Хроніки від Фортінбраса

Оксана Забужко

Хроніки від Фортінбраса

0 Слово

1 Входить Фортінбрас

2 Комплекс Ітаки

3 Мова i Влада

4 Мова і Право

5 Філософія і культурна притомність нації

6 Жінка-автор у колоніальній культурі

7 Психологічна Америка

8 Прощання з Імперією

9 Польська Культура

--------------------

СЛОВО ДО ЧИТАЧА

Чому це, — спитає читач, — хроніки? І чому — від Фортінбраса?

Зараз поясню. Точніше, спробую.

Одного вечора ранньої осени 1954-го року "вєчний", за 58-ю статтею, "ссильнопосєлєнєц" містечка Балєй Читинської области, а колись, "в миру", студент Львівського університету Стефко Забужко вертався з роботи до себе на квартиру (натоді він уже жив "вольняшкою", працював електриком і навіть справив собі першого "вільного" костюма, в якому й ходив). Містечко було, що називається, "призонне", замешкане людом то "полублатним", то засланчим, і кожна сезонна амністія стрясала ним, як пробуджений вулкан: випущені з табору вуркагани починали з того, що розживалися "на нове життя" — пороснувши випадкового перехожого лезом по горлу задля піджака або чобіт, і та осінь мала бути власне такою, Стефка попереджали не ходити поночі самому, але щось його в той вечір затримало, — і, щойно він звернув у навпомацки знайомий міжпарканний завулок, як у пітьмі розітнувся пронизливий заливчастий посвист, два тіла безгучно шурхонули водночас зобабоки через паркан, і вдарив у вічі, засліпивши, наче прожектором з "вишки", ліхтарик, — все трапилося так разом і блискавично, що він, як розказував потім, не встиг і злякатися — тільки й почув, як схитнуло повітря потойбіч ліхтарика здушеним, сливе що нажаханим видихом:

— Палітіческій!..

І — щезло, вимкнулось, провалилось назад у ніч — як примарилось (професіонали!..) — Стефко хвильку покліпав, розганяючи сліпі плями в очу, й рушив далі — крок за кроком потроху всвідомлюючи, на якім волоску од леза бритви зависло було оце перед миттю його заледве двадцятип'ятирічне горло.

...До кінця своїх днів мій батько так і зостався в переконанні, і мені цей епізод наводив як доказ, що ГУЛАГівські "блатні" — до "політичних", 58-ої статті, ставились шанобливо і з острахом (за суто кримінальною логікою: "боишься — значит, уважаешь"). I тільки дорослою, прочитавши Солженіцина, я дізналася, що це, м'яко кажучи, не зовсім так — що, цитую "Архіпелаг ГУЛАГ", "всі двадцяті, всі тридцяті, всі сорокові роки" політичні "Укропи Помідоровичі й Фан Фаничі" складали в очах "блатних" не більше ніж комічну своєю легкоприступністю здобич, покірний предмет безкарного (до того ж ревно заохочуваного таборовим начальством) ґвалту й розбою, і щойно в 1953-54-му роках становище різко переломилося — коли в ГУЛАГ влилися, ґрандіозним забуренням, ОУНівські етапи. Солженіцину не бракує ні спостережливости, ні фактографічної безсторонности, щоб визнати рушійну ролю саме цього "поповнення" — незліченного напливу бандерівських партизанів — у розв'язанні таборового руху опору, упродовж "всіх двадцятих, всіх тридцятих, всіх сорокових років" геть-то непомисленного, і етапи цього руху він фіксує вельми чітко — від по-військовому нещадної повсюдної "рубилівки" (винищення стукачів) до "сорока днів Кенґіра", найбільшого повстання в історії ГУЛАГу. — йому бракує тільки знання історії української (що для росіянина, зрештою, не дивина), аби впізнати в методах організації такого руху — пряме продовження ОУНівської партизанської війни, для всякого, бодай з чуток із нею знайомого, яснісіньке як на долоні: акурат така-бо "рубилівка" стрясала була Львовом кінця 1940-х (кажуть, жоден новопризначений шеф обласного НКВД не виживав довше трьох місяців, навіть ходячи виключно в цивільному!), і та "конференція", котрою розпочалось Кенґірське повстання, — коли до блатних "паханів" прийшли представниками від "політичних", цитую за оригіналом, "выдержанные широкоплечие хлопцы (розрядка моя: Солженіцин не уточнює, що то були за "хлопцы", лише шкодує, що імена їхні "не збереглися в протоколах", та й не вгадати йому в такій "позапротокольній дипломатії" почерку добре вишколених боївкарів. — О.З.)" — і запропонували до вибору: з ними, політичними, а чи з таборовим начальством, але якщо з цим останнім, то начувайтеся, блатні, бо "нас більше", — ця "конференція" звучить теж вельми знайомо, початки її — в 1930-х роках, у польському концтаборі Береза Картузька, що виявився для наших "выдержанных широкоплечих хлопцев" (мали-таки де навчитися витримки!) тільки репетицією ГУЛАГу... Ось ці-то безіменні перед історією "хлопцы" й зробили "58-му статтю" в очах "блатних" — "мужиками", авторитетними й шанованими, а після того, як союз їхній було скріплено кров'ю Кенґіра — ще й абсолютно, під страхом порушення "блатного" закону, недоторканними.

Оскільки можу тепер вирахувати, від 25 червня 1954-го року, коли страйкуючий Кенґірський табір було прицільним артилерійським вогнем стерто з лиця землі і під гусениці танків лягли пліч-о-пліч уже не "блатні" й "політичні", а просто — беззахисні люди, що заявили про своє право зватись людьми, і до того вечора, коли на темній вулиці сибірського містечка двоє озброєних бандюг одсахнули ножі, впізнавши в наскоченій жертві "політіческого" (по чім тільки й визначили так зразу, на око — невже по невитравне гімназіальній, "нерадянській" манері "хлопчика з доброї родини" носити костюмчик?..), минуло десь місяців зо два (в таборовому світі інформація ширилася, через пересилки, куди швидше, ніж на волі, — мені-от, щоб дібрати глузду в тій пригоді, знадобилось не одне десятиліття...). Себто, на сто котрийсь "день Кенґіру", коли самого табору вже не існувало, коли й їх самих, найпевніш, не було вже на світі, безіменні галичани й волиняки, ініціатори спілки з "блатними", сном-духом не передбачавши таких далекосяжних наслідків своїм діям, — урятували одному львівському студентові життя.

Через шість років потому врятований став моїм батьком. Так що, в певному сенсі, я можу вважати себе — дитям Кенґіру. Так воно виходить.

І ще одна малесенька історична довідка. Наприкінці 1970-х Юрій Шевельов-Шерех, один із найзагарливіших опонентів Донцова з його забісованим ніцшеанством та аристократичним культом індивідуальної волі, аналізуючи книжку Солженіцина, визнав, із притаманною йому об'єктивністю: "ніж у спину таборових стукачів, що його принесли українські в'язні, веде свій родовід кінець-кінцем від Донцова". Мені також не смакує Донцовська публіцистика, і до всякої тоталітарної ідеології, хай навіть спертої не на "масу", а на "еліту", я маю стійку відразу, але факт залишається фактом: без його бурхливих, воістину Drang-und-Sturm-івських інтелектуальних ескапад не було б ОУН — не було б "сорока днів Кенґіру" — не було б мене.

Є над чим подумати...

Принаймні два моральні уроки з цього — не тільки, як бачиться, "особистого" — сюжету є для мене насущно важливими. По-перше, що б там не писали з цього приводу французькі екзистенціалісти (котрі, як-не-як, крім цілком "оксамитної" для французів, порівняно з іншими народами, чотирирічної гітлерівської окупації, більше ніяких історичних драм не пережили), жоден бунт не є абсурдним — бодай тому, що в історичному часі траєкторії наших учинків принципово необлічимі. Про наслідки судити не нам — наша справа, як казала (по-моєму, куди розумніше за Камю, хоч і не так "софістиковано") французька-таки акторка Марі Льоран, "робити добре, хоч би що там говорилося": тільки тоді ми працюємо, в остаточному підсумку (читай, "на довгій дистанції") на врятування життя — байдуже, в якій саме формі. Ну, а по-друге — по-друге, все значуще, чому ми були свідками, має бути зафіксоване: інакше ніколи не дізнаємося — не тільки, кому саме завдячуємо життям, а й що взагалі комусь-то чимось завдячуємо (життя ж без вдячности — таки збіса паскудна штука...). Акурат у цьому пункті й вигулькує постать Фортінбраса — того, кому ми, за Шекспіровим задумом, завдячуємо (саме так!) донесеною до нас трагедією Гамлета (той-бо, розумничка, слушно втямив у передсмертному розпачі: "що за щербате ймення, /Як не розкрити все, лишиться по мені!"). Чимось цей норвежець завжди мене заворожував — якщо для Гамлета я мала розуміння, тобто могла себе з ним без труда ідентифікувати (рефлектуючий інтелектуал, типовий "Фан Фанич і Укроп Помідорович", траплений між жорна "звихнутого часу", тільки так безтолково й здатен був поводитися — невлад тицяючи шпагою навсібіч та виголошуючи красномовні монологи!), то до Фортінбраса живила стійкий пієтет як до недосяжного ідеалу — упродовж однієї сторінки він встигав завоювати Польщу, розпорядитись, аби повиношувано трупи, прийняти данський трон — все не переводячи духу! — і, на додачу, подбати про нащадків — залишивши їм "повість", якою зачитуємося от уже чотири століття: нівроку, нічогенький удався чоловічина!..

Потрібно було пережити українські дев'яності, цей, по всіх "лютих, крив'яних, нелюдських вчинках" 20-го століття нестак уже трагічний, як фарсовий у своїй загумінковості fin de siecle, щоб належне оцінити ґеніальність Шекспірового прийому: Фортінбрас — постать воістину, стовідсотково пост-трагічна: він потрапляє водночас — і діяти (і ще й як насичено!), і артикулювати події, переводячи їх у розряд хронік — майже синхронно з їх перебігом. Власне цим "модусом синхронности" й має відзначатися "пост-трагічна" доба, порівняно до трагічної: трагедія-бо "не вміє" говорити сама за себе, відступаючи це, оптично дистанційоване право наступним поколінням, тоді як Фортінбрасам випадає надскладна місія вже не просто рефлексії, а — рефлексії діяльної: вони, за визначенням, є заразом і хронікери, й учасники. "Позасвітність" — не їхній приділ, і, відтак, за красномовністю (що вона ж і ґеніальність!) Гамлетам вони наперед змушені поступитися (не та-бо доба надворі, що родить ґеніїв...), — але без них, Фортінбрасів, зосталась би — пустка, румовище, заглада й, вінцем усьому, гора нерозпізнаних трупів. Фортінбрас відповідає — за неперервану тяглість королівського маєстату: в перекладі на мову приступніших нам реалій, за тяглість культури, котра ж і є — шляхетство духа, зокрема й те, що його "блатні" з місця розпізнають на око як чужорідне собі: остання ситуація особливо багата несподіваними колізіями там, де "блатні", замість приналежного їм від віку "пера" — того, що входить попід ребра, — починають вимахувати перами справжніми, незалапкованими, а то й самозванцями гуртом лізуть на королівство, — там, де культура обертається на свою протилежність, і від середньовічної Данії ми переходимо до сьогоднішньої України.

Так от, про цю книжку.

Це сумна книжка, читачу, — для мене насамперед тим, що не маю певности, чи вона справді дійде до тебе, котрому адресована: це-бо не поетична збірка, і не роман (те, що пишеться "для себе", "для душі", і відтак завжди приречене зарезонувати в унісон із якоюсь іншою, співгармонійною "душею", навіть якщо автора натоді вже не буде на світі), і не гуманітарна розвідка, звернена до фахівців, хай би тих фахівців була й жменька. Всяка есеїстика — а закорінена в біжучих культурних процесах і поготів! — ab definite має собі за потенційного співрозмовця вільного інтелектуала — породу, в Україні послідовно винищувану впродовж цілого минаючого століття, а в 90-ті його роки просто й нелукаво поставлену поза умовами виживання. То її, цієї породи зацілілим екземплярам я підписую нині свої книжки — по одному примірнику на трьох ("ми скинулись..." — ціна в сім чи вісім гривень виявляється непосильною для однієї "вільноінтелектуальної" кишені); то вона, ця порода, тепер активно шукає (і знаходить!) рятунку своїм здібностям і вмінню поза межами України, ознаменувавши останні роки століття потужним латентним "брейндрейном" — либонь, чи не потужнішим, ніж був свого часу, в 1970-80-ті, широкозвісний "брежнєвський", чи пак "щербицький", — і вже встигла, з невмирущим національним гумором, охрестити процедуру одержання шенґенської візи гаслом "Назустріч виборам!" — сита чи голодна, гола чи вдягнена, ця порода вимирає за браком єдино насущного для неї — о, непорівнянно насущнішого за хліб! — вітаміну запотребованости: "не на Рейні, не на Марні" — у себе вдома, тепер-і-тут. Можна, звісно, заспокоїтися науковим діагнозом: мовляв, типовий колоніальний синдром, онде Ірландія й за сімдесят літ незалежности від нього не прочухалась, — тільки від самого лиш виставленого діагнозу хворому, на жаль, не легше, — надто коли по вивільнених "засіках" національного мислительного простору дедалі наполегливіше заходжуються шурхотіти "блатні духом": "блатні" депутати й "блатні" лауреати, "блатні" зірки й "блатні" професори... Можливо, всупереч Євангелію, тепер до них має належати царство земне?..

Шанси цієї книжки НЕ розминутися з тобою, бідолашний вкраїнський вільний інтелектуале, мій незмінний читачу, співрозмовцю і — заднім планом, спинним мозком, завжди — співавторе (тому що "ми однієї крови, ти і я"), — ці шанси виглядають мізерними. Ну просто до смішного жалюгідними — десь на рівні нуля з довгим дробом.

