Хроніки від Фортінбраса

("я не говорю, что их совсем нет, они есть – но очень, очень мало"), і що довше

я слухала (з дверей на нас уже раз у раз витикалися повитріщатись цікаві: на

американських прийняттях не заведено ізолюватися для дискусій довше як на чверть

години, а ми стовбичили на сходах уже невідь-скільки, і в залі починали

прибирати зі столів), і що довше переймалася його шляхетною скорботою, то більше

чомусь насувався на гадку Селінджерів Тедді – пригадуєте, отой малий вундеркінд,

якому відкрилося, що його нинішня американська інкарнація є карою за зраду дао в

минулому житті? Той теж мовив сливе те саме – "it's * В Америці дуже тяжко

медитувати й провадити духовне життя. (англ.)

very hard to meditate and live a spiritual life in America"**, – по чім

безстрашно рушив назустріч смерті, і те саме, тільки символічно, вчинив і його

автор, ще один єврейський хлопчик (хоч би й тільки наполовину), мучений духом

батька-ковбасника й усіма ковбасниками світу вкупі, – чесно припинивши будь-які

публічні з'яви, з оприлюдненням нових творів включно (не кажучи про те, щоб

літати із штату в штат читати їх тим, кого вважає "дураками"), – от би знаття,

чи також студіював Сковороду?..

Тобто, щось тут мені не сходилося: якщо вже грати в цю гру, то пощо мученицькі

міни, ніхто ж, здається, не примушує?.. (Удома вже довелося зіткнутися з

інерцією такої пози і серед наших "шістдесятників" – маю на увазі тих, котрі,

примудрившись сяк-так пересидіти в закуті лихої пам'яті сімдесяті, вийшли на

світло ґорбачовської "гласности" вимагати й собі тернового вінця і ничтоже

сумняшеся плакатися залам з трибун на колись завдану їм наругу – ювілейного

вечора не було на п'ятдесятиліття, за путівку в Піцунду повну вартість

доводилося платити, – атож, земля наша повна сліз, що ж тут заперечиш, – і

закінчували тим, що під час американських турне оголошували голодівку, не

отримавши вчасно чергового чека: психологічний стереотип "нарікання на

годувальника" – а ще краще його приниження, аби чувся розчавленим і винуватим:

"чурек же ваш та й вам – як тій собаці"! – був той самий, лиш загострений до

ґротескового екстремуму, плюс, звичайно, в інтелектуальному артистизмі нашим

було до Бродського як до зорі небесної...). Втім, не виключено, що значна

частина його анти-американської ієреміади виголошувалася "на адресата" –

підігріти в мені співчуття: пам'ятаю, при прощанні (зі свити вже кілька разів

надходили шепнути йому, либонь, що – пора), кротко-питальний погляд його

прекрасних собачих очей, яким ніби перепрошував за власну підневільність:

– Мы отчаливаем...

І – відкрита, вичікувальна пауза: мабуть, за його сценарієм, далі передбачалось

моє запитання – мовляв, де ви зупинилися і як би нам завтра продовжити цю

захоплюючу бесіду, бо пригадую свій, уколом, подив: чого йому?.. Як на бесідника

він видався мені трохи надміру авторитарно-монологічним, звиклим до пози

промовця, за котрим дріботить зграя Еккерманів з нотатниками й диктофонами

напоготові, – а одночасно й направду якимось не надто щасливим і – під

зовнішньою, "нобелівською" машкарою, яку, до речі, не кожен потрапить знести, –

самозасмиканим і яро-невротичним (дорогою до готелю Аскольд потвердив це

враження, розповівши, як застав був раз "побитого" Джо, навідавшись до нього по

виході розгромної критичної статті, якщо не помиляюся, в "Atlantic Monthly", –

Бродський лежав розпластавшись на підлозі й голосно стогнав, що могло означати

лиш одне: був уже сам невпевнений у тому, що пише).

...О вічно-імперський (байдуже, від особи похідний чи від структури) істеричний

зойк, адресований усьому живому: люби мене! Люби, чуєш, тварюко?! А якщо "не

любиш мене, тобто сумніваєшся в моїй любові до тебе (бо вірші – теж об'явлення

любові, добрі – завжди й неодмінно. – О.З.), в моїй все-любові, що вимагає

абсолютної, незалежної від перевірок та випробувань, віри", тоді я тебе вб'ю. "І

навіть якщо я тебе вб'ю, ти мусиш і це прийняти за акт любові" (М.Мамардашвілі.

"Щоденникові записи").

А найсмішніше, що воно "таки да", як кажуть в Одесі, акт любові. Просто, така

любов, ну що ж поробиш.

* * *

Перш, одначе, ніж "перейти до любові", як пропонував ще радянський класик,

годилося б згадати іншу нашу зустріч – навесні наступного, 1992-го, якраз у

розпалі отої "великої американської паніки", викликаної падінням СРСР.

Ратґерський університет тоді зібрав дуже гоноровий письменницький форум для

дебатів про "зміни в Східній Європі", і моя, з чималими труднощами зорганізована

невидимою українською "групою підтримки", присутність у числі панелістів була

якщо не відверто скандальною, то, делікатно висловлюючись, не для всіх бажаною –

форум спонсорувався переважно консервативними, "радянолюбними" колами (з тих, що

в добрій вірі пробували просто замінити у пресі абревіатуру СРСР – на СНД), і,

відповідно, поза блискучим гроном росіян, жодного іншого "пост-радянця" в списку

учасників, – навіть Т.Венцлови, – не було. Зате були імена, від яких усякому

шанувальникові красного письменства, без різниці мови й паспорта, мало б забити

дух, а мій, і без того збентежений, тим дужче згнітити: я була серед того

сузір'я ніхто, ніщо й нізвідки (навіть без перекладної книжки!), прийнята

господарями крізь зуби, як втерта в порядне товариство самозванка, чию

маніакальну претензію представляти якусь нікому не знану літературу людям

вихованим належиться, раз уже трапилася така прикрість, чемно іґнорувати.

Першого ж дня, коли на ланчі забіганий кельнер вивернув мені просто на костюм

півтаці з білим вином (нічого собі почин!) і я попросила в оргкомітетської дами

якесь із виставленої внизу кавалькади приписаних до форуму авт, щоб скочити до

готелю перевдягтися, вона, із сласною зловтіхою націливши на мене сліпучі

голлівудисті зуби, найлюб'язнішим голосом, де на дні шкварчала кипляча олія,

сказала: "О, не турбуйтеся, прошу, – на вас усе одно ніхто не дивиться!"

(даремно вона це сказала, бо на мене такі штуки діють, як на перегонового коня

застороги: до третьої ранку в номері я "допереробляла" свою доповідь, з

інформативної – на полемічну, і вже назавтра, зараз по її виголошенню, дістала

моральну сатисфакцію, яка набагато перевищила мої власні найсміливіші

сподівання, що, Бог свідок, випадає нечасто, причім особливо потішили – не

роздача автографів, не навала журналістів, не інтерв'ю Ен-Пі-Ар і навіть не купа

прецікавих нових знайомств, а – офіційні перепросини з подякою від головуючого з

"господарів": за те, що перед сесією безцеремонно хотів був мене "підкоротити",

додавши за мій кошт реґламенту американському русистові, – ну а назавтра публіка

вже повним ходом дискутувала відсутність інших представників "новоутворених

держав", якої раніше, просто й нелукаво, не зауважила: дотепер, коли починаю

сумніватись у можливості зламати чи бодай захитати у громадській свідомості

задубілі світоглядні стереотипи, я повертаюсь думкою до того форуму, за

емоційним нап'яттям одного з найінтенсивніших моїх випробувань, як до "діючої

моделі", й наново підношуся духом).

Бродський прибув у Ратґерс на півдня – і зовсім не того, на який було

заплановано програмою його виступ: відчувалося, що всі ті привітні, як розжарена

пательня, пані й панове – то його "команда", його група статистів, він у них

більш ніж у себе вдома (вдома, як-не-як, мусиш за собою прибирати...), і

головуючий перебивав на півслові виступ Чеслава Мілоша, бо – "одну хвилиночку,

здається, в залі з'явився Джо Бродський, прошу його на сцену!" – під вітальні

оплески Бродський підводився й довго, раз у раз спиняючись потиснути руку

знайомим, пробирався через залу, весь час стенаючи плечима із блазнювато-веселим

осміхом невчасно викликаного до дошки шибеника ("не знаю, чого ви од мене

хочете, але якщо вже так дуже хочете, то ось я"), потім так само

по-президентському ручкався, вже на сцені, з усіма по черзі "панелістами", і

щойно тоді перебитий (і на диво спокійний!) Мілош повертався до слова –

супроводжуваний надалі глухим бубонінням Джо, котрий з місця запустився в дружню

балачку з сусідом. У перерві, на ланчі (відразу по якому він і від'їхав –

мимохідь зауважу, що навіть тяжко "ветхий деньми" Сол Беллоу сповна відсидів

цілоденну програму, а Мілош, той і взагалі впродовж усього форуму не полишав

зали засідань, дозволяючи собі "кулуарити" тільки вечорами), уже в тіснішому

колі, де Бродський знову на всі боки вітався, обіймався й цілувався, хтось із

знайомих указав йому на мене: "Оксана Забужко, з України". – "Ми вже

зустрічалися – торік, у Гарварді", – щебетнула я, але фраза завмерла мені на

губах нескінченою: Бродський знову був "підключений" – левоподібний і нищівний,

обличчя від сардонічної посмішки пронизливе, тонкогубе й хижоносе, зір устелений

глумливим холодком, – тільки цим разом його глядацький партер призначався,

гай-гай, не для мене: – А я вас не пам'ятаю, – сказав голосно, з притиском. – Де

це – Україна?

Завмерла в чеканні клака зашаруділа вдоволеним смішком. * Ви що, не

бачите? (англ.)

— Can't you see*? – весело процвірінькала я ("на улыбочке, девочки, поем, на

улыбочке", як напучувала нас колись керівниця студентського вокального

ансамблю!) – і зробила два безтурботні змахи – один в його бік, другий у

протилежний: там, ліворуч од мене, сидів Чеслав Мілош, із яким ми перед тим

розмовляли. – Все ще там само, між Польщею й Росією!

Пан Чеслав голосно засміявся – спасибі йому, значно сердечніше, ніж вартував цей

жалюгідний квазінарцисичний дотеп, і його сміх підтримали: інцидент розрядився,

не встигши оформитись.

Більше я з Бродським не знайомилась.

* * *

Він мав багато друзів серед найліпших поетів нашого часу і писав про них так, як

завжди писав про літературу: кровно. Найповерховіше, однак, йому вийшло про

Волкота – у Волкота він по-справжньому "не в'їхав": не в тому сенсі, що

недооцінив, а в тому, що дивився на нього, сказати б, крізь перевернуті лінзи.

