Кава з кардамоном

У саду повно білих квітів. «Це яблуні так цвітуть, — пояснює бабця. — Відчуваєш, як гарно вони пахнуть? Глянь, усередині є маточка й пилок, із квіточок будуть яблучка».

— Яблучка? — маленька дівчинка підводить голівку. — І що з ними станеться?

— Як це «що», — говорить бабуся, — зберемо їх, з’їмо, шарлотку спечемо…

— Вони помруть? — серйозно запитує дівчинка.

— Ні, не помруть, — відказує бабця. — Які дурниці ти плетеш, це ж фрукти, їх їдять, дерева не вмирають, за рік знову вродять яблука.

— Свинка, яку ми з’їли, померла, — так само повагом заявляє мала.

— Свинка то інша річ, ой леле, нема в мене сил з тобою, свинка це свинка, а дерево — це дерево, — дратується бабця.

— А мама? — питається дівчинка.

— Що «мама»? — бабця роздратована ще дужче. На ній малинового кольору светр, тонка синтетична одежинка, під пахвами дві темні плями від поту.

— Мама померла?

— Та що це за дурниці ти вигадуєш?

— Отже, влітку вона знову приїде? — запитує дівчинка.

Бабця зітхає.

— Так, приїде, — відповідає вона. — Неодмінно приїде.

I

У Лінки не було нагоди розпитати маму про фото, бо та не приїздила. Може, на свята, так принаймні казав Адам. І Лінка ненадовго забувала, звісно, не про маму, бо це було неможливо, а про фотографію, знайдену в Сероцьку. Наближався кінець першого півріччя. Багато вчителів повиставляли оцінки ще до свят, бо після Нового року навчання тривало лише два тижні, а тоді були зимові канікули. Тому учнів, яким від утоми ледь очі не заплющувалися, страхали нескінченними контрольними, самостійними роботами й проектами. Повернувшись додому, Лінка зачинялася у своїй кімнаті, щоби вчитися, і часто засинала над підручниками. А вчителі загадували додаткові завдання й тести для підготовки до іспитів, бо раптом пригадали собі, що до закінчення навчального року залишилося тільки п’ять місяців. І кожний з них (у цьому вони виявилися одностайні) необгрунтовано, проте абсолютно свято був переконаний, що його предмет — найважливіший у всій школі, тому кількість завдань і матеріалу для повторення здавалася практично необмеженою.

За всіма цими клопотами Лінка геть забула про день святого Миколая. І про те, що треба купити подарунки. Пригадала лише напередодні, до того ж о восьмій вечора. Добре, що існували торгові центри з купою магазинів, які працювали допізна. Це місце вже не раз рятувало її від різних халеп, переважно тоді, коли дівчина згадувала, що в неї закінчився зошит з польської мови або немає циркуля. От і тепер вона подалася пішки до «Золотих терас», роздумуючи дорогою, який можна купити подарунок десь за двадцять злотих, і щоб він підходив і хлопцеві, і дівчині, оскільки класний керівник цього разу вирішив, що подарунки повинні бути унісекс. Він вочевидь добре тямив, що робить, бо раніше, витягнувши жеребки, усі негайно ними обмінювалися, і в результаті знали, хто кого витягнув. Тому подарунки купували на замовлення, і вони ні для кого не були несподіванкою.

Лінка перетнула поріг барвистого раю й рушила до однієї із крамничок, де продавалися різні дрібнички. Дівчина обожнювала цей магазинчик, бо там завжди була купа симпатичного дріб’язку, тож Лінка знала, що неодмінно купить там щось відповідне. І тоді побачила його. Стояв і роздивлявся вітрину із чоловічою білизною. У руках тримав великий паперовий пакет, у якому була, певне, якась куртка чи піджак. Якби Лінка не була з ним знайома раніше, то, мабуть, не звернула б на нього уваги. Невисокий, звичайний, вбраний у вицвілий піджак і якісь сірі штани, він нічим не виділявся в натовпі. Але о цій порі людей тут майже не було, він стояв сам-один на тлі розкішної вітрини, тож Лінка хоч-не-хоч мусила його помітити, і його очі, які відбивалися у склі, зустрілися з її. Мацек. Дивно. Вона так довго (хоча відколи бачила його востаннє, минули всього два місяці, зате які!) уявляла собі, що коли нарешті його зустріне, то щось тоді скаже, або й ні, проте із цими думками було пов’язано стільки емоцій, а от зараз, стоячи біля нього, не відчувала абсолютно нічого.

Дівчина бачила, що йому хочеться втекти, проте він стримався й просто вдав, наче її не помічає. У цю мить вона усвідомила, що її почуття зникло разом з мокрим листям, його, наче снігом, укрила імла забуття. Та водночас Мацеків вигляд про дещо їй нагадав. Не звертаючи більше на нього уваги, Лінка зайшла до фотокрамниці. Понишпорила в рюкзаку й витягла знайдений у Сероцьку знімок.

— Здрастуйте. У мене є таке фото… Гляньте, будь ласка, — звернулася вона до продавця. — Середина, здається, трохи засвічена. Не знаю, чи це можна якось виправити? Це стара родинна фотографія, я хотіла би зробити копію.

Продавець уважно придивився.

— Гаразд, подивимося, що тут можна зробити.

— От тільки… це єдине фото. Я б не хотіла, щоб воно загубилося.

— Звичайно. Прийдіть за два-три дні, ми над ним попрацюємо. А краще залиште номер телефону. Ми до вас подзвонимо, коли воно буде готове.

II

Подарунки на день святого Миколая був приємним перепочинком між контрольною з хімії й наступним із численних тестів з мови та літератури, якими вперто мучила їх вчителька польської. Лінці дісталася чашка з оленем. І хоча в неї була сила-силенна чашок, і ще одна взагалі-то була непотрібною, дівчина, як завжди, зраділа. В оленя була симпатична мордочка, і він стояв на хмаринці, з якої сипався рожевий сніг. І хоча це мав бути подарунок унісекс, проте добре, що дістався він саме їй, а не, скажімо, комусь зі здорованів з останніх парт. Невідомо, чи порадував би їх рожевий сніжок… Лінка захихотіла, уявивши, як Трембальський п’є із цієї чашки, тримаючи її в товстих пальцях. Скарбничка у вигляді верблюда з написом: «При потребі розбий горб», яку вона в останню хвилину купила в «Золотих терасах», сподобалася одній із близнючок, Алі чи Елі, цього Лінка не знала, їй завжди здавалося, що вони самі не певні, хто з них хто. Зате Каська отримала якесь страховисько: величезний квітковий горщик, розмальований слониками.

Тепер дівчата реготали вдома в Каськи, намагаючись знайти застосування для цього страховидного дарунка.

— Триматиму в ньому брудні шкарпетки.

— А може, зашмаркані носовички?

— Плюватиму до нього й кидатиму недопалки.

— Ти ж не куриш?

— Ну, то якраз почну.

Уже годину вони так дуріли. Останнім часом Каська й Лінка дуже подружилися. Каська виявилася нормальною, класною дівчиною. Після історій, які вона оповідала, після всього, що їй довелося пережити, це здавалося неможливим, і все-таки… Вона була весела, із неймовірним почуттям гумору, хоча в школі цього й не було видно. Проте зараз, може, завдяки дружбі з Лінкою, вона помітно пожвавішала. Зате Наталія зі своєю ще донедавна найкращою подругою більше не розмовляла. Дівчата продовжували сидіти разом, але Наталія щоразу відверталася від неї. Лінка, звісно, розуміла, чому. Вона подружилася з Каською, яку Наталія ненавиділа, бо та подобалася Міхалові. Щоправда, хлопець не зробив жодного кроку їй назустріч, але дивився на Касю ніжним поглядом, і цього не бачив хіба що сліпий! Часом Лінка думала, що люди — справжні йолопи. Закоханість — це очікування, невпевненість, тремтіння рук, дивне відчуття тенькання в животі, проте хлопцям завжди йдеться про одне й те саме. «Але може, у Каськи все буде по-іншому, може, у них усе вийде», — думала вона. Самій їй не хотілося цього зазнавати, принаймні не найближчим часом, бо для Лінки це означало хіба що біль та розчарування.

— Що ти робиш у суботу? — запитала Кася. — Може, підемо до кіно?

— Не можу. Мушу сидіти з Каєм.

— А бабуся?

— Вона їде на вихідні залагодити якісь там справи, а Адам увесь день працює. А після роботи він вечеряє з якимсь клієнтом чи щось таке, то я йому пообіцяла залишитися з малим.

Дівчата домовилися на неділю, і Лінка, під’ївши в Каськи, повернулася додому в піднесеному настрої. У Касиному товаристві вона почувалася легко й невимушено. Вони були знайомі віднедавна, а так чудово розуміли одна одну. Лінка збагнути не могла, як це можливо. Із Наталією їй завжди здавалося, що вона повинна себе контролювати, прикидатися кимсь кращим, а з Каською просто почувалася собою. І це не була провина Наталії. Просто Наталія завжди здавалася в усьому краща за неї. Вродливіша, здібніша, заможніша. А Каська? Що ж, тепер вона мала все, чого прагнула раніше, але її життя певним чином теж було добряче заплутане. Як і Лінка, вона знала про свою родину далеко не все, тож продовжувала за кимсь або чимось сумувати. Ну, і вона, як і Лінка, аж ніяк не нагадувала ходячий ідеал. Кася мала власні недоліки, і це теж було класно.

III

Вихідні радували, незважаючи на те, що довелося залишитися з Каєм. Як це чудово — виспатися й бодай трохи побайдикувати. Бабуся поїхала вранці, і Лінці довелося знову займатися всім удома, проте, як не дивно, вона почулася вільніше. Коли була бабця, Лінка мусила весь час старатися, відразу складати брудний посуд до посудомийної машини, стежити, чи не переповнився кошик для брудної білизни. І хоча бабуся була не гостем, а членом родини, Лінці ніяк не вдавалося при ній розслабитися. А тепер вона з виразним вдоволенням поставила вже п’яту брудну чашку біля інших філіжанок і склянок з рештками випитого вранці соку чи чаю, і відсунула ногою вчорашні шкарпетки, які лежали на підлозі. Кай малював, оточений своїми коробками, солдатиками, іншими брудними чашками й стаканчиками від йогурту. Малий був нині на диво слухняним. Сидів собі чемненько на килимі й навіть не вимагав, щоб йому ввімкнули мультики. Лінка заглибилася в детектив. Мама цього не схвалювала, вважала, що доньці ще зарано читати про трупи в шафі й різні злочини, проте Лінка обожнювала детективи й поглинала класику жанру й новинки. Яблуко від яблуні недалеко падає: мама теж читала детективи ночами.

Нехай краще радіє, що я читаю книжки, а не дивлюся дебільні телепередачі, як купа моїх однокласниць, — часто думала Лінка.

Коли вона розігріла обід, Кай чомусь несподівано відмовився їсти. Лінці здалося, що лобик у малого занадто гарячий. «Удома дуже жарко, батареї аж пашать, мабуть, це тому», — намагалася заспокоїти себе дівчина, але раптом відчула дивне хвилювання. І навіть не через те, що в Кая, здається, була гарячка. Здається, бо Лінка ніде не могла знайти термометр. Радше тому, що братик спершу був ну дуже слухняний, спочатку кілька годин тихенько малював і грався, а тоді сам ліг до свого ліжечка й заснув. «Може, він просто втомився за весь тиждень», — думала Лінка, проте відчувала, що це не так.

Під вечір їй вдалося знайти термометр. Побачивши, що він показує майже сорок градусів, Лінка не на жарт перелякалася. Відразу зателефонувала до Адама, але в того ввімкнувся автовідповідач. Попросила, щоб вітчим передзвонив. Тоді до бабусі Стефи. Те саме. Змовилися вони всі, чи що? В інших бабусь телефонів не було. Мама… У неї був мамин номер, але ж вона наказувала не дзвонити. Лінка завагалася. Знову запхнула термометр Каєві під пахву й почала розгублено шукати якісь ліки, та не знайшла нічого, крім аспірину. А вона звідкись пригадувала, що малим дітям аспірину краще не давати. Сорок градусів! Вона не знала, що робити. Одягла Кая так тепло, як тільки могла. Малий не міг стояти на ніжках, узагалі не прокидався й лише щось бурмотів. Тоді Лінка, як була, у самій блузці (але вона цього навіть не помітила), схопила братика на руки й вибігла з ним на вулицю. Стоянка таксі була неподалік. На щастя, Кай був легенький, а вона сильна, та ще й адреналін бушував неабияк, тому вона просто бігла з дитиною. На стоянці не виявилося жодного таксі. Лінка вилаялася й зупинила машину, яка саме проїжджала повз них.

— Відвезіть мене до лікарні! — гукнула вона водієві.

— Якої лікарні? Що ти виробляєш? — побачивши, що вона з дитиною залазить на заднє сидіння машини, хоча авто ще незовсім зупинилося, чоловік не на жарт перелякався.

— До лікарні на вулиці Солець, — відповіла Лінка. Це була єдина лікарня, яку вона знала, бо раніше вони з мамою жили недалечко.

Чоловік був таким собі чепурунчиком у костюмчику, і певне, ніколи не потрапляв у екстремальні ситуації, проте навіть він зрозумів, що все дуже серйозно й без зайвих питань відвіз її до лікарні. Лінка вискочила з машини, нашвидку кинувши «дякую». Той лише очі витріщив. Йому й на думку не спало чимсь іще їй допомогти.

Лінка уявляла собі, що потрапить до порожнього приймального покою, і там лікарі й медсестри відразу забігають довкола неї та її брата. Як в американських серіалах. Задихана, вона опинилася посеред юрби хворих, які кашляли й постогнували, і кожен чекав своєї черги. Усі негайно подивилися в її бік.

— Перепрошую, — сказала Лінка. — Хтось може мені допомогти? Тут є якийсь лікар? У нього дуже висока температура.

— Нічого, ви собі сідайте, — зі стоїчним спокоєм озвався щербатий товстун, показуючи на вільне місце. — Тут черга. — У прийомному відділенні зібралося зо тридцять осіб.

— Але мені треба негайно з ним до лікаря!

— Усім треба. Тут черга до реєстратури. А там вирішать, чи лікар відразу огляне, чи треба зачекати. Зрештою, з дитиною невідомо, чи приймуть.

— Із дитиною краще на Некланську, — мовила худа блондинка, тримаючись за живіт.

На Некланську! Якби ж то хоч знати, де це! Лінка відчула, що зараз розплачеться. Посадила Кая, бо вже не мала сили його тримати, і стала поруч. У неї запаморочилася голова і їй здалося, що вона от-от впаде. Раптом почула якийсь наче знайомий голос, що долинав із відчинених дверей. Хтось спускався сходами, певне, розмовляючи по мобільному. Лінка вловила якісь уривки розмови, закінчені словами: «Ну, до завтра». Чий це голос? Дівчина розплющила очі й раптом з-за сходів вигулькнув Адріан, кузен Наталії.

— Привіт! Що ти тут робиш? — запитав він, вочевидь здивований несподіваною зустріччю.

І тоді Лінка розридалася, наче те, що вона побачила знайоме обличчя, означало дозвіл плакати. Схлипувала й ніяк не могла зупинитися.

— Чекай, не плач, це хто? Твій брат? Почекай, я піду по батька, він тут працює.

Залишив її з Каєм і вже за мить повернувся з високим чоловіком у білому халаті. Той узяв Кая на руки, а Адріан обняв схвильовану Лінку за плечі й підштовхнув до сходів. Вони йшли, наче тріумфальна процесія, супроводжувані роздратованими поглядами решти черги.

Коли Кая вже оглядав лікар, і Адріан приніс Лінці склянку води й примусив випити, задзеленчав телефон.

«Адам, ну нарешті», — подумала Лінка й навіть не глянула, що на екрані був інший номер.

— Доброго вечора, студія «Фото-світ»…

Лінка на мить заніміла.

— Алло?

— Я щодо фотографії.

— Фотографії?

— А хіба не ви замовляли обробку фотографії?

— А, фотографія, — полегшено зітхнула Лінка. — Так, авжеж. Я вам передзвоню, добре? До побачення.

Глянула на лікаря.

— Пробачте, я думала, що це мій вітчим.

— Усе гаразд, — посміхнувся лікар. — Не хвилюйся. Це інфекція, але нічого страшного, добре, що ти вчасно встигла.

Телефон знову задзеленчав. Цього разу Адам.

— Ну, і куди ви поділися? Ти не зачинила двері. У мене розрядився мобільний, я лише щойно побачив, що ти дзвонила.

— Я в лікарні з Каєм, — відповіла Лінка спокійно. Так спокійно, що аж сама здивувалася, звідки в ній стільки самовладання. — Не хвилюйся, усе під контролем. Це лікарня на Сольці.

— Я вже їду, — сказав Адам і поклав трубку.

Кая довелося залишити в лікарні під наглядом.

Лінка подякувала лікареві й зателефонувала на мобільний до Адама.

— Кай повинен залишитися в лікарні. Він спить. Я на хвилинку заскочу додому…

Адріан наздогнав її у дверях відділення.

— Може, підвезти тебе кудись? Я на машині.

— Ти водиш машину?

— Так, віднедавна. Я ж уже повнолітній, — посміхнувся хлопець. — То як?

— Власне… — Лінка вирішила з’їздити додому по Сніжка.

— Хто такий Сніжок?

— Каєва улюблена м’яка іграшка. Малий без неї не засне. Коли вже прокинеться, — додала вона, втомлено усміхнувшись.

Поїхали по пінгвіна, а тоді назад до лікарні. Адам уже був там. Кай зрадів, побачивши улюблену іграшку. Він устиг отримати ліки й помітно пожвавився.

— Я біля нього залишуся, — сказав Адам. — Із ним все буде добре, просто не хочу, щоб він був тут сам. Їдь додому. Даси собі раду?

Звісно, що так. Коли взагалі траплялося, щоб вона із чимсь не впоралася?

— Я тебе відвезу, — запропонував Адріан.

— Знову? — запитала вона із вдячністю. — Ти через мене їздиш туди-сюди.

Класний був цей Адріан, їй-бо. І добре, що відвіз її додому. Лінка й сама почувалася не найкраще. Дівчина раптом усвідомила, що весь час ходила без куртки. Коли машина під’їхала до будинку, хлопець уважно глянув на неї.

— Слухай, у тебе так блищать очі. З тобою все гаразд?

— Усе чудово, спасибі.

І вже хотіла граційно вийти з машини, але раптом їй зробилося недобре. Здавалося, вона навіть сходами не підніметься.

— Почекай, я відведу тебе нагору.

Лінка слухняно дозволила вести себе по сходах, Адріан підтримував її ззаду, мов стареньку бабцю. Потому допоміг відчинити двері, посадовив на дивані, напоїв чаєм і «Колдрексом», укрив пледом.

Давно Лінці не було так гарно.

Хлопець сів біля столу, посьорбуючи зі своєї чашки.

— Як там фотографії? — запитав він.

— Які фотографії?

— На конкурс.

Лінка хотіла махнути рукою, але не мала сили ворухнутися й замість цього лише щось невиразно пробурмотіла.

— Слухай, це справді варто зробити. У тебе є щось мені показати?

— У моїй кімнаті на столі лежить білий конверт. Почекай, їх два. Можеш принести?

Адріан слухняно почалапав до Лінчиної кімнати. Він був трохи незграбний, а в шкарпетках виглядав кумедно, до того ж, на п’ятці світила дірка.

— Чекай-но, це не ті, — конверта зі своїми фотками зі студії Лінка запхнула до газетного стояка. Простягнула другий. Адріан витягнув фотографії й почав їх зосереджено роздивлятися.

— Оця класна, — кивнув на неонову вивіску на тлі костелу. — І ось ця. Я на фотографіях не розуміюся, та як на мене, це готовий матеріал для картини. Позичиш мені цю фотку? Можна, я це намалюю?

— Ну звісно, — Лінка позіхнула, бо раптом відчула, як страшенно змучилася. — Бери все, що хочеш.

— Ти повинна взяти участь у цьому конкурсі, можеш виграти.

— Дай спокій. Я так не думаю. Я вже кілька місяців як не зробила жодного знімка.

— Але чому?

— Життя дістало. Та що там казати, — і вона виразно засмутилася.

— Справді можна позичити?

— Звичайно.

— То я вже піду, ти втомилася. Дзвони, якщо буде потрібно. У тебе є мій номер.

— Все нормально, зі мною все окей.

Адріан у цьому явно сумнівався, та зрештою натягнув куртку, вбрав черевики й захряснув за собою двері.

IV

Мабуть, із нею справді було все гаразд. Уранці Лінка прокинулася бадьора й із чудовим настроєм. Адам надіслав есемеску. По обіді вони з Каєм повертаються додому, бо малому помітно покращало. Лінка випила велику каву з молоком і навіть вирішила підсмажити собі яєшню. Вона й не пригадувала, коли востаннє їй було так класно. Конкурс конкурсом, та принаймні можна клацнути кілька фоток. Наче випередивши її бажання, уночі випав сніг, укривши білою периною будинки й дерева. Надворі було так гарно. Виходячи з дому, Лінка ще не уявляла, що саме фотографуватиме, але вже відчувала знайоме свербіння в долонях, дивне піднесення. Вона чекала на розвиток подій, на ідеї, які завжди приходили несподівано. Це було неймовірне відчуття. Їй хотілося стрибати від радості.

Жодних особливих планів у неї не було. Лінка вирішила просто йти вперед. Перетнула Гжибовську площу й старі будинки на Порожній. Зупинилася перед понищеними фасадами.

Її завжди вражало, що поруч із новими хмарочосами, які виростали в цьому місті мов гриби після дощу, знаходилися будинки, призначені хіба що на злам. Невже в них хтось жив? Дівчина клацнула кілька знімків, і тут у кишені завібрував сигнал есемески.

«То що з походом до кіно?» — писала Каська.

Ой леле! Через усю цю історію з лікарнею вона геть забула! Почала відписувати, та потім вирішила подзвонити. Набрати бодай кілька простих речень закоцюблими пальцями виявилося не так просто. Дівчата домовилися, що коли Лінка геть змерзне, то заскочить до Каськи випити чаю, і тоді вони вирішать, що робити далі.

— Залазь! — побачивши Лінку, Каська зраділа. — Ти схожа на сніговика.

Вона справді змерзла, та водночас була збуджена. Їй знову хотілося фотографувати й вона почала серйозно думати про участь у конкурсі.

— Що ти робиш? — запитала Лінка подругу, уже здалеку помітивши на столі папір та олівці. — Що це таке?

Підійшла ближче. Кольорові фігурки з виразними обличчями, хмаринки з текстом.

— Ой, не дивися, воно невдале. Я хотіла намалювати комікс у стилі фентезі, щось мені таке стрілило. Та здається, я волію інший стиль.

— А в тебе є ще?

Каська витягла із шафи цілий стос течок.

— Почекай, покажу тобі свої улюблені. Ось, наприклад, історії з дитячого будинку.

— Неймовірно! Комікс про дитячий будинок?

— Ну, звісно. Розумієш, у дитячому будинку іноді трапляються події, як у пригодницькому фільмі.

Лінка заглибилася в читання. Комікс і справді був класний, Лінка раз у раз вибухала сміхом. Каська глянула їй через плече й показала пальцем.

— Оцю дівчинку я дуже любила, Вероніку. Але її вдочерила якась родина, і вона виїхала до Франції. Це було давно, нам було, може, років по десять, ми дуже з нею здружилися. Розумієш, у дитячому будинку це найстрашніше: буває, що подружишся з ким-небудь, а він просто зникає із твого життя… Усі завжди обіцяють, що будуть провідувати, писати, але цього ніколи не стається. Нове життя поглинає, бо раніше це був якийсь його замінник. То я її змалювала в коміксі. А це Хелька-Звабниця.

— Хто?

— Така дівчина, куховарка, за якою всі мужики шаленіли, і ніхто не розумів, як їй це вдається.

— Може, треба це надіслати до якогось видавництва…

— Та що ти, воно того не варте, такі дурощі.

— Дурна ти, комікс суперовий! Між іншим, тобі не здається, що школа нас обмежує? Ти малюєш, я фотографую, а в школі воно нам ні до чого.

— Узагалі-то так. У нас украли дитинство й наказали зубрити якісь премудрості. Мені ще раніше, ніж тобі.

— Як це раніше?

— Я була так званою обдарованою дитиною. Ну, там, читала в чотири роки й таке інше. І малювала гарно. Тому мене примусили вчитися матьохи, і тепер доводиться малювати ночами.

V

— Це було нелегко, знімок виявився дуже знищеним.

Продавець простягнув їй конверта. Усередині Лінка побачила кілька більших і кілька менших копій маминої фотографії. Відразу було видно, що якість покращили. Дівчина зраділа. Якщо мама приїде на свята, Лінка матиме для неї подарунок. Поклала фотографії до рюкзака й вийшла.

Про конверт пригадала собі лише ввечері, бо щойно повернувшись, мусила відповісти на зливу бабчиних питань про суботній вечір. Баба повернулася в неділю ввечері, коли Лінка вже спала. Кай повинен був залишатися вдома два тижні, приймати антибіотики й вітаміни. За цілий день він точно встиг із подробицями розповісти бабі Стефі про все, що сталося, але їй, як природженій журналістці, цього було вочевидь замало. Халіні навіть здалося, що бабця неприродно збуджена таким поворотом подій, бо вона наказала описати всіх недоброзичливих пацієнтів у приймальному відділенні. Може, навіть шкодувала, що все не закінчилося якось більш драматично, наприклад, скандалом.

Лінка прийняла душ, побажала всім «на добраніч» і полегшено зачинила двері своєї кімнати. Вона сподівалася, що їй ніхто більше не заважатиме. Витягла конверта з рюкзака й дістала фотографії. Знімки були набагато кращої якості, ніж раніше. Більш насичені темні кольори додавали їм певної театральності, а середина стала настільки виразною, що можна було роздивитися квіти на маминій сукенці. Лінка глянула уважніше, і раптом відчула, як їй зробилося гаряче. Що це? Просто складка тканини, чи… Ой ні, плаття вклалося так не випадково. Жодних сумнівів. Мама, яка того літнього пополудня тримала Халіну на руках, сидячи на лавці в Саському саду, була вагітна! Лінка намагалася сховати фотографії назад до конверта, але вони там не вміщалися, а може, просто тремтячі руки відмовлялися слухатися… Дівчина гарячково почала шукати якоїсь схованки для фотографій. Вона не знала, чому прагне їх заховати, та була переконана, що мамин живіт на знімку — це таємниця, про яку вона не знала. Нарешті запхнула фотки під матрац, лягла в ліжко й накрилася ковдрою, тремтячи від емоцій. Лінка довго лежала, утупившись у темряву. Вона розуміла, що засне нескоро.

VI

Майже весь грудень, до самих свят, Лінка провела як у сні. Вона не знала, що робити. Їй хотілося розповісти комусь про фотографію, але дівчина не могла наважитися. Краще б не було всіх цих таємниць, а фото ніколи не потрапляло їй до рук. От якби вона тоді не поїхала до Сероцька… Та, на жаль, усе це сталося насправді, і не можна було вдавати, наче нічого не трапилося. Запитати маму? Начебто, вона повинна приїхати на свята, принаймні Лінка цього сподівалася. Дівчина уявляла, як підходить до мами з фотографією в руках і питає: «Мамо, ти була тоді вагітна, що сталося із цією дитиною?» Картина здавалася їй цілком реальною, але тільки в уяві. Лінка добре знала себе й розуміла, що ніколи в житті не видушить із себе цього запитання. Насправді вона жодного разу не наважувалася відверто поговорити з мамою, хоча й була не з полохливого десятка. Проте Лінка досі не знала, за яких обставин загинув її тато. Ані того, як батьки познайомилися. Мама не хотіла говорити про минуле, відразу наїжачувалася, а тоді робилася пригаслою й сумною. «Нащо до цього повертатися?» — казала вона. Годі й сподіватися, що вона розповість про це Лінці…

На кухні бабуся завзято поралася біля якогось тіста, яке неймовірно смачно пахло.

— Що це?

— Пряники. Свята на носі, треба готуватися. Завтра почнемо прибирання, — заявила бабця. — А тепер можеш мені допомогти.

— Мама приїде на свята?

— Мама зайнята, — відказала бабуся, не зводячи очей із лискучого тіста. — Невідомо, чи зможе вона приїхати. Краще на це не розраховуй.

— Зайнята? Але чим? — Лінка відчувала, як на очі набігають сльози. — Як це «невідомо»? Чому вона ніколи не дзвонить? Це вже занадто! — вибухнула дівчина. — Що ви всі від мене приховуєте? Можна нарешті дізнатися, що тут відбувається?

— Вгамуйся, — голос бабці зробився крижаним, а окуляри зловісно зблиснули. — Це справи дорослих. Тобі не треба всього знати. А тепер помий оцю каструлю.

— Сама собі помий, якщо поводишся зі мною, як із немовлям! — Лінка крутнулася й хряснула дверми своєї кімнати, аж шибки задзеленчали.

Бабця в боргу не залишилася. За мить уже вбігла до її кімнати.

— Замість утручатися в справи, які тебе не стосуються, краще поприбирай тут! — репетувала вона. — Що тут діється? Ти навіть ліжка не застелила! — і бабуся рішуче скинула ковдру на підлогу. — А це що таке? Усе пожмакане! Постіль треба змінити! — і почала стягати з ліжка махрове простирадло з гумкою, проте воно ніяк не зсувалося, тож бабуся смикнула сильніше, аж підняла догори матрац. Лінка стояла мов паралізована, не могла й слова вимовити, аж тут бабця помітила розсипані фотографії, підняла їх і питально глянула на Лінку.

— Звідки це в тебе?

— А що тебе це обходить! — гостро відповіла онука, яка раптом позбулася своєї несміливості й страху. — Може, скажеш мені тепер, що сталося з дитиною?

— Дитина померла.

— Померла? Як це? — Лінка сіла на ліжку, бо раптом їй зробилося недобре.

— Померла та й годі, — бабця стенула плечима. — Прожила лише кілька днів. Дитя мало ваду серця, жодних шансів вижити.

— Чому мама… Чому ніхто мені не сказав?

— А навіщо? Минулого ніхто не змінить. Що б тобі це дало? Твоя мати пережила це надто болісно. Нащо ятрити старі рани?

Лінка перевела подих.

— Скажи принаймні, хто в мене був: брат чи сестра?

— Це була дівчинка.

— А коли вона народилася?

— Перестань. Годі вже розпитувати. І не смій говорити мамі, що тобі про це відомо. Це її зовсім розстроїть.

«Мама могла би знову захворіти», — подумала Лінка, залишившись сама в кімнаті. Знову глянула на фотографії. Вона думала, що бабця забере їх у неї або знищить, однак ні, та залишила їх на столі. Лінка знову сховала їх під матрац. Проте потім інтуїтивно витягла одну й поклала до «Енциклопедії тварин», яку ніхто ніколи не відкривав. Перестелила ліжко й лягла поверх ковдри. Уся тремтіла. Отже, у неї була сестра, найближча подруга, з якою вони могли бавитися в дитинстві, а тепер повіряти одна одній свої секрети. Лінці завжди так хотілося мати сестру! Усе її єство заполонив смуток. Дівчина зіщулилася на ліжку й заплакала. Плакала за тією, кого навіть не знала. Раптом почувся знайомий сигнал інтернет-повідомлення. Адріан! Вони переписувалися дедалі частіше.

Спілкуватися через інтернет було легко, усе здавалося чітким і без жодних недомовок. Лінка вимкнула комп’ютер. На мить повернулася болісна думка про втрачену сестру, проте її швидко відігнав сон.

VII

Звісно, Адріан приїхав під гімназію не лімузином, але все-таки це була машина. У Лінки з’явився хлопець із власною тачкою, навіть, якщо це був лише друг. Щойно він посигналив, як дівчина помахала подружкам і жваво рушила до машини.

— Давай заскочимо на каву. Я тут недавно знайшов таке класне місце. Зветься «Оксамит».

«Це вам не підозріла „Зірочка“ в Сероцьку, де тхне несвіжим пивом», — подумала Лінка, спускаючись стрімкими сходами до залитого рожевим світлом приміщення. Пахло ароматичними свічками, кавою і ще якимись східними прянощами.

У кав’ярні було багато куточків, кожен оформлений в іншому стилі. Біля вікна, під прозорими фіранками кольору фуксії, була мало не театральна сцена: східні покривала мінилися блискітками, у вазі замість квітів пишалися павині пера. Поруч лиснів чистотою гладенький аскетичний столик, а єдиною ознакою комфорту були сніжно-білі хутряні накидки на полірованих дубових лавах. Маленьке віконечко в побіленій стіні праворуч освітлювало наступну кімнатку, блакитну із червоним.

— Де тобі більше до вподоби?

— Ось тут, — Лінка, не вагаючись, вказала на біло-блакитно-червоний куточок.

— Любиш атмосферу Греції?

— Та-а-ак.

Ліпка ніколи не була в Греції, та якщо він так каже…

— Чого б тобі хотілося?

— Кави.

Адріан простягнув їй меню, де на чотирьох сторінках видніли довгі описи різних кавових напоїв.

— «Ванільна задума», — прочитала Лінка. — «Повів весни в ледь обсмажених зернах колумбійської робусти, змішаної з новозеландською арабікою та найкраще молоко від голландських корів, із додатком лимонної трави й анісу».

Адріан скривився.

— Ця тобі не смакуватиме.

— Справді, дивно звучить, — погодилася Лінка, яка з відразою подумала про молоко з анісом. — «Карамельний екстаз», — читала вона далі. — «Подвійне еспресо із сильно обсмажених кавових зерен із Мозамбіку та карамельним морозивом». Усе, здаюся.

— Можна вибрати за тебе?

— А якщо вона мені не сподобається?

— То поллємо нею квіти, — хлопець кивнув на зелену парасольку пальми в горщику під вікном.

Кава пахла солодко й водночас різкувато. Лінка відчувала на язиці смак меду й іще чогось, якихось невідомих прянощів.

— Що це таке? Не кориця, щось інше.

— Кардамон. І певне ще якісь інші прянощі.

— Як зветься ця кава?

Адріан зазирнув у меню.

— «Медова пристрасть».

— Гм, мені подобається. Краще пристрасть, ніж екстаз. А що тут у них ще є?

— «Шоколадна заборона», «Малинова сонливість», «Горіхова спокуса».

— Гарно. Скільки їх узагалі?

— Шістдесят чотири.

— Комусь довелося добряче помізкувати, щоб повигадувати всі ці назви.

Кава й справді була на диво смачна, а крісло м’якеньке. Лінка просто розкошувала.

— Таке класне місце.

— Знаєш… Мені скрізь класно, де можна побути із кимсь класним… — тихо мовив він.

— Ти збирався розповісти про якийсь заробіток, — перебила вона його не надто чемно.

Лінка раптом розхвилювалася. Адріан просто друг, а вона відчула… Вона не була певна, та їй здалося, що хлопець проказав це якось по-особливому, а не просто стверджуючи факт… Та може, це їй лише здалося. На щастя, він уже заговорив, і дивне відчуття минуло.

— У мого дядька в Студзянках біля Варшави є міні-плантація ялинок. Щороку на свята продає їх гуртом, та зараз у нього якісь проблеми із хребтом, диск вискочив. Він міг найняти когось із села, але запропонував мені. Ялинки треба повикопувати й посадити в горщики, а тоді їх перевезуть до закупівельного пункту.

— Мені доведеться викопувати ялинки? Із задоволенням, та не знаю, чи мої м’язи достатньо розвинулися від розумової праці.

Адріан посміхнувся.

— Ти б могла допомогти садити їх у горщики. Мені потрібна друга пара рук, сам я не впораюся. А ялиночки маленькі.

— Гаразд.

Усе-таки це була якась розвага. Пропозиція цікава, а якщо на цьому можна щось заробити… Лінка опинилася без жодної копійки, а їй так хотілося купити якісь подарунки для Адама, Кая й бабусі… Щодо мами не була певна. Бо ж невідомо, чи приїде вона до них на святвечір. Та й оті п’ятдесят злотих хотіла повернути, вирішила вислати їх поштовим переказом на адресу агенції. Що не кажіть, а це борг.

— Про що так замислилася?

Хлопець дивився на неї ніжно. Занадто ніжно.

— Нічого. Пробач. Мені треба до вбиральні.

«Мені це здалося. Точно здалося, — думала вона, намилюючи руки над кумедним золотим умивальником. — Адріан мені лише друг, і так і повинно залишитися». Із цією думкою вона повернулася на місце.

— Скажи мені, коли саме можна їхати викопувати ці ялинки?

Лінчине питання залишилося без відповіді, бо їхню увагу привернула пара, яка спускалася по сходах. У хлопця були довгі світлі дреди, у дівчини — коротка стрижка з рівним чубчиком. На дівчині висіла хустка-слінг, у якій спало немовля.

— З дитиною до кав’ярні?

— Маля, мабуть, спить. А тут заборонено курити, тож чом би й ні?

Лінка відчула, як на очі навертаються сльози. Відвернулася, але зрадливі струмочки все-таки побігли по щоках.

— Що сталося?

— Ця дитина… Вона мені дещо нагадала.

І раптом, сама здивована тим, що робить, розповіла Адріанові все.

— Мені так шкода. Дуже сумна історія. Це неймовірно важко, коли довідуєшся про щось таке…

— У мене ніхто ніколи не вмер, — плакала Лінка. — А тепер… Я ж її навіть не знала, чому мені тоді так сумно?

— Знаєш, я не надто люблю кладовища, та може, тобі полегшає, якщо… ну, не знаю… поставиш у неї на могилці свічку чи квіти принесеш? Де це? У Варшаві?

А й справді. Де ж похована ця дитина? Батько лежить тут, отже, дитина теж мусить бути поруч… Та може, її могила в Кракові, мабуть, що так, бо мамина родина походить звідти.

— Спробую запитати в бабці Стефи, — вирішила Лінка.

VIII

До Студзянок поїхали недільним ранком. Уночі нападало снігу. Дорога здавалася м’якою й тихою, білий пух легенько блищав у променях світанку. Вони слухали радіо й говорили про все й ні про що. Адріан виявився суперовим товаришем! Звісно, хлопцеві всього не розповіси. Не могла ж Лінка сказати йому, що в неї болить живіт, бо почалися місячні. Про це вона говорити соромилася, але решта… Розповіла йому про свою родину, про клас і вчителів. Про те, якою вона була в дитинстві. Лише про Мацека не згадувала. Якось їй було ніяково. Та й що тут скажеш? Адріан слухав уважно, водночас дивлячись на засніжену дорогу. Їхав спокійно й зосереджено.

Вийшовши з машини, вони побачили просто казкову картину. Сніг вилискував на сонці, стежка була вкрита інеєм, що мінився, мов діаманти. Зелені деревця вишикувалися перед ними рівними рядами.

— Які гарненькі сосонки! — захоплено вигукнула Лінка.

— Це не сосонки, а ялиці, точніше, ялиця звичайна, а там далі дядько вирощує каліфорнійські ялини. Садив він і даглезії, і сріблясті ялинки. Але такі ростуть найкраще, і їх найчастіше купують.

Копати виявилося нелегко, земля ніяк не піддавалася. На щастя, мороз був невеликий, інакше не вдалося би викопати жодного деревця. Адріан поступово опрацював метод копання: почергово встромляв лопату то під гострим, то під тупим кутом, і діло пішло.

— Тут немає часом яких-небудь мініатюрних бульдозериків? — запитала Лінка.

— Не знаю, але навіть якби були, ми б не могли їх використовувати. Це екологічна плантація.

— Екологічна плантація ялинок? Це, певне, те, що називають оксимороном, як-от «білий негр», — похвалилася своїми знаннями Лінка. — Ми завжди ставимо штучну ялинку, мама каже, що це більш екологічно.

— Багато хто так уважає, але це неправда. Найбільш екологічні ялинки вирощують саме на плантаціях. Такі, як тут, що їх можна посадити, але й звичайні, які зрубують, теж. Вони швидко розкладаються, а не тисячі років, як пластмасові. Крім того, штучна ялинка в теплому приміщенні виділяє отруйні речовини. Колись дядько вирощував вищі ялиці та ялинки, але для цього потрібна неабияка фізична сила, їх вирізають пилою, це не така розвага, як ото з маленькими. Ну, і приємно, що потім їх не викинуть на смітник, а посадять у садочку.

— Кажуть, що це неправда, ну, тобто ці ялинки не ростуть.

— Ці напевне приймуться. Йдеться про те, як їх садять і викопують. Садити треба щільними рядами, щоб коріння не розросталося вбік, а землю між рядами перекопують. Тоді коріння так не розгалужується. Ну, і коли викопуєш, то треба стежити. Бо як перетнеш корінь, ялинка загине. Наче в горщику, але мертва. А в цих чудове коріння, глянь…

Витягнув першу ялинку, поклав на землю й запитально глянув на Лінку.

— Гаразд, гаразд, я більше не лінуватимуся.

Узяла горщика з купи інших, підняла ялиночку догори й посадила деревце в пластмасову хатку. Тоді набрала рукою землі, досипала й утрамбувала.

— Одягни рукавиці, — посміхнувся Адріан. — Бо завтра тебе той твій класний керівник до школи не впустить.

Обоє працювали в поті чола. Уже за півгодини вони так спітніли, що Лінка запропонувала віднести їхні куртки до машини. Кинула їх на заднє сидіння, подумавши, як приємно буде після роботи вбрати сухі й теплі речі.

За кілька годин перед ними стояв ліс ялинок у пластикових горщиках. Лінка була аж мокра. Вона й гадки не мала, що фізична праця так утомлює.

— Ходи, зробимо собі перерву.

Пішли до машини, та коли Адріан попрохав ключі від неї, Лінка не змогла їх знайти. Їй здавалося, що вона поклала їх до кишені светра, але там нічого не було. Кишеня була величенька, бо светра Лінка позичила в Адама. Певне, ключі випали, коли дівчина нахилялася над горщиками. Або коли присіла в кущиках…

— Не хочу тебе лякати, та здається, я їх загубила.

Вона вся трусилася, невідомо, чи від холоду, чи від переляку, бо не знала, як Адріан на це відреагує. Лінка помітила, що хлопець стурбований, але намагається бути спокійним.

— Зачекай, спершу добре пошукаємо.

Вони повернулися туди, де стояли їхні ялинки. Та вистачило одного погляду, аби збагнути, що між грудок розквецяної землі вони точно нічого не знайдуть, тим більше ключів, у яких навіть не було помітного брелочка, а звичайне металеве кільце. Як на зло почав падати лапатий сніг, укриваючи все довкола. Лінка знову затремтіла. Адріан швидко стягнув свого светра й накинув їй на плечі.

— Почекай, не хвилюйся, щось придумаємо. Ти тільки не застудися. Зараз зателефоную до тата, у нього є запасні ключі.

Сягнув до кишені джинсів по мобілку.

— От халепа. Я залишив її в куртці.

Ситуація була настільки абсурдною, що Лінка мимоволі розреготалася.

— Може, хтось нас підвезе автостопом? — запропонувала вона.

Сніг падав дедалі густіший, і це лише підкреслювало драматизм ситуації. Війнув сильний вітер.

— Ні, — заперечив Андріан. — Тут майже ніхто не їздить, глушина неймовірна. До найближчого дому три кілометри. Але ти вся тремтиш. Я не дозволю, щоб ти захворіла на запалення легень.

Адріан схопив із землі лопату, підійшов до машини й розбив найменшу бічну шибку. Потому вони заткнули отвір шарфами й сиділи в холодній машині, загорнувшись у куртки.

— А тепер у мене є для тебе сюрприз, — хлопець витягнув із рюкзака невеличкого термоса й налив якусь рідину до пластикового стаканчика. — Ось, тримай.

— Що це? — недовірливо спитала Лінка.

— Покуштуй.

Лінка зробила ковток. Відчула гіркуватий присмак, пом’якшений чимось солодким. Під оксамитовим, ледь медовим відтінком крилося іще щось, наче відкривалося якесь друге дно.

— Кава з кардамоном.

— Смакує?

— Звісно. Сам приготував?

— Ні, гномики начарували. Мені здалося, що тобі вона сподобалася тоді в «Оксамиті».

— Чудова. Навіть краща, ніж тоді.

Адріан помітно зрадів. Придивлявся до Лінки, як та розкошує. Тоді зітхнув.

— Так чи сяк, треба подзвонити батькові. Інакше ми звідси не виїдемо.

— Почекай, залишилася ще друга партія ялинок. Ми просто зробили перерву, але ж роботи не скінчили.

— Упораєшся? Тобі не холодно? Не втомилася?

— Після такої кави? Анітрохи!

В Адріанового батька саме закінчилося нічне чергування, тож він привіз їм не лише ключі, а ще й дві піци. Поплескав сина по плечі й нічого не сказав про розбиту шибку.

— Класний в тебе тато.

— Так. Тато в мене те, що треба.

— А мама? Яка в тебе мама? Чим займається?

Адріан чомусь посмутнішав.

— Мама… Мама як мама. По-різному буває. Ходи, залишилося зовсім трішечки.

Він явно не хотів про це говорити. Лінка й не наполягала.

— І що тепер буде із цими ялинками?

— Дядьків приятель приїде й забере їх, завтра відвезе до гуртівні. Чого ти така замислена?

Лінка дивилася на ряди горщиків.

— Неймовірно. Так приємно подумати про те, що вони стоятимуть у стількох помешканнях. І про всі руки, які чіплятимуть на їхні гілки гірлянди й іграшки…

— Ходи, поїдемо, бо ще тут замерзнеш…

Лінка напустила до ванни води й задоволено занурилася в теплій піні. Після цілого дня роботи на повітрі купіль видавалася їй просто блаженством. Додала окропу. Дзвоника у двері дівчина не почула. Коли, закутавшись у халат, вона вийшла з ванної, посеред кімнати стояла прегарна зелена ялинка.

— А це звідки тут узялося? — Лінка не приховувала здивування.

— Якийсь юнак привіз, — відповіла бабця. У її очах витанцьовували веселі вогники. — А ось тут записочка.

Щоб одна з них стояла і в Тебе вдома. Дякую за чудовий день. А.

IX

Святкові канікули мали одну ваду. У цьому Лінка переконалася за чотири дні до святвечора. Того грудневого ранку вона прокинулася відпочила й задоволена. Подумки прикинула, що робитиме сьогодні. Фотографії? А може, просто гарячий чай і книжка? І з Каською хотілося зустрітися. На жаль, майже відразу довелося зіштовхнутися з тим, що в баби Стефи щодо неї були геть інші плани. Бабуся тицьнула їй список покупок і гроші. На аркуші виднів довгий перелік нецікавих речей. Наприклад, чотири кілограми квашеної капусти, чотири кілограми борошна, два кілограми цукру, копа яєць… Невже нам загрожує війна? І що воно таке, «копа»? Бабуся пояснила, що це шістдесят штук.

— Ти що, збираєшся забарикадуватися вдома й нікуди не виходити?

— Не жартуй, — відповіла бабуся, змагаючись зі шваброю. — Хіба це покупки? Це так, дрібничка. Якби ти бачила, скільки раніше всього купували до свят… Треба солодке спекти, бігос приготувати, капусту із грибами, вареники…

— Ой, бабуню, я гадала, що ті часи давно минули. Ми що, не можемо собі купити готового пирога чи вареників? Хто це все готуватиме?

Бабуся зиркнула на Лінку своїм знаменитим розгніваним поглядом.

— Як це хто? Ми.

І чому люди дозволяють так себе задурити? Гарують перед святами, готують гори їдла, а потім не мають сили все це спожити, такі втомлені. Бабця наче й сучасна, але перед святами теж втрачає здоровий глузд, ніби в повітрі літає якийсь вірус. Проявами хвороби є цілковита відсутність інших тем, окрім каструль, миття підлоги, купування подарунків, і ще печіння, смажіння до повної знемоги. Побачивши чергу в магазині, Лінка лише зітхнула. Нічого не скажеш: чудовий початок дня…

Щойно вона доперла додому повні торби, як отримала новий список. І це аж ніяк не був кінець жахіття, бо потому бабця примусила Лінку пилососити квартиру й мити холодильник. Лінці кортіло навшпиньках вийти до своєї кімнати й поринути в читання детективу. І їй це майже вдалося, та щойно вона дісталася омріяної оази спокою, як бабуся влетіла за нею, розмахуючи трубою пилососа.

— Твою кімнату, Халінко, теж треба як слід прибрати, може, я тобі допоможу? — запитала вона і, не чекаючи відповіді, відразу почала викидати із шафи стоси пожмаканого одягу. — Ну, дорогенька, тут у тебе хіба що діда-баби немає! Адже із цього й цього, і з оцього ти давно виросла!

За дві години в шафі лежали складені речі, десь третина того, що раніше.

— Це винесеш до контейнера Червоного Хреста.

— Ой, бабусю, невже ти не читала, що бідні отримують заледве кілька процентів із цих ношених речей? Червоний Хрест дозволяє використовувати свій логотип, щоб заохотити людей віддавати одяг, а решту приватні фірми продають у Росії, Україні, в Африці й Азії.

— Ти мені не мудруй, в Африці чи Азії люди ще бідніші, ніж у нас. А тепер прибери на столі.

— Ой леле, бабусю, мені треба до туалету, — зойкнула Лінка.

Дорогою до вбиральні, вона непомітно заховала книжку під светром, тішачи себе думкою, що може, бабуся почне наводити лад у шухляді, але та миттєво прибігла під двері.

— У тебе що, розлад шлунка?

Лінці хотілося вшитися з дому далі, ніж очі бачать.

Нарешті їй вдалося вислизнути й зустрітися з Каською. Дівчата подалися купувати подарунки. Приємно було витрачати чесно зароблені гроші, хоча в крамницях панувала страшна тиснява, і за годину вони мали того досить. Біля книгарні стояв звичний для святкової веремії Миколай у синтетичній шубі й вишкіряв зуби, роздаючи дітлахам льодяники. Раптом Лінка почула, як хтось гукає її на ім’я. Озирнулася. Миколай зняв червону шапку й махав до них. Норберт! Їхній однокласник. Спортивний, стрункий, засмаглий, дуже навіть нічого хлопець.

— Що, підробляєш собі перед святами? — поцікавилася Лінка.

— Ага, батько грошенят не підкинув, довелося взятися до роботи, я тут гулянку затіваю. А ви Новий рік де зустрічаєте?

Дівчата знизали плечима. Мабуть, що вдома.

— Давайте до мене, буде кайфова компанія, чоловік сорок. У мене хата вільна, бо предки до Єгипту їдуть.

Лінка й Каська явно вагалися.

— Та ну, вас що, упрошувати треба? Бухла повна шафа, я вам скину адресу на мило, — підморгнув Норберт. — Із класу теж люди будуть, ну, але я не всіх запрошую, бо це не для дітей вечірка.

— Ми подумаємо. А зараз нам пора, — відповіла Лінка й потягла за собою Каську.

Коли ввечері їй нарешті вдалося зручно влягтися на ліжку із книжкою, Лінка визнала, що відпочивати в прибраній кімнаті набагато приємніше. Наступного дня почалося готування, шинкування, різання. А коли Кай повернувся із садочка, бабуся заявила, що вони робитимуть медяники.

— Але не такі тверді, як ті, що їх пекла твоя мама.

Мама? Лінка взагалі не пригадувала, аби мама взагалі пекла якісь медянички.

— Щоб медяники не були твердими, треба додати більше масла. Багато кориці й інших прянощів. І доброго меду.

Медове тісто пахло так солодко.

— Почекай, де тут у нас качалка?

Але такої речі вдома просто не виявилося, довелося розкачувати тісто звичайною пляшкою.

— А в нас немає жодних формочок, — засмутилася Лінка.

— Нічого. Дивись! — і бабця ножем вправно вирізала з тіста гарненьку ялиночку.

За годину вони наробили купу ялинок, янголів та інших, пов’язаних зі святами, речей. Особливо гарно вдався Кротик із квадратною головою й очима із зерняток перцю, якого вирізав Кай. Спечені медяники були м’якенькі. Втриматися, щоб не покуштувати, було неможливо, тому половину солодощів з’їли відразу. «А може, бабця має рацію? — подумала Лінка. — Магія свят, магія приготувань до них, це такі прості радощі життя». У запрацьованої мами завжди на таке бракувало часу, проте це лагідне тепло й смачні запахи на кухні, якими зараз насолоджувалася Лінка, були справді дуже приємними.

Х

У переддень Різдва вони із самого ранку прикрасили ялинку. Деревце зі Студзянок було невеличке, зате густе. Із кольоровими вогниками, прибране іграшками й медяничками, воно виглядало просто чудово! Доки вони прикрашали ялинку, Лінка намагалася розпитати бабусю Стефу про деталі, пов’язані зі знайденою фотографією, проте наштовхнулася на несподіваний опір. А баба ж зазвичай була такою балакучою! Зараз вона вдавала, ніби не розуміє, про що йдеться, й уривала розмову. Лінка геть не могла збагнути, у чому справа. Адже дитина померла, тож не дивно, що їй хотілося запалити свічечку на могилі сестри, якої Лінка ніколи не бачила… Нарешті, бабуся неохоче зізналася, що немовля поховали в Кракові. Проте чомусь ці слова звучали не надто переконливо.

«Як шкода, що мами немає», — думала Лінка, накриваючи на стіл. Хіба це свята без мами? А вона ж навіть купила для неї подарунок, розмальовану вручну шкатулку для прикрас, хоча взагалі сердилася на маму й охоче подарувала б їй березову різку! «Ну, нічого, — подумала дівчина, пересуваючи свічника на середину столу. — Це ж не значить, що треба перейматися». З мамою чи без неї, свята будуть чудові. Адже зрештою, є Кай, бабуся, Адам. Завжди можна уявити собі, що мама поїхала, наприклад, через роботу, як-от мама Лінчиної однокласниці Анельки. І просто не може бути з усіма. Та розкладаючи рівненько ножі й виделки, Лінка відчувала, як сльози набігають їй на очі. Швиденько витерла їх рукою. Бабця майже весь час була поруч, дівчина не хотіла, аби та побачила, як вона плаче. Збуджений Кай ніяк не міг всидіти на місці.

— Але він прийде, ну скажи, прийде?

Малий продовжував вірити у святого Миколая. Загорнуті в подарунковий папір пакунки чекали в шафі. Лінчине завдання полягало в спритному проведенні акції з робочою назвою «Приходжу і зникаю». У певний момент бабця, яка сиділа в кухні з Каєм, мала наказати йому дивитися на небо й виглядати, чи не летить святий на санях, а тим часом Миколай повинен був стати на порозі й швиденько залишити подарунки. Минулого року все пройшло гладко. Кай, щоправда, знову буде розчарований, що не побачив Миколая, та нехай краще так, ніж упізнає сусіда, у якого зсунеться причеплена борода. Лінка пам’ятала з дитинства, як перестала вірити у святого Миколая. На шкільному святі вона впізнала сторожа, у якого з-під червоних шат видніли білі кросівки.

Бабуся була у своїй стихії. Короп смажився, пиріг допікався в духовці, на вогні булькотіла капуста із грибами. За столом усі поділилися облаткою, проте ніхто не знав, чого кому побажати. Лінка пробелькотіла кілька незграбних речень, міцно обіймаючи бабцю. Їй завжди було важко вітати когось зі святами, ніколи вона не знала, що має сказати. Іноді Лінка заздалегідь придумувала собі якісь слова, та в результаті однаково не могла цього вимовити. Воліла відразу вечеряти, а святвечірні страви завжди дуже їй смакували. Лінка з насолодою відкусила шматочок хрусткого вареника. Бабуся підсмажувала їх на сковороді, шкоринка тоді ставала золотистою і хрумкою, а всередині чаїлася капустяно-грибна начинка. Сьорбнула борщу. Кай, як завжди, розквецяв їжу на тарілці. Йому більше смакували б котлети з морквою. Що ж, до святкових страв її братик ще просто не доріс. Крім того, малий чекав на подарунки.

Лінка пригадувала, що відчувала, коли була малою. Святкова вечеря лише передувала розпаковуванню коробок і пакетиків із блискучого паперу. Цього року вона купила подарунок для Кая й від Адама, який вручив їй гроші, переконаний, що вона краще за нього знає, що саме сподобається малому. Тож у Лінки була нагода походити крамницями, і оскільки братові мрії вона знала добре, вибір відповідного подарунка не здавався їй надто складним. Та виявилося, що в магазинах усе розмели, а купівля «Леґо» з лицарями межувала зі справжнім дивом. Вочевидь Кай не був єдиною дитиною, котра мріяла про такий конструктор. Лінка побувала аж у трьох супермаркетах, розташованих на різних кінцях Варшави, і лише в останньому їй вдалося натрапити на омріяну іграшку. Зараз дівчина усміхалася, уявляючи, як зрадіє братик. Та й самій було цікаво, що ж їй дістанеться. Лінка ні на що особливо не розраховувала. Чоловіки гадки не мають, що потрібно дарувати юним пасербицям, а бабуся була зайнята приготуваннями до свят, і їй ніколи було перейматися подарунками. Лінка розраховувала на якісь гроші. Згодяться, щоб проявити фотки. Бо всі заощадження вона витратила на інші речі… Досі Лінка фотографувала старим «EOS-ом», який вона дуже любила, та на жаль, це була стара аналогова дзеркалка, і таке хобі вимагало чималих витрат: плівки, папір… Іноді, коли двічина експериментувала з освітленням або часом проявляння, уся плівка виявлялася невдалою, але ж вона мусила так робити, інакше ніколи б нічого не навчилася… Лінка лише сподівалася, що їй не подарують тоніку для проблемної шкіри, який однаково не діє, чи білих колготок у червоні трояндочки або ще чогось такого ж безглуздого.

Надійшов слушний момент. Бабуся забрала Кая до кухні згідно із заздалегідь розробленим планом, а Лінка вислизнула до передпокою. Тепер треба було поскладати подарунки й хряснути дверима. А потому помчати до вітальні з вигуком: «А що це так грюкнуло, невже до нас приходив Миколай?!»

Тоді Кай мав вибігти до передпокою, побачити подарунки, здивуватися й засмутитися, що Миколая вже немає, проте відразу ж зрадіти кольоровим пакункам.

Але їхній майстерний план було зведено нанівець. Лінка справді витягла подарунки із шафи, поскладала їх рівним стосиком, і вже збиралася відчинити двері, як раптом вони відчинилися самі. На порозі стояла постать з довгим волоссям і темними колами під очима. Зробився протяг. Двері грюкнули, і це привернуло увагу Кая, за ним прибігли Адам і бабуся. Усі троє стояли, роззявивши рота й утупившись у жінку в пальті. Лінка врятувала ситуацію.

— Глянь-но, Каю, — мовила вона. — Мама зустріла на сходах Миколая, узяла в нього подарунки й сказала йому, що сама їх нам віднесе. Аби той міг швиденько бігти до інших діток.

Мама сиділа за столом, копирсаючись у рибі, і майже не озивалася. Кай, як і личить дитині, котра вчиться читати, отримав завдання роздати подарунки, прочитавши написи на золотих аркушиках. Малий поставив перед мамою гарно запаковану шкатулку для коштовностей, але мама подарунка не розгорнула. Продовжувала колупатися в тарілці й час від часу зиркала на мерехтливий екран телевізора. Лінка почувалася ніяково, бо мама явно здавалася хворою. Проте коли Кай вручив Халіні величеньку коробку, дівчина не приховувала зацікавлення. Це точно не були ані гроші в конверті, ані гель для обличчя! Коробка була більша й вміст її точно був солідніший. Що ж там, справді, таке? Лінка зірвала зелений блискучий папір, і в неї вихопився здивований вигук. Фотоапарат! Але ж який! Цифрова дзеркалка, про яку вона так мріяла. Халіна захоплено роздивлялася свій подарунок.

— Звідки ви взяли гроші? — запитала в Адама й бабусі. — Такі фотоапарати страшенно дорогі.

— Це не ми, а Миколай, — підморгнув Адам. — Він цього року отримав велику премію, і йому цілком вистачило.

Лінка була щаслива. Ніколи в житті вона не отримувала такого чудового подарунка! Зраділий Кай уже розставляв лицарів у ще не існуючих кімнатах замку. Задоволена бабуся вивчала новий кухонний комбайн, подарований Адамом, і куплені Лінкою книжки. Здавалося, їй хочеться відразу вмоститися де-небудь у куточку й поринути в читання. Навіть мама нарешті розпакувала шкатулку та інші подарунки від Адама й бабусі: гарненький кулончик з бірюзою і тоненький, мов серпанок, блакитний шовковий шарфик. Перебирала ці речі в руках, наче не розуміла, що можна з ними зробити.

XI

Атмосфера вдома була якоюсь дивною. Мама поводилася, наче інопланетянка, яка випадково потрапила на Землю. Принаймні спочатку. Потім раптом почала прибирати, готувати їсти, займатися Каєм. Здавалося, усе повернулося до норми, проте Лінка розуміла, що це не так, бо їй вдалося перекинутися з мамою хіба що кількома незграбними фразами. Таке, щось там про школу, сніг, продуктовий магазинчик і безлад у шафі. Зовсім неважливі справи, якщо мати на увазі тривалу мамину відсутність і те, про що Лінка довідалася з фотографії. Ну, і Лінка хотіла запитати, як бути з Новим роком? Норберт нагадував про свою вечірку вже кілька разів. Та Лінка не була переконана, що їй хочеться туди йти. З іншого боку, більше ніхто її нікуди не запрошував. Адріан не озивався. Щоправда, він був лише знайомим, товаришем, і Лінка нічого й не очікувала, проте дівчина почувалася ошуканою. Зрештою, навіть якби він і хотів кудись її запросити, то в його товаристві вона була б мов п’яте колесо до воза. Адже це ліцеїсти! Може, краще залишитися вдома? Та напередодні Нового року Каська почала її вмовляти поїхати на цю Норбертову вечірку. Було видко, що їй кортить. Це ж уперше до неї поставилися, як до рівні, запросили на вечірку, де буде купа людей із класу. Лінка це чудово розуміла. Можна було відмовитися, але це означало, що всі подумають, ніби Каська гне кирпу або не хоче з ними знатися чи ще щось таке. Халіна інтуїтивно відчувала, що нічого хорошого на цій вечірці не буде, але їй хотілося зробити подрузі приємність. І вона погодилася.

Перед Новим роком Лінка дозволила втягнути себе у вир приготувань. Мама подарувала їй трохи грошей, і дівчина купила собі сукенку. Чорну, з пишним низом із тканини, що виблискувала сріблом, з нашитими чорними намистинками. Верх був доволі простий: викот прикрашав букетик із різних помпончиків, із м’якенького мохеру або таких самих намистинок, як унизу. Власне, це була найкраща Лінчина сукенка. До неї дівчина купила чорні атласні туфельки. Халіна відчувала, що виглядає просто незрівнянно. Каська вбрала чорні вузькі брюки й срібний топ, підкресливши цим свої виразні риси й струнку фігуру. Дівчата стояли поруч і дивилися в дзеркало.

— А ми дуже навіть нічогенькі, правда?

Вечірка була на іншому кінці Варшави.

— Цей Норберт щодня їздить так здалеку? — допитувалася Каська.

— Та що ти, його батько возить крутою тачкою, невже ніколи не бачила?

— Ага, може й справді.

— Раніше вони мешкали неподалік, у новому будинку, та нещодавно купили власний дім.

— Мабуть, не найгірша хата.

— Я би здивувалася, коли б це було інакше.

Вийшли на автобусному кільці. Довелося пересісти в інший автобус, яким і доїхали до місця. Будинок явно був дорожезний і комфортабельний, проте будь-якому архітектору міг примаритися хіба в страшному сні. Білі колони, немов з американського серіалу, підтримували дах із п’ятьма башточками. Кожну з них увінчувала золота куля й прапорець. Перед широкими сходами, які провадили до будинку, красувався фонтан, який, щоправда, узимку не працював, зате весною обіцяв неймовірні естетичні враження, бо вода била із крихітних пісюнчиків пастушків та писків їхніх собачок. Весела зграйка хлопчиків доповнювалася колом жабок із коронами на головах, а посередині височіла підсвічена рожевим піраміда.

У будинку дівчата побачили величезну вітальню, майже таку ж здоровенну, як салун у вестернах. Норбертові батьки, вочевидь, мали дуже відмінні смаки в усьому, що стосувалося творів мистецтва. З одного боку на стіні лососевого кольору висіли численні темні картини, які зображували голих чоловіків зі зсудомленими долонями й злісно викривленими обличчями, із протилежного боку інтер’єр прикрашали жіночі акти, виконані в крикливих тонах.

Господар показав їм весь будинок. Тут справді було просторо. Усі речі справляли враження неймовірно дорогих. Ванна кімната нагорі скидалася на міні-океанарій. Від спальні її відокремлював великий акваріум з морськими рибами. В іншій ванній був міні-фонтан, дуже схожий на той, що в саду. Цього разу підсвітка піраміди була фіолетова, а замість песиків пастушків супроводжували соколи, які сиділи в хлопчиків на плечах. Зате цей фонтан працював.

Ванна кімната внизу була найбільша, оздоблена рудим мармуром. Камінь на вигляд нагадував сальтисон або розкішні намогильні плити. Та попри все розміри приміщення справляли сильне враження. «Якби в мене був такий дім, — замріялася Лінка, — то я облаштувала б його геть по-іншому. Насичений колір стін. Багато синьої, червоної фарби, але не треба забувати про білий. Порозвішувала би свої фотографії в рамках. Підлогу зробила б із широких дошок…»

Усередині була купа людей, хоча тут спокійно помістилося б у два-три рази більше. Більшості з присутніх Лінка не знала. Якісь Норбертові друзі із бляшанками пива в руках, густо нафарбовані дівчата. Було кілька однокласників, серед них і Наталія, яка непривітно глянула на Халіну.

— Ой, кого я бачу! Наші графині зволили прийти, — захихотіла вона.

— Про що це ти? — знизала плечима Лінка.

— Про ніщо, — відказала Наталія. Лінка мусила визнати, що її колишня подруга виглядала шикарно: вузькі брюки й тоненька золотиста блузка, гаптована метеликами. Наталія відвернулася й подалася кудись під руку з високим хлопцем. Норберт простягнув дівчатам дві високі склянки.

— Привітальний коктейль, «Текіла-санрайз».

Подруги нерішуче перезирнулися, проте взяли червонястий напій. Незручно було відмовлятися. Повільно потягуючи коктейль, вони із цікавістю роззиралися довкола. Товариство розбилося на невеличкі групки. Халіна й Каська помітили ще кількох дівчат з їхнього класу, які відразу ж кудись зникли. Норберт увімкнув музику голосніше, і сміливіші дівчата почали пританцьовувати. Дві білявки з голими животами вигиналися дедалі відважніше.

Незабаром Лінка зрозуміла, що такі вечірки просто нудні. Бо скільки ж можна запихатися чипсами й провадити пустопорожні балачки? Після коктейлю трішечки паморочилася голова, та й узагалі дівчина почувалася не дуже добре. Зате Каська була у своїй стихії. Вона явно фліртувала з якимось блондином і потягувала черговий напій. Узагалі, де не глянь, цілувалися парочки. Проте в Лінки не було найменшої охоти крутити шури-мури. Той випадок із фотографом надовго позбавив її бажання з кимсь кокетувати.

Лінка вигребла з миски всі горішки й від нудьги вирішила пошукати туалет. Проте мармуровий кошмар унизу виявився недоступним. Комусь, причому явно не одній особі, алкоголь вочевидь зашкодив, бо в унітазі виявилася купа неперетравлених решток їжі. Лінка швиденько вискочила з убиральні, затиснувши пальцями носа, і попрямувала нагору. На сходах проминула якусь парочку, що злилася в поцілунку. Халіні все це набридло. Вона глянула на годинника й із полегкістю зрозуміла, що до кінця старого року залишилося якісь півгодини. Подумала, що після шампанського краще повернутися додому. Проте ще не зараз. Якщо вона вже стільки витримала, то залишиться ще трохи.

Опинившись перед убиральнею, Лінка не могла наважитися увійти. Звідти долинали якісь дивні звуки. Проте цікавість перемогла, і Халіна тихенько увійшла досередини.

Наталія сиділа на ванні в самому бюстгальтері й розстебнутих брюках, і цілувалася з високим хлопцем, з яким раніше танцювала. Хлопець однією рукою намагався розстебнути їй ліфчик, а другою — пасок своїх брюк. Обоє одночасно глянули на Халіну. Якусь мить Лінка стояла мов укопана, а тоді рвучко обернулася й вибігла, захряскуючи за собою двері. Збігаючи сходами, дівчина мусила зупинитися й перевести подих. Хотіла знайти Каську й піти звідси якомога швидше.

Подруги ніде не було. Лінка зазирала по черзі до різних приміщень. У цьому будинку, здавалося, було чи не сто кімнат. У деяких напівголі пари лежали на ліжках, анітрішечки не переймаючись, що їх може хтось побачити. На кухні зграйка хлопців напідпитку ділилася розповідями про вечірки, на яких їм довелося побувати. Лінка вже збиралася їх проминути, але раптом відчула, що страшенно хоче пити й вирішила пошукати в холодильнику чогось прохолодного. На кухні худорлявий хлопець у футболці жестикулював занадто жваво, розмахуючи руками.

— Ну, я тобі кажу, офігенно було, але цей чувак, що нарубався в дим і гепнувся з балкону, бо його якась дівуля покинула — це просто ульот. Йому геть дах поїхав, і він потім сказився й Ганасові хату всю розбомбив.

— Та ну, ти хати розбомбленої не бачив, — утрутився татуйований голомозий. — У Рисека після ремонту стояли мішки з гіпсом, то йому весь гіпс у ванну висипали, а тоді туди заліз бухий Батон і наслідив по всій хаті.

— А Нюникові бичками дірки в дивані попропалювали, а диван якийсь крутий був, чи то з верблюжої шкіри, чи то із крокодилової, предки ледь не здуріли.

Лінка насилу протиснулася до холодильника й відкрила дверцята в пошуках чогось прохолодного.

— Що, мала, — озвався голомозий. — Питоньки захотілося? Ось, на ковтни собі мого пивця.

— Ні, дякую.

Господи, що за компанія! Усі, здавалося, були значно старші за неї. І явно були п’яні. Лінка витягла банку кока-коли й спробувала вийти з кухні, але раптом відчула, як голомозий хапає її за талію.

— Не так швидко. Що, не посидиш з нами трошки? — зареготав той. Лінка шарпнулася, щоб вивільнитися, та це виявилося нелегко. Лисий був значно сильніший за неї й міцно її тримав. — Ну, що, може, трошки побавимося?

Наблизився до неї, і дівчина відчула запах перегару. Хлопець намагався її поцілувати, вона відчувала, як мокрі губи торкаються її щоки й хочуть знайти вуста. Лінці здалося, що її зараз знудить. Решта спостерігала й сміялася. «Зараз або ніколи», — подумала Лінка і, зібравши всі сили, відштовхнула голомозого. Кинулася до дверей, а потім помчала до вітальні. На щастя, там була Каська, яка продовжувала говорити із блондином.

— Пішли! — наказала їй Лінка.

— Куди? Ти що, здуріла?

— Додому! Давай, ворушись!

— Тобі що, геть дах поїхав, я ніде не піду.

У Лінки не було сил переконувати подругу. Що ж, Каська вочевидь класно розважалася. Халіна лише махнула рукою, схопила своє пальто й вибігла з будинку.

На вулиці було порожньо. Дівчина вирішила йти в бік зупинки, може, будуть якісь нічні автобуси. Раптом небо проясніло, і високо вгорі спалахнув феєрверк. А й справді, дванадцята година. «Гарний початок Нового року», — сумно подумала Лінка, щільніше кутаючись у пальто. Відчувала, як мерзне кінчик носа. І раптом почувся рінгтон мобілки. Може, це Каська передумала, і вони зможуть повернутися разом? Але це був Адріан.

— Привіт, — сказав він. — Дзвоню привітати тебе з Новим роком. Сподіваюся, я тебе не розбудив.

— Ні.

— Що трапилося? У тебе якийсь дивний голос.

— Нічого.

— Як це нічого, я ж чую.

Дівчина невідь-чому раптом розлютилася. Адріан, певне, розважається десь у класній компанії, і раптом собі згадав про Лінчине існування!

— Нічого. У мене немає часу розмовляти з тобою. Я опинилася у якійсь дірі, невідомо де, не знаю, як повернутися додому. І взагалі, мушу закінчувати.

І роз’єдналася, але телефон майже відразу знову задзеленчав.

— Скажи, де ти, я по тебе приїду.

На мить Лінці закортіло сказати, щоб він не пхався не у свої справи, але здоровий глузд таки переміг, і вона назвала йому вулицю.

— Я зараз буду.

Адріан справді приїхав миттєво.

— Здається, ти побив рекорд швидкості, — недовірливо похитала вона головою. — Зізнайся, я тебе зірвала з якогось святкування Нового року?

— Я святкував, якщо це можна так назвати, у себе вдома. Сідай, бо замерзнеш.

Лише в машині вона помітила, що в Адріана почервонілі очі й він дуже мовчазний. Лінка зніяковіла.

— У тебе щось сталося, — мовила вона радше ствердно, ніж запитала.

— Моя мама в лікарні. Інфаркт.

— О Боже! Коли це сталося?

— Позавчора. Вона житиме. Принаймні батько так каже. Але я дуже переживаю. Сидів біля неї вчора весь вечір, але потім мене попрохали піти. Добре, що це татове чергування і коли щось, то він зможе простежити й побути з нею.

— Гарний у тебе Новий рік, нічого не скажеш.

— Так. Але схоже, у тебе він теж не надто вдалий?

Лінка мовчки кивнула. Адріан зупинив машину біля її будинку.

— От ми й приїхали.

— Так, справді.

Чомусь дуже не хотілося виходити. Лінка й досі була розлючена, прикро вражена цією вечіркою, а тут ще й цей інфаркт Адріанової мами… Хотілося комусь виговоритися.

— Слухай, на цій вечірці… Але не знаю, чи захочеш ти слухати…

— Звичайно, тільки… Знаєш, що? Ти тільки нічого собі не думай, але я хотів би запросити тебе на каву. З кардамоном. От лише до кави в мене нічого немає, кажу відразу.

— Чудово. Звичайно!

— Тоді поїхали.

Адріан запустив двигуна й розвернув машину.

Лінка із цікавістю піднімалася стрімкими сходами кам’яниці. Вона ніколи не була в Адріана й віддавна хотіла побачити, як він живе. Контраст між довоєнним помешканням із високими стелями й будинком, з якого вона щойно повернулася, був приголомшливий. У квартирі панував симпатичний розгардіяш. Скрізь лежали книжки й диски.

— Зачекай, краще не йди до кухні. Я піду, зварю каву. Моя кімната отам, почувайся як удома.

Лінка слухняно попрямувала до білих дверей. Кімната була простора, а за вікном височіли вкриті снігом ялини. Меблів у Адріана було небагато: просте ліжко, сосновий письмовий стіл. Усю стіну займали полиці з книжками. Лінка із цікавістю підійшла й побачила численні мистецькі альбоми. Деякі імена на корінцях вона явно бачила вперше. У ніші, призначеній, певне, для шафи з одягом, стояли картини. Дівчина знала, що чинить погано, зрештою, дивитися чужі картини — це майже як читати листи, проте втриматися не могла. Підійшла й почала переглядати полотна. Їй страшенно подобалося, як малює Адріан: хоча все це було виконане олійними та акриловими фарбами, картини здавалися такими тендітними, немов акварелі. Адріанові подобалися вулиці під дощем, повні розмитих парасольок. На багатьох полотнах був куточок вулиці Хмельної, Лінка здогадалася, що хлопець малював це на заняттях у ліцеї. Раптом у неї вихопився здивований вигук: вона побачила картину, на яку Адріана явно надихнула її фотографія. Лінка посміхнулася, подумавши, що він справді використав позичене фото. Та це була не остання несподіванка. Перегорнувши кілька наступних робіт, на яких видніли різні вулиці й будинки, Халіна побачила на картині чиєсь обличчя. У дівчини були каштанові кучері, гарні сіро-блакитні очі, повні вуста. Це було її обличчя! Адріан намалював її портрет! Скрипнули двері, Лінка відскочила від картин мов обпечена. Адріан обережно ніс дві чашки.

— Пробач, що так затримався. Електричний чайник зіпсувався, а у звичайному вода страшенно довго не закипає.

Глянув на неї. Лінці здалося, що він удає, ніби не помічає її хвилювання. Чи бачив він, як вона роздивлялася його роботи? А може, сам їй покаже? Цікаво. Кава з кардамоном смакувала чудово. Розігрівала й додавала сил. Якраз те, що треба в новорічну ніч.

— А може, покажеш мені якісь свої картини?

— Е-е-е… вони переважно слабкі, більшість незакінчена, — спершу хлопець відмовлявся, та за мить підійшов до ніші й витягнув кілька полотен. Як Лінка й сподівалася, серед них опинилася картина за її фотографією. Зате не було портрета. Лінка захоплено вигукнула.

— Ти й справді намалював картину за моєю фоткою! Неймовірно!

Вона не вдавала, робота їй справді дуже подобалася, зараз навіть більше, ніж коли дівчина побачила її вперше, бо ж тепер можна було роздивитися все при доброму освітленні. Халіна здивувалася, що Адріанові вдалося відтворити настрій фотографії, та водночас він додав чимало свого. На знімку кольорові будки китайців з яскравими неоновими вивісками дуже гарно контрастували із сірістю Палацу культури. На картині Адріан підкреслив кічуватість будівлі, зобразивши її надзвичайно чітко й виразно окреслюючи контури, зате будки дещо розмив, намалювавши їх в імпресіоністичному стилі. Нечіткий перший план цілковито змінив композиційний задум. Лінка справді була вражена.

— Картина краща, ніж фото, чесно!

Пригадавши собі про портрет, Лінка вирішила ризикнути.

— А портретів ти не малюєш?

Їхні погляди зустрілися. Адріан напружено вдивлявся в неї. Вона зрозуміла, що хлопець хотів сказати зовсім не те, що нарешті видушив.

— Ні-і-і… Вони мені чомусь не вдаються.

Лінка подумала, що Адріан, можливо, збирався зробити їй сюрприз, але не був задоволений результатом роботи й вирішив залишити картину собі. Дівчина губилася в здогадах, чи портрет був намальований з пам’яті. Якщо так, то в Адріана справді був неабиякий талант. Лінка бачила полотно лише кілька секунд, але воно справило на неї незабутнє враження. А якщо Адріан користувався фотографією, то звідки він її узяв?

— Що ж, бажаю тобі в Новому році кращих портретів! — засміялася вона.

— А я, щоб ти зробила супер-фотографії й виграла на конкурсі!

Цокнулися чашками.

— За Новий рік!

— За Новий рік!