Хто вбив Паломіно Молеро?

V

— Амотапе, ну й назва! — глузливо докинув лейтенант Сильва. — Це правда, ніби вона постала від тієї пригоди священика зі своєю служницею? Як ви гадаєте, доньє Лупе?

Амотапе розташувалося за якихось півсотні кілометрів південніше Талари, серед кам’янистих вапняків і гарячих дюн. Довкола — сухі чагарники, гайки ріжкових дерев і зрідка евкаліпт; плями блідої зелені трохи оживляли сірий, одноманітний краєвид. Дерева покривились, витяглись і переплелися, щоб вбирати жалюгідну атмосферну вологу, тож віддалік скидалися на розкошланих відьом. Під благодайним шатром їхнього покрученого віття повсякчас товклися кози, які скубли хрумкі стручки, що сипалися з гілок, та ще сонні віслюки. Й іноді пастух — засмаглий хлопчик або дівчинка з напрочуд жвавими очима.

— То, як на вас, ця історія зі священиком та його служницею не вигадана, доньє Лупе? — перепитав лейтенант Сильва.

Селище складалося з глиняних халуп чи бамбукових невеличких обор за тином і кількох огороджених штахетами будинків, що купчилися навкруг старовинного майдану з дерев’яною альтанкою, мигдальними деревами й декоративними кущами; тут височів пам’ятник Симону Родрігесу, вчителю Болівара, який помер у цій глушині. Мешканці Амотапе — люди вбогі й закіптюжені, живуть від кіз, бавовнику та водіїв ваговозів і автобусів, які завертають з дороги між Таларою й Сульяною, щоб перехилити чарку кукурудзяної горілки чи трохи підживитися. Назва місцевості, за тутешньою легендою, виникла ще в колоніальні часи, коли в Амотапе, великому селищі, жив скнаристий парафіяльний священик, який не любив годувати подорожніх. Його служниця, така ж скупа, як і її хазяїн, забачивши подорожнього, щоразу скоромовкою скрикувала: «Мамо, там перехожий!», даючи цим знати, щоб господар сховав казанок з юшкою. Від тієї примовки ніби й пішла назва Амотапе.

— То це правда?

— Хтозна, — буркнула нарешті жінка. — Може, правда, а може, й ні. Бог відає.

Вона була худюща; висохла, як пергамент, ніби оливкова шкіра обтягувала випнуті вилиці. На гостей дивилася недовірливо, щойно вони з’явилися. «Значно недовірливіше, аніж дивляться в таких випадках люди», — подумав Літума. Втупила в них наполохані очі й час від часу терла руки, наче її лихоманило. А зустрівшись поглядом, вичавлювала настільки нещиру посмішку, що вона нагадувала гримасу. «І боїшся ж ти, кумасю, — виснував Літума. — Певно, знаєш чимало». Вона не зводила з них очей, поки подавала підсолені бананові чіпси та м’ясне рагу з бананами. Як і тоді, коли лейтенант раз по раз просив наповнити посудину з гарбуза. «Коли ж начальник візьметься за діло?» Літума відчував, як хміль дурманить йому голову. Був полудень, стояла задушлива спека. Він і лейтенант були тут єдині відвідувачі. За вікном бовваніла похилена церковка святого Ніколаса; вона стійко опиралася плинові часу. А далі, через піщаник, за якусь сотню метрів, до Талари або Сульяни по шосе мчали ваговози. І вони дісталися сюди машиною, навантаженою клітками з курчатами. Водій висадив їх на шосе, і вони йшли селищем, супроводжувані цікавими, що витикали голови з усіх халуп. На кількох халупах майоріли білі прапорці. Лейтенант запитав, котрий із шинків доньї Лупе. Гурт дітлахів, що супроводжував їх, відразу показав на халабуду, де вони зараз і сиділи. Літума відчув полегкість: ще б пак, жінка принаймні існує. Отже, подорож недаремна. Вони виїхали в негоду, нюхаючи пташиний послід і змахуючи пір’я, що набивалося в рот і вуха, оглушені кудкудаканням. Від спеки розколювалася голова. А щоб дістатися назад, доведеться знову голосувати на шосе, поки якийсь водій зглянеться і підкине їх до Талари.

— Добридень, доньє Лупе, — мовив лейтенант Сильва, заходячи до шинку. — Ми хочемо впевнитись, що люди недарма хвалять ваші чіпси й м’ясне рагу з бананами, от і зайшли покуштувати. Сподіваюсь, не розчаруємось.