То закрупний автор, щоб я могла дозволити собі на цих сторінках "кавалерійським

наскоком" поконати невидиму і, скільки знаю, досі ніким усерйоз не спостережену

об'єктивну між ними контроверсію, тим більше, що наш читач ані гадки не має про

його доробок, тож для початку годилося б хоч дещицю перекласти. З п'єс, що дають

віршам точно скоординований, історично й геополітично, смисловий контекст –

потужну, м'ясисту життєву підсвітку, від якої наливається кров'ю кожна літера,

без того з великою ймовірністю приречена продзвеніти інокультурному читачеві

повз вуха, – передусім, висловлюючись "по-бродському" імперативно, "рекомендую"

"Приток Голубого Нілу", і тут нота бене: для американців (і для Бродського теж)

Волкот залишається майже виключно поетом, чия драматургія є таким собі

додатковим і, по суті, факультативним каналом для спускання нерозрядженої у

віршах енергії, чи, за Бродським, "виказує поетів нахил до епіки", – і не

більше. Навіть серед тих, хто працює з Дереком у Бостонському Театрі Драматурга

на Коммонвелс Авеню, нікого не знайшлося розділити зі мною, котра понад місяць

носилася з томиком його п'єс у сумочці, радість відкриття нового світу, чи не

вперше проартикульованого з такою силою: майже в усіх цих п'єсах дія

відбувається на авторовій батьківщині – одному з островів Антильського

архіпелагу, де протаґоніст – колоніальний інтеліґент, письменник, викладач і

режисер, "білий ніґер", затиснутий у лещата між колишньою метрополітальною

культурою, якій завдячує своїм вишколом, з одного боку, та довколишнім темним,

німотним масивом реальної, в прямому й переносному сенсі слова "чорної" історії,

позбавленої власного голосу, з другого боку, – мордований у трагічній самотині

своєю вимушеною "культурною шизофренією", раз у раз повторює той самий, з

погляду здорового глузду цілком абсурдний, екзистенційний вибір – здохнути

"серед своїх". Усе це, властиво, розмножена в кількох варіантах одна драма –

поза всяким сумнівом, автобіографічна4,

4 "Я перестав читати, – каже Кріс у "Притоці Голубого Нілу" заїжджому

лондонському режисерові. – Чому? Тому що ті книжки, які я читав, не мали

ні грама спільного з життям, яким я жив... Плювати мені, хто такі Шекспір,

Расін, Чехов, ані фіґа в них спільного з моїм життям чи з життям усіх цих

блеків, які там, надворі, під палючим сонцем на Фредерік стріт о

дванадцятій дня крутяться, щоб заробити на хлібчик... Я це пройшов, ясно?

Бути найбільшим письменником меншости – на фіґа, за яким хріном?.. Ви

знаєте, для кого я пишу, містере Англійський Гастрольор? Для того шиза, що

оно верещить на вулиці. Його мовою пишу" (до речі, про мову: і в п'єсах, і

в віршах Волкот широко послуговується "колоніальною англійщиною" –

креольським діалектом рідної Сен-Лусії, витворюючи при цьому дуже

специфічну власну мову, – деяке поняття про неї може дати нашому читачеві

нестак-то й силувана аналоґія з гоголівським, de facto, суржиком, за

задумом "общерусским", сиріч покликаним синтезувати велико- й

малоросійські компоненти).

драма "найбільшого письменника меншости", а ще точніше – першого її письменника:

призначеного вперше віднайти для неї "пряму мову", її власну, питому систему

знакових кодів, що одночасно й навпростець упроваджувала б її в розверзтий

простір світової культури, – інакше кажучи, "возвеличити малих отих рабів

німих", поставивши "на сторожі коло їх" – авжеж пак, "слово": романтичний пафос

півторавікової давности шевченківського дискурсу не укриє від нас, "білих

ніґерів" європейської історії, пронизливої впізнаваности описаної ситуації, що в

міжчасі, правда, перенеслася з кресів одної цивілізації на креси іншої,

американської, але нітрохи не змаліла за своїм загальнокультурним масштабом.

Атож, якщо мислити логіко-схематично – абстраґуючись від живої й теплої,

людської конкретики протікання процесів, – то історія виявиться аж надто ощадною

в наборі своїх заведено "прокручуваних" парадиґм (згадаймо "тридцять шість

драматичних сюжетів" Конті!). Трошки напруживши уяву, можна побавитися "в

умовний спосіб": якби, скажімо, свого часу Бєлінський виявив більше культурної

толеранції та широти світопогляду, та не був такий розлючений Шевченковим

"мазепинським сепаратизмом" (одне слово, якби не був Бєлінським!), – він цілком

міг би, чому ні, привітати Шевченка як ориґінального, мовно (sorry,

"діалектно"!) самобутнього російського поета (яким того, до речі, і вважала за

життя й довший час по смерті абсолютна більшість російських колеґ!), розпочавши

свою вікопомну рецензію, скажімо, такою сентенцією: "Позаяк цивілізації

скінченні, в житті кожної з них настає момент, коли центр перестає тримати. В

такі часи їх утримує від розпаду не воїнство, а мова. Таке було з Римом, а

раніше з елліністичною Грецією. Цементуючу роботу в такі часи виконують люди з

провінцій, з кресів..."

Але це не Бєлінський, це Бродський. Це його візія Волкота (поет – як намісник

американської армії в Карибському басейні, перепрошую, "одинокий вартовий

спорожнілої в своєму осерді цивілізації"): свого роду американський Чингіз

Айтматов або, радше, Олжас Сулейманов... Я зовсім не заміряюся впадати тут у

протилежну крайність, наполягаючи, що Волкот є, "наоборіт", "вест-індський

Шевченко" (Волкот є Волкот, і даймо собі на тім спокій!), проте для мене

врозумливо й більш ніж очевидно те, що для Бродського зливається в далекий і

нерозбірливий, хоч і дуже гарний сам собою, "шум припливу" (так, між іншим, і

зветься його передмова до Волкотової збірки поезій), – а саме, що переймаюча

Волкотову поезію пустельна, якась аж космічна, онтологічна самотинність – мов

катапультованість у безмежно розверзтий незалюднений простір, – самотинність,

котру Бродський власним нехибним поетичним інстинктом, звичайно, відчув і

вирізнив, але не знайшов нічого відповіднішого, ніж списати її на кошт

присутности Світового океану, поковзавшись по цій метафорі до повного її

виснаження, чи то пак відполірувавши її на гладенький і мертвий камінчик

літературщини, – має далеко не тільки екзистенційну – або й метафізичну –

природу, а куди необорнішу, безпосереднішу (і по-людськи, Бігме, трагічнішу!)

культуру, якої Бродський зроду не знав сам, а чого не знав, того не вмів

розуміти в інших. Літературний "син Ахматової", "двоюрідний небіж" Набокова,

законний спадкоємець упродовж багатьох поколінь обжитого, заселеного й

перенаселеного дому, де "усе вже було сказано", названо й переназвано безліч

разів, і немовля ще в колисці засипають брязкальцями цитат, якими воно звикає

вивіряти власний досвід (зайве нагадувати, що цей дім у принципі – хоч і не

безмежно – рухомий, переносний, і це далеко не єдине, що ріднить літературу з

імперією), – Бродський найбезтурботнішим чином прогледів Волкотове, під цим

оглядом, абсолютне сирітство, від якого не годна порятувати "мова Шекспіра й

Едварда Томаса", позаяк саму цю мову ще належить "перекласти" – і то не на

"чужий і чуждий" їй ландшафт, не на "шум прибою", що було б самозрозумілим й

нітрохи не трагічним (обживати рідну мову наново є нормальним письменницьким

призначенням у цьому світі), а – на внутрішній досвід "отого шиза, що верещить

на вулиці" і в якого іншої мови, крім тої, що принесли його предкам

завойовники-колонізатори, – уже нема: нема, крім імпортованої на ці широти

англійської, іншого інструмента дізнатись, про що він кричить. Волкот пише

первозданно-"сирими", сиричуватими словами – не тому, що вони набрались вогкості

в океанічному повітрі, а тому, що вперше мусить пропускати крізь них мукаючий

стогін доти німого, в своїй німоті грізного й непевного світу, з яким стоїть –

сам на сам, як колись Адам перед світом тварним: ні Шекспір, ні Едвард Томас

йому тут не порадники. Що це гра в "пан або пропав", сам Волкот сповна

усвідомлює, з правдивим метафізичним викликом кидаючи у вічі долі формулу, котра

звучить, далебі, однією з найпронизливіших у світовій літературі маніфестацій

одинацтва: "either I'm nobody, or I'm * Або я ніхто, або я – нація.

(англ.)

a nation"*, – та отож, питання відкрите, цей світ знаходиться в процесі

само-творення, само-становлення (становлення з хаосу – космосом: культурою), і

якою буде остаточна відповідь, навпростець залежить від самого поета-деміурґа

(Бродський, до речі, відзначає поміж інших і цей рядок, але все, що спромігся з

його приводу сказати, то єдино подивуватись його "вокальною силою": прекрасний

приклад того, як по-звіриному точно він відчував – і як обмежено потрапляв свої

відчуття розуміти). Тобто, мова мовою, але крізь неї у Волкота вчиться

промовляти настільки культурно "сиричувата" – необроблена, не займана словом –

реальність (в чому, між іншим, і криється джерело Волкотової розпираючої горло і

рядок сили, яку Бродський теж цілком проникливо протиставляє вияловленій

порохнявості, енергетичній "спорожнілості" цивілізаційного "осердя"!), що

неупередженому одразу видно: перед нами – ох не "останній" (хранитель гинучої

цивілізації), а, якщо й не "перший" (провісник нової), то принаймні посередник,

сполучна ланка між двома (як застановлявся іще Плужник, "скільки слів лишилося

від Трої, що забрав собі на оди Рим?").

Власне, тут для Бродського "преділ, іже не прейдеши": як потенційна, наступного

століття культура, і навіть, коли завгодно, "цивілізація" (я все-таки з вишколу

"шпенґлеріанка" й розрізняю ці поняття...) всі ті "чучмеки" (що за миле слівце!)

його не переконують, якщо тільки не виявляють шанобливої готовности зайняти

звільнених колоніальними арміями постерунків, – щойно тоді й можна проголосити

над ними схвально, як Остап Бендер про мадам Грицацуєву, – мовляв, "в центре

таких субтропиков уже нет, но на периферии, на местах, еще встречаются"... А

коли серйозно – він справді, невдавано й нелукаво, бачив світ розміченим, як на

шкільній мапі, на пупочки "центрів" і великі неоковирні плями "провінцій"

(по-совковому, "реґіонів"), і з, по-своєму комічним запалом, брався, приміром,

доводити критикам, що Волкот "не вест-індський", отже "не реґіональний", поет! –

ніби поети справді, наче імперські чиновники, ранжируються на "центральних" і

"реґіональних", на "світло світу" й "літературну козятинщину", як учили нас

свого часу в орвеллівському Міністерстві правди, причому все "реґіональне",

розуміється, ab definitio "нижче за ранґом" (як уже показав Е.Саїд, один із

провідних на сьогодні дослідників культурного колоніалізму, це клінічна

симптоматика імперського світосприйняття, – коли політико-економічна залежність

автоматично пов'язується з нижчістю, меншевартістю, і то геть безвідносно до

расових та етнічних відмінностей: для британця чи француза доби імперії, "білі"

колонії, як от Ірландія й Австралія, також були населені нижчими істотами, так

що, наприклад, на рисунку Дом'є ірландців не випадково об'єднано з ямайськими

неграми). Саме тому, – попри багаторічне життя Бродського в наймодернішій з

імперій, що ніколи не знала "центру" в "старому доброму", тобто успадкованому

від абсолютистських монархій, сенсі, попри його належність до покоління, на чиїх

очах інформаційна революція з INTERNET'ом та комп'ютерною "віртуальною

реальністю" скасувала

5 Після цього захитаною виявилася вже не тільки антитеза

"метрополія-провінція", а й куди підставовіша – осілости й номадизму, що

своєю чергою є переродженою формою одвічного протистояння аґрарних та

кочівницьких цивілізацій. Стусове пророцтво з-перед двадцяти років: "Немає

дому. Світ утратив вісь," – справджується щонайбуквальнішим чином: на

думку антропологів, у пост-індустріальному світі психологія людини

неминуче міняється з "закоріненої", "домоцентричної" на так звану

"сателітну", "супутникову" (на практиці їй відповідають: життя "в дорозі"

з "леп-топом", пучок рівноправних "родинних" мов замість одної матірньої,

кілька "точок заземлення" – помешкання, близькі, – розкиданих по різних

країнах і континентах тощо) – психологію, в перспективі перехідну до

"екуменічної", котру хіба доводиться вважати єдиною видимою альтернативою

нині панівному, екологічно й гуманітарно неадекватному, способові

господарювання. Простіше мовивши, "Чингіс-хан з телеграфом", як іменував

той-таки М.Мамардашвілі російський більшовизм, іще можливий – але з

ядерним реактором уже ні, бо ніяка спроба підкинути реактора аборигенам на

колонізовані території не годна убезпечити від наслідків ядерної

катастрофи його самого. Ядерний реактор унеможливлює Чингіс-хана – що,

зрештою, й довела наша недавня історія, де край російському імперіалізмові

поклав Чорнобиль – давши первопоштовх "українській революції", що, в

остаточному підсумку, визначила наслідки грудневого референдуму 1991 року.

