Кава з кардамоном

У будинку високі готичні вікна, на них — похмурі темні ґрати. Червона цегла на тлі блакитного неба виглядає, мов у туристичному путівнику. Над порожнісіньким паркінгом і невеликою клумбою — жодної хмаринки. Раптом двері будинку розчахаються, і маленькі білі камінці починають хрускотіти під елегантними дівочими лакованими туфельками й спортивними черевиками хлопців. Жінка присідає на мурований парканчик спирається на живопліт, і дивиться. Поглядом ковзає обличчями хлопчиків, смаглявих, із великими чорними очима, а тоді спиняється на дівчатках, які по черзі проходять крізь хвіртку. Жінка вдає, наче засмагає, така собі пані, яка випадково тут проходила й присіла, втомлена прогулянкою такого спекотного дня, щоб підставити обличчя під сонячні промені. Можна навіть удавати, що це місце, такий собі чарівний куточок, розташований майже в парку, бо від нього нас ділить лише два перехрестя (саме туди прямують парами діти) просто створений для безтурботного відпочинку. Єдине, що свідчить про її хвилювання, це погляд. Незважаючи на яскраві сонячні промені, які зазирають просто в очі, він залишається чуйним, наче силкується впіймати щось у цьому несподівано залюдненому просторі. Раптом наче впізнала когось, але ні, усе-таки не вона. Остання дитина мовчки проминає живопліт. Жінка безпорадно щулить плечі.

I

На Лінку чекали іспити. Звісно, не завтра й навіть не за тиждень, проте час, який до них залишався, зменшився до розмірів шпаргалки. З одного боку, Лінка наче й погодилася з тим, що ніколи не наздожене матеріалу, якого досі не вивчила. Існували питання, яких вона ніколи не розумітиме й не опанує. І це зменшувало її можливості здобути значну кількість балів уже із самого початку. З іншого боку, попри усвідомлення безглуздя своїх дій, дівчина накинулася на підручники й різні посібники. Вона добре розуміла, що якби протягом навчального року в неї була бодай десята частина нинішнього завзяття, вона могла би зрушити гори… Але за звичайних обставин її відразу нудило від самого лише вигляду підручника з хімії чи фізики. Тільки тепер Лінка справді відчувала, що коли б мала трохи більше часу, то здолала навіть оптику… Та часу, на жаль, не залишалося. Три тижні. Усього лишень. Тобто дуля з маком. Учителі лютували. Щодня влаштовували тестування, вигадували спеціальні завдання, які мали допомогти гімназистам підготуватися до випускних іспитів. Лінка накупила посібників різних видавництв, додаткових тестів, освітніх журналів, які друкували різноманітні допоміжні матеріали. Та навіть, якби вона зовсім не лягала спати, то й так не встигла б усього цього переглянути. І тим більше прочитати! Не кажучи вже про те, щоб порозв’язувати всі завдання!!!

Лінка перестала зустрічатися з однокласницями, особливо з Каською. Їй шкода було змарнувати навіть хвилину. Каська запропонувала вчитися разом, та Лінка побоювалася, що все скінчиться тим, що обидві знову будуть видурнятися й базікати без угаву. Сиділа у своїй кімнатці, наче в’язень у камері, лише іноді визираючи у вікно й здивовано при цьому помічаючи, що дах костьолу блищить від дощу або надворі ніч, бо довкола нічого не видно… А тоді попрохала маму, аби та звільнила її від деяких уроків.

— Мамо, погодься, що це марнування часу. От, наприклад, я розумію органічну хімію, зате нічого не тямлю в неорганіці, тож доки весь клас розв’язує завдання з органічної, аж гай гуде, я б краще зайнялася чимсь іншим, чого справді не знаю.

Мама знову здавалася якоюсь відчуженою. Але може саме завдяки цьому погоджувалася з Лінчиними екстремальними ідеями.

Дівчина майже не спала. Замість кави, від якої її починало млоїти (особливо потому, як вона поглинула величезну кількість запареної просто в чашці, без фільтра), навчилася пити аргентинський чай мате. Їй здавалося, що від нього наче прояснюється розум. Лінка досі навіть не уявляла собі, що стане такою честолюбною, ця зміна в ній вразила її саму. Тож коли Адам якось попрохав її посидіти з Каєм, дівчина відчула роздратування.

— Я вчуся. А що таке?

— Мушу вийти, — пояснював Адам. — А мами немає. Це ж лише дві чи три години. Ну, будь ласка. Можеш йому навіть мультики ввімкнути, просто щоб я не переживав за малого. То як?

Лінка подивилася на вітчима ледь відсутнім поглядом. Пригадала собі, що мала повторити будову вуха. Молоточок, коваделко… Адамів голос вивів її із задуми.

— Ти мене чуєш? Може, купити якусь піцу, як вертатимусь додому?

Лінчин рот негайно наповнився слиною Безумовний рефлекс.

— Іди, іди, я посиджу з малим.

Кай голосно жалівся.

— Ніхто не хоче зі мною бавитися, — повторював хлопчик. — Тато не хоче, бо в нього багато роботи, мама не хоче, бо теж багато роботи, а в тебе теж є робота?

— Та є. Я мушу вчитися.

— То ти не побавишся зі мною?

— Мабуть, ні, сонечко. Мені треба вчити розріз вуха.

— Вухо різати?

— Ага, майже.

— А я знаю, що є у вусі, — похвалився своїми знаннями Кай. — Атоми! Вони є у вусі, і в оці, і в небі, і навіть у хлібі, знаєш?

— Знаю.

«Цікаво, коли дитина втрачає природну цікавість, і перестає захоплюватися простим фактом, що в хлібі теж є атоми? — подумала Лінка. — Мабуть, школа здатна вбити в дитині будь-яке прагнення пізнавати світ».

— Склади зі мною пазли, — попросив малий.

— Ну, добре.

Лінка насилу відволіклася від анатомічного атласу, та невдовзі зрозуміла, що маленький перепочинок їй не зашкодить.

Це були пазли із Кротом, можна було здогадатися з поодиноких елементів. Лінка побачила шматочки картону з намальованою чорною шерстю й навіть із кінчиком носа. У Кая нічого не виходило, малий ніяк не міг упоратися з пазлами. Та й у Лінки справи були не кращі. Вона намагалася якось поєднати фрагменти картинки, але це вдалося лише в кількох випадках. Решта, схоже, ні до чого не пасувала.

— Зачекай, — сказав Кай. — Так нічого не вийде.

— Як це так?

— Почекай.

І зник у своїй кімнаті, а за мить повернувся з коробкою. Симпатичний чорний звірок стояв на куценьких лапках біля купки землі. Тепер робота пішла значно швидше.

Дійсно, досі вони складали хаотично, навпомацки. Раптом Лінці сяйнула думка. Хаос, безладні дії, пошуки фрагментів картини, які поєднуються з іншими, проте все намарне… А й справді, пошуки родинних таємниць у випадку, коли не маєш жодних даних, нагадує складання пазлів без картинки. А тепер? Може, коробка від пазлів, родинна картинка вже знайшлася? Спершу Лінка шукала невідомо що, потім — померлу сестру на кладовищі й у лікарняних документах мами, а що ж вона розшукує цього разу? Тепер їй відомо більше. Пазли поступово почали вкладатися. Вона розшукує сестру, молодшу на рік дівчину, яка живе в дитячому будинку або ж її хтось удочерив. Вона не померла, тому її мусили кудись віддати. Можливо, саме це й спричинило мамину депресію і їй довелося лікуватися в психіатричній лікарні. Дивлячись на пазли, Лінка все впорядковувала в голові. Це величезна різниця. Вона більше не шукає навмання, у неї є картинка! Лінка й не підозрювала, що її натренований на хімічних та фізичних задачах мозок перетворив розсипані фрагменти на чітку картину.

Тепер вона збагнула, чого їм бракує. Треба було знайти пазл із мордочкою Кротика, той, що із другим оком. Жодних сумнівів! Зате геть незрозуміло було, де його шукати. Лінка з Каєм обнишпорили весь килим, підлогу, але потрібного пазла ніде не було. Раптом Лінка відчула, що до її шкарпетки щось причепилося. Шматочок паперу, може, обгортка від цукерки або жуйки. Ні! Це якраз і був отой пазл, якого бракувало. Із переможною посмішкою дівчина відчепила його від п’ятки й доклала на місце.

II

Лінці кортіло все як слід обміркувати й спробувати вирішити проблему. Комісар Валландер точно б із таким упорався. Їй здавалося, що якби вона могла присвятити цьому трохи часу, то отримала б чітку й безсумнівну відповідь, на всі свої питання. Але часу не було. До іспиту залишався лише тиждень. Бодай на мить відволіктися від книжок, означало б позбавити себе цінних хвилин, яких Лінка шкодувала собі навіть для ванни (замість цього вона швидко приймала душ), їжі (поспіхом, не дивлячись, ковтала канапки) чи розваг (єдине, що вона собі дозволяла — це переглянути старі комікси, які ховала між старих газет у туалеті). Поступово думка про те, щоб відновити «розслідування», стала їй поживою для душі, обітницею, схожою до мрій про волю, що підтримують дух в’язня в камері. А вона й перебувала в полоні посібників із гуманітарних та математично-природничих предметів та підручників з англійської мови. Лінка боялася, що коли збочить бодай трішечки в іншому напрямку, то вся конструкція, зведена із цеглинок сильної волі й зречень, розвалиться вмить.

У вівторок увечері Лінка вже зрозуміла, що мусить перестати змагатися з історичними датами, і що розв’язання чергового тесту перед завтрашнім іспитом не принесе вже їй жодної користі. Якщо зараз вона побачить перед собою ще одну сторінку зі зразками тестових завдань, то від вигляду справжніх тестів її просто знудить. Проте однаково, наче наркоман зі стажем, який звик до узалежнення, витягла з-поміж купи підручників збірник завдань, і швидко перегорнула його в пошуках тесту, якого досі не розв’язувала.

Текст призначений для перевірки розуміння змісту, стосувався польських прізвищ. Лінка відразу ж писала відповіді, мов автомат. У якусь мить зупинилася. «Також у Польщі популярними були прізвища, котрі походили від назв тварин чи рослин. Перші часто метафорично називали людину. Наприклад, кремезного чоловіка могли назвати Биком. Поширеними були означення, що походили від назв рослин, наприклад: Малиновський, Домбровський чи Квятковський».

Цей текст про дещо Лінці нагадав. А саме про кумедне прізвище «Печериця». Прізвище дитини з лікарні на вулиці Солець. Стоп, стоп, а може пошукати в інтернеті? Власне, невідомо, що б це могло дати, але інтернет видався їй безмежним джерелом інформації. Набрала в пошуку відповідне прізвище й клікнула «шукати». Протягом 18 секунд комп’ютер видав 732 тисячі результатів. Але все це виявилося кулінарними рецептами або порадами для тих, хто вирощував печериці й пропозиції гуртового продажу свіжих та сушених грибів. За кільканадцять хвилин Лінка вже знала, що кількість способів приготування популярних грибів є практично необмеженою. Але це й на крок не наблизило її до таємниці, яку становило це прізвище, тобто людина, що його носила.

Почала пошуки на інших сайтах і в соціальних мережах. Особи, які ходили до тієї чи іншої школи або класу, портали, на яких можна було розмістити фотографії та інформацію про людину… Зрештою, пошуки почали давати результат. Лінка обмежилася Краковом та Варшавою й почала переписувати дані осіб із цим прізвищем. Точніше, чоловіків. Невдовзі чернетка була списана іменами й датами. Дівчина вдивлялася в молоді й не дуже обличчя, мовби шукаючи чогось, що дозволило би відповісти на питання, яке вона не наважувалася задати сама собі. Пошуки її захопили. Вона нічого не знала про цих людей, а доступна їй інформація часто була дуже лаконічною. Наприклад, рік народження. Фотка із дружиною й дітьми на єгипетському курорті. Обличчя, здавалося, промовляли: «Я досягнув успіху, можу дозволити собі класну відпустку». Обличчя й тіла жінок промовляли: «Дивися, яка я класна дівчина». Лінка знайшла чимало чоловіків на прізвище Печериця. Звісно, дорослих, бо вона не звертала уваги на юнаків, яким тоді могло бути щонайбільше років десять. Список зробився довжелезним, а година була пізня. Лінка навіть не усвідомлювала, скільки часу забрали в неї пошуки. Глянувши на годинника й побачивши, що була вже четверта ранку, Лінка замалим не зойкнула.

Ой леле, що я наробила! Уранці іспит! Вона навіть не вмивалася, лягла одягнена, у чому була. Накрутила будильник і згорнулася клубочком. Сон довго не приходив. У голові вирували думки, фотографії, дати. Зрештою, сон таки переміг.

III

Лінка прокинулася, бо мама торсала її за плече. Невже не можна якось делікатніше? Якщо вже мама вирішила з якоїсь причини розбудити доньку, то вкладала в це стільки сил, наче хотіла надолужити всі дні, коли не будила її взагалі й займалася собою, навіть не замислюючись, чи Лінка взагалі йде до школи, чи ні. Дівчина насилу розплющила очі, але від думки про іспит сон мов рукою зняло. Лінка вискочила з ліжка й перелякано побачила, що вже по восьмій. А іспит почнеться о дев’ятій!

— Чому ти мене раніше не розбудила?

— Ти нічого не казала, що тебе треба будити. І взагалі радій, що я вдома. Я повернулася, бо забула ноутбук. А ти куди так поспішаєш?

— Мамо, у мене іспит, невже ти забула?

— Який іспит? Перескладаєш щось?

«Так, зберігай спокій, — подумки проказала Лінка. — Тільки не нервувати. Може, моя мама і чудовисько, але зараз треба зосередитися на іспиті й лише на ньому!»

— Випускний, мамо! На атестат зрілості! Якщо погано складу, мене не приймуть до жодного ліцею.

— А до якого ліцею ти складаєш?

Лінка знизала плечима. Цікаво, невже батьки її однокласниць теж не знають, що сьогодні робитимуть їхні діти? Неймовірно! Але вирішила не нервувати. Це було нелегко, але Лінка стримувалася щосили. Мама стояла якась безпорадна, дивилася на доньку й кліпала очима.

— Мамо, я піду вмиюся. Будь ласка, виклич мені таксі за десять хвилин. І попрасуй білу блузку.

— Але…

— Мамо, прошу тебе, ти повинна мені допомогти. Інакше я не встигну.

IV

До класу Лінка влетіла незачесана і в криво застебнутій блузці. Але вона встигла, і це було найважливіше. Перелякані гімназисти сиділи по одному за партами, утупившись у спини сусідів. Лінка була страшенно невиспана, але ряди білих блузок примусили її зосередитися й вона помітно підбадьорилася. Сіла на місце, яке показав їй Ударник, що нині стежив за порядком під час іспиту. Прізвиськом учитель завдячував звичці стукати під час своїх уроків суспільствознавства ребром долоні в такт власним словам. Варто йому було захопитися темою, як він починав говорити чимраз голосніше й швидше, а розповідь супроводжували удари по столі. Проте зараз він мовчав, тримаючи в руках пачку екзаменаційних тестів.

Лінка боялася не гуманітарної частини іспиту, а природничо-математичної, яка мала бути завтра. Але й завдання з мови й літератури прочитала з певним острахом, проте вже за кілька хвилин розуміла, що вони схожі на всі ті, що вона їх розв’язувала раніше. Тож дівчина заходилася коло роботи. Трохи згодом, заспокоївшись, що напише добре, підвела голову й роззирнулася довкола. Більшість однокласників зосередилася над своїми аркушами. Дехто втупився в стелю, наче звідти на них мало зійти осіяння у вигляді спалаху розуміння або (ще краще) — готового розв’язку. Інші нервово зиркали навсібіч. Лінка помітила, що за нею відбувається щось на зразок пантоміми. Наталія вигнулася вбік усім тілом, її долоні виконували якийсь химерний танок, підсилюваний рухом губ. За мить Лінка збагнула, хто був адресатом цього безсловесного, але дуже виразного спектаклю. Трохи віддалік сидів Міхал, який буквально не зводив очей з рук і вуст Наталії, завзято нотуючи щось на аркуші. «Цікаво, — подумала Лінка. — Здається, він чудово розуміє, що хоче сказати Наталія». Сама вона ніяк не могла зрозуміти, у чому справа. Хоча… Лінка вже здогадалася, що пальці показують цифри й числа, а вуста безгучно вимовляють слова. Неймовірно. Наталія диктувала Міхалові весь іспит! Вона вочевидь сподівалася його завоювати. Лінка знову роззирнулася залою. Ударник, який досі, здавалося, дрімав, грюкнув стільцем. Зараз устане. Ані Наталія, ані Міхал не помітили цього, захоплені своєю німою розмовою. Лінка розуміла, що за мить станеться катастрофа. І лише вона може цьому запобігти. Дівчина перехилила стілець, і той упав з голосним гуркотом, а сама вона гепнула на підлогу. Ударник негайно підбіг до неї, спочатку розгнівано, передчуваючи якийсь підступ, а тоді вже співчутливо допоміг Лінці підвестися. Та аж засичала від болю.

— Пробачте, пане вчителю. Я хотіла… Мені треба до туалету, — промимрила вона. Усі, звісно, реготали, але Наталія була врятована! Залишалося сподіватися, що наступного разу вона буде обережніша. «Бо вдруге впасти зі стільця не вдасться», — думала Лінка, потираючи в туалеті забитий задок.

V

Наталія подзвонила ввечері.

— Це правда, що ти нині навмисне впала зі стільця, щоб відвернути увагу Ударника? Щоб урятувати мене? — випалила вона, навіть не привітавшись.

— Звідки ти знаєш? Я нікому такого не казала.

— Усі говорять, що на те скидалося.

— Вас би вигнали з іспиту. Ви ж узагалі не зважали на те, що відбувається довкола.

— Дякую тобі.

— Не дякуй. Я б це задля будь-кого зробила.

— Авжеж. Звісно, — Наталіїн голос ураз зробився терпким, мов щойно розрізана цитрина. — Гаразд. Так чи сяк, дякую.

І поклала слухавку. «Ну що я знову зробила не так? Знову все зіпсувала. Ну чому я не можу зізнатися, що це для мене важливо?» Як завжди, коли їй хотілося спокійно щось обміркувати, Лінка гукнула Фікуса й пішла з ним погуляти.

Був теплий вечір. Невідомо коли з’явилися перші пуп’янки й крихітні листочки. Кущі форзицій були всіяні жовтими квітами. Фікус зацікавлено нюшкував довкола, водячи носом біля самої землі. Раптом удалині побачив коричневого пуделя й рвонув так несподівано, що Лінка замалим не перечепилася. Геть забула, що поводок можна відстебнути. Хазяйкою пуделя виявилася старенька пані, чиє волосся дуже нагадувало шерсть її улюбленця, але зовсім посивілу. Лінка зітхнула. Вона хотіла вийти прогулятися, щоб побути на самоті, але добре розуміла, чим усе закінчиться. Нудними розмовами із сусідкою. Собаки гасали по траві, яка щойно встигла пробитися, щасливі, задоволені. «Може, собакам живеться краще, — подумала Лінка. — Жодних тобі докорів сумління, постійних думок про щось, навіть дружба в них виглядає значно простіше, якщо бавимося разом, значить, ми друзі».

Раптом коричнева пуделиця, яка робила викрутаси, натрапила на якийсь предмет, що перекинувся й опинився в неї під лапами. Лампадка. Лінка підняла її й недовірливо втупилася. Звідки тут лампадка? Мабуть, хтось кинув з балкону, люди тепер жбурляють різні речі задля розваги. Власне, це небезпечно так стояти під вікнами. Можна отримати гнилим яблуком по довбешці. Або тарілкою… Або й лампадкою. Лінка вже збиралася кинути її в кущі, коли помітила, що біля будинку стоїть ще одна. І букет троянд, перев’язаний стрічкою.

— Шкода дівчини, — старенька за її спиною зітхнула.

— Дівчини? — Лінка обернулася до жінки. Блакитні вибляклі очі жваво позирали з-під почервонілих повік.

— То ти нічого не знаєш, дитино? — спитала старенька.

Лінка заперечно похитала головою.

— Кинулася з останнюю поверху. Коханий зрадив. А така розумна дівчина, студентка. Невже воно того варте?

Лінку це шокувало. Одна справа — почути, що хтось десь так учинив, не можуть жити без коханого чи коханої, чи прочитати «Ромео і Джульетту», але геть інше, коли зіштовхуєшся з таким особисто. «Цікаво, чи знала я її, — подумала Лінка. — Мабуть, я її бачила. Напевне, вона була дуже мужньою». Від самої думки про те, щоб вистрибнути з вікна останнього поверху, Лінці зробилося недобре. Вона не боялася висоти, але на різних вежах чи на морському маяку почувалася незатишно. Отак стрибнути? Якого ж розпачу, якого відчаю треба зазнати, щоб подолати страх? А вона сама змогла би покохати когось так сильно, що без нього життя втратило б сенс? Мабуть, ні. Що ж, може, вона надто розсудлива й неромантична. Може, воно й на краще… Лінка задумалася. А тоді почула слова хазяйки пуделя.

— Я її знала. Така розважлива дівчина. У неї були такі люблячі батьки, купа планів на майбутнє. Усе! І якийсь дурний хлопець так її зворохобив.

— Краще, мабуть, ніколи не закохуватися, — мовила Лінка.

— Ну, для неї, певне, було би краще, а тим більше для її нещасних батьків, — знову зітхнула старенька. — Так воно буває з коханням, по-різному. Я знаю, що кажу, бо й сама кілька разів закохувалася.

Лінка із цікавістю глянула на свою співрозмовницю. Оця бабуся закохувалася, та ще й не раз?

— Першого хлопця я страшенно кохала. Він загинув під час війни. Думала тоді, що нікого більше не покохаю, мені й на думку не спадало, що таке можливо… Потім був мій перший чоловік, спочатку більше друг, він про мене турбувався, допомагав. Я вийшла за нього заміж, хоча й не любила. Думала, що більше ніколи не зазнаю кохання, та він мене дуже кохав, і цього мало бути достатньо. Але почуття прийшло згодом. Ми були щасливі разом сорок років, у нас народилися діти й онуки. Він помер від раку.

— Мені так шкода.

— Так… П’ять років тому. За кілька місяців він перетворився на тінь, але ми до кінця кохали одне одного. Кожна мить, яку ми провели разом, була безцінною. Коли чоловік помер, я була в розпачі. Мені хотілося лягти на ліжко й ніколи більше не вставати.

Лінка не знала, що й сказати. Старенька, з якою вона щойно познайомилася, розповіла їй про все своє життя. Дівчині було трохи ніяково вислуховувати ці звіряння, та з іншого боку, не можна було просто собі піти геть. Тож вона продовжувала терпляче слухати.

— А рік тому я знову вийшла заміж.

Оце-то так! Лінка аж рота роззявила від подиву. І бовкнула, може, не надто чемно:

— Справді?

— Я знаю, вам, молодим, здається, що стара людина вже не може закохатися, але це неправда. Кохати можна в будь-якому віці. А самому жити дуже важко. Ну, дитино, піду я вже. Чоловік хвилюватиметься. Він майже не може ходити, стегно має проопероване. Не можу залишати його надовго на самоті, бо він сумує.

Старенька погукала песика й пішла з ним, маленька постать з білим пухом на голові.

Згорнувшись клубочком на ліжку, Лінка думала про цю бабцю та її коханих, і про дівчину, що наклала на себе руки. Що ж воно таке, кохання? Невже це почуття справді так складно опанувати, а може, його треба сприймати розсудливо? Від чого це залежить, від людини чи від сили почуття? Лінці здавалося, що вона може бути достатньо розважливою. Адже одне кохання — це ще не кінець світу, навіть якщо людина закохається нещасливо, то завжди може трапитися інша нагода, коли все складеться так, як треба. За цими роздумами Лінка навіть забула про завтрашній іспит. І про складений учора список людей на прізвище Печериця.

VI

У суботу Лінка подзвонила до Адріана. Їй кортіло обговорити з ним подальші пошуки. І трохи пожалітися. Вона відчувала, що математично-природничу частину написала погано, незважаючи на те, що виспалася, змогла зосередитися і, як їй самій здавалося, виклалася на всі сто. І все-таки Лінка знала, що декілька завдань розв’язала неправильно. Що довше вона про це думала, то більша паніка її охоплювала. Зустрівшись із Адріаном, тільки й думала про тести. Весь час згадувала про завдання, котрі, як була певна, завалила, і питання, на які не змогла відповісти.

— Адріане, я отримаю п’ять балів з п’ятдесятьох, от побачиш.

— Не панікуй, — хлопець витягнув щось із торбини.

— Що це?

— Твій тест, той, що ти писала позавчора.

— Як це — мій тест, — Лінка не на жарт перелякалася.

— Ну, не твій, тобто, не той, який ти заповнювала, не хвилюйся. Я знайшов це в інтернеті. Учора їх оприлюднили, і я тобі роздрукував. Я ж знаю, що ти не припиниш панікувати, доки не переконаєшся, що все гаразд. Тепер розв’яжи його так само, як у четвер.

Лінці не дуже хотілося, але вона зрозуміла, що Адріан правий.

Довелося написати розв’язки, й Адріан перевірив результат, який виявився зовсім не такий трагічний, як вона підозрювала.

— От бачиш, матимеш більше, ніж тридцять балів, то чого було так перейматися?

— Твоя правда. Дякую!

Вона справді була йому вдячна. Відразу на душі полегшало.

— А як пішла англійська?

— Там узагалі не було чого робити.

Лінка вважала, що впроваджений нещодавно іспит з іноземної мови був легшим від двох інших.

— Ну, то розслабся. Усе вже позаду. До якогось ліцею тебе точно приймуть. Не доведеться йти до ПТУ, — пожартував Адріан. — Хоча дівчата після кулінарного училища потраплять до будь-якого серця через шлунок…

— Краще так не жартуй.

— Хвилиночку… А що із твоїми фотографіями на конкурс? Робиш щось?

— Власне, нічого. Я страшенно забігана, не маю часу, ніяк не виходило на цьому зосередитися, і мені потрібні якісь ідеї.

— Якщо для тебе це справді важливо, доведеться себе примусити. Воно само не зробиться. А так маєш шанс, постарайся ним скористатися.

— Та знаю… А що ти думаєш про цей список? — показала Адріанові перелік осіб на прізвище Печериця.

— Ну, список списком, але що це тобі дає? Навіть якщо цей чоловік справді батько твоєї сестри, він може про це й не знати.

— Мусить знати, якщо в неї його прізвище!

— Та воно так, але ж ти не дзвонитимеш до всіх цих людей і не розпитуватимеш, чи знали вони твою маму. Невже твій улюблений комісар Валландер так би вчинив?

— Мабуть, ні.

— Тоді що зробив би твій герой, га?

— Не будь злостивим. Те, що ти не любиш детективи, зовсім не значить, що це така собі макулатура, як тобі здається.

Адріан посміхнувся.

— Те, що ти знову зробилася гостра на язик — гарна прикмета. Отже, ти вже трохи перепочила після іспитів. Ну, то як учинив би твій шведський комісар? Подався поміркувати на морське узбережжя?

— А звідки ти стільки знаєш про Валландера?

— Читав Манкелля.

— Але ти ж не любиш детективи?

— Люблю, не люблю, не має значення. Я собі почитав… задля розваги. Ну, так чи сяк, а твій комісар, гадаю, спробував би по ниточці дійти до клубка. Треба встановити контакти, знайомства…

— Які контакти?

— Таж твоєї мами. Де вона тоді працювала, що робила, де точно мешкала, усе.

— Ой леле, мені про це нічого не відомо.

— А взагалі дивно, що ми так мало знаємо про власних батьків.

VII

Нагода трапилася в неділю по обіді. Лінка повернулася з басейну, куди знову запросила її Каська, і застала маму за смажінням налисників.

— М-м-м… що це так смачно пахне? Я голодна як вовк. А де всі?

— Адам пішов з Каєм до кіно.

Як давно вони не були вдома самі, удвох. Мама, певне, подумала про те саме, бо сказала:

— Останнім часом ми майже не розмовляли. Розумієш, у мене були різні проблеми, і мені здається, що я тебе занедбала.

— Не перебільшуй, — Лінка не схильна була себе жаліти.

— Я геть забула, що ти складаєш випускні в гімназії, пробач мені, донечко.

Мама ладна була заплакати.

— Ну, іспити вже позаду.

Лінка намагалася якось виправити ситуацію. Не хотіла, щоб мама розплакалася, бо зовсім не знала, як її втішити.

— І як ти впоралася?

Здається, мама опанувала себе. Лінка спокійно розповіла про три частини іспиту. Навіть про те, як впала зі стільця, щоб урятувати Наталію. Мабуть, вона досягла успіху, бо мама посміхнулася. Потім обидві поласували налисниками із солодким сиром.

— Я б хотіла… а який ліцей ти вибрала, доню?

Лінка розповіла про слабкі ліцеї, до яких вона точно могла би вступити. І про приватний ліцей. І про конкурс. Та цього разу їй здавалося, що мама її нарешті слухає. Так, наче досі дивилася на світ крізь затуманені окуляри, а потім протерла скельця й щось побачила. Розгледіла власну доньку.

— Я дуже хвилююся, мамо, — мовила Лінка. — Мені б хотілося стати професійним фотографом. Гадаєш, це можливо?

— Мабуть, що так. Хоча життя корегує такі рішення. У мене теж були свої мрії…

— Справді? Ти що, хотіла стати співачкою чи актрисою? — пожартувала Лінка, виїдаючи з каструльки решту сиркової маси. На щастя, Адам із Каєм мали піти до Макдональдса, бо для них уже нічого не залишилося.

— Я хотіла стати науковцем.

— Науковцем? — якби в Лінки залишався в роті бодай шматочок налисника, вона б точно вдавилася.

— Я вчилася на польській філології. Писала дисертацію. Займалася мовознавством, давніми слов’янськими мовами.

Оце-то несподіванка!

— А я про це нічого не знала! Ти ніколи не казала про таке.

— Ой, дітям воно видається таким нудним.

— Ну, але ж тобі воно нудним не здавалося?

— Мені? Для мене це було найцікавіше в житті, моя величезна мрія.

— А я вже тоді була?

— Так.

— І це через мене тобі довелося все покинути?

Мама замислилася.

— Ні, донечко. Не через тебе.

Вона поставила чайник, і Лінка помітила, що руки в мами ледь тремтять.

— Розумієш, фінансова ситуація… Я не могла дозволити собі працювати в університеті, доводилося шукати кращого заробітку… Потому… Потому, як загинув твій тато, нам було дуже важко. Я боялася, що не дам собі ради.

«Аякже, — подумала Лінка. — Кращого заробітку! А як же лікування в психлікарні? Це на закуску? Ще одна підсолоджена брехня?»

— Як загинув мій батько? — наважилася запитати нарешті.

— Автомобільна аварія. Була гроза, машину занесло на мокрій дорозі й вона впала з насипу…

— О Боже!

— Він їхав до бабці Божени, до Сероцька. Ми посварилися. Батько сів до машини й поїхав. Більше я його ніколи не бачила, — у маминих очах заблищали сльози.

«Ой леле! — злякалася Лінка, — я примушую маму звірятися й доводжу її цим до плачу».

— Мамо, не треба плакати, — мовила вона. — Нічого не вдієш. І що було з тією роботою? — Лінка вирішила змінити тему.

— Я закінчила курси підвищення кваліфікації в Торговельно-економічному інституті й почала працювати в корпорації.

— Тому ми й переїхали до Варшави? Щоб ти могла знайти кращу роботу?

— Так, — відповіла мама. Але не дивилася Лінці в очі, як зазвичай це роблять люди, розмовляючи між собою. Її погляд був спрямований на хмари за вікном, немовби вона шукала в них справжньої відповіді.

«А взагалі, — подумала Лінка, — мама справді була мужньою. Бо після всього їй вдалося-таки знайти роботу у Варшаві, і протягом кількох років, доки не з’явився Адам, вона утримувала мене зовсім сама».

Увечері, коли всі вже спали, Лінка набрала в пошуку слова «польська філологія, Ягеллонський університет». Переглянула всіх викладачів факультету, сподіваючись знайти чоловіка на прізвище Печериця, але її спіткала невдача. Тоді перечитала свій список, але все марно. Люди на порталах «Наш Клас» рідко вказували місце роботи. Лінка геть знеохотилася. Мабуть, вона не там шукає. Так і заснула. Їй хоча й здавалося, що вона повільно наближається до розгадки, та все-таки було лячно, що це черговий сліпий кут, і перед нею завжди залишатиметься глуха стіна.

VIII

Наступного дня вона поділилася своїми сумнівами з Адріаном. Віднедавна в неї з’явилася звичка забігати до нього після школи. Ноги самі несли її до Адріанового дому, і хлопець, мабуть, теж на неї чекав, бо зовсім не дивувався, угледівши її на порозі.

— Якось ти зашвидко здаєшся, — сказав він. — Треба мати більше інформації. А ти пробувала шукати публікації? Шукала деінде людину, якимсь чином пов’язану з польською філологією? Або взагалі з університетом? Почекай, зараз спробуємо.

Сів перед комп’ютером і підсунув Лінці другого стільця, знявши з нього попередньо купу одягу й книжок.

— Глянь, — і набрав у пошуку слова «Печериця університет». Із кількох тисяч результатів відразу зауважив перше: «Єжи Печериця Кафедра слов’янського мовознавства Варшавський університет чергування протягом весняного семестру…»

— Попався, голубчик, — Адріан потер руки.

— Я гадала, що мама вчилася в Кракові, — замислено озвалася Лінка.

— Але дисертацію могла писати тут. Певне, приїздила час від часу.

Лінка пригадала фотографію із Саського саду. Авжеж. Мабуть, батьки тоді поєднали поїздку до Варшави із працею над дисертацією. Усе дедалі прояснювалося, ставало зрозумілішим.

Адріан міркував уголос.

— Що ж, підіб’ємо підсумки. У твоєї мами був роман із цим викладачем…

— Який роман? У моєї мами? Ти що, здурів?

Лінка обурилася. Що це він верзе?! Та як він сміє?! Адже невідомо, що насправді сталося. Це явно випадкова збіжність!

— Халінко, — лагідно сказав Адріан, узагалі не звертаючи уваги на її гнів.

Лінка й не підозрювала, що їй може сподобатися, коли її так називатимуть, але в устах Адріана це звучало дуже приємно. Але вона таки мусила висловити все, що її так зачепило.

— Не забувай, що це моя мама, про яку ти, власне, нічого не знаєш, а тим більше про те, що тоді сталося!

— Пробач. Звичайно. Ми справді нічого не знаємо. Я не засуджую твою маму. І взагалі більше нікого не засуджуватиму… Я просто це припустив… Заспокойся. Ти напевне про все у свій час дізнаєшся, і що б це не було, ти це переживеш, повір мені. А навіть якщо в мами й був роман? Або якась любов? То й що? Кохання не завжди розсудливе, і не всі можуть із цим упоратися.

Лінка пригадала дівчину, яка вистрибнула з вікна останнього поверху. Невже Адріан теж колись пережив таке кохання? Пристрасть, шалене почуття?

— Ти так кажеш, мовби знаєш це із власного досвіду.

Адріан почервонів і кілька хвилин вагався, сказати щось чи ні.

— Бо таки знаю. Про одне тобі розповім, про інше ні. Пригадуєш, як колись у машині я розказував тобі про свою маму? Про те, що вона втратила роботу. Невдовзі потому в мого батька був роман. Із медсестрою. Це тривало роками. Коли я довідався, то спершу звинувачував батька. Я аж нетямився від обурення, як він міг таке вчинити! Та ще й у такий складний для мами час, коли вона змагалася з безробіттям і зневірою. Пізніше звинувачував маму, бо вона завжди була такою холодною й нечулою. А коли втратила роботу, то стало ще гірше. Вона не змогла опанувати себе, цілими днями ходила по квартирі в халаті, з немитою головою, розумієш? Мені здавалося, що кожному чоловікові потрібно більше. А потім збагнув, що звинувачення будь-кого не має жодного сенсу. У батька виникло почуття, яке він не зміг придушити. Але від нас він не пішов. Я зовсім не переконаний, що він учинив добре. Мама вирішила йому пробачити, але здається, до кінця їй це не вдалося. Гадаю, що її проблеми із серцем пов’язані саме із цим. Обоє прийняли певне рішення, і треба це поважати. Мабуть, вони все ж кохають одне одного. Принаймні живуть разом. Якби ж то все було так просто…

— Я рада, що ти мені про це розповів.

— Рада? Чому?

— Не знаю.

Лінка й справді не знала. Вона відчувала, що Адріан їй довіряє. Вона теж йому вірила. Він знав її таємниці, а вона його. Так гарно мати когось близького, ділитися секретами. Лінка усвідомила, що Адріан — єдина людина, якій відомо все. Касьці вона не звірялася. Бо як їй було розповісти подрузі, що зростала в дитячому будинку, про те, що її мати можливо віддала свою доню до такого самого закладу? Лінка була певна, що Каська цього не зрозуміла б. Адріан — це інша справа. З ним можна було поділитися геть усім. Дівчина подумала, що така дружба трапляється нечасто.

— Не знаєш?

— Я собі подумала, що така дружба рідко зустрічається.

— Тобто яка?

— Ну, така, як у нас.

— Авжеж, — Адріан помітно засмутився. — Маєш рацію. Справді, така дружба — це рідкість.

— А що ти ще мав на увазі?

— Про що це ти?

— Ну, ти про щось не хотів мені розказувати…

Адріан провів долонею по світлому волоссю. Лінка знала цей жест. Коли він так робив, то зазвичай збирався сказати щось важливе й роздумував, говорити чи ні. Цього разу вирішив промовчати.

— Дізнаєшся свого часу.

Лінка не могла збагнути, чому ці слова її перелякали.