Book.indd - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Unknown (ч. 2)

ближче було йти.

Толік Майданський розповідав мені: «Якось я поїхав у Чернівці до

однієї дівчинки. Хтось міг подумати, що я поїхав у справах, з турис-

тичною метою, в румунське посольство робити візу, зустріти давніх

друзів, просто змінити ландшафт і відпочити, можуть думати що за-

вгодно і шукати будь-якого приводу, а я приїхав трахатися. У мене не

було інших цілей і завдань, я приїхав трахатися». Таку щиру людину

ще пошукати треба.

Але за тим базіканням я й зовсім забув розказати вам притчу Толі-

ка про тілесну любов. Вибачте, виправляюся.

Прекрасного літнього дня вийшов Толік з дому і попрямував до

найближчого магазину за пивом. Здавалося, життя починається зно-

ву, а навколишній світ набирає барв і запахів. Ще старшокласники

Толіка в школі помітили чудодійну здатність пива повертати в люд-

ський організм життя. Хтось зранку п’є каву, накручений вигадками

капіталістів і пройдисвітів. Толіка ошукати не так просто, його не про-

ведеш, його не подолати – ранок він мужньо і принципово починає з

пива. Інколи, коли він зранку на роботі (хоч і буває це вкрай рідко),

мій друг змушений наливати собі пива до великої кавової кружки,

аби ніхто не помітив. Проте, як правило всі й так помічають, бо Толі-

ку вдається то по-богатирськи відригнути після кави, то закусити її

чіпсами чи сушеною рибою, або й зовсім вигукнути колезі: «Повтори

мені одне велике... каву!». Справді: великій людині – велике пиво.

Мужній ранковий ідальго сьорбнув пива перед магазином і в його

порядку денному після пива (пункт №1) з’явився пункт №2 – ранко-

ва ерекція. Ще старшокласники Толіка в школі помітили чудодійну

здатність ерекції змушувати людину діяти й рухатися. І саме в цей

момент він побачив чудо над чудесами, радість очей своїх, кару Божу

– свою дружину, яка саме входила до їхнього під’їзду. Толік неабияк

здивувався, адже дружина від своїх батьків мала повернутися тільки

за тиждень!

Осушивши пляшку, нестримний, як орел, Анатолій Майданський

побіг за дружиною. В квартиру він мав потрапити першим, аби при-

брати – ні, не сміття і не пляшки! – бюстгальтери, трусики та інші пі-

кантні дрібнички з жіночого гардеробу. Якщо ви подумали, що жіно-

чі ліфчики і трусики носив сам Толік, то ви помилилися. Робив він це

вкрай рідко – скажімо, на моїй пам’яті це було тільки раз, на Новий

рік, коли ідальго на коні (велосипеді), перевдягнений у відьму (свою

дружину) заїхав до нас у вітальню і заспівав пісню, від якої я зронив

скупу чоловічу сльозу, «Пісню про рушник». Отож, жіноча білизна

належала не йому і не його дружині, тому Толік Майданський, він же

Інокентій Нерозлийаніграма, Голий Вася, водій бронепотяга і слав-

нозвісний ідальго Хуан Карлос, кубинський революціонер і україн-

ський мачо мав встигнути втрапити в родинне гніздечко першим,

аби хутко замести сліди. Ранкове пиво плюскалося в ньому, як океан,

а він біг і біг до дверей під’їзду, а коли таки прибіг, то бачив, що двері

ліфту зачинилися і дружинонька поїхала нагору. Це було повне фіас-

ко, крах, востаннє такі жахливі почуття він переживав, коли партія,

якій він симпатизував, програла парламентські вибори.

Але старий ідальго дон Хуан Карлос Майданський здаватися не

збирався, він не визнавав поразок і завжди продовжував боротьбу.

Саме тому додому він того дня так і не зайшов, а випив ще кілька пив

біля магазину і подався до мене додому, де й прожив наступні кілька

місяців.

Згасло літо, закінчувалася осінь, і в один з днів, десь тоді, коли моє

терпіння почало вичерпуватися і я вже, було, хотів йому пояснити,

що варто порозумітися з дружиною і повернутися в сім’ю, або хоча б

з’їхати від мене і винайняти собі окреме помешкання, так от, в один з

таких днів, а, уточню, то був ранок, Хуан Карлос задумано потягнув

пива з пляшки, багатозначно глянув на мене і сказав: «Не хвилюйся, у

мене є план». Толя Майданський був неперевершеним стратегом, він

бачив розвиток подій на багато ходів уперед. І як я, телепень педаль-

ний, міг йому не вірити. Адже він не просто переховувався від гніву

дружини в мене вдома, він весь цей час виношував план!

Мені стало настільки соромно, що я міг так зле подумати про най-

кращого друга, що я мовчав і прикурив цигарку. Минуло кілька хви-

лин і я все ж наважився спитати його план. « План, – відповів він,

– простий, як двері. Завтра я прийду додому так, ніби нічого й не ста-

лося, а я виходив лише за хлібом. Жінка спитає, мовляв, де я був. Я

брехати не буду, ти ж мене знаєш, скажу правду: вів нерівну боротьбу

зі Всесвітнім злом. Правильно? Правильно. Потім вона спитає, по-

казуючи на ті жіночі трусики і ліфчики – а це що таке, і здивовано-

грізно зведе брови. А я не розгублюся, скажу, що гуманітарну допо-

могу в дитячий інтернат збираю, он же свято Миколая на носі! Вона

повірить, вона знає, що я люблю дітей! А потім, щоб вона не злилася,

в нас буде тілесна любов!»

Не знаю що б із цього плану вийшло, але коли Толік прийшов на-

ступного дня додому, то ні дружини, ні навіть меблів і чужих труси-

ків в квартирі не було – тільки стіни і вікна. Напевно, дружина вто-

милася чекати, поки чоловік завершить війну зі Світовим злом. Ось

така перша притча.

Врешті-решт, оптимістична, бо без дружини життя Хуана Карлоса

тільки набрало обертів і тілесної любові значно побільшало.

2. БУХЛО

Про справи, що стосуються алкоголю й Толі Майданського я вже

й так розповів настільки багато, що тут обмежуся лаконічним викла-

дом притчі і постулатом. Постулат ідальго в сфері бухла звучав так:

«Хочеш випити – випий, не хочеш – примусь себе!».

Як людина чесна і відповідальна, Хуан Карлос цьому принципу ні-

коли не зраджував. Навпаки – він поширював його серед непросвіт-

лених мас власним прикладом. Часто його можна було знайти в яко-

мусь барі серед юрби прихильників і нових адептів його вчення, його

промови були короткі й змістовні, в очах його горів непідробний біль

за втраченим, за минулим і колишніми жінками, тому говорив він

щиро і душевно. Він казав так: «Друзі, випиймо і задумаймось». Всі

випивали, всі сто чоловік навколо нього, він теж випивав і наставала

тиша, аж було чути як дубасять лапами таргани по столиках і бар-

стійці. Всі замовкали хвилин на двадцять, кожен думав про своє, про

щось рідне йому, і після того як Толя Майданський переможно пі-

діймав вказівний палець догори і викрикував: «От і я про це ж», у

декого на очі наверталися сльози. Публіка була щиро розчулена таки-

ми глибокими й мудрими словами свого пророка. Та й справді, Хуан

Карлос був справжнім оратором, він просто дозволяв людям самим

вигадувати для себе промови й виступи, а потім тільки збирав про-

міння слави і стріляв у прихильників цигарки.

Притча ж про бухло повчальна і світла водночас. Повчальна тому,

що трапилася ще за часу навчання Толіка в школі, а світла з тієї при-

чини, що Толік напився з електриком. Вчився він у маленькій сіль-

ській школі гірського району, туалет був надворі. Наш герой, ще тоді

зовсім не ідальго і не дон, а просто Толік посеред уроку хімії відпро-

сився до туалету і побіг. Маю додати два нюанси: була зима і в школі

не було світла, щось якраз в той час вийшло з ладу. Толік вибіг до

туалету, а електрощиток був якраз біля вбиральні. Зробивши свою

справу, Толя вирішив глянути як просуваються справи в електрика,

котрий намагався відремонтувати мережу.

Електриком був дядя Вася, місцева знаменитість і улюбленець.

Толя покрутився біля нього і вже думав повертатися в клас, коли

дядя Вася (царство йому небесне!) озвався до малого:

– Слухай, козаче, сигарету маєш?

– Ні, я кинув – по-діловому відповів Толя Майданський, сплюнув

і засунув руки в кишені брюк.

Зауважимо лише, що тоді він вчився в першому класі і про факт

кидання курити аж зовсім не збрехав. Толік одразу припав до душі

електрику, тому він і попросив малого збігати за пляшкою самогонки.

До честі Хуана Карлоса він не відмовив, бо, як я вже говорив, змалку

був винятково благородною людиною, котра завжди приходить на

поміч у важку хвилину.

Толя збігав за пляшкою, купив її у баби Соні, а на зворотній до-

розі вирішив спробувати що ж він несе і зробив кілька ковтків. На-

пій йому не дуже сподобався, але ніхто й не казав, що буде легко,

зметикував наш герой. Дядя Вася нетерпляче чекав на Толіка і не-

ймовірно зрадів не тільки пляшці, а й самому малому. Ймовірно, що

досвідчений погляд старого електрика вже тоді, у зовсім юному віці,

розпізнав неабиякі інтелектуальні здібності Хуана Карлоса, його рі-

шучість і благородство. Хай там як, а дядя Вася налив і Толіку. Я вже

згадував, що мій друг Майданський ніколи не відмовить людині в

біді, а надто коли вона хоче випити. Отож, розпили електрик і пер-

шокласник пляшку і пішли, зрозуміло, поспати в школу, була там

якась комірка в дяді Васі. Перед тим як заснути обоє викурили по

сигареті, сп’яну Толік не втримався і таки повернувся до шкідливої

звички.

Знайшли їх зранку в тій же комірці. Як з’ясував директор, вночі

дядя Вася ще двічі бігав за пляшкою і цигарками. Біля наших героїв

валялася розбита об стіну гітара, на якій, вочевидь, вночі гралося,

банка з-під маринованих огірків, розірвана навпіл карта світу і ко-

лода карт. Толік потім розповідав, що вони поділили собі з електри-

ком світ на дві частини і почали грати на нього в карти, малий, ясна

річ, все продув – всі материки і океани, навіть частину льодовика,

тому й розбив гітару. А ціле село весь день і всю ніч пробуло без

електрики.

Підсумком цієї історії було те, що дядю Васю погнали з роботи,

Толю ще на рік залишили в першому класі, а його батьків змусили

купити школі нову карту світу. Зранена ніжна дитяча душа дона Ху-

ана Карлоса, тоді ще Толі Майданського винесла з цієї історії глибо-

ку мораль, котру він потім першим пунктом записав у свою програ-

му, балотуючись до Верховної Ради: «Електрифікація гірських сіл

– наше першочергове завдання!».

3. АВАНТЮРИ

Дивно називати цей розділ словом «авантюри», бо авантюрами

подібні історії назвати важко. Взагалі важко пов’язувати слово «аван-

тюра» з настільки благородною і принциповою людиною, яким є мій

друг Толя Майданський, він же Інокентій Нерозлийаніграма, Голий

Вася, водій бронепотяга і славнозвісний ідальго Хуан Карлос, кубин-

ський революціонер і український мачо.

Постулат щодо авантюр у мого друга звучав так: «Так ми Україну

не побудуємо!». Суть месиджу зводилася до того, аби викликати у

співрозмовника почуття провини і змусити його піддатися на якісь

вмовляння.

Одного разу йому вдалося так ошукати навіть мене. Перед тим ви-

пивали разом. Тиждень. З принципу. І от нарешті розійшлися, я спав

вдома, а Толік подзвонив і питає: «Андрюха, ти що, спиш? Так ми

Україну не побудуємо!». Не знаю як ви б повелися в тій ситуації, але

я відчув особливий, палючий сором за свій стан і за свою тотальну

бездіяльність у нагальній справі будування нашої молодої держави.

Хуан Карлос дав мені обдумати справжній гігантський масштаб моєї

провини і, наче священик, промовив у слухавку: «Але ти ще не зо-

всім втрачена людина, в тебе ще є шанс. І ти можеш присвятити свої

найкращі поривання, свій розум, сили, вміння і навички благород-

ній і патріотичний справі побудови нашої Батьківщини. Скажу тобі

більше – саме в цей момент вона потребує твого запалу, твоєї профе-

сійності, скрупульозності і досвідченості. Сьогодні, як ніколи, наша

держава прагне консолідації зусиль во благо народу, в ім’я демокра-

тичних цінностей і незворотніх реформ. Нині або ніколи! Маємо ви-

нести рішення і засукати рукави до праці! Хай живе вільна людина!

Хай демократія розвивається! Автономію університетам! Свободу

політв’язням! Бюрократів і даішників – геть! За Україну! За її волю!

Андрюха, твій час настав! Вперед!». За час його промови я встиг двічі

заплакати і тричі згадати дитинство. Переді мною було дзеркало, тож

я міг побачити свій розпухлий, аж темний вигляд, і він дуже сильно

контрастував з тими завданнями і цілями, котрі ставила переді мною

в цей день Історія і Україна. Я навіть було засумнівався, що Толік про

мене говорить, він міг помилитися номером і подзвонити мені ви-

падково абощо, але на п’ятій хвилині його виступу, я зрозумів, що

така мудра, благородна й принципова людина брехати просто не в

змозі, що й справді тільки такий далекоглядний чоловік і філософ,

справжній друг, як Анатолій Майданський зміг побачити в мені ту

іскру, яка відрізняє людей великої долі від звичайних обивателів.

60Так, він не помилився – я готовий служити Україні! Так, у мене є

необхідні знання і вміння!

– Добре, старий,я все зрозумів, що від мене треба? – зупинив я Толіка

на чотирнадцятій хвилині його промови, коли він вже встиг торкнути-

ся болісного становища українського селянина в час бензинової кризи

та уроків, котрі має винести наша держава з повстання в Киргизії.

– Немає нічого неможливого, Андрюха! – випалив Толік свій най-

головніший постулат. – Гроші в тебе якісь є?

– Та є, – кажу. – Але мало, зовсім мало, хіба гривень двадцять на-

шкребу.

– Добре, тоді зустрінемося за двадцять п’ять, ні, за двадцять хвилин

в кафе «Прованс» біля лікарні, домовилися? Там обговоримо план тво-

їх невідкладних дій на сьогодні в рамках побудови України.