це поняття остаточно, вительбушивши з нього будь-які рештки глузду5, – для

Бродського так і зостався непроникно закритим один із, не побоюся ствердити,

найголовніших культурних смислів нашої епохи: те, що в ній од віків уперше

самоправно, суб'єктно, "від першої особи" зазвучав голос "іншого".

Голос "третього світу". Голос "другої статі"6.

6 Не згадую в цьому контексті про дрібніших "марґіналів" – соціальних,

сексуальних тощо: ті завжди мали "для внутрішнього вжитку" свої езотеричні

субкультури, котрі в другій половині ХХ століття, щоправда, успішно

"розгерметизувалися", але, незважаючи на гучні декларації (спеціально з

боку сексуальних меншин на Заході) або навіть наскрізність проникнення в

панівну, "маґістральну" культуру (як це особливо яскраво бачимо на

прикладі стрімкої "криміналізації" російського маскульту), все ж

незаперечно, що про якусь нову якість говорити тут не доводиться – що це

розвій, як люблять казати науковці, не інтенсивний, а екстенсивний.

Голос "колонізованого".

* * *

Це окрема величезна тема, з приводу якої вже опубліковано купу монографій, і,

позаяк я пишу не гасло до енциклопедії, а зовсім "суб'єктивного" есея, то не моя

справа реферувати вже-написане – обмежуся хіба констатацією того, для фахових

інтелектуалів зрештою загальнозвісного, факту, що від 70-х аж донині найбільш

(чи й єдино?) евристичними, "найвулканічнішими" та найбагатшими на відкриття й

контраверсії теренами гуманітарної думки не випадково продовжують залишатися

фемінізм і теорія колоніалізму, – на очах того самого здивованого покоління

зухвало розрослі з модних течій до ранґу окремих, самодостатніх дисциплін, і

нема на те ради. Якщо розуміти "третій світ" у сенсі трохи ширшому, ніж

перестаріло-політичний (зациклений на "двоїстості" "супердержавництва"), то

доведеться визнати, що й найбільш інноваційні мистецькі явища 90-х, від

югославського і китайського кіно до блискучої плеяди "кольорових" та

"імміґрантських" письменників Заходу й Сходу, також чи не всі поспіль пов'язані

з перетворенням раніше культурно здеправованої, "безмовної" (допущеної, було, в

так званий "мейнстрім" головно на правах об'єкта, предмета зображення), в

ґлобально-історичному масштабі "периферійної" реальности – на повноправно

культурну. Паралель у цьому зв'язку "третього світу" з "другою статтю" воістину

приголомшуюча і чимало допомагає прояснити, тим більше, що фемінізм на сьогодні

теоретично й історично розвиненіший, ніж усе ще порівняно "молода" критика

колоніалізму, й диспонує вже готовими для вивчення моделями (втім, на моє

переконання, культурна дискримінація жінок є лиш частковим проявом колоніалізму

в найширшому, філософському значенні терміна, але про це трохи нижче): під

оглядом "права голосу" Прекрасна Дама трубадурів нічим не різнилася, скажімо,

від Екзотичного Орієнту романтиків, – в обох випадках "об'єкт" естетично вабив і

навіть заворожував саме своєю "таємничістю", принциповою

іноприродністю-незбагненністю для суб'єкта, свідомого, що їм, як у програмовому

вірші Р.Кіплінґа, "не зійтися вдвох, допоки землю і небеса на суд не покличе

Бог". Зауважмо, що ця імперська формулка містить усе-таки яке-не-яке, а визнання

"інакшости" (бодай би тільки в її праві на існування!), тоді як зазвичай панівна

від Нового Часу мужськи-імперіалістична культура на такій простій констатації

самоочевидного ніколи не спинялася, а сягнисто простувала далі – послідовно

доводячи своє розуміння раз зауваженої "інакшости" до тієї візії, яку розумник

Р.Барт назвав був – виключно в стосунку до мови! – "колоніальною": коли

відмінність "від мене" сприймається за відхилення від норми (як-от: жінка – "теж

людина", тобто, при певній мірі лояльности, може бути потрактована як чоловік,

хоч і "недосконалий", бо з інакшими репродуктивними органами; чорношкірий

призначений до брудної роботи "самою природою", читай – тим фактом, що "моя"

шкіра набуває схожого вигляду лиш бувши брудною; ну й нарешті, щоб не множити

прикладів до нескінченности, – чудесне валуєвське "никакого малороссийского

языка не было, нет и быть не может, и наречие это ... есть тот же русский язык,

только испорченный воздействием на него Польши [курсив мій. – О.З.]", –

квінтесенція лінґвістичного еґоцентризму, що безперечно ущасливила б Барта своєю

воістину хрестоматійною наочністю).

Тобто, поки "Захід є Захід, а Схід є Схід", справи стоять ще не аж так кепсько,

– колонізація духу починається тоді, коли "Захід" всією наскрізно

інституційованою потугою власного правлячого ("енкратичного", сказав би Барт)

культурного еґоцентризму навалюється на "Схід" – довести йому, що той є,

властиво, "недо-Захід", "Захід другого сорту", чи, в щонайліпшому разі (якщо

поводитиметься слухняно!), – "Захід у потенції", терпимий на світі і навіть,

цілком можливо, узнаваний за милого й утішного єдино за умови, що залишатиметься

таким, яким "Захід" його хоче бачити. Ах ти, дурненька моя, дурненька, – із віку

в вік любовно втовкмачує Він, "Захід", – позбавленому (ним-таки, "Заходом")

власних засобів до існування "Сходові", – ну навіщо тобі (приміром) освіта,

навіщо тобі трудити голівку над речами, в яких ні чорта не тямиш, навіщо пхатися

туди, де все'дно нічого не втнеш, я ж люблю тебе саме такою, як ти є, безвільною

й безпорадною, м'якою й поступливою, може, трохи затурканою, але завжди

веселенькою, завжди з розпростертими мені навстріч обіймами, готовою поступитися

усім задля моєї вигоди – ліпший шматок за обідом, затуляння мене од небезпеки

власним пухким і теплим тілом, твоя головна окраса, дорогенька, – це

жертовність, запам'ятай собі, а щоб ти цього не забувала, то давай-но я ліпше

замкну тебе на ключик, щоб ніяких контактів із собі подібними, слухайся тільки

мене, і ніяких виходів із дому, окрім як зі мною попід руці, і – дай-но я

перевірю, що ти тут читаєш, скоро вже ти (неподобство, звичайно!) вивчилася

читати?..

В цьому останньому пункті Він, одначе, може бути цілком спокійний: Вона читає

майже виключно те, що Він для Неї (чи, коли завгодно, про Неї) понаписував, –

ну-бо звідки Їй знати про існування якихось інших писань або, сміх сказати, й

собі спромогтися на щось рівноцінного, коли має повні руки зовсім іншої

роботи?... Що з того виходить, неважко пригадати, навіть не надто напружуючи

історико-культурну ерудицію: пропоную читачеві до вибору для любої вподоби дві

рівноправні й взаємозамінні – настільки, що їх годилося б умістити на двох

паралельних шпальтах, якби це не утруднювало процесу читання, – версії

продовження думки, "власне-феміністичну" і "власне-колоніальну". Отже,

"ФЕМІНІСТИЧНА" ВЕРСІЯ

... кілька століть Вона із святобливим запалом тренуватиме себе у ролі

прекрасної Беатріче, бідолашної Біче Портінарі, що так загадково була

прошпацирувала перед очима Данте без жодного слова, наче манекенниця помостом,

після чого дисципліновано померла – так би мовити, виконавши своє життєве

призначення (а коли на початку двадцятого століття Леся Українка візьме та й

нагадає, що не все з тим проходом було так гарно, як нам співалося, – що в

житті Данте була взагалі-то й інша жінка, взагалі-то, знаєте, панство,

дружина, і якраз вельми жертовна – прала, куховарила, дітей родила, і чом же

про неї ні словечка, – то хіба ж якийсь там один віршик переважить усю

дантологію?!.), – і любитиме Вона, як велено, Наташу Ростову й засуджуватиме

Анну Кареніну (а коли, знову ж у двадцятому, Ахматова облає Толстого "мусорним

старіком", доводячи, що Аннині почуття в романі є всуціль фальшиві, вигадані

автором з явною повчально-тенденційною метою, то це теж можна пустити повз

вуха, бо що там Ахматова проти Толстого?), – ну і так далі...

"КОЛОНІАЛЬНА" ВЕРСІЯ

... два століття Вона слухняно виголошуватиме у себе вдома анафему своєму

останньому видатному державному діячеві по ним-таки споруджених храмах, а коли

храмів не стане, пам'ятатиме вже тільки, що той був неґативним персонажем

пушкінської "Полтави", та й загалом усю себе помалу-малу призвичаїться бачити

таким собі комічним, "трикстеруватим" героєм сусідньої історії – добродушним

або злобним, але завжди хитрим жлобом у баранячій шапці й широких, як Чорне

море, шароварах з пляшкою горілки за поясом, зугарним єдино співати й

танцювати гопака (як "хороший") та ще по п'яному ділу "різати панів" із

наллятими кров'ю очима (що за огида!), – в такому перебраному вигляді буде

явлена Їй навіть Її аристократія, – а в далеко ширше санкціонованій (і взагалі

симпатичнішій!) жіночій іпостасі – гарненькою смаглявкою-"хохлушкою" в плахті

й вишиванці, що віддається десь "на природі" (дуже мальовничій!) заїжджому

бунінському "паничеві", а в комфортабельніших умовах, проте з неменшим для

сусідської літератури зиском, – Алєксєю Некрасову, Леоніду Андреєву, Ісаю

Солженіцину, ну і так далі...

Не думаю, ніби припускаюся якої-будь натяжки, так підкреслено "фемінізуючи"

колоніальну проблему (в цьому більше глузду, ніж може видатися попервах, як

тільки візьмемо до уваги, що природа імперії номадична, тоді як колонії,

навпаки, – осіла, а кочівництво давно, й не самими тільки психоаналітиками,

пов'язується з чоловічим началом, хліборобство ж, відповідно, з жіночим, – як

своєрідні "янь" та "інь" цивілізації). Проте в даному випадку ця аналогія (як і

цей понад міру розтяглий відступ!) потрібна мені з суто прикладною метою –

прояснити те, що вище названо головним культурним смислом нашої епохи, під

оглядом чисто мовної суверенізації "колонізованого". Питання, як (якою мовою чи

дискурсом) писати про те, про що ніколи не писалося панівною культурою, і для

чого, відтак, не існує наскрізно тяглої традиції (якщо якась і існує, то геть

фраґментарна, похована в скалках і уламках під тяжіючою архітектурною озією

структурно цілісної, повної, виробленої й якісно укшталтованої культури

"колонізатора", звідки її ще належиться, тяжкими й цілеспрямованими

археологічними надсадами не одного покоління, добувати й реставрувати7),

7 З цього приводу популярна хорватська романістка Дубравка Уґрешіч

зауважила якось, що югославський письменник не міг ані вивіряти себе

Толстим, ані скидати Толстого з пароплава сучасности – просто тому, що не

мав у себе Толстого...

