ЧАСТИНА ІІІ


17

Я вже маю досить. Хотів би відпочити десь у горах, чи над морем або рікою. Ось тільки що зникло марево московської ракети, а вже насунулося на нас тривожне питання: де наша Земля, куди нам до неї летіти?

Рахунки рахунками, але якщо хтось з нас помилився, записуючи скорість чи ті клятущі кути, тоді пиши пропало! Віками можемо так блукати по Всесвіту, якщо так довго зможемо жити. І ні до кого не можемо мати претензій. Бо коли ми вирушали в цю подорож, то знали, що п’ятсот чи шістсот років не має тут ніякого значення.

А що буде, як Гаська захоче одружитися з Семеном? І дівчина буде права, бо як довго ждати їй? А що тоді? А як прийдуть діти й почнуть у своїй безтяжкості літати по кімнаті? Чим їх прив’язати? Самі проблеми!

Та найважливіше — це розпізнати наше Сонце. Ми повсякчасно виглядаємо його, то справа чи зліва, то вгорі чи під нами. Були зорі ясніші й темніші, більші й менші, але котра з них наше рідне, кохане Сонце?

А наша «Сорока» летить — не сколихнеться! Наче б стояла на місці, до чогось прикріплена. Прорізувала простір — але чи справді? Згідно з обрахунками, Семен наставив ту саму скорість, з якою ми летіли сюди. Тільки провірити це годі, бо не було ні одного порівняльного тіла. А як К7-мотори не діють, або вказівник скорости попсувався? Тоді ми можемо стояти на місці до кінця світу. Або, може, летимо не туди, куди слід?

Проблеми, проблеми!

Мабуть, і Семенові було важко, бо часто втрачав настрій. Він же відповідав за нас, але що нам з того? Тепер і моя злоба до Гаськи відступила на десятий план, ні думати про це не хочеться!

— Ну що ж, спробуємо нав’язати зв’язок з дядьком, — заявив одного дня Семен.

Гаська радісно стрибнула до апарату.

— Тільки обережно, кодами і коротко! — остерігав Семен.

Гаська висилала сигнали і пильно наслухувала. Відповіді не було.

— Може, дядька дома нема, — піддав я.

Так ми шукали за дядьком три дні, аж урешті апарат відізвався.

— Маємо, маємо! Успіх великий! — чітко мовила Гаська.

— Де ви? — запитував дядько.

— Самі не знаємо!

— Коли вертаєтеся?

— Не знаємо, дядьку…

— А що ви знаєте? Вертайтеся і будьте обережні! Ждатиму! Кінець!

Гаська вернулася на своє місце.

— Оце добре, що повідомили дядька! Дуже тішуся, його голос цілком не змінився! Коли будемо дома?

Семен знизав плечем.

— Не знаю, може, за тиждень, може, за два.

Та ось другого дня я помітив зорю, що блистіла особливо яскраво. Вона була перед нами, тобто в напрямі нашого лету. Ми не спускали її з очей і невпинно спостерігали, як вона більшає і світить дедалі сильніше.

Незабаром ми впевнилися: це було наше Сонце.

Десь довкола нього в теміні неба обертається наша Земля. А на ній хатина, в хатині дядько. А там, у смішно малій віддалі — місто, у ньому ж наші родичі і друзі.

Я поклався на ліжко і склав руки на грудях.

— Як приїдемо, піду зараз до кав’ярні на добру, запашну каву!

— Що ти? — здивувався Семен. — Ми ж прилетимо у праліси!

— У дядька є кава, я зварю! — заявила Гаська.

— Тоді вона не буде ні добра, ні запашна!

Це була моя помста!

— Полетимо так, щоб бути від Сонця на тій самій віддалі, що й Земля, — говорив Семен, — тобто перейдемо в його орбіту тоді, коли воно буде… ні, коли бачитимемо його таким завбільшки, як із Землі. Тоді напевно зустрінемо без труду нашу Землю.

Я мовчав, мав уже досить нашої подорожі і «Сороки». З величезною радістю з’їв би тарілку рижу з малиновим соком.

Я задрімав.


18

Здавалося мені, що все в просторі стоїть на місці. Але ж насправді усе: і сонця, і землі, і метеори, і астероїди, і хтозна-що ще — мчало із страшною скорістю! Подумати — аж віддих запирає.

І ми мчали в напрямі нашої любої Землі, а вона більшала і більшала з дня на день, а далі з години на годину. Мчав час, і мені прийшло на думку, що і ми, люди, які невідомо пощо появилися на світі яких сто тисяч років тому (дрібниця!), теж є певного роду вибухом космічного стилю, — мчимо в майбутнє і не знаємо куди: на нашу загибель, а чи на щастя?

Семен увімкнув контроль радіації, радари та інші потрібні йому прилади.

— Ідеться про те, щоб не попасти на шкідливі випромінювання. Поясню, — додав у відповідь на запит Гаськи. — Досі не досліджене випромінювання, тобто не досліджене достатньо, окружає Сонце і планети нерегулярними течіями. Це наче звої сильної радіації навпереміну із слабшою, а то й з просторами, цілком від неї вільними. Ці простори мають вид спіралі, і нам слід летіти в ній, щоб не наражуватися на можливі прикрі наслідки. Ось тут окуляри з відповідними фільтрами. Крізь них можемо бачити простори, заражені радіацією, і теж вільні від неї.

Він дав нам по парі окулярів. Крізь них я побачив довкола Землі, Сонця та інших планет фіолетові смуги, наче застиглі в несамовитому вирі.

— Бачите? Ми мусимо обминати їх! Тому зменшимо скорість і летітимемо луком у місцях, де радіації немає.

Ми летіли тепер поволі, яких два кілометри на секунду. Семен вправно скерував «Сороку» в широкий коридор, в якому не було фіолетової мряки.

— З невідомих причин ця радіація пересувається в інші місця, а часто цілком зникає. Ось, наприклад, як ми починали нашу подорож, дядько провірив, що її не було, і ми могли безпечно летіти в простори.

Семен при кермі сидів далі в окулярах, ми скинули їх і приглядалися до нашої Землі.

Уже стало видно темніші моря і зелено-жовті континенти, але цілий глоб був оточений блакитним сяйвом, атмосферою Землі. На обох полюсах видніли білі плями льоду і снігу. Збоку, у великій віддалі, ми завважили Місяць, жовтий кружок величини шпилькової голівки.

— Мені все ще важко звикнути до законів гравітації. Обертається цей Місяць довкола Землі, а здається, що висить у просторі. Чому не впаде? А Земля? Як вона вдержується в порожнечі, та ще від початку світу вертиться довкола безмежно далекого Сонця?

— Я теж не сприймаю цього явища. І вчилися ми про притягання матерії, і все було ясно, а ось коли глянути на це збоку — страшно робиться! — заговорила Гаська.

— Тепер я бачу крізь окуляри зелені смуги. Це вже нешкідливі вияви магнетичного поля Землі. Радіація залишилася за нами. Можемо наблизитися просто до Землі.

А Земля ставала раз-у-раз більшою. Ми пізнавали вже не тільки континенти, але й гори, океани та моря.

— Який гарний був би світ, якби не Москва! — зітхнув я.

Кольори Землі були фантастичні на тлі чорного зоряного неба.

— За кілька годин причалимо на Землю! — говорив із свого командного місця Семен. — Тепер починаємо повільний обліт так, щоб трапити на місце нашого старту.

— А як москалі нас знайдуть радаром?

— Цього не буде. Використаємо ніч для низького обльоту — не вище кількасот метрів над Землею. Тоді ніякий радар нас не провірить!

Земля заслонила нам ціле небо, збоку деякі її частини були вкриті хмарами, а згодом з правої сторони почала заходити ніч.

І саме тоді, над темним силуетом Землі ми побачили яскраві, освітлені Сонцем пункти, що летіли різними шляхами і на різних висотах.

— Це сателіти! — пояснив Семен.

Те саме думали й ми. Відомо-бо, що довкола Землі літає понад сто сателітів різних держав. Вони мають завдання наукові, але теж військові. Деякі з них досліджують погоду, радіацію, інші служать комунікаційним цілям, ще інші — це просто шпигуни.

— Вони можуть нас відкрити! — схвильовано заговорила Гаська.

— Хай! — відповів легковажно Семен. — Поки нами поцікавляться, ми вже будемо причалювати!

Ми ввійшли в темінь ночі й поволі наближалися до Землі. Летіли тепер в поясі екватора, і Семен скеровував «Сороку» в терен причалу. А Гаська вистукувала кличку до дядька.

— Осідаємо!

— Жду вас! — відповів дядько.

На цьому розмова припинилася. Не було потреби її продовжувати й наражувати дядька і нас на небезпеку.

Ніч була місячна, коли ми наблизилися до провалля, що на його березі мали причалити.

Дядько подавав тепер короткі сигнали, що вказували нам докладний напрям, куди летіти. Це вже дядько кермував нами до входу в підземне сховище. Ясна ніч дозволяла бачити докладно всі зміни терену, верхів’я тропічних дерев, а далі і наше провалля.

Обережно, ледь помітно посуваючись, ми всунулися у сховище. За нами негайно закрилися могутні металеві двері.

Щоб описати нашу зустріч з дядьком, потрібно не моїх письменницьких сил, а таланту великого автора. Гаська плакала, дядько вдавав суворого й постійно приговорював:

— Ну, ну, досить, досить! Розповідайте!

Але нам було не до розповідей. Ми хотіли якнайскоріше скупатися, причепуритися (це Гаська), відпочити.

Годину пізніше ми сиділи у вигідних фотелях і відповідали на дядькові запитання.

— Подробиці пізніше! — перебивав нам дядько. — А тепер відповідайте тільки на мої запитання, бо не маємо часу. За нами стежать, і у випадку потреби мусимо боронитися. Я вже провірив ваші мінерали. 87 % К7! Просто чудо. З такими сирівцями можу мати чистий К7 за кілька днів!

Що ж було розповідати на такі вимоги? Тож Семен з’ясував усе коротко:

— Що ж, дядьку! Поїхали чи полетіли і привезли. Нема про що балакати довго. А що чувати тут? Які зміни трапилися?

І дядько розповідав:

— Я не можу появитися в місті. Воно повне московських шпигунів. Але це дрібниця. Найгірше те, що вони обшукують нашу околицю. День-у-день провіряють гелікоптерами, літають ось туди, понад берег. Я розвідав, що ворог має спецвідділи, готові до бойових дій, як тільки відкриють місце нашого перебування. Тому я вистерігався висилати до вас будь-які вістки, бо ворог може їх підхопити і віднайти нас. Що ж, з уваги на це і ми зорганізували наші бойові групи. Хлопці як золото! Ціла околиця пристосована до бойової розвідки й до оборони. А теж і до дії, у висліді якої буде знищена кожна людина, що непрошено появиться в нашому терені. Тепер вам скажу: це хлопці з ОУН!

— Нема сумніву, — говорив далі дядько, — що й ворог має свої модерні засоби. Мусимо бути приготовані на важкі дні. А головне, слід нам готовити нашу основну зброю, довершити знищення московського царства. Тому мусимо докладно поділити нашу роботу і відповідальність. План маю готовий. Зважте, що ми самотні в цілому світі. Ніхто не важиться подати свій голос за нас, ніхто нам і не поможе.

Дядько ковтнув кави і продовжував:

— О, але коли ми осягнемо нашу ціль, і Московська імперія перестане існувати, тоді, друзі, не зможемо й обігнатися від приятелів. І в той час треба бути обережним! Та це вже інше діло. Хочете спати?

— Не шкодило б! — відповіла Гаська.

— Ми таки втомлені, хоч у космосі спали досхочу. Але ця зміна… — почав я.

— Тоді прийміть це, — перебив дядько й вийняв плящинку. — Від цього отверезієте і не будете й думати про сон!

Ми покорилися волі дядька, мабуть, він мав важливі причини до такого поспіху.

План дядька був такий: він сам з Семеном займеться виготовленням далекосяжних ракет для обстрілу московських міст. Гаська познайомиться з різнорідними приладами, а я… я маю стати на чолі бойових дій тут, на місці.

— Твоє життя, — звернувся до мене дядько, — відсьогодні не має для тебе ніякого значення! А для нас тільки до тієї міри, що ми не мали б заступника, якби ти згинув. Тож не смій згинути! Але теж не можеш допустити до ворожої перемоги. Перемогти мусиш ти — іншого виходу не маєш — зрозумів?

Я схопився:

— Так! Для справи я віддам усе…

— Тільки без шумних слів! Маємо перед собою дві години. Хто хоче, може спати. О годині восьмій зеро-зеро всі мають бути тут, у цій кімнаті!

Ми розійшлися. Ці дві години я не спав. Ще діяли дядькові пілюлі. Я не боявся мого завдання, бо його не знав. «Якось воно буде», — потішав себе, а поки що думав, як це приємно — бути на Землі, мати твердий ґрунт під ногами, ну й можливості! Поїхати колись у культурні міста, побачити дівчат, гарних та струнких.

Гаська і Семен? Що ж, космічний простір не придатний для виявів кохання!


19

Уранці дядько призначив Семена до звичної йому роботи, Гаську звільнив до полудня (хай ще відпочиває), зате зайнявся мною. Ми вийшли з підземелля в ліс.

— Наш терен, — пояснював дядько, — це праліс, за винятком невеличкої поляни над берегом кручі. У лісі нас ніякі літаки не відкриють. Зате на поляні краще не показуватися. По другій стороні поляни… ось там, бачиш?… це невеличка хата, по-бойовому замаскована. Це ніби давно покинута оселя якогось самітника. Довкола хащі й трава, та ні сліду людської ноги. А все ж таки це наш оборонний центр. З вікон видно цілу поляну, біля неї сцентралізована зброя, а під хатою наша розвідна централь. На пнях дерев на віддалі кількох кілометрів вміщена наша телевізійна система. Ніхто її не відкриє, бо апарати не більші квадратового сантиметра, заховані серед листя дерев. Усе, що діється в пралісі, відбираємо постійно під хатиною на спеціальних екранах. Докладно бачимо, чи хто не вступив в околицю нашого центру. Навіть зайці та інша дрібна звірина не може перейти лісом непомітно.

Кілька днів тому появилися тут якісь люди. Було їх четверо. Прийшли від шосе і пробиралися лісами, а не дорогою, в напрямі нашої поляни. Тут зупинилися хвилину і, побачивши хатину, підійшли до неї. Ми їх спокійно пропустили, спостерігаючи з підземелля кожний їхній рух і кожне слово. Біля хатини вони пильно оглядали землю, чи нема яких свіжих людських слідів, зокрема уважно стежили за слідами на ґанку, перед дверима хатини. Нічого підозрілого не знайшли, навпаки, самі залишили свої сліди на запиленій нарочито долівці.

— Тут давно вже нікого не було, — сказав один з них.

— Не говори дурниць! Вони десь тут! — відповів йому другий, і на цьому їхня розмова скінчилася.

З обережносте не говорили далі. Це була ворожа розвідка, і я певен, що вони мають підозри щодо цієї околиці. Тобі треба бути обережним.

Ми йшли далі узліссям під заслоною хащів і дерев.

— Тепер увійдемо до бойової централі під хатиною! — сказав дядько.

Він розхилив віття й вказав мені на ледве помітний ґудзик.

— Це замок, що відкриває централь!

Він натиснув ґудзик, і перед нами звільна розхилилася земля, відкриваючи вхід униз. За дверима стояв на сторожі молодий чоловік із зброєю в руках.

— Зрозуміло, що вони нас давно вже бачили, і тому ми можемо без труднощів увійти. Інакше не поміг би й ґудзик!

Дядько привітався з вояком, який пропустив нас коридором углиб приміщення. Це була кімната з вигідним устаткуванням і багатьма апаратами, при яких сиділо троє людей. Вони не звернули на нас ніякої уваги. У другій кімнаті була залога з кількох людей.

— Це наша бойова група! — пояснив дядько і, звертаючися до них, представив мене: — Ваш командир і мій заступник!

Один з тих, що сиділи при апаратах, прибіг до дядька й шепнув йому кілька слів. Дядько негайно подався до першої кімнати, а я за ним.

Ми вп’ялили зір в екран. На ньому ми побачили гелікоптер, що летів уздовж нашого берега над проваллям і саме завертав, щоб ще раз перелетіти біля нього.

— Тут! — вказав молодий чоловік пальцем.

Ми завмерли: на гладкому камені над самим берегом лежала постать. Приглянувшись, ми побачили дівчину в купальному одязі, що вигрівалася до сонця.

— Гаська! — скрикнув я, а дядько заломив руки.

Поки ми вийшли на поверхню землі, Гаська вже зорієнтувалася, що трапилось щось погане, і втікала поляною до лісу.

— Ти збожеволіла?! — крикнув за нею дядько.

Такого лютого дядька я досі ще не бачив. А Гаська виправдувалася: мовляв, я не сподівалася, я тільки на хвилинку, щоб підсушитися, і подібні дурниці. Виявилося, що вона, маючи кілька годин часу, пішла в ліс викупатися в поблизькому джерелі, біля якого серед скель створився гарний басейн. А опісля… пішла на сонце!

За першим польотом літака Гаська не усвідомила собі нещастя, яке вона спричинила своєю легкодушністю. За мить, однак, уже зрозуміла, що літак ворожий, і чимдуж почала втікати до лісу. Сама призналася, що літун пильно приглядався до неї.

— Це сталося тому, що я ще втомлена… — пробувала виправдуватися.

Але дядько перебив:

— Тепер це не важне. Ми мусимо негайно приспособитися до бою. Паньку, бери з собою одного з бойової групи, Петра, він твій заступник. Хай візьме зброю для вас обох і покаже тобі наші опірні точки в лісі. Нема ні хвилини для втрати!

Гаська стояла як сім нещасть, і так я залишив її з дядьком. Ніколи я не довідався, що дядько їй вичитав. А може, й не робив ніяких закидів, бо що це вже помогло б?

До вечора я провірив околицю з моїм заступником, який мав ранг старшини бойової організації ОУН. Найважливіші були лінії, боронені промінням, подібним до проміння смерти. Це була рушниця з телескопом, через який можна було бачити всі рухомі постаті, закриті навіть деревами в лісі. Стрілець прилягав у відповідному місці і, коли ворог ішов розстрільнею, він пускав з рушниці струм проміння на висоті колін, отже, більш-менш як колись стріляли з кулеметів. Ураженого ворога охоплював параліч ніг, і такої лінії ніхто не міг перейти. Це був винахід дядька. У випадку, якби ворог мав протизасоби, ми мусіли б перейти до рукопашного бою на ручні гранати й багнети.

Опісля ми повернулися під хатину й намітили на мапі місця в терені для стрільців так, щоб наша централь була боронена з усіх сторін.

Вдоволений своїм новим становищем, я перейшов підземним ходом до дядька. Там працював Семен, а збоку стояла похнюплена Гаська. Я кинувся у фотель.

— Тепер я генерал! — промовив гордо.

— Ні, ти навіть не є звичайним шелепком! А командуєш тільки тому, що не маю під рукою мудрішого! Чи ти кращий бойовик, як твої хлопці, то це, мабуть, незабаром виявиться. Що ви врадили?

Я позвітував дядькові оборонні заходи й розположення в лісі.

— Добре! — відповів він коротко. — А тепер тобі тут нічого робити. Твоє місце з твоїми людьми. Будь у постійному зв’язку зі мною.

Я вийшов ні в цих, ні в тих.

Під хатиною я приглядався до екранів. Ніхто з обсерваторів не обзивався ні словом, кожен пильнував свого сектора. Вони вже знали, що небезпека гряде.

— Літак! — промовив знічев’я один з них. — Десять кілометрів від нас, на південь-південь схід. Міняє напрям. Тепер південь-південь. Кружляє… Друге коло… Третє…

— Парашутисти! — зголошував спокійним голосом обсерватор.

Я вдивлявся в екран. Темні пункти відривалися з-під літака і звільна спадали вниз.

— Десять, одинадцять, дванадцять…

Ми нарахували шістнадцять парашутистів. Літак відлетів.

Я получився з дядьком.

— Негайно приходь сюди, до підземелля «Сороки», — відповів.

Я перебіг туди. В одній кімнаті працював Семен.

— Сімсот ракет уже готові!

— Так скоро?

— Бо корпуси й усе інше було готове. Залишалося тільки вмістити К7. Але до трьох тисяч ще далеко.

— Де дядько?

— У своїй кімнаті.

Я подався туди. Дядько залишив свою працю й гукнув:

— Семене!

Тепер ми радили втрьох. Що робити? Встрявати в бій? Розвинулася жвава дискусія. Я обстоював думку негайно знищити парашутистів. Мені здавалося, що як командир наших збройних сил я повинен заступати лінію дії і розгромлення ворога.

Але дядько був іншої думки:

— Подумаймо трохи! Вставмося в ситуацію ворота. Що він знає про нас? Ніщо! Йому тільки підозрілий наш терен. Але доказів не має ніяких!

— А Гаська? — спитав я.

— Це доказ і не доказ. Коли їхній літун звітував, що бачив у нашому пралісі дівчину, яка вигрівалася до сонця, кожний з їхніх старшин мусів прийняти цю вістку з недовір’ям. Бо що може робити молода дівчина у пралісі, навіть якби вони вірили, що тут наш осідок. Що може робити? Заважати?

— Щоб провірити терен, вони вислали парашутистів! — сказав Семен.

— Так і є! Чи ви не зробили б так само? Провірити! Парашутисти просічуть ліси, провірять поляну й хатину, розглядатимуться за слідами. Коли не знайдуть нічого підозрілого, повернуться і складуть звіт. Тоді літунові попадеться. Мовляв, приверзлося, ще й покарати можуть. Та це вже не наша справа.

— А якби парашутисти відкрили якийсь слід?

— Тоді будемо примушені їх знищити. І це вже твоє завдання! — звернувся дядько до мене. — Встрявати в бій нам не на руку. Ми ще не готові з ракетами. Скільки часу потребуєш, щоб виготовити всі три тисячі?

— П’ять днів, — відповів Семен.

— Отож-то! Коли парашутисти повернуться без висліду, ми маємо час підготовитися до наступу на Москву. Час тоді в наших руках, і можемо ним оперувати, як завгодно. У випадку бою ворог прислав би більші сили, ми мали б зв’язані руки, ініціатива перейшла б до ворога. Тоді ми вели б місцеві бої більш чи менш успішні, а нашу основну ціль мусіли б відсунути на неозначений час. Завеликий риск.

Я мусів признати, що дядько думав єдино правильно. Не було ніякого аргументу на те, щоб зв’язатися боєм з парашутистами. Навпаки, треба докласти всіх зусиль, щоб ворог не довідався, що ми тут.

Кожен з нас відходив до своєї праці. Дядько зупинив мене:

— Тепер розумієш, чому я назначив тебе тим… як ти кажеш, генералом? Ми маємо свої аргументи, які диктують дію збройного відділу, а про які бойовики не знають і знати не повинні. Вистачає, коли ми четверо втаємничені в цілість нашої боротьби. Поза нами ніхто не сміє знати більше, як йому належить. І ти, наприклад, не знаєш, які я маю зв’язки з краєм, бо це не твої справи. Тож хлопцям видай накази, щоб не зрадилися перед парашутистами, але не подавай їм ніяких виправдань чи пояснень, чому ми не вступаємо в бій. Зрозумів?

— Зрозумів.

Я відійшов до своєї бойової групи. Хлопцям я наказав пильно спостерігати дії парашутистів і ні в якому випадку не дати себе спровокувати.

Парашутисти наближалися дуже поволі і аж другого дня ранком підійшли до поляни. На екрані ми бачили докладно, з якою обережністю вони наближалися крок за кроком до нашого місця. Обійшли поляну хащами й окружили хатину. Врешті наглим наступом вдерлися досередини, прикладами рушниць розваливши двері й розбивши вікна.

У нашому підземному сховку ми сиділи тихо, як миші. Крізь мікрофони чули кожне їхнє слово та кожний шепіт.

— Нікого нема. Це давно покинута хата, я був тут уже два рази з розвідкою. Ніяких змін нема.

— Даремна робота! Тепер мусимо маршувати півдня туди, де причалює літак. Дурна історія!

— Можемо ще провірити околицю з другої сторони, хоч літунські фотознімки не виявляють нічого підозрілого.

Вийшли вже без засобів обережности на поляну, саме в той час, коли їхній гелікоптер летів над проваллям. Вони давали літунові знаки, що нічого підозрілого не знайшли. Опісля полягали відпочивати в тіні дерев. По двох годинах рушили назад, і ми слідили їх, поки не віддалилися на яких 15 кілометрів. Проте ми залишилися надалі в повній готовності аж до ранку.

Дарма що парашутисти зникли, ми далі зберігали всі засоби обережности. Це були останні дні, в яких рішалася доля нашої справи, і було б великою провиною допуститися хоч би найменшої необережности.

Час від часу я приходив до підземелля «Сороки», але там не мали часу на балачки. Тож, перекинувшися кількома словами, я вертався до своїх хлопців. Другого дня, крім гелікоптера, перелітали над нашим тереном ворожі літаки. Ці польоти тривали цілий день, опісля більше не повторялися. Мабуть, ворог занехаяв розшуки.

Врешті одного дня дядько повідомив мене, що вечором відбудеться важлива нарада. Ми готові до війни з Московською імперією.


20

Я ввійшов до підземелля «Сороки» і зразу ж стрінув Гаську. Вона сиділа похилена над якимсь приладом і стежила за невеличкою голкою. Усміхнулася до мене, коли я привітав її голосним окликом. Була бліда і, здавалося, вичерпана.

— Виглядаєш стомлена, Гасю! — заговорив я з удаваною турботою в голосі.

— Працюю! — відповіла. — Крім цього, не бачу сонячного світла.

— О! — порадив я. — Вийди час від часу на поляну й погрійся до сонця!

Я був певний, що Гаська скочить на мене, і приготовився відперти кожну фізичну атаку. Але вона ні ворухнулася. Глянула тільки з докором на мене й відвернулася до свого приладу.

Перемога була її, і я почувався розгромлений.

«Який з мене дурень! Невихований!» — майнула перша думка.

— Вибач, Гасю! — тихо промовив я. — Я жартую, не хотів тебе вразити.

Я підійшов до неї й поцілував у голівку.

Гася засяяла усміхом:

— Нічого! Ти тільки не вдавай героя, а будь завжди таким як насправді.

Друга моя поразка!

Прийшов Семен і дядько, і ми почали нараду.

Дядько повідомив нас, що всі приготування скінчені. Можемо почати наступ на Москву хоч би сьогодні. Проте слід узяти до уваги всякі труднощі і тому треба нарадитися. Ось перше питання: що може статися, коли ми випустимо перші ракети на Московщину?

Ми ставили різні прогнози — від найбільш оптимістичних до найгірших. Так вимагав дядько: відкрито!

Першим і найважливішим завданням було б забезпечити наш центр. Бо після перших ударів Москва може відшукати у просторах напрям ракет і місце їх випуску. Ми можемо першим ударом знищити Москву та інші їхні міста, але хто знає, чи вони не мають таємних приміщень, у яких сидять уже віддавна. Або мають протизброю. Або можуть знищити нас, упевнившися, що саме тут є наш центр. Ждуть тільки відповідного часу. Та ще багато інших несподіванок може трапитися!

Ми обмірковували всякі можливості. Отже, наприклад: ми почали наступ. Ракети нищать Москву. Проте оборонна сила ворога ще не знищена. Він відкриває нашу централь й атакує нас. Що робити?

Перша можливість: москалі скинуть парашутистів, щоб здобути наш центр — схочуть дістати у свої руки таємницю нашого винаходу.

Тоді ввесь тягар оборони лежить на мені. Наша збройна група мусить усіма засобами знищити ворога. Тому мушу посилити маневри й розслідування терену, щоб мої люди і я сам знали кожну стопу терену. в якому доведеться нам відпирати наступ. Кожний з нас мусить ще раз і ще раз докладно обзнайомитися з новочасною зброєю, мусить бути фізично готовий до найбільшого зусилля. В останній хвилині перед запуском наших ракет маю повідомити залогу про всі наші наміри і про важливість завдання нашої бойової групи.

Інша можливість — це наступ москалів ракетною зброєю на ті терени у світі, в яких вони підозрівають наші бази. Одним з них може бути і наш центр.

— Тоді, — сказав дядько, — ми є забезпечені перед можливим атомним наступом передусім тому, що перебуваємо в глибокому підземеллі. Коли б, однак, ворог особливо напосівся на нас, ми мусіли б покинути це місце й перейти в інше. Такий побічний пункт готовий і, якщо вважаєте потрібним, постараємося перенести туди частину наших бойових припасів. Це зарослий терен яких сто кілометрів углиб пралісу, і там уже тепер маємо наші магазини. Мушу зазначити, що місце є тимчасове, нема підземелля, тільки замасковані на поверхні землі скрині з харчами і зброєю. Чи слід туди перенести частину ракет і помірових приладів?

Ми докладно розмірковували тягар і число потрібних ракет на такий випадок і прийшли до висновку, що доцільно було б перекинути ракети в останньому моменті, тобто коли б ворог справді намагався знищити наш центр. Зате менш важливі речі можна перекинути вже тепер для відтяження найважливіших транспортів на випадок справжньої небезпеки.

Це рішення мав виконати я з моїми людьми. На це потрібно було декілька днів. Також і провірка всіх апаратів вимагала часу, так що один тиждень часу був потрібний для нас усіх.

Я взявся зразу за діло. Два перші дні призначив на маневри в околиці, які докладно опрацював з моїм заступником. Вони були теж і частинним тренінгом до виснажливого маршу через праліс з вантажем до нашого запасного пункту.

У маневрових вправах придумали ми всякі можливі випадки для ворожої тактики й нашого наступу. Ми наступали на уявного ворога, що крився в пралісі, вивчали його тактику й наші контрзасоби, випробовували обстріл паралізуючим промінням. Малі тварини, як ось зайці, які попали під проміння, падали й визискували можливість порушатися після двох днів. Але муравлі й інші цього роду створіння були на проміння цілком невразливі.

Опісля ми рушили на запасний пункт. Наш похід з вантажами харчів був дуже трудний. Ми посувалися поволі, так, щоб сліди нашого переходу були якнайменш помітні. Ми слабли від вогкости й утоми; не помагали ніякі підсилюючі ліки. Та все-таки ми завдання виконали, і я зголосив про це дядькові. А тоді повідомив бойову групу про наше основне завдання. Хлопці прийняли мої слова майже з недовір’ям. Не було ніяких запитань, і всі розійшлися. Це були останні години відпочинку. А тоді почали розпитувати мене про подробиці нашої акції. Я розповів їм усе, що можна було. Все-таки треба було рахуватися з тим, що дехто може попасти в полон і тоді під впливом усяких медичних засобів може сказати зайве. Дещо я навіть навмисно подав неправдиво, як, наприклад, місце, з якого вистрілюємо ракети. Воно, мовляв, віддалене звідси на кількасот кілометрів, але запусками кермуємо з нашого центру.

Після цього я подався до дядька.

— Що трапилося? — спитав я, побачивши стурбовані обличчя друзів.

Вони мовчали.

— Ми переловили й записали шифровані вістки, — промовив нарешті дядько. — Вони відносяться до когось, хто діє в цій околиці. Можливо, до ворожої залоги, що має літак і скидає парашутистів. Напрям хвиль наставлений на нашу околицю, а їх джерело — Москва.

Тепер ми спільно старалися розшифрувати таємну вістку. Дядько спеціалізувався в цьому й мав уже чималий досвід, проте нові шифри ставили великі труднощі. Врешті спільними силами нам поталанило відкрити, що це були накази, щоб ворожа група взяла несподіваним наскоком три пункти в терені. Їх подано було теж шифром.

— З цього можна догадуватися, що ворог підозріває нашу централь в трьох місцях. Одне з них може бути наша поляна. Наскок готовлять завтра раннім ранком. Що нам робити? Ми ж вирішили саме завтра світанком почати наш наступ!

— Відкласти чи ні? — питав Семен.

— А може пождати на наскок ворога? Розправитися з ним, і тоді почати наш наступ! — пропонувала Гаська.

Ми ставили різні пропозиції, вислухували їх, і ні однією не були переконані.

— Відкладемо! — вирішив дядько. — Будемо принаймні знати, чи між тими невідомими трьома пунктами знаходиться і наша централь.

— Що ж зробимо, коли і вона є ціллю наступу? Або коли завтра відбудеться поки що наступ на три, а післязавтра на нашу? — висловила сумнів Гаська.

— Справа складна, і ми не маємо всіх її елементів у руках! — відповів дядько. — Що б ми не вирішили, завжди буде якийсь сумнів. У такому випадку треба вибрати таке рішення, що дає приблизно можливі більші користі. Тому пождемо. Думаю, що до полудня все виясниться!

Вечором ми почули гудіння літака, але він перелетів кудись боком, по той бік провалля. Півгодини пізніше ми побачили на екрані гелікоптер, що летів біля нашої поляни.

— Обсервація терену!

— Значить, ми є таки одним з таємних пунктів!

Уночі я спав погано, врешті після півночі сів біля телеапарату.

— Нічого нового?

— Ні! — відповів черговий.

Апарат показував нам постійно все, що діялось довкола нас. Скрізь був повний спокій.

О третій годині над ранок, після зміни чергового, я задрімав на кріслі. Прокинувся за годину вповні свіжий і бадьорий. За хвилину почувся дзвінок, я підійшов до телефону.

— Увага! — промовив дядько. — Зближається критичний час!

— У мене все напоготові! — відповів я.

Справді, саме перед хвилиною я наказав повну готовість до бою. Але чи бій відбудеться? Які завдання матиме ворог? І чи появиться на нашому терені?

Біля п’ятої години на екрані появився гелікоптер.

— Сорок миль віддалення! — зголосив черговий.

— Напрям — наш терен!

— Двадцять п’ять миль!

Апарат повертався вгору.

Над нами!

— Скидає парашутистів! Один, два, п’ять…

Ми нарахували двадцять чоловік. Деякі з них не могли дістатися на поляну, вітер звіяв їх у провалля.

Дзвонив дядько:

— Тринадцять на поляні, сім пропало у проваллі! Ворог не рахується з людьми!

— Ті сім ніколи не вийдуть з прірви!

— Тринадцять наші вороги! Стежити за наступними літаками! Мусимо розвідати, де є три інші пункти.

Наш апарат виловив ще два літаки. Вони полетіли в інших напрямах, і ми втратили їх з очей, коли віддалилися на триста кілометрів від нас. Це був засяг дії наших апаратів. Цю новину я зголосив дядькові. По хвилині дістав відповідь:

— Обидва пункти віддалені від нас так, що нема небезпеки, щоб парашутисти могли нам пошкодити. З напряму лету я визначив їхні можливі цілі. Кінець.

Тепер ми стежили за парашутистами. Вони відчепили парашути і згуртувалися довкола свого старшини. І ми почули уривки наказів:

— Провірити, чи під землею нема яких хвиль. Можливо, вони порозуміваються телефоном чи радіом, і ці хвилі ми виловимо. Розшукати околицю за слідами! Моє становище на поляні.

Слідували накази про охорону командира, стійки, час повороту стеж і всі потрібні інструкції.

Але найгірше було те, що я не міг тепер порозумітися з дядьком. Ініціатива залежала тільки від мене, і за неї я був відповідальний.


21

Не минуло й п’ять хвилин, як парашутист, що стежив за підземними хвилями за допомогою розшукувача, раптом зупинився просто над нами і зголосив:

— Командире! Знайшов!

Парашутисти збіглися до нього. Укритий на дереві наш відборчий апарат показував нам цілу ворожу групу. Вона зібралася біля хатини, на яких двадцять кроків від неї, тобто просто над нашими головами.

Черговий прошепотів:

— Нас відкрили.

Я зрозумів: ми самі себе зрадили!

— Вимкнути екран! — наказав я, і сам зразу ж його вимкнув.

Так, ми самі себе зрадили! Наші телеапарати діяли, висилали хвилі, і їх відкрив ворог!

Я впав на крісло. Вояки дивилися на мене, ждали моїх наказів, а може, слідкували за моєю реакцією.

Відомо ж, що вояки найкраще орієнтуються, чи їхній командир знає, що має робити.

— Хлопці! — заговорив я цілком спокійно. — Цю ситуацію я передбачив. Вони відкрили випромінювання наших апаратів, але ми не могли скоріше вимкнути апаратів. Ми ж мусіли знати, що робить ворог, щоб на випадок потреби порозумітися з головною командою. Ну, а тепер ми, як табака в розі: не знаємо, що діється нагорі й не можемо ні з ким порозумітися.

Усі мовчали.

— Отож, — говорив я далі, а моя думка працювала невтомно, — будемо тепер сидіти тихо і не стежити за подіями ніякими апаратами. За якийсь час блимкнемо, щоб піймати ворога на екран, і знову загасимо апарат. Це буде наш контроль подій. Згодом побачимо!

Я сказав і помітно заспокоїв хлопців. Мабуть, і зони міркували, що в цій ситуації не було іншого виходу.

«Щастя, що дядька не відкрили, — подумав я. — Але дядько, напевно, бачив, як вони нас відкрили, і сам погасив свої апарати. Коли ж ворог попаде на вхід до підземного приміщення, або попробує знищити нас іншим способом, тоді нам залишається одне: вжити тактики УПА, про яку я читав, тобто вискочити з криївки й ударити несподівано по них.

Я глянув на хлопців. Кожен з них був озброєний по зуби й готовий на все. Їх стомило постійне перебування під землею, вони горіли, щоб врешті піти в бій.

Це скріпило мене на дусі.

— Ану, поглянемо, що робить ворог!

Ми згуртувалися біля екрану. Блимкнуло на мить світло, і ми побачили, що парашутисти сиділи довкола свого командира.

— Нараджуються!

— А над нами нікого нема!

— Ото якби наскочити на них тепер!

— Сполучи екран! — наказав я.

Образ став чіткий. Парашутисти сиділи на поляні і слухали командира.

— Може, там хто і є, а може, і нема, — говорив він. — Голка порушилася, але більш нічого. Далі і знаку не було на будь-які хвилі. Все-таки провіримо й викуримо їх. Наші прилади виявлять, де в них вхід, а тоді кінець їм. Іди ще раз, попробуй, чи голка вкаже хвилі!

Я негайно виключив екран.

— Тепер знаємо: вони провірюють ще раз. Опісля якимись своїми приладами будуть нас шукати. Ми мусимо їх випередити й ударити перші. Згода? — спитав я з усміхом.

— Згода! — скрикнули хлопці.

Очевидно, мій запит мав цілком не військовий характер. Але мені здавалося, що в цьому моменті він не вражав нікого.

За хвилину черговий знову блимнув екраном. Парашутист, що шукав хвиль, вертався до гурту.

— Хоч і нема, — заговорив їхній командир, — але все одно пошукаємо!

Він розподілив людей, роздав невеличкі прилади і ще щось, може, вибуховий матеріал, може, зброю. Не було потреби далі ждати. Я включив розмову з дядьком:

— Наступ?

— Наступ! — відповів дядько.

Було ясно, що він бачив усе й думки в нас були однакові.

— До виходу! — наказав я. — Поки вони в гурті, можемо їх заскочити й викінчити! Вперед!

Я подався скорим кроком до виходу. Перебіг вузький коридор, перед вихідними дверима приготовив зброю й натиснув ґудзик у стіні. Двері широко розкрилися.

Я вискочив з криївки, за мною інші. Завернув стежкою в напрямі поляни і раптом станув перед трьома парашутистами.

Поки вони опам’яталися, я пересік їх променистою зброєю. Тільки один з них тихо застогнав, але всі вони повалилися на землю, скорчені паралічем.

Тепер, як це було в наших маневрах, ми розвинулися в лаву й подалися бігом на поляну. Ще поки ми вибігли з-під прикриття дерев, побачили, що поляна була порожня.

Я миттю впав на землю, інші зайняли оборонні становища. Де ворог? У той момент сипнули в нашому напрямі кулі. Ворог обстріляв нас з-поза дерев.

Цілком ясно: виславши свою групу проти нас, ворог засів у лісі, щоб на випадок невдачі прийти групі з допомогою.

— Дозаду і окружити їх! — наказав я, хоч бачив, що й без наказу хлопці знали, що робити.

Великим колом ми обступили місце, звідки нас обстріляли. Я передав команду моєму заступникові, а сам подався ще далі в ліс, у напрямі, яким ворог міг відступати. У віддалі п’ятсот метрів була в лісі галявина, яку парашутисти, втікаючи, мусіли перебігти. Там я засів з моєю променистою зброєю і ждав. Хлопці знали, про що йдеться; ми вправляли вже раніше таку можливість. Ішлося про те, щоб ніхто з парашутистів не втік з цього місця.

Понад нами пролетів літак. Яке щастя! Нічого й нікого він уже не побачив, поляна була порожня.

Гукнули стріли машинових пістоль. Затарахкотіли ще раз і ще раз. Чути було бойові крики. Наші пішли в наступ! Я знав: наступ мусів відбутися несподівано, ворога треба заскочити вогнем і рухом! І хлопці це добре знали.

Знову стріли, тепер уже ближче. Ворог відступав у моєму напрямі, як ми й хотіли. Тому й наступ хлопців проходив так, щоб ворог мав тільки один напрям відступу…

Стріли рідшали, бій наближався до мене. Я приспособив зброю. І ось з лісу вискочили три парашутисти; бігли просто на галяву. Я націлився: лягли як підкошені. За ними вискочила невеличка група. І вони не перебігли до лісу.

— Пугу! — кликнув я запорізьким звичаєм.

— Пугу! — відповіли хлопці і вийшли з-поза дерев.

Ми підійшли обережно до парашутистів. Ми вжили цю зброю вперше, хто знає, може, котрий з них міг ще орудувати рукою і посікти нас з машинової пістолі.

Але вони лежали нерухомі, з покорченими руками й ногами, деякі, мабуть, знепритомніли.

Ми станули над ними.

— Що зробимо? — спитав один з хлопців, вказуючи на парашутистів.

— Заберемо до нашого сховку, а далі побачимо! — відповів я.

Ми йшли поволі, несучи полонених.

— А де інші? — спитав я мого заступника.

— Погинули! — відповів. — Це теж клопіт, де їх похоронити.

— Треба поносити погиблих далеко в ліс, куди ворог ледве чи міг би зайти.

Це ми зробили негайно. Зібрали вбитих, і група хлопців відійшла вглиб лісу. А полонених ми поносили в підземну комірку й полили водою: хай очунюються!

Я сполучився з дядьком:

— Скінчено! Втрати ворога: одинадцять забитих і чотири полонених. Втрати наші: один легко ранений.

— Увага! — заговорив дядько. — Літак! Опісля приходь сюди!

Я перервав сполуку й увімкнув екран. Над поляною пролітав гелікоптер, кружляв, спускався над самі верховіття дерев. Відлетів і знову повернувся. Але поляна була порожня!

— От мають складне питання: що сталося з їхніми парашутистами? — засміявся один з хлопців.

Я підійшов до раненого, якому перев’язували руку. Це була легка рана.

Хлопці були горді. І я радів би з ними, якби не те, що аж тепер найшла на мене втома. Не фізична, а, так би сказати, духова втома. Я відчув, що моя відповідальність була велетенська. Від успіху нашого наступу, від такого чи іншого рішення, від найменшої помилки залежав увесь успіх нашої мети, врешті дальша історія України.

Ледве полонені очунялися, почалися допити. Їх уводили одинцем у малу кімнату. Допитував дядько. Всі вони були ще й досі ошелешені наслідками незнаної зброї. Розповідали, що, увійшовши в галявину, відчули сильний удар по цілому тілі й переважно втрачали свідомість. Оживали звільна і досі відчували болі у м’язах. На жаль, висліди слідства були майже ніякі. Деякі з них мовчали як закляті, інші не могли відповісти на запити, бо нічого не знали. Прилетіли в цей чужий терен, одержали накази, але не знали, про що йдеться.

Дядько розпитував коротко і скоро припинив ці зайві розмови. Наш час був дорогий.

Ситуація тепер докорінно змінилася. Немає сумніву, що ворог поцікавиться своїми пропалими парашутистами. Не буде ждати, а перейде до нової акції. Може скинути більший відділ і ще раз спробувати бойового щастя. Може перед тим збомбити поляну й ліси. Може окружувати нас звільна, прочищуючи околицю. Коли нас не знайде на поверхні землі, шукатиме підземних сховищ. А ми? Ждатимемо на кінець?

— Єдиний вихід, — вирішив дядько, — почати акцію на Москву! Наступ на імперію поєднати з обороною і наступом на місці.

Це була єдина можлива розв’язка. Дядько розділив завдання: на мене припало боронити наш центр, наступати на ворога, де б він тільки появився, і знищити його всіма можливими засобами.

— Твоє завдання — не допустити ворога в наш терен. Що довше встоїшся, то більші вигляди для нашої боротьби. Нас не цікавитиме, що діється нагорі, бо всю увагу мусимо звернути на дії ракет. А людей маємо не багато. Ні стріли ні вибухи не будуть в’язати нашої уваги. Це твоя справа, Паньку! — сказав дядько.

Раптом несамовитий гук приглушив останні дядькові слова. Задрижали стіни, щось з бренькотом упало на землю. Я миттю вибіг з кімнати й подався до хлопців.

З-поміж дерев я глипнув на поляну. Велика яма чорніла над берегом провалля, над лісом гудів літак. Не було сумніву: ворог бомбив терен, щоб приготовити його до висадки парашутистів.

Я вхопив мою промінисту зброю і з трьома стрільцями вибіг нагору. Біля крайнього дерева стояв Семен.

— Твоя зброя не така певна, як моя! — засміявся. — Коли я промінням світла палив ракети, то куди легше літаки.

Саме надлетів літак. Він появився від сторони провалля. Семен прицілився: з літака блиснуло яскраве світло, і він, палаючи, впав у провалля. Далекий гук понісся звідти.

— Це розірвалися його бомби! — сказав Семен. — Думаю, що найкраще обстрілювати літаки, коли вони над яром. Тоді нема клопоту з ними.

Семен передав мені свою зброю.

— Я вжию її також проти парашутистів.

— О, так! Поцілений живим не вийде. І нема нам чого тепер ощаджувати життя ворога.

Цього дня ні одна бомба не впала на поляну ні на ліс. Ми збили три літаки, усі над проваллям.

Чергові пильно слідкували на екрані за ворогом, але нічого підозрілого не відкрили. Після втрат ворог відпочивав, може, готовив наступний удар.

Я подався до схоронища «Сороки».

Ми не розмовляли, бо кожен був занятий своїм ділом. Я поміг Семенові примістити ракети у вистрільних ложах, що були розміщені під стіною кімнати. Незабаром тридцять перших ракет були готові до вистрілу.

Дядько глянув на годинник.

— За п’ять хвилин починаємо! — заявив нам спокійним голосом.

Я глянув на друзів: Гаська зблідла і ще раз перебігла поглядом свої прилади. Семен затиснув уста й стояв біля кермового стола.

— Відкрити засув! — скомандував дядько, споглядаючи на годинник.

Семен відсунув вузьку щілину у стіні. Голівки ракет висунулися помалу назовні. Блискучі поверхні похилилися, усе було готове до вистрілу.

— … п’ять, чотири, три, два, один! — числив дядько.

Почувся легкий шум, і всі тридцять ракет зникли поза стіною. Семен закрив щілину.

— Друга серія! — командував дядько.

За хвилину других тридцять ракет блистіло у своїх ложах. Ми приступили до столу. На світляній мапі скоро пересувалися конфігурації нашої Землі, ракети летіли ще досить низько, яких п’ять тисяч метрів над землею. Але з кожним моментом вони збільшували свою висоту, і образ ставав щораз чіткіший. Проходили на ньому прибережні острови, ще було видно поодинокі кораблі, а згодом розкрився перед нами безмежний океан.

Дядько кермував польотом, а ми приглядалися вже берегам Європи. Я глянув на Гаську й Семена, і ми посміхнулися. Все йшло гаразд, ракети летіли громадою чорних пунктів, а низом пересувалися гори, ледь помітні ріки та хмари, що заслоняли іноді вид.

Коли ракети минули радянський кордон, над територією ворога налягла ніч. Дядько включив ультрачервоні прилади ракет. Хоч менше виразно, проте достатньо, щоб їх розпізнати, пробігали на образі російські міста і врешті передмістя Москви. Тепер ракети спіралею обнижували свій лет. Ми побачили шереги світел на вулицях, врешті появилися велетенські урядові будинки. Слабі блиски довкола наших ракет вказували, що ворог відкрив їх і старається злокалізувати їхню скорість і висоту. Дядько натиснув додолу кермовий прилад. Тридцять малих ракет з шаленою скорістю помчали вниз. Ціла картина на столі блиснула вогнем, посіріла й згасла.

— Кінець! — сказав дядько. — Центр московської імперії не існує! П’ять хвилин! — глянув на годинник.

Ми підійшли до другої серії ракет. Семен відсунув засув, усе повторилося з тією самою докладністю. Цього разу ціллю був Ленінград.

— Перерва! — вирішив дядько. — За годину, коли над містами вляжуться дими, випустимо розвідну ракету.

— Скільки там людей згинуло! — заломила руки Гаська.

— Ми зруйнували центри московської влади. Згинули провідники імперії, ті, що придумували плани поневолення і ті, що наказували. Згинули наші вороги. Ті, що організували в Україні масові вбивства, ті, що наказували в’язнити й засилати. Це кара на них. Проте, певности не маємо, чи дехто з найважливіших не скрився своєчасно у певних сховках, не виїхав у віддалені місцевості, словом, чи не врятував своє життя. Але ми їх досягнемо, де б вони не були.

— Не час жаліти ворога! — додав Семен. — Як осягнемо свободу, як будемо вільні і сильні, тоді можемо навіть вибудувати цим жертвам — якщо їх можна так назвати — великий пам’ятник у Москві. З написом: «Згинули за катування і нищення українського народу!» І підпишемо: «ОУН».

Розвідча ракета пересилала картини після вибухів. Цілі адміністраційні й військові центри стали згарищами й руїнами. Інші дільниці міста були цілі.

— Тут, — заговорив Семен, — врятувалося чимало тих, кому належиться кара.

— Коли переможемо, тоді їх не мине судова кара.

Ми завважили, що тисячі авт тяглися на схід, і це зацікавило дядька.

— Заціліла верхівка втікає! Побачимо, куди.

Як виявилося, вони всі простували до міста, що його москалі означували числом 273.

— Приготов, Семене, десять ракет! З операцією пождемо, аж заїдуть туди й розташуються!

Поки Семен приготовив ракети, я вийшов до своїх хлопців. Вечоріло, і на небі загоріли перші зорі. Далеко над проваллям сходив місяць.

Я віддихнув свіжим повітрям. Який гарний світ!

Знічев’я я почув далекий туркіт гелікоптера.

Я вбіг у підземелля в той час, коли черговий збирався телефонувати до мене, сповіщаючи про літак, що летів у нашому напрямі. Виявилося, що ворог наступає проти нас ескадрою шести літаків. Моя група була готова до бою.


22

Але літаки не атакували нас. Навіть не перелетіли понад поляною, а промчали повз неї і зникли.

Що це означає? Куди вони полетіли? Чому нас не чіпали?

Цього напруження я вже не витримував. Чи не дурна історія — ждати на ворога, прийде він, чи ні? Залежати від рішень ворога? Такий стан я сприймав не тільки як виснажливий, але й образливий!

І ось прийшла мені спасенна, як здавалося, думка: напасти на їхнє летовище, на їхню базу! І викінчити їх!

Я підстрибнув з радости, рушив до виходу, щоб поділитися моїми думками з дядьком. І… зупинився. Думки? Проекти? А що вони варті, коли не опрацьовані як слід!

Я знав, що дядько відповість: а де ворог? Яка його сила?

Коли я щось пропоную, мушу мати аргументи, мушу бути приготований. Інакше мої слова — це тільки січка. Можу, наприклад, розпинатися за те, щоб усі народи були вільні від московського терору. І що з того? Як це зробити? Сама балачка нагадує тільки наші газети з-перед кількох десятків років. Ні, я мушу справу обдумати!

Перше завдання — це довідатися, де ворог. Але як? Він має своє летовище десь недалеко, може, двісті чи чотириста миль звідсіля. Напрям знаю, вони налітають завжди з півдня. Але з якого місця?

Нагло виринула щаслива думка: полонені!

Я пішов до них. Одні сиділи мовчки при столі, інші дрімали на своїх ліжках. Схопилися, коли я ввійшов.

— Як же, хлопці? Як почуваєтеся?

Вони мовчали.

— Маєте досить їсти?

— Маємо! — відповіли гуртом.

— Неволя це не воля! — засміявся я. — Нарікати будете все одно. Але можу вас потішити. Ще тиждень-два — і звільнимо вас.

Так ми почали гутірку. Вкінці я сказав, що прийшов їх допитувати. Як хочуть поодинці — в сусідній кімнаті, а ні, то тут-таки гуртом. Вони погодилися на гуртові запити і відповіді. Мабуть, думали, що коли виводитимуть їх одинцем, то підуть не на допити, а за московським звичаєм, на смерть.

— А не будете стріляти нас?

Я впевнив їх, що в нас нема такого звичаю. Ми українці.

Я розклав мапу.

— Скажіть, як довго ви летіли на поляну?

— Я не дивився на годинник, — відповів один, — але думаю, якої півгодини.

Інший заперечив, запевняючи, що довше, ще інший переконував, що не більше двадцяти хвилин, вкінці погодилися таки на півгодини.

Я нахилився над мапою:

— Ви прилетіли ось цим шляхом, отже вистартували десь у цій околиці.

Усі почали студіювати мапу.

— Тут є дорога, якою приїжджають командири. А ось туди привозять нам харчі й погінне.

— Це поле дуже добре надається на летовище, — вказав я на біле місце мапи.

— Так, ми його вирівняли і приспособили на летовище! — сказав один з полонених.

— А все-таки багато літаків тут не може стартувати!

— Вісім! А тут ангари й житлові бараки! — хвалився один, що ніби вміє добре відчитувати мапу.

Так я довідався, що на полі є тимчасові ангари, два дерев’яні бараки, малий домик для команди і сто людей обслуги й парашутистів. Команда складається з полковника, вісьмох пілотів і шістьох старшин.

Довідавшись, що мені було потрібне, я почав з ними дружню гутірку про їхні родини й оселі. Опісля я дозволив їм вийти з кімнати в ліс.

Два бойовики зав’язали їм очі й вивели надвір.

— Скиньте перев’язки! — скомандував один з них.

Стояли тепер у лісі й не знали, де вони. Водили їх вправо й вліво, повертали назад, і вкінці ціла громада опинилася таки кілька кроків від замаскованого входу до підземного захисту.

— П’ятнадцять хвилин для віддиху! — сказав я.

Ми роздали їм цигарки й після п’ятнадцяти хвилин увели знову з зав’язаними очима в підземелля. Я подався до дядька.

— Що трапилось? — здивувався дядько, бо я прийшов без попереднього зголошення.

Дядько стояв проти мене в білому лабораторному халаті, Семен підійшов, і Гаська глянула на мене з другої кімнати.

— Я прийшов до вас з новою думкою, — почав я і розклав на столі мапу.

Тут я з’ясував усе, що придумав, подав становища ворога і його силу.

— Шість літаків кудись відлетіли; залишилося на місці два. Ми повинні зробити наскок на них і знищити їх до тла! Тоді будемо мати спокій!

— Прекрасна думка! — зрадів дядько.

— Але як туди дістатися? Чи не замало в нас людей? — висловив свої сумніви Семен.

Гаська аж горіла:

— Пусте! Дістатися туди можна «Сорокою»!

— При несподіваному наскоці можна легко всіх знищити! — додав я.

Ми почали нараду. Вирішили, що пілотувати «Сороку» буду я. Це була для мене несподіванка. Чому я, а не Семен?

— Бо Семен зайнятий, працює двадцять годин на добу. Ледве тримається на ногах.

— А ти, — докинув Семен, — провадив «Сороку» як черговий цілими годинами там, у просторах. Яка різниця, там чи тут?

Я боронився: там було все одно, куди і як, тут треба стартувати й осідати, є всякі інші труднощі.

— «Сорока» як дитина, — відповів Семен. — Покажу, чого не знаєш, і готово.

— Я з дітьми досі не…

— Годі! — перебив дядько. — Ти ведеш акцію, і це твоя справа.

Ми обговорили ще технічні подробиці й вирішили стартувати завтра ранком.

Я вийшов, ніхто більше мною не цікавився. Семен готовив ракети, дядько засів до очищування К7, Гаська щось там довбала біля своїх апаратів.

З моїм заступником я ще раз обміркував цілість виправи. Тільки два бойовики залишилися на місці. Вони мали сторожити полонених і на зміну чергувати при апаратах.

Вдосвіта ми в повному озброєнні перейшли до «Сороки». Хлопці з дива не могли вийти на вид прозорого космічного корабля.

— І це літає?

— А де крила?

— А ти не чув про літаючі тарілки?

— Та це не тарілка, а добра-таки миска.

Семен дав мені останні вказівки. Відкрилася механічна брама, і я рушив. «Сорока» лагідно висунулася, на хвилину повисла, легко похитуючися в повітрі, і скоро піднялася вгору.

— Дуже добре! — почув я похвальні слова дядька в мікрофоні.

— Дякую, — відповів я, — і до побачення!

Ми піднялися на висоту 3 000 метрів і полетіли в напрямі ворожого летовища. Я глянув униз — час уже знову обнизити лет. Ось дорога, на якій засідали на нас боївки, ось ліс, а там два літаки на поляні. Це наша ціль.

Поволі я зменшував висоту. Виразно стало видно бараки, дімок команди й ліс, що розтягався аж до обрію. Але поблизу летовища дерева проріджувалися, і в деяких місцях я бачив невеличкі галявини. На одній з них ми могли осісти.

Ворог не бачив нас, бо на тлі блакитного неба ми були майже невидні, а крім цього, він не мав потреби обсервувати небо, тим більше, що летіли ми без жодного шуму.

Я вибрав одну галявину приблизно півкілометра від ворога і скерував туди «Сороку». За хвилину ми торкнули землю.

Єдиною небезпекою було те, що вислані кудись шість літаків повернуться й помітять наш космічний корабель. Але, врешті, якийсь риск ми мусіли брати до уваги. Така можливість вимагала від нас приспішеної бойової акції.

Ми обдумали план наступу. Якийсь час ми підглядали з-поза дерев, що діється у ворога. Там було тихо, тільки один вартовий ходив біля бараків сюди й туди. Його треба було знищити тихо, без галасу. Я видав потрібні накази. Ми були готові до скоку.

Усе пройшло так скоро, що й важко описати. Один з моїх бойовиків скочив на вартового, повалив на землю і здушив так, що він навіть не застогнав. Тоді ми поділилися на три групи і вскочили до бараків і комендатури. Серії з машинових пістоль викінчили ворога продовж секунд. Один з бойовиків, що назовні вартував, чи не втече хто з цієї облави, залишився цілком без діла.

У комендатурі я випорожнив скоро шухляди, визбирав решту паперів зі столів, і ми були готові вертатися. Не було кого брати в полон. Наприкінці ми підпалили літаки й будинки та подалися до «Сороки».

— Якби ми зустріли їхні літаки, — промовив один з моїх бойовиків, — постріляли б їх у повітряному бою.

Але літаки не поверталися. І так ми опинилися знову дома. Я здав звіт з наскоку, і ми негайно сіли розглядати захоплені папери.

Раз-по-раз хтось із нас видавав оклик здивування. У паперах ми знайшли копії всіх акцій проти нас, плани нових бойових дій ворога і, що найважливіше, шифри, якими вони порозумівалися з Москвою.

Та найцікавіший документ попав мені. Датований учора, повідомляв групу, куди висилати радіограми. Ми не помилялися. Провіривши на мапі напрям радієвих променів, ми вимірили, що відбір був призначений таки в околиці міста 273, сто кілометрів на схід. Мапи, які ми одержали з нашої розвідної ракети, виявили дуже докладно, що саме в цій віддалі від міста є сліди дороги, яка кінчається несподівано в терені, тобто, входить у підземне сховище.

— Це ми знищимо! — звернувся дядько до Семена, подаючи йому мапу.

У документах ворог не подавав причини зміни місця осідку. Зате ми довідалися, що шість літаків були відкликані «на родіну».

Далі ми знайшли зміст висиланих повідомлень, знали отже і коди, і стиль, яким вони послуговувалися. З тих радіограм виходило, що ворог підозрівав нашу присутність біля поляни, але певности в цьому не здобув. Знахідка документів була, отже, для нас неабияким скарбом.

Начальне командування ворожої імперії мало приготовану квартиру поза Москвою. Можливо, що таких пунктів було більше. Але знайти їх було важко.

З документів ми не могли довідатися, що говорить про ці важливі події світова преса й політичні керівники держав. Це було для нас поки що таємницею, до якої ми, одначе, не прикладали великої ваги. Голоси преси, якщо вони є, нам не поможуть і не пошкодять.

Дядько взявся досліджувати ще далі документи, а ми поки що наставили нашу радіостанцію на знайдену в паперах хвилю і ждали вісток. Семен запропонував надавати звідомлення, нібито ворожий пункт далі існує, але дядько відповів:

— Це ми зробимо. Висилатимемо такі звідомлення. Однак мусимо перше пождати на вістку з 273. Останній звіт був про висилку літаків, а жодні інші накази досі не наспіли. Вони висилали свої повідомлення нерегулярно, тож і нам нема чого спішити.

З радости я випустив полонених знову на п’ятнадцять хвилин у ліс.


23

Тепер прийшли для мене години відпочинку. Мої вояки перебували цілий день у лісі, вилежувалися в тіні дерев і подрімували. Тільки вартові виконували свої сторожові обов’язки.

Прийшла відвідати мене Гаська. Переказала дядькові слова: «Панько дістає в нагороду 24 години вільні. Може робити, що хоче». Я не показав перед Гаською ніякого вдоволення.

— У нормальних обставинах, — сказав я, — за такий бойовий вчинок дають відзначення й підвищення старшинської ранги. А тут у нагороду дозволяють чи наказують 24 години ледарства.

— Чому ледарства? — здивувалася Гаська. — Я ясно сказала: можеш робити, що хочеш.

— А що я можу робити в цій дикій околиці? Корчувати дерева? Садити редьківцю? Навіть читати нема що.

Гаська подумала.

— То послухаймо радіо. Може, зловимо який концерт.

Це була непогана думка. Я знайшов якусь станцію, і ми почали слухати.

Ударили бляхи, несамовитими тонами забулькотів плинний алюміній, металічні виття й дзенькоти наповнили кімнату. А згодом у ці дикі тони ввірвалися чудні шепоти й уривчастий трагічний голос оперової співачки. Спів просікали акустичні ефекти неземського типу, і знову шепотіли голоси хорів, і рвонула музика металічними тонами. Кінець першої дії. Гаська сиділа з прижмуреними очима, переживаючи цю мистецьку подію.

— На мене модерна музика робить велике враження! — сказала.

— Бо ми є дітьми нашої епохи. Але наші бабуні? Не тільки не розуміють цього, але й слухати не хочуть.

Ми послухали ще другої дії і вийшли на прохід.

— А ти не тужиш за своєю дівчиною?

— Якою дівчиною? — ніби здивовано відповів я.

— Не вдавай! Цією, з літака!

— О, — відповів я недбало. — По-перше, вона не моя дівчина, а по-друге, не знаю, чи вона взагалі дівчина.

На цьому розмова на цю несподівану тему закінчилася, але впродовж решти з дарованих 24 годин я втратив настрій. Я усвідомив собі, що, засинаючи, часто думав про цю дівчину. А тепер почав справді тужити за нею. Якби не Гаська, я й досі, може, не знав би, чого мені бракує.

Після 24 годин я зголосився у дядька.

— Сьогодні починаємо другу серію наступу ракетами. Знищимо базу біля міста 273 і саме місто. Крім цього, заатакуємо підземні сховки атомових бомб, якщо таке вирішимо.

— Де вони?

— Ми відкрили їх нашими розвідчими ракетами. Кожна атомова бомба висилає поза відомими променями ще й ультраядерні, дуже тверді промені, які переходять грубі шари металу і землі. Їх можна знайти за допомогою К7. Це ще один з моїх винаходів. Коли ти відпочивав, ми, власне, відкрили три підземні магазини бомб. Вони розміщені в пустелях радянської Азії, але не це важне. Справа в тому, що вибух цих бомб може спричинити затруєння атмосфери на довгі роки і втрати в населенні Землі. Отож я думаю, що москалі не вжиють цих бомб, бо що будуть бомбити? Капіталістичні країни? Дуже можливо, що їх не вжиють взагалі, а щоб так було, треба нам якнайскоріше викінчити їхні керівні бази. Поки що знаємо тільки одну. Яка ваша думка?

Ми признали дядькові слушність.

— Якщо так, то обстріляємо базу 273.

За хвилину кількадесят ракет помчало в напрямі цього міста. Ми бачили на екрані потужні вибухи в місті, а опісля на полі, під яким була централь Московської імперії. Густі дими закрили вид.

— А тепер до радіо!

Ми мали три апарати, якими можна було викрити і найслабші пересилання. Наставили їх на відому нам хвилю і напрям, але даремно трудилися. У просторі панувала повна мовчанка.

— Я вишлю обсерваційні ракети. Провіримо, що діється на місці вибухів, — заговорив Семен.

А дядько сказав:

— А я йду до своєї роботи.

— Якої? — здивувалася Гаська. — К7 маємо по достатком, і ракет стільки, що вони нам залишаться.

Дядько засміявся:

— Ви думаєте, що на цьому кінець? Це нагадує мені наших селян, коли робили бунти. Розбили ворога, сіли й не знали, що далі. Ні, ми мусимо довести діло до кінця. Ви слухайте тепер, чи не обізвуться якісь радянські станції, але головну увагу присвятіть звідомленням західних держав.

Семен узявся вислухувати радянські радіовисильні, а я з Гаською — комунікати Заходу. Усе схоплював магнетопис і записував зараз же на папері.

Ми чули музику й торговельні реклами, певне, ще не прийшов час на звідомлення.

— А як у тебе? — гукнув я до Семена, що сидів у другій кімнаті.

— Тишина! — відповів.

— А в Україні?

— Те саме! Усі радіовисильні Радянського Союзу залежать від Москви і з цієї централі розподіляють висилання на інші міста. Коли московська радіовисильня мовчить, усі інші не мають матеріалу, а локальні вістки бояться без наказу висилати. Ось чому така мовчанка!

Врешті, ми зловили комунікати. Ми просиділи так кілька годин. Спочатку чули короткі звідомлення про події в Індіях, про Африку й південний полюс. Врешті перша вістка, яка нас зацікавила.


«Урядові кола затривожені труднощами, в яких опинився Радянськ ий Союз. На пресовій конференції в Об’єднаних Націях секретар цієї установи відмовився відповісти на запит, що саме трапилося в М осковській імперії. Уряди Заходу зберігають ці події в таємниці, щоб не поширювати зайвих вісток, проте студіюють у безперервних нарадах складне міжнародне положення. Дальші комунікати подамо за хвилину».


Тепер ми всі згуртувалися біля радіо. Знову заграла музика, яку незабаром перебив голос коментатора подій:


«Труднощі, які переживає Радянськ ий Союз, зберігаються поки що в таємниці. Наради з останньої хвилини не дали ще висліду щодо становища Заходу до цих подій».


Після цього коментатор у довшій передачі з’ясував статті визначних політичних газет та журналів. З натяків виходило, що заіснувала можливість розвалу Московської імперії. Коментатор не подав причин такої можливости й зупинився тільки на міркуваннях преси. Більшість авторів висловлювала свої турботи з приводу захитаної політичної і господарської рівноваги у світі.


«Від двісті років світова політика, зокрема англосакських держав, спирається на відомій у дипломатії системі рівноваги сил. Наприклад, Франція мусить рівноважити сильну Німеччину, щоб стримувати її господарську експансію, звернену проти Англії. Німеччину шахує зі сходу СРСР, а його знову Японія. Тому з точки погляду такої системи Англія доклала всіх зусиль, щоб сторпедувати французько-німецьке порозуміння з-перед двадцяти кількох років, не допустила до переваги комунізму в Італії і так далі. Одним з найважливіших чинників цієї рівноваги, силою свого існування, є Радянськ ий Союз.

Школа дипломатії Заходу, яка існує вже триста років, у своїй політиці не може змінити концепції рівноваги з цілком практичних мотивів. Така зміна викликала б хаос у способі мислення політиків, але важливішим є те, що іншої концепції досі не знайдено. Вона найкраще відповідає ви м огам вдержати політичну позицію Заходу, хоч з постійними втратами впродовж століття. Вона зберігає теж економічний рівень, а господарські справи дуже вра з ливі на всякі зміни.

Тому, наприклад, Захід довів до співіснування з Радянськ им Союзом. І тому Захід постійно відкидав усі ар г ументи розподілу СРСР на національні держави. Коли б ми прийняли ідею визволення поневолених народів і почали переводити її в діло, ми насамперед створили б хаос на Сході і, замість одного господарського ринку, мали б десятки малих, з якими було б трудніше дійти до ладу. Крім цього, розвал Радян ського Союзу довів би до захитання або і знищення політичної рівноваги, а з цим непридатност и цієї нашої методи. Така ситуація була б просто нашим національним нещастям, бо ми не мали б іншої бази, яка могла б вдержати наші держави Заходу на їхньому провідному становищі».


— Ось хід думок! — не втерпів Семен.

— Розумієте, куди вони гнуть?

— Висновки такі, щоб удержати цілим Радянський Союз!

Ситуація була ясна. Дотеперішня політика Заходу обстоювала цілість Московської імперії, чи то з наведених мотивів рівноваги, чи зі страху перед комуністичною потугою. У дипломатичній грі зисків і втрат непорушною тезою було не реагувати на визвольні змагання поневолених Москвою народів.

Дядько закурив:

— Те, що сказав коментатор, насторожує мене! Мабуть, матимемо другий фронт. Гасю, звари нам кави!

Ми снували наші здогади. А може, в обличчі повного розвалу московської влади Захід усе таки опритомніє?

— Ні! — продовжував дядько. — Вони докладуть усіх зусиль, щоб до цього розвалу не допустити! Дай Боже, щоб я помилився.

Кава нам смакувала, дарма що над нами нависли нові непередбачені проблеми.

— Чому непередбачені? — заперечив дядько. — Адже ми їх сподівалися, і тому на самому початку…

— Увага, увага! — залунало з радіо.

Ми насторожилися, я включив магнетопис.


«Згідно з офіційним повідомленням, н а закритому засіда нні Спільноти Народів вирішено: з уваги на те, що уряд Росії тимчасово не є у спроможності виконувати свою владу і є небезпека, що поодинокі народи у стремлінні створити свої незалежні держави викличуть важкий у наслідках господарський і політичний хаос, Спільнота Народів є примушена для добра всіх держав світу вислати на загрожені території, зокрема в Україну, свої міжнародні війська. Завданням тих збройних сил буде вдержати порядок і спокій до часу, коли ле г альна влада зможе виконувати свої обов’язки».


Слідували пояснення, закриті дипломатичними банальностями. Говорилося далі про ідеали людства, про свобідне вирішування політичних справ, про господарський рівень, одним словом, груба й нездарна пропаганда.

Дядько підвівся:

— Друзі, нас тут четверо, ми знаємо одне одного і спільно виконуємо наші обов’язки. Проте до нашої науково-бойової групи належать ще дві особи: дівчина, що є зв’язковою між нами й Україною, і провідник великої визвольної організації в Україні, який є нашим безпосереднім шефом і якого накази я виконую. Члени організації — українські націоналісти. Це вибрані люди, віддані ідеї визволення нашої батьківщини. Це відома вам з оповідань батьків ОУН. Та сама організація, що перед сорок роками створила Українську Повстанську Армію, що опісля перейшла в підпілля і боролася іншими засобами, і що нині ліквідує Московську імперію!

— Та, що її так ненавидять москалі всіх мастей.

— Ненавидять і бояться! І врешті ми осягнули нашу мету, і ви, друзі, є свідками цієї історичної події! Та ще її співучасниками. Як бачите, ми тільки мала ланка в ОУН. Але ми виконуємо наші завдання, і за це я вам дякую в імені нашого провідника!

Коли дядько підійшов до мене, я прошепотів:

— Але я не є членом організації!

— Бути членом ОУН — це незвичайна почесть! На це треба заслужити особливими вчинками!

— Дівчина з нашої шістки, — продовжував дядько, — живе постійно в місці осідку Спільноти Народів. Зв’язок з краєм відбувається за допомогою апарату, схожого на радіовисильню. Різниця тільки в тому, що не висилаємо довгих речень. Наші розмови конденсуємо в одній сотій частині секунди, в одному ударі хвиль, і тому їх годі переловити. А той, хто відбирає, при своєму столі розтягує переслане до розмірів нормальних слів. Це так, як операції логаритмами в математиці. Трудні чи скомпліковані обчислення перекидаємо у світ інтегралів і диференціалів, там розв’язуємо їх уже простими математичними методами й вислід переносимо знову у нижчу математику. Зрозуміло?

— Зрозуміло! — поспішився я відповісти.

Про математику й логаритми я не мав найменшої уяви. Гаська глумливо глянула на мене.

Для відбору дальших вісток залишилася Гаська, а ми подались у кімнату дядька обговорити наші нові завдання.


24

Нас дивувало тільки, пощо це обмотування в таємницю, чому не сказати світові цілої правди? Ми ж не ховалися, коли починали нашу боротьбу, цілий світ знав про нас у першій фазі боротьби.

— Я думаю, — відповів дядько, — що ми заслухали офіційного повідомлення, а в ньому не давали пояснень ні аргументів за чи проти. Далі, люди сьогодні скоро забувають, і те, що діялося перед тижнем, уже засуджене на забуття новими й новими подіями. Врешті, преса. Ми її не маємо, а вона напевно пише про події в Радянському Союзі.

Проте всі ці питання не стримували нас від дії. Ми виготовили заяву, видрукували її на тоненькому пластиковому папері й вислали, як і раніше, в головні столиці світу. Одночасно дядько послав сконденсований шифр в Україну і до нашої зв’язкової в місті Спільноти Народів.

Наша заява мала такий зміст:


«Ще раз звертаємо увагу, що будь-який політичний крок у користь колишньої М осковської імперії буде суворо караний революційними силами України. Ми відкидаємо рішення Спільноти Народів вислати в Україну і на терен колишньої М осковської імперії інтернаціональні війська. Звертаємо увагу, що кожна держава, яка вишле туди своїх вояків, знайдеться негайно у воєнному стані з нами, що рівняється її повному знищенню».


Ми спостерігали на екрані, яке велетенське враження зробила на мешканців столиць поява наших ракет і розкинені летючки. Тепер навіть Спільнота Народів не зможе закрити правди про нас.

А другого дня прийшов дядько з радісним обличчям.

— Сідайте і слухайте!? — сказав, розсівшися у фотелі.

У руках тримав кілька листків паперу.

— Отож, учора я переслав до нашої зв’язкової деякі накази. І сьогодні маю звіт. А саме я переслав їй зміст нашої летючки, який вона мала помножити електрично й розкинути в головній залі засідань Спільноти Народів.

Виявилося, що саме відбуваються головні збори делегатів з цілого світу, які обмірковують якісь там дрібні справи. Цікаво, що не було в залі представників Радянського Союзу, ні радянських республік, між цим і України, ні сателітних держав. Не знаю, чи вони самочинно не появилися, чи, може, виїхали, або дістали такий наказ з Москви? Та це не важне.

— А як зв’язкова дісталася у залу? — поцікавилася Гаська.

— О, звичайно, засідання було публічне, бо теми нарад не мали великого значення. Отож зв’язкова взяла з собою пропагандивну ракетку…

— Яку? — спитав я, зацікавлений появою нової зброї.

— Це невеличка ракетка, от так розмірів мізинного пальця. У наших акціях ми ставили її де-небудь під стіною і йшли на свої місця. У відповідному моменті запалювали її електрично, от так, як вмикається телевізію на віддаль. Бувало, шукали тих, хто був близько ракетки, і арештовували іноді підозрілих, але успіху не мали ніколи. Отже, наша зв’язкова зробила те саме в залі Спільноти Народів. Ракетка піднялася вгору, спочатку безгомінно, а опісля почала кружляти під стелею з характеристичним свистом — ну, і розкинула наші летючки. А на кінець, як звичайно, згоріла дотла..

— І що далі? — не втерпіла Гаська, коли дядько замовк на хвилинку.

— Далі? Великий галас у залі й велика втеча делегатів. Було багато потоптаних і побитих. Кожний рвав до виходу, щоб рятувати життя. Відомо, що дипломати й політики не відзначаються мужністю. Воліють спиратися на силу інших. А що це завдання не було нашою акцією, тільки певного роду забавою, то зв’язкова, що є теж начальником психологічної війни, дозволила собі змінити стиль летючки на такий, щоб налякати дипломатів. Летючка звучала так:


«Утікайте! Саме на тайній нараді Спільноти Народів вирішили обстоювати цілість М осковської імперії. Це розлютило нас до краю, і ми починаємо проти вас боротьбу. Бачите нашу силу? Наша ракета досягне вас у кожному місці, тут і у вас дома. Ніхто не сховається від нас! Знаєте, що діється в Московщині? Те саме буде з вами, якщо будете підпомагати Москву!

Шоста».


— Що значить Шоста? — спитала Гаська.

— Нас п’ять, а вона Шоста! — відповів дядько.

— Летючка мені не подобається, — закинув я. — Неповажна, написана жіночим стилем.

Гаська щось заговорила обурено. Але дядько припинив нашу розмову:

— Летючка добра, саме для дипломатів Спільноти Народів. А тепер інша справа: існувала небезпека, що багато москалів схорониться для власної безпеки в Україні. Там вони певніші за своє життя, знаючи, що ми не будемо нищити території нашої батьківщини. Там вони могли б завчасу захопити провід, завести дисципліну в московських організаціях, одним словом, вчинити нам неабиякі пакості. Хочу повідомити вас, що цю небезпеку ОУН усунула. Просто повідомлено, що тимчасовий український уряд віддасть під воєнний суд усіх, які будь-яким способом шкодили Україні.

— Тепер московським злочинцям ясно, що їх чекає.

На цьому ми скінчили розмову й перейшли послухати радіо.

З повідомлень преси, переданих по радіо, виходило, що рішення Спільноти Народів остаточно не затверджене, як теж і наставлення цієї організації до подій в Московській імперії неодностайне. Багато членів Спільноти Народів відмовилися не тільки дати свій контингент війська, але взагалі брати будь-яку участь у цій справі. Дехто почав навіть обстоювати права народів до вільного державного життя.

Врешті, хтось підніс питання відомого з-перед декількох десятків років непередрішенства. У пресі піднявся крик захоплення. Непередрішенство, яке колись було звернене проти свободи народів у Радянському Союзі, тепер стало клапаном безпеки для переляканих дипломатів. Наголовки газет зарясніли словами: «Не передрішаймо! Наша традиція — непередрішенство!»

А московська преса з країн з-поза СРСР стала раптом ангельсько-сентиментальна. Живемо, мовляв, у часах високої цивілізації, і не місце нам на війни й революції. Усе можна наладнати по-доброму, мирними розмовами, тим більше, що всі народи Радянського Союзу стали вже однією спільнотою, якій не личить розв’язувати деякі дрібні непорозуміння воєнним шляхом.

— Шкода, що не можемо прочитати цих міркувань у цілості, — засміявся Семен.

— І хто їм повірить?

— Думаєш? А я тобі ручу, що тисячі корисних ідіотів, як їх назвав ще Ленін, будуть співчувати не нам, а москалям. Але цю страшну недугу дурноти ми вилікуємо. Або докладніше, вона зникне разом з Московською імперією.

Ми довго розмовляли на цю тему. Було б цікаво перебувати тепер у цивілізованому світі й вичитувати всі ці небилиці.

Під вечір ми вийшли на поляну. Був спокій і тиша, тільки з лісу доносилися голоси птахів і нявкання диких котів. Появилися перші зорі, і з провалля виповзли мряки.

Під час вечері ми почули раптом сигнал відборчого апарату. Три короткі, три довші.

— З України! — схопився дядько, не ховаючи вже перед нами своїх таємниць.

Вслухувався хвилину, а тоді перевів сконденсовані слова на звичайні і врешті повідомив нас:

— За годину дістанемо звідомлення з України.

Глянув на годинник.

— Довго ждати… — прогомонів наче до себе. — А тепер, Гасю, дай нам кави!


25

— Події розвиваються, як передбачено! — радісно розповідав нам дядько, вислухавши звідомлення з рідних земель.

Ми перемінилися у слух: це ж бо перша вістка з України, безпосередньо після нашої бойової акції.

— Усі окупантські наказодавці зникли. Як догадуються, вони виїхали у свою Московщину. За ними провалилися кудись і всі прислужники ворога. Всюди панує спокій. У містах потворилися громадянські комітети, які подбали про доставу харчів та інших дібр, потрібних населенню. Під проводом ОУН у Києві створиться тимчасовий уряд вільної української держави. Це все.

— А ми? — продовжив дядько по хвилині. — Ми не маємо потреби сидіти в цій пустелі. Ти, Паньку, звільни своїх бойовиків, вони знають, куди йти. Хай візьмуть з собою полонених, які відтепер є вільними людьми. Поки вони дійдуть до автостради, маємо два дні часу. Ти підеш з ними, витягнете авто із сховку, візьмеш з собою двох-трьох бойовиків і помчиш до нашої фабрики. Там зорганізуй автобус, хай забере решту. Не забудь зустрітися з Раулем. Можеш повідомити його, що скоро буду в нього. Опісля полетиш до батьків Гаськи. Вони вже повідомлені про твій приїзд. Від них дістанеш адресу Шостої, вона розповість тобі, що далі маєш робити. Зрозумів?

— Зрозумів! — відповів я і, за військовим звичаєм, повторив наказ.

Я не рухався з місця, був цікавий, що дядько скаже Семенові і Гасьці. Але дядько глянув запитливо на мене:

— Ти що, захворів?

— Ні!

— Тоді рушай у дорогу!

— Я хотів тільки знати…

— Маєш наказ, тож нічого тобі більше знати. Ми ще не розв’язали нашої організації.

Прощаючись, я помітив, як злорадісно гляділа на мене Гаська. Кожна моя поразка була її перемогою і навпаки.

Я пішов до моїх хлопців. Повідомив їх про звільнення із служби. Усю зброю, за винятком малих пістоль і однієї рушниці для оборони в часі подорожі, вони залишили на місці. Опісля ми звільнили полонених.

— Можете йти собі окремо, або з нами. Як вам краще й вигідніше.

Вони радо погодилися маршувати разом з нами.

Другого дня ми дійшли до сховку, у якому стояло наше авто. Я взяв з собою трьох хлопців, усі інші з моїм заступником залишилися на місці; автобус приїде по них завтра.

Рауль зрадів моїми відвідинами.

— Куди ви ділися? Що трапилося з вами? — почав розпитувати, але я відповів, що все розкаже йому Семен.

Вечором я летів уже ракетним літаком. У дорозі трохи подрімував, трохи пригадував собі минулі події. Ось тут, при пересадці на цьому летовищі, схопили мене москалі. У цьому літаку я з нудьги залицявся до дівчини. Чомусь і серце сильніше забилося. Вчарувала мене, чи що?

Другого дня я стояв перед батьками Гаськи. Мати поплакувала з радости й невпинно розпитувала про Гаську:

— А як почувається? Чи змарніла? Чи хворіла?

— Дуже добре почувається, придбала кілька фунтів ваги, що її хвилює, і не хворіла ні разу, — відповів я.

Коли мати Гаськи вийшла приготовити перекуску, батько спитав мене нишком:

— Дядько Павло натякав мені радіовисильнею, що ви вибралися у фантастичну подорож!

— О, — відповів я. — Нічого надзвичайного. Були на Венері, опісля ще на загубленому небесному тілі, вилетіли поза нашу планетарну систему, було більш-менш цікаво.

Я обіцяв розповісти все пізніше, бо спішуся до Шостої.

— А втім, сама Гаська розповість вам усе з подробицями.

— Шоста живе один поверх над нами, — відповів. — Тож нічого вам спішити.

Новин з України не було ніяких, наша летючка, розкинена в Спільноті Народів, відразу втихомирила всіх охочих поласувати в Україні, а преса розписується про події в колишньому СРСР, подаючи видумані подробиці й ситуації.

— А вранішні газети поміщують на першому місці характеристику обличчя нової кінової зірки, міркуючи, що приходить мода для жінок розмальовуватися під її стиль.

Годину пізніше я дзвонив до нашої Шостої.

Двері відкрилися і… хто стояв переді мною? Дівчина з літака!

— Вибачте, я до Шостої! — заговорив я, скриваючи моє хвилювання.

— Заходьте! — промовила дівчина, пильно споглядаючи на мене. — Це я! — сказала коротко, коли ми опинилися в її кімнаті. — Сідайте, прошу!

Я всміхнувся:

— Ми давні знайомі, правда?

Я захоплено дивився на неї. Так, оці глибоко чорні очі, ці тендітні пальці й така естетична поява!

— Ксеня?

— Ксеня! — засміялася. — До того з роду гуцулка. Мої дідуні ніяк не можуть звикнути до долин, і я теж мрію про гори. Але не такі, як тут.

— А які?

— Сама не знаю — вимріяні!

Та ось Ксеня споважніла:

— Усе це гарно, але перед нами діло. Для певности, будь ласка, кличка?

Ми обмінялися кличками, і тоді вона повідомила мене про останні події та про мої завдання в цьому місті.

Я довідався, що в Україні по містах і селах постали національні комітети, які наводять лад в країні. За тиждень відбудеться в Києві з’їзд делегатів, на якому уконституюється Національна Рада, і вона перебере на себе завдання парламенту до виборів. Крім цього, створено місцеві органи безпеки, які бережуть кордонів України. Великі впливи силою обставин має ОУН, і члени організації мають завдання подбати про нормальний стан у державі до часу виборів. На з’їзді делегатів буде потверджене, згідно з міжнародним правом, відновлення самостійного життя української нації. На це свято має прибути, за окремим запрошенням, наша група. Моїм завданням буде приготовити все до подорожі. Летіти маємо нашою «Сорокою». Маю теж подбати, щоб ми приїхали на час, отже порозумітися з дядьком у цій справі.

Ксеня мала небагато часу, вона мусіла зліквідувати свій зв’язковий пункт. Я попрощався, не забувши договоритися про наступну зустріч нині вечором.

— Порозмовляємо, — пояснив я невинно. — Ми ж маємо свої таємниці, і то симпатичні таємниці!

Ксеня всміхнулася і я бачив, що радо зустрінеться зі мною.

Я знову відвідав батьків Гаськи. Пані Ірина розплакалася, побачивши мене, і я повні дві години мусів розповідати про Гасю. Батько розпитував мене, як Гася почувалася в міжпланетарних просторах, чи подорож не пошкодила їй на здоров’ї і на психіці.

— Ні, — відповів я. — Здоров’я Гася має добре, а про психіку подбав Семен.

Я додав іще, що всі приїдуть незабаром, і тоді пані Ірина побачить свою укохану доню.

Опісля я пішов до мешкання дядька Павла. Треба було дещо довести до ладу, але я обіцяв собі зробити це завтра, бо тепер усі мої думки були заняті Ксенею і я ледве діждався означеної години зустрічі.

Що там багато говорити! Дівчина як золото, і я почуваюся щасливим. Поки приїдуть наші, я потайки від Ксені купив два золоті перстені. «Ця хвилина прийде», — міркував я. Але коли, сам не знав. Може, тут, може, в Україні, на всякий випадок я носив перстені в кишені.

З Києва повідомили нас про збори делегатів чотири дні наперед. Труднощі були в тому, що Гася вперлася взяти до Києва своїх батьків, а дядько не міг прибути до міста з «Сорокою». Появу космічного корабля в будь-якому терені цивілізованої держави не можна б зберегти в таємниці. Цілу годину ми дискутували при телерадіоапараті і врешті вирішили, що батьки Гаськи, Ксеня і я полетимо до «Сороки», а не навпаки.

В дорозі я мусів немало розповідати про наші переживання, не згадав, однак, нічого про знищення московських міст ракетами. Це ніби не наше діло. Захоче дядько розказати, хай розповість сам.

Зустріч на поляні була зворушлива. Описувати її не буду, бо сентиментів не люблю, тобто, чужих сентиментів. Про власні і не згадую, ми ж були разом з Ксенею і мали багато часу перебувати на самоті.

Врешті прийшов час відльоту. Наш шеф повідомив нас, де маємо причалювати. «Сорокою» кермував Семен, і це сповнило Гаську невимовною гордістю. Мабуть, тому, що хотіла Семеном заімпонувати батькам. Але я не звертав уваги на інших. Сидів біля Ксені, і світ нас не цікавив — ми були закохані.


26

Не відриваючи очей від української землі, ми розглядали крізь прозорі стіни «Сороки» околицю. Зараз на кордоні Ксеня скрикнула захоплено:

— Що це? Карпати?

— Еге ж, українські гори! — відповів Семен. — Летимо тепер над Карпатською Україною, а перед нами Говерла.

Він сповільнив лет, бо досі ми летіли з шаленою скорістю.

— Гори! — прошепотіла Ксеня. — Мої вимріяні гори!

А далі Львів з святим Юром, старинними церквами, ринком і ратушею, і далі, над Поділлям, до Києва.

Захоплено ми дивилися на панораму Дніпра і золотоверхої столиці нашої батьківщини. Але до міста ми не долетіли. Треба було причалювати в лісі, на ледь видній поляні, не багато більшій від нашої «Сороки». Коли «Сорока» торкнула землю і ми вийшли з корабля, підійшов до нас гурт людей. Чотири були в одностроях, один у цивільному. Він висунувся до переду і, бистро обвівши поглядом нашу групу, підійшов до дядька:

— Дядько Павло?

Дядько простягнув йому руку.

Це був легендарний провідник ОУН.

Батьки Гаськи залишилися позаду, а провідник привітався з нами:

— Приємно мені познайомитися з вами! — заговорив. — Цікаво, чи вгадаю ваші прізвища!

І він підійшов до нас:

— Семен?

— А це, певно, Гася! — засміявся. — Не трудно вгадати, коли стоїть біля Семена!

— Ксеня! Вітаю, три роки не бачив! Тоді, — пояснив, — я їздив як експерт від алюмінієвих заводів за кордон, і там ми зустрілися.

Підійшов до мене:

— Ну, як останній, то мусить бути Панько! — стиснув мою руку.

Поки йшла розмова, отака товариська гутірка, я приглядався до провідника. Невелика ростом людина, навіть і незамітна, коли б зустріти на вулиці. І обличчя таке змінливе, що збагнути його характер зразу важко.

За кілька хвилин з ліска виступили вояки, накрили «Сороку» маскувальним полотном і поставили біля неї сторожу.

— Це забезпечення проти цікавих! — пояснив провідник. — Мусимо зберігати наші таємниці, бо майбутнє непевне, а береженого Бог береже! При нагоді, як дозволите, огляну ваш корабель, а поки що поїдемо?

Ми рушили автами до міста. Їхали вулицями, якими проходили люди, і ніхто не звертав на нас особливої уваги. Місто вражало нас красою, зокрема алеями та квітами, що прикривали часто старі, запущені, давно не відновлювані доми.

— Усе буде тепер як слід! — говорив провідник.

— Україна багата держава, і ніхто вже не буде її визискувати. Україна перестала бути колонією Москви.

— І нічиєю іншою не буде! — відповів дядько.

Ми завернули в обширне подвір’я і зупинилися перед гарним старинним будинком.

— Це тут головна кватира ОУН. Вибачайте, коли не все наладнане, але маємо важливіші справи, повірте!

— О, напевно! — заговорив я. — На все прийде свій час.

Ми ввійшли до невеличкої кімнати, прикрашеної портретами наших історичних постатей. Провідник станув за столом і звернувся до нашої групи:

— Друзі, маємо перевести скромну церемонію. Ви всі з нашої шістки, крім одного Панька, є членами ОУН. Сьогодні прийшов час, щоб і Панька за те, що зразково виконував свої обов’язки, за його гідну національну поведінку нагородити членством в Організації Українських Націоналістів!

Я глядів на провідника, не чув його дальших слів. Не знаю, як це сталося, я запам’ятав тільки Хрест і Тризуб на столі, прикритому синьо-жовтим прапором, і слова присяги: «Завжди і всюди боротися за Суверенну Соборну Українську Державу!»

Наче непритомний, я приймав привітання з великим відзначенням, одне пам’ятаю, як Ксеня обняла мене й щиро розцілувала.

А по полудні було свято проголошення державности. Площа перед Софійським собором була повна народу, на вулицях і по залах закладено гучномовці, цей день мав стати навіки державним святом України.

Ми, як гості, дістали місця на балконі зали, в якій відбувався історичний акт. Під оплески делегатів і гостей увійшов у залу тимчасовий уряд з президентом на чолі. Після кількох вступних слів президент відчитав ухвалений делегатами акт відновлення української держави. Усі присутні вислухали його стоячи, після чого збори закрито.

— Ось, дорогі мої, — промовив до нас дядько, — ми були свідками події, про яку писатимуть історики, яка залишиться в пам’яті багатьох генерацій нашого народу! Яка приносить щастя і світле майбутнє Україні!

— І до якої ви, друзі, приклали багато зусиль та праці! — почувся голос провідника, якого ми досі й не завважили.

— Усі в більшій чи меншій мірі виконали свій обов’язок, — відповів дядько. — Та нема про що згадувати! Ось перед нами ще багато завдань, ворог змагатиме за допомогою інших відвоювати те, що захопив і втримував століттями. Мусимо бути сторожкі, бо приятелів не маємо і сили наші ще слабкі!

— О, — усміхнувся провідник. — Сила в нас є! Вона тільки ще незорганізована, ще не схоплена в тверді державні рамці!

— Я вірю, що наші провідники подолають усякі труднощі.

— І я вірю в те, — відповів провідник, — але сторожким треба бути.

І він попросив дядька Павла на коротку розмову вдвох.

Ми перейшли до бічної кімнати, де подали нам перекуску. Скоро появився і дядько.

— Друзі! — сказав. — Наші обов’язки не закінчені! Ми мусимо зберегти таємницю сили, якою володіємо ми, наша шістка. Наші ракети і наш К7 збережуть молоду українську державу від ворожих затій наших близьких і далеких сусідів. Наша шістка стерегтиме таємниць нашої науки. Опісля, коли держава розбудує всі свої ділянки, військо й безпеку, тоді передамо нашу таємницю українському народові. Не забуваймо, що міжнародні сили, які обстоюють велику московську імперію, не загинули разом з кремлівськими бандитами, а навпаки, будуть скрито і хитро працювати проти нас. І ми мусимо відбити всі ворожі зазіхання.

Тому, друзі, ми мусимо вертатися, змінити трохи наше життя. Воно, мабуть, не буде таке небезпечне як досі, над цими справами треба подумати дуже докладно.

Дядько глянув на Семена і Гаську, а опісля перевів погляд на Ксеню.

— Вірю, що для ваших приватних справ залишиться тепер багато часу!

Гаська глипнула на мене і глумливо посміхнулася. А мені досадно було: чому дядько глянув тільки на Ксеню, а я ніби повітря, ніби ніщо!

У день нашого відльоту я мав цілу низку невдач. Спізнився на прощальний візит у провідника і над’їхав у таксі, коли наші вже виходили з будинку. Опісля я напосівся керувати «Сорокою» — і дядько дозволив мені, але при старті я забув чергування різних підойм і ґудзиків. Через те «Сорока» ледь підірвалася від землі і сіла скісно, так що ми мало не попадали. З великим соромом я мусів передати кермо Семенові. Врешті, над столицею України ми ще вчора вирішили відбути невеличку врочистість. Гаська і Семен, Ксеня і я мали заручитися в присутності дядька Павла й батьків Гаськи та прийняти від них благословення. І що трапилося? Коли треба було вкладати на пальці заручинові перстені, виявилося, що я маю тільки один. Нашвидку я перешукав усі кишені — не знайшов!

Ситуацію врятувала Ксеня:

— Нам вистачає один! — заявила, коли всі накинулися на мене.

— Хай! — махнув рукою дядько.

Тоді Ксеня вложила мені перстень на палець.

— Важливіше, щоб Панько його мав. Перстень зв’язує і прив’язує! А мені не треба!

Я зняв його і глянув на вигравійоване ім’я. Це був справді мій перстень — я загубив Ксенин.

Під час лету всі розважалися веселими розмовами, тільки я сидів похнюплений. Як можна загубити заручиновий перстень?!

Підсвідомо я почав ще раз перешукувати кишені. І враз — о, щастя! Знайшов! Перстень був у малій внутрішній кишеньці, біля запальнички!

Я не сказав нікому ні слова. Соромливо взяв Ксенину руку і вклав перстень на її палець.

Вона мене зрозуміла, кохана дівчина! Глянула тільки на мене своїми темними очима і не сказала ні слова.


Минуло кілька тижнів. Наші обидві пари були вже по шлюбі, відбули подорожі в тропічні околиці, але мешкали ми все ще в кімнатах підземелля біля «Сороки».

Ми вже почали нудьгувати. І хвилюватися! Бо як можна жити спокійно і бути вдоволеним з нашими молодими жіночками, коли ніякого справжнього діла не було, жити треба було тимчасово, а цілі дні проходили на вислухуванні радієвих передач з України. Там родилося нове життя, люди були повні ентузіазму, здійснювали нові проекти в усіх ділянках життя, а ми сидимо тут у пущі, наче на засланні!

Якби не це радіо! А то ми вислухували, що маємо національних представників при Спільноті Народів, що всі держави світу визнали український уряд і обмінялися амбасадорами, що повертаються колишні засланці з далеких земель Азії. Відкрито в Києві врочистим актом Українську Академію Наук, маємо своє військо.

Нещодавно подано вістку про те, що в Московщину виїхали комісії, яких завданням є відібрати наші історичні пам’ятки і скарби, що досі знаходилися в архівах і музеях московських міст. Для наведення ладу в Московщині війська визволених народів окупували московську країну, а інші комісії визначують контрибуцію за шкоди, які московські уряди вчинили в Україні. Усі ці засоби, включно з окупацією Московщини, мають на меті перевиховати москалів, зокрема їхню державну еліту, на нормальних людей.

Як повідомляють у радіо, в архівах Москви знайдено безцінні скарби, що походять з розкопок археологів та знахідок з часів праісторичної України. Ті скарби науки, які досі були недоступні для наукових дослідів, докорінно змінять дотеперішнє знання про ці давні часи в Україні. Знайдено теж пограбовані впродовж віків скарби українського мистецтва, заховані досі в підвалах московських музеїв.

В Україні планують розбудувати ті ділянки промислу, які досі не були дозволені Москвою. Також появляється велика кількість книжок письменників, поетів і науковців, нові їхні праці і давні, тобто написані потайки під московською окупацією.

Врешті сьогодні передали вістку, що зловлено визначних комуністичних бандитів Москви, які відповідальні за довголітнє винищування українських діячів науки і культури та за московський терор.

Уже навіть спокійний дядько Павло, який цілими тижнями просиджував у своїй лабораторії над студіями про інші прикмети К7, і той почав хвилюватися, хоч я не певний, чи з причини нашого відокремлення, чи, може, з інших турбот.

Врешті, одного дня ми дістали радіотелеграму. Відібрав її сам дядько, і ми не прив’язували до неї ніякої уваги. Ми вже голосно ремствували на нашу долю, а наші жінки були вже прибиті до краю. І коли ми, похнюплені й роздратовані, сиділи в кімнаті, дядько прийшов до нас і поглянув на кожного з-поза своїх окулярів. Опісля сів вигідно у фотель і промовив:

— Друзі, я давно помітив ваше невдоволення, а й сам не був у надзвичайно втішному настрої. Але я знав, що так само важко йти в боротьбу, як і бездільно ждати на накази. А може, це друге ще важче.

І дядько похитав головою.

— Перші величні творці і діячі ОУН залишили нам заповіт, знаєте його: беззастережно служити Україні! Служити своїм розумом, знанням, силою волі, бойовими ділами, життям і, врешті, вмінням ждати і ждати! Наші національні герої — від керманичів революції й держави двадцятих років до революціонерів другої світової війни, творців наших збройних сил і нашого підпілля — усі вони мусіли вміти не тільки діяти, але й ждати! А тепер повернемося до наших справ. В Україні потрібно сьогодні фахових людей. Їх чимало в краю, але бурхливий розвій державного життя вимагає їх більше і більше. Про нас не забули. Але ми маємо особливе завдання, до якого потрібно було починити великі приготування. Одним словом, в Україні постав Дослідний Центр Національної Оборони, установа, в якій наші справи мають визначне місце. Головою центру призначено мене, і я маю дібрати собі потрібних мені людей. Для Центру вже вибудувано комплекс будинків, у яких примістяться державні таємні засоби оборони, отже і наші лабораторії, і наша «Сорока». Саме я одержав радіограму. Все готове, можемо їхати хоч би й зараз. Отже, як? Коли вилітаємо? За п’ять хвилин? За годину? Чи завтра?

Я схопився:

— Летимо негайно! Нема чого тут сидіти!

Семен мовчав, вичікуючи думки Гаськи. Він завжди слухає, що каже йому Гаська.

Вчинився шум і галас. Жіноцтво радило, а дядько, послухавши хвилину, махнув рукою і пішов до себе. Я заповів Ксені, що йду готовитися до лету.

Після кількох хвилин у кімнаті втихло. Певне, радять тепер, що їм робити. Я повкидав усе потрібне у валізи й поспішно переглядав свою кімнату, чи не залишив чого потрібного.

Увійшла Ксеня.

— Ти вже готова? — спитав я, трохи дивуючись.

— Їдемо завтра! Завтра вполудне!

Мені опали руки.

— Як то завтра? Та ж, зібравши наші дрібниці, можемо за годину бути в Києві!

— Як ти собі це уявляєш? — засміялася Ксеня. — Ми ж не можемо приїхати як дикунки! Треба приготовити сукні, білизну, і це, і те, а сьогодні не зможемо цього зібрати. І подумати треба! Хто знає, чи й завтра до полудня впораємося.

Я скаженів. Розкинув усе, що було у валізах і, топчучи по одягах і білизні, вибіг з підземелля. Ні, це вже годі! Годі і годі! Якщо так — добре! Я лечу за тиждень, я маю час! Можу і за місяць! Певно, треба ж приготовитися.

Я ледве дихав. Ішов кудись перед себе, аж гущавина стала непрохідною і опам’ятала мене. Де я?

Я мало не загубився в пущі, але мав щастя. Віднайшов поляну по двох годинах і появився в підземеллі в подертому й заболоченому одягу.

Що далі було — неважне. Згадаю тільки, що з трудом вдалося мені перепросити Ксеню й Гаську за мою диковинну поведінку. Так, перепросити! З трудом!

А другого дня вполудне ми рушили. «Сорокою» керував Семен. Ми помчали високо вгору, якщо у просторах поза Землею є гора й низ. Помчали поглянути здалеку на нашу планету.

— Ти не знаєш, яка я щаслива! — Ксеня пригорнулася до мене.

Дядько підійшов до нас:

— Що там ваше щастя! Гляньте униз! Там щаслива вся Україна!

— І ціла наша планета! Гляньте, яке сяйво!

Перед нами видніла Земля із своїм блакитно-фіолетовим ореолом. Із її полюсів витрискували в чорне небо тендітні світла полярного сяйва. Горіли всіма кольорами веселки. Земля вітала своїх мешканців, звільнених назавжди від страху й неволі. Семен скерував «Сороку» вниз, туди, де жила новим життям наша Україна.


Кінець



Загрузка...