Судячи з усього, шинкарка не клюнула на цей гачок. «Та й горілка кисленька собі, а м’ясо несмачне», — виснував Літума. Спершу дітлахи товклися біля них, та невдовзі їм набридло і вони розійшлися. Тепер у халупі поміж глеків та трьох скособочених столиків, врослих у долівку, лишилося кілька напівголих дівчаток, вони бавилися гарбузяними мисками. Певно, діти господині, хоча не вірилося, що жінка її віку мала таких голопуцьків. А може, не така вона вже й стара? Всі намагання розговорити її були марними. Про що б не починали — про негоду, засуху, види на врожай бавовни чи назву Амотапе — наслідок був один: коротка, ухильна відповідь або й взагалі мовчання.

— Я скажу тобі дещо, не дивуйся, Літумо. І ти вважаєш, що донья Адріана гладуха? Ти помиляєшся: вона просто гарно скроєна жінка, а це не одне й те ж.

«Коли вже він почне розпитувати? І як підступиться до неї?» — Літума наче сидів на приску. Лейтенант і дивував, і захоплював його. Він напевне знав, що лейтенантові Сильві не менш кортить розгадати таємницю смерті Паломіно Молеро. Бо сам бачив, як минулої ночі схвилювала його анонімка. Навіть обнюхав папірець, як та нишпорка, а тоді підсумував: «Це не безглуздий жарт, тут пахне розгадкою. Треба їхати до Амотапе».

— А знаєш, яка різниця між товстухою і тілистою жінкою, Літумо? Товстуха — в’яла, брезкла, крихкотіла. Торкнися, і рука тоне наче в жирі. А тілиста жінка — тужава, пругка, вона має все, що треба, і навіть більше. І все на своєму місці, все пропорційне. Торкнись, і тіло її пружинисто відштовхує твою руку. Одна насолода!

Дорогою до Амотапе, поки пустельне сонце пропікало їхні кашкети, лейтенант не вгавав і на мить, розводячись про анонімку, про лейтенанта Дюфо, про полковника Міндро та його доньку. Та в шинку доньї Лупе цікавість його до Паломіно Молеро наче розвіялась. Поки їли, він теревенив лише про назву Амотапе та ще про донью Адріану, причому голосно, анітрохи не бентежачись, що сеньйора Лупе чує його хтиві слова.

— Жир і м’язи то різні речі, Літумо. Товстуха жирна, а тілиста жінка — це плетиво м’язів. Груди в такої жінки — то щось таке, що годі передати словами. Не смійся, Літумо, я кажу щиру правду. Ти в цьому не тямиш, а я тямлю. Сідниці, спина і стегна в такої жінки, то лагоминка королів, принців та генералів. Отой-ой, божечку ти мій! Отака моя любка в Таларі, Літумо. Не товстуха, а ставна, тілиста жінка, хай їй біс! От що мені до вподоби!

Поліцай чемно всміхався, а донья Лупе слухала ці балачки серйозно, уважно. «Вичікує, — подумав Літума, певний, що та неабияк хвилюється. — Коли вже він наважиться?» А той наче й не думав квапитись, розводився про свою гладуху.

— Ти спитаєш, звідки мені відомо, що донья Адріана тілиста, а не товста? Чи я її мацав? Трішечки, Літумо. Тільки трішечки, мимохідь. Дурниці, знаю, ти правий, думаючи так. Але я бачив її, Літумо. От і розкрив тобі таємницю. Я бачив, як вона купалася в самій сорочці. На пляжику, де купаються старі таларські жінки нишком від чоловіків. На тому пляжику за маяком, серед скель і каміння, біля рифів, де водяться краби. Бо чого б ти думав я щоразу близько п’ятої зникаю, прихопивши бінокль, а тобі кажу, буцімто хочу в «Королівському готелі» випити чашечку кави? Навіщо я, по-твоєму, видираюся на риф, що височить над пляжиком? Ну навіщо, Літумо? А щоб побачити, як моя любка купається в рожевій сорочечці. Щойно сорочка намокне, і вона як гола, Літумо. Боже праведний, линіть на мене водою, доньє Лупе, бо спопелію! Загасіть пожежу душі! Ось коли видно, що таке гарне тіло, Літумо. Коли-небудь прихоплю тебе з собою і покажу. Дам свій бінокль. У тебе очі на лоб полізуть, Літумо. І побачиш, що моя правда. Ти побачиш найзвабливіше в Таларі тіло. Так, Літумо, я не ревнивий, принаймні щодо своїх підлеглих. Якщо добре поводитимешся, то ми таки видеремося на риф. Ти зомлієш од щастя, коли побачиш її.