І все-таки я ризикую пустити цю книжку в світ — виходячи, зокрема, і з тої засади, що "жоден бунт не є абсурдним", див. вище. А трохи применшивши пафосу, скажу простіше: цією книжкою я сплачую свій борг дев'яностим — не важачись, Боже збав, навішувати на цю унікальну, розкішну й злиденну водночас, декаду тектонічного зсуву історії якихось там ґенералізуючих висновків (її висновки, коли міряти далекосяжними наслідками, всі ще попереду), — але розкидані по шкалі часу на дистанції в десять років (найранніший з уміщених тут есеїв датовано ще радянською добою — 1990-м, і друкувався він ще "підцензурованим" редакцією), мої синхронні рефлексії над тими культурними процесами, в Україні й поза Україною, котрих я була безпосередньою учасницею, бувши зібраними докупи, мають, сподіваюся, принаймні один шанс — відбити, хай як суб'єктивно-перекошено, безсистемно-доривчо, в друзках і оскалках, у кубістично посічених "чвертьпрофілях" — який-не-який, а таки інтелектуальний портрет доби. Амбіція ця тим більше важлива, що портретована доба за всяку ціну прагне ствердитися в пам'яті українців як драстично, войовниче антиінтелектуальна — як гнила й вульгарна доба "елітної" продажности та "масової" зневіри (кажучи Гамлетовими передсмертними словами, "що за щербате ймення!"). Мій обов'язок — засвідчити, що було й інше, "хоч би що там говорилося".

Я не голослівна: з друкованих раніше в Україні есеїв (їх тут приблизно половина) до книжки включено тільки ті, котрі мали суспільний резонанс, не раз і доволі гучний (подразнюючи, зокрема, неохололі нервові закінчення наших інтелектуальних трупів, які запекло опираються тому, аби їх повиношувано зі сцени), — тобто, все це читалося, обговорювалося, ставало предметом полемік (якого рівня — то вже інша справа), отримувало свій "індекс цитованости", а значить, хай там як, а все ж функціонувало в приналежному культурному просторі — якраз у тому, котрий мав би в пост-колоніальній, буцімто вибитій з "московського часу" і ще не переведеній на "європейський годинник" Україні в муках скластися, а дедалі більше показує на те, що — в муках розпадається... Власне ця обставина перш за все й "легітимізує", виправдовує для мене повторне, книжкове оприлюднення цих текстів — без ризику вподібнитися радянським (і не тільки) "майстрам" — авторам "збірних цеглин" — коленкорових фоліантів, любовно зліплених із усіх мислимих продуктів авторського пера, з промовами на ювілейних вечорах і газетними статтями включно (нарцисична практика есея, слава Богу, в умовах економічної кризи добряче підупала, і є всі підстави сподіватися, що криза протриває ще досить довго, аби остаточно пустити її в небуття). Поза тим, майже половину книжки складає вибір із есеїстики, адресованої "вільним інтелектуалам" Заходу й розкиданої по тамтешніх, малоприступних в Україні виданнях, зокрема і в перекладах — шведських, польських, німецьких тощо, — в оригіналі цю частину здебільше писано по-англійськи, і для книжки мені довелося зробити авторизований "переклад себе" на рідну мову: заняття, мушу зізнатися, цілком шизофренічне, але коли твоєю рідною є мова, непробійно-тупо утримувана в статусі "загумінковости" навіть у себе вдома, навіть за умов нібито-незалежности, а свій "персональний" психологічний годинник при тому норовиш, під свист, гик і улюлюкання рідного "загумінку", міряти "за Грінвічем", то volens-nolens маєш раз і назавжди змиритися з тим, що різного роду міжмовна еквілібристика забиратиме тобі непропорційно великий відсоток часу й сил, і перестати з цього приводу кигикати зиґзицею, — зрештою, БЕЗ такої еквілібристики й від самої рідної мови, в остаточному підсумку, зостанеться хіба лиш свист, гик і улюлюкання — на превелику втіху "блатних", я ж усе-таки з походження "політіческая", а "походження, — як точно тлумачив Х.Ортеґа-і-Ґасет старофранцузьке гасло, — зобов'язує".

Така "подвійна оптика" погляду на духовну ситуацію дев'яностих —"внутрішньоукраїнська" й "міжнародна" (з неминучим, проте, збереженням "української перспективи") — зумовила, своєю чергою, й "тріадичну" побудову "Хронік...": від загальної, "інтеркультурної" проблематики (перший розділ) через специфічно-українську, тепер-і-тутешню (цей, другий розділ, вийшов відповідно й найбільш публіцистично-заанґажованим) — до намагання, в останньому розділі, синтезувати, накласти на себе навзаєм ці два смислові поля, прочитавши хронічні (перепрошую за мимовільний каламбур!) українські проблеми в раніше, за колоніального режиму, "закритих" для нас інтернаціональних історико-культурних контекстах. Що з того вийшло — судити, річ ясна, не мені. Ці "хроніки" не претендують на повноту — зрештою, сама собою форма "хронік" має ту перевагу, що в принципі не визнає завершення й залишається безнастанно відкритою для подальшого продовження тяглости — також і тоді, коли, як писала автор цих рядків ще двадцятилітнім дівчиськом, "за століттям засунуться ковані брами і брязнуть у воду ключі" (тоді, на початку вісімдесятих, сорокалітній рубіж у 2000-му — останньому році "хворого століття" — справді асоціювався зі скреготом замків; нині, коли до цього рубежу рукою подати, розумієш аж надто добре: брами ніколи не зачиняються, не прищемивши собою живого...).

За жанром у передмові належаться так звані acknowledgements — подячні слова всім, хто в той чи той спосіб спричинився до появи книжки. В цьому, однак, випадку, як уже напевно зрозумів читач, список вийшов би аж надто довгим — мав би охоплювати цілу попередню, "трагічну" династію української інтеліґенції, де непримиренні опоненти Шерех (якого люблю) і Донцов (якого не люблю), хоч-не-хоч, сусідили б пліч-о-пліч. Всім їм сукупно завдячую тим, що ця книжка є — така, а не інакша.

Тож звертаю свій acknowledgement у майбутнє — тобі, читачу. Адже, якщо ти все-таки є — значить, попри все, що діється в данському королівстві, — династія триває...

Київ, 10 листопада 1999 р.

Входить Фортінбрас

Ф о р т і н б р а с:

А я з жалем прийму належне щастя;

В цім королівстві є й мої права,

Судьба мені велить їх ознаймити.

"Гамлет", 5, 2.*

Авторизований переклад з англійської (Oksana Zabuzhko. Enter Fortinbras //

A Kingdom of Fallen Statues: Poems and Essays by Oksana Zabuzhko. -

Wellspring, Toronto, 1996). В основу есею покладено доповідь на

Міжнародному письменницькому Форумі Lahti Writer's Reunion "Письменницький

час" (Муккула, Фінляндія, червень 1995 p.).

Якщо в нашому сьогоденні, де все міняється навально й безладно, мерехтячи, мов

екран зіпсутого телевізора, ще зберігаються судження, котрих не соромно *

виголошувати з категоричною певністю, то для мене одним із таких є переконання,

що письменницьке заняття вельми подібне до заняття дитини — обом належиться

ставити питання, а не відповідати на них. Уже майже неймовірним видається, що ще

яких п'ятдесят літ тому мислитель ранґу Камю міг уявляти письменника лікарем в

ураженому чумою світі. Досвід минулих п'яти десятиліть мав би зцілити нас од

подібної пихи: виявилось-бо, на наше прегірке розчарування, що література не

ма:є явного, видимого впливу на перебіг історичних подій. Наявність плеяди

першорядних поетів і прозаїків не врятувала ні Грузію — від сповзання в

національний безум, ні народи колишньої Югославії — від жахіття громадянської

війни. Наприкінці століття мусимо скромно визнати, що час літератури плине

паралельно і, в лінійному вимірі, незбіжно з часом історії.

Трохи поясню свою думку. З раннього дитинства я зростала в добрій вірі, що

писання віршів — то найважливіше з усіх земних занять. Завдячую цією солодкою

злудою не тільки наелектризованій атмосфері українських шістдесятих — хоча, ясна

річ, коли маєш шість років, а дорослі круг тебе, щойно зійшовшись до гурту,

починають екстатичне декламувати рядки, котрі "в усіх на слуху", — часом

пошепки, але з тим палкіше сяючими очима, — то це не може не вбитися в тяму на

всеньке життя. Одначе мою віру живили й поважніші підстави. По-перше, я

народилася (і майже до тридцяти прожила без права виїзду) в країні, де час,

здавалось, зупинився назавжди. (Вельми прикметне, що перша українська драма,

проголошена "класикою соціалістичного реалізму" і нагороджена, 1930-го року,

Сталінською премією, називалася — "Майстри часу"). В тій країні просто не могло

трапитися нічого спонтанного, незапланованого й непередбаченого. Усталена

послідовність партійних з'їздів та ленінських річниць, хоч би там що,

зоставалася непорушною. Тільки вони визнавалися (і відзначалися) за реальні

події, буцімто наділені містичною здатністю зненацька виводити двісті п'ятдесят

мільйонів людських істот з летарґійного сну і вкидати у вир незбагненне

бурхливої діяльности під назвою "соціалістичне змагання". Все, що не вписувалося

в цей сценарій — закордонні й локальні війни, голодомори, бунти, підпільні рухи,

не кажучи вже про поодинчі людські долі, — прирікалося на небуття, якщо тільки

не було втілене в слові — бажано найекспресивнішому й найлегшому до

запам'ятовування, отже, поетичному. Таким чином, у цьому Орвеллівському світі

називання на ім'я відновлювалося в своїй первісній, біблійній функції: щойно

називання по-справжньому творило назване, викликало його до життя, надавало йому

статус реальности. Байдуже, що ця "паралельна реальність" довший час зберігалася

ніби "в запасниках": найталановитіші наші поети-"шістдесятники", Василь Стус та

Ігор Калинець, провели роки життєвого зеніту в таборах для політв'язнів (Стус

там-таки й помер — на сорок сьомому році), але тодішні — датовані 70-ми — їхні

твори, оприлюднені щойно зі здобуттям незалежности, потрапили-таки цілковито й

докорінно змінити нашу пам'ять про минуле. Тож, якщо владці вважали себе за

"майстрів-виробників часу", то письменники андерґраунду виконували ролю

"майстрів-направників" — уперто "лагодячи" час, понівечений людською сваволею.

Я не згадала про ще одну важливу обставину: вже дівчинкою я знала, що належу до

нації, котра завдячує літературі самим своїм існуванням. В цьому нема нічого

спеціально нового, ані надзвичайного: колоніальні народи не мають власної

історії. Вся енергія їхнього чину тратиться на достосування до умов, нав'язаних

їм іззовні, і чи не єдиною продухвиною для згніченої колективної чуттєвости

залишається мова. Якщо не рахувати кількох коротких і невдалих "історичних

інтерлюдій", можна сказати, що впродовж двох із гаком віків російської

колонізації (із супровідною їй послідовною жорстокою русифікацією), Україна була

так званою "лінґвістичною нацією", яка в своєму найбільшому поетові, Тарасові

Шевченку, вшановує також і героя-націотворця, подібно як американці — Вашинґтона

й Лінкольна. Такий — зрештою, типовий — романтичний націоналізм переважна

більшість центральноєвропейських народів пережила в дев'ятнадцятому столітті. В

Україні він затримався майже на століття довше, тож, наприклад, у п'ятнадцять

років я твердо знала, що мені, яко українському поетові й спасителю нації,

вготовано на прийдешнє тортури, розп'яття, а також обов'язкову довічну славу в

грядущих поколіннях, — перспектива, од якої в п'ятнадцятилітки просто дух

забивало від захвату.

Виходить, отже, що мій особистий письменницький час охоплює відразу два століття

— дев'ятнадцяте й двадцяте, або ж, висловлюючись сленґом істориків, вік

націоналізму й вік тоталітаризму. Нині, сидячи за своїм хатнім "Макінтошем",

перекладаю "Щасливого подорожанина" Дерека Волкота, чудово знаючи, що жоден

український видавець сповна розуму не візьметься публікувати такої книжки в

осяжному — щонайменше п'ятирічному — відтинку майбутнього. Навіщо тоді, спитати

б, перекладаю? Не для грядущих поколінь, звичайно, — почасти для своїх

колеґ-поетів, які не читають по-англійському, але головно таки для себе: люблю

поезію Волкота, а переклад улюблених поетів — немов переливання крови: таким

робом всотуєш у себе невловне й невимовне нові, відмінні від твоїх способи

почування, доти приховані під машкарою чужої мови.

Так що, гадаю, я більш-менш готова зустріти й ще одне, двадцять перше

століття...

А одначе вже сама вживаність деяких понять недвозначно виказує нашу настійну

одержимість минулим. Живеш у країні, що визначає себе аж через три з шерегу

префікси "пост-": пост-комуністична, пост-тоталітарна, пост-колоніальна. В

літературі панує пост-модернізм: її-бо, літератури, Золотий Вік, як і годиться

Золотому Вікові, лишивсь позаду, і тепер, чого не торкнись, усе виявляється

цитатою. Популярний український тижневик зветься "Пост-поступ" — інакше,

"післяпрогрес". Виразне відчуття "кінця часів", фіналу грандіозної історичної

драми, котра начебто перейшла, проте якимось чином все ж не вичерпала себе,

зоставшися в душах і умах недовижитим, неперетравленим послідком, чіпко тримає

нас, висловлюючись у граматичних термінах, у стані "доконаного теперішнього

часу", англійського "Present Perfect Tense". Не можемо навіть, як Гамлет,

нарікати, — мовляв, звихнувся час: навпаки, виглядає на те, ніби аж надто багато

історичних часів жужмом упхалося в тісний, насилу двадцятилітній проміжок. Не

забуваймо, що Україна, на додачу, ще й пост-ядерно-катастрофічна країна, і

навряд чи можна уявити собі щось більш "пост-модерністичного", ніж закутушкана

хустиною старенька бабця за копанням радіоактивної картоплі в безлюдному селі

Чорнобильської зони. Образ сливе Прустівський за структурою: оце ж він і є,

віднайдений час! До-індустріальна й пост-індустріальна ери, дитинство й старість

цивілізації — злиплись докупи. От тільки результат такої злуки виявився

смертоносним...

