Камінна душа

ДОДАТОК ДО ПРОЧИТАНОГО, ЩО СТАНЕ В ПРИГОДІ ВЧИТЕЛЕВІ ТА УЧНЮ

До видання увійшов роман Гната Хоткевича «Камінна душа». Додаток до прочитаного містить біографічні, літературознавчі й методичні матеріали, які допоможуть читачеві ґрунтовніше ознайомитися з життям і творчістю митця.

Гнат Мартинович Хоткевич народився 31 грудня 1877 р. у Харкові й за походженням був у буквальному значенні слова «кухарчиним сином». Його батько служив кухарем, хоча, за словами самого Гната, «був граф, потомок великих і славних гетьманів Ходкевичів», а кухарем став «унаслідок родинних інтриг». Мати також служила кухаркою і хатньою робітницею в родині дрібного харківського купця Михайлова, який мав дачу в селі Деркачі у 13 верстах від Харкова. Сюди щоліта виїздила на відпочинок купецька сім’я, а разом із нею батьки-Хоткевичі й малий Гнатик.

Цьому селу судилося стати своєрідною колискою національної свідомості майбутнього митця, його художніх уподобань і прихильностей, які пізніше він розвинув і довів до високого професіоналізму. Саме тут уперше поринув Гнат у стихію співучої української мови і чарівливої народної пісні, народного життя і звичаїв, у ту привабливу «українську стихію», яка не могла не відбитися, за його спогадами, «у свідомості малого хлопця, який зроду не бачив української книжки й не знав нічого про якусь там ріжницю мов».

Отож не дивно, що вже у 11—12 років, почавши читати Гоголя і душею підсвідомо відчувши у його творах ту саму «українську стихію», український дух і колорит, хлопець вирішив, що той «неправильно пише», і взявся перекладати українською мовою його «Майську ніч». Та він не завершив свого першого літературного опусу, бо не зміг перекласти російського вірша.

Навчаючись у 1890-1894 рр. в реальному училищі, Хоткевич опинився у становищі сумнозвісних «кухарчиних дітей». Пізніше, у «Моїй автобіографії», Хоткевич із цього приводу саркастично зауважував: «Далися оті кухарки державним діячам! Один закриває школи для «кухаркиньїх детей», другий хоче, щоб кожна кухарка вміла управляти державою».

І у реальному училищі хлопець не забував своїх деркачівських друзів і скрупульозно збирав копійчину за копійчиною, що їх йому давали на сніданок батьки. Потім він купував на них зошити, олівці, пера, а на літніх канікулах, приїхавши до Деркачів, збирав селянських дітей і влаштовував «школу», передаючи їм все те, що знав сам. Одним із його учнів був «Ахванасій Волячі Очі» — майбутній відомий матрос Матюшенко, герой повстання на крейсері «Потьомкін». Пізніше, перебуваючи вже в еміграції у Женеві, Матюшенко написав своєму першому вчителю листа, в якому відзначав, що «перші зерна свободолюбності дістав з отої школи».

По закінченні реального училища Хоткевич вступив до Харківського технологічного інституту, де, як і в реальному, навчався за казенний кошт та ще й отримував стипендію. Але зв'язків із Деркачами не поривав, наїжджаючи сюди у ті літні місяці, коли не був зайнятий на практиці. Туї' 1895 року він узявся організовувати аматорські вистави для селян, створивши гурток із представників сільської інтелігенції та декількох селян. Для виступів треба було мати хоч якусь сцену, лаштунки та приміщення для переодягання акторів, і юнак для їх облаштування поїхав по місцевих хуторах за пожертвами. Хтось із селян давав гроші, хтось дошки та цвяхи, в одного найняли садок і самотужки спорудили там будиночок зі сценою. Пізніше він писав про ці дні: «Був я не тільки агентом по збиранню жертв, будівничим, режисером, актором, бутафором, а й суфлером».

Ставили «Назара Стодолю» Шевченка, «Як ковбаса та чарка» Ста-рицького, «По ревізії» Кропивницького. Грали й російські п'єси, бо без них не дозволялося ставити українських. Вистави справляли велике враження, особливо на селянську молодь. Дехто з молодих селян, щоб побачити виставу, біг 8-9 верст до Деркачів, а потім стільки ж назад, щоб до світанку бути вже вдома або у полі.

Виступав Хоткевич з аматорськими виставами у складі гуртка сту-дентів-технологів по різних селах Харківщини, а одного разу добрались аж до Полтави. Давали вистави й на околицях Харкова.

У Деркачах Хоткевич уперше познайомився з кобзарем Павлом, з мистецтвом гри на бандурі та кобзарського співу. Тут же 1895 р. справив собі бандуру й почав грати, поступово вдосконалюючи цей гнаний на той час вид українського народного музичного мистецтва. Згодом він згадував: «З легкої руки Павла та його колег, їх, ясна річ, я слухав у Харкові, й народився бандурист Гнат Хоткевич. А сталося це 1894 чи 1895 року і мало величезне значення для подальшого мого життя».

Перші музичні спроби молодого кобзаря відбулися тоді ж, після уряджуваних студентами-аматорами вистав, які нерідко закінчувалися імпровізованими концертами, де хором, усі разом — і актори, й глядачі — співали українських народних пісень, а Гнат із бандурою був солістом. Ці перші виступи проходили з великим успіхом. 1 це надало юнаку сміливості, коли його за участь у студентських заворушеннях 1899 р. у Харкові виключили з інституту й наказали за 24 години забиратися з міста, звернутися до видатного українського композитора М.В. Лисенка і запропонувати йому свої послуги як співця-бандуриста. Саме тоді Лисенко зі своїм хором гастролював по Україні, і Хоткевич, після невдалої спроби зустрітися у Києві, знайшов його у Золотоноші: «Заграв я йому. Подобалося страшенно. Закликає на посаду соліста-бандуриста й дає 60 крб на місяць! Ого! Я таких грошей не бачив зроду. Лисина. Парик... Успіхи на сцені й поза сценою», — писав він у своїй «Автобіографії».

В хорі Лисенка виступав молодий соліст у багатьох місцях України з піснями й думами про Січ та Гетьманщину, докладаючи багато зусиль для популяризації народної пісні та бандури, про що свідчать відгуки тогочасної преси.

Того ж 1899 року, 13 березня, Хоткевич як бандурист з величезним успіхом виступив на Шевченковому вечорі у Полтаві. Ось що про нього писали: «Душею вечора був аматор-кобзар Гнат Хоткевич, запрошений з Харкова. Деякі інтелігенти, почувши про вечір і кобзаря, поприходили та поприїздили з навколишніх сіл. «...Взагалі вечір видався інтересний, та й кобзар той так натурально грає й виспівує народні думи й пісні, наче перед вами справжній дід-бандурист, його бандура «грає, виїраває, жалібно співає», і мимоволі дивуєшся, чому така гарна музика, як кобза, у нас, і по містах, і по селах, не в такій пошані в інтелігентів, як того вона варта. Мабуть тому, що вона наша, національна. Кобзаря викликала публіка кільканадцять разів, і він грав і співав, аж зовсім утомився... Мол одіж зробила овацію йому і щиро дякувала».

Рівно через рік, 18 березня 1900 р. у залі Літературно-артистичного товариства у Києві Хоткевич знову виступив на вечорі пам’яті Шевченка, про який у львівському «Літературно-науковому віснику» повідомлялося: «Артистична частина вечора... вельми удалася: цікавою новинкою була гра на бандурі і співи кобзаря Гната Галайди (сценічний псевдонім Хоткевича)». Того ж року він з бандурою з’являється на Шевченковому вечорі у Петербурзі, викликаючи, як і всюди, захоплені відгуки: «...Далеку минувшість з великою артистичною силою нагадав слухачам... Г. Хоткевич, який навмисно приїхав із Харкова, щоб виступити як віртуоз на бандурі! Він проспівав одну думу і кілька пісень жартливого змісту, зробивши сильне враження своїм глибоким розумінням народного духу».

Але апогеєм у популяризації Хоткевичем кобзарства, цього унікального явища української культури, став XII археологічний з’їзд, що відбувся у Харкові влітку 1902 р.

Для самого Хоткевича участь в археологічному з’їзді мала негативні наслідки: на його квартирі було проведено обшук, а йому самому заборонено виступати з лекціями про кобзарів, організовувати їхні виступи. За словами Хоткевича, йому «вісім разів відмовляли у дозволі ставити отой концерт у Харкові», а «губернатори всіх українських губерній відповіли забороною зробити такий концерт у себе». Однак це не зменшило енергії Гната Мартиновича у популяризації кобзарського мистецтва. Щоправда не у Східній Україні, а на західноукраїнських землях, куди він нелегально перебрався як політичний емігрант після поразки грудневого збройного повстання 1905 р. Як співак-бандурист він об’їхав з концертами всю Галичину й Буковину, виступав також із лекціями про бандуру і кобзарів, про яких населення цього краю знало лише з мистецьких творів.

Початок 1900-х років був надзвичайно активним і плідним у житті молодого мктця. Сам він писав про той період: «Я і в літературі, і в музиці, і в театрі, і в громадській роботі, всюди було повно отого Хоткевича». Найпершим же успіхом його в цей період було те, що 1900 р. за клопотанням дирекції Технологічного інституту перед міністром Хоткевича як відмінника і майбутнього претендента на підготовку до професорського звання через рік (а не через два, як було присуджено) поновили в інституті та надали можливість захистити дипломний проект. Після цього молодий інженер влаштувався на роботу у службу тяги Харківсько-Миколаївської залізниці, де й працював до 1905 р. У цей же час він активно виступає на літературному поприщі (перше його оповідання «Грузинка» було опубліковане ще 1897 р. у львівському журналі «Зоря», а 1899 р. у Харкові окремою книжечкою вийшло оповідання з киргизького життя «Добром усе переможеш»). На початку 1900-х років він починає друкуватися у «Літературно-науковому віснику», що видавався у Львові. Тут Хоткевич вміщує свої художні твори (поезії в прозі, невеликі оповідання — «Малюнки», «Різдвяний вечір» та ін.), а також рецензії (на збірку поета-робітника А. Шабленка «Нова хатина», на альбом художника С. 1. Васильківського «Из киевской стариньї») та критичні огляди («Сумний стан нашого теперішнього українського театру. Драматичні «твори» Сластина»). Крім того, його твори друкувалися в альманахах «За красою», «Арго», «Багаття», а 1902 р. у Харкові вийшла перша збірка письменника «Поезія в прозі».

Вже на початковому етапі літературної творчості Гнат Хоткевич виявив себе як енергійний поборник високохудожнього, повновартісного мистецтва та літератури, який виступав проти тих «писак» і «паразитів», твори яких, «страшні своєю негідністю і шкідливим впливом», отруюють і заражають собою «кров національного організму і троха-потроха паралізують і без того анемічні його члени». Водночас він підняв голос проти цензурних утисків і цькування у Російській імперії українського друкованого слова і мови, за виховання національно свідомого громадянства. Так, у невеличкій передмові до надрукованих посмертно у «Лі-тературно-науковому віснику» віршів Я. І. ІЦоголева письменник торкається такого болючого питання, як національна свідомість українців. Він пише: «Не так легко, як може здалеку здається, нам, українцям-руси-нам бути навіть націоналістами, в змислі прихильників ідеї, а не то що вже свідомими щодо національності українцями... Та інакше і бути не може. В державі, де українська мова лічиться за щось непотрібне, де з реготом кажуть, що є Гамлет «на хохлацком язьіке», де 90 % людей, чуючи скаргу українця на цензурні заборони та утиски, підіймуть брови угору і спитають зацікавленим голосом: «Хіба все це так?» — у тій державі, кажу, можна і не дивуватись таким чудним річам, такому бракові родинно-національної чесності навіть».

Початок 1900-х років для Хоткевича відзначався й активною громадською, діяльністю. Він працює у громадській книгозбірні, прилучається до роботи Харківського товариства грамотності, де засновує видавничу українську комісію і очолює її, здійснює народне видавництво дешевих українських книжок (але за російським правописом), які він підписував: «Вьідано Вс. И. Гуртом», що мало означати «Всі гуртом», хоча той гурт складався з нього одного.

Але найбільш абсорбуючим його душевні й фізичні сили заняттям у цей час була робота з українським драматичним гуртком робітників, яким він керував під псевдонімом Гната Галайди і який почав виступати в Народному домі Харківського товариства грамотності майже одночасно з його відкриттям у жовтні 1902 р. Оскільки Народний дім був побудований на фабрично-заводській околиці міста, його відвідували переважно робітники найближчих заводів — паровозобудівного, Гельферіх-Саде, Мельгозе та ін. Саме з них Гнат Галайда і створив спочатку український гурток, а невдовзі й справжній робітничий театр, який систематично давав вистави на сцені Народного дому: «Півтораста душ самих робітників,

бо єдиний «тілігент» серед них був я», — згадував пізніше Хоткевич.

Репертуар цього театру складався з творів української драматургічної класики — п’єс М. Кропивницького («Дай серцю волю», «Олеся», «Вуса», «Дві сім’ї», «Пошились у дурні» та ін.), І. Карпенка-Карого («Бурлака», «Сто тисяч», «Бондарівна», «Мартин Боруля», «Хазяїн», «Безталанна» та ін.). І хоча спеціальний урядовий каталог дозволяв до постановки у народних театрах лише вісім українських п’єс, комітет з урядування Народним домом за наполяганням Хоткевича-Галайди домігся дозволу виставляти й багато інших — їх у репертуарі гуртка налічувалося більше двадцяти.

За два роки (1903-1904) гурток Галайди дав більше тридцяти вистав, і кожну з них відвідувало в середньому близько 800 глядачів переважно з робітничого середовища. Гуртківці працювали з величезним ентузіазмом, незважаючи на аж надто несприятливі умови життя і праці. На репетиції, що відбувалися тричі на тиждень і тривали до 12 години ночі, а то й пізніше, робітники приходили після тяжкого трудового дня, йшли на відпочинок далеко за північ, а о 6-й ранку мусили бути вже на робочих місцях. Однак вони збиралися у будь-яку погоду, намагаючись не пропустити жодної репетиції, «щоб усе йшло краще, ближче до істини, до життя, щоб із спектакля відвідувачі театру виносили якомога більше», — відзначали гуртківці. Сам Хоткевич писав згодом: «Що виділяло нас, мабуть, з усіх взагалі гуртків аматорських, це особливий якийсь запал, ентузіазм. У нас не було спізнень на проби, проби йшли допізна, дуже допізна, аж адміністрація Народного дому розпорядилася, шо після 12-ї ночі не буде давати нам світла. Бували випадки, коли на пробу товариші робітники приходили прямо від станка, з роботи — і з проби йшли прямо на роботу. І я це не казки оповідаю, а так воно було».

Виступи робітничого театру приносили велике моральне задоволення як акторам-аматорам, так і робітникам-глядачам, які писали у своєму листі: «Ми, робітники, були задоволені як з боку змісту та виконання, так і тому, що бачили людей, які безоплатно працюють і досягають таких чудових результатів. Нам було радісно бачити, що це наші ж товариші робітники».

При гуртку було уладжено чудовий хор, який не тільки брав участь у виставах, а й виступав з концертами на різних сценах міста. А велика кількість гуртківців давала можливість ставити по-справжньому масові сцени: «...Масовими сценами ми могли гордитися. Ставлячи, скажім, «Невольника», ми переносили на кін Січ Запорозьку, і оживало буйне товариство, не було статистів на сцені, а все жило й буяло. Там і побутові сцени, і музика, й танці, й пиятика, і все, до чого додумувалася молода режисерська фантазія», — згадував керівник театру. Жіночі ролі у виставах грали дружини, сестри, дочки робітників, зрідка запрошували когось із сторонніх, зокрема одну з учениць недільної школи Алчевської — Пашкову, надзвичайно обдаровану дівчину. Сам Гнат Галайда працював у гуртку і як режисер, і як актор та співак (роль кобзаря-наглядача з «Невольника»), і як хоровий диригент, і багато інших обов’язків доводилося виконувати йому в театрі.

Діяльність робітничого гуртка мала величезне значення в ознайомленні й прилученні робітників (і акторів, і глядачів) до досягнень української театральної культури й драматургії, музично-хорового мистецтва, у розширенні їхнього загальнокультурного кругозору. Але чи не найбільшим своїм здобутком Хоткевич вважав розвиток у робітничому середовищі національної свідомості: «А дати в ті часи 150 свідомих українців у робітничу масу — я вважаю серйозною своєю заслугою. Багато з тих імен відомі в Харкові, власне, — як українці — і я з гордістю про це згадую. Кулінич, Глянько, Стадник, Мезін, Дорошенко, Іванів, Сергієнко, Власенко, Васюренко та інші, прізвищ яких я вже не згадаю, — їх знають: то в ширших, то в вужчих колах, але — знають». Іншим разом він доповнював: «Найцінніше се було те, що в робітниче середовище йшла українська ідея. Не тільки члени гуртка ставали свідомими українцями, а вони впливали й на тих, з ким сходилися, з ким балакали, працювали». З цього ж божу оцінював Гнат Мартинович і значення згадуваного вже видавництва «Вс.И. Гуртом», яке він створив: «Я обмінювався своїми виданнями з усіма, хто вів аналогічну роботу по інших містах: з Києвом, з Грінченком у Чернігові, отже у мене був чималенький вибір книжок. Кожний із членів гуртка діставав від мене певну пайку книжок для продажу, і українська книжка протискалася до заводської фортеці. Убога то була книжка, тричі обсмоктана царською цензурою, але то була українська книжка, вперше звучало в цеху українське друковане слово, вперше будилася свідомість».

ГІраця Хоткевича з розвитку національної свідомості робітників невдовзі принесла певні плбди. 1903 р., коли у Полтаві відбувалося українське свято з нагоди відкриття пам’ятника І. Котляревському, велика група національно свідомих робітників Харкова через Хоткевича передала вітальний лист його учасникам. Це було єдине вітання на цім святі від робітників: «І оце приєднання до українства, — підсумовує Гнат Мартинович, — я і вважаю своєю заслугою. Діти моїх тих бувших акторів вже виховувалися в українськім дусі задовго до того, як це стало можливим більш-менш одверто».

Але робота з робітничим гуртком у стінах Народного дому тривала недовго і припинилася наприкінці 1904 р. через дрібні, переважно побутового характеру незгоди гуртківців з адміністрацією Дому^ які переросли у конфлікт. Робітничий театр Гната Галайди розпався. Його ж керівник ще певний час залишався у складі Видавничого комітету, зокрема його української комісії. Як свідчать архівні документи, від її імені Гнат Хоткевич у березні 1905 р. склав доповідну записку до правління Харківського товариства грамотності, в якій зазначав, що Харківський Народний дім як такий, що діє на території України і серед українського населення, мусить мати на меті насамперед ознайомлення населення з рідною літературою, історією тощо, «тобто, іншими словами, як у влаштуванні вистав, так і в усіх інших розвагах, що влаштовуються у Народному домі, перевага мусить бути віддана українському елементу. Досі, на жаль, цього не спостерігалося, а мало місце зовсім протилежне явище...» Він зазначав, що в концертах, які відбуваються у Народному домі, українських номерів, дуже мало. Те саме стосується й українських вистав, яких ставиться вдвічі або втричі менше, ніж російських. Особливе ж занепокоєння у автора записки викликав український репертуар. Його погіршення досить гостро відчувалося з припиненням діяльності українського гуртка робітників. Саме тоді у Народному домі почали ставити такі п’єси, як «Душогуби» Тогобочного, «Кляте серце» Захаренка та інші «лубочні речі, котрі ніколи не виставляла жодна серйозна трупа». За таких умов, наголошував Хоткевич, «страждальним елементом є народ і особливо та ідея, в ім’я процвітання якої написана ця заява». Він запропонував створити при комітеті з управління Народним домом окрему українську комісію (як при Видавничому комітеті), котра мала б спостерігати за репертуаром та якістю виконання українських п’єс, їх відповідністю даним історії та етнографії, вишукувати кошти на поповнення бутафорського обладнання і костюмів, опікуватись розширенням репертуару тощо. Вимоги Хоткевича та інших членів української комісії при Видавничому комітеті відносно розширення та якісного покращення українського репертуару підтримала своїм листом до правління Народного дому українська поетеса та педагог X. А. Алчевська, яка активно працювала у Харківському товаристві грамотності.

Але прийшов буремний 1905 рік. 1 Гнат Мартинович, працюючи на залізниці, активно вливається у боротьбу робітників-залізничників, разом із ними бере участь у Загальному жовтневому страйку та Грудневому збройному повстанні. Хоткевича обирають членом Виконавчого комітету службовців Харківсько-Миколаївської залізниці. Як зазначалося в одному з архівних документів, саме «йому належить організація комітету і розробка його дій як професійного органу... З його ініціативи організували районні комітети в Люботині, Полтаві, Кременчуці, Знам’янці й Миколаєві». У грудні 1905 р. Хоткевича обрали делегатом на Загальний з’їзд у Москві нелегальної залізничної спілки, де охранка збиралася заарештувати його.

Хоча арешту він уник, але змушений був перейти на нелегальне становище, переховуватися у друзів, зокрема у художника С. Васильківського, а на початку 1906 р. емігрувати до Галичини. Тут він вів широку концертну і лекційну діяльність, займався літературною працею. Жив спочатку у Львові, потім на запрошення Володимира Гнатюка переїхав на Гуцульщину у Криворівню, де прикипів душею до казкового гуцульського краю і його жителів. Вражений і зачарований їхнім поетичним фольклором, архаїчною гуцульською говіркою, безпосередністю і природною артистичністю гуцулів, Хоткевич вирішив організувати з них театральний гурток, а для вистав використати місцевий фольклорно-етнографічний матеріал, близький за духом, формою і змістом до ментальності виконавців.

Дехто зі львівських знайомих намагався відмовити його від цієї, на перший погляд, безглуздої фантазії. Один із них писав: «Та що ви робите? З кого ви хочете складати трупу театральну? З неграмотних людей, що зроду сцени не бачили, не то що самі не грали. Та він же як побачить смереку, нарисовану на декорації, то йому ж захочеться спиною об неї почухатися».

Але подібні аргументи не відвернули від задуму заповзятого провідника театрального аматорства, впевненого у великій просвітницькій, виховній і багатьох інших важливих місіях народного театру. І 1909 року у с. Краснові поблизу Криворівні виник гуцульський театральний гурток, який згодом переріс у перший в цьому краї Гуцульський театр. Трупа спочатку складалася з декількох осіб і мала в репертуарі лише одну п’єсу — перероблений і перекладений Хоткевичем українською мовою твір польського автора Корженьовського з гуцульського життя «Верховинці», яка дістала назву «Антін Ревізорчук».

Обмеженість репертуару і малочисельність трупи не завадили їй з величезним тріумфом об’їхати Галичину, виступаючи по містах і селах. Цей успіх спричинив те, що вже через рік гурток розрісся до 40-60 осіб. Його гастрольна діяльність також розширила свої межі, він виступав уже не лише у Галичині, а й на Буковині з Чернівцями, на польських землях, зокрема у Кракові. Як згадував пізніше Гнат Хоткевич, «справді то була тріумфальна подорож. Гуцулів зустрічали всюди, як милих, дорогих гостей. Зустрічали не тільки українці, а й поляки. Гостили їх і гуртом, і поодинці, показували їм по більших містах і музеї, і фабрики, і театр. Словом, такого надивилися мої гуцули, такого наслухалися...» А керівник театру вже плекав мрію про гастролі й по Східній Україні.

У роботі з аматорами Гнат Мартинович гостро відчував відсутність відповідного репертуару, що спонукало його написати для Гуцульского театру чотири п’єси: етнографічну — «Гуцульський рік», історичну — «Довбуш», фантастичну — «Непросте», де використав гуцульські уявлення і повір’я про духів гір, землі, лісів тощо, і, нарешті, драматичне оформлення гуцульських казок під назвою «Практикований жовнір».

Підбиваючи перші підсумки діяльності й показуючи значення аматорського гуртка гуцулів, Хоткевич у статті «Гуцульський театр», надрукованій 1911 р. у газеті «Діло», порівнював його з іншими «людовими» театрами, створеними з інтелігенції. Він зазначав, що останні хоч і «просвіщають нарід, але просвіщають, як наємники, неглибоко і зовнішньо...» Натомість «щиро народний театр», до якого автор зараховував і Гуцульський, «сягає глибше. Він розбуджує мисль і оставляє по со

бі вражіння, о котрім думається довго ще потім, як зовнішній ефект відступить. Як серед селянських верств, так рівно ж і серед інтелігенції будиться почуття самопевності народної, віри в сили свого народу і то сили різносторонньої, чоловік починає вірити, що нас нарід хіба що й більшого потрафить». Що ж до гуцулів-аматорів, то вони з успіхом склали «прилюдний іспит з культурності руського хлопа, показуючи, що можуть єднатися в організації і виконувати драматичні речі, і взагалі поводитися так «чемно», як не завжди потраплять робити аналогічні кружки й з вищих верств суспільності».

Найважливішою рисою Гуцульського театру, котру відзначали як організатор театру, так і преса, була безпосередність, що вирізняла його з-поміж інших колективів. «Гуцули принесли на сцену штуку без штуки», — так коротко охарактеризував її Г. Хоткевич. А газета «Діло» писала у 1911 р.: «...гра гуцулів свіжа й оригінальна, природність всього, що робиться на сцені, так підкупляє, що часом здається, ніби глядач сидить десь у Жаб’ю, або — що й дивиться гуцулів у житті».

Що ж до літературної творчості Хоткевича на еміграції, то письменник і для неї знаходив час. Він створює драматичну трилогію на революційну тематику — «Лихоліття» (1906), «Вони» (1909), «На залізниці» (1910), в котрих виступає справжнім літописцем подій бурхливого 1905 року, свідком і активним учасником яких він був сам.

Першу з них, п’єсу «Лихоліття», письменник почав писати ще на Східній Україні, переховуючись від поліції. А назву її українською мовою підказала автору відома українська письменниця, мати Лесі Українки Олена Пчілка. Сама ж Леся Українка, після того як він зачитав у Косачів уривки з цієї драми, відгукнулась про неї так: «Ся річ буде існувати доти, доки існуватимуть революції». Не впадаючи в ейфорію від такої думки знаменитої вже тоді поетеси про свій твір (за його власними словами, він «був безмірно нижчий тої оцінки»), драматург сприйняв її лише як «оцінку моменту», тобто актуальності п’єси.

Коли Г. Хоткевич уже за кордоном завершив драму, вона, за словами автора, «наскрізь революційна», дістала першу премію на конкурсі, оголошеному галицьким сеймом на драматичні твори. Але її революційність призвела до цензурної заборони на вистави п’єси. Попри це, «Лихоліття» стало першим твором, який сам Хоткевич незабаром поставив у Львові на замовлення місцевих «есдеків» (соціал-демократів) під час їхнього з’їзду. Вони пішли на допустимий законом у подібних випадках крок — зробили парламентський запит і одержали, як згадував письменник, «міністеріальний дозвіл поставити сю річ, але тільки один раз, тільки на оцьому з’їзді, тільки для членів з’їзду і з умовою — щоби на сцені не було більше 20 душ, а в залі більше 200».

Революційну тематику розробляє Хоткевич і в інших своїх творах. Зокрема образи революціонерів, месників народних, шо свідомо обирають свій шлях в ім’я свободи народу, створює письменник у документальних у своїй основі оповіданнях «Троє» й «Так мусило бути», а також у психологічному етюді «Перед дверима». Звертаючись до теми боротьби за соціальне і національне визволення народу, він приходить до висновку, що лише той може вважатися справжнім революціонером, хто виступає за волю не тільки свого, а й інших уярмлених народів. Ці та деякі інші твори через свою революційну спрямованість і злободенність не були допущені до друку австро-угорською цензурою.

Проживаючи на Гуцульщині й не приховуючи свого замилування цим краєм, його природою, побутом, звичаями, фольклором гуцулів, Г. Хоткевич пише кілька творів з їхнього життя, зокрема збірку оповідань «Гуцульські образки». Але найповніше втілення вся поезія гір з її розмаїттям і різнобарв’ям знайшла в лірико-романтичній повісті «Камінна душа», надрукованій 1911 р. у Чернівцях та ілюстрованій авторськими, переважно пейзажними малюнками. В повісті бачимо і народні свята та обряди, і казкові гірські пейзажі, легенди та оповідки про опришків, інші яскраві зразки гуцульського фольклору й місцевої говірки, яку Хоткевич вважав за найархаїчнішу серед усіх українських діалектів, цінне джерело для подальшого розвитку загальноукраїнської літературної мови. І на цьому барвистому тлі розгортається основна сюжетна лінія — драматична історія кохання молоденької попаді Марусі та отамана опришків Дмитра Марусяка.

Поряд із гуцульською звертається письменник і до біблійної тематики (повість «Авірон», 1910), але осучаснює, актуалізує її, піднімаючи такі вічні й животрепетні проблеми, які в усі часи хвилювали людство, як релігія, віри, людське буття, мистецтво, взаємозв’язки та взаємовпливи між ними. Центральною постаттю повісті є пророк Мойсей, образ якого Хоткевич подає у власній, оригінальній інтерпретації. Тут Мойсей, на противагу релігійній традиції, постає не як посланник і помазаник Божий, а як властолюбець і тиран, який спирається у своїх діях на сліпу віру ізраїльтян. Йому протистоїть Авірон, який, за біблійним сказанням, разом з кількома іншими вільнодумцями виступив проти фарисейства і деспотизму Мойсея. Спрямована проти тиранії й духовного рабства людини, повість «Авірон» набувала гострої актуальності для сучасників і саме тому була заборонена до друку царською цензурою. Не втратила вона своєї актуальності й у наш час.

Найбільшої ж ваги в літературній творчості Гната Хоткевича в еміграції, як і пізніше, набуває історична тематика. І це не дивно, адже відновлення історичної пам’яті українського народу, повернення йому власної героїчної історії були і є головними чинниками у вихованні національної свідомості. А саме на це і була спрямована багатогранна культурницька діяльність Гната Мартиновича протягом усього його життя.

Зацікавлення письменника історичним минулим свого народу яскраво виявилося вже в його драмі «Довбуш», написаній для Гуцульського театру. Далі лінія історичної прози та драматургії Хоткевича сягає вглиб віків, до Київської Русі («О полку Ігоревім», «Рогнеда»), повертає до козаччини і національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Це — перша редакція тетралогії «Богдан Хмельницький», великий історичний роман «Берестечко», документальні матеріали до якого письменник збирав два роки і почав писати його у Галичині. Але, на жаль, завершити це широке історичне полотно йому не довелося через скрутні умови емігрантського життя (1918 р. у журналі «Шлях» був опублікований лише фрагмент із цього твору).

Перебуваючи на західноукраїнських землях, Г. М. Хоткевич встановив контакти, а в деяких випадках і дружні стосунки з багатьма видатними представниками української науки і культури, громадськими Діячами. Серед них І. Франко, В. Гнатюк, О. Кобилянська, В. Стефаник, С. Люд-кевич, Лесь Курбас, В. Верховинець, Й. Стадник, Д. Січинський, І. Труш, А. Шептицький та багато інших.

Еміграція для Хоткевича закінчилася 1912 р. несподівано і, як він писав, «раптом», бо «душевний стан тоді в мене був такий, що ладен був їхати — хоч до чорта в зуби. Та більш-менш до чорта в зуби я і їхав».

Адже через друзів він приблизно знав, що йому інкримінують у Росії за участь у грудневих подіях 1905 р.: одні писали, що він звинувачується у крадіжці двох кулеметів на ст. Знам’янка, інші — що «в керівництві збройним повстанням міста Москви». Як би там не було, але він поїхав, незважаючи на загрозу арешту. І справді, через кілька днів Хоткевича схопили і посадили до в’язниці — спочатку в Києві, потім у Харкові, де він сидів разом із кримінальними злочинцями. Довести його провину жандарми не спромоглися і відпустили на волю наприкінці 1912 р.

Після тюрми Гнат Мартинович трохи пожив у Києві з надією доз-бирати матеріали для свого «Берестечка», потім повернувся до улюбленого Харкова. Тут він з головою поринув у культурне й громадське життя: виступав з концертами та лекціями, відновив діяльність драматичного гуртка робітників, але вже не на сцені Народного дому, а у збудованому на кошти робітників Робітничому домі. При товаристві ім. Квіт-ки-Основ’яненка організував науковий відділ. З початком 1913 р. став редактором літературного журналу «Вісник культури і життя», працював над «Берестечком», писав «Гірські акварелі» тощо.

Тоді ж Хоткевича-музиканта захопила ідея організувати цикл етнографічних концертів усіх народів Росії, яких він налічив близько 103. Склав приблизні програми цих концертів, «видрукував відозви, розсилав їх по всій державі, друкував у часописах, діставав уже матеріали. Але що ж — один у полі не воїн», — з гіркотою писав він у «Моїй автобіографії». Задум не вдалося втілити у життя, хоча робота була проведена величезна.

Поза цим його весь час не полишала думка перевезти на Наддніпрянську Україну Гуцульський театр, щоб ознайомити своїх земляків із чудовим мистецтвом гуцулів. Через відсутність відповідних коштів та інші перешкоди і цей задум не здійснився. Щоправда Хоткевичу вдалося реалізувати першу частину задуму — перевезти з Галичини до Харкова невелику групу майстрів-різьбярів і відкрити майстерню гуцульських виробів. Реалізуючи їх, мав намір назбирати коштів на перевезення театру. Як згадував він пізніше, «майстерню я заклав, убухавши на неї все (може не повірите, але буквально зостався в одній сорочці)...»

Єдиною людиною, яка підтримала його у цій справі, була славетна українська актриса Марія Костянтинівна Заньковецька, про яку Гнат Мартинович з палкою вдячністю писав: «Тільки вона! І коли впадуть їй до рук, може, ці рядки, нехай відчує, що низько хилю коліна й голову перед людиною, яка пішла назустріч навіть фантастичній, але рідній справі». З початком Першої світової війни всіх майстрів-гуцулів було заарештовано як ворожих шпигунів і кинуто до концентраційного табору. А самого Г. Хоткевича як політично неблагонадійного у березні 1915 р. вислано за межі України без права проживання у будь-якій з українських губерній.

Спочатку письменник виїхав до Білгорода Курської губернії. Але поліцейським чиновникам здалося, що він перебуває у небезпечній близькості до неньки-України. На їхню вимогу Хоткевич змушений був оселитися у Воронежі, де займався переважно написанням історії земства Вовчанського повіту.

До Харкова письменник повернувся лише після Лютневої революції й поринув у активну громадську, культурницьку та письменницьку працю. Тут Хоткевича обрали на гласного міської думи, водночас він працював у архіві й багато часу і сил приділяв відродженню української культури: читав лекції про народні' пісні, про кобзарів і українські музичні народні інструменти, організував першу в Україні капелу бандуристів, написав чимало музичних творів для бандури, романси і хори на слова Шевченка, Франка, Лесі Українки, П. Тичини, «Гуцульську сюїту», хорову капелу «Гайдамаки», вів клас бандури в Харківському музично-драматичному інституті. З 1921 до 1928 р. викладав українську літературу в Харківському зооветтехнікумі.

Водночас Гнат Мартинович працював над дослідженням і теоретичним узагальненням багатовікового народного і власного плідного досвіду гри на бандурі, вивченням також інших народних музичних інструментів, результатом чого стало видання 1920 р. першої частини «Підручника гри на.бандурі» та монографії «Музичні інструменти українського народу».

Але головним напрямком його багатогранної діяльності залишалася літературна творчість. У 20-ті роки письменник завершує і видає драми «О полку Ігоревім», «Село в 1905 році», тетралогію «Богдан Хмельницький», збірку оповідань «Гірські акварелі». А на початку 80-х років завершує працю над історичною повістю «Довбуш», яку українські літературознавці розглядають як чи не найперший і найбільш широкий у по-жовтневий час соціально-психологічний твір про славетного ватажка опришківського руху на Гуцульщині. Крім того, він розпочинає працю над новим великим твором — тетралогією про Т. Г. Шевченка: «Тара-сик» — «Тарас» — «Тарас Григорович Шевченко», яку так і не закінчив. Багато уваги приділяє він і літературним перекладам, зокрема драми давньоіндійського поета Калідаси «Шакунтала», творів Шекспіра, Мольєра, Шіллера, Гюго, виступає з науковими розвідками «Народний і середньовічний театр в Галичині», «Театр 1848 р.».

Невтомна праця Гната Хоткевича на терені розбудови рідної культури заслужила визнання народу. 1922 року було урочисто відсвятковано 25-річчя його творчої діяльності. З нагоди цієї дати вийшло нове видання повісті «Камінна душа», а протягом 1929—1931 рр. у видавництві «Рух» опубліковано твори письменника у 8 томах.

Кінець 30-х років став фатальним для письменника. Жахлива хвиля сталінських репресій, що знищила багатьох видатних діячів української культури, поглинула і Гната Хоткевича. 1937 р. він був безпідставно репресований за звинуваченням у націоналізмі, а в лютому 1938 р. кинутий до Харківській в’язниці. Там хворий і немічний вже письменник отримав висновок медогляду, в якому зазначалося: «Следовать на север может». Хоткевича було відправлено у північні сталінські табори, де він помер 8 жовтня 1938 р.

Трагедія письменника була частиною трагедії української нації, її літератури та мистецтва, переслідуваних і знищуваних не тільки самодержавством, а й у не такі далекі від нас часи комуністичного панування. Як це не парадоксально, але гнаний за свої національні переконання і любов до власного народу арештант царських в’язниць виявився ще небезпечнішим для нової системи, і вона знищила його фізично. Чверть століття ім’я Хоткевича, як і багатьох інших талановитих представників української культури, заборонено було навіть згадувати. Тільки після реабілітації письменника на початку 60-х років з’явилися друком окремі його твори, а 1966 р. вийшов двотомник його вибраних творів.

Фелікс Якубовський, завершуючи 1928 р. рецензію на том І рухів-ського багатотомного видання творів Гната Хоткевича, зазначав: «Загострюю увагу читачів на цікавому письменникові, що лишився в історії нашої літератури на якомусь останньому чи передостанньому плані з причин, які випливають, по-перше, з його багатостильности, з браку твердої спрямованосте, по-друге — з своєрідної фракційносте народ-• ницької критики».

В останньому випадку йшлося про С. Єфремова. 1 все ж, поза критичними, позитивні прижиттєві відгуки були. Не можна не згадати принаймні трьох. ЇІерший — 1. Франка. У статті «З останніх десятиліть XIX ст.» (1901), ведучи мову про молоду когорту письменників «нової школи», він осібно згадував Б. Грінченка, А. Кримського та Г. Хоткевича, об’єднуючи їх передусім на ґрунті «універсалізму». Мовляв, вони належали до перехідної формації: мали новочасний європейський смак, розуміння літератури, прогресивні суспільні й політичні погляди і в будь-якій іншій літературі могли б розвинутися до великих письменників, але в Україні на заваді їм був «непочатий переліг». Але, незважаючи на ці загальні обставини та попри перевагу суб’єктивного, ліричного елемента в ранній творчості Г. Хоткевича, що почасти не давав змоги молодому авторові досконало вивершувати художні картини, І. Франко саме від нього сподівався подальшого талановитого розвою.

Новий етап творчості письменника фіксував⁴ М. Яцків, який через п’ять років після І. Франка писав: «Одинокий модерніст між наймолодшими українськими письменниками, Гнат Хоткевич, могучий талант, дух з розмахом, маляр і музика».

Третій відгук належить О.Білецькому, який у приватному листі до письменника 1937 р. (за рік до арешту) високо оцінив Г. Хоткевича як художника слова, зазначивши, що його «творчість була б помітною в будь-якій літературі». Фактично О. Білецький підтвердив зреалізованість потенційних творчих сил письменника, які підмітив у початківця ще І. Франко. А поміж двома наведеними думками вчених — раннім і останнім лежить ледь чи не весь творчий шлях письменника.

Розпочинаючи свою літературну творчість, як і М. Коцюбинський, з побутово-традиційної прози, провідним мотивом якої постає добро-творення («Добром усе переможеш», 1899), Г. Хоткевич уже в «Життєвих аналогіях» поглиблює своє розуміння природи людини, щоправда, шляхом зіставлення її відчуттів із тваринними інстинктами. Автор акцентує тут увагу на боязні смерті, на розриві кровних зв’язків матері й дитини, на жорстокій безвідповідальності перед понівеченим життям людини, на дисгармонії у людському взаєморозумінні, зокрема між автором і публікою, на некерованості натовпу. Перебуваючи в цей час під впливом філософії Ф. Ніцше, Г. Хоткевич міг би повторити за ним: «Сучасна людино! Як мені від тебе смердить».

У наступній збірці «Поезія в прозі» (1902), яку критика оцінила як модерністську зі знаком мінус (до речі, у свідомості багатьох поняття «модернізм» і «декаденство» на той час ототожнювалися), Г. Хоткевич далі «досліджує» людину, випробовуючи її переважно любов’ю та самотністю. Але є одне суттєве уточнення. Тут людина постає перед незбагненністю своєї душі. Відчуття духовості — ось той новий акцент, який зроблено у порівнянні з «Життєвими аналогіями», хоча й останні виявляють модерністську тенденцію. Звідси містика, візії, естетизація краси. Мистецтво — це головна тема модерної літератури. У ній краса, втілена в мистецькому творі, ставиться вище за природну. На думку С. Павличко, в «Портреті» Г. Хоткевича присутній «набір компонентів «модерної» прози. По-перше, краса має бути грішною, по-друге, вмерти». Щоправда «гріх» у Г. Хоткевича не прояснений, а от красуня справді вмирає. Поряд із цим значна частина психологічно-медитативних поезій у прозі, написаних у риторичному стилі, виявляли складні душевні переживання: чи матері над колискою сина в тривозі за його майбутню долю, чи містичний зв’язок з духом матері («Біла береза»). Присутню в них риторику С. Павличко розцінює як вияв ознак традиційного стилю, а відтак, попри всю модерність Хоткевича-прозаїка, наголошує на його причетності до «народництва». Хоча у Хоткевичевому поєднанні новітнього стилю із традиційністю можна спостерегти не так тяжіння до «народності», як пошуки українського варіанта модернізму.

Не приймаючи Г. Хоткевича за «декадентський ярий колір», І Не-чуй-Левицький у статїі «Українська декадентщина» (1911) не випадково змушений був зарахувати його до «виявів однієї з прикмет загального національного українського типу — ідеалізму» . Сам Г. Хоткевич, з віддалі часу, включаючи свої поезії в прозі до четвертого тому вже згаданого видання, у передмові кваліфікував їх як «тільки дрібненькі-дріб-нісінькі проби писати не так, як Мордовець», намаганням вийти за межі етнографізму. І все-таки ці художні пошуки Хоткевича допомогли йому відірватися від традиційно-побутового письма і, що, може, найважливіше для розвитку його майбутнього художнього досвіду, поглибити своє розуміння проблеми індивідуальності в українській літературі, а також утвердитися на позиціях нового художнього бачення. Але все ж внесок в український модернізм Г. Хоткевич зробив, хоча, може, не так художньою практикою, як теоретично. Але і художньою практикою теж. Полемізуючи з приводу статей С. Єфремова «В поисках новой красотьі»

і «На мертвой точке», в яких молоді літератори на чолі з О. Кобилянською звинувачувалися в декадентстві, Г. Хоткевич обґрунтував роль символізму та інших нереалістичних течій у поглибленні та розширенні діапазону художнього бачення. «Символистьі, — писав Г. Хоткевич у відповідь С. Єфремову, — ...хотят отнестись к слову с большим уважением, нежели то бьіло до них.., хотят использовать все сторони, все тайньї слова; они хотят раскрьіть неизведанньїе существующие сокровища красотьі и соз-дать целое из тех намеков на символьї, которьіе употребляемй писате-лями... Я и не говорю здесь о мистической стороне существования или

0 той, которая завтра же из мистики перейдет в область осязаемого... я говорю о самьіх простьіх, обьіденньїх, всем известньїх явленнях буднич-ной жизни — и в них не приходится каждую минуту чувствовать влия-ние чего-то еще...»

Цей уривок з листа Хоткевича до редакції «Киевская старина» може сприйматися як своєрідний маніфест початку XX ст. Він засвідчив, що більшість молодих літератор прийшли в літературу пізнавати глибини мікросвітів, прагнули інтуїтивно діяти, натякаючи створеним образом на присуті «таїни» цілого, відтворювати світ у його складності й цілісності.

Якщо брати до уваги подальшу творчісті Г. Хоткевича, то до свого еміграційного періоду він напише ряд оповідань, у яких приділить увагу різним з реалістичної точки зору фантасмагоричним здатностям людського духу, підвищеній чутливості сприйняття суб’єктивно побаченого світу («Біла»). Будуть вони переважно невиразними та кволими з художнього боку, хоча й серед них траплятимуться досить викінчені зразки, — «Вічні чуття», яскрава картинка античного світу з ліричними пасажами,

1 «Торжество музики».

За зближення з молодомузівцями в естетизації еротики («Пісня пісень») та смерті («Похорон») Г. Хоткевич зазнав критики, від хатянина

М. Євшана — за надмірний ліризм «Гірських акварелів», наприклад.

І водночас молодий письменник залишився вдячний І. Франкові за те, що він стримував його від войовничого неприйняття соціологізму С. Єфремова. Наявне «перебігання» з табору в табір, умовно кажучи, може справити і справляє враження відсутності у письменника сталих естетичних переконань, хоча тут швидше дається взнаки внутрішня незрілість або й своєрідність явища модернізму в Україні, для якого, за слушним спостереженням канадської дослідниці Г. Мухіної, показовий синтез «народницької ідеальної тенденції та індивідуально-культур-ницької тенденції модернізму».

За всієї художньої пошуковості найсильнішими виявилися ті оповідання Г. Хоткевича, в яких він складні, важко збагненні психічні стани людини намагався трансформувати в реалістичні сюжетні картини («Історія однієї ночі», «Дияволиця», «Голодовка»). І той самий Г. Хоткевич, який заохочував побратимів по перу до оновлення художнього письма, сам пробував у цьому свої сили. Опинившись на Гуцульщині, куди емігрував, тікаючи від переслідувань за участь у революційних подіях 1905 р., так захопився цим краєм (його вражало все: розкішна природа, гуцули, їхня первозданність, звичаї, образи, вірування, — вихідець-бо із Слобожанщини), що став його співцем — пише повість «Камінна душа» (1911)", «Гірські акварелі» (1914), «Гуцульські образки» (1924), а також роман «Довбуш», який завершив у 20-х рр.

На кінець XIX ст. гуцульська тема в українській літературі вже мала свою сталу традицію, що розпадалася на дві течії — романтично-етнографічну, пов’язану з іменем Ю. Федьковича («Люба-згуба») та неоромантичну, представлену М. Коцюбинським («Тіні забутих предків»). Хоткевич пішов своїм шляхом і як художник слова реалізувався в цій темі. Мається на увазі передусім повість «Камінна душа». В. Шевчук мистецьку вартість цієї повісті вбачає, зокрема, в тому, що тут вже немає фальшивого романтизму, отієї рожевенької плівки, яка ховає різкі до нещадності риси життя. Це — своєрідний ліричний шедевр, який стоїть в одному ряду з найкращими здобутками української літератури.

Наведені рядки несуть у собі, крім високої оцінки, парадоксальну, на перший погляд, несумісність характеристик. А саме: «ліричний шедевр» і виявлені ним «різкі до нещадності риси життя». Але це справді так. Тут і криються «секрети» творчого стилю Хоткевича, найяскравіше виявлені у «Камінній душі».

Помилково було б вважати, що Хоткевич, зараховуючи себе, раннього, до покоління літераторів, які намагалися вийти за межі етнографізму, в «Камінній душі» зраджує набутим творчим настановам. Так, у сюжетну канву повісті покладено баладу «Павло Марусяк і попадя» (її можна знайти у відомому виданні Я. Головацького «Народньїе песни Галицкой и Угорской Руси», 1878), але вона значно змодифікована. Точніше, балада стала лише приводом до задуму. Якщо попадя, головна героїня пісні, справді має «кам’яну душу», заради любаса кидає дитину, хворого чоловіка, господарство, то Хоткевичева Маруся — натура романтична, вона йде в гори за покликом почуттів, тікаючи від сірості та несправжності. Крім того, слід спростувати помилкову думку, що всю повість написано діалектом. Лише мовна партія героїв ведеться діалектом (і тут Хоткевич дотримується точного відтворення життєво-побутово-фольклорних реалій), власне авторова, натомість, послідовно витримана в межах загальноприйнятої літературної норми, хіба що з незначним вкрапленням діалектизмів. І це не випадково. За зовнішніми мовними характеристиками стоять два незалежні один від одного світи, які мають свої ідейно-смислові навантаження. Дійові особи повісті закільцьовані часом і непорушністю, зокрема виконанням ритуальних обрядових дійств, тоді як другий, авторів світ, історично усвідомлений. Яскраво описавши, наприклад, великодні свята та поміркувавши про консерватизм і традиційність верховинців, письменник раптом прохоплюється: «Історія летить нестримним маховим колесом». Присутність автора в «Камінній душі» різновимірна, вона не обмежується лише прямими оцінними «втручаннями» в текст, а виявляється як прототип образу Марусі, яка, захопившись Гуцульщиною, втрачає свої ілюзії в міру зіткнення з реальністю. Шлях пізнання Марусею «казки», а відтак — настроєві зміни і становлять структурну основу повісті, більше того, визначають «ліричний реалізм» письменника.

Ключ до розуміння такої символіки дається вже на початку повісті в народній оповіді про найстаршого ірода Пекуна, який доти сидітиме прип’ятий дванадцятьма ланцюгами до чорної скелі, доки люди писатимуть писанки та розкладатимуть огні на Юрія. Здавна-бо малюнки на писанках були магічними знаками заклинання, охоронцями від злих, недобрих сил, тобто оберегами, і лише зовні — окрасою. А вогнища на Юрія, або інакше — на Великдень, мають велику силу, бо це свято Сонця. Тому й кажуть на Гуцульщині, що Юрій «літечкові відкриває ворота». І, як правило, Юрій, «кам’яний лицар», спускається на народні пошанування з гір на коні, бо кінь, за прадавніми віруваннями, — син Сонця.

Стан тривоги й непевності виникає саме у зв’язку з коментарем цієї оповіді всезнаючим автором: «Щось передчувала народна душа.., — пише він, — прийде час — і не мут уже більше писанок писати: у Косові на фабриці їх нароблять. А відтак мине потреба і в писанках самих,

і в тім, що викликало їх писання. Згинуть повір’я й віра з ними, не стане гуцулів з їх оповіданнями, ношею й культурою минулих віків. Згиб-не цей світ — і Пекун розкуєт си!»

Хоткевича як письменника завжди цікавили глобальні проблеми, а щодо України — трагічні, але героїчні сторінки її історії. Довбуш, Хмельницький, Берестечко — явища одного порядку. А для нього таким явищем була і Київська Русь. Відсутність княжої особистої відповідальності за долю держави і стала Хоткевичу поштовхом написання п’єси «Слово о полку Ігоревім». Його п’єса справляє враження складеної мозаїки зі «Слова о полку Ігоревім», літописних оповідань, сказань і повчань, «знаної драматургом не менше за першого ліпшого спеціаліста», — як вважав О. Білецький. Вона яскраво відтворює картину життя, соціальних взаємин, думок і почуттів XII ст., із війнами і княжими суперечками, з бенкетами, з гуслярами й мешканцями лісових нетрів, чаклунами, барвистою народною юрбою...

Видавництво

«Школа»

Літературно-художнє видання

Серія «Бібліотека шкільної класики» заснована 2005 року

Хоткевич Гнат Мартинович КАМІННА ДУША

Для старшого шкільного віку

Обкладинка Задорожної Наталії Валентинівни

Редактор М. О. Луговська Художній редактор Я. В. Задорожна Технічний редактор Н. Ю. Якушко Коректор Ю. М. Мєзєнцева Комп’ютерна верстка К. А. Кобзар

Підписано до друку 22.10.08. Формат 84х108У₃₂. Папір друк. Гарнітура Тайме. Друк офсет. Ум. друк. арк. 15,12. Обл.-вид. арк. 16,285. Тираж 2500 прим.

Зам. № 8-1110.

Видавництво ТОВ «Школа».

03148, м. Київ, вул. Сім’ї Сосніних, 3.

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої справи ДК № 6 від 15.02.2000.

Видано за участю ЗАТ «Національний книжковий проект»

Віддруковано ВАТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”» 61012, м. Харків, вул. Енгельса, 11