– то, без перебільшення, головний нерв творчости кожного "письменника меншости",

і власне ці "муки дискурсу" (що їх Бродський із такою приголомшливою, як на

нього, естетичною короткозорістю пустив повз увагу у Волкотові) вже виокремилися

в один із чільних предметів феміністичної літературної критики. Саме історія

жіночої літератури засвідчила, що "довга дорога до себе", до єдино-адекватної

"власної мови", необхідно починається для "колонізованого" (тут краще б сказати

– "колонізованої"...) – із, а куди ж дінешся, досконалого опанування "мовою

колонізатора", із проникнення "зсередини" в його

8 Підозрюю, саме це й має на увазі Волкот, коли згадує в одному вірші,

доволі ядучо, свою "sound colonial education" ("ґрунтовну колоніальну

освіту"), – причім Бродський, у добрій вірі й не змигнувши оком, бере цей

погано прихований сарказм мало не за гордість тубільця, що, так би мовити,

"вивчивсь і вийшов у люди"!

культуру8 – попервах навіть крадькома, під личиною "його" імені: Жорж Санд,

Марко Вовчок, Джордж Еліот (логіка прозора: якщо не викриють, не впізнають,

значить, "я можу не гірше", і ця типово колоніальна настанова міряти себе не

своєю питомою, а накинутою ззовні мірою, – не собою, а "ним", – затримається

надовго, а багато в чому заціліє й дотепер – попри всі "жіночі" Нобелівки 90-х,

попри всі мільйонові наклади різномовних "Антолоґій жіночого письменства" й

бібліотеки феміністичної критики...). І от щойно в процесі опанування

"чоловічими", "енкратичними" формами мови (наприклад, романним жанром)

відбуватиметься поступове, напівнесвідоме перекроювання-"підгонка" їх "під

себе", на свій штиб, аж доки форма не "вибухне" під цим упертим внутрішнім

тиском і не явить уже в готовому вигляді (тобто, в усій повноті сильних і

слабких сторін), як Афіну з голови Зевса, – ну хоча б автентичну й цілком

самостійну "жіночу прозу", від Вірджінії Вулф до Емми Андієвської дуже

типологічно одностайну: лірико-монологічну, "нутряну", сюжетно "нелінійну", всю

в хитросплетіннях асоціативних розгалужень, – одне слово, "іншу", з зовсім

відмінним од чоловічого раціоналістичного, відсторонено-"об'єктного" способом

моделювання світу... І тоді, між іншим, з'ясується прехимерна штука – а саме, що

якраз таку "іншу прозу" тисячу з гаком років тому писали були в Японії дами

Хейянської епохи (Мурасакі Сікібу, Сей-Сьонаґон...), котрі, власне, й стали

засновницями японської національної літератури (поки їхні заклопотані справами

історичної ваги мужчини самовіддано шпарили по-китайськи), – а значить, ідеться

про явище, яке не втискається в рямці не то жанру, а й, страх сказати,

конкретної національної культури! – і в таких ото відкриттях поступово, крок за

кроком, стануть проступати крізь тьму історії обриси затопленої Атлантиди –

ніколи сповна не допущеної "на світло рампи" альтернативної – жіночої – культури

людства: із своїми іманентними законами, які ще тільки належить відкрити, із

своєю занехаяною традицією, яку ніколи досі не викладали у школах, – і вперше за

багато століть зродиться підозра, що вимагати від жінок, на доказ їхньої

"культурної спроможности", "собственных Платонов" і іже з ними – то, либонь,

загалом розумніше, аніж допоминатися, як апокрифічний сержант з анекдота у

студентів: "Єслі ви такіє умниє, чєво ж ви строєм нє ходітє?", – що в жінок, і

своя осібна "хода" (логіка мислення), і, відповідно, свої, незбіжні з

чоловічими, критерії ґеніальности (не системність Платона – а пластичність

Діотіми, що, бач, "не вписалася" в маскуліноцентричну філософію), а відтак і

справді, здається, настав час переписувати наново занадто вже "монодійну"

всесвітню історію культури...

Література "третього світу" вочевидь торує зараз цей самий шлях – тільки що з

невеличким зсувом у часі. Всередині кожної з учорашніх "імперських" культур

(по-"бродському", "цивілізацій") працюють, сказати б, свої "Волкоти", що з

марґіналій перейшли у "мейнстрім", переповнюючи його собою й трансформуючи "під

себе" в історично блискавичному темпі. Звісно, всі вони різні за масштабом

таланту, і взагалі різні, але об'єднані типологічно однаковими "муками

дискурсу": старі, "європейські" з походження форми вже "потріскують", Емі Тан

компонує роман за законами китайської головоломки, Тоні Моррісон перекладає

американську історію на мову негритянської містики, Шерман Алексі вживає добрий

старий тріллер єдино на те, аби перевести його "в режим" непідробно

метафізичного жаху, зродженого загибеллю індіянської цивілізації (згадую

навмання тільки відносно недавні сенсації в англомовному світі), а критики

збилися з голосу, на всі лади товкмачачи про "крос-культуралізм" і водночас

інтуїтивно здаючи собі справу, що цей термін уже геть нічого не пояснює, бо

насправді під зношеною шкірою колишньої "колонізаторської" культури вже далеко

не перше десятиліття назріває щось більшого – "процес пішов", як любив

примовляти один політичний небіжчик, і тенденція має вельми недвозначну знайому

спрямованість: ми явно на порозі відкриття ще однієї глобальної "культурної

альтернативи" (правда, ця нова Атлантида ще не окреслилася як цілість, але

частота й потуга "підводних поштовхів" дають змогу плекати найсміливіші надії та

сподівання, а це, як розуміє читач, заняття цілком самодостатнє!).

Так імперіалізм доби великих географічних експансій поспіхом вичерпується "в

духові" – в своїх останніх життєздатних вислідках, зацілілих "на денці". Вік

його – календарний, рівно як і "метаісторичний" (за Д.Андреєвим мовлячи), –

справді добігає кінця. Акурат у цьому місці послужлива пам'ять, прибравши

відповідну до оказії міну сестри милосердя, й підсовує оту навдивовиж прозірливу

цитатку:

"Век скоро кончится, но раньше кончусь я"...

Відходити вчасно – то теж, що не кажіть, знак богообраності.

* * *

А тепер, нарешті, "про любов". Бо саме так уперто називає "колонізатор" своє

почуття до "колонізованого", скільки б той не опирався й не добирав арґументів

до викриття, на його погляд, безсумнівної облудности подібних заяв: де як де, а

в цьому пункті їм воістину "не зійтися вдвох", хіба що розрив їхнього зв'язку

нарешті уможливить постання "третьої", сторонньої точки зору на нього. В

українській думці ХХ століття це питання вже піднімав, у статті 1975 року,

Ю.Шерех-Шевельов – полемізуючи з тими російськими дисидентами, котрі, цитую,

"прилюдно освідчилися в любові до українців" (а властиво, відсторонюючись, із

притаманною йому коректністю, від таким чином запропонованих братніх обіймів

антикомуністичної солідарности): "За що нас люблять, з першого погляду не зовсім

зрозуміло. Адже мови української вони, як правило, не знають, а про культуру

мають уявлення хіба з випадкових вражень і джерел другої руки. Хіба за карі очі

й брови шнурочком? Чи за хахлацькі журливі пісні?", – і далі, після низки

по-шерехівському блискучих пасажів стосовно колоніалізму взагалі та російського

зокрема, – дуже точна, попри всю позірну іронію, заввага, що "Петро І любив нас,

коли палив Батурин, і Катерина ІІ, коли знищувала Гетьманщину й Січ", із логічно

приналежним висновком про можливість наведення нових мостів між Україною й

Росією ("в атмосфері нового – і перевіреного – довір'я") щойно після того, як з

боку "росіян як групи" надійдуть декларації не любові, а якраз супротивно,

"повного невтручання в українські справи".

Двадцять років тому до цього мало що можна було додати (крім хіба оберемка

легкозаймистої риторики, в якій дотепер іще вправляються деякі наші загублені в

часі патріоти, не помітивши, що в міжчасі з традиційного анти-колоніального

дискурсу всяка "займистість" якраз дощенту випарувалася – і слава Богу). Але

сьогодні, коли ми вже можемо бути порозуміло-широкосердими до усіх і всяких

декларацій учорашнього "колонізатора" ("можемо" не тільки в сенсі "можемо собі

дозволити" – без загрози для себе, усуненої крахом імперії, – але також і

завдяки забезпеченому нам нашою "ґрунтовною колоніальною освітою" об'єктивно

привілейованому, з величезною "форою" щодо росіян, пізнавальному становищу:

зрозумілості й прозорості для нас – російських культурних смислів, на тлі повної

"темности"-невчитности наших – для "росіян як групи", – саме тут відкривається

ще одна, зовсім мимовільна культурна перевага "колонізованого" над

"колонізатором": перший, в разі йому поталанило зберегти свою тожсамість,

парадоксальним чином виявляється "на виході" з епохи імперіалізму багатшим,

"ліпше оснащеним" від останнього, позаяк хоч-не-хоч диспонує ширшим набором

культурних кодів, уміє і "по-своєму", і "по-їхньому", здобувши тим самим

додаткове число "ступенів свободи", надлишок умислової пластичности,

варіативности, а відтак, природно, й потенційно

9 Невеличкий відступ: цю думку я вперше спробувала сформулювати на

тому-таки Ратґерському письменницькому форумі – говорячи про різницю між

"великими" й "малими" літературами й процитувавши для ілюстрації

єврейського поета Я.Ґладштейна: "різниця між Т.С.Еліотом і мною в тому, що

я мушу його читати, а він мене ні", – тим гірше для "Т.С.Еліота"

(абстрактного, звісно), доводила я, адже "знати" для людського духу згори

й за всяких обставин вище, ніж "не знати", і додаткові "освітні

зобов'язання" "письменників меншости" мають тільки додавати їм сили,

розширяючи амплітуду голосу, – перевага, якої автори "великих літератур"

виявляються позбавлені (цитую з відеозапису)... Епізод, проте, на цім не

скінчився, і я його наводжу зовсім не через пандемічну для українських

літератів хворобу автоцитування, бо найцікавіше було далі. Даючи

організаторам дозвіл на публікацію свого виступу (в дуже-таки

"великолітературному" журналі), я легковажно згодилася (трохи й потерпаючи

за свою "сирівчану" англійську) на редакторську правку – як мене

запевнили, суто косметичну. В остаточній верстці, одначе, увесь мій

повищий "наїзд" на "великі літератури" виявивсь безслідно й охайненько

скресленим – абзац закінчувався цитатою з Ґладштейна, і жодних коментарів

по тому. "Велико-літературний мейнстрім" просто виплюнув органічно чужу

собі ідею неперетравленою – і в цьому також "Захід є Захід, а Схід є

Схід"...

продуктивніші шанси на майбутнє9), – отож сьогодні, коли ми можемо, нарешті,

нічим не ризикуючи, спробувати стати на російську точку зору, час повернутися

знову до сакраментального запитання, "за що нас любили" – від Петра І й Катерини

ІІ до Олександра Солженіцина та Йосифа Бродського.