– Гаразд, по руках! – відповів я і за двадцять хвилин і справді був у

винятково огидному й бридкому місці з романтичною назвою «Про-

ванс».

Там ми швиденько підлікували здоров’я горілкою, а потім в мене за-

кінчилися гроші і ми випили на бороду ще по кілька пив. До обіду ми

вже були в такому стані, що вирішили будувати Україну завтра.

Але цей постулат, звісно, стосувався не тільки мене, хоч саме пов’я-

зана зі мною історія, як бачимо, є притчею, «Так ми Україну не побуду-

ємо!» Толік вигукував в найрізноманітніших ситуаціях.

Скажімо, коли контролерка в трамваї просила його заплатити

штраф і вийти з трамваю, ідальго дон Хуан Карлос гордо піднімав го-

лову, зневажливо обводив присутніх поглядом і викрикував: «Так ми

Україну не побудуємо!».

Або інше, він сам розповів мені якось за пляшкою. Коли він з яко-

юсь дамою опинявся в ліжку, а ерекції, як на зло, кіт наплакав, Толя

засудливо дивився на свого прутня і казав: «Ей, що ти собі думаєш, га?!

Так ми Україну не побудуємо!».

4. ВІРА

Не буду вас довго мучити четвертим і нарешті останнім пунктом

вчення мого найкращого друга Толіка Майданського, він же Інокен-

тій Нерозлийаніграма, Голий Вася, водій бронепотяга і славнозвісний

ідальго Хуан Карлос, кубинський революціонер і український мачо,

людини, як ви вже встигли пересвідчитися, винятково благородної і

принципової.

Віра для кожного лицаря є наріжним каменем, без неї – нікуди, як

і без бухла, тілесної любові і авантюр. У цій високій і таємничій ца-

рині, якою є віра, Толік Майданський досяг значних, неперевершених

успіхів і зміг висловити постулат, який, я певен, золотими літерами

колись надрукують на його рідній школі, університеті і найближчому

цілодобовому алкошопі.

Постулат звучить буквально так: «Віра і тільки віра є справжньою

вірою, оскільки все інше вірою не є!». Не всім смертним дана мож-

ливість опанувати всю глибину цього воістину мудрого тверджен-

ня, котре підносить нашого ідальго Толіка Майданського до висоти

тих глобальних умів, котрими були Сократ, Кант чи електрик дядя

Вася з гірської школи. Власне, говорю до того, що якщо хтось із вас

не зрозумів цього постулату, не тримайте зла на себе, своїх батьків і

вчителів. Ніхто не ідеальний. Повірте, існують і дурніші за вас люди!

Втіштеся цим!

Притча про віру від Толіка Майданського може служити початком

для будь-якої релігії чи іншої фірми. В один із днів, коли птахи від-

літали у вирій, а на місто насувалися холоди і дощі, старий хитрий

ідальго Хуан Карлос Майданський прокинувся із відчуттям тривоги

на душі.

Минулого вечора він страшенно прекрасно напився, напився бла-

городно і вишукано – горілки з пивом, нічим не закусуючи, багато

курячи і співаючи. Тому зранку його стан був прогнозовано перед-

смертним. А я забув вам розказати, що в Толіка є звичка спілкувати-

ся. Ну, тобто, він напивається, нарізається, як дикий олень, з принци-

пу, звісно, а потім спілкується. Це така дивовижна фаза часу (хто п’є

з принципу – мене зрозуміють), між третьою і четвертою ранку, коли

бажання і навіть потреба спілкуватися загострюються особливо. У

такі моменти Толік, принципово п’яний, любив дзвонити жінкам. Він

дзвонив їм, ставив невинне питання «Спиш?» і пропонував перейти

від спілкування до фази тілесної любові. Чесно кажучи, жінки рідко

припадали на таку пропозицію одразу, але всяке траплялося. Тому

зранку після чергової пиятики дон Хуан Карлос в першу чергу – після

того, як випивав відро води, звісно – переглядав свій мобільник з ме-

тою з’ясувати: а кому ж надзвонювалося цього разу?

Толя зиркнув у свій мобільник і ледь не посивів: виявилося, що

крім жінок о пів на четверту ранку він подзвонив ще й Вадиму, лю-

дині справді діловій, впливовій і серйозній. Розмова тривала майже

шість хвилин. Жахливі думки про зіпсовану репутацію пронеслися

тоді в голові благородного ідальго.

Як справжній лицар, він вирішив подзвонити і вибачитися. Ну

і набрав Толя цього Вадима, каже йому, мовляв, старий, вибачай,

був п’яний, подзвонив тобі серед ночі, а що говорив – не пам’ятаю,

може, ми навіть про щось домовилися, я тобі міг щось пообіцяти, а

вбий мене – пам’ять відрізало намертво, мертві бджоли не гудуть. А

Вадим таким сумним голосом Толі відповідає: знаєш, Толя, я сьогод-

ні прокинувся, дивлюся на мобільний, а ти вночі дзвонив, ми про

щось говорили, а я – ніфіга не пам’ятаю, бо був жахливо п’яним!

От і поговорили, от і домовилися. «Так ми Україну не побудуємо!»,

– багатозначно підсумував ту розмову Толік Майданський і поклав

слухавку.

Яке відношення має ця історія до віри, можете спитатися ви. А

найпряміше – відповів би вам я.

Бо ви маєте вірити в те, що ця притча має відношення до цари-

ни і уроку віри. Бо, як стверджує наш ідальго, «Віра і тільки віра є

справжньою вірою, оскільки все інше вірою не є!». Тому, якщо ми по-

віримо, що розказана притча має якийсь стосунок до віри, і він біль-

ший, ніж, скажімо, до бухла чи тілесної любові, чи навіть авантюр, то

віра і справді існує, а значить і Україну якось та й побудуємо.

***

Я пишу ці слова пізньої ночі, навпроти мене сидить мій найкра-

щий друг Толік Майданський, він же Інокентій Нерозлийаніграма,

Голий Вася, водій бронепотяга і славнозвісний ідальго Хуан Карлос,

кубинський революціонер і український мачо. Обоє ми вже добряче

напідпитку.

– Андрюха, кінчай дурну писанину, давай допиваємо останню

пляшку, по сигаретці і лягаємо спати, – каже до мене Толя Майдан-

ський, ворог Всесвітнього зла, справжній друг всіх знедолених і про-

ституток.

– Толік, а що, кудись поспішаємо? Можемо ж іще трохи посидіти!

– пробую я протестувати.

– Ні, кінчай писанину, п’єм і в люлю. Завтра нам дуже-дуже рано

вставати треба буде!

– Для чого??

– Як для чого?! Воду пити!

– А-а, ясно, а я то думав, що Україну будувати!

Грудень 2010, Вентспілс

МАЛЕНЬКА ІМПРОВІЗАЦІЯ

ДЛЯ ФОРТЕПІАНО

Ну гаразд, якщо ви так наполягаєте, то я розповім. Але домовимо-

ся таким чином, що це триватиме не більше тридцяти хвилин, а потім

продовжимо лекцію. І – наголошую – те, що я не встигну вам сьогодні

подати, ви опрацюєте самостійно. Якщо ні в кого немає ніяких запе-

речень, якщо всі погоджуються, так?, то я почну.

Гаразд. Уже точно не пригадаю зараз, скільки саме мені було тоді

років. Точно пам’ятаю, що я вже був молодим науковцем, а не студен-

том. Зрештою, це мало відбутися десь на другий рік після закінчен-

ня моїх університетських студій, тож можу припустити, що мені на

той час виповнилося двадцять два чи двадцять три роки. Час той був

досить дивним, Україна все не могла позбутися постколоніальних

комплексів, влада щоразу змінювалася на ще гіршу, якихось окресле-

ніших перспектив годі було й сподіватися. Знаю, що це все вам схоже

на сьогоднішню ситуацію, але запевняю, що той час був значно кош-

марнішим і дикішим, хоч, як мовиться в затертому анекдоті, і дівчата

тоді були молодші, і пиво холодніше... Словом, ситуація в країні була

дуже непевною, тому якось будувати чи хай навіть планувати своє

майбутнє було справді справою глибоко абсурдною. Зрештою, все це

не має великого значення для історії, котру я вам зараз розповідаю.

Адже такі історії можуть траплятися в будь-яких часах і в бозна-яких

точках планети, всі вони однотипні, зовсім не оригінальні і навіть бо-

дай на йоту не романтичні. Власне тому я й не хотів розповідати про

це. Моя історія не така цікава, як ви б могли прочитати в книжках

чи вигадати самі. До того ж щоразу, згадуючи її, мені стає трохи сум-

но, так, саме сумно, бо біль і страждання я вже пережив.. Навіть не

впевнений, що в моєму віці ще можна вповні переживати ці відчуття.

Історії кохання – вони такі банальні, і самі ви ще переживете не одну

таку!

Отож, мені було, скажімо, двадцять три роки і я працював науко-

вим співробітником при кафедрі української літератури університету

в Ужгороді. Всі мої мрії тоді товклися навколо того, щоб стати профе-

сором, в моєму тодішньому уявленні це був шалено романтичний об-

раз. Зараз, з висоти прожитих років, я іронічно на все це дивлюся, але

тоді, молодим, я вірив в цей образ і безмежно прагнув у нього вжи-

тися. Найкумедніше те, що значною мірою ті мої мрії були пов’язані з

бородою. Так, з бородою, вам не причулося. Справа в тому, що в моє-

му розумінні (а мені – не забуваймо! – було о тій порі всього лише 23

роки!) кожен нормальний професор мав мати бороду чи то таку собі

інтелігентську борідку. На той час борода в мене не росла зовсім і я,

молодий невіглас, думав, що як тільки отримаю звання професора,

борода з’явиться і життя буде якимось оптимістичнішим. Ось таким

легеньким помахом чарівної палички – в момент отримання звання в

мене мала з’явитися борода. І тоді б я був цілком задоволений собою,

моє уявлення про своє майбутнє збіглося б з реальністю. Дозволю

собі зауважити, що потім, років так за п’ятнадцять, коли я таки отри-

мав звання професора, а ще через десять став академіком, жодного

бажання відпускати бороду в мене так і не з’явилося і, як можете по-

бачити зараз, бороди я так і не відпускаю, хоч вже ніби й змогу маю.

Як на мене, це страшенно кумедно! Ось так молодість уявляє свою

старість, а вона ж зовсім інша! Але, здається, я відхиляюся від теми.

Робота моя в той час полягала в тому, що я нишпорив бібліотеками,

вичитував старезні журнали, робив собі виписки до товстого зоши-

та, відвідував якісь досить нудні наукові конференції, раз на тиждень

чергував на кафедрі, вів практичні заняття для груп першого, друго-

го і третього курсів, помалу складав собі матеріал для дисертації, а

вечорами читав книжки і пробував складати вірші. О Боже, я справді

тоді хотів бути поетом! Думаю, що це від постійного копирсання в

літературі, у всіх тих міріадах запилених книжок, які довгими рядами

громадилися в університетській бібліотеці й до яких Марія Василівна,

наша бібліотекарка, вічна їй пам’ять, мене час від часу пускала. Яка ж

це була розкіш! Мене було допущено у святая святих для мене – вели-

чезну бібліотеку університету, де я сам був королем і хазяїном, я міг

проводити рукою по корінцях книжок, міг стирати з них пил, знімати

їх з полиць і переглядати, здогадуватися якою ж саме мовою вони на-

писані, силкувався вгадати значення деяких слів, потім переходив до

інших книжок, блукав між безкінечними лабіринтами полиць і сто-

сами книг на підлозі, я був навіть чимось схожий на персонажа рома-

ну популярного в той час Умберто Еко, ви вже його не знаєте, був та-

кий письменник, італійський, він теж зачудуваними очима дивився

на світ книжок; отже, я цілі години просиджував у бібліотеці, часто

навіть без якоїсь певної мети, мені просто було цікаво щоразу диву-

ватися своєму вибору. Одна з тих звичок у мене збереглася й досі: за-

вжди, беручи до рук якусь книгу, я відкриваю її й на першій сторінці

вдивляюся в рік і місце видання, уявляю друкарню, в якій вона ви-

друкувана і довгий ланцюг рук, через який ця книжка пройшла, аби

нарешті потрапити до мене. В цьому є щось маніакальне, мені теж

так здається. Тоді, в ті далекі роки, панувала якась гаряча дискусія

про майбутнє книжки як такої, більшість чомусь вважала, що книгу

витіснить щось нове, цифрове, електронне, невідомо яке, – аж ні, як

бачимо зараз, книга таки пережила і ті розмови, і найзапекліших дис-

кутантів. Але в розпал тих, до певної міри апокаліптичних, дискусій

я уявляв себе останнім захисником і господарем книжок, я був палко

у всіх них закоханий, якщо це доречне й зрозуміле висловлювання.

В той час бібліотека, а також книжкові магазини, букіністичні ятки,

домашні книгозбірні моїх колег і друзів були для мене найцікавішою

й найзагадковішою таємницею, об’єктом моїх мрій і прагнень.

Словом, життя моє було доволі розміреним і впорядкованим, і

ніщо не вказувало на те, що на горизонті видніється шторм. Маю ви-

знати, що я, хоч і мав досить широке товариське життя, особливо за

компаніями й посиденьками не впадав, надаючи перевагу праці і чи-

танню. У мене також не було якихось серйозних стосунків, хоч час від

часу і моє вбоге життя було осяяне жіночим теплом і красою. Втім,

жодне з таких захоплень не вибивало мене зі звичної колії й не зава-

жало працювати. Дивовижно, але хоч вечорами я й писав вірші про

любов, де романтичні чайки скиглили за образом коханої, а холодні

грози вривалися в вікна, аби розбудити милу думкою про коханця,

але в любов я поважно не вірив. Ось вам живий приклад книжної

уяви, книжного життя, коли літери й історії заповнюють собою вже

й реальність! Добре, що потім мені вдалося позбутися цієї хвороби,

так, хвороби, бо не можна ж жити у вигаданому світі замість того,

щоб жити й насолоджуватися найбільшою Історією – самим життям!

Я справді радий, втішений з того, що тоді на моєму шляху трапило-

ся таке прекрасне, хоч і неймовірно сумне, навіть трагічне кохання.

Воно змінило мене, дало можливість по-іншому глянути на все, а се-

ред іншого – і на себе, дало змогу вирватися з тенетів любовних ві-

ршів і полюбити самому.

