Книга Балтиморів

1

Я — письменник.

Так прозивають мене всі. Друзі, батьки, рідня й навіть незнайомці; мене впізнають у громадських місцях і питають: «Ви часом не той письменник, що ото…» Я письменник, і цим усе сказано.

Люди думають собі, що як ти письменник, то життя твоє безтурботне. Днями один мій приятель поскаржився, що йому далеко їздити на роботу, і заявив: «Тобі воно анідесь, ти вранці встав собі з ліжка, сів за столом і пишеш на здоров’я. Та й годі». Я промовчав; нелегко усвідомлювати, що твоя праця видається всім цілковитим ледачкуванням. Люди думають, що ти гуляєш, а ти гаруєш мов чорний віл, причому якраз тоді, коли на позір нічого не робиш.

Писати книжку — це наче відкрити літній табір. У твоє самотнє мирне життя раптом без попередження вдирається цілісінька юрба галасливих персонажів і все перевертає догори коренем. Приїздять удосвіта, вилазять із величезного автобуса, галасують, ладнаючись зіграти свої ролі. І нікуди ти не подінешся: доведеться піклуватися про них, годувати, давати їм помешкання. Ти за все відповідаєш. Ти ж бо письменник.

Ця історія розпочалася у лютому 2012 року; я збирався писати новий роман і подався з Нью-Йорка до Бока-Ратона, що у Флориді, в свій новий дім. Придбав я його три місяці тому, продавши права на екранізацію нової книжки, і тепер подався туди вперше, якщо не брати до уваги коротких візитів у грудні та січні, коли завозив туди меблі. Дім був просторий, з панорамними вікнами, і стояв він біля озера, довкола якого полюбляли гуляти місцеві мешканці. У цьому зеленому й дуже затишному районі жили переважно заможні пенсіонери, тому серед них я скидався на білу ворону. Я був удвічі молодший, але місцина припала до вподоби саме тим цілковитим спокоєм. Отакий куточок і потрібен був мені, щоб писати.

На відміну від попередніх коротких візитів, тепер я нікуди не поспішав і подався до Флориди автівкою. Шлях у тисячу двісті миль нітрохи не лякав мене: останніми роками частенько мандрував із Нью-Йорка відвідати дядечка, Сола Ґольдмана, який після Драми, що спіткала його родину, оселився у передмісті Маямі. Шлях той я знав як свої п’ять пальців.

Виїхавши із засніженого Нью-Йорка, де ртутний стовпчик термометра показував мінус десять градусів, я за два дні опинився в теплих зимових тропіках Бока-Ратона. Коли понад осяяним сонцем шосе замигтіли звичні пальми, я мимохідь пригадав дядечка Сола. Мені дуже його бракувало. Усвідомив я це, коли мало не проскочив поворот на Бока-Ратон: мені кортіло прямувати далі, щоб побачитися з ним у Маямі. Подумав навіть, що минулого разу я приїздив не так задля того, щоб привезти меблі, як на те, щоб наново звикнути до Флориди. Без нього в ній було все не таке.

Найближчим моїм сусідою в Бока-Ратоні був симпатичний сімдесятирічний дідок Леонард Горовіц, в минулому чільний фахівець із конституційного права у Гарварді; він збував у Флориді кожну зиму і, щоб мати якесь діло після смерті дружини, писав книжку, проте ніяк не міг її розпочати. Запізналися ми того дня, коли я придбав дім. Він одразу прийшов до мене з цілим пакованням пивних бляшанок і привітав із приїздом; ми відразу знайшли спільну мову. Відтоді це стало в нього за звичку, і він приходив щоразу, як я приїздив. Незабаром ми заприятелювали.

Він цінував моє товариство і, здається, радів, що я поживу тут трохи. Я сказав, що збираюся писати черговий роман, і він одразу ж заговорив про свій. Він всеньку душу в нього вкладав, та сюжет ніяк не рухався з місця. Весь час носив він із собою грубий зошит на пружині, де на палітурці написав фломастером «Зошит № 1», що мало означати, ніби є ще якісь зошити. Він завжди сидів над тим зошитом з самісінького ранку то на терасі свого дому, то за кухонним столом; часом я заставав його за тим ділом десь навіть у кав’ярні в середмісті. А ось він, навпаки, бачив, що я гуляю, купаюся в озері, йду на пляж або побігати. Вечорами він дзвонив у двері й приносив свіже пиво. Ми смакували його в мене на терасі, на тлі чудесного озера та пальм, що золотіли у промінні вечірнього сонця, грали в шахи і слухали музику. Походивши і не зводячи очей із шахівниці, він завжди питав у мене про те саме:

— То що, Маркусе, як там ваша книжина?

— Помаленьку, Лео, помаленьку.

Отак минули два тижні, аж якось увечері, збираючись з’їсти мою туру, він раптом забрав руку і з несподіваною досадою запитав:

— Нащо ви оце приїхали сюди, хіба не роман писати?

— Авжеж, роман, а що?

— А те, що ви й за холодну воду не беретеся, і це нервує мене.

— Чому ви гадаєте, ніби я й за холодну воду не беруся?

— А хіба я не бачу? Ви цілісінькі дні мрієте, ходите на пробіжки або дивитеся, як хмари пливуть у небі. Мені сімдесят вісім років, це я повинен відпочивати, а ви повинні гарувати!

— А що вас нервує, Лео? Моя книжка чи ваша?

Я влучив простісінько в ціль. Він злагіднів.

— Та я хочу збагнути, як це воно у вас виходить. Мій роман не рухається. Ото мені й цікаво, як ви працюєте.

— Сідаю отут на терасі та й думаю. Це нелегка праця, повірте мені. А ви пишете задля того, щоб дати поживу розуму. Це зовсім інша річ.

Він посунув уперед коня й оголосив мені шах.

— Може, підкажете мені хороший сюжет для роману?

— Це неможливо.

— Чому?

— Ви мусите самі його придумати.

— То бодай не пишіть нічого про Бока-Ратон, прошу вас. Бракує тільки, щоб усі ваші читачі поприїжджали сюди подивитися на ваш дім.

Я всміхнувся.

— Не треба шукати сюжет, Лео. Він сам виникне. Сюжет — це якась подія, й статися вона може кожної миті.

Хіба міг я уявити, що саме тоді, коли я це казав, все так і станеться? Я помітив на березі озера силует пса. Він гасав туди й сюди, водячи носом у траві, чималенький, але сухорлявий, з гострими вухами. Людей поблизу видно не було.

— А пес наче сам тут бігає, — сказав я.

Горовіц звів голову, зиркнув на собаку і сказав:

— У нас тут нема безпритульних псів.

— Я не сказав, що він безпритульний. Я сказав, що він сам гуляє.

Псів я страшенно люблю. Я підвівся, склав долоні човником і свиснув, гукаючи пса. Той наставив вуха. Я свиснув ще раз, і він підбіг до нас.

— Ви з глузду з’їхали, — буркнув Лео, — хто вам сказав, що він не скажений? Ходіть.

— Ніхто, — неуважно відказав я й посунув туру.

За таке нахабство Горовіц з’їв у мене ферзя.

Пес підбіг до тераси. Я опустився перед ним навпочіпки. То був чималий самець, з темною шерстю, чорним писком і довгими тюленячими вусами. Він притулив до мене голову, і я погладив його. Вигляд у нього був лагідний і мирний. Я відчув, що поміж нами відразу запанувала приязнь, то було наче любов з першого погляду, хто знає псів, той зрозуміє мене. Нашийника він не мав, тож дізнатися, кому належить, було неможливо.

— Ви вже бачили тут цього пса? — запитав я Лео.

— Жодного разу.

Обнишпоривши терасу, собака побіг униз і помчав між кущами та пальмами, не давши мені затримати його.

— Здається, він знає ці місця, — сказав Горовіц. — Певне, сусідський.

Того вечора було душно. Коли вже добряче смеркло і Лео зібрався йти додому, небо насупилося. Незабаром вибухнула шалена гроза, над озером сяйнули блискавиці, а потім хмари неначе репнули і вперіщила злива. Десь опівночі я читав у вітальні, аж почув, як на терасі щось задзяволило. Пішов поглянути, що там коїться, й крізь засклені двері побачив того пса; він геть намок і мав жалюгідний вигляд. Я відчинив двері, й собака прослизнув до хати. Потім благально глянув мені у вічі.

— Гаразд, — сказав я, — залишайся.

Дав йому їсти і налляв води, поставивши замість мисок дві каструлі, сів поруч і витер пса великим рушником, а потім ми дивилися, як злива потоком струмує по шибах.

Переночував він у мене. Прокинувшись уранці, я побачив, що пес спокійно спить собі на кахляній долівці у кухні. Я зробив мотузяний поводок, що, втім, було зайве, бо пес і так слухняно ішов за мною, і ми подалися шукати його господаря.

Лео пив каву в себе на ґанку, перед ним лежав «Зошит № 1», розгорнутий на безнадійно чистій сторінці.

— Чого ви ото морочитеся з тим псом, Маркусе? — поспитався він, побачивши, як я підсаджую пса у багажник.

— Він уночі прибився до мене на терасу. Була гроза, то я пустив його до хати. Мабуть, він загубився.

— То куди ви зібралися?

— До супермаркету. Повішу там оголошення.

— Бачу, працювати вам не хочеться.

— А я оце якраз і працюю.

— То не перетрудіться, друже.

— Постараюся.

Повісивши оголошення в двох найближчих супермаркетах, я пройшов із псом головною вулицею Бока-Ратона, сподіваючись, що хтось упізнає його, проте марно. Потім заглянув до поліційної дільниці, де мене послали у ветлікарню.

Часом у псів є чипи, за якими можна знайти їхніх власників. У цього чипа не було, тому ветеринар нічим не зміг мені зарадити. Запропонував було віддати пса у притулок, та я відмовився й попрямував додому зі своїм новим приятелем; попри те, що був це чималий собака, поводився він напрочуд мирно і слухняно.

Лео чекав мене на ґанку. Угледівши нас, він побіг, вимахуючи допіру видрукуваними сторінками. Нещодавно він відкрив для себе магію пошуку в Google й весь час набирав запитання, що спадали йому на думку. На такого науковця, яким він був у минулому, ті алгоритми справляли незабутнє враження, адже раніше йому доводилося годинами сидіти в бібліотеках, шукаючи потрібну інформацію.

— Я оце провів невеличке дослідження, — сказав він таким тоном, наче розкрив щойно справу про вбивство Кеннеді, а потім простягнув з десяток сторінок, певне, доведеться незабаром міняти йому картридж у принтері.

— І що ж ви з’ясували, пане професоре?

— Собаки завжди повертаються. Декотрі пробігають тисячі миль, щоб дістатися додому.

— То що ви мені порадите?

Лео зробив мудре лице.

— Ідіть за псом, а не ведіть його за собою. Він знає, куди йти, а ви ні.

Що ж, мій сусіда мав рацію. Я вирішив відпустити пса і дати йому змогу прямувати, куди заманеться. Він побіг спершу до озера, потім подався пішохідною доріжкою. Ми перетнули майданчик для гольфа й опинилися в житловому кварталі, де я ніколи досі не бував, на березі вузької затоки. Пес попрямував дорогою, двічі звернув праворуч і зупинився перед брамою розкішного будинку. Потім сів і загавкав.

Я натиснув кнопку переговорного пристрою. Відповів жіночий голос, і я сказав, що знайшов їхнього пса. Хвіртка прочинилася, й пес побіг до хати, вочевидь зрадівши, що дістався додому.

Я увійшов за ним. На ґанок вийшла жінка, і пес почав радісно плигати коло неї. Я почув, як вона назвала його Дюком. Обоє страшенно тішилися, поки я йшов до них. Потім вона звела голову, і я аж остовпів.

— Александра? — пробурмотів урешті.

— Маркус?

Як і я, вона очам своїм не вірила.

Ми вперше зустрілися за вісім років після Драми, що нас розлучила. Вона широко розплющила очі.

— Маркусе, це ти? — майже вигукнула вона.

Я стояв наче вкопаний.

Вона побігла до мене.

Охоплена непідробною ніжністю, взяла моє обличчя в долоні, наче, як і я, не вірила в реальність того, що відбувалося, і хотіла упевнитися в цім. А я й слова не міг промовити.

— Маркусе, — сказала вона, — повірити не можу, що це ти!

Якщо ви живете не в печері, то, певне, чули про Александру Невіль, найуславленішу співачку й музúку останніх років. Вона була тим ідолом, якого вже давно чекала нація, ця жінка вивела музичну індустрію з глухого кута. Три її альбоми розійшлися накладом у двадцять мільйонів примірників, упродовж останніх двох років вона була в переліку айвпливовіших особистостей, яких визначив ілюстрований часопис «Тайм», а її статок оцінювали в сто п’ятдесят мільйонів доларів. Публіка її обожнювала, критики вихваляли. Молодь любила її, старші люди теж. Любили її всі, аж мені здавалося, ніби Америка тільки те й робила, що захоплено і несамовито скандувала чотири склади того імені — А-лек-сан-дра.

Жила вона з канадським хокеїстом Кевіном Лежандром, який саме вийшов із хати.

— Ви знайшли Дюка! Ми ще з учора його шукаємо! Алекс так засмутилася. Дякуємо!

Він простягнув мені руку, щоб поздоровкатися. Я побачив, як напнулися його м’язи, коли він стиснув мої пальці. Про Кевіна я знав тільки з таблоїдів, де без угаву коментували його стосунки з Александрою. Він був просто-таки безсоромно красивий, ще дужче ніж на світлинах. Кевін зацікавлено глянув на мене і запитав:

— Я вас десь бачив?

— Мене звати Маркус, Маркус Ґольдман.

— Письменник, так?

— Атож.

— Я читав останню вашу книжку. Александра порадила, їй страшенно подобається все, що ви пишете.

Я повірити не міг, у якій ситуації опинився. Щойно я знову побачився з Александрою, до того ж у домі її нареченого. Кевін, звісно, не розумів, що діється, тож запропонував мені пообідати з ними, і я охоче погодився.

Ми засмажили м’яса на величезному барбекю, що стояло на терасі. Я не стежив за розвитком Кевінової кар’єри і вважав, що він і досі захисник у команді «Нешвілл Предаторз», а з’ясувалося, що його перекупили у «Флорида Пантерз» під час останнього трансферу. То був його дім. Віднедавна він мешкав у Бока-Ратоні, й Александра приїхала сюди, скориставшись перервою поміж записами нового диску.

Про те, що ми знайомі, Кевін уторопав аж наприкінці обіду.

— То ти з Нью-Йорка? — поспитався він у мене.

— Так, я жив там.

— А чого тебе занесло до Флориди?

— Я вже кілька років приїжджаю сюди. У Коконат Ґрові мешкав мій дядько, то я його перевідував. А тепер придбав дім неподалік, у Бока-Ратоні. Хотілося знайти спокійне місце, щоб писати.

— Як твій дядечко? — спитала Александра. — Я й не знала, що він виїхав з Балтимора.

Я ухилився од відповіді й тільки сказав:

— Він покинув Балтимор після Драми.

Сам того не зауваживши, Кевін націлив на нас виделку.

— То це мені здається, чи ви і справді давно знайомі? — спитався він.

— Я мешкала кілька років у Балтиморі, — пояснила Александра.

— А моя рідня мешкала в Нью-Йорку, — підхопив я. — Дядечко зі своєю жінкою й моїми двоюрідними братами. У тому самому кварталі, що й Александра з родиною.

Александра не стала вдаватися в подробиці, й ми поміняли тему. Після обіду вона запропонувала відвезти мене додому, адже я прийшов пішки. Опинившись із нею в автомобілі, відчув, що ми обоє зніяковіли.

— Треба ж таке, щоб твій пес прибився до мене… — врешті озвався я.

— Він частенько тікає, — відказала вона.

Мені закортіло недоречно пожартувати.

— Мабуть, Кевін йому не до душі.

— Не починай, Маркусе, — гостро відтяла вона.

— Не будь такою, Алекс…

— Якою це?

— Ти розумієш, про що я кажу.

Вона загальмувала просто посеред шляху і глянула мені у вічі.

— Маркусе, чому ти так учинив зі мною?

Я насилу витерпів той погляд.

— Ти покинув мене! — вигукнула вона.

— Мені дуже шкода. Але на те були причини.

— Причини? Не було жодної причини, щоб отак собі зникнути!

— Александро, вони… вони померли!

— То це моя вина, так?

— Ні, — відказав я знічено. — Мені шкода. Дуже шкода. Вибач за все.

Запало гнітюче мовчання. Надалі я тільки казав, куди звертати. Коли ми опинилися коло моєї домівки, вона мовила:

— Спасибі за Дюка.

— Я ще раз охоче побачився б із тобою.

— Гадаю, нехай краще все залишиться, як є. Не приходь, Маркусе.

— До Кевіна?

— У моє життя. Не приходь більше в моє життя, прошу тебе.

І вона поїхала.

До хати мені не хотілося заходити. Я понишпорив у кишені, взяв ключі від авто і вирішив трохи прокататися. Подався до Маямі, проїхав усеньке місто і, сам того не помітивши, опинився в тихому кварталі Коконат Ґров, коло дядькового дому. Надворі було тепло, тож я вийшов з авто. Притулився до капота і довго дивився на той дім. Враження було таке, наче дядько тут, наче я й досі відчуваю його присутність. Мені кортіло знову побачити його, і був лише один спосіб зробити це. Написати про нього.

Сол Ґольдман був братом мого батька. До Драми, до тієї події, що про неї я хочу вам розповісти, він, як казали мої дідусь із бабусею, був «дуже великим чоловіком». Очолював найповажнішу юридичну контору в Балтиморі й, завдяки своєму досвідові, провадив найгучніші справи в усьому Меріленді. Справа Домініка Пернеля — то він. Місто Балтимор проти Морріса — теж він. Справа про незаконні оборудки «Сандріджа» — так само його робота. У Балтиморі його знали всі. Він з’являвся на сторінках газет, на телебаченні й, пам’ятаю, як мене тоді все це вражало. Побрався він зі своєю юнацькою любов’ю, що стала для мене зватися Тітонькою Анітою. Для мене, дитини, вона була найвродливішою жінкою і найдобрішою матінкою на світі. Працювала провідним лікарем онкологічного центру лікарні Джона Гопкінса. З їхнім сином, Гіллелем, добрим і надзвичайно обдарованим хлопчиною, що був тільки на кілька місяців молодший від мене, ми були майже як рідні брати.

З цими людьми провів я найкращі роки мого дитинства, і ще довго по тому сама згадка про їхнє ім’я переповнювала мене гордістю й щастям. З-поміж усіх родин, яких я тоді знав, з-поміж усіх людей, яких мені доводилося бачити, вони видавалися мені найліпшими — і найщасливішими, й найудатнішими, і найамбітнішими, й найповажнішими. І довго по тому життя тільки підтверджувало ці висновки. То були люди іншого польоту. Я просто-таки зачарований був тією легкістю, з якою вони йшли життям, мене засліплювало їхнє сяйво, вражала їхня заможність. Я захоплювався їхніми манерами, їхніми речами та їхнім становищем у суспільстві. Мене вражав їхній величезний дім, розкішні автомобілі, літній будинок у Гемптоні, апартаменти в Маямі, їхні щорічні березневі вакації у Вістлері, Британська Колумбія, де вони каталися на лижах. Я був у захваті від їхньої доброти до мене. Від їхньої пречудової переваги, що спонукала мене захоплюватися ними. Вони не викликали заздрощів: незрівнянним не можна заздрити. Здається, самісінький Господь опікувався ними. Я довго вірив, що з ними нічого не станеться. Вірив, що житимуть вони вічно.

2

Наступного дня після зустрічі з Александрою я цілісінький день сидів у кабінеті. Хіба що вдосвіта, як стояла прохолода, подався до озера, щоб побігати трохи.

Ще не знаючи, що робитиму з цим далі, вирішив собі записати найважливіші події з історії Балтиморських Ґольдманів. Почав малювати генеалогічне дерево нашого роду, а потім збагнув, що треба додавати туди пояснення, надто ж у тому, що стосувалося походження Вуді. Дерево незабаром обросло цілісіньким гаєм приміток, які я робив на полях, тож незабаром вирішив, що задля ясності треба було б усе попереписувати на картки. Переді мною лежала світлина, яку знайшов два роки тому дядько Сол. На ній був я, молодший на сімнадцять років, а поруч усі, кого я любив: мої двоюрідні брати Гіллель і Вуді, а також Александра. Вона послала копію світлини кожному з нас, і на звороті написала:

Натоді їй було сімнадцять років, а моїм двоюрідним братам і мені по п’ятнадцять. Уже тоді вирізнялася вона всіма тими чеснотами, за які полюбили її мільйони людей, та ми не сварилися за неї. Дивлячись на ту світлину, я знову поринув у роки нашої далекої юності, коли ще не втратив моїх братів, коли ще не став новою зіркою американської літератури, а головне, коли Александра Невіль ще не зробилася тією знаменитістю, якою вона є сьогодні. Коли вся Америка ще не закохалася в її особистість, у її пісні, коли її альбоми ще не вражали до нестями мільйони шанувальників. Коли ще не їздила вона в турне, коли ще не стала улюбленицею, на яку так довго чекала Америка.

Надвечір Лео, як водиться, знову подзвонив у мої двері.

— Маркусе, у вас усе гаразд? Од вас нічого не чути з учорашнього вечора. Ви знайшли господарів того псиська?

— Авжеж. Він належить другові дівчини, яку я колись кохав.

Лео страшенно здивувався.

— Тісний цей світ, — сказав він. — І як її звати?

— Ви не повірите. Александра Невіль.

— Співачка?

— Еге ж.

— То ви з нею знайомі?

Я пошукав світлину і простягнув йому.

— Оце вона? — тицьнув пальцем Лео.

— Атож. За тієї пори, коли ми були юні й щасливі.

— А це що за хлопці?

— Мої балтиморські брати і я.

— Та й що з ними сталося?

— Ох, це довга історія…

Того вечора ми з Лео до самісінької ночі грали в шахи. Добре, що він розважив мене: кілька годин я й не думав про

Александру. Страшенно збурила мене зустріч із нею. За усі ці роки я так і не зміг її забути.

Наступного дня я не втерпів і знову подався до будинку Кевіна Лежандра. Хтозна, на що я сподівався. Мабуть, зустріти її. Ще раз побалакати з нею. Та якби вона побачила мене, то розгнівалася б. Отож зупинився я на паралельній вулиці, аж помітив, що живопліт раптом загойдався. Придивившись уважніше, побачив того собацюру Дюка, який саме виліз із кущів. Я вийшов з авто і тихенько погукав його. Він добре пам’ятав мене і прибіг, щоб його погладили. Раптом у мене виникла непогана думка, і я не зміг її відігнати. А ну ж бо Дюк допоможе мені наново зав’язати стосунки з Александрою? Я відчинив багажник, і собака слухняно поліз туди. А певно, він же мені довіряв. Я швиденько рушив з місця й поїхав додому. Пес добре орієнтувався в будинку. Я сів у кабінеті, а собака ліг коло мене і, поки я переймався історією Балтиморських Ґольдманів, був єдиним моїм товариством.

Їх прозивали «Балтиморськими Ґольдманами», а нас, моїх батьків і мене, «Монклерськими Ґольдманами», ми ж бо мешкали в Монклері, штат Нью-Джерсі. З часом ті наймення скоротилися, і їх почали прозивати Балтиморами, а нас Монклерами. Вигадали їх дідусь і бабця Ґольдмани, які задля ясності поділили нас за географічними ознаками. Коли ми збиралися до них у Флориду на зимові свята, вони могли, наприклад, сказати, що «Балтимори приїздять у суботу, а Монклери в неділю». Спершу воно, звісно, давало змогу називати нас лагідними прізвиськами, та згодом стало способом означити перевагу Балтиморських Ґольдманів навіть у межах нашого клану. Факти свідчили самі за себе. Балтимор був адвокат, дружина його лікарка, а їхній син навчався в найліпшій приватній школі міста. Що ж до Монклерів, то мій батько був інженер, мати — продавчиня в місцевій крамниці нью-йоркського бренду розкішного одягу, а я простий учень міської школи.

Інтонації, з якими старі Ґольдмани вимовляли ті родинні прізвиська, врешті всотали в себе всі високі почуття, що їх вони зазнавали до племені Балтиморів: слово «Балтимори» золотом спливало в них на язиці, а «Монклери» вони вимовляли так, наче жабу випльовували. Балтиморів хвалили, Монклерів ганили. Телевізор виходив з ладу, бо його поламав я, хліб був несвіжий, бо його купив мій батько. Булочки, які привозив дядько Сол, були завжди розкішні, а телевізор працював, бо полагодив його, звісно ж, Гіллель. Навіть в однакових ситуаціях не мали ми рівності: якщо хтось із-поміж нас запізнювався на вечерю, то казали, що сердешні Балтимори напевне застрягли у корках. А якщо запізнювалися Монклери, то дідусь із бабцею казали, що вони завжди так роблять, нічого дивного, мовляв. У всіх випадках Балтимори були утіленням найкращого, а Монклери могли б і ліпше поводитися. Найвишуканіша ікра, яку привозили Монклери, не варта була й жмені гнилої капусти від Балтиморів. Коли у крамниці чи в ресторані ми зустрічали знайомих діда й баби, то бабця казала: «Оце мій син Сол, відомий адвокат. А це його дружина Аніта, провідний лікар у центрі Джона Гопкінса, і їхній син Гіллель, юний геній». Кожному Балтиморові тиснули долоню й поштиво вклонялися. Продовжуючи свій монолог, бабця недбало тицяла пальцем на нас із батьком. «А це родина мого молодшого сина». І нам кивали головою, як ото дякують водієві чи хатній прибиральниці.

Тільки в одному упродовж перших років мого дитинства рівні були Балтимори і Монклери — у кількості: обидві наші родини складалися з трьох осіб. Та хоч офіційно Балтиморських Ґольдманів було троє, всі, хто добре їх знали, сказали б, що їх четверо. Адже незабаром моєму двоюрідному братові Гіллелеві, з яким я ділив лиху долю єдиної дитини, неабияк поталанило — життя подарувало йому брата. Внаслідок подій, що про них я ще розповім, у всіх ситуаціях поруч із ним був друг, котрого, якби його не знали, можна було б вважати уявним. Звали його Вудро Фінн чи, як ми його називали, Вуді, й був він був гарніший, вищий, дужчий, усе вмів, на все звертав увагу і завжди перебував поруч, коли у ньому була потреба.

Минуло трохи часу, й Вуді посів у родині Балтиморських Ґольдманів особливе місце, став заразом одним із них і одним із наших, небожем, сином і братом. Його присутність поміж ними була така очевидна, що — найвища ознака його належності до цих людей — як він був відсутній у колі родини, то всі відразу ж питали, де це він подівся. Ґольдмани непокоїлися, коли його не було, його присутність була не просто законною, а й необхідною умовою єдності їхньої родини. Якби хтось запитав про Балтиморських Ґольдманів, то йому відразу ж, не замислюючись, назвали б Вуді. Отак вони знову переграли нас: у матчі Монклерів проти Балтиморів, де завжди була нічия, рахунок тепер став 4:3. Вуді, Гіллель і я були найвірніші друзі на світі. З Вуді минули найкращі мої роки у Балтиморів, від 1990 до 1998 року, то був прегарна пора, хоч у ній і зародилися зерна того, що призвело потім до Драми. Від десяти до вісімнадцяти років ми були цілком нерозлучні, становлячи трійцю, яку прозвали Ватагою Ґольдманів. Ми любили один одного, як люблять мало які брати: ми зміцнили наші стосунки урочистими присягами, змішали нашу кров, поклялися у вірності й у вічній дружбі. Попри те, що сталося потім, я пригадую ті роки, як прекрасну пору, епопею трьох щасливих підлітків у благословенній богом Америці.

Їздити в Балтимор, бути з ними — у цьому я вбачав сенс мого життя. Тільки з ними почувався самим собою. Слава богу, хоч був я в тому віці, коли дітлахи мало подорожують самі, батьки все ж таки відпускали мене в Балтимор на вихідні, щоб я побачився з тими, кого люблю. Для мене то був початок нового життя, а віхами — розклад шкільних вакацій, педагогічні дні й святкування річниці американських героїв.

Щойно наближався День ветеранів, річниця Мартіна Лютера Кінга чи День президента, як мене охоплювала невимовна радість. Я просто місця собі не знаходив. Слава воякам, що полягли за батьківщину, слава нашим чесним і гідним президентам, що дали нам вихідний кожного третього понеділка в лютому!

Щоб вигадати зайвий день, я домігся в батьків дозволу вирушати в дорогу простісінько після школи. Допіру закінчувалися уроки, вихором біг додому і хутко збирав речі. Як валіза була готова, чекав, коли приїде з роботи мама й відвезе мене на вокзал в Ньюарку. Сидів у кріслі біля вхідних дверей, у куртці й черевиках, і тупав ногами з нетерплячки. Щоб згаяти час, розглядав світлини наших родин, що стояли на шафі коло мене. Здавалося, ми такі нікчемні, а вони просто-таки чудові. Слід сказати, що життя моє в Монклері, передмісті Нью-Джерсі, було хороше, спокійне і щасливе, я там і горя не знав. Але наші авто здавалися мені не такими лискучими, наші бесіди не такими цікавими, сонечко не таким яскравим, а повітря не таким чистим.

Потім лунав сигнал маминої автівки. Я вибігав з хати і сідав у її стареньку «хонду сівік». Мама фарбувала нігті або пила каву з картонного стаканчика, їла канапку чи заповнювала податкову декларацію. Часом вона робила все це одночасно. Вона була елегантна, добре вбрана. Гарна мов писанка, пречудовий макіяж. Та, повернувшись із роботи, не знімала з жакета бейдж зі своїм іменем і написом «До ваших послуг», а мені це здавалося страшенно принизливим. Балтиморів обслуговували, а ми були слугами.

Я картав матінку за те, що запізнилася, вона просила в мене вибачення. Я не прощав, і вона ніжно проводила долонькою по моїй чуприні. Цілувала, залишаючи на моїй щоці помаду, і хутенько витирала її хусточкою. Потім відвозила мене на вокзал, і я сідав на вечірній потяг до Балтимора. Дорогою вона казала, що любить мене і що їй мене бракуватиме. Перед тим, як посадити мене у вагон, вона простягала пакет із канапками, які купила там, де й каву, потім брала з мене обіцянку, що я буду «чемним і слухняним хлопчиком». Пригортала до себе, крадькома тицяла в кишеню двадцять доларів і казала: «Я люблю тебе, котику мій». Потім двічі, а то й три чи чотири рази цілувала в щоку. Казала, що одного цілунку замало, хоч, як на мене, і одного було забагато. Згадуючи зараз про те все, я гніваюся на себе, що не давав їй цілувати мене по десять разів. Та й кидав я її частенько, а воно було недобре. І ще за те гніваюся, що не завжди пам’ятав, які недовговічні наші матері, не завжди казав собі: люби свою матінку.

Насилу дві години — і я вже на центральному вокзалі Балтимора. Нарешті переходжу в іншу родину. Скидаю з себе тісну і вбогу вдяганку Монклерів і вбираю розкішну тогу Балтиморів. На пероні, в сутінках, чекає мене вона. Гожа, мов королева, осяйна й елегантна, мов богиня, та, що образ її часом соромітно бентежить мене ночами, — тітонька Аніта. Я підбігав і обнімав її. Відчував, як гладить вона мене по голові, як притискається її тіло до мене. Чув її голос, що казав: «Маркі, любий мій, я така рада, що бачу тебе». Хтозна чому, але зустрічала мене переважно вона, та ще й сама. Причина була, звісно, в тому, що дядечко Сол пізно приїздив зі своєї контори, а Гіллеля з Вуді вона турбувати не хотіла. Користуючись цим, я готувався зустріти її мов наречену: за кілька хвилин до прибуття потяга давав лад своєму вбранню, причісував чуба, дивлячись у віконну шибку, а як потяг зупинявся, виходив із нього, відчуваючи, як гучно калатає моє серденько. Я зраджував мою матінку з іншою жінкою. Тітонька Аніта водила чорний «БМВ», що вартував, либонь, як сукупна річна платня обох моїх батьків. Я сідав у це авто — то був перший етап мого перетворення. Я зневажливо відкидав той клятий «сівік» і починав поклонятися цьому величезному розкішному ридванові, що своєю модерністю аж очі вбирав, — у ньому ми проїздили середмістя й прямували до заможного кварталу Оук-Парк, де мешкали ті Ґольдмани. Оук-Парк був світ у собі: тут і тротуари ширші, й дерева уздовж вулиці вищі росли. Будинки наче змагалися, котрий більший, брами хизувалися вигадливими візерунками, а огорожі були неймовірно високі. Тут і перехожі видавалися мені красивішими, і цуцики їхні охайнішими, а вранішні бігуни спортивнішими. Якщо у Монклері, де ми ото жили, я бачив тільки будинки з садками і без жодних парканів, то в Оук-Парку всі маєтки були обнесені чималенькими мурами і живоплотами. Тихими вулицями, охороняючи спокій мешканців, їздили авта приватної охорони з жовтими ліхтарями і написом «Патруль Оук-Парку».

Проїзд Оук-Парком із тітонькою Анітою був другим етапом мого перетворення: там я почувався значущим. Усе видавалося мені очевидним: і авто, й квартал, і моя присутність. Патрульні в Оук-Парку мали звичку вітатися коротким помахом руки з мешканцями, коли зустрічали їх, а мешканці відповідали тим самим. Той жест означав, що все гаразд і плем’я багатіїв може собі спокійно гуляли вулицями. Коли нам махнув перший патруль, Аніта помахала у відповідь, а я до неї приєднався. Авжеж, тепер я був один із них. Під’їхавши до хати, тітонька Аніта двічі сигналила, щоб сповістити про наш приїзд, а потім натискала кнопку дистанційного пульта, і брама поволі розтуляла перед нами свої сталеві щелепи. Тітонька котила алеєю і заїжджала у чотиримісний гараж. Щойно я вилазив із авто, як двері в домі з гуркотом відчинялися і, радісно галасуючи, до мене підбігали Вуді з Гіллелем, брати, яких так і не подарувало мені життя. У дім я щоразу заходив із захватом: усе там було прегарне, розкішне, велике. Гараж був завбільшки з нашу вітальню. Кухня була завбільшки з наш дім. Ванни були завбільшки як наші покої, а в їхніх покоях могло поміститися декілька поколінь родини.

Кожен мій новий приїзд перевершував попередній, я тільки ще дужче захоплювався моїм дядечком і тітонькою, а особливо тією пречудовою згуртованістю Ватаги Ґольдманів, до якої належали ми з Гіллем і Вуді. Ми були наче одної крові й однієї плоті. І той самий спорт полюбляли, й ті самі актори нам були до вподоби, і ті самі фільми, й ті самі дівчата, і не тому що ми так домовилися чи якусь угоду поміж собою уклали, а через те, що були продовженням один одного. Ми кидали виклик природі й науці: наші генеалогічні дерева росли по-різному, та генетичні спіралі спліталися водно. Деколи ми їздили відвідувати батька тітоньки Аніти, який мешкав у притулку для людей похилого віку, в Мертвому домі, як прозивали ми його, і пригадую, як дідові забудькуваті приятелі, що вже не дуже тямили, на якому світі живуть, весь час допитувалися, хто такий Вуді, бо весь час нас плутали. «Оцей хлопчина, — казали вони, — Балтиморський Ґольдман чи Монклерський?» Якщо з нами була тітонька Аніта, то вона ніжно пояснювала їм: «Це Вудро, Гіллелів друг. Ми взяли його до себе. Дуже хороший хлопчик». Казала вона це, коли Вуді не було поруч, щоб не травмувати його, хоч з її голосу можна було збагнути, що вона любить хлопця як рідного сина. А коли про те саме питали у нас, то ми з Вуді та Гіллелем мали одну й ту ж відповідь, що здавалася нам найближчою до дійсності. І коли зимовими днями прямували ми коридорами, де тхнуло тлінню й старечою неміччю, а нас хапали за поли скарлюченими пальцями і вимагали назватися, щоб заповнити провали у кволих мозках, ми відповідали: «Я один із братів Ґольдманів».

Десь пополудні мене відірвав від спогадів сусіда Лео Горовіц. Він занепокоївся, що давно вже не бачив мене, і прийшов переконатися, що зі мною все гаразд.

— Добре все, добре, Лео, — запевнив я його з порога. Йому видалося дивним, що я не запрошую його до хати, і він почав підозрювати, що я щось приховую.

— Ви певні цього? — перепитав він з цікавістю в голосі.

— Цілком. Нічого не сталося. Працюю ось.

Зненацька він угледів Дюка, що прокинувся і вирішив поглянути, хто ж прийшов. Лео витріщив очі.

— Маркусе, що робить у вас цей пес?

Я засоромлено похнюпився.

— Я позичив його.

— Ви? Навіщо?

Я кивнув, щоб він хутенько ввійшов, і зачинив за ним двері. Ніхто не повинен був бачити у мене цього пса.

— Я хотів побачити Александру, — пояснив я йому. — Аж ось із кущів виліз пес. Ото я й подумав, що привезу його сюди, день потримаю в себе, а ввечері відвезу і скажу, що він сам до мене прийшов.

— Ви з глузду з’їхали, сердешний мій друже. Це чистісінька крадіжка.

— Я позичив його, кажу вам, тримати в себе я його не збираюся. Він потрібен мені на кілька годин.

Коли я це казав, Лео подався в кухню, не питаючи, взяв із холодильника пляшку води і сів за столом. Вочевидь він тішився, що днина видалася така багата на події. Потім радісно глянув на мене.

— Може, в шахи зіграємо, га? То ви розслабитеся трохи.

— Ох, Лео, на це зараз немає часу.

Він спохмурнів і знову глянув на пса, що хлебтав воду з каструлі на долівці.

— То поясніть усе ж таки, Маркусе: нащо вам цей пес?

— Щоб був привід знову побачити Александру.

— Та це я второпав. А нащо вам її бачити? Хіба ви не можете піти туди і сказати їй «добридень», як цивілізована людина, замість того щоб викрадати її пса?

— Вона просила, щоб я не ходив до неї.

— А чому це?

— Бо я покинув її. Вісім років тому.

— Халепа! Недобре ви вчинили, справді. Ви більше не любили її?

— Навпаки.

— Але ж ви кинули її!

— Так.

— Чому?

— Бо сталася Драма.

— Яка Драма?

— Це довго розповідати.

Балтимор

1990-ті роки

Щастя від зустрічей із Балтиморами перебивалося двічі за рік, коли наші родини збиралися разом, — на День подяки в Балтиморів і зимовими вакаціями в Маямі, штат Флорида, в мого дідуся з бабунею. Як на мене, ці родинні зібрання скидалися радше на футбольні матчі. На одній половині поля Монклери, на другій Балтимори, а в центрі арбітри, дід із бабою, що лічать забиті голи.

День подяки був для Балтиморів як релігійне свято. Всенька родина збиралася в їхньому величезному, розкішному домі в Оук-Парку, де все було від початку й до кінця просто неперевершене. На превелику мою втіху, я спав у Гіллелевій кімнаті, а Вуді, який мешкав у сусідній спальні, переносив свій матрац до нас, щоб бути нерозлучним із нами навіть уві сні. Мої батьки селилися в одній із трьох кімнат для гостей, де була ванна, а дідусь із бабцею в другій.

Зустрічати старих Ґольдманів їздив завжди дядечко Сол, і півгодини по приїзді до Балтиморів дід із бабцею тільки те й робили, що захоплювалися його автомобілем. «Якби ви тільки побачили його, — казала бабуня, — це щось неймовірне! Там стільки місця, щоб випростати ноги! Пам’ятаю, як залізла у твою лайбу, Натане, — (це мій батько), — то потім сказала, що ноги моєї ніколи в ній не буде! А який там бруд, нехай Господь милує! Невже важко поприбирати там трохи порохотягом? А в Сола авто як нова копійка! Шкіра на сидіннях чудова, видно, що його доглядають».

Потім, коли про авто вже не було чого сказати, вона починала захоплюватися будинком. Вешталася коридорами, наче опинилася там уперше, вихваляла доладне опорядження, меблі, теплу долівку, казала, як там охайно, квіти кругом, запахущі свічки в покоях.

Під час святкового обіду бабця теж не вгавала, вихваляючи страви. Кожен шмат, що його вона ковтала, супроводжувався вибухами неабиякого ентузіазму. Що й казати, годували нас розкішно: суп із китайського гарбуза, м’якенький печений індик у кленовому сиропі з перцевою підливкою, макарони з сиром, гарбузовий пиріг, ніжне картопляне пюре, тушкований мангольд, смаковита квасолька. Та й десерт був нічогенький: шоколадний мус, тістечка з сиром, торт із пекановими горіхами і яблучний торт із ніжною хрумкою шкоринкою. Після обіду, як уже попили каву, дядечко Сол ставив на столі пляшки з міцними напоями, я на них тоді ще не знався, та, пам’ятаю, як дідусь брав їх до рук, наче то було якесь чарівне зілля, і захоплювався назвами, віком і кольором тих напоїв, а бабця обов’язково ще раз устрявала, оспівуючи смаковиті страви й на додачу їхній дім і їхній спосіб життя, а завершувала ту промову завжди тим самим акордом: «Соле, Аніто, Гіллелю, Вуді, дякую вам, любі мої, дякую, — це було неперевершено!»

Мені кортіло, щоб вона з дідом приїхала в гості й до нас у Монклер, адже ми теж могли показати, на що здатні. Якось я поспитався у неї, нічого не тямлячи у свої десять років: «Бабуню, а ви хоч раз приїдете до нас?» Та вона відтяла: «Ох, любий мій, ми більше не приїдемо. У вас тісно і незатишно».

Друге велике зібрання Ґольдманів відбувалося щороку в Маямі, на зимові свята. Поки нам не виповнилося по тринадцять років, старі Ґольдмани мешкали в чималому будинку, де вистачало місця для обох наших родин, тож ми цілий тиждень збували разом, не розлучаючись ні на мить. Ті флоридські гостини дали мені нагоду ще раз упевнитися в тому, як нестямно захоплюються дід із бабцею Балтиморами, цими незрівнянними марсіянами, що, як по правді, нічого спільного не мають з іншими родичами. Я добре бачив, що поміж дідусем і моїм батьком є чималенька схожість. Вони подібні були фізично, у них були ті самі дивацтва, та й потерпали вони від того самого спастичного закрепу, про який розповідали з усіма подробицями. Той клятий закреп був постійною темою в балачках мого дідуся. Пам’ятаю його лагідного, неуважного, ніжного, а головне — закрепленого. До вбиральні він збирався, мов на вокзал. Брав під пахву газету і заявляв усім: «Іду на горщик». Прощально цілував у щоку бабуню, а вона казала: «Нехай щастить, мій любий». Дідусь дуже непокоївся, що настане така пора, коли й мене спіткає оте лихо Ґольдманів-Не-Балтиморів, тобто горезвісний закреп. Завжди наполягав, щоб я їв чимбільше волокнистої городини і ніколи не стримувався, як закортить «піти по-грубому». Уранці Вуді з Гіллелем завжди наминали солодку кашу з пластівців, а мене дід змушував давитися висівками All-Bran. Тільки я й повинен був запихатися ними, у Балтиморів, мабуть, були якісь травні ензими в шлунку, яких не було у нас. Він весь час пророкував мені проблеми з травленням, які неодмінно настануть, як і ото в батька. «Маркусе, бідолахо, у твого батька закреп та й у мене теж. Ось побачиш, тобі теж його не уникнути. Їж якнайбільше волокон, дитино, це дуже важливо. До нього треба готуватися вже зараз». Він завжди ставав позаду, коли я їв, і співчутливо клав долоню мені на плече. Звісно ж, лигонувши таку купу висівок, я довгенько сидів у вбиральні, а як виходив, то ловив жалісливий дідусів погляд, що наче казав: «Ось він і спіткав тебе, дитино моя. Гаплик». Вся та халепа із закрепом страшенно мене непокоїла. Я нишпорив у медичних енциклопедіях муніципальної бібліотеки, шукаючи, які ж можуть бути симптоми тієї недуги. Я казав собі, що як її в мене немає, то, певне, я інакший і радше належу до Балтиморів. Адже, по суті, мої дід із бабою хоч і визнавали мого батька, та любили тільки дядечка Сола. І хоч був я сином першого, та часом шкодував, що не народився в другого.

Завдяки отим зібранням Монклерів і Балтиморів я збагнув, яка глибока прірва лежить поміж двома моїми існуваннями: одне, офіційне, Монклерського Ґольдмана, а друге, таємне, Балтиморського. З мого другого імені, Філіп, я лишив тільки одну літеру і на обкладинках шкільних зошитів писав «Маркус Ф. Ґольдман». Потім домальовував туди рисочку і ставав Маркусом Б. Ґольдманом. Отак був я Ф., та часом ставав Б. І, ніби підтверджуючи справедливість цього, життя викидало зі мною чудернацькі фортелі: коли я бував сам у Балтиморі, то почувався одним з-поміж них. Коли ми з Вуді й Гіллелем прямували вулицею, патрульна варта віталася з нами, а ми називали їх на ймення. Та щойно ми з батьками вирушали до Балтимора в День подяки і наше стареньке авто, де на бампері наче було написано, що ми не належимо до династії Ґольдманів, котилося вулицями Оук-Парку, мене охоплював неабиякий сором. Коли ми зустрічали отой патруль, я махав йому рукою, як роблять свої люди, і мама, яка нічого про те не знала, завжди докоряла мені: «Маркі, може, годі вже клеїти дурника і подавати ці ідіотські знаки охороні?» Найгірше було, коли нам траплялося заблукати в тому Оук-Парку, вулиці там ішли колом і їх легко можна було поплутати. Матінка нервувалася, батько зупинявся на перехресті, й вони сперечалися, куди треба їхати, і під’їжджав патруль поглянути, що сталося з цією обшарпаною, а отже, підозрілою лайбою. Батько пояснював, чому ми тут стоїмо, а я робив таємний знак патрульному, щоб він не думав, ніби існує якийсь родинний зв’язок поміж цими двома чужинцями і мною. Часом патрульний показував нам, як проїхати, та інколи, як нам не дуже вірили, їхнє авто супроводжувало нас аж до маєтку Ґольдманів, щоб упевнитися, що ми не маємо лихих намірів. Угледівши нас, дядько Сол одразу виходив надвір.

— Доброго вечора, пане Ґольдмане, — казав йому охоронець, — вибачте, що турбуємо, та я хотів переконатися, що ви справді чекаєте цих людей.

— Дякую, Метте, — (або ж якесь інше ім’я, дядечко завжди називав людей за їхніми іменами на бейджах, хоч у ресторані, хоч у кіно, хоч на в’їзді до платної автостради), — так, усе гаразд, нехай щастить.

«Усе гаразд», — казав він. Не казав: «Метте, халамиднику, як міг ти поставитися з підозрою до моєї крові, до плоті від моєї плоті, до мого любого брата?» Будь-який владар зітнув би голову чатовому, який отак би поставився до члена його родини. Та в Оук-Парку дядечко Сол дякував Меттові, як ото поплескують по шиї добрячого пса, який погавкав як слід, щоб упевнитися, що він і далі гавкатиме. І коли патруль їхав собі відтіля, матінка моя казала: «Авжеж, авжеж, забирайтеся відціля, упевнилися нарешті, що ми не грабіжники», — а батько просив її замовкнути і не привертати до себе зайвої уваги. Адже ми були тільки гості.

У володіннях Балтиморів було тільки одне місце, якого не заразили Монклери, — літній дім у Гемптоні, куди моїм батькам вистачало глузду не потикати носа, принаймні, коли там бував я. Тим, хто не знає, чим став Гемптон від початку 1980-х років, скажу, що то був спокійний і затишний куточок на березі океану біля Нью-Йорка, який потім став найрозкішнішим курортом східного узбережжя. Дім у Гемптоні кілька разів переходив із рук до рук, і дядечко Сол не раз розповідав, як одного разу придбав занедбану хатину в Іст-Гемптоні й усі кепкували з нього, кажучи, що це найгірше капіталовкладення, яке він міг зробити. Сталося це ще до того славетного буму на Волл-стріт на початку 1980-х років, що став золотою порою для покоління трейдерів: люди заробили шалені гроші й просто-таки ринули в Гемптон, той край заселила новітня буржуазія, й ціни на нерухомість страшенно зросли.

Я був замалий, щоб пам’ятати все це, та мені розповідали, що мірою того, як дядечко Сол вигравав процес за процесом, дім потроху опоряджався, аж якогось дня його розвалили і приготували місце для нової вілли, розкішної й затишної кам’яниці. Вона була простора, світла, повита зусібіч плющем, позаду мала терасу, облямовану кущами блакитних і білих гортензій, басейн і вкриту кірказоном альтанку, де ми зазвичай обідали.

Після Балтимора й Маямі, Гемптон був третім пунктом щорічного географічного трикутника Ватаги Ґольдманів. Щороку мої батьки дозволяли мені бувати там упродовж усього липня. Там, у літньому домі мого дядечка і тітоньки, в товаристві Вуді та Гіллеля, спливли найщасливіші роки мого дитинства і юності. Там-таки посіяні були і зерна тієї Драми, яка їх зведе зі світу. Та попри все я й досі згадую ту щасливу пору. Оті благословенні літні дні, наповнені безсмертям, що скидалися один на одний. Що ми там робили? Ми проживали нашу переможну юність. Підкоряли океан. Полювали на дівчат, немов на метеликів. Ловили рибу. Шукали бескиди і плигали з них у воду, змагалися із життям.

Найдужче припав до вподоби нам маєток пречудового подружжя, Сета і Джейн Кларків, людей уже трохи на схилі віку, бездітних і заможних, — я чув, що чоловік володів інвестиційним фондом у Нью-Йорку, — з якими дядечко Сол і тітонька Аніта зналися вже віддавна. Той маєток, що звався Земний Рай, розташований за милю від вілли Балтиморів. То була казкова місцина: пригадую зелений парк, юдині дерева, трояндові квітники і каскадний водограй. За будинком басейн із пляжем з білого піску. Кларки дозволяли нам користуватися тим маєтком, скільки заманеться, тож ми весь час бували в них, пірнали в басейн або ж купалися в океані. Був там навіть човен, яким ми частенько користувалися, досліджуючи бухту. Щоб віддячити Кларкам за ту милість, ми робили для них дрібну роботу, переважно в саду, а в цьому ми були справжнісінькі фахівці, втім, про це розповім згодом.

У Гемптоні ми не стежили за датами і губили лік дням. Певне, тоді й виникло в мене оманливе враження, ніби все це триватиме вічно. Що ми житимемо вічно. Наче в цій чарівній місцині, на цих вулицях і в цих будинках, люди можуть ухилитися від часу і тліну.

Пригадую той стіл на терасі вілли, де дядечко Сол улаштував свій «кабінет». Прямісінько біля басейну. Поснідавши, він розкладав там свої теки, приносив телефонний апарат і працював майже половину дня. Він розповідав нам про ті справи, які провадив, але про фахові таємниці не розводився.

Його розповіді просто-таки зачаровували мене. Ми допитувалися, як це він збирається виграти всі ті процеси, і він казав: «Виграю, бо мушу виграти. Ґольдмани ніколи не програють». І питав нас, як ми учинили б на його місці. Ми уявляли себе трьома поважними правниками і викладали всі думки, що спливали в наші голови. Він усміхався, казав, що з нас будуть добрячі адвокати й настане пора, коли ми працюватимемо в його конторі. Від самісінької тієї думки в мене голова ішла обертом.

За кілька місяців по тому, приїхавши до Балтимора, я побачив газетні вирізки, де розповідалося про ті процеси, які він готував у Гемптоні, — тітонька Аніта дбайливо зберігала їх. Дядечко виграв справи. Всі газети писали про нього. Пригадую декілька заголовків:

Він і справді жодної справи не програв. І дізнавшись про ті перемоги, я ще дужче став любити його. Він був найліпший дядечко і найбільший адвокат на світі.

Десь надвечір я розбудив Дюка, що спав як убитий, і вирішив відвезти його додому. В мене йому було добре, і він дав на здогад, що не хоче вставати. Довелося тягти пса до авто, що стояло коло хати, а потім ще й піднімати, щоб запхнути у багажник. Лео реготав, дивлячись на нас із ґанку свого будинку. «Нехай щастить, Маркусе! Певен, що як вона не хоче вас бачити, то тільки через любов до вас». Я подався до хати Кевіна Лежандра і подзвонив у переговорний пристрій.

3

Коконат Ґров, Флорида

Червень 2010 року

За шість років після Драми

Ранок. Я сидів на терасі будинку, де мешкав тепер мій дядечко, в Коконат Ґров. Уже чотири роки він жив тут.

Він тихенько підійшов до мене, і я аж підскочив од несподіванки.

— Встав уже?

— Добридень, дядечку Соле.

Він тримав у руках дві чашки кави, одну поставив переді мною. І дивився, як я гортаю сторінки. Я писав.

— Про що твій новий роман, Маркусе?

— Не можу сказати тобі цього, дядечку Соле. Ти вже питав у мене про це вчора.

Він усміхнувся. Якусь хвилю дивився, як я пишу. Потім, заправляючи сорочку в штани і затягуючи пасок, перш ніж піти, спитався:

— Напишеш і про мене якось, еге?

— Авжеж, — відказав я.

Дядечко покинув Балтимор 2006 року, за два роки після Драми, й оселився у цьому невеличкому, проте багатому будиночку в районі Коконат Ґров, на півдні Маямі. Спереду була маленька тераса, оточена манговими й авокадовими деревами, що рік од року давали дедалі більше врожаю, а як була нестерпна спека, дарували рятівний затінок.

Успіх мого роману давав змогу навідуватися до дядька, коли душа забажає. Здебільшого їздив я до нього автомобілем. Вибирався з Нью-Йорка, коли в голову стрілить, часом вирішував зробити це, заледве прокинувшись. Кидав сякі-такі лахи у валізку, клав її на задньому сидінні, та й у дорогу. Звертав на автостраду І-95, їхав до Балтимора, а потім прямував на південь, до Флориди. Мандрівка та забирала два дні, разом із ночівлею на півдорозі в Бофорті, Південна Кароліна, в готельчику, де мене вже давно знали. Взимку покидав я Нью-Йорк у поривах студеного вітру, хурделиця шмагала снігом по шибах, я сидів у теплому светрі, в одній руці — пластинкова чашечка з кавою, друга — на кермі. Брався узбережжям у діл й опинявся у Маямі, що аж кипіло від тридцятиградусної спеки, де перехожі у футболках тішилися сонечком тропічної зими.

Часом прилітав я літаком і брав напрокат авто в Маямському аеропорту. Час мандрівки тоді скорочувався вдесятеро, але слабшала сила того почуття, що охоплювало мене по приїзді. Літак сковував мою свободу розкладом польотів, правилами компанії-перевізника, нескінченними чергами і порожнім очікуванням під час безпекового контролю, на який прирекли нас події 11 вересня. Зате відчуття свободи, якого я зазнавав, якщо вирішував напередодні уранці просто сісти в авто і без перешкод їхати собі на південь, було майже безмежне. Вирушав, коли мені хотілося, зупинявся, де моя душа забажає. Був я паном і свого часу, і мандрівки. Долаючи оті тисячі миль знайомими, як свої п’ять пальців, автострадами, тішився красою краєвидів і захоплювався неокраїми просторами країни, що вони, здавалося, ніколи не закінчаться. Аж опинявся у Флориді, потім у Маямі, далі в Коконат Ґров і, врешті, на тій вулиці, де мешкав дядечко. Зупинившись коло домівки, відразу бачив його на ґанку. Він чекав мене. Чекав, хоч я і не сповіщав про приїзд. Незмінно і вірно.

Я був у Коконат Ґров уже третій день. Як водилося, приїхав несподівано, і, побачивши, як я вилажу з авто, дядечко обняв мене, зрадівши, що я приїхав розважити його в самоті. Я пригорнув до себе того понівеченого життям чоловіка. Погладив пучками пальців тканину його красивої сорочки і вдихнув пахощі парфумів, що були єдиною річчю, яку він зберіг із минулого. Той дух переносив мене на терасу їхнього розкішного дому в Балтиморі або на ґанок вілли в Гемптоні, за тої пори, коли він був славетним і успішним чоловіком. Уявляв поруч із ним пречудову тітоньку Аніту, моїх любих братів Вуді й Гіллеля. Вдихаючи той запах, знову поринав у глибини моєї пам’яті, опинявся в Оук-Парку і на мить знову відчував те щастя, яке вони мені подарували.

У Коконат Ґров я цілими днями писав. То було спокійне місце, і там можна було працювати. Я зробив висновок, що в Нью-Йорку нічого як слід не створив би. Завжди тягло мене кудись податися, відокремитися від світу. Працював я на терасі, як була гожа днина, а в жароту — в кабінеті, де давав прохолоду кондиціонер. То було робоче місце, яке навмисне обладнав для мене дядечко в кімнаті для гостей.

Зазвичай пополудні я робив перерву і йшов до супермаркету, щоб поздоровкатися з дядьком. Він любив, коли я приходив туди до нього. Попервах мені було нелегко робити це: я почувався ніяково. Заходячи до супермаркету, я щоразу відчував, як серце моє стискається. Ось переді мною відчинялися автоматичні двері, й відразу ж бачив я дядечка, він стояв коло каси і розкладав покупки клієнтів у пакети, сортуючи їх за вагою та якістю. На ньому був зелений фартух працівника супермаркету, а на грудях — бейдж з його ім’ям: «Сол». Я чув, як покупці казали йому: «Дякую, Соле. Нехай вам щастить». Він завжди був привітний, у доброму гуморі. Я чекав, поки він звільниться, а потім махав рукою й бачив, як обличчя його починає сяяти від радості. «Маркі!» — вигукував він щоразу, наче я вперше прийшов сюди.

І казав касирці: «Ось поглянь, Ліндсі, це мій небіж Маркус».

Касирка зиркала на мене, мов допитливе звірятко, і казала:

— Це ти той славетний письменник?

— Він, він! — вигукував дядечко замість мене, наче я був президентом Сполучених Штатів.

Вона кивала мені й казала, що неодмінно прочитає мою книжку.

Персонал супермаркету любив мого дядечка, тож коли я приходив, хтось заступав його біля каси, і він провадив мене коло полиць, щоб познайомити з колегами. «Всі хочуть привітатися з тобою, Маркі. Дехто придбав твою книжку і хоче, щоб ти поставив автограф. Тобі не важко буде це зробити?» Я завжди охоче погоджувався, а наостанку ми йшли до прилавка з кавою і соками, де стояв чорношкірий хлопчина, якого мій дядько дуже любив, височенний, здоровецький, мов гора, і м’який, мов жінка, звали його Сикоморус.

Він був майже того самого віку, що і я. Мріяв стати співаком і в очікуванні слави видушував соки з корисної городини. Як випадала нагода, він зачинявся в кімнаті для відпочинку і знімав сам себе на мобільний телефон, виспівуючи модні пісеньки і клацаючи пальцями, а потім поширював ті відео в суспільних мережах, щоб привернути увагу решти світу до свого таланту. Йому хотілося взяти участь у телевізійному конкурсі під назвою «Співай!», що йшов на одному з національних каналів, — у ньому брали участь співаки-початківці, які прагнули вийти в люди й уславитися.

На початку червня 2010 року дядечко Сол допомагав йому заповнити документи учасника, які той хлопчина мав подати разом із записаним відео. Там ішлося про права на образ і про відповідальність, а Сикоморус у тому нічогісінько не тямив. Його батьки дуже хотіли, щоб він уславився. Либонь, робити їм не було чого, то вони щодня приходили до сина на роботу, щоб побалакати про його майбутнє. Весь час стовбичили коло прилавка і, як не було клієнтів, батько сварив його, а мати намагалася їх уговкати.

Батько його був невдатним тенісистом. Мати колись хотіла стати акторкою. Батькові хотілося, щоб Сикоморус став гравцем у теніс. Матінці кортіло, щоб він зробився великим актором. Хлопчикові було шість років, коли він почав грати в теніс і знявся в рекламі йогурту. У вісім його вже нудило від того клятого тенісу і він сказав, що в житті більше ніколи не візьме до рук ракетку. Відтоді він почав ходити з матінкою на кастинги в пошуках ролі, з якої розпочнеться його кар’єра уславленого співака. Та ролі якось не траплялося, і тепер, не маючи ні диплома, ні освіти, він видушував соки.

— Що більше думаю про ці твої намагання потрапити в ту передачу, то дужче переконуюся, що це казна-що, — казав батько.

— Ти нічого не розумієш, татку. З цієї передачі розпочнеться моя кар’єра.

— Овва! Ти тільки на посміховисько себе виставиш! Що з того, як тебе покажуть по телевізору? Ти ж ніколи не любив співати. Ліпше ти грав би в теніс. У тебе є для цього всі здібності. Шкода, мати розбестила тебе.

— Ох, тату, — казав Сикоморус, який вочевидь хотів здобути батькове визнання, — таж усі балакають про цю передачу.

— Облиш, Джордже, — встрявала матінка, — це ж його мрія.

— Авжеж, тату! Пісня — це моє життя.

— Ти видушуєш городину центрифугою, ось яке воно, твоє життя. А міг би стати чемпіоном з тенісу. Ти все зіпсував.

Зазвичай закінчувалося тим, що Сикоморус починав плакати. Щоб оговтатися, діставав альбом, який весь час носив із собою, там він дбайливо зберігав усі статті про Александру Невіль і про все, що пов’язане було з нею і що він вважав цікавим.

Александра була взірцем для Сикоморуса, вона була його кумиром. У музиці він покладався тільки на неї. Її кар’єра, пісні, концертна манера виконання — вона була для нього ідеалом. Він їздив за нею під час гастролей, з яких повертався з юнацькими футболками, які потім регулярно вбирав. «Якщо знатиму все про неї, то, може, розбудую таку ж кар’єру, як і вона», — казав він. Відомості про неї він здобував із таблоїдів: жадібно читав їх і вирізав статті на дозвіллі.

Отож гортав він той альбом і потроху заспокоювався, уявляючи, як і він колись стане великим співаком. У його матінки аж серденько стискалося, і вона підбадьорювала його.

— Розглядай, дитинко, розглядай, тобі стане легше.

Сикоморус із захватом роздивлявся запаковані в пластик сторінки і гладив їх пучками пальців.

— Мамо, настане пора, коли і я стану таким, — казав він.

— Вона білявка, та й шкіра у неї світла, — устрявав батько. — То ти хочеш зробитися білою дівчиною?

— Ні, татку, я хочу уславитися.

— У тім і річ, ти ж не співаком хочеш стати, а уславитися.

Що ж, тут Сикоморусів батько не помилявся. Колись зірками в Америці ставали космонавти й учені. Сьогодні зірками стають люди, які нічого не роблять і тільки весь час фотографують то себе, то свою їжу. Поки батько отак переконував сина, коло прилавка збиралася чималенька черга, і люди вже починали нервуватися. Врешті матінка цупила батька за рукав.

— Замовкни ж бо, Джордже, — казала вона сердито. — Його ще з роботи виженуть через твої докори. Ти хочеш, щоб через тебе син утратив роботу?

Батько відчайдушно хапався за прилавок і бурмотів останні напучування, наче не бачив, як воно все насправді складається.

— Пообіцяй мені тільки одне: хоч як воно там буде, не ставай геєм.

— Обіцяю, тату.

І батьки йшли собі повештатися коло стелажів.

Поки все це тривало, Александра давала концертні гастролі. Зокрема, виступала вона на «Амерікен-Ерлайнз-арені» в Маямі, про що увесь супермаркет знав від Сикоморуса, який десь вискіпав квиток на концерт, повісив у кімнаті для відпочинку календар, де закреслював дні, а день концерту перейменував на День Александри.

За декілька днів до того концерту, коли ми тішилися ранковою прохолодою на терасі будинку в Коконат Ґров, дядечко Сол запитав мене:

— Маркусе, чи міг би ти влаштувати зустріч Сикоморуса й Александри?

— Ох, це неможливо.

— Ви посварилися?

— Ми вже кілька років не спілкуємося. Якби я й хотів зв’язатися з нею, то не знаю, як це зробити.

— Ось я покажу тобі, що знайшов під час прибирання, — підвівшись зі стільця, сказав дядечко Сол.

Він пішов до хати і повернувся зі світлиною в руці. «Вона була в Гіллелевій книжці», — пояснив він. То була світлина в Оук-Парку, з Вуді, Гіллелем, Александрою і мною, коли ми були ще геть юні.

— Що сталося у тебе з Александрою? — поспитався дядечко Сол.

— Нічого особливого, — відказав я.

— Ти знаєш, Маркі, як ціную я твою присутність у мене. Та часом непокоюся. Тобі треба більше виходити на люди, більше розважатися. Завести собі гарне дівча…

— Не переймайся, дядечку Соле.

Я простягнув йому світлину.

— Ні, візьми собі, — сказав він. — Там дещо написано на звороті.

Я обернув світлину і впізнав її почерк. Вона написала:

4

Зустрівши в березні 2012 року в Бока-Ратоні Александру, я почав щоранку викрадати її пса Дюка. Привозив його до себе, він цілісінький день був у мене в хаті, а ввечері я відвозив його в маєток Кевіна Лежандра.

Собаці так сподобалося зі мною, що він щоранку вже чекав коло живоплоту.

Коли я приїздив туди вдосвіта, він сидів на вулиці, нетерпляче мене виглядаючи. Я виходив з авто, він біг до мене, виказував свою радість, лизькаючи в щоки, коли я нахилявся, щоб його погладити. Я відкривав багажник, псисько охоче залазив туди, і ми їхали відтіля, щоб збути днину в мене вдома.

Потім Дюк почав прибігати сам. За ним годинник можна було вивіряти — точнісінько о шостій годину ранку він гавкав у мене під дверми, вимагаючи, щоб його впустили. Удвох нам було добре.

Я придбав усе, що потрібно собаці для щастя: гумові м’ячики, іграшки для згризання, корм, посуд, килимки, щоб йому було зручно. Наприкінці дня відвозив його додому, й ми удвох з однаковою втіхою зустрічали Александру.

Спершу ті зустрічі були дуже короткі. Александра дякувала мені, перепрошувала за клопіт і відсилала мене назад, не запрошуючи навіть на хвильку зайти.

Якось її не було вдома. З хати вийшов отой здоровань Кевін і взяв пса. «Алекс немає», — сказав він приязним тоном. Я передав їй вітання і вже хотів було податися назад, аж він запропонував повечеряти. Я й погодився. Мушу сказати, ми збули дуже приємний вечір. Було в ньому щось неймовірно привабливе. Щось від щасливого батька родини, який відійшов від справ, маючи кілька мільйонів доларів на банківському рахунку! Такий чолов’яга охоче возив би дітей до школи, тренував би шкільну футбольну команду, влаштовував би барбекю на щорічні свята. Він на все здався б.

Того вечора Кевін сказав мені, що ушкодив плече і команда відправила його на відпочинок. Удень він лікувався, ввечері смажив стейки, дивився телевізор, спав. Він вважав за потрібне сказати мені, що Александра робить йому просто-таки божественний масаж, це дуже допомагає. Потім показав усі порухи, від яких йому боляче, та ще й розповів про фізіотерапевтичні вправи. Хлопчина був простий як двері, і я не розумів, що Александра в ньому знайшла. Поки смажилися стейки, він запропонував удвох пошукати діру, крізь яку вилазив Дюк. Кевін оглянув половину огорожі, а я другу. Незабаром я знайшов здоровецьку діру, яку вирив у землі собака, щоб вилазити на той бік, але, звісно ж, Кевінові про те не сказав. Сповістив, що й там усе ціле (це була правда), він сказав, що в його половині теж, і ми пішли їсти стейки. Його дуже непокоїло, що Дюк десь вилазить.

— Не втямлю, чому він так робить. Уперше така халепа. Для Алекс цей пес — то її життя. Ще під авто потрапить, нехай йому всячина.

— Скільки йому років?

— Вісім. Для такого великого пса це забагато.

Я швиденько полічив подумки. Вісім років означали, що вона завела цього пса відразу ж після Драми.

Ми випили кілька бляшанок пива. Я потихеньку виливав свої на моріжок, щоб він випив більше. Треба було, щоб чоловік трохи захмелів. Потім я заговорив про Александру, і під дією алкоголю його язик розв’язався. Сказав, що вони вже чотири роки разом. А зійшлися наприкінці 2007-го.

— Я тоді грав у «Нешвілл Предатор», а вона там мешкала. У нас була спільна подруга, і мені довелося довгенько поморочитися, щоб звабити її. А потім якось на Святого Сильвестра ми були на одній вечірці, в тої ж таки подруги, і там воно все й почалося.

Мене мало не знудило, коли я уявив ту їхню п’яну ніч.

— Та воно буває, — сказав я, вдавши дурненького. — Кохання з першого погляду.

— Ні, спершу було важкенько, — з простакуватою щирістю відказав Кевін.

— Справді?

— Авжеж. Либонь, у неї це було вперше, відколи її покинув отой попередній хлопець. Вона ніколи не розповідала про нього. Щось там серйозне сталося поміж ними. Не знаю, що саме. Не хочу її тривожити. Як захоче, то сама якось розповість.

— То вона кохала його?

— Того хлопця? Ще й як, здається. Гадаю, ніколи не примушу її забути про нього. Та я не балакаю на цю тему. Зараз у нас усе добре, то не хочу ятрити давні рани.

— Правда твоя. Добрячий, мабуть, негідник був.

— Хтозна. Не хочу казати про людей, яких не знаю.

Цей Кевін був такий правильний, аж дратував. Коли він хильнув із бляшанки, я запитав про те, що найдужче мене турбувало.

— А ви з Александрою ніколи не думали про одруження?

— Я пропонував їй. Ще два роки тому. А вона заплакала. Не на радощах, якщо ти розумієш, про що я. Я так зрозумів, це означало «не зараз».

— Сумно це чути, Кевіне.

Він приязно поклав мені на плече свою здоровецьку долоню.

— Кохаю я цю дівчину, — зізнався.

— Та певно, — відказав я.

На мить мені стало соромно, що я так втручаюся в Александрине життя. Вона просила мене триматися подалі від нього, а я почав зманювати її пса і заприятелював із її хлопцем.

Додому я поїхав, так її й не побачивши. Обертаючи ключа в замковій шпарині, почув голос Лео, який сидів на веранді; у пітьмі його було не видно.

— Маркусе, ви пропустили партію в шахи, — сказав він.

Я згадав, що пообіцяв зіграти з ним, як повернуся від Кевіна, та ще не знав тоді, що буду там вечеряти.

— Ох, перепрошую, Лео, геть забув.

— Та це не так важливо.

— Вихилимо по чарчині?

— Авжеж.

Він прийшов, ми посідали на терасі, я налляв віскі. Надворі було гарно, жаби на озері розпочали вечірній концерт.

— Що, не виходить з голови та дівчина? — сказав Лео.

Я кивнув.

— Авжеж. Я оце провів розслідування.

— Про що?

— Про вас і Александру. І знайшов дещо цікавеньке: нічого нема. І, повірте, цілими днями порпався в інтернеті, та нічого не знайшов, тож і шукати нема чого. Що діється, Маркусе?

— Та я й сам не знаю.

— Я й не знав, що ви зв’язалися з тією акторкою. Лідією Ґлур. Так в інтернеті пишуть.

— Ненадовго.

— Це не вона часом грала в фільмі, який зняли за вашою першою книжкою?

— Так, вона.

— Це було до чи після Александри?

— Після.

Лео зробив незворушне обличчя.

— Ви зрадили її з цією акторкою, так? З Александрою ви були щасливі. А потім успіх ударив вам у голову, ви побачили ту акторку, що розпускала перед вами хвоста, і на однісіньку пристрасну ніч забулися. Правду я кажу?

Я всміхнувся, так мене потішила його уява.

— Ні, Лео.

— Ох, Маркусе, годі вже маринувати мене! Що сталося у вас із Александрою? Що скоїлося з вашими двоюрідними братами?

Лео навіть не підозрював, як тісно пов’язані ті його запитання. А я не знав, з чого почати.

Про що розповідати передовсім? Про Александру чи про Ватагу Ґольдманів?

Урешті я вирішив почати з братів, адже щоб розповісти про Александру, треба спершу казати про них.

Розповім я вам спершу про Гіллеля, бо він перший з’явився. Народилися ми того самого року, і він був мені як брат; його хист полягав у гострому розумі й умінні провокувати. То був страшенно худий хлопчина, та його тендітність урівноважувалася неабиякою наполегливістю й винятковим апломбом. У його хирлявому тілі крилася велика душа, а головне, непохитне почуття справедливості. Пам’ятаю, як він мене боронив, коли нам було по вісім років — тоді Вуді ще не ввійшов у наше життя, — у весняному спортивному таборі в Редінґу, штат Пенсильванія, куди запроторили сина дядечко Сол із тітонькою Анітою, щоб він розвивався фізично, а я супроводжував Гіллеля з братнього обов’язку. Мені приємне було його товариство, а ще я гадав, що поїду туди боронити його від забіяк, бо в школі він через маленький зріст завжди був цапом-відбувайлом. Проте я не знав, що Редінзький табір спеціально організували для хирлявих дітлахів, тих, що відстають у розвитку або одужують після хвороби, то поміж тими хирляками та недоріками я був наче грецький бог, і мене першого викликали робити вправи на фізкультурі, поки решта розглядала носаки свого взуття.

Другого дня в нас були вправи на жердинах. Тренер зібрав усіх коло спортивних знарядь — кілець, перекладин, паралельних брусів і величезних жердин. «Спершу, — сказав він, — ви полізете на жердину». І показав на довжелезний патик, метрів з вісім заввишки. «Ось по одному підходите, лізете вгору, а там, якщо зможете, перелізете на сусідню й спуститеся вниз, як ото пожежники. Хто почне?»

Певне, він гадав, що всі ми зараз кинемося до тих клятих жердин, але ніхто і з місця не рушив.

— Ви, певно, маєте запитання? — спитався він.

— Так, — підняв руку Гіллель.

— Слухаю тебе.

— Ви справді хочете, щоб ми залізли туди?

— Авжеж.

— А якщо нам не хочеться?

— Ви зобов’язані.

— Кому зобов’язані?

— Мені.

— З якого це дива?

— Бо так заведено. Я тренер, то мої накази треба виконувати.

— А ви знаєте, що наші батьки заплатили за цей табір?

— Знаю. Та й що?

— А те, що ви працюєте на нас і мусите нам підкорятися. Ми можемо навіть звеліти вам пообрізувати нам нігті на ногах, як захочемо.

Тренер якось дивно зиркнув на Гіллеля. Він намагався взяти ситуацію під контроль, тож звелів, надавши своє голосові авторитарного тону:

— Ану гайда! Хто полізе перший? Час біжить.

— Щось зависоко воно, — сказав Гіллель. — Тут вісім чи десять метрів?

— Десь так, — відказав тренер.

— Нічого собі! — обурився Гіллель. — То ви навіть свого знаряддя не знаєте!

— Замовкни, прошу тебе! Якщо вже ніхто не зголошується лізти перший, то я оберу сам.

Звісно ж, показав він на мене. Я почав казати, що завжди мене змушують першого, та тренер і слухати нічого не хотів.

— Гайда, — казав він, — лізь хутчій!

— А чому б вам самому не полізти туди? — знову встряв Гіллель.

— Що?

— Ото й покажіть приклад.

— Не вистачає, щоб мною дітлахи орудували! — відчайдушно боронився тренер.

— Мабуть, ви боїтеся лізти, так? — запитав Гіллель. — На вашому місці я теж боявся би. З тої жердини як гепнеш! Я, знаєте, не іпохондрик, але десь читав, що, упавши з висоти три метри, можна завиграшки поламати хребет і лишитися паралізованим на все життя. А хто хоче бути калікою до самісінької смерті?

— Не я, не я! — загаласували всі.

— Ану замовкніть! — зарепетував тренер.

— А ви певні, що у вас є диплом тренера з гімнастики? — раптом занепокоєно запитав Гіллель.

— Авжеж! Замовкни нарешті!

— Гадаю, ми позамовкали б, якби ви показали його нам, — провадив Гіллель.

— Таж у мене його при собі нема! — вигукнув тренер, хлянучи, немов дірява повітряна кулька.

— При собі чи його у вас взагалі нема? — не вгавав Гіллель.

— Дип-лом! Дип-лом! — почали скандувати всі.

Ото так репетували ми, аж доки тренер підплигнув і, наче мавпа, поліз жердиною вгору, щоб показати нам, на що він здатний. Певне, чоловік хотів справити на нас враження, тому робив чимало зайвих рухів, і сталося те, що й мало статися: долоні його зісковзнули з тої клятої жердини, і він упав з самісінької її верхівки, а це сім метрів чи, якщо вже достеменно, сім з половиною. Бідолаха гепнув, як сніп, додолу і почав страшенно лементувати. Ми заходилися втішати його, та медики зі швидкої допомоги пояснили, що тренер поламав обидві ноги, тож ми вже не побачимо його під час перебування в таборі. Гіллеля витурили з того табору, а заодно і мене з ним. Нас забрала тітонька Аніта з дядечком Солом, вони відвезли нас до лікарні того графства і змусили особисто перепросити сердегу-тренера.

За рік після тієї халепи Гіллель запізнався з Вуді. Натоді йому було дев’ять років, він був страшенно худий і низенький на зріст, тому всі однокласники збиткувалися з нього і прозивали Креветкою. Унаслідок тих знущань йому довелося за два роки поміняти три школи. Проте в кожній новій школі його цькували так само, як і в попередній. Йому хотілося нормального життя, кортіло мати друзів і жити так, як живуть інші дітлахи його віку. А ще він мав захоплення — баскетбол. Він просто-таки не тямився від нього. Часом у вихідні телефонував однокласникам: «Алло? Це Гіллель… Гіллель. Гіллель Ґольдман». Він повторював своє ім’я, та нарешті здавався й казав: «Ну, Креветка…» І тоді той однокласник розумів, з ким розмовляє, хоч і не мав лихого наміру.

«Я хотів запитати, чи ти будеш сьогодні на спортивному майданчику». Однокласник відповідав, що ні, не буде, геть не буде. Та Гіллель знав, що той бреше. Він чемно прощався і за годину казав батькам: «Піду пограю в баскетбол із хлопцями». Сідав на велосипед і їхав туди на цілий день. Приїздив на спортивний майданчик, і там, звісно, були всі його однокласники, які казали, що їх там не буде. Нічого він їм не казав, просто сідав на лаві та й сидів, сподіваючись, що його запросять пограти. Однак ніхто не хотів бачити Креветку в своїй команді. Він засмучено повертався додому, проте намагався вдавати, ніби нічого не сталося. Не хотів, щоб батьки непокоїлися за нього. Сідав разом із ними за стіл, і руки його стирчали з рукавів футболки, мов дві тоненькі галузки.

— Добре пограв? — питався дядечко Сол.

Він знизував плечима.

— Та так. Хлопці кажуть, що я не дуже вдатний гравець.

— Гадаю, з часом ти виб’єшся в чемпіони.

— Ні, я й справді невдаха. Та хіба я навчуся, як ніхто не дає мені шансу?

Нелегко було моєму дядечкові з тітонькою знайти золоту середину в намаганні й опікуватися ним, і дати змогу самому набути жорстокий досвід у зіткненні з життям. Урешті вони обрали для нього приватну школу Оук-Трі, що славилася в усіх усюдах, та ще й була недалечко від їхнього дому.

Та школа відразу припала їм до вподоби. Прийняв їх директор пан Геннінґс, він попровадив подружжя шкільними корпусами, на всі заставки вихваляючи той винятковий навчальний заклад. «Школа Оук-Трі — одна з найліпших в Америці. Уроки дають найкращі вчителі, яких зібрали з усіх куточків країни, спеціальні навчальні програми». Та й творчість там заохочували: у школі були художні студії, музичні, гончарні, а шкільну газету в обладнаній за всіма правилами редакції видавали самі учні, чим неабияк пишалася адміністрація. Завершив директор чарівною арією, що призначалася для розпачливих батьків і остаточно переконала дядечка Сола й тітоньку Аніту: «Щасливі дітки, мотивація, професійна орієнтація, відповідальність, репутація, якість, дух і тіло, всі види спорту, вигін для любителів їздити верхи».

Хтозна, як примудрився Гіллель лише за декілька днів настроїти проти себе всеньку школу. Вчинивши цей подвиг, він зіпсував стосунки з усіма вчителями, бо знаходив помилки в підручниках, поправляв їм хибну вимову латинських слів і ставив запитання, що були невластиві для його віку.

— У третьому класі дізнаєшся, — сказав йому вчитель.

— А чому не зараз, я ж запитав?

— Бо так треба. У програмі для вашого класу цього нема.

— То, може, ваша програма не відповідає класові?

— То, може, це ти, Гіллелю, класові не відповідаєш?

У шкільних коридорах тільки він і впадав в очі. Носив картату сорочку, яку застібав під самісіньке горло, щоб не видно було футболки, яку вбирав під спід, сподіваючись, що його мрія колись таки втілиться: він порозстібає ґудзики і постане перед усіма непереможним атлетом, який завиграшки жбурляє м’ячі в кошик під захоплений галас учнів. Його наплічник був напханий книжками зі шкільної бібліотеки, і він ніколи не розлучався з баскетбольним м’ячем.

Ще й тижня не минуло, як його життя у школі Оук-Трі стало справжнісіньким пеклом. Річ у тім, що на нього завзявся куций здоровань Вінсент, пострах усього класу, якого всі прозивали Кнуром.

