Book.indd

новини й переповідає рецензії на мої книжки. Цього цілком

достатньо. Як я вже казав, я прокидаюся о четвертій. Потім

я пишу аж до пів на одинадцяту, виписую всю свою дрімоту,

тільки після цього йду в душ і готую обід. За цей час вдається

104

написати цілий розділ. Після обіду я читаю книжки, літера-

турні журнали й слухаю музику, тільки ввечері знову сідаю до

комп’ютера, пишучи ще дві-три сторінки. Бренді й дзеленчан-

ня телефону перезавантажують мою голову, вибивають із ду-

мок поведінку й слова персонажів, повертають до реальності.

Спати я лягаю о десятій вечора, після сорокахвилинної джазо-

вої програми на радіо. Готую собі й прибираю сам.

У Вальпараїсо тоді я робив те саме: пив коньяк і спостері-

гав за вуличним життям, час від часу вслухаючись у музику

на місцевій радіохвилі. Перед шостою я розрахувався з огряд-

ною офіціанткою і пішов у бік порту, щоб забрати корабельні

документи. Чесно кажучи, мені було трохи не по собі перед

зустріччю з цією українською дівчинкою, яку невідома течія

донесла аж у Чилі.

Коли я зайшов, вона сиділа, схилившись над документами.

Підвела на мене погляд і, здається, ледь усміхнулася кутиками

уст. У кабінеті більше нікого не було. Через запилену шибку

світило червоне сонце.

– Сідайте, я майже закінчила. Доведеться ще кілька хвилин

почекати, – сказала вона й показала очима на стілець під вели-

кою картою Тихого океану, густо помережаного накресленими

різнокольоровими фломастерами торговими маршрутами.

Я сів і почав ніяково розглядати приміщення. Типова кон-

торська установа, яка надає всі послуги – від перекладу й нота-

ріального завірення до захисту у суді. Стоси запилюжених па-

пок були акуратно складені на підлозі й шафах, на невеликому

столику у кутку були накидані свіжі газети, стояв електрич-

ний чайник і чашки. Велика лампа без люстри звисала зі стелі,

на кожному столі стояв телефон і канцелярське приладдя, на

деяких столах у дешевих рамках стояли фотографії, вочевидь,

сімей працівників. На північній стіні висів хрест і кілька ікон.

Нічого особливого.

– А ви давно тут працюєте? Тобто, ви давно вже в Чилі?

– через якийсь час до мене повернулася сміливість і дар мови.

– Уже шостий рік. Мій батько греко-католицький священик

в Аргентині, а я закінчила університет і подалася сюди працю-

105

вати, бо українців тут мало, а роботи для них – багато. Власне

у цій конторі я працюю вже півтора року, перекладач і поміч-

ник нотаріуса. А ви звідки?

– З Ужгорода.

– О, ніколи там не була. А що, хіба в Ужгороді є море, що

там є моряки? – раптом голосно засміялася вона.

– Ні, там я виростав у будинку для сиріт, а коли виріс, по-

дався до Одеси, мене завжди вабило море.

– Ой, вибачте за мою некоректність, я не знала.. Ось і папе-

ри, все готово. Можете забирати, – вона підвелася з-за столу,

простягнула мені документи й почала збирати свої речі в су-

мочку.

– А ви вже додому зараз? Може, прогуляємося, я вперше у

цьому місті, ще нічого й не бачив.. – запитав я її зовсім без пи-

тальної інтонації, радше прохаючи, ніж цікавлячись. – І – зо-

всім з голови вилетіло – а як вас звати?

– Наталія, – сказала вона і за хвильку виправилася: – На-

талка. Що ж, можете мене провести до центру, я там мешкаю,

звідси хвилин двадцять ходу. Ну що ж ви вклякли, ходімо! Так

а ви представитися не хочете?

– А я хіба ще ні? Вибачте, Андрій, Андрій мене звуть, ви-

бачте.

– Та що ж ви стільки вибачаєтеся! Гарне ім’я, моє улюблене

чоловіче ім’я, – Наталка кинула на мене швидкий погляд, як

риболовецькі сіті.

Я побуряковів, так ніби це моя величезна заслуга, що мене

хтось назвав саме Андрієм. Ми йшли містом, повільно набли-

жаючись до центру. Наталка говорила багато, хід її думок був

уривчастим, раз у раз вона перестрибувала з теми на тему, гід

з неї був кепський – мою увагу вона переважно звертала на

поштові відділення, крамниці й банківські офіси, саме поді-

бні будівлі становили собою її систему координат цього міста.

Втім, мені таки вдалося від неї довідатися, що в перекладі з

еспанської Вальпараїсо означає «райська долина», а саме місто

засноване еспанськими колонізаторами майже п’ять століть

тому. На цьому історична частина розповіді завершилася, і я

106

смиренно слухав про доньку пекаря Пабло, яка шиє найкра-

щі сукні у цьому місті, автомобільну аварію три роки тому, в

якій розбилося сім автівок і загинуло дев’ять людей (уявляєте,

Андрію, саме тут, на цьому перехресті?!), про місцеву газету,

яка весь час друкує один і той же гороскоп, змінюючи тільки

знаки зодіаку і про ринок, на якому можна купити найсвіжі-

ші продукти, але купувати варто ввечері, бо тоді ціни майже

вдвічі нижчі за вранішні.

У центрі Наталка хотіла вже розпрощатися, але я вмовив

її пропустити по склянці коньяку разом. Ми зайшли до яко-

гось бару, знайшли вільний столик і замовили червоне вино

– на цьому наполягла вона. Здавалося, її зовсім не цікавила

моя персона, весь час вона торочила про своїх співробітниць,

я дізнався про їхні сім’ї і звички. Виглядало це мило. Наталка

заборонила мені курити біля себе, тому я не знав куди подіти

руки, ніяковіючи ще дужче. У цьому барі мені вперше випа-

ла нагода роздивитися її краще. Вона говорила, я створював

ілюзію щирої зацікавленості, угукав і хитав головою, примру-

жував очі і вчасно усміхався, але насправді ковзав поглядом її

тендітною, майже дитячою фігурою. Маленькі вушка, м’які лі-

нії обличчя, глибокі очі кольору стиглого меду, довгі вії, губи

ніжно-гранатового кольору, вузьке й миле підборіддя, корот-

ке чорне, трохи підфарбоване, волосся. А далі – довга, довга

й тонка шия, котра закінчується елегантним вигином плечей,

ідеальна шкіра кольору білих вечірніх хмар, освітлених жовто-

гарячими променями західнього сонця. А далі, а далі маленькі,

і від того ще більше спокусливі груди (о Боже, вони стали мої-

ми улюбленими на все життя), котрі здіймалися разом з її рів-

ним диханням під блакитного кольору блузою. Руки худенькі,

пальці довгі, долоні м’які й доглянуті. Наталка говорила, а я

сидів перед нею, як перед картиною, дивився й щоразу зна-

ходив щось нове, прекрасне й зворушливе. Може, це тривало

годину, може, менше. Вона попрощалася й пішла. Наостанок я

сказав, дивлячись їй просто в очі, що обов’язково повернуся.

Вона усміхнулася й потиснула мені руку. Наступного дня наш

корабель відчалив із Вальпараїсо, я стояв на палубі й зами-

107

луваними очима дивився на берег, на котрому розтяглося на

десятки кілометрів це місто, я дивився на цю райську долину

з ніжністю. Зайвим буде казати, що почувався я повним ідіо-

том.

У моїй квартирі серед інших книжок є кілька мап і атласів.

Вигадуючи для своїх персонажів нові міста і країни, я часом

зазираю до них. Іноді я вдивляюся у чилійський берег, одразу

й безпомилково на всіх картах знаходячи Вальпараїсо. Мені

цікаво що там відбувається зараз, як поживає донька пекаря

Пабло, яка музика грає у тамтешніх барах.

Наступного разу у це місто доля закинула мене через десять

місяців. До контори я майже біг і перевів подих тільки тоді,

коли відчинив двері і побачив Наталку. Здається, вона зраділа

мені. Ми стояли в порту майже тиждень, розмитнюючи ванта-

жі й приймаючи нові контейнери. Капітан дозволив бажаючим

оселитися в місті і я зняв квартирку в центрі. Вона прийшла

до мене на наступний день нашої стоянки у Вальпараїсо. Між

нами встановився дивний зв’язок, все відбувалося ніби само

собою: її сумочка й одяг на моєму кріслі, тепло її тіла, вигини

й крики, судомне стискання рук, уривчасте дихання. А потім

вона спала, лежачи на животі й широко розкинувши руки, не-

мов у вільному падінні. Сопіла й крутилася. Я клав на неї ногу,

обіймаючи ззаду, і намагався не рухатися, щоб ненароком не

розбудити. У день відплиття вже вона сказала, що хоче, аби я

повернувся.