Лейтенант наче забув, навіщо вони в Амотапе, хай йому біс! Та коли Літумі вже уривався терпець, лейтенант зненацька вмовк. Зняв темні окуляри — Літума помітив, що очі начальника блищать, а погляд гострий — протер носовичком і начепив знову. Потім припалив сигарету й скрадливо мовив:

— Одне проханнячко, доньє Лупе, посидьте трохи з нами. Нам треба погомоніти.

— Про що? — прошамкотіла жінка, затремтівши, як у лихоманці. Літума відчув, що й сам тремтить.

— Про Паломіно Молеро, доньє Лупе, про кого ж іще? — посміхнувся лейтенант. — Про свою любку з Талари, ту звабливу гладунку, я з вами не говоритиму. Тож сідайте ближче.

— Я не знаю, хто він, — пробелькотіла жінка, міняючись на обличчі. Несвідомо сіла на ослін, як вказав лейтенант. Вона раптом змарніла ще більше і здалася ще хирлявішою. Дивна гримаса перекривила їй рот, коли вона повторила: — Присягаюся, що не знаю, хто він.

— Та ні, ви знаєте Паломіно Молеро, доньє Лупе, — дорікнув лейтенант Сильва. Він уже не посміхався, голос бринів крижаними нотками, і це трохи збентежило Літуму.

«От ми й дізнаємось, як воно було», — подумав він.

— Це льотчик, якого вбили в Таларі. Підсмалили сигаретами й повісили. Та ще й настромили на ломаку. Паломіно Молеро, худенький такий, він ще співав болеро. Він же заходив сюди, де оце ми з вами сидимо. Чи вже забули?

Жінка широко розкрила очі, але не зронила й слова. Так і сиділа, дрібно трусячись, з тим же химерним виразом на обличчі. Одна з її доньок запхикала.

— Буду з вами відвертим, сеньйоро. — Лейтенант пихкнув сигаретою, якусь хвильку ніби втішено спостерігав за кільцями диму. Тоді суворо проказав: — Якщо не допоможете, якщо не відповісте на запитання, то матимете страшенну халепу. Я кажу цілком щиро, дещо грубувато, щоб ви усвідомили, що тут не до жартів. І не хочу ні затримувати, ні забирати вас до Талари, ні запроторювати за грати. Не хочу, щоб звікували у в’язниці як укривателька й співучасниця злочину. Запевняю, цього робити я не збираюсь, доньє Лупе.

Дитина рюмсала, і Літума приклав пальця до вуст, мовляв, помовч трохи. Дівчинка затихла і всміхнулась.

— Мене вб’ють, — спроквола простогнала жінка, однак не плакала. В її сухих очах застигли ненависть і тваринний страх. Літума боявся перевести подих, йому здавалося, ніби найменший рух чи звук усе зіпсує. Побачив, як лейтенант повільно розстібає кобуру. Витяг пістолет і поклав на стіл, відсунувши миску з недоїдками. Погладив рукоятку:

— І волосина не впаде з вашої голови, доньє Лупе. Звісно, якщо скажете правду. Ця штуковина захистить вас, якщо треба.

Десь несамовито заревла ослиця. «Певно, її по­крили», — подумав Літума.

— Вони погрожували мені, казали, якщо розтулиш рота — тобі кінець, — заскиглила жінка, ламаючи руки. Вона тіпалася всім тілом, зуби її цокотіли. — Чим я завинила, сеньйоре? Як мені вмирати, як полишити цих маляток? А чоловіка задавило трактором, сеньйоре.

Дітлахи, які бавилися на долівці, дружно зайшлися плачем, однак за хвилю вже знову гралися. Дівчинка, що рюмсала, порачкувала до порога, смокчучи палець.

— І вони погрожували пістолетами. То кого ж мені слухати, вас чи їх, — скімлила жінка. Вона кривила губи, силкуючись заплакати, проте очі лишалися сухими. Потім забила себе в груди й заголосила.

Літума кинув погляд на вулицю. Ні, лемент жінки не привернув нічиєї уваги: крізь дверну пройму й шпарини видніла зачинена церква святого Ніколаса та порожній майдан. Дітлахи, які щойно ганяли довкола дерев’яної альтанки ганчір’яного м’яча, зникли. «Їх позабирали, — здогадався Літума, — позаганяли до халуп, щоб не чули й не бачили, що тут відбувається. Отже, всі знають про Паломіно Молеро, всі свідки. Тепер таємниця напевне розкриється».