Важко сказати, чому він став Гіллелевим ворогом. Передовсім слід зауважити, що і сам той Кнур, як видно із його прізвиська, був мішенню для кпин у школі. На перерві всі затуляли носи і кричали: «Що смердить, неначе срака? А це тхне наш друг Кнуряка!» Кнур кидався на них, але діти розбігалися немов стало наляканих зебр, і до рук йому потрапляв тільки найслабший, Гіллель, якому і перепадало на горіхи за всіх. Зазвичай Кнур лише руку йому викручував, остерігаючись, щоб на більшому не застукали його вчителі, й казав: «Начувайся, Креветко, я тобі ще втру маку!» Після уроків Кнур прожогом біг на баскетбольний майданчик, де Гіллель кидав м’яч у кошик, і всіляко знущався з нього, а всі тільки спостерігали за тим видовиськом. Він хапав його за комір, тягав по землі й давав ляпаси, радіючи, що всі плескають у долоні.

Оскільки Гіллеля завжди можна було зловити, то Кнур узяв за звичку систематично його катувати. Допіру закінчувались уроки, хапав його і вже не випускав із рук. Зрештою всі учні почали вважати Гіллеля білою вороною. Минули три тижні, і він почав благати матір, щоб вона не посилала його до школи в Оук-Парку, але тітонька Аніта попросила сина триматися. «Гіллелю, дитино, не можемо ж ми весь час переводити тебе зі школи до школи. Якщо це триватиме далі й ти не зможеш пристосуватися до шкільного середовища, доведеться віддати тебе у спеціальну школу…» Казала вона це дуже ніжно і з відтінком фаталізму. Гіллелеві не хотілося ні матір засмучувати, ні перебиратися до спеціальної школи, тому він змирився зі щоденним лупцюванням після уроків.

Я знаю, що тітонька Аніта водила його крамницями, щоб убрати в одяг, який носять усі хлопчаки його віку. Виряджаючи сина до школи, вона казала: «Не виділяйся, добре? І заведи собі друзів». Та ще й давала йому смачних булочок, щоб він міг почастувати ними однокласників і щоб за те вони його полюбили. А він відповідав їй: «Знаєш, мамо, за булочки друзів не купиш». Вона збентежено дивилася на сина. На перерві Кнур витрушував його наплічник додолу, брав ті булочки і гамузом запихав йому до рота. Увечері тітонька Аніта питала: «То що, сподобалися булочки твоїм друзям?» — «Ще й як». Наступного дня вона давала йому їх іще більше, не підозрюючи, що прирікає сина на розтягування рота. Та сцена поїдання булочок мала величезний успіх: учні збиралися довкола Гіллеля в дворі, щоб поглянути, як той клятий Кнуряка запихає їх йому в горлянку. І всі кричали: «Жери! Жери! Жери! Жери!» На той галас нагодився хтось із учителів, який урешті поставив Гіллелеві погану оцінку і записав у його щоденнику: «Полюбляє привертати увагу, не любить ділитися».

Занепокоєна тітонька Аніта повела Гіллеля до педіатра, який весь час наглядав за ним.

— Пане лікарю, він каже, що не любить школу. Він кепсько спить, мало їсть. Відчуваю, що з ним щось недобре.

Лікар обернувся до Гіллеля.

— Гіллелю, твоя матінка правду каже?

— Так, пане лікарю.

— Чому ти не любиш школу?

— Не школу, а інших дітей.

Тітонька Аніта зітхнула.

— Завжди те саме, пане лікарю. Каже, що це інші діти винні. Та ми вже змінили декілька шкіл…

— Ти розумієш, що як не докладеш зусиль для того, щоб влитися в колектив, то потрапиш до спеціалізованої школи?

— Ні, тільки не це… Туди я не хочу.

— Чому?

— Я хочу ходити в нормальну школу.

— То все залежить лише від тебе, Гіллелю.

— Знаю, пане лікарю.

Кнур гамселив його, обдирав, принижував. Змушував його пити з пляшок із якоюсь жовтявою рідиною, змушував хлебтати воду з брудних калюж, квацяв лице грязюкою.

Він піднімав його, мов билинку, трусив, наче матрац, кричав: «Ти креветка, гівно собаче, дурник заплішений!» Коли прізвиська вичерпувалися, бив його кулаком у живіт, аж тому дух забивало. Гіллель був худий мов трясця, і Кнур підкидав його в повітря, мов пір’їну, лупцював наплічником, здавлював голову, викручував руки, а потім казав: «Як полизькаєш мої черевики, то перестану». І Гіллель скорявся, щоб усе це врешті припинилося. У присутності всіх учнів ставав рачки і лизав Кнуряці черевики, а той копав його носками в обличчя. Половина глядачів реготала, а половина, в нестямі від стадного інстинкту, кидалася на Гіллеля й гамселила його кулаками. Вони плигали на ньому, топталися по руках, сіпали за чуба. І все було задля власного порятунку. Поки Кнур збиткується з Гіллеля, їх він не зачепить.

Потім вистава добігала кінця, й усі розходилися. «Як поскаржишся, то гаплик тобі буде!» — казав Кнур, востаннє плюнувши хлопчині у вічі. «Гаплик, так!» — хором повторювали підлабузники.

Гіллель залишався лежати на землі, немов скарабей, якого перевернули догори лапками, потім, трохи заспокоївшись, підводився, брав свій м’яч і йшов до баскетбольного майданчика, де вже нікого не було. Він поціляв у кошик, грав уявні матчі й додому повертався аж до вечері. Угледівши його потовчену фізіономію й подертий одяг, тітонька Аніта розпачливо вигукувала: «Гіллелю, божечку мій, що сталося?» А він усміхався, приховуючи біль, щоб не завдавати його матінці, й казав: «Та нічого, просто матч був шалений, мамо!»

За двадцять миль відтіля, у східному районі Балтимора, в інтернаті для важких підлітків мешкав Вуді. Директор того інтернату, Арті Кровфорд, був давнім другом дядечка Сола і тітоньки Аніти. Обоє безоплатно допомагали інтернатові: тітонька Аніта давала медичні консультації, дядечко Сол відкрив постійну адвокатську приймальню для надання правової допомоги вихованцям і їхнім родинам у різних адміністративних справах та процедурах.

Вуді мав стільки ж років, як і ми, та то була цілковита протилежність Гіллелеві: набагато розвиненіший фізично, та й на вигляд здавався старшим. У східних районах Балтимора, на відміну від тихого Оук-Парку, процвітала неабияка злочинність, торгівля дурманом і насильство. Інтернатові насилу щастило привчати дітей до школи: їх затягувало недобрі звички, та й спокуса влитися до злочинної ватаги, що заступала їм відсутню родину, була велика. Такий був і Вуді: розбишакуватий, але не зіпсований дітвак, який потрапив під уплив старшого хлопця, Девона, той був укритий татуюваннями, вряди-годи перепродував дурман і носив пістолет за поясом, яким любив похизуватися десь у темному провулку. Дядечко Сол добре знав Вуді, бо не раз витягав його з халепи. Той був пречудовий і чемний хлопець, та полюбляв устрявати в бійки, і щоразу це закінчувалося тим, що його затримувала поліція. Дядечко Сол любив його за те, що він завжди бився зі шляхетною метою: то якусь бабцю образили, то приятель вскочив у халепу, то в якогось малюка вимагають гроші або лупцюють — ото він і наводив справедливість кулаками. Приходячи йому на поміч, дядечко Сол щоразу переконував поліціантів, щоб вони відпустили Вуді й не порушували справи. Аж якогось вечора директор інтернату, Арті Кровфорд, уже о пізній порі зателефонував йому і сповістив, що Вуді знову має неприємності, але цього разу поважні: він ударив поліцая.

Дядечко Сол відразу ж поїхав у відділок на Істерн-авеню, де утримували Вуді. Дорогою він навіть потурбував заступника начальника поліції, свого доброго знайомого, щоб заручитися підтримкою, а то ще справа потрапить до якогось занадто суворого судді. Приїхавши у відділок, він побачив, що Вуді сидить не в камері, та й наручників на ньому нема, — він спокійнісінько гортав комікси і пив гарячий шоколад у кімнаті для допитів.

— Вуді, з тобою все гаразд? — спитав дядечко Сол, зайшовши туди.

— Добридень, пане Ґольдмане, — відказав хлопчина. — Шкодую, що завдаю вам клопотів. Усе гаразд, поліцаї дуже люб’язні.

Йому ще не було й десяти років, та на вигляд він скидався на тринадцятирічного чи чотирнадцятирічного хлопця. М’язи вже напиналися під футболкою, на обличчі мужні синці. І ось він якось примудрився підкорити серця поліцаїв, аж вони почастували його шоколадом.

— Отак ти віддячив їм? — трохи роздратовано запитав дядечко Сол. — Кулаком у рило? Який дідько тебе на таке сподвигнув, га, Вуді? Ударити поліціанта — ти знаєш, що тобі за це буде?

— Та я не знав, що то поліцай, пане Ґольдмане. Їй богу! Він був у цивільному.

І Вуді розповів, що як устряв у бійку трьох удвічі старших бешкетників, то поліцай почав їх розбороняти і в метушні так заробив у мордяку, що повалився додолу.

Тут увійшов поліціант: він був у однострої, а під оком темніло садно.

Вуді схопився й обняв його.

— Ще раз перепрошую, інспекторе Джонсе, я сприйняв вас за якогось вилупка.

— Ох, буває таке. Годі вже про це. Як треба буде поміч, то можеш мені зателефонувати.

Інспектор простягнув йому візитку.

— То я можу іти, пане інспекторе?

— Авжеж. Але наступного разу як побачиш бійку, телефонуй у поліцію, а не встрявай у неї.

— Обіцяю.

— Може, ще хочеш шоколаду? — запитав поліцай.

— Ні, він не хоче шоколаду, — втрутився дядечко Сол. — Майте гідність, пане інспекторе: він же вас ударив!

Він випровадив Вуді з кімнати і прочитав йому мораль.

— Вуді, ти повинен второпати, що врешті вскочиш у справжню халепу. І не завжди траплятимуться тобі милосердні поліцаї та добрі адвокати, щоб витягти тебе з біди. Ти скінчиш у в’язниці, розумієш ти це чи ні?

— Так, пане Ґольдмане, я розумію.

— То чого ж ти не вгамуєшся?

— Гадаю, в мене такий хист. Битися.

— Ага, то знайди в себе інший хист, прошу тебе. Та й хлопчині твого віку нема чого робити вночі на вулиці. Вночі ти повинен спати.

— Та не міг я заснути. Не люблю я цього інтернату. Закортіло погуляти трохи на свіжому повітрі.

Вони вийшли до приймальні, де на них уже чекав Арті Кровфорд.

Вуді ще раз подякував дядечкові Солові.

— Ви мій рятівник, пане Ґольдмане.

— Ну, цього разу я не дуже став у пригоді.

— Але ж ви завжди приходите, щоб відборонити мене.

Він дістав із кишені сім доларів і простягнув дядечкові Солові.

— А це що? — поспитався той.

— Це все, що в мене є. Я хочу заплатити вам. Щоб віддячити за те, що витягли мене з гівна.

— Не можна казати «гівно». І ти не повинен платити мені.

— Ви перший сказали це слово.

— Так не можна було робити. Мені шкода.

— Пан Кровфорд каже, що людям треба завжди якось віддячувати за надані послуги.

— Вуді, ти що, хочеш віддячити мені?

— Так, пане Ґольдмане. Дуже хочу.

— Ага, то зроби так, щоб тебе більше не затримували. Ото й буде найбільша віддяка для мене, найвищий гонорар. Хочу побачити, як через десять років ти навчатимешся в престижному університеті. Як станеш гарним, успішним юнаком, а не правопорушником, що півжиття збув у в’язниці.

— Так і буде, пане Ґольдмане. Ви пишатиметеся мною.

— І, зроби мені таку милість, не називай мене паном Ґольдманом. Називай мене Солом.

— Авжеж, пане Ґольдмане.

— Гаразд, іди собі й постарайся стати путньою дитиною.

Та Вуді був хлопчина з почуттям честі. Він хотів таки віддячити моєму дядечкові за поміч і наступного дня прийшов до нього в кабінет.

— Чому це ти не в школі? — розізлився дядечко Сол, угледівши його на порозі.

— Я хотів вас побачити. Я повинен обов’язково зробити щось для вас. Ви так добре ставитеся до мене.

— Можеш вважати, що це життя тобі допомогло.

— Я можу постригти ваш газон, якщо хочете.

— Не хочу я, щоб хтось стриг мій газон.

Та Вуді наполягав на своєму. Йому хотілося будь-що зробити ідеальний газон.

— Розумієте, я зроблю це бездоганно. У вас буде такий газон, що всі аж очі витріщать.

— З моїм газоном усе гаразд. Чому ти не на уроках, га?

— Бо я хочу ваш газон постригти. Це принесе мені величезне задоволення, бо в такий спосіб я віддячу вам за те, що ви такий добрий до мене.

— Пусте.

— Мені хочеться цього, пане Ґольдмане.

— Вудро, зведи праву руку, будь ласка, і повторюй за мною.

— Так, пане Ґольдмане.

Він підняв праву руку, і дядечко Сол виголосив:

— Я, Вудро Маршалл Фінн, присягаюся, що віднині ніколи не влізу в гівно.

— Я, Вудро Маршалл Фінн, присягаюся, що віднині ніколи не влізу в… Ой, ви ж казали, що не можна промовляти слова «гівно».

— Ага, справді. Тоді кажи: присягаюся, що віднині ніколи не влипну в халепу.

— Присягаюся, що віднині ніколи не влипну в халепу.

— Оце ти мені й заплатив. Ми поквиталися. А тепер іди до школи. Хутчій.

Вуді спохмурнів, але послухався. До школи йому йти не хотілося, йому кортіло стригти газон у дядечка Сола. Він неохоче попрямував до дверей, аж угледів світлину на шафі.

— Це ваша родина? — спитався він.

— Так. Моя дружина, Аніта, мій син Гіллель.

Вуді взяв світлину й уважно роздивився.

— Бач, які гарні. Пощастило вам.

Тут двері відчинилися, й до кабінету ввійшла тітонька Аніта, вона була така схвильована, що навіть Вуді не помітила.

— Соле! — вигукнула вона, і з її очей покотилися сльози. — Його знову лупцюють у школі! Він каже, що не піде більше туди. Я вже не знаю, що вдіяти.

— Що сталося?

— Він каже, що діти збиткуються з нього. Каже, що нікуди більше не піде.

— У травні ми вже перевели його до іншої школи. Потім улітку перевели до цієї. Не можемо ж ми знову його кудись переводити. Пекло якесь, та й годі.

— Ох, та знаю. Але я просто у відчаї…

5

Ота вечеря з Кевіном, що сталася на початку березня 2012 року в Бока-Ратоні, зблизила мене з Александрою.

Коли по тому я привозив до них Дюка, вона запрошувала мене в дім і пропонувала щось випити. Пляшчину води чи склянку содової, що я пив їх навстоячки в кухні, але й це вже було добре.

— Дякую тобі за той вечір, — сказала вона якось пополудні, коли ми були самі. — Не знаю, як тобі це вдалося, але Кевінові ти дуже сподобався.

— Просто був сам собою.

Вона всміхнулася.

— Дякую, що нічого про нас не розповідав. Кевін мені дуже дорогий, не хочу, щоб він знав, що колись поміж нами виникло почуття.

Я відчув, як щось мене стиснуло за серце.

— Кевін казав, що ти не захотіла взяти з ним шлюб.

— Це не твоє діло, Маркусе.

— Кевін хороший хлопець, але він тобі не пара.

Я сказав те і відразу ж розгнівався на себе. Куди я оце пхаю носа?

Александра стенула плечима.

— У тебе є Лідія, — відтяла вона.

— А ти звідки знаєш про неї? — спитав я.

— Прочитала в отих дурнуватих ілюстрованих журналах.

— Це сталося давно, чотири роки тому. Ми вже давно не разом… То було захоплення.

Щоб змінити тему, я показав їй світлину, яку прихопив із собою.

— Пригадуєш її?

Вона сумовито всміхнулася й провела по ній пальцями.

— Хіба сподівався хтось тоді, що ти станеш відомим письменником? — мовила вона.

— А ти уславленою співачкою…

— Без тебе я не стала б нею.

— Облиш.

Ми замовкли. Аж вона назвала мене так, як ото колись: Маркі.

— Маркі, — пробурмотіла вона, — вже вісім років мені тебе бракує…

— А мені тебе. Я стежив за твоєю кар’єрою.

— А я читала твої романи.

— Сподобалися?

— Так. Дуже. Часом навіть перечитую уривки з першого роману. І ніби увіч бачу твоїх братів. Бачу Ватагу Ґольдманів.

Я всміхнувся. І знову глянув на світлину, яку тримав у руці.

— Ти неначе зачарований нею, — сказала вона.

— Хтозна, чи це я нею зачарований, чи вона мене не відпускає.

Я сховав фото і поїхав собі.

Виїжджаючи з брами Кевінового маєтку, я не звернув уваги на чорний мінівен, що стояв поблизу, й на чоловіка за кермом, який пантрував мене.

Коли я виїхав на шлях, він рушив з місця й подався за мною.

Балтимор, Меріленд

Листопад 1989 року

Дізнавшись, що Вуді хоче постригти газон, дядечко Сол весь час про це думав. Надто ж під час вечері з Арті Кровфордом, який зізнався, що йому нелегко впоратися з тим Вуді.

— Принаймні він любить школу, — сказав Арті. — Любить навчатися, та й сам не дурний. Але після уроків коїть бозна-що, і нічого з ним удіяти не можна.

— А що ж його батьки? — спитав дядечко Сол.

— Мати давно вже накивала п’ятами.

— Наркоманка?

— Та ні. Просто чкурнула, та й годі. Молода ще була. Батько теж. Гадав, сам зможе його виховувати, але знайшов собі одну жіночку, і відтоді в хаті почалося казна-що. Хлопчина лютував, злий був мов чорт на всенький світ. Втрутилися соціальні служби, суддя зі справ неповнолітніх. Віддали його в інтернат, наче й тимчасово, але потім та кралечка знайшла роботу в Солт-Лейк-сіті, й батько поїхав за нею через усеньку країну, одружився, наробив дітей. Вудро лишився в Балтиморі, про Солт-Лейк-сіті він і слухати не хотів. Вряди-годи вони спілкуються по телефону. Батько часом пише йому. Найдужче непокоїть мене те, що Вудро весь час водиться з тим лобурякою Девоном, що торгує дурманом і бавиться з пістолетом.

І тоді дядечко Сол подумав собі, що як Вуді стригтиме газон після уроків, то йому не буде коли вештатися вулицями. Ото він і пішов до Деніса Бунка, старого садівника, який опікувався всіма садками в Оук-Парку.

— Я нікого не наймаю, пане Ґольдмане. Надто ж неповнолітніх розбишак.

— Це дуже непоганий хлопчина.

— Він розбишака.

— Вам потрібна допомога, ви насилу пораєтеся коло своєї праці.

Дядечко Сол казав правду: Бунк із сил вибивався, та був такий жмикрут, що не хотів наймати помічника.

— А хто плататиме йому? — змирившись, запитав Бунк.

— Я, — відказав дядечко Сол. — Йому п’ять доларів за годину і два долари вам за науку.

Трохи повагавшись, Бунк погодився, та погрозливо націлив пальця на дядечка Сола:

— Але попереджаю вас: якщо цей засранець поламає чи покраде моє знаряддя, ви все оплатите.

Та Вуді нічого такого не зробив. Він був у захваті від пропозиції попрацювати в Бунка.

— То тепер я й у вашому саду працюватиму, пане Ґольдмане?

— Часом і в моєму. Але передовсім допомагатимеш панові Бункові. І слухатимешся його.

— Обіцяю, що працюватиму добре.

Після уроків і вихідними Вуді сідав у муніципальний автобус і їхав до Оук-Парку. Бунк чекав його в невеличкій вантажівці коло зупинки, і вони разом бралися до роботи в садках.

Треба сказати, Вуді був запопадливий і сумлінний помічник. За кілька тижнів у Меріленді настала осінь. Листя на старезних деревах в Оук-Парку пожовкло і порожевіло, а потім поопадало, укривши всенькі вулиці. Треба було прибирати газони, готувати рослини до зимівлі й укривати басейни брезентом.

Тим часом у школі Оук-Трі Кнуряка знай катував Гіллеля. Жбурляв на нього ялиновими шишками і камінням, припинав і змушував глитати землю й канапки зі смітника.

«Жери! Жери! Жери!» — весело галасували дітлахи, поки Кнур затискав йому носа, щоб він роззявив рота і ковтнув ту гидоту. Якщо в нього ще вистачало сили жартувати, Гіллель казав: «Дякую за частування, я саме не обідав». І тоді стусани сипалися на нього градом. Кнур викидав усе з його наплічника, жбурляв книжки та зошити в смітник. На дозвіллі Гіллель почав писати вірші, й зошит, звісно ж, трапився Кнурові, той змусив його з’їсти кілька сторінок, прочитавши декілька віршів уголос, а потім решту спалив. З того багаття Гіллелеві пощастило врятувати вірш, що він написав його для однієї дівчинки, Гелени, в яку був потай закоханий, тендітній білявочці, яка страшенно полюбляла дивитися, як його катують, жодного разу не пропускала. Гіллелеві це здалося хорошою прикметою, тож, зібравши докупи всю свою сміливість, він вручив їй те творіння. Дівча поробило з нього копії й порозвішувало у всенькій школі. Побачивши їх, пані Черіот, яка завідувала шкільною газетою, сказала, що в неї справжній поетичний талант, поставила їй хорошу оцінку й опублікувала той вірш у газеті під Гелениним прізвищем.

Перелік Гіллелевих візитів до лікаря чимраз довшав, надто ж у зв’язку з інфекціями ротової порожнини, і стривожена тітонька Аніта врешті пішла до директора Геннінґса.

— Пане директоре, мені здається, мого сина кривдять у вашій школі, — сказала вона.

— Ні, що ви, у школі Оук-Трі ніхто нікого не кривдить, у нас є нагляд, правила поведінки, хартія співіснування. У нас усі щасливі.

— Гіллель щодня приходить в пошматованому одязі, зошити його подерті або ж їх і геть нема.

— Йому треба краще дбати про свої речі. Ви ж знаєте, за неохайні зошити ставляють погану оцінку.

— Пане Геннінґсе, він береже їх. Гадаю, хтось із нього збиткується. Не знаю, що коїться у вашій школі, але ми платимо двадцять тисяч доларів щороку не за те, щоб після уроків рот у нього був забитий грязюкою.

— А він миє руки?

— Авжеж, пане директоре, ретельно миє.

— Бо, знаєте, дітлахи в цьому віці такі нечупари…

Тітонька Аніта розгнівалася, побачивши, що розмова точиться по колу, і врешті сказала:

— Пане Геннінґсе, в мого сина постійно синці на обличчі. Хтозна, що мені вже й удіяти. Умовляти, щоб він влився в колектив, чи віддати в спеціальну школу? Бо, якщо вже казати відверто, часом уранці, випроводжаючи його до школи, я вже й не знаю, що з ним тут укоять…

Вона вибухнула сльозами, а що директор Геннінґс не хотів проблем в Оук-Трі, то почав заспокоювати її, пообіцяв, що залагодить ситуацію, а потім викликав Гіллеля, щоб розібратися з його халепою.

— Хлопчику мій, — сказав він, — ти маєш якісь прикрощі в школі?

— Ну, можна сказати так, що мені перепадає на горіхи після уроків на баскетбольному майданчику.

— Ага! І на що воно схоже, як на твою думку? Може, це бешкет?

— Та я сказав би, що це насильство.

— Насильство? Ні, ні. В Оук-Трі нема насильства. Хіба що бешкет. Утім, для хлопчаків це нормально — трохи побешкетувати. Хлопчаки полюбляють бешкетництво.

Гіллель стенув плечима.

— Не знаю, пане директоре. Я хочу тільки одного: спокійно грати в баскетбол.

Директор почухав потилицю, окинув уважним поглядом цього худого, мов скіпка, та переповненого апломбом хлопчину, і сказав йому:

— А якщо залучити тебе до складу баскетбольної команди, що ти на це скажеш?

Геннінґс вирішив, що хлопчина гратиме у баскетбол і перебуватиме під опікою дорослого. Та ідея припала Гіллелеві до смаку, і директор припровадив його до вчителя фізкультури.

— Шоне, чи можемо ми взяти цього юного чемпіона до баскетбольної команди?

Той зміряв поглядом тендітну постать, де тільки очі благально блищали.

— Це неможливо, — відтяв він.

— Чому?

Шон нахилився й прошепотів директорові на вухо:

— Френку, це ж баскетбольна команда, а не шпиталь для інвалідів.

— Егей, я не інвалід! — вигукнув Гіллель, який усе чув.

— Так, але ти ж худий мов трясця, — заперечив Шон. — Для нас ти все одно як інвалід.

— А може, спробуємо? — запитав директор.

Фізкультурник знову нахилився.

— Френку, команда укомплектована. І черга на неї довга, немов моя рука. Якщо ми зробимо виняток для цього хлопця, на нас можуть завзятися батьки інших дітей. А я цього не люблю. І ще одне: ми програємо, якщо він вийде на поле. А ми й так зірок із неба не знімаємо. Наші успіхи в баскетболі далеко не блискучі, а тут іще…

Геннінґс погодився й, обернувшись до Гіллеля, винайшов цілу купу правил внутрішнього розпорядку, згідно з якими не можна міняти склад баскетбольної команди посеред навчального року. Тут у спортивний зал удерлася ціла юрма дітлахів, що прийшли на тренування, й Гіллель із директором посідали на лаві під трибунами.

— То що ж мені робити, пане директоре? — запитав Гіллель.

— Можеш назвати мені прізвища бешкетників. Я викличу їх до себе і дам прочуханки. А потім ми організуємо майстер-клас проти бешкету.

— Ні, так буде найгірше. І ви самі це знаєте.

— А чому ти не уникаєш тих розбишак? — розізлився Геннінґс. — Не ходи на спортивний майданчик, якщо не хочеш заробляти бубнів, та й годі.

— Я не відмовлюся від гри в баскетбол.

— Упертість — кепська риса, хлопчику.

— Не впертий я. Просто не хочу поступатися фашистам.

— Де ти почув це кляте слово? Сподіваюся, не на уроках тебе його навчили? У школі Оук-Трі таких слів не вчать.

— Ні, в книжці прочитав.

— У якій це книжці?

Гіллель розстібнув наплічник і дістав книжку з історії.

— Де ти взяв цю гидоту? — пробелькотів Геннінґс.

— У бібліотеці.

— У шкільній бібліотеці?

— Ні, в муніципальній.

— Ху! Так ось, я забороняю тобі приносити такі огидні книжки до школи, а слова ці тримай при собі. Мені прикрощі не потрібні. Та я бачу, що ти багато всього знаєш. Ліпше ти використовував би свою силу, щоб захиститися.

— Але ж сили в мене якраз і нема! Ось у чім проблема.

— Твоя сила — це розум. Ти хоч і малий, але дуже розумний… А в казках розумний завжди врешті бере гору над здорованем…

Ті директорові слова знайшли відгук у Гіллеля. Того ж таки дня він сів у редакційній кімнаті й написав текст, а потім передав пані Черіот, щоб вона опублікувала його в найближчому номері шкільної газети. То було оповідання про малого хлопчину, учня приватної школи для багатіїв, якого однокласники на кожній перерві припинають до дерева і катують усіма різними способами, зокрема, такими дошкульними і гидотними, що в нього в роті заводиться інфекція. Жоден дорослий не звертає на те уваги, надто ж директор тієї школи: разом із викладачем фізкультури він лиже п’яти батькам учнів. Закінчується оповідання тим, що однокласники підпалюють дерево, до якого прив’язали того сердегу, і танцюють довкола вогнища, виспівуючи похвальні гімни вчителям, які спокійнісінько дозволяють їм катувати найслабших.

Прочитавши те оповідання, пані Черіот побігла до директора Геннінґса і показала йому те творіння; директор заборонив його друкувати і викликав до себе Гіллеля.

— Ти розумієш, що твій текст містить слова, які не можна вживати у нашій школі? — заревів директор. — Я вже не кажу про сюжет цього дурнуватого оповідання й наклеп на вчителів, що його ти звів у ньому!

— Те, що ви кажете, називається цензурою, — відтяв Гіллель. — Таке робили фашисти, я читав про це в тій книжці.

— Облиш ці балачки про фашизм, чуєш? Не цензура це, а здоровий глузд! У нас в Оук-Трі є моральні правила, а ти їх порушив!

— А лист до Гелени, який ви опублікували в попередньому числі газети?

— Я вже пояснив тобі, пані Черіот гадала, що той вірш написала вона.

— Але ж після публікації я сказав їй, що автор я!

— То й добре зробив, що сказав.

— А вона повинна була заборонити розповсюдження газети!

— А чому це?

— Бо та публікація була для мене страшенно принизлива!

— Ох, Гіллелю, облиш ти ці свої примхи! Вірш дуже хороший, на відміну від оповідання, де ціла купа різної гидоти і грубощів.

І директор відпровадив Гіллеля до шкільного психолога.

— Я прочитав твоє оповідання, — сказав той, — і воно здалося мені цікавим.

— Тільки вам воно таким і здалося.

— Директор сказав мені, що ти читаєш книжки про фашизм…

— Та знайшов одну в бібліотеці.

— І це вона тебе надихнула на це оповідання?

— Мене надихнула на нього ваша дурнувата школа.

— Може, тобі не варто читати таких книжок…

— Може, іншим якраз і треба читати такі книжки…

Дядечко Сол і тітонька Аніта теж просили сина зробити ще одне зусилля. «Гіллелю, ти в цій школі ще й трьох місяців не навчаєшся. Навчися жити у злагоді з іншими».

Нарешті в актовій залі відбулася шкільна дискусія на тему «Бешкет і грубощі». Геннінґс довго розводився про морально-етичні цінності Оук-Трі й пояснив, чому бешкет і грубощі суперечать правилам поведінки у школі. Потім учні розучили гасло: «Грубощі казати — це бешкетувати!» — яке треба було хором виголошувати, почувши, як хтось у школі сказав грубе слово. Скінчилася дискусія тим, що учні дістали змогу ставити запитання, які їх цікавили.

— Питайте все, що захочете, — заявив Геннінґс, хитро підморгнувши Гіллелеві, й докинув: — У нас цензури нема.

У залі здійнявся цілий ліс рук.

— А грати в м’яча на вигоні — це бешкет? — запитав якийсь хлопчина.

— Ні, це спорт, — відказав Геннінґс. — Якщо тільки ти не поціляєш м’ячем в обличчя товаришеві.

— А я колись побачила павука в кафетерії й страшенно заверещала. Це бешкет? — трохи засоромившись, запитала якась дівчинка.

— Ні, від переляку кричати дозволяється. Але просто так репетувати, щоб друзям аж у вухах закладало, це бешкет.

— А якщо хтось зарепетує, щоб побешкетувати, а потім скаже, що побачив павука, щоб його не покарали, то це як буде? — спитався інший учень, якого, певне, турбувало, щоб ніхто не поминув закону.

— Так робити нечесно. А нечесно робити — недобре.

— А що означає «нечесно»?

— Не зізнаватися у своїх вчинках. Наприклад, якщо вдаєш хворого, щоб не ходити до школи, це дуже нечесно. Ще запитання?

Якийсь хлопчак підняв руку, і директор кивнув йому.

— А секс — це грубе слово? — спитався хлопчак.

Усі аж дух затамували, а Геннінґс розгубився.

— Секс — це не грубість… але це слово, сказати б… ну, зайве.

У залі загомоніли. Якщо секс не грубе слово, то, певне ж, його можна казати, не порушуючи правил школи Оук-Трі?

Геннінґс постукав по столу, закликаючи до тиші, бо в залі був справжнісінький бешкет, і всі позамовкали.

— Секс — це таке слово, якого не можна казати. Заборонене слово, отак.

— А чому не можна, адже це не грубість?

— Тому що… Тому що це погано. Секс — це зло, отак. Це як наркотики, це просто жах.

Почувши від директора про оповідання, яке написав Гіллель, тітонька Аніта геть розгубилася. Вона вже не могла второпати, чи й справді Гіллель невинна жертва, чи, може, це віддяка за його провокації: вона ж бо розуміла, що тон його часом може дратувати, а деколи і видаватися зверхнім. Та й розвиненіший він був од решти дітлахів, тож незабаром почав нетерпеливитися на уроках, йому було там нудно. Усе це нервувало однокласників. І що ж удіяти, якщо Гіллель був тільки жертвою того бешкету, до якого сам і спричинився, як казав Геннінґс? Вона сказала чоловікові: «Якщо до людини всі ставляться вороже, то, певне, така людина сама винна, правда ж?»

Отож тітонька Аніта вирішила пояснити Гіллелевим друзям, що таке переслідування в школі і що так буває, коли людина довго вливається в шкільний колектив. Вона обійшла всі будинки в Оук-Парку, побалакала з усіма батьками, довго пояснювала дітлахам, що «часом здається, ніби бешкет просто гра, й ніхто не помічає, якого зла завдає він твоєму другові». Ото такими словами звернулася вона до подружжя Редданів, батьків отого Вінсента, якого прозивали Кнурякою. Реддани мешкали в чудовому будинку неподалік від Балтиморських Ґольдманів. Кнур уважно вислухав тітоньку Аніту й щойно вона завершила, почав удавано хлипати і втирати сльози. «Чому мій друг Гіллель не сказав мені, що він почувається виродком у школі, це ж такий жах! Ми всі його любимо, не розумію, чому він тримається осторонь від нас». Тітонька Аніта пояснила, що Гіллель трохи інакший, і Кнуряка, зворушено хлипаючи, висякався і врочисто запросив Гіллеля на свій день народження наступної суботи.

На тому дні народження, коли Кнурові батьки десь відвернулися, Гіллелеві відразу викрутили руку, змусили понюхати і поцілувати під хвостом у хатнього цуцика, а потім замурзали обличчя кремом із іменинного торта і пхнули в одязі у басейн. Почувши, як шубовснуло у воді, а потім регіт усіх гостей, прибігла пані Реддан і насварила Гіллеля, що він поліз купатися без дозволу, а потім побачила понівечений торт і свого сина, який пояснив, що Гіллель хотів з’їсти його ще до того, як запалять свічки, щоб ні з ким не ділитися. Пані Реддан відразу ж зателефонувала тітоньці Аніті й попросила її приїхати і забрати Гіллеля. Опинившись перед брамою того маєтку, тітонька Аніта побачила господиню, яка тримала за руку її сина, а коло неї заплаканого Кнура. Він, хлипаючи, сказав, що Гіллель зіпсував їм усеньке свято. Дорогою додому тітонька Аніта обурено зиркала на сина. Урешті вона зітхнула і сказала: «Ну чому ти весь час отаке робиш, Гіллелю? Невже не можеш якось по-доброму ставитися до своїх друзів?»

Гіллель помстився, написавши ще одне оповідання. Цього разу й мови не могло бути, щоб його опублікувала шкільна газета. Він вирішив підготувати її сам і видрукував на принтері. Потім підмінив офіційні примірники газети своїми. Пані Черіот відразу ж побачила цю підміну, вхопила ті примірники й побігла до директора. «Френку, Френку! Поглянь, що знову цей Гіллель утнув! Видав піратську газету з жахливим текстом!»

Геннінґс узяв ту газету, прочитав оповідання, і йому аж дух забило. Він відразу ж викликав до школи тітоньку Аніту, дядечка Сола й Гіллеля.

Оповідання звалося «Маленький Кнур». Розповідалося в ньому про куцого здорованя Кнура, який полюбляв збиткуватися зі своїх товаришів. Урешті їм урвався терпець, вони вбили його в шкільній вбиральні, порубали на шматки і поскладали те м’ясиво в холодильнику, перемішавши зі свининою, яку того дня привезли до шкільної кухні. Зчинилася неабияка буча, і Кнура почала шукати поліція. Наступного дня поліціанти прийшли в їдальню, де саме був обід. «Знайдіть мого котика, прошу вас», — хлипає Кнурова мати, дурепа над дурепами. Поліційний інспектор розпитує учнів, які за обидві щоки наминають печеню. «Ви не бачили вашого товариша?» — питає він. «Ні, не бачили, пане інспекторе», — кажуть вони і знай маламурять смаковите м’ясце.

— Пане і пані Ґольдмани, — почав директор Геннінґс, — ваш син знову написав нетолерантний текст. Це пропаганда насильства, такі речі в школі Оук-Трі недопустимі.

— Свобода слова, свобода думки! — вигукнув Гіллель.

— Годі вже, чуєш! — розлютився Геннінґс. — Облиш порівнювати нас із фашистським урядом!

Потім директор зробив заклопотане обличчя й сказав тітоньці Аніті й дядечкові Солові, що не зможе тримати Гіллеля у школі, якщо він не докладе зусиль і не ввіллється в дружний шкільний колектив. На прохання батьків Гіллель пообіцяв, що більше не писатиме памфлетів. Домовилися й про те, що він напише покаянного листа, який вивісять скрізь у школі.

Вилучивши примірники шкільної газети і замінивши їх власною, Гіллель позбавив учнів їхнього звичного читва. Щоб захистити Гіллеля, Геннінґс попросив учителів не казати, хто винен у тому, що газета не вийшла. Всі примірники мали бути наново видрукувані до кінця дня. Та пані Черіот геть набридли постійні нарікання на відсутність газети, бо учні не розуміли, чому її нема, хоч сьогодні вона повинна вийти, тож нерви її не витримали і вона заволала до читачів, які з’юрмилися в зазвичай спокійній редакційній кімнаті: «Подякуйте вашому товаришеві, який вважає себе розумнішим од вас, цього тижня завдяки йому газети не буде! Отак! Номер просто скасовано! Скасовано, ясно? Скасовано! Ви працювали, писали статті, та не побачите їх друком. Ніколи не побачите, ніколи! Ото подякуйте за це Ґольдманові». Дітлахи взяли ті слова до уваги і віддячили Гіллелеві, щедро нагородивши його стусанами і копняками. Кнур добряче відлупцював його, а потім змусив роздягтися перед усіма однокласниками. «Ану скидай штани», — звелів він Гіллелеві. Втираючи кров із розбитого носа, той покірно виконав наказ, і всі зареготали. «Та я такої крихітної цюцюрки ще не бачив!» — вигукнув Кнур. І всі аж полягали від реготу. Потім він узяв штани і труси й закинув їх на найвище дерево. «А тепер іди додому. І нехай усі бачать твою малу цюцюрку!» Повз школу проїздив сусіда, він побачив напівголого Гілелля і привіз його додому. Матінці Гіллель сказав, що штани з нього здер якийсь пес.

— Пес? Гіллелю…

— Свята правда, мам. Так учепився за штани, що здер їх із мене та й поніс кудись.

— Разом із трусами?

— Авжеж, мам.

— Гіллелю, дитино, що це таке?

— Нічого, мам.

— Тебе кривдять у школі?

— Ні, мам. Клянуся.

Те приниження допекло Гіллелеві до самісіньких печінок, тож він поклав собі відплатити помстою за помсту. Нагода випала за кілька днів, коли Кнур не ходив до школи, бо з’їв щось несвіже. Учні готували виставу для батьків з нагоди Дня подяки, там було кілька сцен, де розповідалося про подяку англійських переселенців індійцям із племені вампаноагів за допомогу, й цю подію святкували через чотириста років, що дало американським школярам три дні вихідних. Той сучасний аспект святкування знайшов вираз наприкінці вистави у вигляді вірша, що його мав прочитати якийсь учень. Ніхто не хотів цього робити, тож учитель призначив для того діла Кнура. Автором того вірша був Вільям Шарбурґ, а звався він «Смачні мамині інгредієнти»:

Вчителька доручила Гіллелеві занести того вірша Кнуряці і сказати, що він мусить прочитати його на День подяки; вона хотіла їх помирити. Того ж таки дня Гіллель подався до Кнурової хати. Відчинила йому мати, яка попровадила його до Кнура. Той лежав у ліжку і переглядав комікси. Гіллель сказав йому, що треба зробити, і віддав вірш.

— Ану покажи! — попросила Кнурова мати, яка аж не тямилася, дізнавшись, що син її виступатиме на сцені.

— Не лізь! — відтяв Кнуряка. — Нікому не покажу мого вірша! Це буде найбільший сюрприз на святі!

Він сів на ліжку і, витуривши за двері Гіллеля з матір’ю, почав захоплено читати вірш. Полюбляв він красуватися на сцені, то тут уже одведе душу! З такої нагоди мати придбала костюм з камізелькою і погукала на свято рідню, щоб усі побачили, як чудово читає її синуньо. Дитина її особлива, і тепер ніхто в цьому не сумніватиметься.

У День подяки в актовій залі не було де яблуку впасти. У першому ряду сиділи Реддани з фотоапаратами і відеокамерами, вони підбадьорливо плескали в долоні. Вистава з переселенцями і вампаноагами здобула величезний успіх, сцени про День подяки за нашого часу — теж. Потім на сцену вийшов Кнуряка. На нього спрямували світло прожектора, він набрав повітря в груди і почав:

Скінчивши ту декламацію, Кнур чемненько вклонився і завмер, чекаючи оплесків. Та в залі панувала могильна тиша. Глядачі мовчки і похмуро дивилися на Кнуряку, а він не розумів, що ж не так зробив. Урешті побіг за лаштунки і здибав там учительку і директора, що витріщилися на нього, наче уперше побачили.

— Та що сталося, скажіть мені? — вигукнув Кнур.

— Вінсенте, ти знаєш, що таке екскременти? — поспитав Геннінґс.

— Нічого я не знаю, пане директоре. Я прочитав вірш, який мені дали.

Директор почервонів мов буряк. Потім обернувся до вчительки.

— Панно, ану поясніть мені, що це таке!

— Я нічого не розумію, пане директоре, я доручила Гіллелеві Ґольдману передати цей текст Вінсентові. А він, певне, замінив слова.

— І ви не вважали за потрібне влаштувати репетицію перед тим, як пустити його на сцену? — заревів Геннінґс, аж у залі стало чутно.

— Та хотіла, звичайно! Але Вінсент не хотів читати вірш у присутності інших дітей. Казав, що хоче зробити сюрприз.

— Ох і зробив! Ох і сюрприз!

— А що ж воно таке, ті екскременти? — поспитався Кнур.

Вчителька заплакала.

— Ви ж самі казали, що треба давати дітям змогу виявляти ініціативу! — хлипала вона.

— Не плачте, прошу вас, — сказав Геннінґс, простягаючи їй хусточку. — Це нічому не зарадить. Ось нехай-но я погукаю цього шибеника Гіллеля!

На сцені вже виступав інший клас, а Кнур помчав шукати Гіллеля. Всі бачили, як вони вибігли пожежним виходом, перетнули шкільний двір, потім баскетбольний майданчик і помчали у бік Оук-Парку. Гіллель тікав щодуху, за ним гнався Кнуряка в костюмі з камізелькою, що личив йому мов корові сідло, а за ними бігла цілісінька юрба школярів, які хотіли потішитися тією сценою.

«Я уб’ю тебе! — ревів Кнуряка. — Уб’ю, нехай мене чорти візьмуть!» Гіллель тікав, аж дух із нього випирало, але Кнур уже наздоганяв його. Ось-ось — і вхопить. Гіллель побіг до свого дому. Як пощастить, то він добіжить до брами і порятується. Та неподалік від свого подвір’я він перечепився за дитячий велосипед, що валявся долі, й заорав носом у землю.

6

Балтимор, вистава у День подяки

Листопад 1989 року

Перечепившись об велосипед, Гіллель повалився додолу. Він знав, що тепер Кнуряка злапає його, тож скрутився клубком, щоб захиститися від ударів. Кнур підбіг до нього і почав гамселити ногами в живіт, а потім згріб за чуба і хотів було звести на ноги. Аж раптом збоку пролунав чийсь голос: «Ану не лізь до нього!»

Кнур обернувся. Позаду стояв хлопчисько, якого він спершу не помітив, у светрі з каптуром, що надавав йому загрозливого вигляду.

Кнур пхнув Гілелля додолу і кинувся на того хлопчиська, щоб віддухопелити його. Не встиг він ступнути і трьох кроків, як той так зацідив йому кулаком у носа, що Кнур повалився на землю. Потім почав качатися долі й лементувати, тримаючись за носа.

— Ой, ніс, ніс! — репетував він. — Ти зламав мені носа!

Тієї миті нагодилися й школярі, що бігли услід за Кнуром і Гіллелем.

— Погляньте, — вигукнув хтось, — Кнуряка плаче, мов дівчисько!

— Ой, що ж він мені зробив! Ой болить, болить! — голосив Кнур.

— Ти хто? — спитали вони в того хлопчиська.

— Я Гіллелів охоронець, — відказав він. — Як будете його бити, то я вам усім носяки розтовчу.

Усі підняли долоні на знак миру.

— Ми любимо Гіллеля, — сказав хтось зі школярів, не злазячи з велосипеда. — І не хочемо йому зла. Правда ж, Гіллелю? А як хочеш, то ми подзюримо на Кнура.

— На людей дзюрити не можна, — сказав Гіллель, лежачи на землі.

Вуді поставив Кнура на ноги і звелів ушиватися:

— Катай відціля, салькó, — сказав він, — приклади до носа лід.

Пхинькаючи, Кнур почвалав додому, а Вуді звів на ноги Гіллеля.

— Дякую, старий, — сказав Гіллель. — Ти… ти просто-таки життя мені порятував.

— Нема за що. Мене звати Вуді.

— А звідки ти мене знаєш?

— Та твої світлини скрізь у кабінеті твого батька.

— То ти знаєш мого батька?

— Він кілька разів витягав мене з гівна…

— Не можна казати «гівно».

Вуді всміхнувся.

— Видно, що ти син пана Ґольдмана.

— А звідки ти знаєш, як мене звати?

— Я чув, як батьки балакали про тебе якось у кабінеті.

— Батьки? Ти обох їх знаєш?

— Кажу ж, я знаю твого батька. Він улаштував мене працювати до садівника Бунка. Я прибирав газон, аж бачу, за тобою женеться отой товстопузий. А я знав, що тебе всі кривдять, бо якось був я в твого батька, аж твоя мати увійшла до кабінету, ох, вона така красуня…

— Ану замовкни! Не кажи таке про мою матінку!

— Гаразд, так ось, увійшла вона до кабінету та й каже, що, мовляв, непокоїться за тебе, бо в школі тебе всі лупцюють. Одне слово, добре, що цей салько за тобою погнався, то я нарешті зміг заступитися. Твій батько кілька разів за мене заступався.

— Нічогісінько не второпав. Чому мій батько за тебе заступався?

— Я встрявав у бійки, і він витягав мене з поліції.

— У бійки?

— Авжеж, я постійно в них устряю.

— То й мене навчи битися, — сказав Гіллель. — Скільки треба часу, щоб стати таким дужим, як ти?

Вуді скривився.

— Ох, для бійок ти не годишся. Тобі доведеться все життя вчитися. Але я можу супроводжувати тебе до школи. І тоді ніхто тебе й пальцем не зачепить.

— Ти так зробиш?

— Авжеж.

Від того дня Гіллель вже не мав проблем у школі. Щоранку він виходив із дому і бачив на вулиці Вуді. Той стояв на зупинці шкільного автобуса. Вони сідали в автобус, і Вуді провадив його аж у шкільний коридор, простуючи разом із юрмою школярів. Кнуряка тримався оподаль. Він не хотів зв’язуватися з Вуді. Після уроків Вуді знову приходив до школи. Вони йшли на баскетбольний майданчик і грали в м’яча, потім Вуді провадив його додому.

— Треба поспішати, Бунк загадав мені обрізати дерева в твоїх сусідів. Якщо побачить, що я тут, то вб’є мене.

— А як це так, що ти весь час тут? — запитав Гіллель. — Ти не ходиш до школи?

— Ходжу, але уроки закінчуються раніше. То в мене є час, щоб прийти сюди.

— А де ти живеш?

— В інтернаті у східному кварталі.

— В тебе немає батьків?

— Матері нíколи було клопотатися мною.

— А батько?

— Він живе далеко. У нього нова дружина. Він дуже зайнятий.

Проходячи коло будинку Ґольдманів, Вуді прощався з Гіллелем і йшов собі. Щоразу Гіллель запрошував його до хати на вечерю.

— Не хочу, — завжди казав Вуді.

— Чому?

— Мені треба працювати в Бунка.

— То, як закінчиш роботу, приходь і повечеряєш із нами, — казав йому Гіллель.

— Ні. Я соромлюся.

— Кого ти соромишся?

— Твоїх батьків. Точніше не їх, а дорослих.

— У мене чудові батьки.

— Знаю.

— Вуді, чому ти мене захищаєш?

— Це не я тебе захищаю. Ти захищаєш мене.

— А я думаю, що ти мене.

— Тоді ти теж мене захищаєш.

— Від чого? Я такий малий.

— Ти захищаєш мене, щоб я не був самотній.

Отак той борг вдячності, що його винен був Вуді дядечкові Солові, переріс у нерозлучну дружбу Вуді й Гіллеля. Щодня приходив він до Оук-Парку. Будніми днями виконував роль охоронця. У суботу Гіллель працював разом із ним у Бунка, а в неділю вони ходили у парк або на баскетбольний майданчик. Уранці Вуді чекав на тротуарі, у холоді й темряві, поки вийде Гіллель. «Чому ти ніколи не зайдеш випити гарячого шоколаду? — питався Гіллель. — Ти ж там геть замерзнеш». Та Вуді весь час відмовлявся. Прийшовши якось уранці в суботу до дверей Балтиморських Ґольдманів, він здибав там дядечка Сола, який вийшов надвір із чашкою кави в руці. Дядечко кивнув йому.

— Ага, Вуді Фінн… Отже, це ти зробив мого сина щасливим…

— Повірте, пане Ґольдмане, я нічого недоброго не вчинив.

Дядечко Сол усміхнувся.

— Знаю я. Що ж, заходь до хати.

— Та я ліпше тут постою.

— Не можна тут стояти, холодно дуже. Заходь, заходь.

Вуді ніяково зайшов із ним досередини.

— Ти вже снідав? — запитав дядечко Сол.

— Ні, пане Ґольдмане.

— Чому це? Вранці треба снідати. Це дуже важливо. Тим паче якщо ти потім працюєш у садку.

— Знаю.

— Як там в інтернаті?

— Усе гаразд.

Дядечко Сол посадив його за столом і приготував йому гарячого шоколаду і млинчиків. У домі ще всі спали.

— Ти знаєш, що завдяки тобі Гіллель почав усміхатися?

Вуді знову стенув плечима.

— Нічого я не знаю, пане Ґольдмане.

Дядечко Сол усміхнувся.

— Дякую тобі, Вуді.

Вуді знову звів плечима.

— Пусте.

— Як можу я тобі віддячити за це?

— Та ніяк. Ніяк, пане Ґольдмане. Спершу я приходив сюди, бо треба було вам віддячити за допомогу… А потім здибав Гіллеля, і ми стали друзями.

— Що ж, відтепер ти і мій друг. І якщо тобі треба буде щось, приходь до мене. Зокрема, я хочу, щоб ти в мене снідав, як буваєш тут вихідними. Не треба грати в баскетбол голодному.

Хоч урешті Вуді й погодився заходити до Ґольдманів уранці в суботу й неділю, все ж таки категорично відмовлявся у них вечеряти. Тітоньці Аніті довелося виявити чималенько терпіння, щоб приручити його. Спершу вона чекала біля дверей, коли він із Гіллелем повертався з баскетбольного майданчика. Вона віталася з Вуді, а він шарівся, як бачив її, й тікав, наче дика звірина. Гіллель схвильовано казав: «Ну нащо ти таке робиш, мамо! Ти ж бачиш, він тебе боїться!» Тітонька Аніта сміялася. Потім вона почала брати з собою бісквіти й молоко і, поки Вуді не втік, пропонувала йому перекусити надворі. Якось був дощ, і вона таки умовила його зайти до хати. Вона прозивала його «славетний Вуді». Він червонів, ставав мов буряк і щось белькотів. Він вважав її дуже гарною. Якось пополудні вона сказала йому:

— Скажи мені, славетний Вуді, ти можеш повечеряти сьогодні з нами?

— Ні, не можу ніяк, бо мені ще треба садити з паном Бунком цибулини тюльпанів.

— То потім приходь.

— Потім я мушу їхати до інтернату. Там будуть непокоїтися, якщо я не повернуся вчасно, і в мене будуть неприємності.

— Я можу зателефонувати Арті Кровфордові і попросити, щоб він дозволив тобі лишитися. А потім відвезу тебе в інтернат.

Вуді погодився, і йому дозволили вечеряти в Ґольдманів. Після вечері він сказав Гіллелеві:

— У тебе справді чудові батьки.

— От бачиш, я ж казав. Вони дуже добрі, ти можеш ходити сюди, коли захочеш.

— Це просто дивовижно, що твоя мати зателефонувала Кровфордові і спитала, чи можу я лишитися у вас. Ще ніхто не змушував мене таким почуватися.

— Яким?

— Таким важливим.

Вуді знайшов у Балтиморських Ґольдманів ту родину, якої ніколи досі не мав, і незабаром посів у ній місце повноправного члена. Вихідними він приходив удосвіта. Дядечко Сол впускав його, і він сідав за столом, щоб поснідати, а незабаром до нього долучався і Гіллель. Потім вони йшли допомагати Денісові Бунку. Наприкінці дня Вуді весь час у них вечеряв. Він намагався бути корисним: допомагати в кухні під час приготування їжі, подавати на стіл, прибирати зі столу, мити посуд, виносити сміття. Побачивши якось, як він прибирає, Гіллель сказав:

— Зараз же ранок, вихідний. Ти не зобов’язаний це робити.

— А я хочу робити це, хочу. Не хочу, щоб твої батьки подумовували, що я їх використовую.

— Думали, а не подумовували. Он сядь ліпше, з’їж свою кашу і переглянь газету. Бо нічого не знатимеш.

Гіллель намагався зацікавити його всім. Розповідав, які книжки читає, які документальні фільми бачив по телевізору. Хоч яка була погода, по неділях вони ходили на баскетбольний майданчик. Разом вони були шаленою двійцею. Удвох грали проти команди НБА, розбивали ущент легендарну «Чикаго Буллз».

Якось тітонька Аніта зізналася мені: те, що Вуді остаточно влився в їхню родину, вона збагнула тоді, коли, пішовши з Гіллелем до супермаркету, побачила, як він кладе до кошика пакет пластівців із маршмеллоу. «А я гадала, ти не любиш маршмеллоу», — сказала вона. І Гіллель із братньою ніжністю відказав: «Я не люблю, та беру для Вуді. Він їх любить».

Незабаром присутність Вуді в Балтиморів стала звичайнісіньким явищем. За згодою Арті Кровфорда, він по вівторках ходив з ними до піцерії, по суботах у кіно, а також в акваріум, з якого Гіллель не вилазив би, і на екскурсії до Вашингтона, де вони відвідали навіть Білий дім.

Після вечері в Ґольдманів Вуді наполягав на поверненні до інтернату. Боявся, що вони стомлять від опіки над ним і виженуть. Але тітонька Аніта не давала йому їхати самому туди. То було небезпечно. Вона відвозила його в автомобілі й, зупиняючись перед ворітьми, завжди питала:

— Ти певен, що все гаразд?

— Не турбуйтеся, пані Ґольдман.

— Авжеж, я трохи непокоюся.

— Не переймайтеся так мною. Ви й так занадто добре ставитеся до мене.

Якось вона підкотила до того облупленого будинку, і в неї аж серце защеміло.

— Вуді, — сказала вона, — мені здається, сьогодні тобі ліпше заночувати в нас.

— Ох, не турбуйтеся за мене, пані Ґольдман.

— Вуді, ти нікого не обтяжуєш. Наш дім достатньо великий, щоб усіх помістити.

Ото так він уперше ночував у Ґольдманів. Якось він дуже рано приїхав до них, ішов рясний дощ, і дядечко Сол знайшов його під дверима, Вуді намок до нитки і дрижав од холоду. Після того випадку вирішили, що йому дадуть ключ від хати. Відтоді він приходив ще раніше, накривав на стіл, готував грінки, помаранчевий сік і каву. Дядечко Сол приходив перший. Вони сідали один напроти одного і разом снідали, гортаючи сторінки газет. Потім приходила тітонька Аніта, вона віталася з ним і куйовдила чуба, а що Гіллель любив поспати, то Вуді часом ішов його будити.

Одного понеділкового ранку в січні 1990 року Гіллель прийшов на зупинку шкільного автобуса і побачив у кущах заплаканого Вуді.

— Вуді, що сталося? — вигукнув він.

— В інтернаті не хочуть, щоб я ходив до вас.

— Чому це?

Вуді похнюпився.

— Я вже кілька місяців не ходжу до школи.

— Та невже? А чому?

— Мені так добре було у вас. Я хотів бути з тобою, Гіллелю! Арті страшенно розгнівався. Він зателефонував твоєму батькові. Сказав, що більше не пустить мене працювати з Бунком.

— Але ж він таки дозволив тобі прийти сюди?

— Я втік! Не хочу я туди вертатися! Хочу бути з тобою.

— Ніхто не завадить нашій дружбі, Вуді. Я знаю, як зарадити!

І він того ж таки дня поселив Вуді у прибудові біля їхнього басейну. Він міг бути спокійний: до літа туди ніхто й не загляне. Гіллель дав йому ковдри, носив їсти, а спілкувалися вони по рації.

Того вечора Арті Кровфорд приїхав до Балтиморів, щоб сповістити про зникнення Вуді.

— Як це — зник? — вигукнула тітонька Аніта.

— Не прийшов до інтернату. Ми виявили, що він уже давно не ходить до школи.

Дядечко Сол обернувся до Гіллеля.

— Ти бачив сьогодні Вуді? — поспитався він.

— Ні, тат.

— Ти певен?

— Так, тат.

— Ти не знаєш, де він може бути? — спитався Арті.

— Ні, що ви! Мені дуже хотілося б допомогти вам.

— Гіллелю, я знаю, що ви з Вуді дружите. Якщо знаєш, де він, ти повинен мені сказати. Це дуже важливо.

— Ох, згадав… Він казав мені, що хоче податися до Юти, до батька. Хотів сісти на автобус до Солт-Лейк-сіті.

Увечері вони спілкувалися по рації. Гіллель укрився ковдрою з головою й говорив тихенько, щоб часом не почув хтось із батьків.

— Вуді, у тебе все гаразд? Прийом.

— Усе добре, Гіллелю. Прийом.

— Сьогодні приходив Кровфорд. Прийом.

— А що він хотів? Прийом.

— Тебе шукав. Прийом.

— Що ти йому сказав? Прийом.

— Що ти подався до Юти. Прийом.

— Добре зробив. Дякую. Прийом.

— Нема за що, друже.

Три дні ховався Вуді в тій прибудові. На четвертий він вийшов звідти вранці й заховався в кущах на вулиці, щоб дочекатися Гіллеля і провести його до школи.

— Ти що, здурів! — вигукнув Гіллель, угледівши його. — Тебе відразу впіймають.

— Я вже задихаюся в тій клятій прибудові. Хочу бодай ноги розім’яти. Та боюся, що коли той Кнур не побачить мене біля школи, то знову тебе катуватиме.

Вуді відпровадив Гіллеля на шкільне подвір’я, затесавшись у юрму школярів. Але того ранку директор помітив, що серед учнів вештається якийсь хлопчина, якого він досі не бачив і який не навчається в його школі. Вмить згадав він про пошуковий лист, якого отримав напередодні, й зателефонував до поліції.

За хвилю до школи підкотив поліційний патруль. Вуді помітив його і хотів було втекти, та наштовхнувся на Геннінґса.

— Перепрошую, хлопчино, ти хто такий? — міцно вхопивши його за руку, запитав директор.

— Вуді, тікай! — вигукнув Гіллель. — Тікай хутчій!

Вуді вирвався від директора і хотів було накивати п’ятами.

Та тут нагодився патруль і на нього наділи кайданки. Гіллель біг за ними і репетував:

— Пустіть його! Пустіть! Ви не маєте права!

Він хотів було кинутися на поліцаїв, та Геннінґс перепинив його. Гіллель заплакав.

— Пустіть його! — волав він услід патрулю, який провадив Вуді. — Він нічого не зробив! Нічого не зробив!

Учні стояли на шкільному подвір’ї й приголомшено дивилися, як Вуді посадили в авто, аж нарешті Геннінґс порозганяв їх у класи.

Гіллель цілісінький ранок плакав у медпункті. Коли настала пора сніданку, туди заглянув директор.

— Ходімо вже у клас, Гіллелю.

— Навіщо ви це зробили?

— Директор інтернату сказав, що я можу побачити його тут. Твій друг утік звідти, розумієш, що це таке? Це діло серйозне.

Згнітивши серце, Гіллель після півдня прийшов у клас. Там його вже нетерпляче виглядав Кнур.

— Час розплати настав, Креветко, — сказав він. — Тепер твого друга тут нема, то після уроків я візьмуся до тебе як слід. Он у мене є гарнюній кавалочок собачого гівна. Ти вже куштував його? Ото й покуштуєш. Ням-ням-ням!

Коли задзеленчав останній дзвоник, Гіллель чкурнув із класу, а за ним чимдуж побіг Кнур.

«Ловіть Креветку! — репетував він. — Зловіть його мені, я хочу втерти йому маку!» Гіллель промчав коридорами, та вибіг не на баскетбольний майданчик, а повернув назад і, користуючись своїм малим зростом, пробіг крізь потік школярів, що спускалися східцями, піднявся на другий поверх і зачаївся в службовій комірчині. Довгенько сидів він там, затамувавши дух. Кров стугоніла йому в скронях, серце мало не вискакувало з грудей. Коли зважився вийти, вже добряче смеркло. У коридорах було порожньо й темно. Тихенько скрадаючись навшпиньки, щоб знайти вихід, він потрапив у коридор, що провадив до редакційної кімнати. Хотів було поминути її, та помітив, що двері прочинені й відтіля долинають якісь чудернацькі звуки. Гіллель завмер і прислухався. Він упізнав голос пані Черіот, а потім почув якесь ляскання і стогін. Зазирнувши у двері, побачив директора Геннінґса, який сидів на стільці. На колінах у нього лежала пані Черіот, сідниці її були голі, спідниця задерта до самісінької шиї, а труси спущені до п'ят. Директор міцно, але з любов'ю ляскав її по дупі, а вона солодко стогнала.

— Блудяга! — казав він щоразу.

— Так, я розпусна сраката блудяжка, — підтвердила вона.

— Блудяга! — повторив він.

— О пане директоре, я була такою поганою ученицею! — вигукнула вона.

— Блудяжкою була, еге ж? — поспитався Геннінґс.

Нічого не втямивши з того, що коїлося перед його очима, Гіллель рвучко відчинив двері й вигукнув:

— Грубощі казати — це бешкетувати!

Пані Черіот схопилася на ноги і заверещала.

— Гіллель? — пробелькотів директор Геннінґс.

Пані Черіот хутенько поправила спідницю й чкурнула в коридор.

— Що ви тут робите? — поспитався Гіллель.

— Та ми граємося… — пробурмотів Геннінґс.

— Це більше скидається на бешкет, — зауважив Гіллель.

— Ні… це вправи такі… А ти що тут робиш?

— Я ховався, бо мене хотіли зловити й нагодувати собачим гівном, — пояснив Гіллель директорові, та той не слухав його, бо почав шукати пані Черіот.

— Де ти, Аделіно? — гукнув він. — Ти мене чуєш?

— То мені й далі ховатися? — спитався Гіллель. — Бо я боюся, що мене злапає Кнур.

— Так, усе гаразд, Гіллелю. Ти не бачив пані Черіот?

— Вона пішла.

— Пішла? Куди пішла?

— Не знаю, туди десь.

— Добре, побудь тут, я зараз повернуся.

Геннінґс вийшов у коридор і почав гукати: «Аделіно? Аделіно, де ти?» Врешті він знайшов пані Черіот: вона скулилася у кутку і тремтіла всім тілом.

— Не переживай, Аделіно, він нічого не бачив.

— Він усе бачив! — зарепетувала вона.

— Ні, ні. Запевняю тебе.

— Справді? — пробекала вона тремтячим голосом.

— Авжеж. Усе гаразд, нема з чого перейматися. Та й не буде він про це розводитися. Не хвилюйся, я побалакаю з ним.

Але повернувшись до редакційної кімнати, пан Геннінґс не знайшов там хлопця. Побачив він його за годину, коли Гіллель подзвонив у двері його дому.

— Добридень, пане директоре.

— Гіллель? Що ти тут робиш?

— Та ось приніс одну річ, мабуть, це ваша, — сказав Гіллель і дістав з наплічника жіночі труси.

Директор страшенно витріщив очі й замахав руками.

— Викинь цю гидоту! — прохрипів він. — Не розумію, про що ти кажеш.

— Гадаю, це труси пані Черіот. Ото ви скинули їх із неї, щоб усипати по дупі, а вона забула їх надіти. Дивно, бо якби я забув надіти труси, то мені віяло б холодом у цюцюрку. Та, мабуть, жінки не відчувають цього, адже в них цюнька всередині.

— Замовкни і забирайся відціля! — просичав директор Геннінґс.

Із хати почувся голос пані Геннінґс, яка питала, хто там прийшов.

— Нічого, люба, — солоденько відказав Геннінґс. — Проблеми з учнем.

— Може, спитаємося у вашої дружини, чи це не її трусики? — запитав Гіллель.

Геннінґс незграбно спробував видерти їх у Гіллеля, та марно, тож гукнув дружині:

— Люба, я вийду на хвильку!

Він ступив на тротуар у хатніх капцях і потягнув за собою Гіллеля.

— Ти що, здурів? Чого ти прийшов сюди?

— Знаєте, я тут неподалік бачив ятку з морозивом, — відказав Гіллель.

— Я не збираюся купувати тобі морозиво. Зараз уже вечеряти пора. То чого ти прийшов сюди, га?

— Я оце думаю, чи приклала пані Черіот льоду до своєї рум’яної дупи? — замислено сказав Гіллель.

— Що ж, ходімо до ятки, якщо вже так.

З морозивом у руках вони попростували кварталом.

— Нащо ви лупцювали по дупі сердешну пані Черіот? — поспитався Гіллель.

— Це гра така.

— У школі нам розповідали про погане поводження. То це було погане поводження? Вони дали нам номер телефону, треба подзвонити.

— Ні, хлопчику мій. Це таке поводження, якого ми обоє хотіли.

— Ляскати по голій дупі?

— Ага. Це спеціальне ляскання. Воно не болить. Від нього добре.

— Ого! Мій друзяка Луї казав, що як його відшмагав татко, то страх як боліло.

— То інше. А це роблять одне одному дорослі. Спершу домовляються, щоб упевнитися у спільній згоді.

— Ага, — сказав Гіллель, — отже, ви питаєте пані Черіот: «Скажіть мені, люба пані, чи ви не проти, якщо я скину зараз із вас трусики і добряче всиплю по дупі?» А вона вам: «Нітрохи, любий пане директоре. Всипте».

— Приблизно так.

— Дивно.

— Дорослі взагалі дуже дивні люди.

— Та я помітив.

— Ні, ти не втямив: у них такі фантазії, яких ти й уявити собі не можеш.

— І у вас?

— І в мене.

— Здається, я зрозумів, про що вам ідеться. Друзі моїх батьків збираються розлучатися. Якось вони вечеряли у нас, а за тиждень дружина прибігла до нас ночувати. І весь час казала про свого чоловіка заборонені слова. Він щось там зробив панні, яка гляділа їхніх дітей.

— Чоловіки роблять таке часом.

— А навіщо?

— З багатьох причин. Щоб почуватися впевненішим, щоб почуватися дужчим. Щоб почуватися молодшим. Щоб задовольнити свій потяг.

— А що таке «потяг»?

— Це те, що виривається з нас хтозна й чому. Голова наша не тямить, а тіло робить це, і потім ми шкодуємо, що таке утнули.

— Ага, якось я знайшов під ліжком пакунок із цукерками. То були мої улюблені цукерки, та мама заборонила мені їсти їх, бо незабаром мала бути вечеря. А я не витерпів і змаламурив їх усі, потім не міг вечеряти, бо по зав’язку напхався тими ласощами. Це тяга, еге?

— Таж певно.

— А чому ви граєтеся в ту гру з пані Черіот? Ви не любите вашої дружини, як ото в наших друзів було?

— Навпаки, я люблю її. Я її неймовірно люблю.

— Але ж від такої любові треба їй добряче по дупі всипати!

— Вона не хоче. Розумієш, у чоловіків часом є потреби. І вони повинні їх задовольняти. Але це не означає, що вони не люблять своїх дружин. Ляскати по дупці в редакційній кімнаті пані Черіот — це спосіб залишатися з власною дружиною. А я люблю мою дружину. І не хочу, щоб вона засмучувалася. А вона засмутиться, як дізнається про це. Ти мене зрозумів? Певен, що зрозумів.

— Авжеж, зрозумів. Але ж ви начальник пані Черіот, і через це може бути ціла купа проблем. Гадаю, батьки не дуже зрадіють, дізнавшись, що на стільцях, де сидять їхні діти, укладали голозаду пані Черіот…

— Гаразд! — урвав його Геннінґс. — Я зрозумів. Що ти хочеш?

— Хочу безоплатне місце у школі для мого друга Вуді.

— Ти здурів! Гадаєш, я можу так просто витягти двадцять тисяч доларів із кишені?

— Ви завідуєте бюджетом. Певен, ви зумієте якось усе залагодити. Треба буде тільки поставити ще один стілець у класі. Це нескладно. А потім можете собі й далі любити дружину, ляскаючи по дупі пані Черіот.

Уранці наступного дня директор Геннінґс зателефонував Арті Кровфордові і сповістив, що «Фонд навчальних стипендій батьківського комітету школи Оук-Трі» з радістю ухвалив рішення надати Вуді стипендію. Побалакавши, тітонька і дядечко, на превелику Гіллелеву радість, запропонували Вуді поселитися в них, щоб бути ближче до школи. Того вечора, коли Вуді став учнем школи Оук-Трі, директор записав у шкільному журналі: «Сьогодні ухвалили рішення: як виняток виділити стипендію дивному хлопчині, Вудро Фінну. Здається, Гіллель Ґольдман у захваті від нього. Подивимося, чи прихід цього нового учня допоможе йому розкрити прихований потенціал, чого я давно вже сподіваюся».

Отак Вуді увійшов у життя Балтиморських Ґольдманів, і поселили вони його в одній з кімнат для гостей, яку обладнали на його смак. Наступними роками тітонька Аніта і дядечко Сол бачили, що не було щасливішої людини на світі, ніж Гіллель. Разом із Вуді вони ходили до школи, разом із неї поверталися. Вони разом снідали, разом залишалися після уроків, коли їх карали, разом робили домашні завдання, а на спортивному майданчику здавалися однією командою, хоч за габаритами і були різні. То була пора спокою і цілковитого щастя.

Вуді став членом баскетбольної команди, і завдяки його участі вона вперше в своїй історії виграла чемпіонат. Гіллель узявся до шкільної газети і значно посприяв її піднесенню: він додав сторінку, присвячену баскетболу, і продавав примірники під час матчів. Зароблені кошти надходили на рахунок «Фонду навчальних стипендій батьківського комітету». Його любили викладачі, поважали однокласники, а директор Геннінґс записав у журналі про нього: «Фантастичний учень із винятковим інтелектом. Безумовний набуток для школи. Зумів згуртувати учнів навколо газетного проекту, організував у школі лекцію мера про політичну ситуацію. Одне слово, талант».

Незабаром території за школою стало вже замало. Потрібен був більший простір, потрібен був обшир, що відповідав би їхнім пориванням. Після уроків вони ішли в спортивну залу ліцею Рузвельта, розташованому неподалік. Приходили перед тренуванням баскетбольної команди, промикалися досередини і, заплющивши очі, уявляли себе на лос-анджелеському Форумі або в Медісон-Сквер-гардені, де глядачі шаленіють, скандуючи їхні імена. Гіллель вилазив на трибуни, Вуді ставав на краю поля. Тримаючи в руці уявний мікрофон, Гіллель вигукував: «За дві секунди до кінця матчу “Чикаґо Буллз” відстає на два очки. Та якщо їхній крайній нападник Вудро Фінн закине м’яч у кошик, вони переможуть у плей-оф!» І Вуді напинав усі свої м’язи, примружувався в пориві натхнення й кидав м’яч. Тіло його підлітало в повітря, руки розслаблювалися, м’яч перетинав залу і поціляв точнісінько в кошик. Гіллель репетував у захваті: «Перемоооога “Чикаґо Буллз” завдяки незрівняяяянному маневру великого Вудро Фінна!» І вони обіймалися на радощах, робили коло пошани і вшивалися відтіля крадькома, щоб їх не застукали.

Якось Вуді підійшов до тітоньки Аніти і пошепки сказав:

— Пані Ґольдман, я… я хотів би зателефонувати батькові. Хотів би сповістити йому новини.

— Авжеж, золотце. Телефонуй, скільки тобі треба.

— Пані Ґольдман, ну… я не хотів би, щоб Гіллель знав про це. Мені не хочеться балакати з ним на цю тему.

— То піднімися в мою кімнату. Телефон коло ліжка. Та й дзвони татові, скільки хочеш і коли хочеш. Не треба питати дозволу, золотце. А я відверну увагу Гіллеля.

Вуді тихенько прослизнув до кімнати тітоньки Аніти і дядечка Сола. Узяв телефон і сів на канапі. Потім дістав клапоть паперу, де було записано батьків номер, і накрутив диск. До телефона ніхто не підійшов. Ввімкнувся автовідповідач, і Вуді залишив повідомлення. «Привіт, тату, це Вуді. Залишаю тобі повідомлення, тому що… Хочу тобі сказати: зараз я живу в Ґольдманів, вони дуже добре ставляться до мене. Я граю в баскетбол у команді моєї нової школи. Спробую зателефонувати тобі завтра».

За кілька місяців, незадовго до різдвяних вакацій 1990 року, тітонька Аніта й дядечко Сол запропонували Вуді поїхати з ними до Маямі, та він спершу рішуче відмовився. Йому здавалося, що Ґольдмани й так потратилися на нього і така мандрівка забере в них забагато коштів.

— Їдьмо з нами, там добре, — казав йому Гіллель. — Що ти тут робитимеш? Сидітимеш весь час в інтернаті?

Але Вуді не погоджувався. Увечері тітонька Аніта прийшла до його кімнати і сіла на краю ліжка.

— Вуді, — сказала вона, — чому ти не хочеш їхати до Флориди?

— Не хочу, та й край.

— Нам було б так добре, якби ти поїхав з нами.

Він заплакав, тітонька обняла його і пригорнула до себе.

— Вуді, любий, що з тобою?

Вона ніжно провела долонею по його чубові.

— Ну… ніхто так не дбав про мене ніколи, як оце ви. Ніхто ніколи не возив мене до Флориди.

— Для нас це буде велике задоволення, Вуді. Ти пречудовий хлопчина, ми так тебе любимо.

— Пані Ґольдман, я поцупив… Ох, мені так шкода, я не заслуговую, щоб жити з вами.

— Що ти поцупив?

— Якось я був у вашій кімнаті, й там на шафі стояло це фото…

Ковтаючи сльози, він підвівся з ліжка, розщібнув свій наплічник і дістав звідти родинну світлину. Потім простягнув її тітоньці Аніті.

— Вибачте, — схлипнув він. — Я не хотів її красти, але мені кортіло мати цю світлину при собі. Я боявся, що ви мене колись проженете.

Тітонька Аніта погладила його по голові.

— Вуді, ніхто не нажене тебе. Але добре, що ти показав мені цю світлину — на ній декого бракує.

Наступними вихідними Балтиморські Ґольдмани, тепер уже вчотирьох, знялися на родинне фото у торговому центрі.

Повернувшись додому, Вуді зателефонував батькові. Знову натрапив на автовідповідач і залишив повідомлення. «Привіт, тату, це Вуді. Я надішлю тобі світлину, ось побачиш, вона така гарна! На ній я сфотографувався разом із Ґольдманами. Наступного тижня ми їдемо у Флориду. Спробую зателефонувати тобі звідти».

Добре пам’ятаю ту зиму 1990 року у Флориді, під час якої Вуді ввійшов у моє життя, щоб більше ніколи з нього не виходити. Поміж нами відразу виникла приязнь. Від того дня розпочалася славетна історія Ватаги Ґольдманів. Гадаю, тільки відколи як я запізнався з Вуді, мені стала по-справжньому подобатися Флорида, яка доти видавалася трохи нудною. Як і Гіллеля, мене підкорив цей могутній і привабливий хлопець.

Наприкінці першого навчального року в школі Оук-Трі, перед тим, як усі мали зніматися на щорічну світлину, Гіллель приніс Вуді пакунок.

— Це мені?

— Авжеж. Для завтрашнього знімку.

Вуді розгорнув пакунок: там була жовта футболка з написом «Друзі на все життя».

— Дякую, Гілле!

— Я побачив її в комерційному центрі. І собі таку саму придбав. На світлині ми будемо в однакових футболках. Втім, якщо хочеш… Бо, може, тобі вони здадуться дурнуватими.

— Та ти що!

За абеткою вийшло так, що Вудро Маршалл Фінн був на світлині поруч із Гіллелем Ґольдманом. І якщо заглянути у шкільний альбом 1990–1991 років, де вони ото вперше стояли поруч, то важко було сказати, хто з них двох більше скидався на Ґольдмана.

7

Я й гадки не мав, яка тісна приязнь може зав’язатися в людини зі псом, поки не заприятелював 2012 року з Дюком. Він весь час був поруч, тож незабаром я дуже прихилився до нього. Та й хто не потрапив би під чар його хитрого погляду, не послухався б, коли він ніжно клав голову вам на коліна, вимагаючи, щоб його погладили, або благально дивився, коли ви відчиняєте дверцята холодильника?

Крім того, я помітив ось що: що тісніша ставала наша дружба з Дюком, то дужче налагоджувалися мої стосунки з Александрою. Вона вже не так насторожено ставилася до мене. Часом називала мене Маркі, як ото було колись. Знову зробилася ніжна, лагідна, радісно сміялася з моїх дурнуватих дотепів. Оті крадені хвилини спілкування з нею наповнювали мене втіхою, якої я давно вже не зазнавав. Я збагнув, що ніхто мені не потрібен був, крім неї, й коли привозив Дюка до Кевінового дому, то була найщасливіша пора мого дня. Хтозна, може, то був витвір моєї бурхливої уяви, та здавалося, начебто вона навмисне робить усе, щоб ми лишилися вдвох. Якщо Кевін вправлявся на терасі, вона провадила мене до кухні. Якщо він готував у кухні протеїнові страви чи маринував стейки, ми улаштовувалися на терасі. Її порухи, дотики, погляди й усмішки змушували швидше битися моє серце. На однісіньку мить виникало в мене таке почуття, наче ми з нею одне ціле. І коли я знову сідав до авто, то весь аж нетямився. Мені страшенно кортіло запросити її кудись. Хотілося цілісінький вечір пробути вдвох із нею, без отого гравця в хокей, який уже в печінках сидів мені зі своїми розповідями про сеанси фізіотерапії. Проте я не хотів виявляти ініціативу, не хотів усе зіпсувати.

Якось я перелякався, що мої хитрощі викриють, і відправив Дюка додому. Того ранку я прокинувся з докорами сумління, відчуваючи, що незабаром мене виведуть на чисту воду. Коли о шостій ранку Дюк задзявонів у мене під дверми, я відчинив йому. Він одразу ж почав радісно плигати і лащитися, і я присів коло нього. «Ти не можеш тут залишатися, — сказав я, погладивши його по голові. — Боюся, це викличе підозри. Вертайся додому».

Пес похнюпився й вклався на ґанку, повісивши вуха. Я намагався твердо дотримуватися того рішення. Зачинив двері й лишився в хаті. Був такий же засмучений, як і він.

Того дня я майже не працював. Мені бракувало Дюка. Він потрібен був мені, хотілося, щоб він гриз свої іграшки чи спав у мене на дивані.

Увечері Лео прийшов грати в шахи й відразу ж помітив, яке сумне в мене лице.

— У вас хтось помер? — запитав він, коли я впустив його до хати.

— Дюка нема сьогодні.

— Він не приходив?

— Приходив, та я відпровадив його додому. Боявся, що мене викриють.

Він зацікавлено глянув на мене.

— Ви часом не хворієте на голову?

Наступного дня о шостій ранку Дюк загавкав під дверима, і я почастував його свіжим м’ясцем. Потім пішов із ним на пошту.

Далі не втерпів і погуляв із ним по місту: ми побували в перукарні й заглянули до невеличкої мистецької цукерні, яка мені дуже подобалася. Ото сиділи ми на терасі, я тримав вафельний стаканчик, собака старанно вилизував його, аж позаду пролунав чийсь голос.

— Маркус?

Я аж підскочив, злякавшись, що мене застукали на гарячому. То був Лео.

— Лео, нехай вам усячина, ви так наполохали мене!

— Та ви, Маркусе, геть здуріли! Що ви оце коїте?

— Морозиво їмо.

— Ви гуляєте містом із собакою, і всі це бачать! Хочете, щоб Александра збагнула, в чім річ?