Вірш Бродського "На незалежність України", роздрукований деякими київськими

виданнями з магнітофонного запису, під оглядом мистецької вартости навряд чи

заслуговує на включення до збірки авторових вибраних творів (тим-то, либонь, і

не публікувався за життя): злобний, до сливе "клікушеських" інтонацій, зрив

голосу на чисто пропаґандивні скреготливі обертони типу "ах ви,

10 Тут знов нота бене: останнім часом мені чимало довелося виступати на

захист лайливої й ненормативної лексики, здатної слугувати в літературі

засобом виразности абсолютно унікальним, ба й незамінним для позначення

тих "інфракультурних" сфер реальности, котрі вже, сказати б, поза засягом

людяности – непіддатні до впорядкування й просвітлення словами людської

мови: на тій межі знімається табу на інцест, із якого ґенетично "єсть

пішла" всяка культура взагалі – через переродження первісного стада в

родову громаду, – й відбувається мовби зворотне впадання у морок тотальної

заглади і вселенського хаосу, в те, що по-російському личкується

надзвичайно точним словом "бєспрєдєл" (недарма мат завжди є дискурсом саме

таких душозгубних, особистісно "трансцендентних" ситуацій – в'язниці,

фронту, каторги і т. ін.). Бродський, сам не з чуток знайомий із

російсько-радянським "бєспрєдєлом", часами потрапляв володіти цим

соціолектом віртуозно-прецизійно – наприклад, у знаменитій "Виставі" або,

ще краще, в фіналі "Похорону Бобо" ("Я верю в пустоту. /В ней, как в Аду,

но более херово. /И новый Дант склоняется к листу /и на пустое место

ставит слово", – тут ненормативне слівце, навпаки, несподівано "олюднює",

утеплює й одомашнює "трансценденцію" вже цілком метафізичну,

моторошно-крижану, бо тогосвітню, щодо якої література після Данте справді

воліла відбуватися стриманим гамлетівським "the rest is silence"). Далеко

гірше пішло йому з "ненормативами" в соціальній антиутопії – п'єсі

"Мармур", де ґротескова умовність ситуації явно вимагала більшого мовного

пуризму, й потоки недоречно "конкретної" "блатної лексики" одного з

персонажів справляли тільки непотрібно брудне враження, – ну а вже в

"анти-українській" "анти-оді" Бродського й зовсім зрадило почуття

художньої міри: тут його адресовані "хохлам" лайки найбезпосереднішим

чином змикаються з "енкратичним" сленґом радянської "контрпропаґанди" – з

пріснопам'ятними памфлетами 70-х під заголовками на кшталт "На смітнику

історії" та "І земля їх не прийме", з референціями в бік Канади (гаразд,

хоч не "американського імперіалізму"!) та ритуальними хамськими, в дусі

журналу "Безбожник", прокльонами, відпекуваннями й відпльовуваннями. У

Бродського, правда, задумливіше – "Плюнуть, что ли, в Днипро, может, он

вспять покатит", – але від того не менш анекдотично й мимохіть наводить на

гадку про схожі "рефлексії" фольклорного поручика Ржевського. Глибша,

внутрішньокультурна іронія ситуації полягає в тому, що й цей "плювок"

виявляється цитатою – з Тичини доби "Космічного оркестру", котрого

Бродський напевно ж не знав: "Наш страшний суд прийшов. /Це ж він укинув

борозну, якої ввік не переореш. /Це ж він нам плюнув у Дніпро /і розділив

надвоє", – як тут не згадати геґельянську тезу про історію, повторену

двічі, вперше – як трагедію, вдруге – як фарс: те, що в другій декаді

століття було для України справді "страшним судом", в останній обернулось

– невеличкою римованою істерією в залі американського коледжу, перед

жменькою студентів славістики...

такі-сякі"10, у поєднанні з тасуванням тих самих заяложених карт "колоніального

набору" російської літератури XIX століття ("ой ты, левада, степь, краля,

баштан, вареник") та ще якоюсь особливо настирливою, просто-таки театральною

жестикуляцією – споконвічним викажчиком естетичної безпорадности (таким

порожнім, неконвертованим словом-"жестом", недарма на різні лади мусованим, є і

оте монотонно-занудне посилання "на три буквы, на все стороны четыре", і

"метацитати" та реалії, "цитовані" таки однозначно "з джерел другої руки" –

навіть до "випадкових вражень" не дійшло! – а це ж, нагадаю, писано великим

мандрівником, автором різних "дивертисментів", від литовських до мексиканських,

який, в принципі, умів відчувати чужі культури дуже навіть

смислово-безпосередньо, без жодних тобі газетярських підказок), – усе воно вкупі

створює ефект, з одного боку, вельми несмачний, "аґітпропівський", цілком у дусі

(й "букві" теж) гнівного потоку лайок та улюлюкань, котрим тоді-таки "на

незалежність України" так ірраціонально-агресивно "прорвало" було російські

мас-медіа, – а з другого боку, й трохи "чудний": не "очуднюючий", як годиться в

мистецькому ділі, а от власне що "чудний" сам собою – цебто, стосовно свого

контексту: адже автор – поет, щирість почуттів якого, навіть і в цьому

"архісквєрному" (як любив висловлюватися "патрон" його рідного міста) тексті –

поза сумнівом, тож читачеві зостається хіба розвести руками: та чого ж це

чоловіка так за живе взяло? Що йому Гекуба? Сам же писав був колись: "Империя –

страна для дураков", – звідки ж тепер цей юродивий надрив, нескоординоване

розмахування руками, схлипи п'яного москаля (поручіка Ржевского?), "слеза из

глаза", на яку, мовляв, "нет указа"? Чого, спитати б, "стулья ломать"? За чим

голосити?..

"Кончилась, знать, любовь, коль и была промежду..."

Ні, не причулося. Сумніву нема: перед нами справді лемент ображеної любові. Так,

"звонкой матерью паузы метя" (спасибі й на тому, бо "мог бы и шашкой"!), репетує

муж-алкоголік услід дружині, що втікає від нього світ за очі в самій сорочці,

або владна самотня матір – услід своєму перерослому чадові, що безсоромно

надумало женитись і накивати п'ятами у власну сім'ю. Буває така любов. Якщо

зобразити всі незліченні іпостасі цього почуття у вигляді спектра, то ця

розташується десь скраю, в "інфрачервоній" його частині – там, де Ерос

навпростець зливається з Танатосом, переходить у нього: її називають демонічною,

тиранічною, упиричною, деструктивною, а я б назвала "фаґоеротичною": пожираючою,

бо головна її прикмета – то органічна незацікавленість в "інакшості" свого

об'єкта, ненаситна й жагуча хіть його привласнити, оповити, внерухомити, зробити

частиною себе ("жена не сапог, с ноги не скинешь"!), отже, в ліміті, –

проковтнути й перетравити. Щось від цієї любові завжди існує між напасником і

жертвою – "я тебе люблю, я тебе з'їм", – починаючи від найбільш ранніх форм

культури, від мисливських ритуалів доби палеоліту, доводять нам антропологи, від

наміченої, дослівно облюбованої жертви убивця вимагав не чого іншого, як так

само любові у відповідь – згоди на забиття. Поїдання серця мертвого ворога було,

власне, актом освідчення небіжчику в щонайглибшому захопленні – своєрідним

"чорним" аналогом злиття сексуально-орґіастичного (зрештою, і в цьому останньому

оральний секс – то теж, правдоподібно, відгомін того самого невитравного

"привласнювального" інстинкту). Християнська реґламентація чуттєвої сфери

витіснила цей смертоносно-захланний компонент любові із санкціонованих

міжлюдських стосунків, списавши його за сатанинським відомством, але

сублімуванню його на рівні суспільних – міжетнічних, міждержавних,

міжконфесійних тощо – стосунків вона, розуміється, зарадити не могла. Коли

імперії розтеклися по обидва боки глобуса – вогнем і мечем невтомно кохати

колонізовані землі (от де неміряне поле розгулятися засниділому по кабінетних

кушетках новітньому психоаналізові!), тодішня Московія, майбутня Росія,

різнилася від своїх західних посестер не тільки, як пише Е.Саїд, безпосередньою

прилеглістю колоній та відсутністю культурних і економічних перепадів між ними й

метрополією (приєднані землі незрідка і в культурному, і в економічному

відношенні стояли вище, як-от хоч би й у випадку гетьманської України), – вона

різнилася й дечим посутнішим, перед чим Е.Саїд свідомо пасує, вилучаючи Росію зі

своїх концептуальних побудов, а шкода, – маю на думці асиміляцію як нав'язаний

колоніям категоричний імператив співжиття і, водночас, спосіб постійного

становлення власної "метрополітальної" тожсамости: поглинувши "іншого",

оновитись самому. Англія без Ірландії – то просто Англія без Ірландії, та й

годі. Росія без Малоросії – то вже якась інша Росія, нова й собі самій ще не

зовсім зрозуміла, тож як їй не ображатися на такий неочікуваний "відруб" своїх

"хохлів"?..

"За що нас любили", ясно як день Божий, чого там лукавити: за приналежність

любили – за врослість у шкіру й під шкіру ("с ноги не скинешь!"), у мову,

культуру й історію-за-Ключевським, за "тысячу лет христианства" й Сковороду як

батька російської філософії, за Гоголя і "южную школу", за ті краплі крові, що,

як виявилося, "текут в каждом русском" (але чомусь не в зворотний бік!), – одне

слово, за їстівність і легкостравність (також і неметафоричну, буквальну:

імперська географія не випадково завжди має "кулінарний" ухил – це мовби пряме

запитання незнайомому, "з чим тебе їдять": ось ти, в газирях, – означаєш шашлик

із цинандалі, а ти, вусатий, – вареники з сиром, – як співалося з року в рік у

незабутній новорічній, "украинский пирог мы едим за столом, запивая его

молдаванским вином", – задля справедливости відзначу, що американська

цивілізація тут недалеко відбігла від російської, масово редукуючи імміґрантське

"розмаїття культур" – до розмаїття кухонь). Те ж, що не перетравлювалося, і далі

вперто демонструючи нерозчинну окремішність, закономірно викликало в імперському

шлункові роздратоване бурчання, – нічим, і то таки нічим іншим не дається, попри

всю можливу акробатику мозкових звивин, витлумачити ті абсолютно ірраціональні

викиди агресивности, ну просто-таки реактивні збурення білка, що їх провокувало

в, здавалося б, найбільш інтеліґентних та вирозумілих російських інтелектуалах

уже саме лиш безневинне звучання української мови – хоч би які особисті

претексти вони самі, яко "мислячі тростини", силкувалися віднайти для таких

позірно неадекватних (а властиво, дуже навіть адекватних –

імпульсивно-відторгаючих родових, надіндивідуальних) реакцій. Так Ахматова,

заводячи – на запитання Л.Чуковської, чи любить Шевченка, – мову начебто про

зовсім інші речі: "У меня в Киеве была очень тяжелая жизнь, и я страну ту не

полюбила и язык..." (пояснення для письменника дуже-таки інфантильне – все одно

якби на запитання "чи любите Гюґо?" відказувати – ні, мовляв, бо мені в Парижі

боліли зуби), тут-таки з місця зраджує істинну – родову,

тварно-відпірно-самозахисну – природу своєї нелюбовi: ""Мамо", "ходимо", – она

поморщилась, – не люблю" (а оце вже "воно": так і чуєш цю знущальну інтонацію

передражнювання, а насправді нестравлення – інтонацію цілого "підшлункового"

масиву російської культури, від етнічних анекдотів в ефірі до невеличкої, –

либонь, десь зі швейцарську завбільшки, – армії стереотипних

романно-кінематографічних жлобів у вишиванках, – масиву, від якого й вірш

Бродського відбрунькувався, вважати, "готовченком" – весь із позичених

знаків-кліше, майже без запліднюючої участи індивідуального духу). Травматичний

особистий досвід, якщо такий і буває, тут ніколи не причина – радше прикриття.