— Заспокойтеся, давайте повагом, не поспішаючи, — мовив лейтенант, проте голос його пролунав погрозливо й немов посилив її страх: — Ніхто не вбиватиме вас і нічого не заподіє вам. Слово честі. Якщо, звісно, розповісте щиро, відкриєте всю правду.

— Я нічого не знаю, нічогісінько! Мені страшно, о Господи! — скиглила жінка. Однак-було видно, що вона знає все і їй важко тримати це в собі. — Поможи й захисти мене, святий Ніколасе.

Вона двічі перехрестилась і поцілувала зчеплені пальці.

— Давайте з самого початку! — звелів лейтенант. — Коли й навіщо приходив Паломіно Молеро? Давно ви його знаєте?

— Я не знала його, зроду-віку не бачила, — заперечила жінка; голос її то тихішав, то вищав, ніби не слухався її, очі бігали. — Я не пустила б його ночувати, якби не дівчина. Вони шукали священика, отця Єзекіїля. Але його не було. Та він і рідко буває вдома, все подорожує.

— Дівчина? — вихопилося в Літуми.

Лейтенант гостро зиркнув на нього.

— Дівчина, — затремтіла донья Лупе, — авжеж. Вони так умовляли мене, що я не встояла. Навіть не через гроші, сеньйоре, хоча, Бог свідок, вони мені не зайві. Мого чоловіка переїхав трактор, я ж вам казала. Присягаю Всевишнім, який бачить і чує все на небесах, присягаю святим Ніколасом, нашим оборонцем. Вони й грошей не мали, ледь вистачило на харч. А ліжко я їм так віддала, вони ж хотіли побратись. Пожаліла, бо ж зовсім ще юні, майже діти, а вже такі закохані, сеньйоре. Звідки мені було знати, що таке станеться? Господи, чим я завинила перед тобою, що так покарав мене?

Пускаючи кільця диму і пронизуючи жінку поглядом з-за окулярів, лейтенант чекав, поки донья Лупе хрестилася, терла руки й обличчя, наче прагнула його роздряпати.

— Ви добра душа, я це одразу збагнув. — Голос лейтенанта не змінився. — Не бійтеся, розповідайте. І довго голуб’ята пробули тут?

Пронизливий рев ослиці знову розітнув ранкову тишу, цього разу ближче. Літума почув тупіт копит. «От і по всьому», — виснував він.

— Лише два дні, — мовила донья Лупе. — Вони чекали священика, але отець Єзекіїль не з’являвся. Він весь час мандрує. Каже, що їде хрестити чи вінчати когось на гірських хуторах чи в Аябаці, адже він такий святобливий. А втім, хтозна, бо всяке подейкують про ці його роз’їзди. Я сказала їм, що не варто чекати довше, бо ж його може не бути і тиждень, і десять днів. Наступного ранку вони збиралися до Сан-Хасінто. Мала бути неділя, і я сама нараяла їм з’їздити туди. Священик із Сульяни править у Сан-Хасінто недільну месу, тож міг би повінчати їх. То була їхня найбільша мрія — священик, який би їх повінчав. «А тут доведеться чекати бозна-скільки. Їдьте, їдьте до Сан-Хасінто».

— Однак голуб’ята не поїхали? — урвав її лейтенант.

— Ні. — Жінка вжахнуто глянула на лейтенанта, на Літуму, потім знову на лейтенанта. Її аж тіпало, зуби цокотіли.

— Бо... — почав і значуще вмовк лейтенант.

— Бо в суботу надвечір по них приїхали, — тихо проказала жінка, і очі її розширились.

... Вечоріло. Сонце розжареною кулею зависло над евкаліптами й ріжковими деревами; бляшані дахи виблискували. Донья Лупе саме куховарила біля вогнища, коли помітила автомобіль, що від шосе мчав до Амотапе — підстрибуючи, ревучи й здіймаючи куряву. Мчав прямісінько до майдану. Вона дивилася, як він наближався. Молодята теж бачили машину, однак насторожилися, лише коли та загальмувала біля церкви, де закохані сиділи й цілувалися. Вони цілий день цілувалися. «Годі, годі вам, діти ж бачать! Краще розмовляйте чи співайте»...

— А він же гарно співав, правда? — неголосно докинув лейтенант, заохочуючи жінку. — Особливо болеро?

— Та й вальси, й народні пісні, — потвердила жінка і зітхнула так тужно, що Літуму пересмикнуло. — Навіть кумананас, де змагаються двоє співців. Він це вмів, як ніхто.

