, примусивши вважати себе в’язнем, який не може нічим загрожувати ситуації в Кашфі. Можна так на все це подивитися.

— А який інший погляд може бути?

— Ну, як ви самі сказали, те, що він захопив трон, дає нам і деякі переваги... Що ви збираєтеся робити?

Рендом, потерши скроні, сказав:

— Вирушити туди й завадити йому коронуватися було б дуже нерозважним кроком. Перш за все, я хочу зрозуміти ось що: ти кажеш, що цей хлопець — майстер брехати, як рябий пес. Ти був при їхній розмові. То Люк обманом змусив Віаллу взяти його під свою протекцію?

— Ні, — заперечив я. — Мені здалося, його вона вразила своїм учинком так само, як і мене. Люк відмовився від вендети, бо відчув, що честь його відновлена, зрозумів, що його мати певною мірою використовувала його, а також із дружнього почуття до мене. Він зробив це без жодних умов зі свого боку. Я думаю, Віалла дала йому перстень на знак того, що вендеті покладено край і ніхто з нас не намагатиметься його вбити.

— Це дуже на неї схоже, — мовив Рендом. — Якби я підозрював, що Люк використовує Віаллу, я б власноруч з ним розправився. А так, що ж... Плани мої пішли за вітром, але, гадаю, з цим я можу змиритись. Я готую в королі Арканза, й останньої миті його посуває протеже моєї дружини! Ще трохи, і може скластися враження, що тут у нас, у самому серці Амбера, нема єдності, й оце мені дуже не подобається.

— Гадаю, Люк поведеться дуже миролюбно. Я знаю його достатньо добре, аби стверджувати, що він розуміє такі нюанси. Думаю, Амберу буде зручно мати з ним справи, на будь-якому рівні.

— Та певно, що миролюбно. З якого дива йому б поводитись інакше?

— Він не має на це жодних причин, — сказав я. — А що тепер чекає на цю угоду?

Рендом посміхнувся.

— Я зіскочив з гачка. Оця стаття про Ереґнор мене завжди непокоїла. А в новому договорі, якщо договір узагалі буде укладено, ми почнемо ab initio[159]. Але я не впевнений, чи нам потрібна нова угода. Хай усі вони йдуть під три чорти.

— Можу побитись об заклад, що Арканз ще живий, — сказав я.

— Гадаєш, Люк тримає Арканза в заручниках, щоб я пустив його до Золотого Кола?

Я стенув плечима і запитав:

— Наскільки у вас із Арканзом приятельські стосунки?

— Я підтримував його багато в чому й відчував, що це — мій обов’язок. Але аж таку ціну за нього платити не зобов’язаний.

— Зрозуміло.

— Було б нижче гідності Амбера мати наразі прямі відносини з такою другорядною державою, як Кашфа.

— Ваша правда, — відповів я, — та, до речі, Люк ще й не став легітимним правителем.

— Проте Арканз насолоджувався б зараз життям на своїй віллі, якби не я... А цей Люк, здається, є твоїм приятелем; хай підступним, але приятелем.

— Бажаєте, щоб я нагадав йому про це, коли ми наступного разу обговорюватимемо атомні скульптури Тоні Прайса[160]?

Рендом кивнув головою.

— Здається, ви найближчим часом матимете нагоду потеревенити про мистецтво. Гадаю, буде доречно, якщо ти відвідаєш коронацію свого приятеля. Як приватна особа. Твоє подвійне громадянство нам тут допоможе, а твій приятель відчує, що його шанують.

— Але можу побитись об заклад, що він захоче укласти цей договір.

— Навіть якщо погодимося на це, ми не гарантуємо йому Ереґнор.

— Розумію.

— І ти не маєш повноважень зв’язувати нас будь-якими зобов’язаннями.

— Це мені також зрозуміло.

— Тоді чому б тобі трохи не причепуритися та не вирушити поспілкуватися з ним? Твоя кімната просто за цим проваллям. Можеш вийти крізь цю діру та злізти по балці. Я помітив, що вона уціліла.

— Добре, так і вчиню, — відповів я, прямуючи до пролому. — Ще тільки одне запитання, геть із іншої опери...

— Так?

— Мій батько недавно був тут?

— Мені про це невідомо, — відказав Рендом, задумливо похитавши головою. — Знаєш, ми дуже добре вміємо приходити і йти непоміченими, якщо забажаємо. Втім, гадаю, він дав би мені знати, якби опинився неподалік.

— Мабуть, так, — сказав я, розвернувся та вийшов крізь стіну, проігнорувавши провалля.

11

Ні.

Я повис на балці, розгойдався та пустив руки. І приземлився майже граційно посеред вестибюля, між двома дверима до своїх кімнат, приблизно на однаковій відстані від них. Це якщо не вважати, що одних із дверей бракувало, так само, як і частини стіни, де вони раніше були, слугуючи мені входом (або виходом, залежно від того, з якого боку опинитися), не кажучи про моє улюблене крісло та скляну шафку з колекцією морських мушель, які я назбирав по світах на різних пляжах. Шкода.

Я потер очі й відвернувся, бо навіть руйнування мого помешкання наразі відступало на задній план. Хіба я в біса раніше не бачив своїх кімнат у руїнах? Та щороку, 30 квітня...

Я повільно повернувся — ну, точно як герой того «Ніагарського водоспаду»[161]...

Ні.

Так.

На протилежному боці вестибюля, де раніше красувалася лише порожня стіна, тепер відкрився коридор, тягнучись у північному напрямку. Під час стрибка з крокви я краєчком ока помітив, як там щось зблиснуло. Дивина! Темп музичного супроводу мого життя, схоже, знову прискорювався через примху богів. Мені доводилося і раніше бувати в цьому коридорі, там, де він з’являється частіше, на четвертому поверсі, з’єднуючи дві комори. Тільки там він тягнеться зі сходу на захід. Коридор Дзеркал, одна з найдивовижніших аномалій Амберського замку, довший в один бік, ніж у другий, вмістилище незлічених дзеркал. Незлічені — це не метафора. Якщо спробувати їх перелічити, результат буде щоразу іншим. Тонкі воскові свічки у високих шандалах відкидають нескінченні тіні, відбиваючись у дзеркалах — великих і малих, вузьких та широких, тонованих, кривих, забраних у вишукані рами, металеві чи дерев’яні, а інколи в простих рамах чи без рам узагалі. Там є дзеркальні фігури, складені з безлічі дзеркальних граней, і свічада обтічної форми, і рельєфні дзеркала.

Я кілька разів проходив Коридором Дзеркал, дихав повітрям, насиченим ароматом свічок, інколи підсвідомо відчуваючи чиюсь присутність, помічаючи серед віддзеркалень тіні, котрі зникали, якщо сфокусувати на них погляд. Відчував хитросплетені чари цього місця, але будити його сплячого генія мені жодного разу не довелося. Може, воно й на краще. Від цього місця можна чекати чого завгодно; принаймні так мені колись казав Блейз. Він не міг висловитися напевне, чи можуть дзеркала закинути того, хто в них задивився, до темних закутків Тіней, чи загіпнотизувати його, навіявши дивну дрімоту, чи, може, перенести до країни чистих символів, де нема нічого, крім психічного несвідомого, чи втягнути в гру умів, інколи зловісну, а інколи невинну. Вони можуть зробити що завгодно з переліченого чи все водночас, а можуть нічого з цього не зробити. У будь-якому разі Коридор не був таким уже безневинним, бо час від часу в ньому знаходили слуг, грабіжників та гостей мертвими або приголомшеними, і тоді вони блукали серед його блиску із дивним виразом обличчя, бурмочучи щось, наче крізь сон. Зазвичай напередодні сонцестояння та рівнодення — втім, це могло статись і будь-якої пори року — Коридор переміщався в інше місце, інколи просто зникаючи на деякий час. До нього ставилися переважно з підозрою, остерігалися його, намагалися триматися від нього осторонь, хоча він міг не тільки заподіяти шкоду, а й винагородити, не лише налякати, а й провістити щось корисне чи подарувати раптове осяяння. Ось ця невизначеність і лякала.

А інколи, за чутками, Коридор наче очікував на якусь конкретну особу, приготувавши для неї незбагненні дари. А ще казали, що в таких випадках відхилити його запрошення було значно небезпечніше, ніж його прийняти.

— Отакої! — сказав я. — Що, просто зараз?!

Тіні танцювали вздовж усього Коридору, і до мене долинув паморочливий аромат свічок. Я рушив уперед. Лівою рукою торкнувся стіни за рогом, там, де починався власне коридор. Фракір не поворухнулася.

— Це Мерлін, — назвався я. — І наразі трохи поспішаю. Ти впевнений, що не хочеш віддзеркалити когось іншого?

Найближчий вогняний язик на мить набрав форми вогняної руки й гойднувся у запрошувальному жесті.

— От лайно! — прошепотів я, роблячи черговий крок уперед.

Я увійшов до коридору, не відчувши, що долаю якусь перешкоду. Підлогу встеляв довгий червоний хідник. У променях світла іскрилися порошинки. Я був сам не свій у багатьох сенсах; мерехтливе світло перетворювало мій одяг на костюм арлекіна, тіні, що танцювали, змінювали обличчя.

Мерехтіння... Зблиск.

На якусь мить мені здалося, наче з невеличкого овального люстра в металевій рамі, приткнутого високо на стіні, на мене поглянуло суворе обличчя Оберона. Втім, можливо, це була гра світла... а може, й справді тінь Його покійної Величності... хтозна.

Зблиск.

Я міг би заприсягнутися, що ліворуч, на рівні мого пояса, у сріблястому прямокутнику, взятому в раму з рослинним орнаментом, промайнуло моє власне обличчя, але скидалося воно на морду тварини — косий лихий погляд, висолоплений язик. Але тільки-но я повернувся придивитися, та чудасія перетворилася на звичайне людське обличчя, наче глузуючи з мене.

Я йшов коридором. Килим стишував кроки. Дихав я нерівно. Мені хотілося залучити свій Лоґруський зір чи, навіть, викликати образ Лабіринту. Але я боявся це зробити, бо надто ще свіжими були спогади про ворожу поведінку обох Сил. Відчував, що от-от має щось відбутися.

Зупинившись, узявся вивчати свій відбиток в одному зі свічад, яке чимось мене привабило. Дзеркало мало раму з чорного металу, інкрустовану срібними магічними символами. Скло було темне, туманне, наче в його глибині плавали невидимі духи. Обличчя моє виглядало в люстрі схудлим, риси загострились, і час від часу мені ввижалися ледь помітні пурпурні німби над моєю головою чи, радше, натяк на них. Щось холодне й невловимо лиховісне було в цьому віддзеркаленні, але хоч як довго я вивчав його, нічого не ставалося. Жодного послання чи осяяння, ніяких змін. Насправді, чим довше я дивився, тим більше мені здавалося, що ці ледь помітні драматичні штрихи — гра світла.

Я попростував далі повз швидке миготіння неземних пейзажів, химерних створінь, сцен із мого минулого, тіней померлих друзів та рідних З однієї безодні хтось навіть погрозив мені коцюбою. Я помахав у відповідь. Мабуть, через те, що не відійшов ще від травмувальної мандрівки між Тінями, ці дивні, а можливо, і загрозливі явища не справляли на мене належного ефекту. Мені здалося, що я краєм ока помітив повішеного, котрий розгойдувався на шибениці, мов під сильним вітром, зі зв’язаними за спиною руками, а над ним простиралося небо, яке наче належало пензлю Ель Ґреко[162].

— Останні дні видалися для мене напруженими, — промовив я вголос, — та й зараз іще не все позаду. Тож я трохи в цейтноті, якщо ти розумієш, про що я.

Щось вгамселило мене в праву нирку, я крутнувся, але позаду нікого не було. Тоді я відчув на плечі долоню, яка зі силою розвернула мене. Я не опирався. Але знову нікого не побачив.

— Перепрошую, — сказав я. — Якщо я потрібний тут, то що ж удієш...

Невидимі руки й надалі штовхали та смикали мене, змушуючи рухатися повз розкішні, принадні дзеркала. Мене спрямували до немудрого люстра в темній рамі з пофарбованого дерева. Виглядало свічадо так, наче його придбали на дешевому розпродажі. Поверхня скла мала незначний дефект, просто перед моїм лівим оком. Не знаю, які сили доправили саме сюди, але тут вони мене облишили. Мені спало на думку, що, мабуть, ті штовхали мене не з серця, а бажаючи прискорити моє просування коридором.

Тому я про всяк випадок сказав «Дякую» і втупився у дзеркало, що наразі було переді мною. Трохи відкидаючи й нахиляючи голову, а також поводячи нею з боку в бік, бачив, як моїм віддзеркаленням пробігає легеньке ряботиння. Повторюючи такі рухи знову й знову, я чекав, що буде.

Віддзеркалення моє лишалося незмінним, але після того, як поверхнею люстра втретє або й учетверте пробігли брижі, змінилося тло. Тепер у свічаді в себе за спиною я бачив уже не ряд дзеркал у тьмяному освітленні, а темні чагарники, що стояли стіною, і над ними — вечоровий небосхил. Іще трохи похитав головою, але хвилястість зникла. Кущі здавалися цілком реальними, хоча периферійним зором я бачив, що коридор в обох напрямках залишається без змін і права стіна стоїть на своєму місці.

Я уважно розглядав чагарі, що, здавалося, відбивались у дзеркалі, відшукуючи якісь знамення, застереження, якісь таємні знаки чи хоча б якийсь рух у заростях. Нічого цього не було помітно, попри те, що відбиток дуже реально передавав глибину. Я майже відчував потилицею повів холодного вітру. Так вдивлявся у люстро кілька хвилин, не менше, чекаючи, що воно покаже мені щось нове. Але не з’являлося нічого. Якщо то все, що це люстро може мені запропонувати, то пора йти звідси, вирішив я.

Раптом щось наче заворушилося в кущах позаду мене, змусивши спрацювати рефлекси. Я рвучко розвернувся, виставивши перед собою руки.

Побачив, що це був просто вітер, вітер серед листя. І відразу ж зрозумів, що я не в коридорі. Я знову повернувся. Дзеркало зникло, разом зі стіною. Тепер я дивився на невисокий пагорб, увінчаний руїнами кам’яних стін. Крізь проломи у стіні пробивалося світло. Цікавість і почуття обов’язку змусили мене піднятися на верхівку пагорба, втім, не забуваючи пильнувати.

Небосхил, здавалося, темнішав із кожним моїм кроком. Хмар не було, і я бачив безліч зірок, що виблискували, складаючись у незнайомі мені сузір’я. Сторожко, майже скрадаючись, я ступав між камінням, заростями трави та кущів, уламками стіни. За стіною, заплетеною виноградом, почав розрізняти голоси. Слів не розбирав, але чув, що голоси складаються не в бесіду, а, радше, у якусь какофонію, наче купа осіб обох статей та різного віку водночас проказує свої монологи.

Зійшовши на верхівку пагорба, я виставив руку вперед і торкнувся пошерхлої поверхні стіни. Вирішив, що не варто огинати стіну, аби подивитися, хто там, на тому боці, та що вони роблять. Бо тоді б мене побачили оті... не знаю, хто. Значно простіше, піднявши руки над головою, ухопитися за край найближчого заглиблення та підтягнутися догори. Що я й зробив. Навіть примудрився знайти опору для пальців ніг і, діставшись краю стіни, переніс частину своєї ваги на виступи, розвантаживши руки.

На останніх дюймах я видирався вгору дуже обережно, зазираючи крізь шпаринки в розтрісканому камені, аби роздивитися, що ж робиться усередині цієї зруйнованої будівлі. Схоже, колись це було щось на кшталт церкви. Дах обвалився, але протилежна від мене стіна ще стояла, перебуваючи приблизно в такому ж стані, як і та, якою я наразі дряпався. Праворуч од мене, на узвишші, був вівтар, теж дуже зруйнований. Хай що тут сталося, це відбулося дуже й дуже давно, бо чагарники та виноградна лоза вкрили внутрішній простір будівлі так само, як і зовнішні її стіни, згладжуючи абриси поламаних лав, повалених колон та фрагментів покрівлі.

Унизу, на розчищеному місці, хтось намалював велику пентаграму. В кожній з вершин цієї фігури бовваніла постать, спиною до її центру. Всередині, у тих точках, де перетиналися лінії, горіли смолоскипи, встромлені у землю. Це був незвичний варіант знайомого мені ритуалу, і мене здивували й сам обряд, і те, чому ці п’ятеро не подбали про належний захист та чому вони не діють узгоджено, а пустилися хто до ліса, а хто до біса, не зважаючи одне на одного. Я міг добре бачити тих трьох, які стояли ближче за інших, спинами до мене. Тих двох, котрі стояли до мене обличчями, я майже не бачив, бо вони губилися в хистких тінях. Деякі голоси належали чоловікам, інші були жіночими. Один з учасників дійства співав; двоє декламували монотонно, ще двоє просто проказували щось, але з театральними, афектованими інтонаціями.

Я підтягнувся вище, намагаючись побачити обличчя двох найближчих до мене людей. Щось знайоме проглядало в усьому зібранні, тож я відчував, що варто мені впізнати бодай одного з громади, — і зможу ідентифікувати й решту з них.

Ще мене хвилювало і таке нагальне питання: кого це вони викликають? Чи буду я в безпеці тут, на стіні, поруч із цим ритуалом, якщо раптом з’явиться щось геть неочікуване? Не схоже, щоб вони задіяли звичайні обмеження. Тому я виліз ще трохи вище. Тієї миті, коли побачив, що кут зору значно поліпшився, мій центр ваги змістився, і я відчув, що рухаюсь уперед, не докладаючи до цього жодних зусиль. Уторопав, що стіна падає, і я разом з нею. А приземлився просто в самісінькому осередкові їхнього дивного хореографічного обряду. Я намагався відштовхнутися від стіни, сподіваючись упасти й одразу відкотитись, а тоді рвонути навтьоки, щодуху. Але надто пізно. Моє хвицання підкинуло мене в повітря, проте не надало мені поступального руху вперед.

Жодна з постатей навіть не поворухнулася, хоч уламки стіни сипонули дощем. Але, падаючи, мені вдалося нарешті розібрати деякі слова.

— ...викликаю тебе, Мерліне: опинись у моїй владі тут і зараз! — речитативом декламувала одна з жінок.

«Дуже дієвий ритуал», — подумав я, приземляючись у центр пентаграми, горічерева, розкинувши руки та розчепіривши ноги. Примудрився упертися підборіддям у груди, щоб не стукнутися потилицею, а розмахування руками, очевидно, уповільнило падіння, тому не дуже забився. П’ять високих омахів полум’я засмикалися навколо мене, наче у скаженому танці, але за кілька секунд вгамувалися та повернулися до колишнього стану. П’ять постатей, як і раніше, дивилися назовні. Я спробував підвестись, але це мені не вдалося. Мене наче прицвяхували у такому положенні.

Фракір попередила мене надто пізно, коли я вже падав, і тепер не знав, який їй віддати наказ. Можна було звеліти їй підповзти до одного з незнайомців, дістатися його шиї та й удавити. Але ж я поки що не знав, хто саме з них заслуговує на таке поводження. А раптом ніхто не заслуговує...

— Даруйте, я не хотів звалитися, мов з неба, та ще й без попередження, — вимовив я. — Бачу, тут у вас приватна вечірка. Якщо хтось із вас люб’язно зніме з мене закляття, піду собі геть, щоб не заважати...

Та постать, яка стояла біля моєї лівої ноги, розвернулася й оглянула мене згори донизу. Це була жінка у синій мантії, і на її обличчі, освітленому червоними відблисками, не було маски. Тільки жорстока посмішка, яка зникла, коли жінка облизала губи. Це була Джулія, і в правій руці вона стискала ніж.

— Усе така ж дотепна свинюка, — промовила Джулія. — У тебе завжди готовий дурний жарт, що б не сталося. Так ти маскуєш своє небажання ставитися серйозно до чогось чи до когось. Навіть, якщо цей хтось тебе кохає.

— Це можна пояснювати також почуттям гумору, — відказав я. — Але то така річ, якої ти ніколи не мала, як тепер бачу.

Вона повільно похитала головою.

— Ти усіх тримаєш на відстані витягнутої руки. Не вмієш довіряти іншим.

— Родинна риса, — сказав я. — Але обережність не унеможливлює прихильності.

Вона почала заносити ніж, але на мить завагалася.

— Хочеш сказати, що все ще кохаєш мене? — запитала.

— Я ніколи й не переставав, — відповів. — Просто ти надто натиснула на мене, цілком несподівано. Забажала від мене більшого, ніж я був готовий дати на той час.

— Ти брешеш, бо твоє життя в моїх руках.

— Я міг би збрехати й не з такої поважної причини, — відмовив я. — Але, на свою біду, я кажу тобі правду.

І тут озвався ще один знайомий голос, цього разу праворуч від мене.

— Ми з тобою ще не встигли обговорити такі речі, — почув я, — але мене беруть завидки, що ти так до неї ставишся.

Повернувши голову, я побачив, що й ця постать обернулася до мене обличчям. Це була Корал, з чорною пов’язкою на правому оці й теж із ножем у правиці. Тоді я звернув увагу на її ліву руку і перевів погляд назад, на Джулію. Так, обидві вони тримали в лівій руці виделки.

— Et tu[163], — констатував я.

— Я ж тобі казала, що не розмовляю англійською, — нагадала Корал.

— І ту, і цю, — докинула Джулія, наставляючи столові набори. — Хто казав, що у мене нема почуття гумору?

Вони почали плювати одна в одну, стоячи наді мною, але не всі плювки влучали в ціль.

Мені спало на думку, що Люк, мабуть, спробував би розгребти ситуацію, негайно покликавши обох заміж. Я відчував, що у мене це може не спрацювати, то не став і пробувати.

— Це — втілення мого страху щодо одруження, — промовив я. — Це психологічний захист. Марення. Свідоме сновидіння. Це...

Джулія впала на коліно й зробила рух правою рукою. Я відчув, як лезо увійшло в моє ліве стегно.

Я заволав, але крик мій увірвався, коли Корал встромила виделку мені у праве плече.

— Це безглуздя! — загорлав я, а столові набори раз у раз зблискували в їхніх руках, змушуючи мене звиватися від болю.

І раптом, рухаючись неквапно та граційно, обернулася постать, яка стояла у тій вершині пентаграми, що сусідила з моєю правою ногою. Ця жінка мала на собі темно-коричневу мантію з жовтою оторочкою і притримувала її схрещеними перед собою руками, закриваючи обличчя аж до очей.

— Припиніть, ви, суки! — наказала вона, широко розводячи руки й цієї миті понад усе скидаючись на метелика-жалібницю[164]. Звісно ж, це була Дара, моя мати.

Джулія та Корал уже піднесли виделки до рота й саме жували. Біля рота Джулії я побачив крихітну бісеринку крові. Мантія струменіла з кінчиків пальців моєї матусі, наче жива, немов одне ціле з нею. Її руки-крила цілковито затулили Джулію та Корал, і я їх більше не бачив, а вона й надалі розгортала руки, і мантія впала на них, накрила їх, водночас відмітаючи їх геть, перетворюючи на грудочки, зменшуючи їх, аж допоки мантія не обвисла вільно, природними фалдами, а дівки зникли з вершин кутів.

Тоді я почув, як ліворуч від мене хтось м’яко заплескав у долоні, а тоді ще й розреготався хрипко.

— Чудова робота! — проказав знайомий до болю голос. — Але ж ти й завжди любила його найбільше за всіх інших.

— Понад усіх, — виправила вона.

— То що, бідолашний Деспіл не мав жодних шансів? — запитав Юрт.

— Ти несправедливий, — відказала вона йому.

— Тобі цей божевільний принц Амбера завжди був дорожчий за нашого батька, хоча тато наш був порядною людиною, — сказав Юрт. — Саме тому Мерлін завжди був твоїм пестунчиком, хіба ні?

— Це не так, Юрте, і ти це знаєш, — відповіла вона.

Він знову розсміявся і сказав:

— Ми всі його викликали, бо всі хотіли ним заволодіти, — хоч і з різних причин. Але, врешті-решт, усі наші бажання зводяться ось до чого, хіба ні?

Я почув гарчання і, повернувши голову, встиг помітити, як видовжилося його обличчя, перетворюючись на вовчу морду, як загострились ікла, як він опустився на чотири лапи і припав до мого лівого плеча, впиваючись смаком крові.

— Припини! — заволала вона. — Ах ти, мала потворо!

Він задер морду й завив так, як роблять койоти, і їхній сухий брех скидається тоді на божевільний регіт. Раптом чорний чобіт уцілив його по лопатці, відкинувши геть із такою силою, що він відлетів до стіни, й рештки її посипалися просто на нього. Видавши короткий виск, вовк зник під грудою каміння.

— Так-так, — почув я голос неньки і, подивившись на неї, помітив, що вона теж має в руках ніж та виделку. — Що поробляє такий бахур, як ти, у такому тихому куточку?

— Схоже, відганяю останнього з хижаків, — почув я голос, той, що колись розповідав мені дуже довгу історію, у якій ішлося про різноманітні автокатастрофи та численні помилки генеалогії.

Матуся кинулася до мене, але він, нахилившись, підхопив мене під пахви й висмикнув у неї з-під носа. А тоді його просторий чорний плащ завихрився, наче плащ матадора, й накрив її з головою. Вона, здавалося, розчинилася під ним, так само, як сталося з Джулією та Корал, коли їх накрила мантія Дари. Він ривком поставив мене на ноги, знову нахилився, підняв свій плащ та витряс його. Поки застібав його пряжкою у вигляді срібної троянди, я уважно придивлявся до нього: чи не побачу ікл або принаймні столових наборів.

— Четверо з п’ятьох, — сказав я, обтрушуючись. — Хай яким реальним усе це здається, я певний, що воно має лише алегоричний або анаґоґічний[165] сенс. А як сталося, що ти опинився тут, не маючи схильності до канібалізму?

— На це можна подивитись і таким чином: я ніколи не був тобі справжнім батьком, — сказав він, натягуючи срібну рукавицю з розтрубом. — Важко бути батьком, коли навіть не знаєш, що маєш дитину. Ось чому мені нічого від тебе не треба.

— Схоже, це у тебе Ґрейсвандір, — сказав я.

Він кивнув.

— Цей меч тобі наче також прислужився...

— Гадаю, маю тобі за це подякувати. А ще, думаю, не варто питати тебе, чи це не ти забрав мене з печери й закинув у ту місцевість між Тінями?

— Чому ж? Це зробив справді я, — підтвердив батько.

— Звісно, ти так казатимеш.

— А чому б мені так не казати, якщо це насправді був я? Дивися! Стіна!

Звівши очі, я побачив, що ще велика частина стіни падає і має нас ось-ось накрити. Він штовхнув мене, і я знову розвалився посеред пентаграми. Чув, як каміння з гуркотом падає позаду мене; мені вдалося трохи підвестися й посунутися далі. Щось ударило мене по голові.

Я отямився у Коридорі Дзеркал. Лежав долілиць, оповитий ароматом свічок, голова на лікті правої руки, в кулаці затиснутий прямокутний шматок каменя. Спробувавши піднятися з підлоги, я відчув біль ув обох раменах та в лівому стегні. Обстеживши болючі місця, знайшов рани, в усіх трьох місцях. Більше нічого не вказувало на те, що зі мною насправді щойно відбулися ці пригоди, проте так просто від них відхреститися не міг.

Підвівшись, я пошкутильгав у зворотному напрямкові, до того коридору, де були мої кімнати.

— Куди ти подівся? — гукнув згори Рендом.

— Га? Що маєш на увазі? — крикнув я у відповідь.

— Ти пройшов вестибюлем і кудись подівся...

— Скільки мене не було? — запитав його.

— Не знаю. Може, пів хвилини.

Я помахав рукою із затиснутим у ній каменем.

— Побачив це на підлозі. Не міг зрозуміти, що то таке.

— Мабуть, уламок стіни. Занесло аж сюди, коли зіткнулися Сили, — відповів Рендом. — Колись тут була купа арок, оздоблених такими каменями. А тепер на твоєму поверсі їх майже всі заштукатурили.

— А, зрозуміло... Я заскочу на хвильку, перш ніж піду.

— Не забудь, — сказав Рендом, і я пішов до себе крізь пролом у стіні. Багатенько стін сьогодні завалилося.

Дальня стіна була також пошкоджена вибухом, і в ній утворився прохід до запилюжених кімнат Бранда. Я зупинився, роздивляючись. Синхроністичність[166], вирішив. Схоже, колись між кімнатами Бранда і моїм помешканням була арка. Наблизившись до пролому, я оглянув лівий бік арки, котру відкрив вибух. Так, під штукатуркою оголилися камені, схожі на той, що був затиснутий у мене в руці. Нумо...

Я зчистив замазку і вставив свій камінь у те місце, де арка була пошкоджена. Він став на місце, наче тут і був. Справді, коли я його легенько потягнув, він не піддався. Чи дійсно я приніс його із собою зі свого задзеркального сновидіння, де відбувався лиховісний ритуал за участю моїх матері, батька, брата та коханок? Чи, може, напівсвідомо підібрав його, уже повернувшись звідти, на тому місці, куди камінь закинуло нещодавнім руйнівним для місцевої архітектури вибухом?

Повернувшись до себе, я скинув мантію і звільнився від сорочки. Так. На правому плечі залишилися проколи, наче зроблені виделкою, а на лівому — сліди, схожі на укус. Також на лівій штанині побачив засохлу кров, а під нею болючу рану на стегні. Я умився, почистив зуби, розчесав волосся, а також перев’язав рани на нозі й на лівому плечі. Наш родинний метаболізм зцілить мене за добу, але я не хотів, щоб ці рани відкрилися від раптового зусилля й заюшили мені одяг.

До речі, про одяг...

Моя гардеробна шафа уціліла, і я вирішив одягтися в інші свої кольори, кольори з минулого, аби подарувати Люку приємні спогади у день коронації. Відшукав золоту сорочку та яскраво-сині штани, що майже точно відтворювали кольори Берклі, а ще шкіряний жилет у тон штанів та синій плащ із золотою облямівкою, заткнув чорні рукавички за чорну перев’язь, і це нагадало мені, що треба знайти собі нового меча. І кинджал заразом. Коли роздумував, який капелюх обрати, мою увагу привернули незрозумілі звуки. Я обернувся на шум.

У кімнаті знову повисла завіса пилу, але крізь неї на місці зубчастого отвору до Брандових кімнат я міг бачити правильну арку, абсолютно симетричну. Стіна навколо неї теж виглядала неушкодженою. Мені здалося, що й стіна праворуч від мене теж у кращому стані, ніж після вибуху.

Я наблизився до стіни, пробігся пальцями по кам’яному склепінню арки. Роздивився оштукатурену поверхню стін, шукаючи відшарування і тріщинки. Нічого не знайшов. Гаразд. Це був зачарований камінь. Яка мета цих чарів?

Пройшовши крізь арку, я роздивився навкруги. У кімнаті було темно, і я за звичкою викликав Лоґруський зір. Він прислужився мені, як і раніше. Можливо, Лоґрус вирішив не тримати на мене зла.

Тепер я міг бачити сліди численних магічних експериментів, а також безліч заклять, що діяли й досі. Більшість чаклунів залишає за собою певну кількість магічного сміття, непомітного за нормальних умов, але Бранд був неабияким нечупарою, якщо тільки, звісно, не надто склопотався останніми днями свого тут перебування, коли він саме намагався взяти під контроль Усесвіт. Звісно, коли людина зайнята такими справами, охайність може відступити на другий план. Я продовжив огляд приміщення. Тут було повно таємниць, незакінчених орудок, прикмет того, що Бранд просунувся певними магічними шляхами у таку далечінь, куди я не мав жодного бажання й зазирати. Проте я не відчував тут нічого такого, з чим не зміг би впоратись, і нічого, що вказувало б на серйозну нагальну небезпеку. Тепер, коли відвідав ці кімнати, я, може, й залишу арку, як вона є, і розширю свої апартаменти, додавши до них кімнати, що колись належали Бранду.

Перш ніж забратися звідси, вирішив принагідно зазирнути до Брандового гардероба, чи не знайдеться там капелюх, що пасуватиме до мого вбрання. Відчинивши дверцята та понишпоривши у шафі, я витягнув темний трикорн із золотавим пір’ям, який чудово мені підійшов. Відтінок був трохи інший, але мені вдалося пригадати заклинання, спроможне змінювати кольори. Я вже збирався зачиняти дверцята, коли раптом у Лоґруському зорі щось коротко зблиснуло із глибин полиці з капелюхами. Простягнувши руку, я видобув цю штуку.

То був меч, довгий, у прегарних темно-зелених піхвах із золотою насічкою, із позолоченим руків’ям, увінчаним великим смарагдом. Я обережно витягнув лезо, наполовину, майже очікуючи, що воно завиє, наче чорт, на якого хлюпнули з кропила святою водою. Натомість воно тільки трохи зашипіло і закурилося. На лезі проступав чіткий візерунок, його можна було роздивитися... Так, він зображував частину Лабіринту. Ту частину, якою закінчувався Лабіринт, на відміну від Ґрейсвандіра, лезо якого прикрашав малюнок відправної ділянки.

Уклавши меча до піхов, я, підкоряючись імпульсу, підвісив його собі до пояса. Меч Люкового старого може стати непоганим подарунком на його коронацію, подумав. Прихоплю меч для нього. Вийшовши до бічного коридору, я пробрався крізь невеликий отвір, що утворився у стіні Джерардового приміщення, і, проминувши двері Фіони, підійшов до кімнат мого батька. Ще раніше хотів дещо перевірити, а знайдений меч нагадав мені про це. Я покопався в кишені, шукаючи ключ, який переклав туди зі своїх закривавлених штанів. Потім вирішив, що не завадить постукати. А що, коли...

Я постукав, зачекав, постукав знову й іще зачекав. Оскільки відповіддю була тиша, відімкнув двері й зайшов. Я не збирався йти до інших кімнат. Мені треба було тільки подивитися на вішак у передпокої.