Можна з місця вилічити десятки прикладів, коли ніякого особистого досвіду ні з

чим українським не було взагалі (та й чи був він у Бродського, окрім як зі

Сковородою?) – а від "мамо" й "ходімо" людей так само відрухово пересмикувало

іронічним ощиром: от же Булґаков, приміром (ще одна "людина імперії" в

найпрямішому сенсі слова), провів у Києві вельми благополучні, коли не щасливі,

дитинство і юність, і любив Город незмінно ностальґійно-ніжною, як перше

кохання, любов'ю, вкупі з Гоголем і – з його подачі – українською демонологією,

сліди якої вельми відчутні в "Майстрові і Марґариті", – а між тим на сам вид

слова "їдальня" з чоловіком починало діятися щось уже аж, далебі, непристойне,

близьке до втрати не то голосового, а й м'язового контролю... Слово сліпило –

непривласнюваною самодостатністю, а тому відбирало його Город не менш рішуче,

ніж це замірялася вчинити петлюрівська армія, увічу якої він так само на іншу

художницьку реакцію, крім відвертої карикатури, здобутися не в силі. До речі, в

тій-таки "Білій гвардії" (петлюрівський "анти-міф" який у колоніальній культурі

неминуче виявився непорівнянно "гучнішим" за міф, скажімо, тичининського

"Золотого гомону", довгі роки забороненого, а згодом безбожно перекупюрованого

"червоною підкладкою" навиворіт) показано, з усією нерефлексивно-безпосередньою

прямотою, вихлюп тої самої ображеної імперської любові, – в епізоді, де

Мишлаєвський, ввалюючись до Турбіних із помороженими ногами, на всю губу лає

прикиївських "достоєвських (?!!) мужичків-богоносців", з яких йому вдалося

витрусити сани з кіньми лише під дулом пістолета. Радість діда з Попелюх, який,

узявши, було, білих офіцерів за УНР-івських, сповіщає їм, що хлопці з села "усі

побігли до Петлюри", для ураженого в найліпших почуттях (вірі в російський

народницький ідеал) Мишлаєвського – ніж у спину саме тому, що він рішуче – після

всього! – відмовляється бачити найочевидніше: це "не ті" мужики, про яких писали

11 Тут, звісно, вплутується ще й хронічна російська хвороба "двох націй",

яку діагностував уже П.Чаадаєв, – прірва між освіченими й неосвіченими

класами в Росії, з її чотирма століттями кріпацького землеволодіння, була

такою не по-європейськи колосальною, що російському інтеліґентові (я,

розуміється, не Мишлаєвського маю на думці) в цій ситуації, справді, всі

на світі "орачі з сіячами" могли "з того берега" зливатися водно. А проте

безсумнівно, що після перших сімдесяти років кріпацтва (друга –

радянськи-колгоспна і куди більш катастрофічна – сімдесятка випала на долю

українського селянства вже в ХХ столітті й аж тут викінчила його фатально

і, схоже, безповоротно), на початку століття різниця між українським і

російським селом ще мусила впадати в вічі навіть незацікавленому. Знову

визнаймо за Бродським певну інстинктивну рацію: кидаючи вслід "хохлам", з

усією можливою мірою презирства , що їм, мовляв, просто "не дає спокою"

земля, "ґрунт чорнозем", він таки "чує дзвін", але, за браком

елементарного знання, не вміє його "скоординувати" – не в "землі" як такій

тут справа, а в ґвалтівничому звихненні імперією власного українського

історичного приділу, збиванні зі свого шляху й накиненні чужого: край

питомому хутірному – чи, коли завгодно, "фермерському" –

землегосподарюванню в Україні було силоміць покладено Катериною ІІ на тому

витку, коли ця форма єдина могла заавансувати в країні перехід до ринкової

економіки й модерного суспільства, і перші сімдесят років кріпацтва

недарма відбилися в культурній пам'яті народу як ні з чим не зрівняна

планетарна катастрофа. Саме тоді й укорінився – в літературі зарівно як і

в посполитій свідомості – український міф Золотого віку, вільного

господарювання "на своїм веселім полі" – міф, що рухав українською

революцією 1918-го, а якимсь далеким, уже нерефлексивним відгомоном – чого

доброго, навіть і 1989 – 1991 років. "Земля" тут швидше риторична фігура

(в 1991 ніякої "землі" ніякі "мужички" вже не хотіли, і взагалі проявили

себе найконсервативнішим із усіх суспільних станів), – символ, котрим

зашифровано колективно-несвідому пам'ять про поруйновану тожсамість,

"пам'ять умовного способу" ("якими ми могли б бути, якби розвивалися

органічно"). Не розуміти цього – значить не розуміти нічого ні в

українській історії, ні в світовідчутті, хоч-не-хоч ущемленому й

травматичному, – тобто бачити Україну "за Мишлаєвським".

Толстой із Достоєвським11! Схильність ображатися на когось (чи щось) за

невідповідність твоїм про нього уявленням притаманна дорослим не меншою мірою,

ніж дітям, і нічого тут не вдієш, – у випадку імперського комплексу, одначе,

цікаво те, що культура – навіть, здавалось би, ab definitio "акратична",

"дисидентська" – виявляється таким самим запеклим продуцентом фантомів, як і

офіційна пропаґанда, – а це вже хвороба духу. "Поневолений дух" же – куди

серйозніше, аніж сам тільки "поневолений розум".

Імперії коштують дорого – і не лише колоніям. Культура, що всередині себе

почувається загроженою перед лицем загрози існуючим формам державности, є

культура сутнісної несвободи – і всі її старання забути "отчество у тирана" не

годні цьому зарадити. В записниках С. Довлатова є характерна згадка, як молодий

Бродський – ще Йосиф, ще ленінградець – не впізнав був вивішеного на вулиці

напередодні державних свят "вождівського" портрета: хто це, подивувався, – на

Вільяма Блейка подібний? Така "внутрішньо-еміґрантська" форма "втечі од світу",

для свого часу безумовно красива й плідна, з розпадом того світу, од якого

втікалося, оголила закладену в її основі страхітливу психопатологічну пружину:

втрату почуття реальности, недовіру реальності, своєрідну клінічну непритомність

(перебування не-при-цьому-світі). За такого наставлення жива, м'ясиста буттєва

справжність заступається словесною – власне, словесність і зостається єдиним

орієнтиром для збитого з плигу людського муравлика в світовому океані, тільки що

зверифікувати, справдити "конвертованість" вимовлених слів уже немає чим, –

крім, хіба, засвоєної з "ґрунтовною освітою" інерції авторитету: раз так

написано у Достоєвського, значить, "дід із Попелюх" має поводитися за його

сценарієм, а ні – то ми його змусимо... В разі ж трапиться така невигода, що

"Попелюхи" виставлять свій власний, у своїй системі координат не менш

"авторитетний" словесний сценарій, то завжди можна проголосити його брехнею – в

будь-якому випадку це той шлях, на якому "чия правда" – в остаточному підсумку

вирішується кулаками, чи то пак гарматами й міжконтинентальними ракетами, і поза

Бродського, який у дитинно добрій вірі погрожує українцям, що перед смертю ми

хрипітимемо "строчки из Александра, а не брехню Тараса" (sic!!!), є без

перебільшення трагічна – як у янгола, що впав долі з того сьомого неба поетів,

де Олександр із Тарасом – HE воюють і HE протистоять собі навзаєм. Схоже,

почавши з безневинного сприйняття члена Політбюро за "Вільяма Блейка",

невідворотно скінчиш тим, що сприйматимеш "Вільяма Блейка" (Олександра, Тараса

тощо) за члена Політбюро – такого собі "бійця ідеологічного фронту"... Принаймні

один урок із того нині, на уламках імперії, де література заміняла собою життя,

де література й була єдино гідною людини формою життя, можемо виснувати:

література ніколи не буває невинною – навіть якщо дуже хоче бути такою

(особливо, якщо хоче!).

Але це вже тема – для наступного століття.

* * *

А двадцяте відходить – вимащене кров'ю й багном одночасно. І, дряпаючи, за

Бродським, "нігтями берег матрацу", захлинається навпереміну всіма рядками, з

усіх мов, крізь які продиралась на світло любові-свободі пульсуюча пристрастями,

земна і грішна, покутна й безсмертна людська душа, в чиїй драмі імперії з

війнами та концтаборами слугують усього лиш декорацією – змінною і зникаючою.

Уявляю собі в мріях антологію світової поезії ХХ століття – таку, де

представлені були б найвизначніші його поети, яка-небудь сотня імен (від нас,

приміром, – Тичина, Антонич, Стус), – і ловлю себе на згадці, що щось подібне

спробував, незадовго до смерті, укласти й Бродський, в одному з університетських

виступів висипавши перед студентами гирилицю англійських, російських і польських

поетичних імен століття... Мусив сповна усвідомлювати те, що ще в 1960-ті

сформулювала В.Шимборська, означивши себе в уявній епітафії як "авторку кількох

віршів", і що рано чи пізно відкривається кожному поетові: якщо тільки ти не

пишеш цілий вік одну книжку, своєрідний "ліричний епос у віршах" (як це робить,

наприклад, Волкот – і як, до речі, робив Шевченко), то з плином часу від тебе

зостанеться, випаде в "золотий осад" нащадкам не більш як п'ять-шість вершинних

поезій-"візиток" – акурат для антологій (правда, задля тих п'яти зазвичай

доводиться писати з п'ятсот, але то вже обходить головним чином фахівців).

Тобто, виговорити, перевести себе в слова сповна, цілком – неможливо, нікому ще

не вдавалось: "от всего человека вам остается часть /речи. Часть речи вообще.

Часть речи". Безнадійність кінцевої інтонації походить від того, що в глибині

душі поет завжди претендує на більше – на власну версію сотворіння світу. Світ,

одначе, давно розколовся, розтріскався-розпорошився на безліч гуртових "точок

зору", і щоб зібрати його – в духові – докупи, треба бути хіба святим. Дуже

шкода, що святі не пишуть поезій.

У "моїй" антології Бродський був би останнім – сьомим – великим російським

поетом століття. "Осінній крик яструба", "Торс", "Листи до римського друга",

дещо з інтимної лірики, як-от пречудове "Горіння", – Господи, як же студено, як

знелюднено героєві цих шедеврів на пустельній планеті мертвих речей і цитат

(тільки при жінці він гріється, як при багатті, але й по тому залишаються –

згарище й головешки), – і як підозріло багато віршів "на смерть" (друзів) – з

настійним допоминанням, "де вони тепер": мов цілий час жив чоловік віч-на-віч

таки з Танатосом – скулена, змерзла, по-підлітковому безпритульна самотня душа в

перехресному – крізь час і простір – відшукові тепла... Либонь, ніхто точніше,

безпосередніше за нього не відчув космічний холод відмираючої форми історії –

холод Пекла, холод озера Коціт. І це – головна правда, яку сказав поет імперії

про свою добу.

Згадуючи його тепер, по смерті, я чомусь відчуваю гострий стиск жалю. Якщо є

воно, сьоме небо поетів, маю надію, що йому там – тепло.

ПОЛЬСЬКА "КУЛЬТУРА" I МИ,

АБО МАЛИЙ АПОКАЛІПСИС МОСКОВІАДИ

[ Доповідь на українсько-польському симпозіумі "Інтелектуали, культура,

політика: досвід Польщі та України"

(Київ, 5-7 червня 1997). В польському перекладі опублікована: Wiedza, №3, 1998.