— Автомобіль під’їхав до Амотапе і ви його побачили, — нагадав лейтенант. — Вони кинулися навтьоки? Сховалися?

— Вона благала, щоб він тікав, ховався. Лякала його; тікай, любий, мерщій ховайся, я не хочу, щоб вони тебе...

«Ні, кохана, ти вже моя, ми дві ночі провели разом, ти моя дружина. Тепер ніхто нам нічого не зробить. Вони мусять змиритися з нашим коханням. Я нікуди не піду. Я побалакаю з ними».

А вона, знай, злякано повторювала: тікай же, тікай, вони тебе... я навіть не знаю, що вони зроблять з тобою. Біжи, я затримаю їх, не хочу, щоб тебе вбили, любий.

Донья Лупе наче знову перейнялася страхом дівчини.

«Хто це? — показала вона на забрьохану машину; звідти вийшли невиразні постаті і наближалися на тлі згасаючого обрію. — Хто це? Господи, що зараз буде?»

— І хто ж вони, доньє Лупе? — Лейтенант Сильва пихкнув сигаретою.

— А хто ж, — з несподіваною люттю, яка переважила страх, процідила жінка. — Хто ж, як не ви.

— Ми? Поліція? Ви, певно, маєте на увазі військову поліцію, з авіабази в Таларі?

— Ви, у мундирах. — В голосі жінки знову бринів страх. — Хіба не однаково?

— Звісно, ні, — посміхнувся їй лейтенант Сильва. — Але це неістотно.

І тоді, не упускаючи жодного слова з розповіді доньї Лупе, Літума побачив їх. Вони сиділи під навісом, що захищав їх від сонця, горнулися одне до одного, їхні пальці переплелися за мить до непоправного. Хлопець похилив кучеряву голову на плече дівчини й наспівував їй на вухо: «Дві душі з’єдналися на усе життя, двоє покохалися, — це ж бо ти і я». Дівчину зворушила пісня, очі її зволожились, і — щоб краще розчути чи кокетуючи — вона трохи звела плече.

На їхніх злагіднених коханням юних обличчях не було й тіні неприязні чи зверхності. Літума відчув, як його заполонює болісна туга, коли уявив, як із ревом несеться, здіймаючи клуби жовтої пилюки автомобіль, а в ньому — люди в уніформі. Він в’їхав в Амотапе надвечір, а через кілька жахливих хвилин загальмував біля цієї халупи без дверей, де вони зараз сиділи. «Принаймні ці два дні тут хлопець був щасливий», — подумалось Літумі.

— Лише двоє? — здивувався лейтенант, як здивувався й Літума.

— Лише двоє, — трохи боязко визнала жінка, на мить завагавшись. Примружила очі, ніби відновлюючи в пам’яті події, ніби впевнюючись, що не помилилась. — Більш нікого. Двоє вийшли, і в джипі нікого не лишилось. Так, то був джип, тепер я добре пригадую. Чоловіків було двоє. А що, сеньйоре?

— Та нічого, — відказав лейтенант, затоптуючи недопалок. — Я гадав, що на пошуки їх пошлють принаймні патруль. Та якщо ви бачили двох, значить їх було двоє. Але продовжуйте, сеньйоро.

Знову розлігся відчайдушний рев у розпеченому полудні Амотапе — протяглий, то стихаючи, то наростаючи, недоречний і стомливий водночас. Дітлахи, що бавилися на долівці, посхоплювалися і наввипередки кинулися на вулицю. «Хочуть подивитися, — здогадався Літума, — як вони паруються».

— З тобою все гаразд? — запитав старший, без пістолета в руці. — Він не скривдив тебе? Не образив?

А потім посутеніло. За той короткий проміжок, поки ті двоє йшли від джипу до халупи, день поглинули сутінки.

— Тільки торкнися його, і я порішу себе, — спокійно й рішуче проказала дівчина: пальці її стиснулися в кулачки, підборіддя тремтіло. — Тільки торкнися його, і я порішу себе. Але спершу все розповім людям: нехай вони вжахнуться й проклянуть тебе.

Донья Лупе затремтіла як осиковий лист.

— Що таке, сеньйори, хто ви? Чим вас привабила моя скромна оселя? Я бідна жінка, нікому не чиню зла.