Ґрейсвандіра не було на кілку, на який я його повісив. Я позадкував, зачинив за собою двері й замкнув їх на ключ. Прагнув пересвідчитися, що всі кілочки на вішалці вільні, а тепер, коли переконався, не був певний, що це може означати. Втім, отримане знання додало щось до відчуття, що я наближаюся до розгадки...

Попростував назад, проминаючи кімнати Фіони. Повернувся до помешкання Бранда крізь двері, які залишив прочиненими. Довелося добряче пошукати, поки я, нарешті, знайшов ключ в одній із попільничок. Замкнувши двері, сунув ключа до кишені: це було безглуздо, бо будь-хто міг наразі зайти сюди з моєї кімнати, а в моїй кімнаті бракувало стіни. Проте...

Я трохи затримався, перш ніж переступити до своєї вітальні з тебризьким килимом, котрий заплювала ти’їґа і закидало уламками знищеної стіни. У помешканні Бранда було щось майже заспокійливе, воно налаштовувало на мирний лад, чого я раніше не помічав. Іще трохи поблукав там, витягаючи шухлядки, зазираючи всередину магічних скриньок і розгортаючи сувої Брандових креслень. Зір від Лоґрусу дав мені змогу побачити, що у стовпчику ліжка заховано щось невеличке, але потужно-магічне, таке, що лінії сили аж струменять із нього навсібіч. Вигвинтивши кульку з одного зі стовпчиків, я знайшов схованку. Там лежав оксамитовий мішечок, а в ньому — каблучка. Обідець широкий, схоже, з платини, а на ньому закріплено щось на кшталт колеса з червонястого металу, із безліччю спиць, крихітних, завтовшки як волосина. Від кожної з цих спиць тягнулася лінія сили — хтозна-куди, можливо, до Тіні, туди, де чекає невичерпне джерело магії. Може, Люк зрадіє такій каблучці більше, ніж мечу. Просунувши палець у каблучку, я відчув, як вона наче пустила коріння аж до глибин мого єства. Зрозумів, що можу рухатись уздовж ліній, до каблучки й назовні. Мене вразило, що ця каблучка дає доступ до найрізноманітніших видів енергії, до того ж іще й контролює ці сили, починаючи від примітивних хтонічних[167] і закінчуючи карколомними конструктами Вищої Магії, дає владу і над елементалами[168], і над істотами, схожими на богів із лоботомією. Незрозуміло, чому Бранд не мав на собі цієї каблучки під час битви за Лабіринт. Якби він мав її, то був би непереможний — принаймні так мені здалося. І наразі всі ми могли б мешкати в Бранденберзі у замку Бранда.

А ще я не розумів, чому Фіона, мешкаючи в сусідній кімнаті, не відчула присутності цього персня та не прийшла його пошукати. З іншого боку, я теж його не відчув раніше. Це кільце мало таку особливість: не виявляти себе на відстані вже кількох футів. Просто дивовижно! Скільки скарбів приховують ці кімнати! Може, це пояснюється ефектом «приватного Всесвіту», котрий, подейкують, присутній у деяких із цих приміщень? Каблучка була чудовою альтернативою Силі Лабіринту чи Силі Лоґрусу, завдяки тому, що пов’язана напряму з багатьма джерелами магії. На те, щоб удосконалити таку річ, надати їй усієї її могутності, мали піти сторіччя. Хай там що планував робити з цим перснем Бранд, плани його були не короткотермінові. Я вирішив, що не можу віддати таку річ Люкові чи будь-кому, знайомому з Мистецтвами. Навіть сумнівався, чи можна довірити її нечарівникові. Й у жодному разі я не збирався повертати свою знахідку до її схованки у стовпчикові ліжка. Так, так, Фракір. Вона намагалася привернути мою увагу вже певний час, а я помітив це лише зараз.

— Шкода, що ти втратила голос, подружко, — промовив я, погладжуючи її та оглядаючи кімнату в пошуках загроз, чи то парапсихологічних, чи фізичних. — Не бачу тут жодної хріновини, якої мав би стерегтися.

Фракір негайно поповзла вгору моїм зап’ястком та спробувала скинути з мене каблучку.

— Припини! — гримнув я на неї. — Знаю, що ця каблучка — штука небезпечна. Та лише якщо користуватися нею неправильно. Я, до речі, чаклун — ти що, забула? Мені ці справи відомі. Нема тут нічого такого, з чим я не міг би впоратися.

Але Фракір не послухалася мого наказу й далі атакувала перстень, тож я мусив пояснити це хіба що дивними ревнощами одного артефакту до іншого. Зав’язав її тугим вузлом на бильці ліжка і залишив там, аби провчити.

Відтак узявся обшукувати приміщення ще ретельніше. Якщо я збираюся залишити собі меч і каблучку, то непогано було б знайти тут ще якусь річ, що належала Люковому батькові, й подарувати йому...

— Мерліне! Мерліне! — почув я чиєсь волання аж за моїми кімнатами.

Мені довелося підвестися з підлоги, яку саме вистукував, а заразом і нижню частину стін, шукаючи порожнини, та й повернутися крізь арку до власної вітальні. Тут зупинився, попри те, що чув голос, який продовжував мене гукати, й упізнав у ньому голос Рендома. Я побачив, що стіна, яка межувала з боковим коридором, відбудувалася більше ніж наполовину, відтоді, коли я востаннє на неї дивився, так, наче над нею беззвучно працювала бригада невидимих теслярів та штукатурів, працювала з того часу, коли я примостив камінь зі сновидіння в арку, що вела до володінь Бранда. Дивовижно. Я просто стояв і витріщався, сподіваючись помітити щось, що дасть мені ключ до розгадки. Тоді почув, як Рендом гаркнув: «Мабуть, він пішов!» — і гукнув у відповідь: «Я тут! Що сталося?»

— Воруши дупою, ходи сюди, хутко, — сказав Рендом. — Мені потрібна твоя порада.

Я вийшов з кімнати крізь отвір, що ще залишався у стіні, й подивився вздовж коридору. Відразу ж відчув ті переваги, які надавала мені каблучка, що була у мене на руці, бо вона реагувала на кожну мою потребу, наче музичний інструмент. Тільки-но я вирішив відгукнутися на запрошення, активувалася відповідна лінія, і я знявся у повітря. Під час левітації встиг видобути рукавички з-за пояса й натягти їх. Зробив це, бо мені спало на думку, що Рендом може впізнати каблучку, яка колись належала Брандові, а це могло спричинити непросту дискусію, до котрої я наразі був неготовий.

Пролітаючи крізь діру до кабінету, загорнувся в плащ і притримував його, аби заховати й меч.

— Вражає, — зауважив Рендом. — Приємно бачити, що ти підтримуєш магічну форму. Ось тому я тебе й покликав.

У відповідь я вклонився. Мені здалося, що мій ошатний одяг потребує від мене куртуазної поведінки.

— Чим можу прислужитися Вашій Величності?

— Облиш це лайно і ходи сюди, — сказав Рендом, узявши мене за лікоть та спрямовуючи до вцілілої половини спальні. У дверях, притримуючи їх відчиненими, стояла Віалла.

— Мерліне? — промовила вона, коли я проходив повз неї.

— Так? — відгукнувся я.

— Я не знала напевне... — сказала Віалла.

— Що не знала? — не зрозумів я.

— Чи це ти, — відповіла.

— А, це я, все в порядку, — запевнив її.

— То справді мій брат, — підтвердив Мандор. Він підвівся зі стільця та підійшов до нас. Його рука була забрана в шину, її підтримувала пов’язка. Тепер вираз обличчя вже не був напруженим. — Якщо щось у ньому здається вам дивним, — продовжив він, — то це тільки тому, що з ним за цей час, поки його не було з нами, трапилася купа приголомшливих подій.

— Це правда? — запитав Рендом.

— Так, — відповів я. — Тільки я не знав, що це настільки помітно.

— Ти в порядку? — ще запитав Рендом.

— Та наче цілий...

— Гаразд. Тоді про подробиці твоїх нових пригод ми дізнаємось іншим разом. Як бачиш, Корал зникла, і Дворкін разом із нею. Я не зауважив, як вони пішли, я був у кабінеті, коли це сталося.

— Коли сталося що? — уточнив я.

— Дворкін закінчив своє лікування, — сказав Мандор, — узяв леді за руку, поставив її на ноги і переніс звідси. Це було зроблено дуже елегантно. Щойно вони стояли біля ліжка, а тоді — раз! — і лише їхні післяобрази, мінячись усіма кольорами спектра, замиготіли й зникли.

— Ти кажеш, що то він її переніс. А звідки знаєш, що їх не вихопило звідси Колесо-Привид, наприклад? Чи одна зі Сил? — поцікавився я.

— Бо я бачив його обличчя, — сказав Рендом. — На ньому не було здивування, лише легка посмішка.