Що ж, Лео правду казав. Та й сам я це знав. Певне, мені хотілося, щоб урешті Александра про все дізналася. Щоб сталося бодай що-небудь. Я хотів більшого, ніж оті наші крадені хвилини.

Збагнув, що мені хочеться, щоб усе стало, як було давніше. Та минуло вісім років, і життя в неї тепер інше. Лео змусив мене відвезти Дюка до Александри, поки не закортіло повести його в кіно чи ще якусь дурню вчинити. Я послухався його. Коли повернувся, сусід сидів на веранді й писав. Мені здалося, він навмисне там улаштувався, щоб чатувати на мене. Я підійшов.

— І що? — поспитав я, показуючи на зошит, де так нічого і не було написано. — Як посувається робота над текстом?

— Нічогенько. Мабуть, напишу роман про чоловіка, який спостерігає за молодим сусідом, що намагається любити дівчину через пса.

Я зітхнув і сів коло нього на стільці.

— Не знаю, Лео, що мені й удіяти.

— А ви робіть, як ото зі псом. Нехай вона вас обере. Часом люди купують пса, не розуміючи, що не вони його обирають, а він їх. Пес заводить вас і, щоб вас не засмутити, тільки вдає, ніби кориться всім вашим правилам і наказам. Якщо ж злагоди нема, всьому край. Ось у штаті Джорджія сталася жахлива, проте цілком правдива історія. Якась мати-одиначка, що й так достатньо мала гріхів у житті, придбала довгошерсту таксу, яку назвала Віскі, щоб трохи пожвавити життя собі, та й дітлахам теж. Проте, як на лихо, собака їй не підходив геть, і незабаром з ним неможливо стало жити. Здихатися тої такси було годі, тож молодичка вирішила вдатися до рішучих заходів: вивела її з хати, обілляла бензином і підпалила. Псюра страшенно завалував, почав гасати туди-сюди, а потім побіг до хати, де двоє дітей саме дивилися телевізор. Хата згоріла, дітлахи з собакою теж, пожежники застали тільки попіл. Гадаю, тепер ви розумієте, що пес повинен обрати вас сам.

— Боюся, Лео, я нічогісінько не втямив із вашої розповіді.

— Так само треба поводитися і з Александрою.

— Ви боїтеся, що я спалю її живцем?

— Та ні, дурнику ви такий. Облиште гратися в передатну любов: нехай вона сама вас обере.

Я стенув плечима.

— Так чи так, вона незабаром поїде до Лос-Анджелеса. Затримка тільки за Кевіном, а він майже одужав.

— То що, ви так усе й покинете? Зробіть, щоб вона лишилася. Зрештою, розкажете ви мені, що там поміж вами сталося? Ви так і не розповіли, як зустрілися.

Я підвівся.

— Наступного разу, Лео. Обіцяю.

Наступного дня моєму другові Дюку не пощастило дременути з дому непомітно. Як водилося, він загавкав під моїми дверми о шостій ранку, та, відчинивши, я побачив на порозі Александру. Вона була в піжамі, на обличчі завмер веселий і заразом трохи недовірливий усміх.

— Ти знаєш, — сказала вона, — він зробив підкоп у садку. Оце сьогодні вранці я побачила. Проліз під огорожею і прямісінько до тебе! Можеш у таке повірити?

І засміялася. Навіть у піжамі й без макіяжу вона була дуже гарна.

— Вип’єш кави? — запитав я.

— Залюбки.

Я раптом згадав, що у вітальні валяються Дюкові іграшки.

— Зачекай хвильку, я вдягну штани.

— Та ти ж у штанях, — сказала вона.

Я нічого на те не відповів і просто зачинив двері в неї перед носом, попросивши трохи почекати. Потім шатнувся по хаті, позбирав Дюкові іграшки, миски та килимки і жужмом склав у себе в спальні.

Коли впустив її до хати, Александра зацікавлено глянула на мене. Зачиняючи за нею двері, я не помітив, що з авто, що стояло неподалік, нас фотографує якийсь чолов’яга.

8

Балтимор

1992–1993 роки

Згідно з непохитним розкладом, кожні чотири роки незадовго до Дня подяки відбуваються президентські вибори. 1992 року Ватага Ґольдманів брала активну участь у кампанії Білла Клінтона.

Дядечко Сол був переконаний демократ, тому під час зимових вакацій 1992 року у Флориді тривали постійні сутички. Моя матінка казала, що дідусь завжди голосував за республіканців, та відколи дядечко Сол став лібералом, той пристав до нього. Хай там як, а дядечко Сол дав нам перший урок громадянської активності, залучивши до участі у виборах Білла Клінтона. Ми мали по дванадцять років, й епопея Ватаги Ґольдманів була в розпалі. Жив я тільки для них, для хвилин, які проводив із ними. І сама думка про те, що я братиму участь у перевиборчій кампанії, — не має значення, за кого, — переповнювала мене величезною радістю.

Вуді з Гіллелем знай працювали на Бунка. Мали вони від того не лише задоволення, а ще й заробляли трохи кишенькових грошенят. Роботу вони виконували швидко і добре, тож декотрі мешканці Оук-Парку, яких Бунк дратував своєю млявістю, коли треба було щось зробити в саду, зверталися просто до них. У таких випадках друзі відкладали двадцять відсотків заробітку й віддавали їх Бункові, причому так, щоб він не бачив, — клали гроші до кишені піджака або ж у скриньку для рукавичок в автомобілі. Приїжджаючи до Балтимора, я з величезним задоволенням допомагав їм, надто ж як вони працювали на своїх постійних клієнтів. У хлопців завелася своя невеличка клієнтура, тож вони носили футболки з написом «Садівники Ґольдмани. З 1980 року», які замовили в місцевій кравецькій майстерні. Таку саму подарували вони й мені, й ще ніколи не почувавсь я таким гордим, коли йшов зі своїми братами Оук-Парком, які були в тих однакових футболках.

А ще я захоплювався їхнім підприємницьким хистом і пишався тим, що заробляю трохи грошей своєю працею. Таке прагнення було в мене відтоді, як я відкрив талант self-made-man[2] в одного мого шкільного друга з Монклера, Стівена Адама. Стівен дуже добре ставився до мене: частенько запрошував до себе додому після уроків і пропонував лишитися на вечерю. Та за столом він починав страшенно лютувати. Зі щонайменшого приводу він без жодних докорів сумління ображав свою матір. Достатньо було, щоб йому не припала до смаку їжа, і він гупав кулаком по столу, відпихав тарілку і репетував:

— Не хочу я твого соку зі смітника, він огидний!

Відразу ж із місця схоплювався батько: побачивши це першого разу, я подумав було, що він зараз дасть синуньові добрячого ляща, та, на превеликий мій подив, він діставав із шафи пластмасову карнавку. Той цирк повторювався весь час. Батечко бігав за Стівеном і вищав:

— Карнавка для грубих слів! Три грубі слова, сімдесят п’ять центів!

— Застроми ту карнавку собі в сраку! — відповідав йому на те Стівен, гасаючи вітальнею, і показував середній палець.

— Карнавка для грубих слів! Карнавка для грубих слів, — тремтячим голосом скімлив батько.

— Стули пельку, дохлий щуряко! Щоб тебе чорти вхопили! — казав Стівен батькові. А батько знай бігав за ним, тримаючи ту карнавку, що здавалася заважкою для його тонких рук, і повторював:

— Карнавка для грубих слів! Карнавка для грубих слів!

Неначе в казці, закінчувалося це завжди однаково. Батько втомлювався й припиняв той гротескний танок. Щоб зберегти гідність, він хитрим тоном казав:

— Гаразд, я внесу гроші за тебе, але потім вирахую її із твоїх кишенькових грошей.

Потім діставав з кишені п’ять доларів, устромляв їх тій пластмасовій свині в зад і втомлено сідав за стіл. Стівен безкарно повертався до їжі, відригуючи, глитав солодке і знову тікав, прихопивши дорогою карнавку, і замикався в спальні, щоб витрусити з неї грошву. Тим часом його мати проводила мене до дверей, і я казав їй:

— Дякую, пані Адам, за чудову вечерю.

У Стівена був надзвичайний діловий нюх. Не задовольняючись зиском, який приносили його грубі слова, він заробляв ще й на тому, що ховав батькові ключі від авто й вимагав за них викуп. Виявивши вранці, що ключів нема, батько скімлив під дверима його кімнати:

— Стівене, прошу тебе, віддай ключі… Я ж запізнюся на роботу. Ти ж знаєш, що буде зі мною, як запізнюся, мене витурять у шию. Начальник уже заявив мені про це.

Приходила мати і несамовито гупала в двері:

— Стівене, відчини! Заради бога, відчини негайно, чуєш? Ти хочеш, щоб тато втратив роботу і ми жили на вулиці?

— Начхати мені! Двадцять баксів женіть, якщо хочете отримати ваші гівняні ключі!

— Гаразд, — пхинькав батько, — дам.

— Підсунь грошики під двері! — командував Стівен.

Батько просовував банкноту в шпарину під дверми, вони рвучко відчинялися, і Стівен жбурляв ключі простісінько батькові в мордяку.

— Дякую, пухтію! — казав Стівен і зачиняв двері.

Щотижня Стівен показував нам у школі жмутки грошей і щедро пригощав морозивом. Як і будь-якого законодавця моди, його намагалися мавпувати: знаю, що мій друг Льюїс спробував було заробити пару доларів, вилаявши батька, але заробив натомість пару таких ляпасів, що мало голова не злетіла з пліч, і після того й гадати про те перестав. Отож я пишався, що, повернувшись до Монклера з грошенятами, які заробив у садках, міг пригощати морозивом приятелів, на яких це справляло приголомшливе враження. Бунк завжди кривився, коли треба було платити мені. Коли я приходив на роботу, він починав бубоніти, що не заплатить мені й копійки, що Гіллель із Вуді й так дорого йому обходяться, та мої брати ділили весь наш заробіток на трьох. Хоч Бунк і сварливий був, та ми все одно його любили. Він називав нас гівнюками, а ми на нього казали Скунк[3], бо він страшенно смердів. То був винятково вульгарний чолов’яга, і щоразу як ми так ото прозивали його, він, на превелике наше задоволення, засипав нас грубою лайкою. «Мене звати Бунк! Бунк! Це неважко запам’ятати, гівнюки ви такі! Бунк, що починається на Б! Як ото “блудяга” чи “бордель”!»

У лютому 1992 року, попри поразку в Нью-Гемпширі, Білл Клінтон залишався серйозним кандидатом від демократів. Ми понабирали агітаційних листівок і клеїли їх на поштових скриньках і бамперах Бункових клієнтів, а також обклеїли ними усенький його автомобільчик. Тієї весни в Америці спалахнули заворушення, спричинені виправданням шістьох поліцаїв, що жорстоко побили чорношкірого хлопчину, якого зловили після тривалого переслідування; кадри з тієї звірячої сцени просто-таки струсонули суспільство. Отак розпочалася справа, яку в усьому світі прозвали справою Родні Кінга.

— Я нічого не второпав, — сказав Вуді з напханим ротом. — Що таке «відведення суддів»?

— Вуді, любий, спершу проковтни, а потім запитуй, — лагідно насварила його тітонька Аніта.

Гіллель заходився пояснювати.

— Прокурор каже, що присяжних не можна назвати неупередженими, тому їх потрібно замінити. Цілком або частково. Оце і зветься «відведення».

— А чому? — запитав Вуді, похапцем ковтнувши, щоб не проґавити і слова.

— Бо вони чорношкірі. І Родні Кінг теж чорношкірий. Отож прокурор сказав, що суд присяжних, який складається із самих чорношкірих засідателів, не може ухвалити неупередженого вироку. Тому він і поставив вимогу про відведення.

— Так, але ж тоді виходить, що суд, який складатиметься з білих, буде на боці поліцаїв!

— Так отож! У тім і річ. Білі присяжні виправдали поліцаїв, які відлупцювали чорношкірого. Тому й почалися ці заворушення.

За столом Балтиморських Ґольдманів тільки й балакали про справу Кінга. Гіллель із Вуді уважно стежили за тими подіями. Та справа розбудила у Вуді цікавість до політики, тож не дивно, що за кілька місяців по тому, навесні 1992 року, вони з Гіллелем на вихідних брали участь у виборах Білла Клінтона, агітуючи біля стенда демократів на парковці супермаркету Оук-Парку. Вони були наймолодші з-поміж усіх активістів, тож якось їх навіть опитали кореспонденти з місцевого телебачення, які робили репортаж про вибори.

— Чому ти голосуєш за демократів, хлопчино? — запитав журналіст у Вуді.

— Бо мій друг Гіллель сказав, що так буде добре.

Кореспондент трохи здивувався і обернувся до Гіллеля.

— А ти, друже мій, вважаєш, що Клінтон переможе?

І приголомшено вислухав відповідь дванадцятирічного хлопчака:

— Треба тверезо дивитися на речі. Це нелегкі вибори. Джордж Буш здобув чимало перемог під час дії свого мандату, і ще кілька місяців тому я вважав би, що він візьме гору. Та сьогодні країна перебуває в рецесії, в ній дуже високий рівень безробіття, та й заворушення, що спалахнули через справу Родні Кінга, не додали йому популярності.

Та виборча пора збіглася з приходом у їхній клас нового учня — Скотта Невіля, хлопчини, який хворів на муковісцидоз і був іще хирлявіший за Гіллеля.

Директор Геннінґс пояснив у класі, що таке муковісцидоз. Втім, усі зробили з того висновок, що Скоттові тяжко дихати, і дали йому прізвисько Ядуха. Оскільки і дихати йому було нелегко, й бігати, то Кнур вирішив обрати його об’єктом для катувань.

Проте тривало це лише кілька днів, бо Вуді помітив усе і пообіцяв Кнуряці, що ще раз розтовче йому носа, і той відразу ж угамувався.

Вуді опікав Скотта, як ото і Гіллеля, тож незабаром усі троє стали друзями.

Незабаром балачки про Скотта дійшли і до мене, і, мушу зізнатися, спершу в мені збудила ревнощі звістка про те, що брати взяли до свого гурту третього: Скотт їздив з ними до акваріуму, ходив у сквер, а під час виборів увечері, коли я нудьгував у Монклері, Гіллель і Вуді, разом із дядечком Солом, Скоттом і його батьком Патриком ходили стежити за процесом голосування у штаб демократів Балтимора. Дізнавшись про перемогу, вони аж заплигали на радощах, а потім подалися в місто святкувати. Опівночі вони зайшли у «Дейрі-шейк» Оук-Парку і замовили по великому молочному коктейлю з бананом. Того вечора, 3 листопада 1992 року, мої двоюрідні брати в Балтиморі обирали нового президента. А я в цей час прибирав у своїй кімнаті.

Тієї ночі вони лягли спати годині о другій. Гіллель заснув мов убитий, та Вуді не міг і повік стулити. Ось він прислухався: здається, все свідчило про те, що тітонька Аніта і дядечко Сол поснули. Він тихенько прочинив двері й навшпиньки прокрався в кабінет дядечка Сола. Потім зняв слухавку і набрав номер, який знав напам’ять. У Юті було на три години менше. На превелику свою радість, він почув, що йому відповіли.

— Алло?

— Привіт, тат, це Вуді!

— Ох, Вуді… який Вуді?

— Ну… Фінн.

— А, Вуді! Ох, вибач, малий. Знаєш, я не відразу тебе впізнав. Як ся маєш, синку?

— Добре. Дуже добре! Ой, ми так довго не балакали з тобою, татку! Чому ти не відповідав? Ти чув мої повідомлення в автовідповідачі?

— Чуєш, малий, коли ти дзвониш, у нас уже обідня пора, вдома нікого нема. Ми ж працюємо. Я намагався додзвонитися тобі в інтернат, але мені весь час казали, що тебе нема.

— Бо я живу в Ґольдманів. Ти ж знаєш…

— Ага, в Ґольдманів… То розкажи ж тепер мені, чемпіоне, як тобі там?

— Ох, татку, я брав участь у виборчій кампанії Клінтона, це було щось неймовірне. А сьогодні ввечері ми святкували його перемогу з Гіллелем і його батьком. Гіллель сказав, що це трохи і наша заслуга. Аби ти знав, скільки днів простояли ми на паркінгу комерційного центру, роздаючи людям рекламні наліпки.

— Ох, сину, — трохи невдоволено мовив батько, — не гайнував би ти свого часу на цю дурню. Політики — це шахраї!

— Але ж ти пишаєшся мною, татку?

— А певно! А певно, малий. Пишаюся, аякже.

— Ні, якщо кажеш, що всі політики шахраї…

— Та ні, як тобі подобається, то нехай.

— Тату, а що подобається тобі? Ми могли б щось любити разом?

— Я дуже люблю футбол, синку! Моя команда — це «Даллас Ковбойз». Ото команда, щоб ти знав! Ти стежиш трохи за футболом, хлопчику мій?

— Та не дуже. Але тепер стежитиму. Скажи, татку, а ти приїдеш у гості? Я хотів би познайомити тебе з Ґольдманами. Вони такі хороші!

— З радістю. Я незабаром приїду, обіцяю тобі.

Натиснувши на важіль, Вуді якусь хвилю сидів у фотелі дядечка Сола зі слухавкою в руці.

Відтоді Вуді не виявляв більше нікого інтересу до баскетболу. Не хотів грати, і ні Джордан, ні «Чикаґо Буллз» не викликали в нього ентузіазму. Віднині він захоплювався «Даллас Ковбойз». Він і далі грав у школі в баскетбол, та робив це неохоче. Недбало кидав м’яч, який усе ж таки неодмінно поціляв у кошик. Коли в суботу вранці він заявив Гіллелеві, що не хоче грати у баскетбол і напевне ніколи вже в нього не гратиме, Гіллель обурився. То була перша їхня справжня сварка.

— А чому ти так раптово вирішив? — роздратовано запитав Гіллель, який нічого не розумів. — Ти ж любиш баскетбол, правда?

— А хто тобі таке сказав? Футбол я люблю, та й край.

— А чому «Даллас»? Чому не «Редскінз Вашингтон»?

— Бо так мені хочеться.

— Дивак ти! Вже з тиждень такий!

— А ти вже тиждень на дурника схожий!

— Ох, та не хвилюйся так! Футбол — це дурня, та й край. Мені більше до вподоби баскетбол.

— То й грай у нього, йолопе, як він тобі до вподоби!

І Вуді пішов собі, дарма що Гіллель гукав його, — той і не озирнувся, а потім його не стало видно. Гіллель трохи зачекав, сподіваючись, що Вуді повернеться. Та він так і не повернувся, тож Гіллель пішов його шукати. Побував і на спортивному майданчику, і в «Дейрі-шейк», і в сквері, й на тих вулицях, якими вони зазвичай гуляли. Врешті вирішив сказати про це батькам.

— Як це ви посварилися? — здивувалася тітонька Аніта.

— Та він, мам, захопився футболом. Я спитав чому, а він почав нервуватися.

— Таке буває, дитино. Не переймайся. Друзі часом сваряться. Він має бути десь неподалік.

— Так, але він і справді розгнівався.

Вуді додому не приходив, тому вони об’їхали всенький квартал. Марно. Дядечко Сол подався до свого кабінету й обдзвонив увесь Оук-Парк, проте Вуді так і не знайшов. Тітонька Аніта попередила Арті Кровфорда про те, яка склалася ситуація. Увечері, коли про Вуді так нічого й не довідалися, Арті скористався своїми контактами в Балтиморській поліції, щоб оголосити його в розшук.

Дядечко Сол того вечора весь час шукав Вуді в місті. Повернувся він аж опівночі, так нічого про нього і не дізнавшись. Тітонька Аніта вже відправила Гіллеля до ліжка. Наостанку вона сказала йому:

— Гадаю, все буде добре. Завтра все це забудеться.

Дядечко Сол тієї ночі майже не спав. Врешті він задрімав на дивані, аж о третій над ранок його збудив телефонний дзвінок.

— Пан Сол Ґольдман? Балтиморська поліція турбує. З приводу вашого сина Вудро.

За півгодини після того дзвінка дядечко Сол уже був у лікарні, куди доправили Вуді.

— Ви його батько? — запитали в реєстратурі.

— Не зовсім.

Тут до нього підійшов поліцейський.

— Що сталося? — запитав дядечко Сол, прямуючи за ним лікарняними коридорами.

— Та нічого страшного. Його знайшли на вулиці в південному кварталі. Має кілька забоїв. Міцний він хлопчина, що й казати. Можете забрати його додому. Хто ви йому? Батько?

— Та не зовсім.

Вуді проїхав Балтимор від краю до краю, не маючи в кишені й цента. Спершу він хотів було сісти на автобус і податися до штату Юта. Проте двічі схибив і не потрапив на автостанцію, а потім попрямував пішки районом із недоброю славою, і його перестріла ватага місцевих хлопчаків, які почали вимагати грошей, яких він не мав. Одному він добряче затопив у мордяку, та решта розбишак його добряче відгамселили.

Сол увійшов до палати і побачив заплаканого Вуді з розбитим лицем. Він пригорнув його до себе.

— Вибач, Соле, — схлипуючи, пробурмотів Вуді. — Вибач, що потурбував тебе. Я… я не знав, що вдіяти. Мені хотілося, щоб хтось приїхав по мене.

— Ти правильно вчинив…

— Соле… в мене таке враження, наче я не маю батьків.

— Не кажи так.

— Та ще й із Гіллелем посварився. Тепер він ненавидить мене.

— Нітрохи. Друзі часом сваряться, це нормально. Їдьмо додому, до нас.

Після втручання Арті Кровфорда поліцаї дозволили дядечкові Солові забрати Вуді.

У темряві осінньої ночі світилися тільки вікна оселі Балтиморів. Вони відчинили двері, й тітонька Аніта з Гіллелем, який чекав у вітальні, кинулися до них.

— Боже милий, Вуді! — вигукнула тітонька Аніта, побачивши його потовчене обличчя.

Вона попровадила Вуді до ванної і змастила маззю його садна, а також перевірила пов’язку на зашитій брові.

— Боляче? — запитала вона.

— Ні.

— Послухай, Вуді, що тобі оце в голову стрілило? Тебе ж могли убити!

— Мені так шкода. Якщо ви всі зненавидите мене, я зрозумію.

Тітонька Аніта пригорнула його до себе.

— Ох, золотце ти моє… Хіба можна казати такі жахливі речі! Невже ти міг подумати, що хтось тебе ненавидітиме? Ми ж любимо тебе як сина, не сумнівайся!

Вона ще раз пригорнула Вуді, провела долонею по його скаліченому обличчю й попровадила спати. Він уклався в ліжко, тітонька сіла коло нього і заходилася гладити по голові, аж поки він заснув.

Відтоді життя Балтиморських Ґольдманів поточилося звичним річищем. Тільки тепер Гіллель щоранку брав із собою футбольний м'яч. І після уроків вони з Вуді йшли не на баскетбольний майданчик, а на поле, де зазвичай тренувалася футбольна команда. Гасали тим полем і розігрували останні хвилини футбольного матчу. Скотт, який був запеклим футбольним уболівальником, весь час грав роль арбітра і коментатора, аж урешті йому й дух забивало. «Рішучий тачдаун в останні секунди фіналу чемпіонату!» — репетував він, склавши долоні човником, а Вуді з Гіллелем вклонялися порожнім трибунам, де захоплені глядачі скандували їхні імена, перш ніж вибігти на поле і з тріумфом понести на руках непереможну двійцю. Святкувати перемогу вони йшли до роздягальні, де Скотт грав роль наймача з НФЛ, престижної північноамериканської футбольної ліги, і давав їм підписувати карколомні контракти на аркушах із домашніми завданнями з математики. На той галас до роздягальні біг сторож, і вони чимдуж тікали відтіля, попереду Вуді, потім Гіллель, а за ними, хекаючи і відпльовуючись, підтюпцем гнав Скотт.

Наступної весни Вуді поїхав до Солт-Лейк-сіті побачитися з батьком. Гіллель дав йому свій м’яч, щоб він пограв у футбол зі своїми сестрами-близнятами.

Той тиждень у Юті перетворився на цілковиту катастрофу. В родині Фіннів у Солт-Лейк-сіті йому не знайшлося місця. Мачуха не була злою жінкою, та переймалася вона лише близнятами. Першого ж дня вона сказала:

— Бачу, ти тямовитий хлопчина. Будь тут як у себе вдома. Он холодильник, бери і їж, що тобі захочеться. Кожен тут їсть, коли йому закортить, дівчата такі непосидющі, що їх за столом годі утримати.

У неділю батько запропонував йому подивитися футбол по телевізору. Просиділи вони перед ним півдня. Та під час матчу розмовляти було неможливо, а в перервах батько ішов у кухню, щоб приготувати начос або попкорн. Увечері він був роздратований: усі команди, на які він заклався, програли. Потім йому ще треба було приготувати все до завтрашньої роботи, і він пішов у кабінет, хоч Вуді сподівався, що вони повечеряють разом десь у місті.

Наступного дня Вуді повернувся з прогулянки й, відчинивши двері, зіткнувся з батьком, який саме зібрався побігати вранці. Той здивовано та роздратовано зиркнув на нього.

— Послухай, Вуді, — сказав йому, — ти дзвониш у двері, коли приходиш до людей?

Вуді відчув себе чужим у свого батька. Ті слова вразили його до глибини душі. Справжня його родина була в Балтиморі. І Гіллель був його братом. Йому захотілося почути Гіллелів голос, і хлопець зателефонував йому.

— Я не знаходжу з ними спільної мови, я їх не люблю, тут усе погано! — скаржився він.

— А сестри? — запитав Гіллель.

— Я їх ненавиджу.

З кухні долинув жіночий голос.

— Вуді, ти знову на телефоні? Сподіваюся, це не міжміський дзвінок? Ти знаєш, скільки він коштує?

— Добре, Гілле, я завершую розмову. На мене тут весь час сваряться.

— Добре, старий. Тримайся…

— Спробую. Знаєш, Гілле…

— Що?

— Я хочу додому.

— Знаю, старий. Бувай.

Напередодні свого повернення до Балтимора Вуді домігся в батька обіцянки, що вони десь повечеряють удвох. За весь той час, що він тут перебував, вони жодного разу не залишалися віч-на-віч. О сьомій вечора він уже стояв під будинком. О восьмій мачуха принесла йому содової й чіпсів. Об одинадцятій вечора прийшов його батько.

— Вуді? — здивувався він, угледівши хлопчика в темряві. — Що ти тут робиш о такій порі?

— Тебе чекаю. Ми ж домовилися повечеряти сьогодні разом, ти забув?

Батько підійшов до нього, і світло ввімкнулося автоматично. Вуді побачив, що його лице аж пашить од горілки.

— Ох, вибач, синку, я не глянув на годинник.

Вуді стенув плечима і простягнув конверт.

— Ось, — сказав він, — це тобі. Я знав, що все це отак скінчиться.

Батько відкрив конверт і дістав звідти аркуш паперу. На ньому великими літерами було написано: «ФІНН».

— Що це таке? — витріщився він.

— Твоє прізвище. Я повертаю його тобі. Не хочу вже його носити. Знаю, хто я відтепер.

— Та й хто ж?

— Ґольдман.

Вуді обернувся і, нічого більше не сказавши, пішов до хати.

— Зачекай! — вигукнув батько.

— Бувай, Теде, — навіть не озирнувшись, відказав Вуді.

З Солт-Лейк-сіті Вуді повернувся похмурий. У школі він сказав Гілеллеві зі Скоттом:

— Я хотів грати у футбол, щоб бути як мій батько, та з’ясувалося, що мій батько — йолоп, він зробив мене, а тоді покинув. Крім того, я ще й не знаю, чи і справді люблю футбол.

— Вуді, роби щось інше, те, що тобі до душі.

— Та воно так, але я не знаю, що мені до душі.

— А що тобі найдужче подобається?

— Та я й сам не знаю.

— А що ти збираєшся далі робити?

— Ну… те, що й ти.

Гіллель узяв його за плечі й струсонув мов деревиняку.

— Яка найголовніша твоя мрія, Вуді? Коли ти заплющуєш очі, що ти бачиш?

Вуді широко всміхнувся.

— Я хочу стати зіркою футболу.

— Так отож!

І вони знову почали розігрувати з себе видатних футболістів на стадіоні Рузвельта, з якого їх весь час виганяв сторож. Ходили вони туди щодня після уроків і вихідними. Під час матчів сиділи на трибунах і галасливо вболівали, а коли гра закінчувалася переживали всі її моменти, аж сторож знову прибігав, щоб нагнати їх. Скоттові дедалі тяжче було бігати, навіть на короткі дистанції. Коли він мало не задихнувся, тікаючи від сторожа, Вуді взяв у Скунка чималенького візка і щоразу садив туди Скотта, як вони бігли зі стадіону.

— Ви знову тут? — кричав сторож, вимахуючи кулаками. — Ви не маєте права тут бути! Ану кажіть прізвища! Я зателефоную вашим батькам!

— Сідай хутчій! — казав Вуді Скоттові, той залазив у візок з поміччю Гіллеля, і Вуді хапався за держаки.

— Ану стійте! — волав дідуган і підтюпцем біг за ними.

Вуді своїми могутніми руками котив візок, Гіллель біг попереду, показуючи дорогу, і вони на повній швидкості мчали Оук-Парком, де вже ніхто й не дивувався, побачивши тих трьох хлопчаків, де один аж сяяв з утіхи, сидячи у візку.

На початку наступного шкільного року тітонька Аніта записала Вуді до міської футбольної команди Оук-Парку. Двічі за тиждень вона відвозила його після уроків на тренування, а потім забирала відтіля. Гіллель завжди супроводжував їх і сидів на трибунах, спостерігаючи за його подвигами. То був 1993 рік. До Драми залишалося одинадцять років, та зворотній відлік уже розпочався.

9

Того вечора у середині березня 2012 року я нарешті набрався духу. Увечері, коли Кевіна не було вдома, я відвіз Дюка, потім повернувся й подзвонив у двері.

— Ти щось забув? — запитала Александра в переговорний пристрій.

— Хочу з тобою поговорити.

Вона відчинила і вийшла до мене. Я не став виходити з авто. Тільки бічну шибу опустив.

— Я хочу повезти тебе в одне місце.

— А що я повинна сказати Кевінові? — тільки й запитала вона.

— Нічого не кажи. Або кажи, що хочеш.

Вона замкнула дім і сіла коло мене.

— Куди ми їдемо? — запитала вона.

— Побачиш.

Я рушив з місця, проїхав її кварталом і звернув на автостраду, що провадила до Маямі. Вечоріло. Довкола сяяли вогнями будинки, що стояли на березі океану. Радіо в машині передавало популярні пісні. В салоні чутно було пахощі її парфумів. Ніби десять років тому, коли ми їздили з нею по всій країні з першими записами, намагаючись переконати власників радіостанцій, щоб вони транслювали її пісні. Потім, наче ото доля захотіла погратися нашими серцями, та сама станція запустила в ефір першу пісню, що принесла Александрі успіх. Я побачив, як її щоками покотилися сльози.

— Пам’ятаєш, як ми вперше почули по радіо цю пісню? — запитала вона.

— Авжеж.

— Завдяки тобі, Маркусе, сталося це все. Ти спонукав мене боротися за мою мрію.

— Ні, це все ти сама вчинила. І ніхто більше.

— Ти знаєш, що це неправда.

Вона плакала. Я не знав, що вдіяти. Поклав руку їй на коліно, і вона стиснула її. Міцно стиснула.

Отак мовчали ми, аж дісталися до Коконат Ґров. Я поминув головні вулиці, вона нічого не казала. Потім ми підкотили до будинку мого дядечка. Я став біля нього і вимкнув двигун.

— Де ми? — запитала Александра.

— У цьому будинку завершилася історія Балтиморських Ґольдманів.

— Хто тут мешкав, Маркусе?

— Дядечко Сол. Він прожив тут останні п’ять років свого життя.

— Коли… коли він помер?

— Торік у листопаді. Вже чотири місяці минуло.

— Мені так шкода, Маркусе. Чому ти нічого не сказав мені?

— Не хотів про це казати.

Ми вийшли з автівки і посідали перед будинком. Мені було добре.

— Що робив твій дядечко у Флориді? — запитала Александра.

— Утік сюди з Балтимора.

На спокійній вулиці запанувала ніч. Темрява сприяла відвертості. Вона заважала мені бачити Александру, та я відчував, що вона дивиться на мене.

— Уже вісім років мені так бракує тебе, Маркусе.

— Мені тебе теж…

— Мені хотілося би бути щасливою.

— Ти нещаслива з Кевіном?

— Хотіла б я бути щаслива з ним, як ото з тобою колись.

— Якби ми з тобою…

— Ні, Маркусе. Ти завдав мені багато болю. Ти покинув мене…

— Я пішов від тебе, бо ти не все мені казала, Александро…

Вона втерла сльози зворотним боком долоні.

— Годі вже, Маркусе. Не поводься так, наче це була тільки моя помилка. Що змінилося б, якби я тобі сказала? Гадаєш, вони були б живі? Невже ти ніколи не зрозумієш, що не врятував би своїх братів?

Вона заплакала.

— Ми повинні були прожити все наше життя разом, Маркусе.

— Тепер у тебе є Кевін.

Вона відчула в моєму голосі осуд.

— А що я мала робити, як ти гадаєш, Маркусе? Чекати тебе все життя? Я й так достатньо чекала тебе. Я так довго чекала. Цілі роки. Чуєш, роки. Спершу замінила тебе псом. Як ти думаєш, чому я взяла собі Дюка? Я скрасила мою самоту, сподіваючись, що ти урешті повернешся. Три роки по тому, як ти пішов, я щодня сподівалася побачити тебе. Думала, що ти був приголомшений, що тобі потрібен час, щоб оговтатися…

— Я теж весь час думав про тебе всі ці роки, — сказав я.

— Маркі, не мели дурні! Якби ти хотів побачити мене, то зробив би це. Ти волів мизкатися з тією другорядною акторкою.

— То було три роки після того, як ми розлучилися! — вигукнув я. — Та й не рахується воно.

Мій зв’язок із Лідією Ґлур розпочався з непорозуміння. Сталося це восени 2007 року в Нью-Йорку. Натоді права на мій перший роман, «Г як Гольдштайн», було продано студії «Парамаунт» і зйомки мали відбутися наступного літа у Віл-мінґтоні, в Північній Кароліні. Якось увечері мене запросили на Бродвей подивитися виставу «Кицька на розпеченому даху», що була страшенно популярна. Роль Меґґі грала в ній Лідія Ґлур, молода і дуже модна кіноакторка, режисери навперебій пропонували їй ролі. Вважалося, що та Лідія Ґлур у ролі Меґґі була відкриттям року. У залі не було де яблуку впасти. Критики в один голос виспівували їй дифірамби, весь Нью-Йорк хотів її бачити. Та, глянувши ту виставу, я дійшов до висновку, що грає Лідія Ґлур кепсько: перші двадцять хвилин вона була ще нічого, добре імітувала південний акцент, проте згодом потроху втрачала його і наприкінці в неї виразно відчувалася німецька вимова.

Усе воно так і скінчилося б нічим, якби наступного дня я не здибався з нею в кав’ярні на першому поверсі мого будинку, я там постійно бував. Я сидів собі за столом, читав газету і спокійно пив каву. Та й не помітив, як вона підійшла до мене.

— Привіт, Маркусе, — сказала вона.

Ми були геть незнайомі, тож я здивувався, що вона знає, як мене звати.

— Привіт, Лідіє. Радий бачити тебе.

Вона глянула на вільний стілець.

— Можна сісти? — запитала вона.

— Авжеж.

Вона вмостилася на стільці. Здавалося, зніяковіла, тож почала колотити ложечкою в своїй чашці.

— Здається, ти дивився виставу вчора ввечері…

— Так, вона була чудова.

— Маркусе, я хотіла… хотіла подякувати тобі.

— Подякувати? За що?

— За те, що ти погодився дати мені роль у фільмі за твоєю книжкою. Вважаю, це просто чудово, що ти обрав мене. Я… мені дуже подобається твоя книжка, та якось не випадало нагоди сказати тобі про це.

— Зачекай-но, про який фільм ідеться?

— Таж про «Г як Ґольдштайн».

І вона сповістила мені, що отримала роль Алісії (що насправді була Александрою). Я нічогісінько не второпав. Кастинг уже минув, я схвалив кожного актора. Вона не отримувала ролі Алісії. Це було неможливо.

— Це якесь непорозуміння, — сказав я їй, може, трохи загостро. — Фільм зніматимуть, але, запевняю, ти не пройшла відбору. Ти, певне, щось наплутала.

— Наплутала? Ні-ні. Я ж підписала контракт. Думала, ти знаєш… Мені здавалося, ти дав згоду.

— Ні. Кажу тобі, це непорозуміння. Я схвалив відбір акторів, і ти не отримала ролі Алісії.

Лідія кілька разів повторила, що вона переконана. Що сьогодні уранці розмовляла зі своїм агентом. Що двічі прочитала мою книжку, щоб перейнятися нею. Що полюбила її. Ото так балакаючи, вона схвильовано крутила в руках чашку з кавою, аж перекинула її, й кава потекла на стіл, а потім на мене. Вона почала перепрошувати, витирати мою сорочку паперовими серветками і навіть своїм шовковим шаликом; урешті я розізлився і сказав те, про що потім дуже шкодував:

— Послухай, ти не можеш грати роль Алісії. Передовсім тому, що не схожа на неї. Крім того, я бачив тебе в п’єсі «Кицька на розпеченому даху», і ти не справила на мене враження.

— Як це — не справила? — задихнулася вона.

Не знаю, що на мене тоді найшло. Я навпрямки відтяв:

— Гадаю, тобі бракує хисту, щоб грати в цьому фільмі. Та й край. Я не хочу тебе. Не хочу більше тебе бачити.

Звісно, це було нетактовно з мого боку, сказав я це, бо був дуже злий тієї миті. І результат не забарився: Лідія заплакала. Популярна актриса плакала за моїм столиком. Усі довкола загомоніли, дехто заходився фотографувати. Я намагався заспокоювати її, перепрошував, казав, що мої слова випередили думку, та було вже запізно. Вона мовчки плакала, і я не знав, чим тут можна зарадити. Врешті я встав і поспішно, майже бігцем пішов звідтіля.

Я знав, що вскочив у халепу, й наслідки не забарилися: за кілька годин мене викликав до себе Рой Барнаскі, впливовий чоловік у світі кіно, продюсер зйомок «Г як Ґольдштайн», який того тижня саме був у Нью-Йорку. Зустрілися ми в його конторі у хмарочосі на Лессінґтон-авеню.

— Ви, письменники, всі невротики і дебіли! — зарепетував він, почервонівши, спливаючи потом і мало не лускаючи як мильна булька в своїй затісній сорочці. — Змусили плакати акторку, улюбленицю всієї Америки, на терасі кав’ярні! Ґольдмане, ви що, звірюка якась? Шаленець? Маніяк?

— Послухайте, Рою, — пробурмотів я, — це непорозуміння…

— Ґольдмане, — урвав він мене, — ви наймолодший і найуспішніший письменник, якого я знаю, та від вас стільки прикрощів!

В інтернеті вже з’явилися наші з Лідією світлини, що їх зробили відвідувачі кав’ярні. Чутки ширилися немов пожежа: чому письменник Маркус Ґольдман довів до сліз Лідію Ґлур? Вийшовши з кав’ярні в Сохо, вона зателефонувала своєму агентові, той зателефонував у «Парамаунт», звідти зателефонували Барнаскі, а той покликав мене і влаштував сцену, яка була його коронним номером. Його помічниця, Мариза, шукала в інтернеті публікації, що стосувалися того «непорозуміння», і мірою того, як вони там з’являлися, роздруковувала їх на папері й регулярно заносила до кабінету, щоразу кажучи своїм верескливим голосочком:

— Ще одна стаття, пане Барнаскі!

— Читайте, люба моя Маризо, читайте нам останні новини про цього лиходія Ґольдмана, щоб я міг оцінити масштаби катастрофи.

— Ось із сайту «Америка сьогодні»: «Що коїться поміж відомим письменником Маркусом Ґольдманом і акторкою Лідією Ґлур? Декілька очевидців були сьогодні свідками жахливої сварки між двома молодими зірками. Далі буде». Тут є ще й коментарі, пане Барнаскі.

— Читайте, Маризо! — гарчав Рой. — Читайте їх нам!

— Ліза Ф. з Колорадо пише: «Цей Маркус Ґольдман — справжнісінька брудна тварюка».

— Чуєте, Ґольдмане? Всі жінки в Америці ненавидять вас!

— Що? Послухайте, Рою, та це ж якийсь анонім!

— О, ви не знаєте жінок, Ґольдмане! Вони наче стадо бізонів: як ви зробите боляче одній з них, стадо кинеться на вас і затопче насмерть.

— Рою, — урвав я його, — з цією жінкою в мене нічого не було.

— Та знаю я, дідько б вас ухопив! У тім і річ. Ось погляньте, я зі шкури вилузуюся, щоб просувати вашу кар’єру, готую фільм століття, а ви все пускаєте на пси. Знаєте, Ґольдмане, ви в домовину мене заженете з вашою пристрастю все псувати. І що ви вдієте, як я умру? Прийдете плакати на мою могилу, бо ніхто вам більше не допомагатиме. Невже треба було верзти якусь дурню цій тендітній дівчині, актрисі, від якої в захваті всенький світ? Коли ви доводите до сліз актрису, від якої у захваті всенький світ, ніхто не прийде дивитися фільм за вашою книжкою! Ви хочете, щоб усі ненавиділи вас? Погляньте, що пишуть в інтернеті: злий Ґольдман і невиннятко Лідія.

— Таж вона почала розповідати мені, що пройшла кастинг до фільму, — спробував виправдатися я. — А я пояснив, що вона помилилася.

— Вона пройшла відбір, генію ви всього людства! І навіть здобула головну роль.

— Послухайте, Рою, ми разом відбирали акторів! Разом затверджували їх! Куди поділася акторка, яка мала грати Дженні?

— Її витурили.

— Витурили?

— Авжеж. Ви-ту-ри-ли.

— А з якої такої причини?

— Під час останніх зйомок вона в перерві змаламурила всі пиріжки!

— Рою, ви жартуєте?

— Ні, це щира правда. Я зателефонував її агентові й сказав: «Забирай свою ненажеру і котися з нею під три чорти! Тут кіно знімають, а не свиней на сало годують!»

— Годі вже, Рою! Як Лідія Ґлур опинилася в цьому фільмі?

— «Парамаунт» поміняв акторів.

— Чому це? По якому праву?

— Не було касових акторів. А Лідія Ґлур дуже касова акторка. Набагато ліпша в цьому сенсі, ніж оті актори, що їх ви з якоїсь помийниці випорпали.

— Касова?

— Авжеж, це термін із кіно. Він означає відношення поміж гонораром кіноактора і тим зиском, який дає фільм у кінопрокаті. Ця крихітка дуже касова: якщо вона грає у фільмі, то той фільм прийде дивитися більше глядачів. Це означає, що ви заробите більше грошенят для себе, для мене, для них, одне слово, для всіх.

— Я знаю, що означає це слово.

— Ні, ви ні хріна не знаєте! Бо якби знали, то черевики мені лизали б із вдячності, що я взяв її у фільм.

— Та якого дідька ви улягаєте усім бажанням «Парамаунту»? Я не хочу, щоб вона грала Алісію, та й край.

— Ох, Маркусе, ви не можете чогось не хотіти. Хочете, щоб я показав вам угоду з усіма невеличкими і непомітними застереженнями, яку ви підписали? Вам дали змогу взяти участь у кастингу, і ви маєте бути втішені… Ось побачите, фільм матиме величезний успіх. Її гонорар — цілий статок. А те, що коштує дорого, якісне. Всі кинуться до кінотеатрів, щоб подивитися цей фільм. А якщо ви й далі гратимете роль жіночого ката, то дочекаєтеся, що феміністки палитимуть ваші книжки на майданах і влаштовуватимуть демонстрації перед вашим помешканням.

— Рою, ви потвора, та й годі.

— Оце так ви дякуєте мені за те, що я дбаю про ваше майбутнє?

— Моє майбутнє — це мої книжки, — відтяв я. — А не ваш дурнуватий фільм.

— Ох, прошу вас, облиште ці революційні гасла, яким ніхто вже не вірить. Книжка — це минуле, бідолашний мій друже.

— Рою, як ви можете таке казати?

— Не треба корчити таку сумну гримасу, Ґольдманчику. Через двадцять років люди вже не читатимуть книжок. Отак. Будуть дуже заклопотані зароблянням грошиків і не відриватимуться від мобільників. Видавничій галузі капець, Ґольдмане. Ваші внуки дивитимуться на книжки, як ми оце дивимося на єгипетські ієрогліфи. Питатимуть: «Дідуню, а нащо ті книжки потрібні були?» — а ви їм казатимете: «Щоб помріяти можна було. А може, щоб дерева псувати, я вже й забув нащо». І вже пізно буде на те, щоб оговтатися: людська дебільність сягне вершини свого розвитку, і ми просто повбиваємо одне одного з нашої природженої дурості (власне, це ми й зараз більш чи менш успішно робимо). Майбутнє належить не книжкам, Ґольдмане.

— Та невже? А чому ж воно належить, Рою?

— Кінематографу, Ґольдмане. Йому!

— Кінематографу?

— Авжеж, кінематографу, Ґольдмане, ось кому належить майбутнє! Люди вже зараз хочуть бачити відеоряд! Люди не хочуть думати, вони хочуть, щоб їх провадили. Від ранку до вечора перебувають вони у рабстві, а як приходять додому, то не знають, що з собою вдіяти: нема більше пана і господаря з ними, нема тієї щедрої руки, що дарує їжу, скеровує й шмагає батогом. Та, дякувати богові, є телебачення. Людина вмикає телевізор, вклякає перед ним і вручає йому свою долю. «Що мушу я їсти, пане?» — питає вона в телевізора. «Заморожену лазанью», — каже їй реклама. І ось людина біжить бігцем і ставить у мікрохвильову піч ту мерзлу гидоту. Потім знову вклякає й питає: «А що мені пити, пане мій?» І телевізор люто горлає: «Ультрасолодку колу!» І наказує: «Жери, тварюко, жери! Нехай тіло твоє зів’яне і стане брезкле». І людина скоряється його велінням. За годину після вечері телевізор змінює рекламу: «Ти занадто гладкий! Ти потворний! Іди й виконуй гімнастичні вправи! Будь красивий!» І тоді ви купуєте електроди, що зроблять ваше тіло рельєфним, креми, від яких ваші м’язи розростуться, поки ви спатимете, чарівні пігулки, які виконуватимуть за вас оту гімнастику, якої ви не маєте ніякого бажання виконувати, бо перетравлюєте піцу! Отак життя й минає, Ґольдмане. Людина слабка. Згідно зі стадним інстинктом, вона іде душитися в темних залах, що звуться кінотеатрами. І гоп! — вам демонструють рекламу, нав’язують попкорн, музику, безоплатні ілюстровані часописи, а перед фільмом показують трейлери, які наче кажуть вам: «Бевзю заплішений, ти дивишся не той фільм, біжи мерщій і дивися оцей, він набагато ліпший!» Воно, звісно, так, але ось халепа: ви вже заплатили за квиток, то мусите сидіти! Отож ви підете дивитися ще й той фільм, а там трапиться іще один трейлер, який дасть вам на здогад, що ви йолоп, бовдур і взагалі ніщо, і як настане перерва, ви підете до буфету випити содової й з’їсти морозива за шалені гроші, щоб забути про свою жалюгідну долю. І в останній на світі книгарні залишитеся тоді, може, тільки ви та ще жменька таких упертюхів, проте довго боротися ви не зможете: вас усе одно переможе народ, що складається із зомбі та рабів.

Я з досадою опустився у фотель.

— Рою, ви з глузду з’їхали. Це жарт?

Замість відповіді він зиркнув на годинник і постукав по циферблату.

— А тепер ноги на плечі, Ґольдмане. Ви вже запізнюєтеся.

— Запізнююся?

— На вечерю з Лідією Ґлур. Заскочте додому, покропіть себе парфумами і вберіть костюм, бо це розкішний ресторан.

— Змилуйтеся, Рою! Що ви собі надумали?

— Вона отримала від вас букет і гарненьку записочку, написану вашою рукою.

— Та я ж нічого їй не посилав!

— Та звісно, що не посилали! Якби я чекав, поки ви захочете підняти вашу сраку, то ще і спати не лягав би. Все, що я прошу, це повечеряти з нею. У публічному місці. Щоб усі побачили, що ви чемний хлопчик.

— Нізащо, Рою!

— Ніяких мені «нізащо!» Ця дівчина — це наш золотий зливок. І ми будемо її любити! Будемо її берегти!

— Рою, ви нічогісінько не розумієте. Мені нема чого сказати цій дівчині.

— Ви просто вередун, Ґольдмане: ви молодий, ви заможний, ви гарний, ви уславлений письменник, і що ви робите? Вередуєте. Скімлите! Облиште корчити з себе грецьких плакальниць, чули?

Отак того вечора ми з Лідією вечеряли в «П'єрі». Я думав, що це просто вечеря, щоб угамувати публіку. Та Рой усе влаштував: там ховалися папараці, й наступного дня в інтернеті з’явилися світлини про начебто роман поміж мною й тією клятою Лідією, в який повірили всі.

— Я читала статтю про вас у якомусь журналі, — сказала мені Александра, вислухавши мою розповідь на ґанку дому мого дядечка. — Всі таблоїди писали про це.

— То була брехня. Мене підставили.

Вона відвернулася.

— Коли я побачила ту статтю, то вирішила перегорнути сторінку. Доти я чекала тебе, Маркусе. Гадала, ти повернешся. Ти розбив моє серце.

Нешвілл, Теннессі

Листопад 2007 року

Була дев’ята вечора, коли одна з найближчих подруг, Саманта, прийшла до Александри. Цілий день намагалася вона додзвонитися до неї, та марно. Оскільки до переговорного пристрою теж ніхто не підходив, Саманта перелізла огорожу й подалася до хати. Потім загримала у двері.

— Алекс? Відчиняй. Це Сам. Я весь день тобі телефонувала.

Відповіді не було.

— Алекс, я знаю, що ти там, ось твоє авто стоїть.

Заскреготів ключ у замку, і на порозі постала Александра. Обличчя її змарніло, а очі понабрякали від сліз.

— Алекс, заради бога! Що сталося?

— Ох, Сам…

Александра впала в її обійми і заплакала. Вона й слова не могла промовити. Саманта посадила її у вітальні й пішла до кухні, щоб приготувати чай.

Раптом вона побачила глянсові часописи на столі. Взяла один і прочитала заголовок.

До кухні ввійшла Александра з Дюком.

— Він із нею. Він показався на людях із Лідією Ґлур, — пробурмотіла Александра.

— Ох, люба моя… Мені так шкода. Чому ти нічого не сказала мені?

— Я хотіла побути сама.

— Ой, Алекс… Ти не повинна бути сама. Не знаю, що сталося з тим Маркусом, але треба його нарешті забути. У тебе ж є все! Ти красуня, розумниця, весь світ коло твоїх ніг.

Александра стенула плечима.

— Я навіть не знаю, як це воно — знаходити когось.

— Ох, облиш, прошу тебе!

— Але ж це правда! — сказала Александра.

Саманта була заміжня за одним із провідних гравців команди «Нешвілл Предаторз».

— Послухай, Алекс, — мовила вона. — Є один гравець, Кевін Лежандр… Він шаленіє від тебе. Вже бозна-відколи просить, щоб я вас познайомила. Приходь до нас у п’ятницю вечеряти. Я і його запрошу. Тобі не важко прийти?

— І я пішла на ту вечерю, — сказала Александра. — Мені треба було забути тебе, і я це зробила.

— Я не був тоді з Лідією! — вигукнув я. — Я теж чекав тебе, Александро! Коли з’явилися ці світлини, поміж нами ще нічого не було.

— Проте у вас були стосунки, правда?

— Потім були!

— Коли це?

— Після того, як я побачив у таблоїді твої світлини з Кевіном! Я був просто приголомшений. От і вирішив утішитися з Лідією. Це тривало недовго. Бо я ніяк не міг тебе забути, Александро.

Вона засмучено глянула на мене. Я побачив, як по її щоці скотилася сльоза.

— Що ми накоїли, Маркусе?

10

Коконат Ґров, Флорида

Червень 2010 року. Шість років після Драми

Щодня після приїзду приходив я в супермаркет, щоб поснідати з дядечком Солом. Ми сідали надворі на лаві, їли сандвічі або салат із курятини з майонезом, запиваючи «Доктором Пеппером»[4].

Часом до нас виходила управителька «Гоул Фудс», Фейт Коннорс, щоб привітатися зі мною. То була чудова жінка. Було їй десь уже з п’ятдесят, самотня, і, як я давненько помітив, дядечко Сол припав їй до душі. Деколи вона сідала коло нас, щоб викурити цигарку. Часом з нагоди мого приїзду до Флориди вона давала дядечкові вихідний, щоб ми могли натішитися один одним. Отак сталося й тієї днини.

— Ідіть собі обидва, — сказала вона, зупинившись перед нами.

— Ти певна? — запитав дядечко Сол.

— Авжеж.

Ми не змусили її припрошувати нас. Я цьомнув Фейт в обидві щоки, і вона всміхнулася, побачивши, як хутенько подалися ми до наших авто на паркувальному майданчику. Дядечко Сол відчинив дверцята свого автомобіля, що стояв під супермаркетом. То була старенька «хонда-сівік», яку він купив майже за безцінь.

— Моє авто далі, — сказав я.

— Можемо прогулятися, якщо хочеш.

— Залюбки. Куди тобі хотілося б?

— Може, поїдемо у Бал-Гарбор? Ми там гуляли з твоєю тітонькою.

— Гаразд.

— То зустрінемося вдома. Я покину там моє авто.

Сідаючи до своєї «хонди», він усміхнувся й поплескав по капоту.

— Пам’ятаєш, Маркі? У твоєї матінки точнісінько таке було.

Він рушив з місця, і я дивився йому вслід, перш ніж увімкнути запалювання мого чорного «рендж ровера», який коштував — я навмисне підрахував, — п’ять його річних зарплат.

За щасливої пори Балтиморські Ґольдмани вчащали до Бал-Гарбора, розкішного передмістя на півночі Маямі. Там був торговий центр просто неба, що складався з дорогих крамничок. Мої батьки і думати не могли про нього, проте дозволяли мені навідуватися туди з дядечком чи тітонькою і з моїми двоюрідними братами. Вмостившись на задньому сидінні їхнього автомобіля, я знову почував те неймовірне щастя, що охоплювало мене, коли я був у них сам. Я тоді почувався добре, почувався одним із Балтиморів.

— Пам’ятаєш, як ми тут бували? — запитав дядечко Сол, коли ми зупинилися на паркувальному майданчику торгового центру.

— Авжеж.

Я припаркувався, й ми попрямували понад басейнами першого поверху, де плавали океанські черепахи та величезні китайські коропи, що так вражали колись мене, Вуді й Гіллеля.

Узяли кави в пластикових чашечках і посідали на лаві, спостерігаючи, як проходять повз нас відвідувачі. Глянувши на басейн, що був коло нас, я нагадав дядечкові Солові, як ми з Гіллелем та Вуді хотіли зловити черепаху і попадали у воду. Він засміявся, і від того сміху мені полегшало на душі. Він сміявсь, як тоді, раніше, — потужно, безтурботно, щасливо. Я наче побачив його на п’ятнадцять років молодшого, в дорогому костюмі, ось він іде цим торговим центром із тітонькою Анітою попід руку, а ми, Ватага Ґольдманів, лазимо штучними скелями коло басейнів. Буваючи тут, я щоразу ніби бачу гожу мов квітка тітоньку Аніту, відчуваю її неймовірну ніжність. Я чую її голос, відчуваю її м’яку долоньку, що пестить мого чуба. Бачу сяйво її очей, її соковиті вуста. Бачу, як з любов’ю тримає вона за руку дядечка Сола, які уважні її порухи, як цілує вона крадькома його в щоку.

Спитаєте, чи хотілося мені тоді поміняти моїх батьків на дядечка Сола і тітоньку Аніту? Авжеж, хотілося. Сьогодні я можу казати про це, не зраджуючи рідних батьків. Та думка була, правду кажучи, першим актом насильства, який я учинив над ними. Я довгенько вважав себе найніжнішим сином. Проте зраджував щоразу, як мені ставало соромно за них. А така пора настала швидко: взимку 1993 року, коли під час наших традиційних вакацій у Флориді я вперше збагнув, наскільки перевершує нас дядечко Сол. Сталося це по тому, як старі Ґольдмани вирішили покинути їхнє помешкання в Маямі й переселитися в притулок для людей похилого віку в Авентурі. Квартиру їхню продали, тож Ґольдманам з обох родин уже не було де збиратися. Коли матінка сказала мені про це, я спершу подумав, що ми ніколи вже не поїдемо до Флориди. Та вона докинула: «Ох, Маркі, таж ми житимемо в готелі. Нічого не зміниться». Проте насправді змінилося геть усе.

Раніше ми цілком були задоволені житловим комплексом, в якому мали свою квартиру дідусь і бабця Ґольдмани. Ми товклися у вітальні, гасали поверхами, купалися в не зовсім чистому басейні, обідали в дешевому ресторанчику, і цього нам було досить. Потойбіч вулиці був пляж, а геть поруч — величезний торговий центр, що приносив стільки задоволення дощовими днями. Всього того нам цілком вистачало для щастя. Адже для Гіллеля, Вуді й для мене важливо було тільки те, що ми разом.

Після тих пертурбацій усе довелося влаштовувати наново. Дядечко Сол перебував тоді на вершині успіху: його поради були на вагу золота. Він придбав помешкання в елітному житловому комплексі на Вест-Кантрі-Клаб-Драйві, що звався Буенавіста, й поставив догори дном усю мою систему цінностей. Буенавіста включала в себе вежу заввишки в тридцять поверхів, там було обслуговування, як у готелі, велетенська спортивна зала, та особливо вражав басейн, я такого в житті своєму не бачив, він був обсаджений пальмами, там були водограї, штучні острівці і два рукави, що, немов гадюки, звивалися поміж буйною рослинністю. Бар для купальників розташований простісінько у воді, там у затінку, під солом’яною стріхою, містилася барна стійка з ослонами, що стояли просто в басейні. Був там іще один бар, звичайний, під наметом, він обслуговував клієнтів на терасі, а поруч, зовсім близенько, — ресторан для мешканців того комплексу. Буенавіста була приватним місцем, зайти туди можна тільки через браму, замкнену двадцять чотири години на добу, що відчинялася лише тоді, як ви показували перепустку охоронцеві з поліційним кийком коло пояса.

Та місцина просто-таки зачарувала мене. Я відкрив для себе захопливий світ, де ми могли цілком вільно пересуватися від помешкання на двадцять шостому поверсі до басейну з трамплінами чи спортивної зали, де вправлявся Вуді. Перший мій день у Буенавісті стер із моєї пам’яті решту днів, що минули у Флориді. Звісно, умови, в яких доводилося мешкати через обмежений бюджет моїх батьків, не витримували з цим ніякого порівняння. Батьки знайшли мотель неподалік, він звався «Дельф’Інн». Усе там було мені не до шмиги: обшарпані номери, убогий сніданок, який подавали просто коло рецепції, де щоранку розставляли пластикові столики, і маленький басейн у вигляді квасолини, в якому вода була так просякнута хлором, що як підійдеш, аж в очах різало й у горлянці пекло. Крім того, задля економії, батьки мої наймали одну кімнату: вони спали на двоспальному ліжку, а я на розкладачці коло них. Пам’ятаю, як вагалася моя матінка, коли ми заходили до такого номера, щоб поселитися. Вона відчиняла двері й на мить завмирала на порозі, бо ж їй, як і мені, та кімната видавалася вбогою, та, оговтавшись за мить, ставила валізи долі, вмикала світло і казала, збиваючи подушки на ліжку, з яких летіла курява: «Хіба ж тут не добре, га?» Авжеж, там було ще й як недобре. І не через той готельчик, не через мою розкладачку чи через моїх незаможних батьків. А через Балтиморських Ґольдманів.

Після щоденних відвідин дідуся й бабусі в притулку для старих ми йшли до Буенавісти. Гіллель, Вуді і я піднімалися в квартиру, щоб надіти плавки, а потім спускалися вниз і бігли в басейн та й плавали там до самісінького вечора.

Зазвичай мої батьки довго там не затримувалися, просто снідали, та й ішли собі. Я знав, що вони вже йдуть, бо в них була звичка зупинятися коло барного навісу і дивитися на мене, щоб привернути увагу. Вони чекали, коли я гляну на них, а я вдавав, ніби їх не помічаю. Врешті це мені набридало, і я підпливав до бару.

— Маркі, ми вже йдемо, — казала мама. — Треба ще зайти в декілька місць. Можеш піти з нами, але як хочеш, то залишайся тут бавитися.

Я завжди вирішував лишитися в Буенавісті. Нізащо не погодився б утратити бодай годину за її межами. Довго не міг второпати, чому батьки уникають Буенавісти. Приходили вони аж надвечір. Часом ми залишалися вечеряти в квартирі дядечка і тітоньки, часом ішли вечеряти деінде. Та бувало так, що батьки пропонували мені повечеряти втрьох. Мати казала: «Хочеш, підемо з’їсти піцу, Маркі?» Та мені не хотілося бути з ними. Мені кортіло бути з іншими Ґольдманами. І тоді я зиркав на Вуді й Гіллеля, і мама відразу все розуміла. Вона казала: «Гаразд, залишайся побавитися, ми зайдемо по тебе об одинадцятій». Я брехав, дивлячись на Гіллеля з Вуді, — насправді я дивився на дядечка Сола і тітоньку Аніту. Бо з ними я хотів лишитися, а не з рідними батьками. Почувався зрадником. Надто ж ото уранці, коли матінка хотіла заїхати до торгового центру, а я просив, щоб вона спершу доправила мене в Буенавісту. Мені хотілося якнайшвидше дістатися туди, бо якби я вчасно туди потрапив, то мав би змогу поснідати в помешканні дядечка Сола й уникнути сніданку в «Дельф’Інні». Там ми їли простісінько біля входу в готель, поспішно глитаючи з паперових тарілок ледь-ледь підігріті оладки, а Балтимори снідали за скляним столом на балконі, і стіл у них був завжди накритий на п’ятьох, навіть якщо я не попереджав, що прийду. Враження було таке, наче вони чекали на мене. Балтиморські Ґольдмани і втікач із Монклера.

Часом мені щастило умовити батьків, щоб вони відвезли мене до Буенавісти вдосвіта. Вуді з Гіллелем ще спали. Дядечко Сол пив каву і переглядав свої папери. Тітонька Аніта читала коло нього газету. Мене захоплював її спокій, її вміння тримати лад у господі та ще й працювати. Що ж до дядечка Сола, то, попри свої клопоти, постійні ділові зустрічі, затримки вечорами на роботі, він робив усе, щоб Гіллель із Вуді не залежали від його розкладу. Нізащо на світі не пропустив би він походу з ними в Балтиморський акваріум. Так само було і в Буенавісті. Він завжди був доступний, присутній і привітний, попри всі ті нескінченні дзвінки з контори і факси, бо ж уночі, від першої до третьої, він переглядав справи і нотував свої виступи.

Лежачи на розкладачці в тому дешевому готелі й слухаючи, як хропуть мої батьки, я полюбляв уявляти Балтиморів у їхньому помешканні: всі, звісно, сплять, крім дядечка Сола, який заклопотаний роботою. У всенькій тій вежі світиться тільки його кабінет. Крізь прочинене вікно віє лагідний вітерець Флориди. Якби я жив з ними, то прокрадався б до його кімнати і всю ніч милувався б ним.

Що ж такого чарівного було в тій Буенавісті? Все. Було воно приголомшливе і заразом болісне, бо, на відміну від Гемптона, де я міг почуватися Балтиморським Ґольдманом, присутність моїх батьків у Флориді повертала мене до ролі Монклерського Ґольдмана. Завдяки цьому я вперше усвідомив те, чого не розумів у Гемптоні: поміж Ґольдманами існувала така соціальна прірва, що її справжні масштаби збагнув тільки набагато пізніше. Найочевиднішою ознакою її було те, як охоронець на вході вітався з Балтиморськими Ґольдманами, запобігливо відчиняючи перед ними ґратчасту браму, коли ті заходили. Коли ж приходили ми, Монклерські Ґольдмани, він, хоч і знав нас добре, питав завжди: «До кого?» — «До Сола Ґольдмана, помешкання 2609». Він дивився наші документи, набирав щось у комп’ютері, потім брав слухавку і казав: «Пане Ґольдмане? Тут до вас прийшов Ґольдман… Дякую, пропускаю». Він відмикав браму і казав нам: «Добре, ідіть», — велично кивнувши головою.

Моє перебування в Буенавісті було осяяне сонцем і щастям. Та кожен вечір того пречудового життя в Балтиморів псували мої батьки, хоч і самі не винні були в тім. У чому полягав їхній злочин? У тому, що вони приходили по мене. Щовечора набурмосено сідав я на задньому сидінні їхнього взятого на прокат авто, і матінка завжди питала мене: «Гарно погуляв, любий мій?» Мені кортіло сказати їм, які вони нікчеми. І жбурнути в обличчя всі оті «чому», від яких аж язик свербів щоразу, коли я покидав Балтиморів, щоб опинитися у Монклерів. Чому немає в нас вілли, як ото в дядечка Сола? Чому не маємо ми квартири у Флориді? Чому Вуді з Гіллелем сплять собі в Буенавісті, а я мушу товктися на розкладачці у «Дельф’Інні»? І, зрештою, чому Вуді став у них обранцем, став улюбленцем? Отой пестунчик Вуді, що поміняв своїх батьків на дядечка Сола й тітоньку Аніту? Чому я не був на його місці? Та натомість я задовольнявся своїм становищем Монклерського Ґольдмана і гамував запитання, що вже було в мене на язику: чому ми не Балтиморські Ґольдмани?

Коли ми їхали в авто, матінка завжди нагадувала мені: «Як приїдемо до Монклера, не забудь зателефонувати дядечкові Солові й тітоньці Аніті. Вони так добре ставилися до тебе». Мені не треба було нагадувати, що я повинен подякувати їм. Я телефонував їм щоразу, як ми приїжджали додому, з чемності, але й із туги за ними. Казав: «Дякую за все, дядечку Соле», — і він відповідав: «Та нема за що. Не треба дякувати мені весь час. Це я вдячний тобі за те, що ти такий хороший хлопчина і з тобою так добре було». А як слухавку брала тітонька Аніта, то казала: «Маркі, котику мій, це ж нормально, ти ж належиш до нашої родини». Я шарівся, коли вона прозивала мене котиком. Так само червонів я, коли вона бачила мене і хвалила: «Ти стаєш таким гарним парубком», — або ж проводила пучками пальців мені по грудях і казала: «Бач, ти чимраз дужче наливаєшся силою». Після того я не раз стояв перед люстром і з щасливою усмішкою розглядав свої м’язи. Чи був я підлітком закоханий у тітоньку Аніту? Авжеж. Точніше, закохувався в неї щоразу, як бачив.

Минули роки, і взимку, після того, як перший мій роман зазнав шаленого успіху, тобто за три роки після Драми, я вирішив провести свята в розкішному готелі в Саут-Біч. Уперше повернувсь я до Маямі після Буенавісти. Зупинив своє авто перед ґратчастою брамою.

Охоронець виглянув зі свого віконця.

— Добридень, пане, чим можу допомогти?

— Я хотів би зайти на хвильку, якщо це можливо.

— Ви мешкаєте тут?

— Ні, але я знаю цю місцину. Знав людей, які мешкали тут.

— Шкодую, але якщо ви не мешкаєте тут і не йдете до когось, то я мушу попросити вас піти звідси.

— Вони мешкали на двадцять шостому поверсі, в 2609 помешканні. Прізвище їхнє Ґольдмани.

— У моєму списку немає нікого на прізвище Ґольдман, пане.

— А хто мешкає зараз у 2609 квартирі?

— Я не маю права давати вам таку інформацію.

— Я хотів би зайти на десять хвилин. Глянути на басейн. Подивитися, чи змінилося там усе.

— Боюся, я мушу попросити вас піти звідси, пане. Це приватна власність. А то я зателефоную до поліції.

11

Якось спекотного вівторкового ранку в Бока-Ратоні Александра приїхала до мене і сказала, що пес її знову дременув з дому.

— А що йому робити в мене?

— Ох, я не знаю.

— Якби я його побачив, то привіз би тобі.

— Авжеж. Вибач, що турбую.

Вона хотіла було піти, та я її перепинив.

— Зачекай… Кави хочеш?

Вона всміхнулася.

— Авжеж, хочу…

Я попросив зачекати хвильку.

— Кілька хвилин, будь ласка. У мене так такий безлад.

— Хіба це так важливо, Маркі…

Я аж затремтів, коли вона так назвала мене. Та відволікатися не можна було.

— Ох, не можна ж пускати людей, коли там такий рейвах. Одну хвилинку.

Я побіг на терасу за будинком. Починалася літня спека, і Дюк купався в надувному дитячому басейні, якого я купив для нього.

Я перекинув його разом із Дюком. Він невдоволено зиркнув на мене. «Шкодую, старий, але тобі треба вшиватися відціля». Він сів і уважно глянув на мене. «Іди! Забирайся геть! Там твоя господиня під дверми». Він і не рушив з місця, тож я подалі пожбурив його м’ячика. Він впав у озеро, і Дюк побіг за ним.

Я пішов, щоб хутчій впустити Александру. Ми сіли в кухні, я почав варити каву, а вона глянула у вікно і побачила, що її пес плаває в озері.

— Поглянь, — вигукнула вона, — он і Дюк!

Я зробив здивоване обличчя і підійшов до вікна, щоб констатувати ту надзвичайну подію.

Ми погукали Дюка, і він виліз із води, тримаючи в зубах м’ячик. Александра забрала його в пса.

— Люди що завгодно кидають в озеро, — сказала вона.

Александра пробула в мене добру часину. Коли вже зібралася їхати, я провів її на ґанок. Потім приязно поляскав Дюка по загривку. Затримала на мені свій погляд, аж здалося, ніби вона зараз мене поцілує. Потім відвернулася і пішла.

Я дивився, як вона спускається східцями і прямує до автівки. Ось вона рушила з місця. І тут я помітив чорний міні-вен, що стояв неподалік, а в ньому чоловіка, який уважно стежив за цим усім. Зустрівши мій погляд, він увімкнув двигун. Я мерщій кинувся до нього. Чолов’яга рвонув з місця. Я побіг, намагаючись перехопити авто. Проте воно втекло, а я навіть на номер не глянув.

На той гамір вийшов із хати Лео.

— Усе гаразд, Маркусе? — гукнув він.

— Та тут був якийсь чолов’яга на мінівені, — захекано відказав я. — Підозрілий дуже.

Лео спустився з ґанку і підійшов до мене.

— Чорний вен? — перепитав він.

— Ага.

— Я вже кілька разів бачу його тут. Та я гадав, це хтось із сусідів.

— Хто завгодно, тільки не сусід.

— Гадаєте, вам загрожує небезпека?

— Я… я нічого не знаю, Лео.

Потім я зателефонував до поліції. За кільканадцять хвилин приїхав патруль. Як на лихо, я не міг дати йому жодної зачіпки. Все, що я бачив, то був чорний мінівен. Поліцаї порадили мені телефонувати, щойно я зауважу щось недобре, і пообіцяли кілька разів заглядати сюди вночі.

Балтимор

Січень 1994 року

Ватага Ґольдманів завжди складалася з трьох осіб. Проте я так і не зрозумів, чи був я в ній постійним членом, чи, може, існувала вона завдяки союзові Гіллеля й Вуді, а до них уже хтось третій долучався. Того року, коли з’явилася Буенавіста, Скотт почав відігравати у ватазі помітну роль, аж у мене склалося враження, наче він загарбав і їхню приязнь, і місце коло них. Скотт був цікавий хлопчина, на футболі знався як ніхто, і коли я телефонував, брати часто казали: «Ой, якби ти тільки знав, що утнув Скотт сьогодні у школі…»

Я страшенно ревнував до нього: щойно побачивши хлопця, зрозумів, що в ньому є щось надзвичайно привабливе. Та й завдяки тій хворобі всі ставилися до нього дуже ніжно. Найгірше було, коли я уявляв його в тому візку, якого пхають Вуді з Гіллелем, а він сидить у ньому, наче африканський вождь на ношах.

Повернувшись із різдвяних вакацій, він навіть домігся, щоб його взяли до залоги «Садівники Ґольдмани», бо Скунк після лихої пригоди утратив змогу пересуватися.

Усеньку зиму Скунк прибирав сніг коло гаражів і коло будинків своїх клієнтів. То була тяжка фізична праця, тим паче, що сніг падав постійно і все доводилося починати наново.

Якось у суботу вранці Вуді з Гіллелем відкидали сніг коло чийогось гаража, аж приїхав Скунк і заходився репетувати:

— Ану хутчій, гівнюки ви такі! Ви ще й досі тут порпаєтеся?

— Ми робимо, що можемо, пане Скунку, — відказав Гіллель.

— То більше робіть! І мене звати Бунк! Бунк! Не Скунк!

Як частенько бувало, він вимахував перед ними лопатою, наче хотів ударити.

— Мені оце дзвонила пані Балдінґ. Казала, вас минулої суботи не було, то вона ледве з хати вилізла.

— Ми були на вакаціях, — відказав Вуді.

— Начхав я на ваші вакації, гівнюки! Ану ворушіться!

— Ви дарма непокоїтеся, пане Скунку, — устряв Гіллель, — ми будемо старатися.

Бунк аж почервонів.

— Бунк! — заревів він. — МЕНЕ ЗВАТИ БУНК! БУНК! Скільки вже товкти вам треба про це? Бунк, що починається на Б! Як ото… як…

— Як у слові Бунк, еге? — підказав Гіллель.

— Б як Буду-я-проклятий-якщо-не-скручу-тобі-в’язів! — заревів Бунк, а потім раптом повалився додолу. Він зойкав і звивався мов хробак. «Поперек! — лементував він, наче його правцем поставило. — Поперек схопило, щоб його чорти взяли!» Виявляється, сердега Скунк так репетував, що пошкодив собі поперек. Гіллель із Вуді занесли його до хати. Тітонька Аніта вклала старого на дивані у вітальні й обстежила. Певне, йому просто затиснуло нерв. Нічого страшного, потрібно кілька днів спокійно полежати. Вона прописала йому заспокійливі ліки й повезла додому. Дядечко Сол, Гіллель і Вуді подалися за нею автівкою садівника, що стояла на сусідній вуличці. Уклавши Скунка в ліжко, тітонька Аніта з дядечком Солом пішли по ліки, а Вуді та Гіллель лишилися з ним. Вони сіли на краю ліжка, аж із його ока викотилася блискуча сльоза і побігла зморшкою, що розітнула старечу шкіру, яка задубіла від постійної праці надворі. Скунк плакав.

— Ох, не побивайтеся так, пане Скунку, — лагідно сказав Вуді.

— Я втрачу всіх клієнтів. Якщо не зможу працювати, всі вони підуть од мене.

— Не турбуйтеся, пане Скунку. Ми все зробимо.

— Гівнюки ви малі, пообіцяйте мені, що зробите все для моїх клієнтів.

— Обіцяємо вам, малий плаксивий пане Скунку.

Увечері того ж таки дня брати сповістили мені про ту халепу, і я заявив, що готовий приїхати до Балтимора, щоб їм допомогти. Честь Ватаги Ґольдманів була понад усе: ми дали слово, і його треба було дотримуватися.

Та коли я попросив у матінки дозволу прогуляти школу, щоб поїхати до Балтимора повідкидати сніг перед гаражами в Оук-Парку, вона, звісно, мені цього не дозволила. Робочих рук було замало, і Скоттові випала честь поповнити команду садівників Ґольдманів.

Працював він старанно, тож вряди-годи мусив зупинятися, щоб звести дух. Батьки його, Патрик і Джилліана Невілі, непокоїлися, що він там постійно буває. Вони прийшли до Балтиморів і спробували пояснити Вуді з Гіллелем, що треба зважати на Скоттове здоров’я.

Вуді з Гіллелем пообіцяли наглядати за ним. Коли трохи потепліло і треба було здійснювати весняні роботи в садах, Джилліана Невіль дуже стримано поставилася до того, що її син працюватиме й далі з Ватагою Ґольдманів. Патрик, навпаки, вважав, що син поздоровішав від стосунків із цими двома хлопцями. Він повів Вуді з Гіллелем випити молочних коктейлів у «Дейрі-шейк» і пояснив їм ситуацію.

— Скоттова матінка, — сказав він, — трохи занепокоєна тим, що він працює в саду. Він стомлюється, та й курява і бруд не йдуть йому на користь. Проте Скоттові подобається з вами. Він підноситься духом, і для нього це важливо.

— Не турбуйтеся, пане Невілю, — сказав Гіллель. — Ми подбаємо про Скотта.

— Він повинен багато пити, робити перерви в роботі, щоб регулярно дихати, і мити руки після праці з реманентом.

— Усе так і буде, пане Невілю. Обіцяємо.

Того року я поїхав до Балтимора на весняні вакації й зрозумів, чому мої брати так полюбили Скоттове товариство: то був дуже сердечний хлопчина. Ми пішли до нього якось пополудні, щоб допомогти його батькові висаджувати кущі. Тоді я вперше побачив родину Невілів. Патрик був такого віку, як дядечко Сол і тітонька Аніта. То був красивий, кремезний і дуже привітний чоловік. Його дружина, Джилліана, була не дуже гарна, але просто-таки випромінювала якийсь незбагненний чар. У Скотта була ще сестра, та мої брати її ніколи не бачили. Гадаю, вони теж уперше були в Невілів удома.

Патрик попровадив нас у глибину саду: зовні його дім скидався на оселю Балтиморів, проте був трохи модерніший. Попід західним причілком пеклися на сонці два рядки кволих гортензій, трохи далі наїжачилися темні ружі.

Вуді окинув те все оком знавця.

— Не знаю, хто вам це все садив, але гортензії кепсько розміщені. Вони не дуже люблять сонце. І, здається, їх не поливали. Автоматичне зрошення підключене?

— Мабуть…

Вуді послав Гіллеля поглянути на зрошувальну систему, потім ближче роздивився листя троянд.

— Ваші троянди хворі, — сказав він нарешті. — Їх треба рятувати.

— Ви можете це зробити?

— Авжеж.

Повернувся Гіллель.

— Система зрошення в одному місці протікає. Треба поміняти трубу.

Вуді подумав.

— Як на мене, — сказав він, — треба подумати про те, щоб пересадити ваші гортензії на другий бік. Та спершу запитаємо у пана Бунка, що він про це скаже.

Патрик Невіль приголомшено глянув на нас.

— Я ж казав тобі, татку, що вони знавці, — озвався Скотт.

Було гаряче, і Патрик запропонував нам попити, на що ми охоче погодилися. Оскільки його черевики були брудні, він гукнув крізь вікно: «Александро, можеш принести води цим хлопцям?»

— Хто вона така, ця Александра? — запитав Гіллель.

— Моя сестра, — відказав Скотт.

За хвилю вона з’явилася на порозі з тацею, де стояли пляшки із джерельною водою.

Нам аж заціпило.

Вона була неймовірно вродлива. Трохи мигдалевидні очі. Біляві коси, що струмували на сонці, лице з лагідними рисами і зграбний носик. Та ще й грайлива. У вушках мерехтіли крихітні самоцвіти, нігтики були помальовані червоним.

Вона всміхнулася, показавши нам прямі білосніжні зубки, і наші серця закалатали. І оскільки досі ми все ділили поміж собою, то вирішили і любити втрьох цю дівчину зі сміхотливим поглядом.

— Привіт, хлопці, — сказала вона. — То це про вас весь час розповідає Скотт?

Ми щось пробурмотіли, потім почали один по одному називати себе.

— Ви брати? — запитала вона.

— Ми двоюрідні брати, — поправив її Вуді. — Брати Ґольдмани.

Вона знову сліпуче всміхнулася нам.

— Дуже добре, двоюрідні брати Ґольдмани. Рада познайомитися з вами.

Александра цьомнула батька в щоку, сказала, що відійде на хвильку, і зникла, лишивши по собі ледве чутний дух абрикосового шампуню.

Скотт вважав, що закохатися в його сестру було недобре з нашого боку. Та ми нічого не могли вдіяти. Александра назавжди поселилася в наших серцях.

Наступного дня після тієї зустрічі ми подалися на пошту Оук-Парку, щоб, на прохання тітоньки Аніти, купити марок. Коли ми вийшли відтіля, Вуді запропонував заглянути до «Дейрі-шейка» і випити молочного коктейлю, що всі сприйняли з величезним захватом. І коли ми вже посідали за столом з тими коктейлями, увійшла Александра. Вона побачила нас, помітила, що ми сторопіли і недовірливо дивимося на неї, засміялася й, вмостившись за нашим столом, привіталася з нами, назвавши кожного на ім’я.

То була одна з тих рис, які вона зберегла й надалі: будь-хто скаже вам, що Александра привітна, добра і лагідна. Попри те, що відома вона у всьому світі, попри славу, гроші й усе те, що приходить разом з ними, вона лишилася тією ніжною і доброю дівчиною, якою ми марили в тринадцять років.

— Ага, то ви мешкаєте в цьому кварталі, — сказала вона, зануривши соломинку в свій коктейль.

— Ми живемо на Вілловік-роуд, — відказав Вуді.

Вона всміхнулася. Коли Александра всміхалася, її мигдалевидні очі набували завзятого виразу.