Забагато ліричних відступів у моїй розповіді, але це вже, певно,

така хвороба старого професора. Вибачте... Колись тоді, приблизно

у вашому віці, я йшов у своєму благенькому пальто з помешкання,

котре винаймав на околиці Ужгорода, до університету. Вже не згадаю

з якою метою – чи то якась практична мала бути, чи навіть ні, адже

була зима, наближалася пора іспитів, і йшов я на передекзаменаційну

консультацію. Я був струнким і молодим, хоч у це й важко зараз по-

вірити, хм, аж смішно, в руці в мене був пакунок з книжками, котрі я

на зворотньому шляху мав віднести до бібліотеки, горло перев’язане

шаликом, я саме тоді десь нежить підхопив; ішов я, значить, вулицею,

а там така гірка перед університетом, університет в Ужгороді взагалі в

найвищій точці знаходиться, і я повернув на ту вулицю, котра вигну-

лася вгору, як спина велетенського кита, на якому тримається земля,

а було безбожно слизько, все місто замело снігом, вулиці вкрилися

ожеледицею, власне, і в ті хвилини теж була хурделиця, виглядало

тоді все казково, чи, може, це я вже собі потім домислив...

Боже, скільки ж часу минуло з тієї пори, а все й досі перед очима,

немов живе. Ось і зараз я раптом відчув, як мені за комір залітають

холодні сніжинки, а ніс в мене червоний і схожий на закоцюрблену

морквину! І цей запах, Боже, цей запах!

Ледь я встиг повернути на ту вулицю, як відчув його. Ніби й не-

жить у мене була, і ніс страшенно замерз, а той запах так наглухо врі-

зався в пам’ять, що, здається, і в цій аудиторії панує саме він. Ті з вас,

котрі вже пережили кохання чи живуть ним, можуть мене зрозуміти,

інші ж хай не вважають мене старим нудним буркуном, котрий живе

у світі власних ілюзій, колись ви мене теж зрозумієте і навіть, споді-

ваюся, згадаєте мої слова.

Сніг крутився в повітрі так щільно, що видно було тільки на яки-

хось метр-два вперед. Але я вже йшов на цей запах, керований неві-

домою силою, мені чомусь нестерпно хотілося побачити її, цю жінку.

Так, я вже був певен, що це жінка, до того ж прекрасна, неймовірно

прекрасна, неймовірно! Хоч це й був всього-на-всього запах парфу-

мів, але з першої ж секунди, найпершої миті я був абсолютно переко-

наний, що належати він може тільки справжній Дамі, прекрасній, вті-

ленню жіночності, абсолютній мрії. Зрештою, ця моя переконаність

мала вуха із світової романтичної літератури, із всіх тих лицарів і їх-

ніх дам, із подвигів і любові до кінця життя, яку я переживав тільки

на сторінках книжок.

Я йшов за нею назирці, на відстані двох-трьох метрів, так, щоб ба-

чити її синій силует (синій, бо вона була в синьому пальто) і червону

беретку на голові. Запах вловлювати вже не було особливої потреби,

бо він розлився вулицею, як молоко, ним були просякнуті сніжинки,

котрі в дивовижних піруетах падали на її пальто, ним пахли гілки

дерев, котрі немов обіймали її згори, захищаючи від божевільно біло-

го неба, ним пахла бруківка під ожеледицею і сама ожеледиця, тем-

на й потворна будівля університету, котра виростала десь нагорі й

зникала за пеленою снігу, теж пахла цим запахом, будь-яка автівка,

яка заїздила на цю вулицю, миттєво ставала пахучою, як розрізане

навпіл яблуко, книжки в моєму пакунку, кожна їхня сторінка, літера

і навіть кома пахли нею, небо пахло нею, повітря зникло повністю,

ніби його ніколи й не існувало, враз ставши тим запахом. І я йшов за

ним, за цим запахом, за цим синім силуетом поміж грудневої снігової

заметілі.

Чи знаєте ви що це таке – йти за жінкою?! Йти сторожко, наче

гірською небезпечною стежкою, тримаючись на певній відстані, аби

вона не помітила, що за нею стежать? Боятися пришвидшити крок і

обігнати її, щоб потім ніяково озирнутися і заглянути їй просто в об-

личчя? Цілувати поглядом кожен її крок, кожен вигин її тіла, кожну

волосинку, яка так невимушено виглядає з-під беретки, теплі руки,

дбайливо сховані в шкіряні рукавички? Чи знаєте ви це відчуття?

Коли мимоволі боїшся, що вона зараз поверне голову й побачить тебе

у всій твоїй нікчемності – з червоними вухами й носом, з пакетом

книжок під рукою, зі скоцюрбленими від холоду руками в кишенях

пальто, зі зляканим поглядом, з порепаними на морозі губами, з яко-

юсь ідіотською зачіскою, в якихось безглуздих брюках, словом, тебе,

у всій повноті недосконалого, непривабливого, негероїчного й неро-

мантичного! І ти йдеш за нею й одночасно хочеш побачити її облич-

чя, але й смертельно боїшся цього, а тим часом уява, як мороз на склі,

вже малює тобі дивовижні візерунки того, як ви разом, тримаючись

за руки, йдете крізь цю заметіль, і ти з усією своєю ніжністю стиска-

єш її руку, аби бодай трохи зігріти, аж зненацька вона зупиняється,

заплющує очі, на довгі вії її летять сніжинки, вона тягнеться до тебе

губами й цілує, і хоч обличчя ваші, губи холодні, але теплішого по-

цілунку уявити неможливо. Ось так я йшов за нею і в голові мені

крутилися такі дурнуваті мрії, я дивився на неї, забуваючи про все

на світі і бажаючи, всім своїм єством прагнучи тільки одного – аби

ця дорога до університету не закінчувалася ніколи, аби петляла між

хурделицями, як гірська річка, і кінця-краю їй не було.

І раптом сталося неймовірне. Ви не повірите, але вона, ця жінка,

це марево, видиво впала мені просто в обійми! Ні, я не перебільшую

і зовсім не намагаюся ввести вас в оману, просто з того неймовірного

в’язива моїх мрій мене було нахабно й різко викинуто у світ реальний,

холодний, на ту вулицю, котра, якщо мені пам’ять не зраджує, нази-

валася Кошицькою, серед зиму й мороз. Я вже казав, здається, що та

вулиця стрімко підіймається догори, а було страшенно слизько, і ось

моя дама, за якою я йшов, як тінь, як песик, кумедно послизнулася і за

якусь мить з розгону гепнулася мені прямісінько в обійми! Ах! Якусь

мить я намагався втриматися на ногах, чудернацьки вихиляючись і

хапаючись руками за повітря, але все ж не втримався і врешті обоє

ми опинилися на землі. Хм, до того ж вона на мені! Більшого сорому

я не переживав ніколи! Той, хто йшов позаду і мріяв про лицарство

й подвиги, зараз лежав на засніженій бруківці, як повалений ідол, як

вигнаний з раю янгол! Думаю, що від того сорому я почервонів дуж-

че, ніж від тріскучого морозу, весь налився червоною фарбою, до кін-

чиків волосся на маківці, до носів черевиків, до останніх сторінок в

книжках, які розсипалися на снігу, як новорічні подарунки.

70Це тривало всього кілька секунд, вона почала вовтузитися на мені

і невдовзі змогла піднятися на ноги, а тоді глянула мені просто в очі

й подала руку, запрошуючи піднятися. Боже, яка ганьба! Я був собі

схожим на пораненого солдата, якого не добили на війні і він з соро-

мом повертається додому: покалічений, хворий, слабкий.

Але той погляд! Погляд! Вона дивилася на мене, а я завмирав і не

дихав, і немає таких слів, щоб описати її очі. Тобто є, звісно, такі сло-

ва, але вони – тільки бліда тінь тої повені, якою були її очі – карі,

небесно карі, виразні,великі, добрі, як у коня й чуттєві, і раз у раз їх

сповивала пелена повік, оперезаних чорними віями; вона кліпала і в

ті мізерні мілісекунди, коли це відбувалося, я почувався, як в’язень,

перед яким зачиняють двері його камери, з якої він вже ніколи не ви-

йде...

Я підвівся, позбирав книжки і коли підвів голову, побачив, що вона

далі стоїть поруч, дивиться на мене й ніяково, безтурботно посміха-

ється. Раптово мені повернувся дар чути, адже весь цей час я чув тіль-

ки, як моє серце шалено вистукує всередині мене, і ось я почув, що

вона говорить до мене, цей голос, він був таким, ніби й справді йшов

зсередини мене, я не цілком ще міг зрозуміти що саме вона каже, мені

навіть здалося, що вона говорить давньогрецькою чи шумерською,

аж ні, вона казала до мене українською, просила вибачити її за такий

необачний напад згори, падіння, вона кепкувала з мене! Я заледве

видушив з себе якісь звуки згоди і скривився в огидній усмішці, все в

мені завмерло, я почувався жахливо невпевнено, як третьокласник, і

вона, здається це відчула, думаю, що з першої секунди вона усвідоми-

ла всю повноту своєї влади наді мною.

Потім щось відбулося, я був у такому, сказати б, метафізичному

стані, що не до кінця розумів як розвиваються події, але ми вже йшли

до університету, власне, вже підходили до нього, а вона тримала мене

за лікоть і дріботіла маленькими кроками поряд зі мною. Коли ми

ступили на подвір’я університету, мені здавалося, що всі навколо

тільки на нас і дивляться, погляду відвести не можуть, зачаровані її

красою! Параноя! А вона й далі тримала мене під руку, а я далі чувся

невпевненим ідіотом, і ми зайшли до холу, ввійшли до ліфту і вияви-

лося, що обом нам на четвертий поверх. А на цьому поверсі був тіль-

ки філфак, все! Чи могло це значити, що вона студентка? Аспірантка?

Але як я міг її не помітити раніше? Може, вона просто прийшла ко-

гось навідати?

З тих роздумів мене вирвало її волосся, вона зняла беретик і впев-

неним рухом, розкочуючи голову з боку в бік – ну ви ж знаєте як

це роблять жінки!, – вивільнила пахучу хмару волосся, темнокашта-

нового з червонуватим відтінком, котре ледь прикривало їй вуха.

Двері ліфту відчинилися, вона вийшла, ще раз повернулася до мене,

витягла свою долоньку з рукавичок, протягнула руку й сказала: «На-

талка. Мене звуть Наталка. І ще раз вибачте мене за несподіваний

напад». Я прошамкотів щось незроміле у відповідь, кашлянув і на-

звав своє ім’я, потис їй руку (чому ж не поцілував, телепень?), вона

ще раз посміхнулася і зникла в коридорі. Вже не пам’ятаю, як я тоді

відмучив ту консультацію зі студентами, але вже точно, що вона була

дуже короткою, бо мене тягнуло до тієї жінки з таким прекрасним

іменем – Наталка!– і якнайшвидше хотілося вибігти з цієї аудиторії,

бігти коридором, відчиняючи кожні двері й жадібно вдивлятися у

всі кабінети, намагаючись знайти її очі. Зрештою, так я й зробив. До

самісінького вечора я блукав тим філфаком, ніби безтурботно про-

гулюючись, і вдивлявся у всі вікна, шпарки в дверях, зайшов навіть

до жіночого туалету в надії, що вона там. Але її ніде вже не було. Ве-

чоріло, коридори спорожніли і з’явилися старі прибиральниці і я був

останнім, хто того дня покинув університет. Її не було ніде.

З того часу я почав ходити в університет постійно, а не тільки згід-

но свого робочого розкладу. Я швендяв коридорами філфаку, забігав

до кав’ярні, нервово приглядався вглиб все того ж жіночого туалету,

коли хтось відчиняв туди двері і входив чи виходив, я зненацька на

перервах заходив у студентські аудиторії і напружено її виглядав, на-

відувався в кабінети колег із інших кафедр, бавлячись якоюсь дур-

нуватою розмовою, але її більше ніде не було. Дійшло до того, що я

почав приходити до університету навіть в неділю, коли якісь пари чи

консультацію мали студенти заочної форми навчання. Тоді мені теж

не щасливилося її знайти.

Все змінилося за місяць, вже після різдвяних свят. Була середина

січня, перший день нового семестру, я ввійшов у незвично залюдне-

ний коридор факультету, швидким кроком йшов до кафедри, раз у

раз відповідаючи на привітання, і вже біля самих дверей мій погляд

вихопив синє пальто серед натовпу. Сумнівів не було жодних – це

була вона, Наталка, її силует, її коротенька зачіска, її хода. Я мільйо-

ни разів за той місяць уявляв собі хвилину, коли її побачу, розігру-

вав сотні ситуацій, підбирав слова, жести, але знову оторопів, немов

окропом облитий чи в кригу закутий, не знаючи що робити. А її си-

лует танув і танув в глибині тьмяного коридору, наче остання надія,

я вхопився за нього поглядом, як моряк, котрий по місяцях блукань

бачить перед собою смужку землі, і побіг.

Мені вдалося наздогнати її щойно перед дверима однієї з кафедр.

З усього розгону я врізався рукою в її плече, зупиняючи, повернув до

себе – і ні, не поцілував, такого нахабства я собі навіть уявити не міг,

а просто запитав повним розпачу і щастя голосом: «Наталка?». Мені

здалося, що вона навіть зраділа, побачивши мене.

Після другої пари, сидячи з нею в студентській кав’ярні, ми вже

мило розмовляли, а від моєї невпевненості, схоже, і слід загубився.

Виявилося, що вона викладає на нашому факультеті, її запросили

прочитати курс лекцій, і вона пропрацює тут цей семестр. Я навіть

здивувався, бо думав, що вона студентка. Хм! У кожному разі, на-

ступного вечора ми домовилися повечеряти разом. Коли вона вихо-

дила з кав’ярні, то, прощаючись, поцілувала мене в щоку. Я прийшов

додому і за вечір написав п’ятнадцять віршів про любов, але зранку

всі спалив, навіть не перечитуючи. Я прагнув справжнього кохання,

а не якоїсь там літератури!

Вперше ми переспали вже на порозі лютого. Вона прийшла до

мене глянути на книжки, але вже в коридорі почала мене цілувати, а

до спальні ми дісталися вже коханцями. Тоді, тої першої нашої ночі,

коли ми лежали в темряві й курили, а вона раптом попросила прине-

сти їй склянку води, я зрозумів, що та загадка, котра не давала мені

спокою, загадка її погляду, незрозумілого й печального, як середньо-

вічна музика, ніколи мені не відкриється. Я гнав від себе цю думку,

але вона розросталася в мені кущами й деревами, цілий ліс суму ви-

ріс в мені, заки я дивився їй в очі. Ми кохалися палко, ніби пересліду-

вані небезпекою й вогнем, ніби продиралися крізь хащі в надії вийти

на вільний простір, і в мить, коли двері до світла відчинялися перед

нами, вона обіймала мене.