У нас з нею немає жодної спільної фотографії – Наталка ка-

зала, що не любить фотографуватися. Можливо, вона якось

відчувала, що її треба малювати масляними фарбами чи пас-

теллю, а не фотографувати. Хай там як, а я залишив її зовсім

різну у спогадах – повороти голови, скуйовджене волосся, га-

ряч її живота. Найбільше я любив нюхати її за вухом після

любощів. Як пес. Як вірний пес.

За наступні два роки я побував у Вальпараїсо ще тричі.

Весь час ми проводили разом. Місяці між нашими зустрічами

я проводив переважно у спогадах про неї і мріях про неї. Я

згадував усі деталі наших побачень, усі її слова, шкірою відчу-

108

вав усю її ніжність. У той період я написав кілька незграбних

любовних віршів і збірку оповідань, котра через чотири роки

принесла мені першу славу. Зрештою, усі мої книжки, усе на-

писане мною – про неї й завдяки їй.

Вулицею Винниченка, на якій я живу, їздить кілька міських

автобусів, серед них і №8. Його маршрут починається в цен-

трі і закінчується майже на околиці міста, де побудовано но-

вий дитячий спортивний комплекс. Восьмий автобус я бачу зі

свого вікна переважно після обіду, коли відриваю погляд від

книжки і п’ю чай. Рівно о цій порі, щодня крім вихідних, він

проїздить у напрямку спорткомплексу.

Саме вийшла шоста моя книга і я почав працювати над но-

вим романом. Мені потрібні були нові типажі, нові характери

для сюжету. Автобус №8 повз догори вулицею. Я сидів біля

вікна й думав. Наталка їхала в автобусі, притулившись щокою

до скла. На колінах у неї сидів маленький хлопчик. Я дивився

на це невидячими очима й не міг повірити.

У той день я вже нічого не написав. Наталка завжди була

єдиним хаосом серед мого порядку. Єдиним вітром. Я був

певен, що просто побачив якусь схожу на неї жінку, але все

ж спогади зовсім забрали у мене спокій, я випив майже пів

пляшки бренді і довго не міг заснути, зариваючись у подушки.

Ми не бачилися вже п’ять років. Пам’ятаю, як зараз: я заходжу

з квітами в її кабінет, а її немає. Поїхала, мовляв, до хворого

батька в Аргентину, звільнилася й поїхала. Ні, нічого передати

не просила. Ні, адреси не залишала.

Я жив далі, як і жив раніше. За точним графіком, слідуючи

своїм звичкам. Проте щоразу по обіді я прикипав поглядом

до вікна, вдивляючись на дорогу й чекаючи на восьмий авто-

бус. Моє марево могло повторитися, я чекав на нього. Вдруге

я побачив її цілком чітко, це було рівно через три тижні, о тій

самій порі, у тому ж автобусі. Наталка сиділа одразу за водієм,

біля неї сидів білявий хлопчик. І це була Наталка. Наталка,

чорт забирай! Мій обожнюваний хаос, Наталка!

Через тиждень я стояв на вулиці й чекав на автобус із вели-

кою чорною вісімкою на лобовому склі. За десять хвилин він

109

проїхав повз мене, повністю заповнений людьми. Я не спілку-

юся з людьми, мені нецікаво. Я не відвідую жодних світських

заходів, крім однієї презентації моєї нової книжки на рік. Я не

їжджу громадським транспортом. Я не ходжу гуляти – чистим

повітрям від четвертої до шостої ранку дихаю крізь відчинене

вікно. Двічі на день я сімдесят п’ять разів відтискаюся від під-

логи і стільки ж разів присідаю. Цього достатньо, аби бути в

формі навіть при такій, як в мене – сидячій – роботі. Але вже

через кілометр я почав відчувати, що задихаюся. Я дуже давно

не бігав, тим паче сторчголов не рвався за автобусом. Пробіг-

ти довелося аж до наступної зупинки, а це майже два кіломе-

три високим темпом. До салону я увірвався захеканий, мокрий

і розчервонілий; Наталка сиділа збоку і дивилася на мене свої-

ми великими очима кольору стиглого меду. Солодкого меду.

Нашу зустріч не можна назвати несподіваною. Я чекав На-

талку. Думав про неї щодня. Згадував. Вона була єдиним ост-

рівцем хаосу у моєму впорядкованому житті. Я ніколи нічого

так не жадав, як цього хаосу. В автобусі ми почали говорити

так, ніби бачилися щойно вчора. Вона везла свого сина на що-

тижневе заняття з теквандо. Вона живе в цьому місті вже три

роки, у неї є чоловік і син.

Вона приходить до мене у п’ятницю ввечері. Раз на тиждень.

У суботу я нічого не пишу, я не спроможний скласти свої дум-

ки до купи. Тому я пораюся по господарству, прибираю, п’ю

більше, ніж зазвичай, мию вікна, поливаю квіти, прибираю

вдома, так ніби хаос, який опановує мою душу, можна прибра-

ти і впорядкувати таким чином. Спокій повертається до мене

тільки в неділю. Цілий тиждень я наполегливо й самовіддано

працюю, бо знаю, що в кінці на мене чекає винагорода. Вона

приходить до мене у п’ятницю ввечері.

Я вважаю, що моє життя вдалося. Я роблю те, що люблю, в

мене є все, чого я хочу, а раз на тиждень я почуваюся щасли-

вим. Можливо, все це колись зміниться, і моє життя перетво-

риться з порядку у хаос. Я не знаю як було би краще, натомість

дякую за те, що маю зараз. Усе буде, як буде. Може так статися,

що чиєсь спостережливе око і мене колись вихопить із натов-

пу, вигадає для мого життя нову історію, якийсь інший шлях,

як я це роблю із людьми, котрих бачу за своїм вікном. Якщо

так станеться, то я хочу, аби в цій моїй новій історії здійснила-

ся моя мрія. Хай одного разу вона завагітніє від мене.

Сьогодні п’ятниця. Вечоріє. Я пишу ці рядки і докурюю си-

гарету. За моїм вікном проносяться автомобілі, снують пере-

хожі, вулиця живе своїм життям. І зараз я з неймовірним за-

доволенням поставлю крапку – аби встигнути відкоркувати

пляшку вина і запалити свічки за мить до того, як у двері по-

дзвонить Наталка.

Листопад, 2011

111

ЗМІСТ

HOW I SPENT MY SUMMER • • • • • • • • ••••••••••••• • • • • • • • • • ••• • • • • • • • 3

ПОДВІЙНЕ ВБИВСТВО

БІЛЯ УЖГОРОДСЬКОГО ГУРТОЖИТКУ•••••••••••••••••••••••••••••8

СХОВОК ПІД ВУЛИЧНИМ ЛІХТАРЕМ••••••••••••••••••••••••••••16

СЮЇТА ДЛЯ ТРЬОХ СКРИПОК І ФОРТЕПІАНО••••••••••••••••••29

ПОЛКОВНИК МІЛІЦІЇ І НАБЛИЖЕННЯ КЛІМАКСУ••••••••••••37

ЧЕХОВ, ЯКИЙ ЖИВ ВСЕРЕДИНІ МЕНЕ•••••••••••••••••••••••••••43

ЧОТИРИ ПОСТУЛАТИ СТАРОГО ІДАЛЬГО••••••••••••••••••••••51

МАЛЕНЬКА ІМПРОВІЗАЦІЯ ДЛЯ ФОРТЕПІАНО••••••••••••••••64

ЖІНКА З ПІСКУ•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••75

КІЛЕР•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••86

ДІВЧИНА З ВАЛЬПАРАЇСО••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••99

Літературно-художнє видання

Андрій ЛЮБКА

КІЛЕР

ЗБІРКА ІСТОРІЙ

Видавець Василь Гутковський

Комп’ютерне верстання Любомир Винничук

Літературний редактор Наталія Троян

Здано на складання: 03 січня 2012 р.

Підписано до друку: 24 січня 2012 р.

Формат 60×84/16. Папір офсетний.

Гарнітура Minion Pro. Друк офсетний.

Умовн. друк. арк. 6,3. Обл.-вид. арк. 7,1.

Замовлення № 417

Літературна аґенція «ПІРАМІДА»

Україна, 79006, а/с 10989.

м. Львів, вул. Промислова, 45.

тел./факс: (032) 242-31-31

e-mail: piramidabook@ukr.net

www.piramidabook.com

Надруковано з готових діапозитивів у друкарні ЛА «ПІРАМІДА»,

свідоцтво державного реєстру: серія ДК № 356 від 12.03.2001 р.

Андрій Любка

Л 93 Кілер. Збірка історій / Андрій Любка. — Львів : ЛА «Піраміда»,

2012. — 112 с.

ISBN 978-966-441-257-2