]

Не буде перебільшенням сказати, що в сучасному українському інтелектуальному

дискурсі проблема польсько-українських культурних взаємин — і то не лише

актуальних, біжучих, закономірно найтрудніших до осмислення через, сказати б,

надмірну оптичну наближеність предмета, а й попередніх, чинних протягом

новітньої історії, — залишається на концептуальному рівні чи не найслабше

артикульованою. Парадоксально, але дотепер найзамашнішу спробу вичленувати з цих

взаємин, хай би тільки на матеріалі літературному, певну історикологічну

парадиґму являє собою датована — нота бене! — 1980-м роком (щойно перевидана в

Україні) стаття Г.Грабовича "Польсько-українські літературні взаємини: питання

культурної перспективи", де, правда, сформульовано низку вельми цікавих

узагальнень — насамперед стосовно тих періодів, коли українське й польське

письменство розвивалися в спільному культурному просторі (іманентнo

припускається, що такий простір забезпечується головно співіснуванням у межах

єдиної держави — прісно-пам'ятної Речі Посполитої або ж, меншою мірою і в інших

формах, чужої вже для обох сторін імперії — Російської чи Австро-Угорської);

щождо повоєнного періоду, коли, за Грабовичем, відбувся "остаточний розрив зі

спільною польсько-українською традицією", і "роз'єднання двох культур",

"зумовлене політичним декретом", нібито призвело до "нормалізації їхніх

взаємин", то тут у 1980-му році американському дослідникові, виходячи з наявних

натоді текстів, мовби й не було чого завважити, окрім того, що взаємні "злість і

образи" вже "не висловлювалися відверто, але літературні контакти від цього

стали досить нецікавими"1.

Нині, по сімнадцяти роках (вік покоління!), можна ствердити напевно, що

нецікавими вони стали, либонь, таки не від того, а з причин куди більше

засадничих: що, з одного боку, годі сподіватися "цікавих" контактів від

есенційно "нецікавих", тобто обопільнo реґламентованих державно-партійним

каноном літератур (і культур!), — а з другого боку, що живий і недекретований,

позаканонічний польсько-український культурний діалог, із укритою в

підсвідомості обох сторін пам'яттю власне про ту "спільну польсько-українську

традицію", в міжчасі ніколи не припинявся, дарма що не зоставив по собі вичерпно

репрезентативних текстів, так що реставрація його "підґрунтового" (чи, коли хто

воліє, "андерґраундного") перебігу вимагатиме від майбутніх

ентузіастів-культурологів воістину археологічного хисту. З самозрозумілих

причин, головними документальними джерелами тут мали б стати непідцензурні,

еміґраційні видання (польська "Kultura" більшою мірою, ніж українська

"Сучасність", оскільки повоєнна, як-не-як, неперервна тяглість польської

еміґрації, де, приміром, з Ч.Мілошем нормально сусідували на яких тридцять-сорок

років молодші С.Бараньчак і А.Заґаєвський, забезпечувала все-таки синхронно

адекватну альтернативу ПНР-івському культурному процесові, тоді як на

українській еміґрації без перебільшення фатально відбилась фактична відсутність

т.зв. "третьої хвилі", створивши в ній гіатус не до заповнення — навіть такими

контрастуючими й по-різному колоритними постатями, як Л.Плющ і В.Мороз).

Можливо, на сьогодні найпродуктивнішим з української сторони жанром для

задокументування на прийдешність цього діалогу могли б стати спогади

сучасників-"шістдесятників" — ну хоча б про те, яким культурним шоком був свого

часу для абсолютної більшости з них роман Є.Єнджеєвіча "Nocy ukraińskie, albo

rodowód geniusza" (перекладений і оприлюднений в Україні щойно за перестройки, у

1988-1989 рр.), котрий несподівано відкрив ту, опосередковану потужним польським

контекстом, ретроспективу бачення своєї власної культури в особі її найбільшого

ґенія — Шевченка, — про котру не могло бути й згадки в радянському освітньому

каноні: там-бо вся українська спадщина, відповідно переполовинена й скупюрована,

перебувала, як Йона в череві кита, в надрах виключного, всемогутнього й

всюдисущого російського впливу, всихаючи з роками до якогось незрозумілого

"обласного" рудимента великої російської культури; жодної згадки не то про

перейдену Шевченком і кирило-мефодіївцями літературну й ідеологічну школу

польського романтизму, а навіть бодай би про Шевченкове володіння польською

мовою в тогочасних підручниках з україністики відшукати годі: до польських

впливів імперія ревнувала Україну особливо параноїдально, як ревнує дружину

тиран-чоловік до свого попередника, і роман Є.Єнджеєвіча давав цілому поколінню

нашої, антиколоніальнo наставленої інтелігенції своєрідну "підказку" — в якому

напрямі шукати антитезу імперському канонові.

Не помилюся, коли скажу, що в свідомості українського "шістдесятництва", а

відтак і наступних поколінь, сама пам'ять про минулу, спільну з Польщею

культурну традицію, про отой кількасотлітній, зрештою вирішальний для

становлення української нації історичний пласт, який так ревно викреслювався зі

шкільних підручників історії УРСР, замінений хапливою згадкою про

польсько-шляхетське гноблення й "козацько-селянське повстання", що нібито

скінчилося омріяним "возз'єднанням" 1654-го року (у світлі чого яких три з

половиною століття національного розвитку виглядали мовби на якусь швидкоплинну

недугу, девіацію вбік від маґістрального шляху), — сама ця пам'ять слугувала

антидотом (хай би навіть тільки психологічним) на відвічне "малоросійство", на

імперське "навєкі вмєстє" (від Київської Русі до СРСР-у), в тіні якого затирався

всякий слід української індивідуальности. Коли та ґенерація з наївним

ентузіазмом виспівувала "поїзд із Варшави йде крізь моє серце", то слід мати на

увазі, що "поїзд із Варшави" був для неї далеко не те саме, що поїзд із Берліна

чи Парижа (якби такий тоді існував!), — це була напівартикульована ностальгія за

своєю власною затраченою "европейськістю", нерефлексоване і слабеньке, але

вперте відлуння Хвильовістського "Геть від Москви!" Відповідно коли до рук їй

(розуміється, перед сумнозвісним 1973-м роком) трапляли числа "Культури" із

українськими репортажами Б.Левицького, вміщеними під рубрикою "Sąsiedzie", це

давало солодку ілюзію (дотривалу, в сливе герметичнo закритому суспільстві, ледь

не до року 1991-го), що "Захід нам поможе", бо в якихось тамтешніх рецепціях

Україна буцімто справді виступає в іпостасі самостійного утворення: називатися

"сусідом" іншої держави — чи ж не означало бути визнаним у всій повноправній

реальності свого існування! Так для глибоко колоніальної української радянської

культури, приреченої в усіх своїх аспіраціях на остаточно єдиного, монопольного

співрозмовця і реципієнта — імперію, — вимальовувалася, десь на невгадному й

нерозпізнаваному задньому плані, напівміфічна постать співрозмовця

альтернативного, для адресування якому всередині культури до того ж уже існував

наявний смисловий код, заданий Шевченківським "Отак-то, ляше, друже, брате...".

Я можу помилятися в деталях (оскільки достеменних спогадів, як уже згадувалося,

не маємо), але напевно не помиляюся в тенденції.

Час тепер означити цю тенденцію чіткіше. Мова, власне, про те, що впродовж усіх

повоєнних років, з останніми трьома десятиліттями поступового занепаду і краху

комунізму включно, польсько-український культурний діалог — ні той офіційний, ні

так само андерґраундний — ніколи не був безпосереднім: то був діалог у постійній

присутності "третього", "з третім в умі", в ході якого кожна із сторін

цікавилась іншою остільки й тією мірою, оскільки і якою це слугувало імпліцитній

надметі власного культурного й політичного самовизначення по відношенню до

"центру" панівної супердержави. Я не є фаховим полоністом, і не моя компетенція

— аналізувати цю ситуацію з польської сторони, а проте, гадається, цілком

епіграматичне її сформулював, уже в пору свого президентства, Лех Валенса, з

притаманною йому безпосередністю заявивши в одному з інтерв'ю, що "kiedy się

kłóciliśmy, Polacy z Ukraińcami, to na tym zawsze zyskiwała trecia strona".

Висновок очевидний — "kłócić się" не варт не тому, що не варт, а — щоб не грати

на руку отому "третьому". Отже, "sąsiedzi", і "jechać do Lwowa" (за

програмово-ностальґійним віршем А.Заґаєвського) теж випадає вже хіба що

по-сусідському... Таким був, у загальних рисах, modus vivendi демократичної

опозиції — хоча при пильнішому, а головне, безпосереднішому інтересові до цього

свого східного сусіда як феномена своєкультурного польським інтелектуалам могло

б відкритися, висловлюючись славетною ленінською цитатою, "кое-что, и весьма

существенное, из их неизбежного и недалекого будущего", що, наприклад, потрапив

спостерегти — і то досить пізно, щойно в 1981-му році, — класичний "кресовяк"

Т.Конвіцький (про якого ще буде мова нижче), рефлектуючи над двохсотлітньою

еволюцією стосунків польсько-російських, — спостереження, в контексті нашої теми

настільки цікаве, що вартує довшої цитати:

"В 19-му столітті росіяни поляків не зносили. Наша історія, традиція, релігія,

ментальність і психологічні риси викликали в росіян щиру огиду. Польське завжди

було предметом погорди. Польське впізнавано здалека, за кілометри, крізь сім

стін і сім поверхів. І врешті в другій половині 20 століття метикована радянська

влада знайшла рецепт проти польськости. Замість гидувати нею й цуратися її,

краще ту польськість анексувати, включити в місиво російської субстанції,

практичніше перетворити її, польськість, на регіональний прояв російства. А

шлюзами в цьому процесі переміщень послужили Білорусь і Україна. В

декомпресійних кабінах Білорусі й України польськість звітрюється, втрачає своє

латинство, линяє від окциденталізму і робиться непольською. Помалу прибирає

білоруських форм, православних барв і вже видає московські звуки. Ну й тепер

цілком білоруською, а властиво напівросійською, може бути вкинена до тигля

"истинного" російства, до горнила Общерусскости, цієї хресної купелі нового

Ізраїлю.

Потихеньку ім'я Станіслав стало улюбленим московським іменем. Непомітно

Сєраковський, Сємірадський, мій любий Мінейко, Томаш Зан, Аполінарій Контський й

навіть Мельхіор Ванькович, — усі вони непомітно увійшли до російського пантеону

в залі білоруського реґіону. Ні з того, ні з сього повстання 1831-го зробилося

бунтом російських освічених класів, а січневе повстання 1863-го — буржуазною

революцією російської ліберальної інтелігенції з осередками в Москві й

Петербурзі, а також у західних губерніях; огнища цієї революції подибувалися —

як додає сумлінний радянський історик — навіть у "корінній Польщі". А наш танець

краков'ячек раптом виявляється провінційною формою "казачка".

Розумніші з радянських журналістів з особливою приємністю сповіщають, наприклад,

при якій-небудь слушній нагоді, що на чолі Ленінградського НКВД стоїть генерал

Костюшко. Їх веселить та обставина, що ватажком ленінського комсомолу в Рязані є

якийсь товариш Пілсудський, а на плоті з Гейєрдалом пливе Сєнкєвич. Бавить їх і

той збіг обставин, що аферистом, який допустився надуживань у рибообробній

промисловості, виявився А.Міцкевич"2, і т.д.

Процес, як бачимо, для українського інтеліґента більш ніж упізнаваний, — з тією

різницею, що на українській моделі польська опозиція могла бачити вже готовий

результат, благо в Україні аналогічне перетравлення імперією культурно

чужорідної ("черкaсской", як мовилося в допетровську добу) субстанції

розпочалося задовго до епохи комунізму й на час поділу Польщі, точніше, на

рубежі 18-19-го ст., більше-менше добігало кінця. "Метикована радянська влада",

як титулує її Т.Конвіцький, не відкрила під цим оглядом геть нічого нового —

вона лиш повторила той самий, жодним Ф.Фаноном чи Е.Саїдом не описаний і,

либонь, таки унікально-російський "культурколонізаторський" алґоритм, за яким

свого часу і Білорусь та Україна опинилися були "в горнилі общерусскости",

звідки дотепер не потраплять видибати до кінця й видибатимуть у пошуках

культурної тожсамости ще не одне десятиліття. Для нас, одначе, прикметне те, що

навіть Т.Конвіцький, при всій його проникливості, не розгледів універсальности

цього алґоритму — Україна бачилася йому вже не більше ніж "декомпресійною

кабіною" для загроженої "польськости" (задля історичної точности відзначимо, що

подібне почуття загрожености, з боку радянської імперії, самому своєму

національному існуванню поділяла на той час опозиційна інтеліґенція чи не всіх

країн т.зв. соціалістичного табору — але, здається, тільки в М.Кундери знаходимо

покликання на долю України як на вже-доконану модель такого національного

замикання — в інтерв'ю після публікації, насампочатку 80-х, англомовного

перекладу "Книги сміху і забуття", де мовлено з пронизливою гіркотою: чехи

можуть в осяжному майбутньому просто щезнути як нація, а решта світу й вухом не

поведе, як це вже відбулося з 40 мільйонами українців...).

Знову ж таки, залишимо полоністам дебатувати над тим, чи в даному випадку якраз

пам'ять про "спільну польсько-українську традицію" не спричинилася до своєрідної

"аберації історичного зору" поляка, не призвичаєного мислити Україну "саму в

собі", безвідносно до актуального становища Польщі, а не суто функціонально — чи

то провідником ("шлюзом") русифікації, чи, навпаки, форпостом супроти неї.

Пам'ятаймо, що йдеться, певною мірою, про "діалог глухих", тобто двох

інтеліґенцій, хворобливо заслуханих у себе, у власну національну недугу, до

стану, коли співрозмовця чують єдино в разі той потрапляє в той самий "хвильовий

діапазон", — і спробуймо нині, на схилку першого пост-комуністичного десятиліття

у Східній Європі, бодай приблизно заміряти рівень почутости голосу польської

опозиції в українському інтелектуальному середовищі.

Нагадаю, що моя ґенерація вже "застала" і вспадкувала від попередників своєрідне

"полонофільство" як необхідну й безумовну складову українського інтеліґентського

"мейк-апу": знання польської мови уприступнювало не лише не перекладену в

доґорбачовському СРСР (зате відносно вільно експортовану з Польщі) світову

класику 20-го століття, а й, як уже зазначалося, офіційно "закритий" ракурс

бачення власної, української духовної спадщини. До середини 1981-го року поштою

безперешкодно надходили передплачувані в багатьох українських родинах

"Twórczość" і "Literatura na świecie", так що до несподівано вибухлого

"назверх", по п'яти роках, дискурсу перестройки тодішні тридцятилітні публіцисти

на кшталт О.Гриценка чи М.Рябчука були, поза всяким сумнівом, частиннo

підготовлені попередньою, дарма що невдалою, польською спробою подібної ж

"перестройки" — публікованими в польській пресі (і жаждиво читаними нами,

українськими студентами) оглядами тижневика "Солідарности" з його критикою т.зв.

"командно-бюрократичної системи", дискусіями про свободу слова (в пізнішій

російській версії "ґласность") та відповідну заміну держави публікою на "посаді"

соціального замовника культурної продукції, тощо. Докладніше окреслити якісь

"силові лінії" цього впливу нелегко — надто-бо він був дисперсним, розпорошеним

до пилкоподібного "завису" в атмосфері нашої тодішньої, загалом варварськи

безладної лектури, де здебільше читалося, "що вдавалось дістати", і незрідка "на

одну ніч", а проте вплив таки був, і в швидкому руйнуванні, наприкінці 1980-х,

монополії тоталітарного, українського радянського (ґенетично — народницького)

дискурсу та постанні якісно нової системи зв'язків українського слова з

суспільним контекстом він вочевидь дав про себе знати. Можна сказати, що

польські сімдесяті відлунили в Україні, рикошетом, років за десять-п'ятнадцять,

отже уже в наступному поколінні української інтелігенції, ба навіть, що — не в

останню чергу — саме під отим польським впливом, зарівно інтелектуальним, як і

естетичним, нова ґенерація потрапила психологічно розквитатися з невитравним

"малоросійством" своїх попередників, донині, на шостому році незалежности,

зайнятих (як легко переконатися хочби з публікацій вельми репрезентативної під

цим оглядом "Літературної України") пересварюванням, уже "через тин" державного

кордону, з кожним українофобським випадом у московській пресі, і то без жодної

надії на відповідь із тамтої сторони (як жовчно скоментувала була аналогічну

ситуацію сто років тому Леся Українка, "сердилась баба на торг, а торг про те й

не знав"). Імовірно, за цим криється типово колоніальна мазохістична потреба в

тих "імперських" випадах — як у своєрідному, хай і перверсивному, доказі

реальности власного, непевного себе існування, котре, в культурно-тожсамісному

сенсі, й далі детермінується в цих групах і прошарках не "зсередини", як у

націй, що їх Ф.Фанон звав "дорослими", а "ззовні" — від "білої людини", дарма що

ненависної3. Саме на моє покоління припав головний тягар донині триваючого в

суспільстві тектонічного зсуву — від цієї, умовно кажучи, "анти-колоніальної" до

пост-колоніальної, тобто з уже інтериоризованим "локусом контролю", свідомости,

— і хоч ґрунтовне дослідження цього зсуву безумовно залишається справою

майбутнього, однак сліди того, що в лесиконі до-радянської Російської імперії

йменувалося, стосовно українців, "польською інтриґою", тут напевно присутні.

Доказом може слугувати текст (нарешті таки текст!), під багатьма оглядами

маркантний в розпочатому українською культурою ще у 18-му ст. (від однойменного

твору С.Дівовича) затяжному "разговорі Малоросії з Великоросією", — маємо на

думці роман Ю.Андруховича "Московіада", написаний невдовзі після здійсненого

автором перекладу "Małej Apokalipsy" Т.Конвіцького як, по суті, ще один

переклад, "другого порядку", чи, висловлюючись у термінах Й.Бродського,

"метафоричний" (за приклад такого "метафоричного перекладу" Й.Бродський наводив

архітектурний Петербург — "перенесення грецького портика на широту тундри"4),

тобто не тексту з мови на мову, а, сказати б, концептуальної

філософсько-естетичної схеми оригіналу — на систему знакових кодів іншої

культури. Андрухович транспонує, або ж "трансплантує", в українські реалії не

лише сюжет, в основі зрештою ще джойсівський — одноденна одіссея

героя-літератора (що він-таки й наратор) по місту свого абсурдного животіння з

двозначне вирішеною загибеллю в фіналі, як своєрідна "мала есхатологія",

покликана сперсоніфікувати "велику", — транспонуються й композиційні прийоми

(катаклізм у ресторані "Парадиз", що він же "бар на Фонвізіна", перехід

підземеллям до потаємної зали "кремлівського ланчу" і т.д.), і персонажі (тут

здійснюється своєрідна "аглютинація", впакування персонажів Конвіцького по двоє

у відповідний український еквівалент: шеф безпеки Жоржик і поет-сексот Тадзьо

обертаються в "Московіаді" на єдиного "кентавра" — каґебіста Сашка, який читає

ув'язненому героєві свої вірші й просить посприяти йому надрукуватися в

"Сучасності"; дві жінки, що виряджають героя Конвіцького на смерть, — Галина і

росіянка Надєжда, останнє героєве кохання, — зливаються у Андруховича в

московську коханку героя Галину, таємну співробітницю КҐБ і водночас

вічно-спасительну "жону-мироносицю"); ба більше, навіть цілі смислові блоки

нараторового внутрішнього монологу переносяться до "Московіади" майже дослівно —

звісно, в українізованій версії (ієреміаду про фізичне "упочварювання" свого

народу герой Конвіцького виголошує на вид варшавської вуличної юрби, а

Андруховичів — на вид своїх сплячих земляків на Київському вокзалі Москви).

Загалом порівняльний аналіз обох текстів міг би скласти окрему вдячну тему для

літературознавчої розвідки, нам же зостається лише сконстатувати, що в

"Московіаді" маємо, властиво, "Малий Апокаліпсис, на малоросійський лад

перелицьований".

Двомастами літ раніше в українській літературі подібну операцію виконав був

І.Котляревський, і взагалі з погляду історико-літературного така практика не є

чимось незвичайним (досить згадати хочби трансформацію італійського Піноккіо в

російського Буратіно). Цікавіше інше: попри те, Що публікацію обох

Андруховичевих перекладів Конвіцького, прямого й "метафоричного", розділяло в

часі ледь більше року, "Малий Апокаліпсис" із його кафкіанським портретом

поступово заковтуваної Росією, занурюваної в хаос знебуттєвлення комуністичної

Польщі 70-х пройшов для читацької публіки майже непоміченим, тоді як його

українська адаптація до подій доби розпаду імперії сприйнялась як цілком

новаторське "прощання з Москвою": саме тим новаторське, що — естетичне. Адже

справа була вже не в подоланні якихось там ідеологічних табу на "непорушну

дружбу з великим російським народом", як це мало місце у випадку Т.Конвіцького,

— на час написання, а тим більше появи друком "Московіади" антиросійський

"культурний невроз" уже й сам ставав в Україні політичною кон'юнктурою. А однак

актуальним для інтелігенції залишався відшук тої, затраченої в умовах

колоніального існування, світоглядової дистанції по відношенню до Росії (зарівно

"реальної", як і "книжної"), котра не просто опротестовувала б, як досі, а

безповоротно скасовувала б її владність у будь-яких об'явах, таким робом

звільняючи надалі українську культуру від необхідности "тримати самооборону".

Для естетики Конвіцького, як і цілої польської літератури (звісно, крім

колаборантської), така дистанція була іманентна — "Малим Апокаліпсисом" він її

лишень оприявнив. Андрухович заакцентував саме це оприявнення, довівши його до

естетики огидного. В даному разі ніяк не оцінюючи культурної вартости саме

такого, а не інакшого рішення, зазначимо, задля справедливости, що якогось

альтернативного йому наша література в цьому питанні так і не знайшла.

Чи означає це, мовлячи знову ж метафорично, що без польської "підказки"

український поет — назвімо його Отто фон Ф. — так і не виїхав би з Москви, цього

"найбільшого в світі українського міста", де "кожен десятий має прізвище на

-енко" і де Україна віками перетравлювалась на не-Україну? Питання лишається

відкритим — принаймні доти, доки той Отто не прибуде до рідного міста (саме до

міста, а не до оплаканих його фотознімків, зроблених півстоліття тому!).

Незаперечнo тільки, що поїзд, у який він ускочив на Київському вокзалі, колись

давно був "поїздом із Варшави".

Нині, коли дві споріднені слов'янські культури вперше в новітню добу опинилися в

ситуації паритетного діалогу, кажучи по-польськи, "we dwoje": де кожен для

іншого має виступати не засобом, а ціллю, і взаємна "почутість" чи "непочутість"

визначатиметься вже єдино доброю волею сторін, — перегорнута сторінка спільної

своєю підневільністю історії, виявляється, також потребує перепрочитання.

Діалектика рецепцій і впливів складна, нелінійна, і якщо польські сімдесяті

могли відлунити в українських дев'яностих, то хто візьметься прогнозувати, як

годні відлунити українські дев'яності, скажімо, в польських двотисячних? Єдиною

доконечною передумовою тут є взаємна знайомість — найголовніша культурна

перспектива, на яку наразі можемо сподіватись.

------------------------------------------------------------

1. Див.: Грабович Г. Польсько-українські літературні взаємини: питання

культурної перспективи // До історії української літератури: Дослідження, есе,

полеміка. — К.: Основи, 1997. — С.165.

2. Konwicki T. Wschody i zachody księzyca. - Warszawa: Oficyna Wydawnicza,

1990. - S. 189-190.

3. Докладніше про це див.: Fanon F. The Wretched on the Earth. — Grove Press,

Inc., New York, 1968. — pp. 148-205.

4. Brodsky J. The Child of Civilization // Less than One: Selected Essays. —

New York: Farrar Straus Giroux, 1985. — p. 139.