— А я мешкаю в Монклері, Нью-Джерсі, — вирішив сповістити я.

— І ви двоюрідні брати?

— Мій батько і його батько брати, — пояснив Гіллель.

— А ти? — спитала вона Вуді.

— Я живу з Гіллелем і його батьками. Ми як брати.

— Тож усі ми двоюрідні брати, — виснував я.

Вона знову дзвінко засміялася. Отак увійшла вона в наше життя, ця дівчина, яку ми так палко любили.

А-лек-санд-ра. Кілька літер, чотири короткі склади, що перевернули все наше життя.

12

Балтимор, Меріленд

Весна-осінь 1994 року

Наступні два роки вона осявала все наше життя.

Брати мої любі, якби ви ще перебували на цьому світі, то ми розповідали б один одному, як вона підкорила нас. Улітку 1994-го я попросив моїх батьків, щоб вони дозволили мені, після перебування в Гемптоні, пожити два тижні в Балтиморі. Щоб бути з нею.

Вона заприязнилася з нами, й ми весь час товклися у Невілів. Зазвичай брати зі старшими сестрами не ладнають. Принаймні я так виснував зі свого спілкування з моїми монклерськими приятелями. Вони весь обзивали й обливали брудом одне одного. У Невілів було інакше, звісно ж, тому що Скотт нездужав.

Александра дуже цінувала наше товариство. Вона навіть шукала спілкування з нами. А Скотт просто-таки обожнював її присутність. Вона казала на нього «малятко» і ставилася дуже ніжно. Коли я бачив, як вона пестить його, обіймає, гладить по голові, цілує в щоки, мені раптом закортіло теж занедужати на той муковісцидоз. Завжди перепадало мені стільки уваги, скільки заслуговував монклерський хлопчина, аж тут я був приголомшений тим, що дитина, виявляється, може одержувати стільки любові!

Я обіцяв небові тисячу див, аби лиш воно наділило мене муковісцидозом. Щоб прискорити божественний процес, я потайки лизав Скоттові виделки і пив із його склянки. Коли він кашляв коло мене, я підходив ближче і роззявляв рота, щоб перейняти від нього бактерій. Урешті пішов до лікаря, та, як на лихо, він сказав, що я в щонайкращій формі.

— У мене муковісцидоз, — підказав я йому діагноз.

Він зареготав.

— Еге, — обурився я, — ви ж зважайте на те, що я хворий!

— У тебе нема ніякого муковісцидозу, Маркусе.

— А ви звідки знаєте?

— Звідти, що я твій лікар. Ти здоровий, як ніхто.

Жодні вихідні в Балтиморі не минали без Александри. Вона втілювала собою все те, про що ми могли тільки марити: чудернацька, розумна, красива, мрійлива. Найдужче вабив нас у ній, звісно ж, її музичний хист. Ми були першими справжніми її слухачами: вона запрошувала нас до себе, брала гітару і грала, а ми зачаровано слухали. Грати вона могла цілими годинами, і нам та гра ніколи не набридала. Вона виконувала власні мелодії й питала, як вони нам. Вуді з Гіллелем варто було тільки натякнути, і тітонька Аніта записала їх на курси з гітари. Коли ж я попросив, щоб і мене батьки записали туди, моя матінка відтяла: «Грати на гітарі? А нащо воно тобі?» Гадаю, якби я захотів навчатися грі на віолончелі чи арфі, вона не знайшла б у цьому нічого незвичайного. Вона хотіла, щоб я став віртуозом, оперним співаком. Та коли я казав їй, що хочу стати зіркою популярної музики, вона бачила, як я перетворююся в шаленця з довгим немитим волоссям.

Александра стала першим і єдиним членом Ватаги Ґольдманів жіночої статі. Вона умить долучилася до нас, і ми вже думали, як це могли так довго жити на білому світі без неї. Вона їла з нами піцу в Балтиморів, ходила з нами до Мертвого дому, де мешкав батько тітоньки Аніти, і навіть виграла там почесний інтерґольдманівський приз на перегонах в інвалідних візках. Та й «Доктора Пеппера» могла вона випити стільки ж, як і ми, і так само гучно потім відригнути.

Родина Невілів мені страшенно подобалася. Враження було таке, наче в тому Балтиморі мешкали тільки виняткові люди. І Невілі для мене були доказом того, бо це була така сама приваблива і гарна родина, як і Ґольдмани. Патрик працював у банку, а Джилліана була трейдером. Приїхали вони з Пенсильванії кілька років тому та походили з Нью-Йорка. До нас вони ставилися дуже добре. Двері їхнього дому завжди були відчинені перед нами.

Присутність Александри у Балтиморі, та й узагалі знайомство з родиною Невілів, у стократ посилила і моє палке бажання бувати там, і відчай, коли відтіля доводилося їхати. Адже до смутку домішувалося ще почуття, якого я не досі не мав до своїх братів: ревнощі. Сидячи самотою в Монклері, уявляв собі, як Вуді з Гіллелем заходять до неї після уроків. Уявляв, як притуляються вони до неї, й мене охоплювала лють. Страшенно лютував я, уявляючи, як цілує вона генія Гіллеля або мацає м’язи здорованя Вуді. А хто був я? Ні здоровань, ні геній, просто хлопчина з Монклера. Якось мене охопило таке сум’яття, що на уроці з географії я написав їй листа, в якому шкодував, що не живу в Балтиморі. Той лист переписав я на хорошому папері, причому тричі перевірив, щоб кожне слово буле гарне, і надіслав швидкою поштою з повідомленням про вручення, бо хотів бути певним, що вона отримала його. Та вона нічого не відписала мені на нього. Разів п’ятнадцять телефонував я на пошту і залишав номер свого телефону, хотів дізнатися, чи отримала той лист Александра Невіль, Генсон Креснт, Оук-Парк, Меріленд. Що ж, вона отримала його, прийшло повідомлення з її підписом. То чому ж вона не відповідає? Може, лист перехопила її матінка? А, може, соромиться зізнатися в почуттях до мене, і це заважає їй писати? Коли я нарешті приїхав до Балтимора, то перше, що запитав у неї, чи отримала вона мого листа. І вона відказала: «Авжеж, Маркусику. Дякую». Уявіть собі, я надіслав їй такий гарний лист, а вона тільки каже: «Дякую, Маркусику». Почувши, як вона назвала мене, Вуді з Гіллелем аж полягали од реготу.

— Маркусику! — захлинався Вуді.

— А що то за лист? — насмішкувато запитав Гіллель.

— Не ваше діло, — буркнув я насуплено.

Александра відказала:

— Дуже гарний лист. Писав, що хотів би жити в Балтиморі.

Вуді з Гіллелем зареготали мов дурнуваті, а я аж заціпенів і весь зашарівся від сорому. Мені здалося, ніби поміж Александрою і одним із моїх братів щось зав’язалося і, за певними ознаками, це був Вуді. Нічого дивного, бо всі дівчата і навіть жінки розпускали перед ним хвости, він же був такий вродливий, кремезний, поважний і таємничий. Я теж був би не проти, щоб мене, як і його, покинули батьки, аби лиш потрапити в родину Балтиморських Ґольдманів!

Вихідні вже закінчувалися, Александра сказала мені: «До побачення, Маркусику», і серце моє стиснулося. А потім вона запитала:

— Ти приїдеш наступними вихідними?

— Ні.

— Ох, так шкода! То коли ти приїдеш?

— Хтозна.

Тієї миті мені здалося, ніби вона вділяє мені особливу увагу, та мої брати відразу ж зареготали наче макаки і сказали: «Не переживай, Александро, незабаром ти отримаєш гарного любооовного листа».

Вона теж засміялася, і я засоромлений поїхав додому.

Тітонька Аніта відвезла мене на вокзал. На пероні мене чекав брудний негарний хлопчак. Я повинен був стати ним і передати йому пречудове золоте руно Балтиморів, а він простягнув мені торбу на сміття, в якій був брудний, смердючий костюм Монклерів. Я знову вбрав його, поцілував тітоньку і сів у потяг. Опинившись у купе, я не втерпів і заплакав. Попри мої благання, жодні урагани, торнадо, снігові бурі й інші катаклізми, що шаленіли в Америці цими роками, не перемістилися до Балтимора, коли я був там, щоб продовжити моє перебування в ньому. До останньої миті сподівався я раптової природної катастрофи або ж неполадки в залізничному устаткуванні, що завадила б відправленню потяга. Хоч якої, аби лиш тітонька забрала мене і повезла до Оук-Парку, де мене чекав дядечко Сол, мої двоюрідні брати і Александра. Та потяг завжди рушав і віз мене до Нью-Джерсі.

Восени 1994 року нам пора було переходити в ліцей, і Гіллель з Вуді покинули приватну школу, щоб вступити до муніципального ліцею в Баккері-Гай, що славився своєю футбольною командою. Дядечко Сол і тітонька Аніта, звісно, не збиралися записувати Гіллеля до муніципальної школи, та футбольний тренер із Баккері прийшов, щоб особисто вмовити Вуді перейти до них. Сталося це за кілька місяців до того, як вони скінчили останній навчальний рік в Оук-Трі. У неділю в двері Балтиморських Ґольдманів подзвонив несподіваний гість. Обличчя того чоловіка видалося Вуді знайомим, тому він відчинив, хоч і не міг пригадати, де саме бачив його.

— Ти Вудро, еге? — з порога запитав чоловік.

— Усі називають мене Вуді.

— Мене звати Оґастес Бендгем, я тренер футбольної команди в ліцеї Баккері-Гай. Твої батьки вдома? Я хотів би, щоб ми утрьох побалакали.

Тренера Бендгема прийняла тітонька Аніта, дядечко Сол, Вуді й Гіллель. Уп’ятьох сіли вони в кухні.

— Так ось, — сказав він, нервово крутячи в руках склянку з водою, — вибачте, що прийшов без запрошення, та я хочу зробити вам трохи незвичайну пропозицію. Якось мені довелося бачити, як Вуді грає в футбол. Він дуже обдарований. Він справді талановитий хлопець. У нього надзвичайний потенціал. Я хотів би узяти його до ліцейської команди. Знаю, що ваші діти навчаються в приватній школі, а Баккері муніципальний заклад, але моя команда в числі найкращих цього року, тож, гадаю, з таким гравцем, як Вуді, у нас будуть всі шанси стати чемпіонами. Та й у місцевій команді він не ростиме, а як гратиме у шкільному чемпіонаті, то техніка його таки поліпшиться. Гадаю, це буде добра нагода і для Баккері, й для Вуді. Загалом, я ніколи не прошу батьків записати їхніх дітей в Баккері, аби лиш мати ще одне обдаровання в моїй команді. Добираю з тих, що є, така моя робота. Але тут особливий випадок. Я ще не бачив у цьому віці жодного гравця такого рівня. Тож мені дуже хочеться, щоб Вудро грав у нашій команді від початку навчального року.

— Баккері не найближчий муніципальний ліцей від нас, — зауважила тітонька Аніта.

— Правда, але вам нема чого турбуватися. Розподіл школярів поміж різними навчальними закладами можна легко залагодити. Якщо ваш син захоче навчатися в Баккері, то він піде в цю школу.

Дядечко Сол обернувся до Вуді.

— Що ти думаєш?

Вуді трохи повагався. Потім сказав тренерові:

— Чому я? Чому ви хочете, щоб я пішов у ваш ліцей?

— Тому що бачив, як ти граєш. І такого гравця мені не випадало бачити за всю мою кар’єру. Ти кремезний, тяжкий і бігаєш зі швидкістю світла. Ти вартий двох чи трьох моїх гравців. Не кажу це, щоб ти розпускав хвоста. Ти далекий від досконалості. Тобі доведеться тяжко працювати. Гарувати як ніколи. Я особисто наглядатиму за тобою. Не маю ніякого сумніву, що завдяки футболу ти здобудеш стипендію в будь-якому університеті Америки. Але думаю, тобі ніколи буде ходити на лекції.

— Що ви маєте на увазі? — запитав дядечко Сол.

— Гадаю, цей хлопчина стане зіркою НФЛ. Повірте, я загалом не дуже щедрий на компліменти. Але те, що я бачив останніми місяцями на полі…

Упродовж наступних кількох днів пропозиція тренера Бендгема була єдиною темою розмови за столом у Ґольдманів. У кожного були свої причини гадати, що членство Вуді в футбольній команді Баккері — це важлива новина. Прагматики дядечко Сол і тітонька Аніта вважали, що для Вуді то був єдиний шанс вступити згодом до порядного університету. Гіллель зі Скоттом, що негайно взяли на себе роль оракулів, провіщали Вуді славу і гроші.

— Знаєш, скільки заробляють фахові футболісти? — збуджено запитав Гіллель. — Мільйони! Вони гребуть мільйони доларів. Вуді, це просто чудово!

Навели довідки. Баккері-Гай був хорошим ліцеєм, а його футбольна команда славилася. Коли тренер Бендгем прийшов до Балтиморів дізнатися, що вони там вирішили, його зустріли Вуді, Гіллель і Скотт — вони вже на нього чекали. «Я піду до Баккері грати в футбол, якщо ви влаштуєте, щоб до ліцею перевели і моїх друзів Гіллеля й Скотта».

Потім довелося умовляти Скоттових батьків, щоб вони дозволили їхньому синові навчатися в тій муніципальній школі, а вони до того були не дуже охочі. На запрошення тітоньки Аніти вони якось прийшли вечеряти до Балтиморів без сина.

— Дітки, — сказала пані Невіль Вуді з Гіллелем, — ми дуже цінуємо те, що робите ви для Скотта. Та ви повинні зрозуміти, що ситуація непроста. Скотт недужий.

— Ми знаємо, що він хворіє, але ж до школи він мусить ходити чи ні? — запитав Вуді.

— Любі мої, — м’яко втрутилася тітонька Аніта, — Скоттові, може, ліпше буде в приватній школі.

— Але ж він хоче ходити разом із нами до Баккері, — наполягав Гіллель. — Було б несправедливо покинути його самого.

— Треба дуже берегти його, — сказала Джилліана. — Знаю, що ніхто з вас не хоче йому лиха, та цей ваш футбол…

— Не турбуйтеся, пані Невіль, — сказав Гіллель, — бігати він не буде. Ми посадимо його у візок, а Вуді везтиме.

— Дітки, таж він не звик до таких струсів.

— Він такий щасливий разом з нами, пані Невіль.

— Дітлахи кепкуватимуть з нього. У приватній школі він буде в безпеці.

— Нехай тільки хто спробує, ми вмить розтовчемо йому носа, — чемно пообіцяв Вуді.

— Щоб ніхто там нікому носа не розбивав! — обурився дядечко Сол.

— Перепрошую, Соле, — відказав Вуді. — Я тільки допомогти хотів.

— Це нітрохи не допоможе.

Патрик узяв дружину за руку.

— Джил, Скотту так добре з ними. Ми ще ніколи не бачили його таким щасливим. Нехай іде до тієї школи.

Урешті Патрик із Джилліаною дозволили Скоттові йти до школи Баккері-Гай, куди його й перевели разом із Гіллелем та Вуді восени 1994 року. Побоювання його батьків були небезпідставні: в привілейованому світі Оук-Трі їхній син був під надійними захистом. Через хворобливий вигляд Скотт від першого ж дня в ліцеї став мішенню кпин для всіх школярів. На нього озиралися, з нього глумилися. Того ж таки першого дня він заблукав у нескінченних коридорах ліцею і запитав в однієї дівчини, як пройти йому до свого класу, а після уроків хлопець тієї дівчини, кремезний випускник-лобуряка, впіймав його в коридорі, викрутив руку і з розгону застромив головою в шафку без дверей. Коли Вуді з Гіллелем витягли його відтіля, хлопчина плакав гіркими слізьми. «Не кажіть нічого моїм батькам, — благав їх Скотт. — Як вони дізнаються, то заженуть мене до іншої школи».

Треба було щось удіяти. Після короткої наради Вуді з Гіллелем вирішили, що Вуді завтра зранку відлупцює того лобуряку, щоб усі школярі знали, що буде, як вони зачіпатимуть їхнього друга.

Те, що цей здоровань, якого звали Рік, вправлявся у бойових мистецтвах, нітрохи не вразило Вуді, та й бідолашному парубійкові це не зарадило. Як і домовлялися, вранці наступного дня Вуді знайшов Ріка і без попередження повалив його з ніг ударом кулака по носу. Рік лежав на землі, Гіллель скористався цим, щоб вилляти йому на голову пляшку помаранчевого соку, а Скотт переможно протанцював довкола нього, звівши догори руки. Ріка попровадили в медпункт, а нашу трійцю до кабінету пана Бурдона, директора того ліцею, куди терміново викликали дядечка Сола з тітонькою Анітою, Патрика з Джилліаною і тренера Бендгема.

— Вітаю, трійце, — сказав їм директор Бурдон. — Другий день у школі першого року, і ми вже відлупцювали свого товариша.

— Ви з глузду з’їхали? — вигукнув тренер Бендгем.

— Ви з глузду з’їхали? — повторили обоє Невілі.

— Ви з глузду з’їхали? — повторили дядечко Сол із тітонькою Анітою.

— Не турбуйтеся, пане директоре, — устряв Гіллель, — ми не звіряки якісь. То була війна на випередження. Ваш учень Рік здобуває неабияку насолоду, катуючи слабших за себе. Але тепер він поводитиметься чемно. Слово Ґольдмана.

— Помовч, заради бога! — знервовано вигукнув Бурдон. — За весь час мого вчителювання я ще не бачив такого сперечальника. Другий день навчального року, а ви вже розтовкли носа вашому товаришеві. Ви побили рекорд! Щоб я більше не чув про вас, ясно? А ти, Вуді, знай, що така поведінка негідна члена футбольної команди. Ще одна така витівка, й ми тебе виженемо з команди.

Відтоді ніхто вже у Баккері не чіплявся до Скотта. А Вуді заробив неабияку репутацію. Його поважали в шкільних коридорах, та незабаром він уславився і на футбольному полі, де був одним із перших гравців у команді «Дикі коти» Баккері. Щодня після уроків він ходив тренуватися на спортивний майданчик ліцею разом із Гіллелем і Скоттом, які, з дозволу тренера, сідали на лаві й спостерігали за грою.

Скотт був запеклим уболівальником. Він коментував дії гравців і довго пояснював правила гри Гіллелеві, який незабаром став справжньою скарбницею знання про футбол та ще й відкрив у собі талант, про який і не підозрював досі, — талант тренера. Він умів стежити за грою і відразу ж помічав помилки гравців. Часом, не підводячись із лави, він гукав гравцям, як треба діяти, що дуже тішило тренера Бендгема. Він жартував:

— Ох, Ґольдмане, ти скоро забереш у мене мій хліб!

Гіллель усміхався, не помічаючи, що Вуді теж інстинктивно озирався, почувши прізвище Ґольдман.

13

Після того, як я гнався за отим чоловіком у чорному мінівені, ми з Лео дві ночі поспіль спостерігали за вулицею в Бока-Ратоні, заховавшись у кухні. Сиділи в пітьмі й стежили за кожним підозрілим рухом. Та крім сусідки, яка вийшла пробігтися посеред ночі, поліційного авто, що проїздило тут через рівні проміжки часу, та єнотів-полоскунів, що приходили перевіряти смітники надворі, нікого не бачили.

Лео щось нотував.

— Що ви ото пишете? — пошепки запитав я.

— А чому ви шепочете?

— Не знаю. То що ви там записуєте?

— Підозріле. Шалена сусідка, яка вийшла побігати, єноти оті ще…

— То й поліціантів запишіть, якщо вже так.

— Та вже записав. Знаєте, найчастіше злочинцем виявляється поліцай. З цього вийде добрячий роман. Цікаво, до чого це нас приведе?

Та ні до чого це нас не привело. Ні того авто, ні водія ми більше не побачили. Я думав собі, що ж він тут видивлявся. Може, стежив за Александрою? Може, треба було сказати їй?

Незабаром я дізнався, хто то був. Це сталося наприкінці березня 2012 року, десь за півтора місяця після того, як я приїхав до Бока-Ратона.

Балтимор

1994 рік

Упродовж футбольного сезону Гіллель зі Скоттом ставали дедалі ближчі до команди «Диких котів». Вони бували на всіх тренуваннях і, перш ніж вмоститися на своїй лаві, перебиралися в роздягальнях разом із гравцями в спортивну форму. Коли ж команда брала участь у матчах поза школою, вони разом з нею їхали в автобусі, вбрані в костюми з краватками, як і решта гравців. Постійна присутність на матчах і тренуваннях незабаром зробила з них повноправних членів команди. Бендгем був зворушений їхньою відданістю й спробував надати їм офіційного статусу, запропонувавши бути відповідальними за устаткування, та в цій ролі вони пробули зо чверть години: Гіллель мав надто вже тендітні й кволі руки, щоб носити тяжке, а Скотт задихався.

Тоді тренер посадив їх на лаві й звелів давати інструкції гравцям. Вони те й робили, тобто аналізували гру кожного футболіста з надзвичайною точністю. Потім по одному гукали до себе гравців, і ті слухали їх, немов дельфійську піфію.

— Ти дурно тратиш свою снагу, ганяючи мов коняка, коли в тому нема потреби. Тримайся на своїй позиції й починай діяти, коли гра дійде до тебе.

Кожен з тих здорованів у шоломах уважно слухав їх. Гіллель зі Скоттом стали першими і єдиними учнями ліцею, що носили червоно-чорні футболки «Диких котів», хоч офіційно не були членами команди. І коли наприкінці тренування Бендгем традиційно казав: «Добре попрацював, Ґольдмане», — Вуді з Гіллелем одночасно оберталися і разом відповідали: «Дякуємо, пане тренере».

Незабаром за столом у Ґольдманів тільки про футбол і балакали. Після тренувань Вуді з Гіллелем детально розповідали, які там подвиги учинили вони за день.

— А з уроками як? — запитала тітонька Аніта. — Все гаразд?

— Потроху, — відказав Вуді. — Не все мені дається, та Гіллель пхає мене в спину. Йому вчитися не треба, він усе й так хапає з льоту.

— Мені трохи нудно, тат, — часто казав Гіллель. — Той ліцей не такий, яким я його уявляв.

— І як же ти уявляв?

— Хтозна. Може, цікавішим. Та, на щастя, є футбол.

Того року «Дикі коти» вийшли у чвертьфінал чемпіонату. Коли Вуді з Гіллелем і Скоттом повернулися з зимових вакацій, футбольний сезон уже скінчився, тому хлопці почали шукати собі інше заняття. Скотт любив театр. Він збагнув, що це йому корисно, бо допомагає тренувати дихання. Тим-то вони записалися на курси драматичного мистецтва, які вела панна Андерсон, їхня вчителька літератури, молода і дуже гарна дівчина.

У Гіллеля був природжений талант лідера. На футбольному полі він був тренером. На сцені став режисером. Він запропонував панні Андерсон поставити п’єсу «Про людей і мишей», і вона охоче погодилася. Відтоді й розпочалися нові неприємності.

Ролі він вирішив розподілити, організувавши прослуховування поміж учасниками курсів. Скотт, на превелику його втіху, здобув роль Джорджа, Вуді — роль Денні.

— У тебе роль дебіла, — пояснив Гіллель Вуді.

— Е ні, не хочу я бути дебілом… Панно Андерсон, можете ви її віддати комусь іншому? Та й не дуже вправний я на сцені. Єдине, що вмію, це ганяти м’яч.

— Денні, стули пельку, — урвав його Гіллель. — Бери свій текст, починаймо репетирувати. Гайда, всі по місцях.

Проте після перших репетицій кілька батьків поскаржилося директорові Бурдону на сумнівність тексту, який мали грати школярі. Той визнав їхню рацію і попросив панну Андерсон обрати інший твір. Гіллель розлютився й пішов до директора вимагати пояснень.

— Чому ви заборонили панні Андерсон грати п’єсу «Про мишей і людей»?

— Батьки акторів поскаржилися на цю п’єсу, і я вважаю, що вони мають рацію.

— Хотілося б мені знати, на що вони там поскаржилися.

— Текст захаращений грубими словами, ти і сам це знаєш. Послухай, Гіллелю, ти хочеш, щоб вистава, яка має стати гордістю школи, рясніла жаргоном і блюзнірством?

— Таж це Джон Стейнбек! Директоре, ви геть сказилися?

Бурдон спопелив його поглядом.

— Це ти сказився, Гіллелю, що розмовляєш зі мною таким тоном! Поки що я прощаю тобі і вдам, ніби нічого не чув.

— Але ж не можете ви забороняти тексти Стейнбека!

— Стейнбек він чи хто там, а я забороняю тримати в школі цю страшну і шкідливу книгу.

— Тоді ця школа слова доброго не варта!

Гіллель так розлютився, що вирішив покинути курси драматичного мистецтва. Образився він на Бурдона, на те, що той утілював, на весь ліцей. На обличчі його знову з’явився той зацькований вираз, як за лихої пори в школі Оук-Трі. Його успішність у школі катастрофічно падала, аж панна Андерсон викликала його батьків. Тітонька Аніта й дядечко Сол нічого й не підозрювали, а тепер їм Гіллель відкрився з іншого боку, що не мав нічого спільного з уявленням про хорошого школярика, яким він мав би бути. Він геть утратив інтерес до навчання, зухвало поводився з учителями, а оцінки його нікуди не годилися.

— Гадаю, він неуважний, бо в нього немає мотивації, — делікатно пояснила панна Андерсон.

— А що вдіяти?

— Гіллель справді дуже розумний. Він цікавиться багатьма речами, знає значно більше за однокласників. Оце на тижні я намагалася пояснити в класі засади федералізму і функціонування американської держави. Він уже був обізнаний з цими політичними принципами і навів порівняння з античною Грецією.

— Авжеж, він захоплюється античністю, — сумовито вкинула тітонька Аніта.

— Пане і пані Ґольдмани, Гіллелеві заледве чотирнадцять років, а він читає книжки з римського права…

— Що ви хочете цим сказати? — запитав дядечко Сол.

— Що Гіллелеві, може, ліпше було б у приватній школі. З ширшою програмою. Там у нього було б більше стимулів.

— Та він же звідти й прийшов… Але він ніколи не розлучився б із Вуді.

Дядечко Сол з тітонькою Анітою спробували побалакати з сином і зрозуміти, що ж коїться.

— Річ у тому, що я нікчема, — сказав Гіллель.

— Як ти можеш таке казати!

— Бо я ні на що не годен. Не можу зосередитися. І хочу, та не можу. Нічогісінько не тямлю на уроках, геть негодящий!

— Як це ти не тямиш? Гіллелю, ти ж такий розумний хлопчина! Ти повинен постаратися, і в тебе все вийде.

— Що ж, обіцяю старатися, — сказав Гіллель.

Тітонька Аніта й дядечко Сол попросили також, щоб їх прийняв директор.

— Гіллелеві, мабуть, нецікаво в класі, — сказав Бурдон, — та він до того ж і скиглій, та ще й не любить, коли йому суперечать! Почав було ходити на уроки акторської майстерності, а потім покинув.

— Покинув, бо ви цензурували п’єсу…

— Цензурував? Пхе! Любий пане Ґольдмане, яблуко від яблуні, бачу, таки недалечко падає, бо ви міркуєте, як ваш син. Стейнбек той автор чи хто там, а в ліцейській виставі нема місця грубощам. Не вам доведеться потім позичати очей у Сірка перед батьками школярів. Гіллель мав би обрати більш придатну п’єсу! Чого це йому закортіло ставити у чотирнадцять років п’єсу Стейнбека!

— Може, тому що Гіллель набагато розвиненіший, як на свій вік, — сказала тітонька Аніта.

— Ох-ох-ох, — усміхнувшись, відказав Бурдон, — чув я цю пісеньку: «Моя дитина така розумна, що всі її вважають дурненькою». Знаєте, я постійно чую такі балачки. «Моє дитя особливе, тра-ля-ля», «Йому потрібна увага, тра-ля-ля». Річ у тім, що в нас державний ліцей, пане і пані Ґольдмани, і в таких ліцеях для всіх є одна програма навчання. Ми не можемо запроваджувати для окремих учнів особливі правила, навіть з добрих міркувань. Уявіть собі, що для кожного школяра існує своя, спеціальна програма! Я маю вже доста клопоту з проблемами в їдальні, де індуси, євреї та мусульмани хочуть, щоб їм подавали особливу їжу.

— То що ви порадите? — запитав дядечко Сол.

— Може, Гіллелеві треба більше працювати, та й годі. Якби ви тільки знали, скільки тут було дітей, яких батьки вважали геніями, а після закінчення ліцею вони опинялися за касами на бензозаправках!

— А що ви маєте проти людей, які працюють на бензозаправках? — запитав дядечко Сол.

— Та нічого! Нічого! Ох, як же ж точніше висловитися. Ви всі такі затяті у цій родині! Все, що я хотів сказати, це те, що Гіллель має працювати, а не думати, що він усе вже знає і розумніший від усіх учителів у школі. І те, що він має такі оцінки, означає, що він недостатньо працює, та й край.

— Звісно ж, він недостатньо працює, пане Бурдон, — устряла тітонька Аніта. — У тім і річ, і тим-то ми прийшли сюди. Він не працює, бо йому нудно. Йому потрібен стимул. Поштовх. Підбадьорення. Він втрачає свій потенціал…

— Пане і пані Ґольдмани, я уважно проглянув, яких результатів тут він домігся. Розумію, вам прикро буде це почути, але якщо людина має погані оцінки, то причина в тому, що вона недостатньо розумна.

— Пане Бурдон, майте на увазі, що я чую це, — зауважив Гіллель, що був присутній під час розмови.

— От шибеник малий, знову встряє! Треба ж йому ото вкинути своє слівце! Зараз я розмовляю з твоїми батьками, Гіллелю. Знаєш, якщо ти в отакий спосіб поводишся і з учителями, то не дивно, що вони не люблять тебе. Що ж до вас, пане і пані Ґольдмани, то я вислухав ваші балачки про те, що «моя дитина має кепські оцінки, бо вона дуже обдарована», але з жалем мушу сказати, що ви не хочете бачити очевидного. Винятково обдарованих дітей тут і близько нема, у дванадцять років обдаровані діти вже мають дипломи Гарварду!

Вуді вирішив узяти все в свої руки і підбадьорити Гіллеля, давши йому змогу робити те, в чому таланило йому найбільше: тренувати футбольну команду. Поза сезоном не можна було тренуватися офіційно, правила Ліги це забороняли. Та ніхто не забороняв гравцям збиратися й тренуватися самостійно. Отож, на прохання Вуді, команда почала збиратися двічі на тиждень, щоб тренуватися під орудою Гіллеля, з яким завжди був Скотт. Метою цього було виграти чемпіонат наступної осені, тож за тренуваннями минав час, і гравці вже уявляли, як здобудуть кубок, зокрема, і Скотт, що якось заявив Гіллелеві:

— Гілле, я хочу грати. Не хочу бути тренером. Хочу грати у футбол. Хочу теж бути на полі в наступному сезоні.

Гіллель засмучено глянув на нього.

— Скотте, твої батьки ніколи не дадуть на це згоди.

Скотт понуро сів на моріжку і почав скубти травинки.

Гіллель сів коло нього й обняв його за плечі.

— Не переймайся, — сказав він. — Залагодимо це. Треба, щоб ти був обережний, як ото казав твій батько. Пий багато води, роби перерви і мий руки.

Отак Скотт став неофіційним гравцем у команді «Дикі коти». Щосили старався, брав участь у деяких вправах. Але йому швидко забивало дух. Він мріяв бути крайнім нападником: за п’ятдесят ярдів здобути м’яч, ефектно пробігти полем, прорвати оборону — і загнати тачдаун.

І тоді його нестиме на руках уся команда, стадіон горлатиме його ім’я. Гіллель дав йому нагоду побути крайнім нападником, та стало видно, що більше десяти кроків він не пробіжить. Отож вирішили цьому зарадити: Скотта мали посадити у візок, хтось довезе його до залікової лінії, перекине там візок разом зі Скоттом, а той упаде додолу в заліковій зоні, це і буде тачдаун. Ота нова витівка з назвою «візок» стала страшенно популярна в команді. Незабаром частина тренування вже відводилася на ту вправу, члени команди по черзі пхали візок, внаслідок чого їхні спринтерські якості поліпшувалися на очах, бо вже без візка вони гасали по полю зі швидкістю ракет.

На власні очі мені жодного разу не пощастило бачити той «візок». Проте це видовисько було дуже привабливе, бо незабаром уся школа Баккері юрмилася коло спортивного майданчика, куди зазвичай ходили тільки вболівальники. Гіллель звелів гравцям виконувати звичні матчеві дії, аж, на його сигнал, звідкись вискакував хтось із найдужчих членів команди, часто це був Вуді, і перетинав поле, пхаючи у візку Скотта, який сидів там наче король. Квотербек жбурляв йому м’яч із глибини поля: тому гравцеві треба було володіти надзвичайною спритністю й силою, щоб Скотт зловив м’яч, потім треба було пхати візок зиґзаґами до залікової лінії, уникаючи захисників, що намагалися зупинити Вуді. Та коли візок доїжджав до тієї лінії й Скотт падав додолу, заганяючи таким чином тачдаун, усі аж нетямилися на радощах і страшенно верещали. Горлали: «Візок! Візок!» Скотт підводився, його вітали члени команди, а потім і фанати, яких ставало дедалі більше.

Потім він ішов пити воду, зводити дух і мити руки.

Ті декілька місяців тренувань були найщасливіші за весь час перебування в школі поповненої Ватаги Ґольдманів. Вуді, Гіллель і Скотт були зірками футбольної команди і славою ліцею. Аж до того весняного дня відразу після Великодня, коли Джилліана Невіль, яка чекала свого сина на парковому майданчику біля школи, стривожилася, почувши радісний галас юрби. Скотт допіру загнав тачдаун. Джилліана пішла на спортивний майданчик, щоб поглянути, що ж там коїться, і побачила, як її син у розхристаній футбольній формі їде візком по полю.

— Скотте, заради бога! — заволала вона. — Що ти робиш тут, Скотте?

Вуді став як укопаний. Гравці завмерли, глядачі замовкли.

— Мамо? — пробелькотів Скотт, знявши шолом.

— Скотте, ти ж казав мені, що в тебе шаховий гурток!

Скотт похнюпився й виліз із візка.

— Ох, я збрехав тобі, мамо. Мені так шкода…

Вона кинулася до сина і обняла його, захлинаючись слізьми.

— Не роби цього, Скотте. Не роби цього, прошу тебе. Ти ж знаєш, що я боюся за тебе.

— Я знаю і не хочу, щоб ти непокоїлася. Ми не робили нічого поганого.

Джилліана Невіль звела голову й угледіла Гіллеля з нотатником у руці й свистком на шиї.

— Гіллелю, — закричала вона, кинувшись до нього, — ти ж обіцяв мені!

Вона геть знетямилася й дала йому дзвінкого ляща.

— Хіба ти не розумієш, що Скотта може вбити оця ваша дурня?

Гіллель приголомшено завмер.

— Де тренер? — зарепетувала Джилліана. — Де тренер Бендгем? Він бодай знає, що ви оце коїте?

Насувався скандал. Справа дійшла до директора Бурдона, залучили навіть освітню адміністрацію Меріленду. Бурдон зібрав у своєму кабінеті тренера, Скотта з батьками, Гіллеля, дядечка Сола і тітоньку Аніту.

— Ви знаєте, що гравці організовують тренування? — спитав директор у тренера.

— Авжеж, — відказав Бендгем.

— І ви не поклали цьому край?

— А чому я повинен був це робити? У моїх гравців очевидний прогрес. Ви ж знаєте правило: в перервах поміж сезонами тренери не повинні контактувати з командою. Дякувати богові, Гіллель організовував тренування, та ще й регулярно.

Бурдон зітхнув і обернувся до Гіллеля:

— Тобі ніхто не казав, що не можна садовити маленьких недужих дітей у візок? Це ж принизливо!

— Пане Бурдоне, — запротестував Скотт, — це не те, про що ви гадаєте! Навпаки, я ще ніколи не був такий щасливий, як упродовж оцих місяців.

— То тобі подобається їздити у візку?

— Так, пане Бурдоне.

— Люди добрі, то це школа в нас чи якийсь цирк?!

Бурдон відпустив тренера, Скотта і його батьків, щоб наодинці побалакати з Ґольдманами.

— Гіллелю, — сказав він, — ти розумний хлопчина. Ти бачив, у якому стані перебуває Скотт Невіль? Ті вправи дуже небезпечні для нього.

— Навпаки, гадаю, трохи фізичних навантажень піде йому на користь.

— Ти лікар? — запитав Бурдон.

— Ні.

— То тримай свою думку при собі, малий нахабо. І це не прохання, а наказ. Облиш садовити цього малого хворого хлопчину у візок і не змушуй робити його якусь гімнастику. Це дуже важливо.

— Добре.

— Я хочу більшого. Хочу, щоб ти дав мені слово.

— Даю.

— Чудово. Дуже добре. Віднині твоїм підпільним тренуванням край. Ти не член команди, не маєш до неї ніякого стосунку, я не хочу бачити тебе в їхньому автобусі чи ще десь. Не хочу більше мати з тобою клопотів.

— Спершу театр, тепер футбол. Ви позбавляєте мене всього! — обурився Гіллель.

— Не позбавляю, а дотримуюся правил, що контролюють лад у нашій школі.

— Я не порушував ніяких правил, пане директоре. Ніхто не забороняє тренувати команду поза сезоном.

— Я забороняю тобі.

— На підставі якого закону?

— Гіллелю, ти хочеш, щоб тебе вигнали з ліцею?

— Ні. А чому недобре тренувати команду поза сезоном?

— Тренувати? Оце ти називаєш тренуванням? Садовити дитину, хвору на муковісцидоз, у візок і котити футбольним полем, — оце ти називаєш тренуванням?

— Я читав правила, уявіть собі. Там ніщо не забороняє одному гравцеві пересувати іншого полем, коли той тримає в руках м’яч.

— Послухай, Гіллелю, — сказав Бурдон, утративши терпець, — ти що, хочеш корчити з себе адвоката? Захисника хворих малюків у візку?

— Та я хотів, щоб ви не були таким упертюхом.

Директор скрушно похитав головою і, обернувшись до тітоньки Аніти з дядечком Солом, сказав:

— Пане й пані Ґольдмани, Гіллель хороша дитина. Але в нас державна школа. Якщо ви незадоволені, треба віддати його до приватної.

— Хочу нагадати, що ліцей Баккері сам звернувся до нас, — відказав Гіллель.

— Ми звернулися до Вуді. А з тобою інакше було: ти опинився тут, бо Вуді хотів, щоб ти був з ним, і ми на це погодилися. Але як хочеш поміняти школу, то ніхто тобі не заважатиме.

— Не дуже люб’язно ви поводитеся, кажучи таке. Це означає, що вам на мене начхати!

— Та чому це начхати! Я вважаю, ти дуже хороший хлопчина, і високо тебе ціную, але ти такий самий учень, як усі, і край. Як хочеш залишатися в державному ліцеї, то дотримуйся тутешніх правил. Так діє наша система.

— Ви посередність, пане директоре. І ліцей ваш посередній. Ви тільки й здатні посилати людей до приватного ліцею! Ви все підганяєте під пересічний рівень! Ви забороняєте Стейнбека за кілька грубих слів у тексті, та не здатні збагнути величі його творів! І прикриваєтеся дурнуватими шкільними правилами задля того, щоб виправдати власний брак розуміння. Й не кажіть мені про функціонування системи, бо державна шкільна система не діє як слід узагалі, і ви це знаєте. А країну, в якій шкільна система не діє, не можна вважати ні демократичною, ні правовою.

Запало довге мовчання. Врешті директор зітхнув і запитав:

— Скільки тобі років, Гіллелю?

— Мені чотирнадцять років, пане директоре.

— Ага, чотирнадцять років. То чому ти не катаєшся на скейті з друзями, а питаєш, чи залежить правова держава від якості системи шкільної освіти?

Бурбон підвівся і відчинив двері кабінету, давши на здогад, що розмова скінчилася. Вуді сидів під дверима на стільці й почув, як директор, потискаючи руки дядечкові Солові й тітоньці Аніті, сказав:

— Гадаю, ваш син Гіллель ніколи не знайде свого місця у нас.

Гіллель заплакав.

— Ні, ви нічогісінько не втямили! Цілісіньку годину розмовляв я з вами, а ви навіть слухати мене не захотіли, — він обернувся до батьків. — Мамо, тату, я хочу, щоб мене вислухали! Я хочу, щоб на мене бодай трохи зважали!

Щоб заспокоїтися, Балтимори вчотирьох подалися випити молочних коктейлів у «Дейрі-шейк». Посідавши одне напроти одного на двох ослонах, вони довгенько і незвично для себе не могли озватися жодним словом.

— Гіллелю, котику мій, — мовила урешті тітонька Аніта, — ми з твоїм татом довго обговорювали ситуацію… тут недалечко є спеціальна приватна школа…

— Ніякої спеціальної школи! — вигукнув Гіллель. — Тільки не це, благаю вас! Ви не повинні розлучати мене з Вуді.

Тітонька Аніта дістала з сумочки брошуру і поклала на столі.

— Ось поглянь бодай одним оком. Вона зветься Блуберрі-Гілл. Гадаю, тобі там буде добре. Не хочу, щоб ти так мордувався в цьому ліцеї.

Гіллель неохоче погортав брошуру.

— Та це ж за шістдесят миль від нас! — обурено вигукнув він. — Про це й мови не може бути! Я не їздитиму щодня туди й сюди сто двадцять миль!

— Гіллелю, янголятко моє любе… ти там ночуватимеш…

— Що? Ні, ні, не хочу я!

— Котику, ти будеш приїздити до нас вихідними. Ти там вивчиш стільки всього. У цій школі тобі нецікаво…

— Ні, мамо, я не хочу! НЕ ХОЧУ! Чому я повинен їхати туди?

Того вечора Вуді з Гіллелем разом проглядали брошуру про Блуберрі-Гілл.

— Вуді, ти повинен допомогти мені! — благально вигукнув Гіллель, що був у цілковитій паніці. — Не хочу я туди їхати. Не хочу, щоб нас розлучили.

— Я теж не хочу. Та я не знаю, чим можна тобі зарадити, це ти в нас найрозумніший у всій школі, як подумати. Перестань привертати до себе увагу. Ти можеш це зробити? Ти ж привів до влади президента Клінтона! Ти ж усе знаєш! Зроби над собою зусилля. Не дай цьому телепневі Бурдонові знищити тебе. І не переймайся, я не дам запроторити тебе туди.

Гіллеля так нажахало, що його відправлять до спеціальної школи, що він уже нічогісінько не міг робити. В п’ятницю ввечері тітонька Аніта ввійшла до Вуді в кімнату. Він саме робив домашні завдання.

— Вуді, я щойно розмовляла по телефону з тренером Бендгемом. Він каже, ти написав йому, що покидаєш футбольну команду. Це правда?

Вуді понурився.

— Як подумати, то нащо той футбол? — пробурмотів він.

— Що ти хочеш сказати, золотце? — спитала вона, опустившись навколішки, щоб бути нарівні з ним.

— Якщо Гіллель піде до спеціальної школи, то я вже не зможу жити з вами, правда ж?

— Ні, Вуді, ні. Це твій дім, і він залишиться твоїм. Ти ж знаєш, ми любимо тебе як свого сина. Спеціальна школа — це для Гіллеля, там повинні розкритися всі його здібності. Це робиться задля його добра. А ти тут удома, і так буде завжди.

Його щокою покотилася сльоза. Вона обняла його і міцно пригорнула до себе.

У неділю, незадовго до сніданку, до Балтиморських Ґольдманів несподівано завітав тренер Бендгем. Він запропонував Вуді поснідати разом і попровадив його з’їсти гамбургер до забігайлівки, куди він частенько заглядав.

— Перепрошую за той лист, пане тренере, — сказав Вуді, коли вони посідали за столом. — Насправді в мене ніякого бажання не було кидати нашу команду. Мене розізлила ота халепа з Гіллелем.

— Знаєш, хлопче, — сказав Бендгем, — мені вже шістдесят років. Це означає, що майже сорок років я треную футбольну команду і за цей час жодного разу не снідав із жодним гравцем. У мене є свої правила, і зараз я їх порушив. Чому я зробив це? Я знав хлопців, які покидали команду. Їм подобалося залицятися до дівок, а не ганяти м’яч. І це означало, що вони не надають футболу великої ваги. То я й не гаяв часу, щоб повернути їх. Нащо мені клопіт із людьми, які не хочуть грати, коли під дверима стоїть ціла черга охочих влитися до команди?

— Я дуже серйозно ставлюся до футболу, пане тренере. Слово честі!

— Знаю, хлопче, — відказав Бендгем. — Тим-то я й прийшов.

Кельнер приніс їм замовлення. Тренер зачекав, поки він піде, і сказав:

— Послухай, Вуді, певне ж, у тебе були вагомі підстави написати мені ту записку. Я хочу, щоб ти сказав мені, що ж сталося.

Вуді виклав ті клопоти, які мав у школі Гіллель, розповів про директора Бурдона, який нічого не хотів слухати, а також про перспективу спеціальної школи.

— Тож річ не в тому, що він неуважний, — сказав Вуді.

— Знаю, хлопче, — сказав тренер. — Досить послухати, як він висловлюється. У нього в голові більше олії, ніж у більшості ваших учителів.

— Гіллелеві потрібен поштовх! Він повинен відчути, що його тягнуть угору. З вами він щасливий. І щасливий на футбольному полі!

— Хочеш, щоб він приєднався до команди? Але що він там робитиме? Я такого хирляка в житті ще не бачив!

— Ні, пане тренере, я маю на увазі не гру на полі. Є в мене одна думка, та треба, щоб ви мені довіряли…

Бендгем уважно вислухав його, киваючи головою на здогад того, що пристає на пропозицію. Скінчивши сніданок, тренер повіз Вуді в своєму авто. На одній із тамтешніх вулиць зупинився біля маленького будиночка, коло якого стояв трейлер.

— Оце, хлопче, мій дім. І цей дім на колесах теж мій. Придбав торік, але ще ним не користувався. Він чудовий, я купив його, щоб їздити, як вийду на пенсію.

— Чому ви кажете мені це, пане тренере?

— Бо за три роки я вже буду пенсіонером. А тоді ти закінчиш ліцей. Знаєш, що принесло б мені задоволення? Здобути перед тим кубок і відправити найліпшого мого гравця в НФЛ. Тому я пристаю на твою пропозицію. За це я хочу, щоб ти пообіцяв повернутися до тренувань і працював так само затято, як робив досі. Я хочу побачити тебе гравцем НФЛ, хлопче. Тоді я сяду в цей трейлер і їздитиму східним узбережжям, щоб не пропустити жодного твого матчу. Дивитимуся на тебе з трибуни і казатиму вболівальникам коло мене: я знаю цього хлопчину, я тренував його в ліцеї. Пообіцяй мені це, Вуді. Пообіцяй, що ти і футбол — це лише початок великої історії.

— Обіцяю, пане тренере.

Бендгем усміхнувся.

— А тепер підемо сповістити про новину Гіллелеві.

За двадцять хвилин тітонька Аніта й дядечко Сол приголомшено вислухали в кухні пропозицію тренера Бендгема.

— Ви хочете сказати, що я буду вашим асистентом, пане тренере? — недовірливо запитав Гіллель.

— Атож. Від початку наступного навчального року. Офіційним асистентом. Я маю право взяти тебе, і Бурдон нічого проти цього не вдіє. Та й асистент із тебе путній: ти знаєш хлопців, добре бачиш гру, та й відомо, що ти робиш нотатки про інші команди.

— Це Вуді вам сказав?

— Немає значення. Одне слово, попереду в нас три нелегкі сезони, а я не такий уже й молодий, тому треба, щоб хтось мені допомагав.

— О боже! Так! Так! Я просто у захваті!

— З однією умовою: щоб бути в команді, потрібно мати хороші оцінки. Таке правило. Члени футбольної команди повинні мати задовільні оцінки з усіх предметів, і це стосується й тебе. Тож як хочеш бути в команді, мусиш уже зараз узятися до науки.

Гіллель пообіцяв, що так і зробить. Для нього це був порятунок.

14

Уранці 26 березня 2012 року мене збудив телефонний дзвінок. Була п’ята година ранку. Телефонував мій агент із Нью-Йорка.

— Воно вже в пресі, Маркусе.

— Ти про що?

— Про тебе й Александру. Ви на чільному місці в найпопулярнішому таблоїді.

Я побіг у найближчий цілодобовий супермаркет. Там саме викладали з дерев’яної палети стоси глянцевих часописів, запакованих у целофан. Я вхопив один, роздер обгортку, розгорнув журнал і приголомшено прочитав:

Чолов’яга в чорному мінівені був фотограф. Кілька днів він стежив і їздив за нами. І продав ексклюзивний матеріал виданню, що друкувало всілякі плітки про знаменитих людей.

Узяв він від самісінького початку: розповів, як я крав Дюка, про мене з Александрою в Коконат Ґров, про те, як Александра приходила до мене. Все подавалося так, щоб можна було подумати, ніби в нас із нею роман.

Я зателефонував моєму агентові.

— Треба покласти цьому край, — сказав я йому.

— Неможливо. Тут усе хитро зроблено. Жодного витікання інформації, жодного анонсу в інтернеті. Всі світлини зроблено в громадських місцях, без вторгнення у приватний простір. Тут комар носа не підточить.

— У мене з нею нічого не було.

— Було те, що ти хотів.

— Кажу ж тобі, нічогісінько! Має бути якийсь спосіб, щоб завадити поширенню цього часопису.

— Вони висловлюють лише припущення, Маркусе. Нічого незаконного тут нема.

— А вона вже знає?

— Мабуть. А як не знає, то за годину дізнається.

За годину я подзвонив у браму Кевінового маєтку. Камера переговорного пристрою засвітилася, отже, хтось мене бачив, але хвіртка залишалася зачинена. Я подзвонив іще раз, і двері в будинку відчинилися. То була Александра. Вона підбігла до хвіртки і стала з того боку.

— Ти викрадав пса? — сказала вона, спопеливши мене поглядом. — І тим-то він весь час був у тебе?

— Та то раз було. Може, два. Потім він сам прибігав до мене, присягаюся.

— Не знаю вже, чи можу вірити тобі, Маркусе. То це ти розповів усе пресі?

— Що? Навіщо було б мені таке робити?

— А хіба я знаю? Може, задля того, щоб я порвала з Кевіном?

— Годі, Александро! Не кажи, що справді так вважаєш!

— У тебе був шанс, Маркусе. Вісім років тому. Не ламай мого життя. Дай мені спокій. Мої адвокати зв’яжуться з тобою, і ти даси спростування.

Балтимор, Меріленд

Весна-літо 1995 року

Я почувався дедалі дужче ізольованим у Монклері. Поки скнів у Нью-Джерсі, мене поривалося узяти в обійми райське життя в Оук-Парку. Там була вже не одна, а дві чудесні родини, Балтимори й Невілі, що стали ще й друзями. Дядечко Сол і Патрик Невіль грали разом у теніс. Тітонька Аніта запропонувала Джилліані Невіль взяти участь у доброчинних акціях для дитячого притулку Арті Кровфорда. Гіллель, Вуді та Скотт весь час були разом.

Якось у квітні Гіллель традиційно читав «Балтимор Сан» і натрапив на статтю про музичний конкурс, який організувало національне радіо. Учасників запрошували надсилати свої кандидатури у вигляді двох композицій, записаних у звуковому форматі або на відео. Переможцям обіцяли записати на професійній студії п’ять їхніх пісень, одна з яких мала цілісіньких десять місяців звучати по радіо. Звісно ж, у дядечка Сола була пречудова камера, до того ж найновішого зразка, і він, звісно ж, погодився позичити її Гіллелеві та Вуді. І, перебуваючи в своїй в’язниці в Монклері, я щодня слухав по телефону, як мої брати захоплено розповідають про успішне втілення того проекту. Весь тиждень пополудні Александра проводила репетиції у Ґольдманів, а вихідними Вуді з Гіллелем зняли її на відео. Я не тямився від ревнощів. Та попри ту допомогу в конкурсі, всі ми, я, Вуді й Гіллель, заробили дулю під носа, бо незабаром Александра прийшла до Балтиморів зі своїм хлопцем, якого звали Остін. Зрештою, так воно й мало статися, адже красуні Александрі було сімнадцять років, то вона й дивитися не хотіла на п’ятнадцятирічних садівників, що в них, як на лихо, ще й волосся в паху не виросло. Вона воліла водитися з парубком з їхнього ліцею, татовим синуньом, який був гарний мов бог і дужий мов Геракл, хоч і дурний як ступа. Він приходив у наш підвал, розлягався на канапі, й Александрині композиції були йому анідесь. Начхати йому було на її музику, а музика — то було для Александри все життя, і той бевзень цього не тямив. Минуло два місяці, поки оголосили результати конкурсу. За цей час Александра отримала водійські права й вихідними, коли Остін ішов кудись зі своїми друзяками, а її кидав, заїжджала по нас до Балтиморів. Ми ішли випити молочних коктейлів у «Дейрі-шейк», потім паркувалися десь на тихій вуличці, лягали на моріжку і слухали в надвечір’ї музику, що долинала з радіоприймача крізь відчинені дверцята машини. Александра підспівувала, і ми уявляли собі, як її пісні крутять по радіо. Такої пори нам здавалося, наче вона належить нам. Цілі години ми сперечалися, і часом предметом тих балачок був Остін. Інколи Гіллель ставив запитання, що були і в нас на язику.

— Що в тебе спільного з цим телепнем?

— Ніякий він не телепень. Часом буває грубуватий, та загалом це хороший хлопчина.

— А певно, — кепкував Вуді, — мабуть, його автомобіль із відкидним верхом трохи провітрює йому мізки.

— Ні, справді, — боронила його Александра, — з ним варто познайомитися ближче.

— Та годі, — казав Гіллель, — хіба не видно, що він йолоп!

Урешті вона казала:

— Я люблю його. Отак.

Коли вона казала оте «люблю», наші серця стискалися.

Александра не виграла того конкурсу. Отримала сухого листа з повідомленням, що її кандидатура не пройшла. Остін сказав їй: вона програла, бо вона ніщо. Як по правді, коли Вуді з Гіллелем зателефонували і сповістили ту новину, мені трохи полегшало: тяжко було б пережити те, що її кар’єра розпочалася конкурсом, який знайшов Гіллель, і з відео, яке створили всі Балтимори.

Проте я дуже потерпав за неї, бо знав, які надії покладала вона на той конкурс. Здобувши в оператора номер її телефону, я набрався духу і зважився зателефонувати, учинивши в такий спосіб те, чого ніколи не зробив би, хоч мені й кортіло вже давненько. Мені пощастило, бо слухавку взяла сама Александра, та початок розмови був трохи невдалий.

— Привіт, Александро, це Маркус.

— Який Маркус?

— Маркус Ґольдман.

— Хто?

— Таж Маркус, двоюрідний брат Гіллеля й Вуді.

— А, Маркус, той брат! Добридень, Маркусе, як ти?

Я сказав, що телефоную з приводу конкурсу і мені дуже шкода, що вона його не виграла, і під час цієї розмови вона заплакала.

— Ніхто не вірить у мене, — поскаржилася вона. — Мені так самотньо. Нікому нема до мене діла.

— А мені є, — відказав я. — Ти не пройшла, бо то був конкурс бездарностей. Вони не варті тебе! Не здавайся! Працюй! Зроби ще один запис!

Поклавши слухавку, я позбирав усі свої заощадження, поклав у конверт і послав їй, щоб вона мала за що записати професійний диск. За кілька днів мені прийшло повідомлення, що на пошті мене чекає бандероль. Матінка моя занепокоїлася й довго допитувалася, чи не замовляв я відео з порнографією.

— Ні, мамо.

— Присягнися.

— Присягаюся. Якби замовив, то вказав би іншу адресу.

— Це яку?

— Мамо, я пожартував. Я не замовляв порнографічного відео.

— То що ж це таке?

— Не знаю.

Попри мої протести, вона пішла зі мною на пошту і стала позаду коло віконця.

— Звідки бандероль? — запитала вона у поштарки.

— З Балтимора, — сказала та і віддала мені конверт.

— Тобі повинні були надіслати щось двоюрідні брати? — запитала вона.

— Ні, мамо.

Вона спонукала мене відкрити конверт, і врешті я сказав їй:

— Мамо, здається, це особистий лист.

Її страх перед порнографією минувся, й вона аж засяяла.

— У тебе дівчинка в Балтиморі?

Я мовчки глянув на неї, й вона погодилася почекати мене в автомобілі. Я став у кутку на пошті й дістав лист.

Я прочитав той лист разів із десять. Я притуляв його до серця. Я танцював на бетонній долівці поштової контори. Александра написала мені. Мені! У мене аж усередині все бриніло від збудження. Сів до матінки в авто і, поки ми їхали назад, жодного слова не промовив. І коли ми вже зупинилися коло хати, сказав матері:

— Добре, що в мене немає муковісцидозу.

— Тим ліпше, дитино моя. Тим ліпше.

15

Того дня, 26 березня 2012 року, коли побачив світ глянцевий таблоїд, я не вилазив із дому.

Телефон мій розривався. Я не брав слухавку. Та й навіщо: всім кортіло знати, чи це справді так. Дізнатися, чи справді в нас із Александрою щось є.

Я знав, що незабаром під моїми дверми чатуватиме ціла юрма папараці. Тим-то вирішив податися на закупи, щоб кілька днів і носа з хати не потикати. Коли я повертався з супермаркету, напхавши цілий багажник продуктів, Лео, що порався в садку за своїм домом, запитав, чи мене часом не в облогу хтось узяв.

— А ви хіба не знаєте?

— Ні.

Я показав йому той журнал.

— Хто це знімав? — запитав він.

— Отой чолов’яга в мінівені. То був папараці.

— Ви хотіли уславитися, Маркусе. А тепер ваше життя вам не належить. Допомогти вам у чомусь?

— Ні, Лео, дякую.

Позаду раптом хтось загавкав. То був Дюк.

— Що ти тут робиш, Дюку? — запитав я.

Він глянув на мене своїми темними очима.

— Іди відціля, — сказав я йому.

Я пішов, щоб покласти частину торб коло ґанку, і пес подався за мною.

— Забирайся! — звелів я йому.

Він дивився на мене і не рушав з місця.

— Геть!

Він і не ворухнувся.

Тієї миті я почув гуркіт двигуна. Поруч загальмувало авто. Це був Кевін. Він аж не тямився від люті. Вискочив з автомобіля і побіг до мене, вочевидь, щоб натовкти пику.

— Чортів сину! — загорлав він мені в лице.

Я позадкував.

— Кевіне, нічого не сталося! Ті світлини — брехня! Александра належить тобі.

Він так і стояв на місці.

— Ти мене обдурив…

— Нікого я не дурив, Кевіне.

— Чому ти не сказав мені про те, що було поміж тобою й Александрою?

— Не я повинен був тобі це казати.

Він погрозливо тицьнув пальцем у мій бік.

— Забирайся з нашого життя, Маркусе!

Потім ухопив Дюка за нашийник і потягнув його до авто. Собака спробував видертися.

— Ану йди сюди! — загорлав Кевін, сіпнувши його.

Дюк заскавчав, намагаючись звільнитися. Кевін крикнув йому замовкнути і силоміць запхав у багажник свого джипа.

Потім сів за кермо, кинувши наостанок:

— Не підходь більше до неї, Ґольдмане! Ні до неї, ні до цього пса, ні до кого. Продай цей дім і котися відціля подалі. Для неї ти ніщо. Чув? Ніщо!

І притьма рвонув з місця.

Дюк ніжно глянув на мене крізь заднє скло і щось гавкнув, та я не зрозумів, що саме.

Балтимор

Осінь 1995 року

Восени настав новий навчальний рік і разом з ним відкрився футбольний сезон. Незабаром усі заговорили про «Диких котів» із Баккері. Чемпіонат вони розпочали з тріумфом. Весь ліцей був у нестямному захваті від цієї команди, яку стали вважати непереможною. Що ж такого сталося за ці кілька місяців, чому вона так змінилася?

На стадіоні в Баккері щоразу були повнісінькі трибуни. А як матч відбувався деінде, то вболівальники галасливою юрмою їздили за командою. Минуло небагато часу, і преса охрестила її «Непереможні “Дикі коти” з Баккері».

Успіх команди переповнив Гіллеля невимовною гордістю. Ставши помічником тренера, він нарешті знайшов своє місце в «Диких котах». Тим часом Скоттове здоров’я погіршилося. Обличчя його змарніло, він тепер весь час ходив із кисневим балончиком. Батьки непокоїлися. Тепер він міг стежити за матчами лише з трибуни. Щоразу, коли він підводився, щоб привітати тачдаун, його охоплював сум, що він не може бути на полі. Настрій у нього був геть кепський.

Якось холодного вересневого ранку, наступного дня після матчу, який «Дикі коти» зіграли просто-таки блискуче, він потихеньку вислизнув із дому і подався на стадіон Баккері. Там не було нікого. Ранок був дуже вологий, над моріжком висіла густа імла. Він став на краю поля й побіг, уявляючи, як несе м’яч. Заплющив очі й уявив себе могутнім крайнім нападником, який не знає поразок. Ніщо не може зупинити його. У вухах лунало захоплене ревище юрми, що вигукувала його ім’я. Він був гравцем «Диких котів» і зараз віднесе м’яча в залікову зону. Завдяки йому вони виграють чемпіонат. Він біг і біг щодуху, відчуваючи в руках м’яч, якого не було. Біг, аж поки йому забило дух, і він непритомний повалився на мокрий моріжок.

Урятував його чоловік, що гуляв там зі своїм псом. Швидка допомога відвезла Скотта в лікарню Джона Гопкінса, де його ретельно обстежили. Стан хлопця дуже погіршав.

Про те лихо сповістила Гіллелеві з Вуді тітонька Аніта.

— Як це він опинився на стадіоні? — запитав Гіллель.

— Хтозна. Пішов із дому, нічого не сказавши батькам.

— І довго він буде у лікарні?

— Щонайменше тижнів зо два.

Вони регулярно відвідували Скотта.

— Я хотів бути, як ви, — сказав він Вуді. — Хотів бути на футбольному полі. Хотів, щоб мене вітала юрма. Не хочу я більше хворіти.

Урешті Скотт повернувся додому. Йому прописали цілковитий спокій. Щодня після тренувань до нього приходили Вуді з Гіллелем. Часом відвідувала його і футбольна команда. «Дикі коти» заповнювали всеньку Скоттову кімнату і розповідали про свої подвиги на полі. Всі казали, що вони завоюють кубок.

Досі ще жодна команда з Ліцейської ліги не побила рекордів, які поставила команда під час сезону 1996–1995 років.

Якось пополудні в другій половині жовтня «Дикі коти» грали важливий матч на стадіоні Баккері. Перш ніж приєднатися до команди, Вуді з Гіллелем зайшли до Невілів. Скотт був у ліжку. Він здавався дуже пригніченим.

— Усе, що я хочу, це бути з вами, хлопці, — сказав він. — Хочу поратися з вами в садках, хочу грати з вами у футбол. Щоб було так, як раніше.

— Ти не можеш дивитися матчі?

— Мама не дозволяє. Хоче, щоб я відпочив, але я й так весь час відпочиваю.

Коли хлопці пішли, Скотта охопила розпука. Він спустився в кухню: вдома не було й душі. Сестра кудись пішла, батько мав ділову зустріч, а мати ходила по крамницях. Йому раптом закортіло втекти і приєднатися до «Диких котів». Ніхто не міг його зупинити.

На стадіоні Баккері розпочався матч. «Дикі коти» швидко взяли гору.

Скотт ухопив свій старий велосипед. Він був замалий для нього, та ще їздив. То було найважливіше. Скотт сів на нього і покотив до ліцею Баккері, зупиняючись час від часу, щоб звести дух.

Джилліана Невіль прийшла додому. Погукала Скотта, але він не відповів. Вона піднялася в спальню, прочинила двері й побачила, що він спить. Вирішила не турбувати його і лишила відпочивати.

Скотт приїхав на стадіон Баккері наприкінці першої чверті гри. «Дикі коти» вже вирвалися вперед в рахунку. Він лишив велосипед коло бар’єра і прослизнув у роздягальню.

Пролунав голос тренера Бендгема, що давав указівки гравцям, і Скотт сховався в душовій. Він не хотів бути глядачем. Він хотів грати. Треба було зачекати, поки мине ще одна чверть. А тоді побалакати з Гіллелем.

Джилліану Невіль охопило недобре передчуття, й вона вирішила збудити сина. Прочинила двері в спальню. Він спав.

Жінка підійшла до ліжка і, відкинувши ковдру, побачила, що під нею його нема: замість сина там лежали подушки, що створювали ілюзію людини.

Під час третьої чверті Скотт погукав Гіллеля, й той увійшов до душової.

— Що ти тут робиш?

— Я хочу грати!

— Сказився! Це неможливо.

— Прошу тебе. Мені хочеться бодай раз узяти участь у матчі.

Джилліана Невіль об’їздила весь Оук-Парк. Спробувала зателефонувати Патрикові, але він не відповідав. Подалася до Ґольдманів, але побачила замкнені двері: всі вони були на матчі.

Після третьої чверті матчу Гіллель побалакав із Вуді й пояснив ситуацію. Потім виклав йому свій задум. Вуді скористався перервою й поговорив із гравцями. Потім гукнув Раяна, крайнього нападника тендітної статури, і пояснив йому, що він має робити.

Джилліана повернулася додому. Нікого. Її охопила паніка, й вона заплакала.

До кінця матчу залишалося п’ять хвилин. Раян попросив дозволу піти з поля.

— Мені треба до вбиральні, пане тренере.

— Що, вже й почекати не можеш?

— Ох, та припекло!

— То хутчій!

Раян подався до роздягальні й дав свою футболку з шоломом Скоттові, який уже чекав там.

До кінця гри лишилося дві хвилини. Тренер посварився на Раяна, що вийшов із роздягальні, і звелів йому повернутися на місце. Бендгем так зосередився на грі, що не помітив підміни. Почалася гра. Раян якось дивно просувався полем, хода його була хибка. Тренер гукав йому, та той не реагував. Уся команда наче зсунулася з глузду і вишикувалася трикутником. «Що ви коїте, боже милий!» — вигукнув Бендгем.

І тоді Гіллель крикнув: «Зараз!» Вуді побіг до крайнього нападника і став поруч із ним. М’яч перейшов до «Диких котів», і Вуді зловив його. Всі гравці поставали довкола Раяна, який отримав м’яч і помчав полем, у супроводі всіх гравців, які захищали його.

Стадіон вмить замовк. Гравці команди-супротивника приголомшено стежили за щільним гуртом, що біг футбольним полем. Скотт перетнув лінію залікової зони і поклав м’яч на землю. Потім звів руки вгору, скинув шолом, і стадіон загаласував на радощах.

— Таааааааааааааааааааачдаааааааун «Диких котів» із Баккері, які здобули перемогу в цьому матчі! — загорлав коментатор у гучномовець.

«Це найліпший день у моєму житті!» — вигукнув Скотт, затанцювавши на моріжку. Всі гравці з’юрмилися довкола нього і, вхопивши на руки, понесли як переможця. Тренер Бендгем якусь мить стояв, роззявивши рота і не знаючи, як реагувати, а потім зареготав і теж заходився вигукувати Скоттове ім’я разом зі стадіоном, який вимагав, щоб той пробіг коло пошани. Скотт побіг, посилаючи поцілунки рукою й вітаючи всіх. Він пробіг половину стадіону, аж відчув, що серце його наче вилазить із грудей. Йому ставало дедалі тяжче дихати, він спробував, було, заспокоїтися, та відчув, що задихається. І раптом упав.

16

28 березня 2012 року Александра покинула Бока-Ратон і повернулася до Лос-Анджелеса.

У день від’їзду вона лишила під моїми дверми конверт. Лео побачив це і постукав до мене.

— Ви проґавили вашу подругу.

— У мене немає подруги.

— Щойно коло вашого дому зупинився величезний позашляховик, і Александра поклала коло ваших дверей оцей конверт.

Він простягнув його мені. На ньому було написано: «Маркусикові».

— Не знаю я, що це за Маркусик, — буркнув я.

— Гадаю, це ви, — сказав Лео.

— Ні. Це помилка.

— Ага, тоді я відкрию його.

— Тільки спробуйте.

— Таж я гадав, це не вам лист.

— Дайте-но його сюди!

Я взяв конверт і відкрив його. На аркуші паперу було написано тільки номер телефону, що вочевидь належав їй.

— Чому це вона залишає мені свій телефон? Та ще й під дверми, коли знає, що тут її може побачити якийсь газетяр чи навіть украсти цей конверт?

— Сердешний наш Маркусику, — сказав Лео, — ви такий буркотун!

— Не називайте мене Маркусиком. І ніякий я не буркотун.

— Авжеж, зануда. Ця прекрасна і хороша дівчинка геть розгубилася, бо вмирає від любові до вас, та не знає, як сказати вам про це.

— Вона не любить мене. То було колись.

— Ви що, навмисне дурня корчите? Ви вдираєтеся в її життя, що досі було таке спокійне і втішне, за однісіньку мить збурюєте його, вона тікає, та попри все, у час від’їзду, натякає, щоб ви зателефонували їй. Вам що, намалювати все це чи як? Маркусе, ви непокоїте мене. Таке враження, наче ви геть не знаєтеся на любовних походеньках.

Я глянув на аркуш у руці й запитав:

— То що я маю вчинити, пане сердечний лікарю?

— Зателефонуйте їй, дурнику ви такий!

Я довго не зважувався зателефонувати. Коли ж таки набрався сміливості, її телефон не відповідав. Либонь, була в літаку до Каліфорнії. Я спробував знову зв’язатися з нею за кілька годин: у Флориді було пізно, та в Лос-Анджелесі надвечір’я. Вона не відповіла. Александра сама зателефонувала мені. Я взяв слухавку, та вона нічого не казала. Ми довго мовчали обоє. Урешті вона мовила:

— Пам’ятаєш, після смерті мого брата… я тобі зателефонувала. Мені потрібна була твоя присутність, і ми мовчали цілими годинами, нічого не кажучи одне одному. Просто щоб ти був поруч.

Я нічого не сказав. Ми ще трохи помовчали. Потім вона поклала слухавку.

Балтимор, Мериленд

Осінь 1995 року

Швидка допомога не змогла завести Скоттове серце, і смерть його констатували простісінько на моріжку футбольного поля Баккері.

Наступного дня в ліцеї скасували всі уроки, до школи прийшли психологи. Школярі приходили до ліцею, і їх скеровували до актової зали, а в коридорах із гучномовця лунав голос директора Бурдона: «У зв’язку з учорашньою трагедією уроків сьогодні не буде. Всі учні повинні йти до актової зали». Перед Скоттовою шафкою лежали квіти, свічки і м’які іграшки.

Скотта поховали на цвинтарі в передмісті Нью-Йорка, звідки походили Невілі. Там був і я з Вуді та Гіллелем разом із дядечком Солом та тітонькою Анітою.

Перед церемонією я не побачив Александри, то пішов її шукати. Знайшов її в поховальному бюро, вона була там сама. Вона плакала. Вбрана була в чорне. Навіть нігті нафарбувала чорним. Я сів коло неї. Взяв за руку. Вона була така гарна, що мене охопило еротичне бажання поцілувати її долоню. Я зробив це. А що вона не забрала руку, то я знову її поцілував. Я цілував її руку, кожен пальчик. Вона притулилася до мене і прошепотіла мені на вухо: «Не забирай своєї руки, прошу тебе, Маркі».

Похорони були тяжкі. Ніколи ще не стикався я з таким лихом. Тітонька Аніта й дядечко Сол підготували нас, та побачити це увіч — то було зовсім інше. Александру годі було втішити: я бачив, як чорна туш із її повік біжить по щоках. Я не знав, чи треба їй щось казати, чи треба втішати. Подумав було втерти їй попід очима, та не хотів бути незграбним. Тільки й того, що стиснув її долоньку дужче.

Гнітючим був не так смуток, як напруга, що відчувалася поміж Патриком і Джилліаною. Патрик виголосив про свого сина промову, яка видалася мені дуже гарною. Він назвав її «Смирення батька недужої дитини». У ній він віддав належне Вуді з Гіллелем і подякував їм за те щастя, яке вони принесли Скоттові. Ось приблизно те, що він сказав:

— Чи насправді щасливі ми, заможні мешканці Оук-Парку чи Нью-Йорка? І хто може тут сказати, що він цілком щасливий?

Мій син Скотт був щасливий. І сталося це завдяки двом хлопчакам, які вивели його в життя. Я бачив мого сина до того, як він зустрівся з Вуді й Гіллелем, і бачив після цього.

Дякую вам обом. Ви подарували йому усмішку, якої я раніше в нього не бачив. Ви дали йому силу, якої я ніколи в нього раніше не помічав. Хто з нас, навіть наприкінці довгого життя, може сказати, що подарував комусь щастя? Ви можете, Вуді й Гіллелю. Ви можете сказати це.

Патрикова промова стала причиною дуже прикрої сварки, яка сталася поміж ним і його дружиною під час поминального обіду. Ми їли тістечка у вітальні її сестри, аж почули відгомони голосів, що долинали з кухні. «Ти подякував їм?! — кричала Джилліана. — Вони вбили нашого сина, а ти кажеш їм спасибі?!»

Ту сварку нелегко було витерпіти. Я раптом згадав, як ненавидів Скотта, як ревнував до його недуги, як хотів і собі захворіти на муковісцидоз.

Мені кортіло заплакати, та я не хотів плакати перед Александрою. Я вийшов у сад. Обзивав себе покидьком. «Покидьок! Покидьок!» Потім хтось поклав мені руку на плече. Я обернувся: то був дядечко Сол. Він обняв мене, і я заплакав.

Ніколи не забуду, як він обняв мене того дня.

Спливали сумні тижні.

Гіллель із Вуді почувалися винними. А тут іще й директор Бурдон вимагав для них покари.

Він покликав до себе Гіллеля й тренера Бендгема. Їхня розмова тривала понад годину. Вуді занепокоєно ходив туди-сюди коридором. Нарешті двері відчинилися, і Гіллель зі сльозами на очах вибіг у коридор.

— Мене витурили з команди! — вигукнув він.

— Що? Як це?

Гіллель нічого не відповів і помчав коридором. Вуді побачив, як із кабінету вийшов тренер Бендгем, обличчя його було стурбоване.

— Скажіть мені, що це неправда, пане тренере! — вигукнув Вуді. — Що коїться, пане тренере?

— Сталося дещо дуже погане. Гіллель повинен покинути команду. Мені так шкода… Я нічого не можу вдіяти.

Вуді розлютився й, не постукавши, вдерся до Бурдонового кабінету.

— Пане директоре, ви не можете вигнати Гіллеля з команди!

— Може, це все-таки моє діло, Вудро? І хто дозволив тобі отак вдиратися до мого кабінету?

— Це помста, так?

— Вудро, я двічі не повторюватиму: вийди з кабінету.

— Ви не хочете пояснити, чому вигнали Гіллеля?

— Я не вигнав його. Офіційно він і не був членом команди. Жоден учень не може відповідати за інших учнів. Тренер Бендгем не повинен був пропонувати йому посаду асистента. Та й чи мушу я тобі нагадувати, що він убив учня, Вуді? Без його дурнуватих задумів Скотт Невіль був би живий!

— Він нікого не вбивав. Скотт хотів грати!

— Я не люблю такого тону, Вудро. Бач, твій друг скаржиться, що я не виконую моїх обов’язків. Що ж, я виконаю їх. Ось побачиш. А тепер іди.

— Ви не маєте права вчинити так із Гіллелем!

— Я маю право робити все. Я директор ліцею. А ви лише учні. Ти розумієш це?

— Ви поплатитеся за це!

— Ти погрожуєш мені?

— Ні, я обіцяю.

Ніхто не зміг нічого вдіяти. Для Гіллеля з футболом було покінчено.

Наступної ночі Вуді вислизнув зі своєї домівки і покотив велосипедом до Бурдонового дому. В темряві прокрався він у сад, дістав балончик із фарбою і через усенький мур написав здоровезними літерами: «БУРДОН ГІВНО». Насилу він скінчив те діло, як у спину йому вдарив потужний потік світла. Вуді обернувся, та його засліпило, і він нічого не побачив. «Що це ти тут робиш, хлопче?» — поспитався суворий чоловічий голос. І Вуді зрозумів, що перед ним стоять два поліцаї.

Уночі тітоньку Аніту і дядечка Сола розбудив телефонний дзвінок, і їх попросили приїхати в поліцію, щоб забрати Вуді.

— Бурдон гівно? — засмутилася тітонька Аніта. — Ти нічого ліпшого не міг утнути? Ох, Вуді, що тобі оце в голову стрілило — таке скоїти?

Він засоромлено похнюпився й пробурмотів:

— Я хотів помститися за те, що він учинив із Гіллелем.

— Мститися нікому не треба! — спокійно сказав йому дядечко Сол. — Світ цей ґрунтується на інших речах, і ти це розумієш.

— А що тепер зі мною буде? — запитав Вуді.

— Це залежить від директора Бурдона — подасть він скаргу чи ні.

— То мене витурять із ліцею?

— Хтозна. Ти вчинив велику дурню, Вуді, і тепер твоя доля вже не залежить від тебе.

Вуді вигнали з ліцею в Баккері.

Тренер Бендгем ходив боронити його до Бурдона, і поміж ними сталася страшенна сварка, бо директор відмовився переглядати своє рішення про вигнання Вуді зі школи.

— Стіве, чому ви такий вузьколобий? — вибухнув Бендгем.

— Тому що є правила, тренере, і їх потрібно дотримуватися. Ви бачили, що зробив із моєю хатою цей малий вилупок?

— Та це ж хлоп’ячий бешкет! Ви могли б загадати йому півроку прибирати виходки, а не чинити отаке, не повинні ви ламати життя цим двом хлопчакам!

— Буде так, Оґастесе.

— Дідько б вас ухопив, Стіве, ви керуєте школою, а не борделем! Ваше завдання — влаштовувати життя цих дітей! Улаштовувати, а не ламати!

— Авжеж, я директор ліцею. І, здається, ви не розумієте, яка лежить на мені відповідальність. Ми працюємо тут, щоб ці діти вливалися в суспільство, а не навпаки. Вони повинні навчитися загальноприйнятим правилам і знати, що як вони їх не дотримуватимуться, то поплатяться. Як хочете, то можете вважати мене жорстоким, та я знаю, що роблю це для їхнього добра, і настане така пора, коли вони мені подякують.

— Оці дітлахи, Стіве, стануть зірками НФЛ і лауреатами Нобелівської премії! Ось побачите, через десять років сюди приїдуть знімати фільм про славетних Ґольдманів.

— Про славетних Ґольдманів! Овва! Не кажіть мені, що ви вірите в цю маячню…

— І журналісти простягнуть вам мікрофон, а ви розгублено белькотітимете, наче дурник якийсь, що вони були вашими улюбленими учнями, найліпшими у всенькому ліцеї, і ви ніколи не сумнівалися в їхніх талантах!

— Годі, тренере, ви вже всі межі переступили. Достатньо вже я слухав вашої балаканини.

— Знаєте що, Стіве, це я доста наслухався вашої маячні! Ідіть ви на хрін!

— Що? Ви геть здуріли, еге? Я подам на вас доповідну, Оґастесе. Вас теж витурять відціля!

— Подавайте все, що завгодно. Я звільняюся! Не хочу брати участі у вашій гівняній системі, яка здатна тільки позбавити цих двох дітлахів їхньої мрії. Більше ви мене тут не побачите!

І він вийшов, щосили грюкнувши дверми, а потім відразу ж подав заяву про звільнення з посади в зв’язку з передчасним виходом на пенсію.

Вихідними Вуді заглянув до нього додому і побачив, що він вантажить речі у свій автокемпер.

— Не їдьте, пане тренере… ви потрібні команді.

— Команди ж немає, Вуді, — відказав Бендгем, не припиняючи роботи. — Мені давно вже треба було вийти на пенсію.

— Я прийшов, щоб попросити вибачення, пане тренере. Це моя вина.

Бендгем поставив скриньку на траву.

— Ні, Вуді, ти тут не винен. Винна вся ця гівняна система! Ці відсталі викладачі. Це я повинен просити в тебе вибачення, Вуді. Не зміг я захистити вас із Гіллелем як належить.

— То ви тікаєте?

— Ні, я виходжу на пенсію. Хочу проїхати всю Америку, влітку дістануся до Аляски.

— Ви хочете вшитися на вашому клятому домі на колесах аж на Аляску, щоб не бачити реальної дійсності, пане тренере.

— Нітрохи. Я давно хотів вирушити в цю мандрівку.

— Таж у вас усе життя попереду, щоб помандрувати туди!

— Життя не таке вже і довге, хлопчино.

— Достатньо довге, щоб ви лишилися тут ще на трохи.

Бендгем узяв його за плечі.

— Грай у футбол, Вуді. Не для мене, не для Бурдона, ні для кого — тільки задля себе.

— Наплювати мені, пане тренере! Наплювати на той гівняний футбол!

— Ні, ти не наплюєш! Футбол — це все твоє життя!

Подружнє життя Патрика й Джилліани не витримало випробування Скоттовою смертю.