Другий, з пістолетом, що спопеляв поглядом хлопця, — старший розмовляв з дівчиною, — ступив до доньї Лупе й приставив пістолет до її обвислих грудей:

— Нас тут не було, ти нас не бачила, — проказав, знетямлений від ненависті й люті. — Якщо розтулиш рота, помреш собачою смертю. Сам тебе порішу. Тобі ясно?

Донья Лупе впала навколішки: вона нічогісінько не знає, ні в чому не винна. Дала притулок молодятам, які попросилися на ночівлю, оце й усього. Заради Всевишнього, ради своєї матусі, згляньтеся, сеньйоре, не стріляйте, не проливайте безневинної крові.

— А молодший не звертався до старшого «пол­ковнику»? — урвав жінку лейтенант Сильва.

— Не знаю, сеньйоре. — Донья Лупе мить роздумувала, певно, прикидала, як краще відповісти: — Полковнику! Молодший до старшого? Може, й звертався, а може, й ні. Не пригадую. Я бідна, затуркана жінка, сеньйоре. Я нічого такого не хотіла, це прикрий випадок. Той, з пістолетом, пригрозив, що коли я комусь прохоплюся бодай словом, то він вжене мені одну кулю в голову, другу в живіт, а третю ще кудись. Що мені робити, що? Мого чоловіка переїхав трактор. У мене шестеро дітей, і я ледве зводжу кінці з кінцями. Було тринадцятеро, та семеро померли. А якщо мене не стане, помруть і ці шестеро. Хіба це справедливо?

— Той, з пістолетом, був молодший лейтенант? — допитувався офіцер. — З личкою на погоні? А на кашкеті лише емблема?

Літума подумав, що передавання думок на відстані таки існує. Лейтенант Сильва ставив запитання, які спадали і йому. Він відчував ніби якесь запаморочення.

— Я не тямлю в цьому! — скрикнула жінка. — Не збивайте мене з пуття, не питайте, бо я не знаю, що таке молодший лейтенант!

Літума слухав її і виразно бачив їх, попри фіолетові сутінки, що огорнули Амотапе. Сеньйора Лупе стояла навколішках перед розлюченим молодиком на порозі халупи. Старший з прикрістю та обуренням дивився на дівчину, яка, кидаючи йому виклик, затуляла худенького, не пускала до прибульців. Літума бачив, що приїзд чужаків, як і зараз, вимів з вулиць і сховав по домівках і малих, і старих, навіть собак та кіз — всі боялися вскочити в халепу.

— Мовчи, не кажи, хто ти, чого тут і що робиш, — казала дівчина юнакові, стримуючи його, не даючи вийти до них. І водночас погрожувала старшому: — Я порішу себе, але спершу все розповім людям.

— Я кохаю її, я обожнюю її і зроблю все, щоб вона була щаслива, — поривався худенький наперед, але дівчина не пускала його. Навіть тоді старший не глянув на хлопця; він не зводив погляду з дівчини, наче в Амотапе і в цілому світі існувала тільки вона. Але молодший на слова хлопця метнувся до нього з лайкою, звів пістолет, мов збирався розчерепити йому голову. Дівчина стала на шляху нападника, і тоді почулося лаконічне: «Спокійно». Молодик неохоче скорився.

— Він сказав лише «спокійно», — поспитав лей­тенант Сильва, — чи «спокійно, Дюфо»? А може, «спокійно, молодший лейтенанте Дюфо»?

Це вже було не просто передавання думок, а якесь чудо. Начальник ставив запитання тими ж словами, що спадали й Літумі.

— Не знаю, — присяглася донья Лупе. — Я не чула жодного імені. А що хлопця звали Паломіно Молеро, я взнала тільки тоді, коли побачила знімки в «П’юрському віснику»; я одразу впізнала його. Серце моє краялося, сеньйоре. Це ж він, хлопчисько, викрав дівчину й привіз в Амотапе. Я про це й гадки не мала: досі не знаю, як зовуть її і тих, що приїхали за ними. І не хочу знати. І не кажіть мені, ради Бога, якщо знаєте. Чи ж я не допомагаю вам? Не кажіть мені, як їх звати!..

— Не бійся, не кричи, не кажи так, — мовив старший. — Донечко, люба, невже це ти погрожуєш мені? Хочеш порішити себе?

— Спробуй тільки йому щось зробити, хоч пальцем зачепити, — кинула дівчина. На небі, за блакитною габою, сутінки густішали й висівалися зорі. З-за очеретяних і цегляних стін, з-за штахетників Амотапе заблимали каганці.

