Карти на стіл

Розділ четвертий. Перший убивця?

Еркюль Пуаро, місіс Олівер, полковник Рейс та суперінтендант Баттл сиділи за столом у їдальні.

Пройшла година, відколи приїздила поліція. Тіло оглянули, сфотографували і забрали. Був також експерт із відбитків пальців, але зараз він уже зробив свою роботу й пішов.

Баттл поглянув на Пуаро.

– Перш ніж я поговорю з рештою чотирма, я хочу почути вашу версію. Ви казали, що сьогоднішній прийом улаштували не просто так?

Чоловічок ретельно і з усіма деталями переказав розмову, яка відбулася між ним і Шайтаною у Вессекс-Гаузі.

Суперінтендант міцно стиснув уста. Він уже майже був готовий засвистіти від почутого.

– Експонати, кажете? Живі вбивці! Неймовірно! Гадаєте, він дійсно саме це мав на увазі? Може, він просто розігрував вас?

Пуаро похитав головою.

– О ні, він мав на увазі саме те, про що казав. Шайтана був людиною, яка пишалася своїм мефістофелівським ставленням до життя. Він був страшенно марнославним чоловіком. А ще нерозумним. От тому він тепер і мертвий.

– Я розумію, про що ви, – сказав суперінтендант. – Прийом у форматі восьмеро гостей і сам господар. Четверо, так би мовити, «нишпорок»… і четверо вбивць!

– Це неможливо! – вигукнула місіс Олівер. – Абсолютно неможливо. Я не вірю, що хтось із цих людей може бути злочинцем.

Суперінтендант Баттл замислено похитав головою.

– Я не заявляв би про це з такою впевненістю, місіс Олівер. Вбивці ані зовнішнім виглядом, ані поведінкою абсолютно не відрізняються від інших людей. Дуже часто це цілком приємні, тихі, виховані й освічені люди.

– У такому разі я вважаю, що це доктор Робертс, – впевнено промовила жінка. – Щойно я його побачила, то інстинктивно відчула, що з цим чоловіком щось не так. А мої інстинкти ніколи мене не підводять.

Баттл звернувся до полковника Рейса.

– А ви що думаєте, сер?

Рейс знизав плечима. Він подумав, що це запитання стосується слів Пуаро, а не підозр місіс Олівер, тож відповів:

– Може бути, дуже навіть може бути. Це означає, що принаймні щодо однієї людини Шайтана таки мав рацію! Зрештою, він же лише міг підозрювати, що ці люди були вбивцями, – він не міг знати цього напевне. Може бути так, що він мав слушність щодо всіх чотирьох, а може, й лише щодо одного. Проте тут сумнівів немає: хтось один таки є вбивцею, і смерть Шайтани – підтвердження цьому.

– Один із них перелякався, що його викриють. Гадаю, так усе й було. А ви що скажете, мсьє Пуаро?

Той кивнув.

– Покійний містер Шайтана був відомий своєю ексцентричністю, – промовив детектив. – А ще він мав небезпечне почуття гумору і репутацію безжалісної людини. Жертва подумала, що Шайтана так розважається і збирається от-от видати її поліції – власне кажучи, вам! Він (чи вона), мабуть, подумав, що Шайтана мав беззаперечні докази.

– Але чи мав він їх?

Пуаро знизав плечима.

– Про це ми ніколи не дізнаємося.

– Це доктор Робертс! – ще раз упевнено заявила місіс Олівер. – Він такий надзвичайно люб’язний, а вбивці часто поводяться люб’язно. Це їхнє прикриття! На вашому місці, суперінтенданте Баттл, я його негайно заарештувала б.

– Гадаю, що так нам і довелося б чинити, якби Скотленд-Ярдом керувала жінка, – сказав Баттл, а в його очах, що ніколи не видавали жодних емоцій, на мить аж зблиснули вогники. – Але, розумієте, оскільки розслідування ведуть лише чоловіки, то мусимо діяти обережно. Мусимо підбиратися до істини крок за кроком.

– Ох ці чоловіки, – зітхнула письменниця й одразу почала продумувати про себе тексти майбутніх газетних статей.

– Краще покликати їх зараз, – вирішив суперінтендант. – Не варто змушувати їх чекати занадто довго.

Полковник Рейс уже почав підводитися.

– Якщо ви хочете, щоб ми пішли…

Вловивши промовистий погляд місіс Олівер, Баттл на мить завагався. Він прекрасно знав, ким насправді працює полковник Рейс, та й Пуаро не раз співпрацював із поліцією. Проте у випадку з місіс Олівер потрібно було трохи вийти за межі правил. Але суперінтендант Баттл був доброю людиною. Він згадав, як вона сьогодні програла три фунти й сім шилінгів, а проте гідно й безжурно визнала поразку.

– Я не проти, щоб ви залишилися, – сказав він. – Але попрошу вас не втручатися (на цих словах він поглянув на місіс Олівер), а також абсолютно нічого не казати про те, що повідомив нам мсьє Пуаро. Це була невеличка таємниця Шайтани, яка, власне кажучи, з ним і померла. Все зрозуміло?

– Абсолютно, – відповіла місіс Олівер.

Баттл підійшов до дверей і покликав констебля, який чергував у коридорі.

– Зайдіть до маленької курильної кімнати. Там буде Андерсон із чотирма гостями. Скажіть докторові Робертсу, що ми чекаємо на нього тут.

– Я залишила б його насамкінець, – зазначила місіс Олівер. – Я маю на увазі, що зробила б так у книжці, – вибачливо додала вона.

– У реальному житті все трохи не так, – промовив Баттл.

– Я знаю, – сказала письменниця. – У реальному житті все не так добре продумано.

Доктор Робертс увійшов уже не настільки енергійним, як раніше, кроком.

– Слухайте, Баттле, – почав він, – та це якась повна чортівня! Даруйте на слові, місіс Олівер, але так воно і є. Як лікар, я просто не можу в таке повірити! Щоб чоловіка хтось зміг заколоти, доки троє інших людей сидять за якихось кілька ярдів від місця злочину. – Доктор Робертс замахав головою. – Ух! Я на таке ніколи не пішов би! – Кутики його губ легенько здійнялись в усмішці. – То що мені сказати чи зробити, щоб переконати вас, що я не вчиняв цього злочину?

– Ну, можемо обговорити мотиви, докторе Робертс.

Лікар почав активно кивати головою.

– Тут усе просто. У мене не було ані найменшого мотиву зводити бідолашного Шайтану зі світу. Я його навіть добре не знав. Він мені подобався… був таким цікавим чолов’ягою. Щось було в ньому східного. Звісно, я знаю, що ви ретельно вивчите наші з ним зв’язки. Я не дурний і розумію це. Але ви нічого не знайдете. Я не мав абсолютно жодної причини вбивати Шайтану, і я цього не робив.

Баттл кивнув, не змінюючи свого дерев’яного виразу обличчя.

– Гаразд, докторе Робертс. Ви ж розумієте, що я мушу перевіряти всіх і все. Ви ж бо людина розумна. Чи можете ви щось сказати мені про трьох інших гостей?

– Боюся, мені відомо не дуже багато. Деспарда й міс Мередіт я вперше зустрів лише сьогодні. Утім, я чув про Деспарда й раніше – читав його книжку про подорожі, веселі ж байки він там назбирав.

– Чи знали ви, що Деспард був знайомий із містером Шайтаною?

– Ні. Шайтана ніколи не згадував про нього. Як я вже сказав, я чув про нього, але ніколи не зустрічався з ним. Із міс Мередіт я також ніколи раніше не бачився. А з місіс Лоррімер ми знайомі лише трохи.

– Що вам відомо про неї?

Робертс знизав плечима.

– Вона вдова. Доволі заможна. Розумна, гарно вихована жінка. Першокласна гравчиня в бридж. Власне кажучи, так я з нею і познайомився – за грою в бридж.

– І про неї містер Шайтана теж ніколи не згадував?

– Ні.

– Гм… це все нам не сильно допомагає. Гаразд, докторе Робертс, я люб’язно попрошу вас напружити пам’ять і сказати мені, скільки разів ви самі вставали з-за столу під час гри, і якщо зможете пригадати, розкажіть, коли й куди ходили інші гравці.

Доктор Робертс замислився на кілька хвилин.

– Це не так легко, – щиро зізнався лікар. – Я більш-менш пам’ятаю, що робив сам. Я вставав тричі, тобто ті три рази, коли був тлумаком[17], я відходив від столу, щоб зробити якусь річ. Одного разу я пішов підкинути дрова у вогонь. Ще один раз я вставав, щоб принести дамам щось випити. І востаннє ходив по віскі з содовою для себе.

– Чи пам’ятаєте, коли саме це все було?

– Можу лише згрубша прикинути. Гадаю, ми почали грати близько 21: 30. Десь за годину я зайнявся вогнем, невдовзі після того приніс напої (здається, то було через одну роздачу) і, можливо, десь о пів на дванадцяту я пішов по віскі з содовою для себе. Але це все дуже приблизно. Я не можу впевнено заявляти про точний час.

– Столик із напоями був позаду крісла містера Шайтани?

– Так. Іншими словами, я проходив біля нього три рази.

– І кожного разу вам здавалося, що він спить?

– Мені так здалося, коли я пройшов уперше. Наступного разу я вже навіть не дивився на нього. А коли йшов утретє, то подумав про себе: «Розлігся, мов жебрак на вулиці». Але я сильно не придивився до нього.

– Зрозуміло. Тепер скажіть, будь ласка, коли інші гравці вставали з-за столу?

Доктор Робертс насупився.

– Оце вже важко… дуже важко пригадати. Деспард, здається, відходив узяти ще одну попільничку. А потім брав собі щось випити. Це він вставав ще до мене, бо пам’ятаю, як він запитав мене, чи я хочу чогось випити, а я сказав, що поки ще не готовий.

– А леді?

– Місіс Лоррімер раз підійшла до вогню. Нібито щось порухала там. Мені здається, що вона розмовляла з Шайтаною, але я не впевнений. Я тоді був зосереджений на картах, бо задумав ризиковану гру без козиря.

– А міс Мередіт?

– Вона точно вставала з-за столу принаймні раз. Вона підійшла до мене й заглянула в мої карти – я тоді був її партнером. Потім вона подивилася на карти інших гравців, а тоді пройшлася кімнатою. Я не знаю, що саме вона робила. Я не звертав уваги.

Суперінтендант Баттл запитав задумливим голосом:

– Коли ви грали за столом, ніхто з вас не сидів прямо навпроти каміна?

– Ні, всі були трохи розвернуті вбік. До того ж між нашим столом і каміном був ще великий комод – виконаний у китайському стилі, розкішна річ. Звісно, я розумію, що за таких умов хтось абсолютно спокійно міг би вбити бідолаху. Зрештою, коли ти граєш у бридж, то ти повністю занурюєшся в гру. Ти не роззираєшся на всі боки, не помічаєш, що відбувається навколо. Єдиний, хто міг би це зробити, мав бути тлумаком у той час. У такому разі…

– У такому разі не залишається сумнівів, що вбивцею був тлумак, – сказав поліціянт.

– І все-таки, – зазначив доктор Робертс, – для цього треба було мати сталеві нерви. А що, як хтось із гравців обернувся б у вирішальний момент?

– Так, – погодився Баттл. – Ризик був чималий. Отже, й мотив мав бути дуже вагомим. Хотілося б мені дізнатися про цей мотив, – додав він, безсоромно прикидаючись, наче нічого не знає.

– Гадаю, вам вдасться це зробити, – повів далі Робертс. – Треба буде вивчити якісь його особисті документи і таке інше. Можливо, там буде якась зачіпка.

– Сподіваюся на це, – похмуро відповів суперінтендант.

Він пильним поглядом уп’явся у свого співрозмовника.

– А чи не могли б ви, докторе Робертс, висловити власну думку – як чоловік чоловікові?

– Звісно.

– Хто з трьох підозрюваних міг би бути вбивцею?

Доктор Робертс знизав плечима.

– Тут і думати не треба. Можу одразу сказати, що це Деспард. Це чолов’яга сталевої витримки. Він звик до небезпек, до ситуацій, де потрібно швидко діяти. Він не боїться ризику. Я сумніваюся, що це могла зробити жінка. Для такого необхідно задіяти силу.

– Не так багато, як може здатися. Ось, погляньте на це.

Раптом Баттл, неначе фокусник, видобув звідкись довгий тоненький інструмент з блискучого металу з невеличкою круглою голівкою, прикрашеною дорогоцінним камінням.

Доктор Робертс нахилився вперед, взяв його в руки й оглянув поглядом, сповненим професійного захоплення. Він доторкнувся до гострого вістря і аж присвиснув.

– Оце так інструмент! Оце так річ! Цю крихітку однозначно було створено для вбивств. Та вона ж у тіло входить, як у масло, прямісінько як у масло. Я так розумію, вбивця приніс це з собою.

– Ні. Ця річ належала містерові Шайтані. Вона лежала на столі біля дверей поміж інших дрібниць.

– Отже, вбивця просто скористався знахідкою. Пощастило ж йому раптом знайти таке знаряддя.

– Якщо ви так бачите цю ситуацію… – повільно протягнув суперінтендант.

– Тобто, звісно ж, бідолашному Шайтані точно не пощастило.

– Я не це маю на увазі, докторе Робертс. Я кажу, що на ситуацію можна поглянути й під іншим кутом. Гадаю, що спершу вбивця побачив це знаряддя і тільки тоді злочинна ідея стрельнула йому в голову.

– Хочете сказати, що це був спонтанний приступ натхнення? Це не було заплановане вбивство? Тобто вбивця вирішив здійснити свій злочин уже тут? Ем… а що наштовхнуло вас на таку думку?

Лікар поглянув на обличчя Баттла, шукаючи там відповіді.

– Просто собі припущення, – незворушно відповів той.

– Що ж, може бути й так, звісно, – повільно протягнув доктор Робертс.

Поліціянт прочистив горло й додав:

– Гаразд, лікарю, я більше не буду вас затримувати. Дякую за допомогу. Тільки залиште свою адресу, якщо ваша ласка.

– Так, звичайно. Ґлостер-террас, 200, Західний сектор 2. Номер телефону Бейсвотер 23896.

– Дякую. Можливо, мені згодом треба буде до вас навідатися.

– Із радістю прийму вас у будь-який час. Сподіваюся, в газетах не сильно писатимуть про сьогоднішній інцидент. У мене багато тривожних пацієнтів. Не хочу, щоб вони занадто переживали.

Суперінтендант Баттл озирнувся на Пуаро.

– Перепрошую, мсьє Пуаро. Може, ви маєте якісь запитання? Впевнений, що лікар не буде проти.

– Звісно, що ні. Звичайно, я не буду проти. Мсьє Пуаро, я ваш великий шанувальник. У вас сірі клітинки на місці – все завжди впорядковано у вашій голові. Я теж прихильник порядку й методу. Впевнений, ви підготували якесь дуже підступне запитання для мене.

Чоловічок лиш розвів руками, зображаючи якийсь свій типово іноземний жест.

– Ні-ні. Я просто хочу скласти собі в голові чітку картинку. Наприклад, скільки роберів ви сьогодні розіграли?

– Три, – швидко відповів Робертс. – Ми вже дійшли до одного гейму в четвертому робері, коли ви ввійшли до нас у кімнату.

– А хто з ким грав?

– У першому робері я з Деспардом проти дам. І ці леді, святі небеса, розгромили нас ущент. Просто стерли в порошок. Нам усе ніяк карта не йшла.

У другому робері ми грали з міс Мередіт проти Деспарда та місіс Лоррімер. У третьому робері місіс Лоррімер і я проти міс Мередіт і Деспарда. Ми щоразу знімали колоду, щоб визначити пари, але воно само якось йшло по колу. У четвертому робері ми з міс Мередіт знову були разом.

– То хто переміг, а хто програв?

– Місіс Лоррімер вигравала в кожному робері. Міс Мередіт виграла в першому і програла два наступні. Мені гра йшла, а от міс Мередіт і Деспарду не дуже.

– Наш вельмишановний суперінтендант уже запитував, якої ви думки про своїх партнерів як кандидатів на роль убивці, – сказав маленький детектив із усмішкою на обличчі. – Я ж попрошу вас охарактеризувати їх як гравців у бридж.

– Місіс Лоррімер – першокласна гравчиня, – одразу відповів доктор Робертс. – Гадаю, вона добряче заробляє на бриджі. Деспард також непоганий гравець. Я таких називаю тямущими. Далекоглядний чолов’яга. Міс Мередіт можна описати як доволі обережну гравчиню. Вона не припускається помилок, але грає далеко не ідеально.

– А ви самі, лікарю?

В очах Робертса спалахнули вогники.

– Кажуть, я схильний трохи переоцінювати свої можливості й заявляти забагато взяток, але це мені завжди виходить на користь.

Пуаро всміхнувся.

Доктор Робертс звівся на ноги.

– Чи будуть у вас ще якісь запитання?

Чоловічок похитав головою.

– У такому разі на добраніч. На добраніч, місіс Олівер. Можете цілу нову книжку написати. Це цікавіше, ніж будь-які отрути, що не залишають слідів.

Він вийшов з кімнати, знову крокуючи своєю звичною енергійною ходою. Коли за ним зачинилися двері, місіс Олівер промовила з гіркотою в голосі:

– Нову книжку можете написати! Теж мені нова книжка! Люди бувають такі дивні. Та я будь-якої миті можу придумати історію вбивства в рази цікавішу, ніж який завгодно реальний випадок. Мені ніколи не бракує уяви придумати щось нове. А мої читачі люблять розповіді про отрути, що не залишають слідів!