Казки народів світу

КОШЕНЯ І МИШКА Гвінейська народна казка

Кошеня і мишка були великими друзями. Гралися вони завжди разом.

Якось, коли кошеня, награвшись, повернулося додому, його мама відчула приємний запах.

— Чим це від тебе пахне? — запитала кішка.

— О, мамо, то запах мишенятки. Я часто ходжу гратися з ним, бо ми товаришуємо, — відповіло кошеня.

— Відтепер, як підеш гратися з мишеням, клич його здалека, і голосно, аби я могла почути і заховатися десь поблизу, — сказала кішка з хижим і хитрим виглядом.

— Ти якось казала мені, мамо, що мишка добра на смак, а у нас вдома зараз нічого їсти. Я зроблю все, що ти сказала, і ми спіймаємо мишку, — запевнило кошеня.

Повернувшись додому, мишка теж мусила відповісти на запитання своєї мами.

— Що це за неприємний запах? — поцікавилась мама-миша.

— О, то запах одного кошеняти. Ми з ним товаришуємо і граємось разом, — відповіла мишка.

Ой, як налякалася і розсердилася мама-миша!

— Та ти хіба не знаєш, що це наш смертельний ворог?

— Ой, мамо, я не знала! — скрикнула мишка. — Я скажу тому кошеняті, що більше не буду з ним дружити і не піду з ним грати, як воно мене покличе.

Наступного ранку кошеня швиденько побігло до знайомого куточка і почало кликати мишку:

— Мишко, мишко, іди гратися зі мною!

Мишка не забарилася з відповіддю:

— Ой, кошеня, ти дуже помиляєшся! Як не мудруй, тобі мене не обдурити. Ти, мабуть, і не здогадуєшся, що я знаю про наказ твоєї мами. І моя мама теж дещо мені порадила! І з цієї миті нашій дружбі прийшов край.

ГАРНА ДРУЖИНА Ефіопська народна казка

Жив на світі чоловік, який дуже любив хвалитися. Якось він похвалився, що може виміряти всю землю — від сходу й до заходу сонця — і полічити всі зірки на небі. Похвалився і навіть об заклад побився, що наступного ранку скаже всім, скільки зірок на небі і скільки ліктів має земля від сходу до заходу сонця.

Опісля він, звичайно, зрозумів, що набалакав зайвого. Звісно, він програє і втратить своє добро. Прийшов він додому смутний-невеселий. Дружина ставить на стіл їсти, а йому і не їсться, і не п’ється. Почала дружина допитуватися, що з ним таке.

— Я вскочив у халепу по самі вуха, — признався чоловік. — Побився об заклад, що завтра вранці скажу, на скільки ліктів тягнеться земля від сходу до заходу сонця і скільки зірок на небі. А якщо не скажу, у нас заберуть усе наше майно.

Дружина вислухала його та й каже:

— Не така це вже й халепа! Не бійся. Я навчу тебе, як викрутитися з неї. Завтра йди до тих людей і скажи, що, мовляв, від сходу і до заходу сонця стільки-то ліктів, а зірок на небі стільки, скільки зерен проса ось у цьому горщику. А хто не вірить — хай перевірить.

На другий день чоловік зробив так, як йому порадила дружина.

Усі дуже здивувалися з його кмітливості. Аж до самого царя докотилася слава про нього, і цар звелів привести його до себе.

Коли чоловік прийшов, цар повів із ним таку мову:

— Твоя відповідь дуже розумна. Не всяк зуміє так відповісти. Мабуть, хтось дуже мудрий навчив тебе. Хто це?

Хвалько відразу ж і признався:

— О мій царю! Дружина моя навчила мене. Вона в мене розумниця.

— Невже? — здивувався цар.

А хвалько радий, що випала нагода похвалитися, і провадить:

— Еге ж! І розумниця, і вродливиця!

Вислухав його цар та й каже:

— Якщо вона така розумна та ще й вродлива, то мусить бути дружиною царя, а не дурня, як оце ти. Іди приготуй вечерю і чекай мене. Я прийду і візьму її собі за дружину.

Повернувся чоловік додому аж чорний від горя. Не їсть, не п’є, а все думає.

Питає його дружина:

— Яка біда сталася з тобою? На тобі лиця не видно.

А чоловік у відповідь:

— Така біда, що гірше нікуди. Покликав мене цар і почав випитувати, хто навчив мене, як виграти суперечку. Я відповів, що ти навчила, і цар здивувався, що ти така розумна. Тоді я сказав, що ти не тільки розумна, а ще й вродлива. Аби знав, яка в мене дружина! А він і каже, що коли ти розумна та вродлива, то мусиш бути за дружину йому, а не мені. Отаке-то сталося!

Вислухала його дружина та й мовить:

— От бачиш, до чого довів тебе твій язик! Та що тепер балакати! Треба відвернути біду. Іди знову до царя і запроси його на вечерю.

Пішов чоловік запрошувати царя на вечерю, а дружина тим часом наставила на стіл усяких горщиків — і великих, і малих, і глибоких, і мілких. Але замість страв сипнула в кожен горщик по жменьці пилу і всі понакривала накривками. Поверх кожної накривки вона поклала клаптик тканини — куди шовк, куди парчу, куди грезет, куди оксамит, а куди просту бавовняну шматинку. Одні клаптики були візерунчасті, інші барвисті, ще інші — сіренькі й майже непомітні. Одні були новенькі, а інші напівзотлілі, що ледве купи трималися.

Прийшов цар зі своїми придворними. Посідали за стіл.