Моє життя змінилося повністю. Мене перестали бачити в бібліоте-

ці, до університету я приходи тільки з метою зайвий раз побачитися

з Наталкою, пари проводив розсіяно й майже нікого не слухав, весь

час натомість уявляючи собі вечір, коли я знову можу її роздягнути і

вона дихатиме мені біля вуха.

Передсвітанковий час після сексу ми проводили переважно в роз-

мовах: вона розповідала переважно про своє минуле, а я – зрештою

теж, тільки про своє. Ми ділилися своїм минулим і всім пережитим,

наче скибкою хліба. А потім спліталися в обіймах і втомлено засина-

ли. Тоді, в одну з таких ночей, я й довідався, що вона одружена.

Мало того, що вона виявилася старшою від мене років на вісім-

десять, що у неї в її рідному місті є син, котрий зараз залишився з

бабусею і вже ходить до школи, мало того, що вона соромилася на-

ших стосунків і понад усе намагалася приховати їх від колег, котрі,

як вона вважала, кепкували б з неї, відпускали непристойні жартики;

мало мені всього цього, а тут ще контрольний постріл у голову – вона

одружена, не просто була одружена чи розлучена, а вона досі одру-

жена, в неї є чоловік, який, щоправда, пішов від неї, але все ж вона

вірить, що він повернеться, бо любить її. А значить – і вона любить

його.

Мене бентежила ця ситуація, мушу визнати. Але так вже влашто-

вана людина, що їй щоразу хочеться більшого – спочатку я мріяв тіль-

ки про те, щоб вона глянула на мене, потім хотів, щоб тримала мене

за руку, далі невгамовно чекав поцілунку, уявляв собі її під собою, як

річку, розгорнуту, як карта чи ковдра, а ось зараз мені вже хотілося

більшого, навіть не важливо що це – діти, одруження, її любов, мені

хотілося більшого і краю цьому не видно було.

Натомість вона жодного разу не сказала, що любить мене, постій-

но тільки повторюючи, що наш роман безперспективний і разом ми

ніколи не будемо, в силу хоча би віку, місця проживання, її сім’ї, колег

і такого іншого, сім міхів гречаної вовни вона наплела, переконуючи

мене в тому, що попереду нічого нас не чекає.

Я її аргументами, до своєї честі, не надто переймався. Так минув ще

якийсь час, всього місяць, надворі вже був березень, весна вступала у

свої права, і любові в мені більшало, а вона щоночі клала на мене на

ногу під час сну і тримала за руку. Так могло би тривати цілісіньку ві-

чність, але наше щастя було перервано, а нас самих вигнано з раю. .

74Добре пам’ятаю останню ніч з нею. Її погляд горів, як знавіснілі очі

фанатика, мокре від поту волосся липло на чоло й очі, вона цілува-

ла мене, ледь не кусаючи, вигиналася, як лоза, була для мене світлом

і темрявою, пожежею і водоспадом. У мови існує таке чудове слово

– відданість. Так ось, вона була відданою тої ночі. Взагалі, мова за-

коханих – закрита система, де слова означають то більше, ніж мусіли

б, а то й зовсім змінюють значення, витворюючи якусь дивну суміш

звуків і смислу, скажімо, я називав її найдурнішими прізвиськами,

притягував за вуха здрібнілі слівця і епітети, і вона була моєю мовою,

котра жила в мені і яку розумів тільки я. Такою була та ніч.

Наступного дня перед полуднем, коли я причовгав до універси-

тету, мені сказали, що Наталку збила автівка на перехресті в центрі

міста. Я помчався до лікарні, як ошалілий увірвався до палати, цілу-

вав їй очі, а вона тільки попросила подзвонити її чоловікові і піти.

Більшого знущання годі вигадати. Я виконав її прохання.

Наступного дня медсестра в лікарняній реєстрації повідомила, що

Наталку забрав чоловік і вони поїхали. Я повернувся додому і гаряч-

ково почав шукати її речі, але, як це не дивно, по ній не залишилося

й сліду – ані зубної щітки, ані книжки чи хоч би трусиків. Залишився

запах. І ще – коли я заплющую очі, я можу побачити її погляд.

Ех, ось така дурна, банальна й нецікава історія, я ж вас попереджав.

– А можна питання? – раптом піднеслася вгору рука в аудиторії.

– Прошу. – відповів я, стримуючи клубок у горлі.

– Олексію Варфоломійовичу, а ви ще коли бачили ту жінку?

– Ні. Жодного разу. Ні.

– Але ж ви любите її досі, правда?!

– Хм, у моєму віці це вже дивно звучить... Мені ж вісімдесят чоти-

ри... Але так, я люблю її..

– А ви.......

– Все, досить, ми вже й так занадто пустилися берега. Вже немає

часу. Запишіть тему: «Кларнетизм раннього періоду творчості Тичи-

ни».

Грудень 2010, Вентспілс

ЖІНКА З ПІСКУ

Піщана коса глибоко врізається в море, загинається, ніби дзьоб

величезного птаха, і зникає, тонучи між небом і водою, котрі десь

далеко-далеко сходяться в одну хвилясту й танучу лінію.

Прохолодний вітер шмагає землю своїми поривами, кидає на неї роз-

бурхані хвилі, жене пісок цілою стіною, хилить дерева, а подекуди й вза-

галі вириває їх із-землі, котру й землею важко назвати, радше піщаною

масою, в котрій міцно переплелися сотні корінь, ось вони-то й втри-

мують дерева, ці зв’язані між собою на цілому острові коріння дерев. І

якби налетів якоїсь гігантської сили смерч, то зміг би ці дерева вирвати

із землі, але тільки разом – боязно навіть уявити ту картину: темне, за-

шторене хмарами, небо, потужний вітер, море, холодне й грізне, і ось в

небо відривається цілий ліс площею в кілька десятків гектарів, і видно

лишень як в небі зникає велетенська чорна пляма, а якщо придивитись,

то розумієш, що це не клубок змій, а всього-на-всього переплетені ко-

ріння цілого лісу, який летить увись, як у казці чи на картинах Шаґала.

Острів Собєшево важко назвати островом. Розташований в межах

міста Ґданська, якихось п’ятнадцять кілометрів від центру, він простя-

гається на 12 кілометрів вздовж і 3 кілометри впоперек. Із одного боку

Собєшево відділено від континенту Мертвою Віслою – старим руслом

річки, щоправда, й досі повноводим, хоч і без стрімкої течії, з іншого

притокою Вісли, спеціально виритою наприкінці позаминулого століт-

тя і, нарешті, вся північна сторона острова омивається Балтійським

морем.

76Напевно, цей острів є своєрідним раєм для відпочиваючих і ту-

ристів – тут тихо, негамірно, весь острів (за винятком пляжів) вкри-

тий хвойними лісами, а до Ґданська, його культури, порту і аеро-

порту всього тридцять хвилин міським автобусом. На тутешньому

узбережжі значно менше людей, ніж на Ґданському й Сопотському,

значно чистіше, немає клубів і дискотек. Натомість можна домовити-

ся з місцевими рибалками і якогось дня вийти з ними в море по рибу,

або блукати лісом: острів до всього іншого є ще й великим заповід-

ником птахів.

У маленьких барах можна випити холодного пива й замовити сма-

жену рибу, котру тільки вранці виловили неподалік. У старих жінок

із порепаними руками можна купити сливи й вишні, груші, банани,

огірки з городу, кавуни, апельсини й яблука. По дорозі додому можна

зайти на печеню до іншого бару, випити там ще пива, подивитися

якийсь футбольний матч з сімдесятих років – господар колекціонує

найкращі битви в історії футболу.

Молодий письменник приїхав сюди в пошуках натхнення й плідної

праці. Йому йшлося насамперед про спокій і прислухання до самого

себе, до того вулкану, який чомусь затих в його душі кілька місяців

тому. На острові Собєшево все це могло стати реальністю. Молодий

письменник зняв собі маленький будиночок-прибудову до основної

хати, в якій мешкав хазяїн. На свій тиждень він отримав кімнату з

двома ліжками (застелене білизною тільки одне), стіл і два стільці,

зелену в помаранчеві квадратики скатертину на ньому, шафу для

одягу з шістьма вішаками в ній, невеличкий комод, на якому стояв

телевізор (показує шість каналів), настільну лампу старосвітського

стилю (зроблено в Китаї), коридорчик, туалет із душовою кабіною й

кухню (п’ять стільців, умивальник, газова плитка й балон газу біля

неї, електричний чайник, однокамерний холодильник, набір посуду

і попільничка).

Минав третій день перебування письменника на острові. Назвати

цю поїздку відпочинком не можна, оскільки молодий чоловік вдав-

ся до неї саме для того, аби почати працювати, віднайти бажання – і

вміння, вміння! – працювати. Якщо не писати нові оповідання чи по-

вісті, то хоча б редагувати старі, якщо не почати нову книжку, то хоча

б обдумати її композицію. Однак в голову нічого не лізло. Перший

день він провів перед монітором, але все одно результат попередній

– нуль. Цього разу, знаючи себе, він спеціально вибрав помешкання

без інтернету, аби той не заважав і не відволікав його. Але в кінці

– нуль. Гаразд, думав він собі, не можна ось так спробувати вкрасти

собі енергію, треба зжитися з островом, послухати море, вжитися в

ліс, стати його листям, ні, хвоєю, гілочками, краплями води, комарем,

горою, дорогою, пером птаха, його оком, нічним небом. Цілу ніч не

згасала лампа на його столі, і самотнє вікно світилося на цілому узбе-

режжі, ніби розпачливий зойк поразки.

Наступного дня молодий письменник вийшов на вулицю, купив

свіжих овочів, яєць, хліба й молока, повернувся, заварив собі міцно-

го чаю, приготував сніданок, прийняв душ, зібрав необхідні речі й

пішов на пляж. Плавав, пірнав і засмагав на сонці дві години, а потім

гуляв лісом, наштовхнувся на якусь турецьку забігайлівку, з’їв кебаб

з рисом і капустою, потому повернувся до моря, плавав, а надвечір

фотографував червоне, як жовток яйця, сонце, птахів і темну лінію

лісу. Повернувся додому, ввімкнув лептоп, відкрив текстовий файл і

нерухомо просидів перед ним до півночі.

Письменник впав у якусь дивну дрімоту наступного ранку. Він хо-

див островом, але нічого не помічав, плавав у морі, але не зауважу-

вав, що всього три хвилини, їв, але настільки відсторонено, що з’їв

два кілограми груш, котрі купив напередодні. Думки його були десь

далеко, але це, однак, аж ніяк не віщувало творчих успіхів чи – наре-

шті – писання, а всього лише якусь дитячу розгубленість і цілковиту

невпевненість у собі, крах надій на чарівний острів, на його силу і

таємничість.

Вечоріло, коли він сидів на березі моря і невидячим оком вдив-

лявся в криваву смужку горизонту. Вітер все посилювався, бризкав

йому в обличчя водою, сипав цілими пригорщами піску – наближав-

ся шторм, ставало небезпечно залишатися на березі. Молодий пись-

менник байдуже почав збирати речі в свій рюкзак, намацував десь у

піску свою пачку сигарет і запальничку, аж раптом намацав якийсь

твердий предмет. Він підніс його собі перед очі і побачив, що це мо-

більний телефон. Не його мобільний телефон, чужий. Вимкнений.

Молодий письменник роздивився знахідку уважніше й спробував

увімкнути. Не вдалося. Напевно, розряджена батарея. Хвильку по-

вагавшись, письменник все ж заховав телефон у кишеню і швидко

пішов до свого будинку – погода не на жарт стала грізною.

Молодий письменник відчинив вікно у своїй кімнаті навстіж – не-

хай гроза не дає йому спокою, бентежить і лякає душу, будить її, зре-

штою. Десь перед північчю гроза минула, вітер стих, і письменник за-

чинив вікно. Влігся в ліжко, заплющив очі, і спробував заснути. Але

щось не давало йому спокою. Гроза? Ні. Творча імпотенція? Теж ні.

Але що ж в такому разі?

Майже до ранку крутилося в ліжку молоде і засмагле тіло, а за-

снути так і не змогло. Тільки коли почали проводити перші репетиції

співу птахи, молодий письменник аж підскочив у ліжку: очі палали,

руки тремтіли, а волосся нагадувало стерню.

Аякже! Телефон! Знахідка! Ось що подарував мені острів! Але чому

ж він не вмикається? Сіла батарея? Ага, ясно. Чий же це телефон?

Жінки? Невже жінки? Але може бути й чоловіка чи навіть – радше

чоловіка: чорний сталевий корпус, невигадливий дизайн, функціо-

нальна зручність. Але це дуже популярна модель, дешева й досить

якісна, тому важко визначити стать власника. Так жінки чи чолові-

ка? В кожному разі – всередині телефону загадка і сюжет для нового

оповідання, новели чи – дай, Боже! – навіть роману. Якщо уявити,

що цей телефон належить чоловікові, морякові з далеких країв, якого

викинуло на цей острів після корабельної катастрофи, він вийшов

на сушу і спробував комусь подзвонити, але телефон не працював,

він спересердя кинув його на землю і пішов вперед, у майбутнє. Ні,

це казка, а не історія. А, може, це телефон прекрасної молодої жінки,

яку ревнивий чоловік покинув на пляжі, а вона викинула зі злості

свій телефон, аби він її ніколи більше не знайшов. Хоча це теж якась

казка, хоч і більш вірогідна. Може це якийсь місцевий школяр загу-

бив телефон, граючись у футбол із однолітками? Або – що найпере-

конливіше, бо таке вже наше життя – це телефон тої злої продавчині

з продуктового магазину, яка кричить і лається, а часом навіть кидає

помідорами або касовим апаратом в покупця.

Однак саме ця таємниця, котра жила всередині телефону, робила

його по-магічному важливим і доленосним в очах молодого письмен-

ника. Хай би там що, але якась історія за цим телефоном стояла, зали-

шилося тільки знайти власника і вислухати оповідь. Ранок набирав

обертів, а письменник вже й забув про сон – він у змиг ока перевдяг-

нувся, сьорбнув чаю і побіг на автобусну зупинку – їхати в Ґданськ,

купувати зарядний пристрій, вмикати телефон і мчатися, наче раке-

та мчатися назустріч долі, пригодам, небезпеці чи щастю, назустріч

життю.