Джилліана не простила чоловікові того, що він заохочував синове захоплення футболом. Їй треба було зібратися з думками, їй потрібен був простір. Та й не хотіла вона мешкати в їхньому домі в Оук-Парку. За місяць після похоронів Скотта вона вирішила повернутися до Нью-Йорка і винайняла помешкання на Мангеттені. Александра теж поїхала з нею. Перебралися вони туди у листопаді 1995 року.

Батьки дозволили мені побути з ними на вихідні перед їхнім від’їздом, щоб попрощатися з Александрою. То були мої найсумніші дні у Балтиморі.

— Це та дівчинка, що пише тобі? — запитала матінка, проводячи мене на вокзал у Ньюарку.

— Ага.

— Ти ще зустрінешся з нею, — сказала матінка.

— Ох, сумніваюся.

— А я певна, що зустрінешся. Не сумуй, Маркі.

Я намагався переконати себе, що матінка моя має рацію і що в нас із Александрою все по-справжньому, тож вона ще має зустрітися на моєму життєвому шляху, та поки їхав до Балтимора, серце моє стискалося. І в тітоньчиному автомобілі сидів я, понуривши голову, й навіть не махав патрулям дорогою. Вона поїхала наступного дня, в суботу, в авто своєї матері, а за ними сунула похоронна процесія з двох ваговозів, що перевозили їхнє майно. Останні кілька годин збули ми в Александриній порожній кімнаті. Там уже не лишилося жодного сліду від її перебування, крім цяток на стіні від кнопок, якими пришпилені були афішки з парсунами улюблених співаків.

— Не віриться, що я їду, — прошепотіла Александра.

— Мені теж, — сказав Гіллель здушеним голосом.

Александра розкрила обійми, і Вуді, Гіллель та я просто-таки впали в них. Шкіра її пахла тонкими парфумами, волосся — абрикосовим шампунем. Ми заплющили очі й на однісіньку мить отак і завмерли. Аж десь із долішнього поверху долинув Патриків голос.

— Александро, ти нагорі? Пора вже вирушати, перевізники чекають.

Вона пішла вниз, а ми, похнюпившись, почвалали за нею.

Перед будинком вона попросила, щоб ми сфотографувалися вчотирьох. Її батько увічнив нас разом перед тим, що було раніше їхньою домівкою. «Я надішлю вам світлини, — пообіцяла Александра. — Ми будемо листуватися».

І востаннє обняла кожного з нас по черзі.

— Бувайте, любі мої Ґольдмани. Я не забуду вас.

— Ти назавжди залишишся членом нашої ватаги, — сказав Вуді.

Я побачив, як щокою Гіллеля покотилася сльоза, і втер її великим пальцем.

Ми дивилися, як вона сідає до материного авто, постававши немов почесна варта. Потім автівка рушила з місця й помалу покотилася по алеї. Вона востаннє помахала нам рукою. Вона теж плакала.

В останньому пориві пристрасті ми посідали на велосипеди і провели авто до кінця кварталу. І побачили, як вона останньої миті дістала аркуш паперу і щось написала на ньому. Потім приклала його до заднього скла, і ми прочитали:

17

Я нікому не розповідав про те, що сталося в листопаді 1995 року, після того, як Александра з матір’ю перебралися до Нью-Йорка.

Після похоронів Скотта ми весь час розмовляли по телефону. Вона просила покликати мене, і я аж роздався з гордощів. Вона казала, що не може заснути, як немає когось біля неї, і ми лягали спати, а слухавки не клали на важелі, а кидали коло себе. Часом зв’язок не уривався до самісінького ранку.

Отримавши рахунок за розмови, матінка почала сваритися.

— Про що можна балакати цілісінькі години, от скажи мені?

— Про Скотта, — відказав я.

— Ох! — збентежено зітхнула вона.

Незабаром я виявив, що Скотт навіть на тому світі залишається непоганим друзякою. Згадування його імені завжди справляло чарівний ефект.

— Чому це ти отримав погану оцінку?

— Та через сердегу Скотта.

— Чому це ти прогуляв уроки?

— Та через сердегу Скотта.

— Може, підемо до піцерії увечері?

— Ох, тільки не сьогодні.

— Ну будь ласка, на згадку про сердегу Скотта.

Той сердега Скотт був чарівним словом, що дозволяло мені скільки завгодно їздити до Нью-Йорка. Бо те, що було спершу любовними балачками по телефону, після їхнього переїзду переросло в справжнісінькі стосунки. Від Монклера до Мангеттена їхати було з півгодини, і я бачився з нею по кілька разів на тиждень, у кав’ярні коло її школи. Серце моє калатало, коли я сідав на поїзд: вона буде тільки моя! Спершу наші розмови скидалися на нескінченні телефонні балачки, але тепер ми сиділи одне напроти одного і я дивився в її очі. І врешті сталося так, що, взявши одного разу її за руку, я вчинив те, про що давно мріяв: поцілував, і вона відповіла на мій цілунок. Цілувалися ми так довго, що нам аж дух забило, отак розпочався той рік, коли Ватага Ґольдманів уже вабила мене не так, як раніше, бо єдиною моєю пристрастю стала Александра. Кілька разів на тиждень приїздив я до Нью-Йорка. Щоб зустрітися з нею в кав’ярні. І що за радість то була, що за втіха бачити її, чути, торкатися, розмовляти з нею і цілувати її! Ми гуляли вулицями, цілувалися в скверах. Коли я бачив, як вона іде до мене, серце починало шалено гамселити у грудях. Я почувався живим, як ніколи живим. Я не зважувався зізнатися собі в цьому, та то було почуття, яке набагато перевершувало те, що я почував до Балтиморів.

Александра казала, що я допомагав їй здолати сум. Що вона зовсім інакше почувалася, коли я був поруч із нею. Ми намагалися якомога частіше бути разом, і наші стосунки дедалі міцнішали.

Я почувався так, наче в мене крила виросли, аж якось у пориві дурнуватої довіри вирішив зустріти її біля школи. Бачив, як вона вийшла звідтіля з гуртом подруг, і чимдуж побіг до неї з відкритими обіймами. Угледівши мене, вона відсахнулася, а потім позадкувала і трималася відчужено, а потім пішла, не озираючись. Засоромившись і геть розгубившись, я подався в Монклер. Увечері вона зателефонувала.

— Привіт, Маркусе…

— А ми знайомі? — роздратовано запитав я.

— Маркі, не гнівайся…

— У тебе, либонь, є пояснення, чому ти так повелася.

— Маркусе, ти ж менший від мене на два роки…

— Та що?

— Ну, це трохи незручно.

— Та й що тут незручного?

— Ти мені дуже подобаєшся, але ти на два роки менший від мене, ось що!

— Це проблема?

— Ох, яка ти ще дитина, сердешний мій Маркусе, який ти наївний, аж іще привабливіший від цього. Мені трохи соромно.

— То не треба нікому казати.

— Усі й так про це дізнаються.

— Не дізнаються, якщо ти нікому не скажеш.

— Ох, облиш, дитинко Маркусе! Як хочеш мене бачити, то ніхто не повинен про це знати.

Я погодився. Ми й далі зустрічалися в кав’ярні. Часом вона приїздила до Монклера, де ніхто її не знав, тож вона нічим не ризикувала. Нехай Господь благословить той Монклер, містечко, де ніхто не знає одне одного.

Пристрасть до Александри незабаром драматично відбилася на моїх шкільних оцінках. У класі перед очима в мене стояв тільки її образ, тож я нічого вже не чув. Він танцював у мене в голові, танцював у зошитах, танцював перед дошкою, танцював із учителькою, яка викладала природничі науки, і казав: «Маркусе… Маркусе…» — і тоді я схоплювався з місця і танцював разом із ним.

— Маркусе! — кричала вчителька з природничих наук. — Ти здурів? Ану сідай на місце, бо пришпилю тебе до нього!

Урешті класний керівник не на жарт стривожився, що я так відстаю, й викликав до школи батьків. Я перший рік навчався в ліцеї, й матінка запідозрила, що в мене серйозна розумова відсталість, тому весь час плакала, поки точилася та розмова, аж утішилася думкою, що Ейнштейн теж був не перший із математики, — зрештою, так роблять усі матері, які дізнаються, що їхні дітлахи мають проблеми в школі. Що ж, так воно чи ні, а для мене все це виллялося в заборону покидати дім і на додачу в перспективу робити уроки з репетитором. Я відмовлявся, благав, качався по землі, обіцяв, що в мене будуть гарні оцінки, та ніщо не допомогло: щодня після уроків до мене мав приходити репетитор, щоб допомагати в навчанні.

Тоді я вирішив, що буду з тим репетитором нахабний, неуважний, насуплений, дурнуватий і весь час псуватиму повітря.

Геть уже поринувши у відчай, розповів про ту халепу Александрі й пояснив, що нам тепер набагато рідше доведеться бачитися. Того ж таки вечора вона зателефонувала моїй матінці. Сказала, ніби з нею зв’язалася викладачка математики і попросила підтягнути мене з домашніми завданнями. Мама сказала, що вже напитала когось, та коли Александра сповістила їй, буцім ті уроки оплачує монклерський ліцей, матінка зраділа і дозволила їй навчати мене. Що ж, Александра могла й не таке диво утнути.

Ніколи не забуду того дня, коли вона подзвонила в двері нашого дому. Богиня Ватаги Ґольдманів Александра спустилася в Монклер.

Ось що передовсім сповістила їй моя кохана матінка:

— Там побачите, я трохи прибрала в його кімнаті. Такий рейвах у ній був, хіба ж у такому безладі можна зосередитися. І його старі іграшки я поховала до шафи.

Александра зареготала, а я аж спаленів од сорому.

— Мамо! — вигукнув я.

— Ох, Маркі, ні для кого ж не секрет, що твої брудні труси валяються по всенькій кімнаті, — сказала матінка.

— Дякую, пані Ґольдман, ви дуже люб’язні, — сказала Александра. — А тепер ми пройдемо до Маркусової кімнати. В нас чималенько завдань, які треба виконати. У мене він ще й як попрацює.

І я попровадив її до кімнати.

— Так зворушливо, що твоя мама називає тебе Маркі, — сказала вона.

— Не смій так мене називати.

— І я була б рада, якби ти показав мені свої іграшки.

Моє навчання з Александрою полягало в тому, що я цілував її з язиком і гладив її перса. Я був страшенно збуджений і заразом боявся, що зараз до кімнати ввійде матінка, щоб почастувати нас бісквітами. Та вона жодного разу не зайшла. Тоді я гадав, що це випадковість і мені пощастило, та тепер я розумію, що, либонь, недооцінював матінку, адже вона була недурна і не хотіла заважати синові тішитися його першим юнацьким коханням.

Матінка була в захваті від Александри. Мої оцінки підскочили вгору, і я знову здобув свободу.

Незабаром я вже збував усі вихідні в Нью-Йорку. Коли її матері не було вдома, Александра запрошувала мене до себе. Відчуваючи, як калатає моє серце, приходив до її дому. Вона відчиняла двері, брала мене за руку і провадила до своєї кімнати.

У моїй уяві Александра довгенько асоціювалася з репером Тупаком. Вона повісила його величезний постер над своїм ліжком. Ми падали на матрац, роздягалися, і я бачив Тупака, що дивився на нас згори і показував великого пальця, благословляючи мене. Досить сьогодні почути по радіо одну з його пісень, аж у мені, як ото в собаки Павлова, прокидається рефлекс і я знову почуваюся з нею вдвох, голий у ліжку. Адже це Александра навчила мене кохатися, і, мушу сказати, в цьому ділі я виявився вдатним хлопчиною. Почувався я чимраз упевненіше. Приходив до їх кімнати, вітався з Тупаком, ми звільнялися від одягу і розпочинали наші пестощі. Після сексу ми довго розмовляли. Вона вбирала простору футболку, скручувала товстеньку самокрутку з конопляним зіллям і випускала дим у вікно. Авжеж, вона навчила мене і марихуану курити. Коли я зморений і насилу тримаючись на ногах повертався до Монклера і сідав удома до вечері, матінка ледве помітно всміхалася й питала: «То як почувається крихітка Александра?»

Я так ніколи й не дізнався, хто з Ватаги Ґольдманів перший пізнав радощі кохання. З Александрою я просто-таки не міг говорити про Вуді й Гіллеля. Мені здавалося, ніби я їх зрадив. Та й треба було зважати на її бажання не казати нікому про наші стосунки.

Часом я бачив, як вона після уроків гуляла зі старшими хлопцями. Я не зважувався підійти. Мене охоплювали страшенні ревнощі. У кав'ярні я казав їй:

— Що то за бовдури, з якими ти ото водилася?

Вона сміялася.

— Пусте. Просто друзі. Нічого особливого. Не так серйозно, як з тобою.

— А можна якось і мені погуляти разом із твоїми друзями? — питав я.

— Ні. Ти не повинен казати про нас.

— А чому? Адже ми вже чотири місяці разом. Соромишся мене чи що?

— Годі вже казитися, Маркусику. Ліпше буде, як ніхто про нас не знатиме.

— А звідки ти знаєш, що я нікому не казав?

— Та знаю вже. Бо ти інший. Ти хороший хлопчина, Маркусику. Ти не такий, як усі, й у цьому твоя приваба.

— Перестань називати мене Маркусиком!

Вона всміхалася.

— Добре, Маркусику.

Наприкінці весни 1996 року Патрик Невіль, що вже давненько хотів перебратися до Нью-Йорка, щоб бути ближче до своєї доньки і порятувати свій шлюб, здобув поважну посаду в інвестиційному фонді на Мангеттені й теж покинув Оук-Парк. Поселився він у пречудовому помешканні на Шістнадцятій авеню неподалік від квартири, де мешкала його дружина. Отак в Александри з’явилися дві домівки і дві спальні, тож я удвічі частіше став приїздити до Нью-Йорка. І коли Патрик із Джилліаною йшли кудись повечеряти вдвох, ми вже не знали, куди податися і в якому помешканні зустрітися.

Весь час бував я в неї, та мені кортіло, щоб вона бодай раз переночувала у мене в Монклері. Коли мій день народження випав на вихідні, я примудрився учинити нечуване — спровадив із дому батьків. І вирішив запросити Александру на ніч до Монклера. З романтичних міркувань, я прокрався до її ліцею, визначив, як мені тоді здавалося, де стоїть її шафка, й поклав туди листівку із запрошенням приїхати до мене наступного дня. Увечері того дня я приготував романтичну вечерю зі свічками, квітами і затіненими лампами. Запросив її на дев’ятнадцяту годину. О двадцятій зателефонував її матері, яка сказала що Александри немає вдома. Те саме сказав і батько. О двадцять другій я погасив свічки на торті. За півгодини до півночі відкоркував пляшку вина, яку поцупив у батька, і випив її сам. П’яний і самотній, опівночі я сам собі проспівав «Із днем народження» й погасив останні свічки. Голова в мене йшла обертом, коли я вклався спати, я ненавидів Александру. Два дні не озивався до неї. Не їздив до Нью-Йорка, не відповідав на її дзвінки. Аж вона сама приїхала до Монклера і перехопила мене після уроків.

— Маркусе, що з тобою коїться, га?

— Що зі мною коїться? Ти жартуєш? Як ти могла так учинити зі мною?

— Ти про що?

— Про мій день народження!

— День народження?

— Ти не прийшла того вечора, коли я запросив тебе на день народження! Запросив, а ти не прийшла!

— А як це я могла прийти, як не знала про твій день народження — ти ж нічого мені не сказав?

— Я поклав листівку до твоєї шафки.

— Там нічого не було…

Я аж похолов.

— Ох, мабуть, я шафи переплутав…

— Знаєш, Маркі, ти якийсь трохи дурненький: стежиш за мною, замість того, щоб зателефонувати і сказати про все. Ми ж пара, то треба спілкуватися.

— То ми пара, так?

— А ти як собі гадав, Маркусику-дурнусику?

Вона глянула мені у вічі, аж я відчув, як мене охопило неймовірне щастя. Ми були парою! Вперше дівчина сказала мені, що ми пара. І ось вона обняла мене, на очах у всіх застромила язика в мого рота, потім відштовхнула мене і сказала: «А тепер іди собі».

Я в парі. Я аж нетямився від захвату. А ще дуже був у захваті, коли вона приїхала автомобілем до Монклера і забрала мене, щоб «трохи поїздити». Спершу я не второпав, куди ми їдемо, а потім ми подалися тунелем Лінкольна.

— То ми у Мангеттен прямуємо?

— Так, янголе мій.

Коли ми зупинилися коло готелю «Волдорф Асторія», я второпав, що доведеться ночувати.

— «Волдорф»?

— Ага.

— То ми ночуватимемо в готелі?

— Ага.

— Та в мене і перебратися немає в що, — сказав я.

— Гадаю, тут знайдеться зубна щітка і сорочка. Знаєш, у Нью-Йорку таке буває.

— Я й батькам не сказав…

— У готелі є такий спеціальний прилад, що зветься телефон, воно для того, щоб зв’язуватися з людьми. Можеш зателефонувати матері, Маркусику, і сказати, що ночуєш у приятеля. Пора вже йти на ризик. Ти ж не хочеш лишитися в Монклері на все життя?

— Що ти сказала?

— Кажу, ти ж не хочеш все своє життя збути в Монклері?

Раніше я ніколи не бував у готелі такого класу. З неабияким апломбом Александра показала готельному службовцеві якесь фальшиве посвідчення особи, де їй було двадцять два роки, розрахувалася кредитною карткою, яку десь вискіпала, і сказала:

— Цей юнак зі мною, він забув свої речі. Як принесете в номер туалетне начиння, то він вам буде дуже вдячний.

Я аж очі витріщив. Уперше я був у парі, вперше кохався з дівчиною в готелі, вперше брехав матері, що ночую в друга, щоб провести ніч із дівчиною, та ще й з якою дівчиною!

Того вечора вона привела мене в кафе у Вест Віллиджі, де була невеличка сцена для імпровізованих концертів. Вона вийшла туди, взяла гітару і цілу годину грала та співала свої композиції. Всі у кафе дивилися на неї, але вона дивилася лише на мене. То був один із перших погідних весняних вечорів. Після концерту ми довго гуляли кварталом. Вона сказала, що хотіла би тут мешкати, в квартирі з великою терасою, щоб сидіти там вечорами і дивитися на місто. Вона говорила, і я впивався її словами.

Повернувшись до «Волдорф Асторії», ми довго кохалися, тимчасом як мама думала, що я ночую в Еда. На стіні нашого номера висіло велике люстро, і я бачив себе поміж її ногами. Розглядаючи в тому люстрі відображення наших голих тіл і порухів, я думав, що ми дуже гарні; та ми такі й були. У мої шістнадцять років, перебуваючи на ній, я почувався дужим, як справжній дорослий чоловік. Певний себе і своєї сили, я нав’язував їй той темп і швидкість, що, як я знав, подобалися їй, тож вона вигиналася дужче й дужче, просила рухатися хутчій і, кінчаючи, впивалася наманікюреними нігтями мені в спину, аж стогнала з невимовної втіхи, залишаючи на мені подряпини. І тоді в кімнаті западала тиша. Вона відкидала волосся рукою й падала на купу подушок, виставляючи напоказ свої груди, вкриті перлистими краплями поту.

Це Александра підштовхнула мене, змусила мене набратися відваги до життя. Збираючись утнути щось не дуже законне і знаючи, що я поставлюся до цього стримано, вона брала мене за руку, дивилася своїм полум’яним поглядом і казала: «Боїшся, Маркі? І чого ти боїшся?» — а тоді дужче стискала мою руку і тягла мене в свій світ. Я прозивав його світом Александри. Вона справляла на мене таке враження, що якось я заявив їй:

— Знаєш, мабуть, я трохи закоханий у тебе.

Вона взяла моє лице в долоні і глянула мені у вічі.

— Знаєш, Маркусику, є речі, які ліпше не казати дівчині.

— Я пожартував, — сказав я, вивільняючись із її рук.

— Так отож.

До сьогодні я нікому не розповідав про те неймовірне кохання, яке було у нас із Александрою у 1995–1996 роках. І тим паче не розповідав нікому про те, як вона розбила мені серце після десяти місяців наших стосунків. Вона зробила мене таким щасливим, що конче повинна була завдати мені горя.

Наприкінці літа 1996 року вона вступила до університету в Коннектикуті. Приїхала до Монклера напередодні від’їзду й, поки ми гуляли містом, сміливо сповістила мені про це.

— Що ж, — сказав я, — не так він і далеко, той Коннектикут. А я саме отримав водійські права…

Її погляд був сповнений ніжності.

— Маркусику…

Уже з того, як вона вимовила моє наймення, я все збагнув.

— Ага, то ти вже не хочеш мене…

— Маркі, не в тім річ… Це ж університет… новий етап у моєму житті, то я хочу бути вільна. А ти… ну ти ж іще в ліцеї.

Я стиснув губи, щоб не заплакати.

— Що ж, тоді бувай, — просто сказав я.

Вона взяла мене за руку, та я випручав її. Вона побачила, як мої очі заблищали.

— Ну, ти ж не плакатимеш…

Вона міцно обняла мене.

— Чому ти гадаєш, ніби я плакатиму? — сказав я.

Моя матінка довго допитувалася, чи немає звісток від «крихітки Александри». І коли якась подруга поскаржилася, що її син потребує репетитора, вона сказала, зітхнувши:

— От шкода, крихітка Александра така була помічна в цьому ділі. Ваш Гері її полюбив би.

Роками моя матінка питала:

— А що ж сталося з крихіткою Александрою?

А я відповідав:

— Хтозна.

— І ти не мав більше звісток від неї?

— Ніколи.

— Шкода, — розчаровано зітхала матінка.

Вона довго гадала собі, що я ніколи більше її не бачив.

18

Літо 1996 року, коли урвалися наші стосунки, було якесь апокаліптичне.

Покинула вона мене перед моїм від’їздом до Гемптона, і вперше в житті їхав я туди в кепському гуморі. Прибувши, я побачив, що й Ватазі Ґольдманів не ліпше. Минулий рік був тяжкий: після Скоттової смерті плин життя моїх братів порушився.

Упродовж кількох місяців Гіллеля і Вуді двічі розлучили. Спершу в жовтні, після того, як Вуді вигнали з Баккері. Потім у січні, коли Гіллеля запроторили до спеціальної школи, бо він скінчив семестр із катастрофічними показниками. Він уже не ночував в Оук-Парку, тільки вихідними. У мене було таке враження, наче все розклеїлося. І то був іще не кінець несподіванкам: подавшись у «Земний рай», щоб привітатися з Кларками, ми побачили щит із написом «Продається», що стирчав посеред моріжка.

Відчинила нам засмучена Джейн. Сет сидів у вітальні в кріслі на коліщатах. Його спіткав інсульт, і він якось аж поменшав. Він уже ні до чого не був здатний. Та й дім із його сходами і сходинками став уже непридатний для нього. Джейн хотіла якомога швидше продати ту оселю. Вона знала, що вже немає в неї ні часу, ні сили, щоб її доглядати, тож хотіла позбутися, поки хата ще має стерпний вигляд. Продати її планувала за помірну ціну, і тієї нагоди не можна було пропустити. Дехто казав уже, що то мала бути оборудка століття.

Про дім уже балакали всі гендлярі нерухомістю, коли дядечко Сол із тітонькою Анітою почали розглядати можливість його придбання.

З дружніх почуттів Джейн Кларк навіть надала б їм перевагу в купівлі. Ми весь час тільки про це й розмовляли. Під час кожного обіду ми питали в дядечка Сола, чи він уже надумався.

— То ви купуєте «Земний рай»?

— Ми ще не знаємо, — насилу всміхнувшись краєчком вуст, відповідав дядечко Сол.

Він не виходив зі свого літнього кабінету в альтанці. Я бачив, як від правничих паперів він переходить до фінансових планів купівлі будинку, зв’язуючись то зі своєю конторою в Балтиморі, то з банком. Минав час, і я дедалі дужче поважав його.

У Гемптоні ми цілісінькими днями купалися й плигали з містка у маєтку Кларків, і нам було добре. Ватага Ґольдманів знову зібралася докупи, й на душі нам полегшало. Ми допомагали Джейн Кларк, до якої почували неабияку приязнь: ходили до крамниць або вивозили Кларка під парасолю, що стояла на терасі.

Щоранку Вуді бігав. Я майже завжди долучався до нього. Мені подобалося бути з ним удвох, розмовляти під час тих пробіжок.

Я бачив, що йому було нелегко витерпіти розлуку з Гіллелем. Відтепер він став єдиним сином у Балтиморів. Вставав щоранку сам, сідав сам на автобус, та й снідав сам. Часом йому було так сумно, що він заходив до Гіллелевої кімнати, лягав на його ліжко і підкидав волейбольний м'яч. Дядечко Сол навчив його водити авто. Він швидко отримав водійські права. Тепер по вівторках він їв піцу тільки з тітонькою Анітою. Вони замовляли її й сідали одне коло одного перед телевізором на дивані.

Щоб іще дужче спонукати його до футболу, дядечко Сол придбав абонемент на матчі «Вашингтон Редскінз». Вони ходили туди втрьох, усі в картузиках із кольорами улюбленої команди. Тітонька Аніта сідала посередині, й вони їли попкорн і хот-доги. Та попри всі зусилля дядечка з тітонькою Вуді знову став дикуватий, здається, він намагався менше часу перебувати в них у домі. Після уроків він тренувався з футбольною командою на стадіоні, щоб бути в хорошій формі, коли наступної осені розпочнеться футбольний сезон. Тітонька Аніта часто приходила туди. Вона трохи непокоїлася за нього. Бувало вона сідала на лаві коло стадіону і підбадьорювала Вуді. Коли тренування добігало кінця, вона чекала його біля роздягальні. І врешті він виходив звідтіля, посвіжівши після душу, кремезний, неперевершений.

— Сол замовив столик у «Стейк Гаузі», як ти любиш. Підеш із нами? — питала вона, обіймаючи його.

— Ні, дякую. Це добре, звісно, але ми вирішили повечеряти всією командою.

— Гаразд, побався, але будь обережний, як їхатимеш додому. Ключі маєш?

— Авжеж, дякую.

— А гроші?

Він усміхнувся.

— Авжеж, дуже вдячний вам.

Він дивився їй услід, поки вона йшла до авто. З роздягальні один за одним виходили члени команди. Хтось приязно ляснув його по спині.

— Знаєш, — сказав він, — твоя мама така красуня!

— Заткни пельку, Денні, бо заробиш!

— Та я пожартував, чого ти… Ідеш із нами вечеряти?

— Ні, в мене ще є справи. Завтра збираємось, як завжди?

— Авжеж, приходь.

Він самотою йшов зі стадіону і прямував до паркувального майданчика. Дивився, чи поїхала тітонька Аніта, сідав в авто, яке дав йому дядечко Сол, і рушав з місця.

До Блуберрі-Гілл їхати було сорок п’ять хвилин. Він вмикав радіо і музику на всеньку гучність, аж у вухах закладало. Як завжди, з автостради він звертав трохи раніше і зупинявся перед фастфудом із торгівлею навинос. Замовляв просто з-за керма: два чізбургери, смажену картоплю, кружальця цибулі, дві коли, два пиріжки з ваніллю. Взявши все, він знову виїжджав на автостраду і прямував до школи Блуберрі.

Щоб його не помітили, перш ніж заїде на порожній паркувальний майданчик біля школи, він гасив фари. Ставав якнайдалі від першої будівлі. Як завжди, там уже чекав на нього Гіллель. Він підбігав до авто і, відчинивши дверцята, сідав на передньому сидінні.

— Нарешті ти, — казав він, умощуючись зручніше. — Вже здавалося, ніби ти ніколи не приїдеш.

— Ох, таж тренування подовжили.

— Ти у формі?

— А певно!

Гіллель засміявся.

— Ти просто диво, Вуді. Ось побачиш, ти потрапиш урешті до НФЛ.

Він застромив руку в паперову торбину, яку дав йому Вуді, й дістав звідти чізбургер. Потім зазирнув досередини і всміхнувся.

— Навіть смаженої картопельки взяв? Ото молодець! І що б я оце робив без тебе…

Вони заходилися їсти.

Попоївши, не змовляючись, та як водилося завжди, вийшли з автомобіля і посідали на капоті. Вуді добув із кишені пачку цигарок, дістав одну і простягнув пачку Гіллелеві, щоб той теж узяв звідти цигарку. Дві червоні цятки від жаруків цигарок виказували в темряві їхню присутність.

— Не можу повірити, що ви ходите на матчі «Редскінзів». А тато ніколи не хотів купувати абонементи на «Буллетсів»!

— Може, тому що тоді я був іще малий. Тепер ти можеш знову попросити його про це.

— Та ні, зараз уже все одно.

— Поглянь, ось я привіз тобі картузик з емблемою нашої команди. Чого цибулі не їси?

— Та вже наївся.

— Ох, не супся так, Гілле. Це просто кілька тупих матчів. Як приїдеш наступного разу, то підемо всі разом на футбол.

— Та байдуже мені, кажу ж.

Цигарки догоріли, пора було прощатися. Гіллель мав повертатися до своєї кімнати, як і виходив: через вікно в кухні, а потім скрадаючись коридорами. На прощання вони обнялися.

— Бережи себе, старий.

— Ти теж. Мені бракує тебе. Без тебе й життя нема.

— Знаю. Мені теж. Треба пережити цю недобру пору, а потім знову будемо разом. Ніщо не розлучить нас, Вуді, ніщо.

— Ти завжди будеш моїм братом, Гілле.

— Ти теж. Обережніше в дорозі.

Гіллель зник у темряві, і Вуді поїхав. Прямуючи до Балтимора, в хибкому світлі фар, що металося дорожнім полотном, він помітив, що м’язи його ще дуже виросли. Вони аж випиналися під рукавами його светра. Він тренувався, мов несамовитий. До всього іншого він був байдужий: не цікавило його ні навчання, ні дівчата, ні друзі. Всю свою енергію і свій час присвячував він футболу. За годину до тренувань приходив на футбольне поле і вправлявся в ударах ногою та в довгих подачах. Бігав двічі на день, п’ять днів на тиждень. Сім миль уранці й чотири увечері. Часом бігав навіть уночі, коли тітонька Аніта й дядечко Гіллель уже спали.

Аж наприкінці нашого перебування в Гемптоні, майже після місяця роздумів, дядечко Сол і тітонька Аніта вирішили відмовитися купувати «Земний рай». Що й казати, дім такого класу, з приватним пляжем, та ще й з огляду на зростання цін на нерухомість у тому краю, хоч і міг вважатися «оборудкою століття», все ж таки коштував кілька мільйонів доларів.

Уперше побачив я, що дядечко Сол не може переступити якусь межу. Попри свою фінансову свободу, він не міг зібрати шість мільйонів доларів, щоб придбати той дім. Навіть продавши літню віллу, мусив би взяти ще один чималенький кредит, а тимчасом іще не розрахувався за купівлю Буенавісти. Додавалися сюди ще й видатки на утримання «Земного раю», що набагато перевищували те, що прогнозувалося. Це було б нерозумно, тому він вирішив відмовитися від цього задуму.

Знав я про це так добре, бо почув якось його розмову з тітонькою Анітою після приїзду агента, який продавав той дім; коли розмова добігла кінця, тітонька Аніта обняла його і сказала: «Ти чоловік мудрий і обачний, за це я тебе і люблю. Добре нам буде й у цьому домі. Тим паче, що ми щасливі. Нічого нам більше не треба».

Коли ми покидали Гемптон, «Земний рай» іще не знайшов нового власника. Ми й не підозрювали, яка несподіванка чекає нас наступного літа.

Упродовж поточного року я насилу зумів упоратися з тим, що Александра порвала зі мною. Не міг я змиритися з думкою, що я для неї ніхто і що рік, який ми були разом, означає для неї менше, ніж для мене. Кілька місяців їздив я до Нью-Йорка і вештався тими місцями, де нам було так добре удвох. Біля ліцею бував, біля кав’ярні, куди ми ото вчащали, коло бару, де вона грала на гітарі й співала. Ні власник музичної крамниці, ні господар бару більше не бачили її.

— Дівчина, яка грала на гітарі, — питав я в кожного, — пам’ятаєте?

— Та пам’ятаю, — казали вони, — але її давненько вже не видно.

Я всі ноги стоптав перед будинками, де мешкали її батьки. І незабаром виявив, що ні Патрик, ні Джилліана більше не живуть у тих респектабельних помешканнях.

Я страшенно збентежився і почав їх шукати. Джилліани я так і не знайшов. Зате розшукав Патрика, що здобув у Нью-Йорку неабиякий успіх, кар’єра його стрімко злетіла вгору. Прибутки його фонду значно виросли. Я й не підозрював, що він досить помітна постать у фінансовому світі; цей чоловік написав декілька книжок з економіки й навіть викладав в університеті Медісона, штат Коннектикут. Урешті я таки роздобув його нову адресу: розкішна вежа на Шістдесят П’ятій авеню, за декілька кроків від Центрального парку, зі швейцаром, полотняним козирком над входом і килимом на хіднику.

Кілька разів приходив я туди, надто ж вихідними, сподіваючись здибати Александру, коли вона виходитиме з дому. Проте так і не зустрів її.

Зате декілька разів бачив її батька. Врешті я вирішив підійти до нього, коли він повертався додому, й розпитати про все.

— Маркусе? — вигукнув він. — Радий тебе бачити. Як ти?

— Та нічого.

— Що ти тут робиш?

— Проходив та й побачив, як ви під’їхали на таксі.

— Ох, світ такий малий!

— Як Александра?

— Добре.

— Вона ще захоплюється музикою?

— Хтозна. Дивне запитання…

— Вона ні до музичної крамниці не заходить, ні в бар, де полюбляла співати.

— Вона ж не живе в Нью-Йорку, сам знаєш.

— Та знаю, а хіба вона не приїздить сюди?

— Чого ж, частенько навідується.

— То чому вона не співає більше в тому барі? І в крамниці не буває. Я вже думав, що вона покинула музику.

Він звів плечима.

— Вона ж навчається.

— Навчання їй ні до чого. В душі вона співачка.

— Знаєш, у неї був тяжкий період у житті. Вона втратила брата. Та й ми з її матір’ю ось розлучаємося. Гадаю, їй не до пісеньок.

— Пісеньки її не цікавили, Патрику. Музика — ось її мрія.

— То, може, колись іще повернеться до неї.

Він люб’язно потиснув мені долоню й хотів було вже піти.

— Не треба було їй вступати до університету.

— А куди ж їй було податися?

— У Нешвілл, Теннессі, — у тон йому відказав я.

— У Нешвілл, Теннессі? А чому?

— Бо це місто справжніх музик. Вона стане зіркою в музичному мистецтві. Це надзвичайно талановита співачка, тільки ви не бачите цього.

Не знаю, навіщо я казав це Невілеві. Може, тому що мріяв податися з Александрою далеко-далеко. Довго мріяв я, уявляючи, що вона не вступила до університету Медісона. Довго уявляв собі, як, замість того, щоб порвати зі мною, приїхала вона в Монклер, щоб я відвіз її в Нешвілл, штат Теннессі. Ось вона посигналила, і я виходжу з хати з валізою в руці. Вона сидить за кермом старенького авто з відкидним верхом, на ній сонцезахисні окуляри, а на вустах — темно-вишнева помада, яку вона завжди наносить, коли щаслива. Я застрибую в авто через бортик, навіть не відчинивши дверцят, вона рушає, і ми їдемо. Їдемо в кращий світ, світ її мрій. Їдемо два дні. Проїжджаємо Нью-Джерсі, Пенсильванію, Меріленд, Вірджинію. Ночуємо в Роаноку, штат Вірджинія. Вранці наступного дня ми заїжджаємо у штат Теннессі.

19

Навесні 2012 року услід за першою статтею про нас із Александрою з’явилися статті й в інших часописах. На цю тему балакали всі. Крім кількох крадених світлин, що їх перепродували одне одному глянцеві часописи, жовта преса не мала конкретного матеріалу для статей, що їх вимагали читачі. Отож почали розпитувати моїх колишніх однокласників, які хотіли зажити слави бодай на чверть години, тому розповідали про нас усе що завгодно, тільки не те, що треба.

От, наприклад, знайшли вони Ніно Альвареса, непоганого хлопчину, який навчався зі мною, коли мені було одинадцять років. Запитали в нього:

— Ви бачили Маркуса разом з Александрою?

— Ні, не бачив, — урочисто виголосив Альварес.

І часопис вийшов із величезним заголовком:

Вешталися коло моєї хати й сусіди, і папараці, які намагалися нишком сфотографувати мій дім. Я не міг нагнати їх, бо вони зняли б мене, тому весь час телефонував до поліції, щоб звільнила мене від цих нахаб. Унаслідок цього я навіть заприятелював з поліцаями, що якось у неділю зайшли до мене на шашлики. До Бока-Ратона я приїхав, щоб знайти спокій, а мене всі смикали, навіть приятелі, яким я не зважувався розповідати про потаємні почуття, що непокоїли мене, боявся, що вони комусь розкажуть. Вимагав я приватності, від якої відмовився, бо хотів слави. А мати все неможливо.

Урешті я вирішив податися в Коконат Ґров, до будинку дядечка Сола. Дивно було перебувати там без нього. Тим-то я й придбав цей дім у Бока-Ратоні відразу після його смерті. Хотілося мені до Флориди, та поїхати до нього я вже не міг. Просто нездатний був це зробити.

Та хоч не хоч, мені довелося наново приручати цей дім. Знайшов я в собі відвагу навести лад у теках дядечка Сола. Нелегко було посортувати все, позбутися декотрих його паперів. Іще тяжче було поглянути у вічі жорстокій дійсності: Балтиморів уже нема. Мені бракувало Вуді й Гіллеля. Я збагнув, що Александра має рацію: частина мене й досі думала, що я зміг би їх порятувати. Що зміг би відвернути Драму.

Гемптон, Нью-Йорк

1997 рік

З певністю можна сказати, що своїм корінням Драма сягає в те останнє літо, яке я збув із Гіллелем та Вуді у Гемптоні. Щасливе дитинство Ватаги Ґольдманів не могло тривати вічно: нам уже було по сімнадцять, і наступний рік у ліцеї був для нас останній. Потім ми мали вступати до університетів.

Пам’ятаю той день, коли туди приїхав. Сидів я в дешевому автобусі «Джитні», й маршрут його був мені відомий до найменших подробиць. Знав я кожен закрут, кожне місто, кожну зупинку. Пробувши в дорозі три з половиною години, опинився на головній вулиці Східного Гемптона, де на мене вже нетерпляче очікували Гіллель із Вуді. Автобус іще й не зупинився, а вони вже почали насамовито вигукувати моє ім’я, а потім побігли перед ним, щоб обняти мене, як виходитиму. Я притулився обличчям до шибки, вони теж, і почали гамселити кулаками в скло, наче задля того, щоб я хутчій виходив, бо їм уже терпець уривається.

Як зараз, бачу їх обох перед собою. Ми вже повиростали. Вони стали настільки ж несхожі зовні, як близькі були духовно. Гіллель так і лишився худий мов скіпка і видавався молодшим від свого віку, а на зубах і досі мав складні брекети. Вуді за статурою й міццю видавався набагато старшим: високий, гарний, м’язистий, та ще й аж променів здоров’ям.

— Ага, ось він цей клятий Маркус Ґольдман! — кричав Вуді, й очі його аж сяяли від радості.

— Ватага Ґольдманів знову вкупі! — волав Гіллель.

Ми всі троє вже отримали водійські права. По мене вони приїхали автівкою дядечка Сола. Вуді взяв мою валізу й кинув її в багажник. Потім ми посідали в авто, щоб переможно податися назустріч нашим останнім вакаціям.

Упродовж тих двадцяти хвилин, що ми їхали до хати, вони весь час торочили про свої плани на літо, перекрикуючи квиління гарячого вітру, що вдирався крізь відчинені вікна. Вуді вів авто, він був у сонцезахисних окулярах, у зубах цигарка; я сидів поруч із ним на передньому сидінні, а Гіллель умостився ззаду і, щоб ліпше чути, просовував голову поміж сидіннями. Ми виїхали на узбережжя, попрямували понад океаном, проїхали Іст-Гемптон і дісталися чепурного кварталу, де був їхній дім. Вуді загальмував, і під колесами глухо рипнула жорства; він посигналив, щоб сповістити про наш приїзд.

Тітоньку Аніту і дядечка Сола знайшов я там, де й покинув рік тому: вони спокійно читали собі на зручній терасі. І та сама класична музика долинала крізь відчинені вікна з вітальні. Враження було таке, наче ми ніколи і не розлучалися й Іст-Гемптон триватиме вічно. Пам’ятаю нашу зустріч і, згадуючи про те, як обняв їх і пригорнув до себе, — це було єдине відчутне свідченням того, що ми таки розлучалися на якийсь час, — я думаю про те, як же й сам любив їхні обійми. Коли мене обіймала тітонька, я почувався дорослим чоловіком, коли ж обіймав дядечко, я пишався. Спливли мені в пам’яті й усі ті пахощі, що супроводжували їх: мило, яким пахла їхня шкіра, Балтиморська пральня, якою пахло їхнє вбрання, шампунь, яким пахла тітонька Аніта, тонкий одеколон дядечка Сола. Життя щоразу шило мене в дурні, запевняючи, що ми отак вічно будемо зустрічатися.

На столику під наметом я завжди бачив стос літературних додатків до «Нью-Йорк Таймс», дядечко Сол розпечатував їх і проглядав, хоч і не завжди в хронологічному порядку. Ще я помітив кілька рекламних проспектів університетів. І наш дорогоцінний зошит, у якому ми записали прогнози на прийдешній спортивний сезон, причому за всіма видами спорту: баскетбол, волейбол, футбол і хокей. Ми не обмежувалися домашніми прогнозами щодо того, хто там виграє Супербоул чи здобуде кубок Стенлі. Сягнули ми далі: вгадували переможців у кожній конференції[5], рахунки фінальних матчів, найліпших гравців у командах, найліпших футболістів, що забили голи, найцікавіші трансфери. Писали ми наші імена, а поруч — прогнози. А наступного року брали той зошит і порівнювали з реальними показниками, щоб поглянути, в кого був найкращий нюх. То було улюблене діло в дядечка Сола: збирати і записувати упродовж спортивного сезону результати різних команд, а потім порівнювати їх з нашими пророцтвами. Якщо хтось із нас вгадував, він дивувався. Казав завжди: «Ти ба! Ти ба! І як це вам вдалося, га?»

З братніх почуттів, ще як було нам років по десять чи дванадцять, ми вирішили обрати команди, що подобалися б усім членам Ватаги Ґольдманів і які вона могла б підтримувати. Компромісу досягнули за географічним принципом. У бейсболі то були «Балтиморз Оріоль» (вибір Вуді з Гіллелем), у баскетболі «Маямі Гіт» (на честь дідуся і бабусі Ґольдманів), у футболі «Даллас Ковбойз» і врешті у хокеї «Монреаль Канадієнс», либонь, тому що на ту пору, коли ми робили вибір, вони здобули кубок Стенлі, це й переконало нас.

Того року, з огляду на події, що сталися в футбольній команді ліцею Вуді й Гіллеля, ми вирішили, що футбол не буде цариною наших прогнозів. Тільки дядечко Сол говорив про футбольний сезон, наче нічого й не сталося. Знаю, що казав він це для Вуді. Він хотів примирити його зі спортом.

— Вуді, ти радий, що знову відкриєш сезон зі своєю командою? — питав він.

Вуді тільки плечима стенав.

— Вуді, ти ж такий сильний гравець, — підбадьорював його Гіллель. — Мама каже, що як ти й далі вправлятимешся, то напевно здобудеш стипендію для університету.

Він знову стенув плечима. Тітонька Аніта, що саме принесла холодного чаю з кухні, почула кінець тієї фрази.

— Дайте йому спокій, — сказала вона, сівши на ослоні й ніжно погладивши Вуді по голові.

Як і всі наші однолітки, що були в останньому класі ліцею, ми обговорювали вибір університету. Найліпші навчальні заклади брали тільки найкращих випускників, тож наше майбутнє залежало почасти і від тих результатів, які ми здобудемо на випускних іспитах.

— Студентів треба відбирати за їхнім потенціалом, а не за здатністю завчати і викладати на іспитах те, що вони вбили собі в голову, — раптом сказав Гіллель, наче прочитавши це в наших думках.

Вуді помахав рукою, наче хотів відігнати лихі думки, і запропонував піти на пляж. Два рази нам не треба було повторювати. Однісінька мить — і ми вже були в плавках, стрибнули в авто, ввімкнули на повну гучність радіо та й подалися на наш улюблений пляж, що лежав на виїзді з Іст-Гемптона.

На той пляж ходили переважно люди нашого віку. Наш приїзд бурхливо привітав гурт дівчат, що вочевидь чекали Гіллеля й Вуді, надто ж Вуді. Довкола Вуді весь час крутилося чимало дівчаток, найчастіше дуже гарних чи принаймні з гарними формами. Вони вилежувалися на банних простиралах і грілися на сонечку. Декотрі були набагато старші за нас, — ми знали це, бо вони цілком законно купували пиво і приносили нам, — та це не заважало їм ласо зиркати на Вуді. Перш ніж стрибнути, він підставив своє скульптурне тіло сонцю, всміхнувся здоровою білозубою усмішкою й вигукнув: «Ватага Ґольдманів повернулася!» Потім його м’язи сіпнулися, зібгавшись у страшенний клубок, він окреслив приголомшливе сальто і шубовснув у воду. Ми з Гіллелем ніколи не зізналися б собі в цьому, та потайці нам хотілося бути такими, як Вуді. У спорті він був як бог: найкращий атлет, якого мені доводилося бачити. Він міг зробити кар’єру в будь-якому спорті: боксував він мов той лев, бігав як пантера, був перший у баскетболі й обожнював футбол. Щоліта бачив я, як розвивалося й дужчало його тіло. Тепер він справляв неймовірне враження. Я помітив, як випинаються його м’язи під футболкою, коли він обняв мене на автобусній зупинці, відчув, як міцно він пригорнув мене до себе, а тепер бачив його оголений торс, коли він хлюпався переді мною в холодному океані.

Гойдаючись у хвилях, ми окинули поглядами наші володіння. Повітря було таке прозоре, що вдалині видно було навіть маленький приватний пляж «Земного раю».

Гіллель сказав, що «Земний рай» таки врешті продали.

— Кому? — запитав я.

— Хтозна, — відказав Гіллель. — Тато казав, що говорив із прислугою, то вони казали, що власник може заявитися вже наприкінці цього тижня.

— Хотів би я глянути на того, хто купив цей дім, — озвався Вуді. — З Кларками нам було добре. Сподіваюся, новий власник дозволить нам подеколи користуватися тим пляжиком за послуги в саду.

— Якщо це тільки не якийсь старий пеньок, — сказав я.

— Я оце бачив дохлого тхора на стежці. Можна буде підкинути його в сад.

Ми зареготали.

Вуді добув гальку зі дна і спритно пустив її по хвилях. Я побачив, як його м’язи напнулися, зібгавшись у величезний кім’ях.

— Що ти робив увесь цей час? — запитав я. — Ти став такий великий!

— Та й сам не знаю. Я роблю те, що й завжди: постійно тренуюся.

— А що представники університетів?

— Зацікавилися. Та знаєш, Маркі, остогидів мені цей футбол… Раніше життя було краще. Як ми ото разом були. До тієї клятої спеціальної школи…

Другий рік поспіль вони з Гіллелем жили окремо. Вуді недбало пожбурив у морську гладінь другий камінець. З таким виглядом, наче його ті університети геть не цікавили. Воно було майже правдою: все, що ми тоді хотіли, це жити і тішитися нашою молодістю, в нас лунав могутній поклик Гемптона. Місто було дуже гарне; літо — спекотне. І погода була тоді нічогенька, й настрій був у нас чудовий, тож, либонь, не випадало кращого місяця для добрих американців, ніж отой липень 1997 року. Ми були щасливою американською молоддю, яка тішилася миром і здоров’ям.

Того вечора, попоївши, ми взяли авто дядечка Сола і подалися на луки. Ніч була погожа, в небі ні хмаринки, ми полягали в траві й дивилися на зорі. Ми з Вуді курили, Гіллель давився цигаркою. «Перестань курити, Гілле, — казав йому Вуді. — Мені тебе шкода».

— Знаєш, Маркусе, — врешті сказав Гіллель, — тобі треба поглянути, як грає Вуді. Лягатимеш від реготу.

— А що я таке там роблю? — ображено запитав Вуді.

— Ти валяєш із ніг усіх гравців.

— Техніка в мене така. Я ж нападник.

— Нападник? Ні, тобі треба це побачити, Маркусе, він пре як бульдозер. Ото пхне плечем, то всі гравці падають. Оком не встигнеш моргнути, а він уже в заліковій зоні. У цьому сезоні його команда в такий спосіб виграла майже всі матчі.

— Ти повинен почати боксувати, — сказав я. — Не сумніваюся, виб’єшся у професіонали.

— Пхе! Та ніколи в житті. Бокс? Не хочу, а то ще носа розтовчуть. Яка дівчина захоче тоді вийти за мене заміж, як носяка буде набік?

Вуді не треба було непокоїтися, чи якась дівчина зверне на нього увагу. Його любили всі дівчата. Всі вони аж не тямилися від нього.

Гіллель раптом споважнів.

— Знаєте, хлопці, мабуть, це останнє наше літо тут, потім іще хтозна-коли побачимося. Вступимо до університетів, напосядуть інші клопоти…

— Атож, — сумно зітхнув Вуді.

Наприкінці першого нашого тижня в Гемптоні, коли ми саме снідали на терасі, приїхав із міста дядечко Сол і сказав, що перед «Земним раєм» стоїть автомобіль. Приїхали нові господарі.

Нам стало так цікаво, що ми похапцем проковтнули нашу вівсянку і хутчій подалися до того маєтку поглянути, на кого ж вони схожі, ті його власники, а також запропонувати їм садові роботи в обмін за доступ до пляжу і містків над океаном. Повбирали свої футболки з написом «Садівники Ґольдмани» (їх доводилося вряди-годи перешивати), щоб викликати довіру своїм виглядом. Подзвонили в двері, й коли вони відчинилися, ми остовпіли: перед нами стояла Александра.

20

Гемптон

Липень 1997 року

Отак опинилася вона в Гемптоні, наче ніколи й не розлучалася з нами. Коли минула перша хвиля подиву, вона захоплено заверещала.

— Ватага Ґольдманів! — волала вона, обнімаючи нас кожного по черзі. — Повірити не можу!

Обняла вона й мене з бентежною безпосередністю, подарувавши чарівну усмішку. Тут-таки вийшов надвір і її батько, який почув цей захоплений галас, і тепло привітався з нами. Ми побігли сказати тітоньці Аніті й дядечкові Солові, вони теж прийшли привітатися з новими власниками маєтку.

— Ти ба! — ляснувши Патрика по спині, вигукнув дядечко Сол. — То це ти перекупив «Земний рай»?

Мої брати аж сяяли з утіхи, що знову бачать Александру. З їхніх жестів і їхнього збурення видно було, щó вони почувають до неї. Останнього разу бачили її, коли вона перебиралася з матір’ю з Оук-Парку до Нью-Йорка, ми тоді учотирьох ревли немов бички. Проте для мене все було вже не так, як раніше.

Тітонька Аніта запросила Александру з Патриком повечеряти того ж таки дня, і ми всімох посідали в оповитій плющем альтанці. Патрик Невіль пояснив, що він давненько вже хотів прикупити маєток у цій місцевості, тож «Земний рай» виявився унікальною нагодою для нього. Я не слухав, про що вони там балакають, а весь час дивився на Александру. Проте, здається, вона уникала мого погляду.

По вечері дядечко Сол, тітонька Аніта й Патрик посідали коло басейну хильнути по чарчині, а ми троє з Александрою пішли погуляти вулицями. Було вже темно, але стояла приємна теплінь. Балакали про все і ні про що. Александра розповідала, як навчалася в університеті Медісона, штат Коннектикут. До ладу вона й не знала, куди себе приткнути.

— А музика? — запитав Вуді. — Ти ще граєш?

— Менше, ніж тоді. Як по правді, то й часу замало…

— Шкода, — сказав я.

Вона сумно зиркнула на мене.

— Знаєте, мені цього дуже бракує.

Та зустріч геть розбила мені серце. Мене знову зачарував її голос, обличчя, усмішка, запах. Правду кажучи, я не дуже хотів її бачити. Та вона була наша сусідка, тож я не зовсім розумів, як можу її уникати. Надто ж як мої брати лише про неї й балакали, а я не міг навіть розповісти, що поміж нами було.

Наступного дня вона запросила нас купатися. Я неохоче пішов разом із Вуді й Гіллелем. Вода в океані була холодна, й ми сиділи коло басейну, що був набагато більший, ніж у Балтиморів. Александра влаштувала так, щоб я пішов допомогти їй принести напої з кухні й ми побули вдвох.

— Маркусику, я хотіла тобі сказати… мені приємно тебе бачити. Сподіваюся, ти не почуваєшся ніяково, бо я так не почуваюся. Я рада бачити, що ми лишилися друзями.

Я насупився. Про те, щоб лишитися друзями, раніше й мови не було.

— Чому ти не озивалася? — запитав я обурено.

— Не озивалася?

— Я частенько проходив коло дому твого батька, в Нью-Йорку…

— Коло дому мого батька? Послухай, Маркусе, що ти хочеш від мене?

— Нічого.

— Не кажи так, я ж бачу, що ти гніваєшся на мене. За те, що поїхала, так?

— Можливо.

Вона зітхнула, приховуючи роздратування.

— Маркусе, ти чудовий хлопчина. Але ми вже не разом. Я рада тебе бачити, тебе і твоїх братів, та якщо тобі тяжко дивитися на мене і не пережовувати минулого, то мені хотілося б, щоб ти мене уникав.

Я збрехав їй, сказав, що нічого я не пережовую, що наші стосунки мало для мене означають і я їх рідко згадую. Потім узяв паковання «Доктора Пеппера» і подався до своїх братів. Я знову побачив Александру, та це була не та Александра, що раніше. Востаннє, коли її бачив, вона була ще моя. І ось я знову зустрів її, молоду дорослу квітучу дівчину, студентку престижного університету, а я й далі скнів у тісному світі Монклера. Я розумів, що мені треба забути її, та коли бачив Александру коло басейну в купальнику, її відображення у воді нагадувало мені відображення в люстрі готелю «Волдорф Асторія», і тоді згадки про наше минуле просто-таки не давали мені спокою.

Усе наше перебування у Гемптоні ми провели в Невілів. Їхній дім був відчинений для нас, і їхній пречудовий маєток нестримно нас вабив. Уперше в моєму житті чиїсь маєтності перевершували статки Балтиморів: порівняно з домом, що його придбав Патрик Невіль, літня вілла дядечка Сола й тітоньки Аніти була помешканням Монклерів у Гемптоні.

Патрик Невіль переробив усередині все на свій смак, цілком перебудував кухню, а в льоху влаштував хамам. Поміняв кахлі в басейні. Фонтан, коло якого я любив помріяти, він не чіпав, так само як і доріжку з камінців, що звивалася поміж кущами гортензій, прямуючи аж до пляжу з білого піску, що його омивав блакитними хвилями океан.

Перебравшись до Нью-Йорка, Патрик Невіль сягнув неабиякого успіху в тому інвестиційному фонді, тож його платня виросла відповідно до його досягнень. Він заробив статок.

Звісно, дім його нас просто-таки засліплював, та бували ми там переважно через Невілів. Певна річ, через Александру, але й через її батька, що дуже прихилився до нас. Та й в Оук-Парку він був зичливий до нас. То був дуже добрий чоловік. Проте в Гемптоні ми відкрили його з іншого боку: він був харизматичний, культурний і здатний до ризику. З подивом ми збагнули, що нас вабить до нього.

Якось він відчинив нам і сказав, що Александри немає, та вона незабаром прийде. Припровадив нас до кухні й пригостив пивом. «Ви вже не хлопчики, — сказав він, ніби задля того щоб попередити заперечення. — По суті, ви вже чоловіки. Я пишаюся знайомством із вами». Потім він повідкривав бляшанки і простягнув нам, щоб випити за наше здоров’я.

Я зрозумів, що в нашій Ватазі було щось трохи непересічне, і це вабило Патрика. Він полюбляв сперечатися з нами.

Якось запитав, чим ми захоплюємося. Ми почали наввипередки казати, що полюбляємо спорт, любимо дівчат, та й узагалі все, що спало нам тоді на думку. Гіллель сказав про політику, і Патрик ще дужче збадьорився.

— Політика і мене вабить, — сказав він. — А ще історія. Та й література. The empty vessel makes the loudest sound…[6]

— Шекспір, — сказав Гіллель.

— Авжеж, — радісно вигукнув Невіль. — А ти звідки знаєш?

— Цей хлопчина знає все, — гордо сказав Вуді. — Він геній.

Патрик Невіль дивився на нас і всміхався, такий радий був він нам.

— Хороші ви хлоп’ята, — сказав він. — Ваші батьки, мабуть, пишаються вами.

— Мої батьки телепні, — люб’язно пояснив Вуді.

— Авжеж, — підтвердив Гіллель. — Я навіть позичаю йому моїх.

Невіль якось дивно поглянув на нас, а потім зареготав.

— Ох, ви справді добрячі хлопці! Ще пива?

У «Раю» нам було як у бога за пазухою. Незабаром товклися ми там не лише вдень, а й вечорами. Проте я швидко помітив, що присутність Александри у Ватазі Ґольдманів шкодить нашій згуртованості. Мені нелегко було триматися від неї оподаль: доводилося зважати на Гіллеля з Вуді, у яких заграли гормони, тож вони просто-таки пожирали її поглядами. Надто вже ревнивий я був, щоб лишити її з ними. Я стежив за ними в басейні. Дивився, як вони намагаються розсмішити Александру, як Вуді хапає її своїми мускулястими руками і жбурляє у воду, стежив, чи не сяють її очі, коли вона дивиться на когось із моїх братів.

День крізь день я дедалі дужче ревнував її. Ревнував до Гіллеля, до його харизми, його знань, його свободи. Бачив, як вона часом дивиться на нього, як торкається його, і аж шаленів.

Уперше мене дратував Вуді: я так його любив, та як бачив, що він, спітнівши, скидав футболку, оголяючи свій рельєфний торс, а вона очей не може відвести від нього і навіть часом каже компліменти, то в ті хвилини переповнювався до нього ненавистю. Наглядав за тим, як вона дивиться на нього, як його торкається, і аж нетямився.

Я почав стежити за ними. Допіру хтось із них ішов пошукати знаряддя, якого бракувало на ту пору, я відразу ж переповнювався підозрою. Уявляв собі, як вони там десь зустрічаються потайці, обіймаються й цілуються всмак. Коли наприкінці дня ми вечеряли на терасі, дядечко Сол питав:

— Усе гаразд, хлоп'ята? Бачу, ви такі мовчазні.

— Та все гаразд, — казав хтось із нас.

— І в Невілів усе добре? Не сталося чогось такого, про що я повинен знати?

— Добре, просто ми потомилися.

Дядечко Сол відчував, що поміж членами Ватаги Ґольдманів панує неприхована напруга. Уперше в нашому спільному житті з’явилося те, що ми не могли поділити на трьох.

21

У квітні 2012 року, впорядковуючи папери дядечка Сола, я весь час думав про Ватагу Ґольдманів. Задуха була тоді страшенна. Нечувана спека панувала у Флориді, бурі шаленіли одна за одною.

Під час одної бурхливої зливи я вирішив урешті зателефонувати Александрі.

Сів під козирком, заховавшись від дощу. Дістав записку, яку весь час носив у задній кишені джинсів, й помалу набрав її номер.

Вона відгукнулася після третього сигналу.

— Алло?

— Це Маркус.

Якусь мить вона мовчала. Хтозна, чи збентежилася, чи, може, рада була мене чути, тож я мало не поклав слухавку. Врешті вона сказала:

— Я така рада, Маркі, що ти зателефонував.

— Мені так незручно за ті світлини і всю тут хріновину, що закрутилася довкола нас. Ти ще в Лос-Анджелесі?

— Так. А ти? До Нью-Йорка повернувся? Я чую якийсь гамір у тебе.

— Я й досі у Флориді. Це дощ періщить. Я в домі мого дядечка. Даю тут лад.

— Що сталося з твоїм дядечком, Маркусе?

— Те, що й з усіма Балтиморами.

Запало ніякове мовчання.

— Я не можу довго розмовляти. Кевін тут. Він не хоче, щоб ми спілкувалися.

— Ми не робимо нічого поганого.

— І так, і ні, Маркі.

Я любив, коли вона називала мене Маркі. Це означало, що не все ще втрачене. І саме тому, що не все ще втрачене, було й недобре. Вона сказала:

— Я підвела риску під нашими стосунками. Зараз у мене стабільність. А тепер знову все летить шкереберть. Не роби цього, Маркі. Не роби, якщо не віриш у нас.

— Я ніколи не переставав вірити в нас.

Вона нічого на те не сказала. Злива дужчала. Ми залишалися на лінії, але мовчали. Я уклався на лаві під наметом: мені здавалося, наче я знову юний, наче знову лежу в Монклері на ліжку, а вона в Нью-Йорку, ми на зв’язку і ніяк не можемо закінчити розмову, що триває вже кілька годин.

Гемптон, Нью-Йорк

1997 рік

Того літа присутність Патрика Невіля безпосередньо вплинула на наш вибір університету. Він декілька разів казав нам про Медісон, де саме викладав.

— Як на мене, це найліпший університет з огляду на ті перспективи, які він дає студентам. Хоч яку професію ви оберете.

Гіллель сказав, що він хоче вивчати право.

— У Медісоні нема факультету права, — пояснив Патрик, — але в ньому прекрасні підготовчі курси. Втім, ти ще можеш і передумати. Провчившись чотири роки, ти, може, обереш інший фах… Ось запитаймо в Александри, вона скаже, що просто-таки в захваті. А ще добре те, що ви там будете разом.

Вуді хотів і там грати в футбол. Патрик знову сказав, що і з футболом там усе дуже добре.

— «Титани» з Медісона — чудова футбольна команда. Звідти вийшло кілька гравців НФЛ.

— Справді?

— Справді. В університеті дуже хороша спортивна підготовка.

Патрик сказав, що він і сам запеклий любитель футболу, навіть грав в університетській команді.

Один із його давніх приятелів, з яким він і досі підтримує зв’язок, став спортивним директором «Джаєнтс» у Нью-Йорку.

— Ми всі дуже любимо «Джаєнтс», — сказав Вуді. — Ви ходите на їхні матчі?

— Авжеж, частенько. Навіть якось у роздягальні в них побував.

Ми приголомшено перезирнулися.

— А гравців знаєте? — запитав Гіллель.

— Я близько знайомий із Денні Кенеллом, — відказав Патрик.

— Не вірю! — зухвало мовив Гіллель.

Патрик вийшов до іншої кімнати і повернувся з двома альбомами, де на світлинах був він і гравці команди «Джаєнтс» на футбольному волі в Іст-Ратерфорді в Нью-Джерсі.

Того дня за вечерею Вуді розповів дядечкові Солові й тітоньці Аніті про те, як ми розмовляли з Патриком про університетський футбол. Він сподівався, що Патрик допоможе йому здобути стипендію.

Вуді хотів дістати змогу грати в університетській команді не так задля того, щоб фінансувати своєї навчання, як тому, що це були відчинені двері прямісінько до НФЛ. Задля цього він тренувався до сьомого поту. Вставав раніше від нас і довго бігав. Часом я теж бігав із ним. Він був набагато тяжчий за мене, проте бігав швидше і довше. Я милувався, як він відтискається й підтягується: вагу свого тіла він піднімав завиграшки. Якось уранці, коли ми бігли над океаном, він сказав мені, що футбол для нього — найголовніше в житті.

— До футболу я був ніщо. Мене просто не існувало. А тепер я граю, мене знають і поважають…

— Неправда, що до футболу тебе не існувало, — заперечив я.

— Балтимори подарували мені свою любов. А може, позичили. І можуть забрати її назад. Адже я не їхній син. Я лише хлопчак, якого вони пожаліли. Хтозна, може, колись вони обернуться до мене спиною.

— Як ти міг таке подумати! Ти ж для них як рідний син.

— Ім’я Ґольдманів не належить мені ні по праву, ні по крові. Я просто Вуді, що треться коло вас. Я повинен будувати власне життя, а для цього в мене є тільки футбол. Знаєш, коли Гіллеля витурили з команди Баккері, я теж хотів піти з футболу. Щоб підтримати його. Та дядечко Сол умовив мене не кидати спорт. Сказав, що я не повинен вирішувати зопалу. Вони з тітонькою Анітою знайшли для мене новий ліцей і нову команду. Я погодився з ними. Тепер гніваюся на себе. У мене таке враження, наче я втік від відповідальності. Це несправедливо, що Гіллель мусив сам за все розплачуватися.

— Гіллель був помічником тренера. Він мав не допустити Скотта на поле. Адже знав, що той хворий. Він відповідав за все. Я хочу ось що сказати: ти не можеш порівнювати себе з ним. Він полюбляв бути з тобою на полі й кричати на дужчих від себе хлопців, та й край. А для тебе футбол — це все твоє життя. Може, навіть кар’єра.

Він похнюпився.

— І все-таки я гніваюся на себе.

— Нема за що.

Дядечко Сол не поділяв нашого захвату від Медісона. Коли за столом Вуді розповів йому, яка це нагода, дядечко сказав:

— Не скажу, що це поганий університет, але навчальний заклад треба обирати відповідно до того, що ти хочеш робити.

— Принаймні з футболом там пречудово, — сказав Вуді.

— Може, з футболом там усе гаразд, та якщо ви хочете, наприклад, вивчати право, то повинні розпочати навчання в університеті, де існує факультет права. Це буде логічно. Наприклад, Джорджтаун у цьому сенсі дуже хороший університет. Та й до дому він ближче розташований.

— Патрик Невіль каже, що не треба обмежувати можливостей, — устряв Гіллель.

Дядечко Сол звів очі до неба.

— Ну, якщо вже Патрик Невіль каже…

Часом у мене було таке враження, ніби Патрик дратує дядечка Сола. Пам’ятаю, якось він запросив нас на вечерю до «Раю». Організував там усе на найвищому рівні: найняв шеф-кухаря з ресторану і кельнерів. Повертаючись додому, тітонька Аніта дуже хвалила гостину. Внаслідок цього спалахнула навіть невелика суперечка, ні до чого лихого вона не призвела, та мені це видалося недоброю прикметою, адже я вперше побачив, як вони сваряться.

— Ще б пак, — сказав дядечко Сол, — він запросив кухаря. Ліпше барбекю зробив би, було б набагато простіше.

— Ох, Соле, таж він самотній чоловік і не любить куховарити. Принаймні дім у нього чудовий.

— Надто вже крикливий.

— Про Кларків ти такого не казав…

— За Кларків там був особливий чар. А він усе переробив, скоробагатько!

— Тебе непокоїть, що він заробляє грубі гроші? — запитала тітонька Аніта.

— Я дуже радий за нього.

— Ох, я цього не бачу.

— Не люблю скоробагатьків.

— А ми хіба не скоробагатьки?

— У нас більше смаку, ніж у нього, це вже точно.

— Ох, Соле, не будь такий дріб’язковий.

— Дріб’язковий? Ти гадаєш, у нього є смак?

— Авжеж. Мені подобається, як він улаштував усе в домі, подобається, як він одягається. І перестань казати на нього «він», його звати Патрик.

— Одягається він кумедно: намагається видати себе за молодого і модного хлоп’ягу, та насправді з тією підтяжкою має вигляд старого джиґуна.

— Не думаю, що він робив підтяжку.

— Ох, Аніто, таж у нього шкіра на обличчі гладенька, наче дупця в немовляти.

Не любив я, коли дядечко з тітонькою називають одне одного на ім’я. Так вони робили, коли сварилися. Зазвичай вони прозивали одне одного ніжними прізвиськами, аж здавалося, ніби вони кохають одне одного, як ото замолоду.

Вислухавши поради Патрика Невіля, я подумав, що треба таки вступати до університету в Медісоні. Не стільки той університет мене вабив, як перспектива бути поряд із Александрою. Зустрічаючись із нею щодня, я усвідомив, яке це щастя, коли вона поруч. Уявляв собі, як живемо в студентському містечку й у нас усе як раніш. Урешті, за тиждень до кінця мого перебування в Гемптоні, я зважився поділитися з нею своїми планами. Цілий день ми були там, а як ішли вже додому, я сказав, що забув дещо в Невілів і побіг назад. Увійшов, не постукавши, рішучою ходою, й побачив її біля басейну, саму.

— Я хотів би навчатися в Медісоні, — сказав я їй.

Вона зсунула сонячні окуляри і обурено глянула на мене.

— Не роби цього, Маркусе.

— Чому?

— Не роби, та й край. Забудь про цю дурню.

Не розумів я, чому це дурня, та скромно промовчав і подався додому. Годі було второпати, чому вона така лагідна з моїми братами, а до мене ставиться неприязно. І вже й сам не знав, кохаю її чи ні.

Наше перебування в Гемптоні добігло краю наприкінці липня 1997 року. Напередодні від’їзду ми подалися до Невілів, щоб попрощатися. Александри не було вдома, був тільки Патрик. Він пригостив нас пивом і кожному вручив візитку. «Я такий радий, що запізнався з вами! Ви чудові хлопці. Як хтось із вас захоче вступати до Медісона, нехай зв’яжеться зі мною. Я підтримаю його кандидатуру».

Надвечір, якраз після обіду, до нас прийшла Александра. Я сидів самотою під наметом і читав. Коли угледів її, серце моє закалатало.

— Привіт, Маркусику, — сказала вона і сіла коло мене.

— Привіт, Александро.

— То ви хочете поїхати, не попрощавшись?

— Та ми ж оце заходили, а тебе не було.

Вона всміхнулася й глянула на мене своїми мигдалевидними сіро-зеленими очима.

— Я оце подумала, що можна було б кудись піти увечері, — сказала вона.

Мене затопило відчуття неймовірного щастя.

— Авжеж, — відказав я, насилу приховуючи хвилювання.

Глянув у її очі, й у мене склалося таке враження, наче вона хоче звіритися мені в чомусь дуже важливому. Та вона лишень запитала:

— Скажеш Гіллелеві з Вуді чи до завтра зачекаємо?

Ми подалися до бару на головній вулиці, де була сцена, куди приходили виступати всі музики в тім краю. Досить було назвати своє ім’я на барній стійці, й розпорядник оголошував по черзі учасників.

Дорогою Гіллель вирішив удавати перед Александрою всезнайку й вивалив на нас цілу купу слів та силу-силенну інформації. Я насилу стримувався, щоб не дати йому ляпаса, та, слава богу, його заглушила музика і він замовк.

Ми послухали першу групу. Потім на сцену запросили якогось хлопця, він виконав кілька поп-композицій, акомпануючи собі на піаніно. Троє молодиків, що сиділи позаду нас, засвистіли.

— Майте совість, поважайте виконавця, — сказала їм Александра.

У відповідь пролунала брудна лайка. Вуді рвучко обернувся.

— Що ви сказали, пришелепки? — прогарчав він.

— Проблем хочеш? — обернувся один.

Попри благання Александри, Вуді схопився з місця, згріб його за руку і, шарпонувши, викрутив назад.

— Може, вийдемо та побалакаємо? — запропонував він.

Бився він пречудово. Як лев, їй-богу.

— Облиш його, — сказала Александра, відпихаючи Вуді обома руками.

Вуді покинув хлоп’ягу, що стогнав від болю, й трійця хутенько вшилася, не чекаючи, поки їх віддухопелять.

Піаніст скінчив останню композицію, й розпорядник оголосив у гучномовець:

— Александра Невіль. Просимо Александру на сцену.

Александра пополотніла і завмерла.

— Хто з вас такий дурень, що утнув оце? — запитала вона.

— Я. Хотів зробити тобі приємність, — відказав я.

— Зробити приємність? Ти з глузду з’їхав, Маркусе?

Її очі наповнилися слізьми. Вона глянула на кожного з нас і сказала:

— Чому ви поводитеся мов телепні? Чому ви все зіпсували? Ось ти, Гіллелю, чому корчив із себе вчену мавпу? Ти набагато кращий, коли залишаєшся сам собою. А ти, Вуді, чому встряєш не в своє діло? Гадаєш, я сама не можу себе захистити? Тобі кортить нападати на хлопців, які не вчинили тобі нічого лихого? А тобі, Маркусе, вже пора облишити свої дурнуваті ідеї. Нащо ти оце утнув? Щоб принизити мене? Що ж, тобі це вдалося.

Вона заплакала і вибігла з бару. Я подався за нею й уже надворі вхопив за руку.

— Я зробив це, — сказав я, — бо та Александра, яку я знав, ніколи не втекла б із бару — вона вийшла б на сцену і зачарувала співом усіх присутніх. Знаєш, добре, що я знову зустрів тебе, адже тепер збагнув, що не кохаю тебе. Дівчина, яку я знав, дарувала мені мрію.

Я вдав, ніби повертаюся до бару.

— Я покинула музику! — вигукнула вона, обливаючись сльозами.

— А чому це? Адже музика для тебе все!

— Бо ніхто в мене не вірить.

— Я в тебе вірю, я!

Вона втерла сльози. Голос її тремтів.

— Це твої проблеми, Маркусе! Ти перебуваєш у полоні мрій. А життя — це не мрії!

— Життя одне, Александро! Однісіньке, коротке! Невже ти так і не зважишся втілити твої мрії, а скнітимеш у тому убогому університеті? Мрій, мрій про великі звершення! Втілюються лише великі мрії. А інші змиває дощ і без сліду звіває вітер.

Вона востаннє розгублено глянула на мене своїми великими очима, а потім обернулася й зникла у темряві. Я востаннє чимдуж загорлав їй услід: «Я знаю, що ще побачу тебе на сцені, Александро! Я вірю в тебе!» Та відповіло мені лише відлуння. Вона зникла.

Я повернувся в бар і побачив, що там панує сум’яття. Почув галас: допіру спалахнула бійка. Ті три хлопці привели з собою ще трьох розбишак, щоб розібратися з Вуді. Я побачив, що двох моїх братів оточили шестеро нападників, і кинувся на поміч. Загорлав несамовито: «Ватагу Ґольдманів не перемогти! Ватагу Ґольдманів не перемогти!» Билися ми хоробро.

Ми з Вуді відразу відлупцювали чотирьох. Він був дужий, мов бугай, а я був непоганим боксером. Ще двоє місили Гіллеля, та ми плигнули на них і гамселили, аж вони нарешті чкурнули відтіля, покинувши друзяк, що корчилися від болю на підлозі. Вдалині заквилили сирени. «Поліція! Поліція!» — зарепетував хтось. Певне, бармен викликав. Ми кинулися навтьоки. Гнали в темряві, мов навіжені. Мчали і мчали вулицями Іст-Гемптона, поки опинилися в безпеці. Потім поставали, зігнувшись удвоє й насилу зводячи дух, і перезирнулися: билися ми не з розбишаками, а, мабуть, самі з собою. Ясно було, що ті почуття, які викликала в нас Александра, з братів зробили нас ворогами.

— Треба укласти угоду, — сказав Гіллель.

Ми відразу збагнули, про що йдеться.

І в тій нічній темряві ми подали одне одному руки і присягнулися, що в ім’я нашої дружби ніколи не будемо суперниками й відмовляємося всі від Александри.

Минуло п’ятнадцять років, та присяга Ватаги Ґольдманів і досі лунала мені у вухах. Я довго мовчав, лежачи під наметом дому мого дядечка в Коконат Ґров, а потім сказав:

— Ми уклали угоду, Александро. Отого останнього літа в Гемптоні Вуді, Гіллель і я склали присягу.

— Маркусе, ти почнеш жити по-справжньому, коли перестанеш порпатися в минулому.

Запало мовчання. Потім вона прошепотіла:

— А може, це недарма, Маркусе? Може, не випадково ми знову зустрілися?

Усьому є початок, і всьому є кінець, а книги часто розпочинаються з кінця.

Хтозна, коли згорнулася книга нашого дитинства: тоді, коли ми скінчили ліцей, чи ще за рік до того, наприкінці липня 1997 року, коли добігали краю вакації в Гемптоні, впродовж яких зійшла нанівець наша дружба і клятви на вічну вірність, тому що ми стали дорослі.

22

Якби ви зазирнули до Медісонського університету десь у проміжку від 2000-го до 2010 року, то, звісно ж, побачили б, що його футбольний стадіон впродовж того десятиріччя носив ім’я Сола Ґольдмана.

Той університет завжди асоціювався в мене з величчю Ґольдманів. Тим-то і не зрозумів я, чому дядечко Сол зателефонував мені в Нью-Йорк наприкінці серпня 2011 року і попросив про те, що він назвав неоціненною послугою: він хотів, щоб я був присутній на церемонії усунення його імені на фасаді стадіону, про що йому сповістили напередодні. Сталося це за три місяці до його смерті й за півроку до того, як я знову зустрів Александру.

Натоді я ще нічого про те не знав. Останнім часом він якось дивно поводився. Проте я й не підозрював, що він доживав останні місяці свого життя.

— Чому ти так хочеш, щоб я це побачив? — запитав я в дядечка.

— Тобі ж тільки годину їхати з Нью-Йорка…

— Таж річ не в цьому, дядечку Соле. Я не розумію, чому ти надаєш цьому такого значення?

— Зроби це, прошу тебе, та й годі.

Ніколи я не міг відмовити йому, тому погодився. Дядечко Сол усе влаштував, тож, коли я приїхав, ректор уже чекав на мене на паркувальному майданчику університету. «Для мене велика честь зустрічати вас, пане Ґольдмане, — сказав він. — Я й не знав, що Сол ваш дядько. Не турбуйтеся, ми чекали на вас, як і просив пан Ґольдман».

Він урочисто пішов уперед, провадячи мене до входу на стадіон, де в бетоні сяяли сталеві літери, що славили мого дядечка:

Робітники в кошику, прикріпленому до стріли автокрана, дбайливо відгвинчували кожну літеру, і ті літери з брязкотом падали додолу.

Потім робітники почали кріпити на голу стіну світляний напис, що славив виробника курячих котлет, який віднині фінансуватиме стадіон упродовж найближчих десяти років.

— Отак, — сказав мені ректор. — Ще раз подякуйте вашому дядькові од імені університету, це був щедрий жест із його боку.

— Неодмінно.

Ректор уже хотів було піти, та я перепинив його. Одне запитання не давало мені спокою.

— Чому він це зробив? — запитав я.

Ректор обернувся.

— Що саме?

— Чому мій дядечко десять років фінансував стадіон?

— Бо він щедрий.

— Тут щось інше. Він щедрий, та ніколи не виставляв себе отак.

Ректор звів плечима.

— Не знаю. У нього треба запитати.

— А скільки він заплатив?

— Це конфіденційна інформація, пане Ґольдмане.

— І все ж таки…

Він повагався, потім сказав:

— Шість мільйонів доларів.

Я й рота роззявив.

— Мій дядечко заплатив шість мільйонів доларів за те, щоб ім’я його видніло над цим стадіоном десять років?

— Авжеж. Звісно, його ім’я значитиметься на стіні в переліку меценатів, коло входу до адміністративного корпусу. І він безоплатно отримуватиме університетську газету.

Якусь мить я дивився на світляне зображення всміхненої курки, що його саме монтували над стадіоном. Так, свого часу мій дядечко був досить заможним чоловіком, та мені важко уявити, щоб він мав змогу отак простісінько вивалити університетові шість мільйонів доларів, якщо тільки в нього не було якихось невідомих джерел прибутку. Звідки ж він вискіпав такі грубі гроші?

Я зателефонував йому, прийшовши на паркувальний майданчик.

— Що ж, дядечку Соле, готово.

— Як воно все сталося?

— Вони відгвинтили літери, а замість них почепили напис.

— І хто фінансуватиме стадіон?

— Підприємство з виробництва курячих котлет.

Я відчув, як він усміхнувся.

— От бачиш, куди заводить еґо, Маркусе. Сьогодні твоє ім’я висить над стадіоном, а завтра його зітруть з лиця землі, щоб на тому місці поставити виробника курячих котлет.

— Ніхто не стирав тебе з лиця землі, дядечку Соле. То були тільки літери на бетоні.

— Ти мудрий хлопчина, небоже. Їдеш у Нью-Йорк?

— Так.

— Дякую за те, що виконав моє прохання. Для мене це було важливо.

Я довго стояв і думав про те, що сталося. Мій дядечко, який працює сьогодні в супермаркеті, десять років тому заплатив шість мільйонів доларів, щоб його ім’я пишалося над стадіоном. Я був певен, що навіть за тієї пори в нього не було грошей на це. Таку ціну просили за свій дім Кларки, а він не міг її дати. То звідки ж він узяв ці гроші через чотири роки? Де він їх знайшов?

Я сів в авто і поїхав. Більше я ніколи не бував у Медісоні.

Тринадцять років спливло відтоді, як ми вступили до університету. Сталося це влітку 1998 року, і тоді слово Медісон звучало для мене мов синонім слави. Я дотримався своєї обіцянки і вступив до маленького університету в Массачусетсі на філологічний факультет. Та Гіллель із Вуді мали достатньо глузду, щоб не брати на себе ніяких обіцянок, тому врешті не втерпіли, щоб не поповнити Ватагу Ґольдмана ще й Александрою, в чому заохочував їх і Патрик Невіль, з яким вони підтримували зв’язок після наших вакацій у Гемптоні.

Як водиться, під час останніх наших зимових канікул ми порозсилали документи до різних університетів, зокрема, й до університету Берроуза, в Массачусетсі. І мало до нього всі не потрапили. За чотири місяці, на Великдень, я отримав лист, що мене прийняли до цього університету. За кілька днів мені зателефонували брати і теж сповістили новину. Вони так горлали на радощах у слухавку, аж я не відразу второпав, що вони кажуть. З’ясувалося, їх теж прийняли до того університету, що й мене. Ми знову мали бути разом.

Та радість моя тривала недовго: минуло два дні, й вони отримали відповідь із університету Медісона. Обох їх прийняли і туди. Завдяки зв’язкам Патрика Невіля там була нагода для Вуді здобути стипендію, якщо він гратиме у команді «Титанів». То була простісінька дорога до футбольної кар’єри, надто ж враховуючи зв’язки, які Патрик мав із «Джаєнтс» у Нью-Йорку. Вуді пристав на пропозицію Медісона, і Гіллель вирішив зробити, як він. Отак восени 1998 року, коли я покидав Нью-Джерсі, щоб податися до Массачусетса, маленьке гуркітливе авто, зареєстроване в Меріленді, промчало шляхами штату Коннектикут і покотилося атлантичним узбережжям, прямуючи до містечка Медісон. Довкола вже владарювало бабине літо: клени і в’язи палахкотіли червоними і жовтими барвами. Авто проїхало головною вулицею Медісона, задрапованою кольорами «Титанів», що були гордістю міста і лихом для інших університетів Ліги. Незабаром попереду забовваніли перші будівлі з червоної цегли.

— Ану зупини тут! — сказав Гіллель Вуді.

— Отут?

— Так, тут! Зупини!

Вуді послухався й спинився на узбіччі. Вони вийшли з авто і замилувалися університетським містечком, що лежало перед ними. Потім перезирнулися, щасливо засміялися й кинулися один одному в обійми. «Медісонський університет! — вигукнули вони хором. — Ми вступили до нього! Ми вступили!»

Здавалося, дружба і цього разу взяла гору, ставши ще міцнішою: після тих півтора року, що їх пробув Гіллель у спеціальній школі, вони обрали Медісон, щоб знову бути разом. Дорогою до університету вони домовилися, що мешкатимуть у тій самій кімнаті, оберуть однакові курси, разом їстимуть і виконуватимуть завдання. Та з роками я збагнув, що той університет вони обрали з єдиної і не дуже хорошої причини. І та причина підбігла до них на університетському моріжку першого ж навчального дня — то була Александра.

— Ґольдмани! — заволала вона, кидаючись в їхні обійми.

— Не сподівалася зустріти нас тут, еге? — запитав Гіллель.

Вона зареготала.

— Ви такі зворушливі, дурники мої здоровецькі! Я ж знала, що ви будете тут.

— Справді?

— Авжеж. Мій батько тільки про вас і торочить. Ви його нова нав’язлива ідея.

Отак розпочалося наше університетське життя. І, як завжди в них виходило, мої Балтиморські брати в усьому були перші.

Гіллель відпустив невеличку борідку, яка дуже йому личила: хирлявий дрібний хлопчина, в’їдливий розумака школи Оук-Трі став гарним, привабливим і харизматичним юнаком. Одягався він зі смаком, його високо цінували за блискучий інтелект і вишукану мову. Його відразу ж помітили викладачі, й незабаром він став незамінним членом редколегії в університетській газеті.

Вуді був у розквіті чоловічої снаги, по вінця переповнений тестостероном, і скидався на грецького бога. Він запустив трохи довшу чуприну, яку зачісував назад. У нього була разюча білозуба усмішка, тіло — наче з каменю витесане. Я не здивувався б, якби, на додачу до футбольної кар’єри, побачив його на щитах, які рекламують одяг чи парфуми на декотрих мангеттенських будівлях.

Я регулярно навідувався до Медісона, щоб подивитися матчі, в яких брав участь Вуді, відбувалися вони на стадіоні, що звався іще «Бургер-Шейк», мав тридцять тисяч місць для вболівальників, і всі вони були заповнені, й усі глядачі хором скандували ім’я Вуді. Не можна було не помітити, що у Ватазі Ґольдманів панує цілковита злагода, і я страшенно шкодував, що більше не належу до неї. Мені бракувало їх. Ватага знову складалася з трьох членів, і її територією був Медісон. Мої брати подарували третє місце Александрі, й тільки згодом я зрозумів, що те місце було перехідне: спершу там був я, потім Скотт, а тепер стала Александра.

Коли в листопаді 1998 року ми вперше після вступу до університету святкували День подяки, успіхи братів приголомшили мене. Враження було таке, наче за ті декілька місяців геть усе змінилося. Радість від зустрічі в Балтиморі лишилася, та гордощі від того, що належиш до Балтиморів, ті гордощі, що змалку надавали мені такої снаги, тепер покинули мене. Досі дядечко Сол і тітонька Аніта перевершували моїх батьків, а тепер мене переплюнули мої двоюрідні брати.

Вуді аж бризкав силою, на стадіоні він був непереможний, мов той вікінг, його вже вважали футбольною зіркою. Гіллель дописував у газету Медісонського університету, і його матеріали належно оцінили. Один викладач, який друкувався в «Нью-Йоркері», казав, що одну його статтю можна було навіть до того часопису подавати. Сидячи в розкішному домі за щедрим святковим столом, дививсь я на них, милувався їхньою величчю, й перед очима в мене поставало їхнє майбутнє: борець за справедливість Гіллель стане ще славетнішим адвокатом, ніж його батько, який, утім, твердо поклав собі зробити сина власником сусідньої контори, що чекала на нього вже зараз. «Батько і син Ґольдмани, адвокати-партнери». Вуді стане гравцем команди «Балтимор Рейвенс» — створили її два роки тому, та вона вже уславилася непоганими результатами завдяки вмілому добору талановитої молоді. Дядечко Сол казав, що має зв’язки у високих сферах — втім, це нікого не дивувало, — тож Вуді не залишиться непомічений. І я уявляв собі, як за кілька років вони придбають собі красиві, чималенькі будинки в Оук-Парку і стануть сусідами.

Матінка моя, либонь, відчула, що мені ніяково, й коли подали десерт, вирішила показати, що я теж не в тім’я битий, тож раптом сказала:

— А Маркі пише книжку!

Я почервонів мов буряк і попросив маму помовчати.

— Яку книжку? — запитав дядечко Сол.

— Роман, — відказала матінка.

— Ну, — сказав я, — це тільки проект, хтозна, що там із нього вийде.

— Він уже написав декілька оповідань, — провадила матінка. — Чудові тексти. Два вже опубліковані в університетському часописі.

— Ох, я так хотіла б їх прочитати, — люб’язно мовила тітонька Аніта.

Матінка пообіцяла надіслати ті оповідання, і я знову попросив її помовчати. Мені здавалося, ніби Вуді з Гіллелем глузують з мене. Я сам собі здавався дурненьким із моїми нікчемними оповіданнячками, надто ж у порівнянні з тим, ким вони, як на мене, стали — напівбогами, левами чи, може, орлами, що ладні полинути до сонця, тоді як я залишався тим самим вразливим парубійком, якому далеко було до їхнього блиску.

Того року в День подяки мені здалося, ніби обід у Балтиморів був особливо розкішний. Дядечко Сол помолодшав. Тітонька Аніта стала ще гарніша. Справді воно так було чи, може, я надто захоплювався ними і не помітив, що родина Балтиморів розпадається? Здавалося мені, що дядечко, тітонька і двоюрідні брати рухаються вгору, а насправді вони стрімко падали вниз. Минуло чимало літ, поки я це збагнув. Хоч що я там пророкував їм, але до Балтимора вони повернулися не задля того, щоб стати фахівцями права чи зірками у «Рейвенс». Та хіба ж міг я уявити собі, що з ними станеться?

23

Відколи я вступив до Массачусетського університету, де почувався, сказати б, на узбіччі, я з обуренням виявив, що коли йдеться про Невілів, Ватага Ґольдманів може розширюватися, як було і в Балтиморі у випадку зі Скоттом. Після Александри настала черга Патрика Невіля посісти в ній почесне місце. Щовівторка приїздив він до університету читати лекції. Ходили чутки, наче за тим, на чому він приїздив, можна було вгадати, в якому він гуморі: якщо в доброму, то був за кермом чорного «феррарі», яким просто-таки пролітав Нову Англію, а як у лихому, то приїздив «шевроле-юконом» із тонованими шибками. Він був страшенно популярний, і в нього завжди була повнісінька аудиторія студентів.

Незабаром у нього склалися тісні стосунки з Вуді та Гіллелем. Коли він з’являвся в Медісоні, то завжди бачився з ними.

Отими вівторками він водив їх разом з Александрою вечеряти в ресторан на головній вулиці. Як випадала вільна часина, бував на тренуваннях «Титанів» у кашкеті з їхніми кольорами. Він був присутній на всіх їхніх домашніх матчах і навіть на зовнішніх іграх, втрачаючи деколи по кілька годин у дорозі. Гіллелеві він завжди пропонував їхати з ним, тож матчі вони відвідували разом.

Гадаю, Патрикові подобалося товариство Гіллеля і Вуді, бо щоразу, коли він спілкувався з ними, це трохи нагадувало йому Скотта.

З ними він робив те, що хотів би робити вдвох із сином. Від другого семестру в Медісоні футбольний сезон завершився, й він запросив хлопців приїжджати до нього в Нью-Йорк. Вони із захватом розповідали мені, яке розкішне його помешкання: краєвид, джакузі на терасі, телевізори в кожній кімнаті. Небавом вони почувалися там як удома, розглядали мистецькі витвори, курили його сигари і смакували віскі.

На весняні вакації 1999 року він запросив їх до Гемптона. Після закінчення іспитів в університеті вони приїхали до мене в Монклер на чорному «феррарі», яке Патрик їм позичив. Я запропонував пообідати десь у місті, та в їхньому авто були тільки два сидіння, тож мені довелося взяти стареньку материну «хонду сівік», тоді як вони мчали зі страшенним ревиськом і швидкістю метеора. Під час обіду з’ясувалося, що вони трохи переглянули своєї кар’єрні плани. Нью-Йорк переміг Балтимор, економіка перемогла право.

— Працювати треба в фінансовій царині, — сказав мені Гіллель. — Щоб ти тільки бачив, як живе Патрик…

— Ми обідали зі спортивним директором «Джаєнтс», — сказав Вуді. — Навіть були на їхньому стадіоні в Нью-Джерсі. Він сказав, що наступного року до мене приїде представник від них.

Вони показали мені світлину, де обидва стояли на стадіоні команди «Джаєнтс». Я уявив, як за кілька років стоятимуть вони там, святкуючи перемогу команди в Супер-боулі, зірковий квотербек Вуді та його майже-брат Гіллель, новий золотий хлопчина, якого з радістю прийме до себе Волл-стріт.

На початку другого року їхнього навчання в університеті сталася одна подія.

Якось повертаючись до містечка п’ятою автострадою, на п’ятій милі після мосту Лебанон Вуді мало не збив молоду жінку, що йшла узбіччям. Було вже темно. Він відразу ж зупинився і вискочив із авто.

— З тобою все гаразд? — запитав він.

Вона плакала.

— Дякую, все добре, — втерши сльози, сказала вона.

— Небезпечно отак іти шляхом.

— Я буду уважна.

— Сідай, підвезу, куди тобі треба, — запропонував Вуді.

— Ні, дякую.

— Сідай, кажу.

Урешті вона погодилася. Ввімкнувши світло в салоні, Вуді подумав, що наче десь уже її бачив. То була гарна дівчина, з коротким волоссям. Обличчя її було наче знайоме.

— Ти навчаєшся в Медісоні?

— Ні.

— Певна, що з тобою все гаразд?

— Так. Я не хочу розмовляти.

Далі він їхав мовчки. Вона попросила висадити її на в’їзді до Медісона, коло безлюдної автозаправки.

Її звали Коллін. Вуді прочитав це наступного дня на її бейджі, побачивши дівчину за прилавком тієї автозаправки, де покинув її напередодні.

— Я так і знав, що десь тебе бачив, — сказав він. — Висадивши тебе тут, тільки тоді й уторопав.

— Прошу тебе, не говори про це. Заправився вже?

— Повний бак, третя колонка. І ще дай мені ці шоколадки. Мене звати Вуді.

— Дякую, що підвіз, Вуді. Прошу тебе, більше не треба говорити. З тебе двадцять два долари.

Він простягнув їй гроші.

— Коллін, у тебе все гаразд?

— Усе.

Увійшов іще один клієнт, і вона попросила Вуді забратися.

Він послухався. Дівчинна бентежила його.

Коллін була єдиною продавчинею на автозаправці. Цілими днями була там сама. Їй, либонь, не було і двадцяти двох років, за плечима тільки ліцей, та вона вже вийшла заміж за одного чолов’ягу з Медісона, водія далеких рейсів, який по кілька днів на тиждень збував у дорозі. Мала сумний погляд. І ніколи не дивилася клієнтам у вічі.

Увесь світ для неї обмежувався автозаправкою. Певне, тому вклала в неї всю свою душу. Крамничка була там охайна і завжди повна товарів. Стояло навіть декілька столиків, де клієнти могли випити кави чи з’їсти стандартний сандвіч, що вона для них підігрівала у мікрохвильовці. Від'їжджаючи, клієнти залишали їй на столі невеличкі чайові, які вона ховала в кишеню, не кажучи про них своєму чоловікові. Коли була хороша погода, вона виносила столи зі стільцями надвір, на моріжок, який облямовував автозаправку.

У Медісоні небагато куди можна було піти, і студенти збиралися в одних і тих же місцях. Коли Вуді з Гіллелем хотіли побути самі, то їздили на автозаправку.

Та нічна зустріч із Коллін збентежила Вуді, й він почав частіше заглядати до заправки: то йому треба було купити жуйку, то рідину для чищення скла. Він частенько брав зі собою Гіллеля.

— Чому ти туди їздиш? — урешті запитав Гіллель.

— Щось там негаразд… Хочу збагнути, що ж саме.

— Скажи ліпше, що закохався в неї, та й край.

— Гілле, ця дівчина ішла вночі автострадою й плакала.

— Може, з автомобілем сталося щось…

— В її очах був жах. Вона боялася.

— Кого?

— Хтозна.

— Вуді, не можна всіх захищати.

Отож частенько бував він на заправці й урешті приручив Коллін. Вона стала вже не така скута і навіть часом вступала з ними в розмови. Продавала їм пиво, хоч вони ще були неповнолітні. Сказала, що нічого за це їй не буде, тому що батько її чоловіка, Люка, начальник місцевої поліції. А сам Люк був дивний чолов’яга, як охарактеризували його мої брати. Загонистий, завжди неприємний. Вуді, що декілька разів зустрічав його на автозаправці, не любив Люка. Казав, що коли його бачить, у нього виникають якісь дивні почуття. Коли той чоловік бував у місті, Коллін поводилася по-іншому. А як він їхав у рейс, вона здавалася щасливішою.

Якось і я заглянув на ту заправку під час однієї зі своїх поїздок до Медісона. Відразу ж помітив, що Вуді їй подобається. Дівчина якось по-особливому дивилася на нього. Та й усміхалася вона лише тоді, як розмовляла з ним. То була недоладна, мимовільна усмішка, яку вона відразу ж намагалася погасити.

Спершу я гадав, що Вуді має якісь почуття до Коллін. Та незабаром втямив, що це не так. Обидва мої брати любили тільки одну дівчину — Александру.

Александра була на четвертому і останньому курсі університету. Потім вона поїде. Лише вона була в думках моїх братів. Минуло трохи часу, і я збагнув, що непорочної дружби їм замало. Їх не задовольняло те, що вони разом живуть у містечку, ходять у кав’ярні й на футбольні матчі. Їм кортіло більшого. Хотілося її кохання. Упевнивсь я в цьому, коли побачив їхню реакцію на те, що вона з кимось зустрічається.

Якось Патрик Невіль запросив їх на вихідні до себе додому, і вони, скориставшись нагодою, понишпорили в Александриній кімнаті. Розповіли мені про це в День подяки, і Гіллель показав те, що знайшли вони у неї в шухляді. То був шмат картону з намальованим на ньому червоним серцем.

— Ви залізли до її кімнати? — приголомшено запитав я.

— Атож, — потвердив Гіллель.

— Та ви з глузду з’їхали!

Гіллель страшенно був лютий на неї.

— Чому вона не сказала, що в неї є друг?

— А хто вам сказав, що він у неї є? — запитав я. — Може, це давня якась річ.

— І у ванній у неї дві зубні щітки, — докинув Вуді.

— То ви й у ванну заглянули?

— А чого там соромитися. Я подумав, що вона наша подруга, а друзі все одне одному розповідають.

— Що ж, — сказав я, — добре, як у неї хтось є.

— Авжеж, добре.

— А мені здалося, ніби це вас дратує…

— Таж ми друзі, то, гадаю, вона могла б нам про це сказати.

Дружба, що узаконювала їхню трійцю, таїла в собі набагато глибші почуття, попри ту угоду, яку ми уклали в Гемптоні.

Упродовж наступних місяців вони тільки й думали про Александриного коханця. Їм кортіло дізнатися, хто ж він. Коли вони навпростець запитали її про це, вона заприсягнулася, що нікого не має. Вони від того ще дужче затялися. Ходили за нею назирці студентським містечком. Щоб прослуховувати її телефонні розмови, вони скористалися старим радіомікрофоном, який задля цього прихопив із дому Гіллель. Розпитували навіть Патрика, але той нічогісінько не знав.

У травні 2000 року ми були присутні на церемонії вручення Александрі диплома.

Коли закінчилась офіційна частина, Александра скористалася метушнею й тихенько втекла. І не помітила, що слідом за нею подався Вуді.

Вона пішла до корпусу природничого факультету, де на неї вже чекав я. Угледівши мене, Александра кинулася мені на шию й почала цілувати.

І тоді до нас підбіг Вуді й приголомшено закричав:

— То це, значить, ти, Маркусе? Це ти був її хлопцем весь цей час?!

24

Того травневого дня 2000-го року я мусив усе розповісти і пояснити Вуді.

Ніхто, крім нього, не знав про те чарівне кохання, що виникло в нас із Александрою.

Наші стосунки поновилися восени після останнього мого перебування у Гемптоні. Я повернувся до Монклера з досадою, що зустрів її, і усвідомлюючи, як її кохаю. І ось за кілька тижнів виходжу я з ліцею, аж бачу — стоїть на паркувальному майданчику її авто, а вона сидить на капоті. Я так схвилювався, що не зміг цього приховати.

— Александро, що ти тут робиш?

Вона насупилася.

— Тебе захотіла побачити…

— А я гадав, ти з дітлахами не водишся.

— Сідай, дурнику.

— І куди ми поїдемо?

— Ще не знаю.

То й куди ж ми їхали? Дорогою життя. Від того дня, коли я сів поруч із нею в автомобіль, ми більше не розлучалися й пристрасно кохали одне одного. Ми весь час зідзвонювалися, весь час листувалися, вона слала мені посилочки. Приїздила в Монклер вихідними, часто і я їздив до неї у Нью-Йорк чи Медісон стареньким авто моєї матінки, на повну гучність вмикаючи радіо. Ми здобули благословення моїх батьків і Патрика Невіля, який пообіцяв нікому нічого не казати. Нам здавалося, що ліпше буде, як мої брати нічого не знатимуть про наші стосунки. Отак я порушив присягу Ватаги Ґольдманів ніколи не зазіхати на Александру.

Наступного року, коли я вступив на філологічний факультет Берроузького університету, ми були на відстані години їзди одне від одного. Мій сусід по кімнаті, Джаред, вихідними не бував там, тож вона приїздила до мене. І я робив те, чого ніколи не робив досі з братами: обманював їх. Брехав їм, щоб бути з Александрою. Казав, ніби їду до Бостона чи Монклера, а сам був із нею в Нью-Йорку. А як вони бували в Патрика Невіля в Нью-Йорку, то ми тішилися у ліжку в Медісоні.

Та попри це я страшенно ревнував, коли бачив її з ними в університеті, ревнував до тієї приязні, що була в неї з Вуді та Гіллелем. Аж якось вона сказала мені: «Ти ревнуєш мене до своїх братів, Маркусе? Та ти геть здурів! Ви всі троє вже цілком показилися». І вона казала правду. Не було в мене ніколи власницького почуття, не боявся я суперників, проте члени Ватаги Ґольдманів викликали в мене жах. Якось вона сказала таке, що вразило мене простісінько в серце: «Ти виграв, Маркі. Ти завоював мене. Що ти ще хочеш? Сварити мене за те, що я з’їла гамбургер із твоїми братами?»

Я повернув її в царину музики. Заохотив її домагатися своєї мрії. Змусив знову грати в нью-йоркських барах, писати музику в кімнаті університетського містечка в Медісоні. Скінчивши навчання, вона вирішила взяти свою долю до рук і готувалася підписати угоду з нью-йоркським продюсером, щоб розпочати кар’єру.

Вислухавши мене, Вуді пообіцяв не розповідати про це Гіллелеві.

Він не осудив мене. Просто сказав: «Що ж, тобі поталанило, ти запопав її, Маркі», — й дружньо ляснув мене по плечу.

На третьому курсі університету, восени 2000-го року, Вуді цілком присвятив себе футболові та Коллін, з якою дуже зблизився. Нам було по двадцять років.

Гадаю, він дуже сумував за Александрою. Та ніколи не казав про те Гіллелеві й гоїв свій смуток спортом. Він безперестану тренувався. Часом бігав по двічі на день, як бувало за часів спеціальної школи. Він став чільним гравцем «Титанів». Команда вигравала матч за матчем, а він сягав нових вершин. Йому цілком присвятили один із випусків університетського часопису.

Щодня приїздив він до Коллін на автозаправку. Гадаю, йому треба було, щоб хтось думав про нього. Коли він показав їй той часопис, вона сказала, що пишається ним. Та наступного дня він побачив у неї на шиї синці. У нього аж кров у жилах захолола.

— Що сталося? — запитав він.

— Іди собі, Вуді.

— Це Люк таке зробив, Коллін? Твій чоловік б’є тебе?

Вона благала його піти, і він послухався. Коли за три дні він приїхав до заправки, вона подала йому таємний знак, що сюди не треба заглядати. Четвертого дня вона чекала надворі. Він вийшов з авто і підійшов до неї. Не сказавши ні слова, вона взяла його за руку і попровадила в комору. Там кинулася до нього і щосили обняла. Потім поцілувала.

— Коллін… Ти повинна сказати мені, що сталося, — прошепотів Вуді.

— Це Люк… Він знайшов часопис у шухляді за прилавком. І розлютився.

— Він побив тебе?

— Уже не вперше.

— А нехай йому… Де він?

Вона відчула, що Вуді ладен роздерти її чоловіка на клапті.

— Сьогодні вранці він подався у штат Мен. Приїде завтра ввечері. Я прошу тебе не втручатися. Тільки гірше зробиш.

— То що, я повинен сидіти склавши руки, а він битиме тебе?

— Ми знайдемо на це раду…

— А поки що?

— А поки що кохай мене, — прошепотіла вона. — Так, як ніхто ще не кохав.

Він іще раз поцілував її, а потім ніжно взяв у тій-таки коморі. Йому було добре з нею.

Їхні стосунки тривали під час Люкових мандрівок. Половину тижня, коли Люк був у Медісоні, вона належала йому. Знайшовши той часопис, чоловік став її підозрювати. Він весь час за нею шпигував, почав її пильнувати. Вуді не міг до неї наблизитися. Він наглядав за нею здалеку, й на заправці, і вдома.

Потім Люк вирушав у дорогу своїм ваговозом. І для Коллін наставало визволення. Скінчивши роботу на заправці, вона виходила задніми дверми в сад, зустрічалася з Вуді на сусідній вулиці, і вони разом сідали в авто. Він відвозив її в студентське містечко, де вона не могла зустріти нікого, хто би її знав. Там вона почувалася в безпеці.

Якось увечері вони лежали в кімнаті, якою поступився їм Гіллель, і коли вона пригорнулася до Вуді після кохання, він побачив садна в неї на спині.

— Чому ти не подаси скаргу? Та він же тебе уб’є.

— Його батько начальник поліції в Медісоні, а брат заступник, — пояснила Коллін. — Тут нічого не вдієш.

— А Люк, мабуть, надто дурний був, щоб стати копом…

— Він хотів. Та в нього судимість за бійку.

— А якщо подати скаргу деінде? — спитався Вуді.

— Це юрисдикція Медісона. Та я й не хочу.

— Хтозна, чи довго зможу дивитися, як він тебе б’є.

— Закінчуй навчання, Вуді. А потім завезеш мене далеко-далеко.

Довго так тривати не могло. Люк дедалі дужче не довіряв їй і почав контролювати, чи вона вдома. Коллін мусила телефонувати йому, коли покидала заправку, потім телефонувати з дому. А потім він дзвонив, щоб перевірити, чи вона в хаті. Жодного дзвінка не можна було пропустити. Їй добряче перепало, коли вона пішла допомагати сусідці, в якої прорвало трубу в кухні.

Щоразу, коли Люк повертався з рейсу, Вуді бачив, що по ній наче ураган пройшов. Але бачилися вони чимраз рідше.

Люків брат почав регулярно приїздити на автозаправку, щоб поглянути, хто там є. Потім приїздив після роботи й відвозив її додому. «Хочу мати певність, що ти безпечно повернулася до хати, — казав він. — Хтозна, що за люди вештаються зараз вулицями».

Ситуація ставала серйозна. Вуді міг бачити Коллін тільки здалеку. Підходити до неї стало вже небезпечно. Гіллель часто його супроводжував. Вони разом сиділи на чатах в автомобілі. Стежили за заправкою чи за домом. Часом Вуді казав Гіллелеві стежити за обстановкою, а сам ненадовго заходив до Коллін.

Якось увечері вони проїздили коло її дому, аж їх почало переслідувати поліційне авто. Вуді став на узбіччі, і з автівки вийшов Люків батько. Він підійшов до них, перевірив документи і сказав:

— А зараз уважно послухай мене, хлопчино. Ганяй м’яча і тримайся своїх клопотів. І не лізь у чужі. Второпав?

— Звідки ви знаєте, що я граю в футбол? — здивувався Вуді.

На вустах поліцая заграла облудна посмішка.

— А я полюбляю знати, з ким маю справу.

— Треба триматися подалі від цього, Вуді, — сказав Гіллель. — Усе воно тхне смаленим.

— Знаю. Але що вдіяти, га? Вбити її чоловіка?

Гіллель недовірливо похитав головою.

— Не хочу, щоб із тобою скоїлося лихо, Вуді. І, зізнаюся, мені трохи страшно.

Того року в День подяки я вперше не побачив своїх братів. За два дні до того вони сказали, що їх запросив до себе Патрик Невіль, на свято, куди мали приїхати всі гравці «Джаєнтс». Та я вирішив усе ж таки податися до Балтимора. Як завжди робив змалку, приїхав я напередодні потягом. Та в Балтиморі, на превелике моє розчарування, мене ніхто не чекав на пероні. Я взяв таксі до Оук-Парку. Приїхавши до Балтиморів, побачив тітоньку Аніту, що виходила з дому.

— Ох, це ти, Маркі! — вигукнула вона. — Я геть забула, що ти приїжджаєш сьогодні ввечері.

— Пусте. Я ж тут.

— Знаєш, твоїх братів нема…

— Знаю.

— Мені так шкода, Маркі. Я чергую сьогодні в лікарні, мені треба вже йти. Дядечко радий буде бачити тебе. Їсти я приготувала, все в холодильнику.

Вона обняла мене. Коли тітонька пригорнула мене до себе, я відчув, ніби щось змінилося. Вона видавалася сумною й змореною. Не було вже в ній того сліпучого світла, що так осявало моє дитинство і юність. Я пішов до хати. Дядечко Сол сидів перед телевізором. Як і тітонька Аніта, він зустрів мене радісно й водночас печально. Я піднявся нагору, покинув речі в одній із кімнат для гостей і подумав собі, для кого ж вони призначаються, якщо стоять пусткою. Пройшов довгими коридорами, зазирнув до величезних ванних кімнат. Відвідав по черзі три вітальні, де було темно. Ні вогню в коминку, ні ввімкнутого телевізора, ні розгорнутої книжки чи газети, яку покинув читач, щоб знову сягнути по неї. Спустившись униз, я побачив, що дядечко Сол уже готує вечерю. Він поставив на стіл два куверти. Хіба ж багато часу минуло відтоді, як сиділи ми за оцим високим кухонним столом, я, Гіллель і Вуді, нетерпляче підстрибуючи і простягаючи тарілки тітоньці Аніті, яка, всміхаючись і сяючи від того, що бачить нас укупі, смажила на широкому тефлоновому деку величезні порції млинчиків і яєчні з індичим беконом.

Вечеряли ми мовчки. Апетиту майже не було. Єдине, про що балакав дядечко Сол, це були балтиморські «Рейвенси».

— Не хочеш піти на матч? Я взяв квитки, та ніхто й не глянув на них. А ця команда в нинішньому сезоні так добре грає, ти ж знаєш. Я тобі казав, що знайомий із їхніми організаторами?

— Авжеж, дядечку Соле.

— То треба бодай раз піти на матч. Скажи братам. У мене безкоштовні квитки, в ложах і все таке.

Після вечері я пішов погуляти кварталом. Приязно вітався з сусідами, що вигулювали своїх цуциків, наче був із ними знайомий. Здибавши патрульного, який проїжджав мимо, зробив йому таємний знак, і він відповів мені. Але той жест був даремний: благословенна пора нашого дитинства пропала назавжди, і віднайти її було неможливо — віднині Балтиморські Ґольдмани належали минулому.

Того ж таки вечора, коли я був у Балтиморі, а мої брати в Нью-Йорку, Коллін запізнилася додому. Вона вийшла з авто і побігла до хати. Сіпнула за клямку. Та двері були замкнені. Він уже пішов. Вона зиркнула на годинник: була дев’ятнадцята двадцять дві. Їй захотілося плакати. Вона відімкнула двері своїм ключем і ввійшла до темного помешкання. Знала, що він повернеться й покарає її.

Вона не повинна була запізнюватися після роботи. Знала це, Люк їй так наказав. Вона зачиняла автозаправку о дев’ятнадцятій годині, і в дев’ятнадцять п’ятнадцять мала бути вже вдома. Якщо ж її не було о тій порі, він ішов із дому. Йшов до улюбленого бару і, повернувшись, брався до неї.

Вона чекала його до одинадцятої вечора. Хотіла було зателефонувати Вуді, та його в це не варто було вплутувати. Вона знала, що це недобре скінчиться. У такі хвилини їй кортіло втекти. Але куди?

Він увійшов, грюкнувши дверима. Вона здригнулася. Він став у дверях вітальні.

— Ох, мені так шкода… — простогнала вона, щоб погамувати лють свого чоловіка.

— Ти що це коїш, лярво? Га? Що коїш, питаю? Ти закінчуєш о дев’ятнадцятій. О дев’ятнадцятій годині! Чому я повинен сидіти тут і чекати на тебе, мов дурник? Ти за кого мене тримаєш, га? За йолопа якогось, так?

— Прости мені, Люку. О дев’ятнадцятій приїхали клієнти, потім я зачиняла заправку, то й запізнилася на п’ять хвилин.

— Ти закінчуєш о дев’ятнадцятій годині, то я хочу, щоб о дев’ятнадцятій п’ятнадцять ти була вдома! Це нескладно запам’ятати. Але ти завжди хочеш схитрувати!

— Таж поки все позамикаєш там…

— Годі вже скімлити, чула? Неси свою сраку в автомобіль.

— Люку, тільки не це! — благально вигукнула вона.

Він погрозливо тицьнув у неї пальцем.

— Тобі ліпше послухатися мене.

Вона вийшла надвір і залізла в його пікап. Він сів за кермо і рушив з місця.

— Прости, Люку, прости! — пищала вона як мишка. — Я не буду більше запізнюватися!

Він її не слухав. Тільки вилляв на неї потік брудної лайки. Дівчина плакала. Він уже виїхав з Медісона і звернув простісінько на п’яту автостраду. Проїхав міст Лебанон і котив далі. Вона благала його повернутися додому. Він реготав. «Невже тобі погано зі мною?» А потім раптом загальмував посеред шляху.

— Кінцева зупинка, пасажирів просять покинути транспорт, — сказав він тоном, що не передбачав заперечень.

— Люку, прошу тебе, тільки не це, — казала вона благально.

— Вилазь! — раптом крикнув він.

Коли він кричав, це означало, що треба таки виходити. Вона вийшла з авто, і він рвонув з місця, покинувши її за вісім миль від дому. Така була його покара: вона мусила повертатися пішки вночі в Медісон. Простувала у вогкій імлі, на ній була тільки коротка сукенка і тоненькі колготки. Постать її помалу тонула в темряві.

Коли це сталося вперше, вона запротестувала. Люк аж почервонів від крику, виганяючи її з автомобіля, й вона збунтувалася. Сказала, що з дружиною так не поводяться. Тоді Люк вийшов з авто.

— Ану йди до мене, янголе мій, — майже ніжно звелів він їй.

— Навіщо?

— Я хочу покарати тебе. Дати тобі по мордяці, щоб ти второпала: коли я тобі щось звелів, ти повинна слухатися.

Вона відразу ж здалася.

— Вибач, я не хотіла гнівати тебе… Я піду, я все робитиму, що ти скажеш. Прости мені, Люку. Не гнівайся на мене, прошу!

Вона вийшла з авто і пішла автострадою, та й п’ятьох хвилин не минуло, як її змусив зупинитися Люків голос.

— Ти второпала, що я тобі сказав, чи ні? Ми що, не однаковою мовою балакаємо?

— Ні, Люку. Ти сказав мені забиратися, то я й забралася.

— Це було раніш! А тепер інший наказ. Я що тобі сказав, га?

Вона перелякано заридала.

— Я вже й не знаю, Люку… Вибач мені, я вже нічого не тямлю.

— Я звелів тобі прийти, щоб заробити по мордяці. Ти забула?

Ноги її затремтіли.

— Прости мені, Люку, я все добре засвоїла. Обіцяю, що тепер слухатимусь.

— Іди сюди! — загорлав він, не рушаючи з місця. — Коли я кажу іти сюди, ти повинна йти до мене! Чого ти хвостом крутиш, га?

— Вибач, Люку, я така дурненька, я більше не буду.

— Іди сюди, хвойдо! Ану йди, бо гірше буде!

— Ні, Люку, благаю тебе!

— Хутко!

Вона перелякано підійшла і стала перед ним.

— Ти заробиш п’ять добрячих лящів по рилу, второпала?

— Я…

— Второпала?

— Так, Люку.

— Лічи.

Вона стала перед ним, і він звів руку. Вона заплющила очі, здригаючись від ридань усеньким тілом. Він дав їй замашного ляпаса, і вона повалилася додолу. Вона ридала.

— Я сказав: лічи!

Вона хлипала, впавши навколішки на холодний бетон.

— Один… — насилу промовила вона.

— Добре. Встань!

Вона підвелася. Він знову дав їй ляпаса. Вона зігнулася вдвоє, взявшись долонями за обличчя.

— Два! — прохрипіла вона.

— Добре, тепер стань на місце.

Вона послухалася, він звів її лице догори і щосили вліпив ще один ляпас.

— Три!

Вона повалилася горілиць.

— Годі, годі, не лежи, вставай! І я не чув, щоб ти лічила.

— Чотири, — прохлипала вона.

— От бачиш, уже й кінець скоро. Стань переді мною й тримайся рівно.

Скінчивши ті катування, він звелів їй ушиватися, й вона відразу ж чкурнула відтіля. З годину йшла автострадою, аж перед нею з’явився міст Лебанон. До Медісона лишилася понад половина шляху. Вона скинула черевички, що геть намуляли їй ноги і не давали йти, і попрямувала вперед, ступаючи холодним асфальтом, що обдирав їй ступні. Раптом шлях осяяли автомобільні фари. Хтось їхав. Водій помітив її лише останньої миті й мало не збив. Відразу ж зупинився. Вона вже бачила цього хлопця на автозаправці. Отак уночі вона зустріла Вуді.

Відтоді, як вона запізнювалася, Люк одвозив її подалі й лишав на порожній автостраді, змушуючи пішки вертатися додому. Коли тієї ночі вона прийшла до хати, двері були замкнені зсередини. Вона вклалася на маленькому диванчику під козирком і заснула, тремтячи від холоду.

Вуді дедалі дужче переймався нею. Гіллель поділився зі мною своєю тривогою, розповівши про все те на початку 2001 року.

— Хтозна, чому він так прилип до тієї дівчини. Та вже півроку тільки й думає про те, як врятувати її. Він дуже змінився. Може, ти щось знаєш про це?

— Ні.

Я брехав. Знав, що Вуді намагався забути Александру, прихилившись до Коллін.

Рятуючи її, він сам хотів порятуватися. Зрозумів я й те, що в тих нічних спостереженнях Гіллель не просто супроводжував його задля товариства, а наглядав, щоб Вуді не утнув чогось лихого.

Він не зміг запобігти сутичці між Люком і Вуді, що сталася у лютому в одному з барів Медісона.

Медісон, Коннектикут

Лютий 2001 року

Вуді їхав головною вулицею Медісона, аж угледів коло бару Люків пікап. Він відразу ж загальмував і поставив авто поруч із ним. Вже десять днів Люк не їздив у рейси. Десять днів Вуді Коллін не бачив. Десять днів мусив він дивитися на неї здалеку. За кілька днів до того, увечері, він почув, як з їхнього дому долинає страшенний крик, та Гіллель не дав йому вискочити з авто й утрутитися. За якусь часину те все вщухло.

Він увійшов до бару і побачив, що Люк стоїть коло барної стійки. Вуді подався простісінько до нього.

— Ага, ось і наш гравець причвалав! — сказав Люк, що вже був добряче напідпитку.

— Прикуси язика, Люку, — сказав йому Вуді.

Люк був на десять років старший за нього. Кремезний, масивніший, нахабний, з грубими ручиськами.

— У тебе проблеми, футболісте? — підводячись, запитав Люк.

— З тобою в мене проблеми. Я хочу, щоб ти дав спокій Коллін.

— Отак? Ти кажеш мені, що я повинен робити з власною жінкою?

— Атож. Не лізь до неї. Вона не любить тебе.

— Що ти це цвікаєш мені, вилупку? Даю тобі дві секунди, щоб ти відсіля вшився.

— Якщо ти її бодай пальцем торкнеш іще…

— Та й що?

— Я уб’ю тебе.

— Клятий вилупку! — заревів Люк, хапаючи Вуді за барки. — Та ти просто вилупок проклятий, більш ніхто!

Вуді відіпхнув його і щосили вгатив у щелепу. Люк устояв на ногах, розпочалася бійка, і на них кинулися відвідувачі бару, щоб розборонити. Настало сум’яття, й незабаром пролунали поліційні сирени. До бару приїхав Люків батько з його братом. Вони затримали Вуді й запхнули його в авто. Потім відвезли за місто, в порожній кар’єр, і так віддухопелили кийками, що він знепритомнів.

Отямився за кілька годин. Обличчя було потовчене, плече розтрощене. Він насилу дійшов до автостради і почав чекати попутку.

Хтось відвіз його до Медісонської лікарні, де його вже розшукував Гіллель. У нього були тільки синці й садна, та плече довелося підлікувати.

— Що сталося, Вуді? — запитав Гіллель. — Я всеньку ніч тебе шукав.

— Нічого.

— Вуді, цього разу тобі пощастило. Ще трохи, і ти вже не зміг би грати в футбол. Ти цього хочеш? Пустити за вітром свою кар’єру?

Коллін дорого обійшлося те заступництво. Коли він побачив її за тиждень на автозаправці, око в неї запливло синцем, а губа була розбита.

— Що ти оце накоїв, Вуді?

— Я хотів захистити тебе.

— Нам ліпше не бачитися більше.

— Ох, Коллін…

— Зроби мене ласку, тримайся подалі від мене.

— Я хотів тебе захистити.

— Не треба нам бачитися. Так буде ліпше. Іди звідси, прошу тебе!

Він послухався.

За кілька тижнів по тому настали весняні вакації. Ми з Гіллелем скористалися ними, щоб забрати Вуді з Медісона й обернути його мізки в інший бік, поселивши на десять днів у Буенавісті. Те перебування у Флориді збіглося з поважним і несподіваним погіршенням здоров’я дідуся Ґольдмана.

Він занедужав на пневмонію й страшенно охляв. Коли ми покинули Флориду, старий був іще в лікарні. Тітонька Аніта казала, що довго він не проживе на білому світі. Потім його виписали і він повернувся до притулку, та вже не вставав із ліжка. Щодня зранку ми приходили його відвідати: відпочивши вночі, він охоче розмовляв. Сили в нього вже було небагато, та здоровий глузд він зберіг. Якось під час розмови Вуді сказав йому:

— Знаєш, дідуню, я й досі не знаю, що ж за професія в тебе була.

Дідусь лагідно всміхнувся.

— Я був головою фірми «Ґольдман і компанія».

— А що це таке?

— Невеличка фірма, що виготовляла медичне обладнання, я сам її заснував. То було найбільше творіння мого життя: уяви собі, «Ґольдман і компанія» існувала понад сорок років. Я любив ходити на роботу: підприємство містилося в ошатному будинку з червоної цегли, його видно було з дороги і на ньому великими літерами написано: ҐОЛЬДМАН. Я дуже пишався цим.

— А де це було? У Балтиморі?

— Ні, в штаті Нью-Йорк. Ми тоді мешкали за кілька миль звідти, в Секокусі, штат Нью-Джерсі.

— А що ж сталося з фірмою «Ґольдман і компанія»? — запитав Вуді.

— Ми продали її. Ви вже народилися, та, звісно ж, не пам’ятаєте того. Це було в середині 1980-х років.

Дідусь задовольнив цікавість Вуді, коли той запитав, чи не збереглося світлин з тієї пори. Бабуся дістала коробку з-під взуття, де була ціла купа перемішаних без ладу фотографій. Стосувалися вони переважного того останнього періоду: там було чимало облич, яких ми не знали — то були друзі з Флориди — а також кілька світлин з дідусем і бабусею. Врешті ми натрапили на фото дідуся перед тією славетною спорудою фірми «Ґольдман і компанія» і довгенько її розглядали. Знайшли ми і декілька світлин із Гіллелем, Вуді та мною в юності, під час нашого перебування у Флориді.

— Ватага Ґольдманів! — помахавши фотографією, сказав дідусь, і ми засміялися.

Світла пам’ять тобі, дідусю Максе Ґольдмане. Він помер через півтора місяця. І досі пам’ятаю ту останню пору його життя, пам’ятаю, який жвавий він був і з почуттям гумору, хоч уже стояв на порозі смерті.

Завжди пам’ятатиму його лагідний сміх. Його вимогливість. Його ходу й неодмінну елегантність. І коли я збираюся на якусь церемонію, вручення премії чи важливу зустріч і зав’язую краватку, то завжди згадую, як бездоганно він вбирався.

Нехай земля буде тобі пухом, любий мій дідусю. Знай, що мені бракує тебе на цім світі. Вірю, що ти дивишся на нас із небес і з утіхою та хвилюванням стежиш за моїм життям. Ти знаєш, звісно, що травлення в мене пречудове і я не маю спастичного закрепу. Може, це завдяки тим десяткам кілограмів висівок, що їх ти змушував мене лигати у Флориді під твоїм зичливим наглядом. Дякую тобі за все, що ти дав мені, спочивай спокійно.

25

Поховали дідуся 30 травня 2001 року в Секокусі, Нью-Джерсі, в місті, де народилися вони з бабусею, де ріс мій батько з дядечком Солом. На похорони приїхало декілька друзів із Флориди.

Я сидів коло моїх братів. Була там і Александра, вона сиділа позад нас. Я тихенько просунув руку поміж стільцями, і вона потиснула мені долоню. Я почувався дужим поруч із нею.

Згодом Вуді сказав їй того дня:

— Це просто диво, що ти так його кохаєш.

Вона всміхнулася.

— А в тебе як? — запитала вона. — Гіллель казав мені про ту дівчину, Коллін…

— Вона заміжня. Все непросто. Я вже давненько не бачив її.

— Ти кохаєш її?

— Хтозна. Почуваю до неї ніжність. Завдяки їй я не такий самотній. Але вона — не ти.

Церемонія скидалася на самого дідуся: так само стримана, та з крапелькою гумору. Мій батько виголосив промову над могилою, натякнувши на висівки, що трохи звеселило всіх. Потім промовляв дядечко Сол, він був поважніший. Почав свою промову словами: «Вперше повертаюся я до Нью-Джерсі. Ви знаєте, що мої стосунки з татом не завжди були безхмарні…»

Дивно прозвучала та фраза. Не узгоджувалася вона з тим тісним зв’язком поміж дядечком і його батьками, що їхнім свідком був я за доби розквіту Балтиморів.

Після похоронів та обіду бабуся захотіла проїхати Секокусом. Ніколи я тут не бував, тож запропонував повезти її. Намагаючись збагнути, на що ж ото натякав дядечко Сол, я скористався тим, що ми були самі в автомобілі, й спробував розпитати її.

— Про що ото казав дядечко Сол?

Бабуня дивилася у вікно й наче не чула мене.

— Га, бабцю?

— Маркі, — сказала вона, — зараз не пора для запитань.

— Щось поміж ними сталося? — наполягав я.

— Маркі, помовч і дивися на шлях, прошу тебе. Годі вже набридати мені такого сумного дня.

— Вибач, бабцю.

Більше я ні про що не розпитував. Вона показала, як проїхати до їхньої колишньої домівки, де вони, здається, мешкали тоді, як фінансова ситуація фірми «Ґольдман і компанія» вже похитнулася. Потім попросила повезти її до колишнього підприємства Ґольдманів. Я не знав, куди їхати, й вона показала шлях.

Ми їхали з двадцять хвилин, покинули Нью-Джерсі, заїхали в штат Нью-Йорк і звернули в занедбану промислову зону. Бабуня звеліла мені зупинитися коло порожньої споруди з червоної цегли. Тицьнула пальцем на фасад. «Отам був мій кабінет», — сказала вона, показавши на діру в стіні, що, либонь, колись була вікном.

— Що ти там робила?

— Провадила бухгалтерію. Я завідувала фінансами. Твій дідусь добре вмів торгувати, та, заробивши долар, тратив два. Я контролювала видатки і на підприємстві, й удома.

Коли я нарешті привіз її на паркувальний майданчик цвинтаря, Балтимори вже нетерпляче очікували нас у чималенькому мінівені з водієм, що мав відвезти нас до Мангеттена. Дядечко Сол замовив номер у «Нью-Йорк плаза» для бабуні й усіх Балтиморів. А Монклери залишалися у Монклері.

Наступного дня дядечко попросив мене приїхати до нього в готель, і я послухався. Він зібрав нас трьох, мене, Гіллеля й Вуді, в затишному закапелку готельного бару й оголосив, що дідусь заповідав, щоб усі його заощадження поділили порівну поміж «трьома його внуками». Кожному з нас припадало по двадцять тисяч доларів.

За тиждень після похорону я відвіз бабуню до Флориди. Сів із нею в літак і побув в Маямі кілька днів, щоб вона не почувалася самотньо. Дядечко Сол надав у моє розпорядження свої апартаменти в Буенавісті.

Моє перебування з бабунею в притулку для старих людей підбадьорило її. Як зараз бачу її того дня, коли ми повернулися до Маямі, ось вона сидить на терасі, курить цигарку і дивиться на океан, та погляд губиться десь удалині. На столі в крихітній вітальні стояла коробка з-під взуття, наповнена старими світлинами. Я взяв кілька з них навмання й почав розпитувати її, бо не впізнавав там ні облич, ні людей. Відповідала вона неохоче, я відчував, що порушую її прагнення спокою. Раптом вона завела мову про речі на меблевому складі.

— Що це за меблевий склад? — запитав я.

— Він в Авентурі. Адреса в шафці для ключів.

— І що там?

— Усі родинні альбоми. Як хочеш побачити світлини, то поїдь туди. Вони там посортовані, розкладені за роками і підписані. Роби з ним, що хочеш, тільки не дошкуляй мені запитаннями.

І зараз не знаю, нащо вона сказала мені про ті альбоми, чи щоб я поїхав і глянув на них, чи щоб просто забрався відтіля. Мені було так цікаво, що я подався до того складу і, як вона й казала, знайшов там світлини, на яких було все життя Ґольдманів, тисячі світлин, гарно впорядкованих у вкритих курявою альбомах. Я розгортав їх один за одним; переді мною поставали молоді обличчя, всі ми, якими були раніше. Потім я перейшов до раніших періодів і задля розваги почав шукати там себе. Ось я ще немовля, ось наш дім у Монклері, фарба на ньому геть свіжа. Ось я у пластиковій ванночці на моріжку перед хатою. Ось перші мої дні народження. Раптом я зрозумів, що на всіх світлинах бракує найголовніших персонажів. Спершу мені здалося, що це випадковість або ж фото розташовані неправильно. Кілька годин переглядав я альбоми, аж ствердив очевидне: ми були скрізь, їх не було ніде. Монклерів скільки хочеш, а Балтимори, здається, персони нон ґрата. Жодного знімка немовляти Гіллеля, жодного дня його народження. Жодного фото з весілля дядечка Сола й тітоньки Аніти, а світлин моїх батьків аж три альбоми. На перших світлинах Гіллелеві було вже п’ять років. Складалося враження, що для дідуся й бабусі Балтиморів довгенько не існувало.

Бабуня Рут, либонь, подумала собі, що я назавжди засяду з тими світлинами на меблевому складі й вона зможе спокійно курити собі на терасі. На превелике її невдоволення, я приїхав у її маленьке помешкання й привіз те все з собою.

— Маркі, нащо ти притягнув сюди все це добро? Якби я знала, то ніколи не сказала б тобі про той склад!

— Бабуню, що відбувалося впродовж цих років?

— Про що ти питаєш? Про альбоми?

— Та ні, про Балтиморських Ґольдманів. Тут немає жодного їхнього фото аж до Гіллелевих п'яти років…

Спершу вона прибрала роздратованого вигляду і махнула рукою, ніби відганяючи розмову про це.

— Ох, — сказала вона, — облишмо це минуле, так буде ліпше.

Я знову подумав про дивну фразу, яку вимовив дядечко Сол на похороні дідуся.

— Бабуню, — наполягав я, — таке враження, наче вони якоїсь миті зникли з лиця землі.

Вона сумовито всміхнулася.

— Ти навіть не знаєш, Маркі, як влучно висловився. Ти ніколи не питав, як твій дядечко опинився в Балтиморі? Дядечко Сол і твій дідусь не розмовляли понад десять років.

26

Навчальний рік в університеті вже скінчився, аж наприкінці червня 2001 року, після похорону дідуся, Вуді повернувся до Медісона. Йому дуже кортіло знову побачити Коллін.

На автозаправці її не було. Там порядкувала якась незнайома дівчина. Вуді зупинився коло тієї вулиці, де мешкала Коллін. Він побачив Люків пікап перед хатою: той був тут. Заховавшись в авто, Вуді чекав. Коллін він не бачив. Цілу ніч він отак пробув. Удосвіта наступного дня Люк вийшов з хати. У нього був наплічник. Він сів у пікап і поїхав. Вуді подався за ним, тримаючись оддалік. Вони підкотили до бази транспортної компанії, де працював Люк. За годину він виїхав за кермом ваговозу. Вуді мав спокій принаймні на добу.

Він поїхав до хати. Постукав у двері. Ніякої відповіді. Він постукав іще, спробував зазирнути у вікно. Дім здавався безлюдним. Раптом позаду пролунав голос, і він аж підскочив.

— Нема її.

Він обернувся. То була сусідка.

— Прошу?

— Ви шукаєте крихітку Коллін?

— Так, пані.

— Нема її.

— А де вона?

Сусідка зробила сумне обличчя.

— Вона в лікарні, дитино моя.

Вуді помчав у лікарню Медісона. Вона лежала в ліжку, обличчя було понівечене, на шиї ортопедичний комір. Видно було, що її побили. Коли побачила його, її очі засяяли.

— Вуді!

— Цить, лежи спокійно.

Хотів поцілувати її, торкнутися, та боявся, що їй буде боляче.

— Вуді, я вже гадала, ти не прийдеш.

— Тепер я тут.

— Вибач, що я нагнала тебе. Ти мені потрібен.

— Я вже нікуди не поїду. Тепер я з тобою.

Вуді знав: якщо він нічого не вдіє, то Люк врешті її вб’є. Та як її захистити? Він попросив допомоги в Гіллеля, той спитався поради в дядечка Сола і Патрика Невіля. Вуді снував усілякі безглузді плани, як заманити в пастку Люка: підкинути зброю й марихуану до його автомобіля й викликати федеральну поліцію. Та всі сліди провадили до нього. Гіллель сказав: щоб законно посадити Люка, його треба вивести з-під юрисдикції його батька. І в нього з’явився задум.

Медісон, Коннектикут

1 липня 2001 року

Коллін покинула дім відразу ж після полудня. Вона вкинула валізу в багажник автомобіля й поїхала. За годину повернувся Люк. На кухонному столі він знайшов записку.

Його охопила страшенна лють. Вона хоче поговорити? Він їй дасть. Він відіб’є їй охоту до цих витівок. Він плигнув в автомобіль і на шаленій швидкості помчав до мотелю. Відразу ж побачив її авто перед дверима. Він кинувся туди і заходився гамселити в двері.

— Ану відчиняй, Коллін!

Вона відчула, як усередині в неї все похололо.

— Люку, я не відчиню тобі, якщо ти не заспокоїшся.

— Відчини негайно!

— Ні, Люку.

Він гатив у двері з усієї сили. Коллін не втерпіла і закричала.

Гіллель і Вуді були в сусідній кімнаті. Гіллель узяв слухавку і набрав номері поліції. Йому відповів оператор.

— Тут якийсь чолов’яга лупцює дружину, — сказав Гіллель. — Гадаю, він її зараз уб’є…

Люк був іще надворі, шалено садив носаками і кулаками в двері. Гіллель поклав слухавку, глянув на годинник, зачекав, поки мине хвилина, потім зробив знак Вуді, який зателефонував до кімнати Коллін. Вона взяла слухавку.

— Ти готова, Коллін?

— Так.

— Треба діяти.

— Знаю.

— Ти хоробра.

— Я зроблю це для нас.

— Я тебе кохаю.

— Я теж.

— А тепер вперед.

Вона поклала слухавку. Глибоко вдихнула повітря й відімкнула двері. Люк кинувся на неї й почав бити. Страшенний крик пролунав на паркувальному майданчику. Вуді вибіг із кімнати, дістав з кишені ножа і пробив колесо Люкового пікапа, а потім хутчій ушився відтіля. Удари лунали й лунали. І не чутно було ніякої поліційної сирени.

— Годі! — вигукнула крізь сльози Коллін, скрутившись долі в клубок, щоб захиститися від ударів носаками.

Люк згріб її за коси, вирішивши, що з неї поки що досить. Витяг її надвір і запхнув силоміць в авто. Клієнти мотелю повиходили на галас, та не зважувалися втручатися. Аж удалині заквилили сирени. Тієї миті, коли Люк на повній швидкості виїздив із паркувального майданчика, під’їхали дві поліційні автівки. Колесо в нього було пробите, тож він далеко не втік. Його затримали за кілька хвилин. Подавшись до мотелю, він перетнув кордон штату Нью-Йорк. Там його посадили до в’язниці, де на нього чекав суд за побиття й незаконне позбавлення волі.

Коллін тимчасово поселилася в Балтиморі, в Ґольдманів. Вона просто-таки відродилася. Весь серпень вона була з нами трьома, з Вуді, Гіллелем і мною, у Флориді. Бабуня попросила нас допомогти дати лад у дідусевих справах.

Не було потреби втрьох порядкувати в його паперах і книжках. Отож, ми сказали Вуді з Коллін, щоб вони побули трохи вдвох. Вони орендували автомобіль і попрямували на Кіс.

Ми з Гіллелем тиждень поспіль розбирали папери, які лишив після себе дідусь.

Домовилися ми так, що я буду працювати з архівами, а Гіллель із документами. Отож, знайшовши в шухляді заповіт, я віддав його Гіллелеві, не прочитавши.

Гіллель довго вивчав його. Потім якось дивно хитнув головою.

— Усе гаразд? — запитав я. — Ти аж пополотнів.

— Усе добре. Тут душно. Піду на балкон, дихну свіжим повітрям.

Він згорнув заповіт удвічі і вийшов з кімнати, забравши його з собою.

27

На початку вересня Люкові присудили три роки ув’язнення в штаті Нью-Йорк. Для Коллін то було звільнення, й вона відразу ж подала позов про розлучення. Тепер могла спокійно мешкати в Медісоні. Та пора збіглася з початком четвертого і останнього нашого курсу в університеті. І тоді ж таки стадіон «Бургер-Шейк» у Медісоні став стадіоном Сола Ґольдмана. Пам’ятаю ту церемонію, коли 8 вересня над стадіоном міняли його назву, я теж там був присутній. Дядечко Сол аж сяяв. Зібралися всі очільники університету. Масивні металеві літери затуляла запона, і після промови ректора дядечко Сол сіпнув за мотузка і відкрив нову назву стадіону. І тільки однієї людини, бозна й чому, не було там — тітоньки Аніти.

За кілька днів Нью-Йорк струсонув терористичний акт 11 вересня. Як і решта країни, Медісон був приголомшений, і успіх «Титанів» трохи відвернув людей від телевізорів і змусив їх піти на стадіон.

Для Вуді то був початок надзвичайного сезону. Він грав на найвищому рівні. Натоді ніщо не віщувало того, що з ним скоїлося далі. Той рік мав стати для «Титанів» порою остаточного визнання. Вуді грав мов несамовитий, він просто-таки рвався до перемоги. Сезон насилу розпочався, а «Титани» вже вирвалися вперед за очками, здобуваючи перемогу за перемогою й долаючи дедалі більшу кількість суперників. Успіхи команди приваблювали неймовірну кількість глядачів, на матчі неможливо було роздобути квитки. Медісон мав з цього добрячий зиск: ресторани були переповнені, в крамницях швидко розкуповували футболки і прапори з кольорами команди. У краю всі аж не тямилися: все свідчило про те, що цього року «Титани» виграють університетський чемпіонат. Поміж шанувальниками Вуді була й Коллін. Віднині вона гордо з’являлася з ним у місті. Як випадала нагода, вона зачиняла автозаправку раніше і їхала подивитися на тренування. Як у Вуді випадала вільна часина, він помагав їй. Привозив товар, обслуговував автомобілі клієнтів, які казали: «Якби я знав, що мені сьогодні заправлятиме бак чемпіон з футболу…»

Вуді став не лише зіркою поміж студентами, а й улюбленцем усього Медісона, де в одній забігайлівці пропонували в меню гамбургер, що так і звався — «Вуді». То був чотириповерховий сандвіч, де було стільки хліба і м’ясива, що його не міг з’їсти навіть голодний чолов’яга. Тому, хто все ж таки зумів упоратися з ним до крихти, це частування перепадало за рахунок закладу, крім того, їдця знімали фотоапаратом, а світлину вішали на стіну під захоплений галас відвідувачів. І власник закладу завжди гордо казав:

— Цей «Вуді» точнісінько такий, як і наш Вуді: ніхто не може його здолати.

Під час обіду в День подяки Вуді попросив дозволу написати на своїй футболці прізвище Ґольдман замість його власного. Всі дуже зраділи і схвилювалися. Вперше він нас перевершив: завдяки йому ми вже не були Балтимори чи Монклери, а просто — Ґольдмани. Нарешті ми об’єдналися під одним стягом.

За тиждень по тому місцева газета «Медісон Дейлі Стар» опублікувала репортаж про Балтиморів, де розповідалося про Вуді, Гіллеля, тітоньку Аніту і дядечка Сола, а також вмістила світлину, де вони були вчотирьох, щасливі й усміхнені, тримаючи футболку Вуді з написом «Ґольдман».

Поки всі стежили, як Вуді підіймається на вершину спортивної слави, тітонька Аніта й дядечко Сол у Балтиморі помалу поринали в морок, тільки ніхто цього не помічав.

Спершу дядечко Сол програв дуже великий процес, над яким працював декілька років. Він захищав у суді жінку, яка подала позов проти страхової компанії, що відмовилася платити медичні видатки її чоловікові-діабетикові, який від того помер. Дядечко Сол вимагав сплати кількох мільйонів збитку. Їм у цьому відмовили.

Потім поміж ним і тітонькою Анітою виникла велика незлагода. Вона хотіла дізнатися розмір пожертви, яку він пообіцяв Медісонському університетові за те, що стадіон почав носити його ім’я.

Він казав, що воно майже нічого не коштує, що усе залагоджено з ректором. Вона не вірила. Він якось дивно поводився. Це не схоже було на нього — він ніколи не виставляв себе напоказ. Вона знала, що він щедрий і уважний до людей. Він завжди фінансував роздачу благодійної юшки, ніколи не проходив коло безпритульного бідолахи, щоб не дати йому копійчину. Але ніколи тим не хвалився. Ніколи нікому про те не розповідав. Він був скромний, тихенький, і за це вона його любила. Що сталося з цим чоловіком, аж він захотів, щоб його ім’я пишалося над футбольним стадіоном?

Вона почала робити те, чого не робила ніколи впродовж їхнього спільного життя, — нишпорити в його столі, переглядати його папери, читати його пошту і мейли. Тітка хотіла знати правду. Вдома вона нічого не знайшла, тож, скориставшись тим, що він був у суді, зайшла до його кабінету і замкнулася там під якимось приводом. Знайшла там теку з його особистими паперами й дізналася, що дядечко Сол пообіцяв університетові шість мільйонів доларів. Вона очам своїм не повірила. Перечитала ті папери кілька разів. Як міг утнути таке її чоловік? Навіщо? І, головне, де він узяв такі гроші? Що він від неї приховував? У неї було таке враження, наче вона перебуває в полоні страшного марення. Вона зачекала, поки він прийде до кабінету, і почала вимагати пояснень, але він сприйняв її відкриття спокійнісінько.

— Тобі не варто було порпатися в моїх паперах. Особливо тут. У мене є професійні таємниці.

— Не пересмикуй, Соле. Шість мільйонів доларів! Ти обіцяв шість мільйонів доларів? Звідки ти візьмеш такі гроші?

— Тебе це не стосується!

— Соле, ти мій чоловік! Як це воно мене не стосується, га?

— Бо ти нічогісінько не зрозумієш.

— Скажи мені, Соле, благаю тебе. Де ти взяв такі грубі гроші? Що ти приховуєш? Ти зв’язався з організованою злочинністю?

Він зареготав.

— Що ти оце вигадуєш? Іди звідси, прошу тебе. Вже пізно, а мені треба попрацювати.

Я не знав, що там у них коїться. Я бував як не в університеті, то з Александрою. З нею я був щасливий. Вона знала мене краще, ніж будь-хто, вона найдужче мене розуміла. Вона читала мої думки, вгадувала навіть, що я хотів сказати, перш ніж вимовляв те вголос. Уже рік минув, як вона закінчила університет, і тепер намагалася промкнутися в музичний світ, та кар’єра її не ладналася. Мені не дуже подобався продюсер, з яким вона працювала. Здавалося, що він просуває радше її образ, аніж музику. Він казав, що все пов’язане, та я не погоджувався з ним. З її талантом слід було поводитися не так.

Я намагався пояснити їй це, намагався сказати, що їй передовсім треба прислухатися до самої себе. Вона писала чудові пісні, а її продюсер, замість того, щоб сприяти розквітові таланту, гальмував її творчість, заганяючи у вузькі заяложені стереотипи, що начебто подобаються більшості. Структура: вступ, куплет, рефрен, другий куплет, проспівування, підступ до рефрену, фінальний рефрен. Перший рефрен тривав одну хвилину. Продюсери робили з музикою те саме, що з фільмами та книжками, — вони підганяли її під стандартну схему.

Часом вона занепадала на дусі. Казала, що нічого не досягне. Що ліпше буде покинути це діло. Я намагався підбадьорити її: часом покидав університет і приїздив на ніч до Нью-Йорка.

Зазвичай я знаходив її сумну, вона сиділа в кімнаті. Я умовляв її струснутися, взяти до рук гітару, а потім провадив її до бару, де можна було поспівати на сцені. І щоразу відбувалося те саме: вона просто-таки заряджала слухачів. Після її виступів лунали бурхливі оплески, і вона збадьорювалася. Вона аж сяяла, покидаючи сцену. Ми йшли вечеряти. Вона знову була щаслива. І знову балакала без угаву, як ото я любив. Вона забувала про сум.

Нам належав цілий світ.

Майже кожними вихідними їздив я до Медісона, щоб побачити, як грає Вуді. На трибунах стадіону Сола Ґольдмана я долучався до його палких прихильників — дядечка Сола, тітоньки Аніти, Патрика Невіля, Гіллеля, Александри і Коллін.

Він здобував перемогу за перемогою, і незабаром поповзли чутки, що подивитися на його гру приїздили представники великих команд НФЛ. Патрик казав, що незабаром приїдуть і люди від «Джаєнтс». Дядечко Сол запевняв, що за грою «Титанів» дуже уважно стежать наймачі від «Рейвенса». Під час тих матчів Гіллель намагався простежити, чи приїздять ті представники подивитися на його гру, а потім біг у роздягальню й доповідав Вуді.

— Вуді, — сказав він якось увечері, — я оце одного таки побачив! Він щось нотував і весь час балакав по телефону. Я простежив за ним до паркувального майданчика… у нього массачусетські номери. Розумієш, що це означає?

— «Петріотс» із Нової Англії? — не вірячи в своє щастя, запитав Вуді.

— «Петріотс» із Нової Англії, друже! — вигукнув Гіллель.

І під захоплені вигуки інших гравців, що саме переодягалися, Вуді з Гіллелем обнялися.

Двічі під час тих переможних матчів до дядечка Сола і тітоньки Аніти підходили представники престижних команд. Того вечора, коли «Титани» зім'яли клівлендських «Ягуарів» — єдину команду, що теж не знала поразок у цьому сезоні і попереднього року, — Патрик Невіль познайомив Вуді у роздягальні з представником команди «Петріотс» із Нової Англії. Той чоловік дав Вуді свою візитку і сказав:

— «Петріотс» будуть раді бачити тебе в своїх лавах, хлопчино.

— О боже! Дякую, пане, — відказав Вуді. — Не знаю, що і сказати. Треба побалакати з Гіллелем.

— Гіллель — це твій агент? — запитав чолов’яга.

— Ні, це мій друг. Як по правді, в мене немає агента.

— То я можу бути твоїм агентом, — раптом запропонував Патрик. — Мені завжди кортіло ним стати.

— Авжеж, дякую, — відказав Вуді. — То ви про все домовитеся?

— А певно.

— Тоді я залишаю вас із моїм агентом, — усміхнувся до представника Вуді.

Той палко потиснув йому долоню.

— Нехай щастить, хлопче. Тобі лишилося тільки виграти цей чемпіонат. Зустрінемося в НФЛ.

Того вечора Вуді з Гіллелем не святкували перемоги з рештою команди, як було досі. Вони сиділи в кімнаті з Патриком, який перейнявся новою для нього роллю агента, і обговорювали можливості, що відкривалися перед Вуді.

— Треба підписати заявку до кінця року, — сказав Патрик. — Якщо ти виграєш чемпіонат, це буде неважко.

— І скільки він отримає? — запитав Гіллель.

— Хтозна. Нещодавно «Петріотс» запропонували університетському гравцеві сім мільйонів доларів.

— Сім мільйонів доларів? — запитав Вуді.

— Сім мільйонів доларів, — потвердив Патрик. — І повір мені, мій хлопчику, ти вартий не менше. Якщо цього не станеться поточного року, то наступного напевне. Про твою кар’єру я не переживаю.

Патрик пішов, і Вуді з Гіллелем не спали всю ніч. Лежали на ліжках із розплющеними очима і думали про розмір майбутнього контракту.

— Що ти зробиш із такими грішми? — запитав Гіллель.

— Поділю на двох. Половина тобі, половина мені.

— Навіщо так?

— Ти ж мій брат, а брати завжди все ділять.

На початку грудня 2001 року, перед тим як почати гру в півфіналі чемпіонату, «Титани» проходили антидопінговий контроль Футбольної ліги.

За тиждень по тому, після ранкового тренування, Вуді не з’явився на лекцію з економіки.

Гіллель спробував зв’язатися з ним по мобільному, та марно. Він вирішив піти на стадіон, але, проходячи університетським містечком, побачив чорний «шевроле-юкон» Патрика Невіля, що стояв перед адміністративним корпусом. Гіллель зрозумів, що сталося щось надзвичайне. Він побіг до Патрика.

— Патрику, що скоїлося?

— Хіба Вуді тобі не казав?

— А що він мав мені сказати?

— Він погорів на антидопінговому контролі.

— Що?

— Цей телепень вживав допінг.

— Патрику, це неможливо!

Гіллель пішов за Патриком до кабінету ректора. Крім ректора, там був Вуді, який сидів на стільці, а напроти нього комісар Університетської футбольної ліги.

Угледівши Патрика, Вуді схопився зі стільця з благальним виразом на обличчі.

— Патрику, я нічогісінько не розумію! — вигукнув він. — Я нічого не вживав, клянуся!

— Що сталося? — запитав Патрик.

Ректор представив Патрика комісарові Ліги як агента Вуді, потім попросив того змалювати ситуацію.

— Вудро має позитивний результат тесту на пентазоцин. Контртести дали той самий результат. Це дуже серйозно. Пентазоцин — похідне від морфіну, речовина, що суворо заборонена Лігою.

— Я не вживав допінгу! — вигукнув Вуді. — Присягаюся! Навіщо було б мені це робити?

— Вудро, облиште цю комедію! — гаркнув комісар. — Ваші результати надто вже чудові, щоб бути справжніми.

— Я нещодавно застудився, й лікар прописав мені вітаміни. Я вживав лиш те, що він прописав мені. Чом би це я мав вживати те лайно?

— Тому що були поранені.

Запало коротке мовчання.

— Звідки ви це знаєте? — запитав Вуді.

— Лікар вашої команди сказав. У вас запалення сухожилля руки. І обірвана зв’язка в плечі.

— Я встряв у бійку весною. І мене побили поліцаї! Але це було вісім місяців тому.

— Не вішайте мені локшини на вуха, Вуді! — урвав його комісар.

— Це правда, присягаюся!

— Та невже? І ви не перетренувалися влітку? В мене ось звіт спортивного лікаря, де мовиться, що, з огляду на постійний біль, він послав вас зробити УЗД руки, і виявилося, що у вас чималеньке запалення сухожилля, яке виникло внаслідок повторення одноманітних рухів.

Вуді відчув, що йому кінець. Очі наповнилися слізьми.

— Це правда, лікар хотів, щоб я покинув грати на якийсь час, — пояснив він. — Та я відчував, що зможу грати в команді й далі. Я знаю моє тіло! Після чемпіонату я підлікувався б. Гадаєте, я утнув таку дурницю й уживав би допінг перед півфіналом чемпіонату?

— Авжеж, — відказав комісар. — Тому що вам було б надто боляче грати без знеболювального. Гадаю, перед іграми ви вживали талацен. Усі знають, що це ефективний препарат, його сліди досить швидко зникають у крові. Мені здається, ви добре з ним знайомі й думали собі, що як заздалегідь перестанете вживати його перед фіналом чемпіонату, то допінговий контроль нічого не покаже. Я не помиляюся?

Запало довге мовчання.

— Вуді, нащо ти вживав цю гидоту? — врешті запитав Патрик.

— Ні, клянуся! Лікар міг помилитися, коли я занедужав!

— Лікар не прописував тобі талацену, Вудро, — відказав комісар. — Ми перевірили. Тільки вітаміни.

— То помилився фармацевт, що готував пігулки!

— Годі, Вудро! — звелів ректор. — Ви зганьбили наш університет.

Він зняв зі стіни рамку з чільною сторінкою університетського часопису, де була фотографія Вуді, й кинув її до смітниці.

Патрик Невіль обернувся до ректора.

— Що ви хочете робити з цим усім?

— Ми вже порадилися. Як ви розумієте, ситуація винятково серйозна. Правила Ліги передбачають вилучення гравця з команди, а згідно з правилами Медісонського університету його відрахують із числа студентів.

— Ви вже підписали угоду з «Петріотс» із Нової Англії? — запитав комісар.

— Ні.

— Тим ліпше, а то вони могли вимагати від нас відшкодування збитків за підрив їхнього іміджу.

Запало гнітюче мовчання, потім слово взяв комісар.

— Пане Невілю, я довго розмовляв із ректором. Якщо ця справа випливе на поверхню, репутація Медісона буде непоправно заплямована, та й чемпіонату теж. Усі в захваті від спритності Вуді. Та якщо вболівальники дізнаються, що він уживав допінг, для нас це буде страшним і непоправним ударом, а ми хочемо за будь-яку ціну уникнути такої ситуації. Та ми не можемо заплющити очі…

— То що ви пропонуєте?

— Прийнятний для всіх компроміс. Скажіть, що Вуді травмувався. Мовляв, серйозно травмувався й не може більше грати. За це Ліга не підніматиме цієї справи, і репутація Медісона залишиться бездоганною. Водночас дисциплінарна рада університету не покарає Вуді, і він зможе завершити навчання.

— І довго він не зможе грати?

— Він ніколи не гратиме.

— Таж якщо він не гратиме, його не візьме жоден клуб НФЛ.

— Пане Невілю, бачу, ви ще не зрозуміли, яка серйозна ця ситуація. Якщо ви відмовитеся, ми розпочнемо дисциплінарну процедуру, і всі про все дізнаються. Внаслідок цієї процедури Вудро буде виключено з команди і, відповідно, з університету. Ви можете подати скаргу, але програєте, бо результати тестів незаперечні. Я надаю вам змогу поховати цю історію просто зараз. За взаємною згодою. Репутацію «Титанів» буде врятовано, і Вуді зможе закінчити навчання.

— Але його футбольній кар’єрі буде край, — уточнив Патрик.

— Авжеж. Якщо вас улаштовує цей компроміс, даю вам двадцять чотири години на те, щоб скликати прес-конференцію й заявити, що Вуді травмувався під час тренування й більше ніколи не гратиме у футбол.

Комісар вийшов із кімнати. Вуді затулив обличчя долонями, він був у відчаї. Патрик із Гіллелем лишилися самі.

— Патрику, — сказав Гіллель, — треба якось цьому зарадити! Це якась дурня!

— Гіллелю, він не повинен був уживати талацен.

— Та він ніколи не вживав цього лайна!

— Гіллелю, я сумніваюся, що фармацевт помилився, коли давав йому вітаміни. Та й травми в нього серйозні.

— Зрештою, навіть якщо він і вживав той талацен, то це просто знеболювальне!

— Ліга заборонила цей препарат.

— Ми можемо подати скаргу!

— Ти ж чув, що він програє. Я це знаю, і ти теж. Це для нього єдиний шанс закінчити університет. Якщо він подасть скаргу, вся ця халепа випливе на поверхню. Він втратить усе: з університету його витурять, і його не прийме жоден інший навчальний заклад. Хлопчина він перспективний, тому нехай закінчує навчання. Принаймні завдяки цьому компромісу він порятує свою голову.

Тут із кабінету вийшов Вуді й зупинився перед Гіллелем і Патриком. Потім сказав, утерши сльози зворотним боком долоні:

— Скарги подавати не будемо. Не хочу, щоб про це дізналися всі. Не хочу, щоб дізналися дядечко Сол і тітонька Аніта. Мені буде дуже соромно, якщо вони дізнаються правду. Не хочу заплямувати їх.

Наступного дня Патрик зібрав прес-конференцію.

— Пані й панове, хочу сповістити вам, що Медісонський університет і команда «Титанів» зазнали непоправної втрати. Наш багатообіцяючий капітан, Вудро Фінн, дістав тяжку травму під час одиночного тренування в спортивному залі. У нього розрив зв’язок плеча, і, можливо, він більше не зможе грати у футбол. На його місце призначать нового капітана. Ми бажаємо Вуді швидкого одужання й усіляких успіхів у його новій кар’єрі.

На прохання Вуді ми зберігали таємницю. Крім Патрика Невіля, правду про кінець його кар’єри знали Гіллель, Александра, Коллін і я.

Того дня, коли відбулася прес-конференція, дядечко Сол і тітонька Аніта подалися до Медісона і перебували там кілька днів. Не знаючи про справжні причини того, що сталося з Вуді, вони щосили намагалися вилікувати його. «Ми поставимо тебе на ноги», — обіцяв дядечко Сол. Вуді казав, що він надто вже зле почувається, щоб повернутися у футбол. Тітонька Аніта наполягла на рентгені, що показав серйозні ушкодження: зв’язки плеча і руки були запалені, а ехографія виявила навіть надрив сухожилля.

— Вуді, янголе мій, як міг ти грати в такому стані? — вигукнула тітонька Аніта.

— Тим-то я й не граю.

— Я не фахівець у цій царині, — сказала вона, — та попрошу поради в колег із лікарні Джона Гопкінса. Не думаю, що це непоправне. Треба вірити в краще, Вуді!

— Я вже ні в що не вірю. І бажання ні до чого нема.

— Що з тобою коїться, мій великий хлопчику? — стурбовано запитав дядечко Сол. — У тебе такий пригнічений вигляд. Навіть якщо ти втратиш кілька місяців, усе одно є надія, що тебе візьме якийсь клуб.

Хоч Вуді й зізнався, що травмувався під час літніх тренувань, він усе ж таки присягався, що не вживав талацену. Проте результати рентгену викликали сумнів у тому, що він міг брати участь у матчах без допінгу. Він пояснював це тим, що спортивний лікар усе переплутав, коли виписував йому вітаміни.

— Його історія купи не держиться, — сказав я Александрі. — Він насилу тримає виделку за столом. Я оце і справді гадаю, що він вживав той талацен.

— А нащо йому брехати нам?

— Може, йому соромно.

Вона спохмурніла.

— Сумніваюся.

— А певно, ти сумніваєшся! Ти все простила б йому! Годі вже з ним панькатися!

— Ти ревнуєш мене до нього, Маркі?

Я вже шкодував, що ляпнув таке.

— Та ні, — невпевнено буркнув я.

— Маркусику, обіцяю тобі: якщо ти втратиш сім мільйонів доларів і футбольну кар’єру через безрукого лікаря, який переплутав медикаменти, то матимеш право на таку увагу, як оця, що її я виявляю зараз Вуді.

Університету Вуді так і не закінчив.

На зимових вакаціях, що настали після його виключення з «Титанів», ми з Гіллелем намагалися підбадьорити Вуді, проте марно. Коли розпочалося навчання, він, похнюпившись, приїхав у Медісон, але так і не зважився заїхати в студентське містечко. Побачивши перші будинки, він зупинив авто.

— Що ти робиш? — запитав його Гіллель, який був у салоні.

— Не можу я…

— Що не можеш?

— Нічого не можу… — видихнув він, показавши на стадіон Сола Ґольдмана, що височів перед ними.

Він вийшов з авто.

— Їдь собі, — сказав він Гіллелеві. — Я потім прийду. Хочу трохи прогулятися.

Гіллель послухався, не зовсім розуміючи його. Вуді так і не прийшов. Йому потрібна була любов і ніжність — він подався до автозаправки і знайшов притулок у Коллін.

Більше він її не покидав. Жив у неї й цілими днями працював на автозаправці. Тепер у неї були підстави перебувати в Медісоні, інакше вона б уже поїхала відтіля.

Гіллель щодня приїздив до нього. Привозив конспекти й умовляв не кидати навчання, адже до закінчення було недовго.

— Вуді, ще кілька місяців — і навчанню кінець. Не проґав цього шансу…

— Немає вже в мене відваги, Гіллелю. Не вірю я в себе. Ні в що більше не вірю.

— Вуді… ти приймав допінг?

— Ні, Гіллелю. Присягаюся тобі. Тим-то й не хочу повертатися в цей брехливий університет. Не хочу нічого від них, вони мене знищили.

За декілька тижнів по тому, в четвер 14 лютого, Вуді вирішив востаннє піти до університету в Медісоні й забрати свої речі з кімнати, де він мешкав із Гіллелем.

Коллін позичила йому своє авто, і він поїхав до університетського містечка ввечері. Спробував зателефонувати Гіллелеві, та марно. Певне, той сидів у бібліотеці.

Вуді постукав у двері кімнати. Ніякої відповіді. У нього ще був ключ: він дістав його з кишені, обернув у замковій шпарині й відімкнув двері. Кімната була порожня.

Його раптом огорнув сум. Він сів на ліжку й роззирнувся. На мить заплющив очі й побачив гожу сонячну днину, університетське містечко, він гуляє з Гіллелем і Александрою, яка привертає всі погляди. Посидівши отак, він відкрив велику валізу, яку приніс із собою, і почав кидати туди свої лахи: кілька книжок, світлини, що висіли на стіні, улюблену лампу, яку він привіз із Оук-Парку, кросівки, в яких пробіг стільки кілометрів. Потім відчинив шафу, де зберігалися його й Гіллелеві речі. Три горішні полиці були напхані його одягом. Він позабирав його. Потім відступив на декілька кроків і озирнув відчинену шафу, бо його враз опосів невимовний смуток: уперше він самохіть покидав Гіллеля.

Отак розглядав він полиці, аж йому здалося, мовби на нижній полиці, яка належала Гіллелеві, лежить щось незвичайне. Він підійшов ближче і вгледів паперову торбинку, заховану за стосами одягу. Хтозна й чому, але йому закортіло поглянути, що там, — чомусь та річ привернула його увагу. Він відсунув лахи, дістав торбину і розгорнув її. Потім страшенно зблід і відчув, як долівка попливла в нього під ногами.

28

Дядечко Сол приїздив до моїх батьків у Монклер усього два рази.

Знаю це, бо моя матінка довгенько скаржилася, що і ноги його в нас ніколи не було. Не раз я чув, як вона сварилася через це з моїм батьком, надто ж як ми влаштовували родинні свята.

— Послухай, Натане, твій брат і носа сюди не показує! Тебе це не дивує? Він навіть нашого помешкання не бачив.

— Та я показував йому світлини, — намагався заспокоїти її батько.

— Не роби з мене дурепу, прошу тебе!

— Деборо, ти знаєш, чому він не приїздить у гості.

— Тим-то й нервує це мене, що знаю! Ви просто подуріли з вашими оцими родинними історіями!

Довго не знав я, що має на увазі моя матінка. Часом встрявав до їхніх суперечок.

— А чому дядечко Сол не хоче до нас приїздити?

— Це не має значення, — щоразу казала матінка. — Дурня це все.

Уперше він приїхав до нас у червні 2001 року, коли помер дідусь. Коли бабуся зателефонувала, дядечко раптом завітав до нас.

Вдруге це сталося в четвер 14 лютого 2002 року, коли його покинула тітонька Аніта.

Того дня опівдні я приїхав до Монклера. Був День святого Валентина, і я подався з університету, щоб вечір і ніч перебути з Александрою. Оскільки я вже якийсь час не бачив батьків, то заїхав у Монклер, щоб обняти їх і побути з ними бодай часину.

Приїхавши, побачив, що коло хати стоїть дядечкове авто. Я увійшов досередини, і в дверях мене перепинила матінка.

— Що тут робить дядечко Сол? — занепокоєно спитав я.

— Маркі, любий, не йди до кухні.

— Та що тут коїться?

— Ну, тітонька Аніта…

— Що тітонька Аніта?

— Покинула твого дядечка. Пішла.

— Пішла? Як це пішла?

Я хотів було зателефонувати Гіллелеві, та мати відрадила мене.

— Не треба ще й Гіллеля залучати до цього, — сказала вона.

— Та що тут коїться?

— Я все тобі поясню, Маркі, обіцяю. Дядечко пробуде тут вихідні, мешкатиме в твоїй кімнаті, якщо ти не проти.

Я хотів було привітатися з ним, обняти, але крізь прочинені двері кухні побачив, що він плаче. Великий, непереможний, усемогутній Сол Ґольдман плакав.

— Тобі ліпше піти до Александри, — прошепотіла матінка. — Гадаю, дядечкові потрібен спокій.

Я не пішов, а просто-таки дременув звідтіля. Утік із Монклера не тому, що так порадила мені матінка, а тому, що бачив, як плаче мій дядечко. Він був просто Самсоном, хоч здавався таким могутнім. Йому досить було обтяти волосся.

Отож подавсь я до тієї, з якою мені завжди було добре. До Александри, моєї коханої дівчини. Я знав, що вона не любила того дурнуватого Дня святого Валентина, тому влаштував їй вечір без вечері із п’ятьох страв і букета червоних троянд. Забрав її простісінько зі студії, де вона записувала чергові композиції на пробу, й ми замкнулися в номері «Волдорф Асторїї», дивилися фільми, кохалися й замовляли їжу в номер. У її обіймах я почувався захищеним од усього, що коїлося на білому світі.

Того ж таки вечора 14 лютого 2002 року Вуді сидів на ліжку й чекав, коли повернеться Гіллель. Була вже двадцять друга година, коли той прийшов. «А нехай тобі, Вуді, ти так налякав мене!» — аж підскочив Гіллель, відчинивши двері. Вуді нічого не відповів. Він тільки дивився на нього. «Вуді, з тобою все гаразд?» — знову запитав Гіллель.

Вуді показав на торбину, що лежала коло нього.

— Навіщо?

— Вуді… я…

Вуді наскочив на нього і згріб за комір. Потім брутально притиснув до стіни.

— Навіщо?! — загорлав він.

Гіллель зухвало глянув йому у вічі.

— Удар мене, Вуді. Це все, що ти вмієш робити…

Якусь мить Вуді тримав його отак, зціпивши зуби, здригаючись усеньким тілом і замірившись кулаком. Потім страшенно заволав і побіг. Вискочив на паркувальний майданчик і сів у авто Коллін. Рвонув з місця, аж шини завищали. Йому потрібно було з кимсь побалакати, і єдиний, про кого він подумав, був Патрик Невіль. Тож він подався до Мангеттена. Хотів було зателефонувати йому, та телефон був відключений.

Була двадцять третя година, коли він зупинився перед Патриковим будинком. Поставив авто по один бік вулиці, перебіг на протилежний бік, ні на що не звертаючи уваги, і вдерся до будинку. Його перепинив консьєрж.

— Мені треба до Патрика Невіля, терміново.

— Він чекає на вас?

— Зателефонуйте! Зателефонуйте йому, заради бога!

Консьєрж зняв слухавку.

— Доброго вечора, пане, перепрошую за клопіт, тут до вас пан…

— Вуді, — сказав Вуді.

— Пан Вуді… добре.

Консьєрж поклав слухавку і кивнув Вуді на ліфт. Піднявшись на двадцять третій поверх, хлопець кинувся до дверей Невіля. Патрик побачив його крізь вічко і відчинив, перш ніж він подзвонив.

— Що сталося, Вуді?

— Мені треба поговорити з тобою.

У Патриковому погляді він помітив вагання.

— Може, я заважаю…

— Ні, що ти, — відказав Патрик.

Вуді здавався схвильованим, тому Патрик не міг лишити його в такому стані. Він попросив його ввійти і запровадив до вітальні. Щойно ввійшовши, Вуді побачив стіл, накритий до Валентинового свята, зі свічками, великим букетом троянд, шампанським у відерці й двома повними келихами, до яких ніхто не доторкнувся.

— Патрику, мені дуже шкода, я не знав, що в тебе гості. Я ліпше піду.

— Не раніше, ніж розповіси мені, що сталося. Сядь.

— Але ж я завадив тобі…

— Не переймайся, — перепинив його Патрик. — Ти добре зробив, що прийшов. Зараз я дам тобі щось випити, і потім все мені розкажеш.

— Я хочу кави.

Патрик вийшов до кухні, покинувши Вуді у вітальні. Роззирнувшись довкруги, він угледів жіночий жакет і сумочку у фотелі. Патрикова подруга, подумав собі Вуді. Мабуть, ховається в сусідній кімнаті. Він і не знав, що в Патрика хтось є. Аж йому здалося, ніби він упізнає той жакет. Він спантеличено підвівся й підійшов ближче. У сумочці він побачив гаманець, дістав його і відкрив. Узяв першу-ліпшу кредитну картку і відчув, як його мало не знудило. Це було неймовірно. Тільки не вона. Він хотів упевнитися в цьому, тож метнувся до кімнати. Тієї миті з кухні вийшов Патрик. «Куди ти, Вуді? Зачекай!» Він поставив тацю з двома чашками кави і побіг за ним. Та Вуді вже вибіг у коридор і гарячково відчиняв двері до покоїв. І в Патриковій спальні він урешті побачив її, тітоньку Аніту.

— Вуді? — вигукнула вона.

Він стояв і не міг слова мовити. Патрик підійшов до нього.

— Це не те, що ти думаєш, — сказав він. — Ми тобі все пояснимо.

Вуді відіпхнув його з дороги і вибіг з кімнати. Тітонька Аніта кинулася за ним.

— Вуді! — вигукнула вона. — Вуді! Благаю тебе, зупинися!

Щоб не чекати ліфта, він помчав східцями. Вона поїхала ліфтом. Поки він спустився на перший поверх, вона вже чекала його там. Обняла його.

— Вуді, янголе мій, зачекай!

Він видерся з її обіймів.

— Облиш мене! Хвойда!

Він побіг, волаючи:

— Я все розкажу Солові!

Вона побігла за ним.

— Вуді, благаю тебе!

Він вибіг із будинку, опинився на тротуарі й, навіть не роззирнувшись навсібіч, помчав через дорогу до свого автомобіля. Йому хотілося поїхати далеко-далеко. Тітонька Аніта побігла за ним, не помітивши ваговоза, що мчав на повній швидкості, й він врізався в неї.

29

Цілісінький квітень я давав лад у домі мого дядечка. Спершу впорядковував папери, що трапляли на очі, а потім узявся до ґрунтовного загального прибирання.

Щоранку покидав я мій рай у Бока-Ратоні, щоб, проїхавши джунглі Маямі, опинитися нарешті на затишних вулицях Коконат Ґров. Щоразу, як я зупинявся перед будинком, у мене було таке враження, наче дядечко Сол і досі там, наче він чекає мене на терасі, як робив віддавна. Мене раптово вражала реальність замкнених на ключ дверей, які треба було відмикати, і в домі, де, хоч там прибирала служниця, яка регулярно навідувалася, панував дух пустки.

Я почав із найлегшого — з одягу, рушників, кухонного начиння, яке поскладав у коробки і віддав благодійним організаціям. Потім настала черга меблів, а це було складніше: хоч крісло, хоч ваза, хоч шафа — всі вони щось нагадували мені про дядечка. Він не зберіг нічого на згадку про Оук-Парк, та за ці п’ять років, коли я збув у нього стільки часу, в мене назбиралося чимало власних спогадів.

Потім були світлини й особисті речі. У шафах я знайшов цілі коробки родинних світлин. Я поринув у ті знімки, наче в криницю часу, почуваючи якесь аж щастя від зустрічі з Балтиморськими Ґольдманами, яких більше не було на світі. Та що більше я їх переглядав, то більше запитань у мене виникало.

Вряди-годи я відривався від того діла і телефонував Александрі. Вона рідко відповідала. Коли вона робила це, ми мовчали. Вона брала слухавку, і я казав:

— Вітаю, Александро.

— Вітаю, Маркусе.

І більш нічого. Гадаю, нам так багато треба було сказати одне одному, що ми не знали, з чого починати. Сім довгих років ми розмовляли кожнісінького дня. Стільки вечорів збули ми в розмовах! Стільки разів, коли я витягав її повечеряти десь у місті, ми залишалися останні в ресторані й знай балакали, поки кельнери замітали залу й готувалися замикати двері! І якщо нам так довго бракувало одне одного, то з чого повинні були ми починати, щоб розповісти про своє життя? Звісно ж, із мовчання. З отого довгого, майже магічного мовчання. Мовчання, що, наче обслона, огортало колись рану від Скоттової смерті. Я сідав на терасі або під козирком дому в Коконат Ґров й уявляв Александру в її вітальні в Беверлі-Гіллс, коло панорамних вікон, з яких відкривався неозорий краєвид Лос-Анджелеса.

Якось я все-таки порушив те мовчання.

— Я хочу бути з тобою, — сказав я їй.

— Чому?

— Бо я люблю твого пса.

У слухавці пролунав сміх.

— Дурнику!

Знаю, що, промовивши те слово, вона всміхнулася. Як завжди бувало, коли я корчив перед нею дурника.

— Як Дюк?

— Добре.

— Мені його бракує.

— Йому тебе теж.

— Може, якось мені пощастить знову його побачити.

— Може, й так, Маркі.

Я думав собі, що поки вона мене називає Маркі, то є ще надія. Потім я почув, як вона схлипнула. Я зрозумів, що вона плаче. Гнівався на себе, що так засмутив її, та не міг від неї відмовитися.

Раптом у слухавці почувся гамір, було чути, як відчинилися двері. Потім пролунав чоловічий голос, то був Кевін. Вона відразу ж поклала слухавку.

По-справжньому побалакали ми з нею за тиждень, після того як я знайшов у дядечка Сола статтю в «Медісон Дейлі Стар», присвячену Вуді, а ще там була його світлина разом з Гіллелем, дядечком Солом і тітонькою Анітою.

Я послав їй повідомлення: «Маю до тебе важливе запитання щодо навчання в Медісоні».

Вона зателефонувала мені за кілька годин. Була в автомобілі, я ще подумав собі, чи не навмисне вона поїхала з дому, щоб спокійно побалакати зі мною.

— Ти хотів про щось запитати мене, — сказала вона.

— Атож. Хотів дізнатися, чому ти заборонила мені вступати до Медісона, а Вуді й Гіллелеві — ні?

— Оце таке твоє важливе запитання, Маркусе?

Я не любив, коли вона називала мене Маркусом.

— Так.

— Маркусе, хіба ж я знала, що вони подалися навчатися до Медісона через мене? Я й справді зраділа, побачивши їх у студентському містечку. Відколи ми зустрілися в Гемптонсі, я почала до них дуже ніжно ставитися. Коли ми сходилися втрьох, у тому було щось надзвичайно сильне, тож поза лекціями я більшість часу переводила з ними. І тільки згодом виявила їхнє суперництво.

— Суперництво?

— Маркі, ти це добре знаєш. Поміж ними виникло щось на зразок суперництва. Цього неможливо було уникнути. Пам’ятаю, як наполегливо тренувався Вуді, вступивши до Медісона. Після лекцій його завжди можна було знайти на футбольному полі. А як не на футбольному полі, то в лісі коло студентського містечка, де він бігав як несамовитий. Пам’ятаю, якось я запитала: «Послухай, Вуді, нащо ти робиш це все?» І він відказав: «Щоб стати найкращим». Довгенько довелося мені прожити, щоб зрозуміти: не у футболі хотів він стати найкращим, а в очах твого дядечка і тітоньки.

— Від кого кращим?

— Від Гіллеля.

І вона розповіла мені про ті випадки їхнього суперництва, про які я не знав. Наприклад, якось Гіллель запропонував Александрі піти з ним і з Вуді на концерт гурту, який ми дуже любили, він саме був на гастролях у тім краю. Прийшовши ввечері до входу в концертну залу, вона побачила там тільки Гіллеля. Він сказав, що Вуді затримується на тренуванні, тому вони провели той вечір удвох. Наступного дня вона зустріла Вуді й сказала:

— От шкода, що ти вчора не прийшов на концерт. Там було так добре.

— На який концерт? — запитав він.

— А Гіллель хіба не казав тобі?

— Ні. Про що річ?

За кілька днів по тому в університетському кафетерії Гіллель сів коло неї зі своєю тацею й навпрямки запитав:

— Послухай, Александро, якби тобі довелося обирати друга і вибір був би поміж мною й Вуді, то кого б ти обрала?

— Дивне запитання! — сказала вона. — Жодного з вас. Ліпше бути друзями. Бо це все зіпсує. Я воліла б лишитися старою панною.

— А Вуді? Ти любиш його?

— Я дуже люблю Вуді, авжеж. Чому ти питаєш про це?

— Ти любиш його чи кохаєш?

— Гіллею, йди ти знаєш куди!

А потім якось у бібліотеці й Вуді запитав у неї:

— Що ти думаєш про Гіллеля?

— Я добре ставлюся до нього, а що?

— У тебе якісь почуття до нього?

— Послухай, чому ти питаєш про це?

— Просто так. Таке враження, наче ви дуже близькі.

Вони наче відкривали для себе поняття переваги. Такі вони були схожі один до одного, такі нерозлучні, а тепер відкрили, що в стосунку до інших людей не можуть бути одним цілим, а можуть бути двома різними особистостями. Александра розповіла мені, що вони вирішили проекспериментувати з цим принципом переваги і спробували дізнатися, кому з них надає перевагу Патрик Невіль. З ким він більше спілкуватиметься? Біля кого сяде, коли вони вечерятимуть разом? Хто більше привертатиме його увагу, а хто менше?

Як гадала Александра, Патрик надавав перевагу Гіллелеві. Він захоплювався його розумом, його влучними судженнями. Патрик часто запитував, що він думає про поточні справи, економіку, політику, кризу на Близькому Сході й ще багато про що. Коли Гіллель говорив, Патрик слухав. Звісно ж, він цінував і Вуді, але це був не той рівень стосунків, що з Гіллелем. Бо від Гіллеля він був просто-таки в захваті.

З нагоди матчу, де «Титани» грали проти Нью-Йоркського університету, Патрик у неділю запросив Вуді до себе додому.

Вони довгенько пробули разом, розмовляли і смакували віскі. Вуді не розповів про ту зустріч Гіллелеві. Той довідався про це від Александри, коли вона обмовилася під час якоїсь балачки.

— А, то Вуді був у тебе вдома в неділю? — запитав Гіллель.

— А ти хіба не знав?

Гіллель страшенно розгнівався.

— Не можу повірити, що він таке вчинив зі мною!

Александра спробувала його заспокоїти.

— Невже це так важливо? — запитала вона.

Він так люто зиркнув, наче вона ляпнула якусь дурню.

— Авжеж. Чому ти не попередила мене?

— Попередила про що? — роздратовано запитала вона. — Можна подумати, наче я твою дівчину заскочила з кимось іншим і не сказала тобі.

— Я думав, ми все кажемо одне одному, — похмуро буркнув він.

— Послухай, Гіллелю, облиш цю комедію, добре? Я не відповідаю за те, кажете ви з Вуді один одному про щось чи ні. Це не моє діло. Та й сам ти ходив зі мною на концерт, а його не запросив.

— Це не одне й те саме.

— Та невже? І чому?

— Тому…

— Ох, Гіллелю, позбав мене від ваших з’ясувань стосунків з Вуді.

Але Гіллель не заспокоївся. Він вирішив, що як Вуді потайці зустрічається з Патриком, то він може робити те саме. Якось Александра сиділа з Вуді в кафетерії, аж побачила, як з адміністративного корпусу вийшли Патрик з Гіллелем. Вони приязно потиснули один одному руки, й Патрик попрямував до авто.

— Що мій батько робив тут того дня? — запитала Александра, зустрівшись якось із Гіллелем у кафетерії. — У вас був такий вигляд, наче ви обговорювали щось дуже важливе.

— Та нічого, то була просто зустріч.

— Ти ба, а я й не знала.

— Ти всього не знаєш.

— А з якого приводу була та зустріч?

— З приводу п’ятниці.

— А що має статися у п’ятницю?

— Та нічого. Це конфіденційне.

Того дня Вуді дуже засмутив Александру: погляд його був заразом сумний і невинний, і її серце просто-таки розривалося. Вона почувала неприязнь до Гіллеля: адже він узяв гору над Вуді. Його вподобав Патрик, отже, він виграв. Що ще йому треба було? Вона. Він хотів її, її саму, та тоді вона цього ще не збагнула. Через дванадцять років вона сказала мені під час телефонної розмови:

— Оті кілька епізодів, принаймні поки вони навчалися в Медісоні, були дрібницями. Їхня дружба завжди перемагала. Сталося щось потім, та я не знаю, що саме. Гадаю, це було пов’язане зі смертю твого дідуся…

— Що ти хочеш сказати?

— Гіллель виявив щось пов’язане з Вуді, й це страшенно його вразило. Не знаю, що саме. Пам’ятаю, влітку після смерті твого дідуся ви подалися до Флориди, щоб допомогти бабусі, й після повернення він зателефонував мені. І сказав, що його ошукали. Але так і не пояснив, про що річ.

Повертаючись до Бока-Ратона після того, як цілий день помалу позбувався спогадів, що захарастили дім у Коконат Ґров, я зустрічав Лео, який скаржився, що мене геть не видко.

Якось увечері він заявився до мене на терасу з пакованням пива і шахівницею й сказав:

— Оце халепа з вами. Ви приїхали сюди буцімто писати книжку, а замість того зустрічалися зі своєю колишньою подругою, викрадали пса, а тепер розбираєте мотлох у домі вашого покійного дядечка та й квит — ні на що більше ви не спромоглися.

— Ви помиляєтеся, Лео.

— Коли ви таки почнете писати, то скажіть мені про це. Я буду в захваті, як побачу, що ви «працюватимете».

На столі він угледів альбом зі світлинами. Я забрав старі бабусині альбоми, де не було Балтиморів, і додав туди світлини, які знайшов у дядечка Сола.

— Що ви задумали, Маркусе? — зацікавлено спитався Лео.

— Поправляю, Лео. Відтворюю.

30

Флорида

Січень 2001. За сім років після Драми (так в оригіналі. Правильна дата — 2011 рік. — Прим. верстальника).

Бабуся регулярно запрошувала дядечка Сола на вечерю. Коли я бував там, то теж до них долучався.

Того вечора вона замовила столик у рибному ресторані на півночі Маямі й лишила на автовідповідачі дядечка Сола побажання щодо вбрання з цієї нагоди. «Ми йдемо в розкішний ресторан, Соле, то прошу тебе, постарайся». Перед тією вечерею дядечко Сол вбрав свій єдиний блайзер і спитав мене:

— Ну як я тобі?

— Ти чудовий.

Але бабця була іншої думки. Прийшли ми вчасно, та оскільки вона прибула раніше, то сказала, що ми запізнилися.

— Ох, Соле, ти завжди запізнюєшся. Та май на увазі, оскільки Маркі з тобою, я подумала, що ви потрапили в корок.

— Мені шкода, матусю.

— Крім того, поглянь на себе, невже ти не міг вдягнути сорочку, що пасувала б до піджака?

— Маркі сказав, що вигляд у мене чудовий.

— Авжеж, я так і сказав, — підтвердив я.

Бабуся стенула плечима.

— Що ж, якщо Маркі так гадає, то нехай уже буде й так. Він же ж зірка. І все ж таки ти мав би стежити за собою, Соле. Раніше ти був такий елегантний.

— То було раніше.

— Ага, я оце балакала з Монклерами телефоном. Натан хотів би бачити нас улітку. Гадаю, й тобі корисно було б розвіятися. Він сказав, що подбає про квитки на літак.

— Ні, мамо. Немає в мене бажання. Я вже казав тобі про це.

— Ти завжди кажеш «ні». Впертий наче віслюк. Натан м’який характером, як оце я, а ти завжди насупроти йшов. Як твій татуньо! Тим-то ви ніколи й не ладнали.

— Нічого такого не було, — сказав дядечко Сол.

— Аякже! Якби ви менше сварилися, то все було б інакше.

Вони трохи погиркалися. Потім ми замовили страви і їли, не мовивши одне одному жодного слова. Коли вже закінчували вечеряти, бабця вийшла з-за столу, сказавши, що їй треба «в одне місце», й оплатила рахунок, щоб не бентежити сина. Цілуючи його перед тим, як піти, вона непомітно тицьнула дядечкові до кишені п’ятдесят доларів. Сіла в таксі, працівник парковки підігнав мій «рейндж-ровер», і ми поїхали.

Як зазвичай, того вечора дядечко Сол теж попросив мене покатати його задля розваги. Він не казав, куди його везти, але я знав, що він від мене хоче. Я прямував Коллінз-авеню й проїжджав повз будинки на березі моря. Часом їхав до Східного Голлівуда і Форт-Лодердейла. Деколи звертав до Авентури і Кантрі-Клаб-Драйв і проїздив повз будинки славетної пори Балтиморів. Врешті він казав: «Повертаймося, Маркі». Я так і не дізнався, чи ті поїздки були для нього даниною ностальгії, чи спробою втечі. Я весь час думав, чи не настане колись така пора, що він попросить мене звернути на автостраду І-95, що провадить до Балтимора, щоб податися до Оук-Парку.

Якось їхали ми отак собі без мети по Маямі, і я спитав дядечка Сола:

— Що сталося поміж тобою й дідусем, що ви не розмовляли дванадцять років?

31

У бабці на нічному столику завжди стояла одна світлина. Зняли її в Нью-Джерсі в середині 1960-х років. На ній — три чоловіки її життя. На першому плані мій батько і дядечко Сол, ще підлітки. За ними мій дідусь, Макс Ґольдман, гордовитий, статечний, далекий від образу того блідого, скоцюрбленого дідочка, що задовольнявся спокійним життям пенсіонера у Флориді, яким я його пам’ятав. На задньому плані височіє красивий білий дім, у якому вони тоді мешкали, на Ґрем-авеню, 1603, в Секокусі.

Жодну родину в тому кварталі не поважали так, як їх. Вони були Ґольдмани-з-Нью-Джерсі. То були найкращі їхні роки.

На чолі родини — Макс Ґольдман. Манери актора і пошиті на замовлення костюми. Неодмінна цигарка в кутику вуст. Лояльний, чесний громадянин, надійний партнер у справах, його слово твердіше за будь-яку угоду. Люблячий чоловік, уважний батько, начальник, якого обожнювали підлеглі. Чоловік, якого всі шанували. Розумний, харизматичний, він міг продати що завгодно і кому завгодно. Комівояжерам і свідкам Єґови, що дзвонили в двері, Великий Ґольдман викладав мистецтво продажу. Садовив їх у кухні й давав поради, а потім ішов з ними провадити практичні уроки.

Він почав з нуля, спершу продавав порохотяги, потім автомобілі, згодом узявся до медичного обладнання й заснував свою справу. За кілька років він стояв на чолі фірми «Ґольдман і компанія», де налічувалося понад п’ять десятків службовців, став одним із головних постачальників медичного обладнання в регіоні, що забезпечило йому досить пристойний рівень життя. Його дружина, Рут Ґольдман, мати родини, яку всі за це шанують і цінують. Вона тихенько провадить бухгалтерію компанії. Це лагідна, вольова жінка з неабияким характером. Їхні двері завжди відчинені для всіх, кому потрібна поміч.

Уже кілька років під час шкільних канікул Максові Ґольдману допомагають у роботі два його сини. Не те, щоб йому потрібна була їхня допомога, та він хоче їх зацікавити, сподівається, що вони колись переймуть керівництво фірмою й від того вона ще дужче процвітатиме. Ті два юнаки — найбільша його гордість. Вони чемні, розумні, спортивні, виховані; їм ще нема й сімнадцяти років, та вже відчувається, що це чоловіки. Він запрошує їх до свого кабінету, ділиться з ними своїми задумами і стратегією, питається їхньої думки. Мій батько цікавиться механізмами, він гадає, що потрібно розвивати технології, добирати легші сплави. Він хоче стати інженером. Дядечко Сол більше схильний до теоретичних міркувань: він полюбляє вигадувати стратегії розвитку компанії. Макс Ґольдман задоволений: хлопці доповнюють один одного. Вони не суперники: навпаки, в кожного свій підхід до справи. Літнього вечора він полюбляє гуляти з ними вулицею. Вони ніколи не відмовляються. Ідуть собі вкупі, розмовляють, часом сідають на лаві.

Упевнившись, що ніхто їх не бачить, Макс Ґольдман простягає їм свою пачку з цигарками. Він ставиться до них як до чоловіків. «Мамі нічого не кажіть». Часом вони цілісіньку годину сидять на лаві, обговорюючи світові проблеми, і забувають про час. Макс Ґольдман говорить про майбутнє й бачить своїх синів, які орудують всією країною. Він кладе їм руки на плечі й каже: «Ми відкриємо філії по всьому узбережжю, й ваговози, пофарбовані в кольори Ґольдманів, колесуватимуть по всій країні».

Макс Ґольдман не знає, що, лишившись удвох, його сини сягають набагато далі: їхній батько хоче відкрити два заводи? Вони відкриють десять. Вони мислять широко. Мешкатимуть вони в тому самому кварталі, у двох будинках, що стоятимуть поруч, літніми вечорами разом гулятимуть. Куплять удвох літній дім на березі озера і збуватимуть там вакації зі своїми родинами. У кварталі їх звуть брати Ґольдмани. Поміж ними тільки рік різниці, й обидва прагнуть до досконалості. Рідко можна побачити одного без другого. Вони ділять усе, в суботу ввечері удвох виходять на люди. Їдуть до Нью-Йорка на Першу авеню. Їх завжди можна знайти у Шмульки Бернштайна, який тримає перший кошерний китайський ресторан у Нью-Йорку. Сидячи на стільцях у китайських шапочках, вони пишуть найкращі сторінки їхньої молодості й вчиняють прекрасні подвиги.

Минули десятиліття. Все змінилося.

Ви не знайдете будівель родинного підприємства. Принаймні таких, якими вони були за тієї пори. Почасти їх розвалили, почасти стоять вони занедбані і вже стали руїнами, відколи проект із будівництва нерухомості на тому місці заблокувала асоціація місцевих мешканців. «Ґольдмана і компанію» купила 1985 року технологічна фірма «Гаєндрас». Не знайдете ви і місць їхньої юності. Ресторану Шмульки Бернштайна вже нема. На тому місці на Першій авеню стоїть тепер модний богемний ресторан, де частують сандвічами зі смаженим сиром. Єдиною згадкою про минуле є стара світлина, що висить біля входу. На ній видно двох підлітків, що сидять на стільцях, вони дуже схожі між собою, й на головах у них китайські шапочки.

Якби бабуня Рут не розповіла мені про це, я ніколи не зміг би собі уявити, що мій батько і дядечко Сол були колись такі нерозлучні. Поміж сценами, які я спостерігав у Балтиморі в День подяки чи під час зимових вакацій у Флориді, й розповідями про їхнє дитинство, здавалося, лежала відстань у сотні світлових років.

Пригадую, як ми разом вибиралися в ресторан у Маямі. Мій батько і дядечко Сол наперед домовлялися, де ми будемо обідати, обираючи зазвичай із переліку хороших закладів, до яких ми всі полюбляли ходити. Наприкінці обіду, попри дідусеві протести, рахунок оплачували рівними частками мій батько і дядечко Сол, в ім’я цілковитого симетричного братерства. Та інколи, раз на сезон, дядечко Сол водив нас до розкішного ресторану. Він наперед казав «я вас запрошую», а це для всіх трохи збуджених Ґольдманів означало, що для моїх батьків той заклад задорогий. Загалом, усі були в захваті: Гіллель, Вуді, я раділи, що відкриємо для себе нове місце. Дідусь і бабуся захоплювалися геть чисто всім — і розмаїттям меню, й красивими сільничками, і дорогим посудом, й вишуканими серветками, і милом у вбиральні, й світляними пісуарами з автоматичним змиванням. І тільки мої батьки скаржилися. Перед походом у ресторан я чув, як матінка нарікала: «Мені нема чого вбрати, немає одягу для такого візиту. Ми ж на вакаціях, а не в цирку! Зрештою, ти, Натане, міг би щось сказати». Після обіду, виходячи з ресторану, мої батьки трохи відставали від процесії Ґольдманів, і матінка казала, що їжа не варта тих грошей, що за неї заплатили, а кельнери надто вже запопадливі.

Я не розумів, чому вона так ставилася до дядечка Сола, замість того щоб дякувати йому за щедрість. Якось я почув, що вона назвала його геть непристойними словами. За тієї пори в компанії, де працював мій батько, йшлося про скорочення штатів. Я нічого не знав про це, та мої батьки навіть збиралися відмовитися від вакацій у Флориді, щоб відкласти трохи грошенят на чорний день, проте все ж таки вирішили не робити цього. Тоді я гнівався на дядечка Сола за те, що він так принижував моїх батьків. Він наче насилав на них грошові вроки, через які вони ніби аж меншали, стаючи двома нікчемними скигліями, які мусили корчити з себе бозна-що і погоджуватися на частування обідом, за який не могли заплатити. Бачив я і те, якою гордістю сяяли очі моїх дідуся й бабусі. Я чув, як після тих обідів дідусь Ґольдман усім розповідав, якого успіху доскочив у житті його син, великий Сол, король племені Балтиморів. «Аби ви тільки бачили, що то за ресторан! — казав він. — Французьке вино, якого ви в житті своєму не куштували, м’ясо аж тане в роті, а персонал який запобігливий! Ви і слова сказати не встигнете, як ваш келих уже повний!»

У День подяки дядечко Сол купував квитки в перший клас дідусеві та бабусі, щоб вони прилетіли до Балтимора. Вони захоплювалися зручними кріслами в літаку, пречудовим обслуговуванням, їжею, яку подавали в порцеляновому посуді, й тим, що вони могли піднятися на борт перші. «Нас першими запрошують до літака! — переможно вигукував дідусь, розповідаючи про свої мандрівні подвиги. — І не тому що ми старі й немічні, а тому, що завдяки Солові ми важливі клієнти!»

Усе моє життя я бачив, як дідусь із бабцею просто-таки носили дядечка Сола на руках. Будь-який його вибір був правильний, кожне слово правдиве. Я бачив, що вони любили тітоньку Аніту, як свою рідну доньку, бачив, як вони шанували Балтиморів. Хіба ж можна було уявити собі, що дідусь і дядечко Сол не розмовляли один з одним аж дванадцять років!

Спадають мені на думку і сімейні зустрічі у Флориді, ще до Буенавісти, за тої пори, коли ми мешкали в квартирі дідуся й бабусі. Частенько бувало так, що ми одночасно приземлялися на летовищі й разом приїздили до їхнього помешкання. Й, відчинивши нам, вони першого обіймали дядечка Сола. А потім казали нам: «Заносьте валізи, любі ви наші. Дітки, ви спатимете у вітальні; Натан з Деборою в кімнаті з телевізором. Соле й Аніто, ви будете в кімнаті для гостей». Щороку вони виголошували про той розподіл, наче про виграш у лотерею, та завжди виходило однаково: дядечко Сол і тітонька Аніта опинялися в зручній кімнаті для гостей, з великим ліжком і ванною поруч, а мої батьки задовольнялися розкладним диваном у вузькій кімнатці, де дідусь із бабцею дивилися телевізор. Для мене та кімната була подвійним безчестям. Передовсім тому, що Ватага Ґольдманів потайці охрестила її «смердючкою» за той прикрий дух, що стояв там завжди, бо дідусь із бабусею не вмикали там кондиціонер. Щороку, коли ми приїздили туди, Вуді з Гіллелем, що вірили в ту лотерею, аж тремтіли від думки, що їм доведеться там спати. І коли чули, як виголошували виграш, заламували руки і благально шепотіли: «Тільки не смердючка! Тільки не смердючка!» Та вони так і не второпали, що смердючкою карали моїх батьків: щоразу їм ухвалювали вирок мешкати в тій кімнаті.

Друге безчестя пов’язане було вже не з самою кімнатою, а з тим, що поблизу не було вбиральні. І якщо моїм батькам закортіло часом уночі, то вони мусили проходити через вітальню, де спали ми, Ватага Ґольдманів. Моя матінка була грайлива й елегантна жіночка, тож ніколи не з’являлася на людях неприбрана. Пам’ятаю, за сніданком ми завжди довго чекали її до столу. Я часом питав, де це мама, і батько неодмінно казав: «Чепуриться». У Флориді я часом бачив, як вона проходить через вітальню до вбиральні в пожмаканій нічній сорочці, з розпатланим волоссям. Для мене та сцена була принизлива. Якось вона проходила повз нас уночі, сорочка її задерлася краєчком, і ми побачили її голі сідниці. Ми вдавали, ніби спимо, та я знав, що Вуді з Гіллелем помітили її, бо коли вона замкнулася у вбиральні, вони, упевнившись, що я сплю, — а я насправді не спав, — захихотіли і почали кепкувати з неї. Я довго ненавидів її за те, що вона ото показала свою дупу, та ще й зайвий раз кинула тінь на Монклерів, які мусили спати в смердючці й ходити вночі як ексгібіціоністи, тоді як дядечко Сол і тітонька Аніта завжди виходили зі свого покою з ванною чепурні й гарно вбрані. У Флориді бував я свідком і численних конфліктів поміж дядечком Солом і моїм батьком. Якось я чув, як, гадаючи, що вони самі у вітальні, батько сказав дядечкові:

— Чому ти не сказав мені, що купуєш татові й мамі квитки у перший клас? Ми ж повинні ухвалювати такі рішення вдвох. Скільки я тобі винен? Я випишу чек.

— Облиш, не треба.

— Ні, я заплачу мою частку.

— Та не переймайся. Я ще не дійшов до цього.

«Я ще не дійшов до цього». Тільки згодом, коли минули роки, я збагнув, що мої дідусь і бабуся нізащо не змогли б жити на ту вбогу пенсію, яку дідусь дістав після краху «Ґольдмана і компанії», і що їхнє життя у Флориді залежало від щедрості дядечка Сола.

Щоразу після Дня подяки я чув, як матінка перелічувала свої претензії до дядечка Сола.

— Бач, який він хитрий, купує квитки у перший клас твоїм батькам. Він же чудово розуміє, що ми не маємо змоги таке робити!

— Він відмовився взяти в мене чек, і все оплатив сам, — боронив його батько.

— А певно, така дрібниця! Аякже!

Я не любив цих повернень до Монклера. Не любив, коли мати недобре відгукувалася про Балтиморів. Не любив, коли вона обливає брудом, сварить їхній розкішний дім, стиль їхнього життя, автомобілі, які вони весь час міняють, ненавидить усе, що так чарувало мене. Мені довго здавалося, що матері прикро за свою родину. І тільки згодом зрозумів зміст отих слів, які вона кинула якось батькові, слів, що відгукнулися луною аж через роки по тому. Ніколи не забуду, як ми поверталися з Балтимора і вона сказала:

— Послухай, невже ти не розумієш, що, по суті, він має все це лише завдяки тобі?

32

Тоді, у квітні 2012 року, наводячи лад у дядечковому помешканні, я перекинув на себе чашку з кавою і геть обляпався. Щоб наслідки були не такі помітні, я скинув футболку і заправ пляму. Потім повісив сохнути на терасі, а сам ходив із голим торсом. Той випадок нагадав мені дядечка Сола, коли він сушив свою білизну на шворці за хатою. Так і бачу, як він дістає ті лахи з пральної машини і складає в пластмасову миску, щоб однести і розвісити. Від білизни приємно пахне кондиціонером. Коли вона висихає, він незграбно прасує її власноруч.

Перебравшись до Коконат Ґров, він мав іще чималенько грошенят. Найняв покоївку на ім’я Фернанда, яка приходила тричі на тиждень, прибирала в хаті й тішила його живими букетами і запахущим зіллям, готувала їжу й прала білизну.

За кілька років по тому він усе втратив. Я казав, щоб він лишив покоївку, я платив би їй, та дядечко Сол відмовився. Щоб змусити його погодитися, я заплатив Фернанді за півроку наперед, та коли вона прийшла, він відмовився її впустити, навіть дверей не відчинив.

— У мене вже нема чим вам платити, — пояснив він їй крізь двері.

— Таж мене прислав пан Маркус. Він уже все мені заплатив. Якщо ви не дасте мені працювати, то буде так, наче я обікрала вашого небожа, правда ж? Ви ж не хочете, щоб я обікрала його?

— То ваші проблеми. А я тут сам упораюся.

Вона зателефонувала мені в сльозах простісінько з його тераси. Я сказав, щоб вона лишила ту платню собі й шукала нову роботу.

Після того, як Фернанда пішла, я взяв за звичку щотижня носити мою білизну до пральні. Просив дядечка Сола, щоб він дозволив прихопити і його шмаття, та він був надто вже гордий, щоб погоджуватися хоч на якісь послуги. Та й прибирав він у хаті без чиєїсь допомоги. Коли я бував у нього в гостях, він чекав, коли я кудись піду, щоб узятися до цього діла. Повернувшись із походу до крамниць, я бачив, як він, геть упрівши, миє підлогу. «Приємно, як у хаті чистенько», — казав він, усміхаючись. Якось я йому сказав:

— Мені незручно, бо ти не хочеш, щоб я тобі помагав.

Дядечко якраз мив вікна і на мить облишив те діло.

— Незручно, що ти не помагаєш мені, чи те, що ти бачиш, як я прибираю? Гадаєш, це нижче моєї гідності? Що я надто великий, щоб прибирати свій туалет?

Він влучив простісінько в ціль. І я зрозумів, що він має рацію. Я однаково захоплювався мільйонером дядечком Солом і дядечком Солом, який напихав торби покупками в супермаркеті: річ була не в багатстві, а в гідності. Сила і краса мого дядечка була в почутті надзвичайної гідності, що вивищувала його понад усіма. І тієї гідності ніхто не міг його позбавити, навпаки, з часом вона дужчала. І все ж таки, коли я бачив, як він миє підлогу, я не міг не згадувати епохи Балтиморських Ґольдманів: у їхньому маєтку в Оук-Парку працювала ціла армія прислуги, що підтримувала його в ідеальному стані. Була там Марія, постійна покоївка, яка працювала в них, коли ми ще були дітьми, був садівник Скунк, люди, що доглядали басейн, люди, які обрізували дерева (вони були зависокі для Скунка), люди, що лагодили дах, гарнюня філіппінка і її сестри, що приходили допомагати, як треба було прислуговувати за столом у День подяки чи під час святкових обідів.

Поміж тими тіньовими людьми, що начищали до блиску маєток Ґольдманів, Марія подобалася мені найдужче. Вона дуже добре ставилася до мене і в день мого народження дарувала коробку шоколадних цукерок. Я називав її чарівницею.

Коли бував там, мої брудні лахи, що валялися в кімнаті для гостей, зникали і того ж таки вечора з’являлися на моєму ліжку випрані й випрасувані. Я був просто-таки у захваті від її запопадливості. У Монклері прала і прасувала моя матінка. Робила вона все це в суботу чи неділю (коли не ходила на роботу), тож я тільки раз на тиждень міг убрати чистий одяг. Тобто мені доводилося ретельно вибирати одяг залежно від подій, які мали статися на тижні, щоб не виявилося, що я не можу вбрати светр, яким хотів справити враження на дівчат.

Навіть в університетські роки, коли я приїздив до Балтиморів у День подяки, Марія примудрялася забирати мій брудний одяг і класти його вже чистеньким мені на ліжко. Після Драми, що сталася напередодні Дня подяки 2004 року, дядечко Сол не повернувся в Оук-Парк. Та вона й далі ходила туди, бо вірність її була непохитна.

Флорида

Весна 2011 року

Наступного дня після вечері з бабусею я повернувся після довгої біганини і побачив, що дядечко Сол порається з порохотягом. Напередодні, в автомобілі, він почав було згадувати свою молодість, та як ми підкотили до хати, відразу ж замовк.

— Ти вчора не розповів мені про те, що сталося у вас із дідусем.

— Там нема чого розповідати. Так чи так, минуле — це минуле.

Він вимкнув порохотяг, змотав шнур і поставив його в шафу, виказуючи всеньким своїм виглядом, що все це не має значення. Урешті обернувся й приголомшив мене такими словами:

— Знаєш, Маркусе, твої дідусь із бабусею завжди цінували твого батька, а не мене.

— Невже? Що ти кажеш? Та вони завжди так захоплювалися тобою!

— Може, й захоплювалися. Але твого батька вони любили дужче.

— Як ти міг таке подумати?

— Таж це правда. Ми з твоїм батьком були нерозлучні, поки він не вступив до університету. Наші стосунки дуже ускладнилися, коли дідусь не захотів, щоб я став лікарем.

— Ти хотів стати лікарем?

— Так. А дідусь не хотів. Він казав, що для родинної справи це не згодиться. Зате твій батько хотів стати інженером, що входило до дідових планів. Він послав мене до пересічного університету, за який треба було небагато платити, і все, що в нього було, вклав у твого батька, щоб той зміг навчатися в престижному закладі. Там навчання відбувалося на найвищому рівні. І дідусь поставив його директором компанії. Хоч я був старший, проте посідав друге місце. Відтоді я робив усе, щоб приголомшити моїми успіхами батьків і забути, що вони ставили мене нижче за твого батька.

— Але що ж сталося? — допитувався я.

Він знизав плечима, взяв ганчірку і засіб для чищення й пішов до кухні мити вікно.

Оскільки дядечко Сол не дуже схильний був до балачок, я вирішив поговорити про це з бабусею. Її версія трохи відрізнялася від розповіді мого дядечка.

— Твій дідусь хотів, щоб Сол із твоїм татом разом орудували підприємством, — пояснила вона. — Гадав, твій батько перейматиметься технічними проблемами, а дядечко реалізовуватиме свій талант менеджера. Та це було ще до того, як вони з дідусем посварилися.

— Дядечко Сол сказав мені, що хотів стати медиком, але дідусь був проти.

— Дід вважав, що це даремна трата часу і грошей.

Бабця запропонувала вийти на балкон, щоб вона могла закурити. Ми посідали на пластикових стільцях, і я дивився, як вона крутить цигарку у вузлуватих пальцях, підносить її до рота, запалює і помалу затягується, перш ніж сказати:

— Розумієш, Маркі, «Ґольдман і компанію» заснував твій дідусь. Він довго працював, щоб довести її до такого стану, і чітко уявляв собі, як нею керувати. Він був чоловіком широкого мислення, та в декотрих питаннях дуже непоступливий. Наприкінці 1960-х дядечко Сол захотів стати медиком, та наразився на батькове нерозуміння. «Нащо стільки вчитися? Твоє завдання — провадити компанію до нових висот. Ти повинен вивчати стратегію, комерцію, бухгалтерію. А медицина — це ніщо! Що за дурнувата ідея!»

Дядечкові Солу нічого не залишалося, як скоритися й розпочати навчання на факультеті управління в маленькому університеті в Меріленді. Усе змінилося, коли він виявив, що батьки послали його брата навчатися в Стенфордський університет. Його болісно вразило те, що перевагу надали його братові. Під час родинних зібрань усі, звісно ж, захоплювалися моїм батьком, гордим студентом престижного університету, а не моїм дядечком, який навчався в другорядному навчальному закладі. Дядечко Сол хотів показати, що він теж здатний до чогось. Він зав’язав добрі стосунки з одним викладачем, і той допоміг йому скласти план розвитку фірми «Ґольдман і компанія». Якось Сол приїхав додому з чималою текою, яку хотів показати своєму батькові.

— У мене є ідеї щодо розвитку підприємства, — пояснив дядечко Сол дідусеві, який недовірливо дивився на нього.

— А нащо його розвивати? Чом би не лишити як є? Ви з того покоління, яке не бачило війни, і вважаєте, що все знаєте.

— Професор Гендрикс каже, що…

— Хто такий цей Гендрикс?

— Мій викладач із управління в університеті. Він каже, що на підприємство треба дивитися в двох аспектах: або я хочу когось з’їсти, або згоден, щоб мене з’їли.

— І твій викладач не має рації. Занепадаєш саме тоді, коли хочеш будь-що зростати.

— Але якщо бути надто обережним, то ніколи не виростеш і врешті тебе задушить дужчий.

— А твій викладач створив бодай одну фірму? — запитав дідусь.

— Здається, жодної, — похнюпився дядечко Сол.

— Бач, а я створив! І моє підприємство діє добре. Твій викладач знається на медичному обладнанні?

— Ні, але…

— Оце вони такі, університетські викладачі, завжди теорії будують. Твій професор не створив жодної фірми і нічого не тямить у медичному обладнанні, а хоче орудувати фірмою «Ґольдман і компанія».

— Та зовсім ні, — намагався заспокоїти його дядечко Сол, — просто в нас є декілька ідей.

— Ідеї? І які ж це?

— Щоб продавати наше обладнання не лише у Нью-Джерсі.

— Ми вже й так можемо постачати його куди завгодно.

— А клієнтуру маємо?

— Небагато. Але ми вже давно збираємося відкрити філію на Східному узбережжі.

— Еге ж, ти говорив про це ще тоді, як ми були дітлахами, а все так і стоїть на місці.

— Рим не за один рік будували, Соле!

— Професор Гендрикс вважає, що єдиний спосіб розширитися — це повідкривати філії в усіх штатах. У кожному буде контора і склад товару, що дозволить зав’язати стосунки з клієнтами й оперативно реагувати на їхні запити.

Дідусь невдоволено скривився.

— І де ти візьмеш гроші на те, щоб відкрити ті філії?

— Треба залучати інвесторів. Ми можемо відкрити офіс у Нью-Йорку, де…

— Еге, офіс у Нью-Йорку! Ти ба який! А Секокус у Нью-Джерсі для тебе недостатньо розкішний?

— Та не про це ж ідеться…

— Досить, Соле! Не хочу більше слухати цих дурниць! Я господар моєї фірми чи хто?

Минули два роки, впродовж яких дядечко Сол більше не заводив балачки зі своїм батьком про ідеї з розвитку фірми «Ґольдман і компанія». І почав перейматися громадянськими правами. Професор Гендрикс був чоловіком з лівими поглядами, боровся за громадянські права. Дядечко Сол взяв участь у деяких його заходах. За тієї ж таки пори в нього почався роман із професорською донькою, Анітою Гендрикс. Приїжджаючи до Секокуса, він говорив про «захист інтересів» і «активні дії». Почав супроводжувати професора Гендрикса й Аніту в їхніх протестних акціях. Але його поведінка страшенно розлютила дідуся. Це призвело до сварки, внаслідок якої вони не розмовляли цілих дванадцять років.

Сталося це квітневої ночі 1973 року, під час весняних вакацій, коли дядечко Сол приїхав до батьків у Секокус. Добігала вже дванадцята ночі, дідусь ходив туди-сюди вітальнею, нетерпляче очікуючи сина.

Він весь час брав до рук і знову жбурляв на стіл примірник «Тайм».

Бабуся була нагорі в спальні. Кілька разів благала вона дідуся, щоб він укладався вже спати, але той і слухати нічого не хотів. Він прагнув почути пояснення від сина. Врешті бабця задрімала. Розбудив її несамовитий галас. Крізь підлогу пробивався глухий дідусів голос.

— Соле, Соле, дідько б тебе вхопив! Ти розумієш, що ти оце накоїв?

— Це не те, що ти думаєш, тату.

— Я думаю про те, що я бачу, а бачу я, що ти вскочив у неабияку халепу!

— У халепу? А ти, тату, розумієш, що ти не робиш, коли відмовляєшся протестувати?

Розізлила дідуся світлина, що містилася на обкладинці «Тайму»: демонстрація, яка відбулася тиждень тому у Вашингтоні. У перших лавах чітко видно було дядечка Сола, тітоньку Аніту і її батька, який звів кулак. Дідусь боявся, що це погано скінчиться.

— Поглянь, Соле! Поглянь на себе! — кричав він, махаючи тим часописом у нього перед очима. — Знаєш, що я вгледів на цій світлині? Купу прикрощів! Величезну халепу! Що ти хочеш, га? Щоб по тебе прийшли з ФБР? А про фірму ти подумав? Знаєш, що зробить ФБР, якщо вважатиме, що ти становиш загрозу? Воно і твоє життя знівечить, і наше. Пришле сюди податкову інспекцію, та й буде кінець компанії! Ти цього хочеш, еге?

— Тобі не здається, тату, що ти переборщив? У всьому світі відбуваються демонстрації, й нічого поганого я в них не бачу.

— Від ваших демонстрацій ніякого користі, Соле! І поглянь на речі тверезо! Це погано скінчиться, ось що з цього ти матимеш. Тебе врешті уб’ють, та й годі!

— Хто мене уб’є? Поліція? Уряд? Оце нічогенька правова держава!

— Соле, відколи ти зв’язався з цим професором Гендриксом, особливо з його донькою, ти занадто захопився тими клятими громадянськими правами…

— У його доньки є ім’я, — урвав його дядечко Сол.

— Еге ж, Аніта. Так ось, я не хочу, щоб ти з нею зустрічався.

— Послухай, тату, а чому це?

— Бо вона погано впливає на тебе! Відколи ти зустрічаєшся з нею, то весь час опиняєшся в кепських ситуаціях! Весь час на тих демонстраціях! Гарний вигляд ти матимеш, коли провалиш іспити, бо тільки плакати готуєш і листівки, замість того, щоб навчатися. Подумай про своє майбутнє, заради бога! Твоє майбутнє тут, у нашій фірмі.

— Моє майбутнє з нею.

— Не верзи дурниць. Це її татуньо промив тобі мізки, еге? Поясни, як це ти з доброго дива став таким палким захисником громадянських прав? Що з тобою сталося, га?

— Її батько тут ні до чого!

Бабуня чула, що тон тієї суперечки зростає, та не наважувалася спуститися. Вона гадала, що відверта розмова корисна буде для обох. Проте суперечка потроху обернулася на справжнісіньку сварку.

— Не розумію, чому ти не довіряєш мені, тату. Чому ти весь час вважаєш, що повинен усе тримати під контролем.

— Соле, та ти геть з глузду з'їхав! Невже ти не розумієш, що я непокоюся за тебе?

— Непокоїшся? Та невже? І що ж тебе так непокоїть? Хто успадкує фабрику?

— Я боюся, що внаслідок усіх оцих історій із громадянськими правами настане такий день, коли ти просто зникнеш!

— Зникну? Оце я й збираюся зробити, щоб ти знав! Мені вже в печінках сидять твої дурнуваті балачки! Ти хочеш скрізь керувати! Всіма командувати!

— Соле, не розмовляй зі мною таким тоном!

— Хай там як, а тебе цікавить лише Натан. Ти тільки його цінуєш.

— Натан принаймні не переймається безглуздими ідеями, що доведуть нас до руїни!

— Безглуздими? Якраз я і хочу працювати для нашої фірми, та ти мене не слухаєш! Ти так і залишишся торговцем порохотягами!

— Що ти сказав?! — вигукнув дідусь.

— Ти добре чув, що я сказав! Не хочу більше мати нічого спільного з твоєю сміховинною фірмою! Мені ліпше без тебе! Я йду звідси!

— Соле, ти перебрав міру! Попереджаю, якщо ти переступиш цей поріг, то більше не вертайся!

— Не турбуйся, я йду, і ніколи й ноги моєї не буде в цьому клятому Нью-Джерсі!

Бабця вибігла зі спальні й почала хутко спускатися східцями, та було вже пізно: дядечко Сол грюкнув дверми і сів за кермо свого авто. Вона боса вибігла надвір, благала, щоб він не їхав, але авто рушило з місця. Бабуся побігла за автомобілем, пробігла кілька метрів, та зрозуміла, що він не зупиниться. Сол поїхав назавжди.

Дядечко дотримав свого слова. Він жодного разу не побував у Нью-Джерсі, поки був живий дідусь. Приїхав він туди лише після його смерті, в травні 2000 року. Пахкаючи цигаркою й огортаючись хмарами тютюнового диму, сидячи на балконі на тлі чайок, що кружляли над океаном, бабуся розповіла мені, що того дня, коли вона зателефонувала дядечкові Солові й сповістила про дідусеву смерть, він подався спершу не до Флориди, а в рідне Нью-Джерсі, з якого вигнав себе на всі ці роки.

33

Спостерігаючи за тим, як я щоранку покидаю Бока-Ратон, Лео зацікавився, що ж я там роблю, й почав супроводжувати мене в Коконат Ґров. Йому потрібне було тільки моє товариство. Допомоги від нього не було ніякої. Він сідав на терасі, в затінку мангового дерева, і казав: «Ох, як тут добре, Маркусе». Я любив його присутність.

Дім потроху порожнів.

Часом я повертався додому з коробкою речей, які хотів зберегти для себе. Лео зазирав туди і казав мені:

— Нащо вам цей старий мотлох, Маркусе? У вас чудовий дім, а ви перетворюєте його на комору лахмітника.

— Та це на згадку, Лео.

— Згадки всі в голові. А решта — просто непотріб.

Припинив я те впорядкування речей у домі мого дядечка лише на кілька днів, щоб податися до Нью-Йорка. Я вже майже скінчив ті справи в Коконат Ґров, аж зателефонував мій агент: він домігся, щоб я взяв участь у модній телепередачі. Зйомки мали відбутися на тижні.

— У мене нема часу, — сказав я йому. — Та й якщо вони пропонують мені участь за декілька днів до зйомок, то лише тому, що хтось відмовився і їм треба заткнути діру.

— Або ж у тебе пречудовий агент, який зумів усе влаштувати як слід.

— Що ти хочеш сказати?

— Вони записують дві передачі підряд. Ти береш участь у першій, а Александра Невіль у другій. Ваші гримерки розташовані поруч.

— Ох, — видихнув я, — а вона про це знає?

— Гадаю, ні. То що, згоден?

— Вона там буде сама?

— Послухай, Маркусе, я твій агент, а не її матінка. То згоден чи ні?

— Згоден, — відказав я.

Я замовив квиток до Нью-Йорка на післязавтра. Коли вирушав до аеропорту, Лео влаштував мені сцену.

— Я в житті ще не бачив такого ледаря! Ви вже три місяці вдаєте, ніби пишете книжку, а насправді дурня клеїте!

— Я лише на декілька днів зникаю.

— Та коли ж ви нарешті розпочнете ту кляту книжку?

— Незабаром, Лео. Обіцяю.

— Маркусе, в мене таке враження, наче ви кепкуєте з мене. У вас часом нема тривоги чи страху чистого аркуша, га?

— Ні.

— А якщо буде, то ви мені скажете?

— А певно.

— Обіцяєте?

— Обіцяю.

До Нью-Йорка я прилетів напередодні запису. Був дуже схвильований. Весь вечір не міг знайти собі місця у власному помешканні.

Наступного дня, перемірявши хтозна-скільки костюмів, я приїхав на Бродвей, на телестудію, трохи завчасно. Мене попровадили до моєї гримерки, і, проходячи коридором, я побачив на сусідній кабінці її ім’я. «А що, Александра вже тут?» — недбало запитав я в охоронця, який супроводжував мене. Він сказав, що ні.

Я замкнувся в гримерці, та не міг усидіти на місці. Прийде вона чи ні? Може, постукати в її двері? А що як вона прийде з Кевіном? Гарний вигляд тоді я матиму. Ото вже я дурень! Мені кортіло дременути відтіля. Але було вже пізно. Я ліг на дивані й почав уважно вслухатися в звуки, що долинали з коридору. Раптом почув її голос. Серце моє закалатало. Почулось, як відчинилися, тоді зачинилися двері, далі стало тихо. Аж завібрував мій телефон. Вона надіслала мені повідомлення.

«Ти в сусідній кабінці?»

Я відповів одним словом:

«Так».

Знову відчинилися й зачинилися двері, а потім до мене хтось постукав. Я пішов одчиняти. То була Александра.

— Маркі?

— Сюрприз!

— Ти знав, що ми записуємося того самого дня?

— Ні, — збрехав я.

І відступив на крок: вона ввійшла до моєї гримерної й зачинила за собою двері. Потім кинулася мені на шию і пригорнула до себе. Ми міцно обнялися й довго так стояли удвох. Мені кортіло поцілувати її, та я не хотів усе зіпсувати.

Тільки взяв її лице в долоні і глянув їй у вічі, що сяяли, мов зорі.

— Що ти робиш сьогодні увечері? — запитала вона раптом.

— Та нічого ще не планував… Можна було б…

— Авжеж, — сказала вона.

Ми всміхнулися.

Треба було десь зустрітися. В її готелі аж кишіло газетярами, та й усі громадські місця теж не надавалися до цього. Я запропонував їй завітати до мене. У моєму будинку був паркувальний майданчик усередині, і звідти можна було ліфтом піднятися простісінько до дверей моєї квартири. Там її ніхто не побачить. Вона погодилася.

Я ніколи і гадки не мав, що Александра прийде колись до мого помешкання. Проте, купуючи житло за гонорар від першої моєї книжки, я думав про неї. І квартиру в Вест-Віллиджі я хотів для неї. Тож коли агент із нерухомості припровадив мене сюди, я був просто-таки приголомшений, бо втямив: їй ця оселя сподобалася б. І не помилився: вона була в захваті. Коли двері ліфта відчинилися простісінько в помешкання, вона аж скрикнула:

— О боже, Маркі, як мені подобаються такі квартири!

Я страшенно запишався, тим паче тоді, коли ми посідали на терасі, де було повно квітів.

— Ти сам доглядаєш рослини? — запитала вона.

— А певно. Хіба ти забула, що я садівник за фахом?

Вона засміялася і якусь мить захоплено дивилася на величезні квіти білої гортензії, а потім умостилася на низькому садовому дивані. Я відкоркував пляшку вина. Нам було добре.

— Як там Дюк?

— Непогано. Знаєш, Маркусе, нам не обов’язково говорити про мого пса.

— Знаю. А ти як?

— Добре. Я люблю бувати в Нью-Йорку. Тут мені завжди добре.

— То чому ти мешкаєш у Каліфорнії?

— Бо так ліпше для мене, Маркі. Не хочеться ходити і боятися зустріти тебе десь тут. Та зараз я думаю, що варто було б придбати квартиру в цьому місті.

— Я завжди радий бачити тебе тут, — сказав я й відразу ж пошкодував.

Вона сумовито всміхнулася.

— Не певна, що Кевін захоче мешкати з тобою в одній оселі.

— То Кевін іще означає щось для тебе?

— Авжеж, Маркусе. Ми разом уже п’ять років.

— Якби у вас було все добре, ви побралися б…

— Облиш, Маркі. Не влаштовуй мені сцен. Може, ліпше буде, як я піду…

Я розгнівався на себе за ті дурнуваті слова.

— Вибач, Алекс… Може, почнемо цей вечір спочатку?

— Гаразд.

Сказавши це, вона підвелася й покинула терасу. Я нічого не втямив і пішов за нею. Побачив, як вона підійшла до дверей, відчинила їх і вийшла. Якусь мить я стояв, не знаючи, що і вдіяти, потім у двері подзвонили. Я кинувся відчиняти.

— Привіт, Маркі, — сказала Александра. — Перепрошую, я трохи запізнилася.

— Нічого, все добре. Я щойно відкоркував пляшку вина на терасі. Навіть налляв тобі келих.

— Дякую. Таке красиве помешкання! То це тут ти живеш?

— Атож.

Ми подалися на терасу, я поклав долоню на її голе плече. Вона обернулася, й ми мовчки глянули одне одному в вічі. Нас нестримно тягло одне до одного. Я нахилився, щоб поцілувати її, й вона не відсахнулася. Навпаки, взяла мою голову в долоні й поцілувала мене.

34

Флорида

Весна 2001 року (так в оригіналі. Правильна дата — 2011 рік. — Прим. верстальника).

Дядечко досить раптово змінив ставлення до мене. Він почав триматися на відстані. Від березня 2011 року почав регулярно зустрічатися з Фейт, управителькою «Говл Фудс».

Я не відразу дізнався, що з ним сталося, й подумав, що в нього роман із цією жінкою. Вона регулярно забирала його з дому, й вони кудись ішли. Не було їх довгенько. Часом цілий день. Дядечко Сол не казав, куди вони ходили, а я не хотів розпитувати. З тих походеньок він повертався часто в кепському гуморі, і я думав собі, що ж там могло поміж ними статися. Незабаром у мене виникло таке прикре відчуття, що в його житті щось змінилося. З якихось невідомих причин Коконат Ґров уже перестав бути оазою спокою, яким я знав його. Часто бувало так, що вдома дядечко Сол утрачав терпець, а це було йому невластиво.

У супермаркеті теж було все не так, як раніше. Сикоморуса не допустили до участі в передачі «Співай!», і він був пригнічений листом із повідомленням про відмову, якого надіслав йому продюсер. Якось я спробував підбадьорити його і сказав:

— Це тільки початок. Треба боротися за свою мрію, Сику.

— Та нелегко воно. У Лос-Анджелесі аж кишить акторами і співаками, які прагнуть пробитися. У мене таке враження, що я ніколи цього не досягну.

— Знайди в собі те, чим ти відрізняєшся.

Він звів плечима.

— По суті, все, що я хочу, це уславитися.

— То ти хочеш стати співаком чи уславитися? — запитав я.

— Хочу стати славетним співаком.

— А якщо обрати одне з двох?

— Тоді мені хочеться уславитися.

— Навіщо?

— Приємно бути славетним, хіба ні?

— Слава — це тільки одяг, Сикоморусе. І той одяг урешті стає замалий, зношується або ж його крадуть у тебе. Головне — це те, який ти голий.

Обстановка в домі ставала гнітюча. Коли я приходив, щоб посидіти з дядечком Солом перед супермаркетом на ослоні, він мовчав і думав про щось своє. Незабаром я почав заглядати у «Говл Фудс» через день, потім через два. Тільки Фейт могла викликати усмішку в дядечка Сола. Він приділяв їй увагу: дарував квіти, приносив манго зі своєї тераси, навіть запрошував повечеряти в себе удома. З такої нагоди навіть краватку зав’язував, а я вже давненько не бачив його таким.

Пам’ятаю, в Балтиморі в нього була чудова колекція краваток, які десь поділися, коли він перебрався до Коконат Ґров.

Мене трохи вибило з рівноваги те, що в наші стосунки з дядечком втрутилася Фейт. Я навіть подумав собі, чи не ревную я часом його до неї, тоді як мав би радіти, що він знайшов людину, яка вносить розмаїття в його тихоплинне життя. Я вже почав сумніватися, чи треба мені бути з ним у Флориді. Може, я роблю це не з любові до нього, а щоб показати, що монклерський небіж його перевершив? Якось у неділю, коли він читав у вітальні, а я лаштувався проїхатися до Маямі, щоб не заважати йому в його сердечних справах, я запитав:

— Ти сьогодні не зустрічаєшся з Фейт?

— Ні.

Я нічого на те не сказав.

— Маркі, — сказав він, — це не те, що ти думаєш.

— Я нічого не думаю.

Коли він ото відгородився від мене першого разу, я подумав, це через те, що я ставив йому багато запитань, а вони його дратували. Сталося це після вечері, коли ми, як частенько бувало, гуляли собі затишними вулицями Коконат Ґров. Я запитав тоді:

— Бабця казала мені про вашу сварку з дідом. Тим-то ти і приїхав до Балтимора?

— Мій університет належав до університетської системи Балтимора. Я записався на факультет права. Мені здалося, то буде хороший фах. Потім здав на адвоката в Меріленді й почав працювати у Балтиморі. І все пішло як слід.

— То ти відтоді не бачився з дідусем?

— Понад дванадцять років. Але бабуся приїздила до нас частенько.

Дядечко Сол розповів мені, що роками раз на місяць бабуся приїздила потайці з Нью-Джерсі, щоб поснідати з ним.

1974-го минув рік, як дядечко Сол не розмовляв з дідусем.

— Як життя, любий? — запитала бабуся.

— Добре. Навчаюся нормально.

— То ти будеш адвокатом?

— Авжеж, сподіваюся.

— Це може стати в пригоді нашій фірмі…

— Мамо, не треба про це, прошу тебе.

— А як Аніта?

— Добре. Хотіла долучитися до нас, та в неї завтра іспит, готується.

— Я люблю її, ти ж знаєш…

— Я знаю, мамо.

— Твій тато теж.

— Облиш. Не будемо про це говорити, прошу.

1977-го минуло чотири роки, як дядечко Сол не розмовляв із дідусем. Дядечко скінчив спеціалізацію й готувався до іспиту на адвоката. Вони з тітонькою Анітою поселилися в маленькому будиночку в передмісті Балтимора.

— Ви щасливі тут? — запитала бабуся.

— Авжеж.

— А ти як, Аніто?

— Добре, пані Ґольдман, дякую вам. Я закінчила інтернатуру.

— Її вже запросили до лікарні Джона Гопкінса, — гордо сказав дядечко Сол. — Кажуть, що хочуть будь-що залучити її до праці в себе.

— Ох, Аніто, це чудово! Я так пишаюся тобою.

— А що в Секокусі? — запитала Аніта.

— Татові дуже бракує Сола.

— Йому бракує мене? — роздратовано перепитав дядечко Сол. — Він витурив мене з дому.

— Він тебе витурив чи ти сам пішов? Поговори з ним, Соле. Зв'яжися з ним, прошу тебе.

Він звів плечима і заговорив на іншу тему.

— Як справи в компанії?

— Добре. Твій брат дедалі більше працює в ній.

1978-го минуло вже п’ять років, як дядечко Сол не розмовляв із дідусем. Дядечко покинув адвокатську контору, де працював, і відкрив свою справу. Вони з Анітою перебралися до невеличкої вілли в кварталі для середнього класу.

— Твій брат став директором «Ґольдмана і компанії», — сказала бабуся.

— Тим ліпше. Тато завжди цього прагнув. Натан завжди був його улюбленцем.

— Не кажи дурниць, Соле, чуєш? Ще не пізно повернутися… Твій батько буде такий радий…

Він урвав її.

— Досить, мамо. Поговорімо про інше, будь ласка.

— Твій брат одружується.

— Знаю. Він казав мені.

— Добре, хоч ви спілкуєтеся. Ви ж із Анітою будете на весіллі, правда?

— Ні, мамо.

1979-го було вже шість років, як дядечко Сол не спілкувався з дідусем.

— Твій брат із дружиною чекають дитину.

Дядечко Сол усміхнувся й обернувся до Аніти, що сиділа коло нього.

— Мамо, Аніта вагітна…

— О Соле, любий мій!

1980-го минуло вже сім років, як дядечко Сол і слова не сказав дідусеві. З різницею в декілька місяців народилися ми з Гіллелем.

— Поглянь, це твій небіж Маркус, — сказала бабуня, діставши з сумочки світлину.

— Натан із Деборою приїдуть наступного тижня. Нарешті ми побачимо цього малюка. Я дуже радий.

— Ось ти й побачиш твого братика Маркуса, — сказала тітонька Аніта Гіллелеві, що спав собі у візочку. — У тебе вже є син, Соле, пора припинити цю історію з батьком.

1984- го було вже понад десять років, як дядечко Сол не розмовляв з дідусем.

— Що ти їси, Гіллелю?

— Смажену картопельку.

— Ой, ти така слухняна дитина, я такої ще не бачила!

— Як тато? — запитав дядечко Сол.

— Кепсько. Справи у фірмі погані. Він страшенно хвилюється, каже, що все пропаде.

1985-го минуло дванадцять років, як дядечко Сол не розмовляв із дідусем. «Ґольдман і компанія» була на межі руїни. Мій батько підготував план порятунку, що передбачав продаж фірми. Йому потрібен був правник, який би переглянув той план, і він подався в Балтимор до старшого брата, що став адвокатом, який спеціалізувався на злитті й поглиненні підприємств.

Майже за двадцять п’ять років по тому, коли ми гуляли по Коконат Ґров, дядечко Сол розповів мені, як вони травневого вечора зустрілися втрьох у будинку з червоної цегли фірми «Ґольдман і компанія», в штаті Нью-Йорк. Фабрика була порожня й темна; світилося тільки в кабінеті, де дідусь переглядав бухгалтерські книги. Мій батько прочинив двері й тихо сказав:

— Тату, я привів ось декого нам на поміч…

Угледівши на порозі дядечка Сола, дідусь заплакав, кинувся до нього і міцно обняв.

Наступні дні вони сиділи в кабінеті, розробляючи план продажу. Перебуваючи там, дядечко не покидав штату Нью-Йорк, їздив із готелю до компанії й назад, але жодного разу не перетнув кордону Нью-Джерсі й не заглянув до рідної домівки.

Коли дядечкова розповідь добігла кінця, ми мовчки подалися додому. Дядечко Сол дістав із холодильника дві пляшки води, й ми випили їх у кухні за столом.

— Маркусе, — озвався він урешті, — здається, треба, щоб ти мене покинув ненадовго.

Я не відразу втямив, про що річ.

— Що, простісінько зараз?

— Я хочу, щоб ти поїхав у Нью-Йорк. Я дуже люблю, коли ти тут, не зрозумій мене хибно. Та мені треба побути трохи самому.

— Ти гніваєшся на мене?

— Нітрохи. Просто хочу побути сам.

— То я поїду завтра.

— Дякую.

Вранці наступного дня я поклав валізи в багажник мого авто, поцілував дядечка і попрямував до Нью-Йорка.

Мене дуже збентежило те, що дядечко Сол витурив мене зі свого дому. Повернувшись до Нью-Йорка, я вирішив зустрітися з батьками, якщо вже я тут, тож якось у травні 2011 року запросив матінку поснідати в монклерському ресторані, де вона полюбляла бувати, й під час того сніданку ми заговорили про Балтиморів.

Сиділи ми на терасі, було погідно, й мама раптом сказала:

— Маркі, незабаром День подяки…

— Мамо, до того дня ще п’ять місяців. Може, зарано про нього говорити?

— Знаю я, та нам із татом приємно буде, як ми разом зустрінемося в День подяки. Ми так давно вже гуртом його святкували.

— Я не святкую Дня подяки…

— Ох, Маркі, мені так прикро чути таке від тебе! Тобі треба більше жити в теперішньому, а не в минулому.

— Мені бракує Балтиморських Ґольдманів.

Вона всміхнулася.

— Давненько не чула я вислову Балтиморські Ґольдмани. Мені їх теж бракує.

— Не зрозумій мене хибно, мамо, але скажи мені: ти заздрила їм?

— Любий мій, у мене був ти, то чого ж мені ще бракувало?

— Я подумав про ті вакації в Маямі у дідуся й бабусі, коли дядечко Сол жив у кімнаті для гостей, а ви з татом спали на дивані.

Вона засміялася.

— Нам із батьком воно було анідесь, те, що ми спали в кімнаті з телевізором. Ти ж знаєш, помешкання дідуся й бабусі оплачував твій дядечко, то ми вважали цілком нормальним, що він спить у зручнішій кімнаті. Щоразу перед приїздом твій батько телефонував дідусеві, щоб той надав нам кімнату з телевізором, а Солові з Анітою — покій для гостей. І щоразу дідусь казав, що Сол вже телефонував і просив, щоб уже не відводили кімнату з телевізором його братові й самому йому надали не такий зручний покій. Твій батько і дядечко урешті кидали жеребок. Пам’ятаю, якось Балтимори приїхали раніше за нас до Флориди і Сол з Анітою вже оселилися в кімнаті з телевізором. Усупереч тому, що ти думаєш, ми не завжди там спали, такого не було.

— Знаєш, я завжди думав, чи могли б і ми стати Балтиморами…

— Ми Монклери. І так буде завжди. Чому ми повинні мінятися? Всі люди різні, Маркі, й, може, у цьому полягає щастя: змиритися з тим, ким ти є.

— Твоя правда, мамо.

Я думав, що ту тему ми закрили. Ми заговорили про інше й коли пообідали, я повіз матінку додому. Коли ми майже під’їхали до будинку, мама раптом сказала:

— Зупинися на хвильку, Маркі, прошу тебе.

Я послухався.

— З тобою все гаразд, мамо?

Вона глянула на мене так, наче не впізнала.

— Ми могли б стати Балтиморами, Маркі.

— Що ти маєш на увазі?

— Є таке, Маркусе, чого ти не знаєш. Коли ти був маленький, настала пора продати дідусеву фірму, яка занепадала…

— Авжеж, я знаю це.

— Але ти не знаєш, що тоді твій батько зробив неправильний висновок і довго потім картав себе за це…

— Я не певен, що зрозумів тебе, мамо…

— Маркі, 1985 року, після продажу компанії, твій батько не послухався поради дядечка Сола. Він проґавив нагоду заробити купу грошей.

Я довго вважав, що стіна поміж Балтиморами і Монклерами виросла з плином часу. Та насправді вона постала поміж ними майже за однісіньку ніч.

35

Згідно зі стратегією, яку розробили мій батько і дядечко Сол, «Ґольдман і компанію» продали в жовтні 1985 року «Гаєндрас Інкорпорейшн», величезній фірмі, що була розташована в штаті Нью-Йорк. Напередодні продажу мій батько, дядечко Сол, дідусь і бабуся зустрілися в Сафферні, де була штаб-квартира «Гаєндрасу». Батько й дід із бабцею приїхали разом в авто з Нью-Джерсі, дядечко Сол літаком із аеропорту «Ла Гвардія», а потім найняв автомобіль.

Вони зупинилися в готелі «Голідей Інн» і цілий день сиділи в конференц-залі, який надали в їхнє розпорядження, уважно перечитуючи угоди, щоб переконатися, що все там як слід. Була вже пізня пора, коли вони скінчили і, послухавшись дідуся, пішли вечеряти в місцевий ресторан. За столом дідусь глянув на синів і взяв обох за руки.

— Пам’ятаєте, — сказав він, — як ми сиділи на лаві й уявляли, як будемо втрьох орудувати фірмою?

— Ти навіть курити нам дозволяв, — пожартував тато.

— Так ось, ми дійшли до цього, діти мої. Я довго чекав цієї миті. Ми вперше вирішуємо долю фірми «Ґольдман і компанія».

— Вперше і востаннє, — поправив його дядечко Сол.

— Може, й так, але врешті це сталося. Тож не сумуймо такого вечора, а випиймо! За цю мить, що таки настала!

Вони підняли келихи з вином і цокнулися. Потім дідусь запитав:

— Ти вважаєш, це добра ідея, Соле?

— Продати фірму «Гаєндрасові»? Авжеж, це найліпший вихід. Ціна не дуже висока, але або це, або руїна. А «Гаєндрас» розширюватиметься, в нього чималий потенціал, вони зможуть розвинути виробництво. Наші співробітники здобудуть роботу в «Гаєндрасі», ти ж цього хотів?

— Авжеж, Соле. Я не хочу, щоб вони стали безробітними.

— Я підрахував, що після сплати податків вам залишається два мільйони доларів, — сказав дядечко Сол.

— Знаю, — сказав дідусь. — Ми з твоєю матір’ю й братом говорили про це і хочемо сказати: ця компанія належить нам усім. Я заснував її, сподіваючись, що нею орудуватимуть двоє моїх синів, і так воно й сталося сьогодні. Ви втілили в життя моє бажання, і я вам нескінченно вдячний. Тож гроші від продажу ми поділимо на три рівні частини. Третина перепаде нам із матір’ю, і по третині дістанеться кожному з вас.

Запала тиша.

— Я не можу прийняти цих грошей, — врешті сказав дядечко Сол, геть зворушений тим, що в такий спосіб його визнали своїм. — Не хочу цієї частки, не заслуговую я її.

— Як ти можеш казати таке? — запитав дідусь.

— Тату, з огляду на те, що сталось, я…

— Забудьмо це, добре?

— Залиш минуле позаду, Соле, — сказав мій батько. — Завдяки тобі сьогодні співробітники нашої компанії, зокрема, і я, не опинилися на вулиці, а тато може забезпечити свою старість.

— Це правда, Соле. Завдяки твоїй допомозі ми з матір’ю зможемо перебратися туди, де тепліше, може, до Флориди. Ми давно про це мріяли.

— Я переберуся до Монклера, щоб бути ближче до нового місця роботи, — сказав батько. — Ми знайшли чудовий дім, я виплачу кредит за нього з моєї частки. Хороший дім, і квартал хороший, саме те, що мені й хотілося.

Дідусь узяв за руку бабцю, всміхнувся синам і дістав із теки нотаріальний документ.

— Я склав акт, який підтверджує, що ми однаковою мірою володіємо фірмою, — сказав він. — Прибуток від продажу буде поділений на три однакові частки, кожному дістанеться по 666 666,66 доларів.

— Понад півмільйона доларів, — усміхнувся мій батько.

Наступного ранку вдосвіта дідуся й бабусю розбудив дзвінок дядечка Сола, що попросив їх якомога швидше спуститися до нього в залу, щоб поснідати. І він хотів їм щось терміново сповістити.

— Я розмовляв цієї ночі з одним зі своїх друзів, — сказав він збуджено, попиваючи каву. — Він маклер на Волл-стріт. Він каже, що «Гаєндрас» ще не дуже відома фірма, але бурхливо розвивається, навіть дужче, ніж я припускав. Каже, що, згідно з деякими чутками, цього року вона виходить на біржу. Ви розумієте, що це означає?

— Не певна, що розумію, — відказала практична бабуся.

— Це означає, що як вона вийде на біржу, ціна її неймовірно зросте. Таке правило! Підприємство, що виходить на біржу, дуже зростає в ціні. Я довго міркував і врешті вирішив, що нам треба продавати фірму не за готівку, а взяти наші частки акціями.

— І що з того буде? — запитав дідусь.

— Буде те, що як «Гаєндрас» вийде на біржу, ціна акцій стрибне вгору й наша частка зросте. Наші 600 000 доларів коштуватимуть більше. Ось погляньте, я склав проект угоди, що ви про це гадаєте?

Він роздав ті папери, але бабуся насупилася.

— Соле, ти хочеш, щоб за «Ґольдман і компанію» ми здобули не гроші, а папірці, які свідчать, що ми володіємо акціями компанії, про яку нічого не знаємо?

— Авжеж. Наведу приклад. Уявімо, що сьогодні «Гаєндрас» коштує тисячу доларів. А ти, скажімо, володієш одним відсотком фірми, тож твоя частка становить десять доларів. Та якщо «Гаєндрас» виходить на біржу й усі починають вкладати в нього гроші, то його вартість становитиме вже десять тисяч доларів. І твоя частка буде варта ста доларів! Наші гроші можуть вирости у ціні!

— Ми знаємо, як діє біржа, — сказала бабуня. — Гадаю, твій тато хоче знати, як ми будемо платити за харчі й електрику? Теоретичними грішми не оплатиш рахунків. А якщо «Гаєндрас» не вийде на біржу або якщо ніхто не захоче вкладати в нього кошти, акції знеціняться й наші гроші обернуться в ніщо.

— Звісно, ризик є…

— Ні, ні, — урвала його бабуня. — Нам потрібні реальні гроші, ми з батьком не можемо ризикувати, а то ще все втратимо. На кону стоїть наша старість.

— Але мій друг каже, що це капіталовкладення століття, — наполягав Сол.

— Ні, — відтяв дідусь.

— А ти? — запитав дядечко Сол мого батька.

— Я теж волію отримати готівку. Не дуже вірю я в біржові чари, це завеликий ризик. Та й треба придбати той дім у Монклері…

Дідусь побачив розчарування в очах дядечка Сола.

— Послухай, Соле, — сказав він, — якщо ти справді віриш у ці історії про біржу, то ніхто не заважає тобі попросити свою частку акціями.