— Гадаю, ти маєш слушність, — погодився я. — То хто полікував тобі руку, якщо Рендом був у кабінеті, а Дворкін займався Корал?

— Це я, — відгукнулася Віалла. — Знаю, як це робити.

— То ти єдиний свідок їхнього зникнення? — уточнив я у Мандора.

Він кивнув на знак згоди.

— Я хочу тебе запитати, — заговорив Рендом, — чи маєш ти якесь уявлення, куди вони могли гайнути? Мандор сказав, що він гадки не має. Ось, дивися!

Він простягнув мені ланцюжок, із якого звисала металева оправа.

— Що це таке? — запитав я.

— Це те, що залишилося від найціннішого зі Скарбів Корони, — пояснив Рендом. — Тут був Судний Камінь. Оправу вони залишили, а Самоцвіт забрали із собою.

— Зрозуміло, — сказав я. Подумавши, додав: — Але Дворкін здатний подбати про Камінь. Він казав щось про те, що покладе його в безпечне місце, і йому відомо про Камінь більше, ніж будь-якій іншій людині...

— А ще він може знову сказитися, — промовив Рендом. — І до того ж я не збираюсь обговорювати його чесноти як охоронця Каменя. Тільки хочу знати, чорт забирай, куди він завіявся з цією штуковиною.

— Не думаю, що він залишив по собі якісь сліди, — зауважив Мандор.

— Де вони стояли? — запитав я.

— Ось тут, — відповів Мандор, змахнувши здоровою рукою. — Праворуч від ліжка.

Я наблизився до місця, на яке він указав, відшукуючи серед здібностей, що отримав, найпринагідніші.

— Трохи ближче до того краю.

Я кивнув, відчуваючи, що поглянути у близьке минуле мені буде геть неважко.

І відчув, як мене стрімко накрило веселкою, побачив також і їхні силуети. Стало холодно.

Від персня побігла лінія сили, з’єдналася з веселкою, торкнулась їхніх абрисів і пройшла разом із ними крізь портал, що зачинився, м’яко згорнувшись усередину. Приклавши долоню до чола тильним боком, я наче дивився вздовж цієї лінії...

...і бачив великий зал. Ліворуч на стіні красувалися шість щитів, праворуч від мене барвилися численні прапори та вимпели. У велетенському каміні переді мною палав вогонь...

— Бачу місце, куди вони перенеслися, — сказав я, — але його не впізнаю.

— А чи можеш ти в будь-який спосіб поділитися з нами своїм баченням? — запитав Рендом.

— Спробую, — відповів я, усвідомлюючи раптом, що такий спосіб є. — Подивіться у дзеркало.

Рендом обернувся, наблизився до люстра, крізь яке Дворкін закинув мене сюди. Як давно це було?

— Заклинаю тебе кров’ю звіра, вбитого на полюсі, й мушлею, розтрощеною у центрі світу, — промовив я, відчуваючи потребу звернутися до двох сил, що були в моєму володінні, — покажи нам це місце!

Поверхня дзеркала взялася памороззю, а коли проясніла, там відбився той зал, який я бачив.

— Чорт забирай! — вигукнув Рендом. — Він утягнув її до Кашфи. Але навіщо?

— Колись маєш навчити мене цього фокуса, брате, — зауважив Мандор.

— Оскільки я саме збирався вирушати до Кашфи, — сказав я, — може, будуть якісь додаткові завдання?

— Завдання? — перепитав Рендом. — Та просто дізнайся, що в біса коїться, і дай мені знати, зрозумів?

— Ще б пак, — відказав я, беручись за Козирі.

Віалла наблизилася до мене й узяла мою руку, наче на прощання.

— Рукавички? — прокоментувала вона.

— Хотів дотриматися дрес-коду, — пояснив я.

— У Кашфі є щось таке, чого Корал, здається, боїться, — прошепотіла Віалла. — Вона казала про це уві сні.

— Дякую. Тепер я готовий до будь-чого.

— Ти кажеш це, щоб заспокоїти себе, — відказала вона. — Однак сам у це не віриш.

Я розсміявся та підніс Козир до обличчя, удаючи, наче вдивляюсь у нього, і водночас продовжуючи власну силу навздогін тій лінії, яку відправив до Кашфи. Я знову відчинив той шлях, яким пройшов Дворкін, і ступив на нього.

12

Кашфа.

Я стояв у залі зі стінами, складеними із сірого каменю, увішаними прапорами та щитами, на підлозі, устеленій очеретом. По боках громадилися масивні меблі, а в каміні просто переді мною горів вогонь. Утім, повітря в залі все одно залишалося сирим та холодним, ще й насиченим важкими кухонними ароматами. У залі не було нікого, крім мене, хоч я й чув за стінами людський гомін, а ще музикантів, які настроювали інструменти та програвали окремі пасажі. Схоже, я опинився недалеко від місця головних подій. Прибувши сюди особливим чином, а не за допомогою Козиря, як робиться звичайно, я зіткнувся з певною незручністю: ніхто не чекав тут на мене, аби показати мені палац та ознайомити з програмою урочистостей. Але це давало мені й певну перевагу: тобто, якщо я збирався рознюхати, що тут і до чого, то зараз мав нагоду це зробити. Каблучка, справжня енциклопедія магії, підказала мені заклинання, що надає невидимості, і я закутався в ці чари, наче у плащ.

Кілька наступних годин присвятив огляду місцевості та будівель. Посеред меншого центрального кола стін я нарахував чотири великі будівлі та купу менших. Далі тягнулася ще одна стіна, потім ще одна — усього три концентричні захисні мури, оповиті плющем. Значних пошкоджень я не помітив, і у мене склалося враження, що війська Далта не натрапили тут на серйозний опір. Жодних ознак пожежі чи пограбувань, але ж, урешті-решт, Далта найняли для того, щоби привласнити майно, тож, зрозуміло, Джасра хотіла б отримати його більш-менш неушкодженим. Війська зайняли всі три мури, і з того, що мені вдалося підслухати, я зрозумів, що вони наче збираються залишатися тут до закінчення коронації. На великій площі посеред центрального кола найманців було небагато, вони стояли, чекаючи на церемонію, а місцеві військові потішалися з химерних одностроїв чужинців. Жарти були незлобиві, можливо, тому, що обидві групи були прихильні до Люка; а ще мені здалося, що багато хто з місцевих і ландскнехтів знав одне одного.

Перша Церква Єдинорога Кашфи — так можна перекласти її назву — стояла на іншому боці площі, навпроти палацу. Приміщення, до якого я перенісся, було однією зі службових прибудов, і наразі тут товпилися поспішно викликані гості, а також слуги, придворні та просто цікаві.

Я не знав, коли має розпочатися коронація, але вирішив, що мені краще якомога швидше побачити Люка, бо незабаром він порине з головою у вир подій. Може, навіть розповість мені, куди Дворкін переніс Корал. І навіщо.

Отож я видивився собі нішу з невиразною порожньою стіною, тло, яке навіть місцевий навряд чи зміг би розпізнати, скинув із себе невидимі чари, витягнув Козир Люка й надіслав виклик. Не хотів я, аби Люк зрозумів, що я вже тут, і довідався про мою здатність переноситися в будь-яке місце новим, незвичним чином. Я поділяю думку, що ніколи не варто розповідати все, хай хоч кому.

— Мерліне! — вигукнув Люк, придивляючись до мене. — То шило вже виткнулося з мішка, чи що?

— Щасливця й шило голить, — відказав йому. — Щиро вітаю з коронацією!

— Що я бачу? На тобі шкільні кольори!

— А що тут дивного, чорт забирай? У тебе ж наче свято, хіба ні?

— Послухай. Тут не таке уже й свято. До речі, я саме хотів зв’язатися з тобою. Мені потрібна твоя порада, поки не пізно. Ти можеш перенести мене до себе?

— Я не в Амбері, Люку.

— А де?

— Ну... біля палацу, — зізнався. — Стою на якійсь бічній вулиці, між твоїм палацом та будинком, що наразі пристосований під готель чи щось схоже.

— Ні, це не годиться, — сказав Люк. — Якщо ти перенесеш мене туди, то мене відразу впізнають. Простуй до Храму Єдинорога. Якщо там відносно безлюдно і ти знайдеш темний тихий куточок, де ми зможемо поговорити, — виклич мене й забери туди. Якщо храм не годиться, підшукай якесь інше місце, згода?

— Згода.

— А як ти взагалі сюди потрапив?

— Розвідую щодо вторгнення, — сказав я. — Підготовка до путчу проти путчистів, а що?

— Ти такий веселий, як цуцик на прив’язі, — парирував Люк. — Добре, я чекаю.