Забагато подій трапилося на віку одного покоління, щоб дати нам хоч якийсь шанс

похопитися ввести їх у внутрішній код людських почувань. Бо ж почування куди

вимогливіше за думку, воно потребує куди більше часу, аби сформуватись і

визріти. Коли темп ґлобальних перемін прискорюється до навального, а екран

вістей із прибутною швидкістю миготить усе новими й новими кадрами, людська

психіка переходить до захисту — відгороджуючись від усякого допливу новин, який,

не бувши засвоєним емоційно, загрожує їй розладом. Тридцять років тому війна,

розв'язана в самому серці Європи, правдоподібно, перевернула б шкереберть цілу

західну цивілізацію. Сьогодні ми глипаємо в телевізор, залпом проковтуючи

вранішню каву, скрушно хитаємо головою — ай-яй-яй, що робиться, — грюкаємо

вхідними дверима й кидаємось наздоганяти автобуса: ми не допускаємо на мить,

було, заблислі в нас жаль і гнів увійти в нас глибше, тлумимо й гасимо їх на

бігу: на таке нема часу. Замість робитися майстрами часу, ми стали його

бранцями. У висліді живемо в стані якихось перманентних почуттєвих викиднів: ані

любити близьких нема коли, ані дорогих небіжчиків оплакати, — зате дедалі, то

більше оплакуємо власну безмежну самотність.

І письменник, здавалось би, приречений завжди залишатися професіоналом

почування, артикулювати для людей, занадто поглинутих самим перебігом життя,

діянням у ньому, аби над ним ще й рефлектувати, їхні глибоко укриті душевні

стани, їхні сни і страхи, і болісно невиразні, і заледве означені відчуття, —

письменник теж виявляється похованим під обвалом подій. Веж із слонової кости

більше не існує — нема їх де притулити. Мене завжди приголомшувало, як це в

дев'ятнадцятому столітті, де не було навіть друкарських машинок, не те що

персональних комп'ютерів, люди примудрялися писати десятки грубезних томів —

гусячим пером при свічці! Вже з появою друкарських машинок повні зібрання творів

помітно "схудли". Нині, наприкінці століття, життя плідного й успішного автора

незрідка увінчує одним-єдиний томисько — гаразд, коли два. Чи не означає це, що

ми потроху сходимо зі сцени?

Але ж трагедія таки — була! Бо ж, поза всяким сумнівом, щойно в цьому

упливаючому столітті гомо сапіенс сягнув дна пекла як вид (раніше, перед добою

Освенціма й ГУЛАГу, досвід подібних падінь ніколи не бував ґлобальним, а відтак

окрема, поодинча особистість зберігала за собою цілком правний шанс від нього

відсторонитись, — шанс, нині затрачений безповоротно). Тепер, коли трагедію

скінчено, і комунізм зазнав краху, і остання тоталітарна імперія розвалилася, ми

сторопіло озираємося назад, на поле бою, всіяне трупами й каліками в муках

корчів: що ж нам робити? Та чи й потрібні ми в фіналі, коли вже по всьому?

А в фіналі, не забуваймо, якраз і входить Фортінбрас. Це не хто, як він,

виявляється літописцем — виносить тіла забитих і реєструє все, що тут скоїлося.

Якби не він, ми б зроду не почули про Гамлета. Це він, Фортінбрас, наділяє

Гамлета — дарма що посмертно — всією повноважністю земного існування.

Тож провадьмо й далі реєстри — хай би навіть тільки своїх власних почувань. І

сподіваймося, що вони таки потраплять витворити окремий, "паралельний" час — той

єдиний, який у кінцевому підсумку тільки й важить: час людини — в тому всьому,

що так маловрозумливо зветься її життям.

КОМПЛЕКС ІТАКИ

[ Опубліковано по-польськи: Gazeta Swiateczna, No. 143.2436, 21-22.06.1997; у

словацькому перекладі:

OS-Forum obcianskej společnosti, Sept. 1997/4; в білоруському: ARCHE, No 1,

1998. ]

Сюжет, вічно притягальний своєю універсальністю: багатолітній блукалець світами,

переживши війни й тисячу смертельних небезпек, чудом урятувавшись із печери

людожера та з острова лихої чарівниці, що обертає людей на свині, і що там ще

значилося в його неймовірному curriculum vitae, — повертається, нарешті, на

батьківщину. Тимчасом син його, розуміється, виріс на здоровенного молодця, в

домі роїться од численних претендентів на руку дружини, і впізнає поворотця

тільки стара нянька — по шраму на нозі.

Ім'я блукальця — Одіссей, і все з ним, як пам'ятаємо, скінчилося гаразд. А от

інша версія того самого сюжету: по п'ятнадцяти роках брежнєвських таборів,

побувавши і в тюремних лікарнях, і в камері смертників (бо спочатку був

засуджений на смерть — за вивішеного в рідному селі жовто-блакитного прапора),

повертається наприкінці 1970-х український Одіссей на адресу, де мешкає його

родина, — зійшовши з автобуса в незнайомому містечку, питає на автостанції в

місцевого хлопця, як пройти на таку-то вулицю, хлопець береться його провести —

їм виявляється по дорозі, і блукалець доходить до потрібного будинку, і

знаходить потрібні двері, і хлопець входить у ті двері — разом із ним, і

виявляється — його сином.

Цю другу історію оповів колишній радянський дисидент, нині професор

Єрусалимського університету Михаїл Хейфец у своїй книзі табірних спогадів

"Українські силуети". Крім особливо високо цінованої в нашу інформаційну добу

документальної достовірности докладних імен і дат1 ця новітня версія

1 Федір Дронь був засуджений у Львові 1961-го року, в розпалі так званої

"хрущовської відлиги". Західним інтелектуалам, заскоченим появою України

на політичній мапі, не вадило б знати, що тільки того одного, нічим не

примітного в історії українського опору року в самій тільки Львівській

області було винесено сорок (!) смертних вироків за політичними

обвинуваченнями в "зраді батьківщини", себто в сепаратизмі.

різниться від міфа-оригіналу й дечим істотнішим — сумною правдою, що сповна від

крилася людству, либонь, аж унаслідок ґеополітичних струсів, спричинених двома

світовими війнами, переселенською практикою тоталітарних режимів та масовими

міґраціями, Коротко, якщо для гомерівського грека безсумнівною була сама

наявність Ітаки як незмінної духовної вітчизни, дому, "отчого порога", себто

місця-куди-можна-повернутися, — то Одіссей кінця 20-го століття, кидаючи,

нарешті, якір біля омріяного рідного берега, ризикує не тільки бути невпізнаним

— він ризикує сам не впізнати Телемаха. І Пенелопи. І палацу. І тої няньки, якій

належиться пред'явити шрам. Змилуйтесь, люди добрі, скажіть, на Бога, як зветься

цей острів?..

Ітаки немає — та Ітака, що світила Одіссеєві на дні смердючої печери циклопа, що

вела його крізь морські урагани й виривала з лап організаторів незліченних

"свинських ферм", Ітака, пам'яттю про котру він, властиво, й вижив, —

виявляється, існувала тільки в його уяві. З цього моменту починається правдива

драма Одіссея: досі-бо, в які б халепи не потрапляв, він був — Одіссей, цар

Ітаки. Не знайшовши Ітаки на сподіваному місці, він більше не знає, хто він.

Психологи йменують цей стан кризою тожсамости. Але й психологи губляться в

дефініціях, коли в ситуації Одіссея опиняється цілий народ.

Франц Фанон проти Леоніда Кучми

Властиво, в ситуації Одіссея приречений опинитися кожний народ, який переходить

від колоніальної залежности до самовладного й самочинного існування.

Колоніалізм-бо, перетворюючи підбитий народ із суб'єкта власної волі на об'єкт

чужої, неминуче відчужує його від себе самого, в метафізичному сенсі відправляє

у вигнання — навіть і без жодних депортацій. Відповідно головний смисл

деколонізації — то повернення нації "до себе додому", поновне опанування "собою"

і всім "своїм" — від земельних надр до історії й культури. На центральних

вулицях сьогоднішнього Києва поміж п'ятиметрових реклам ІВМ, Hond'и й Lego

впадають в око велетенські табло з яскравим, синьо-зелено-золотим київським

краєвидом: дніпровські кручі, ріка в ажурному плетиві мостів, сяючі на сонці

лаврські бані в кучерявій парковій зелені, і поверх усього — розгонистий напис:

"Кияни! Це ваше місто!" Фізичний образ — так немовляті тицяють на його

відображення в дзеркалі: це — ти, бачиш, це — ти... Одночасно український

президент заявляє пресі, що за чотири роки незалежности національна ідея не

зуміла виправдати себе як загальнодержавна ідеологія, а українська поетеса

нарікає на сторінках наймасовішої газети, що Україна ніколи ще не була так

далеко від України, як тепер. Новою, несподівано "своєю" країною невдоволені

всі, на всю широчінь політичного спектра: від пенсіонерів з орденськими

планками, котрі зненацька опинилися за межею бідности, натомість збагачені

знанням, що змарнували молодість, воюючи за чужу й ворожу імперію (ну й не

вхопить чоловіка трясця від таких струсів на старість?! — а не забуваймо, що

саме пенсіонери становлять більшість дорослого населення, нинішні українці —

стара нація...), до щирих патріотів, які в брежнєвські роки наважувались на

вулицях уголос розмовляти по-українському, потай співали заборонених пісень і

мріяли про Шевченкового "Кобзаря" без купюр, а сьогодні, з усім своїм

довгоплеканим стражданням (бо ж, коли страждання стає повсякденням, не

залишається нічого іншого, як його полюбити, — підрадянський український

патріотизм був глибоко мазохістським явищем...), виявились безжально списані

насмішкуватою, енергійною, комп'ютернo грамотною молоддю кудись у дев'ятнадцяте

століття.

Невдоволені то невдоволені, а от на стурбоване запитання соціологів (вочевидь

занепокоєних білоруським прецедентом) — чи стали б ви голосувати нині, 1995-го

року, за українську незалежність? — абсолютна більшість, так і хочеться сказати

— "похмуро", підтвердила своє рішення чотирирічної давности. Мова, отже, не про

ту чи іншу політичну погоду. Мова про Ітаку — про ту, яку ми поки що готові

впізнавати тільки на ґлянсованій листівці з синьо-зелено-золотим краєвидом.

Реальна Україна виявилась "не така".

Якби президент Кучма читав Франца Фанона, його невдавані бідкання з приводу

того, що "національна ідея не спрацювала", можна було б узяти за докір нашій,

по-радянському розумово малорухливій, до голизни прорідженій репресіями й, за

всіма ознаками, глибоко провінційній інтелектуальній еліті, котра на місце нагло

запотребованої національно-державної ідеології не спромоглася, в кінці 20-го

століття, запропонувати нічого, крім зношених "гетьманських клейнодів", непевних

"скарбів гетьмана", і взагалі "дороги на Січ" (цитую — чи ж не промовисті? —

назви фільмів, знятих державною кіностудією в перший рік незалежности), — читай,

фразеології традиційного українського романтичного націоналізму, заблукалого між

трьох сосен історії, філології та етнографії, тільки трохи підлатаного лексикою

"інтеґрального" державництва зразка 1943-го року (її, ту лексику, в недоторканій

музейній цілості зберегла наша діаспора й із розпадом СРСР радо здала "до Краю",

вкупі з канцелярією Українського Уряду в Екзилі). Задля справедливости варт

зазначити, що — був такий період, коли ціле українське суспільство живилося цією

версією "національної ідеї" (а по суті — реставрацією національної історичної

пам'яти, котру нам були затято "одбивали" усіма мислимими способами, включно з

ГУЛАГом): цей період припав на останні роки існування імперії. Тоді-то

стотисячні мітинґи натхненно виспівували за студентськими бардами "Гей, там на

горі Січ іде...", а літературний журнал міг завиграшки піднести наклад до

півмільйона, передрукувавши яку-небудь класичну, заборонену від 1930-х, "Історію

України" — Грушевського чи Дорошенка, Бантиш-Каменського чи Єфименко (вибір був

колосальний, бо заборонені були всі: окремої, своєї історії Україна в складі

СРСР мати не могла). Українська інтеліґенція, яка впродовж десятиліть

добровільно виконувала соціальне небезпечну місію консервантів історичної

пам'яти, прожила ті роки в стані, близькому до перманентного сп'яніння.

Природно, що нині прийшов час на похмільний синдром: пам'ять про минуле

виявилася тим, що в математиці зветься умовою необхідною, але недостатньою, — не

можна рухатися в майбутнє задом наперед.

Через таке "відкриття" переходять усі пост-колоніальні нації — Фанон стверджує,

що після ста років колоніального існування утримувана на "підпільному" становищі

національна культура неминуче перетворюється на скам'янілу збірню відпадків,

"мінеральний шар" відмерлих традицій та музейних експонатів. Східна Україна була

російською колонією понад два століття, Західна, довший час перекраювана вкупі з

мапою цілої Центральної Європи і, відтак, динамічніша, а значить, і національне

живіша, — понад п'ятдесят років. Нічого, отже, дивуватися, що наша національна

романтика встигла добряче струхлявіти.

Леонід Кучма не читав Франца Фанона. Для нього, як загалом для того прошарку

радянської бюрократії, звідки він вийшов, випущена з підпілля українська ідея

асоціюється — зі стрілецькою піснею зразка 1918-го року та шароварами завширшки

в телеекран. А проте своєю наївною заявою президент освідчив загальну суспільну

розгубленість — гостру потребу нової відповіді на запитання, яке півтораста

років тому вперше поставив був перед українцями Шевченко і яким нині повсюдно

рясніють газетні шпальти:

"Хто ми? Чиї сини? Яких батьків?"

Доля України виглядає унікальною навіть порівняно до решти

центральноєвропейських народів — цих, за влучним висловом Мілана Кундери,

"невдах історії", до чийого грона Україна, між іншим, завжди поривалася належати

культурно, — болісно випручуючись із пащі російського Поліфема, котрий помалу

перетравлював її на таку собі "мало-(отже, "недосить"?)-російську" область із

фольклорно-кулінарним місцевим колоритом. Країна, котра, в силу свого

геополітичного становища, впродовж тисячоліття перебувала на розхресті

протилеглих культурних впливів — візантійства і православ'я, з одного боку, і

католицького Риму, з другого (а в міжчасі, маючи "прозорий" кордон із Кримським

ханатом, встигла прийняти з півдня ще й добрячу давку орієнтальної культури),

країна, як жалібно співається в народній пісні, "при битій дорозі" — коридор,

прохідний двір, котрим хто тільки не гупотів — то "з варяг у греки", то з

азійських степів у глиб Європи, — властиво, мала б, при клінічній слабкості

централізуючих, державних традицій, давно розповзтися, як клаптикова ковдра, на

безформний конгломерат етнічних "земель". В аспіраціях сьогоднішніх прихильників

федерального устрою України (якщо зняти з тих аспірацій не завжди чистий

політичний підтекст) є-таки певна рація: Україна справді виявилась різна. Для

степовика зі Слобожанщини (колись автономної, гетьманської, а згодом

перетвореної на плацдарм російського наступу — саме по ній, до речі, найлютіше

пройшовся голод 1933-го, підрізаючи на пню давню хуторянську культуру,

обезлюднюючи цілі райони — згодом заселені прибульцями з Росії) сам вид містечок

Галичини — із недоруйнованими Радянською владою середньовічними фортецями й

вузькими вуличками колишніх єврейських кварталів, якими в неділю бабусі

провадять біло вбраних дівчаток до першого причастя, — то вже "майже Польща",

така сама екзотика, як татарські мечеті в Криму чи на Поділлі.

Щоправда, в своїй урбанній версії українська культура споконвіку була строкатою,

гетероґенною: в міському ландшафті мазепинські барокові собори природно сусідили

з польськими костьолами та синагогами, а на базарних торжищах стояв різномовний

лемент — від волоського до вірменського. Росія доклала чимало зусиль, аби, як

любили висловлюватися більшовики в своїх партійних програмах, "знищити

відмінності" (між багатими й бідними, між містом і селом, між народами, мовами,

горами й долами...), — на чому, врешті, й зазнала ґлобальної, цивілізаційної

поразки: всяка-бо життєтворчість мислима лише як урозмаїтнення, отже помноження

відмінностей, загладження ж їх є, навпаки, процесом інволюційним і можливе хіба

на рівні "найнижчого спільного знаменника": мовно — на рівні калікуватого

російського "ньюспіку" з непозбутнім акцентом, конфесійно — на рівні нуднющих

"відправ" під гіпсовим погруддям Леніна, майновo — на рівні загальних злиднів...

Продукт такої заглади — трагічний homo soveticus, нині безнадійно заблуканий у

пошуках своєї культурної приналежности, — особливо чисельний на Сході й Півдні

країни, там, де російський вплив тривав найдовше. А проте й на Правобережжі

зрусифікованим уже в третьому поколінні полякам і євреям нема звідки, за А.

Заґаєвським мовлячи, "їхати до Львова" — чи, відповідно, до Умані або Бердичева

(колишніх духовних осідків хасидизму): неавтохтонні меншинні культури України

виявились практично беззахисні перед совєтизацією.

Проблема, одначе, в тому, що свідоме власної тожсамости українство існувало в

колоніальній Україні на таких самих правах, як і решта "меншин" (звісно, крім

російської), паралельно їм, не зливаючись і не перетинаючись, — просто його

оборонна потуга виявилась дужчою. Правда, й тиск на нього був дужчим: панівна

культура владно нав'язувала українцям той спотворений, ґротесковий "образ себе",

котрий не лишає місця для самоповаги, — щось як коли б полякам довелося, за

браком інших джерел, ототожнювати себе єдино з "полячішками" у романах

Достоєвського, а східним німцям — із німецькими персонажами радянських фільмів

про війну. В таких умовах вирішальним було зберегти своє велике "НЕ" —

свідомість того, що "ми", по-перше, НЕ такі (як "вони" нас бачать), а по-друге,

НЕ те, що "вони": "ми" — інші, "ми" — Європа, то тільки через "них" у "нас"

звихнулась історія... І от з'ясувалось, що в Україні незалежній саме поняття

"ми" набуває зовсім іншого сенсу — що українська нація не тотожна ні власне

етнічному, ані навіть україномовному українству (в молодшій ґенерації дедалі

більшає людей, котрі йменують себе "українцями російського походження"), що

доскіпатися якихось синтезуючих констант в ким тільки не твореній (і все ж то не

без участи українців!) українській історії — справа геть безнадійна, і ліпше

відразу махнути на все те рукою, та й запустити в річницю війни ветеранів УПА з

ветеранами Радянської Армії по вулицях спільним ходом, в надії, що скорботна

пам'ять усіх примирить, — з'ясувалося, що над Україною, якою вона повертається

"до себе" після відвічної одіссеї, взагалі навряд чи можлива парасолька єдиної

ідеології. Та й чи потрібна?

Це дуже важко прийняти — надто після незабутньої "школи комунізму", де існувало

Єдино Правильне Вчення, і світ ділився на "за" і "проти". Крім того, сумніваюся,

щоб мій приятель-художник, якого студентом били в КҐБ по вухах, залишивши йому

30% слуху, став розчулено обійматися зі своїми тодішніми майорами (а тепер,

либонь, полковниками) в пориві національної єдности. Але, протинявшись добрий

десяток літ поза Україною (то був особливий феномен — прихованої, "брежнєвської"

української еміграції, коли інтеліґенцію витискали до метрополії, унеможливлюючи

їй будь-яку працю вдома), сьогодні він проходить Андріївським узвозом — цим

київським аналогом Монмартру й Ґрініч-Вілиджу, — зі статечним, блаженним спокоєм

домовласника: він знайшов свою Ітаку.

Хто — на Андріївському узвозі, хто — на дачному городчику (за статистикою, понад

50% населення живиться з власних присадибних ділянок): в Україну вертається дух

осілости. На руїнах одної з найдавніших у Європі аграрних культур, після

голодомору й примусової колективізації ("традицій підрізації", за формулкою

поета) українці помалу, вперто й терпляче відновлюють своїх genii loci, культ

місця. Тожсамість, як у добу феодальних князівств, виміряється — тутешністю.

Українська історія вернулась на круги своя.

"Що дасть нам силу?"

Це ще одне з класичних українських питань — сформульоване понад вісімдесят років

тому Лесею Українкою, котра й відповіла на нього, власним життям і творчістю:

заселивши заборонену й переслідувану мову ("дім буття", за Гайдеґером, в

українському випадку — забитий дошками) цілим пантеоном персонажів світової

культури, від героїв гомерівського епосу до пророка Мохаммеда, Дон Жуана й

масачусетських піліґримів, і в той спосіб піднісши сволок "української хати" на

вселенську висоту. Це дуже "центральноєвропейська" відповідь — коли духовним

еквівалентом нації, ґарантом її єдности, а значить і життєздатности, стає

культура (ще Масарик свого часу стверджував, що "національна ідея є ідея

культури"!), причому неодмінно культура відкрита, включена в процес

універсального, крізь час і простір, обміну вартостями.

Якою буде завтрашня Україна, залежить від того, чи потрапить сьогодні українська

культура витримати вдруге (після "Розстріляного Відродження" 1920-х) завданий їй

історією іспит на "мажоритарність" — із вічно загроженої,

покривджено-"меншинної", скупченої в собі зробитись самовпевнено-екстравертною

—"своєю", обволікаючою й проникаючою, як повітря, для всіх, хто населяє Україну.

Для початку вона має "привласнити", опанувати й органічно ввібрати в себе всі

дотеперішні духовні злети, що відбувалися в сфері її присутности й відчужувались

од неї метрополією — ну скажімо, розгледіти обриси українського ландшафту в

естетиці того ж хасидизму чи включити в свій контекст не лише Гоголя, а й

"породженого" ним киянина Булґакова (дарма що того трусило від люті на сам звук

української мови!): все це також значною мірою "наше", і за відродження та

розвиток "меншинних" культур на українському ґрунті — як матеріальному, так і

духовному, — тепер відповідаємо — ми.

Спроба 1920-х вибудувати "мажоритарну" культуру скінчилася трагічно — але вона

лишила по собі фільми Довженка, і театр Курбаса, і український малярський

аванґард, і прозу Хвильового та Підмогильного, — те, що допомогло українцям не

повірити імперії, котра сімдесят літ переконувала їх у їхньому неіснуванні.

Новий образ Ітаки, що його має витворити уже пост-колоніальна українська

культура, і буде для нашого Одіссея новим "образом себе". Так що, за великим,

екзистенційним рахунком беручи, головне наше національне випробування ще

попереду.

Доба героїчного епосу минулась. Наразі переходимо добу конструктивної самоіронії

— ну бо як інакше вичистиш залишені у спадок, замість омріяного палацу, Авгієві

стайні?.. Хоча і це вже — з іншого міфа: Одіссей, пам'ятаємо, стаєнь не чистив.

МОВА I ВЛАДА

[ Опубліковано в журналі "Дніпро", №11. 1990 р. ]

У своїх "Споминах" М.Грушевський із фаховою безсторонністю історика констатував,

що загалом люди рідко коли відчувають справдешній історичний масштаб тих подій,

котрі розгортаються їм перед очима: так, українське громадянство в 1876 р. й

гадки не мало про можливий фатальний вплив Емського указу на майбутнє нації.

Коли ж у столітню річницю цієї акції (брежнєвська адміністрація обожнювала

ювілеї!) з усіх шпарин полізли незліченні, великі й малі, відомчі постанови —

про переведення на російську мову наукової продукції (кандидатських і

докторських дисертацій — у зв'язку, мовляв, з удосконаленням роботи ВАК), про —

я ледь не написала "русифікацію освіти", хоча в офіційному ідеологічному арґо це

подавалось як "підвищення-рівня-викладання-російської-мови", з усіма

відповідними наслідками — од поновлення дореволюційної доплати "за обрусение

края" для вчителів-русистів до масового закриття "інородчеських" (в тому ж арґо

"національних") шкіл та директивного перетворення мовознавства на своєрідну

танатологію* мови, покликану займатися головно * Розділ медицини, що

вивчає процеси, які відбуваються в організмі в останні передсмертні

моменти й після смерті.

впливами російської мови на "національні" та в належний час засвідчити

природність загину цих останніх у "новій історичній спільності — радянському

народові", — одне слово, коли через сто літ після Емсу відчуження народів від

їхньої мови знову проголошено за послідовну урядову програму, то це вже й не

сприймалося за подію, оскільки сама перманентність процесів лінґвоциду, їхня

тяглість та наскрізна проникальність у всі соціальні структури робила їх масштаб

малопомітним для ока самовидця. А між тим ідеться про ґрандіозний — воістину

космічний — експеримент над людиною, досі не поцінований належно ні нашими

(навіть найпоступовішими!), ні, скільки мені відомо, й західними інтелектуалами

(цим останнім то й дивуватись нічого: відомо ж бо, що поріз на власному пальці

завжди дошкуляє дужче, ніж звістка про людську гекатомбу десь на іншому

континенті...).

Я не лінґвіст, не філософ мови, усі мої спостереження досить суб'єктивні, а

проте оприлюднити їх вважаю за потрібне з двох причин. По-перше, в нинішній

лінґвістичній ситуації в Україні хіба лише літератори — люди, котрі

безпосередньо працюють з мовою і в мові, занурені в саму її змислову

речовинність, — ще зберегли в поглядах на неї природний здоровий глузд

практиків. Тому й перші удари на сполох — гине, вимирає українське слово! —

залунали в умовах дозволеної гласности не на мітинґових майданах, і не з

академічних мовознавчих кафедр, а на письменницьких пленумах (а вже звідти пішли

ширитися концентричними колами по цілому краю): літератора, коли він тільки

годен відчувати свій матеріал — слово — бодай настільки, наскільки порядний

столяр чує дерево, просто неможливо заморочити сталінськими мовожерськими

ідеями, ніби мова — всього тільки засіб спілкування, отже, байдуже, як саме

передавати індиферентну до слова думку — хоч рідною, хоч есперанто, хоч на

миґах, "аби було понятно" (од чаду цих ідей ніяк не прокашляється вже котра

поспіль ґенерація українців!). Так жодними "передовими вченнями" не переконати

селянина, буцімто віслюк у стайні перетвориться на коня, якщо тільки його

належним чином доглядати (а біологи — вступали з Т.Лисенком у дебати, і цілком

серйозно, і чухали вчені потилиці: чорт його знає, а може, й справді...). Відтак

в усьому, що стосується мови, не фахівцеві, не теоретику, а саме

літераторові-практику належить нині в Україні першенське право голосу.

І ще одна обставина спонукає мене висловитися на тему, в котрій, як-не-як,

почуваюся дилетантом: приналежність до того покоління української інтелігенції,

що вже не зазнало природного рідномовного середовища. Нещодавно В.Аксьонов в

інтерв'ю журналові "Оґоньок" (1990, №2) поділився з читачами своїм розчуленням

од перебування на батьківщині: що то, мовляв, за дивовижне відчуття — блукати

московськими вулицями, слухаючи, як перехожі балакають по-російськи, адже в

еміграції звикаєш озиратися на звук рідної мови... Заздрю В.Аксьонову: я,

українка, народжена й зросла в українському (авжеж пак!) місті, всеньке свідоме

життя отак рефлекторно озираюся на звук рідної мови не десь там, а власне в себе

на батьківщині, бо одразу за порогом мого помешкання — вже на сходах! біля

ліфта! — починається нескінченна мовна "полоса отчуждения", в якій спливає дві

третини мого активного життєвого часу. Усією своєю духовною істотою, свідомістю

та підсвідомістю я, отже, знаю, що таке пресинґ лінґвоциду і чим він загрожує

особистості. Через те мої роздуми можуть придатися і як свідчення щасливо

зацілілої жертви масового надлюдського експерименту.