За годину, коли телефон було успішно заряджено і ввімкнуто,

письменник стояв посеред Старого Міста в Ґданську і розгублено ди-

вився на голубів, які сновигали бруківкою у пошуках крихт хліба чи

печива. Розгубленість молодої людини можна пояснити тим, що хоч

телефон і був увімкнутий, але жодної розгадки чи бодай нової ланки

пригод не відкрив: банк есемесок порожній, банк фотографій порож-

ній, зрештою, як і банк контактів. Телефон був повністю порожнім,

на екранчику лише висвітлювався напис мережі – «Плюс», але гро-

шей на рахунку не було. Добре, що хоч картка є в телефоні, думав мо-

лодий письменник, це значить, що не я шукатиму, а мене знайдуть, бо

телефон не випадково загублений, а спеціально кимось залишений і

мені залишається тільки терпляче чекати на дзвінок.

Аж до вечора письменник не розлучався з телефоном – ба більше

того: тримав його постійно в руці, аби – не дай Боже! – не проґавити

той доленосний дзвінок, який, сподівався, мав от-от пролунати.

Надвечір погода зіпсувалася: шумів вітер, стало нестерпно, як на

липень, зимно, дощ стіною зливався на землю, голосно гамселив по

даху і шибках у вікнах. Письменник сидів у своїй кімнатці за столом

при маленькій лампі, читав якусь книжку, не випускаючи телефон із

рук. І раптом пролунав дзвінок.

– Ало! – тремтячим голосом проказав молодий письменник у слу-

хавку.

– Телефон у вас, це добре. – Відповів йому ніжний і солодкий, як

груша, жіночий голос.

– Аааааа, хто це? – письменник трохи приходив до тями.

– Мене звуть Єва. У вас мій телефон. Чи могла б я його забрати?

– Так, звісно, пані Єво. Коли вам тільки зручно, я одразу його від-

дам, я навіть зарядний пристрій купив, його теж вам віддам. Ви тіль-

ки нічого не подумайте лихого, я ваш телефон знайшов на пляжі...

– Я знаю, я його там спеціально для вас залишила.

– Для мене??! – письменник аж похолов від страху.

80– Так, для вас. То ви кажете, що можу забрати його будь-коли?

– Так, пані Єво, звісно, це ж ваш телефон.

– Тоді я незабаром буду.

– В такий дощ? Гаразд, моя адреса – Надвіслянська вісімд...

– Я знаю де ви зупинилися. До скорої зустрічі. – відповіла жінка і

в слухавці залунали короткі гудки.

Молодий письменник не знав що йому робити. Вийти назустріч

дамі? Але куди, в який бік? Зачинитися? Може, його хочуть вбити

і розрізати на шматки? Телефон йому підкинули спеціально, у цієї

жінки має бути спільник, сама б вона не наважилася в таку ніч йти

островом до незнайомого чоловіка. Незнайомого? Та вони чи вона,

виходить, все про нього знають. Ну, не все, але хоча б адресу знають.

Та й імені його вона не спиталася, а він не представився з переляку й

розгубленості.

Хай там як, а це вже справжні емоції, справжня пригода, думав мо-

лодий чоловік. Він кинувся прибирати в себе в кімнаті. Насамперед

прибрав із стола стос книжок, качани з яблук, кісточки зі слив, та-

рілку з залишками бутерброду і горнятко з вже холодним чаєм. Далі

пірнув під ліжко, вигріб звідти шкарпетки, недопалки і дохлу, вже й

засушену, мишу. З ліжка прибрав мокрий рушник, плавки, фотоапа-

рат, пасок до джинсів, емпетри-плеєр, флешку і нетбук. Все розклав

на свої місця, а сміття виніс до кошика в кухні. Зайшов до ванни, по-

чистив зуби, бризнув на себе дезодорантом, причесався і повернувся

до своєї кімнати.

Дощ безбожно стукав по даху, ринвах, віконних шибках і підвікон-

нику, крім цього барабанного бою не було чути нічого. Темінь стояла

така, що хоч в око стрель, хоч в друге – все одно нічого не видно. В

якусь мить молодому письменнику стало моторошно. До нього йде

невідома жінка з невідомою метою, він на острові, на морі – шторм,

раз у раз небо розриває блискавкою і тоді видно понуру картину най-

ближчого ландшафту – темний, аж чорний ліс на невеличкому пагор-

бі, довгі дерева, котрі хитаються сюди-туди обабіч порожньої дороги

і величезні краплі, цілі грона дощу.

Письменник вимкнув свою лампу – зрозумів, що з вулиці його ви-

дно, а натомість він перед собою нічого не бачить. У суцільній тем-

ряві просидів сорок хвилин, дощ і вітер не вгавали. Здавалося, що

молодий чоловік зрісся з темрявою й дощем, навіть не рухався, весь

завмер у очікуванні, зачаївся, як звір, навіть дихання його не було

чути. І коли перед вікном у світлі удару блискавки він побачив тем-

ний контур постаті у чорному плащі аж до землі, весь він виструн-

чився, водномить шарпнувся догори, як відпущена пружина, і важко

видихнув повітря – постать здалася йому настільки зловіщою, тем-

ною, грізною, як сама смерть, як цей таємничий острів, як холодне

тіло покійника.

Минуло дві хвилини, але ніщо не вказувало на те, що біля хати

хтось є. Письменник вже, було, подумав, що все це йому наверзло-

ся, що він на хвильку задрімав і його розбудив грім з блискавкою,

обірвавши жахливий сон. Він встиг віддихатися, заспокоїтися і знову

всістися на своє ліжко, коли у вікно постукали. Спочатку молодий

письменник подумав, що це дощ, але за кілька секунд почувся вже

впевненіший стук у шибу. Він побіг до дверей і відчинив їх, зі стіни

дощу і темряви вийшла чорна постать, прошмигнула в двері. Моло-

дий письменник зі здивування відпустив клямку дверей, а вітер од-

разу ж голосно гримнув ними.

– Дякую, що впустив... – поплив кімнатою медовий жіночий го-

лос.Письменник ніби зі сну збудився від цього голосу, аж вистрибнув

із цього заціпеніння і хотів увімкнути лампу, аби впустити в кімнату

хоч трохи світла. Його руку в темряві перехопила рука жінки – холод-

на й мокра. «Не треба світла», – сказала вона і потягнулася до нього

губами.

Її губи були холодними, але м’якими й приємними, з чола й во-

лосся її скрапувала вода, але це не заважало молодому письменнику

цілуватися з нею, забуватися в ній, ніби у мареві, зникати посеред

цієї ночі на острові, ніби в тумані, повільно гасити останні відблиски

своєї свідомості і віддаватися інстинктам, рукам і рухам, сконцентру-

ватися всьому в губах, пити з її губ вологу і затишок, всмоктувати в

себе її запах. Молодий письменник повільно розстебнув ґудзики на

її плащі, зняв його, а під ним нічого не було, тільки голе тіло, котре у

темряві віддавало якимось місячним блиском, і він цьому навіть не

здивувався, тільки пестив її груди, проводив рукою звабному вигину

спини над дупою, тонув губами у густих зарослях навколо її лона і

вдихав, і вдихав її запах, і ліг з нею в ліжко, і тривало це цілу вічність,

і тільки світло блискавки виривало з темряви її загадкове обличчя,

обрамлене чорним і густим волоссям, і вона стогнала, і стогони її то-

нули в небі й вітрі, а він тільки одного-одного хотів: зігріти її, зігріти,

зігріти її, зігріти її...

Зранку його збудило яскраве сонячне світло, котре хоч і плуталось

між фіранками на вікні, але все ж пекло і дратувало тіло. Молодий

письменник розплющив очі і якийсь час дивився в стелю, намагаю-

чись дати лад своїм думкам і спогадам. Біля нього в ліжку нікого не

було. Сонце розпікало кімнату, надворі весело щебетали птахи, стри-

баючи гілками дерев, шукали щось кури в калюжах, а він все лежав і

не міг зрозуміти чи ніч існувала насправді – з грозою, блискавками й

жінкою в чорному плащі і медовим голосом?

Молодий письменник підвівся на ліжку, обвів поглядом кімнату,

зиркнув у вікно. Так, гроза була точно, тому стільки поламаних гілок

і калюж надворі. Але чи була жінка?

У кімнаті було прибрано, ніщо не вказувало на присутність тут

останнім часом сторонньої особи. Хіба те, що чоловік був зовсім

голий, його джинси, футболка й труси висіли акуратно складені на

спинці стільця. Саме акуратно складені речі (бо коли він щось скла-

дав акуратно?!) й переконали його в тому, що та медова жінка таки

була справжньою, і її тіло, і її губи, і її мокре волосся, в котрому за-

плуталися піщинки, які потім хрустіли йому на зубах і, здається, на-

віть тепер він відчуває ці піщинки в роті.

Письменник одягнувся, запалив цигарку і саме збирався йти на

кухню, коли на телевізорі побачив маленький шматочок паперу, яко-

го раніше там не було. «Не шукай мене, я сама тебе знайду. Єва». –

дрібним акуратним почерком було написано на ньому.

Значить, вона була. Значить, йому не наснилося. Жінка, котра пах-

не медом і має довге волосся кольору воронячого крила. Як це волосся

танцювало на її грудях! Нашвидкуруч поснідавши, письменник побіг

на пляж. Море змило з нього той казковий нічний сон, залишивши

тільки маленькі краплі замріяності і великі, пахучі виноградні грона

чекання на жінку.

Він пробув на пляжі аж до вечора, раз у раз гарячково поверта-

ючись і вдивляючись у людські обличчя: бо раз вона все про нього

знає, то, значить, стежить за ним, ходить за ним назирці, зауважує

кожен його крок і порух. Але нікого подібного він не бачив. Було ба-

гато жінок з темним волоссям і замисленим виразом обличчя, зре-

штою, він і не впізнав би її зараз, бо вночі не розгледів її лиця, тільки

плавні контури, тільки запам’ятав її стогони, її медовий запах. Вдень

серед натовпу відпочиваючих важко було впізнати чийсь запах, чи,

тим паче, чиюсь замисленість.

Із наближенням вечора люди поволі почали розходитися, а він по-

брів додому безлюдним пляжем. Призахідне сонце золотило хвилі,

теплий простір неба повільно змінював кольори від помаранчевого

до червоного, птахи в лісі співали своїх сумних пісень, а молодий

письменник брів порожнім пляжем у напрямку свого дому. І тоді там,

на обрії, де сходиться лінія піску, води й неба, він побачив білу пляму.

З кожним кроком вона все збільшувалася й збільшувалася. Контур її

набував окресленості і молодий чоловік зрозумів, що назустріч йому,

прямісінько з сонця й піску йде жінка з довгим волоссям, у кольоро-

вій спідниці нижче колін, і сонце настільки било в очі, що здавалося,

ніби це вона вся світиться й горить.

– Привіт, не очікував мене тут побачити?

– Привіт, Єво. Куди ти зникла зранку?

– Я зникла ще вночі, дурнику.

– Як ти мене тут знайшла?

– Бо я йшла на твій запах.

– А я на твій.

– Єво, а хто ти? Розкажи мені хоч щось про себе.

– Не треба тобі нічого знати, адже все й так прекрасно, – промови-

ла жінка і втягнула його у пристрасне коло своїх обіймів.

Молодий письменник тільки встиг помітити, що вона принаймні

років на десять старша за нього, що в неї чорні очі й пухкі червоні

губи, а шкіра в неї така засмагла, ніби вона щодня лежить прямісінько

на сонці, на планеті Сонце. Губи їхні злилися в поцілунку, руки чоло-

віка поповзли тілом жінки, а тіло її знову було мокрим і чомусь про-

холодним, ніби вона щойно вийшла з моря, як тоді вийшла зі стіни

дощу, і пахне вона пелюстками чаю, і медом, і свіжим гарячим хлібом,

і нецідженим молоком. І вони лягли в пісок. І кохалися, а море нако-

чувало на їхні тіла теплі хвилі, і її стогони тонули в шумі води, танули

в небі, де догорало сонце, і її біла спідниця в кольорових квітах по-

вільно ковзала його бедрами, а її засмагле й спрагле, майже циганське

тіло танцювало на ньому якийсь швидкий і правічний танець, і ніби

лилася пісня, меланхолійна й тужлива, і пахло яблуками й медом, і

жінка пішла, розтанула серед піску і хвиль у променях згасаючого

сонця, залишивши йому тільки свій запах і кілька піщинок у роті.

Наступного дня вона не прийшла. Весь день письменник прове-

штався островом, майже цілу ніч не стулив повік, але загадкової жін-

ки так і не було.

А вже через день він мав виїздити додому. І важко сказати, що

саме йому так пекло всередині – бо не міг же він в неї закохатися, він

навіть не знав, чи Єва – її справжнє ім’я, але загадка, котру носила в

собі ця жінка, старша від нього на десять років, яка віддавалася йому

самозабутньо і без пояснень, саме загадка, таємниця прикувала всі

його думки до неї.

Минав останній день його побуту на острові. Молодий письмен-

ник не міг знайти собі місця, блукав пляжами й вулицями, шукав

очима ту загадкову жінку, намагався вловити її запах. Але прийшла

ніч, а Єви все не було. Чоловік спакував свої речі до валізи, погасив

лампу й ліг в ліжко. Він знав, що не зможе заснути, що чекатиме на

неї весь час.

По третій ночі у шибку йому хтось тихенько постукав. Він побіг

відчиняти двері, і цього разу йому здалося, що жінка зійшла до нього

просто з місяця – ніч стояла ясна місячна, терпка і тепла. Вона поці-

лувала його і він відчув, що вся вона мокра й холодна, а у волоссі й на

шкірі в неї піщинки, і він грів її, і вони кохалися ніжно, як ніколи до

того, і дихання її теплішало, і темна кімната в дерев’яному будиночку

на острові наповнювалася пахощами жінки – меду й яблук, достиглих

груш і абрикосів, моря і сонця, і лилася над ними пісня, і він поклявся

не засинати ніколи, не відпустити, не втратити її цього разу, а вона

вигиналася на ньому й гладила його, і стала вона гарячою, і волосся

її затулило йому весь світ, а вона цілувала його, і вся напружувалася,

вигиналася і стогнала, і темні яблука її грудей терлися об нього, і він

хотів розчинитися в цьому блаженстві, у цьому темному сяйві, у цій

загадковій жінці.

Зранку він прокинувся у ліжку сам. На телевізорі знову знайшов

записку: «Не хвилюйся, я знайду тебе». Спокійно забрав свою валізу,

попрощався з господарем, і поїхав додому. Він чекав її щодня.