Кінець зв’язку. Я перетнув площу, дотримуючись розмітки, що, мабуть, мала позначати маршрут процесії. Підозрював, що в Храмі Єдинорога можу зіткнутись із проблемами та мені можуть знадобитися чари, але ні, ніхто не спробував мене зупинити.

Я зайшов усередину. Просторий храм уже прикрасили для церемонії, стіни увішали штандартами, підлогу всипали квітами. Тут не було нікого, крім закутаної з головою старої ближче до вівтаря, котра, очевидно, молилася.

— Люку, — я звернувся до його Козиря, — усе чисто. Ти мене бачиш?

Я відчув його присутність раніше, ніж побачив зображення.

— Гаразд, — сказав він. — Перенось мене.

Наші руки зустрілись, і Люк опинився поруч зі мною.

Він обняв мене, поплескав по спині та мовив:

— Дай-но на тебе подивитися. Цікаво, а куди подівся мій светр з емблемою Берклі?

— Наскільки пригадую, ти віддав його Ґейл.

— Еге ж, здається, твоя правда.

— Маю для тебе подарунок, — сказав я, відкидаючи полу плаща і лапаючи перев’язь. — Ось, натрапив на меч твого батька.

— Жартуєш!

Він узяв меча, уважно оглянув піхви, повертаючи їх на всі боки. Тоді наполовину витягнув лезо, і воно знову зашипіло, сипонуло іскрами, закурилося легеньким димком.

— Це, справді, він! — вигукнув Люк. — Веревіндл, Полуденний Меч, рідний брат Нічного Клинка, Ґрейсвандіра!

— Про що ти? — не зрозумів я. — Не знав, що вони пов’язані між собою...

— Наразі не можу пригадати всю історію, але так, вони пов’язані, та ще й здавна. Дякую!

Розвернувшись, він зробив кілька кроків. Меч ударяв його по стегну. Тоді Люк стрімко обернувся до мене і сказав:

— Мене використали. Ця жінка знову викинула фортель, і я почуваюся розлюченим. Не знаю, що мені робити...

— Що таке? Що сталося?

— Моя мати, — пояснив Люк, — знову взялася за своє. Саме тоді, коли я думав, що тримаю віжки в руках і правлю, куди хочу, вона впала мені на хвіст та перетворила моє життя на лайно.

— Що саме утнула?

— Найняла Далта з його хлопцями захопити тут владу.

— Ну, ми приблизно так і подумали. До речі, що сталося з Арканзом?

— А, з ним усе добре. Звісно, я посадив його під арешт. Але він перебуває в добрих умовах, і у нього є все, що забажає. Я не збираюся його кривдити. Мені він завжди подобався.

— Тоді в чому проблема? Ти переміг. Тепер у тебе є твоє королівство.

— Чорт! — вирвалось у нього, і він винувато позирнув на вівтар. — Я відчував, що мене дурять, але не був упевнений. Повір, я ніколи не прагнув цієї посади. Далт сказав мені, що ми беремо владу, аби передати її моїй матусі. Я зайшов сюди разом із ним, аби придивитися за порядком, заявити родинні права, а тоді привітати її на троні, з помпою та різним таким лайном. Сподівався, що коли вона поверне собі трон, то, нарешті, відчепиться від мене. Я заберуся звідси до приємніших місць, а їй, щоб не нудьгувала, залишиться все королівство. Ніхто не казав, що цю марудну роботу хочуть підкинути мені!

Я похитав головою і сказав:

— Нічого не розумію... Ти здобув для неї королівство. Чому б тобі не передати його їй і не повернутися до своїх справ?

Він безрадісно розсміявся.

— Арканза тут любили, — мовив він. — Мене тут люблять. А ось мою матусю вони не дуже шанують. Ніхто не палає бажанням її повернути. Навпаки: є всі ознаки того, що її спроба всістися на трон закінчиться справжнім путчем проти путчистів.

— Але ж хіба ти не можеш просто відійти убік та віддати королівство Арканзу?

Люк стукнув кулаком по кам’яній стіні.

— Навіть не знаю, на кого вона в такому разі визвіриться більше: на мене чи на себе, що стільки дарма заплатила Далтові за скинення Арканза. Вона просто скаже мені, що це мій обов’язок, а я навіть не знаю — може, це так і є.

— Важке запитання, Люку... Як гадаєш, хто краще правитиме: ти чи Арканз?

— Чесно, не знаю. У нього більше досвіду в управлінні, але я тут зростав, і я знаю, що тут робиться та як із цим бути. Упевнений лише в одному: будь-хто з нас правитиме краще, ніж матуся.

Склавши руки на грудях, я намагався обдумати проблему.

— Не можу вирішувати за тебе, — врешті мовив. — Але скажи мені, а чим би тобі найбільше хотілося зайнятися?

Він реготнув.

— Ти ж знаєш, я завжди мав хист до комерції. Якщо мені вже треба осісти десь тут і робити щось для Кашфи, я б краще зайнявся збутом її промислової продукції за кордоном. А для монарха це ніби надто низька справа. Втім, можливо, це вдавалося б мені найкраще. Не знаю.

— То неабияка проблема, Люку. Не можу перебрати відповідальність радити тобі, як учинити.

— Якби я знав, що до такого дійде, то порішив би Далта ще в Ардені.

— Гадаєш, ти міг би з ним упоратися?

— Жодних сумнівів, — запевнив Люк.

— Хай як, але це не розв’язує твоєї теперішньої проблеми.

— Твоя правда. Боюся, що мені від цього не відкараскатися.

Стара перед вівтарем уже кілька разів зиркала в наш бік. Я подумав, що ми розмовляємо надто голосно для такого місця, тож майже прошепотів:

— Шкода, що нема інших гідних кандидатів...

— Якщо дивитися з Амбера, це все здається, мабуть, бурею у склянці води.

— Якого дідька, то ж твій рідний дім! У тебе є всі підстави ставитися до цього серйозно. Просто співчуваю тобі, якщо так через це переймаєшся.

— Так, більшість проблем починається зазвичай із рідного дому, ти помітив? Інколи мені просто хочеться піти й не повернутися.

— А що буде, якщо так і зробиш?

— Або матуся за підтримки Далта з його бандою поверне собі трон, тоді виникне хаос і купу людей, які виступлять проти неї, буде страчено; або вона вирішить, що шкурка не варта вичинки, й забереться до Вежі. Якщо вирішить на користь своєї відставки, то коаліція, котра підтримувала Арканза, негайно витягне його з в’язниці й продовжить свою справу з того місця, на якому вони зупинилися.

— Який із цих варіантів видається тобі ймовірнішим? — запитав я.

— Вона не поступиться, і тут спалахне громадянська війна. Хай хто переможе, у країні запанує безлад, а це не завадить нам і цього разу приєднатися до Золотого Кола. До речі...

— Я не в курсі, — квапливо сказав я. — Не маю повноважень обговорювати з тобою угоду про Золоте Коло.

— Приблизно так я й думав, — відказав Люк, — і не про це хотів запитати. Просто бажав би знати, чи не казав хтось в Амбері: «Вони все профукали», або «Дамо їм іще шанс, але трохи пізніше», чи «Справу з ними мати не відмовляємось, але про гарантії щодо Ереґнору вони можуть забути»?

Він награно посміхнувся до мене, і я зробив так само.

— Про Ереґнор можеш забути, — сказав йому.

— Так я і думав, — зітхнув Люк. — А як щодо решти?

— Мені здається, що позиція тут така: «Почекаємо і подивимося, що буде далі».

— Цього теж варто було сподіватися. Слухай, розхвали мене у своєму звіті, навіть якщо тебе не питатимуть, добре? До речі, гадаю, ти присутній тут не офіційно, строго кажучи?

— Це приватний візит, — сказав я, — з дипломатичного погляду.

Жінка у передній частині храму підвелася з колін. Люк знову зітхнув.

— Добре було б зараз опинитися в тому ресторанчику, в Аліси. Може, Капелюшник побачив би щось, чого ми не помічаємо, — промовив він. І раптом вигукнув: — А це що? Звідки він узявся? Виглядає точнісінько, як ти, проте...

Люк дивився мені через плече, а я вже відчував: щось не так. Але навіть не став викликати Лоґрус, бо був готовий до всього.

Я повернувся, посміхаючись.

— Готовий померти, братику? — спитав Юрт. Він чи то примудрився виростити собі нове око, чи вставив штучне, а волосся мав довге, тож не знаю, що там у нього було з вухом. Мізинець наче теж подовшав.

— Ні, але готовий убивати, — відказав я. — Добре, що ти саме підвернувся.

Він глузливо вклонився. Навколо нього стояло ледь помітне сяйво. Я відчував силу, що струменіла крізь нього, вихлюпуючись назовні.

— Ти вже пройшов остаточне зцілення у Вежі? — уточнив я.