— Краще я простягну руку і щиро мовлю: «Я прощаю тобі», — проказав старший і справді простягнув юнакові руку, все ще не дивлячись на нього. Донья Лупе наче вдруге народилася на світ. Побачила, як вони подали один одному руки. Хлопець насилу спромігся на слово.

— Слово честі, я все зроблю, — аж захлинувся од хвилювання. — Вона для мене все, найсвятіше в житті, вона...

— Тепер ви обидва потисніть один одному руки, — звелів старший. — І не злостіться. Тут немає ні командирів, ні підлеглих, просто троє чоловіків нарівні залагоджують справи, як і личить чоловікам. Ну, ти задоволена? Заспокоїлася нарешті? Неприємне скінчилося. А тепер поїхали.

Він квапливо витяг з задньої кишені штанів гаманця. Донья Лупе відчула у руці кілька зім’ятих купюр, ґречний голос подякував за клопоти й порадив усе забути. Потім старший рушив до джипа з відхиленими дверцятами. Але другий, перш ніж піти, знову приставив пістолет до її грудей:

— Якщо хоч писнеш, щоб потім не нарікала! Пам’ятай про це.

— І що ж, хлопець з дівчиною покірливо сіли в джип? І поїхали? — недовірливо запитав лейтенант. Літумі також це здавалося неймовірним.

— Вона не хотіла йти, вона не вірила і втримувала його, — мовила донья Лупе. — «Лишайся тут, не вір йому, не вір!» — казала.

— Ну годі, іди сюди, доню, — заохочував старший, який уже сидів у джипі. — Він — дезертир, не забувай цього. І мусить повернутися. Це слід залагодити якомога швидше. Зітерти цю пляму. Подумай про нього, донечко. Скоріше їдьмо.

— Так, люба, він пробачив, ходімо, послухаймося його, ходімо в машину, — вмовляв її юнак. — Я вірю йому. Та і як не вірити, адже він — це він.

«Адже він — це він». Літума відчув, як сльоза обпекла щоку. Солона, мов краплина морської води. Сержант слухав схожий на рокіт хвиль голос доньї Лупе, що його час від часу переривав запитаннями лейтенант. Поліцай невиразно збагнув: шинкарка переповідала те, що вже пояснювала в справі, через яку вони сюди приїхали. Жінка нарікала на свою кляту долю, бідкалася, що тепер з нею буде, волала до неба, за віщо на неї впало таке лихо. Часом вона схлипувала. Однак її слова вже не цікавили Літуму. Немов уві сні він знову й знову бачив щасливу парочку, яка втішалася дошлюбним медовим місяцем в убогому Амотапе: метис із кварталу Кастилія і біла дівчина з порядної сім’ї. «Для кохання завад не існує», — співається в одному вальсі. Цього разу так воно й було. Кохання здолало суспільні та расові забобони. Їхнє кохання мусило бути великим і непереборним, якщо ці двоє зважились на нього. «Я ніколи так не любив, — подумав Літума. — Навіть, коли закохався в Мече, подружку Хосефіно». Атож, він закохувався не раз, та якщо дівчина швидко поступалася або надто впиралася, шал його згасав. Ніколи кохання не заполонювало його настільки, щоб через нього важити головою, як худенький, або кидати виклик світові, як дівчина. «Либонь, помру, не спізнавши справжньої любові, бо так мені судилося, — подумав Літума. — Згайнував життя з повіями, от серце й спаскудилось, і я вже не годен по-справжньому покохати».

— Що ж мені робити, сеньйоре? — бідкалася донья Лупе. — Порадьте...

Лейтенант, уже підвівшись, запитував, скільки вони винні за випивку та закуску. Жінка відповіла, що нічого, проте офіцер наполягав: він не з тих, хто живе чужим коштом, і платить за все, що споживає, байдуже, на службі він чи поза службою.

— То що ж мені тепер робити? — благала донья Лупе, ламаючи руки. — Вони ж уб’ють мене, як того бідолаху, невже не розумієте? Куди мені тікати — і якби було куди? Я ж допомогла вам, як ви просили? Скажіть, що мені тепер робити?

— Мовчати, доньє Лупе, — чемно мовив лейтенант, кладучи гроші біля посудини з гарбуза. — Ніхто вас не вб’є, ніхто нічого не заподіє. Живіть, як досі, і забудьте, що бачили й чули, усе, що нам розповіли. Бувайте здорові.