З того часу минуло багато років, письменник написав багато кни-

жок, став відомим, але жінки, котру він чекав весь цей час, все не

було. Щороку він їздив на той острів і поселявся в тому самому бу-

динку, але все намарно, жінка більше не приходила до нього. Коли

йому перевалило за шістдесят, він викупив той будинок і поселився

там. Щовечора він сидів на веранді, дивлячись як тоне сонце у водах

моря, а потім всю ніч сидів перед вікном у своїй кімнаті, вдивляю-

чись у темряву, з котрої мала прийти його жінка.

Іноді, коли над островом панує особливо сильний шторм, старому

письменникові здається, що на зубах йому поскрипує пісок, але то

тільки вітер прокрадається у щілини дерев’яного будинку; іноді йому

здається, що він відчуває запах меду поблизу, чує сумну й тривож-

ну пісню, і коли блискавка роздирає темнюще небо світлом, він все

вдивляється згасаючими очима в темряву, з котрої прийде до нього

його пахуча жінка. Він знає, що колись вона обов’язково прийде.

2010, острів Собєшево

КІЛЕР

Я – кілер. Це не означає, що так було завжди. Кілером, звісно, я

став, а не народився. Це поетами народжуються, а кілерами і проза-

їками стають. Напевно, коли мене упіймають, всілякі психологи та

інша братія намагатимуться відкопати в моїй душі, в моєму минуло-

му щось таке, з чого виросло моє бажання вбивати. Але воно ніколи

не виростало, воно просто з’явилося.

Я вбивав і вбиваю не для задоволення, а з потреби, з необхідності.

Вперше це сталося не так давно, всього вісім років тому. Тоді мені

було шістнадцять. Тоді я був просто вбивцею, бо вбивав тільки тих,

кого хотів. Потім, коли вже мав визначитися з фахом, роботою й та-

ким іншим, то вирішив, що нічого краще робити я не вмію, робота

мені подобається, вона неодноманітна, цікава, непогано оплачувана,

і – головне – не вимагає від мене працювати з восьмої до шостої. Все

простіше: вбив – і вільний.

Пам’ятаю першу жертву. Це був чоловік років тридцяти п’яти,

охайно вдягнений, з м’якими рисами обличчя, із залишками русявого

волосся на майже лисій голові, спортивної статури, метр вісімдесят

зросту. Думаю, він навіть був непоганою людиною. Зрештою, мене це

не цікавило. Я вбивав і вбиваю не за моральними критеріями. Зовсім.

Я вбиваю тих, хто стає мені на шляху.

Жив я з батьками на розі вулиць Петлюри і Вернадського, у п’яти-

поверховому будинку на третьому поверсі, квартира 47. Сім’я моя

була цілком звичайною, нічим не відрізнялася від інших: батько – бух-

галтер, мати – вчителька, запої батька і безкінечні материні розмови

по телефону, святкові речі на Пасху і обов’язкові походи на похорони

родичів, сусідів і колег по роботі всією сім’єю, бо так годиться. У мене

була окрема кімната і я намагався перетинатися з батьками якомога

рідше, так, для підтримки миру.

На сходовій клітці, крім нашої, була ще одна квартира. Там жила

пані Люба зі своїм чоловіком, котрого застати вдома було майже не-

можливо, у нього була якась дивна робота і він весь час подорожував,

ну, тобто був у далеких відрядженнях. Я розповідаю це тільки тому,

що цей факт – чи не найважливіший для всієї моєї оповіді.

Я вже вчився на першому курсі університету, інженерно-техніч-

ний факультет, всі діла, мав бути програмістом у майбутньому. До

речі, попри всі свої заморочки, університет я таки закінчив і справді

можу працювати програмістом, якщо захочу. Але я не хочу, бо я – кі-

лер.Вперше я вбив банально. Так може вбити будь-хто, потрібна тіль-

ки сила волі і мужність. Той чоловік, якого я вже описав, мав ім’я Ми-

кола, і час від часу навідувався до пані Люби. Приходив десь о шостій

вечора і перед одинадцятою зникав. Я не можу точно сказати чим

вони там займалися, але, думаю, не віники плели і не рушники виши-

вали. Мої сумніви підживлював ще й той факт, що приходив Микола

тільки тоді, коли чоловіка пані Люби не було. Не знаю чому, але я

почав ревнувати. Років з дванадцяти мені подобалася пані Люба, зре-

штою,як і більшість жінок у нашому під’їзді, будинку, мікрорайоні. У

кожній жінці було щось неймовірно викаюче, сексуальне, прекрасне.

З багатьма з них я провів незабутні хвилини у мріях. Я прокидався

і засинав з думкою про те, як котрась з них тихо підходить до мене

на вулиці, тицяє в руку папірець, на якому записані час і місце. Я

приходжу туди і вона починає роздягатися: повільно, але нітрохи не

соромлячись, весь час дивиться на мене і, оголюючи одну за одною

частини свого прекрасного, сніжно-білого пухкого тіла, щоразу пи-

тається: «Тобі ж подобається, правда?». А потім вказівним пальчиком

підкликає мене до себе й кладе мою руку собі на груди, стискає моєю

долонею свої пиптики, притискається до мене, опускається на коліна

й починає розстебувати пасок, дивлячись на мене. Я уявляв собі таке

щодня.

88Але минав час і більшість жінок припинили мене цікавити, щоразу

зустрічаючи їх в сусідньому парку, магазині чи на вулиці, я помічав

все нові й нові їхні вади: дурнувату зачіску, затовсті стегна, джинси з

блискітками. Мовчу про зморшки і порепану шкіру долонь. Парадок-

сальна річ, яку я тоді з подивом для себе відкрив: дорослішаючи, мені

все більше подобаються молоді дівчата. Словом, у свої шістнадцять я

вже пережив уявні романи з половиною жінок нашого міста і знову

почав заглядатися на своїх ровесниць, а що вчився я вже в універ-

ситеті, то вчащав до гуртожитків і раз у раз й мені перепадали якісь

крихти з всесвітнього царського столу розпусти і задоволення.

Проте пані Люба належала до тих, хто не давав спокою моїй уяві. Я

постійно приглядався до неї, намагався непомітно торкнутися, а коли

вона заходила до нас позичити сіль чи якусь дрібницю, я неодмінно

мав з’явитися їй перед очі в самих джинсах чи – навпаки – тільки в

футболці й трусах. Я намагався, щоб це виглядало невимушено, але

щоразу пантрував за її поглядом: а чи зверне вона на мене увагу, чи

зблиснуть її очі, чи почервоніє вона? Мені здавалося, що все це відбу-

валося, хоча потім, коли в нас з нею вже були стосунки, я так жодного

разу і не дозволив собі запитати про це в неї.

Новий, грандіозний поштовх зацікавлення нею трапився якось в

під’їзді. Знизу в нас висять поштові скриньки, я саме забирав з нашої

квитанції і муніципальну газету, коли до під’їзду ввійшла пані Люба

й швидким кроком пішла нагору. Я забрав пошту, закрив скриньку і

поплентався й собі нагору. На прольоті перед нашим поверхом очам

моїм відкрилася картина, гідна пензля найкращих художників – пані

Люба стояла навкарачки й збирала з підлоги червоні ягоди малини,

котрі розсипалися з її торби навсібіч. Вона стояла до мене задом і мій

погляд прикипів до її божественної сіднички, яка, рівномірно похи-

туючись, як у сні, відкривала переді мною білий острівець трусиків,

котрі глибоко врізались їй між ніг, окреслюючи гарячу плоть і пагор-

би статевих губів. Білосніжний персик її дупці дивився на мене, як

туристи на музейний експонат, стрункі ноги, пружні, м’які, бездоган-

но поголені, не давали змоги відвести очей, у мене пересохло в горлі

від побаченого, а в джинсах стало так гаряче й тісно, що я ладен був

кінчити щосекунди – від найменшого доторку. Проте я продовжив

іти, безкінечну вічність проходячи ті одинадцять сходинок прольо-

ту і не в змозі відвести погляду. Легенька літня сукня в помаранче-

ві квіти ковзала Любиним тілом, яке немов виривалося й просилося

мені в руки. Раптом повернула голову до мене й сказала: «Обережно,

Андрію!». Я густо зашарівся й прошмигнув до наших дверей, втупив-

шись у підлогу й намагаючись не наступити на малину, і все ж мені

вдалося ще раз глянути на її диявольське тіло й зловити поглядом

розріз сукні, в якому погойдувались налиті груди. Я влетів до кварти-

ри й гепнув дверима. Вдома нікого не було. Мені не залишалось нічо-

го іншого, як прилипнути до дверей, вдивляючись через вічко на пані

Любу, на її ноги, талію, кучеряве чорне волосся. Рука потягнулася до

джинсів і, поки я витягував член з трусів, хвиля блаженства накрила

мене, стиснулася в мені, як пружина, і почала проливатися мені на

руку, двері, килим. Я перевів подих і побіг до ванної кімнати витер-

тися, а коли повернувся, в під’їзді вже нікого не було. Скориставшись

відсутністю батьків, я увімкнув порнофільм у вітальні і, уявляючи як

жадібно обмацую кожен вигин тіла пані Люби, як задираю їй сукню

і стискаю сідниці, як зриваю трусики і різким рухом входжу в неї, як

вона кричить і рухається всім тілом назустріч мені, як я кінчаю їй на

спину і сперма повільно стікає її тілом, я ще чотири рази довів себе

до оргазму і вже тільки потім, змучений і щасливий, перевдягнувся і

сів обідати.

Той місяць минув мені під знаком пані Люби. Я вивчив її графік

і ніби випадково зустрічав її на вулиці, в магазині чи під’їзді, при-

слухався до кроків на сходах і навіть навчився відрізняти стукіт її

підборів, що дозволяло мені безпомилково точно підходити до две-

рей квартири і крізь вічко спостерігати за нею ті божественні п’ят-

надцять секунд, поки вона заходила до себе. Я мастурбував майже

після кожного нашого побачення, а часом навіть і під час пар в уні-

верситетському туалеті: щойно я думав про неї, про її тіло, як мене

прошивало електричним струмом і весь я ставав єдиною звивиною,

суцільною ерекцією. Вона стала гімном і гербом моєї юності, втілен-

ням насолоди і блаженства, а її тіло – ідеалом еротичності.

Микола вчащав до неї приблизно в той самий час, коли я віддав-

ся втіхам плоті, мріючи про пані Любу. І хоч я не відчував жодних

романтичних почуттів до своєї сусідки, все ж вечірні приходи цьо-

го, зрештою, досить милого чолов’яги, починали мені дедалі дужче

не подобатися. Можливо, ці мої ревнощі були пов’язані з відчуттям

конкуренції, адже з певного моменту я твердо вирішив, що колись

пані Люба таки стане моєю насправді, хай навіть тільки на одну ніч.

Але Микола мені в цьому неабияк заважав, бо для чого ж моїй сусідці

незрозумілий роман зі мною, якщо вона має чоловіка, а в час його

відсутності майже щодня віддається цьому Миколі, чорт би його за-

брав! І хоч я до кінця не був впевненим чи вони коханці, але ця вер-

сія, на мою думку, була найближчою до істини. Ну бо й справді – не

віники ж вони вечорами вдвох плетуть і не рушники вишивають!

Словом, Микола мені заважав. Мій план зваблення вже вступив

у силу і я раз у раз перетинався з Любою, намагався завести з нею

безтурботну розмову, пропонував допомогти віднести сумки з про-

дуктами додому, наполегливо дбав про свій зовнішній вигляд – не

дозволяв собі виходити з дому в брудних черевиках чи кросівках, всі

мої сорочки і навіть футболки були охайно випрасувані, я майже що-

дня голився і стежив за зачіскою. План полягав у тому, аби перейти з

Любою на новий рівень спілкування, зблизитися хоч трохи, спробу-

вати кілька разів пофліртувати, а потім прийти до неї додому ніби за

чимось і почати її роздягати. А там вже – пан або пропав. Знаю, знаю,

план такий собі, але все ж кращий, ніж підсипати їй клофеліну і тупо

трахнути. Вона мала зрозуміти, що подобається мені, а потім, коли

я почну лізти їй під сукню, в якийсь момент припинити пручатися і

віддатися мені.

Як я вже казав, на шляху мені стояв цей Микола. Тоді я і вирішив

його вбити. Власне, існував також інший варіант виходу з ситуації:

наприклад, я міг простежити за ним, відшукати його помешкання, а

потім підкинути його дружині лист, в якому прозоро натякнути про

все, що відбувалося між Миколою і Любою. Але тоді пані Люба могла

б зрозуміти, що хтось за ними стежить, комусь на цьому залежить. А

все мало вийти тихо.

Я вбив його ножем. Банально, як вуличний розбишака: Микола

вийшов з підворітні і йшов темним двором, я нечутно підкрався і

водномить однією рукою затулив йому рота, а іншою вштрикнув

ножа в ділянку серця. Було зовсім нестрашно, я майже не бачив його,

не бачив його очей, передсмертного погляду, він тільки здригнувся і

за якусь хвилину обм’як в моїх руках. Я вже знав, що так маю його й

залишити – посеред двору, аби все виглядало на пограбування, аби

ніхто не запідозрив, що причина всьому – м’якість Любиного тіла.

Колись давно один алкоголік, котрий колись був не останнім біз-

несменом у нашому місті, а потім від нього пішла дружина і він за-

пив, пропиваючи з блискавичною швидкістю все, що мав, так ось,

він колись нам, пацанам з двору, розповідав про своє життя і радив

найбільше остерігатися жінок. «Подивіться, – показував він пальцем

на п’ятиповерховий будинок. – Бачите цю споруду? Вона величезна,

правда? І є тільки одна сила, яка може її підірвати – це піхва. Бере-

жіться її, як смерті, це страшенна сила. Все в цьому світі робиться

заради неї. Бережіться її!». Тоді ми тільки собі кпинили з філософії

алкаша, але з часом я все більше й більше впевнююся в тому, що він

мав рацію.

Саме через диявольську силу піхви й загинув Микола, але про це

ніхто не мав дізнатися. Тому я не побіг одразу від його трупа, а ще

якийсь час нишпорив кишенями, аж поки знайшов гаманець, мобіль-

ний телефон, потім зняв з нього годинник і забрав портфель. Тіль-

ки тоді, зрештою, сидячи в тьмяному світлі підвалу й розглядаючи

речі своєї першої жертви, я й дізнався, що звуть його Миколою. Всі

трофеї й свої рукавички я склав у поліетиленовий пакет і викинув у

річку в центрі міста, залишивши собі тільки готівку. За неї я збирався

придбати краще знаряддя вбивства, за ніж – мені чомусь забаглося

мати пістолет.