Відкрили один горщик — а там лише жменька пилу. Повідкривали всі інші — і там те саме.

Розгнівався цар і вигукнув:

— Що все це означає?

Жінка промовила:

— О великий царю! Не гнівайся! Я не мала наміру глузувати з тебе. Я просто хотіла натяками сказати тобі те, що думаю. Ось на столі горщики, накриті клаптиками. Всі ці клаптики різні. Одні пишні й дорогі, інші прості й дешеві, одні новенькі, інші старі. А пил у всіх горщиках однаковий. Мине час, і всі клаптики зотліють і стануть пилом. Так само й жінки — вродливі вони чи невродливі — постаріють. І та, що була красунею, з роками змарніє, і та, що була невродливою, стане в старості не гіршою від найгарнішої красуні. Тільки вірне серце — і замолоду, і в старості — залишається прекрасним. Ось що я хотіла тобі сказати. Отож не засмучуй мене та чоловіка. Не розбивай нашого кохання, не знищуй нашої сім’ї.

Цар уважно вислухав, похвалив жінку за розум, обдарував золотом та сріблом і, полишивши лихі наміри, повернувся до свого палацу.

А чоловік, зоставшися наодинці з дружиною, сказав:

— Тепер я зрозумів, що гарна дружина — окраса чоловіка. Вона — найкоштовніший його скарб. Хто знайшов гарну дружину, той знайшов своє щастя.

ЯК ГУКНЕШ, ТАК І ВІДГУКНЕТЬСЯ Ефіопська народна казка

Жили-були двоє братів. Вони все робили разом: спільно поставили будинок на двох, купили в складку осла. Свої невеликі прибутки вони ділили порівну і жили хоч і не в розкошах, зате в мирі та злагоді.

Та ось один з братів знайшов у землі скарб. Жадібність спалахнула в його серці, і він вирішив приховати знахідку. Збудував собі новий будинок і почав жити окремо. Запишався так, що куди там. Бідного брата він і знати більше не хоче. А жаднюга зробився такий, якого ще світ не бачив.

Прийшов він якось до бідного брата та й каже:

— Я хочу забрати свою половину будинку. І половину осла також — буде сякий-такий харч собакам.

Почув бідний брат ці слова і почав просити багатого брата:

— Будь ласка, не роби цього! Коли ти зламаєш свою половину будинку, то й моя розсиплеться. Я тобі заплачу за твою половину будинку і за твою половину осла.

Але багатий брат не погодився:

— Ні, не хочу. Те, що належить мені, те моє. А те, що моє, я хочу забрати й заберу. І не треба мені натомість ані грошей, ані чогось іншого.

Прийшли вони до судді.

— О суддя! — сказав бідний брат. — Вислухай нас і розсуди. Ми — брати. Жили бідно і все ділили порівну. Разом поставили будинок, купили осла в складку. Тепер мій брат розбагатів. Він поставив собі новий будинок — пишний-препишний. У нього тепер величезні отари худоби. І от він хоче зруйнувати наш старий будинок і забрати свою половину, зарізати осла і також забрати половину. Я просив його залишити мені будинок і осла, але він на це не пристає. Я пропонував йому гроші за півбудинку й півосла. Але він і на це не згоден. Тому-то ми й прийшли до тебе, щоб ти розсудив нас.

Вислухав суддя бідного брата і звернувся до багатого:

— А що ти скажеш?

Багатий брат сказав таке:

— Справедливий суддя! Хіба не може всяк робити зі своїм добром усе, що хоче? Я ж не прошу, аби брат віддав мені те, що належить йому. А він зазіхає на те, що належить мені.

Суддя сказав бідному братові:

— Навіщо ти заважаєш брату робити зі своїм добром все, що він хоче? Хай зламає будинок, заріже осла і візьме свою частку того й того.

Пішли брати від судді. Бідний — сумний та невеселий, а багатий — радісний та щасливий.

Бідний брат сказав:

— Це вирок нерозумного судді.

А багатий брат заперечив:

— Хай буде так, як постановив суддя.

Багатий брат зарізав осла, а тоді покликав слуг і звелів ламати будинок.

Тим часом бідний брат виніс зі своєї половини будинку таке-сяке майно і почав підпалювати будинок. Побачив це багатий і закричав:

— Не підпалюй будинку, бо загориться й моя половина!

А бідний на те:

— Ніхто не має права завадити мені робити зі своїм добром все, що я хочу. А я хочу спалити свою половину будинку й посадити на цій землі боби.

І знову пішли вони до судді.

Вислухавши їх, суддя мовив:

— Те саме, що я сказав вам минулого разу, скажу й тепер. Кожен має право робити зі своїм добром все, що хоче. Один може ламати будинок, аби забрати свою половину, а другий палити свою половину.

Пішли брати від судді.

Багатий озвався:

— Це вирок нерозумного судді.

А бідний у відповідь:

— Хай буде так, як постановив суддя.

І він спалив свою половину будинку, а разом із його половиною згоріла й друга — братова.

Після цього бідний брат перекопав землю й посадив боби. Коли боби виросли, син багатого брата нарвав із грядки стручків і поїв їх.

Бідний брат привів хлопця до батька і сказав:

— Твій син з’їв мої боби. Я розріжу йому живота і заберу свої боби.

Багатий брат почав прохати його:

— Ой, не вбивай мого сина! Я дам тобі інших бобів замість тих, які він з’їв.

Але бідний брат на те відповів:

— Ні, інших мені не треба. Я хочу мати свої боби.

Багатий брат упав навколішки і почав благати:

— За твої кілька бобів я віддам тобі цілий мішок — тільки не вбивай моєї дитини.