І звично підніс два пальці до козирка. Літума підхопився й собі і рушив за лейтенантом, забувши попрощатись. На вулиці вони наче відразу занурилися в пекло, і невдовзі Літума відчув, що його сорочка мокра, а в голові гуде. Лейтенант Сильва крокував начебто невимушено, хоча черевики грузли в піску і йти було важко. Вони простували звивистою вулицею, центральною в Амотапе, в бік пустирища та шосе. Літума скосив очі й помітив за огорожами людські голови, цікаві й занепокоєні очі. Люди поховалися, але він був певен: щойно вони заберуться з Амотапе, як юрба посуне до оселі доньї Лупе з розпитуваннями, що та як. Ступали мовчки, поринуті в свої думки, лейтенант трохи попереду. Біля останніх будиночків якийсь коростявий пес ошкірився на них. На піщанику між каміння гасали прудкі ящірки. Літума подумав, що тут, у відкритому полі, певно, водяться і лисиці. За ті два дні в Амотапе худенький і дівчина, мабуть, чули їхнє завивання по ночах, коли, зголоднілі, вони вирушали до кошар і курників. Мабуть, лисяче виття лякало дівчину і вона горнулася до хлопця, а той шепотів їй ніжні, заспокійливі слова. Чи сп’янілі від кохання, вони й не помічали нічого, окрім своїх почуттів? Це вперше тут вони пізнали одне одного? Чи й раніше, на сипучих пісках біля авіабази в П’юрі?

Поки дійшли до шосе, Літума геть змок, наче ото в одежі занурився в струмок. Завважив, що кремова сорочка лейтенанта Сильви вкрилася плямами поту, а чоло змокріло. Не видніло жодного автомобіля. Лейтенант здвигнув плечима.

— Терпіння, — буркнув він. Дістав пачку сигарет «Інка», пригостив Літуму, запалив сам. Деякий час мовчки палили під пекучим сонцем, вдивляючись у марево озер, струмків і морів, що поставали над неосяжними пісками. Перший ваговоз, що мчав у бік Талари, не зупинився, хоч вони відчайдушно махали кашкетами.

— Коли я ще починав служити в Абанкаї, одразу після офіцерської школи, у мене був начальник, який не терпів образ. Знаєш, що він робив у таких випадках, Літумо? Вихоплював пістолет і прострілював шини. — Лейтенант сприкрено провів поглядом ваговоза, що віддалявся. — Ми звали його капітаном Піхвачосою, бо був неабияким бабієм. А тобі не хотілося б провчити цього нечему?

— Атож, лейтенанте, — неуважливо погодився Лі­тума.

Офіцер поглянув на нього.

— Тебе приголомшило почуте?

— Я не можу до кінця повірити в те, що розповіла сеньйора. І в те, що сталося в цій глушині, — потвердив поліцай.

Лейтенант пожбурив недопалок на протилежний бік шосе і втер чоло та шию вже мокрим носовичком.

— Авжеж, препаскудні речі вона розповіла, — визнав він.

— Ніколи б не подумав, що все відбулося саме так, лейтенанте. Припускав бозна-що, тільки не це.

— Отже, ти знаєш, що сталося з худеньким, Літумо?

— Більш-менш, лейтенанте, — пробубонів той. І нерішуче додав: — А ви хіба ні?

— Поки що ні, — озвався офіцер. — І це ти мусиш затямити. Ніщо не дається легко, Літумо. Правда, іноді навіть найсвятіша, якщо придивитися до неї зблизька і зусібіч, може виявитись напівправдою, а то й узагалі брехнею.

— Воно, звісно, —промимрив Літума. — Та хіба тут не все зрозуміло?

— Хоч ти й не повіриш, але я і досі не певен, що його вбили полковник Міндро й лейтенант Дюфо. — Лейтенант наче поважно розмірковував уголос. — Знаю достеменно одне: саме ці двоє забрали звідси молодят.

— Скажу вам одне, — неголосно мовив Літума. — Найбільше приголомшило мене знаєте що? Тепер я збагнув, чому Паломіно подався добровольцем на авіабазу. Щоб бути біля коханої дівчини. Це не видається вам незвичайним? Хлопець, звільнений від служби, пішов на неї добровільно, щоб бути поряд з коханою?

— А чого це тебе так дивує? — засміявся лейтенант Сильва.

— Бо воно незвично, — признався поліцай. — З таким не щодня стикаєшся.

Лейтенант Сильва проголосував машині, що наближалася.

— Тоді ти не знаєш, що таке справжнє кохання, — глузливо кинув він. — Я став би і льотчиком, і піхотинцем, і священиком, і сміттярем, їв би навіть лайно, аби тільки бути поряд зі своєю гладункою, Літумо.