Це було підсвідомим бажанням, адже насправді я зняв перешкоду

зі шляху до пані Люби і на той момент більше нікого потреби вбивати

не було, вбивати з якихось інших причин я не міг і не хотів, мої прин-

ципи, скажімо, мені заважали. Тобто ані викладача квантової фізики,

який зарубав мене на моїй першій сесії, ані Вадима з другого курсу,

який єдиний грав у футбол краще за мене, вбивати мені не хотілося,

бо так направду дороги вони мені не переходили. Але всередині мене

вже розрослося розуміння того, що вбивати далі я буду. Тому я купив

пістолет, глушник для нього і набої через інтернет, купив собі зруч-

ний чорний одяг, берці і бінокль, мисливський ніж, наручники, набір

відмичок і велику спортивну сумку.

Здається, пані Люба не надто переживала через смерть Миколи.

На її обличчі не було видно смутку, вона не почала вдягати жодних

чорних речей, не припинила усміхатися сусідам при зустрічі, купува-

ти молоко і тістечка в магазинчику на розі. Може, він для неї не був

таким важливим, а, найімовірніше, вона просто не знала, що він по-

мер, а просто подумала, що Микола банально припинив до неї при-

ходити, втративши інтерес до її особи й тіла.

Я ж не міг відвести від неї погляду при зустрічі, надалі підглядав

за нею у вічко дверей, жартував з нею в магазині, а одного разу навіть

вкрив її своїм піджаком і притулив до себе, поки ми перебігали ву-

лицю під теплим літнім дощем. Власне тоді вона й вперше запросила

мене до себе, на чай, так би мовити. Я одразу ж охоче пристав на цю

пропозицію, забіг додому перевдягнутися, вбрав найкращі свої речі,

перед виходом з квартири пильно розглянув себе перед дзеркалом і

залишився задоволеним, потім вклав до задньої кишені джинсів пач-

ку презервативів і впевненим кроком пішов до Люби.

Вона вже теж встигла перевдягнутися і зараз була у спортивних

штанях і футболці, без ліфчика. Пані Люба запросила мене пройти на

кухню, всадовила за стіл і почала поратися біля плити, повернувшись

до мене спиною. Мені, врешті, більше не було й потрібно – я міг спо-

кійно розглядати ідеальну лінію її дупи, котру так доречно обтисли

спортивні штани, що можна було помітити щонайменший вигин без-

доганної лінії сідниць, чітко розгледіти тонку смужечку її трусиків,

досхочу надивитися на стрункість її ніг.

Люба приготувала чай, дістала печиво і сіла навпроти мене. Я ж,

правду кажучи, був уже натягнутий, як струна чи лук, і найбільше

боявся кінчити просто тут – за столом серед кухні, так і не торкнув-

шись її жаданого тіла. Сусідка почала про щось говорити, плинність

розмови трохи захопила й заспокоїла мене, і я за кілька хвилин знову

був здатен до думання й тверезої оцінки ситуації.

Чорне пасмо ще мокрого волосся крутилося їй на лобі, футболка в

обтяжку підкреслювала стишену напругу її грудей, котрі громадилися

за тканиною й з кожним подихом наближалися до мене, а з видихом

– віддалялися, і це видовище було настільки приємним і захопливим,

що я міг би дивитися на нього вічно. Люба робила вигляд, ніби не

помічає моїх масних поглядів, здавалося, це їй навіть подобається.

Вона всміхалася до мене, накручувала пасмо воронячого волосся на

палець, облизувала губи й млосно прикривала повіки.

Треба було діяти. Проте я не знав як саме. Взявши короткий тайм-

аут, я вийшов до вбиральні. Туалет у Люби був у ванній кімнаті, там

же стояла і пральна машинка. Такого щастя я й сподіватися не міг.

Біля дверей висів її халат, я обережно взяв його в руки й принюхався.

Він пахнув нею, водоростями і абрикосами. У пральній машинці по-

між іншого одягу я знайшов її трусики й бюстгальтери, я пробував

їх на дотик, нюхав і цілував туди, де мала бути її піхва. Ще хвилина

і я б точно кінчив, але цього допустити не можна було, адже я ще

збирався займатися сексом із Любою! Тому все акуратно розклав на

свої місця, речі запакував у пральну машинку, а одні трусики – ті, на

котрих найкраще проглядалися плями, запхав собі у кишеню.

Червоним, як рак, я вийшов на кухню. Люба вже прибрала печиво

зі столу, залишивши тільки горнятка з чаєм. Очевидно, це був знак,

що мені пора йти. Але ні, треба було рішуче щось робити! Але що?

Просто підійти й почати її цілувати? Чи сказати їй, що хочу її вже

давно, що мрію про неї й її тіло? Чи накинутися на неї, зриваючи одяг

і стискаючи все її гаряче тіло своїми долонями? Що ж робити?

Минула хвилина і ситуація стала настільки незручною, що я ви-

давив з себе якусь незрозумілу подяку і рушив до дверей. Коли вона

зачиняла їх за мною, то якось дивно і, думаю, хтиво посміхнулася,

ніби знала, що в мене в кишені її трусики. Я зайшов до себе в кімнату,

зачинився і – не гаячи часу – став м’яти рукою свій член, розглядаю-

чи її жовту спідню білизну. За кілька секунд до кінця я не втримався і

почав стискати свого прутня цими трусиками, терти ними об голівку

і врешті оросив їх струменем гарячої білої сперми. Я витерся її тру-

сиками і пожалкував, що так швидко зіпсував свою реліквію. Проте,

може, це й на краще, адже це вимагатиме від мене справді рішучих

дій. І сподіваюся, що більше не буду таким телепнем, котрий не може

просто підійти до жінки і вхопити її за сідницю, а потім примусити

зняти футболку. Дивовижа просто: вбити я можу без вагань, а підко-

титися до жінки – боюся! Правду казав той алкаш, піхва! Піхва!!!

Наступного дня мав настати вирішальний момент. Так я собі

думав. По-перше, Люба мусіла зауважити зникнення трусиків, а

що був у її ванній, напевно, тільки я, то зі мною вона цей прикрий

факт і пов’яже. І ще, не приведи Господи, подумає, що я – збоче-

нець якийсь, боятиметься зі мною розмовляти! По-друге, мені на-

бридло мастурбувати, я хотів Любу і навіть чітко знав як саме.

Рівно о третій годині дня я вийшов зі своєї квартири, подзвонив у

Любині двері, вона відчинила і я увійшов. У кишені куртки був піс-

толет. Я одразу притис її до шафи в коридорі і почав цілувати шию,

обіймати й стискати в своїх обіймах. Одна рука одразу ковзнула у

звабливу прірву між її ніг. Люба була в просторих шортах і все тій же

вчорашній футболці. Я нишпорив її тілом, стискав її гладенькі ноги,

сідниці, заліз під футболку і мнув груди, а вона тільки важко дихала

і раз у раз заплющувала очі. Я відвів рукою смужку матерії її шор-

тів і трусиків, розкрив статеві губи і середнім пальцем увійшов в неї.

Всередині було липко й гаряче. Люба скрикнула, але я затулив їй рот

своїм і ми почали жадібно цілуватися. Я ж ані на мить не припиняв

рухати пальцем всередині неї, аж вона й сама почала підмахувати

мені своїм тазом.

Тоді я зрозумів, що справа вирішена. Я підняв її на руки й поніс на

диван до вітальні. Вже там вона почала пручатися і казати, що цього

робити не треба. В якусь мить її пручання стали настирливими. Я ви-

йняв пістолет з куртки, зняв запобіжник і сказав, що або вона вико-

нає все, що я захочу, або може прощатися із життям. Люба закусила

губу й почала стягувати з себе шорти. Вона роздягнулася повністю,

а потім роздягнула мене. Люба сиділа на дивані, а я стояв перед нею.

Вона облизувала голівку мого члена й дивилася на мене покірними

очима, а потім ввела член собі до рота й почала ритмічно рухати го-

ловою. Це було справжнє блаженство! Я взяв її за волосся й почав на-

тягувати на член. Це перестало бути мінетом і стало сексом, от тільки

трахав я її в рот. Здається, їй це подобалося. Я почав кінчати і відпус-

тив її голову, а Люба, мов навіжена, почала надрочувати мого прутня,

спрямовуючи струмінь сперми собі до рота. Спазми в мені тривали,

здається, хвилину. А потім я розплющив очі і побачив, що вона далі

грається язиком з голівкою мого члена, а сперма скрапує їй з язика на

груди й живіт.

Від такого видовища я знову прийшов у бойову готовність, повер-

нув її до себе задом і нарешті потрапив у свою святая святих – її піхву.

Було мокро, гаряче й добре. Того дня ми займалися сексом, здається,

години три, а потім я впав, знесилений на ліжко, а вона лягла мені на

плече й ми заснули.

Коли ж прокинулися, то я, до свого здивування почув, що їй спо-

добався мій прийом з пістолетом, це її дуже збуджує, тож нехай я й

надалі не соромлюся вигадувати різні такі штучки. Все зійшло мені з

рук, все прекрасно! Я пішов додому і зі спокійною душею заснув.

Ми трахалися з нею щодня. Найбільшим ризиком тепер було не

вийти випадково з її квартири в той момент, коли відчинялися двері

моєї або батько чи мати підіймалися сходами. Втім, ми були обереж-

ні, й ніхто нас жодного разу не помітив. Наш секс був найбруднішим

з тих, які тільки можна уявити. Для нас не існувало нічого заборо-

неного чи непристойного. Вона віддавалася мені дико, як кішка, а я

брав як хотів і де хотів, як ґвалтівник.

Потім приїхав її чоловік. І хоч був він вдома недовго, я вже твердо

знав, що терпіти цього не збираюся, а ділити її піхву чи інші, не менш

прекрасні, отвори з кимось – і поготів. Цього разу я був обережні-

шим. Вивідавши в Люби до якого міста поїхав її чоловік, одного дня я

вирушив за ним. Я знав в якому готелі він зупинився, знав куди саме

ходить до праці. Я стежив за ним цілий день. Ввечері, після роботи,

він пішов вечеряти до якоїсь забігайлівки. Я влаштувався в подібній

навпроти. За годину він вийшов і купив у кіоску сигарети. Я йшов

за ним назирці метрів триста, аж він комусь подзвонив і зайшов до

бару. Її чоловік добре мене знав, тож я мав бути максимально обе-

режним. Я натягнув капюшон на голову й швидко зайшов до бару, сів

за столик у дальньому куті з поганим освітленням. Я бачив все, як на

долоні. Любин чоловік сидів у компанії ще двох мужчин і пив горіл-

ку, курив, часто сміявся. Вочевидь, вони розповідали одне одному чи

то анекдоти, чи то якісь смішні історії з життя. Я замовив собі віскі і

колу з льодом в окрему склянку.

Сиділи вони в барі добрих години три. На вулиці було вже темно,

попри довгий літній день. У мене було два варіанти: вбити його на

порожній вулиці, імітуючи пограбування, або постукати в його но-

мер в готелі, а коли він відчинить – одразу вистрелити в чоло. Обидва

мені подобалися, обидва були швидкі. Слава Богу, у мене був пістолет

з глушником, тож все мало пройти чисто й гладко.

Все склалося краще, ніж я думав. Моя мішень закінчила пити і ви-

йшла з бару разом із колегами. Там вони викурили ще по сигареті,

обійнялися і розійшлися в різні сторони, я бачив це крізь вітрину. Я

встав, розрахувався і пішов за ціллю. Місто було порожнім і тихим.

На якійсь темній вулиці я вже, було, хотів завершити свою сьогод-

нішню місію, але вирішив розтягнути задоволення і зробити все якіс-

ніше й краще. Це було правильне рішення, позаяк не пройшли ми й

трьохсот метрів, як вийшли на велетенський міст через річку. Тут я й

змінив план. Мені просто треба скинути його у воду! Це найкращий

спосіб, всі подумають, що він або наклав на себе руки, або п’яний

просто випав за перила у річку! Рішення було прийнято, ніякого піс-

толету. Міст був порожнім, тож можна було діяти. Я підбіг до Люби-

ного чоловіка ззаду, схопив за шию, перетис сонну артерію і викинув

у воду. Летів він секунд чотири-п’ять. Хвиля накрила його і він зник

за пеленою темної нічної води. До речі, його звали Едуардом.

На ранок я був удома, ніхто нічого й не запідозрив. Любі я сказав,

що буду в приятеля на дні народження, а батькам, що йду на пікнік, а

потім – на дискотеку. Провалявся в ліжку до обіду і з чистою совістю

пішов до Люби. Вона зраділа мені.

Здавалося, що тепер ніщо не може завадити нашому щастю. Зре-

штою, я так нічого особливого й не відчував до Люби, вона мене

просто страшенно збуджувала. Я не дарував їй квітів і не приносив

тістечок в ліжко, не допомагав вкрутити лампочку на кухні і не роз-

питував про справи на роботі – я просто трахав її, коли хотілося і як

хотілося. Їй це подобалося, мені теж.

За два тижні вона дізналася, що її чоловік помер. Офіційна версія

– самогубство. Ах! Якийсь час, зрозуміла річ, вона не хотіла мене ба-

чити і займалася похоронами, документами і відповідями на дзвінки

родичів і подруг. На похорон я не пішов, це було б вже занадто, а

сяку-таку совість я все ж маю, що б ви там собі не подумали.

Минув ще якийсь час і все повернулося на круги своя. Ми регу-

лярно спали, вона змирилася зі своєю втратою й знову стала життє-

радісною і хтивою. Життя ж собі простувало далі, змінювався я, змі-

нювалася вона, змінювалися мої зацікавлення. Чесно кажучи, вона

встигла мені трохи приїстися, ставало нудно і сексом ми займалися

все рідше й рідше. Наші стосунки, якщо їх так можна назвати, згаса-

ли. У котрийсь момент я зрозумів, що більше так тривати не може і

треба з цим всім кінчати. Хотілося зробити щось приємне й хороше

для Люби, вона ж так нестримно віддавалася мені! І я вже знав що.

Після смерті Едуарда, її чоловіка, з Любою почав судитися його рід-

ний брат, Сашко, за площу квартири. Більшої сволоти я ще не зустрі-

чав. Безпринципна понтова істота, котра намагалася вижити Любу

з її дому, хоч з Едуардом цей рідний брат не спілкувався з часу за-

кінчення школи. Він погрожував Любі, це мене й вивело з себе. Саме

його смерть і мала бути моїм прощальним подарунком для жінки, з

котрою я провів так багато приємних хвилин.

