Book.indd - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Unknown (Начало книги) #1

АНДРІЙ ЛЮБКА

К І Л Е Р

З Б І Р К А І С Т О Р І Й

Львів 2012

ББК 84 (4Укр)

Л 93

Андрій Любка

Л 93 Кілер. Збірка історій. — Львів : ЛА «Піраміда»,

2012. — 112 с.

ISBN 978-966-441-257-2

Видавець Василь ГУТКОВСЬКИЙ

ISBN 978-966-441-257-2

Наклад 2000 примірників

HOW I SPENT MY SUMMER

Усі твої численні й безкінечні татуювання, яких не було, всі твої

погляди, палаючі й жадібні, всі твої звуки й видихи, вся моя музика в

плеєрі, весь всесвіт у твоїй сумочці – хаотичний, симпатичний, наше

жовте сонце і наші пахучі квіти, всі твої загублені сережки і мої поку-

сані плечі, все, що ми пили – поволі, залпом, усі ці розкидані в готель-

ній ванній кімнаті зубні щітки, палички для вух, якась косметика, вся

ця муть у телевізорі, весь цей краєвид за вікном, цілісінький басейн

води, в яку ти обережно входила, всі твої сукні – картаті, в червоні

квіти, білі й прозорі, босоніжки, запахи, – все це мене збуджувало,

як ніколи.

«Трахни ближнього свого, – казав мені внутрішній голос, – це

смачно і модно». Ти була найближчою, близькою, ближчою, ніж най-

ближча, смачною, модною, водною, мокрою, пахучою, нестерпною,

сонною, музичною, квітучою, моєю, ти співала і я сміявся, ти співала

і я жахався, ти співала і я співав, ти була зранку веселою, в обід ве-

селою, під час сієсти такою ж, жаль, що не пам’ятаю вечорів, бо ти

була вечірньою, пізньою, нічною, передранковою, я був з тобою і мені

було 23.

Ніколи не забуду того літа. Ми рухалися континентом, немов під

іспанську музику, ми їхали автобусом і ти зненацька брала мою руку

й клала собі під сукню, наче сумнівалася чи чую я теж цю музику.

Ти їла морозиво, безмежну кількість морозива, воно в тебе падало й

крапало, ти ставала брудною й липкою, як дитя, я цілував тебе навко-

ло губ і злизував морозиво, яке знову крапало, падало на мене, на

мій наплічник, ти сміялася й хотіла цілуватися, я нервово виходив

курити на всіх заправках, старанно мив руки, аби знову залізти тобі

під спідницю, аби ти голосно видихала, аби давала мені злизувати зі

свого язика тале морозиво, а надвечір ми приїжджали в якісь міста,

вривалися до готелю і кохалися вже біля дверей, скидаючи з себе

рештки одягу – мокрі, липкі, голодні, ми кусалися, ми пленталися

в холодний душ, там кохалися, витиралися одним рушником і не

втримувалися, падали на підлогу і кохалися на килимі, ти кричала,

як сурма і я був завжди готовий до бою, воїн, покликаний сурмою,

ми провтикували проплачені вечері, зі сміхом викочувалися з готе-

лю, шукали в місті якісь забігайлівки, їли разом, ти постійно їла з

моєї тарілки, пила мою колу, хотіла кохатися посеред цього незна-

йомого міста, ми шукали ночі і парків, поверталися до готелю над

ранок, п’яні, я починав роздягати тебе ще в ліфті, ти цілувала мене

всюди ще в ліфті, і все тривало, а зранку ми виїздили й їхали далі, і

ти знову їла морозиво, а моя рука була там, там, там.

В якусь із ночей ти встала з ліжка, встала з мене, й пішла до ван-

ної, не розплющуючи очей, аби хоч так втримати мене в собі, цілого

мене в собі, і помилилася, перечепилася, гепнулася головою об сті-

ну, і я не знайшов нічого кращого, ніж розреготатися, і ти била мене

подушкою, а я не міг стримати сміху, а ти все била й била, аж поки

не вирішила вчинити наді мною іншу наругу, і ми кохалися так, як

це роблять дельфіни – напівдоторками, стрімко, повільно, боляче,

ти дряпала мене і цілувала, вигиналася, стискалася, і потім, все ще

ображена за мій сміх, повернулася і так заснула, і я шепотів тобі

такі слова, від яких твоя шкіра світилася, а волосся чорніло, а зран-

ку я купив тобі компас, аби ти більше ніколи не помилялася, аби

завжди знала шлях до мене, і ти повісила його на шию, як намисто,

і він справді показував на мене, аж та його стрілка колола мене, як

моя стрілка проштрикує тебе.

Я казав до тебе на «ти», і мені подобалося артикулювати це «ти»,

вимовляти його з придихом, жорстко, ніжно, кричати його, казати

так по кілька разів поспіль, звертатися так вночі, або зранку, коли

будив тебе, приблизно ось так: ти, ти, титититити, ти-ти-ти-Ти-ТИ-

ТИТИТИ, Ти, Ти, ТИ, ти, ти.

Все розкололося в барі на півдні Італії. Не знаю, що зі мною тра-

пилось – я був п’яним і втомленим, накуреним, безмежно ніжним, я

був суцільна ніжність. Пішов до бару за випивкою, присів за стійку,

розговорився з офіціанткою, і пив, пив, пив, і так минуло дві годи-

ни, я сміявся й курив, підспівував музиці з колонок, замовляв собі й

їй подвійні, зовсім забув про тебе. Ти сиділа й на все це дивилася, і

в якийсь момент це тебе вкурвило, ти відповіла на дебільні підмор-

гування дебільного телепня із сусіднього столика, він, дебіл, пере-

сів, замовляв тобі дрінки, а в цей час я розповідав офіціантці якісь

безкінечні й тільки мені смішні історії, пив з нею, перешіптувався,

сміявся й курив.

Коли через дві години я згадав з ким я тут і повернув голову, ти

вже сиділа в нього на колінах, і мені захотілося розбити всі стільці

бару об його дурнувату голову, я спалахнув, я замовив випивку, я

поцілував офіціантку (як її звуть?). Я вирішив мстити, завдати тобі

болю, так, ніби це не я першим почав цю гру у взаємні образи. Кра-

ще б я розтовк йому ту дебільну довбешку, але ні, ні, я взяв її за руку

(як її звуть?) і вийшов з бару, і ми поїхали до неї, і це було жахливо,

я пив і пив, аби забутися, а ти сиділа мені перед очима в нього на

колінах і я виходив на її балкон курити, і цілував її, і ми пили про-

сто з пляшки, і я трахнув її, це було жахливо, я себе ненавидів, і

провалився в сон.

Виліз зі сну, наче з-під важкої колоди, яка мене притиснула й не

давала дихати, під ранок, вона спала, вона була жахливою, я був

жахливий, я себе ненавидів, я тихо вийшов і взяв таксі до готелю. Я

хотів приплентатися в сльозах і на колінах просити прощення, але

в номері ти була не сама, ти була не сама, ти була не сама, ти була з

цим дебілом, він був у тобі, він був у нашому ліжку, і я накинувся на

вас, і нарешті зацідив йому нічним світильником по голові, стягнув

з тебе, викинув з номеру, і він пішов, одягаючись і лаючись в кори-

дорі, а я був жахливий, і все це був фільм, фільм жахів, ти кричала,

плакала, але я вже не мав сили, ти гамселила мене кулаками в груди,

кричала, і я казав тобі у відповідь найгірші слова, і ти плакала, я

вдарив тебе, ти впала і плакала, а кров юшила тобі з носа, і було так

жахливо, як ще ніколи не було.

Зранку ти встала, спакувала речі й поїхала кудись, нічого не ска-

завши. Чесно кажучи, говорити з тобою я теж зовсім не хотів, я про-

кинувся, згадав все і мені стало гидко лежати в цьому ліжку після

того що ти в ньому робила. Ти зникла. Керівник нашої групи сказав,

що ти відмовилася подорожувати далі й поїхала кудись сама, я теж

забив на тур, продовжив собі готель на два дні і залишився тут, на

півдні Італії.

Так я не пив ніколи. Тобто ні, я пив так часто, але ніколи мені за

це не було так соромно. Я сидів перед дзеркалом, пив, дивився на

себе і плакав. Щоранку, коли приходила покоївка й спочатку тихо

стукала в двері, я думав, що це ти, і мої зіниці розливалися в очах,

як весняні річки, я не тямив себе і відчиняв, але там стояла все та

ж опецькувата стара італійка з візочком для прибирання, я грюкав

дверима перед її носом так, ніби це вона винна у всіх моїх пробле-

мах.Я починав пити зранку і пив весь день, продовжував вночі на

дискотеках, мені хотілося вже ніколи не розплющувати очі, не про-

кидатися, я пив за це і за всіх присутніх, я пив за бармена, за Італію,

за своє гівняне життя, за ранок. Я знюхався з безкінечною каваль-

кадою повій, дівок, я натягував їх у туалеті клубу, ми нюхали кокаїн

і трахалися, вони робили мені мінет у парку і в цей час підходили

бомжі й стріляли в мене сигарети, а мені було смішно, бо великий

корабель мого життя йшов на дно.

Минув тиждень, щось треба було робити. Я прокинувся зранку,

знайшов недопиту пляшку червоного вина у ванні, випив, покурив,

розбудив якусь чувіху в своєму ліжку і попросив її звільнити мій

життєвий простір, поголився, помився, висрався і довзолив наре-

шті покоївці зробити свою справу, розчистити авгієві стайні мого

номеру. Нормально поснідав, випив кави, купив свіжу газету і аж

тоді до мене дійшло, що я в Італії. Попросив хлопчину рецепцію

знайти мені рейс до Києва, пішов пакувати речі. Мій літак мав бути

ввечері, я ще встиг пообідати і не пив нічого, крім кави й коли, в

аеропорту купив собі магнітик «Італія», але мені не соромно, я й так

повний телепень.

Вся ця історія не має сенсу, ви маєте рацію.

Я повернувся до Києва і пробував дзвонити їй ще з летовища. Вона

не брала слухавку, не відповідала на есемески. Мене переповнював

оптимізм, я був певен, що все налагодиться й випогодиться.

Того ж вечора я завалив до неї додому з букетом квітів, але вона

не відчинила двері. Сказала тільки крізь них, щоб я забирався геть і

більше не траплявся їй на очі. Ніколи-ніколи, наголосила вона.

Перебіситься, міркував я про себе, пожаліє, простить. Однак цьо-

го не сталося: ні того тижня, ні наступного, ані через рік. Я якийсь

час чекав і сподівався, а потім забив. Знаю, воно не гарно так казати,

і було б краще, щоб я кохав її до кінця життя. Але я забив і живу собі

далі.

Не буду приховувати, була якась надія на компас. Я навіть пив за

нього. До тричі. Що він покаже їй на мене, вона все згадає і подзво-

нить. Ходив навколо її роботи в надії якось ніби випадково перетну-

тися, наступити на ногу у людській тисняві, усміхнутися, почати все

з усмішки.

Ясно, ясно, нічого такого не трапилося. Магнітик «Італія» досі ви-

сить в мене на холодильнику. Не те, щоб я тримав якусь образу чи

зло, але я досі не вболіваю за жодну італійську футбольну команду.

Не п’ю італійське вино – я вирішив, що чилійське мені більше смакує.

Я телепень, я знаю.

Якщо ви на щось ще чекаєте, то помиляєтеся. Історія нічим не про-

довжилася, не з’явилася жодна детективна чи мелодраматична лінія,

не знайшовся компас, я не чиню терактів в італійських підземках і не

шукаю того дебіла, аби начистити йому їбальник.

Так буває, що все просто й фігово, без зайвих фінтів і прикрас. Так

буває, сука.

06.2011

ПОДВІЙНЕ ВБИВСТВО БІЛЯ

УЖГОРОДСЬКОГО ГУРТОЖИТКУ

Спочатку я вбив Катю. Це було неважко – навіть здалося, що вона

сама піддавалася. Справді, враження по тому залишилося таке, ніби

вона сама лізла в зашморг, екстатично, з насолодою, як метелик ле-

тить на вогонь. Але про все по черзі.

Катерині Сівченко було 17 років, вона вчилася на першому кур-

сі хімічного факультету Ужгородського національного університету.

Нічим особливим від інших своїх однокурсниць чи співмешканок у

гуртожитку не відрізнялася: вчилася добре, отримувала стипендію,

на вихідні їздила додому в село, дискотеки відвідувала не так вже й

часто – хіба на День факультету чи День студента, в гуртожитській

кімнаті підтримувала чистоту й порядок, старанно й вчасно віддава-

ла книжки в бібліотеку, спала тільки зі своїм хлопцем, котрий, до того

ж, у неї був першим, голосувала за правих чи правоцентристів.

На вигляд їй можна було дати рік-другий згори, ніхто не вірив,

що вона неповнолітня. Коли виходила в місто нафарбована, то вза-

галі виглядала на двадцятник, а її очі, обведені чорним олівцем, з іде-

альними віями, випромінювали в простір такі цілі криниці хіті, що

в Ужгороді важко було знайти чоловіка, який за нею замріяно б не

обернувся, роздягнувши поглядом і в уяві посмакувавши її молодим

і – ніде правди діти – вражаюче гарним тілом. Катька мала густе ко-

ричневе волосся, до відчаю зелені очі, довгі, стрункі ноги, звабливі

грушки грудей, котрі стирчали в небо, як сателітні антени, соковиту

дупу, загорнуту в настільки напнутий джинс, що з кожним кроком,

здавалося б, він мав вибухнути, не втримавши шал тієї весняної пло-

ті; гарні й доглянуті долоні, довгі, прямі пальці рук, акуратно обрізані

й обпиляні нігті, на котрих не було й крапельки лаку.

Але це не головне. Її зовнішність, звісно, привертала увагу, але не

була моєю самоціллю. Врешті-решт, таких, як вона, в будь-якому гур-

тожитку, факультеті, на кожній дискотеці чи пляжі – хоч греблю гати.

Мене приваблювало в ній інше – її вміння аристократично їсти. Бачи-

ли б ви, як вона божественно це робила!

Вперше я побачив її в ресторані «Венеція» на березі Ужа. Той рес-

торан працював найдовше в місті – до п’ятої ранку, тому час від часу,

після виснажливої роботи чи нічної пригоди з якоюсь дівчинкою, я

загодив туди їсти. Вони чудово готували так званий «словацький де-

лікатес» – величезного деруна з м’ясом і овочами. Найцікавіше в ньо-

му було те, що м’ясо не запікалося всередині деруна, а викладалося

шматочками під і на ньому, підсумком такого нехитрого кухарського

прийому було те, що м’ясо зберігало свій сік і в акомпанементі з го-

стрими прянощами смакувало надзвичайно. До такої страви гарно

йшов чорний ром «Бакарді» з колою й льодом, або коньяк «Закарпат-

ський». Але я знову збився з теми.