А що експеримент цей, справді-таки унікальний, виявився небезуспішним,

переконливо показали хоча б молдавські події 1989 року, коли на Закон про

державність молдавської мови (по-простацьки кажучи, урядове рішення, аби кожен

громадянин республіки знав мову її народу) маси російськомовного населення

відповіли страйками. Кілька тижнів Молдову лихоманило. СРСР вступив у добу

лінгвістичних воєн1.

1 Прим. 1999р.: те, що нині, по десяти роках, ці процеси все ще тривають у

країнах Балтії, незаперечно свідчить: маємо до діла з феноменом, який

вартує окремого дослідження і який пострадянська політична думка переочила

з явно підозрілою легковажністю.

"Страйк" — за УРЕ — "одна з основних форм класової боротьби пролетаріату",

відмова від праці "з метою захистити свої інтереси", а за "позакласовим"

Вебстером і геть-то скромніше — "з тим, аби домогтися кращих умов праці". Але

щоб — "відмова від праці" (а це ж — господарчі збитки, привид руїни!), "з метою

захистити" своє право чогось не знати, хай і мови?! Щоб економічна боротьба — не

задля права "мати" чого-небудь більше (грошей, вільного часу, додаткового

знання...), а навпаки, задля "не мати"?..

Вдумаймося в це, і нам стане моторошно. Ох ні, не класовою боротьбою тут

повіяло, ба й не "міжнаціональними конфліктами", як це було офіційно

скваліфіковано: адже були серед страйкарів і росіяни, і наші, прости Господи,

землячки-українці, і євреї, і кого там тільки не було — не здивуюся, коли почую,

що й без молдаван не обійшлося. Усіх їх об'єднувало одне — внутрішнє, на рівні

самопочування, духовне чужинство щодо землі, на якій мешкають. І вододіл — між

тутешністю та чужинством, причетністю і непричетністю, присутністю і

неприсутністю (психологічною) в домі автохтонного етносу — проліг через мову.

Неначе те морське чудовисько з арабських казок, що його, сонного, мандрівники

взяли були за острів серед океану й заходились обживати, забудовуючи халупами та

обсіваючи рисом, — мова, десятиліттями принижена до механічного "засобу

спілкування", нагло пробудилася, скинулася цілим, хоч і тяжко враженим недугами,

тілом — і явила приголомшеному поспільству свою таємничу, сливе містичну — бо

незбагненну — матеріальну силу (через "засіб спілкування" люди не виходять на

площі й не беруться за барки). Тоталітарна свідомість, котра до пори фігурувала

була в офіційній фразеології під псевдонімом "морально-політична єдність

радянського суспільства", зіткнувшись із цим феноменом, панічно заметалася в

пошуках відповідного ярлика — націоналізм, мовний екстремізм що там ще?.. (адже

найменувати означає тим самим приручити, ввести в коло звичних непорушних

уявлень). Пікантно, що в молдавських подіях симпатії імперського так званого

"Центру" недвозначно схилилися на бік страйкарів — руйначів і без того хворої

загальносоюзної економіки, — і це на тлі постійних закликів до народу "менше

мітингувати, краще працювати"! Цей позірний парадокс напрочуд вдало розкрив

сутність мовної проблеми як політичної: боротьба за мовну емансипацію є не чим

іншим, як боротьбою з тоталітаризмом на щонайінтимнішому з його плацдармів — на

терені людського духа. Тож хвилювання Системи зрозуміти неважко.

Філософська герменевтика (М.Гайдеґер, Г.Ґадамер) успішно довела, що насправді не

ми володіємо мовою, а навпаки, мова володіє нами. Не вербалізоване, не впіймане

словом вислизає з ясно освітленого кону свідомости в темну млу непевних,

хаотичних відчуттів, — єдино лише висловлене, о-словлене існує для нас реально:

мова і тільки мова велить нам сприймати світ таким, а не інакшим, накидає нам

світогляд. Завдяки мові уродженець Борнео бачить 37 відтінків зеленого кольору,

яких не бачу я, а мені "хата"-жінка несвідомо видається теплішою, обжитішою, ніж

"дім"-мужчина (жіночність-бо обволікає, обтуляє собою, тоді як masculinum —

завжди твердість протистояння, виклик: насторч світові), — і хай потрапить це

зрозуміти природний англомовець, у чиїй свідомості не існує роду для неживих

предметів! По суті, національна мова — чи не єдина абсолютно необорна

нематеріальна даність, із форм якої душа негодна вийти так само, як із

"приділеного" їй тіла: словом структурується все наше внутрішнє життя, від

мислення до сновидінь, і недарма прагнення прибрати до рук цей "психічний зонд",

невідпорне знаряддя контролю за людиною (жодні психотропні препарати не дадуть

подібного ефекту!), — прагнення узурпувати право на внормування мови притаманне

всякій владі, знаній в історії людства, — досить згадати боротьбу християнських

церков з приводу того, які "язики" слід уважати сакральними, а отже, придатними

для богослужіння, або ж лінґвістичну політику французького абсолютизму з його

нормативним академічним словником та літературною мовою, покликаною придушувати

Діалекти.

Ясна річ, тоталітарні режими 20-го століття, метою яких якраз і була ідеально

"прозора" для влади "нова людина", мусили в цій царині лишити спадщину, далеко

багатшу, ніж попередні соціуми. Дж. Орвелл, один із небагатьох письменників

Заходу, хто справді зумів розібратися в природі тоталітаризму, цілком логічно

завершує роман "1984" трактатом "Про новомову" — завважмо, за два роки до того

як схожий трактат — тільки вже не в фантастичному, а в дійсному світі — взявся

створити Сталін. Не належу до тих, хто схильний переоцінювати розумові здібності

радянського диктатора ("праці" його дивують хіба лиш убогістю змісту та

монотонністю стилю), але принаймні цілеспрямованости йому не бракувало, і його

несподіване брутальне втручання в лінґвістику — чому не в агробіологію? не в

ядерну фізику? — то, на мій погляд, не просто примха диктатора, а спроба

підготувати ґрунт для духовної кастрації майбутніх поколінь і забезпечити

режимові, що перемогою у війні остаточно ствердив свою несхитність, своєрідну

часову Гарантію — на безвік.

Бо й справді, "радянський народ" — не абстрактна "нова історична спільність":

яв, зароджена в 30-ті роки і проголошена в 70-ті вірним сталінцем Сусловим за

величезне досягнення соціалізму, за моральну та юридичну норму, за якої все, що

"не влізало" в цей незграбний евфемізм (ну хоча б суто етнографічний інтерес до

старовини...), розцінювалось як виклик державному ладові й позначалося

всеосяжним словом "націоналізм" — одним із тих "новомовних" слів, котрі

"призначалися не на те, щоб відбивати, а на те, щоб убивати значення. Значення

цих слів... розширялося так, аби охопити цілу множину понять; упакувавши ці

поняття в одне слово, їх уже легко було відкинути й забути" (Дж. Орвелл).

Надзвичайно зручно: говориш по-українському? — націоналіст!, поклав квіти до

пам'ятника Шевченкові? — націоналіст!, вважаєш, що ні 1654-й, ні 1922-й рік не

принесли Україні щастя? — націоналіст, та ще й "кадровий" (що воно таке —

Господь відає!) і т.д., причому всі підставлені (й непідставлені) варіанти

значень автоматично анулюються свідомістю, викреслюються з буття: антирадянщина,

єресь! А от з терміном-антаґоністом — "радянським народом" — розібратися дещо

важче — хоч він, народ, і об'єднаний "спільністю соціалістичного ладу",

"марксистсько-ленінською ідеологією", "засадами інтернаціоналізму" (цитую за

"философским знциклопедическим словарем" 1983-го року) і — чим там ще? — ах так,

спільною мовою міжнаціонального спілкування — російською: дякувати Богові, хоч

одну ознаку можна практично — наприклад, за допомогою статистики — перевірити на

істинність (решта належить до так званих buzz words*: спробуйте-но справдити в

населення щось такого, * В англійському науковому жаргоні — ефектне

слівце, що створює так званий "семантичний шум", маючи на меті єдино лише

справити враження на адресата.

як "засади інтернаціоналізму"!). То чи не виведе нас ця жива ниточка з такого

лункого словесного лабіринту на якесь певніше, станівке місце?.. І ниточка —

виводить: ба, та осьдечки ж воно, це місце, прошу дуже: "всюди, на всіх етапах

розвитку мова як засіб спілкування людей у суспільстві була спільною і єдиною

для суспільства... Я маю тут на увазі не імперії рабського і середньовічного

періодів, скажімо, імперію Кіра й Александра Великого або імперію Цезаря і Карла

Великого, які не мали своєї економічної бази і становили тимчасові й нетривкі

військово-адміністративні об'єднання. Ці імперії не тільки не мали, але й не

могли мати єдиної для імперії та зрозумілої для всіх членів імперії мови. Вони

являли собою конґломерат племен і народностей, які жили своїм життям і мали свої

мови". Оце ж вам і причина "тимчасовости та нетривкости" стародавніх імперій, а

оце ж вам і автор, що добре засвоїв їхні уроки: тов.Сталін, "Відносно марксизму

в мовознавстві", Київ, 1950, с. 10 (приклад з імперіями — це у товариша Сталіна,

відай, мимохіть вихопилося: привіт д-ру Фройду!). Здається, ясно: щоб імперія

була "тривкою", та що там "тривкою" — вічною! ("сплотила навеки великая Русь"!),

її населення мусить являти не якийсь там строкатий "конґломерат", а добре

вварену однорідну масу — до кипіння не доводити, помішувати щокілька хвилин,

пробачте, щокілька років (і — помішували: то депортували на Схід цілі народи,

то, вже по смерті Сталіна, раз у раз здіймались галасливі кампанії повсюдного

згону на яку-небудь

2 Дослівно так: "плохо зто или хорошо? Мы, коммунисты, с уверенностью

можем сказать: хорошо. Очень хорошо", - расист, очевидно, відповів би

навпаки, для всякої ж іншої, не асиміляторської й не расистської,

свідомости сам факт міжнаціонального шлюбу взагалі лежить поза сферою

оцінки - принаймні доти, доки не стане відомо, вдалий це шлюб чи

невдалий...

чергову безглузду будову, то Брежнєв з партійної трибуни врочисто благословляв

міжнаціональні шлюби2).

При цьому саме зоднаковіння мислилось як ґарант єдности: історична - пам'ять

усіх племен і народностей" не мусить сягати глибше 1917-го року (багатьом

древнім етнокультурам і письмо змінили були на кириличне...), ясна річ, за

винятком "возз'єднань", "приєднань" та "добровільних входжень", покликаних

доводити, що "ми завжди були разом". Антирелігійна боротьба 20-30-х років

означала, по суті, війну конфесій і утвердження справді-таки загальнорадянського

поганства — із своїм пантеоном богів і героїв (де політичні лідери

по-родоплемінному йменувалися "вождями"), із своїми ритуалами й своїми місцями

культових відправ, нарешті, із своєю жрецькою кастою — партійним апаратом, чи,

по-орвеллівськи кажучи, "членами внутрішньої партії"; ну і, зрозуміло, мова теж

мусила бути "спільною і єдиною" для всіх, і лінґвістичний канон — от він, далеко

ходити не треба: священні тексти — праці Леніна-Сталіна. Так і писали тодішні

мовознавці: "особиста мовностилістична практика В.І.Леніна і Й.В.Сталіна зробила

великий творчий вплив на характер стилю мови публіцистики і художньої літератури

народів Радянського Союзу"3

3 Спеціально звертаю увагу читача на "характер стилю мови", як-не-як,

фахового мовознавця (sіс!): п'ять, одним духом, родових відмінків уряд -

це вже не не дорікуватість і не затинання, а, далебі, щось близьке до

паралічу мовленнєвих центрів ("одібрало мову"!)...

(І.Бiлодід. Боротьба за принципи соціалістичного реалізму в мові і стилі

української прози довоєнного часу //Питання української радянської літератури:

Зб. — К., 1955. — С.115).

Так, у найзагальніших рисах, "конгломерат племен" випаровувався до консистенції

єдиного племені, єдиного етносу, з усіма приналежними структурними ознаками.

"Здравствуй, племя, младое, незнакомое!" — як писав російський класик.

Мова виконує, серед інших, дуже важливу філософськи-світоглядову функцію: вона

прив'язує етнос до його природного оточення, до ландшафту, до того кревного,

предметне обжитого космосу, з рослинністю та звіриною включно, котрий становить

неорганічне тіло народу. За повідомленням литовських учених, складена

геофізиками карта електромагнітних полів на території республіки збіглася з

картою литовських діалектів з точністю до 1 км!.. Кожна мова "прописана" в

цілком певному земному просторі й тому, переселяючись на інший терен, міняється,

пристосовуючись до нових природних умов: так неозорі обшири американського

континенту, приміром, проковтнули, згладили, "зрівняли із землею" афектовану,

перепадисту виробленість інтонацій Старої Англії, розпрямили її старофасонні

граматичні закрутки, заступили притульне, по-острівному скулене "in" — у дім! у

фортецю! у сховок! — безстрашним летючим "on": розгонисте лижварське ковзання на

безмежній сніговій рівнині, пластунське припадання і розтікання на поверхні —

далі, далі на Захід, жодного прихистку, але й жодних перепон, — так котиться

площиною більярдна куля, усе відкрито, мов на долоні — не в яйці: не

самозародження життя, а його експансія, — американський космос владно диктував

мові-еміґрантці свої правила поведінки. Але мова й людину вписує в чітко

окреслений просторово-часовий континуум — робить свого носія тутешнім, звідки б

він не походив. "Лани широкополі, і Дніпро, і кручі" — цей хвилястий, горбистий

("за байраком байрак"!), жіночно-теплий рельєф серцевинної України недарма

викликає сльози зворушення (сама бачила!) у сивоусого українця, народженого в

Пенсільванії, який уперше ступив на землю предків: та "генетична пам'ять",

котрою він пронизливо "впізнає" досі ним не бачений краєвид, закодована в

рідному слові, — вперше на віку наш американець відчуває, як його трудно

збережена, забур'янена англіцизмами українщина легко, без жодних зусиль

допасовується до навколишньої землі, води і неба: будь-яка інша мова тут

неприродна, неадекватна, неістинна! — і сльози, що набігають йому на очі, є

слізьми полегкости, — чоловік віднайшов свою тожсамість.

Але стривайте. Тобто як це — віднайшов тожсамість?! Ви що, жартуєте?..

Допустити, щоб так утожсамлений — ущільнений всередині себе, наділений власним

тяжінням дух взаємодіяв з чужорідними ідеями за законами

притягання-відштовхування, сам визначав свої світоглядові симпатії-антипатії,

креслив собі траєкторії руху і взагалі, вимагав діалогу. І як після цього

накажете ним керувати?

Е ні, дорогенькі товаришочки. "Ми вичавимо з вас усе — а тоді заповнимо собою"

(Дж. Орвелл).

Молодий радянський суперетнос, покликаний залюднити колосальні простори шостої

частини земної тверді, від самого початку мислився як рухливий, кочовий (звісно,

в межах, обведених лінією державного кордону), тобто як своєрідна летка,

розпорошена між землею й небом суспензія, готова за першим же порухом державної

длані покуритися туди, де утворився порожній проміжок: на шахти Донбасу, в степи

Північного Казахстану, на будівництво залізниці "от Байкала до Амура"... "От

Москвы до самых до окраин, с южных гор до северных морей человек проходит как

хозяин необъятной Родины своей", — це чистий маніфест волоцюзтва: адже ж

"хазяїн" — не "ходить", "хазяїн" — обростає хазяйством, приростає до місця,

закорінюється і, наколи вже хоч трохи розжився, на підйом ой який важкий! Смисл

колективізації крився, між іншим, і в тому, щоб назавжди витравити оцю сутнісну

для селянської культури природність, прирідненість—до свого поля, до з дитинства

знаної оку кринички на дні ярка, до населеного духами з бабиних казок байраку за

селом, — щоб позбавити селянина не фізичного, але метафізичного земного тяжіння:

якби воно якимось дивом зберегло свою силу, новий суперетнос не мав би шансів на

існування. Тому винищення селянської культури стало без перебільшення

вирішальним кроком на шляху ґлобальної дезетнізації, денаціоналізації4.

4 Природність міста (а всі стародавні, з поселень розвинуті міста ідеально

зрощені з ландшафтом) помітна менше і вже тим уразливіша: досить порушити

історичне середовище, зруйнувавши, як у Києві, кількадесят безцінних

пам'яток, що " держать" на собі забудову (і поосипались цілі квартали!),

нагромадивши гори й гори потворних безликих "Черьомушок", — і просторові

координати духа захиталися: нема до чого приріднятись, а відтак "киянин",

"чернігівець", "харків'янин" - значить уже не більше, ніж "мешканець", на

цю хвилину, Києва, Чернігова, Харкова, сьогодні киянин, завтра москвич,

післязавтра може бути рижанином чи алма-атинцем: де ліпша квартира

трапиться!

Мене завжди зворушували в компартійних документах простодушні, схожі на

застільні тости, побажання, аби кожен громадянин Союзу будь-де, в будь-якому

його куточку, незалежно від національности й місця проживання, почувався як

удома. І невтямки було авторам "тосту", що будь-де почувають себе "як удома"

тільки бездомні — злодії, проститутки, взагалі вивласнені, злюмпенізовані

елементи. Зміна ж "дому", хоч і можлива, дається ціною принаймні одного

марґінального, "переходового" покоління. Безперечно, Україна — дім не лише для

українців, а й для поляків, від двох віків переселених на Наддніпрянщину й ще

донедавна цілком автономних у культурному відношенні, для численних "українських

росіян", для євреїв, що віками витворювали по українських містах та містечках

свою локальну субкультуру тощо: люди довготрудно зросталися з цією землею і

фізично (ховаючи в неї своїх мертвих та народжуючи на ній дітей), і духовно

(приймаючи — до певної межі, тієї, за якою починається асиміляція, — її

культуру, і передовсім — мову). Складніше з Кримом — цим типовим "домом без

господаря", з обез'язиченою топонімікою й ґвалтом позбавленою традиційних,

віками проваджених тут господарств природою, котра з року в рік невловно марніє,

блякне, мов безмужня жона. З росіян, здається, тільки Б.Чичибабін (знов-таки —

поет, а отже, наділений спеціальним органом "мовного слуху") відчув, "как

непристойно Крыму без татар", — і дійсно, антропологами доведено, що саме

автохтонний етнос найліпше потрапляє підтримати в природі екологічну

рівновагу... Кримська земля "говорить по-татарськи", і людей, що заселили її по

татарах — не росіян і не українців, а так — леґіонерів імперії, "население

Крыма", наслідком лабораторного експерименту добуту породу homo sovieticus, —

вона "не любить", як "не люблять" (не розуміють) її вони. Антиукраїнські (як і

антитатарські) настрої в Криму є, по-моєму, не що інше, як несвідомий,

інстинктивний протест проти його остаточного, мирного "одомашнення", бо ж homo

sovieticus за своєю суттю є абсолютно бездомний, як у прямому (наймає державне

помешкання), так і в переносному, культурософському значенні, — ідеальний

чужинець, котрий ні за що не відповідає (і тому зовсім слушно завжди тужитиме за

"сильною рукою": тільки вона надає йому форми — і вектора руху). Дніпро, кажете,

пересихає? А мені яке діло — на мій вік вистачить! АЕС у Чорнобилі звели? Ну,

начальству видніше, де зводити (а коли рвонуло — десятки тисяч "киян" знесло з

місць чорнобильським вітром: хто переїхав, хто обміняв квартиру, хто

завербувався на Північ чи за кордон, — безтурботна комфортність чужинства не в

останню чергу живиться можливістю, хай навіть суто умоглядною, взяти капелюха й

сказати господарям "Бувайте здорові!", тільки-но в домі починається пожежа).

Так, присутність homo sovieticus в українському, молдавському, естонському і т.

д. домі — чисто механічна, і протестуючи проти української, молдавської,

естонської і т. д. мови, він інтуїтивно відчуває: "тутешня" мова, адекватна цій

природі, цій землі й небесам, притягне його до них, зробить "важким" (обтяженим

відповідальністю!), малорухливим, та, Господи, просто розвиднить йому в очу ціле

довкілля, досі розмите, як при безфокусній зйомці, "языком межнационального

общения"! Він не хоче цього. Він боронить свою бездомність, — уникаючи труду

закоріненого життя (як, зрештою, норовить уникнути будь-якого труду взагалі).

"Міжнаціональна" російщина, ця справді-таки родова ознака нового етносу,

своєрідний "бейсик", неспівмірний з жодним природним крайобразом (не те що "лани

широкополі, і Дніпро, і кручі", а й єсенінська "страна березового ситца" не може

бути ним озвучена!), має, хоч що б там правили про це радянські мовознавці,

функцію далеко важливішу од комунікативної: вона заслоняє від людини довкілля

непрозірчастим матовим екраном, зависає між ними, як димова запона, що за нею і

Дніпро манячить не таким уже й мілким, і Чорнобиль не таким уже й страшним, а

військова аґресія в Афганістані, мужньо й маловрозумливо пойменована, було,

"исполнением интернационального долга", породжує новий тип осиротілих матерів,

котрі в жалобному строї вихоплюються на трибуни з патріотичним покликом

войовничих племен: мало не "за Родину, за Сталина!". Ця функція блискуче описана

Орвеллом — "звузити обрії думки, унеможливити єресь", тобто позбавити людину

власної позиції у всесвіті: якщо "істинна" мова, кажучи словами М.Гайдеґера,

"вводить суще у простори розкритого", то мова "фальшива", безрідна, до жодного

ландшафту не прикріплена, назавжди закриває від людини суще, позбавляє його

буттєвости. Це й є "новомова" — за термінологією Р.Барта, "енкратичний

соціолект", тобто такий різновид національної мови, на боці якого виступає

державна влада на противагу соціолектові "акратичному", опозиційному (див. есе

Р.Барта "La division des langes"*). * "Розділення мов" (франц.)

Його єдиним органічним предметним середовищем уявляється мені безособовий

інтер'єр вельможних кабінетів: тьмяний відсвіт полірованого дерева, ошатні

килимові доріжки, гіпсовий Ленін на червоно задрапованій підставці... Отут

доречно звучав і знаменитий хрущовський "комунізьм", і невимовні для

нетренованого словесні конструкції з "повышением усиления", а чи "усилением

повышения", і, чого гріха таїти, поширений тепер уже по цілій країні "апаратний

мат". Але від самого припущення, що в цих мурах могло пролунати що-небудь на

кшталт: "А послухайте-но, чоловіче добрий, яка мені оце трапилася пригода", —

віє чимось протиприродним: це схоже на несумісність груп крови, і початки цієї

несумісности — на тому шляху, котрим ще не розкуркулений дядько віз до себе в

село "трійку" з губкому, а влазлива, геть нежіночна і тим загарливіша в своїй

ідейній щирості "стрижена комуністка", сидячи на возі, "переконувала дядька на

атеїста" (Б.Антоненко-Давидович. "Смерть"). Дядько підсміюється, віджартовується

— він іще не сприймає цих заволок за поважну силу:

" — Воно конєшно. Сказано: аби люди, а піп буде; ну, тільки ж усе ж таки, як

подумати, то...

Славіна перебила його:

— Подождите, товарищ. Прежде всего остановимся над самим вопросом о религии.

Карл Маркс, например, сказал: религия — это опиум для народа.

Дядько чи не добрав останніх слів, чи, може, просто не дочув, йому раптом

заманулося підтакнути Славіній, і він, сіпонувши віжки, жваво проказав:

— Та воно так: тепер усе для народа".

Блискучий діалог! Шпенґлер застогнав би од заздрощів— кращої ілюстрації до тези

про принципову неможливість порозуміння між історично розмежованими культурами

годі й уявити. (І розстановку сил схоплено автором прицільно точно: Славіни

починають і виграють — делікатний дядько з чемности спершу підтакуватиме

незрозумілим чужинським речам, а далі й сам приноровиться ламати язика, а наколи

б йому скортіло ввернути щось своє, то завжди чутиме у відповідь безцеремонне

"Подождите, товарищ"). А що йдеться саме про дві культури, свідчать, по-перше,

різні способи цитування, за якими — різні типи функціонування традиції (дядько

наводить приказку — кристалик колективного досвіду, і тут-таки — "тільки ж усе ж

таки, як подумати...", тобто першоджерело саме по собі не є для нього остаточним

арґументом і не звільняє від необхідности "думати"; а у Славіної "Карл Маркс

сказал" — і все, і крапка: що звиш того, те од лукавого); по-друге, вельми

прикметний, визначений синтаксисом інтонаційний різнобій "партій" дядька й

Славіної: у нього — крізь проскоки еліптичних речень, крізь чорториї емфазисів,

"нукання" й "такання" — живий, багатий і неправильний, як усе живе, стихійний

плин думки, що стрімко розгортається нам перед очима, у неї — безособова,

мервотна правильність граматичної формули: обшмуляна, обтесана від частого

вжитку до голого логічного кістяка чужа думка, прийнята й завчена у формі гасла

("опиум для народа"). Тут знов-таки варт згадати Орвелла: гасла, взагалі стійкі

словосполуки в "новомові" цінні тим, що відтинають від поєднаних слів шлейфи

асоціацій. Так, у свідомості радянської людини слово "опіум" збуджує не млисту

картину наркотичного сп'яніння, а передовсім акурат оте, зі шкільної лави в

зубах нав'язле, "религия — опиум для народа" (це явище прегарно показано в

дотепному оповіданні К.Чапека, де сіромаха-газетяр, підданий тестові на

асоціації, як заведений висипає на кожне слово експериментатора — гирилицю

газетних штампів).

Перед нами справді мова "ідеального чужинця" (Славіна недарма не відрізняє жита

від пшениці), і "особиста мовностилістична практика В.І.Леніна й Й.Сталіна"

відіграла в її становленні роль таки першорядну. Обоє вони й самі були "ідеальні

чужинці" — грузин, котрий іменував себе "человеком русской культуры" (бувши в

дійсності "человеком" культури хіба що блатної) й до смерти говорив російською з

невитравним акцентом, та"професійний революціонер", читай вічний емігрант, із

напохватним набором європейських "полуязичій" для практичного вжитку (щоб читати

партіину пресу) та, в рідній мові, словником недорозвиненого (зате хамуватого!)

підлітка в усьому, що стосується духовної сфери ("учено, но бестолково" — на

адресу Геґеля, "реакционно, но интересно" — про відвіданий у Берліні спектакль,

і т. д.)5.

5 Прим. 1999 р.: в оприлюднених після розвалу СРСР щоденниках

М.Мамардашвілі я знайшла ще рішучіший діагноз ленінській недорікуватості:

"повна імпотенцiя думки", "настільки повна, що сама її можливість у

кого-небудь, де-небудь уже видається казковою й неймовірною викликаючи лиш

палючу підозру як коли євнух на вид статевого члена міг припустити лише,

що це всього тільки кілок, невидимими нитками прикріплений до паху, всього

тільки підозрілий і невикритий фокус, і вимагав би цей фокус викрити (і

надалі повсякчас викривати, коли подібні кілки чомусь демонструються). От

і викривали..." (Мамардашвили М. Необходимость себя / Лекции. Статьи.

Филос. заметки. - М., 1996. - С. 174).

6 Приміром, американські політологи визначили, що мова публічних виступів

їхнього президента відповідає рівневі учня сьомого класу середньої школи,

і слушно: такий текст має бути, дослівно, "зрозумілий для ідіота".

7 В Румунії хтось із жертв диктатури Чаушеску не полінувався скласти

вичерпного словника "Бейсик соціалізм" - куди увійшло... чотириста слів!

Взагалі ж досить симптоматичний уже сам факт обрання за мовний взірець не

художніх текстів — найбільш індивідуалізованих і найбагатших лексично, — а

непорівнянно вбогішої з цього погляду політичної публіцистики6, тобто

вирівнювання "за найменшим спільним знаменником". Від інших мов новомова

різнилася тим, що її словник з року в рік не розширявся, а скорочувався"

(Орвелл). Отож-бо7.

Таким чином, ми поступово виявили дві власне лінґвістичні характеристики

радянської "новомови" — 1) сувора відповідність граматичним нормам, безособова

"правильність" (так балакають недосить вільно опанованою іноземною) і 2)

мізерність словникового запасу. У зв'язку з цим доречно згадати відкриття,

зроблене свого часу батьком так званої дескриптивної лінґвістики Ф.Боасом: в

будь-якій мові граматичні значення становлять плюс примусовости, доконечности,

силування, тобто граматика цілком фатально зобов'язує суб'єкта мови до подання

певної, мінімально необхідної інформації про події (якщо по-українськи, то про

час дії, її доконаність чи недоконаність, рід і особу діяча тощо), лексичні ж

значення є необов'язковими, факультативними — стоять, сказати б, на полюсі

свободи, надаючи суб'єктові право вільного вибору. Відтак надмірна граматична

правильність і лексична вбогість — ознаки того, що мова гнітить мовця:

закріпачує, сковує його дух. Гаразд, коли перед нами іноземець, а коли людина

так говорить своєю рідною?

"Но уже сегодня приятно побывать во многих колхозах и совхозах. Приятно войти в

просторные, светлые дома, где городские удобства сочетаются с особенностями и

потребностями сельской жизни. Новый характер труда, современный быт и облик

таких сел — это и есть, товарищи, добрые плоды нашей социальной политики!"

Це — з промови Брежнєва на XXVI з'їзді КПРС. Витяг узято навмання, він абсолютно

типовий. Такими витягами напихалися шкільні збірники граматичних вправ, написана

такою мовою горезвісна "трилогія" дістала найвищу державну відзнаку з літератури

й проголошена була за взірець літературного (так!) стилю, усе це десятки разів

перечитувалося школярами й студентами, бо входило до всіх екзаменаційних програм

— словом, це те ментальне тло, на якому зросло моє покоління.

Перечитайте наведений уривок. Тільки політичне наївний невіглас здатен

припустити, буцім бодай одне слово в ньому можна порушити — вилучити або

замінити на інше. Нічого подібного! Можна, щоправда з натяжкою, замість "приятно

побывать" — далеко експресивніше "радостно побывать" ("посетить" — уже не можна:

термін офіційний, ледь не дипломатичний, і тому наперед відтинає від себе всякі

емоційно-оцінкові епітети). Але загалом і така заміна некоректна, бо "радостно"

має бути не тим, хто "бывает", а тим, хто постійно живе там, у цих "колхозах й

совхозах", у "просторных, светлых домах", знай благословляючи "нашу социальную

политику", — творцям же останньої належить бути стриманішими у вияві своїх

почуттів, це ще від Сталіна йде: юрмища ревуть од захвату, а влада ледь

посміхається у вуса — "приятно"! "Просторные, светлые дома" — також стійка

словосполука, заміна на "теплые" чи, скажімо, "уютные" внесла б недоречно

"гуманітарний" дисонанс: перед нами не що, як естетичний ідеал доби "розвинутого

соціалізму", "просторные, светлые дома" — це й підмосковні урядові дачі, і Палац

з'їздів у Кремлі, і взагалі "енкратичний" образ дому (таких "просторных,

светлых" озій зі скла й бетону зопалу назводили навіть на БАМі й аж тоді

спохопилися, що в 50-градусний мороз вони перетворюються всередині на палаци

Снігової королеви). Ну а про те, щоб намацати якісь люфти в "новом характере

труда", "особенностях й потребностях сельской жизни", "добрых плодах нашей

социальной политики" чи інших buzz words, годі й думати — текст, як бачимо,

збитий і злютований так щільно, що кожна спроба заміни чаїть у собі приховану

загрозу не більше, не менше, як ідеологічного збочення. Ні вже, хай усе

лишається на своїх місцях.

Полюс свободи" зникає — зостається чистий примус, майже стерильна граматика:

речення, ніби навмисне призначені для учнівських студій синтаксису. Я б сказала

навіть, що тільки граматика і вносить у такі тексти подобу сенсу, адже до

онтологічного справдження (за критерієм "чи існує в дійсності?") вони не

надаються. "Новый характер труда (?), современный (а який мав би бути,

середньовічний? — O.З.) быт й облик таких сел — это и есть добрые плоды нашей

социальной политики" чи "Да здравствует коммунизм — светлое будущее

человечества!" (як може "здравствовать" "будущее", те, чого ще нема? — О.З.) —

всі ці речення з онтологічного погляду так само "порожні", безглузді, як і

класичні "граматичні" приклади російського лінґвіста Л.В.Щерби ("Глокая куздра

штеко будланула бокра и курдячит бокренка") або американця * "Безбарвні

зелені ідеї люто сплять" (англ.).

Зате вони правильні, вони зобов'язують, Н.Чамскі ("Colourless green ideas

furiously sleep"*). вони напомповують свідомість димом незбагненних, ніяк не

зв'язаних з дійсністю абстракцій, водночас паралізуючи волю до інтелектуального

опору.

Не забуваймо й ще одне: на відміну від питомої мови російського народу,

енкратична російська "новомова" призначається до комунікації (так і в

академічному мовознавстві речено: головна функція "русского языка как средства

межнационального общения" — комунікативна), тобто не до продукування думки, а до

трансляції вже готових думок (згадаймо Славіну!). Повновартісне, незалежне

мислення потребує абсолютно безкраїх обширів "істинної", прозорої щодо світу

мови — а в ідеалі, припускаю, ще й співвідношення мови мислення ("батьківської")

з мовою почування ("материнською"). "Міжнаціональна" ж, коли вона витісняє

національну, замикає людину в шахту ліфта, де рух триває лише вздовж уже

напнутих тросів. Відповідно, інтелектуально-творчий потенціал, приміром, тих

українців, котрих з дитинства (ясла, дитсадок, школа...) відчужено на Україні

від української мови, має бути, порівняно з природними російськомовцями,

зрослими в Росії, істотно ослаблений: за самими "стартовими умовами" ці люди

приречені на інтелектуальну вторинність. (Тут, до речі, також і відповідь на

питання, над яким марно сушать мізки педагоги, психологи, методисти та бозна-хто

ще: чому випускники радянських вузів здебільшого не знають тієї іноземної мови,

котру гризли, як рахувати середню школу, вісім років поспіль, — чому взагалі в

СРСР така рідкощ фахівець із знанням мов?.. Раз у товаристві, де зайшла балачка

про С.Лема, я поцікавилася в молодого російськомовного інженера, чи читає він

по-польськи, і дістала начебто жартівливу, а насправді разючо точну відповідь:

"Никакими языками не владею — с трудом выучил русский". У цьому— страшна правда:

"с трудом" убгавши свою свідомість у "вакуумну камеру" "новомови", такий чоловік

загалом позбувається ментальної спромоги стати на точку зору іншого етносу, бо

йому нема звідки на неї ступити — не можна підстрибнути, висячи в повітрі!).

Перш ніж перейти до останнього — здається, найболючішого — аспекту нашої теми,

пов'язаного з "агресією" російської мови, енкратичної щодо національних мов,

підіб'ємо деякі підсумки. Внаслідок великодержавної мовної політики в СРСР

сформувався досить потужний соціальний шар людей "безмовних", тобто — не побоюсь

різкого слова — ментальне кастрованих. Той сердешний донецький шахтар, котрий

уславився був на цілу країну, заявивши, що йому байдуже, яка буде мова, аби була

ковбаса, по-своєму мав слушність: після того, як закаламучено свідомість, тільки

тіло та сигнали внутрішніх органів — зокрема й шлунка — забезпечують людині

правдивий зв'язок із зовнішнім світом. А що влада наразі не навчилася, як у

"Футурологічному конгресі" того-таки С.Лема, впливати на тіло галюциногенами,

штучно надаючи йому відчуття ситости після гнилої сосиски, то "ковбаса", дійсно,

якось іще допомагає зберегти реалізм світопогляду та соціально-критичну

установку... Себто світ уже сприймається цими людьми суто біологічно — на смак,

на нюх, на дотик, — але не по-людськи, не через слово: навіщо сліпому окуляри?

Страшно? Так. Але єдиний приступний людині спосіб позбутися страху — це здати

собі справу з реального стану речей.

Зрозуміло, що сталінський заповіт щодо "спільного і єдиного" для тоталітарної

імперії енкратичного соціолекту автоматично відпихав усі національні мови на

становище соціолектів акратичних, безвладних. Як сказав великий пролетарський

поет (ці слова висіли над дошкою в класі моєї рідної київської школи —

української, з поглибленим вивченням англійської), "я русский бы выучил только

за то, что им разговаривал Ленин". Позаяк по-українському (по-вірменському,

по-білоруському тощо) ні Ленін, ні Сталін не розмовляли, то пріоритети нібито

визначались самі собою, і тим було покінчено з ганебною колоніальною спадщиною

царизму, котрий мав слабкість називати речі своїми іменами: "обрусение" як

офіційний термін звучало, ніде правди діти, негарно — вистачило пересунути його,

як фішку, з позиції "самоціль" на позицію "засіб для досягнення братерства"

(згодом, частіше, "засіб прилучення до світової цивілізації", що було, м'яко

кажучи, таким самим ошуканством), аби русифікаторство здобуло собі ідеологічну

carte blanche. У тоталітарній державі, що вповні склалася в СРСР у середині

30-х, національні мови, як акратичні соціолекти, не можуть не бути приречені —

механізм їхнього перетравлювання правлячою "новомовою" схвалив і затвердив сам

"батько народів", розтлумачивши своїм дітям, що "зовсім неправильно було б

думати, що в результаті схрещування, скажем, двох мов утворюється нова, третя

мова... Насправді при схрещуванні одна з мов звичайно виходить переможцем,..а

друга мова втрачає поступово свою якість і поступово відмирає". "Так було,

наприклад, з російською мовою, з якою схрещувалися в ході історичного розвитку

мови ряду інших народів і яка завжди виходила переможцем". Здається, ясніше нема

куди.

Українській, як і білоруській, логічно випадало стати першою жертвою

"схрещування" власне з причин споріднености із своєю сакралізованою сусідкою.

Проте в цьому процесі поглинання й перетравлювання виявилася одна проміжна

стадія, що бачиться мені вирішальною для подальшої історичної долі нашої

багатостраждальної мови, — стадія її енкратизації за принципом прямої проекції —

і послідовного витворення української "дубль-новомови".

Особливо вславилася на цьому терені лінґвістика 30-40-х, усуціль поглинута

"боротьбою з мовознавцями-націоналістами" (на той час уже репресованими!),

котрі, як писав у вищецитованій статті (далі витяг із неї ж) І.Білодід, "зовсім

ігнорували освячені багатовіковою історією інтеґраційні процеси між російською і

українською мовами" (с. 115), а відтак, розуміється, завдали розвиткові

української мови не менше шкоди, ніж заборони та утиски царського уряду8.

8 Якщо читач гадає що це я так незграбно зіронізувала - то помиляється: цю

тезу живцем узято з 1-гo тома "Курсу сучасної української літературної

мови" 1951-го року, див. сс. 30-33., - трохи далі, на сс. 114-192, там

навіть сумлінно перераховано видані шкідниками-націоналістами словники -

на жаль, не прокоментовано, в який спосіб наявність словників шкодить

мові, та ще й так само, як заборона їх друкувати... А читача надміру

життєрадісного, котрий подумки вже відмахнувся від тих часів, як од

далекої тьми середньовіччя, не можу не привітати - як загалом кожного

українця - з перевиданням двотомника праць І.Білодіда у... 1988-му році(!)

- шкода, "Боротьба за принципи соціалістичного реалізму в мові і стилі

української прози довоєнного часу" туди чомусь не ввійшла...

Ну, наприклад, "буржуазно-націоналістичні мовознавці провели через український

правопис", затверджений націоналістом М.Скрипником в 1928р., правила, спрямовані

на відрив української мови від спільних шляхів розвитку з російською мовою" (с.

126) — це значить, взаконили ґ, м'яке л та ще дифтонґ ія, нахабно порушивши

принцип прямої проекції: одному російському звукові має відповідати один

український! — "ставили собі за мету вилучити з української мови

інтернаціональні терміни російського походження" (с. 127), "витіснити з

української мови українські словосполучення, вислови, спільні з російською

мовою" (с. 128), таким робом "намагаючись підірвати братні відносини,

соціалістичну дружбу між російським і українським народами" (с. 115), чи то пак

"утверждая в малороссиянах развратное мнение, по коему представляют себя народом

от здешнего совсем отличным" (ця друга цитата — з маніфесту Катерини II 1764-го

року — якась, їй-Богу, стилістично симпатичніша — може, тим, що щиріша). Коротко

кажучи, українська "дубль-новомова" як лінґвістичний феномен визначається

максимально можливим однозначним збігом з російською — зарівно лексичним (слова

добираються методом прямого калькування), як і граматичним (звідси витіснення і

з навчальних курсів, і, зрештою, з живого мовлення двоїни, давноминулого часу,

кличного відмінка іменників — всього, що, за улюбленим висловом Суслова,

"роз'єднує народи").

Каноном "дубль-новомови" стали, звісно ж, сакральні тексти — перекладені, а

точніше, навпростець "перезняті" з російської на українську "Твори" К.Маркса й

Ф.Енгельса (поки що в 49-ти томах) і, особливо, "Повне зібрання творів"

В.1.Леніна (в 55-ти томах) — прошу при цьому мати на увазі, що за роки

Радянської влади жоден з класиків світової філософської, соціологічної чи

економічної думки не з'явився по-українськи хоч би пристойним однотомником, та й

узагалі такі переклади можна перелічити на пальцях: у 1932 році зроблений

В.Підмогильним Гельвецій та ще в серії "Пам'ятки естетичної думки" в 60-х — на

початку 70-х кілька справді вартісних робіт — "Поетика" Арістотеля, "Про красу"

Хоґарта, "Парадокс про актора" Дідро... Все!!! А це ж обертається вже не просто

невиробленістю термінології, а відмиранням у цілому українському менталітеті

щонаймасштабнішого — категоріального — рівня мислення. Пробі, люди!..