— Не думаю, що воно мені знадобиться, — відповів Юрт. — Я в такій формі, що можу легко впоратись із будь-яким завданням, яке собі визначу. Тепер, коли я володію цими силами.

— Це Юрт? — запитав Люк.

— Так, — підтвердив я. — Це Юрт.

Юрт зиркнув у бік Люка. Я бачив, що очі першого зупинилися на мечі.

— Цей меч у тебе — об’єкт сили? Дай-но подивитися!

Юрт простягнув руку, і меч смикнувся під рукою Люка, проте залишився у піхвах.

— Вибач, ні, — відмовив Люк, і Юрт зник. За мить він з’явився за спиною Люка, ухопивши його за шию так, що той не міг дихати. Люк хапнув за руку, що намагалася його удавити, пригнувся, розвернувся й перекинув Юрта через плече.

Юрт упав перед Люком, а той не зробив ані поруху, щоби продовжити бійку.

— Витягни лезо, — сказав Юрт, — я хочу на нього подивитися. — Він струснувся, наче пес, і випростався. — Ну! — поквапив.

— Не думаю, що потрібна зброя, аби впоратися з таким, як ти, — відказав Люк.

Юрт виставив перед собою руки, стиснувши їх у кулаки. А кулаки звів докупи, на коротку мить, а коли розвів їх знову, то правицею витягнув з лівого рукава довгий меч.

— Тобі варто показувати цей фокус на площах, — зауважив Люк. — Туди й забирайся, просто зараз.

— Дістань меча! — сказав Юрт.

— Мені не подобається битись у церкві, — відповів Люк. — Може, вийдемо звідси?

— Дуже смішно. Наче я не знаю, що надворі стоїть твоє військо. Ні, дякую. Мені навіть приємно буде окропити кров’ю святилище Єдинорога.

— Тобі б поспілкуватися з Далтом, — порадив Юрту Люк. — Він має схожі бзики. Чи не потрібний тобі кінь? Або курча? Чи білі мишенята й алюмінієва фольга?

Юрт зробив випад. Позадкувавши, Люк вихопив батьківського меча. Лезо зашипіло, затріщало, закурилось, а Люк легко парирував удар і зробив випад. Раптом обличчя Юрта спотворив жах, відскочивши назад, він замахав руками, утратив рівновагу. Коли падав, Люк копнув його ногою в живіт, Юрт випустив меча, і той відлетів далеко вбік.

— Це ж Веревіндл! — видихнув Юрт. — Звідки у тебе меч Бранда?

— Бо я син Бранда, — промовив Люк.

На обличчі Юрта мимоволі промайнув шанобливий вираз.

— Не знав... — пробурмотів він і зник.

Я чекав. Видовжив чуйники магії та охопив ними всю церкву. Але тут не було нікого, крім Люка, мене самого та ще старої леді, яка здалеку спостерігала за нами, наче побоюючись прочалапати повз нас до виходу.

І тут Люк звалився на підлогу. Юрт стояв позаду нього: він щойно вдарив його ліктем по потилиці. Відтак Юрт потягнувся до зап’ястка Люка, видаючи намір вихопити меч із його руки.

— Він має належати мені! — встиг промовити Юрт, перш ніж я за допомогою каблучки вгатив його пучком чистої енергії, яка, гадав, має розірвати всі його нутрощі та перетворити супротивника на купу закривавленого желе. Я лише мить вагався, чи не застосувати мені не таку летальну енергію. Розумів, що раніше чи пізніше один із нас має вбити іншого, і вирішив покінчити з ним, доки йому не пощастить більше.

Але йому вже пощастило. Те, що він скупався у Фонтані, загартувало його більше, ніж я очікував. Юрт тричі перекрутився, наче на нього наїхала вантажівка, і вмазався в стіну. Він обвис. Відтак сповз на підлогу. З рота у нього потекла цівка крові. Він мав такий вигляд, наче ось-ось сконає. А тоді погляд його сфокусувався, і Юрт витягнув уперед руки.

Сила, подібна тій, яку я застосував проти нього, вдарила мене. Я був вражений тим, що йому вдалося перегрупуватися та відповісти ударом на удар на такому рівні й із такою швидкістю. Але не настільки вражений, аби втратити можливість парирувати цей удар. Зробивши крок уперед, я спробував спопелити його чудовим закляттям, яке підказала мені каблучка. Підводячись, він примудрився відбити його, саме вчасно, бо одяг на ньому вже почав тліти. Я наступав на нього, і він створив навколо мене вакуум. Довелося прокласти шлях крізь вакуум, продовжуючи дихати.

Я вдарив його закляттям, здатним перетворити на порох, іще потужнішим за перше, теж за підказкою персня.

Юрт зник швидше, ніж закляття влучило у нього, а на тому місці, де він щойно стояв, стіною пробігла тріщина завдовжки три фути. Я послав навздогін йому щупальця-датчики й за кілька секунд виявив його. Юрт припав до карниза під самісінькою стелею. Тієї миті, як я поглянув угору, він ринувся на мене. Я не знав, чи не зламаю собі руку, виконуючи наступний маневр, але подумав, що воно того варте в будь-якому разі, й піднявся в повітря левітацією. Порівнявся з ним приблизно на середині дистанції і, примудрившись відхилитися, завдав супротивникові удару лівою, щиро сподіваючись зламати йому шию, а не тільки щелепу. На жаль, цей удар зламав і моє левітаційне заклинання, тож я гепнувся на підлогу поруч із Юртом.

Падаючи, я почув, як закричала стара, й помітив, що вона кинулася до нас. Ми нерухомо лежали впродовж кількох митей, кількох ударів серця. Потім він перекотився на живіт, спробував підвестися, розпластався, знову спробував встати на ноги.

Юрт наштовхнувся пальцями на руків’я Веревіндла. Стискаючи пальці, він, мабуть, відчув мій погляд, бо подивився на мене і посміхнувся. Я почув, як Люк чортихнувся й поворухнувся. Тож я метнув у Юрта закляттям, що мало обернути його на бурульку, але він, козирнувши, зник із того місця, котре за мить накрило крижаною хвилею.

Леді знову заволала, і, ще не повернувшись на крик, я уже впізнав цей голос. Це була Корал. З’явившись знову, Юрт напосів на неї ззаду і, хоча ледь тримався на ногах, спромігся приставити лезо меча їй до горла. Оповите димом лезо сипало іскрами.

— Нікому... не рухатися, — прохрипів Юрт, — або я виріжу їй... ще одну посмішку.

Я гарячково підшукував закляття, що покінчило б із ним, не наражаючи Корал на небезпеку.

— Навіть не думай, Мерлю, — промовив Юрт. — Я відчую, як воно... наблизиться. Просто не чіпай мене... ще пів хвилини... і ти проживеш... значно довше. Не знаю, де ти набрався цих... нових трюків... але вони тебе не врятують.

Він хапав повітря, його обличчя вкрив рясний піт. З рота все ще бігла цівка крові.

— Відпусти мою дружину, — мовив Люк, встаючи з підлоги, — інакше не знайдеш місця, де заховатися.

— Я не хочу ворогувати з тобою, сине Бранда, — сказав Юрт.

— Тоді зроби так, як я кажу. Мені доводилося розправлятися з хлопцями, крутішими за тебе.

Раптом Юрт заверещав так, наче полум’я охопило його душу. Він хитнувся назад, прибравши руку з мечем та звільнивши Корал, і засмикався, наче маріонетка з переламаними кінцівками. Корал повернулась обличчям до нього, а спиною до нас із Люком. Вона піднесла собі до лиця праву долоню. Юрт упав на підлогу і скулився в позі ембріона. Його охопили червоні відблиски. Він тремтів, і я навіть розчув, як цокоче зубами.

Мить — і він зник, залишивши по собі райдужний відблиск, а ще кров та слину, але прихопивши Веревіндл із собою. Я послав вслід йому удар на прощання, хоча знав, що у нього вже не влучити. На тому кінці спектра я відчув присутність Джулії і, попри все, був радий, що не вбив її. До часу. Але Юрт! Відтепер Юрт ставав небезпечним, зрозумів я. Бо це вперше він вийшов з двобою зі мною цілим, не залишивши жодного шматочка від себе, а навіть щось із собою забравши. Щось смертельно небезпечне. Він прогресував, і це було поганою ознакою.

Повернувши голову, я встиг помітити, як зблиснуло червоним ушкоджене око Корал, перш ніж вона опустила на нього чорну пов’язку, і збагнув, що сталося зі Судним Каменем, хоча, звісно, не розумів, з якого дива.

— Твоя дружина? — перепитав я.

— Ну, наче так... Так! — відказала вона.

— Таке інколи трапляється, — докинув і Люк. — А ви двоє що, знаєте одне одного?