Каторжна

Більше працював, ніж жив…

Коли заходить мова про Бориса Грінченка, одразу ж у пам’яті спливають рядки Максима Рильського: «Збирайте, як розумний садівник, / Достиглий овоч у Грінченка й Даля»… Так, мабуть, найвідоміша, ґрунтовна й титанічна праця Бориса Дмитровича Грінченка – це саме словник української мови. Хоча початок життя й умови, в яких проходило дитинство майбутнього українського письменника, педагога, літературознавця, лексикографа, етнографа, історика, публіциста, видавця, громадського й культурного діяча зовсім не передбачали таку його діяльність.

Народився Борис Грінченко 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр на Харківщині. Його батько, відставний штабс-капітан, дворянин, у власності якого було 19 десятин землі та водяний млин, наполегливо запроваджував удома «панське» життя, категорично забороняючи дітям вживати «мужицьке наріччя». Дмитро Якович добре знав українську мову, але спілкувався нею лише з селянами, в родині ж розмовляли російською. Мати, Поліксенія Миколаївна, походила з російської сім’ї, була дочкою полковника Літарьова. Отже, як зазначав у автобіографії письменник: «в сім’ї у Грінченків ніколи не говорено по-вкраїнському».

Однак, багато спілкуючись з селянами, малий Борис не тільки вивчив українську мову, але й захопився нею, полюбляв спілкуватися нею, слухати розповіді й пісні простого люду. Хлопець рано навчився читати, його потяг до книжок був нестримним: він перечитав усе, що було в батьківській бібліотеці. Своїми «першими літературними вчителями» Грінченко назве В. Скотта, М. Гоголя, Дж. Байрона, В. Гюго, О. Пушкіна, М. Карамзіна. Але справжнім потрясінням для підлітка стало знайомство з Шевченковим «Кобзарем». Саме завдяки Шевченкові, як писав сам Борис Грінченко, він у «13 років зробився тим, чим… єсть». Під впливом прочитаного Грінченко почав писати вірші українською мовою. Цікаво, що це сталося саме в той рік (1876), коли російський цар Олександр ІІ підписав Емський указ, який забороняв друкування українських книжок, навчання, вистави в театрах та навіть підписи під нотами українською мовою.

Тоді Борис Грінченко навчався в Харківській реальній гімназії (вступив у 1874 р.), яку йому не судилося закінчити: 1879 року він був виключений та ув’язнений за поширення нелегальної літератури. Це були заборонені книжки С. Подолинського «Парова машина» та «Про багатство й бідність». Півторамісячне ув’язнення призвело до фатальних наслідків: юнак захворів на страшну й невиліковну хворобу – сухоти, був позбавлений права здобути хоча б середню освіту, до кінця життя потрапив під жандармський нагляд.

Після звільнення Борис Дмитрович улаштувався на посаду канцеляриста в Харківській казенній палаті. Одночасно юнак наполегливо працював над собою, бо мав намір екстерном скласти іспити на звання народного вчителя. У 1881 році він успішно складає екзамен і «якимось чудом», як згадував сам, починає вчителювати. Педагогічній діяльності Борис Грінченко віддав понад десять років, він учителював по селах Харківщини й Катеринославщини: Введенське, Нижня Сироватка, Олексіївка. Робота в Олексіївській школі, якою опікувалася Христина Алчевська, була найтривалішою (шість років). Спочатку селяни обережно приглядалися до вчителя, який був зовсім не схожим на своїх попередників. Він розмовляв «по-мужицькому», навчав дітей рідною мовою, поводився просто й щиро. Не намагався виставляти себе паном, підтримуючи кожного, хто звертався до нього, надаючи допомогу всім, хто цього потребував. Твори Грінченка про дітей наповнені любов’ю, турботою та болем через важке й інколи безпросвітне життя маленької людини. Молодий учитель також глибоко переймався педагогічними проблемами, висловлюючи свої думки в розвідках «Народні вчителі й вкраїнська школа», «Яка тепер народна школа на Вкраїні», «На беспросветном пути. Об украинской школе». Грінченко писав підручники для своїх учнів, відомі його читанка «Рідне слово» та «Українська граматика до науки читання й писання». У педагога вистачало також сил працювати над літературними творами та виявляти свої етнографічні зацікавлення, збирати мовний матеріал у селянському середовищі. Згодом будуть надруковані три томи «Етнографічних матеріалів», фольклорні збірники «Думи кобзарські», «Веселий оповідач», «З уст народу».

Літературознавці вважають, що саме в Олексіївці Борис Грінченко сформувався як письменник. Іван Франко у 1893 році писав, що Грінченко «засипає мало не всі наші видання своїми, не раз многоцінними писаннями: повістями, віршами, статтями критичними й популярно-науковими, працює без віддиху, шле до цензури рукопис за рукописом, не зраджується ніякими невдачами ані критикою, часто неприхильною, а у всьому, що пише, проявляє, побіч знання мови української, також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності». Твори Борис Грінченко друкував у галицьких журналах «Зоря», «Правда», «Світ», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник», у чернівецький газеті «Буковина», а також у «Киевской старине», «Южных записках». На такі щасливі, натхненні хвилини творчості доводилося відбирати години сну та відпочинку.

У 1884 році Борис Дмитрович познайомився з Марією Миколаївною Гладиліною. Через деякий час вони одружилися. Марія була не тільки коханою жінкою письменника, але й однодумцем, вірним другом і соратником. Щира підтримка й допомога дружини давали сили й натхнення митцю. Багато ніжних і схвильованих віршів присвятив поет своїй коханій: «Кохана єдина! Ми вкупі з тобою / Робили над ділом святим, / Ми вдвох однією журились журбою / І щастям раділи одним…». Марія Миколаївна не тільки допомагала своєму чоловікові майже у всіх його справах, невтомно працюючи разом з ним, а й займалася літературною та перекладацькою діяльністю, пишучи під псевдонімом Марія Загірня.

1894 року подружжя переїхало до Чернігова. Підросла донька Настя, якій треба було дати гідну освіту, також у Чернігові було багато діячів культури (В. Самійленко, М. Коцюбинський, Ф. Уманець), які чекали на приїзд Грінченків. Тут митець обійняв посаду діловода оціночної комісії губернського земства, а з 1898 року – секретаря земської управи. Незважаючи на важку й марудну «неволю канцелярську», Борис Дмитрович продовжував активно займатися громадською та мистецькою діяльністю. У Чернігові він заснував видавництво, яке випустило 45 книжечок народнопросвітницьких видань. Тут були твори Тараса Шевченка, Євгена Гребінки, Юрія Федьковича, Леоніда Глібова, Михайла Коцюбинського, Павла Грабовського.

Титанічною працею було приведення до ладу та упорядкування каталогу знаменитої колекції української старовини Василя Тарновського («Каталог музею української старовини В. В. Тарновського» (1900). Музей на той час був одним із найбагатших зібрань з історії, мистецтва, літератури, етнографії та археологічних знахідок в Україні. Деякі з матеріалів були в буквальному розумінні врятовані подружжям Грінченків від загибелі. Тільки шевченківських експонатів – рукописів, малюнків, чернеток – нараховувалося 758! Борис Грінченко із властивою йому працьовитістю й скрупульозністю взявся за діло. Разом з Марією Миколаївною цілими днями й вечорами проводив упорядкування нагромаджених безцінних скарбів української старовини. Багато довелось також їздити по Україні й розшукувати нові невідомі експонати.

Після звільнення з Чернігівського земства Борис Грінченко вирішив хоч на недовгий час стати лише письменником, займатися тільки мистецькою діяльністю. З 1902 року він живе в Києві, де й починає грандіозну роботу над словником української мови. «Словарь української мови» вийшов у світ 1907–1909 рр. у 4 томах. Він містить 68 тисяч українських слів з народної та писемної мови, починаючи від Котляревського й до початку XX століття. Ця унікальна робота була відзначена премією Російської Імператорської Академії Наук. І на сьогодні це найавторитетніший словник, до якого звертаються сучасники.

Водночас Борис Грінченко редагує громадсько-політичну газету «Громадська думка» та літературно-громадський журнал «Нова громада». У 1905–1907 роках його діяльність здебільшого зосередилася навколо організації української преси й товариства «Просвіта».

Не можна не згадати також і про перекладацьку діяльність Бориса Дмитровича, яку він здійснював разом з дружиною. У колі перекладацьких зацікавлень подружжя були твори Шіллера, Гейне, Пушкіна, Гете, Байрона, Гюго та багатьох інших.

Після 1905 року доля стала немилосердною до Грінченка. Його переслідували й навіть заарештували. У його доньки Насті розвинувся туберкульоз, від якого в 1908 році вона померла, а невдовзі і її крихітний син, єдиний онук Бориса Дмитровича пішов у небуття. Під урядову заборону потрапило товариство «Просвіта», діяльності якого митець віддав багато сил та енергії. Болісні удари долі призвели до загострення давньої хвороби – туберкульозу. Аби врятуватися, подружжя на позичені в батька гроші виїжджає на лікування за кордон. У 1909 році Грінченки прибули до Італії. Але змучений туберкульозом, виснажений гіркими подіями й тяжкою працею, в розлуці з Батьківщиною Борис Дмитрович не знайшов сили для одужання. 6 травня 1910 року в південному місті Оспедалетті письменник помер. Поховали видатного діяча культури в Києві на Байковому кладовищі.

Слова Миколи Чернявського, винесені в назву цієї статті, якнайточніше характеризують особистість Бориса Грінченка. Проживши 37 років, він встиг зробити стільки, скільки людина не здолає й за кілька довгих життів. Його працездатність і захопленість будь-якою справою, якою він займався, вражає й викликає глибоку повагу. Не перебільшив М. Лисенко, сказавши на похороні митця: «Таких невтомних, завзятих діячів, борців громадських, якого ми в особі Бориса Грінченка втеряли, в пантеоні українських писателів зазначити можна дуже небагато, – три, чотири, та й годі. Великий хист, незвичайна витривалість у роботі, скрашені великою любов’ю до рідного краю».