Але бідний брат стояв на своєму:

— Мені не потрібні твої боби — навіть цілий мішок. Мені потрібні ті, які з’їв твій син.

Пішли вони знову до судді.

Вислухав суддя багатого брата й сказав:

— Мій вирок буде такий самий, як і досі. Кожен має право робити зі своїм майном те, що йому заманеться. І коли твій брат хоче повернути свої боби, навіщо ти пропонуєш йому замість них інші? Забирайся геть і більше не приходь до мене!

Повернулися брати додому.

Багатий покликав до себе найстарших і найпочесніших жителів села і почав їх просити:

— Заступіться за мого сина! Я віддам братові половину свого багатства, аби лиш він змилостивився над сином.

Старі підійшли до бідняка.

І тоді бідняк сказав:

— Не треба мені його багатства. Мій брат, либонь, убив би мого сина навіть за одне бобове зернятко. Але я не збирався вбивати його сина. Я лише хотів провчити свого жаднючого брата.

Отаке-то розповідають люди.

А хто прочитає цю казку, нехай запам’ятав:

Якщо кинеш камінь угору — він упаде тобі на голову.

Якщо зазіхнеш на чуже — втратиш своє.

Якщо задумаєш зле діло — воно принесе спочатку нещастя іншому, а потім іще більше нещастя тобі самому.

ПОКАРАНИЙ РАВЛИК Заїрська народна казка

У давні часи царем звірів був слон.

От одного разу скликав він усіх своїх підданих. А равлик, якого там не було з самого початку, прийшов із великим запізненням.

Розлютився цар звірів.

— Як ти смів спізнитися? — питає.— Де ти був?

— Та тут, царю, таке діло, — мнеться равлик, — вийшов я з дому завчасно. Але дорога довга, а в мене лише одна нога. От я й спізнився. До того ж я злякався холоду й дощу. Тож і вернувся додому, взяв на плечі свою хатину і поніс з собою. Та гілки, якими вона вкрита, весь час падали мені на очі, я погано бачив дорогу і йшов дуже повільно.

Слон уважно вислухав равликову розповідь про всі ті поневіряння, а тоді весело розреготався. А нареготавшись, сказав:

— Гарна твоя мова, равлику. Відсьогодні ти матимеш очі на рухліших ріжках. І зможеш більше не боятися, що їх повиколюють гілки.

А як покарання за сьогоднішнє спізнення завжди носитимеш свою хатку на спині.

Із того дня равлик має очі на рухливих ріжках і живе в хатці, яку завжди носить на спині.

ЧОМУ КІТ УМИВАЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ПІСЛЯ ОБІДУ Заїрська народна казка

Зловив якось кіт необережного горобця та й збирається його з’їсти. А горобець і каже:

— Вихований кіт ніколи не обідатиме невмиваний.

— Твоя правда, — погодився кіт.

Кинув він горобця і почав умиватися.

А горобець тим часом утік, сів на високій гілці та й глузує з дурного кота.

Обурився кіт:

— Наступного разу, — каже, — я спочатку пообідаю, а вже потім вмиватимусь!

От із того часу коти вмиваються завжди після обіду.

ЧОМУ В БАБОК ТОНЕНЬКИЙ СТАН Заїрська народна казка

Колись у сиву давнину люди прокидалися вранці з першим криком півня. Але півень кукурікав тільки тоді, як квакала жаба.

Та ось сталася дивна пригода. Одна жінка товкла маніок у ступі. Бабку, яка жила близенько по сусідству, розлютив той шум. Кинулася вона на жінку і вжалила її.

Від несподіваного болю впустила жінка товкач. Упав товкач на великий глечик, повнісінький води. Розлилася вода по землі і попала в нору, де спав полоз. Кинувся він тікати і впав у рів, просто на жабу, яка там сиділа. З переляку жаба квакнула. Півень, почувши її, закукурікав. Попрокидалися люди. Бачать — ще темна ніч надворі. Пішли вони скаржитися царю. Усі звертають вину на півня. Тоді кличе цар півня до себе. А півень виправдовується.

— Я, — каже, — закукурікав тільки тоді, як почув жабине квакання!

Кличе тоді цар жабу, а та теж захищається:

— Я заквакала, бо мені на спину впав змій і налякав мене!

Привели полоза. Розказує він свою пригоду:

— Мене розбудила вода з перекинутого глечика!

Нарешті знайшли й жінку, чий глечик перекинувся. Розповіла вона, як її вжалила бабка.

От кличе цар до себе бабку, а та не знає, як пояснити свій вчинок. Кинули бабку до в’язниці. Почала вона літати з кінця в кінець. Посадили її тоді на ланцюг. Хоче бабка літати, та ланцюг не дає. Коли випустили бабку із в’язниці, стан її, стягнутий ланцюгом, став тоненький-тоненький.

От із тих часів у всіх бабок такий тонесенький стан.

ЧОМУ ПІВНІ СПІВАЮТЬ ТАК РАНО Заїрська народна казка

Одного ранку півень, сидячи на гілці над річкою, почав голосно кукурікати і розбудив крокодила, який іще спав на дні.

Посварилися крокодил із півнем і подалися до суду. Крокодил так галасував, так лютував, що судді вирішили справу на його користь.

Другого ранку півень вже не співав, і сонце не зійшло.

Запала темна, аж чорна ніч.

Вождь селища пішов до півня й спитав, чому той не співає. Півень розказав йому про те, що сталося. Тоді вождь скасував рішення суду і наказав йому кукурікати, як завжди, удосвіта.

Півень знову почав удосвіта кукурікати, і люди радісно вітали сонце.

Півень щодня кукурікає для того, щоб сходило сонце.

НТОМБІНДЕ — ШУКАЧКА ПРИГОД Зулуська народна казка

Жила колись донька вождя племені зулусів, яка дуже відрізнялася від інших дівчат свого селища. Вона страшенно раділа, коли з нею траплялися якісь пригоди, і що небезпечніші були ті пригоди, то більше вони їй подобалися.

Звали цю дівчинку Нтомбінде. Вона все намагалася переконати свого батька, щоб він дозволив їй піти до таємничої річки Ілуланже.

— Я так багато чула про неї,— казала вона, — що не зможу вийти заміж і жити спокійно, поки не побачу її. Ти знаєш, що я можу за себе постояти в небезпеці. Будь ласка, відпустіть мене, тату, я піду туди разом із подругами.

Нарешті батько поступився й відпустив її до річки Ілуланже, за умови, що вона вийде заміж, як тільки повернеться. Потім, подумав вождь, у неї буде стільки роботи вдома, що вона не матиме часу на мандрівки та пошуки пригод.

Співаючи пісень та танцюючи, пішла Нтомбінде разом із подругами до річки Ілуланже. Йшли вони лісами й горами, питаючи людей, як пройти до річки Ілуланже.

Нарешті вони побачили річку, яка в’юнилася внизу по долині. Швидко збігли вниз із гори й зупинилися, дивлячись на бистрину.

— Ця річка така сама, як і та, що пропливає коло нашого села, — сказала Нтомбінде. — Я скупаюся в ній, бо мені жарко і я дуже втомилася від такої довгої подорожі.

Інші дівчата теж вирішили скупатися. Вони зняли свої шкіряні спідниці, мідні браслети і поклали на березі. І всі кинулися у воду.

— Не розумію, чому про Ілуланже всі говорять з жахом! — вигукнула Нтомбінде. — Це звичайнісінька річка, і я шкодую, що змарнувала час на цю подорож. Я могла б так само плавати і в нашій річці.

Накупавшись, дівчата вийшли на берег і почали шукати свою одежу.

— Де вона? — кричали вони. — Може, мавпи злізли з дерев і забрали нашу одежу й прикраси? Як же ми підемо додому без одежі?

Вони шукали всюди, але нічого не знайшли. Нарешті Нтомбінде сказала:

— Може, наші родичі казали правду, що небезпечно йти до річки Ілуланже? Чудовисько, яке живе під водою, мабуть, забрало нашу одежу.

— Що ж нам робити? — забідкалися дівчата, оточивши Нтомбінде. — Ти привела нас сюди, то й віддай нам нашу одежу.

— Ви можете самі забрати її,— відповіла безстрашна Нтомбінде. — Усі знають, що річкові чудовиська повертають те, що вони вкрали, коли їх ввічливо попросити про це.

Одна по одній дівчата підходили до води і промовляли:

— О, чудовисько, поверни мою одежу, бо батьки битимуть мене, коли я повернуся додому.

Із води вилітала одежа та прикраси кожної дівчини, яка просила чудовисько. Без одежі залишилася лише Нтомбінде. Вона сказала своїм подругам:

— Я дочка вождя, і мені не годиться благати чудовисько, що живе в річці. Але, мабуть, доведеться попрохати його, щоб ми всі могли разом повернутися додому.

Ставши лицем до води, вона почала просити чудовисько віддати вбрання. Але в цю мить з води виринула страшнюча голова, чорна й слизька. Широко роззявивши рота, та голова проковтнула Нтомбінде.

Подруги Нтомбінде закричали від жаху і щодуху побігли до свого села. Там вони розповіли вождю про все, що сталося з його донькою.

Зібрав вождь своїх воїнів і попросив їх піти до річки Ілуланже, вбити чудовисько і врятувати його доньку. Наготувавши списи та щити, воїни рушили в дорогу.

Дійшовши до річки Ілуланже, вони стали на березі і почали міркувати, як їм виманити чудовисько з води, щоб убити його. Але чудовисько почуло їхні голоси, і не встигли вони навіть підняти списи, як воно проковтнуло їх. А потім вилізло з річки, ламаючи все на своєму шляху і жахливо ревучи. Воно поїдало все, що траплялося на його дорозі. Собаки, кішки, худоба і люди зникали у величезній пащі.

Нарешті чудовисько підійшло до села, де біля хати бавилися двоє маленьких дівчаток. Дівчатка теж опинилися в пащі чудовиська. Але їхній батько, що полював неподалік, почув крики дітей і кинувся за чудовиськом, розмахуючи списом.

На цей час шлунок чудовиська був уже повний, воно вже не могло швидко йти, і мисливець швидко наздогнав його. Чудовисько роззявило пащу, аби проковтнути мисливця, але живіт у нього був такий повний, що воно більше не могло їсти, і це врятувало мисливцю життя.

Як блискавка кинувся він на чудовисько із списом у руці, і за мить потвора лежала мертва біля його ніг.

І що ж він побачив! Із мертвого чудовиська вийшли дві маленькі дівчинки, декілька чоловік, гурт худоби, кішки й собаки, воїни вождя і нарешті Нтомбінде.

Усі подякували мисливцю за порятунок і пішли додому.

Батько Нтомбінде був дуже радий, що донька повернулася.

— Зараз, коли ти вже побачила річку Ілуланже, — сказав він, — ти повинна вийти заміж.

— Добре, — сказала Нтомбінде. — Я вийду заміж, але дозвольте мені самій вибрати собі чоловіка.

Батько згодився з цим незвичайним бажанням, бо дуже хотів видати Нтомбінде заміж і погодився б на що завгодно.

— Я вийду заміж за Чоловіка-Змія, — сказала дівчина. — Я багато чула про нього і знайду його.

Люди, що стояли навкруги, були ошелешені. Всі вони чули про жахливого Чоловіка-Змія, що жив поблизу Чорної річки, далеко за горами.

Дівчина так наполягала, що батько нарешті згодився. Вона навіть умовила кількох своїх подруг піти з нею.

Йшли вони кілька тижнів, ночували в невеликих селах або на високих деревах у лісі, щоб їх не роздерли хижі звірі.

Нарешті вони прийшли до Чорної річки, і Нтомбінде одягла свою найкращу сукню.

Тоді вони вирушили до найближчого села, і Нтомбінде звернулася до селян:

— Добрий день. Ми шукаємо Чоловіка-Змія. Чи не скажете, де він живе. Я хочу вийти за нього заміж.

Селяни страшенно здивувались, почувши таке.

— Ти хочеш за нього заміж? — спитала якась дуже стара жінка. — Ти не боїшся стати жінкою Змія?

— Я завжди шукала пригод, а тепер ризикую більше, ніж будь-коли, — відповіла Нтомбінде. — Жоден простий чоловік мені не підійде: ось чому я хочу вийти заміж за Чоловіка-Змія.

Стара дуже зраділа і попросила Нтомбінде заночувати в її хатині, а решту дівчат запросили до інших хатин.

Коли вони лишилися самі, стара розповіла Нтомбінде, що Чоловік-Змій — це її син.

— Багато років тому його зачарували молодші брати, — сказала вона. — Вони заздрили йому, бо він мав успадкувати владу і багатство вождя. Він живе поблизу, але всі бояться його і не дозволяють йому заходити до села.

— Я не боюсь, — сказала Нтомбінде. — Як мені побачити його?

— Я не можу цього сказати, — відповіла стара. — Але лягай тут, у моїй хатині для гостей, а вранці ми щось вирішимо.

Нтомбінде зняла свою прекрасну одежу і лягла в кутку хатини на очеретяній циновці. Стара зайшла побажати їй на добраніч і принесла два горщики. В одному було м’ясо, а в другому пиво. Вона поставила їх на підлогу й сказала:

— Не їж цю їжу, донечко.

Відтак щільно зачинила двері й пішла.

Нтомбінде міцно спала всю ніч і прокинулася, добре відпочивши. Вона помітила, що горщики були порожні.

— Я нічого не їла, — сказала вона, коли стара увійшла в хатину подивитися на горщики.

— От і добре, — сказала та. *

Цілий день селяни розважали Нтомбінде і її подруг, а ввечері Нтомбінде запросили знову до хатини старої жінки.

Все було так, як і попередньої ночі. Два горщики, цього разу один із кашею, другий з пивом, були поставлені в хатині, а вранці обидва були порожні, хоч Нтомбінде не торкалася їх і не чула, щоб хто-небудь відчиняв двері і заходив до хати.

На третю ніч, коли Нтомбінде вже лежала на циновці, стара знову зайшла з двома горщиками — в одному була тушкована оленина, а в другому — пиво.

— Якщо почуєш, як хтось заходить до хатини, спитай, хто це, але не бійся.

Нтомбінде не могла заснути, тому що їй було цікаво, хто ж це пробирався крізь зачинені двері так тихо, їв усю їжу, випивав пиво і щезав без жодного звуку.

Почувши якийсь шелест коло горщиків з їжею, вона сіла й запитала:

— Хто це?

В хатині було дуже темно, але Нтомбінде відчула щось тепле і слизьке поруч.

— Хто ти і що тут робиш? — спитав чоловічий голос поруч неї.

— Мене звати Нтомбінде. Я прийшла, щоб вийти заміж за Чоловіка-Змія, — відповіла вона спокійно.

— Ти певна, що хочеш вийти заміж саме за нього? — спитав голос. — Помацай те, що лежить біля тебе, й скажи, чи хочеш ти мати такого чоловіка.

Нтомбінде вже здогадалася, хто зайшов до хатини, але вона простягла обидві руки і намацала тепле, довге, слизьке зміїне тіло.

— Так, я вирішила вийти заміж за Чоловіка-Змія. І ні за кого іншого, — сказала вона твердо.

І ту ж мить Нтомбінде відчула рукою, що слизьке тіло Змія стало більше схоже на ногу людини.

— Що трапилося? — вигукнула вона. — О, було б добре, якби тут був вогонь. Я так хочу побачити, хто це поруч зі мною.

Нараз спалахнуло світло, і вона побачила не Змія, а високого гарного юнака.

— Ти розігнала чари! — радісно скрикнув він. — Багато років у мене було тіло змія. Мої брати зачарували мене так, що я мусив лишатися змієм доти, доки яка-небудь дівчина не пообіцяє вийти за мене заміж. Як можу я віддячити тобі за твою ласку?

Чоловік-Змій став вождем свого племені, а його злих братів вигнали геть. Нтомбінде привела молодого красеня до свого батька, а той благословив їх і дав багато подарунків своїй доньці.

Чоловік-Змій правив мудро й добре. З часом у Нтомбінде народилося багато дітей, таких самих гарних, як її чоловік, і хоробрих та безстрашних, як вона.

БАГАТТЯ НА ПАГОРБІ Кенійська народна казка

Колись дуже давно було в Кенії озеро з холодною водою.

Багато звірів приходило до озера вночі, щоб напитися води. А люди вночі туди ніколи не ходили; вони боялися, що звірі можуть роздерти або з’їсти їх.

Одного разу багатій, у якого була гарна-прегарна дочка, оголосив:

— Я віддам дочку за того, хто піде на озеро ввечері й просидить у холодній воді до самого ранку.

А в тому селі був юнак, який палко кохав дочку багатія. І сказав він своїй матері:

— Я піду на озеро й спробую просидіти у воді всю ніч.

— Не роби цього, — мовила мати. — Ти у мене єдиний син. Вода в озері дуже холодна, і звірі можуть тебе з’їсти. Не ходи туди!

Вона не переставала плакати, але син стояв на своєму:

— Не плачте, мамо. Я мушу спробувати, бо кохаю цю дівчину!

Подався він до батька дівчини і сказав, що хоче піти на озеро й просидіти там цілу ніч у холодній воді. Багатій наказав своїм слугам сховатися в такому місці, звідки вони могли б стежити за хлопцем.

Коли настала ніч, юнак пішов на озеро. А мати його подалася слідом за ним, та так, щоб він її не бачив.

Недалеко від того місця, де юнак зайшов у воду, був пагорб. Жінка піднялась на той пагорб і запалила там багаття. Дикі звірі побачили вогонь і не наважилися підійти до того місця.

Хлопець теж побачив вогонь і зрозумів, що це мати запалила його. Він думав про материнську любов, і вона зігрівала його всю ніч у холодній воді.

Настав ранок. Юнак пішов до багатія. Побачивши його, багатій сказав:

— Мої слуги кажуть, що неподалеку від озера на пагорбі вони бачили вогонь. Він зігрівав тебе, тому ти зміг просидіти у холодній воді цілу ніч. Тому я не віддам за тебе мою доньку. Прощавай.

Наступного ранку юнак із матір’ю і багатій зі слугами прийшли до судді. В залі було багато людей, які хотіли послухати.

Суддя попросив, щоб йому принесли глечик з холодною водою. В сорока кроках від глечика він розклав багаття.

— А зараз, — сказав він, — ми почекаємо, поки вода нагріється.

Та люди загукали:

— Але вогонь так далеко, що він не може нагріти воду!

Тоді суддя промовив:

— А як же міг юнак зігрітися від багаття, що було в сорока кроках від нього?

Отак закінчився цей суд, після якого юнак одружився з дочкою багатія, і прожили вони щасливо багато-багато років.

РИБАЛКА Н’ДРЕТСА Малагасійська народна казка

Багато років тому в країні, де плине Велика Ріка, жив собі рибалка на ім’я Н’Дретса. Щодня ходив він до Великої Ріки, де стояв його човен. Рибальська сіть та невеличкий гарпун — оце і все знаряддя, що мав Н’Дретса.

Дні змінювали ночі, ночі — дні. Траплявся багатий улов, а траплялося, що їсти не було чого…

Якось Н’Дретса закинув сіть у чисті глибини Великої Ріки і раптом відчув, що сіть стала дуже важка.

«Може, сіть зачепилася за скелю чи заплуталася за глибинні водорості?» — подумав Н’Дретса. Але раптом човен почало водити з боку в бік. Міцно тримав сіть у своїх зашкарублих руках Н’Дретса. І… О, диво!.. У сіті була величезна рибина. Такої Н’Дретса не бачив за все своє рибальське життя.

— Рибалко! — почала благати рибина. — Відпусти мене на волю. Я дуже стара. Луска моя пожовтіла від часів, а зябра стали тверді й колючі, як кущі шипшини. Хай я помру там, де й мої пращури.

Жалісно плакала рибина. Плакала за своєю хатиною в глибинах вод, плакала за річкою батьків, нарікала на свою гірку долю…

Н’Дретса відчув, що серце його крається від жалю, і він відпустив рибину. Та пірнула в глибочінь ріки, потім спливла на поверхню і мовила:

— Я навіки буду вдячна тобі, рибалко. Хай могутній Дух Ріки подарує тобі скарб у тисячу разів цінніший за стару рибину! Жодна жива істота не забере у тебе цього скарбу.

Сказала це рибина і зникла в глибині ріки. А Н’Дретса пішов собі додому. Біля невеличкої затоки він почув якийсь шум. «Що б це могло бути? — подумав рибалка. — Кажуть, що саме в цей час, коли останні промені сонця згасають за обрієм, доньки хвиль, Сирени, водять танок біля берегів».

Він виглянув з-за скелі… О диво! Побачив молодих красунь, які плескались у воді.

Зненацька двоє воїнів з довгими списами з’явились коло Н’Дретси і схопили його.

— Хто ти, чужинцю, що відважився звести очі на доньку нашого могутнього царя, велику царівну, коли вона купається? — запитав один з них.

— Ти дорого заплатиш за це. Очі, що бачили тіло царівни, не повинні більше бачити, як сходить сонце, — провадив другий.

— Благаю, відпустіть мене! — заплакав Н’Дретса. — Я зовсім не хотів турбувати велику царівну.

У цей час до них підійшли одягнені жінки. Одна з них була така гарна на вроду, що Н’Дретса заплющив очі, аби не дивитися. Красуня мовила до нього:

— Не бійся, чужинцю. Ніхто не заподіє тобі зла. Мене звуть Дена. Я — єдина донька царя цієї країни. Ти саме та людина, яку надіслала мені доля. Моя покійна годувальниця казала, що мій наречений прийде до мене у сні. Тому я відмовила принцам з далеких країн і великому Господарю Лісу, що сватався до мене. В одному із снів, коли великий Дух Марева схилився наді мною, я побачила людину на великій рибині. Вони пливли по Великій Ріці. Чоловік на рибині наблизився до мене і поцілував. У нього було твоє обличчя. Я зрозуміла, що мій час настав. Мій наречений — це ти!

І Н’Дретса зрозумів, про який скарб казала йому рибина.

Після царевої смерті Н’Дретса і його дружина Дена стали правити країною. Вони жили дуже довго і в них було багато дітей.

Одного вечора, прогулюючись удвох понад берегом Великої Ріки, вони зникли і ніколи вже не повернулися. Старі люди кажуть, що коли місяць уповні і на тихій поверхні віддзеркалюються зірки, посеред небозводу можна побачити обриси жінки та чоловіка…

ТІДІАН Малійська народна казка

Жила колись дівчина на ймення Тідіан, у якої померла мати. А мачуха змушувала її робити найважчу роботу: товкти просо, носити воду, збирати хмиз, прати білизну, варити обід — і отак щодня!

Напередодні свята дівчатам звичай велить робити зачіски. От надійшло якесь там свято, Тідіан і питає мачухи:

— Мамо, завтра мої подруги йдуть виплітати кіски, можна, і я з ними піду до перукарки?

А мачуха собі міркує, що б його вигадати, аби падчірку не пустити, але так, щоб люди потім не казали, яка вона зла, от вона й придумала.

— Підеш, — каже, — як поробиш удома всю роботу!

Другого ранку, як тільки розвиднілося, прийшли дівчата до Тідіан, а та вибачається:

— Мені треба спершу всю роботу в хаті поробити, ви йдіть, а я вас наздожену. Тільки дорогу я знаю погано, тому, як дійдете до роздоріжжя, покладіть, будь ласка, гілку з листям поперек стежки, якою не треба йти.

Хатню роботу Тідіан скінчила, коли сонце вже височенько підбилося. Бігом кинулася вона доганяти подруг. Прибігла до роздоріжжя та й спинилася. Нещодавно зламана гілка лежала якраз поперек однієї з двох стежок. Але дівчата, сердиті на Тідіан за те, що вона вранці відмовилася йти разом з ними, вирішили покепкувати з неї і поклали гілку на стежку, якою пішли самі. Та вони не знали, що стежка, яку вказали Тідіан, вела до лігва змія.

Отак Тідіан вийшла просто до печери змія. Коли вона те помітила, було вже пізно. Вона почула грізне сичання і здригнулася. З очей змія неначе блискали блискавки.

— Ану кажи, хто дозволив тобі прийти до моєї домівки?

Дівчина переборола страх і відказала:

— Я не знала, що це твоя домівка. Подруги мене обдурили.

Змій трохи полагіднішав:

— Чого ж ти хочеш? Кажи!

Тідіан трохи оговталася й насмілилася сказати, що вона хотіла б усього-на-всього зробити зачіску до свята.

— Даруй мені мою помилку і відпусти!

А треба сказати, що, крім багато чого іншого, той змій умів чудово виплітати зачіски та ще й вплітав у кіски золоті й срібні нитки. Зрозумів змій, що Тідіан справді ошукали, й наказав їй підійти ближче:

— Я зроблю тебе найкращою серед усіх дівчат. Але гляди, нікому не кажи про мене; як скажеш, одразу й помреш.

Зробив змій дівчині зачіску, переплетену золотими і срібними нитками. Прощаючись, він дав їй стару шапку, щоб ніхто не бачив її розкішної зачіски:

— А тепер іди! Шапку знімеш аж тоді, як почнеться свято.

Тідіан повернулася до села. Побачили її подруги і ну глузувати з неї і з її старої шапки.

Настав вечір. Хлопці й дівчата, чекаючи початку танців, влаштували ігри на майдані.

Один хлопець став сміятися з Тідіан і зрештою здер із неї стару шапку. Тоді всі побачили, як засяяли кіски на голові дівчини, і дивом здивувалися: «Хто тебе так гарно причесав?»

Та хоч як допитувалися, Тідіан не захотіла сказати імені майстра.

Усе село, чоловіки, жінки й діти, збіглися дивитися на ту пречудову зачіску.

Заздрісна мачуха, і собі цікава знати, відвела Тідіан убік:

— Скажи мені ім’я твого перукаря і де він живе, а я тобі за це дам на допомогу слугу.

Тідіан дуже хотілося полегшити свою щоденну тяжку роботу, але вона відмовилася розкрити свою таємницю.

Тоді втрутився батько Тідіан. Він пообіцяв їй аж двох слуг, але й тут вона лишилася незворушною.

Староста села їй запропонував:

— Кожна родина дасть тобі подарунок, тобі слугуватимуть як цариці. Я сам подарую тобі половину моїх полів, коли скажеш, хто той майстер.

Але і йому Тідіан нічого не сказала!

Порадились тоді мешканці селища і вирішили:

— Покличемо хлопця, якого вона любить, може, він зуміє випитати її таємницю.

Хлопець спробував лагідно розговорити Тідіан, але й він добився не більше за інших. Вона тільки з жалем відказувала:

— Я мушу мовчати, бо від цього залежить моє життя.

— Отже, ти мене не любиш! Ти щось від мене приховуєш. Як я зможу тобі вірити надалі? Доведи, що ти мене кохаєш!

І дівчина змушена була признатися:

— То змій мене причесав.

Не знала Тідіан, що змій послав пташку, аби та стежила за нею. Ледве-но вона промовила ті слова, як пташка-шпигунка заспівала в неї над самісіньким вухом:

Підвелася Тідіан і покірно пішла за пташкою, яка пурхала з дерева на дерево, до печери змія.

Повторила пташка свою пісню змієві, а той удав, що погано чує, й наказав їй підлетіти ближче. Тідіан тремтіла, як у лихоманці…

Але змій проковтнув пташку і відпустив дівчину:

— Ти, Тідіан, відмовилася від найспокусливіших обіцянок. Я переконався в твоїй скромності і чесноті. Твоя вірність у коханні робить тобі честь, і я відпускаю тебе на волю.

КІТ МБІШІ И СОБАКА ОМБВА Намібійська народна казка

Колись дуже давно жили собі в селянина двоє друзів — кіт Мбіші і собака Омбва.

Посіяв якось селянин пшеницю і ячмінь.

Коли зерно доспіло, його обмолотили, просіяли, зсипали у великі гарбузові глечики й поставили в комору. Але селянин боявся, щоб зерно не покрали злодії й не поїли миші. Покликав він Омбву й Мбіші і наказав їм охороняти зерно вдень та вночі.

Спочатку друзі стояли на варті вдвох. Але ні мишей, ні злодіїв не було видно.

— Давно ми вже тут стоїмо, а нічого не сталося, — промовив кіт Мбіші.— Давай-но стояти на варті по черзі.

Омбва погодився і сказав, що піде відпочивати першим. Тільки-но собака покинув варту, з’явилися злодії. Вони забрали з комори кілька глечиків. Мбіші бачив це, але подумав, що не його це справа — проганяти злодіїв. Згорнувся в клубочок і заснув.

Коли собака вернувся, кіт йому нічого не сказав. А як кіт пішов, мишка Омуку разом зі своїми дітьми та родичами залізли в комору і почали їсти зерно. Омбва бачив їх, але вирішив, що не його це справа — проганяти мишей. Улігся якнайзручніше, поклав голову на передні лапи й заснув.

Якось селянин зайшов до комори і перелякався, побачивши, що частину зерна з’їли миші, а решти взагалі нема.

— Омбва! Мбіші! — сердито закричав він. — Де зерно, яке я наказав вам охороняти?

Собака і кіт злякано перезирнулися.

— Це Мбіші винен. Миші тягали зерно, поки його тут не було.

— Ні, це Омбва винен, — виправдовувався кіт. — Злодії крали зерно, а його тут не було…

Довго кричали вони, звинувачуючи один одного. Селянин розсердився.

— Замовкніть! — вигукнув він. — Ви обидва винні! Жодному з вас я більше не вірю. Геть із мого дому!

Відтоді кіт і собака стали найзлішими ворогами. Хоч би де вони зустрілись, завжди гризуться і б’ються доти, поки котрийсь із них втече.

НАЙДОВША КАЗКА НА СВІТІ Намібійська народна казка

Чи знаєте ви казку про найдовшу казку на світі?

Жив собі вождь, який дуже любив слухати казки. Він знав так багато казок, що іноді зупиняв оповідача й сам закінчував казку.

Якось він розіслав по білому світу своїх слуг, щоб знайти людину, яка дуже добре розповідає казки.

— Наш вождь надішле багато дарунків тому, хто розповість йому найдовшу казку на світі й розсмішить його! — кричали слуги на вулицях.

Багато людей приходили до вождя й розповідали йому дуже довгі казки. Вони намагалися розсмішити його, але нікому не вдалося цього зробити. Кожного разу вождь казав:

— Це не найдовша казка в світі, і в ній нема нічого смішного.

Якось прийшов до вождя хлопець і промовив:

— О, мій вождю, я хочу розповісти тобі найдовшу казку в світі й розсмішити тебе.

— Ну сідай, — відповів вождь, — і починай свою казку.

Хлопець почав розповідати:

— Колись, дуже давно жив чоловік, якого звали Убанбу. Він дуже багато їв і все не міг наїстися. Дізнався про нього вождь тієї країни й сказав: «Приведіть його до мене, я нагодую його». Він наказав своїм слугам принести сотні тисяч горщиків із їжею. Сотні верблюдів, які везли на спинах ті горщики, зупинилися перед домівкою вождя. Багато людей прийшло подивитись на Убанбу. Забили тамтами, заграла музика, заспівали піснярі. Убанбу вклонився вождю й сказав людям:

— А зараз дивіться на мене! Дивіться на мене! Дивіться на мене!

З цими словами Убанбу почав їсти суп. І він їв, їв, їв, їв…

— Ну, а що потім? — запитав вождь. — Він їв, їв, їв, а потім?

— О, вождю, — відповів хлопець. — Це був тільки перший горщик, а там же їх були тисячі! Почекай трохи. І він їв, їв, їв і їв…

Настав вечір. Хлопець і далі розповідав казку:

— …і він їв, їв, їв і їв…

Нарешті вождь звелів йому зробити перерву до наступного ранку.

Вранці вождь наказав хлопцеві розповідати далі свою казку.

— Що далі ти мені розкажеш про Убанбу? — спитав він.

— О, мій вождю, він те тільки їв, але також і пив. Він пив, а потім знову їв, їв, їв і їв…

Юнак розповідав усе голосніше й голосніше:

— І він їв, їв, їв і їв…

Вождь глянув на хлопця й розсміявся.

— Ну, хлопче, твоя казка найдовша в світі! А зараз відпочинь. Зупинись!

І юний оповідач замовк. Він одержав багато подарунків від вождя, сів на верблюда й поїхав геть, бурмочучи:

— А він їв, їв, їв і їв…