Настала зима, сніжило. Я натягнув на голову шапку, вдягнув ру-

кавиці й впевненим кроком пішов до будки. В одній руці я ніс мі-

шок, дуже схожий на поштовий, в іншій, схованій до кишені, у мене

був шприц, наповнений снодійним. Я підійшов до будки, постукав

у вікно, приязно посміхнувся, а коли двері відчинили – ступив крок

уперед і блискавичним рухом загнав голку шприца у шию охоронця

торгового центру. Далі зачинив за собою двері, роздягнув охоронця

і вдягнув його уніформу на себе. Тепер треба було тільки чекати. За

двадцять хвилин мала з’явитися машина Сашка, він завжди приїздив

на роботу пунктуально і вчасно, за місяць стеження я був у цьому

певен.

О потрібній хвилині з’явилося його BMW, я натиснув кнопку і

відчинив шлаґбаум. Сашко в’їхав на паркінг. Я вийшов з будки, зняв

пістолет із запобіжника, підійшов до його машини і постукав у вікон-

це водія. Сашко саме збирав речі у бардачку й на сидінні, готуючись

вийти. Він глянув на мене і я усміхнувся. Він ніколи мене не бачив,

тому справді мав сприйняти за охоронця. Сашко відчинив вікно, я

ще раз усміхнувся і вистрелив йому в скроню. Він впав на сидіння

збоку і навіть не ворушився. Я подумав і ще двічі вистрелив йому в

голову. Далі відчинив дверцята, підняв скло, вийняв ключі і зачинив

машину. Крові на вікнах видно не було, Сашко лежав під кермом на

сидінні, тож його теж важко було помітити. Падав сніг, було холодно.

Мені залишалося зробити тільки одне, що я власне й зробив: облив

лобове скло й бокові віконця водою з пляшки, завбачливо принесе-

ної з собою. Через чотири-п’ять хвилин всі вікна мають покритися

тоненькою смужкою криги, посіченою вигадливими візерунками, на

неї нападає сніг і нескоро хтось здогадається, що в промерзлій маши-

ні на стоянці – труп.

98Виходячи з паркінгу, я ще раз зазирнув у будку охоронця, забрав

звідти свою сумку, його знову вдягнув в уніформу і вколов йому ге-

роїну. Тепер, коли він прокинеться, то точно нічого не пам’ятатиме.

Його знайде тільки вечірня зміна, а в руці в нього буде шприц. Нар-

команом він навряд чи стане, найбільше, що може статися – його ви-

пруть з роботи, але враховуючи те, що він взагалі міг би не жити, то

це ще непоганий варіант. Я натиснув кнопку, підіймаючи шлаґбаум

для автівок, вийшов з будки і зачинив за собою двері. Надягнув рука-

вички і пішов у снігову заметіль.

На тому й закінчилися наші відносини з Любою. Я невдовзі по-

чав заробляти кілерством і зміг переїхати в іншу квартиру, жив сам.

Батьки думали, що я пишу комп’ютерні програми і їх купує хтось за-

кордоном. Люба, наскільки я знаю, знайшла собі якогось кавалера і

вони живуть разом, все в них добре. А я став кілером. Я вже не вби-

ваю через піхву, хоча й далі вважаю, що саме вона є двигуном цього

світу. Я вбиваю без емоцій і завжди по-різному, це моя робота. Я б не

сказав, що мені подобається це заняття, але й відрази я теж не від-

чуваю. Я міг би й справді працювати програмістом, мати нормальне

життя, може колись так і буде. Втім, навряд чи.

Бо я – кілер. Мені підходить ця справа, я створений для такої ро-

боти. Нічого краще робити я не вмію, ця праця неодноманітна, ціка-

ва, непогано оплачувана, і – головне – не вимагає від мене працювати

з восьмої до шостої, сидячи в якомусь дурному офісі. Все простіше:

вбив – і вільний.

Грудень 2010, Вентспілс

ДІВЧИНА З ВАЛЬПАРАЇСО

Присвячується Наталці Якимович

Моя квартира на третьому поверсі. Це, напевно, найідеаль-

ніший варіант помешкання в місті для людини, котра звикла

спостерігати за життям збоку. Через відчинені вікна долинає

шум автомобілів, а в тиху пору – навіть розмови перехожих.

Ховаючись за фіранками можна роздивлятися їхні обличчя,

дивитися як вони поспішають у своїх справах, як замислено

стоять перед світлофором, чекаючи на зелене світло. Іноді

вночі прокидаєшся від гавкоту псів. Часом удень вириваєшся

з роздумів, ошелешений сиреною карети швидкої допомоги,

яка мчить вулицею.

Я вже десять років прокидаюся о четвертій ранку. П’ю каву

за столом у вітальні, курю, вмикаю комп’ютер. О цій порі я не

слухаю музику, в мене є інше задоволення, мій домашній кіно-

театр. Ось компанія напідпитку повертається додому з нічних

гулянь, вони або співають, або, хитаючись, намагаються від-

лити під старою липою біля будинку. Дивовижно, що в них

ще триває вчорашній день, а в мене вже почалося сьогодні. В

цьому моя перевага, хоч їм і залишилося жити ще на один день

довше. Викривлені площини часу перетинаються під моїм ві-

кном, викидаючи назовні сонні й усміхнені обличчя, чужі іс-

торії. Ось бомж плентається тротуаром у пошуках пляшок і

недопалків. За ним біжить кілька собак, як королівський по-

100

чет.

Після обіду я вмощуюся на лоджії й фотографую очима

життя. У міському автобусі, який хвилин десять стоїть у корку

під моїм будинком, двадцять з гаком людей кудись їдуть. Тоб-

то вони думають, що їдуть, а насправді театр життя показує

мені ними коротку виставу. Літні люди сидять на своїх місцях,

не вовтузячись і нічого не читаючи, їм немає сенсу поспіша-

ти. Раніше вони гналися за часом, а тепер уже він якнайхут-

чіше наздоганяє їх. Люди молодші і зовсім молоді гарячково

роззираються навсібіч, часто дивлячись на годинник чи екран

мобільного телефону. Більшість із них у навушниках. Століт-

тя музики, ні, століття шуму! Шум – найголовніший нарко-

тик, вони вже не можуть без нього. Слова, музика, рев авто-

мобільних моторів, розмови, скрегіт гальм, радіо, крики, – усе

це допомагає їм не відчуватися самотніми, чути, що навколо

ще хтось є. Всі вони у навушниках. Дивна спроба відгороди-

тися від шуму, створивши собі свій власний. Обов’язково зна-

йдеться хтось, хто попросить водія відчинити двері і вислизне

на вулицю, протискаючись між капотів машин, аби далі біг-

ти тротуаром назустріч нічому. Вони кумедні, ці люди. Суєта

суєт, шум від шуму.

Моя деміургічна насолода полягає у продовженні й погли-

бленні історії. Вікно на третьому поверсі дарує мені матеріал,

можливість вихоплювати з течії обличчя, рухи й уривки роз-

мов, решту я вигадую сам. Чому жінка, що йде тротуаром, така

замислена, що нічого навколо себе не помічає? Де вона була

дві години тому, про що вона думає, яка в неї освіта, які квіти

вона любить? Хто чекає на неї ввечері, які шкільні предмети

найдужче любить її донька чи син, чи живі ще її батьки? Усе це

даровано мені, тільки я в уяві створюю її історію, котра з нею

ніколи не трапиться, мій погляд і є її шансом на інше життя. Я

дарую його їй.

Здатність думати системно народжена з порядку. Я живу

розмірено, в мене є звички, котрим я не зраджую, бодай що б

відбувалося. Тільки це дозволяє мені бачити й розуміти біль-

ше, ніж іншим, розглядаючи всю структуру життя по швах,

101

розкладаючи все необхідне на потрібні полиці. Недарма арис-

тократи так цінували впорядкованість життя, саме це дозво-

ляло їм зберігати внутрішній спокій; етикет, церемоніаль-

ність, спадковість традицій – словом, уся ця постійність, дає

змогу протистояти хаосу, бачити, розуміти. У вівторок в обід

у мене закінчується цукор. Я п’ю чотири чашки чаю й дві кави

щодня (зранку я п’ю каву без цукру, після обіду – з). Таким

чином я використовую десять чайних ложечок цукру щодня.

У вівторок я наливаю гарячий чай прямо у порожню цукерни-

цю, ретельно розмішую, аби вона після цього залишилася аб-

солютно чистою. Так робив мій дід, так робив мій батько, цю

звичку перейняв і я. Саме у цій порожній цукерниці – секрет

мого успіху, саме завдяки ній тираж моїх книжок перевалив за

п’ятнадцять мільйонів.

Отож, у вівторок у мене закінчується цукор. Це час, коли я

йду до магазину за два квартали від дому. Там працює сорока-

річна Таня, власне, це її магазин. У неї руде волосся, сонячний

серпанок зморшок навколо очей, завжди нафарбовані губи, на

її руках кілька золотих перснів. Таня користується досить різ-

кими парфумами з квітковим солодким запахом, це мені не по-

добається. Але ці парфуми пестять її шию й зап’ястя всі десять

років, упродовж яких я навідуюся в цей магазин, це викликає

в мене німу повагу. Я купую масло, хліб, яйця, борошно, чай,

баранину і курятину, цукор, прянощі, гречку, вівсяні пластів-

ці, каву, яблука, олію, овочі, макарони, твердий сир, цигарки,

рибу, шоколад, гігієнічні засоби, пляшку бренді і дві пляшки

червоного вина. Цього вистачає мені на тиждень.

У моєму кінотеатрі є улюблені актори. Бабусі біля сусідньо-

го будинку, діти на спортивному майданчику, які вже й всти-

гли вирости й на зміну їм прийшли нові, такі ж непосидючі й

галасливі, водії автобусів, які через добу возять людей моєю

вулицею, листоноша баба Соня, яка завжди знає про все на

світі, пасажири громадського транспорту й перехожі, яких я

впізнаю в обличчя. За їх відсутністю я можу здогадуватися

коли в них відпустка чи коли їх звалила хвороба, я бачу як

змінюються пари в людей, як дорослішають діти й безслідно

102

зникають старі немічні дідусі й бабусі, завжди з охайними за-

чісками, в старомодних пальтах і часто-густо з дерев’яними

костурами в руках. Усі ці зміни навколо фіксують і моє ста-

ріння, і моє проминання. Усе, що я написав – подяка їм, цим

супутникам мого життя за вікном третього поверху, писемний

відбиток їхніх історій, їхнє продовження. Мені невідомо чи за-

лишаються по них якась пам’ять, родинні перекази, нагороди,

пляшки, побудовані будинки й зужиті побутові прилади, діти,

коштовності, спадкові хвороби, фотографії, я нічого про це не

знаю. Натомість їхні погляди, жести залишаються у друкар-

ській фарбі, якою видрукувано ці слова.

Із дев’ятнадцяти до двадцяти шести я був моряком. Наш

вантажний корабель відчалював від Одеси у найрізноманіт-

ніших напрямках, огинаючи земну кулю, як обручка. За сім

років я побував у сорока штормах, тридцяти країнах, понад

сотні міст, переспав із двома дюжинами проституток, кілька

тисяч разів виграв вечірню партію в карти, випив кілька цис-

терн дешевого портвейну, набив собі три татуювання, викурив

плантацію тютюну, підчепив кілька недуг, прочитав бібліотеку

книжок і безліч разів проспівав усі вісімнадцять пісень, котрі

знаю напам’ять. Коли відчай і зневіра навколо згущуються в

непроглядний туман, саме час податися в море, щоб солонува-

тий вітер виїв усю темінь з очей. Так я й зробив одразу після

чотирнадцяти років у сиротинці й двох з половиною років у

виправній колонії. Я ніколи не знав своїх батьків. Я почуваюся

аристократом.

Мені було двадцять два, коли рипнули двері і з тісного кабі-

нету, більше схожого на комірчину з маленьким вікном, зава-

леного старими столами, паперами, телефонами й картами на

стінах, у коридор вийшла дівчина приблизно моїх років, мет-

ка, з живими очима, швидкими рухами, гордовито піднятим

підборіддям і легкою втомою на обличчі.

– Хто з України? – запитала вона, хоча в коридорі я стояв

сам.

– Я. Я. – для чогось двічі відповів я. Мене однаково спанте-

личила її українська мова на березі Тихого океану і її спокійна

103

врода.

– Папери принесли? – увіп’ялася вона в мене поглядом.

– Так, все тут, – простягнув я до неї згорток дозволів і на-

кладних на товар, який ми привезли з Африки.

– Зайдіть за ними після шостої, я все перекладу і підпишу в

портовій адміністрації. Довго ви стояти в нас будете?

– Думаю, завтра-післязавтра вирушимо. Як тільки заванта-

жимо мідь і поповнимо запаси харчів.

– Добре, зайдіть після шостої, все буде готово, – і двері за

нею зачинилися.

У мене було майже п’ять вільних годин. У Вальпараїсо, як

і загалом у Чилі, я був уперше, тож подався до міста, щоб по-

обідати і роздивитися довкола. Еспанці залишили в ньому

дух старої Європи, своє бачення містобудування. Мій погляд

ковзав шпилястими вершинами гір, з яких до океану посту-

пово сповзало місто. Кожна нова лінія будинків розташову-

валася на щабель нижче, Вальпараїсо в гірському котловані

нагадувало велетенську арену. Покручені вулички, вимощені

бруківкою, білі кам’яниці і хрести на старих церквах, весь цей

антураж справляв враження південного європейського міста,

от тільки музика, запахи, чорні від сонця й їдкого вітру об-

личчя місцевих мешканців, їхній дивакуватий одяг, вуса й зо-

лоті зуби, великі, спрацьовані руки виказували тут Латинську

Америку. Вузька смуга землі від морського узбережжя до гір

вся була заселена й забудована, місто було довгим, як пісня,

й закрученим, як танець. Пообідав я в недорогій забігайлівці

неподалік університету. Давали м’ясо під гострим соусом і рис

з овочами. Пити я замовив коньяк.

Я п’ю бренді зазвичай між одинадцятою й дванадцятою.

Саме в цей час я вмикаю телефон у квартирі, це мій основний

канал зв’язку зі світом. Мій літературний агент дзвонить пе-

реважно перед обідом, розпитує мене про роботу, розповідає

< Назад Далее >

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги