К7

ЧАСТИНА І

Спека вже три дні. Сьогодні ступив у розтоплений асфальт, і черевик застряг у ньому. (Ношу трохи завеликі черевики).

— Гасько! — чую, гукнув Семен.

Дівчина, що мчала автом, на мить глипнула в мій бік. Заскреготіли гальма, і до авта підбіг Семен. З променистих очей Гаськи струменіла радість. Семен відкрив дверцята.

— А я що? — спитав я, підбігаючи з черевиком у руці.

Ми їхали широкою вулицею, опісля Гаська звернула в переулок і далі помчала алеєю поміж дерев, що саме квітнули голубим квітом.

«А що, якби встромити пальці в її розкуйовджену чуприну», — подумав я, але сказав:

— Усякі тітки кажуть, що я романсую з тобою!

— Знаю, — відповіла Гаська, — і перестерігають мене перед тобою.

— Га-га! Бачу, що люди добре знаються на моїх прикметах! — засміявся я і подумав: «Чому це тітки цікавляться тільки нашими справами або виставами крамниць?»

Щодо цього другого випадку раджу кожному приглянутися до тих тітусь, як їм блищать очі, коли розглядають усякий хлам! Я думав, що це звичай із старого краю, який вони принесли з собою разом з вишивками й варениками. Традицію плекають! Але дядько Павло, почувши від мене цю думку, постукав мені пальцем у чоло. Дивує мене теж, що вони згадують з надзвичайним хвилюванням ті їхні табори в Німеччині, в яких сиділи кілька років. Давно це було, чи не сорок літ тому, а може й вісімдесят. А вони, ті тітки, хоч сотка в них (медицина!), як зійдуться, то тільки про їжу й табори. Мушу поглянути в бібліотеці, що там діялося в тих таборах, коли люди так довго згадують їх, наче якесь надзвичайне щастя.

— Бо проводили час на ледарстві та плітках! — відповів на мій запит дядько Павло.

Проте не вірю йому; знаю, що дядько несамовитий цинік. При цьому тримаються його штубацькі витівки.

Гаська має Семена, але відпирається цього. Кинула в мене пачкою сушеної картоплі, коли я спитав її, чи на постійно. Семен і я живемо на кошт дядька Павла. Семен учиться чогось і працює важко (навіть по ночах), а я «відомий» непотріб. Так говорять про мене тітки. А дядько сказав одного разу:

— Може б ти записував те, що діється в світі?

Це був натяк на дивний факт, що я написав декілька новел, і їх помістив торонтський «Гомін України»; це газета, яка виходила яких сорок років як тижневик, а тепер стала нарешті щоденником.

«Непогана пропозиція», — подумав я, проте відповів згорда:

— У світі не діється нічого!

Це мало означати, що я стою вище подій, які, власне, не є подіями, а так собі, буденними історіями людей та держав.

Ми заїхали під садибу Гасьчиних батьків. Я пішов до гаражу почистити черевик, при цьому глипнув на дівчину. Дуже добре виглядає у вузеньких штанах і маленьких черевичках. Вона підхопила мій погляд.

— Не цікавлюся дівчатами, що мають хлопців! — кинув я і пішов у гараж.

У вітальні Семен саме вітався з мамою Гаськи, пані Іриною. Я завжди дивувався, що в Гаськи така молода мама. Медицина, певно!

Дівчина кинулася у фотель і сягнула до порцелянової чашки з дактилями.

— Не їж перед обідом! — звернула їй увагу мама.

— До обіду ще далеко! — відповіла Гаська.

Цей діалог я чув уже тисячу разів. Тільки раз трапилось таке, що вона не сягнула по дактилі.

— Ти, може, хвора? — спитав я з лукавою турботою.

На це Гаська скинула черевик і жбурнула в мене.

— А бабуня? — спитала Гаська.

— Уже йде. А ви, хлопці, залишіться на обід! — докинула пані Ірина.

— Залишуся! — відповів Семен. — Ми вже так умовилися з Гаською.

— Багато ви умовляєтеся, про що я нічого не знаю.

Гаська гризла дактилі і переглядала нове число літературного журналу, що саме принесли з пошти.

— А ось, мамо, в журналі друкують твої поезії, а ти теж нічого мені про це не згадуєш!

— Бо вас поезії не цікавлять. З поезією до вас, як до стіни!

— Це правда, пані Ірино, — обізвався Семен, — я таки нічого не розумію в поезії. Ось ви пишете, наприклад, про шепоти, що скачуть, як сталеві вістря. Може таке бути? Хто це зрозуміє?

Пані Ірина звернулася до Семена:

— Я вже вам пояснювала. Щоб розуміти, відчувати поезію, треба її вивчати. Коли ви нарисуєте мені математичну формулу на негативний електрон, це для мене те саме, що для вас поезія.

— Мамо, не нарисуєте, а напишете!

— Мені все одно, для мене це незрозумілий рисунок!

У кімнату ввійшов батько Гаськи й привітався з нами.

— Починаємо цілком зайву розмову про поезію і математику! — пояснила пані Ірина.

— То хіба я докину щось з модерної архітектури й матимемо готову салатку для інтелекту!

Батько Гаськи був відомим інженером, чиї химерні конструкції будівель мали славу дуже сміливих спроб створити новий стиль двадцять першого віку, для відміни від мануфактурного стилю минулого століття.

— А ще коли взяти до уваги, що Гаська студіює хемію… — докинув Семен.

— Мабуть, я не скінчу студій! — заговорила із свого фотеля Гаська, не відриваючи очей від журналу.

— Це буде велика втрата для науки! — із смутком у голосі сказав інженер і зідхнув. — Але що вдіємо? Одружишся з Семеном — і досить з тебе!

— Пгі! — почулося з фотеля.

— Це мене дуже радує! — обізвався я і з утіхи затер руки. — Я теж не скінчив нічого, буде нас двоє!

На мої слова ніхто не звернув уваги.

— Ще не знати, чи Семен має намір одружитися з Гаською! — заговорила пані Ірина. — Ніхто з тих шалавил і не згадує про це.

— Тоді знайде собі іншого! — погідно відповів батько.

— Непотрібно мені іншого! — обізвався фотель.

— Перестань їсти дактилі! — це пані Ірина.

— А ти, Семене, мовчиш? Це ж про твою долю йдеться! — ніби серйозно спитав інженер.

— А я тут при чому? Це справа Гаськи, я маю інші турботи.

Пані Ірина сплеснула руками:

— Ну й молодь! А ось бабуня!

Бабуня, як звали її, хоч вона була прабабкою, прийшла саме від фризієра, і зразу почала нарікати, що в неї болять ноги, бо далеко йти від фризієра до місця, де запарковане авто.

— Давніше ми ходили цілими днями, а тепер через ці авта так відвикли, що й пару кварталів мучить.

Семен засміявся:

— Розкажіть, бабуню, про ваші так звані старі часи. Це буде цікавіше.

Затихли; знали, що для бабуні це неабияка приємність — розповідати бувальщину, заглибитися у свій далекий від дійсности світ. Бабуня часто розказувала історії свого життя, і всі знали їх уже напам’ять. Усе ж часом траплялося, що бабуня розповіла щось нове. Я люблю слухати такі неписані історії, тож викресав з себе рештки поваги і слухав.

— Цього разу це відноситься до вас, діти! І я колись мала хлопця, орел був, не хлопець! І ми ніяк не могли договоритися. Не ставало часу. Стільки справ було тоді, як не його ув’язнили, то мене, а врешті знаєте з книжок про ті часи. Прийшла війна, і все пішло як у кип’ятку. То похідні групи, то дивізія і партизани-повстанці… Твій прадідусь пішов до української дивізії, і як їхав під Броди, ми наспіх повінчалися…

— І не вернувся! — прошепотіла Гаська.

Бабуні станули сльози в очах:

— Згинув. Ви це знаєте.

Я пильно дивився на бабуню. Вирішив описати цю сцену старих споминів.

— Але не це я хотіла вам сказати. Я працювала далі в революційній організації, жила підпіллям, пробивалася через фронт, не раз з таємними наказами, не раз і з пістолею… знаєте — ОУН!

— І з малою Марійкою! — не втерпіла Гаська.

— Це твоя бабуня Марійка! — промовила старенька. — Опісля життя на чужині — нелегке було…

Замовкла, поглянула на всіх, не проминула і мене. Усміхнулася:

— А тепер я щаслива, коли бачу вас біля себе. А ти, Семене, закарбуй собі в пам’яті те, що я не раз розповідаю. Твердим бути, вперто до мети йти, не зважаючи на…

— Час! — встрянув я.

Бабуня презирливо глянула на мене.

— Не вдавай дурного! Ти добре знаєш, про що хочу сказати!

Звернулася до Семена:

— Ти нагадуєш мені мого хлопця. Такий самий мовчазний і впертий. А часи не стали кращими. Ще далі наша далека батьківщина в неволі. І тепер, як колись, в’язниці, заслання, а разом з цим підпілля і небезпечна робота.

— Я з усім цим не маю нічого спільного, — дивлячися вбік, промовив Семен. — Я фізик, і більш нічого.

— Я тебе не питаю, тому не маєш причини відповідати! — відказала бабуня. — Я таких пізнаю на перший погляд!

— Яких? — поцікавилася Гаська.

— Тихо сиди, мала! — забурмотіла бабуня. — Я люблю ясні справи. Гаська часом кине слово-два про тебе, але щось залишається недоговорене. Ви всі щось ховаєте від мене. Наприклад, що ти взагалі робиш, Семене?

— Він фізик! — відповів я за Семена.

— Це я знаю, і знаю теж, що ти непотріб! — відповіла мені бабуня, і на такі слова щирої оцінки я з признанням притакнув головою.

— Я фізик, бабуню! — підтвердив Семен. — Моя ділянка — атоми і трохи міжпланетарні лети.

— І з цього можна жити?

— Декому можна. Мені ще ні. Але я маю невеличку фабрику, в іншій країні.

Семен говорив спокійно, але кожний відчував, що звірюється неохоче.

— В іншій країні? — здивувалася бабуня. — То чому ти живеш тут?

— Я часто виїжджаю туди, а фабрика наладнана так, що й без мене все в порядку.

— Таке не може бути! — різко відповіла бабуня. — Хто не доглядає свого господарства, скоро його втратить. Ну, але це не моя справа.

Вона встала:

— Вибачайте за мої слова, — виправдувалася, — але в мене такий уже характер!

Вона пристанула перед Гаською:

— Твого предка замучили москалі, твій прадід згинув у бою з ними. І я не була байдужою, виконувала те, що мені наказували командири підпілля. І я хотіла б бачити, що традиція боротьби живе в нашому роді. Твій батько, Гасько… ну, про присутніх не говорю, але ви, молоді, повинні пам’ятати, що боротьба за свободу — це найцінніше завдання людини!

— Святі слова, бабуню! — схвильовано заговорив Семен і замовк.

Гаська відірвала зір від журналу і пильно глянула на нього.

— Старі погляди! — поправився Семен, коли бабуня вийшла з кімнати. — Але не можна відмовити їм певного романтизму.

— Слова бабуні правдиві! — промовив інженер. — І нам слід включитися в боротьбу нашого народу.

Розклав руками:

— Тільки як?

Ніхто не відповів на цей запит. Навіть я мовчав.

— А я знаю! — заговорила Гаська.

— Чуєте, яку розумну доню маю? — повагом обізвався інженер.

Я злорадно захихикав.

Я стояв з Гаською перед цукернею і намовляв її зайти на каву.

— Тут найсмачніші тістечка, відомі на цілий світ! — захвалював я.

До нас підійшов Семен.

— Сьогодні від’їжджаю! — сказав. — І не знаю, коли повернуся. Може, напишу тобі кілька слів.

Сказав це до неї, а не до нас.

Гаська підійшла до нього і поклала долоню на його плече. Приємно дивитися на двох закоханих. Шкода, що я самотній. Боровся я героїчно, щоб позбутися цієї самотности, але нічого не вдіяв: для одних дівчат шкода було часу, а інші мною не цікавилися. І так минає час, але не роки рахуються в житті, а події і переживання.

— Куди їдеш? — спитала Гаська.

— Далеко, кілька тисяч кілометрів звідсіля.

Стояла близько нього з легко відкритими губками і голубила поглядом його постать. Він здавався мені тепер одним з давніх упістів або дивізійників, коли вони прощалися з дівчатами. Правда, не знаю нікого з тих часів з-перед більш півстоліття, але я виробив собі про них чітко окреслений погляд з історичних романів.

— Шкода, а то я відвідала б тебе. Або написала б листа. Хочеш?

Пестив пальцями її волосся.

— Хочу. Пиши на цю адресу.

Подав їй клаптик паперу з нашвидку накресленими рядками. Не глянувши, всунула його в кишеню штанів. Усміхнулася до нього:

— Бабуня нас не розуміє, правда?

— Бабуня нас розуміє. В її словах велика правда. Ми не можемо жити як ось ці!

Вказав рукою на юрбу, що викотилася з підземки і тепер зникала розбризками в дверях монументальних будинків. Попри нас спішили за своїми справами чужі, байдужі люди.

— Ми мусимо бути інші. Маємо інші завдання, величні і для цього світу небуденні. Інша справа, чи ми їх виконуємо як слід!

Стиснув її руку.

— Мушу йти, літак не ждатиме!

— Ходи зі мною! — звернувся до мене. — Погуторимо ще по дорозі.

Я глянув із смутком на Гаську.

— Нещасна доля! — сказав я до неї і старався при цьому зробити якнайбільш жалюгідне враження. — Раз мав нагоду піти до цукерні з гарною дівчиною, і це мені не вдалося.

Ми піднялися ліфтом до його мешкання.

— Я міг ще трохи залишитися з Гаською, але хотів поговорити з тобою! — сказав Семен, закриваючи подорожню валізку.

— Дивуюся тобі, другої Гаськи нема на світі!

Я сам захопився моїми словами такої великої похвали.

— Чи ти помітив, які дурні обличчя в інших дівчат?

Семен не відповів, сів навпроти мене й почав з іншої теми:

— Слова бабуні не сходять мені з думки. Ті всі наші предки, що їх катували, що втрачали роки молодости на засланні, що їх вбивали! Предки, що кидали вигоду і своїх коханих та йшли боротися… Чи не думаєш, яка малеч ми всі в порівнянні з ними? Це предки, які бажали великого, захитували підставами ворожої імперії, творили історію.

Мені прийшло на думку, що добре було б випити по чарці, і я скоро обвів поглядом кімнату. Даремно, ніякої пляшки не було. Такі міркування чув я вже не раз, і вони викликували в мене чорні смутки, які я старався якнайскоріше відігнати. Але Семен, замість продовжувати, попав у сантимент і почав розповідь про своє життя.

— Наш рід пішов у чужину, бабуня, мама Гаськи. І тепер ми, нащадки, тут. Кажу: наш рід, зрозумій — не рід посвоячених, а рід борців, рід людей одного світогляду, однієї динаміки, одних думок. Що знаю я про моїх предків? Нічого певного, перекази, що затираються в пам’яті, одне прізвище в історії боротьби, одне з-поміж тисячі інших. Хіба списати легенди, поки не забудуться? Я від дитинства не відчував недостач. Завжди пам’ятаю заможний дім дядька Павла, де я виховався і виріс.

Замовк на хвилину, а я подумав про цього дивака дядька, що завжди ставився до нас як рідний батько, а ми з подивом дивилися на нього. З подивом тому, що він був інший від усіх, і не старався пристосуватися до вирівняної безобличної маси, що нас оточувала. Навпаки, і нас навчав, щоб і ми старалися бути іншими, не подібними до «всіх», щоб завжди плекали свою духову окремішність. Тут мушу пояснити, що я попав у це товариство відносно недавно. Мав п’ятнадцять років, коли згинули мої батьки у катастрофі. Я залишився сам і, пам’ятаю, великий страх огорнув мене перед світом. Тоді написав до мене дядько Павло. Приїхав і взяв до себе. Хотів вивчити мене на атомового фахівця, але, на щастя, це йому не вдалося. Мене потягало мистецтво, я рисував і писав, кепсько і ні до чого. Дядько не дорікав, здавалося, навіть не цікавився мною, коли я перейшов вивчати малярство в академії, кинув по одному році, перейшов на літературу і теж кинув ради однієї дівчини. Познайомився з нею на вечерницях, ми мали на головах чудацькі шапки, а в головах алкоголічні випари; серед вереску і музики я здобувся врешті сказати їй те, що мріяв. Але дівчина виявилася заміжньою, а крім цього відомою поеткою. Вона завела мене до свого чоловіка, що був видавцем. Скоро ми поринули в дуже розумну розмову, в якій я висловлював нібито мої вироблені і тверді погляди на літературу, з яких він опісля насміхався просто мені в очі. З цієї історії вийшла наша велика приязнь, тим більше, що його Зоя віком могла бути щонайменше моєю мамою. Але навчання я покинув, потрохи писав короткі оповідання, а тепер засів до повісти; це видавець намовив мене на «широкі полотна». На це все дядько не казав нічого і потурав мені, але всі інші, зокрема «тітки», однозгідно ствердили, що я нероба й непотріб.

— Однієї весни повіз мене дядько в іншу країну, — почув я голос Семена. — Над нами шуміли пальми, дядько витирав піт з чола і тягнув соломинкою віскі з содою. А вечором ми сиділи в бамбукових кріслах на терасі великого готелю. Тубільці співали за гаєм свої монотонні пісні, а дядько почав: «Прийшов час сказати тобі, як було і як має бути. Ти хлопець великий, скільки тобі? Шістнадцять? Тож розповім тобі про рід твій, про твої завдання».

Ці Семенові слова насторожили мене. Саме я від деякого часу цікавився цілим нашим комплексом: дядьком, що мене прийняв до себе, Семеном, що промовчував багато, коли я починав його розпитувати, і взагалі цілою неясною атмосферою, яка мене оточувала.

— Наче не з цього світу було дядькове оповідання. — Семен сів вигідніше й закурив цигарку. — Ніколи не забуду тих подій, про які говорив мені дядько, невідомих мені. Мій рід, як виходило з його слів, старий і заслужений від довгих століть. Хто цікавий, міг би знайти не одне в давніх архівах нашої батьківщини або в писаннях учених людей. Це тривалі речі! Мої предки були серед хмельничан і серед мазепинців, багато років тому один з них згинув в обороні Києва під Крутами, інший вилікувався з ран, але загибав роками від туберкульозу, аж згас на чужині. Один був пізніше старшиною повстанської армії, а один виховався від немовляти в домі заможного свояка. І цей свояк, — глянув на мене Семен, — це твій предок з бічної лінії, і тим самим ми теж свояки, хоч наче б десятий кіл у плоті, як колись казали в нас.

— Славно! — скрикнув я. — Таку вістку треба належно вшанувати!

— Ти вже напевно собі вшануєш, а поки що слухай далі, бо час іде, а я не можу спізнитися на літак. Отож, цей свояк не був багатієм з роду…

— Спекулянтом був! — перебив я, щоб пояснити ситуацію.

— Еге ж. Доробився на війні, його син помножив майно тисячократно, а внук ще більше.

— О, варто познайомитися з цим внуком! — скрикнув я.

— Це дядько Павло!

Я закам’янів з дива. Такий багатій!

Семен розповідав далі. Довідався від дядька, що батько Семена пішов перед роками на рідні землі з таємним завданням і не вернувся. За нього відправили панахиду на чужині.

Це мене схвилювало. Я з болем помітив, як у двох словах скривається велика трагедія української людини: що там людини — цілих поколінь! Велике завдання боротися за народ, одна невдача, а з цим катування, самітня смерть у муках, а для світу? Убогі слова: не повернувся!

Дядько Павло зрозумів поклик роду. Це не безбатченки невідомого початку, а спільнота крови, у якій віддзеркалюється ієрархія нації.

— Тепер розумієш, чому дядько заопікувався тобою і мною? Щоб старинний наш рід ішов далі у майбутнє гідно і чесно. Ієрархія нації!

Я рвучко підвівся з крісла. Закружляв по кімнаті, вклавши руки в кишені. Ці слова, неясні ще, влили в мене якусь неймовірну силу, може, снагу до чогось невідомого, може, гордість, що і я маю завдання, яких у цьому моменті не вмів ще собі з’ясувати.

Семен приглядався мені хвилину.

— І я тоді слухав з запертим віддихом, не розумів багато, але відчував щось величне, що вливалося мені в душу. Події, про які говорив мені дядько Павло, стрясали мною і змушували слухати далі з заціпленими устами. Я знав уже, що від тієї розмови і мені доведеться виконати завдання, великі і гідні ієрархії нашого роду!

Згодом дядько частенько говорив зі мною, повторяв свою розповідь, наповняв її подробицями і жадав, щоб я зберіг таємницю, бо світ довкола не такий, щоб чванитися таким справами перед людьми. Раз, рахував дядько на пальцях, хто тебе зрозуміє, коли розповідатимеш про предків і рід старинний? Чужинці, що самі роду не мають, і до тих справ ніякої ваги не прикладають? Що нецікаві їм предки в могилах, бо що на них заробиш? А по-друге, продовжував дядько, треба зберегти таємницю тому, бо все це не розповів я тобі для розваги, а для великого діла, гідного твоїх предків.

— А що робить дядько Павло, чим він займається? — спитав я нетерпляче Семена.

— Отож відтоді і я почав над цим думати і приглядатися з цікавістю до дядька. Що він робить? Чим живе? А дядько кермував своїми фабриками, багато подорожував, відбував наради із своїми директорами. Але поза цим цікавився до якоїсь — мені в той час невідомої — міри новими здобутками науки. Мав свою наукову робітню, де працював над новими винаходами з ділянки атомової енергії на самій грані цього знання. Про ці справи ніхто не знав, і я ніколи не чув, щоб дядько з кимось ділився своїми поміченнями. Так проходили роки. Коли я покінчив середню школу, дядько сказав мені, що я повинен студіювати якусь науку в університеті. Я не знав, яке звання собі вибрати, але коли дядько настоював, щоб я таки подумав і рішився, я відповів, що мрію про те, щоб стати гідним… Ієрархії. Тоді дядько поцілував мене в чоло і сказав, що сподівався від мене такої відповіді.

— Певно! — підтвердив я.

— І так я вчився фізики, хемії, зокрема ж вивчав ділянку атомової енергії, а згодом дядько завів мене до своєї робітні, скритої від цікавих очей у кількох великих кімнатах. Тут дядько впровадив мене у питання гравітації, магнетизму й інших досі не розв’язаних питань, та відкрив мені свої осяги. Після десятків років упертих обрахунків і дослідів, йому поталанило відкрити джерело гравітації, отже сил, які викликають притягання мас у природі. Розумієш вагу цього винаходу?

— Ні, — відповів я.

— Отож слухай і мовчи, хоч би й катували тебе на смерть! Це все розповідаю тобі з доручення дядька. Про ці справи знаємо тепер тільки ми три. І ніхто інший не сміє довідатися!

Я затиснув уста. Таке надзвичайне довір’я до мене, непотреба! Майже дурня в очах інших! Мене огорнув страх.

— Чи ти свідомий, яку силу ми маємо?

Семен стояв переді мною, йому горіли очі.

— Силу більшу від атомової енергії! Силу, перед якою дрижатиме хоч би найбільша імперія світу! І якої, крім нас, ніхто не має!

Наче велике світло загоріло в моїй душі. Я зрозумів! Кинувся до Семена й розцілував його на радощах. Забігав по кімнаті і знову схопив його в обійми. Попав у якесь шаленство, аж Семен схопив мене цупко за руки.

— Заспокойся, селепку! Сядь спокійно! Слухай далі!

Силою вмостив мене у фотель.

— Дядько говорив далі, що тепер спокійно може жити. Він людина літня, і нікому невідомо, коли Провидіння покличе його туди, звідки нема повороту. А тепер він спокійний. У надійні руки поклав ціль свого життя. І тоді ми випили по чарці.

Семен відкрив шафку у стіні і вийняв пляшку та чарки. Налив, ми мовчки випили.

— Від того часу я працював уперто і, мушу признатися, добився неабияких успіхів. Новий світ гравітації давав мені можливості відкривати щораз то нові закони, широко відкрилися перед нами брами великого невідомого. І ми скерували зусилля в одному напрямі. Тільки в одному! У напрямі, за який поклали своє життя наші предки!

Ми знову випили по чарці і закусили. Мене обсіли сумніви.

— А при чому тут я? Не то математики, але й звичайних рахунків не знаю, чим же я зможу вам прислужитися?

Семен глянув на мене.

— Дядько добре знається на людях. Ми обидва з ним не дамо собі ради. Наше завдання тобі відоме, але поза тим нам буде потрібно тебе. Власне, потрібна нам думка тіток про тебе: непотріб! Та про це поговоримо іншим разом.

Він поглянув на годинник.

— Мусимо їхати на летовище. Підвези мене туди. А ще хочу тобі сказати таке: уся ця справа вимагає від мене жити самотньо, не мати друзів, одним словом, робити враження дивака. Щастя, що місто велике, і кому діло до мене? Хто має охоту цікавитися мною? Але ти не повинен зміняти свого способу життя, поводися, як досі.

— Слава Богу! — зітхнув я полегшено.

Семен простягнув мені руку.

— Тільки одне: мовчати! Зрозумів?

— Не потрібно два рази говорити. Я знаю, хто я! — гордовитим тоном промовив я.

— Ієрархія? — засміявся Семен.

— Ієрархія! — відповів я незвичайно поважно.

(Я забув написати, що називаюся, на жаль, Панкратій, а кличуть мене Паньком).

Після трьох тижнів я одержав вістку, що Семен вертається. Я виїхав на летовище в щасливому настрої.

«Щоб радість життя була повною, — думав я, їдучи автом, — потребую дівчини. Але звідки її взяти?»

Говорив я на цю тему з однією тіткою.

— Ти ніколи не одружишся! — сказала твердо.

— Чому? — спитав я лагідно. — Чей же в книжках пишуть, що завжди кожний знайде свою кожну.

— А ти книжок не читай, тільки слухай мене. У книжках усякі дурниці пишуть!

З дальшої розмови виявилося, що це тому, ніби жодна мене не схоче, бо я непотріб. Га-га-га!

Літак прилетів точно, і ми мчали прямо до дядька.

— Наказ виконав. Можемо починати! — це були перші слова Семена.

Цілком зрозуміло, що я не знав, ні який наказ він виконав, ні що можемо починати.

— Сідайте! — сказав дядько і, взявши із стола щось у роді мікрофону, заговорив: — Три мокки і три коньяки!

— Це щось нове? — поцікавився Семен.

— О, так! Знаєш, я для відпочинку розважався смішними винаходами. Це атомовий кухар!

За хвилину відкрився невеличкий отвір у стіні, і з нього висунувся піднос з замовленими напитками.

Ми смакували розкішну каву і ще розкішніший коньяк. Опісля дядько закурив сигару, вмостився вигідно в м’якому кріслі, і тоді Семен почав розповідати.

— Завод невеликий, яких двадцять робітників. Адміністрація добре наладнана. Машини найновішого типу. Продукують металеві збірники масовою системою, розміром від п’яти до двадцяти літрів.

— Околиця?

— Невеличке місто, чужинців мало. Руського духу не чути. Ще ні один москаль туди не заходив.

— Можна здружитися з жителями міста?

— О, так! Я сам познайомився з шефом департаменту внутрішніх справ, людина привітлива і права. Рауль зветься.

— Околиця міста? Край?

— Гори, рівнини слабо заселені. Автострад три, доріг небагато.

— Є ще інша металева індустрія?

— Є, але не багато.

Дядько в задумі димив сигарою. Мені було дивно, навіщо мене сюди покликали, коли я ні знавець бляшаних збірників, ні географ. Може, і спитав би їх, але дядько почав:

— Поїдеш туди, купиш завод і залишишся там два-три роки. Треба придумати щось, бо люди будуть розпитувати, куди ти дівся. Це я вже щось затію. Може, ми нібито посварилися, і ти пішов собі від мене геть, або я нагнав тебе, побачимо. Маєш яких друзів, яким ти повинен сказати, що покидаєш місто?

— Ні-і. Ні, не маю.

Дядько відчув вагання в голосі й насторожився.

— Семене, кажи правду!

І звернувся до атомового кухаря:

— Три кави і три коньяки!

Це мені сподобалося.

А до Семена:

— Ти мені кажи правду! Гаська?

Семен підвів брови.

— Гаська! — відповів дивним голосом.

На щастя, атомовий кухар обслуговував швидко, і ми вже сьорбали гарячу каву.

— Пам’ятай, Семене, відсьогодні між нами не може бути ніяких недоговорень, ніяких притаєних справ. Ворог має засоби без обмежень, і такі ж можливості. А нас є поки що тільки три, — він глянув на мене, — і нікого більше. Напевно знайдуться ще інші противники у світі. Мусимо бути надзвичайно обережні! Мусимо знати один про одного все, до найменших подробиць!

Семен притакнув, і я за ним, хоч не був певен, чи дядькові слова відносилися теж до мене.

— Далі, встановиш на заводі безпеку проти підслуху і підгляду електронною системою. Не забувай, що давніше і стіни мали вуха, а сьогодні то й крізь них бачити можна. Провір діяння наших самовистрільних пістоль і не забувай, що вони наша таємниця. На здоров’я!

— А тепер справа твоєї Гаськи! — сказав дядько і призадумався. — Це справа в наших умовах нелегка. Але маєш щастя, хлопче, бо дівчина з доброго роду. Можна не одне довірити. І хто знає, чи не добре було б… гм… нас три таки замало до такого діла!

Він глянув на мене допитливим зором, наче б розраховував, до чого я, непотріб, можу йому в цьому випадку пригодитися. Я трохи охляв був від довгого сидіння, тож негайно наструнчився, прибрав енергійний вираз обличчя, та, на жаль, запізно, бо дядько вже звернувся до Семена:

— Там, на заводі, ти будеш сам, а це теж недобре! Ну, побачимо, побачимо! Не знаєш, чи її батько дома?

— Не знаю, ми просто з летовища!

Я не втерпів:

— А, може, і я до чогось придамся вам…

Дядько навіть не глянув на мене:

— На тебе ще прийде час!

Це було все. Не розумію, пощо покликали і мене на цю нараду, хіба щоб випити з ними коньяку й кави.

Другого дня ми удвох пішли до Гаськи. Дівчина стрибнула до Семена від несподіванки й повисла з радости на його раменах. А я стояв сам і не знав, що з собою зробити. Приловив себе, що посміхаюся недоречно.

— Здорові були! — сказав до нас інженер і далі заглибився над своїми планами.

А Гаська лепетіла:

— Знаєш, Семене, що мої батьки придумали сьогодні? Вперлися, що я повинна пізнати інші країни й народи, отже слід мені студіювати в якомусь закордонному університеті. А мені не хочеться!

«Ага, — подумав я, — уже знають про Семена. Хочуть наладнати так, щоб розлука не була дуже болісна».

Семен зітхнув:

— Прийшов я тобі сказати, що мушу виїхати у тропічну країну. Дядько вклав великі гроші в металеву індустрію і висилає мене туди.

Гаська обвела Семена здивованим поглядом.

— Як? Твій дядько має стільки фабрик і ще придбав одну більше?

— І я питав його про те. Для доповнення сітки, — сказав. Мушу їхати.

Віддула губки.

— Надовго?

— На рік-два!

— О, це не довго, час скоро біжить, — завважив я.

А інженер, не відводячи погляду від паперів, вмішався в розмову:

— Це добре складається. Гаська теж поїде за кордон на студії. Не завадить їй побачити трохи іншого світу.

— Коли йдеться про мене, то я його бачив доволі! — прищурив очі Семен. — А куди їде Гаська?

— Ми ще не рішили, врешті, це не пильна справа.

Я хотів сказати, що добре було б, якби Гаська поїхала в те місто, що й Семен, але не вспів, увійшла бабуня, і Семен розповів їй новину.

— Їдеш від нас? А що старий на це?

— Який старий?

— Та твій дядько!

Інженер розреготався над планами:

— Який старий, бабуню? Таж він набагато молодший від вас!

— Що таке верзеш? Ти моїх літ не числи, бо й так помилишся! Ви всі якісь диваки тут. Самі товчуться по світі, і ще дитиночку Гасю намовляють. Серце моє чує, що це затія того старого, дядька твого!

Від того дня Семені мав ще менше часу, як досі.

Часом і я бував з ними, коли дядько Павло випитував Семена, наче на іспиті. Але разом з цим і розповідав про своїх знайомих, описував їхній вигляд, привички і вдачі, і мені здавалося, що, зустрівши когось з них, я міг би пізнати їх від першого погляду. Одного разу він спитав Семена:

— А ця твоя Гаська яка, вперта може, завжди хоче поставити на своєму?

— Не знаю, не думаю, — непевно відповів Семен.

— Як не знаєш, то перевір! Ми мусимо знати все, розумієш? Щоб передбачити реакцію людини. Вміє тримати язик за зубами?

— Не знаю.

— А, може, ти взагалі її не знаєш? Як це так? Іди, іди і перевір. Наприклад, скажи їй, що підете в кіно, а перед самим будинком скажи, що ти роздумався. І знову видумай собі щось таке химерне. А завтра скажеш мені, як вона реагувала.

— Я вже можу сказати! — підхопив я. — Просто не хотів би бути в той час Семеном.

Дядько тільки покивав головою.

Такі досвіди над вдачею Гаськи ніяк не сподобалися Семенові, але дядько був твердий, і Семен виконував його накази без спротиву. А коли Семен переповідав поведінку Гаськи, а я ще й підтверджував, дядько не ховав свого вдоволення.

— Каже тобі правду в очі? Це добре! А тверда і вперта — теж добре! Ну, побачимо!

Цим «побачимо» завжди кінчалися їхні чи наші розмови. Врешті, одного дня дядько вирішив:

— Сьогодні вночі поїдеш. Не прощайся з дівчиною, я це поладнаю. Щоб ні одна жива душа, крім нас трьох, нічого не знала. Ні до кого не пиши, хіба тільки до мене, і то тільки за моїм дозволом. Будемо порозуміватися короткими хвилями.

По хвилині продовжував, відчуваючи, що винен якісь пояснення.

— Вірте мені, хлопці, я маю причини зберігати всі засоби обережности. Мої останні досліди, а головно пошукування за особливими сирівцями, мабуть, звернули увагу ворога. Треба нам звикати до якнайсуворіших вимог обережности, хоч, може, вони і важкі.

Підійшов до сховку в стіні й вийняв звідти папери.

— Твої документи. Вони правдиві, тільки ім’я та прізвище не ті.

Про чимало справ нагадував ще дядько, та врешті простягнув руку:

— Ідіть уже, ідіть!

Коли ми сідали в авто, я оглянувся. У вікні стояв дядько Павло й дивився нам у слід.

Одного дня я стрінув дядька у «Просвіті». Він глянув на мене з-під окулярів:

— Ти що робиш? — спитав.

— Нічого! — відповів я, не згадуючи, що від тижнів сиджу як заклятий над писальною машинкою.

— Ти хворий, — мовив дядько, — засиджений якийсь. Завтра поїдеш до Семена.

— Чого? — здивувався я. — Та це два дні дороги літаком!

— До цього з двома пересадками на провінційних летовищах. Одне з них особливо небезпечне, підмокле, і там чимало випадків. Отже матимеш цікаву подорож.

Летовища були сухі й бетоновані, і два дні пізніше я вже вітався з Семеном.

— Прислав мене до тебе дядько, і не знаю, пощо, — заговорив я, розглядаючись по фабричному бюрі.

— Нічого цікавого тут не бачу. Звичайні бюрові машини, стукіт машин з фабричної зали, крісла й фотелі для директорів. Як і скрізь…

Після обіду Семен розповів мені про свою працю, і повів по будинках заводу. Головний будинок був модерної конструкції і від автостради вражав своєю параболічною кривизною фронту. Перший поверх цілком осклений, а стіни викладено кольоровими плитами з пластичного матеріалу.

В’їзд до будинку попри клумби чудесних тропічних квітів, з-поза яких ледь помітно видніли мармури входу до просторого холу. Будинок був новий, і ніяких змін у ньому не потрібно було робити, але Семен мав свої задуми і впродовж кількох місяців позмінював багато. І так унизу приспособив кімнати для лабораторійних дослідів, а перший поверх призначив на свої бюра та приватні мешкання. З великої світлиці ми вийшли на обширну терасу, з якої виднів далекий простір, пальмовий ліс і скелисте побережжя з білими гривами морських хвиль. З бюра ми зійшли у фабричну залу, в якій тихо шуміли модерні машини, а кілька робітників обслуговувати електронні споруди заводу. Ось так виглядав цей модерний будинок, призначений для однієї з небагатьох індустрій легкої промисловости. Що я можу більше сказати про завод? Нічого! Не розуміюся на техніці, і не дуже вона мене цікавить.

Ми зайшли у велику кімнату, влаштовану наче розкішний салон.

— За хвилину маю виконати останній експеримент, — промовив Семен, — і ти будеш його свідком.

Глянув на годинник. Ми підійшли до великого стола з блискучою поверхнею. Семен вказав мені крісло побіч себе і натиснув невидний ґудзик. У кімнаті звільна потемніло, а стіл почав світити зеленкуватим лагідним світлом. З-під його плити поволі виступили зариси великої мапи.

— За сімдесят секунд починаю, — промовив Семен, — а точність потрібна тому, що мій дослід контролює одночасно дядько Семен.

— За тисячі миль звідсіля? — здивувався я.

— Тисячі і десятки тисяч миль тут не мають значення. Ми орудуємо далеко більшими просторами.

Хвилину ми мовчали, і коли минув призначений час, Семен натиснув невеличку підойму. На мапі як стій появилася яскрава точка, маленьке, як голівка шпильки, світельце. Воно почало порушатися по мапі, і я завважив, що ним кермує Семен при помочі невеличкої чорної коробки. Світляна точка порушалася то швидше, то повільніше, міняла напрям, зникала з обсягу мапи й поверталася назад. Часом на мапі затиралися контури рік і гір, особливо довкола світляної точки, то знову вона ставала дедалі чіткішою, наче б ми наближалися до поверхні землі. На короткий час я побачив віття дерев, якусь річку, невеличке село тубільців-індіян, білу лінію шосе, і знову все віддалювалося, маліло, зариси землі покривали білі клуби хмар, так само, як бачимо краєвид з літака. Врешті Семен спрямував світельце в сторону моря, вода наближалася з шаленою скорістю, на мить я побачив морські хвилі, усе враз замазалося і світляний пункт зник.

— Усе в порядку! — обізвався Семен. — Хай потопає в морі, ніхто її не знайде!

— Що це? — спитав я. — Фільм якийсь, чи що?

Тоді Семен розгорнув газету, що лежала на столику, і дав мені прочитати новинку:

Семен натиснув ногою малу підойму, і скляна плита стола вкрилася металом. Перед нами стояв порожній бюровий стіл з ясним алюмінієвим верхом.

— А тепер поговоримо з дядьком, — усміхнувся.

А я ще далі не міг сказати ні слова. Одне було мені тепер ясно: ракетки, якими турбуються уряди держав, випускає Семен!

Він підійшов тепер до екрану на стіні і включив вмикач. Появилися блимаючі світельця, і враз я побачив дядька Павла. Сидів за столом у своїй кімнаті й радісно споглядав на нас.

— Здоров, Семене! Дуже добре пройшла проба. А ти, Паньку, що кажеш на це? — звернувся до мене.

— Нічого, — відповів я. — Я ще й досі вражений тим, що бачив!

Дядько закурив сигару.

— Привикай, привикай, ще не таке побачиш! А що нового у вас? — звернувся до Семена.

— В порядку! Продукуємо, працюємо, замовлення маємо, відборці платять, одним словом, матимемо гарні прибутки.

— Це мене радує! — відповів дядько. — Але на одне хочу тобі звернути увагу. Бачу, що ти сидиш у бюрі в спортовому одягу. Пам’ятай, що в службових годинах треба одягатися пристойно. Це помагає дуже в торговельних справах.

— Дядьку, дядьку! — усміхнувся Семен. — Ти забуваєш, що в тебе інший час, а в мене інший. Ми вже давно після службових годин.

— А справді, я забув! — зніяковів дядько. — Що ж, помилився! Таке рідко мені трапляється.

Було видно, що дядько збентежений своєю помилкою. Тож Семен перекрутив вмикач, лампочки засвітили червоним світлом, і він сказав:

— Тепер нас ніхто не може підслухати! Отож мушу похвалитися. Кермування ракетою без закиду! Усі труднощі поборені!

— Приємно почути, вітаю з успіхом! Я сам бачив тепер, що все проходить справно. Одне тільки: як читаю в пресі, за твоїми ракетами шукає цілий світ. Зваж, газети не пишуть усього! Треба припускати, що всі інститути досліду просторів об’єдналися для спільного розшуку.

— Не знайдуть! — самопевно відповів Семен. — При найменшій небезпеці знищу ракети!

Дядько остережливо заговорив:

— Пам’ятай, Семене, що знання поступає вперед, над новими винаходами працюють тисячі фахівців, а про їхні успіхи не знайдеш у публікаціях. Чимало нових апаратів тримають у таємниці. Читав уже про ультра-радар? Ні? Отож існує вже апарат, що виловлює рухи дуже дрібних тіл у просторах. Дальший крок — це досягти такі тіла швидкими малими набоями, знищити їх, або — що гірше — зловити і стягнути на землю.

Семен притакнув.

— Від кількох днів проводжу свої досліди над пустинями. Довів до того, що можу стежити над землею наче б з висоти кількох метрів. Хвилинку, дядьку, погляньте!

Семен не чекав згоди дядька. Я поміг йому підняти поверхню стола так, щоб дядько міг її бачити.

— Тепер випускаю ракету!

— Перевір електронну завісу! — остеріг дядько.

Семен глипнув на невеличку апаратуру.

— Ніхто не може нас ні підслухати, ні підглянути. А втім, я забезпечився перед усякими несподіванками. Коли б хтось таки включився, автоматично вимкнеться наша розмова і починає діяти заслонна алярмова система.

Семен приспособив кількома рухами апаратуру скляної плити стола. Появилися невиразні смуги, згодом почав пересуватися краєвид.

— Бачите, дядьку?

— Бачу. Це горби, ось хати, ріка.

— Тепер знижу політ ракетки і звільняю швидкість. Ми над центральною Африкою.

Картина стала ще чіткішою. З гущі пралісного підшиття вистрілювали високі пальми. Травами мчало стадо антилоп, здалеку видніли круглі хижі муринської оселі.

— Це якась забута околиця! — дивувався дядько.

— Годі подумати, щоб сьогодні в Африці існували такі нецивілізовані племена.

— Ех, якби я скермував ракетку в глиб Радянського Союзу, ти побачив би куди гірші оселі!

Семен кермував ракеткою вздовж ріки, а вона то звільнювала свій лет, то мчала з такою скорістю, що на екрані тільки й миготіли невиразні жовто-зелені плями. Деталі землі почали зникати, появилися великі географічні конфігурації, цілі пасма гір, ріки стали крученими ниточками, зникали міста, і земля видимо набрала кулястої форми.

— Висота п’ятдесят тисяч метрів! — пояснив Семен. — Летимо далі вгору!

Я спостерігав це видовище з запертим віддихом. Здавалося, що це не ракета, а я лечу у безпросвітні простори, з яких видніли континенти й океани, наче на малому глобі. Ось появилася Європа, вона поволі разом з африканським масивом оберталася вправо, появилися обидві Америки, а згодом знову Тихий океан. Наша планета маліла й маліла, її обриси стали невиразні, замрячені.

— Це атмосфера, — пояснив Семен.

Та ось ракета почала опускатися знову на землю. Росли виміри глобу, виразніше почали виступати зариси суходолів. Океаном плив корабель, що залишав за собою смугу білої піни, на мить майнули морські хвилі, і враз усе зникло. Семен вимкнув апарат.

— Ракета спочиває на дні моря. Невеличка експлозія виключає, щоб вона будь-коли виплила на поверхню води. Кінець!

Дядько задумався.

— Здійснюються наші задуми! — промовив тихо. — Шкода тільки ракетки!

— Не маємо іншого виходу! — відповів Семен. — Я міг би стягнути її назад, але це небезпечно. Могла б попасти в непокликані руки тих, що її шукають. Не можемо рискувати, це втрати враховані на конто наших проб. Гірше те, що кожного разу втрачаємо цінну кількість погінного матеріалу.

— Так! Маю невеликі тільки припаси. Мінеральних сирівців для продукції К7 мало, і їхня видайність невелика. Те, що маємо, я випродукував продовж багатьох років. Шукати сьогодні за рідкісним мінералом стає небезпечно. Боюся, що вже звернули увагу. Казали мені, що хтось викуповує непотрібний досі рідкісний мінерал невідомо для якої цілі, бо ж він невжиток. А коли почнуть його досліджувати, можуть попасти на те, що й ми: на силу, яка усуває гравітацію. Це знищило б усі наші плани.

— Хіба, — додав по хвилині, — пошукати б нам К7 деінде.

— Деінде?

— Еге ж, не на нашій планеті. Місяць, наприклад, не має магнетичного поля. Яка причина — не знаємо. Може, тому що нема в ньому заліза, але теж можливо, що там є мінерал, споріднений з К7. Це тільки здогад.

— Я вже певен, що полечу на Місяць! — засміявся Семен.

— І я! — додав я знічев’я та й сам зразу ж злякався такої думки.

— Може, на Місяць, а може, ще дальше! Нічого ми не знаємо. Подорож на Місяць не така цікава, обидві експедиції, що їх досі вивінувала міжнародна організація, повернулися з негативним вислідом. Нічого цінного не знайшли, і тому готовлять польоти на інші планети. Це нам на руку. Треба б причалити для безпеки на невидній стороні Місяця, щоб навіть випадково ніхто нас не міг завважити. Прослідити фільтрами для темних випромінювань поверхню за покладами мінералів для виробу К7. Треба…

Дядько говорив наче б до себе. Розвивав плани та проблеми, аналізував питання безпеки, висловлював здогади й сумніви.

— Ідеться про те, щоб поклади були на поверхні Місяця. Закладати там копальні немислимо. Усе доведеться дослідити на місці.

Дядько запалив погаслу сигару.

— Можливо, наші припаси доведуть нас до нашої мети. Тоді міжпланетарний політ стане зайвим. Подумаю ще і вирішу! Побачимо!

— Побачимо! — засміявся Семен, повторяючи звичне дядькове слово, що означало кінець розмови.

І таки час було кінчати розмову. Семен прохав поздоровити Гаську і її сім’ю, я долучився до привіту, і ми вимкнули апарат.

— Несамовиті історії! — заговорив я до Семена.

— Поволі входитимеш у ці наші оправи і побачиш, що вони не тільки несамовиті, але й дуже небезпечні. На кожному кроці нам грозитиме смерть. За велику справу. Якщо ти готовий… як це написано в старих книгах? Як закликали козаків до війська полковники Хмеля? — Семен потер долонею чоло; врешті пригадав собі: — «Хто хоче, щоб його за віру Христову, за отчизну на паль вбивали, четвертували, вплели в колесо, жахливо мучили і стяли, хто хоче горло для тих святих справ віддати, хто цієї смерти не боїться, хай іде з нами!»

Звернувся до мене:

— Якщо ти, Паньку, готовий, якщо ти хочеш…

Я виструнчився:

— Так, я з вами. Наказуй!

Ми стиснули один одному долоні.

Я залишився сам. Блукав по перелісках, роздумував. Уночі опанував мене страх. Ану ж уб’ють мене справді? Катуватимуть? Не знав, хто міг би це робити, але коли тобі вибивають зуби, факт є фактом, і не має значення, хто це зробив. Гинути, коли перед моїм молодим життям забави, дівчата? Згодом ці думки кудись провалились, і на місце страху в мені появився геройський настрій. Рішений на все, я заснув спокійним сном.

Ми завернули автом на широке міжконтинентальне шосе і помчали щонайвищою скорістю. Провадити авто без обмеження скорости — це моя пристрасть! Тож я видобув з важкого Семенового воза, що тільки міг: 300 кілометрів на годину! Віз тільки злегка погойдувався на ледь помітних нерівностях асфальту, і мені здавалося, що не їду по землі, а пливу в повітрі. Під містом ми стрічали ще численні авта, але чим далі мчали в глиб країни, тим самітніше ставало шосе. Біля нас пролітали плоскі порожні пампи, пустинні околиці і праліси, непрохідні пущі, повні верескливих мавп та папуг. Здалеку видніли і ось уже наблизилися червоні верхи гір, небосяжних хребтів, скелястих і гострих, наче викресаних потужним, несамовитим приладом у велетенські кольорові брили. Ми їхали у незаселені простори, дикі і первісні, де ніхто не в силі нас слідити ні підслухувати.

Семен дрімав цілу дорогу, був виснажений працею останніх тижнів. І мені пригодився б відпочинок, коли б я думав категоріями мого попереднього життя. Але сьогодні не те: я звик уже спати ледве кілька годин, товктися по незайманих нетрях, вилазити на дикі скелі, а в кімнаті дослідів провірювати простір, розшукуючи підозрілі хвилі і негайно міняючи наші. Нас шукали всі держави світу. Ставало дедалі тісніше у просторах, розмови з дядьком ми мусіли обмежувати до найважливіших тільки вимін думок. Ми мали ракети більших вимірів, а складові частини до них виробляли ночами в заводі Семена.

Я зменшив скорість авта. Семен прокинувся й ввімкнув особливий радаровий прилад. Я глипнув на екран. У віддалі кількох сот кілометрів ні позаду нас, ні перед нами не було живої душі. Ось ще хвилина, і я повернув у глиб зелені. Тут ми заховали авто так, що з шосе не було його видно, і рушили в ліс. За кілька годин ми опинилися над глибоким проваллям. Ген унизу плила велетенська ріка, яка губилася у непрохідних пралісах. Але нам ніколи було втішатися чудесною природою. Ми подалися швидким кроком майже незримою кам’яною стежкою вздовж провалля.

За невеликим виступом скелі ми зупинилися. Аж тепер я помітив, що Семен несе подовгасту скриньку, яку саме тепер відчинив. У ній лежали довгі вузькі ракетки. Звільна наставляв Семен перстені на їхніх голівках: 50, 30, 10, 5. Провіривши якісь дрібні прилади, він впустив ракетки у вижолоблені в скелі приміщення для них.

Ми верталися середньою скорістю. Надходив вечір, небо зайнялося яскравими кольорами, і здалеку замерехтіли внизу тисячі світел міста. Ми не мали потреби в’їжджати у місто. Завод був розташований у підміській горбкуватій околиці, сусідами були люди, які бажали відпочити від великоміського гамору і в цій дільниці мали свої котеджі.

У кімнаті ми вглибилися у фотелі. Семен покликав прислугу й замовив вечерю. Примкнув очі. Останні тижні вичерпали нас до краю.

— Але завдання виконали на час! — промовив Семен, неначе відчуваючи мої думки. — Після вечері зголосимо дядькові: ми готові!

Я мовчав. Напівугруз у фотелі і сам не знав, коли здрімнувся…

Раптом я схопився. Те саме зробив Семен. Під дверима почулася гостра перепалка слів, чути було голос слуги і якийсь інший, подражнений, тонкий. Я сягнув до кишені. Зброя як завжди була напоготові. Рвучко відчинилися двері, і в кімнату, наче штовхнений незримою силою, влетів слуга, захитався і ледве вдержався на ногах, в останній хвилині вхопившись рукою за одвірок.

А за ним появилася Гаська. Обличчя багряніло в неї від люті, я не мав часу спам’ятатися, як почув здивовано радісний голос Семена:

— Гаська!

— А Гаська! Я! Чому це не впускають мене до тебе? Які тут порядки?!

Вона грізно глянула на старого слугу.

— Три вечері! — наказав Семен, і слуга вийшов.

— Мене прислали сюди на університетські студії! Як тобі це подобається?

— Мені не подобається! — з місця відповів я.

— Негайно мушу знайти тобі мешкання.

— Яке мешкання? Я буду жити тут!

— Де тут? — це Семен.

— Де тут? — це я.

— Тут, у вас. Маєте шість кімнат?

— Маю.

— Три будуть для мене. Дві з балконом, одну з видом на гори.

— Ага! — скрикнув я. — А нам що залишиться?

— Дві з видом на вулицю, одна з видом на фабрику! — відповіла Гаська.

— То ти вже й встигла розглянутися! — злобно завважив я й заперечив: — Таке не може бути!

— Побачимо! — заспокоїлася вже Гаська. — Дактилі маєте для мене?

Семен без слова відчинив буфет і подав Гасьці коробку добірних овочів.

Приглушено задзвонив телефон. Семен підняв слухавку, очима вказуючи мені другу. Це в нас так завелося, завжди хтось з нас слухав розмову, бо могли бути важливі справи, які треба б послухати другому, або записати на стрічку. Гаська орієнтувалася в нових умовах негайно, вона приклала до вуха третій мікрофон.

Я почув голос.

— Семен?

— Так!

— Тут Рауль. Як буде? Прийдеш до мене?

Семен глянув на годинник. Це Рауль, шеф департаменту і його приятель, пригадував йому, що вони умовилися на сьогодні.

— Прийду напевно, тільки не знаю коли. Як дівчина в хаті, ніколи не знаєш, коли зможеш вийти.

Гаська вигідніше вмостилася у фотелі, підобгавши ноги під себе.

— Яка дівчина? Що в тебе за чудасії?

— Дівчина й годі! Приїхала відвідати мене, і тепер маю клопіт. Каже, що буде тут студіювати.

— Тебе?

— Теж.

— Прийди з нею! Гарна?

— Гарна. Ще більше як гарна.!

— Розумію. Чому вдаєш, що ти невдоволений з її приїзду? То, може, відкладемо нашу зустріч?

— Гаразд! Іншим разом!

Семен відклав слухавку.

— Дядько вже тут?

— Ще ні. Я їхала дуже скоро. А дядько не вище двісті кілометрів. По-старому.

Годину пізніше з нами розціловувався дядько Павло.

— Поклич Гаську!

— Гаську? На нашу нараду? — здивувався Семен.

— Поклич! Вона приїхала допомагати тобі. Перед нею не маємо ніяких таємниць.

Семен помовчав.

— Як бачу, ви затіяли змову проти мене! Ставите мене перед факти.

— Не було часу повідомляти тебе про це, та й про багато інших справ.

— Ви, дядьку, чим приїхали? Не бачу авта, а Гаська сказала, що ви приїхали пізніше тому, що їхали поволі, по-старому.

— Може, по-старому, але розумно. Гаська взяла експрес-таксівку, а я поїхав звичайною, та ще й бічними дорогами. Об’їхав завод, приглянувся довколишнім будинкам. Треба ж знати, яке наше сусідство!

Увійшла Гаська.

— Западає ніч, а тут ідеться про якісь таємничі речі! — сказала. — Стягни віконниці, Семене!

— Непотрібно. Ця скляна стіна має таку прикмету, що зсередини видно все, що назовні, як крізь звичайне скло. Зате знадвору не побачите нічого.

— Можемо починати. Кожне діло слід добре обдумати й на час почати. А цей час саме прийшов.

Я порушився у фотелі, щоб вигідніше слухати. Поки дядько розклав якісь папери, царила тиша. Десь у сусідстві забрехала собака, прошуміло авто, і знову залягла тиша.

— Чи наші космічні ракети готові до акції?

— Готові! — відповів Семен.

— Отож, хочу вас повідомити, що поневолені народи, а насамперед Україна, готові до дії. Коли будемо зволікати, можемо проґавити цілу справу. Довкруги нас звужується перстень ворога. Скоріше чи пізніше, таки на нас натрапить. Так звані вільні держави ради спокою дозволяють Москві шукати нас на своїх територіях, і ворог кинув десятки тисяч вишколених шпигунів.

— Врешті, — продовжував дядько, — вчені наближаються до питання гравітації. Скорше чи пізніше знайдуть її закони, а ми втратимо нашу перевагу. З цих та інших причин я за те, щоб ми починали нашу дію. Вона й так підготована до деталів. А разом з цим слід скріпити безпеку наших людей. Думаю, що незабаром і сюди завітають московські «специ» по металургії, як вони себе називають. Обережність стає конечністю. Слід вас повідомити, що ворог підходив уже до мене, і я є під його незамітним доглядом. Тому я вирішив зникнути на якийсь час, і для цього придумав собі використати публічну думку про мене: я дивак! А від дивака недалеко до нешкідливого божевілля. З такою опінією багато дечого можна прикрити й виправдати. Але це поясню вам пізніше.

— А як стоїть справа з припасами К7? — спитав Семен. — Що буде, як нам забракне цього сирівцю? Хто знає, чи Москва піддасться за першим ударом?

— Напевно ні! — відповів дядько. — Кожна держава, що існує довгий час, має свою еліту в політиці, війську, дипломатії. І ця еліта вірить, і мусить вірити, що її держава вічна! Що вона може переходити різні зміни, може поносити поразки, але її існування ніколи не є загрожене. І тому Москва не піддасться за першим ударом. Недоцільно теж, щоб викликати повстання з самого початку. Навіть потрібно остерегти перед завчасним виступом в Україні й інших поневолених країнах.

— Ото ж то, що ж зробимо, як нам забракне К7?

— Дію мусимо почати, розумно розтягаючи її на довший час! Знесилювати ворога на переміну ударами і спокоєм, непевністю, протягуванням. Це тактика. А в перерві між однією і другою дією пошукаємо сирівців. Вони мусять бути в просторах!

— Гм! — посумнівався Семен.

— Не маємо виходу! — заговорив знову дядько. — Мій відборчий апарат подає мені дивні випромінювання. Не маю певности, але обережність не зашкодить. Мусимо, Семене, знищити один завод за Уралом. Підозріваю, що там переводять досліди над гравітацією, і хто знає, чи саме не з К7!

— Коли так, — примирився Семен, — тоді це інша справа!

Гаська слухала пильно їхньої розмови, але тепер надула губки:

— Якщо ви мене запросили на цю нараду, то, будь ласка, починайте з початку. Я нічого не розумію, про що ви говорите!

— Ми готуємо дію проти Москви за визволення нашої батьківщини! — пояснив дядько. — Дію сильну, ударну, і вона нам мусить удатися. На це маємо всі дані. Ідеться про те тільки, щоб не зробити тактичної помилки. А подробиці розповім тобі пізніше. Москву змусимо поступитися до її справжніх кордонів. Хай собі існує далі, але ні одного поневоленого народу! Для цього ми маємо силу, досі нікому невідому. Вона зветься К7. Наша трудність — це малі припаси цього матеріалу.

— Замалі! — справив Семен.

— Правда, замалі. Але ждати не можемо.

— А звідки їх узяти? — запитала Гаська.

— З Місяця! — відповів дядько.

— Це байка чи правда? — вражено запитала Гаська.

— У кожній байці є трохи правди! — сказав дядько.

— Справа в тому, — пояснив Семен, — що ми сподіваємося знайти К7 на Місяці. Або на іншій планеті. Перевірити нам з Землі годі, бо викриваючі прилади не діють на такі віддалі.

— Так чи інакше, — докинув я, — ми готові до лету у Всесвіт.

— А готові ми тому, що погінну силу маємо в запасі. Ракета, чи радше прилад до лету, готовий і захований у безпечному місці. Маючи К7, можемо без труду відв’язатися від Землі і будь-якого іншого небесного тіла, і так само легко причалити. Для нас не існує тут питання, яке для інших є дуже важким і якого ще не розв’язав ніхто!

— А як з фотами? — спитав дядько.

— Все гаразд. Зараз запустимо ракету, — відповів Семен. — Вони готові до вистрілу. Можемо слідкувати за її летом.

Він дав мені знак рукою, і я приспособив усе, щоб ми могли вигідно спостерігати літ ракети. Семен запустив її електронним приладом. Це була одна з тих, що ми їх заховали у скелі.

Я погасив світло, і на скляній плиті появилася світляна точка.

— Починає автоматично фотографувати, — пояснив Семен. — Стягну її назад, і знайдемо опісля спеціальним приладом.

Перед нами пересувалися ліси і міста, ріки і гори, врешті заголубіло море.

— Океан, — пояснив Семен. — Тепер приспішу літ ракети.

Гаська із здивуванням дивилася, як Семен не тільки кермував ракетою, але міняв її висоту.

— Фотографує удень і вночі! Працює ультрачервоним світлом великої потужности. Докладність образу просто неймовірна.

— Еспанія! — скрикнула Гаська, пізнавши контури іберійського півострова.

— І Україна! — докинув Семен після кількох хвилин.

Він змінив курс лету і зменшив висоту.

— Москалі відкриють її радаром! — остеріг дядько.

— Хай! — легковажно відповів Семен. — У радарі залишиться тільки легкий слід по ній. Скорість шалена.

— Москва! — заговорив дядько.

Семен обнизив літ ще більше і зменшив скорість. Перед нами пересувалися вулиці, довгі черги кам’яниць, арешті появилася Червона Площа. Пересувалися звільна будинки Кремля і його вежі, ракета перейшла цілком низько повз будинок МВС, окружила кілька кварталів і знову вийшла на Червону Площу.

— Тепер цілком певно помітили її радаром!

Семен захихотав:

— Можна уявити собі переполох московської банди у Кремлі!

— Надзвичайно! — захоплювалася Гаська.

— Такою ракетою можемо вцілити де забажаємо! — заговорив дядько. — Тільки треба помістити в голівці невеличкий ладунок вибухової відміни К7, і більш нічого.

Я згасив прилад і засвітив світло.

— Вийдім трохи на терасу! — промовила Гаська, схвильована тим, що тут чула й бачила.

Погодилися радо, кожний-бо відчув потребу широких просторів, глибокого віддиху й рівноваги духа. А найбільше я.

— Вирішено! — закінчив дядько. — Подробиці обговоримо — і за діло!

На терасі ми всі мовчали. Може, тому, що ніч була така таємнича, може, з поваги перед великим ділом і невідомим майбутнім. Зорі грали яскравими вогнями, і простори були напоєні якоюсь незбагненною містерією.

Десятки тисяч цих летючок у мікророзмірах розкинули таємничі літаючі прилади над Києвом, Москвою і над столицями західних держав. Населення не могло відчитати їх змісту, до цього потрібні були особливі побільшуючі апарати. Але ті, до кого в летючках зверталася таємна «Шістка ОУН», продовж кількох хвилин відчитали їхній зміст. Затаїти подію було неможливо: літаючі прилади принизилися над дахи домів, з ревом сирен окружали кількакратно міста, а тоді, рвучко змінивши напрям на прямовисний, зупинялися хвилину непорушно, викидали летючки й автоматично розривалися на дрібний пил.

Загуло й зашуміло в світовій пресі. На перших сторінках появилися відбитки летючок, народ розкуповував щоденники, сенсацію і хвилювання підбичовували коментатори газет.

Лондонська преса, наприклад, докладно описувала появу таємничих літаючих приладів, називаючи їх ракетами. Над самим центром Лондону, а теж Нью-Йорку, Берліну, Москви та інших визначніших міст світу появилися вони із страшним свистом, який приглушував вуличний рух. Розкинувши летючки, ракетка експлодувала, а докладні розшуки за її останками не дали ніякого висліду. Сила вибуху була така велика, що розшматувала ракетку на мікроскопічні частинки, які згоріли в повітрі на попіл. Преса стверджувала, що люди, які підписали летючки, справді опанували невідому силу природи і непокоять нею світ, спрагнений спокою і миру.

Москва мовчала. Врешті після кількох днів агентство ТАРС заявило коротко, що над територією СРСР не появилися ніякі ракети, ні летючки, і ціла історія є провокацією, придуманою українськими націоналістами, ворогами поступу й миру, які мають мету знищити дружнє співжиття народів СРСР і приязні стосунки уряду з іншими народами світу.

— Так?! — скипів Семен, коли Гаська покінчила читати газету з комунікатом ТАРС. — Добре! Переконаємо всіх, що москалі брешуть!

— Що зробиш? — запитав дядько.

— Ще не знаю, поміркую!

— Як бачимо, Москва не легко здається! — подражнено докинув я.

— Чого я тут сиджу? — схопився дядько. — Їду додому. Треба готовити останні партії К7!

— Багато маємо? — спитав я.

— Вистачить, щоб знищити Москву!

На летовище відвіз дядька Семен. Коли повернувся, Гаська завважила:

— Я споглядала за вами. Ти мчав щонайменше 250 кілометрів! Налякав дядька!

— Та ні, він сам підганяв мене. «Скоріше, скоріше, чого боїшся?!» — приговорював мені цілу дорогу. Він правий, почали ж ми справу…

Гаська глянула уважно на Семена й на мене:

— Слухайте, хлопці, чим можу допомогти вам?

— Тепер нічим! — відповів Семен.

— Нічим! — гідно додав я, наче б у цій історії я грав найважливішу роль.

— Прийде час, будемо працювати разом. Будь мені в цьому добрим другом!

Не звертаючи на мене уваги, він поклав руку на її стан і глянув глибоко у вічі. А Гаська (такої я її ще не бачив) схилила голівку на його плече! Не промовили ні слова, але навіть я вже знав, що і в найгірших умовах Гаська буде з нами!

Повних два тижні в цілому світі, крім московської тюрми, тільки й писали та говорили про летючки. Пресові агентства висували різні здогади, навіть і такі, що вся ця історія — це московська провокація. А сама Москва склала цілу вину на українських націоналістів, хоч відомо, що вони ніякої сили в західному світі не мають, про них мовчать, вони непопулярні: замість докласти сил до спільного зусилля для світового миру, вони цікавляться тільки своїм народом і постійно викликують несмак своїми виступами проти російської потуги.

А з СРСР приходять вістки про тиху й уперту боротьбу українців проти московського режиму. Вигідніше, однак, не писати про це, щоб не наражувати собі цієї східної потуги.

Дехто знову догадувався, що це був жарт, може, студентів, що студіюють технічні науки, а згодом потрохи вичерпалася уява дописувачів. Ось на боксерській арені смертельний випадок, то знову злодії дуже хитро обікрали банк.

— Семене! — залунав з другої кімнати голос Гаськи. — Ти що, дрімаєш?

— Ні, хочеш поїхати на прогулянку?

— Ні, я питаю, що далі?

— Як то що далі?

— А наша акція? Задрімали, чи що?

Семен підсміхнувся до мене.

— Ходім до неї! — сказав.

Ми пішли в кімнату Гаськи.

— Ми обидва з Паньком придумали таке: поки дядько пришле чи привезе К7, ми можемо почати діло з останками наших припасів. Послухай!

І він розповів наш план, який ми склали довгими ночами останніх двох тижнів.

Гаська захопилася ним. Підстрибнула радісно і, огорнувши його обличчя долонями, поцілувала в сам ніс.

— Що ти? — зареготав я. — Ти вже забула, де цілують?

Гаська спритно висмикнулася з Семенових обіймів, підбігла до мене і теж поцілувала мене в ніс.

— Дякую! — ввічливо промовив я.

— А то буде сенсація в світі!

— Сенсація не має значення, — відповів Гасьці Семен. — Важливіша користь! Ми мовчали два тижні. У Кремлі ждали, хвилювалися, не спалося і не «куталося», одним словом — непевність. Адже не дуже приємно чекати, коли на голову звалиться атомова бомба, та ще не знати чия, і не знати, чи зразу не розвалить цілого комплексу злочину й брехні, яким є СРСР. Отож напевно щось придумали проти нас.

— Проти нас?

— Ну, ніби проти тих, що кинули летючки. Шукатимуть нас. Ось у столичних газетах уже замовкли про летючки. За цим піде й інша преса. Наче б порадили їм. Мовчанка. Тиша! А коли мовчать, значить, щось готовлять!

— Хто? Захід?

— Захід ні, але Москва. Їздили дипломати сюди і туди, складали візити амбасадори, і, думаю, договорилися більш-менш так: ви, капіталісти, мовчіть, не цікавтеся цією справою. Це наше внутрішнє питання. І ми його поладнаємо!

— Віриш, що погодилися на таке?

— А чому ні? Встрявати в справи поневолених народів завжди грозить війною. Хто наставлятиме голову? А ще як Кремль погрозить злегка, погодяться навіть співдіяти проти нас.

— Важко повірити!

— А все ж! Уступки в користь Москви продовж десятиліть доказують, що треба бути готовими на такий випадок. Мене це ніяк не заскочить! А тепер одягнися — і в дорогу! Подорож триватиме кілька годин. Їдемо в гори.

Другого дня телеграми принесли нову сенсацію: над головними містами Європи й Америки появилися знову таємничі ракети, і знову із свистом і експлозією розкинули летючки. Газети коментували, що свисти і рев сирен мали на меті звернути увагу населення, а разом з цим і демократичної преси.

— Московську вимогу мовчати, — пояснив Семен, — в умовах демократії не завжди можна виконати. Тут нема ні терору, ні страху. Про появу ракет мусять писати, коли десятки тисяч людей про них знає.

Він розклав газету й подав мені:

— Провір, чи зміст летючок правильний!

Я читав уголос:

— «У страху за своє існування Москва наказала мовчати про появу наших звернень на території СРСР. Хоч у більшов ицькій пре сі нічого про це не писали, все— таки різними шляхами ця вістка рознеслася по країнах, окупованих Москвою. Вільна преса не зареа г увала на московську брехню, нібито над СРСР ніякі ракети не появилися.

З уваги на це повідомляємо:

15 червня наша ракета появиться над СРСР, а саме над Владивостоком. Звідти, ре г улюючи її висоту і скорість, керуватимемо її так, що кожної години вона пролітатиме над більшими містами СРСР у низькому польоті. О годині 15 вона буде над Казанню і з-над того міста полетить просто на Москву.

Населення тих міст, над якими пролітатиме ракета, не має причини боятися ні свистів, ні гуків, і може спокійно залишитися на своїх місцях. Але в Москві мешканцям слід на той час покинути околицю Червоної Площі.

Цю летючку розкидаємо над західн и ми столицями, щоб уряди могли переконатися про точність наших засобів боротьби і витягнути з них відповідні висновки.

Шістка ОУН».

Гасьці дрижали руки із зворушення.

— А тепер що?

— Тепер, — відповів спокійно Семен, — ждатиму до вечора 14 червня. Хай у Кремлі турбуються цим тижнем!

Вечором Семен пішов до Рауля. Повернувшися, попросив Гаську і мене до своєї кімнати.

— З Раулем я говорив про появу нових летючок. Я висловив сумнів про правдивість тих вісток.

— Це журналістична качка! — сказав я йому.

— Помиляєшся, — відповів Рауль. — Уряди держав дуже збентежені ракетами. І затривожені.

— Затривожені? — здивувався я. — Таж це справа Москви, а не вільного світу!

Як виходило з розповіді Семена, дальша розмова відбулася більш-менш у таких словах:

— Сьогодні кожний щиро бажає миру! — сказав Рауль.

— Тактика: по моїй смерті хай валиться світ, що?

— Так і є! Сьогодні найменша проблема може захитати систему рівноваги, що ледь-ледь втримується у світі.

— І втримається, поки бажатиме Москва. Ініціатива в її руках.

— Не конче. І вона теж не хоче війни, хто може ручитися за перемогу?

— А я таки не вірю в те, що тут затривожені.

Тоді Рауль розповів, що Москва вимогла на Заході дозвіл на незалежні розшуки за спричинниками цієї сенсаційної події. Тисячі московських агентів уже сьогодні в дорозі, щоб провірити модерними приладами радіоактивність різних місць, особливо тих, де близько розміщена металургійна індустрія. Будуть провірювати їхню продукцію, навіть найменші бляшки, щоб сконтролювати, чи не є це, бува, частини до ракет, замовлені з якогось центрального диспозиційного пункту.

— А чому радіоактивність? — здивувався Семен.

— Вони міркують, що погінною і вибуховою силою є атомова енергія. Шукають, отже, її слідів дуже вразливими апаратами Гейгера з землі й з літаків. Московські комісії мають провірити всі лабораторії і металургійні фабрики, де можна б готовити складові частини ракет.

— А що на такі вимоги Захід?

Рауль байдуже знизав плечем:

— Як не погодимося, стягнемо на себе підозріння співучасти. Хай собі шукають, це їх болить, а не нас!

Ми сиділи мовчки. Що було й казати? Новина справді неприємна.

Гаська перервала мовчанку:

— А ти не питав Рауля, чи вже приїхали ті «комісії»?

— Якби були тут, він сказав би мені про це. А коли не згадував, то напевно їх ще тут нема. Я вдавав, що справа не дуже мене цікавить та що не вірю в появу ракет.

Увечері ми говорили з дядьком. Коли Семен передав коротко розмову з Раулем, на обличчі дядька появилися риски турботи.

— Треба приготовитися до цього. Ти вже думав, що нам робити?

— Перше мушу випустити ракету на Москву. Опісля знейтралізую випромінювання останків К7. Воно, правда, не атомове, але нові точні прилади ловлять його, зокрема секундарне випромінювання.

— К7 примісти в підземеллі, знаєш, про яке я думаю. Заховай К7 в олив’яній коробці. Зверни увагу, що ми таки не знаємо про найновіші московські осяги у вишукуванні променів.

— Добре, — погодився Семен. — А як у тебе, дядьку, з продукцією К7?

— Мінерали, які дістав, мають мінімальний процент. А до цього переробка дуже кропітка.

Дядько зітхнув важко, було помітно, що це питання йому нелегко розв’язати.

— На всякий випадок ти маєш залізний припас на політ у простори! — закінчив дядько.

13 червня ми втрьох мчали до нашого сховку у скелі. Гаська глянула на блискучу ракетку і здивувалася:

— Це вона? Така маленька?

— Мала, але яка складна. Глянь на її голівку — чудо техніки!

Семен наставив числа на голівці, й ми подалися додому.

Ранком Гаська побудила нас:

— Вставати! Сьогодні великий день!

— Ще рано! — бурмотів я.

Вже таку природу маю, що не можу схоплюватися раннім ранком. Тоді цілий день не маю доброго настрою. Але з Гаською не можна поставити на своєму.

По сніданку Гаська глянула на годинник.

— Як же, починаємо?

— Починаємо!

Семен увімкнув обережно невеличку підойму.

— Уже летить! — сказав, і ми підійшли до стола.

У кімнаті було темно, тільки столова плита фосфоризувала своїм таємничим світлом. Та ось ми побачили блискучу точку та зариси землі.

— За кілька секунд будемо на території СРСР. Уже!

Над Владивостоком Семен обнизив літ ракети. Особові авта мчали вулицями, мабуть, утікали радянські партійні достойники. Люди метушилися розпачливо, пробігали під авта, які не зупинялися. Було видно побитих і переїханих.

— Паніка! — сказав Семен. — Червоні буржуї рятують життя. Не довіряють моїм запевненням у летючці. Уявляю, як їх налякав рев ракети.

Деякі міста були майже порожні, безлюдні, зате поза ними в околиці видніли цілі таборища втікачів.

— Урал!

— Казань!

— Москва!

Вулиці міста були безлюдні.

— Цікаво, чи люди повтікали, чи, може, з Кремля заборонили їм виходити з домів.

Раптом на екрані появилися довкола ракети невеличкі блиски, і ракета, здавалося, задрижала.

— Обстрілюють!

Ми нахилилися уважливо над столом.

— Чи це небезпечно для нашої ракети?

— Тільки тоді, якби набій попав у саму голівку ракети. Але це був би припадок, один на сто тисяч. Тиснення повітря при вибуху змітає її убік, це вже така прикмета її. З двох причин: вона мала, а друге: тут діє К7.

— Кремль!

Ракета летіла тепер низько, на екрані видніли вежі і червона зоря на одній з них.

— А ось і наша ціль!

— Цей будинок?

— Централь МВС і мозок та зброя партії й імперії. І катівня, типово московська інституція, як за Івана Грозного.

Ракета наче з намислом окружила будинок. Це був потужний блок-хмародер з тисячами вікон і внутрішнім подвір’ям, набитим автами. Зариси будинку затиралися і миготіли, на мить було видно відкрите вікно і сірий мур, бляшаний дах і знову стіну хмародера. Семен поклав руку на невеличкий вмикач.

— Увага! — прошепотів. — Розрив!

Образ раптом посірів, ясна точка ракети зникла, і враз бризнуло на екрані яскраве світло.

— Кінець! — заговорив Семен. — Будинок МВС не існує! Глибокі підвали з актами терору, із списками підозрілих і призначених на ув’язнення — не існують! База імперії спалена, розбита на порох, безслідно знищена! Коли в будинку були емвесисти — не залишилося по них ні сліду. Кінець!

… Ми мовчали довгу хвилину.

Семен узяв телефонну трубку;

— Доброго здоров’я, Раулю! Що нового?

Що відповів Рауль — ми не чули. А Семен говорив далі:

— До металургійних фабрик? Раулю, поклади на хвилину слухавку, я до тебе зараз задзвоню!

— Мікрофони! — кинув нам Семен, накручуючи число.

Ми почули таку розмову:

— Слухаю, Раулю!

— Ти чому припинив розмову?

— Щоб провірити, чи ти говориш із свого бюра і своїм службовим телефоном.

— Отож я тебе повідомив, що вони хочуть оглянути твою фабрику.

— Дуже радо, коли?

— Тому я дзвоню до тебе! Коли тобі вигідно?

— Байдуже, хоч би й зараз!

— То, може, по полудні?

— Згода!

— Я дзвонитиму до тебе в їхній присутності. Ти нічого не знаєш, ми не порозумівалися! Зрозумів?

— Ясно! Я нічого не знаю! Скільки їх?

— Три. Офіційно вони інженери освітньої міжнародної організації. Самі вони громадяни якоїсь європейської держави. Не пам’ятаю, котрої, ти знаєш, що я слабий в географії.

— Гаразд, дякую!

Семен поволі поклав слухавку на вильця.

— Що ви на це?

— Такі нахаби! — кинулася Гаська.

Я мовчав і з глибини фотеля оглядав кінці своїх черевиків.

— Треба приготовитися до цього візиту! Чому ж ти мовчиш? — звернувся до мене.

— Нема про що говорити. Настав час діяти, а не балакати. Ти є нашим шефом, і ми маємо виконувати твої накази! — відповів я. — Чи ти приймеш їх?

— Зрозуміло! Будуть провірювати процес продукції і випромінювання. Мусимо негайно сконтролювати, чи не прориваються десь промені К7. Це справа дуже важлива, бо вони можуть мати кращі прилади, ніж наші. Ходімо!

Улітку робітники приходили раніше до праці, і вполудне, поки наставала нестерпна спека, кінчали. Тож фабрика була порожня, залишився тільки наглядач, своя, зрештою, людина.

Гаська тримала в руці прилад Гейгера і пильно стежила за його вказівкою.

— Нічого, ні сліду випромінювання.

Вийшли з будинків, минули незабудовану площу і подалися у великий город, що буйно заріс усяким тропічним хабаззям.

І тепер голка не рухалася. Обійшли закутину городу, поверталися туди декілька разів.

— Це для певности, бо тут під землею є К7, — сказав Семен.

— А я й не знала! — здивувалася Гаська.

— Про все довідаєшся своєчасно. Чимало таємниць криє цей терен. Коли знатимеш усе відразу, у голові закрутиться.

У салоні Семен говорив далі:

— Поки що все гаразд. Але, як у рушниці є два забезпечення, так і ми мусимо впевнитися, зйонізувавши повітря і вилучивши всякі Гейгери.

Задзвонив телефон. Рауль дуже ввічливо повідомив Семена, що приїхали вчені дослідники й хотіли б оглянути його зразкову фабрику, звичайно, якщо він на це погодиться. Семен погодився, висловлюючи свою радість з приводу відвідин визначних дослідників.

За хвилину знову задзвонив телефон:

— Семене, — говорив Рауль, — уже їдемо до вас. Будь обережний!

— Щось нове? — спитала Гаська.

— Знаєте, що сказав Рауль? «Будь обережний»!

— Рауль остерігає нас, значить, він здогадується про наші ракети. Не знає, але підозріває. Коли він підозріває, то так само може підозрівати і будь-хто інший.

— Що робити? — збентежилася Гаська.

— Приспішити боротьбу! Виграти на часі! — сказав я. — Коли це все правда, нас будуть окружувати. До цього не мажемо допустити.

— Мусимо провірити, хто винаймив помешкання в кам’яниці ось там, напроти, — я вказав крізь вікно.

— Далі, нам слід негайно порозумітися з дядьком! Цілком певно будуть підслухи наших розмов. Ми маємо електронні завіси, це правда, але не знаємо, чи вони не мають чогось, що їх пробиває!

— Поки що приймемо візит шпигунів, а там далі нарадимося, яких протизасобів ужити, — заговорив Семен.

Коли непрошені гості прибули разом з Раулем, Семен привітав їх дуже ввічливо — його обличчя променіло радістю. Усі ввійшли до салону. Гаська відігравала роль послугачки, а я не показувався їм на очі. Я вийшов на недалекі горбки, пильно стежачи за небажаними сусідами, і примістився так, що міг бачити, коли гості від’їдуть.

Так сидів я приблизно півгодини. Вечір зайшов, як завжди в гарячих країнах, цілком несподівано. Ще був день, а ось за одну мить настала ніч. На небі замерехтіли яскраві зорі, і коли я саме споглядав на них, побачив червоно-світляний слід нашої ракети. За хвилину перелетіла друга і третя.

Я пильно зорив небо і фабрику. Скоро після появи ракет зашуміло авто, заблисли його світла, і гості від’їхали в напрямі міста. Я побіг до Семена.

— Розповідали мені байки про наукові досліди тут і в інших країнах. Треба було грати комедію з тими московськими агентами, і я дуже схвалював їхню працю для добра людства й поступу. При цьому вони пильно мені приглядалися, а один з них сфотографував мене апаратом, уміщеним у персні на його пальці. Я всміхнувся, бо і так з цього не матиме користи — Гаська з-за стіни просвітила плівку!

Я мав приємність скомпрометувати їх картиною, що висить у кімнаті. Я сказав їм, що це твір загальновідомого абстракційного маляра, хоч картину малював Панько. Вони притакнули мені й заявили, що захоплені цим малярем, а насправді нічогісінько не знали, бо ж у СРСР і досі не вільно в мистецтві виходити поза соцреалізм.

Картина стала в пригоді, бо Гаська через стіну зробила з усіх фотознімки. Опісля ми пішли оглядати фабрику. Один з них непомітно заховав у кишеню стружки з металу, інший контролював випромінювання. Згодом ми перейшли на терасу, щоб полюбуватися прекрасним вечірнім видом. Тут Гаська подала нам перекуску, але розмова не клеїлася. Тоді я, поклавши ніби випадково руку на кам’яне поруччя, потиснув укритий там ґудзик.

— Той, що ми його примістили ззовні?

— Еге ж. Тож незабаром промайнула перша ракета. Але перед тим я звернув увагу на чудесне небо й зорі, що їх люди збираються здобути.

З розповіді Семена я довідався, що події на терасі пройшли так.

Рауль сказав, що вже чимало ракет пробігло космічні простори, маємо вже знімки цих просторів, але ще ніхто не осів на них. А що говорити про дальші світи! І згадав про таємничі ракети останніх часів.

І тут пролетіла перша ракета. Один з агентів схопився і з хвилювання заговорив щось по-московському.

— Що трапилося? — спитав Семен наївно.

— Ракета! — вигукнув Рауль. — Ракета! Дивіться: друга… третя!

— Дивні речі! — заговорив Семен. — Якби я не бачив на власні очі, ніколи б не повірив! А може, це звичайні ракети, що їх постійно випускають для дослідів?

Тоді один з агентів не втерпів і з погрозливим виглядом звернувся до Семена:

— Не вдавайте дурного! Чи вам невідомо, що згідно з міжнародною умовою заборонено тепер випускати будь-які ракети?

— Не знаю, може, і була яка згадка у пресі…

— У пресі! — іронічно засміявся агент. — Преса про такі справи не пише!

— Цікаво, — опитав Рауль, — звідки вони летіли?

— Нема сумніву, — заговорив агент. — Їх випустили за містом, але центр є тут! — І він вказав пальцем на підлогу.

Семен бачив, що треба змінити тактику. Він глянув насмішливо на килим у місце, яке вказував агент. Той помітив, що Семен глузує з нього.

— Ви все заграли: і терасу, і розмови про зорі! Але ви маєте діло з нами! — і він допитливо прилип поглядом до Семена.

— Власне, чому ви дивитеся так на мене? Що цікавого в моєму обличчі? Сам знаю, що маю задовгий ніс і заширокі брови, але це ще не причина витріщувати на мене очі!

Тепер агент заговорив по-російськи:

— Ви тут не грайтеся зі мною, розумієте?

— Як хочу, то розумію, бо знаю п’ятнадцять мов. А по-українськи розумію завжди!

Агент рвучко обернувся до другого:

— Ну ти, скажи йому, ти теж хахол!

— Якщо ще раз образите український народ — ракетою вилетите з мого дому!

Хахол зморщився, очі йому потемніли, мовчав.

— Рука Москви знайде кожного ворога! Скоро ми вас вислідили!

— Так? То ви вірите, що це я?

Агент обнизив голос:

— Тут нікого з ваших немає, тож поставлю вам пропозицію. Гурт тих, що були б зацікавлені у знищенні Росії й у створенні держави, яку ви звете Україною, малий. Кого в світі цікавить Україна? Нікого, крім українських буржуазних націоналістів! З них усіх ми дійшли до невеликого числа тих, що могли б мати знання й можливості почати війну з нами. І натрапили на вас. Признайтеся, Москва простить!

— Ви божевільні! — знизав плечем Семен і весело засміявся до Рауля: — Він каже, що це я випускаю ракети.

Рауль похитав головою.

— Я в це не вірю.

— І я ні! — засміявся Семен.

— Ми ще раз переглянемо фабрику! — сказав агент. — Підемо ми обидва, а ти (це так до «хахла») залитися тут, щоб не втік!

Семен не відповів йому, покликав Гаську.

— Проведи їх по фабриці! — сказав коротко.

Залишився в кімнаті сам з Раулем і агентом.

— Ви українець?

— Я українського роду! — відповів агент.

— Значить, українець! І ви дозволяєте, щоб цей кацап ображав вас?

Агент потупив очі.

— Що ви знаєте? Важко жити!

По хвилині прошепотів наче до себе:

— А ви бережіться! Кожної хвилини!

Семен промовив спокійно:

— Цей ось, — вказав на Рауля, — не знає української мови. Говоріть усе, залишиться між нами.

— Ніяка чужа поліція вас не врятує! Такі накази вже є!

Семен звернувся до Рауля:

— Він каже, що є якісь накази в моїй справі. Ти щось знаєш про це?

— Згадував мені цей їхній старший, і я тебе повідомив. Але сам ніякого наказу ще не маю! Ти добре зробив з тими ракетами над містом. Спровокував їх, щоб виявили себе.

Гаська з агентами станула у дверях.

— Знайшли що? — спитав їх Семен з удаваною цікавістю.

— Не такий ви, щоб вас так легко зловити! Тепер слухайте мене, говорю при всіх і при цій дівчині. Ви маєте великий винахід у руках. Ми не розуміємо тільки, чому ви так зволікаєте. Може, вам дещо бракує, ну, та це не суттєво! Важливо те, з чим ми до вас приходимо: давай, працюймо разом! Здобудемо світ, будете жити, як буржуй! Потребуємо таких людей, як ви!

Семен засміявся:

— Та що ви? Як я схочу, то можу стати навіть наставником над Москвою, от скажімо, як губернатор від України на Московщину. Тоді ви всі залежите від мене, а не я від вас!

— Значить, відмовляєте?

— А ви ж думали як?

— Тоді знайте: нікуди не втечете, навіть оті чорні праліси, куди ви їздите, не захистять вас від нас!

Семен посміхнувся:

— Ви згадали праліси. Це правда, в них легко згубитися, і ніхто й шукати не буде. А щоб вам не прийшла охота зробити нам тут у моїй хаті якусь прикрість, знайте, що без мого дозволу ніхто звідсіля не вийде.

— Погрожуєте нам?

— Ні, я кажу правду. А ось праліси. Підете туди — і кінець вам! Там є такі племена, що їх і людське око не бачило. Візьмуть вас, погуторять з вами, опісля повтинають голови і так їх приладять, що вони стануть малі, як ось мій кулак. А за сто років учені будуть досліджувати ці ваші голівки. Не раджу вам лізти у праліси.

Глянув на годинник.

— Панове, вибачайте, але я маю квитки на концерт. Дуже мені було корисно провести з вами цей час.

Так звані гості відійшли. Рауль на прощання підморгнув значущо Семенові.

А тепер ми сиділи й радили.

— Насамперед, треба негайно зв’язатися з дядьком, поки вони встигнуть може і переловити розмову.

Справді, за хвилину дядько був на екрані. Семен коротко переповів події цього дня.

Дядько негайно вирішив:

— Наші розмови припинити. Тільки в найбільш критичній ситуації получитися на хвилі 4562. Панько нехай прилетить до мене негайно по останні накази. За чотири дні буде назад. Не хочу говорити більше. Бувайте!

Дядько перервав сполуку.

— Мабуть, і коло нього затіснюється петля. Коли відлітає літак? За дві години? Нічний літ? Це добре.

— Уже їду. Хто мене повезе на летовище?

— Ми обоє! А повертаючись, візьми таксі.

Те, що я тут описую, діялося тиждень тому. Ще й тепер ледве волочу ноги, дарма що лікарі дали мені кілька тузенів впорснень. Лежу собі в кімнаті, Гаська обслуговує мене, живу як у небі і пишу.

Отож, приїхав я до дядька і не застав його вдома. Від сусідів довідався, що не бачили його вже декілька днів, а я мав враження, що вони щось скривають від мене.

Ідучи до дому батьків Гаськи, я стрінув знайомого. Хоч і не хотів я, щоб багато людей знало про мій приїзд, але не було ради. І ось у розмові він натякнув на дядька. Щось недоговорював, натякував, нарешті, коли я запитав його просто, що він має на думці, виявилося, що дядько Павло збожеволів. Ну, може, не збожеволів, а тільки став трохи ненормальним.

— А він завжди був дивак! — запевнив мене знайомий. — А диваки з часом недомагають на умі. І таке трапилося з паном Павлом. Про це знає ціле місто.

«Еге ж, — подумав я, — дядько добре заграв комедію!»

— Він, мабуть, пішов у мандри. Час від часу огортає його незрозумілий, може, атавістичний, гін іти без мети вперед. По кількох днях приводить його поліція десь з далекого шляху додому. Я сам раз бачив його в такому стані. В лахміттях, з міхом на плечах, зарослий, іде вперед з непорушним поглядом, зверненим у якусь таємничу ціль. Нікого не поздоровляє і нікого не бачить. Опісля стає, здається, нормальною людиною. Тоді, одягнений, як звичайно, дуже елегантно, вітається із знайомими, і завжди старається допомогти, де може. Останньо понаобіцював молодим студентам цікаву і добре платну працю в індустрії країни. Виявилося, що все це вигадка, певного роду манія.

Коли я прийшов до батьків Гаськи, вони на радощах не знали, де мене посадити. Випитували, що робить Гаська, як їй живеться, чи не тужить вона за ними, чи вдоволена. А за хвилину до кімнати ввійшов дядько Павло.

— Сьогодні ввечері відлетиш назад. Часу маємо небагато, але нам і непотрібно більше, як дві години.

Нас залишили вдвох. Тоді дядько розповів, що за ним стежать, і тому наша виправа для розшуків К7 мусить відбутися негайно. Не можна зволікати, час грає тепер велику роль. І далі повідомив мене, що сьогодні відлітає у свою посілість, зрештою, дуже засекречену, про яку знає Семен, і тому нема потреби мені докладніше пояснювати. Там буде ждати на нас. Не сказав мені, отже, нічого конкретного, і я здогадався, що робив це з розмислом, щоб менше людей про це знало. Ми обговорили ще різні подробиці, і дядько закінчив розмову. При столі я розповів те, що мені про нього розказували.

— Не дивуйся, усе я придумав доцільно і точно. Усе має свою ціль! Наприклад, якби тебе хтось запитав, пощо ти летиш у таку далеку дорогу, можеш відповісти, що це я постарав тобі вигідну і добру працю у Семена. Хе-хе! Бачиш, як усе грає?

Вечором я вже був у літаку. Розглядаючись по подорожніх, я побачив цікаву дівчину, що мала місце нарівні зі мною по другому боці переходу. Почали ми приглядатися одне одному. «Хоч скоріше час промине», — думав я, але насправді дівчина мені сподобалася. Отак зустрічаються люди на велетенських шляхах і розходяться, забувають незакінчену пригоду, хоч, може, де якраз минають свою долю? Не міг я з нею говорити, але і розмова була зайвою, ми порозумівалися очима й усміхами.

Час минав, літак приземлився, і я готовився до пересадки. Була пізня ніч, коли я з невеличким клунком ступив на землю і рушив за іншими пасажирами.

І враз — ще й тепер я несвідомий, як це трапилося — я відчув удар у голову, хтось вхопив мене за руки, і поки я встиг крикнути, вже опинився в авті і мчав у ніч. Мабуть, дали мені заштрик, бо я знепритомнів, чи заснув на кілька годин. Коли прокинувся, побачив, що лежу на канапі із зв’язаними руками й ногами. Довго довелось пригадувати, що зі мною трапилось. У пам’яті, однак, залишилися перерви, поодиноких подій я не міг пов’язати в цілість і, бачачи безвиглядність моїх зусиль, закрив очі. Пригадав собі тільки цей момент при переході до другого літака, опісля незнайомих людей, що мене випитували, але які були питання і що я відповідав, я цілком забув.

Я крикнув раз і вдруге:

— Гей!

Не було відповіді.

— Гей! — гукнув сильніше.

Тоді в кімнату ввійшло огрядне бабище й заговорило до мене по-московськи:

— Мовчи! Кричати нічого не поможе, ще попадеться тобі за це!

Я спитав її, де я і чому мене зв’язали. Вона відповіла, що я в певних руках і нічого мені поганого не буде, якщо признаюся, що я провинився.

— Та мене вже випитували! — сказав я і, з наміром щось довідатися, всміхнувся до неї, заговорив весело, признався, що подобаються мені товсті жінки, та й узагалі почав біля неї упадати.

Виявилося, що вона не абияка перелесниця, мабуть, давно вже так до неї ніхто не говорив. І згодом я витягнув від неї дещо, небагато, але мені вистачало: на допиті під заштриком я сказав правду: їду на посаду, яку роздобув мені дядько. Знаю, що він вибирався на свою посілість, мені невідому, та розповів про його ненормальний стан. Хай би й різали мене, я більше розповісти не міг, бо дядько нічого більше не сказав. З цього я зробив висновок, що ніхто з агентів мене у Семена не бачив! Довідався теж, що баба є тут господинею для чоловіків і що вони виїхали кудись на кілька днів, залишивши мене зв’язаного під її, так би сказати, опікою.

Під вечір хтось задзвонив до помешкання. Баба сиділа тихо, як миша. Та враз почувся шерех біля входових дверей, залунали швидкі кроки, я почув здушений крик баби, і враз відкрилися двері! Я побачив Семена! Біля нього стояв один з фабричних робітників.

Що ж ще розповідати? На моє місце ми прив’язали московську бабу і зникли. Можна уявити собі, як мене вітала Гаська!

Я розповів те, що знав, а тоді почали вони обоє. Отож, коли я мав повернутися, Семен переглянув план летів і сказав до Гаськи:

— Панько повинен бути тут об одинадцятій годині!

Але вже минало полуднє, а мене не було. Семен почав непокоїтися. Може, летунська катастрофа? Узяв газету й почав переглядати.

— Гасько! Послухай! — закричав.

Читав невеличку нотатку місцевого репортера:

«Ля Паз. Сьогодні вночі трапився на летовищі таємничий випадок. При пересіданні з одного літака у другий почалася бійка між кількома молодими людьми. Можна було завважити, як вони тягнули одного з них насильно в авто, яке з великою скорістю від’їхало. Тому, що подія нагадувала своєю технікою систему поривання людей одною відомою державою, поліція негайно провірила подорожніх, що летіли далі. Виявилося, що нікого не бракувало в літаку».

— Дивно! — сказав я.

— Мали все приготоване, включно з людиною, що полетіла на твоєму місці. І напевно з твоїми документами!

Я сумно похитав головою. В мене не було не тільки підручної валізки, але пропав і портфель з документами та грішми.

А у вечірньому виданні Семен вичитав таку вістку:

«У зв’язку з нашою вісткою про бійку на летовищі можемо подати дальші подробиці. Після того, як другий літак причалив на летовище в нашому місті, молода пасажирка Ксеня П. заявила поліції, що молодий чоловік, який пропав у Ля Паз, таки не полетів другим літаком. Вона запам’ятала собі його докладно, бо він сидів недалеко неї. Виходить, що квитки і потрібні документи пропавшого молодого чоловіка привласнив собі хтось інший. На жаль, ніяких слідів злочину не знайдено. Поки поліція вислухала розповіді Ксені П., усі пасажири вже від’їхали до міста».

Коли Семен прочитав і цю нотатку, не мав уже сумніву, що мені трапилась біда. Того самого дня Рауль звернув йому увагу на кам’яницю напроти фабрики, де кілька людей винайняло мешкання. Семен наказав слідкувати за рухом у кам’яниці одному членові підпільної ланки, який працює у фабриці. Кам’яниця була новозбудована і ще не заселена. Пополудні підпільник приніс вістку, що всі чоловіки кудись поспішно виїхали, а в помешканні залишилася тільки старша жінка.

Тоді Семен вирішив зробити наскок на помешкання агентів. Не мав певности, чи справді мене там в’язнять, але перевірити виплатилося б. Так і сталося.

Коли на дзвінок ніхто не відповідав, Семен з підпільником виломили двері й звільнили мене. При цій нагоді переглянули кімнати, але нічого не знайшли. Зробили все можливе, щоб надати нападові грабунковий характер. Забрали годинник, перешукали шафи за грішми, мене ж звільнили і нібито мною не цікавилися, а бабу притиснули за грошима й дорогоцінностями. Без успіху.

— А як вона опише ваш вигляд?

— Хай, макіяж і інші засоби змінили нас.

— Все таки я вас пізнав.

Увійшов урядовець фабрики (той самий підпільник) і зголосив, що на Семена жде молодий чоловік, який має з собою поручаючого листа. Шукає праці і сподівається тут її знайти. І урядовець поклав візитовий білет на стіл.

— Дядьковий білет! — здивувався Семен.

— Покажи! — скрикнув я. — Таж це білет, який я мав між своїми паперами! Навмисне взяв я від дядька кілька поручаючих слів до тебе! Що це все значить?

Ми здогадалися, що агент, покликаючись на мої папери, хоче дістатися до фабрики і шпигувати нас.

— Що зробимо?

— Я прийму його! Поговорю і розвідаю. Ти, Паньку, щезай з Гаською, провірте його промінням і будьте готові на все! Розумієш, Паньку? На все!

Я ледве встав. Глянув у дзеркало — страшний вигляд: підпухлий, подряпаний, одне око посиніло.

— Мушу розрухатися! — сказав я. — Я просто нещасник! До чого я вам у такому стані потрібен?

Ми вийшли, а Семен казав покликати агента. Гаська ввійшла до малої кімнати, і я з нею. Тут вона приспособила прилад для просвітлення, подібний до рентгенівського апарату, який колись вживали. Коли агент переходив до кімнати Семена, на екрані нашого апарату появилася його постать, його кості й усі предмети, що їх мав у кишенях. Ішов людський кістяк, на грудях темнів портфель, а біля клуба виразно відзначався револьвер.

Гаська глянула на мене.

— Перейдімо до знешкоджуючого приладу! — заговорив я скоро, і ми підбігли під другу стіну.

Засвітили лампку й побачили на стіні постать Семена, який очікував агента. Між тим Гаська потелефонувала до нього:

— Увага! У правій кишені піджака має зброю!

— Дякую! — відповів Семен.

Увійшов агент, і ми за стіною не тільки бачили їх, але й чули всю їхню розмову. Напохваті ми тримали електронні знешкоджуючі пістолі. Найменший рух агента рукою в праву кишеню, і ми вистрілювали крізь стіну в нього спеціальне проміння, яке паралізувало потраплену частину тіла.

— Прошу сідати, — приязно промовив Семен до агента.

Семен сидів за столом і запитливо глядів на нього.

Агент розповів, що приїхав до Семена на поручення дядька. Шукає праці у зразковому підприємстві, щоб здобути добру інженерську практику. Коли Семен спитав його про прізвище, він подав моє.

— Московський нахаба! — заговорив я до Гаськи.

Семен відмовно похитав головою.

— На жаль, у мене нема вільних місць. Це замала фабрика, щоб ви могли здобути потрібну вам практику.

— Але мене поручив ваш дядько.

Семен глянув йому в очі, що мало означати щирість і відкрите серце.

— Чи ви знаєте мого дядька?

— Познайомився з ним нещодавно.

— В тому і справа. І ви нічого не завважили в ньому?

— Ні! — відповів ніби здивовано агент.

— Мені дуже прикро говорити на цю тему. Але коли ви впали жертвою дядька, мушу вам сказати. Мій дядько маніяк. Про це знає ціле місто, в якому він живе. Ніхто вже не дивується його витівкам і вчинкам. А я маю клопіт. Присилає мені молодих людей до праці, якої я не можу дати, бо не маю. Ви не перший тут і не останній!

Співчутливо глянув Семен на агента.

— Нічого прикрішого для мене нема, як відмовити комусь у потребі. А мушу це робити. Приїжджають молоді люди, яких манить романтика тропічних країн. Уявляють собі, що тут без зброї, наприклад, небезпечно жити. І кожний з них, якщо не має рушниці, то принаймні револьвер носить у кишені. А я цього дуже не люблю. Розмовляти з кимось, хто тримає зброю в кишені? Ух!

Раптом його голос змінився:

— А ви також, мабуть, маєте зброю. Наприклад, у правій кишені піджака! Вийміть, будь ласка, і покладіть сюди на стіл!

Заскочений таким велінням агент збентежився на момент, але швидко спам’ятався. А я зрозумів намір Семена. Він хотів знати, з яким завданням прийшов агент. Могло бути таке, що він мав наказ дістатися на фабрику, щоб нас шпигувати. Але могло бути і таке, що прийшов із зброєю, щоб шантажувати Семена, або — що гірше — «зліквідувати» на московський спосіб. Мої нерви напружилися до крайніх меж, я був відповідальний за щасливий кінець цієї справи.

Агентові появилися лихі блиски в очах. Не спускаючи його з уваги, я помітив кутом ока, що Гаська прицілилася на нього, спокійно й уважливо.

Агент сягнув рукою до кишені. Не витягнув негайно пістолі, і ця одна десята секунди рішила про все. Гаська натиснула спуск апарату, а я скочив до дверей. Агент не встиг підняти пістолі проти Семена. Скрикнув з болю, струм електронів викликав сильний корч у його тілі, а в той час я відібрав пістолю.

— Заряджена і відбезпечена! — поглянув я на зброю. — Хотів убити тебе!

За мною ввійшла Гаська.

— Коли він на мить зупинив руку в кишені, я здогадалася, що він відбезпечує пістолю і готовить стріл. І я впакувала в нього електронний набій.

Прийшов покликаний підпільник, і ми обидва відвели агента геть. Корчився з болю, коли мусів рухати ногами. Усе пішло гладко. Два рази в московську морду і два зуби на землі вчинили його м’яким. Признався до свого завдання: вбити Семена приглушеним пострілом з пістолі і вийти з бюра, або стероризувати кожного, хто б станув йому на дорозі. Поза тим не знав нічого — маленький виконавець чужої волі. Виявив нам тільки, що його пани повернуться сьогодні о третій годині. Якщо це правда, то вже були вдома й відкрили, що мене, їхнього в’язня, нема!

Семен подзвонив до Рауля й розповів цілу подію. За хвилину приїхала поліція й забрала москаля геть.

— З цього виявляється, що найвищий час зникнути з цього терену. Кожна година для нас дорога! Гасько, треба повідомити в бюрі, що ми обоє виїхали на відпустку на місяць, шість тижнів, чи як хочеш. Візьми з собою у валізку що потребуєш, ми теж приспособимося до дороги, і за п’ять хвилин збірка в цій кімнаті!

— Як це так за п’ять хвилин? — запротестувала Гаська. — Я мушу подумати, що з собою взяти: сукенки, штани, светри та багато дечого іншого. Куди ми їдемо? Від цього залежить, що маю взяти з собою. Вам здається, що дівчина як ви: сорочку в течку і готов!

— За п’ять хвилин збірка! Як тебе не буде — їдемо обидва!

Гаська грюкнула дверима.

— Ти серйозно? — опитав я Семена.

Він засміявся.

— З годинником у руці можу тобі сказати, що за п’ять хвилин Гаська буде тут.

За п’ять хвилин ми з малими валізками у руках зійшли у підвал.

— Чим поїдемо? Автом?

— Можна літаком, а там винайняти авто до посілости дядька. Але літак може експлодувати в повітрі. Наше авто, що стоїть надворі, теж може бути підготоване ними. Поїдемо іншим возом.

Ми йшли підвалом до невеликої комірки, а там у куті стояла стара машина. Семен потиснув укритий ґудзик, і машина легко відсунулася вбік. Ми ввійшли в коридор, і за нами негайно закрився отвір, яким ми ввійшли. Скоро прохід поширився у велику підземну залу, ще не викінчену. Стіни в кількох місцях не були ще вкриті цементом і пластичним матеріалом. І тут стояло велике нове авто.

— О, я його ще ніколи не бачила! — скрикнула Гаська. — Дай мені, Семене, я поведу!

— Пізніше, а поки що я виїду за місто.

Коли авто ледь рушило з місця, розсунулася стіна. Ми виїхали на полянку позаду фабрики в незаселеній околиці. Травою доїхали до дороги, а з неї на шосе. Гаська і я оглянулися. На схилі горба темнів отвір, яким ми виїхали. Він засувався поволі назад, і незабаром знову зеленів спокійний схил гори. Семен круто повернув на шосе, і ми помчали вперед.

— Може, не завважили нас! — сказав Семен.

— А може, і завважили! — відповів я.

Ми мчали найвищою скорістю, а я постійно оглядався, чи хто не переслідує нас. На рівному шосе я ввімкнув радар. Незабаром прилад виявив, що за нами у віддалі двох миль їде авто зеленого кольору. Ми мчали далі. По десяти хвилинах авто далі було у віддалі двох миль.

— Зменшу скорість! — заявив Семен. — Побачимо, що це таке. Для певности візьміть знешкоджуючі пістолі. Я сам маю інший прилад.

Ми зменшили скорість наполовину. Ще й тоді їхали три рази скоріше, як наші батьки перед тридцятьма роками.

— Еге, зменшив так само скорість, їде за нами у віддалі двох миль!

— Атомове керування! — ствердив Семен. — Тільки чому не здоганяє нас?

— Певне, дожене пізніше, коли будемо сотні миль від міста, в безлюдній околиці. Рух на цьому шосе дуже малий. Мусимо приготовитися… — Семен завагався.

— До чого? — спитала Гаська.

Вона готовила наші оборонні прилади.

— До боротьби! — коротко відповів Семен.

Ми їхали далі мовчки. Семен раз-у-раз міняв скорість, а авто позаду завжди додержувалося своєї віддалі.

— Ввімкни радіо, — сказав Семен до мене, — і шукай на коротких хвилях.

Я зрозумів: він хотів знати, чи наш противник не порозумівається з кимось радіохвилями. Я шукав дуже докладно. Музика, якась чужа мова, знову музика.

— Шукай, шукай увесь час! — говорив Семен. — І так не маєш що робити. Може, натрапимо…

— Вони не мусять постійно говорити.

— Саме тому будь постійно на хвилях. Може, нам поталанить.

Після півгодини я зловив! З радіо летіли короткі московські слова:

— Засідка число три! Засідка число три! Пропустити обидва авта, чорне і зелене!

Голос повторив три рази ті самі слова і вмовк.

— Залишися на цій хвилі! — промовив Семен. — Це відноситься до нас. Вони зелене авто, ми спереду чорне.

— Що це значить? — спитала Гаська.

— Значить, що поки що ніхто нас не чіпатиме. Вони мають при шляху засідки, певне, віддавна приготовані. Ми вже минули три і наближаємося до четвертої засідки. А коли досі хтось наказував нас пропустити, то це значить, що одна з засідок нас не пропустить!

— Що можуть нам зробити? — запитала Гаська.

— Всяке може бути, годі передбачити. Але треба бути готовим на все. Перегляньте зброю й усі наші оборонні прилади.

По хвилині додав:

— Поки що міркуймо, як урятуватися, і втішаймося гарним сонячним днем.

— Може, останнім для нас… — журливо відповіла Гаська.

— Це ще побачимо! — сказав я. — Не варто ніколи здаватися, навіть у думках.

— Але варто подумати, як вийти з небезпеки та ще й ворога знищити! — поважно промовив Семен.

— Засідка чотири, засідка чотири! Пропустити чорне і зелене авто!

Час минав, ми мчали, і за нами ворог, а ми й далі не знали, що нам робити і як вийти з халепи. Так минули ми п’яту, шосту й сьому засідки.

— Скільки вони їх мають? — спитала Гаська.

— Поглянь, Паньку, на мапу, де ми?

Я розклав карту й зорієнтувався, що за нами вже три четвертини дороги.

— У такому разі засідок буде щонайменше десять! І останні рішать нашу долю!

— Або їхню! — докинув я, не маючи на мій оптимізм ніяких підстав.

Хотів тільки заспокоїти Гаську.

— Що ж? Зупинитися і звести бій? — міркував уголос Семен. — Не гаразд. Стягнуть сили з засідок і при сильній їхній перевазі буде наша програ. А їхати бездумно вперед? Теж погано. Що ви на це все?

— Я не знаю, Семене, — сказала Гаська.

— А ти, Паньку?

Я не відповів. Моя мовчанка говорила сама за себе.

— А може б звернути десь убік? — порадила Гаська.

— Тут нема бічних доріг ні осель.

Ми мовчали.

— Засідка вісім! — залунало з радіо.

— Ще дві! — тривожно промовила Гаська.

— Паньку, ти знаєш московську мову. Зумієш наслідувати цей голос?

— Певне, — відповів я. — Голос простацький, а мій теж не кращий.

Тоді Семен виклав свій план.

— Хто має кращий? Ніхто? Тоді починаймо! Гасько! Зверни електронну пістолю проти зеленого авта. Не мусиш його бачити. Прицілюй тільки подовж шосе взад. Таким способом вилучимо їм мотор авта і радіо. Будуть змушені зупинитися і — що важливіше — не зможуть передавати наказів радіом. Ти, Паньку, пильнуй, чи не надаватимуть іншим радіовим приладом. Починай, Гасько!

Гаська обернулася і прицілилася з приладу, цілком схожого на стару машинову пістолю.

Я глянув на радар.

— Чудесно, авто зупинилося! В радіо не передають нічого!

— Увага, починай, Паньку!

Я почав:

— Засідка дев’ять, пропустити чорне і зелене авто! Пропустити чорне і зелене авто!

Ми їхали мовчки далі.

— Засідка, мабуть, уже за нами. Як з автом?

— Стоїть.

— Ціляй далі, Гасько!

— До засідки число десять недалеко. Починай!

Я заговорив:

— Засідка десять, засідка десять! Пропустити чорне авто! Пропустити чорне авто! Зелене зупинити як умовлено. Під карою розстрілу! Зелене зупинити як умовлено. Під карою розстрілу!

— Відклади пістолю, Гасько! Що буде, те й буде! Нічого кращого ми не придумали. Вороже радіо виключувати далі!

Ми наближалися до кінця нашої подорожі. У віддалі триста миль шосе кінчалося й переходило в дику дорогу. Перед тим ми повинні звернути вбік, на ледве видну стежку, що вела до посілости дядька.

— У п’ятьох хвилинах рішається наша доля! — промовив Семен.

Без перепон ми наблизилися до кінця шосе, і Семен зменшив скорість.

— Ворог женеться за нами! — зголосив я, пильно споглядаючи на радар.

Семен зупинив авто.

— Тут маємо звернути направо, до дядька. Погляньмо, що діється за нами.

На радарному екрані появилася темна точка авта. Вона росла, авто наближалося з шаленою скорістю. І враз ясний спалах на екрані!

— Вибух! — закричав Семен. — Га-га-га! Самі себе знищили!

— Як це так?

— Мабуть, шлях був замінований, а струм влучили, коли ми переїхали засідку! Нам пощастило! Вперед! Вперед!

Ми звернули на стежку й посувалися спроквола нерівним тереном.

За годину ми добилися до поляни, що зеленіла серед великих евкаліптусів. На деревах, у гущі листя, вовтузилися мавпи. А з другої сторони поляни стояв запустілий дім з верандою. На ній у бамбуковому фотелі сидів дядько. Яка радість стрінути дядька в такій пустелі! І який контраст: ми ще в нервовому напруженні, а дядько у повному спокою.

— Що там діялося з вами? — заговорив дядько. — Я бачив на радарі два авта і опісля вибух. Одне розлетілося на шматки! Це ж нечувана історія в цій країні. Я був трохи неспокійний за вас, хтозна, чиє це було авто, міркував я, і чиї душі літають тепер просторами. Але логіка, діти, логіка мене заспокоїла! Не будете ж ви слідкувати за чужим автом, а навпаки, хтось мав у цьому діло, щоб стежити за вами. Але як ви їх послали до люципера, бо ніхто інший цього не міг зробити?

Навипередки ми розповідали все те, чого дядько ще не знав, а зокрема наші пригоди по дорозі.

Це засмутило дядька.

— Не думайте, діти, що ви позбулися всіх ворогів! Одна група знищена, але ворог може послати другу! І напевно пошле. Як бачимо з розкладу засідок, він знав, куди ви їдете і де мета вашої подорожі. Завтра він може бути тут і половити нас як курчат. Ой, це погано, діти!

Ми почали міркувати. Скільки часу маємо? Поки ворожа централь довідається, промине, скажімо, година. Адже мусять зголосити, зорієнтуватися, що в них трапилася трагічна помилка, і тоді вислати на нас іншу групу.

— Три-чотири години часу! — сказав дядько. — Це все, що нам залишилося. Опісля мусимо щезнути.

Ні мені, ні Гасьці не всміхалося їхати кудись далі. Семен мовчав.

— А встигнемо приготовити все? — спитав дядька по хвилині.

— Хоч би й зараз можете рушати. Усе готове і провірене.

— Гаразд! — сказав Семен. — Відпочинемо, помиємось з дороги, нап’ємося кави!

— О, без кави не можна! — погодився дядько. — Жалко тільки, що не зможемо наговоритися перед від’їздом.

— А ви, дядьку, не їдете з нами? — здивувалася Гаська.

— Ні, я вертаюся. Хочу тільки побачити, як ви полетите.

— Полетимо? Куди?

— Як куди? На Місяць!

— Що?! — знерухоміла Гаська. — І ти мені нічого не сказав? — звернулася до Семена.

— Я не знав, що так скоро доведеться нам летіти. Я думав, завтра…

Гаська відчула іронію в його словах.

— Не сперечайтеся, діти! — перебив дядько. — Не маємо часу на це. Рушайте під вечір, щоб, поки на Землі зійде Сонце, ви були вже далеко.

Коли ми відпочили, поговорили й випили каву, дядько глянув на годинник. Прийшов час збиратися в дорогу. Гаська почала переглядати свої сукенки, що викликало сміх у нас усіх.

— На Місяці нема до кого чепуритися, Гасько! — вигукнув Семен.

— А ви думаєте, що ми, жінки, чепуримось для вас? Самі для себе! І чи на Місяці є хто живий, чи нема, мені це байдуже.

— Не чіпай, Семене, такої тонкої справи, як жіночі одяги. По-перше, не розумієшся на цьому, по-друге, ніколи не переконаєш, а врешті завжди почуєш, що жінка не має в що одягнутися! — ніби поважно промовив дядько.

— А щоб ви знали, що не маю. Ну, на Місяць, а як нам доведеться полетіти на інші планети? Що тоді? У цьому, може, маю вийти до людей, або в цьому, або в цьому?

Вона розкидала сукенки по кімнаті.

Дядькові пощастило втихомирити бурю, і ми всі подалися в ліс.

Ішли з годину. Врешті станули над берегом велетенського яру. Ген на його дні плила широка ріка. Другий берег яру, зарослий пралісом, як і наш, ледве майорів на обрію.

Хоч вид був надзвичайний, ми не спинилися ні на хвилину, щоб порадуватися краєвидом. Кількадесят кроків від прірви ми зупинилися, і дядько відкрив перед нами невеликий отвір у землі. Униз вела металева драбинка.

— Я йду перший, — промовив дядько, — а ти, Паньку, останній. Діру закрию зсередини.

Ми опинилися у великій підземній залі, освітленій неонами. Посередині лежав великий не то літак, не то ракета, не то корабель. Округлий прилад для літання, з металевими гострими берегами і великою овальною кабіною посередині. Крізь прозорі стіни було видно, що кабіна поділялася на кілька кімнат. Одна з них, спереду, вміщала чимало дивних апаратів, інші були, мабуть, для мешкання, магазинів тощо.

На металевому березі апарату великими літерами була виписана його назва: «СОРОКА».

— Чому «Сорока»? — спитав я.

— Як звав, так звав! У поспіху не думали багато. Написали, що прийшло на думку. Ну, влазьте всередину — і з Богом. Скоро буде вечір!

Ми ввійшли всередину. Семен пішов зразу до кабіни навігатора, а дядько призначив кімнати для Гаськи й для мене.

— А як ми виїдемо з цієї підземної зали? — запитала Гаська.

Я теж був цікавий, бо не бачив ніякого виходу.

— Це вже поладнає Семен. Ми були тут цілі місяці, поки все влаштували. Ну, прощайте — і бажаю вам успіху. Я йду нагору.

Ми всі розцілувалися з дядьком. Такого ще не бувало, хоч Семен і Гаська, а навіть я від’їжджали, бувало, на довгі місяці від нього. Але це все-таки не жарти, ми мали покинути наш глоб, нашу Землю.

Дядько вийшов.

Семен пождав хвилину, погасив із своєї кабіни світла в залі і звернувся до нас:

— Приятелі, ми летимо в невідомі простори. Мали б щастя, якби знайшли мінерали з К7 на Місяці. Але в таке не вірю ні я, ні дядько. Нам доведеться відбути далеко важчу подорож. Хочу вам теж сказати, що я ще ні разу не підносився в повітря цим приладом, нашою «Сорокою». Усі проби ми робили тут, у підземеллі. Ви розумієте, що це було конечне для конспірації. Ніякого палива ми не потребуємо, нашу подорож ми відбуваємо при помочі К7, який не тільки анулює притягання Землі чи планет, але має теж відштовхуюче діяння. Справа тільки в докладній регуляції. Прошу вас: пильно слідкуйте за моїм кермуванням «Сорокою», бо хто знає, чи вам не доведеться зайняти моє місце.

Він сів у своє крісло й мовив далі:

— Насамперед слід відкрити велику браму на березі яру. Крізь цю браму ми вилетимо з нашого підземелля. Опісля слід її закрити. Зверху вона вкрита природними хащами і травами, подекуди і скелями. Ніхто не в силі її знайти. Так само як відчиню її з моєї навігаційної кабіни ось цим вимикачем тепер, так і тоді, коли повернемось на Землю.

Семен порушив вимикач. Перед нами відчинилася поволі брама, ми побачили обрій і небо з зарожевленими хмаринками.

Він одягнув грубезні окуляри.

— Це електронний бінокль, яким можна бачити в темноті, що більше, теж і невидне проміння, яким шукають ракет. Хочу провірити, чи і нас не шукають. Усе гаразд, небезпеки нема. Можемо рушати.

Гаська гризла ніготь, а я не міг промовити ні слова. Ми ждали хвилину. Тоді відчули ледь помітний порух нашої «Сороки». Ми висувалися з підземелля. Гаська глибоко вдихнула повітря.

Апарат загойдався і висунувся з зали. Семен увімкнув підойму. За нами зачинилася важка брама нашого сховища.

Ми почали політ у космічні простори.