Було по першій ночі, коли я увійшов у ресторан, недбало оглянув

публіку, яка переважно пиячила, сів за столик біля вікна і одразу, на-

віть не розгортаючи меню, подзвонив у дзвінок, підкликаючи офіці-

антку.

– Привіт, Таню! – на всі тридцять два, хоч і втомлено, посміхнувся

я до офіціантки. – Мені дай знову той ваш фірмовий словацький де-

лікатес, соточку чорного «Бакарді» і окремо пляшку коли з льодом. А

собі візьми якийсь десертик чи морозиво і впиши мені в рахунок.

– Дякую, пане Кириле! А хліба подати?

– Ні, сонечко, так пізно хліба не їм. Моє пузисько й так росте, як

маленький бегемот – щогодини й щогодини, то все клята сидяча ро-

бота.

– Зрозуміла! – відповіла Таня й захитала стегнами до барної стій-

ки.Чекаючи на свою їжу, я попивав ром з колою й курив свій «Чес-

тер», аж раптом мій погляд ковзнув на іншу сторону зали, де сиділо

четверо дівчат, тобто сиділо троє, а одна стояла над столом із келихом

і щось говорила – очевидно, тост. Компанія їхня вже була напідпитку,

дівчата голосно сміялися, курили й розповідали якісь історії, пере-

биваючи одна одну. Раз у раз до мене доносились якісь уривки фраз,

з яких було зрозуміло, що дівчата обговорюють чи то своїх хлопців,

чи то викладачів. Ні тим, ні іншим я б не позаздрив.

Дівчатам принесли замовлену їжу – здається, запечену рибу з сала-

тами й лимоном, вони взялися за ножі й виделки. Одна з дівчат, котра

сиділа просто навпроти мене, взяла в руки ніж і виделку і через якусь

секунду я нервово перехилив у себе всі залишки рому й запалив чер-

гову цигарку.

Вона їла так, немов була дириґентом симфонічного оркестру. Рухи

її були то плавними, то нервово-уривчастими, міміка тільки підігра-

вала цьому нестримному польоту рук, виделка й ніж виблискували

на світлі, переливалися, віддзеркалювалися у вікнах і її очах, губи

сторожко й солодко облизували ті зубці, як найбільшу небезпеку, за

котрою – найбільший оргазм. Мій «словацький делікатес» вже встиг

вистигнути, заки я надивився на цю чудову виставу поглинання їжі.

Із якогось диявольського заціпеніння (востаннє, либонь, в такому

стані я перебував у дванадцятирічному віці, коли статеві гормони вже

штурмували мій мозок і тіло, а я підкрався до дерев’яної роздягалки

на березі озера в дитячому таборі і споглядав – вічність вічностей

споглядав – як перевдягається наша вожата, і із того дивного, майже

релігійного замилування мене тоді вирвав дзвінкий підпотиличник

сторожа) мене розбудив звук, чистий, кришталево чистий звук – ді-

вчина доїла й постукала кінчиком ножа об свій келих, напрошуючись

сказати тост. Цей звук став закінченням симфонії, вистави й опери

її споживання їжі, це був кінцевий ґонґ, недільний дзвін сільської

церкви. З очей мені ледь не покотилися сльози, серце відбивало ша-

лений ритм, я повторив подвоєне замовлення горілки – так, горілки,

бо чогось менш жорсткого мені було замало, закурив сигарету і тіль-

ки потому почав мляво жувати свою вечерю.

Минуло якихось тридцять хвилин і дівчата почали збиратися. Од-

ним ковтком допивши свій алкоголь, я загасив сигарету, кинув на

стіл грошей і зі словами «решти не треба» вибіг на вулицю. Я мав

встигнути першим вскочити в таксі, аби дівчата мене не помітили. Я,

наївний, думав, що вони зараз теж сядуть в якусь машину чи таксі й

поїдуть, скажімо, на дискотеку продовжувати гулянку. Але на вихо-

ді з ресторану компанія розпрощалася і розійшлася в різні сторони.

«Королева їжі», як я вже встиг прозвати дівчину, котра мене заціка-

вила, самотньо пішла набережною до моста, а це всього-на-всього

метрів сто, а далі пішла мостом на інший берег річки. Який же я теле-

пень. Та ж зрозуміло, що це студентки! Вона тому й не взяла таксі, бо

її гуртожиток одразу за мостом, метрів чотириста від того клятого

ресторану.

Я залишив таксистові грошей на каву, вибачився, вийшов з автів-

ки і пішов за дівчиною назирці. Я не помилився – вона перейшла міст

і хутенько увійшла до гуртожитку. «Ага, – думав я собі. – Отже, одне

з трьох – вона вчиться на біологічному, фізичному чи хімічному фа-

культеті, бо в цьому гуртожитку живуть саме студенти цих напрям-

ків. Коло звужується і це не може не радувати». Про коло, що звужу-

ється, я подумав тому, що вже тоді зрозумів, що жити без цієї дівчини

не можу. Саме така юнка має вечеряти зі мною, снідати зі мною й обі-

дати, відвідувати ресторани й організовувати пікніки з шашликами,

ласувати полуницями, черешнями й абрикосами, об’їдатися морози-

вом на Корзо в центрі міста, їсти тістечка в кондитерських й попивати

каву, готувати різну смакоту на домашній кухні, по-козацьки заїдати

борщ часником і салом, їсти гарячий мадярський боґрач прямісінько

з казанка і так далі, і так далі...

Я глянув на годинник – була третя година ночі. Йти зараз спати –

це впасти в дрімоту і прокинутися зранку нервовим і злим, а навпаки

– вранці я потребував себе зібраним і зосередженим, бо переді мною

стояло важке завдання: відстежити куди саме піде зранку дівчина, на

який факультет, а там вже довідатися про неї все. Я мав ще мінімум

чотири вільних години, тому повернувся до ресторану, замовив собі

каву з коньяком і почав все детально обмізковувати.

Дівчина вийшла з гуртожитку разом з подругою за чверть вось-

ма. Вони обидві пішли в сторону центру міста, а я – за ними. Через

двадцять хвилин я побачив як вони обоє входять в двері хімфаку на

площі Корятовича, далі справа залишалася за малим – добре, що я

все детально продумав і спланував напередодні! – я ввійшов за ними,

піднявся східцями на третій поверх і побачив, що дівчата зайшли в

навчальну аудиторію номер 345. Спустившись додолу, до деканату, я

довго вдивлявся в факультетський розклад занять, але не марно – ви-

явилося, що сьогодні, в четвер, першу пару в аудиторії №345 має дру-

га група першого курсу.

Задоволений своїм стрімким міні-розслідуванням, я подався до

студентського буфету. Поснідавши там якимось пиріжками з чаєм за

смішну ціну, я почав приглядатися до студентів навколо. Переважна

більшість з них сиділа за чаєм чи соком, втупившись в свої конспек-

ти, і тільки один безтурботно дивився у вікно, хвацько наминаючи

вафлі «Артек». Саме він був мені потрібним. Я підсів до нього і за-

пропонував заробити 50 гривень. В його очах заграли веселі вогники.

«Справа проста – ти маєш дізнатися як звуть дівчину з другої групи

першого курсу вашого факультету, вона живе в гуртожитку, на ви-

гляд така-то, – описав я йому зовнішність своєї «Королеви їжі». На

додачу студент мав довідатися для мене її телефон, якусь інформацію

про сім’ю, хлопця і таке інше.

– Записуй, старий, – сказав він одразу, немало мене здивувавши.

– Мало того, що це моя однокурсниця, та ми ще й з одного села –

Люта Великоберезнянського району, ми разом навіть в школу ходи-

ли. Батьки в неї вчителі, хлопця звати Ромко, він фізик, живе зі мною

в кімнаті. Дівку ж звуть Катька, номер телефону 0978891922. Жени

мені гроші і я навіть не запитаю хто ти такий і що тобі від неї треба.

– А ти швидкий парєнь... – тільки й знайшовся я з відповіддю, по-

ставив на стіл п’ятдесятку і швидко вийшов з буфету.

– Я – Володя, звертайся ще! – радісно махав він мені рукою на-

вздогін.

У голові в мене був аврал. Так бездарно спалити всі свої карти міг

тільки я. Це ж точно, що цей чувак зараз все розповість моїй королеві

і вона дивитиметься на мене, як на пришелепка. Пропало всьо, як ка-

зала наш прем’єр-міністр. Отож, шансів я не маю вже жодних. Жод-

них. До того ж вона має хлопця. Вона ніколи не буде моєю, ніколи,

ніколи. І це добре, я знову зможу зажити спокійним життям, ходити

до своїх коханок, нічних ресторанів, їздити на риболовлю за місто,

дивитися футбол по ящику. Це все – на добре, що її не буде в моєму

житті. Але просто так я її не віддам. Вона не буде моєю, але й іншому

належати не буде. Бо ніхто так не оцінить її талант до їжі, як я.

Переконавши себе такою сумнівною логікою, я заспокоївся і ви-

пив ще кави – сонливість таки добряче давалася взнаки, а сьогодні

мене чекала ще дуже відповідальна робота, в якій я не мав жодного

досвіду – вбивство. Його треба було зорганізувати так, аби я потім

не потрапив до в’язниці, а міг собі спокійно жити. Хоча така жінка,

як моя «королева їжі», цілком могла завдати прикрощів і підступного

удару навіть після своєї смерті. Головне – втримати цей удар, пра-

вильно зрежисерувати смерть, аби потім за неї не поплатитися.

За кілька хвилин у мене визрів план і я міг спокійно піти додому

і відіспатися. Прокинувся я о сьомій вечора, пішов в холодний душ

і ще раз запитав себе перед дзеркалом чи впевнений я у своїх діях.

Сумнівів не було, я все роблю правильно. Випивши для сміливості

склянку віскі, я одягнув свої найнепримітніші темні речі, і вийшов

на вулицю. За тридцять хвилин я вже стояв перед гуртожитком ді-

вчини.

Закралися сутінки. Я вклав у телефон зазделегідь куплену нову

сім-карту – аби не «світити» свій номер – і подзвонив Каті.

– Катю, привіт! Ти мене не знаєш, але я маю з тобою зустрітися.

Мене звуть ...ууу.. Іваном, я твій далекий родич. Справа в тому, що я

виїжджаю за кордон і хотів би тобі залишити свою квартиру в Ужго-

роді, аби ти за нею доглядала, але я вже років двадцять посварений

з твоїми батьками і тому не міг домовитися про це з ними. Я зараз

під гуртожитком, вийди, будь ласка, і познайомимося. – сказав я в

слухавку.

– Ого, я думала, що таке тільки в фільмах чи книжках буває! – роз-

гублено відповіла дівчина. – Зараз буду.

Людей на набережній не було зовсім, раз на кілька хвилин мостом

проїжджали автомобілі, але світло їх фар не зачіпало моєї фігури, ві-

кна студентського гуртожитку світилися – і це добре, адже зі світлої

кімнати не буде видно того, що діється на темному подвір’ї.

Через кілька хвилин вийшла Катя, я озвався до неї і підсвітив до-

ріжку своїм мобільним телефоном. Вона зніяковіло підійшла і спи-

тала:

– Може, зайдете? Я вас чаєм пригощу!

– Не треба, дитинко. Я твій троюрідний дядько, ми з тобою ніколи

не бачилися. Давай я тебе обійму...

14Хвильку завагавшись, Катя підійшла до мене, обійняла, і в ту мить,

коли обійми, наче міраж, мали зникнути, я швидко витягнув з кишені

свій швейцарський ніж і одним різким ударом вштрикнув його в сер-

це моїй королеві. Вона помирала всього кілька секунд – не встигла ні

скрикнути, ні промовити жодного слова, лише легкий трем пройшов

крізь її тіло й душа вилетіла в неозорі простори Всесвіту. Добре, що

було темно, і я не бачив її очей. Я не впевнений, що зміг би витримати

такий смертельний погляд.

Я відніс її легеньке тіло під міст і акуратно, майже ніжно, поклав

його там. Залишався ще один «нюанс». Володя, її односільчанин і

друг. Той самий, котрого я розпитував сьогодні вранці в студентсько-

му буфеті хімфаку. Мало того, що він всім міг розпатякати про нашу

зустріч, він міг ще й детально описати мою зовнішність.

Я повернувся до тіла Каті, попорпався в її кишенях, і в задній ки-

шені джинсів знайшов мобільний телефон. У ньому знайшов номер

аж двох Володь, але добре, що телефон мав фотокамеру, і обидва кон-

такти мали фото. Вибравши «свого» Володю, я написав йому таке

повідомлення з телефону Каті: «Привіт. Вийди, будь ласка, до мосту

перед гуртожитком, я хочу з тобою поговорити. Але нікому не кажи

– розмова таємна. Чекаю. Катя».

Хлопець вийшов з дверей гуртожитку рівно через дванадцять хви-

лин. Видно було, що він напідпитку. Ще на східцях запалив собі си-

гарету. З ним я вовтузитися не збирався, тому як тільки він увійшов

у темінь між дерев я зразковим, мабуть, ударом ножа повалив його

на землю і сам впав на нього. Хлопець ще дихав. Живих свідків за-

лишати я не збирався, тому завдав контрольного удару ножем в ді-

лянку серця і за якусь хвилину справу було вирішено. Відтягнув – бо

нести було важко – його тіло під міст і залишив неподалік від Каті.

Спустився до річки і вимив свій ніж, бо викидати його не хотілося

– швейцарський, як-не-як, та й на риболовлі ще не раз згодиться.

Вийшов на вулицю і попрямував додому. Вдома випив віскі, по-

курив і пішов до душу. Потім сів за столом і знову запалив цигарку,

почав розмірковувати. Отже, на моїй совісті вже два трупи. І це ще не

все. Адже ясно, що цей Володя як мінімум розказав про нашу розмо-

ву своїм співмешканцям по кімнаті, а це ще три особи, котрих треба

прибрати. Плюс Таня – офіціантка з «Венеції», бо вона могла поміти-

ти як я маніакально спостерігав за дівчатами в той вечір. Плюс так-

сист, який бачив, що я відмовився від машини одразу після того, як

дівчата вийшли з ресторації. Всього п’ять осіб. Крім того, друзі Каті

й Володі зараз піднімуть галас, міліція одразу знайде тіла біля гурто-

житку, а за якийсь короткий час підозра безсумнівно впаде на мене

і мене почнуть шукати. Доведеться рятуватися втечею, вбивати пе-

реслідувачів, переховуватися, грабувати магазини й людей для того,

щоб прохарчуватися, доведеться змінити зовнішність і купу іншого,

змінити, зрештою, все своє життя. А я цього не хочу.

Ви вже зрозуміли, що я – письменник. Для того, щоб одразу за-

цікавити читача, я придумав вбивство, але воно потягнуло за собою

ще одне, а потім на мене мала звалитися ціла купа пригод. А журнал

«Кур’єр Кривбасу» замовив мені оповідання, а не детективний роман.

Тому я маю вже зупинитися. І зупиняюся – крапка.

Варшава, 2010

СХОВОК ПІД ВУЛИЧНИМ ЛІХТАРЕМ

«Запам’ятай, добре запам’ятай, серце: повертаєш на Ботанічну ву-

лицю, проходиш рівно вісімдесят кроків, там між стовпом вуличного

ліхтаря і бруківкою знаходиш щілину. Це і буде наш сховок».

***

Зимові вечори закінчуються швидко, як шоколадні цукерки в

коробці. Починається ніч, западає темінь, яка стає ще темнішою на

фоні білого снігу. У такі вечори добре сидіти перед вікном біля теплої

батареї й читати. Або писати. Чи просто сидіти.

Софія Володимирівна сиділа біля вікна й читала. У кімнаті, як і на

вулиці, панував напівморок, і тільки навколо стола, вкритого жовтою

цератою, простір був теплішим, принаймні здавався таким, освіт-

лений старомодною настільною лампою. Старенька пані, котрій на

вигляд можна було дати років так 70-75, схилилася над пожовкли-

ми сторінками якоїсь товстої книги. Її сиві брови під окулярами раз

у раз то підводилися в подиві, то завмирали від очікування якоїсь

страшної речі. Старенька щокілька речень забирала з чола пасмо не-

слухняного волосся, відсьорбувала чаю з горнятка, і рука намацувала

на столі печиво.

Події в книзі розгорталися настільки драматично, що Софія Воло-

димирівна на якийсь час навіть забула про те, що хотіла випити чаю,

так і застигла: серед м’яких сутінків кімнати, біля вікна, за столом з

товстезною книжкою в одній руці й горнятком чаю в іншій. З усього

видно, що в книзі відбувалося щось направду вирішальне, вирішу-

валася чиясь доля чи навіть хід історії. Раптом на вулиці запалили

ліхтарі і від спалаху за вікном стара скрикнула та випустила чашку з

рук. Довелося відкласти книжку і почовгати до ванної кімнати за ган-

чіркою, щоб прибрати. Слава Богу, хоч чашка не розбилася, а тільки

відкотилася під стіл.

Нашвидкуруч закінчивши з цими недоречними клопотами, Софія

Володимирівна знову всілася в своє глибоке крісло і – перед тим, як

повернутися до книжки – на якусь мить зиркнула у вікно. Через за-

пітнілу шибу було видно тільки ліхтар, навколо якого вгорі, як на-

бридлива комашня, літали сніжинки, і вузьку вуличку, будинки й

паркани якої при цьому освітленні скидалися більше на театральні

декорації, ніж на щось справжнє. Раптом під ліхтарем щось завору-

шилося. Софія Володимирівна аж рота відкрила від несподіванки,

зняла окуляри з носа й протерла своєю хусткою. Потім придивила-

ся зосередженіше і таки побачила, що під ліхтарем навпроти її вікна

вовтузиться якась чорна фігура.

Ще навіть перший здогад не майнув у голові бабці, як фігура під-

велася, обтрусила сніг з колін, і швидким кроком пішла в темряву

і снігову заметіль, весь час скрадливо озираючись. Незважаючи на

морок, все ж було очевидно, що це чоловік. Середнього зросту і, на-

певно, середніх років, бо волосся ще не сиве. Але чому він ходить без

шапки в такий холод? Чому так скрадливо озирався? І що, власне, він

шукав під ліхтарем? Дивно якось...

Втім, може він шнурівки зав’язував. Пані Софія зручніше вмос-

тилися в кріслі і знову взялася за свою книгу. Проте думка про за-

гадкового чоловіка все не давала їй спокою, кружляла довкола літер

на сторінках, чіплялася за коми і підстрибувала на крапках. Раз у раз

старенька відводила погляд і вдивлялася у вікно невидячими очима,

думаючи про щось своє. І тут сталося неймовірне – з темряви сто-

рожко вийшла струнка жіноча фігура, закутана в пальто і в неймо-

вірної дожини шалик; довге каштанове волосся жінки перепліталося

і розліталося від кожного кроку, хай навіть обережного, змішувалося

зі сніжинками і темним повітрям, ховало обличчя.

18Софія Володимирівна, як в найкращі свої роки, стрімко підвелася

з крісла й притиснулася до вікна, намагаючись у тій липкій темряві

розгледіти ту пекельну таємницю і драму, котра розігрувалася просто

за її вікном, немов якась різдвяна історія. Невідома жінка тим часом

присіла біля ліхтаря, оглянулася навколо і швидко встромила руку

в те місце, де сталева труба мала ввійти в землю. Пововтузившись

трохи, вона дістала якийсь маленький згорток чи пакунок – крізь

запітнілу, підперезану вигадливими візерунками шибку важко було

роздивитися щось напевно – і сховала до внутрішньої кишені свого

пальто. Далі так само швидко, як і прийшла, зникла в згущеному мо-

лоці сніжної ночі.

Старенькій по цей бік вікна стало страшно. Вона навіть хотіла по-

дзвонити подрузі, поділитися цією (чомусь їй здавалося, що жахли-

вою) таємницею, порадитися з кимось. Чи, може, варто одразу дзво-

нити до поліції? Але вони тільки насміються з неї, старої, скажуть,

що все вигадала її стареча уява... До того ж, правду кажучи, нічого

страшного й не відбулося, просто хтось собі обмінюється подарун-

ками чи чимось іншим, хай навіть у такий дивний спосіб. Обтяжена

всіма цими думками, Софія Володимирівна вимкнула світло й стом-

леними кроками подалася до спальні, там випила свій вечірній набір

піґулок і невдовзі заснула.

Розбудив її стукіт надворі. Так стукають черевиками на сходах,

обтрушуючи ноги від снігу чи болота, коли хтось збирається увійти.

Спочатку бабця подумала, що їй вчувається, але потім те сниво по-

чало справджуватися – спочатку скрипнули, а потім і гепнули двері

веранди. Значить, то вже Мая прийшла, вже десята ранку! Давненько

ж так не спала пані Софія!

За хвилину до кімнати, постукавши, ввійшла, війнувши свіжістю й

холодом, вся розчервоніла і розпашіла Мая, дільнична лікарка, котра

через день навідувала стареньку й приносила їй ліки, а часом і свіжі

газети чи необхідні харчі. Вони дружили здавна. Тому пані Софія й

могла дозволити собі зустріти гостю в нічному халаті, а в самої Маї

були ключі від будинку (ну, це вже зовсім про всяк випадок, якщо

щось станеться чи господиня якось вночі відійде в кращі світи – аби

не ламати двері, аби все тихо й спокійно).

– Ой, Софіє, ти не повіриш, що сталося! – вже з порогу, на ходу

роздягаючись, почала Мая. – Наша Лідка, ну знаєш, кардіолог наш,

так от, вона завагітніла! Сьогодні нам розказала!

– І тобі добридень, Майо! Ну й новини ти на хвості принесла! За-

вагітніла, і що?

– Та те, що чоловіка у неї ж немає! Вона ж сама живе! Ми в неї пи-

таємо – а хто батько, а вона каже, що це буцімто неважливо зовсім,

дитину вона сама виховуватиме, уявляєш? А на вигляд таки ніби по-

рядна жіночка і таке заявляє! Боже, куди ж цей світ котиться!

– Ох, яка ж ти в’їдлива! Та, може, чоловік не хоче дитину, а вона

вирішила залишити, таж за це хвалити варто, аборту, вбивства не чи-

нить! А ми всі, Майо, грішні перед Отцем Святим, так що нічого на

інших скоса дивитися!

– Софіє, моралізаторко знана, нічого ти не розумієш! Ну кажи хут-

ко, як сьогодні себе почуваєш, як спалося?

– Ой, дякую, спала, як дитина. Натомість тобі я маю й справді ці-

каву історію. У мене тут таке відбулося, ой, не повіриш! – аж сплесну-

ла в долоні Софія Володимирівна.

– Ну, що ж у тебе тут могло відбутися, радіо з ладу вийшло чи

мишка завелася? – хіхікнула підстаркувата лікарка.

– Цур тобі та пек з тими мишами! Не дай Боже мені такого щастя!

Ні, справді відбулося щось загадкове й таємниче! Вночі, перед сном,

я читала біля вікна і побачила, що якийсь чоловік спочатку крадько-

ма щось сховав під нашим ліхтарем, ось цим, глянь у вікно, а потім,

за годинку, певно, так само ховаючись, прийшла якась жінка, мені

здалося, що дуже гарна жінка, і з того сховку під ліхтарем забрала

якийсь пакуночок. Чи лист. Не знаю навіть що б це могло бути... і

чому вони так ховаються!?

– Софіє, от уже пригледиться тобі на старості всяке! Не думаю,

щоб було це насправді, нащо людям ось так щось переховувати, пе-

редавати потайки, зараз, Софійко, доба вже нова, є цей, інтернет, там

всі і пишуть і все надсилають, ніхто вже не пише листів, листівки, ба-

чиш, святкові теж ніхто не шле, всі пішли в інтернет, навіть в церкву

вже не ходять, ех...

– Ні, Майо, ну кажу ж тобі, побожитися можу, що все бачила на

власні очі, як от зараз бачу тебе! Тут щось не чисто, кажу тобі.

– Ет, грець із ним, Софіє, навіть якщо й було таке справді, то це

нічого серйозного, не бери собі в голову, просто люди бавляться собі.

Дорослі часом – як ті діти...

– Ні, нюхом відчуваю, що щось-таки мало відбутися, тут є якась

історія, має бути, це точно...

– Кажу ж – викинь із голови! Краще глянь що я тобі принесла – ци-

бульки, лимончик до чаю, борошна пачку й м’якого сиру – домаш-

нього, мені одна пацієнтка принесла.

Жінки далі говорили про щось своє, потім подалися на кухню і

там закипіло, засвистіло. Снідали у вітальні, обговорюючи все ту ж

Ліду, останні політичні новини і жахливе зростання цін.

Коли Мая пішла, Софія Володимирівна ще якийсь час поралася

з хатніми справами, витирала пил із полиць, протирала фотографії

в рамках, посуд у креденсі, підмітала веранду. За тими клопотами й

минув день, такий короткий взимку. Знову стало темно й по-святко-

вому затишно. Приготувавши таку-сяку вечерю й посидівши з нею

перед екраном телевізора спочатку за новинами, а потім і за пере-

глядом легко передбачуваної серії чомусь вподобаного серіалу, пані

Софія ретельно вимила посуд, запарила собі чаю й пішла до свого

улюбленого крісла перед вікном.

Минуло дві години і вчорашня історія почала повторюватися: з

тією, хіба, різницею, що цього разу бабця не налякалася ліхтаря й ні-

чого не розлила. Приблизно в той самий час, що й учора, з’явилася

темна – цього разу жіноча – постать, котра рухалася в пелені снігу

повільно й ніби навпомацки, ось вона схилилася й вклякла біля ліх-

таря, залишаючи в таємному сховку щось невідоме, потім ще кілька

секунд – і постать зникла. Софія Володимирівна чекала цього момен-

ту. Їй потрібен був речовий доказ, аби Мая, а в разі потреби і всі інші,

їй повірили. Старенька накинула на плечі в’язану хустку, поспіхом

надягнула капці і так – простоволоса – побігла на вулицю. Якщо б

хтось і далі спостерігав за нею з її спостережного пункту, з вікна, то

побачив би, як маленька згорблена постать, сиве волосся на голові

якого аж ніби підсвічувало снігові й ліхтарю, стрімголов, як швидко

це тільки можливо в її віці, підбігла до ліхтаря, сягнула рукою донизу

й витягла звідти маленький згорток, настрашено покрутила головою

навсібіч і побігла до свого двору.

З розгону майже встрибнувши до свого крісла, Софія Володими-

рівна підсунула лампу ближче й тремтячими руками відкрила згор-

ток. Згорточок був щільно обмотаним цупким папером, далі йшов

шар поліетилену – вочевидь, аби вміст не набрався вологи, далі знову

йшов шар все того ж цупкого паперу, а під ним один аркуш із зошита,

дрібно списаний акуратним жіночим почерком із нахилом вправо, а

в ньому – пожовклий кленовий листок.

Стара уважно оглянула кожен спочатку папір, потім поліетилен і

навіть листок, але, не знайшовши нічого вартого зацікавлення, взя-

лася за читання листа.

« Любий мій, рідний, милий, привіт!

Я безмежно рада, що ти таки написав до мене. Я так тішилася вчо-

ра твоєму листові! Дякую! Ти навіть не уявляєш собі як це мені допо-

могло! Справді дякую!

Я весь час думаю про тебе. Знаю, може, це й по-дурному, та все

одно я весь час думаю про тебе. Часом мені страшно, дуже страшно.

За тебе, дорогий мій, страшно. Я дуже боюся за тебе. Хоч і впевнена,

що все буде гаразд, ти ж у мене такий... такий мужній, такий сильний.

Я знаю, що ти все зможеш, що все буде гаразд, я вірю в це.

Відколи ти зник, я тільки те й роблю, що думаю про тебе. Ще й

робота в мене така дурна, я маю цілу купу часу на роздуми, цілими

днями сиджу в тій бібліотеці і думаю, прокручую в голові найрізно-

манітніші варіанти, намагаюся все зрозуміти. І коли хтось прийде,

просить якусь книжку, то я наче зі сну вистрибую, повертаюся до

життя, але то дуже накоротко, дуже, а потім знову я сама і знову ду-

маю про тебе...

Ввечері, коли приходжу додому, беру якусь газету чи всядуся пе-

ред телевізором, аби чоловік не бачив, в якому я стані, сиджу так і

ніби дивлюся перед собою, а насправді бачу тебе. Приготую швидко

вечерю і всядуся перед телевізором. Добре хоч, що чоловік на мене

уваги не звертає, сидить собі в своєму комп’ютері і не сіпається до

мене з розпитуваннями. Раніше мені це не подобалося, ну, те, що я

йому нецікава, а тепер мене все влаштовує, не хочу, аби хтось ліз мені

в душу.

Так ось, сиджу так цілий вечір, а потім, вже коли й чоловік піде

спати і я зостануся нарешті сама, вимкну світло, сяду перед вікном

– і як розревуся! І не можу стримати себе, дивлюся в ніч, на той сніг і

холод, на чорну-чорнісіньку темряву і реву, плачу... Думаю – а як там

тобі, чи не холодно, і чи ти не голодний, і де ти, чи ще десь близько чи

вже далеко, може, навіть в іншій країні...

І потім довго ще заснути не можу, лежу, очі заплющу – і згадую,

згадую. Згадую як нам було добре разом цієї осені, і якою прекрасною

й теплою була ця осінь, і небо було таке високе-високе. Ми гуляли з

тобою й ти тримав мене за руку, як дитину. І так мені було спокійно

й затишно тоді, я нічого-нічого не боялася, мені просто було добре,

я була щасливою, бігла на побачення з тобою, як старшокласниця, як

стояла перед дзеркалом і розглядала себе, вибирала сукні, аби тільки

тобі сподобатися. Я була такою щасливою!

Той час, я його називаю «нашим», так швидко минув! Я знала, я

вже тоді знала, що все це має колись закінчитися, розуміла, що по-

переду нас нічого не чекає, але мені було настільки добре з тобою, що

я намагалася відганяти від себе ті думки подалі.

Ми гуляли з тобою, безкінечно говорили, кохалися, дивилися на

захід сонця, і ти постійно тримав мене за руку. Я думала, що таке

може бути тільки у фільмах. Але ні, тобі вдалося зробити мене щас-

ливою, подарувати мені найкращі дні в моєму житті. І хоч зараз я

страждаю, воно вартувало того!

Зараз, у пам’ять про ті наші прекрасні дні, я дарую тобі цей ось

кленовий листок. Я підняла його в одну з наших прогулянок, коли ми

були разом. Сьогодні в тебе День народження, тож хай пожовклий

листочок подарує тобі хоч трохи тепла серед зими, тепла і моєї лю-

бові.

Добре, що ти написав, що ми більше не побачимося, добре, що не

тішиш мене ілюзіями й надіями. Я розумію, що тобі треба звідси ті-

кати. Я все розумію, я на твоєму боці, знай. У серпні, коли ти так не-

сподівано з’явився, я не думала, що так швидко зможу покохати тебе.

Спочатку я навіть не вірила, пам’ятаєш, що ти втік із в’язниці?! Аж

надто ти несхожий на злочинця і в’язня. Ні, ні, тільки не подумай, я

знаю, що то був нещасний випадок і у в’язницю ти потрапив майже

випадково, і розумію чому вирішив втекти, десять років за неумис-

не вбивство – це забагато, безкінечно багато, але, навіть попри твою

поголену голову, я ніяк не йняла віри, що ти можеш бути в’язнем.

Ти ж такий інтелігентний, вихований, розумний! Ти правильно зро-

бив, що втік, таким, як ти, не треба бути у тюрмі, тобі треба жити,

насолоджуватися життям.. Але й справді, спочатку я не вірила, і не

розуміла, чому ти так дивно поводишся в людних місцях, постійно

озираєшся, вибираєш найвіддаленіші столики в кав’ярнях. Та я вірю

тобі. І люблю тебе.

Ти так дивно зник. Просто взяв і зник. Зовсім. Я ж у перші дні

приходила до тебе додому, стукала. Думала, ти просто мене бачити

не хочеш. А потім до мене на роботу прийшла поліція, вони питалися

звідки я тебе знаю і що я робила біля твоєї квартири, але ти знаєш,

що я нічого їм не розповіла. Вони знайшли твій слід і хочуть впійма-

ти, правда ж? Тому ти тікаєш? Тільки тому?

Дякую тобі ще раз, що ти сказав мені правду. Це мужньо й гарно

з твого боку – сказати, що ми більше ніколи не побачимося. Так мо-

жуть зробити тільки справжні чоловіки. Дякую тобі за це і за те, що

ти був зі мною, за все – дякую.

Ти був найкращою сторінкою мого життя, його наймилозвучні-

шою музикою і я сприймаю тебе, як подарунок долі. Короткий, як

зойк, але прекрасний. Дякую тобі ще раз, я люблю тебе.

І знай – мені зовсім неважливо, що там у тебе з тією твоєю колиш-

ньою. Так, я знаю, що вона вагітна. Вона про це всім розказала і тепер

все містечко про це тільки й говорить. Я так розумію, що вона вагітна

від тебе.

Знаєш, може я трохи й ревную, але більше заздрю. Я б теж хотіла

бути вагітною від тебе. Мати дитину від тебе. Як подарунок, як спо-

гад. Як свідчення того, що все це було насправді: та осінь, ти, твоя

рука, високе й синє небо, листя, яке кружляло в повітрі, падаючи, со-

лодкий запах стиглого винограду... Я б теж хотіла бути вагітною від

тебе.

Де б ти не був, знай і пам’ятай: я люблю тебе, я люблю тебе, я лю-

блю тебе. Я вдячна тобі. І завжди, завжди чекатиму на тебе.

Цілую

Твоя, безмежно твоя Марійка».

Софія Володимирівна на льоту зловила сльозинку, котра, підступ-

но скотившись з ока, вже падала на білосніжний аркуш листа. Ста-

ренька відклала лист, зняла окуляри, поставила їх на стіл і задума-

лася. Що робити? Невже варто дзвонити до поліції? Адже так вони

зможуть впіймати злочинця! Він точно прийде сюди, за цим листом!

Боже, що ж робити? Боже, це буде скандал! А Мая мені не вірила!

Тепер всі повірять! Коли з моєю допомогою впіймають зловмисника,

ніхто вже не буде жартувати з моєї старості і хворобливої уяви! Ось

тоді Мая побачить! І газета про мене напише! Так, треба дзвонити в

поліцію!

Чи не треба? Зрештою, вона його любить. Але ж він злочинець! Як

можна, хіба можна любити злочинця? Це ж небезпечно! Любити лю-

дину, яка вбила! Хай навіть ненавмисно, але ж убила! Ні, таки треба

дзвонити в поліцію! І це той, що Ліду мамою зробить. Ах, то Мая зди-

вується. Думає, в моєму житті вже нічого цікавого не відбувається!

Ха! А Ліда ще мовчить, води в рот набрала, а сама ж то від свого ко-

лишнього кавалера завагітніла! А той, ти диви, не побоявся, вернувся

сюди і ховався. Ух, вбивця між людей ходив. Боже, Боже!

Софія Володимирівна знову надягла окуляри і ще раз перечита-

ла листа. Потім скрушно зітхнула і довго дивилася на своє весільне

фото, котре висіло на стіні. Ні, таки не варто дзвонити до поліції. Хай

вони самі розберуться, не варто наприкінці життя комусь все псу-

вати, влазити в чиїсь любовні історії. Вона, ця Марія, любить його,

а він, вочевидь, втікає, його вже не буде, може, навіть цього листа

не прочитає, бо вже десь далеко. Ні, хай це залишиться між ними й

історія розв’яжеться сама по собі, без її, Софії Володимирівни, втру-

чання. Треба піти й поставити того листа на місце. Якщо він прийде

– хай знайде й прочитає його. Треба поставити на місце.

Акуратно загорнувши кленовий листок в списані аркуші, пані Со-

фія запакувала згорток поліетиленом, а потім цупким папером – те-

пер він виглядав майже так само, як до прочитання. Знову накинула

на плечі хустку і же у веранді, кинувши, як то завжди в жінок, погляд

перед виходом у дзеркало, враз злякалася. А що, якщо він прийде у

той момент, коли вона кластиме згорток у їхній сховок під вуличним

ліхтарем. Він може її вбити, бо зрозуміє, що вона про все знає! Та ні,

ніхто її не помітить, вона сама добре розгледиться навсібіч перед тим

як поставити згорточок на місце! Боже, сімдесят три роки, а страхів

– як у дитини!

Відчинила двері і сніг з вітром аж вдарив її в обличчя. На вулиці

було порожньо, а хурделиця була такою, що межа видимості закінчу-

валася на відстані десяти метрів. Стара якусь хвильно пильно вдив-

лялася в обидва боки вулички, а потім швидко встромила пакунок в

щілину. Повернулася до хати, вимкнула світло в кімнаті і всілася біля

вікна. Вона, як і ми, чекала на продовження історії.

Софія Володимирівна дрімала в кріслі, раз у раз припіднімаючи

повіки і дивлячись у вікно, за яким мирно падав сніг. Аж під ранок

якийсь рух за вікном змусив її розплющити й протерти очі. Темна

постать на мить вигулькнула біля ліхтаря і зникла. Тепер можна йти

спати, все гаразд.

Весь наступний день бабця картала себе за те, що не подзвонила

в поліцію. Власне, такі думки в її голові чергувалися зі впевненістю,

що все вона робить правильно. Бо й справді – не треба заважати чу-

жому коханню і чужому життю. В цьому, напевно, й полягає велика

мудрість. Щось підказувало старій, що ввечері знову має щось від-

бутися. І вона не могла дочекатися того моменту, коли знову сяде в

крісло і зможе спокійно спостерігати.

Скоро мала прийти Мая й принести молоко. Негоже, аби в дворі

не було навіть стежки, тому пані Софія взяла березовий віник, одя-

глася якнайтепліше і вийшла підмітати доріжку. Напевно, мало в сві-

ті є таких приємних речей, як відгортання м’якого, ще зовсім свіжого

снігу! Вже майже перед хвірткою, розвеселіла й бадьора, Софія Во-

лодимирівна побачила, як хтось присів біля вуличного ліхтаря, а по-

тім рвучко піднявся й побіг чимдуж за ріг. Стара вийшла на вулицю

й ще встигла вхопитися поглядом за темний силует, котрий стрімко

віддалявся. Значить, він приходив вдень! А вона могла й цілісіньку

ніч прождати біля вікна, якби не помітила, що він був зараз! Бабця

почала підмітати тротуар на вулиці, підійшла до ліхтаря, зробила ви-

гляд, ніби щось підіймає з бруківки, а сама швидко сховала згорток

до кишені куртки.

Це знову був лист, проте не так охайно запакований – одразу ви-

дно поспішну чоловічу руку. Пані Софія розпакувала його у вітальні

й швиденько прочитала. Він був зовсім коротким:

«Привіт, Марійко!

Радий почути тебе, тобто прочитати. Мені приємно, що ти любиш

мене. І я тебе люблю, повір. Мені й справді треба втікати звідси і з дня

на день я це зроблю – тільки-но отримаю фальшиві документи, котрі

для мене робить один старий приятель.

Я вчора був біля твого будинку. Дивився на тебе, ти розчісувала

волосся. Я не міг там довго стояти, але в ті хвилини, поки дивився

на тебе, я був щасливим. Той мій погляд був, як обійми. Прощальні

обійми.

Ще не знаю куди саме я поїду, в якому місті і в якій країні житиму,

але я згадуватиму тебе весь час. Ти – прекрасна. Цілую. Люблю. Про-

щавай.

Твій Ігор».

Софія Володимирівна аж образилася на того невідомого Ігоря за

такий короткий лист. Її уява малювала собі щось дуже романтичне і

повне освідчень, а тут – лаконічно і стримано. Ох, ці чоловіки!

На цих думках в гості таки приперлася Мая. Того разу вона заси-

ділася в старої незвично довго – години на дві, аж стемніло надворі.

А листа треба було покласти на місце якнайшвидше, аби та Марія

знайшла його в разі потреби, як свою єдину, хоч і не багатослівну,

але розраду і втіху. Врешті й незвично багатослівна нині Мая пішла,

а після прощання з нею Софія Володимирівна вибігла на вулицю, на-

віть не одягаючись, і вклала згорток до сховку.

Жінка з’явилася перед північчю. Старенькій чомусь здалося, що та

вже нічого не боїться. Принаймні підійшла Марія до ліхтаря впевне-

ним кроком, не озираючись і не сутулячись, потім присіла, намацала

рукою згорточок, піднесла його до губ і поцілувала. На мить світло

ліхтаря освітило обличчя таємничої жінки і Софії Володимирівні на-

віть здалося, що на ньому майнула тінь щасливої усмішки. Марія під-

велася й подалася геть.

Минув день. Стара чекала вечора. Так само, як і вчора, перед пів-

ніччю зі снігу й темряви з’явилася жінка. Вона йшла впевнено, немов

до себе додому. Залишила пакунок у сховку і пішла геть. Теплі речі

для Софії Володимирівни вже лежали на табуреті поруч. Вона швид-

ко вдяглася й пішла за листом.

Спокійне й м’яке світло настільної лампи освітило аркуш, на якому

все тим же акуратним почерком з нахилом вправо було написано:

«Любий мій, рідний, дорогий!

Люблю тебе! Люблю! Люблю понад усе на світі!

Дякую за твій лист! Я щаслива, що у тебе все гаразд. Слава Богу,

що тебе не впіймали і ти житимеш на волі. Я вірю, що все в тебе буде

добре.

Я постійно думаю про тебе. Постійно-постійно. Я не хочу мири-

тися з думкою, що ми більше не побачимося. Мені було так добре з

тобою! Так неймовірно добре! Я постійно згадую ті наші хвилини,

нашу осінь. Я б хотіла все-все ще раз повторити.

Ти написав, що любиш мене. Я мільйон разів вдивлялася в це сло-

во, перечитувала його, цілувала. Я обцілувала весь твій лист. Ти та-

кий хороший... Знай: Ти – найрідніша моя людина, най-найрідніша.

Ти приходив дивитися на мене... Милий... Як би я хотіла обійняти

тебе, поцілувати! Пригорнути, зігріти! Я кохаю тебе!

Хай все тобі вдасться! Я вірю, що ти зможеш-таки спокійно виїха-

ти з країни і щасливо зажити деінде! Напиши мені звідти, благаю! Я

буду молитися за тебе!

Люблю тебе до нестями, люблю, люблю.

Не забувай мене, не забувай, я люблю тебе!

Твоя, назавжди твоя Марійка

P.S. Я не хотіла, цього писати, але все ж напишу. Якби тобі захоті-

лося знову побути зі мною, то напиши мені, будь ласка. Я покину все

і приїду до тебе. І ми будемо щасливі. І ми будемо разом. Завжди. Не

треба прощатися. У нас все тільки попереду, я знаю!

Цілую! Цілую! Люблю! Твоя Марійка».

Старенька акуратно запакувала лист і віднесла його на місце, до

сховку. Тепер варто було чекати на новий виток, тож вона знову вмос-

тилася в крісло й виглядала з темряви чоловічу постать.

Тої ночі він так і не з’явився, хоч Софія Володимирівна прочекала

його аж до ранку. Потім спала до обіду, пообідала і, користуючись

вигаданим прийомом відгортання снігу, перевірила сховок. Пакунок

від жінки все ще був там, значить Ігор за ним не приходив. І знову

ніч перед вікном, але світло ліхтаря так і не вихопило жодного руху

на вулиці.

Наступної ночі під ліхтар знову прийшла жінка. Коли вона поба-

чила, що її пакунок з листом все ще лежить у сховку, то на мить аж

вклякла, але потім стерла чи то сніжинку з вій, чи то сльозу з очей,

акуратним рухом сховала листа у потаємне місце й пішла геть.

Вона приходила й дві наступні ночі, а Софія Володимирівна мовч-

ки спостерігала за нею з темної кімнати. Чоловік не з’являвся і щось

підказувало бабці, що його на цій вулиці вже й не буде.

У четверту ніч під вікном старої знову з’явилася Марійка. Втом-

лено й приречено вона сягнула рукою до сховку й дістала звідти свій

же згорток, який ніхто не забирав. Вона якийсь час тримала його в

руках, потім поклала на місце, дбайливо, як дитину ковдрою, загор-

нула щілину снігом, аби ніхто нічого не помітив, встала, піднесла

очі догори, немовби чогось просячи, але там – біля ліхтаря – тіль-

ки закручувалися, як світлячки, маленькі сніжинки. Вона раптом

піднесла руку до рота і вкусила себе за зап’ястя: так, як це роблять

жінки, стримуючи крик оргазму або розпачу. І зникла. Серце Софії

Володимирівни стиснулося від побаченого і вона заплакала. Їй теж

невимовно хотілося, аби та жінка була щасливою, аби все у них ви-

йшло і вони колись зустрілися далеко-далеко, і ніколи вже не розлу-

чалися. Захотілося, аби на світі були ще осені, в яких ця пара разом,

в яких вони тримаються за руки, збирають листя і цілуються. Бабця

стала на коліна перед іконою в кутку кімнати й почала молитися за

щастя випадково підглянутого нею кохання.

Вона молилася й плакала всю ніч, згадуючи то почерк Марії, то

свою власну молодість і своє весілля, свої прекрасні осені й поцілун-

ки. Минав п’ятий день відколи чоловік не з’являвся біля ліхтаря. Со-

фія Володимирівна знала, що сьогодні вночі до сховку знову прийде

Марія, аби перевірити чи потрапив її лист до адресата.

Старенька вийшла на вулицю, забрала згорток, занесла його до

кімнати, розгорнула й спалила, аби навіть сліду не залишилося. Вона

розуміла, що це найкраща справа, яку можна зробити в цей різдвя-

ний вечір.

Грудень 2010, Вентспілс

СЮЇТА ДЛЯ ТРЬОХ СКРИПОК І

ФОРТЕПІАНО

ТАЄМНИЧА ОСІННЯ ФОТОГРАФІЯ

Здається, ту фотографію я не зможу забути ніколи.

Все трапилося восени 2008, вже точно й не пригадаю всіх деталей

– відомо лише, що то була виставка фотохудожників в одному з музе-

їв Ужгорода, так само не пам’ятаю того, хто мене, власне, туди запро-

сив, пригадую лише, що запрошення були настільки наполегливими,

що я не зміг відмовитися. Осінь була погідною, приємною, тому вбра-

ний я був досить легко, очікуючи на чудову прогулянку парком та на-

бережною Ужа, кожною клітинкою тіла намагаючись щонайближче

дістатися до сонячного проміння, вигрітися на тому осонні, як со-

нях чи кіт. Той необачно вибраний легкий одяг був моєю першою по-

милкою, бо впродовж трьох наступних днів я так і не зміг позбутися

відчуття холоду, дрижаки буквально пронизували все моє тіло, і від-

лік цього почався з тої миті, коли я безжурно проглядав виставлені

фотороботи і раптом наштовхнувся, наштрикнувся поглядом на фо-

тографію (розміром приблизно метр на метр), яка примусила мене

зупинитися і відчути всю ту небезпеку, яка чигає на кожного з нас у

тих невидимих місцях, де система дала збій і відкриваються двері в

питомо інший простір, в існування якого ми часто не віримо.

Можна по-різному назвати той стан, в який я потрапив, побачив-

ши ту фотографію – отетерів, остовпів, злякався, зацікавився, чи

радше все перелічене разом взяте. Я простояв перед тією фотокар-

тиною хвилин двадцять, кілька разів поривався йти, але все ж при-

мушував себе залишитися. Що такого було в тій картині? Зараз на-

певно сказати вже не можу, пригадую лише, що відчуття були такі,

ніби от-от щось має статися, має відбутися щось дуже важливе, і це

відчуття змушувало мене стояти й чекати, але – хвилина, три, п’ять

– нічого не змінювалося, з тої фотки ніхто так і не вийшов назовні, не

поворухнувся, навіть не підморгнув мені. Насилу відірвавши погляд

від чорно-білої знимки, я недбало, не звертаючи ні на що інше уваги,

поплентався до фуршетної зали, перекинувся там з кимось кілько-

ма словами, навіть виголосив якийсь жартівливий тост, але спокою

всередині мене не більшало, тож я притьмом забрав з гардеробу свій

наплічник і рушив додому.

Вечоріло, вулиці міста були майже безлюдними, лише в деяких

неосвітлених місцях набережної сиділи якісь закохані пари, охайно

й дбайливо закутані в темряву. Щомиті ставало все прохолодніше,

але того холоду я майже не відчував, бо всередині мене розростався

зовсім інший, льодовиковий холод, який, як це не дивно звучить, об-

пікав всі внутрішні органи і гнав мене вперед. Коли я заплющував

очі, то бачив ту фотографію.

Щось мало відбутися, але я ще не знав, що. Наступні три дні

роз’яснення не принесли, але додали три важливі деталі – три сни,

які спрямували моє бачення тої світлини в потрібному (сподіваюся!)

руслі. Спочатку переглянемо ці сни, а потім внесемо в кімнату нашої

розповіді фотографію, яка, повторюся, й досі не дає мені спокою.

Отож, заплющуємо очі й дивимося сни:

СОН ПЕРШИЙ

Її звати Маґдалена, його – Сашко. Обом їм по 24 роки, вже ось

три роки минуло з того часу, як вони разом, але все ще не побралися.

Маґдалена працює журналісткою в газеті, це якась зовсім тупорила

газетка, сон не такий чіткий, щоб у всьому розібратися, але вона на-

зивається чи то «Вісник української залізниці» чи «Ветеринарна по-

міч». Маґдалена працює в редакції вже два роки, прийшла сюди одра-

зу після того, як закінчила Могилянську школу журналістики, і зараз

веде рубрики «Актуальне інтерв’ю», «Собака – наш друг», «Пригоди

на колії», «Постільна білизна «Укрзалізниці» – шлях до щастя й само-

вдосконалення», «Ваша сучка – ваші проблеми» тощо.

Сашко ніде офіційно не працює, лише час від часу підробляє в од-

ній з радіо-таксівок, переважно його просять підмінити когось вночі

або в свята, тому такий підробіток неабияк ускладнює їхні й без того

розхитані стосунки з його маленькою Маґдушкою. Тому у вільний

час він намагається всіляко їй догодити – прибирає вдома, готує ве-

чері, зранку приносить їй в ліжко чай і гарячі бутерброди, начищає

до блиску її взуття, поливає квіти на підвіконні, але все те коту під

хвіст – вони надто рідко бачаться, переважно кілька хвилин ввечері у

під’їзді, коли вона повертається втомлена з роботи додому, або зран-

ку, коли він будить її ненав’язливою музикою й пахощами з кухні, але

в неї немає часу, тому вона залагоджує свій ранковий туалет не по-

жіночому блискавично, швидко намагається проковтнути бутербро-

ди з сиром і шинкою, для цього запиває чаєм, який одразу ж боляче

обпікає губи й піднебіння, в неї, вже цілком по-жіночому, одразу по-

гіршується настрій, вона щось кричить на нього і поміж тих криків

поспіхом розтає в дверях, аби ввечері зустріти його на східцях і знову

нагримати через якісь труднощі на роботі. І так – щоразу, щодня і до

безкінечності.

Протягом тієї першої ночі я бачу цей сон, здається, тисячі разів, і

щоразу все відбувається так само, в тих самих барвах і в тому самому

темпі. Маґдалена – невисока дівчина з рудим волоссям, вся обліплена

ластовинням, таке собі дівчисько, Пеппі довга Панчоха, цей вигляд

її суттєво пригнічує, тому вона всім і вся пробує довести власну сер-

йозність і значущість, через це ходить повсякчас насуплена, направо

й наліво розкидається іншомовними термінами, саме через це почала

палити, надає перевагу темному одягу. Втім, маю зазначити, що такий

набурмосений і показово серйозний вигляд рудого дівчиська змушує

чоловіків при її появі гарячково вигадувати різноманітні еротичні

пригоди, тож залицяльників у неї нескінченна кількість, що суттєво

впливає на ставлення до неї заздрісної жіночої половини колективу.

Не знаю для чого, але зі сну також дізнаюся, що та жіноча половина

(так, редакція зовсім маленька, в ній працює всього дві жінки – Маґ-

далена й та, інша, яку називаємо «жіночою половиною колективу»)

зовсім нещодавно перефарбувалася з брюнетки на блондинку з ме-

тою відвоювання чоловічих симпатій.

Сашко ж навпаки – непоказний і непомітний, навряд чи ви змогли

б його відрізнити у натовпі. Але я його відрізнити можу, бо бачив

щонайменше тисячу разів. Завжди охайно вдягнений, поголений, у

вічносиніх (так у моєму сні) джинсиках, акуратній футболці чи све-

трику й чорній шкірянці. Очі карі, волосся коротке, чорне, зачіска

– напівбокс.

Це три чверті мого сну, а зараз починається остання, четверта

чверть. Раптово у сні з’являюся я – виходжу з підземки на станції

метро «Осокорки» в Києві. Це той район, де знімають помешкання

Сашко й Маґда. Вони мешкають на тринадцятому поверсі будинку

номер п’ятнадцять по вулиці Урлівській, квартира номер 76. Сутеніє,

я виходжу з метро і прямую в сторону тієї самої Урлівської, прохо-

джу біля невеличкого ринку, який розкинувся біля самого входу до

підземки, переходжу вулицю, минаю величезний торговий комплекс

«Материк» (якщо вірити сну, то на другому поверсі там є чудова піце-

рія), запалюю цигарку, дивлюся вправо і – о всі святі! – чую як на не-

самовито реве двигун великого мотоцикла, як свистять, аж кричать,

гальма, з лівої від мене сторони і як на божевільній швидкості прямо

перед моїм носом, розсипаючи навсібіч іскри, пролітає величезне й

вже безформне тіло мотоцикла, безпомічно перекидаючись дорогою

й тягнучи за собою закляклі від страху й несподіванки тіла двох паса-

жирів. Я роблю крок назад, на тротуар, розуміючи, що аварія трапи-

лася з моєї вини, потім в лихоманці біжу до купи металу й людських

тіл, підбігаю ближче й в місячному світлі бачу, на дорозі з широко

розплющеними очима лежать Маґда й Сашко. Минає всього мить,

перед очима я бачу вже застиглий кадр тої фотографії з виставки, і в

гарячому поту прокидаюся.

СОН ДРУГИЙ

Любов Олексіївна працює вчителем хімії в школі маленького про-

вінційного містечка. Вона класний керівник 7-Б класу, який, власне,

й вчиться в шкільному кабінеті хімії. У класі 32 учні, приміщення до-

сить просторе, на подвір’я, де відбуваються шкільні лінійки, виходить

аж вісім вікон. На всіх підвіконнях розкладені чистенькі горщики з

ретельно доглянутими квітами, на стінах розвішані класний куток,

розклад дзвінків, державна символіка України, невеличкі кошики

зі штучними квітами, в кутку класу – вішак, на який діти навісили

гору свого зимового вбрання, над дошкою – насуплений Тарас Гри-

горович. Підлога пофарбована в темно-червоний колір, біля вхідних

дверей і на відтинку між партами – мокрі плями й невеличкі калюжі

розталого снігу. За вікном – зима 1999 року, падає лапатий сніг, і всі

школярі меланхолійно задивляються на вулицю, крізь запітнілі шиб-

ки бачать, як там гасає дітвора молодших класів, які вже відбули свої

чотири уроки і тепер розважаються ковзанками й сніжками.

7-Б сидить на шостому уроці, половина дітей голодні, як звірі, ре-

шта – сонні, як мухи. Триває урок хімії. Любов Олексіївна як завжди

починає зі старої пластинки – мовляв, цього тижня клас ну вже зо-

всім розійшовся і так далі тривати не може, вона вже не витримує, всі

вчителі скаржаться їй, як класному керівнику, і так вічно тривати не

може, вона вже неодноразово попереджала їх, вірила в їх, дітей, обі-

цянки виправитися, але дива не сталося, тому вона просто змушена

(саме «змушена», вона з легеньким притиском вимовляє це слово) на-

ступного тижня провести батьківські збори.

Далі – аґласітє вєсь спісак – триває перекличка присутніх. Сьогод-

ні, як це не дивно, на уроці присутні всі учні, всі сто відсотків. Любов

Олексіївна нарешті диктує дітям дату й тему уроку, потім поволі під-

водиться, йде до дошки й починає писати якісь формули. Деякий час

нічого не чути, лише рипіння крейди об дошку, часом хтось з учнів

голосно позіхає, під кимсь скриплять дошки підлоги. Вчителька до-

писує якесь простеньке рівняння, коли з середнього ряду в її сторону,

голосно розсікаючи повітря, вилітає згорток туалетного паперу, ще-

дро просякнутого синіми чорнилами. Ця мініатюрна бомба зачіпає

краєчок плеча класної керівнички і з глухим звуком розбивається

об шкільну дошку, густо помереживши обличчя й білу блузу класної

дрібним ластовинням з чорнила.

Любов Олексіївна безпорадно повертається лицем до класу, але в

цю хвилину вона настільки схожа на індіанців Ґватемали чи Перу (де

там вони живуть?), що всі діти, навіть найзатятіші «ботани», «заучки»

та відмінниці не стримують голосного реготу, від якого у вчительки

починають надуватися вени голови, вона густо червоніє, навісніє, але

потім зненацька жаліє себе, кидається в плач і вибігає з класу.

Тут у сні з’являюся я – батько Вадима, учня 7-Б класу, який вчора

кинув у свою «класнуху» чорнильну бомбу і мене викликано на зу-

стріч до дирекції школи.

Я виходжу з приватного будинку, в якому мешкаю, закриваю на

ключ хвіртку, настрій у мене кепський, я тягну руку за цигаркою і

в цей момент бачу, як на іншій стороні вулиці старенький опецьку-

ватий пиячок стає, хитаючись, над виритою ремонтними службами

ямою, так само похитуючись, розстібає ширінку на штанях, ще мить

– і тоненька цівка сечі, пильно, по-снайперськи направлена в самі-

сінький центр ями, вмить завмирає, з дна ями чується тріск, піді-

ймається стовп іскор і диму від короткого замикання електрокабеля,

який саме збиралися ремонтувати електромонтери, котрі розійшли-

ся на обід, а пияк, так само невпевнено, похитуючись падає в яму й

залишається нерухомо там лежати.

Від шоку я ледь можу перевести подих – все відбулося на моїх очах

впродовж якоїсь секунди, я підіймаю слухавку, дзвоню в швидку, але

в цей момент перед очима вже стоїть застиглий кадр фотографії з ви-

ставки, і я в невимовному розпачі прокидаюся.

СОН ТРЕТІЙ

Минуло вже сім хвилин з того часу, як я викликав швидку. Люся,

моя дружина, ніяк не могла заспокоїтися і постійно на мене кри-

чала, я ж не знав куди подіти руки і до чого, властиво, застосувати

свою несамовиту енергію. У Людмили зійшли води, от-от мали по-

чатися пологи, а карети (ого, як воно романтично звучить!) швид-

кої допомоги все не було й не було. Не знаючи, куди себе подіти, я

спочатку забіг у кухню, але нічого там не знайшов, бо нічого й не

шукав, потім метеором прошмигнув через всю квартиру і врешті

знову зупинився біля дружини. Добре, що ми відвезли до бабусі

нашу маленьку донечку, а то зараз в хаті взагалі можна подумати,

що пронісся дужий смерч, який все розкидав, дещо розбив, і знайти

щось, навіть дитину, в такому розгардіяші було б ой як важко!

Доню звати Даринкою, їй чотири рочки. Людмила важко її вино-

шувала, зрештою, їй зробили кесарів розтин, і лише це допомогло

врятувати немовля.

Зараз Люда сиділа на невеличкому стільчику в коридорі квартири,

вона була червоною, розпашілою, очі від болю й страху видавалися

невимовно великими, а живіт, який вона тримала обома руками, був

схожим на велетенський футбольний м’яч, і шрам від кесаревого роз-

тину розтягнувся настільки, що мене опанувало оманливе відчуття,

що зараз живіт трісне по швах і всю квартиру, весь будинок, всю нашу

рідну Жмеринку заллє величезний, нескінченний Всесвітній потоп.

Я спробував гарячково надягнути на ноги дружині кросівки, але

вона, боляче гепнувши мене ногою по руці, закричала: «Придурок,

ти мені ще танковий шолом на голову вдягни! Тапки давай, тапки,

скотино!».

Від такої любові я й геть втратив всі рештки спокою, нервово ще

раз подзвонив у швидку, де мені відповіли, що машина вже дві хви-

лини чекає під під’їздом.

Далі все відбувалося, наче в тумані – швидка мчала з нами до лі-

карні, дружина голосно вдихала й видихала повітря, далі – ноші,

лікарняний коридор, двері до пологової кімнати, які з гуркотом за-

чинилися прямо переді мною. Людмила за стіною голосно кричала,

я того стерпіти не міг, вибіг на вулицю, пробував закурити, але при-

палював цигарку з боку фільтра, тож довелося її викинути, смачно

сплюнути і запалювати наступну сигарету, я навіть не міг допетрати,

що ж можна робити в такій ситуації, в голові лише крутилася й кру-

тилася фраза, щойно побачена на сигаретній пачці: «Куріння шкідли-

ве для вашого здоров’я».

Я стою під пологовим будинком, біля мене стоїть знайомий лікар,

з яким в школі разом сиділи за партою, він намагається мене бавити

анекдотами, та мені не до жартів, я курю цигарки одна за іншою, але

враз з криком «у тебе син», рвучко відкривається вікно на четверто-

му поверсі, зачепивши величенький горщик з квітами, і коли п’яти-

кілограмовому горщику залишається пролетіти всього якихось три

сантиметри до обличчя знайомого лікаря, я зажмурюю очі – мигцем

бачу застиглу фотографію з виставки – і прокидаюся.

УРОЧИСТЕ ВНЕСЕННЯ ФОТОГРАФІЇ

Нарешті настав час для того, аби відкрити карти і показати вам ту

фотографію, яка ніяк не йде мені з голови.

Тоді, того осіннього вечора 2008 року, на виставці фотохудожни-

ків я побачив знимку метр на метр. ЇЇ назва – «Очікування». Світлина

чорно-біла.

На фотографії довгий, погано освітлений коридор лікарні. Якщо

придивитись, стає зрозуміло, що це лікарня якоїсь пострадянської

країни – і визначити комплекс ознак цього майже неможливо, про-

сто одразу западає у вічі, що це совковий коридор совкової лікарні.

З обох сторін коридору – сяк-так притулені до стін ліжка й столи на

коліщатках. Коридор порожній, лише на передньому плані сидить

темна – помітно, що чоловіча, років так сорок-сорок п’ять – фігура, і

тримає голову в руках. Якийсь невимовний розпач і біль, або втома й

сонливість змусили людину у важкій задумі опустити голову, взяти її

у великі долоні. Я не впізнаю нічого на тій фотографії – ні коридору,

ні того тьмяного світла, ані ліжок зі столами. Але що змушує мене так

пильно вдивлятися в фотографію?

Правильно, на тій фотографії я бачу себе (себе?) через двадцять

років.

Краків, Осінь 2009

ПОЛКОВНИК МІЛІЦІЇ

І НАБЛИЖЕННЯ КЛІМАКСУ

Полковник міліції Віталій Андрійович Кримов зручно вмостився

в кріслі навпроти вікна і щось завзято майстрував. На ньому були

тільки шорти, майка-безрукавка і домашні капці – надворі в розпалі

буяло літо, прямо у вікно його квартири зазираючи черешневими гіл-

ками, джмелями й клаптиком синього неба вгорі.

Те, чим так захопився Віталій Андрійович, було маленькою сі-

рою мишкою, котра скидалася майже на живу, але була металевою,

нафаршированою різними дротами і мікросхемами. Весь минулий

тиждень полковник міліції присвятив тому, що різними хитромудри-

ми способами намагався приєднати мишку до електронного пульту

управління. Нутрощі він роздобув з дитячої машинки на керуванні,

котру купив у понеділок в «Дитячому світі». Робота була важкою, але

й захоплюючою: цілий тиждень, схилившись над маленькою мишкою

за столом з червоного дерева свого величезного кабінету, він уявляв

собі фантастичну потіху, коли його дружина, Ніна, в суботу спокій-

но поратиметься на кухні, а він скерує туди свою маленьку подругу

– мишу. Ото вереску буде! Підстрибування на стільці! Нінка точно

випустить з рук тарілку чи каструлю! І тоді він – її захисник і герой,

влетить до кухні, як супермен, одним різким рухом – без жодних ва-

гань! – зловить зловісну мишу в жменю і винесе її на вулицю, де дбай-

ливо сховає в кишеню, бо ще ж пригодиться. А Ніна за це точно його

обійме й поцілує, знову назве її лицарем, як вже років двадцять не

називала і, якщо підфартить, зготує йому вареників з вишнями. Ах,

які планувалися вихідні – блаженство розтікалося Віталію Андрійо-

вичу від скронь аж до пучок пальців, він мрійливо заплющував очі і

відкидався назад в своєму неозорому шкіряному кріслі.

Але, всупереч його планам, все пішло шкереберть. Тобто, світ за-

лишився на місці – і його робота, і його квартира, і навіть субота на-

ступила вчасно, та що вже там – навіть дружина поралася на кух-

ні, слухаючи радіоприймач, і мишка плавно і безтурботно заїхала в

кухню, і за кілька секунд Ніна Миколаївна в розпачі випустила з рук

тарілку з салатом і, немов дика пантера, стрибнула на стіл, по доро-

зі ще й вдарившись головою об люстру; але минула якась хвилина і

мишка, впершись носом в газову плиту, замість того, щоб бігти в сто-

рону, мудро дала «задню», акуратно розвернулася і безшумно полізла

під стіл. Ніна Миколаївна протерла краєчком фартуха здивовані очі,

пригледілася і побачила, що хвіст у миші стовбичить вгору прямо,

як вежа, а на кінчику його мигає манюсінька червона лампочка. Роз-

лютована жінка зіскочила зі столу в той самий момент, коли в кухню

влетіло опецькувате тіло її чоловіка, чомусь з ретельно поголеною

мордою і в новій футболці; обоє вони кинулись під стіл, але того разу

святкувати перемогу було суджено таки дамі, і вона з усієї сили геп-

нула чашкою по миші, та розпалася на дві частини, ще деякий час

продовжуючи гудіти.

– Що це має значити, телепню?! – визвірилася на Віталія Андрійо-

вича його дружина.

– Сонце моє, ти просто нічого не розумієш, я ..ммм, як би це ска-

зати....мммммм проводжу досліди... – на кислій міні полковника годі

було прочитати бреше він чи каже правду.

– На мені, скотино??!

– Ні! – аж просяяв чоловік, намацавши думкою рятівну соломин-

ку. – На миші!

– Ти мене своїми дослідами в могилу зведеш, нелюде! Хто це до-

сліди робить на металевій миші, га? Теж мені, кібернетик знайшовся!

Ви там у себе на роботі над людьми досліди ставите, б’єте, органи

відбиваєте, вбиваєте, ґвалтуєте, а тобі все мало, садисте, так? Тобі ще

з дружини познущатися треба? Її в могилу звести – ту, що тебе двад-

цять чотири роки терпить, миє, вдягає, годує?

– Та дай ти вже спокій! Нікого ми не вбиваємо, вони самі зі сходів

падають, коли довго говорити не хочуть. І взагалі – не сунь носа не

в свої справи! Сидиш тут на кухні – от і сиди! І щоб я писку твого

більше не чув! Ясно?

– Йди звідси, нелюде... – розгублено сказала Ніна Миколаївна і від-

вернулася до газової плити, щоб витерти сльози.

Віталій Андрійович вийшов з кухні, зайшов до кімнати, увімкнув

телевізор ледь не на повну гучність і почав дивитися програму про

автомобілі. «Ех, жаль, що все так вийшло. – міркував собі полковник.

– Я хотів як краще, та не вдалося. І як же ж вона розпізнала, що це не-

жива миша? А міг би тепер ніжитися в любові й наминати варенички

з вишнями. Ну нічого, ще щось придумаю».

Останні роки йому геть нелегко жилося. Кар’єра, щоправда, пішла

вгору, але це наклало більше обов’язків, відповідальності, забирало

більше часу, а в той час вже і діти встигли вищу освіту здобути й по-

роз’їжджатися, і вони з Нінкою залишилися вдома самі, та замість

затишку на схилі літ, спокою й щастя, сім’я почала тріщати по швах:

діти не хотіли з ним спілкуватися, викрикуючи, що він зіпсував їм

дитинство й юність своїм командним вихованням і наказами що і

кого любити, а що і кого – ні, дружина з року в рік все більше сипала

прокльонами в його бік, бо то їй не подобалося, що міліція служить

антинародному президенту-дебілу, то міліція вбиває людей і бере

хабарі, а за все це в її очах відповідав він – начальник всього лише

одного з районних управлінь міліції у місті Києві. Божевілля вдома,

здається, перекинулося, як пожежа, й на роботу – його ім’я все час-

тіше звучало в скандалах, правозахисники й опозиція називали його

втіленням гниття правоохоронної системи країни, він загруз у комп-

роматі, пов’язаному з хабарами і молодими проститутками в його са-

унах, тому все вище начальство – і міліційне, і політичне – саме йому

доручало найбрудніші справи: то прибрати журналіста, то «наїхати»

на бізнес котрогось із опозиціонерів, а то й зовсім розігнати мітинг

кийками.

Все це Віталію Андрійовичу настільки набридло, що він усі свої

посадові функції доручив людям, яким довіряв найбільше – своєму

першому заступнику, котрого колись, коли той ще ходив в лейте-

нантських погонах, врятував від тюрми, і водієві, який був настільки

дурним, що вмів тільки виконувати накази. Робота полковника з того

часу звелася лише до відповідей на телефонні дзвінки начальства, а

все інше, починаючи від проведення нарад і закінчуючи звітами в Го-

ловне управління, взяли на себе його вірні працівники.

Весь робочий час Віталій Андрійович Кримов проводив або втупив-

шись в телевізор (а його цікавило все – кулінарія, мультики, новини, фут-

бол, розіграші лотерей), або заглибившись в читання якихось детектив-

чиків з добрим міліціонером серед героїв, котрий ловив зловмисників,

стріляв без промаху і в котрого наліво й направо закохувалися красуні

різного віку. Втім, пан Віталій теж непогано стріляв – вправлявся в цій

справі або в міліцейському тирі, або – значно частіше – вибираючись на

полювання в навколокиївські хащі, де розташовувалися, дбайливо схова-

ні від людського ока, спеціальні мисливські бази для чиновників високого

ранґу. Там же, посеред лісу ховалися непримітні будиночки відпочинку з

саунами, більярдними, дівчатами й манґалами.

Але все це набридло полковнику. Він знову хотів, щоб його любила

дружина і слухалися діти, віталися сусіди і розпитували за кого краще го-

лосувати. Через два роки він вже мав вийти на заслужену пенсію і чекав

цього часу з нетерпінням. Саме тому й вигадував різні речі, за допомогою

яких його рідна Ніночка мала згадати, що він у неї хороший і єдиний.

Сьогодні ж була неділя, Ніна пішла до церкви, в’їдливо йому повідо-

мивши, що йде відмолювати саме його гріхи. Віталій Андрійович на це

нічого не відповів, а коли дружина пішла, попорпався в смітнику на кухні

і знайшов свою мишу, одразу ж заходившись ї ремонтувати. За цією спра-

вою й застала його Ніна Миколаївна, повернувшись додому. Здавалося,

вона чимось була заклопотана, бо на мишу не звернула жодної уваги, а

тільки присіла біля чоловіка, злякано взяла його за руку і – подивившись

глибоко в очі – промовила:

– Я маю з тобою поговорити, сталася біда.

– Кажи, Ніночко. . – розтанув від щастя полковник, адже дружина

вперше за кілька років взяла його за руку.

– Здається, в мене починається клімакс.

– Що-о-о?! – очі у Віталія Андрійовича заокруглилися і поповзли вгору,

він не вірив власним вухам. Ну добре ще, якщо б у неї зламався каблук,

вона захотіла нову шубу чи золотий ланцюжок – але ж до чого тут клімакс,

вони й так бозна від коли не сплять разом!

– Так, Віталіку, я думаю, що в мене почався клімакс. Я це зрозуміла,

коли йшла додому. Це жах! Закінчується мій час як жінки, розумієш? Я

хочу отримати задоволення ще бодай один раз. Візьми мене, Віталіку, пря-

мо тут – візьми!

Ніна впала на підлогу й закрила очі, а полковник почухав потилицю й

сказав:

– Добре, але не зараз. Маємо підготуватися, щоб запам’ятати це. Щоб

все було романтично і водночас хтиво. Пристрасно, як в молодості. Зго-

да?– Гаразд. – чи не вперше погодилася з ним його власна дружина.

Через дві години в кімнату до Віталія Андрійовича ввійшла дружина,

обіперлася спиною на шафу і повільно-повільно промовила:

– Я хочу на природі, в наметі, щоб це було так, як було у нас в перший

раз, тоді в горах, пам’ятаєш?

– Ну як же я можу таке забути, сонечко? – зробив дурнуватий вираз

обличчя чоловік. Так, пам’ятав, все пам’ятав: студентський похід у гори,

ніч, сидіння навколо вогнища й співання пісень. Він тоді дуже впився

якимось білим міцним, совєтською бурдою, й заліз не в свій намет, там

спала Ніна, вона ж подумала, що він прийшов спеціально до неї, за кілька

хвилин вони почали займатися сексом. Він був настільки п’яним, що ніяк

не міг кінчити, вона ж отримала чи то п’ять, чи то сім оргазмів – Віталій

Андрійович тепер точно вже й не згадає, і чомусь закохалася. Зранку він

встав і довго пив воду з якогось струмка, холодну й чисту, а вона підійшла

й обійняла його. І не відпустила, як бачимо, до цього часу.

– Ну от, я хочу на природі. В наметі. Це буде незабутній останній раз,

про нього можна буде внукам розповідати!

– Ніно, в тебе всі клепки на місці?

– Ну гаразд, не дітям, то згадувати можна буде.

– Але послухай, як зараз на природі – кінець листопада на дво-

рі, може, краще в спальні, ввімкнувши канал National Geographic?

– Ні! Хочу дощ і намет!

– Добре, буде тобі дощ і намет.

Збігавши до найближчої аптеки за «Віаґрою», Віталій Андрійо-

вич Кримов швидко повернувся додому, випив таблетку й забіг

до кімнати, де його Нінка сиділа перед телевізором. «Через двадцять

хвилин стан бойової готовності!» – скомандував він і побіг в гараж, де між

інструментами десь мав валятися розкладний туристичний намет.

Полковник досить швидко знайшов намет, побіг до квартири й зачи-

нився у ванній кімнаті.

За кілька хвилин він повернувся за дружиною, попросив ї заплющи-

ти очі, взяв за руку й повів до ванної. Коли вони ввійшли туди, жінка не

втрималася і підглянула на те, що відбувалося – у широкій ванні джакузі

був розкладений двомісний намет яскраво-червоного кольору, над ним

прикріплений шланг з душу, з якого лилася вода. Звук і справді був такий,

ніби падає дощ.

Віталій Андрійович ніжно – наскільки міг пригадати як саме це робить-

ся – роздягнув дружину, роздягнувся сам, і вони залізли в намет. Через

кілька хвилин з намету почали долинати неголосні стогони жінки, вони

все голоснішали й голоснішали, прориваючись крізь цупку тканину на-

мету, а потім крізь двері їхнього сховку прорвалася й її стопа, і чути було

тільки як шумить «дощ», барабанячи в дашок їхнього сховку, і стогони

жінки, і дзвінок телефону, котрий безперервно гримів на всю квартиру.

Полковник зрозумів, що це щось термінове, поцілував дружину в щіч-

ку й пообіцяв повернутися через дві хвилинки – мовляв, як тільки відпо-

вість на телефонний дзвінок.

– Алло, Кримов біля апарату. – сухо і трохи роздратовано промовив

Віталій Андрійович у слухавку.

– Це я. – Полковник почув голос міністра. – Президент хоче прибрати

одного журналіста, того, що зняв на відео інцидент з вінком. Він знову

щось там напакостив. Завтра на роботі тебе чекатиме папка з усім необхід-

ним. Зроби все тихо й чисто, до операції залучи тільки перевірених людей.

Хай це виглядає як інфаркт чи – ну не знаю, сам придумай – свинячий

грип, але ніякого ДТП, ясно? Після Чорновола нам вже не вірять, неякісно

ми тоді спрацювали. Хай буде щось екзотичне. Ясно, питаю?

– Так точно, пане міністр.

– До зв’язку.

– Чекатиму ваших наказів, пане міністр.

Полковник поклав слухавку, подивився на себе в дзеркало й пішов до

ванної кімнати.

– Ну що там, моє сонечко вже скучило за мною?

Варшава, 2010

ЧЕХОВ, ЯКИЙ ЖИВ ВСЕРЕДИНІ МЕНЕ

Одного дня я відчув, що всередині мене завівся Чехов. Я саме ку-

пив сигарети і йшов вулицею, коли зустрів давнього приятеля, ко-

трого не бачив вже кілька років.

– Як поживаєш? – спитався він.

– Дякую, все прекрасно! – відповів я і голос мені урвався: всереди-

ні мене голосно сміявся Чехов, барабанив ногами внутрішні стінки

мого живота, чіплявся за ребра й підстрибував.

Чехов – за моїми відчуттями – був завбільшки з мобільний теле-

фон, але понад те дуже голосно кричав і сміявся. Я почувався пові-

тряною кулею чи радше кліткою, акваріумом, в котрому хтось живе.

Зізнаюся: це не було приємним.

Того разу я швидко відійшов від приятеля і пішов до парку, де схо-

вався в кущах. Чехов всередині мене затих, але я добре відчував, що

він є – у цей момент, наприклад, він лежав мені десь під шлунком і

тихенько насвистував якусь мелодію.

– Хто ти? – промовив я, дивлячись на свій живіт.

– Антон Павлович, для тебе – просто Антоха, чи навіть можеш

мене кликати «чуєш», або «ей, ти», – відповів мені Чехов. Дивно, але

його голос – я тільки зараз це зрозумів – звучав не з живота крізь

шкіру, а підіймався мені стравоходом і потрапляв десь у внутрішню

сторону вуха, таким чином ніхто, крім мене, не міг його почути.

– Але що ти робиш всередині мене? – не вгавав я.

– Зараз – лежу. – скромно відповів Чехов.

44– Але чому ти всередині мене? Як ти туди потрапив і як ти там

живеш?

– Я всередині тебе, бо мені так захотілося. Потрапив нормально,

як і всі потрапляють на цей світ – народився. Живу так собі, бо все-

редині тебе досить спекотно.

– Як це ти народився? Виходить, що я тебе народив?

– Ти дивак, хлопче, до того ж тупуватий. Я просто народився, ти

мене не народжував. До речі, якщо я правильно все розумію, то ти

хлопець, а не дівчина, як же ж ти міг народити?

– Ей, Чехове, ти передаєш куті меду! Якщо апелюєш до логіки, то

поясни мені як ти все-таки взявся всередині мене?

– Дурний ти. Кажу ж: народився.

– Сам ти дурний!

Різкий біль пронизав моє тіло. Чехов з розмаху носком свого чере-

вика вперіщив мене по підшлунковій залозі.

– Щоб знав як наступного разу мене ображати – сказав Чехов і за-

курив всередині мене смердючу сигарету.

– Ти хоч не кури там, в мене дим з вух, носа, рота й – о Боже! – ззаду

йде! – закричав я і спробував затримати дихання, щоб сигарета Анто-

на Павловича погасла.

– Більше так не роби, хлопче, бо пожалкуєш, обіцяю! – грізно про-

мовив Чехов, а потому загасив сигарету в мою шкіру. Враження було

таке, ніби якась оса вжалила мене зсередини.

– Добре, домовилися. Тільки скажи мені: довго ти збираєшся жити

всередині мене?

– Хлопче, це я сам вирішуватиму. Але, в разі чого, тебе повідомлю

першого, гаразд?

– О’кей. А! Я зрозумів! Ти – наче моя власна шизофренія, внутріш-

ній голос! Іншими словами кажучи, свій маленький Чехов живе в

кожному з нас! – аж просяяв я.

– Ти, хлопче, книжок перечитався. Який це Чехов живе в кожному

з нас? Існує тільки один Антон Павлович Чехов – я, і я живу всереди-

ні тебе.

На цьому наша розмова закінчилася. Минуло кілька тижнів, доки

я звикся з тим, що всередині мене живе Чехов. У перші дні мені й

справді було важко: Антон Павлович раз у раз починав голосно смі-

ятися, танцювати (що завдавало мені неабиякого болю!), курити або

співати всередині мене. Найгірше було, коли це траплялося на людях:

я ніяковів, розгублювався, і не знав куди себе подіти, але потім зрозу-

мів, що інші не зауважують ані голосу Чехова, ані диму його сигарет,

який просто-таки пер з усіх моїх отворів. Це трохи заспокоїло мене. З

часом мені почало здаватися, що мати Чехова всередині себе – не так

вже й зле, іноді навіть з цього виходила користь. Наприклад, коли в

університеті на заняттях мене питали про якийсь літературний твір з

епохи Чехова, то Антон Павлович надиктовував мені зсередини від-

повідь, і я отримував хороший бал. Єдине, чого він терпіти не міг

– це Пушкіна: коли десь звучали його вірші, або хтось неподалік мене

згадував його прізвище, Чехов починав біситися і, прямісінько як па-

пуга, викрикувати «Дурень! Дурень! Дурень!”. Я пояснював це пись-

менницькими ревнощами й заздрощами.

Як не гірко мені це зараз визнавати, але одного разу я спробував

навіть позбутися Чехова. Раціонально поміркувавши, що Чехов живе

всередині мене, я спробував з’їсти щось таке, що викурило б його

звідти. Одразу після занять в університеті я пішов до піцерії і замовив

собі піцу «Чілі», попросив потрійну порцію перцю і часнику і вмнув

її за двадцять хвилин. Здавалося, що зараз згорять всі мої нутрощі, я

навіть дихати міг ледь-ледь, а Чехов спокійно закурив свою сигаре-

ту і – розкусивши мої наміри – сказав: «Хлопче, так тобі не вдасться

мене позбутися. Вогонь, спека – все це для мене іграшки. Знав би ти,

скільки часу я провів в пеклі! І незлецьки бавився, мушу визнати!

Принаймні там можна курити, там купа жінок і алкоголю, дозволені

всі азартні ігри, а те, що все навколо палає й горить, смажиться – це

дурниці, я ж багато часу в Криму проводив, там сонце ще й не такі

штучки відпускає!».

Зрозумівши, що спроба не вдалася, я аж ніяк не охолов у своїх на-

мірах, а тільки згадав фразу, здається, Наполеона Бонапарта: «Пере-

мога у битві – це ще не перемога у війні». Один – нуль на користь

Чехова ще нічого не значили. Я прийшов додому й розпочав другий

тайм. Випив два літри кефіру й заїв все це огірками: свіжими, консер-

вованими й засоленими, аби вже напевно досягти бажаного резуль-

тату. Немає чого соромитися: наступні майже три години я провів в

туалеті, корчачись і пітніючи, але Чехов тільки сміявся з мене і по-

грожував, що про такого дурня, як я, обов’язково має написати опо-

відання. Безсилий, я пішов до своєї кімнати й ліг на ліжко. Рахунок

був невтішний: два – нуль не на мою користь.

Але я не здавався. В голові в мене визрівав наступний підступ-

ний план, вирішальна битва. Надвечір, коли стемнілося, я позачиняв

всі вікна й двері в своєму помешканні, ввімкнув голосно музику, аби

нічого зайвого не почули сусіди і – наскільки було сил – почав гуч-

но читати Пушкіна. Чехов, здавалося, втрачає свідомість і розум, він

шкрябався всередині мене, кусався, і гатив ногами в підшлункову,

печінку, сечовий міхур. Мені дуже боліло, але я знав, що цю битву

маю виграти я. Спочатку я прочитав два томи лірики Пушкіна, потім

якусь годинку тривало читання листування Алєксандра Сєрґєіча, а

коли почало розвиднюватися, я знайшов «Євгенія Онєгіна», в оригі-

налі, звісно. Чехов всередині мене перетворився на хижого звіра, він

кусався, гасив сигарети мені в легені, пробував перекрити мені пові-

тря і стравохід, безбожно бив по нирках, але я, натхненний битвою

і своїм героїзмом, мужньо тримав удар і – ніби в стані релігійного

екстазу – читав і читав про того Онєгіна. На ранок сили мої зникли, а

Чехов всередині втратив свідомість і лежав непорушно. З блаженним

спокоєм я віддався сну.

Прокинувся я від того, що Чехов співав якусь веселу пісеньку. В

мене боліли всі м’язи, в голові гуділо, а голос був зірваний і тільки

хрипів, зате Чехов не тільки вижив, а й був у чудовому настрої. На-

певно вважав, що переміг Пушкіна. Мені нічого не залишалося, як

змиритися з існуванням Чехова. Того ранку він наполіг, щоб я спалив

всі книжки російських письменників, котрі були в мене вдома: неза-

лежно від року народження автора, стилю чи жанру. Після того нам

разом зажилося краще.

Аби ви не подумали, що я – бездушна скотина, то розповім вам

і про інше. Я довго готувався до дня народження Чехова. Хотілося

зробити йому щось приємне. Зрештою, ми жили разом, тобто він

жив у мені, майже зрісся зі мною, знав всі мої таємниці, звички і

вади, я радився з ним з багатьох питань. Він став моїм найкращим

другом. Мушу визнати, блискучим співрозмовником, з чудовим по-

чуттям гумору, і енциклопедичними знаннями. Мені було цікаво з

ним і навіть приємно, хоч характер у нього був не найкращим. Отож,

наближався його День народження, і я шукав можливості порадува-

ти його. Дуже дотепним чи метикуватим мене назвати важко, тому я

не вигадав нічого кращого, ніж купити торт і квіти. У той святковий

день я елегантно вбрався, поголився, прибрав у квартирі (навіть ві-

кна і посуд помив!), увімкнув якусь веселу португальську пісеньку,

сів за лептоп і в Ґуґлі ввів у пошук «твори Чехова». Отримавши по-

над мільйон результатів, я одразу відкрив сторінку з текстом «Дами з

собачкою» і почав читати вголос. Чехов спочатку голосно сміявся, я

навіть подумав, що то від задоволення. Однак потім він наказав мені

припинити читати і вимкнути комп’ютер.

– Дебіл! Який же ти дебіл! Ах! Дебіл! Я, звісно, дякую, що ти хо-

тів зробити мені приємно, але хіба можна комусь зробити приємне,

читаючи йому «Даму з собачкою»? Навіть якщо ти це Чехову, Анто-

ну Павловичу, читаєш? До того ж читаєш ти зі страшним акцентом,

гидко слухати! Не ображайся, хлопче, але дурнуватий ти вигадав по-

дарунок! А тепер давай веселитися! – вигукнув Чехов і почав танцю-

вати.

Як ви й здогадалися, я тоді серйозно образився, але та моя наду-

тість тривала якихось півгодини, бо Чехов всередині веселився, спі-

вав і танцював, тож його настрій невдовзі передався й мені. Під вечір

Антон Павлович попросив собі коньяку. Я випив три чарочки конья-

ку і письменник, який мав не цілих десять сантиметрів зросту, до-

бряче захмелів. Він закурив сигарету, сказав, що життя – прекрасна

штука, і попросив погасити світло – мовляв, хоче поспати. Так що й

самі бачите, що я любив свого маленького друга і намагався зробити

його життя комфортним і повним задоволення.

Так минув майже рік. Я настільки звикся з тим, що всередині

мене хтось живе, що й уявити собі не міг, що можна якось бути й без

Чехова. Зрештою, думаю, що йому теж було досить зручно в мені:

я проковтнув іграшковий стіл і ліжко, стілець, він все це видобув зі

шлунку й обладнав помешкання всередині мене. На жаль, не існува-

ло таких маленьких книг, які б він міг читати, і люди ще не винайшли

– напевно, думають, що немає для кого – такого мініатюрного теле-

візора, який би міг дивитися Чехов, що живе всередині мене. Аби хоч

якось зарадити нудному життю Антона Павловича, я щонеділі пив

коньяк і принаймні раз на місяць відшуковував на форумах в інтер-

неті якісь капосні думки про Пушкіна, що неабияк тішили Чехова,

який раз у раз за особливо злим коментарем вигукував: «Є ще мудрі

люди з хорошим смаком, є!». Такі коментарі, думаю, залишали учні,

котрі за твори цього російського класика отримували погані оцін-

ки. Ніде правди діти, часом Чехов просив почитати йому коментарі й

про його творчість, що тільки підкреслює його вроджену інтелігент-

ність і такт.

Одного разу я перелякався майже до смерті, бо думав, що мою

таємницю викриють і заберуть від мене Чехова. Це трапилося під

час медогляду в військкоматі. Раптом виявилося, що в моїй медич-

ній картці чомусь бракує рентгенівського знімка і мене повели на

цю процедури. Тільки я знаю, що я пережив за ті п’ять хвилин, поки

мені робили знімок. Добре, що я не посивів. Ви тільки уявіть що б

про мене подумали інші, якби дізналися, що в мені весь цей час жив

Чехов? Словом, я покрився холодним потом, серце мені билося, як

навіжене, і навіть Чехов всередині мене наче застиг. Коли принесли

готовий знімок, то ніякого Чехова на ньому видно не було, тільки

контури стола й ліжка, яке я проковтнув для Антона Павловича, але

лікарі сказали, що це тільки плями світла, бо апарат в них вже старий

і часом трохи псує знімок. Щастю моєму не було меж.

Пам’ятаю й інше, не надто приємне. Свого часу до Чехова при-

йшла таємнича гостя. Так, ви правильно зрозуміли: не до мене, а до

Чехова. Я саме чистив картоплю на кухні й дивився телевізійні но-

вини, коли почув, що Антон Павлович з кимось говорить медовим

голосом. Я прислухався й зрозумів, що всередині мене двоє людей

– Чехов і якась дамочка. Це вже було занадто. З таким успіхом через

місяць в мені може жити ціле місто! Трохи повагавшись – влаштува-

ти письменнику скандал чи ні, я все ж вирішив надати йому право

на особисте життя. Хоча сам я, відколи в мені завівся Чехов, ніяких

стосунків не заводив і навіть про це не думав: по-перше, мені було

б незручно перед шановним письменником; по-друге, в хвилини

інтимної близькості, я впевнений, Чехов вигукував би якісь непри-

стойності й сміявся б, бо такий дошкульний вже мав характер, а мені

це було б неприємно; по-третє, і це чи не найголовніше, Антон Пав-

лович кепкував би й з моєї обраниці, коментував би її зовнішність,

манеру говорити і вдягатися, інтелектуальний рівень і – sic! – мої

компліменти, чим напевно підірвав би мою віру в себе. Тож я собі

такого не дозволяв і навіть не думав про це. Тим часом Чехов з дамоч-

кою від розмов про погоду і про мене (так, про мене!) перейшли до

поцілунків. Варто згадати, що дама була в туфлях на шпильці, кожен

її крок віддавав в мені ніби розрядом струму, тому я втішився, коли

Чехов впорався нарешті з її сукнею і повалив на ліжко. Далі я, аби не

підслуховувати (підглядати я, ясна річ, не міг, та й не хотів) натягнув

на вуха навушники і на всю гучність увімкнув музику. Через дві го-

дини дама зникла.

Переївшись морозивом спекотного літнього дня, я ненавмисне за-

студив Чехова. З простої нежиті й кашлю розпочався бронхіт, а по-

тім і запалення легенів. Ситуація була драматичною, бо письменник

і справді міг померти. Я, натомість, не міг дати собі раду з питанням

як саме лікувати свого друга. З одного боку, сам я не хворий, тому ан-

тибіотики вживати мені не треба, з іншого – якщо нічого не робити,

то я можу втратити Антона Павловича. Вихід прийшов несподівано.

Я почав їсти лимон цілими шматками й пити багато теплого чаю, а

письменник діставав його собі й також частувався. На вечерю в нас

було багато часнику й картоплі в мундирах – я ковтав її майже цілою,

а Чехов всередині мене вже розламував її на шматки й дихав гарячою

парою. Так спільними зусиллями нам вдалося вилікувати Чехова. З

того часу я завжди зважав на те, що роблю й на те, що їм. Бо, за вели-

ким рахунком, в мені було ще одне життя, про яке треба було дбати.

Важко назвати мене вагітним, але я переживав щось дуже подібне.

Ми з Чеховим навіть їздили в подорожі. Антон Павлович захотів

до Криму, де колись жив, і невдовзі ми туди вибралися. Я навіть пі-

шов у хату-музей письменника, навіть за квиток заплатив (а це дивно,

адже Чехов зараз жив всередині мене і міг мати хоч якісь привілеї!),

щоб зробити письменникові приємність. Він тоді дуже розчулився

і на кілька днів ним заволодів меланхолійний настрій. Іншим разом

ми поїхали до Карпат – це вже з моєї ініціативи. Чехову там теж дуже

сподобалося. Особливі місцеві алкогольні наливки, котрі я змуше-

ний був ковтати на вимогу письменника.

Так минав день за днем. Я думав, що ми з Чеховим – одна міцна

сім’я. Проте, це, як виявилося, було зовсім не так. Я навіть не знаю,

чим я завинив перед Антоном Павловичем. Адже завжди й у всьому

намагався йому догодити! Навіть терпів ті приходи дамочки, котрі з

деякого часу стали регулярними. Але зараз вже пізно виправдовува-

тися й жалітися. Вочевидь, щось-таки я зробив не так, не так сказав,

цілком можливо, що я був нудним співрозмовником, поганим дру-

гом чи ще щось інше. Як би там не було, а зараз вже нічого змінити

неможливо, залишилося тільки шукати причин, але й вони нічим не

зарадять моєму горю.

Отже, одного ранку я прокинувся від того, що сонце безжалісно

світило мені в обличчя. Був майже обід. Дивно, бо Антон Павлович

щодня будив мене о шостій ранку постукуванням по шлунку, вимагав

сніданку й гарячого чаю. Цього разу він мене не розбудив. Я підвівся

на ліжку й сторожко прислухався до свого живота, але звідти чут-

но було тільки бурчання. Я не відчував жодного руху всередині себе.

Сумнівів не було – Чехов зник. Чи навіть не так – покинув мене.

Спочатку я злився на нього – міг же хоч записку залишити або

пояснити, чому мене покидає, міг якщо не подякувати, то хоч попро-

щатися! Потім я намагався радіти, що нарешті моє життя стає нор-

мальним, але радість була несправжньою й якоюсь гіркою. З часом

спогади про Чехова почали здаватися мені сном, і тільки стіл і сті-

лець, які я колись проковтнув для письменника, нагадували мені про

справжні події. Колись Чехов жив у мені, а потім покинув, нічого не

пояснивши. Мені самотньо без нього.

Липень 2010

ЧОТИРИ ПОСТУЛАТИ СТАРОГО ІДАЛЬГО

– Добре, тоді я таки скажу тост: щоб ви всі здохли, друзі!

Я знаю тільки одну людину, котра може говорити настільки щиро.

Часом весело, часом – сумно, але щиро. Це мій найкращий друг Толік

Майданський, він же Інокентій Нерозлийаніграма, Голий Вася, водій

бронепотяга і славнозвісний ідальго Хуан Карлос, кубинський рево-

люціонер і український мачо.

Коли ми з ним сідаємо пити, то вся Західна Україна, а також східні

Словаччина, Румунія, Угорщина, північна Молдова, південна Біло-

русь та південно-східна Польща не можуть заснути. Я міг би розказа-

ти три тисячі сто вісімдесят сім історій з наших пиятик, котрі могли б

стати притчею, темою для виховного уроку про патріотизм, але най-

частіше – приводом для ув’язнення.

Не подумайте – ми не алкоголіки. Ми п’ємо з принципу, заради

принципу, ми люди принципові. Пити – це наше переконання. От

хтось п’є тільки тоді, коли йому боляче, коли трапляється щось жах-

ливе, коли його виганяють з універу чи з роботи, коли його кидає

дружина (ой, стоп, хіба це теж зараховується до категорії «нещасть»?)

чи хтось, не приведи Господи, помирає. Інші п’ють з нагоди подій

святкових і радісних, як-то: звільнення колег з роботи, звістка про

вагітність дівчини найзапеклішого ворога, чергову поразку росій-

ської збірної з футболу, а також в Дні народжень та ювілеїв. Є ще тре-

ті, котрі п’ють від нічого робити, коли нічого не відбувається, коли

життя ніби застигає в польоті і стає нестерпно нудно.

52Ми зневажаємо всі ці категорії пристосуванців, банальних і не-

цікавих алкашів, конформістів святої справи випивання. Ми п’ємо

з принципу, нас не зупинити. Ми не шукаємо причин і не очікуємо

на наслідки чергової пиятики, ми просто п’ємо. Ми п’ємо так, як Бог

створював цей світ: із дня в день, із жартами і промахами.

А ще мій друг інколи говорить афоризмами. Одного разу ми з Толі-

ком потрапили в село і почали пити. Ми цього не планували, звісно,

просто почали. Почали з принципу. Бо ми п’ємо і тоді, а навіть – надто

тоді, коли цього ніхто не очікує, не сподівається, коли це недоречно.

Нас це мало хвилює, бо ми люди принципові і принципам зраджу-

вати не збираємося. Зрештою, принципи – це не жінки. Різниця між

принципами і жінками проста. Їх, власне, дві, цих різниць. Перша по-

лягає в тому, що коли зраджуєш жінці – це ніби навіть почесно і цим

можна похвалитися в якійсь тісній компанії, хоч це й тупо. Зрадою ж

принципів пишатися не випадає. Друга з різниць – в тому, що прин-

ципи, на відміну від жінок, не народжують тобі дітей при першій же

нагоді, тому з ними сяк-так спокійно.

Отже, приїхали ми з Толіком в одне гірське село. Почали пити.

Знову. Ну, бо в дорозі ми вже починали пити. Двічі. З перервою на

сон і політичні дебати з пасажирами автобуса. А взагалі почали пити

ми ще вдома. На коня. Тобто завершили пити вдома. Ет, грець із ним!

Словом, почали ми пити в селі. Сіли собі біля хати під черешнею і

почали пити. Господар, в якого ми зупинилися, виходить і каже: «А

чому ж це ви, хлопці, п’єте?». Ну, ми й відповіли, що, мовляв, п’ємо з

принципу. Тоді той люб’язний господар виніс з хати п’ятилітрового

бутля сивухи, як він сам запевнив, шестидесятиградусної. Я з остра-

хом на нього, на бутля тобто, подивився, а Толік поплескав мене по

плечу і тільки сказав: «Андрюха, немає нічого неможливого».

За це я його й люблю, за вміння підтримати в необхідний мо-

мент і сказати «немає нічого неможливого». Як виявилося того разу,

й справді нічого неможливого не було, хоч я й слабенько пам’ятаю

як ми здолали ту «перешкоду». В Толіному арсеналі було ще кілька

афоризмів, котрі розходилися світом, як релігійне вчення, як вірші

поетів чи венеричні хвороби. Моїм улюбленим афоризмом був цей:

«Я ж не казав, що ти одна-єдина, ти просто сука, яких мало!». Слово

«сука» Толя вимовляв з особливим придихом, концентруючи в ньо-

му всю свою любов, всі емоції. Повірте моєму слову: Толя – останній

ідальго нашого часу, безстрашний воїн, ворог Всесвітнього зла, друг

всіх знедолених і проституток.

Яко людина винятково благородна, чиста, як кришталь чи горіл-

ка, Толя постійно втрапляв у якісь історії, котрі щоразу давали йому

якийсь урок. Ці уроки наш герой розподілив на чотири категорії:

тілесна любов, авантюри, бухло, віра. У кожній з них апостол Толік

Майданський виокремив основну заповідь, чи то пак постулат і су-

провідну до нього притчу. Дозволю собі їх вам переказати.

1. ТІЛЕСНА ЛЮБОВ

Його постулат щодо тілесної любові звучав так: «E=mc2». На всі

розпитування щодо того, що саме міг би значити цей постулат, як

його трактувати, які цифри чи щось інше підставляти в цю формулу,

Толік не вівся і лише гордо кричав: «Нічого ви, бовдури, не розумі-

єте!». Зрештою, так ніхто ніколи й не дізнався, що він має на увазі

під цим постулатом, навіть я. Зрештою, інколи я навіть сумніваюся

чи це постулат, адже старий хитрий ідальго міг просто собі вигадати

будь-що, а всі інші й так повірили б, що це постулат, заповідь. Мушу

зізнатися, що час до часу він так і робив.

Так ось, з тілесною любов’ю в нього все було о’кей. У кожному об-

ласному центрі України на нього чекала дівчина, а в тих обласних

центрах, де дівчина на нього таки не чекала, я ділився своїми запа-

сами й контактною базою, тож вона, дівчина, врешті-решт починала

його там чекати. Перед тим, як лягати спати, він відправляв есемеску

приблизно трьохстам дівчатам: «Думаю про тебе. Добраніч. Цілую».

У його мобільнику була спеціальна група, «Дівчата», котра ділилася

на підгрупи: за містами, віком і ступенем стосунків (від «в розробці»

до «списано»). Через таку постійну увагу дівчата його й любили.

Знайомство з дівчиною на вулиці він починав з благородного

вчинку. Власне, в кишенях Толіка завжди можна було знайти мільйон

дрібниць: запальнички, презервативи, заколки для волосся, гаєчні

ключі, вологі серветки, вирізки з газет, револьвери, купюри невідо-

мих валют, відкриті листи до найвищого керівництва країни, шкар-

петки (про всяк випадок), кишенькова Біблія, роздруківка тижневої

програми телеканалу «Мисливство і риболовля», кулькова ручка,

виделка, підручник з біології для десятого класу, шнурок, кільки в

томаті, карта пам’яті для фотоапарату, жіночі трусики, мобільний

телефон, карту Африки, жетон паризького метро, візитку народного

цілителя, набір рибальських гачків, Конституцію України (видання з

актуальними змінами), конячий зуб, марихуану, дві чарки, депутат-

ське посвідчення і кардіограму. Ну, до чого я й провадив, починав

наш ідальго завжди з благородного вчинку – наздоганяв дівчину на

вулиці і казав, що в неї щось випало. І діставав щось з кишені, ска-

жімо, Конституцію чи кінський зуб. Більшість дівчат на такий недо-

лугий жарт реагували позитивно, а далі, ну а що далі, слово за слово,

самі розумієте, і вона опинялася в його ліжку. Або він у її ліжку, куди

К описанию Далее >

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги