Казки народів світу

Нетлінна скарбниця народної мудрості і краси

Любий друже! Ти тримаєш у руках книжку, де зібрано казки, що їх створили народи п’яти континентів: Європи, Азії, Африки, Америки, Австралії. Прочитавши її, відкриєш для себе напрочуд широкий, розмаїтий, яскравий образ світу в усьому його багатстві й неповторності.

Чимало з цих казок ти, певне, знаєш — їх тобі читали або розповідали мама чи тато, бабуся чи дідусь. Згодом, опанувавши грамоту, ти познайомився і з іншими казками: німецькими — «Бременські музиканти», «Кіт у чоботях», французькими — «Просинка», «Як не вберегли звірі своїх таємниць», англійськими — «Джоан і кривий гусопас», «Дік Віттінгтон та його кішка», польськими — «Покарана хитрість», «Цвіт папороті», румунськими — «Серце матері», «Фет-Фрумос із золотим волоссям», японськими — «Таро-Силач», «Сандалії-скороходи». Відомі тобі, безперечно, і чеська казка «Дванадцять принцес», і лужицька «Співуча липка», і словенські «Скам’янілі королівни».

В цій книжці є казка «Про Аладдіна та про чарівну лампу». Її взято із «Тисячі і однієї ночі» — пам’ятки літератури арабського Сходу, що її створено в XIV або XV столітті на сюжети давньої усної народної творчості Індії та Ірану. Понад триста казок та новел налічує «Тисяча і одна ніч», і кожна захоплює пригодами героїв, полонить уяву.

Та є в книжці й казки, які досі ще не перекладалися українською мовою. Це бельгійська казка-новела «Кентен і муха»; її складено також у середньовіччя, і розповідається в ній про талановитого юнака, бідняцького сина, який завдяки талантові й наполегливості став художником. Це й казка про лиса, цапа та мішок моркви, яку склали фризи — народ, що живе на Фризьких островах (у Північному морі).

В ефіопських казках «Гарна дружина» та «Як гукнеш, так і відгукнеться» висміюються дурні можновладці, скупі багатії, недолугі законники.

Цікаво буде прочитати казки й інших народів Африки — Гвінеї, Заїру, Кенії, Малі, Намібії, острова Мадагаскар, — а також казки індіанців Південної Америки.

Що ж таке казка, коли й чому вона виникла, як розвивалася?

Казка — це один із жанрів усної народної творчості (фольклору). Вона існує у всіх народів світу від непам’ятної давнини. В казці відтворено життя того чи іншого народу в різні періоди його історії, починаючи від первісного й до наших днів. Цим вона схожа на інші фольклорні жанри — оповідку, переказ, пісню, думу, які безпосередньо пов’язані з життям їхніх творців. Та водночас казка має свою особливість: дійсність відображено в ній, сказати б, не з фотографічною точністю, а мовби відбито в чарівному свічаді — переломлено через гру уяви, переінакшено через вигадку. Однак це не позбавляє казку зв’язку з реальністю: навпаки, саме реальність визначає її ідею, зміст, образи героїв, мову. Бо аж ніяк не кожна вигадка ставала казкою. Від оповідача до оповідача, з покоління в покоління люди переказували тільки те, що вважали найсуттєвішим, найголовнішим для себе. В казці втілено світогляд народу, його сподівання, його мрії. За всіма образами казки — дивовижними, страхітливими, кумедними — ховаються неосяжні глибини народного життя.

Об’єднати казки за певними прикметами — тобто класифікувати здавна намагаються вчені, які їх досліджують, — фольклористи. Проте й досі єдиної думки щодо цього в них нема. Тож поділити казки на якісь групи можна тільки умовно. Нині існує такий розподіл: казки про тварин, чарівні, соціально-побутові, новелістичні. Але провести чітку межу між тією чи тією групою не так просто. Кожна казка має сюжет, у ній діють герої — отже, вона певного мірою новелістична.

У всіх казках про тварин є чарівний елемент — звірі, птахи, риби розмовляють у них людською мовою і поводяться як люди. А в багатьох чарівних казках поряд із героями діють тварини, допомагають їм подолати перепони на шляху до поставленої мети. Майже всі казки містять «авантюру», тобто пригоду, на якій грунтується сюжет. І, нарешті, немає жодної казки — про тварин, чарівної, побутової, новелістичної,— в якій не було б повчання, моралі. Часом ця мораль висловлена прямо, інколи вона випливає із змісту, але в будь-якій казці будь-якого народу мораль є неодмінно.

Казку створила художня уява наших далеких пращурів. її початок губиться в мороці віків. Найдавніше, певно, виникли казки про тварин. їх почали складати в суспільстві, де ще не було класів, де люди жили родами й племенами і майже нічого не знали про навколишній світ. Світ цей здавався їм загадковим і страхітливим, населеним надприродними «верховними» істотами. Деяких вони вважали добрими, зичливими, інших — лихими, зловмисними, але й тих, і тих — могутніми. Тому люди вигадували різні обряди, за допомогою яких намагалися умилосердити ці «вищі сили», щоб вони полегшували життя. Тварин вони також обожнювали, гадаючи, що в кожного племені є свій захисник чи порадник, від якого залежить удача на полюванні.

З плином часу казки про тварин втрачали свій обрядовий, магічний характер, ставали схожими на байку. Оповідачі наділяли звірів, птахів, риб людськими чеснотами та вадами, і діяли ці тварини здебільшого в цілком реальній, позбавленій загадковості обстановці.

У фольклорі слов’янських та західноєвропейських народів казок про тварин порівняно небагато. А от у народів Америки, Австралії, Азії, Африки їх без ліку. Звичайно, в кожній країні у казках живуть «свої» тварини. В Європі — це вовк, ведмідь, лис, заєць, кінь, собака, кіт, півень (або курка), орел, ворон, в Азії та Африці — лев, тигр, слон, мавпа, черепаха, папуга, в Австралії — кенгуру. Щоправда, в казках цих континентів інколи діють і «європейські* тварини.

Казки про тварин цікавили багатьох учених і письменників світу. На Україні, зокрема, вивчивши «звіриний епос», створив свою славнозвісну збірку «Коли ще звірі говорили» Іван Франко.

Чарівні казки люди почали складати й переповідати теж із давніх-давен. Ці казки так само тісно, як і казки про тварин, пов’язані з віруваннями та обрядами наших пращурів. Існував, наприклад, обряд посвячення юнаків, які досягли того віку, коли можна самостійно полювати чи рибалити, брати участь у чоловічих танках та співах, одружуватись, у мужі-мисливці. їх заводили в лісові нетрі, залишали в самотній хижці і, щоб перевірити їхню хоробрість та витривалість, брали на суворий, а часто й на дуже жорстокий спробунок. Ті, хто його витримував, ставали повноправними членами племені. їм, як вважало плем’я, відкривалися таємниці стихій, мова звірів, птахів і риб, діяння духів добра і зла.

Цей обряд супроводився різними магічними ритуалами.

У чарівних казках ми зустрічаємось із найнеймовірнішими вигадками, з одухотворенням предметів і явищ навколишнього світу. Ця прадавня спадщина властива для казок усіх народів світу. їх герої здійснюють дивовижні подвиги, вбивають чудовиськ, дарують людям вогонь і живодайну воду, навчають їх ремесел, визволяють із полону і рятують від смерті безневинних; вони наділені чудодійними якостями — добуваються аж під землю, гуляють по дну морському, літають на Сонце і Місяць. З усіх небезпек і випробувань вони завжди виходять переможцями і завжди досягають того, що задумали.

У будь-якій чарівній казці відбилися уявлення народу про добро і зло. Всі герої цих казок — борці за вікові народні ідеали.

Соціально-побутові казки люди почали складати на пізніших етапах своєї історії. Вони грунтуються на живій дійсності; в них, здебільшого, немає фантастичних перетворень, чарівної вигадки, ситуації — реальні. Ці казки «населені» звичайними людьми. їхні герої — бідні селяни, ремісники, наймити, солдати — з одного боку і вельможі, пани, багаті хазяї, купці, священики — з іншого. Перші — це найчастіше герої позитивні, другi — негативні. Представники трудящого люду — працьовиті, розумні, сміливі, чесні, вірні в дружбі і в коханні. їхні гнобителі — тупі, пихаті, ледачі, зрадливі, жадібні, боягузливі. їх завжди пошивають у дурні.

У соціально-побутових казках найяскравіше і найповніше відображено протест народу проти соціальної несправедливості, і що пізніші казки, то рішучіше й гучніше цей протест лунає. Народ у них — борець за волю, за правду, за щастя.

Новелістичні казки відрізняються від побутових «полегшеним» і гострішим сюжетом, кумедними ситуаціями. Герої тут — веселуни, дотепники, спритники, відчайдухи. Проте ці казки — не тільки розважальні. В них також викриваються і тавруються людська ницість, зло та несправедливість.

З-поміж названих груп казок можна вирізнити ще гумористичні, сатиричні, казки-легенди, казки-небилиці, казки-анекдоти, казки-притчі. У кожному з цих видів казок дещо інакше будується сюжет, змальовуються герої, дійсність.

Тут подано казки у всьому їхньому розмаїтті. Є казки про тварин, є чарівні, є соціально-побутові. Є кілька притч. Скажімо, шотландська казка «Лисиця і яструб» містить дуже цікаве й мудре повчання. А казка-небилиця з Намібії («Найдовша казка на світі»), безперечно, звеселить, щиро розсмішить тебе.

Ось іще одна прикмета народної казки — загадкова й напрочуд цікава. Чимало казок зовсім відмінних один від одного народів — навіть тих, що живуть на різних континентах, — подібні за змістом, герої й сюжети в них схожі, хоча, ясна річ, казка кожного народу має властиве тільки їй національне забарвлення. Приміром, казка про рибалку й рибку відома майже у всій Європі, від скандінавської Півночі та Ісландії до Середземного моря; знають її і в Латинській Америці, і в Канаді, і в Азії (зокрема в Індонезії), і в Африці.

Так само поширена в багатьох країнах казка про хлопця-ведмедя: її розповідають і у Франції, і на Кубі, й у В’єтнамі.

А казки про злу мачуху й падчерку, про трьох братів — двох розумних і дурника, про бідного парубка і царівну, про царівну-жабу, про хлопчика-Мізинчика, про змієборство, про Кота в чоботях, про лисицю й вовка, про цвіт папороті,— в якого тільки народу їх не здибаєш! Не перебільшуючи, можна сказати, що вони побутують на всій Землі…

Учені-фольклористи багатьох країн прагнули проникнути в таємницю цього явища і створили кілька теорій про причини схожості казок різних народів світу.

Одна з таких теорій — міфологічна. її прихильники — славнозвісні збирачі німецького фольклору брати Грімм (Якоб і Вільгельм), англійський дослідник індійських народних казок Макс Мюллер, російські збирачі Олександр Афанасьєв і Федір Буслаєв. На думку цих учених, усі казки розвинулись із єдиного джерела — прадавнього міфа. Міф — теж жанр усної творчості народу. Виник він за первісно-общинного ладу, а може, й раніше, в часи доісторичні. Міф — це переказ про явища природи, про різні події; це також фантастична оповідка про богів, обожнених героїв, уявних істот.

Інша теорія — міграційна. Вона грунтується на ідеї про те, що казки «мандрують» по світу, від одного народу до іншого. Цю теорію обстоювали німецький дослідник індійських народних казок Теодор Бенфей і російський академік Сергій Федорович Ольденбург.

Є ще одна теорія, з допомогою якої вчені пояснювали схожість казок різних народів світу. Це теорія побутово-психологічного породження сюжетів. її творці — англійський етнограф і філолог Джеймс Фрейзер та академік Олександр Миколайович Веселовський, — вивчаючи побут, духовну культуру і соціальне життя племен та народностей, які стояли ще на докласовому ступені розвитку, дійшли висновку: подібність казок пояснюється тим, що на зорі своєї історії люди мали однакові умови життя й однакову психологію.

Вчення про «спільність» казок, про їхню приналежність різним народам поглибив видатний радянський фольклорист Володимир Якович Пропп. Він виявив єдність усіх принципів побудови казок, пояснив їхню подібність на грунті дослідження історії багатьох людських суспільств. Виходив він із того, що зв’язок казки з дійсністю — не прямий, а надзвичайно складний, опосередкований.

Пропп стверджував, що казка — це твір історичний, оскільки вона неодмінно відображує певний етап життя народу, який її склав. Однак історизм цей не прямолінійний: явища й події, що про них розповідається в казці, переінакшені, «перекодовані», — тож виявити його дуже важко. Адже йдеться про подію, явище, ситуацію, які існували за глибокої давнини. Мало не всі фольклорні сюжети містять у собі художнє переосмислення, «заперечення» вірування чи обряду, яга колись були з ним пов’язані.

Творення казки свідчить про те, які міцні зв’язки єднають людей, що живуть на Землі. Тут усе нерозривне: і правічна спорідненість різних народів, і спільність людської психології, і схожість законів матеріальної та культурної історії, починаючи від найранніших її ступенів.

Отже, ми можемо твердити: казки різних народів світу схожі між собою тому, що бажання та прагнення, надії та мрії усіх народів схожі. Всі народи однаково розуміють те, що вважають за істину і неправду, справедливість і облуду, злочин і кару, геройство і боягузтво, велич і ницість.

Усі народи завжди хотіли, хочуть і хотітимуть жити в мирі, злагоді й достатку, ростити дітей, виховувати в них любов до праці, допитливість, чесність, доброту і щирість думок та почуттів. Усі народи прагнули, прагнуть і будуть прагнути свободи й щастя. І про все це розповідалося, розповідається й довіку буде розповідатися в казках, що їх складали, складають і складатимуть народи світу.

Величезне розмаїття казок народів нашої планети, — це свідчення невмирущої мудрості й краси людства. Це безцінна скарбниця його демократичної культури. Це мистецтво, створене у віках на історичних шляхах усіх народів у їхній боротьбі за поступ, за прийдешність.

З цієї скарбниці ми зачерпнули кілька пригорщів діамантів та самоцвітів і розсипали перед тобою, юний наш друже. Перебирай їх, милуйся їхніми барвами й блиском. І хай ці нетлінні коштовності — народні казки — навчають тебе любити добро, ненавидіти зло, хай надихають тебе на готовність завжди стояти на обороні першого й не відступати перед другим у всіх його формах і проявах.

ІРИНА СИДОРЕНКО