Та яке ж там "пробі!", заспокоюють нас теоретики "дубль-новомови", коли

"український народ дістав найцінніший духовний скарб — класичні праці В.І.Леніна

в перекладі на рідну мову. Самий факт перекладу на українську мову творів,

написаних мовою великого російського народу, у яких узагальнено всю мудрість

життя (так!!! — О.З.) і досвід боротьби найпередовіших людей нашої епохи за

створення безкласового суспільства, свідчать про небувале зростання за роки

соціалістичного будівництва української мови" (Багмут Й.А. Проблеми перекладу

суспільно-політичної літератури українською мовою. — К., 1968. — С. 155).

Подібний арґумент здатен послати в нокаут будь-якого опонента, надто коли той

довідається, як плідно попрацювали три покоління перекладачів "найціннішого

духовного скарбу", аби якнайдокладніше віддати зміст оригіналу та як од

виданнядо видання вдосконалювався український текст — "капелюшництво"

перетворювалось на "шляпне виробництво", "буржуазія, що вбиралася в силу", — на

"ростущу (!!!) буржуазію", "обчикрижити" — на "обкарнати", "передати куті меду"

— на "перегнути палку", — доти, доки вторинність українського варіанту не

зробилась настільки підкресленою, що крізь неї виразно проступив російський

оригінал і стало можливим просто з розгорнутої книжки зчитати зворотній

переклад. Отут творці "дубль-новомови" нарешті перевели дух і спочили по трудах

праведних, окриті глибокодумним, методологічно безцінним висновком: "Більша

точність при перекладі з російської мови на українську досягається там, де

перекладачі використовували спільні для обох мов

9 Теоретики перекладу тільки плечима стенуть: глум, та й годі! Адже ж

відомо, що перекладаються тексти, а не слова, — слова живцем "приростають

до об'єктів, як м'ясо до кістки (щоб київські "гори" точно збіглися з

"hills", їх, укупі з кам'яним князем Володимиром, довелося б перенести на

широти Шотландії). "Спільні" слова, не кажучи вже про граматичні форми, ще

облудніші - Д.Чижевський, приміром, установив, що в слов'янських мовах

спільні за етимологією слова збігаються за значенням - хіба на 20

відсотків, саме тут на перекладача чигає найбільше пасток. Дуже точно

сформулював західнонімецький лінґвіст Г.Вайнріх у своєму знаному есеї

"Лінґвістика брехні": перекладені слова завжди брешуть, але перекладені

тексти - тільки тоді, коли переклад кепський. В цьому сенсі подарована нам

тоталітаристською мовотворчістю бібліотека — 49 томів українського Маркса

з Енгельсом (за російським виданням!) і 55 томів українського Леніна -

являє собою бібліотеку чистої брехні.

слова і граматичні форми" (Багмут Й.А. Там само. — С.156)9. Що й треба було

довести.

Але ж навіщо тоді перекладати?! - звомпить читач, змучений "шляпними

виробництвами" й товстющою, чи то пак, даруйте, "ростущою" (очевидячки, від

прикметника... "ростий"?), буржуазією. Лишіть уже по-російськи, якось

розберемося.

І коли він так звомпить, аж тоді ми повіншуємо себе з остаточним торжеством

нашої національної політики: ми довели-таки йому навіч усю недоцільність,

неекономність послугування цією абсолютно несамостійною, геть у всьому тотожною

російській і через те просто зайвою мовою, без якої на сучасному етапі, коли

весь радянський народ оволодів "єдиною і спільною", вже цілком — слушно кажете,

товаришу! — пора обходитись. Себто основна функція нашої "дубль-новомови"

полягала в демонстрації факультативности української мови як такої. Візьміть до

рук будь-яку з київських україномовних газет компартійного походження — ну хоч

би "Київський вісник", в дівоцтві "Прапор комунізму", киньте оком на заголовки:

все це — прямі кальки з російської, те саме "перекладацьке" письмо: "Спробуй

себе" (значить — "испытай себя"), "У відповіді за все" (значить — "за все в

ответе"), "Результат не примусить чекати" (тобто "не заставит себя ждать"),

"Занепокоєння прекрасним" (а оце вже й не знаю, що б воно було...); а ще — "світ

зійшовся для нас клинцем", "в цеху практично бездіє комісія", "заготовки явно

бажали кращого", "цех знову поставив брак", "жеребкування виявилося схильним

тільки до "Зеніту", "наш обов'язок — всемірно подбати, щоб ви не відчували

незручностей скрізь", "зволікається капітальний ремонт", "реконструкція додатньо

впливає на якість", "за цеглою зупинки не буває"... — можна розважати гостей

настільною грою, запропонувавши їм угадувати первісне значення наведених

прикладів.

Такої української мови навчають у школах, такою українською до громадян

звертаються газети, радіо, телебачення, такою, нарешті, забалакав наш, по-первах

ледь не всуціль pосійськомовний, парламент, (ах, яка б це вдячна могла бути тема

для соціолінґвістики — мова українського парламенту!) —

10 Виняток, і то проблематичний, становить лише художня література, але,

по-перше, в Україні досі попит на українську книжку непорівнянно нижчий,

ніж на російську, а по-друге, практика редаґування тривалий час

скеровувалась між іншим, і на те, щоб твір пішов до набору очищеним від

надмірної мовної індивідуальности.

11 Прим. 1999р.: імідж цей не розвіявся, власне, й досі — не виключено, що

тільки він і вберігає Україну від "лінґвістичних війн" балтійського

зразка, однак дерусифікаційні процеси, поза сумнівом, блокує, і то вельми

жорстко.

іншої української майже немає в інституціалізованому, позакухонному вжитку!10

Вся не — "дубль-новомовна" українщина — від солодкої й тягучої, мов прастаре

вино, "Котляревської" архаїки козацького бароко, що в ній кохаються історичні

романісти та перекладачі Лукашевої школи, до "соцартівського", круто й солоно

замішаного на підкарпатських говірках вуличного арґо рок-групи "Брати Гадюкіни"

включно — виявилася, по суті, акратичною, безправною, в найліпшому разі —

інтелігентською хатньою забавою, такою собі "грою в бісер" на правах латини.

"Новомовна" "безбар'єрність" в очах відчуженого од себе народу накинула на цілу

мову імідж факультативної легкоприступности, необов'язковости до спеціального

вивчення11. Добуті київськими соціологами бадьорі відсотки вільного володіння

українською серед наших городян без додаткових мовознавчих тестів гроша варті,

бо хто може сказати, в скількох випадках люди, що бездумно ставлять "галочку" в

графі "володію вільно", просто не підозрюють про існування іншої української,

ніж та, котрою писана міська газета? Мої власні спостереження за студентством

(наприкінці 80-х я кілька семестрів викладала естетику в одному з мистецьких

вузів Києва) дали значно менш утішну картину: на кожні 100 душ 8-10 не розуміли

мови взагалі, близько половини "напіврозуміли" (дуже напружено слухали першу

півпару й дуже неуважно, стомившись, — другу, раз у раз перепитували слова

тощо), десь 30-35 з явним інтересом відкривали для себе рідну мову, досі чисто

"побутову", як мову науки й культури, і лише 5-7 душ із сотні володіли вільно,

тобто вчились у мене не мови, а таки естетики. Гай-гай.

Отож маємо на сьогодні дві українські мови, енкратичну й акратичну (останніх,

власне, кілька). Що чіткіший вододіл проляже між ними, що більше звужуватиметься

плацдарм "дубль-новомови", призначеної на те, аби відзвичаїти український етнос

від себе самого, а відтак безболісно всмоктати його, розпорошеного до атомарного

стану, в пилову хмару "нової історичної спільности", — то менше у нас шансів

лягти гумусом під чобіт чергової диктатури. Коли в народу відібрано історичну

пам'ять, коли порушено цілість його історичного середовища, коли під загрозою

сама плоть цього народу, бо його діти повільно конають під мурами АЕС і

військових заводів, тоді останню надію на виживання зберігає в собі — мова. Вона

пам'ятає все. Вона усуває час, воднораз зливаючи в своєму горнилі живі голоси

десятків поколінь. Вона огортає порізнених людей незримою грозовою хмарою

спільного духа, даючи їм силу не просто існувати — бути.

МОВА І ПРАВО

[ На замовлення журналу "Міліція України" (1998. №6). ]

На початку нашого століття Володимир Винниченко напівжартома-напівсерйозно

зауважив, що за долю української мови він зможе почуватися цілком спокійним

щойно тоді, коли нею заговорить кримінальний світ — коли де-небудь у темному

завулку поночі його перепинить, бликнувши проти ліхтаря ножичком, п'яне мурло й

чистісінькою українською гавкне: "Руки вгору! В якій кишені гаманець?" — або

наблизиться повія й, заклично осміхаючись, скаже щось на кшталт: "Сумуєш,

котику? Може, підемо?" — ну тобто геть чисто, як сьогодні розмовляють з екрана

персонажі дубльованих американських фільмів...

Смішки смішками, але насправді в цій, нібито парадоксальній заяві відомого своїм

ексцентризмом письменника-фантаста таїться вельми проникливе розуміння взаємин

між мовою й правом. Бо кримінальний світ — попри всі його претензії на автономне

існування, непідлегле прийнятим у суспільстві законам, — в дійсності є щодо них

усього лиш викривленою проекцією, таким собі "тіньовим боком Місяця", що в

звихнутій, калічній формі відтворює зяючі прогалини, виями й огріхи видимих

окові, "денних" суспільних структур. Відповідно й у мові своїй соціальне "дно"

відштовхується насамперед від мови офіційної, правної — мови влади: невипадково

чи не єдиний варіант україномовного "блатного" арго в 20-му столітті дає

Галичина, де ще від австро-угорських часів, як-не-як, діяло україномовне ж таки

судочинство... Простіше сказавши, злочинний світ завжди говорить, наслідуючи

(передражнюючи) свого антаґоніста — правоохорончу систему, і дійсного мовного

режиму цієї системи не затулити від нього жодними фіговими листочками закликів,

указів чи "проголосованих", але непрацюючих законів: з об'єктивністю запханого

під пахву термометра він реаґує не на те, що написано в паперах, а тільки й

виключно на те, що є насправді. Тож В.Винниченко відчув слушно: саме українська

мова з уст злодіїв і проституток була б єдиним незаперечним свідченням того, що

влада в Україні остаточно зробилась — україномовною.

Не стану запевняти, ніби регулярно спілкуюся з представниками українського

злочинного світу (досі якось, нівроку, милував Бог!), а проте, гадаю, й цілком

поверхових спостережень — ну хоч би за тими обличчями, які, з чорним

прямокутником на очах, з'являються (дедалі частіше!) на екрані телевізора або,

вже без усякого "прямокутника", так примітне миготять у фойє готелів та

ресторанів, — вистачить, аби з певністю ствердити: до втілення Винниченківської

мовної утопії нам, гай-гай, не ближче, ніж до загального добробуту та

економічного процвітання. "Блатна" (чи, в кращому разі, "приблатньонна")

російська з "малоросійськи"-нечіткою, змазаною артикуляцією, такою

пом'якшено-пливучою, наче в роті перекочується жувальна ґумка, — "а я єму, бля,

гавару, бля, да с'ока мо'на, бля" і т.д. — всуціль заполонила нам вулицю,

чвякаючи в слухавках щільникових телефонів та перехлюпуючись дорогими офісами,

де "мурчать" наші нувориші, відстовбурчивши вказівний і мізинний пальці

класичним жестом "паханів" у "зоні", що то перетинали були собі сухожилки на

руках задля втрати працездатности — "пусть медведь работает"! Гірше того, саме

вона, ця "кримінальна російська", панівна на цілому просторі колишнього "Совка",

залишається, за іронією історії, реальною "мовою міжнаціонального спілкування"

для так званого "СНДІвського", пост-радянського криміналу, під чиїм потужним

натиском нині здригається Центральна й Західна Європа, — залишається, властиво,

єдиним духовним аналогом (невпокоєною душею!) покійного Радянського Союзу,

хвостатою тінню ("темним боком"!) мертвої зірки: держави тої нема, а злочинний

"хвіст" по ній і далі волочиться — задавненими історичними метастазами країни,

яка колись, із легкої руки О.Солженіцина, отримала влучну назву "Великої

Зони"...

І яке ж потужне опромінення вже відверто, безсоромно "криміналізованою"

маскультурою валить на нас із півночі через безкордонний простір радіо- й

телеефіру, — та що там, і наш ріднесенький шоу-бізнес по-піонерському "завжди

готовий" підгавкнути "блатним" тенорком, і всякого роду заїжджим "Лєсоповалам"

знайти місце на сцені Палацу "Україна", і по всіх телеканалах наввипередки гнати

кліпи з веселим лящанням "Да на дєло, бабка, да на дєло, любка", і якого-не-будь

вертлявого свого землячка — "номер двєсті сорок пять, на тєлогрєєчкє печать", —

не кліпнувши оком, довго й задушевно розпитувати, на виду в п'ятдесятимільйонної

української аудиторії, не про що інше, як про "кодекс чести" у — кого б ви

думали? — його "блатних" друзів (!!!), — романтика, блін!.. Можна скільки

завгодно хапатися за голову з криком : "Та що ж це з нами робиться?" (а тимчасом

у мене під балконом розлягається хорове Топ-стоп, вспомні ту маліну"!), — але,

зваживши логічно, все це, в принципі, неважко було передбачити. Адже всі ми,

байдуже, усвідомлюємо це чи ні, є внуками й правнуками ГУЛАГу, і притаманного,

наприклад, пересічному західноєвропейському обивателеві здорового імунітету

перед проявами "блатної" субкультури від нас сподіватись не доводиться — не мали

ми звідкіля його взяти. Навпаки, ще в брежнєвські роки всяка "приблатньонність"