Дядечко Сол так і вчинив. За рік по тому «Гаєндрас» здійняла на біржі сенсацію. Як сказала моя матінка, за однісінький день вартість акцій виросла в п’ятнадцять разів. За кілька годин 666 666,66 доларів дядечка Сола стали дорівнювати 9 999 999,99 доларів. Дядечко Сол збільшив свою частку до десяти мільйонів доларів, продавши за кілька місяців по тому свої акції. Того року він придбав дім в Оук-Парку.

Відвідавши той розкішний дім свого брата, мій батько упевнився в тому, що біржа приносить зиск. На початку 1988 року, дізнавшись про заяву Домініка Пернеля, президента «Гаєндрасу», який вихваляв у тій заяві пречудовий стан фірми і закликав співробітників купувати акції, він остаточно в тому переконався. Зібрав усе, що лишилося від його частки від продажу нашої фірми, й умовив дідуся зробити те саме.

— Ми теж повинні придбати акції «Гаєндрасу»! — наполягав він у телефонній розмові.

— Ти так гадаєш?

— Тату, поглянь, чого доскочив Сол: у нього мільйони! Мільйони доларів!

— Треба було послухати твого брата, коли продавали підприємство.

— Тату, й зараз не пізно!

Мій батько зібрав сімсот тисяч доларів, усе, що було в нього і дідуся. Всі їхні військові трофеї. Потім обернув ті гроші в акції «Гаєндрасу», що повинні були, згідно з його розрахунками, і їх зробити мільйонерами. За тиждень по тому йому зателефонував стурбований дядечко Сол.

— Я щойно розмовляв із татом. Це правда, що ти інвестував його гроші?

— Ох, заспокойся, Соле! Я щойно вклав гроші, як і ти колись був зробив. За себе й за батька. У чому проблема?

— Чиї акції ти купив?

— Звісно ж, компанії «Гаєндрас».

— Що? Скільки?

— Тебе це не стосується.

— Скільки? Я повинен знати скільки!

— На сімсот тисяч доларів.

— Що? Ти що, з глузду з'їхав? Це майже все, що у вас є!

— То й що?

— Як це що? Це великий ризик!

— Ти ж сам радив нам, Соле, коли ми продавали фірму, взяти акції на всі гроші. Ми зробили це тепер. Не бачу різниці.

— Тоді була інша ситуація. Якщо справа обернеться кепсько, тато втратить усі свої заощадження на старість! За що він житиме?

— Не турбуйся, Соле. Я хочу бодай раз учинити по-моєму.

Наступного дня після тієї розмови, на превеликий подив мого батька, дядечко Сол з’явився до його кабінету в штаб-квартирі «Гаєндрасу».

— Що ти тут робиш, Соле?

— Мені треба поговорити з тобою.

— А чому не по телефону?

— Я не можу сказати тобі цього телефоном, надто ризиковано.

— Про що сказати?

— Ходімо прогуляємося.

Вони вийшли в парк, що прилягав до будинку, й лишилися самі.

— У компанії кепські справи, — сказав дядечко Сол моєму батькові.

— Чому ти кажеш таке? Я знайомий з економічним становищем «Гаєндрасу», й воно дуже добре, уяви собі. Голова компанії Домінік Пернель зробив заяву, в якій радив нам купувати акції. Та й курс їхній виріс.

— Авжеж, виріс, усі ж бо службовці компанії почали їх купувати.

— На що ти натякаєш, Соле?

— Продавай акції.

— Що? Та нізащо.

— Слухай мене уважно: я знаю, що кажу. Справи «Гаєндрасу» вкрай погані, показники геть нікудишні. Пернель не повинен був казати вам такого. Ти повинен негайно позбутися тих акцій.

— Що ти оце верзеш, Соле? Я жодному слову не вірю.

— Гадаєш, я примчав би з Балтимора, якби справа не була така серйозна?

— Тебе дратує, що ти продав свої акції й тепер не можеш знову їх купити, так? Хочеш, щоб я теж продав?

— Ні, я хочу, щоб ти продав їх і позбувся.

— Даси ти мені бодай раз дихнути, Соле, чи ні? Ти врятував татову фірму, забезпечив його старість, надав роботу всім нашим працівникам: він обожнює тебе, вважає тебе чудовим сином! Та ти завжди був татовим улюбленцем. Та ще й узяв джекпот на додачу.

— Таж я вам казав про ті акції!

— Тобі не досить адвокатської кар’єри, великого будинку, автомобілів? Ти хочеш більше? Президент компанії особисто сказав нам купувати акції, всі їх купили! Всі службовці компанії! То в чому твоя проблема? У тому, що я теж зароблю грошенят?

— Чому ти не хочеш мене послухати?

— Ти завжди намагаєшся принизити мене. Надто ж перед татом. Коли ми були хлопчаками, то під час розмов на лавці він тільки про тебе й балакав! Сол такий, Сол хороший!

— Ти верзеш дурню.

— Він лише тоді почав зважати на мене, як ти пішов. Але навіть тоді, коли ви посварилися, він не раз натякав мені, що фірма була б у кращому стані, якби нею керував ти, адвокат..

— Натане, отямся. Я приїхав сюди, аби сказати, що «Гаєндрас» у кепській ситуації, показники його катастрофічні, тож як про це дізнаються, акції стрімко впадуть.

На мить мій батько остовпів.

— А ти звідки це знаєш? — запитав він.

— Та знаю вже. Прошу тебе, повір мені. Ці відомості з надійного джерела. Більше я не можу тобі сказати. Продавай усе і нікому не кажи. Нікому, чуєш? Я вчиняю серйозний злочин, кажучи тобі про це, і як хтось дізнається, що я тебе попередив, матиму великі неприємності, та й ти з батьком теж. Такий обсяг нелегко буде продати відразу, не викликавши підозр. Продавай потроху. І поспішай!

Мій батько не хотів слухати розумних аргументів. Гадаю, його засліпило те життя, яке брат провадив у Балтиморі, життя, якого він хотів і собі доскочити. Я знав, що дядечко Сол зробив усе, що міг, навіть їздив до Флориди, аби відвідати батька і попросити його, щоб той умовив сина продати акції.

Дідусь зателефонував моєму батькові.

— Натане, щойно в мене був твій брат. Він сказав, що потрібно негайно продати наші акції. Може, слід було б його послухати…

— Ні, тату, повір у мене бодай раз, прошу тебе!

— Він сказав, що знайде для наших грошенят краще застосування, вкладе їх деінде, щоб вони приносили зиск. Мушу зізнатися, я трохи занепокоєний…

— Нехай він не пхає носа не в своє діло! Чому ти не довіряєш мені? Я теж можу орудувати справами незгірш від нього!

Гадаю, в мого батька взяло гору самолюбство. Він вирішив і хотів, щоб поважали його рішення. Тож він наполягав на своєму. Може, з переконаності, може, задля того, щоб піти наперекір братові, — цього вже не дізнається ніхто. Дідусь не наполягав, либонь, боявся, що образить його.

Коли моя матінка розповідала про це в салоні авто, на думку мені сплив один дитячий спогад. Мені було тоді сім років. Я прибіг із вітальні до кухні, волаючи: «Мамо, мамо! Там дядечка Сола показують у телевізорі!» То була перша його гучна справа, початок його слави. Коло нього на екрані був і його клієнт, Домінік Пернель. Пам’ятаю, кілька тижнів я гордо розповідав усім, хто хотів слухати, що в газетах писали про дядечка Сола і татового начальника. Та я не знав, що Домініка Пернеля затримала Комісія з безпеки біржових операцій SEC[7] після того, як він підробив звітність «Гаєндрасу», щоб співробітники компанії повірили в процвітання їхньої фірми, й у такий спосіб продав їм на мільйони доларів своїх акцій. Нью-Йоркський суд дав йому за це сорок три роки ув’язнення.

Після його арешту акції «Гаєндрасу» упали, знецінившись у п’ятнадцять разів. Компанію придбала за безцінь велика німецька фірма, що існує досі. Сімсот тисяч доларів мого батька й дідуся варті були тепер 46 666,66 долара. Балтимори стали карою для мого батька. Їхній дім, автомобілі, Гемптон, їхні вакації у Вістлері, святкування Днів подяки, апартаменти в Буенавісті, приватний патруль в Оук-Парку, що підозріливо дивився на нас, — усе нагадувало йому, що він програв, а брат його процвітає.

Того дня в червні 2011 року після розмови з матінкою я зателефонував дядечкові Солові. Здається, він радий був мене чути.

— Я оце снідав із мамою, — сказав я. — Вона розповіла мені про продаж компанії «Гаєндрасу» й про те, як тато втратив свої й дідусеві гроші.

— Дізнавшись, що він купив ті акції, я щосили намагався вмовити його їх продати. Після краху твій батько докоряв мені за те, що я не пояснив йому до пуття ситуацію. Але зрозумій, що на тоді Домінік Пернель уже перебував під слідством Комісії з біржової безпеки, він звернувся до мене по захист, тож я знав, що він збрехав своїм співробітникам і перепродав їм свої акції. Я не міг сказати цього твоєму батькові: я знав, яке розвинене в нього почуття справедливості, він обов'язково всіх попередив би. Адже вони, як і він, теж уклали свої гроші в ті кляті акції. Та якби це випливло, якби Комісія дізналася, що я сказав це твоєму батькові, то до в'язниці запроторили б і діда, і твого батька, й мене. Я міг тільки благати його, щоб він їх продав, але він і слухати не хотів.

— А дідусь гнівався на тата?

— Хтозна. Він завжди казав, що ні. Після цього в «Гаєндрасі» сталося скорочення штатів, але твій батько, на щастя, зміг утриматися на роботі. Зате дідусь втратив усі свої гроші на старість. Відтоді допомагав йому я.

— Ти допомагав йому, бо ви посварилися? З почуття провини?

— Ні, я допомагав, тому що він мій батько. Тому що в нього й шеляга не лишилося. Тому що мої гроші я здобув завдяки йому. Не знаю, що сказала твоя мати з приводу нашої сварки, та правда в тому, що то було страшенне непорозуміння, а я був надто дурний і занадто гордий, щоб залагодити це. Це в нас із твоїм батьком спільна риса: ми не хочемо слухати розумних порад.

— Бабуня казала, це через те, що ти встряв до боротьби за громадянські права.

— Та я насправді й не встрявав.

— А та світлина, що була на обкладинці ілюстрованого часопису?

— Я брав участь лише в одній демонстрації, щоб зробити приємність Анітиному батькові, який був запеклим активістом. Ми з твоєю тітонькою були в перших лавах поруч із ним, нам не поталанило, то ми й потрапили на ту світлину. Ото й усе.

— Як це? Не втямлю, їй-богу. Бабуня казала, ти весь час із ними мандрував.

— Вона не все знає.

— То що ж ти тоді робив? І чому дідусеві здавалося, ніби ти так гаряче узявся захищати громадянські права? Ви ж дванадцять років по тому не спілкувалися!

Дядечко Сол уже хотів було пояснити мені все, аж пролунав дзвінок у двері. Він відклав слухавку, щоб відчинити, і я почув жіночий голос.

— Маркі, — сказав він, знову взявши слухавку, — я мушу покинути тебе, хлопче.

— Це Фейт?

— Ага.

— У тебе є щось із нею?

— Ні.

— Ти міг би сказати мені, якщо це так. У тебе ж є право бачитися з жінкою.

— Нічого в нас із нею немає, Маркі. Ні з нею, ні ще там із кимось. Я просто не маю такого бажання. Тільки твою тітоньку я кохав і завжди її кохатиму.

36

Коли я повернувся до Бока-Ратона після двох днів у Нью-Йорку, видно було, що я дуже змінився. Сталося це на початку травня 2012 року.

— Що з вами таке, друже мій? — насилу вгледівши мене, спитався Лео.

— Ми з Александрою цілувалися. У мене вдома, в Нью-Йорку.

Він розчаровано скривився.

— Сподіваюся, це сприятиме просуванню роботи над романом.

— Ох, не радійте так, Лео.

Він усміхнувся.

— Радий за вас, Маркусе. Я так вас люблю. Ви хороший хлопчина. Якби в мене була дочка, то я хотів би, щоб ви побралися з нею. Ви заслуговуєте на щастя.

Відколи ми зустрілися з Александрою в Нью-Йорку, я не мав жодної звістки від неї. Двічі намагався зателефонувати, та марно.

Не маючи ніяких новин, я спробував пошукати їх в інтернеті. На офіційній Кевіновій сторінці у Фейсбуку прочитав, що вони подалися до Кабо-Сан-Лукаса. Там були і світлини: вона сиділа на краю басейну, з квіткою в волоссі. Дуже недобре було з його боку виставляти отак прилюдно її приватне життя. Ті світлини потім опублікувало кілька таблоїдів. Я прочитав:

Мене це страшенно вразило. Нащо було цілуватися зі мною, а потім їхати з ним? Врешті мій агент переповів чутки про них.

— Ти знаєш уже, Маркусе? Поміж Кевіном і Александрою щось негаразд.

— Я бачив, які вони щасливі в Кабо-Сан-Лукасі.

— Ти бачив їхні світлини. Певне, Кевін хотів лишитися з нею наодинці, то запропонував туди помандрувати. Але віднедавна щось у них недобре стало, принаймні так кажуть. їй дуже не сподобалося, що він виклав ті світлини в соціальній мережі. Здається, вона відразу ж повернулася до Лос-Анджелеса.

У мене не було змоги перевірити, чи те, що казав мій агент, було правдою. Наступними днями ніяких новин я не мав. Я закінчував наводити лад у дядечковому домі. Перевізники позабирали решту меблів. Дивно було бачити той дім порожнім.

— Що ви будете з ним тепер робити? — запитав Лео, пройшовши кімнатами.

Я сказав, що продам будинок.

— Справді?

— Авжеж. Ви ж самі сказали: спогади в голові. Гадаю, ви маєте рацію.

37

Балтимор

18 лютого 2002 року

Тітоньку Аніту ми поховали за чотири дні після тієї лихої пригоди на цвинтарі Форрест-Лейн. Зібралася ціла юрма людей. Було там багато облич, яких я й не знав.

У першому ряду стояли дядечко Сол із погаслим лицем і Гіллель, блідий і приголомшений. Він був мов примара, попід очима синці, вузол краватки зав'язаний сяк-так. Я говорив до нього, та він наче й не чув. Я торкався його, та враження було таке, наче він нічого не відчуває. Він був ніби під анестезією.

Я дивився, як домовина помалу опускається в могилу, й не міг у це повірити. Враження було таке, ніби все це нереальне. Ніби то була не моя тітонька Аніта, моя люба, найдорожча тітонька, в тій труні, що на неї ми кидаємо пригорщі землі. Я чекав, що вона з'явиться зараз і підійде до нас. Хотів, щоб вона пригорнула мене до себе, як бувало завжди, коли ще хлопчаком зустрічав я її на пероні в Балтиморі, й скаже: «Моє ти небожатко любе». Я тоді аж шарівся від щастя.

Тітонька Аніта загинула вмить. Ваговоз, що збив її, навіть не зупинився. Ніхто нічого не бачив. Принаймні недостатньо, щоб допомогти поліції, яка не знайшла жодних слідів. Коли її збили, Вуді кинувся до неї, намагався привести до тями, та вона вже була нежива. Зрозумівши, що вона мертва, він заволав із розпуки, пригортаючи її до себе. Патрик тим часом стояв на хіднику і не міг отямитися.

Поміж людьми, що стояли довкола могили, не було ні Патрика, ні Александри. Патрик не прийшов через те, що це сталося біля його дому, Александра — щоб не викликати скандалу через появу на похороні когось із родини Невілів.

Вуді стежив за нами здалеку, заховавшись за деревом. Спершу я думав, що його тут нема. Від самого ранку намагався зв’язатися з ним, та марно: телефон його був вимкнений. Постать його я помітив аж тоді, коли похорон закінчився. Я впізнав його навіть здалеку. Всі учасники похорону прямували до паркувального майданчика: їх запросили до будинку в Оук-Парку на поминальний обід. Я потихеньку почав скрадатися углиб цвинтаря. Вуді помітив мене і почав тікати. Я побіг за ним. Він наддав ходу, і я помчав як навіжений, огинаючи могили і ковзаючись у грязюці. Нарешті я таки наздогнав його, спробував ухопити за руку, та заточився і повалився додолу, потягнувши і його з собою. Ми гепнули на землю і покотилися мокрою пожухлою травою.

Він шалено пручався. Хоч був набагато дужчий за мене, я врешті сів на нього верхи і згріб за комір.

— Ох, ти ж чортяко, Вуді! — сказав я. — Облиш дурня клеїти! Де ти це запропав, га? Вже три дні тебе не видно. Ти не відповідаєш на телефонні дзвінки! Я вже думав, що ти загинув!

— Ліпше би я загинув, Маркусе!

— Нащо ти верзеш цю дурню?

— Тому що я убив її!

— Ти не вбив її! То був нещасний випадок!

— Облиш мене, Маркусе, прошу тебе.

— Вуді, що сталося того вечора? Що ти робив у Патрика вдома?

— Мені треба було з кимось поговорити. І тільки йому я міг звіритися. Прийшов до квартири, аж там у нього якесь побачення з нагоди Дня святого Валентина. Квіти на столі, шампанське. Він наполіг, щоб я лишився на трохи. Я зрозумів, що його гостя заховалася десь у покоях і чекає, коли я піду. Спершу це мене навіть потішило. А потім я побачив її жакет у фотелі у вітальні. Та гостя — то була тітонька Аніта.

Я вухам своїм не повірив. То, виходить, чутки, що ходили в Оук-Парку, були правдою. Тітонька Аніта покинула дядечка Сола задля Патрика.

— А що ж таке сталося, що ти побіг до Патрика об одинадцятій вечора? Знаєш, мені здається, ти не кажеш мені всього.

— Я посварився з Гіллелем. Замалим до бійки не дійшло.

Я уявити собі не міг, щоб Вуді з Гіллелем посварилися, а ще менше — щоб у них дійшло до бійки.

— А за що ви посварилися? — знову запитав я.

— Та ні за що, Маркусе. А тепер дай мені спокій. Покинь мене самого.

— Ні, я не покину тебе. Чому ти не зателефонував мені? Чому ти сказав, що міг звіритися лише Патрикові? Ти ж знаєш, що я завжди з тобою.

— Зі мною? Та невже? Давно вже все змінилося, Маркусе. У Гемптонсі ми дали клятву, пам’ятаєш? Ніхто з нас не претендуватиме на Александру. Зламавши ту присягу, ти зрадив нас. Ти обрав дівчину, а не Ватагу. Гадаю, того вечора ти трахався з нею. Щоразу, як ти її трахаєш, щоразу як торкаєшся її, ти зраджуєш нас, Маркусе.

Я чимдуж намагався вдавати, ніби нічого не чув.

— Не покину я тебе, Вуді.

Він вирішив здихатися мене. Хутко вхопив за горлянку, аж дихати несила стало. Я заточився, він видерся, повалив мене додолу, і я закашлявся.

— Забудь про мене, Маркусе. Я не повинен жити на світі.

І він побіг, я кинувся за ним, та тільки й устиг побачити, як він сів у авто з коннектикутськими номерами, й воно рвонуло з місця. За кермом була Коллін.

Я підкотив до будинку Балтиморів і зупинився. Вулиця була заставлена автомобілями гостей. Мені не хотілося заходити: вигляд у мене був неохайний, я геть спітнів, і вбрання було в грязюці.

Та й не хотілося бачити геть самотніх Гіллеля й дядечка Сола в оточенні тих співчутливих гостей, що запихаються тістечками і напханими ротяками повторюють стандартні фрази («Час лікує…», «Нам її бракуватиме», «Яка трагедія…»), перш ніж кинутися хутчій до столу, а то там усе розхапають.

Якусь хвилю я сидів у авто, розглядаючи спокійну вулицю й поринувши у спогади, аж побачив, як підкотило чорне «феррарі» з номерами штату Нью-Йорк — Патрик Невіль набрався зухвальства і таки приїхав. Він припаркувався коло протилежного хідника і якусь мить сидів у автомобілі, мене він не бачив. Урешті я вийшов і розлючено попрямував до нього. Угледівши мене, він теж вийшов надвір. Обличчя його було страшенно засмучене.

— Ох, Маркусе, — сказав він, — добре, що я бачу когось, хто…

Я не дав йому закінчити.

— Забирайтеся звідціля! — крикнув я.

— Та зачекай, Маркусе…

— Геть!

— Маркусе, ти ж не знаєш, що сталося. Дозволь пояснити…

— Геть звідціля! — заревів я. — Геть, вам нема чого тут робити!

Гості почули галас і повиходили з дому Балтиморів. До нас підбігла моя матінка і дядечко Сол. Незабаром надворі вже стояла ціла юрма роззяв із келихами в руках і стежила за нами, щоб не пропустити жодної подробиці зі сцени, де небіж свариться з коханцем своєї тітоньки. Коли я побачив обурений погляд моєї матінки і безсилі очі дядечка Сола, мені зробилося страшенно соромно. Патрик спробував пояснити ситуацію присутнім.

— Це не те, що ви думаєте! — повторював він. Та у відповідь отримував зневажливі погляди. Урешті він сів у авто і поїхав.

Усі позаходили до хати, я теж. На ґанку Гіллель, що, мов примара, спостерігав за тією сценою, глянув мені у вічі й мовив:

— Треба було затопити йому в рило.

Я сидів у кухні за столом. Марія плакала й накладала на таці закуски, а сестри-філіппінки вешталися туди-сюди, заносячи брудний посуд. Ще ніколи той дім не видавався мені таким порожнім.

Після похорону мої батьки побули в Балтиморі днів зо два, потім поїхали до Монклера. Я не хотів повертатися до університету, тож лишився в Балтиморі ще на трохи.

Щовечора розмовляв з Александрою. Щоб Гіллель не застукав мене, я казав, що хочу проїхатися трохи, і брав авто дядечка Сола. Купував каву в найближчому «Данкін Донатс», розташованому достатньо далеко від дому, щоб ніхто мене не бачив. Зупинявся на паркувальному майданчику, відкидав спинку сидіння й телефонував їй. Уже сам її голос зціляв мої рани. Я почувався дужчим, могутнішим, коли розмовляв із нею.

— Ох, Маркі, як хотілося б мені бути поруч із тобою.

— Знаю.

— Як там Гіллель із дядечком?

— Та так собі. Ти бачила свого батька? Він казав тобі про нашу сварку?

— Він усе розуміє, не турбуйся, Маркі. У всіх нерви напнуті в такій ситуації.

— Не міг він порати іншу жіночку, а не мою тітоньку?

— Маркі, він каже, що вони були просто друзі.

— Вуді сказав, що там був стіл, накритий до Дня святого Валентина.

— Аніта хотіла розповісти йому про щось дуже важливе. Воно стосувалося твого дядька… Ти довго ще будеш у Балтиморі? Мені бракує тебе…

— Хтозна. Принаймні з тиждень. Мені теж тебе бракує.

У домі панувало химерне безгоміння. Поміж нами пропливала примара тітоньки Аніти. Нереальність ситуації передужчувала смуток. Марія безладно поралася в господі. Я чув, як вона докоряла собі («Пані Ґольдман загадувала тобі почистити ці штори», «Пані Ґольдман була б незадоволена тобою»). Гіллель весь час мовчав. Здебільшого він сидів у своїй кімнаті й дивився у вікно. Урешті я мало не силоміць змусив його прогулятися зі мною до «Дейрі-шейк». Ми замовили молочні коктейлі й випили їх. Потім помалу попрямували до маєтку Балтиморів. Звернувши на Вілловік-роуд, Гіллель сказав мені:

— Почасти в цім винен і я.

— Ти? У чому? — запитав я.

— У маминій смерті.

— Не кажи такого… То був нещасний випадок. Клятий випадок.

— У всьому винна Ватага Ґольдманів, — провадив він.

Я не втямив, що він хотів сказати.

— Знаєш, нам потрібно підтримувати один одного. Вуді теж несолодко.

— Тим ліпше.

— Я бачив його на цвинтарі під час похорону. Він сказав, що того вечора ви посварилися…

Гіллель завмер і глянув мені у вічі.

— Гадаєш, про це потрібно говорити зараз?

Мені хотілося відказати «так», але я не в змозі був навіть погляд його витерпіти. Далі ми йшли мовчки.

Того вечора дядечко Сол, Гіллель і я їли печену курку, яку приготувала Марія. Упродовж вечері ми й слова не сказали один одному. Урешті Гіллель озвався:

— Завтра я поїду. Повертаюся в Медісон.

Дядечко Сол кивнув. Я зрозумів, що Ватага Ґольдманів розпадається. За два місяці до того Гіллель із Вуді пречудово почувалися разом в університеті, а дядечко Сол і тітонька Аніта були щасливим і успішним подружжям. Зараз тітонька Аніта була мертва, Гіллель замкнувся в мовчанні, а дядечко Сол розпочав нове життя в Оук-Парку. Він вирішив узяти на себе роль ідеального вдівця, мужнього, покірного і сильного.

Тиждень залишався я в Балтиморі й бачив, як щодня приходили до нього сусіди, приносили їжу і підбадьорювали. Бачив, як один за одним заходили вони до його дому. Вони заспокійливо ляскали його по плечу, розчулено дивилися у вічі, довго тиснули йому долоню. А потім чув недобрі балачки в супермаркеті, в хімчистці, в «Дейрі-шейку» — чутки повзли мов гадюки. Він був рогоносцем, нікчемою. Жінка його загинула під колесами автомобіля, коли бігла з дому свого коханця, бо її в День святого Валентина застукав там їхній майже-син. Видавалося, всі до щонайменших подробиць знали про смерть тітоньки Аніти. Усі все знали. А ще до мене долинали тихі балачки:

— Та й він ґав не ловив.

— Немає диму без полум’я.

— Ми бачили його з тією жіночкою в ресторані.

Я зрозумів, що до цієї історії була причетна ще якась жінка. Така собі Кассандра з тенісного клубу Оук-Парку.

Я подався до того клубу. Довго шукати не довелося: в приймальні висіли світлини й прізвища тренерів із тенісу, й на одній із них була досить приваблива жіночка на ім’я Кассандра Девіс. Я почав корчити дурника і завів балачку з секретаркою, яка розповіла мені, що за випадковим збігом обставин вона давала уроки дядечкові Солові й за ще більш випадковим збігом обставин вона сьогодні занедужала. Я довідався адресу і вирішив піти до неї додому.

Як я й припускав, вона не хворіла. Зрозумівши, що я небіж Сола Ґольдмана, грюкнула дверми перед самісіньким моїм носом. Я знай стукав, щоб вона відчинила, тож Кассандра гукнула в замкову шпарину:

— Що ти від мене хочеш?

— Я хочу дізнатися, що сталося в моїй родині.

— Сол тобі скаже, як захоче.

— Ви його коханка?

— Ні. Ми тільки раз вечеряли разом. І нічого в нас не було. А тепер його дружина загинула, і всі вважають мене хвойдою.

Я дедалі менше розумів, що сталося. Дядечко Сол нічого мені не казав. Не знав я й того, що сталося поміж Вуді й Гіллелем, ні того, що скоїлося поміж дядечком Солом і тітонькою Анітою. Так і не діставши відповідей на ті запитання, я врешті подався з Балтимора. Того ранку, коли я вирушав звідтіля, дядечко Сол провів мене до авто.

— Усе буде гаразд? — обійнявши його, запитав я.

— Усе буде гаразд.

Я хотів було випустити його з обіймів, та він притримав мене за плечі й сказав:

— Маркі, я вчинив одну недобру річ. Тим-то твоя тітонька і пішла.

Покинувши Оук-Парк, лишивши позаду дядечка Сола і Марію, останніх мешканців чарівного дому мого дитинства, я надовго затримався на цвинтарі Форрест-Лейн. Не знаю, чи хотів я побути поруч із нею, чи сподівався знайти там Вуді.

Потім я рушив до Монклера. Опинившись на нашій вулиці, я підбадьорився. Замок Балтиморів упав, та маленький, але міцний будиночок Монклерів тримався добре.

Я зателефонував Александрі, щоб сповістити про мій приїзд. За годину вона була в моїх батьків. Подзвонила в двері, я відчинив. Мені стало так легко, як я побачив її, що всі емоції, які стримував усі ці дні, вибухнули враз, і я заплакав.

— Маркі… — сказала Александра, обнявши мене. — Я так співчуваю твоєму горю, Маркі.

38

Нью-Йорк

Літо 2011 року

Події, пов’язані зі смертю тітоньки Аніти, луною відгукнулися через дев’ять років, як дядечко Сол зателефонував мені, щоб попросити бути присутнім, коли зніматимуть його ім’я зі стадіону Медісонського університету.

Відколи в червні він витурив мене зі свого дому, я мешкав у Нью-Йорку. У Коконат Ґрові жив він уже п’ять років, і це було перше літо, коли я не був у нього у Флориді. Тоді й спало мені на думку придбати дім у Флориді: якщо мені вона так подобається, то треба мати там свій притулок. Можна було придбати в тій місцевості будинок, щоб писати в спокійній обстановці, далеко від нью-йоркського гамору і близенько до дядька. Досі я їздив туди, бо гадав, що мої візити приносять йому задоволення, та зараз подумав, що йому, може, теж потрібен простір, щоб жити своїм життям, без небожа на шиї. Це можна було зрозуміти.

Дивно було те, що він майже не давав про себе знати. За ним такого не водилося. У нас завжди були тісні стосунки, а після смерті тітоньки Аніти і після Драми ми ще дужче зблизилися. Вже п’ять років я регулярно їздив на Східне узбережжя, щоб він не був сам. Чому він так швидко спалив за собою мости? Не було такого дня, щоб я не питав себе, чи не утнув я чогось недоброго. Може, це було пов’язане з Фейт, управителькою супермаркетом, що, як я підозрював, мала з ним любовний зв’язок? Може, йому ніяково від цього? Може, він почувався зрадником? Таж його дружина вже дев’ять років була в засвітах, і він мав право бачитися з кимось.

Озвався він аж за два місяці, коли попросив мене бути присутнім на стадіоні в Медісоні. Наступного дня по тому, як зняли його ім’я, я довго розмовляв із ним телефоном і після тієї розмови збагнув, що Медісон був рушієм того механізму, який погубив Балтиморів. Медісон був отрутою.

— Дядечку Соле, — запитав я під час тієї розмови, — що сталося за тої пори в Медісоні? Нащо було фінансувати стадіон десять років підряд?

— Я хотів бачити на ньому моє ім’я.

— Але навіщо? Це не схоже на тебе.

— Чому ти запитуєш мене про це? Ти хочеш написати книжку про мене?

— Може, й так.

Він зареготав.

— По суті, коли Вуді з Гіллелем подалися навчатися до Медісона, то був початок кінця. І передовсім то був кінець нашій родині. Знаєш, ми з твоєю тітонькою так любили одне одного…

Він у загальних рисах розповів мені, як ще за тої пори, коли був Ґольдманом-із-Нью-Джерсі, зустрів тітоньку Аніту, поруч з якою став Балтиморським Ґольдманом. Згадав найпершу їхню зустріч, коли він приїхав до Мерілендського університету наприкінці 1960-х років. Тоді її батько, професор Гендрикс, викладав там економіку, і дядечко Сол став його студентом.

Поміж ними запанували дружні стосунки, й коли дядечко Сол попросив його допомогти розробити проект, Гендрикс охоче погодився.

Прізвище дядечка Сола так часто лунало в них удома, що Анітина мати, пані Гендрикс, якось увечері запитала:

— Та що це за Сол, про якого ви тільки й говорите весь час? Я вже й ревнувати почала…

— Мій студент, Сол Ґольдман, люба. Єврей із Нью-Джерсі, його батько тримає підприємство з виробництва медичного обладнання. Мені він дуже до вподоби, далеко піде.

Пані Гендрикс звеліла, щоб Сола запросили до них на вечерю, й він прийшов наступного тижня. Аніта відразу ж потрапила під чар цього люб’язного і витонченого юнака.

Сол відгукнувся на її почуття. Зазвичай він був упевнений хлопчина, та як бачив її, то відразу ж ніяковів. Урешті запросив її повечеряти у місті, раз, а потім і вдруге. Його знову запросили до Гендриксів на обід. Аніту приголомшило те враження, яке справляв на її батька Сол. Вона бачила, що той дивиться на нього, як на людину, котра заслуговує особливої поваги. Сол почав бувати в них вихідними, попрацював над проектом, що, як він сказав, мав на меті розвинути компанію його батька.

Того дня, коли вони вперше поцілувалися, ішов дощ. Він відвозив її додому, аж розпочалася злива. Він став на узбіччі, неподалік від будинку Гендриксів. Злива шалено шмагала по кузову авто, і Сол вирішив, що ліпше їм зачекати. «Гадаю, цей дощ ненадовго», — сказав він тоном знавця. За кілька хвилин злива стала ще дужча. Вода цибеніла лобовим склом і бічними шибами, і їх не було видно. Сол торкнувся її руки, вона взяла її, й вони поцілувалися.

Аніта навчалася в медичному університеті й, окрім того, працювала продавчинею в «Дельфіно», досить відомій крамниці у Вашингтоні, де продавалися краватки. Господар там був просто тварюка. Дядечко Сол часом заходив до крамниці чи радше заглядав туди на мить, та ще й тоді, коли не було жодного покупця. Та господар усе одно в’їдався ущипливими зауваженням і казав Аніті: «Я плачу вам гроші не задля того, щоб ви тут фліртували».

І тоді, щоб розізлити його, дядечко Сол почав купувати краватки, що виправдовувало його присутність у крамниці. Він заходив до крамниці, вдавав, ніби геть не знайомий з Анітою, казав їй: «Добридень, панно», — і просив показати йому, які краватки в них є. Бувало, він купував краватку відразу. Часом довго вагався. Міряв їх одну за одною, по три рази зав’язував вузол, перепрошуючи Аніту, що так затримується, а вона стискала губи, щоб не зареготати. Господар аж казився від тієї комедії, та не зважувався витурити його, щоб не втратити покупця.

Аніта просила Сола припинити ті візити: грошенят у нього було обмаль, а він знай купував краватки, які йому були геть не потрібні. На те він казав, що ще ніколи не знаходив ліпшого застосування для своїх грошей. Ті краватки він зберігав усе своє життя. І коли минули роки й вони мешкали у своєму домі в Балтиморі, тітонька Аніта прохала його повикидати ті старі краватки, та він страшенно ображався й запевняв, що кожна з них пов’язана в нього з особливою згадкою.

Урешті дядечко Сол зрозумів, що його проект розвитку фірми Ґольдманів завершено, і вирішив показати його батькові. Напередодні поїздки до Нью-Джерсі прорепетирував цю презентацію з Анітою, щоб упевнитися, що все буде гаразд. Та наступного дня Макс Ґольдман і слухати не захотів про розширення його компанії. Він рішуче відмовив Солові, й дядечко страшенно засмутився. Повернувшись до Меріленда, він навіть не зважився розповісти Анітиному батькові, що його послали під три чорти.

Професор Гендрикс був запеклим борцем за громадянські права. Сол активістом не був, хоч трохи і співчував тому ділу. Він часом супроводжував його на збори чи на демонстрації, гадаючи, що в такий спосіб може віддячити за допомогу в підготовці проекту. Проте незабаром він побачив, що тут можна доскочити і свого зиску.

За тієї пори вся країна була охоплена протестами: демонстрації відбувалися майже скрізь — проти війни, проти расизму, проти уряду. Студенти всіх університетів мандрували автобусами зі штату до штату, щоб збільшити лави протестувальників, і з ними їздив Сол, у якого не було грошенят, щоб фінансувати ідеї з розвитку фірми Ґольдманів. Батько не давав йому й шеляга на те діло, тож він у тих протестних акціях знайшов спосіб мандрувати безоплатно по всіх усюдах і вивчати ринок від імені родинного підприємства.

Географічне охоплення його мінялося залежно від протестних рухів. Заворушення в Кентському університеті, студентські акції проти Ніксона. Він ретельно готувався до мандрівок і організовував зустрічі в містах, де відбувалися демонстрації, з адміністраціями лікарень, оптовиками і перевізниками. Опинившись на місці, він непомітно зникав у натовпі. Застібав сорочку, скидав із костюма антивоєнні значки, зав'язував краватку і йшов на ділові зустрічі. Представлявся директором із розвитку фірми «Ґольдман і компанія», невеличкого підприємства з виробництва медичного обладнання в Нью-Джерсі. Намагався збагнути, які потреби в різних регіонах, чого очікують і чим невдоволені медичні працівники й адміністратори лікарень, у яку шпарину може промкнутися «Ґольдман і компанія». Може, потрібне швидше постачання? Може, ліпша якість обладнання? Сервісне обслуговування? Може, треба улаштовувати склади в кожному місті? Чи в кожному штаті?

Дізнавався про приміщення, заробітну платню, соціальні гарантії службовцям. Повернувшись до своєї кімнатки в університетському містечку Меріленду, він складав списані сторінки у велику теку і робив позначки на карті, що висіла на стіні. У нього було тільки одне в голові: пункт за пунктом підготувати проект із розвитку батькової фірми, яким той міг би тільки пишатися. І тоді настане хвилина його слави — він перевершить брата, який був шанованим інженером. Стане тим, хто забезпечить процвітання Ґольдманів.

Часом у тих мандрівках його супроводжувала Аніта. Надто, коли в демонстраціях брав участь її батько. Вона трималася коло нього впродовж усього походу і запевняла, що Сол десь у задніх лавах або ж разом із організаторами на чолі демонстрації. Зустрічалися вони увечері в автобусі, й професор Гендрикс питав його:

— Де це ви були, Соле, що я не бачив вас сьогодні?

— Ох, пане професоре, такий натовп, такий натовп…

1972 року їхня активність сягнула вершини. Вони брали участь у всіх акціях: годився й Вотерґейт, й права жінок, і «Проект Ганівелл», що вимагав заборони протипіхотних мін. У чому завгодно, аби лише дядечко Сол мав алібі для своїх досліджень. Якось вихідними вони брали участь у демонстрації в Атланті, потім були учасниками зборів на захист прав чорного населення, а наступного тижня ішли маршем до Вашингтона. Сол успішно зав'язував контакти з першорядними університетськими лікарнями.

Його батьки знали, що їхній син весь час вештається білим світом, та вірили офіційній версії, — що він запеклий борець за громадянські права. Хіба ж могли вони бодай на мить уявити собі, що насправді все було не так?

Навесні 1973 року дядечко Сол уже ладен був показати батькові ту надзвичайну роботу, яку він виконав для їхньої фірми, — угоди, які залишалося тільки підписати, список перевірених потенційних співробітників, перелік складів, які треба було відкрити. А потім — ота зайва демонстрація в Атланті, одним із організаторів якої був професор Гендрикс. Того разу Сол з Анітою йшли в перших лавах із ним. Воно було і нічого, якби та світлина не потрапила у «Тайм». Через ту світлину і спалахнула страшенна сварка Макса Ґольдмана з сином. Після того вони не розмовляли дванадцять років. Звісно, з батьком треба було порозумітися, та дядечко Сол не міг перебороти своєї пихи.

Я урвав дядечка Сола, коли він розповідав усе це по телефону.

— То ти ніколи й не був тим активістом?

— Ніколи, Маркусе. Я тільки намагався сприяти розвиткові фірми «Ґольдман і компанія», щоб справити враження на тата. Я хотів лиш одного: щоб він пишався мною. Я почувався таким знедоленим, він так знехтував мною. Йому кортіло орудувати всім на свій лад. І бачиш, до чого все це призвело.

Після сварки дядечко Сол вирішив скерувати своє життя в іншу колію. Тітонька Аніта вивчала медицину, а він почав студіювати право.

Потім вони побралися. Макс Ґольдман не приїхав на церемонію одруження. Сол склав іспити на адвоката в штаті Меріленд. Коли Аніта стала лікарем-терапевтом у шпиталі Джона Гопкінса, вони перебралися до Балтимора. Сол спеціалізувався на комерційному праві й незабаром став успішним адвокатом. Одночасно він вкладав гроші в різні підприємства, й це давало дуже добрий зиск.

Разом вони були щасливі. Щотижня ходили в кіно, в неділю ледачкували. Коли в Аніти був вихідний, вона заходила до його контори і забирала на обід. Якщо ж бачила крізь шибку, що він надто заклопотаний якоюсь справою чи паперами, то йшла до італійського ресторану «Стелла», що був неподалік. Замовляла італійську локшину і тирамісу й приносила ті страви Соловій секретарці, сказавши: «Янгол пролетів».

Згодом «Стелла» стала їхнім улюбленим рестораном у Балтиморі. Вони заприязнилися з господарем, якого звали Ніколя, і дядечко Сол вряди-годи давав йому правничі поради. Ми з Вуді й Гіллелем теж стали клієнтами ресторану, бо дядечко Сол із тітонькою Анітою частенько водили нас туди.

І тільки одне затьмарювало їхнє щасливе життя в Балтиморі — вони не могли надбати дитину. Хтозна й чому: всі лікарі, до яких вони зверталися, казали, що обоє здоровісінькі. Після семи років подружнього життя Аніта нарешті завагітніла, й отак у їхнє життя прийшов Гіллель. Хтозна, що то було, примха природи чи натяк долі, яка влаштувала все так, що ми з Гіллелем народилися з інтервалом у кілька місяців.

Під час телефонної розмови я запитав дядечка:

— Який зв’язок поміж тим, що ти оце розповів мені, й Медісоном?

— Діти, Маркусе, діти.

Лютий-березень 2002 року

За три місяці після смерті тітоньки Аніти ми з Гіллелем закінчили університет. Вуді остаточно покинув навчання. Охоплений почуттям провини, він знайшов притулок у Коллін, в Медісоні. Вона терпляче опікувалася ним. Удень він допомагав їй на бензозаправці, а ввечері мив посуд у китайському ресторані, щоб заробити трохи грошенят. Тільки в тих двох місцях він і бував, хіба що в супермаркет іще їздив. Не хотів зустрітися з Гіллелем. Вони більше не розмовляли.

Отримавши диплом, я вирішив присвятити весь свій час написанню роману. Для мене розпочинався прекрасний і водночас трагічний період, що тривав аж до 2006 року, коли вийшов мій перший роман «Ґ як Ґольдштайн», і хлопчина з Монклера, що збував вакації в Гемптонсі, став новою зіркою американської літератури.

Якщо ви колись заглянете до моїх батьків у Монклер, то матінка обов’язково покаже вам мою «кімнату». Вона роками зберігає її недоторканною. Я вже не раз просив знайти для неї ліпший ужиток, та вона і слухати нічого не хоче. Ту кімнату вона називає Музей Маркі.

Якщо ви побуваєте у неї в гостях, вона змусить вас туди зазирнути. Відчинить двері й скаже вам: «Погляньте, оце тут Маркус писав».

Мені й на думку не спало б знову поселитися у батьків, щоб писати роман, якби матінка не зробила мені сюрприз, навівши лад у кімнаті для гостей.

— Заплющ очі й іди за мною, Маркі, — сказала вона, коли я скінчив університет і приїхав додому.

Я послухався, й вона привела мене до дверей тієї кімнати. Батько мій був так само схвильований, як і вона.

— Не розплющуй очей, — звеліла матінка, помітивши, як мої вії затремтіли.

Я всміхнувся. Нарешті вона сказала:

— А тепер можеш дивитися!

Мені й річ одібрало. Кімната для гостей, яку я потайці прозивав смітницею, бо за багато років у ній нагромадилися купи речей, з якими хтозна й що можна було вдіяти, чи далі зберігати, чи повикидати, — ця кімната геть змінилася. Батьки все повиносили і все переобладнали: тут були нові штори, новий килим, величезна книжкова шафа коло стіни. Напроти вікна стояв письмовий стіл, за яким працював дідусь, коли керував компанією, той стіл довго вкривався курявою на складі.

— Ласкаво просимо в кабінет, — обнявши мене, сказала матінка. — Тут тобі добре писатиметься.

У тому кабінеті я написав роман про моїх двоюрідних братів, «Ґ як Ґольдштайн», книгу про їхню загублену долю, книгу, яка остаточно визріла в мене після Драми, наприкінці 2004 року. Я довго пояснював усім, що для написання першого роману мені потрібно було чотири роки. Та якщо уважніше придивитися, можна помітити, що з хронології випали два роки, і той проміжок дозволяв мені не розповідати, що я робив від літа 2002 року до Драми, що сталася 24 листопада 2004 року.

39

Осінь 2002 року

Після смерті тітоньки Аніти мене порятувала Александра.

Вона стала моєю рівновагою, моєю стійкістю, моєю опорою в житті. Натоді, коли я закінчував університет, вона й на цаль не просунулася вперед зі своїм продюсером. Запитала в мене, що треба робити, і я сказав, що, на мою думку, є лише два міста, де можна зробити музичну кар’єру, — Нью-Йорк і Нешвілл, штат Теннессі.

— Таж я нікого не знаю в Нешвіллі, — сказала вона.

— Я теж, — відказав я.

— То їдьмо туди.

І ми подалися вдвох до Нешвілла.

Вона прийшла вранці до моїх батьків у Монклер. Подзвонила в двері, матінка відчинила їй і зраділа.

— Александро!

— Добридень, пані Ґольдман.

— То що, вирушаєте у велику мандрівку?

— Авжеж, пані Ґольдман. Я така рада, що Маркі їде зі мною.

Гадаю, батьки були задоволені, що я виходжу в широкий світ. Балтимори віддавна посідали чималеньке місце в моєму житті; певне, настала пора їх покинути.

Матінка думала собі, що це юнацький дур. Потриває те наше життя два місяці, та й повернемося додому, втомившись від своїх експериментів. Вона й уявити собі не могла, що станеться в Теннессі.

Коли ми виїздили з Нью-Джерсі, Александра запитала мене:

— Бачу, Маркі, ти не дуже засмучений, що не працюватимеш за своїм новим столом?

— Ох, ще буде пора написати той роман. Та й не можу ж я всеньке життя залишатися Монклером.

Вона всміхнулася.

— А ким ти хочеш стати? Балтимором?

— Гадаю, просто Маркусом Ґольдманом.

Отак почалося в мене чарівне життя, що тривало два роки і вивело Александру на вершину успіху. А ще це стало початком незрівнянного життя вдвох: Александра щомісяця отримувала невеличкі грошенята з родинного трасту, що його заснував її батько, в мене були гроші, які лишив у заповіті дідусь. Ми винайняли невеличке помешкання, що стало першою нашою домівкою, Александра складала там пісні, а я писав за кухонним столом перші розділи роману.

Ми не сушили собі мізки одвічними питаннями: чи не зарано почали ми жити вдвох? Чи зможемо витерпіти всі труднощі, пов’язані з артистичною кар’єрою? Діло це було ризиковане, могло статися все. Та наша прихильність одне до одного перемогла. Було так, наче ніщо не могло зашкодити нам.

У тому помешканні було трохи затісно, та ми мріяли, що настане пора, коли ми оселимося у великій квартирі у Вест Віллиджі, з квітами на терасі. Вона буде славетною співачкою, а я популярним письменником.

Я умовив її порвати з нью-йоркським продюсером, із яким мала справу вже два роки: нехай вона робить те, що їй подобається. Решта неважливо.

Вона написала кілька нових пісень, і я сказав, що вони хороші. У неї був свій стиль. Я порадив їй зробити нове аранжування її давніших композицій. Одночасно вона випробовувала реакцію публіки, виступаючи на сцені в нешвілльських барах. Був там один заклад, «Найтінгейл», у якому, казали, частенько бували продюсери, що шукали нові таланти. Вона співала там щотижня, сподіваючись, що її помітять.

Дні тривали без краю. Увечері, погравши в кав’ярнях, ми стомлювалися і йшли до цілодобової забігайлівки, й знесилено падали на лаву. Ми були зморені, голодні, але щасливі. Замовляли величезні гамбургери і, погамувавши голод, просто сиділи собі там. Нам було добре. Александра казала мені:

— Розкажи мені, Маркі, розкажи, як воно буде в нас…

І я розповідав їй, як ми житимемо.

Розповідав, якого успіху доможеться вона в музиці, розповідав, як на її гастролі розкуповуватимуть усі квитки, як цілі стадіони будуть ущерть заповнені людом, тисячами слухачів, що захочуть її почути, тільки її. Змальовував її, і вона мов насправді бачила себе на сцені, чула захоплене ревисько слухачів. Потім я казав їй про нас. Про Нью-Йорк, у якому ми будемо жити, про Флориду, де в нас буде дім для відпочинку. Вона питала:

— А чому у Флориді?

І я казав:

— Бо там добре буде.

Зазвичай о тій порі в забігайлівці вже не було ні душі. Александра пригорталася до мене, брала гітару і починала співати. Я заплющував очі. Мені було добре.

Тієї осені ми знайшли студію, яка порівняно недорого записала її пробний альбом.

Тепер треба було, щоб про той альбом дізналися.

Ми обійшли всі компанії звукозапису в місті. Александра ніяково підходила до адміністраторки, тримаючи в руці конверт із диском, записаний її коштом. Та понуро дивилася на неї, й Александра врешті казала:

— Добридень, мене звати Александра, я шукаю компанію, яка…

— Пробний альбом є? — питала адміністраторка, не виймаючи з рота жуйку, яку ремиґала під час розмови.

— Е… авжеж. Ось.

Вона простягала той дорогий для неї конверт, і адміністраторка кидала його в пластикову скриньку, де було повнісінько таких самих дисків.

— Це все? — питала Александра.

— Усе, — непривітно кидала адміністраторка.

— То ви мені зателефонуєте?

— Як альбом сподобається, то зателефонуємо.

— А я можу бути певна, що його слухатимуть?

— Ох, люба моя, в житті ні в чому не можна бути певною.

Александра виходила звідти сумна і сідала в авто, де на неї чекав я.

— Кажуть, як сподобається, то зателефонують, — пояснювала вона.

Упродовж кількох місяців ніхто й разу не зателефонував.

Крім моїх батьків, жодна душа не знала, що я робив. За офіційною версією, я сидів у кабінеті в Монклері й писав роман.

Ніхто цього не перевіряв.

Була ще одна людина, яка знала правду, — Патрик Невіль, від Александри.

Я не зміг знову заприятелювати з ним. Він украв у мене мою тітоньку. Тільки це і затьмарювало наші стосунки з Александрою. Я не хотів його бачити: боявся, що згребу його за горлянку. Ліпше було триматися подалі. Часом Александра казала мені:

— Знаєш, щодо мого тата…

— Не варто про це. Нехай мине трохи часу.

Вона не наполягала.

По суті, єдиним, від кого я хотів приховати правду про наші стосунки з Александрою, був Гіллель. Я поринув у брехню, з якої не міг виборсатися.

Я нечасто телефонував йому; все було не так, як раніше. Зі смертю тітоньки Аніти наші стосунки наче зламалися. Та пов’язане це було не лише зі смертю його матері, було ще щось тут, чого я не міг відразу второпати.

Гіллель споважнів. Він навчався на правничому факультеті, та й тим задовольнявся. Утратив він свій чар. І своє альтер еґо. З Вуді він урвав усі зв'язки.

Вуді розпочав нове життя в Медісоні. Я телефонував йому вряди-годи: той не мав що мені сказати. Зрозумів я, наскільки все погано, коли він мовив якось у телефон: «Та нічого особливого. То бензозаправка, то робота в ресторані. Отака метушня, бач». Вони обидва перестали мріяти, просто відмовилися в такий спосіб від життя. Стали як усі.

Колись вони боронили слабших, організували бригаду садівників, мріяли про футбол і вічну дружбу. Оце і злютовувало Ватагу Ґольдманів: усі ми були запеклими мрійниками. І це робило нас неповторними. З-поміж нас трьох лише я зберіг мрію. Первинну мрію. Чому хотів я стати не просто письменником, а славетним письменником? Через Балтиморів. Вони були для мене зразком, вони стали моїми суперниками. Я сподівався перевершити їх.

Того ж таки 2002 року ми з батьками подалися до Оук-Парку, щоб відсвяткувати День подяки. Там були тільки Гіллель з дядечком Солом, які заледве доторкнулися до обіду, який приготувала Марія.

Усе було не так, як раніше.

Тієї ночі я ніяк не міг заснути. О другій над ранок я спустився в кухню, щоб узяти пляшку води. У кабінеті дядечка Сола горіло світло. Зазирнув туди і побачив, що він сидить і дивиться на світлину, що стояла перед ним на столі, — там був він із тітонькою Анітою.

Він помітив мене, і я ніяково йому кивнув, остерігаючись урвати його думи.

— Не спиш, Маркусе?

— Ні. Не можу заснути, дядечку Соле.

— Щось непокоїть тебе?

— Що сталося з тітонькою Анітою? Чому вона пішла від тебе?

— Не має значення.

Він не хотів про це говорити. Вперше поміж мною і Балтиморами постала нездоланна стіна: у них були таємниці.

Нью-Йорк

Серпень 2011 року

Що ж сталося з моїм дядечком, якого я просто-таки не впізнавав? Чому він витурив мене зі свого дому?

У телефоні я відчув, що голос його шорсткий. Я полюбив Флориду, бо вона повернула мені мого дядечка Сола. У проміжку поміж смертю тітоньки Аніти 2002 року і Драмою 2004-го йому було від чого поринути в глибоку депресію. Та перебравшись до Коконат Ґрова 2006 року, він геть змінився. Отой флоридський дядечко Сол знову став моїм улюбленим дядечком. І наступні п’ять років я жив із радістю, що знову набув його.

Аж ось відчув, що наші стосунки слабшають. Він знову став тим дядечком, який щось приховував від мене. У нього була таємниця, але яка? Може, вона пов’язана зі стадіоном у Медісоні? Коли ми балакали телефоном, я почав наполягати, і він сказав урешті:

— Тобі кортить дізнатися, чому я фінансував той стадіон?

— Та хотілося б.

— Через Патрика Невіля.

— Через Патрика Невіля? А він тут до чого?

Від’їзд Вуді з Гіллелем на навчання до університету спричинився до таких наслідків у житті дядечка Сола й тітоньки Аніти, про які я навіть не підозрював. Довгі роки ті хлопці були сенсом існування родини Балтиморів. Усе життя вирувало довкола них: видатки на школу, вакації, позашкільні уроки. Щоденна рутина залежала від їхніх потреб. Футбольні тренування, прогулянки містом, шкільні прикрощі. Усі оті роки тітонька Аніта й дядечко Сол жили для них і через них.

Та колесо життя обернулося. У тридцять років перед дядечком Солом і тітонькою Анітою було все життя. Вони народили Гіллеля, придбали величезний дім. І ось двадцять років промайнули як однісінька мить. Не встигли й оком моргнути, аж та довгождана дитина, Гіллель, уже готова була вступати в університет.

Одної гожої днини 1998 року в Оук-Парку Гіллель із Вуді посідали в авто, яке подарував їм дядечко Сол, і подалися до університету. І дім, що два десятиліття аж кипів життям, зненацька спорожнів.

Більше не було ні школи, ні домашніх завдань, ні футбольних тренувань, ні графіку виплат. Був тільки цей дім, такий великий, що голоси в ньому аж відлунювали. Не було там уже ні галасу, ні душі не було.

Тітонька Аніта намагається куховарити для чоловіка. Попри суворий розклад у лікарні, вона знаходить час на те, щоб готувати складні, вишукані страви. Та, опинившись за столом, їдять вони мовчки. Раніше розмова сама зав’язувалася: Гіллель, Вуді, школа, домашні завдання, футбол. А тепер було тільки гнітюче мовчання.

Вони запрошують друзів у гості, ходять на благочинні вечори: присутність сторонніх людей відганяє від них смуток. Бесіди зав’язують легко. Та дорогою додому не кажуть одне одному ні слова. Часом говорять то про того, то про того, але ніколи про себе. Так переймалися вони своїми дітьми, аж не збагнули, що тепер їм нема чого сказати одне одному.

Вони поринають у мертве безгоміння. Та щойно побачать Вуді з Гіллелем, як знову повертаються до життя. Їздять до них, щоб наповнити ділом свій час. Радіють, коли ті приїжджають додому на кілька днів. Тоді весь дім оживає, харчі знову купують на чотирьох. Потім, коли діти їдуть назад, до хати знову повертається мертва тиша.

Потроху пустка без Гіллеля й Вуді запанувала не лише в домі, а й у всьому життєвому циклі тітоньки Аніти й дядечка Сола. Все стало по-іншому. Вони намагаються робити те, що й завжди: Гемптон, Буенавіста, Вістлер. Та без Гіллеля й Вуді ті щасливі місцини стали нудні.

На додачу до всього університет потроху геть поглинув Гіллеля й Вуді. У дядечка Сола і тітоньки Аніти було таке враження, наче вони втратили їх. Хлопці мали футбол, університетську газету, лекції. І дедалі менше лишалося в них часу для батьків. А як приїздили додому, то в розмовах часто поставало ім’я Патрика Невіля.

Для мого дядечка то був страшенний удар.

Він став почуватися не таким важливим, не таким потрібним. Він був головою родини, порадником, провідником, мудрецем, усьому міг зарадити, а тепер втрачав ґрунт під ногами. Гіллель із Вуді опинилися в тіні Патрика Невіля. Перебуваючи в пустці Оук-Парку, дядечко Сол відчував, що Вуді й Гіллель потроху відсувають його вбік, а самі прихиляються до Патрика.

Приїжджаючи до Балтимора, Вуді з Гіллелем захоплено розповідали, який чудовий той Патрик, а коли дядечко Сол з тітонькою Анітою приїздили на матч «Титанів», то бачили, що поміж Патриком і їхніми дітьми якісь особливі стосунки. Мої брати знайшли новий взірець для наслідування, кращий, потужніший, заможніший.

Щоразу, як вони говорили про Патрика, дядечко Сол бурчав: «А що в ньому такого, в тому Невілеві?» У Медісоні Патрик був на своїй території. Коли Вуді чи Гіллель потребували допомоги, вони ішли до Патрика. Якщо поставало питання вибору футбольної кар'єри, вони теж зверталися до нього.

— Чому вони так носяться з тим Патриком? — дратувався дядечко Сол. — Ми вже нічого не значимо для них чи як? Ми для них недостатньо хороші? Чим він ліпший від мене, цей клятий Невіль-Нью-Йоркський?

Минає рік, потім другий. Дядечко Сол занепадає. Йому вже замало життя в Балтиморі. Він хоче, щоб ним знову захоплювалися. Про тітоньку Аніту він уже не думає, а переймається тільки собою. Вони збувають декілька днів у Буенавісті, щоб налагодити стосунки. Та марно. Йому бракує синів, які його люблять, бракує небожа Маркуса, який захоплюється його розкішними апартаментами.

Тітонька Аніта каже, що вона щаслива, адже лишилися вони удвох, то тепер нарешті мають час одне для одного. Та цей супокій не подобається дядечкові Солові. Урешті вона каже йому:

— Я скучила за тобою, Соле. Скажи, що ти знову кохаєш мене. Скажи, як ото казав тридцять років тому.

— Люба моя, якщо ти скучила, то заведи пса.

Він не помічає, що дружина його занепокоєна: вона дивиться в дзеркало і бачить, що постаріла. Питає себе: він занедбав її, тому що його перевершив Патрик Невіль, чи тому, що вона вже не приваблює його? У Медісоні вона бачить двадцятирічних дівчат з тугим тілом і пружними персами і заздрить їм. Навіть консультувалася з пластичним хірургом, прохала допомогти. Нехай підтягне їй груди, прибере зморшки, зробить пругкенькими сідниці.

Вона нещасна. Чоловік її почувається занедбаним, то і її він занедбав. Вона ладна вже благати його, щоб він не відвертав од неї погляду, якщо вона постаріла. Хоче сказати, що не все ще для них утрачене. Хоче, щоб він кохав її як раніш, як останнього разу. Хоче, щоб він жадав її. Хоче, щоб він узяв її, як бувало раніше. Як робив ото в маленькій кімнатці Мерілендського університету, в Буенавісті, в Гемптоні, як першої шлюбної ночі.

Як тоді, коли він робив їй Гіллеля чи в полях на задньому сидінні свого старенького «олдосмобіля», як бувало незліченну кількість разів гарячими ночами на терасі у Балтиморі.

Та в Сола для неї немає часу. Він не хоче налагоджувати своє подружнє життя, не хоче згадувати минулого. Він хоче відродитися. За кожної нагоди бігає кварталом.

— Ти ж раніше ніколи не бігав, — каже йому тітонька Аніта.

— А тепер бігаю.

Опівдні він не їсть тих страв, що їх приносить йому вона зі «Стелли». Не хоче ні локшини, ні піци, а їсть лише незаправлені салати і фрукти. У кімнаті для гостей він ставить штангу, а поруч дзеркало. І кожної вільної хвилини робить вправи. Худне, стає стрункіший, міняє парфуми, купує собі нове вбрання. На роботі затримується до пізнього вечора. Вона чекає його.

— Ох, перепрошую, в мене була вечеря з клієнтом.

— Мені шкода, але довелося поїздити у справах то туди, то сюди.

— Морські компанії як ніколи потребують моїх послуг.

І в нього раптом з’являється хороший настрій.

Вона хоче сподобатися йому і все для цього робить. Вбирає сукню, готує вечерю, запалює свічки: ось нехай-но він переступить поріг, і вона кинеться йому на шию й поцілує. Вона довго чекає. Достатньо для того, щоб збагнути, що він не прийде. Урешті він телефонує і бурмоче, що затримується.

Вона хоче йому подобатися і робить задля цього все. Робить гімнастику, переглядає свій гардероб. Купує сорочечки з мереживами і каже, що роздягнеться перед ним, як ото гралися вони колись. Він каже у відповідь: «Не сьогодні, але дякую». І кидає її отак, голісіньку.

Хто вона? Жінка, що постаріла.

Вона хоче подобатися йому і все для цього робить. Та він більше не звертає на неї уваги.

Він стає тим Солом, що був тридцять років тому: він танцює, співає, він вигадливий і звабливий.

Він стає тим Солом, якого вона так кохала. Та тепер він кохає не її.

Кохає він Кассандру, яка дає уроки з тенісу в Оук-Парку. Вона вродлива і вдвічі молодша за Аніту. Та найдужче подобається дядечкові Солові ось що: коли він говорить, вона дивиться на нього, й очі її сяють. Дивиться так, як дивилися раніше на нього Вуді з Гіллелем. На неї він може справляти враження: розповідає про той свій геніальний успіх на біржі, про справу Домініка Пернеля й інші подвиги в правничій царині. Тітонька Аніта знаходить у нього повідомлення від неї, бачить, як вона приходить до його кабінету з лоточками салату й екологічно чистими овочами. Якось увечері він виходить з дому, щоб «повечеряти з клієнтами». Коли повертається, тітонька Аніта відчуває на його шкірі її запах. Вона каже йому:

— Я хочу покинути тебе, Соле.

— Покинути? Чому?

— Бо ти мене дуриш.

— Я не дурю тебе.

— А з Кассандрою?

— З Кассандрою я дурю не тебе, а мій смуток.

Ніхто й не підозрював, як потерпав дядечко Сол під час того періоду в Медісоні від прихильності Вуді й Гіллеля до Патрика Невіля.

Приїжджаючи на матчі «Титанів», дядечко Сол і тітонька Аніта почувалися мов чужинці. Коли вони приходили на стадіон, Гіллель уже сидів коло Патрика у ряду, де не було більше вільних місць. Вони сідали позаду. Після переможного матчу вони зустрічали Вуді, коли він виходив із роздягальні: дядечко Сол аж сяяв від гордощів і втіхи, та його привітання не так важили, як Патрикові. Та й думка його важила не стільки, як Патрика Невіля. Коли дядечко Сол давав йому поради, як грати, Вуді казав: «Може, ти й маєш рацію. Нехай-но я запитаю в Патрика, що про це думає він». Після матчів дядечко Сол і тітонька Аніта пропонували Вуді з Гіллелем разом повечеряти. Вони здебільшого відмовлялися, казали, що хочуть вечеряти разом з командою. «Що ж, повеселіться!» — казав їм дядечко Сол. Якось після матчу він привів тітоньку Аніту вечеряти в медісонському ресторані. Перед дверима раптом зупинився й хутко обернувся. «Що сталося?» — запитала тітонька Аніта. «Та нічого, — сказав дядечко Сол. — Я не голодний». Вона зрозуміла, що сталося щось особливе, глянула крізь вітрину і побачила Вуді з Гіллелем, що сиділи за столом разом з Патриком.

Якось Вуді й Гіллель приїздять до Балтимора на чорному Патриковому «феррарі». Дядечко Сол з досадою питає: «А що, авто, яке я вам придбав, уже не годиться?»

У нього складається враження, що Патрик Невіль випередив його. Тільки й розмов, що про його кар’єру, його успіх, величезну нью-йоркську квартиру, казкову зарплатню. Вони збувають вихідні у нього в Нью-Йорку. Патрик стає найліпшим другом цих двох юнаків.

І що частіше їздять вони на матчі «Титанів», що частіше забиває голи Вуді, то дужче почувається дядечко Сол занедбаним. Про свої плани і перспективи Вуді розмовляє з Патриком. З Патриком вечеряє він після матчів. «Таж він лишився у футболі тільки завдяки нам», — каже невдоволено дядечко Сол своїй дружині, коли вони сідають до авто.

Урешті вони таки вечеряють разом після чергового матчу. Коли Патрик Невіль потайці оплачує рахунок, дядечко Сол аж нетямиться від люті. «Що він собі думає? Що в мене немає грошей оплатити рахунок? Кого він ото корчить із себе?»

Моєму дядечкові Солу втерли носа.

Він літає у бізнес-класі? Патрик Невіль мандрує приватним літаком.

У Патрика автомобіль, що коштує річну платню дядечка Сола. Його ванни завбільшки з кімнати, його кімнати завбільшки з вітальні, його вітальня завбільшки з дім дядечка Сола.

Я слухаю, як дядечко Сол розмовляє зі мною телефоном. Урешті кажу:

— Ти помиляєшся, дядечку. Вони завжди любили тебе і захоплювалися тобою. Вуді був такий вдячний за те, що ти робив для нього. Казав, без тебе він опинився б на вулиці. Він сам попросив написати на футболці прізвище Ґольдман.

— Не в тім річ, Маркусе, помиляюсь я чи ні. Це почуття. Ніхто не може контролювати його чи його погамувати. Почуття. Я ревнував, я не почувався на висоті. Патрик був Невіль-Нью-Йоркський, а ми були Балтиморські Ґольдмани.

— І тоді ти заплатив шість мільйонів, щоб твоє ім’я було на стадіоні Медісона, — сказав я.

— Авжеж. Щоб моє ім’я було великими літерами на вході до кампуса. Щоб мене бачили всі. І щоб зібрати ту суму, я впоров величезну дурницю. І, може, все це сталося з моєї вини? Може, по суті, ця робота в супермаркеті є покарою за мої гріхи?

40

2003–2004 роки

На початку 2003 року, коли Александра виступала в «Найнтінгейлі», в неї сталася зустріч, що змінила все її життя. Після закінчення того виступу вона спустилася до мене в залу. Я заплескав їй, поцілував і вже хотів було піти та принести їй чогось випити, аж до нас підійшов якийсь чоловік.

— Я в захваті! — сказав він Александрі. — У тебе неймовірний талант!

— Дякую.

— Хто написав ці композиції?

— Я сама.

Він простягнув їй руку.

— Мене зовуть Ерік Таннер. Я продюсер, шукаю співачку, щоб запустити мій лейбл. Ти саме та, яку я давно вже чекаю.

Промовляв Ерік щиро і лагідно, не так, як ті базіки, яких я зустрічав досі. Проте чув він Александру хвилин зо двадцять, а вже будував плани. Я подумав собі, чи не шахрай це часом або й шаленець якийсь.

Він дав нам свою візитку, і коли ми перевірили відомості про нього, то підстав для сумнівів стало ще більше. У нього була компанія, яку він зареєстрував на своє ім’я, й містилася вона в передмісті Нешвілла, у нього вдома, і він не випустив у світ жодного співака чи співачки.

Александра вирішила не телефонувати йому. Та він сам знайшов нас. Щовечора ходив у «Найтінгейл» і таки нас здибав. Пригостив вином, і ми посідали в кутку, де було спокійніше.

Хвилин зо двадцять розповідав він про те, чому звернув увагу на Александру і чому впевнився, що вона стане славетною співачкою. Пояснив, що був продюсером у якійсь компанії, але звільнився відтіля, що хоче запустити свій лейбл, це мрія всього його життя, й потребує співачки, яка була б на рівні його сподівань, і в Александрі він вбачає зірку, яку давно чекав. Його енергія, його харизма, його ентузіазм урешті підкорили Александру. Коли він закінчив, вона сказала, що хоче побалакати зі мною наодинці, й одвела мене вбік. Я бачив, що очі її сяють від радості.

— Це він, Маркі. Це той, хто нам потрібен. Я відчуваю це нутром. Це він. Що скажеш?

— Дослухайся свого інстинкту. Якщо ти віриш у нього, то дій.

Вона всміхнулася. Повернулася до столу, сіла і сказала Ерікові:

— Згода. Я хочу записати цей диск з вами.

Вони підписали угоду на клапті паперу.

Отак розпочалася та надзвичайна пригода. Ерік узяв нас під своє крило. У нього була дружина і двоє дітей, і, готуючи перший Александрин альбом, ми частенько вечеряли в його домі.

Ми зібрали групу, прослухали й відібрали музик, Ерік винайняв студію.

Потім почався довгий процес звукозапису, що тривав декілька місяців. Александра з Еріком відібрали дванадцять пісень, що мали складати альбом, і почали працювати над аранжуванням. Потім почалася робота в студії.

У жовтні 2003-го, через півтора року після того, як ми перебралися до Нешвілла, перший Александрин диск був готовий.

Тепер потрібно було, щоб його почули. У тій ситуації був лише один спосіб це зробити: сідати в автомобіль і їздити країною, пропонуючи той диск радіокомпаніям.

І ми з Александрою це зробили. Ми перетинали країну вздовж і впоперек, від півночі на південь і зі сходу на захід, мандрували від міста до міста, роздавали диски радіостанціям і умовляли ведучих ставити ці пісні в ефір.

Щодня ми починали все наново. Нове місто, нові люди, яких треба було вмовити. Ми ночували в дешевих мотелях, де Александрі щастило умовити персонал, щоб скористатися кухнею і спекти пиріг або печиво для керівництва радіостанцій. Ще вона писала рукою довгі листи, щоб подякувати їм за увагу, яку вони їй уділили. Безперестану. Цілісінькими вечорами, а часом і ночами. Я засинав за високим барним столом у кухні або похилившись на край столу поруч із нею. Удень був за кермом, а вона спала на задньому сидінні. Потім ми приїздили до чергової радіостанції, й вона роздавала диски, листи і печиво, наповнюючи приміщення своєю свіжістю й ентузіазмом. Дорогою ми уважно слухали передачі. Коли мала звучати нова пісня, серця наші починали калатати, ми чекали, що це буде Александрин твір. Проте все було дарма.

Потім, у квітні, якось ми сіли в авто. Я ввімкнув радіо, і ми раптом почули її. Радіо передавало її пісню. Я ввімкнув гучність на максимум і почув, як вона заплакала. Щоками її котилися щасливі сльози, вона обняла мене і міцно поцілувала. Сказала, що все це сталося завдяки мені. Ми були разом майже шість років, і ми були щасливі. Я думав, що вже ніщо не зможе нас розлучити. Хіба що Ватага Ґольдманів.

Це Александра знову зібрала Ватагу Ґольдманів.

Вона регулярно спілкувалася з Вуді й Гіллелем.

Навесні 2004 року сказала мені:

— Треба, щоб ти поговорив із Гіллелем, він повинен знати про нас. Він твій друг та й мій теж. А друзі не обманюють одне одного.

Вона казала правду, то я так і зробив.

На початку травня подався до Балтимора. Я розповів йому все. Коли закінчив, він усміхнувся й обняв мене.

— Я такий радий за тебе, Маркі.

Мене здивувала його реакція.

— Справді? — запитав я. — То ти не гніваєшся на мене?

— Нітрохи.

— Але ж ми уклали в Гемптонсі угоду…

— Я завжди захоплювався тобою, — сказав він.

— Що ти кажеш?

— Це правда. Я завжди вважав тебе кращим, розумнішим, обдарованішим. Бачив, як дивляться на тебе дівчата, чув, як матінка завжди казала після твого перебування в нас: «Бери приклад з Маркі». Я завжди був від тебе в захваті. Та й батьки в тебе неабиякі. Поглянь, адже твоя мати облаштувала кабінет, щоб ти писав у ньому. А мій батько весь час гриз мені голову, щоб я став адвокатом, як ото він. То я й роблю це. Роблю, щоб сподобатися батькові. Як і завжди робив. А ти винятковий хлопець, Маркусе. І ось доказ: ти сам цього не усвідомлюєш.

Я всміхнувся. Його слова дуже схвилювали мене.

— Мені хочеться, щоб ми знову побачилися з Вуді, — сказав я. — Хочеться відродити Ватагу Ґольдманів.

— Мені теж.

Лише тоді, коли ми знову зібралися в «Дейрі-шейк» в Оук-Парку, я зрозумів, наскільки тісний був зв’язок поміж мною і моїми двоюрідними братами. Одного року досить було, щоб докори і біль лишилися позаду, поступившись місцем могутній, непорушній братерській любові, що поєднувала нас трьох. Ніщо не могло її знищити.

Ми сиділи за тим самим столиком, цмулили молочні коктейлі крізь соломинки, як ото робили змалку. Гіллель, Вуді з Коллін, Александра і я.

Я зрозумів, що Вуді таки щасливий у Медісоні з Коллін. Вона утішила його, лікувала його рани, вибудувала його наново. Урешті він зумів подолати смуток від смерті тітоньки Аніти.

Наче задля того, щоб кинути виклик лихій долі, після коктейлів ми подалися на цвинтар Форрест-Лейн. Александра з Коллін трималися позаду. А Вуді, Гіллель і я посідали перед могильним каменем.

Ми стали чоловіками.

Не такими я уявляв нас трьох десять років тому.

Не стали вони тими винятковими людьми, про яких я мріяв. Ні великими футболістами, ні славетними адвокатами. Не були вони такі надзвичайні, якими здавалися мені тоді. Та вони були мої брати, і я їх любив понад усе.

Та й дядечко Сол, що мешкав у великому домі на Вілловік-роуд, теж був уже не той, якого я знав. Став він самотній і сумний. Та я теж віднайшов його.

І тоді мені спало на думку, а чи в дитинстві не мріяв я замість них. Чи не уявляв часом їх такими, якими вони не були. Чи були вони насправді тими непересічними особистостями, якими я так захоплювався. І чи не було це тільки витвором моєї уяви? Чи не був насправді я сам собі Балтимором?

Ми разом пробули вечір і ніч у домі Балтиморів, достатньо великому, щоб прихистити нас усіх. Дядечко Сол був у захваті від того, що ми знову зібралися в нього.

Опівночі ми сиділи на терасі біля басейну. Стояла страшенна спека. Ми дивилися на зорі. Підійшов дядечко Сол і сів коло нас.

— Діти, — сказав він, — я оце думав, чи не могли б ми разом відсвяткувати День подяки.

Що то за щастя було — почути від нього ті слова! Я аж здригнувся, коли він сказав «діти». Заплющив очі й знову побачив нашу трійцю дванадцять років тому.

Всі схвально загомоніли. Від самої думки про святкування Дня подяки ми були в захваті. Аби тільки час хутчій спливав.

Але того року нам не судилося зустріти День подяки. За два місяці по тому, на початку липня 2004 року, з в’язниці вийшов чоловік Коллін.

Він відбув своє покарання.

41

Медісон, Коннектикут

Липень 2004 року

Чутки пішли тієї ж миті, коли він опинився в місті: Люк повернувся.

Він з’явився одного ранку і з переможним виглядом обійшов усі тераси медісонських барів.

— Я вже одбув у в’язниці, — казав він кожному, хто хотів його слухати. — Більше нікого не лупцюю.

І вибухав дурнуватим реготом.

Поселився він у свого брата, що відповідав за нього перед службою нагляду. Завдяки зв’язкам він знайшов роботу вантажником у крамниці, де продавали реманент. Решту часу вештався вулицями. Казав, що скучив за Медісоном.

Коллін перелякалася, дізнавшись, що він вийшов на волю. Тепер вона не могла ходити містом, тому що боялася його здибати. Вуді теж було страшно, але він того не показував і підбадьорював її.

— Послухай, Коллін, ти ж знала, що він так чи так вийде на волю. Він не має права підходити до тебе, бо знову потрапить до в’язниці. Не бійся його, він тільки цього й хоче.

Вони намагалися поводитися, наче нічого не сталося. Та Люкова присутність змушувала їх уникати людних місцин. Тепер вони їздили на закупи до сусіднього міста.

Але пекло тільки розпочиналося. Люк подав позов, щоб йому повернули дім.

Коллін розлучилася з ним, коли він був у візниці, тож він почав заперечувати поділ майна. Дім він придбав на свої заощадження й вирішив оскаржити рішення суду, який віддав житло його колишній дружині.

Люк найняв адвоката, і той зумів затягнути процедуру. Рішення скасували, дім повернули господареві — Люкові.

Вуді з Коллін мусили покинути оселю. Дядечко Сол порадив адвоката з Нью-Кейнана, який дав їм консультацію. Він сказав, що це тільки питання часу й що до кінця літа вони отримають дім назад.

Поки що вони винайняли невеличкий убогий будиночок на виїзді до Медісона. «Це ненадовго, — сказав Вуді Коллін. — Незабаром ми позбудемося його».

Та Коллін нервувалася.

Люк забрав свій пікап, який стояв у брата. Щоразу, як він проїздив, всередині в неї усе холонуло.

— Що нам робити? — питала вона Вуді.

— Нічого. Він нас не залякає.

Той пікап їй скрізь увижався. Перед їхнім домом. На паркувальному майданчику супермаркету, до якого вони тепер їздили. Якось уранці вона побачила, як той пікап зупинився коло бензозаправки. Вона зателефонувала до поліції. Та коли приїхав на патрульному авто Люків брат, пікап уже зник.

Нерви її напнулися мов струни. Увечері Вуді працював, мив посуд, а вона залишалася вдома сама і місця собі не знаходила. Весь час дивилася у вікно, пильнуючи за вулицею, і з кімнати до кімнати ходила тільки з кухонним ножем у руці.

Якось їй закортіло морозива. Та вона боялася й носа вистромити з хати. Потім подумала, що це ж якась дурня. Не можна дозволяти себе так залякувати.

Вона могла купити морозиво на кожному розі, та щоб не зустріти часом Люка, подалася до супермаркету в сусіднє місто. Коли вона поверталася, у неї сіло колесо. Тільки цього ще бракувало! На автостраді було порожньо, колесо доведеться міняти самій.

Вона поставила під авто домкрат і підняла його. Та коли Коллін спробувала відкрутити колесо, в неї нічого не вийшло. Гвинти були міцно закручені.

Вона вирішила зачекати, поки хтось над’їде. Незабаром темряву пронизали фари. Вона помахала рукою, й авто зупинилося. Коллін підійшла і раптом упізнала Люків пікап. Вона позадкувала.

— Та й що? — запитав він, опустивши скло. — Ти не хочеш, щоб я допоміг?

— Ні, дякую.

— Гаразд. Не буду настирливим. Але трохи зачекаю, а що як ніхто так і не над’їде.

Він припаркувався на узбіччі. Минуло десять хвилин. На шосе нікого не було.

— Гаразд, — сказала урешті Коллін. — Допоможи, будь ласка.

Люк, усміхаючись, вийшов з авто.

— Мені приємно допомогти тобі, — сказав він. — Я свої борги сплатив, ти ж знаєш. Одбув у тюрязі. Я зовсім інша людина.

— Я не вірю тобі, Люку.

Він поміняв колесо.

— Дякую, Люку.

— Нема за що.

— Люку, в тебе вдома лишилися мої речі. Мені вони потрібні. Я забрала б їх, якщо ти не проти.

Він посміхнувся і вдав, ніби замислився.

— Знаєш, Коллін, гадаю, я все ж таки залишу їх собі, ті твої речі. Нюхатиму вряди-годи твої лахи. Вони нагадуватимуть мені давню добру пору. Пам’ятаєш, як я кидав тебе в глушині й ти верталася додому пішки?

— Я не боюся тебе, Люку.

— А мене треба боятися, Коллін. Треба!

Він загрозливо навис над нею. Вона кинулася до авто і поїхала.

Зупинилася біля ресторану, де працював Вуді.

— Ти не повинна виходити з дому ввечері, — сказав він.

— Знаю. Але мені треба було до супермаркету.

Наступного дня Вуді подався до крамниці зброї й придбав револьвер.

Ми були далеко від Медісона і від Люкових погроз. Гіллель із дядечком Солом мирно жили собі в Балтиморі. Александрині пісні потроху почали звучати по всій країні. Про неї вже заговорили, і вона отримала декілька пропозицій виступити в складі кількох досить відомих гуртів, коли вони поїдуть на гастролі. Вона давала концерти, виконуючи свої композиції в акустичних версіях.

На кількох концертах я її супроводжував. Потім настала пора повертатися до Монклера. Мене чекав кабінет, і тепер, коли Александрина кар’єра пішла добрим шляхом, треба було братися до першого мого роману, хоч про що він буде, я й сам ще не знав.

Наступного дня Коллін знову здалося, ніби за нею скрадається Люків пікап.

Вона отримувала дивні телефонні дзвінки на бензоколонці. Їй здавалося, ніби за нею стежать.

А одного дня вона не зважилася відчинити бензоколонку, а заховалася в підсобці. Більше вона так жити не могла. Нехай прийде Вуді до неї. У нього пістолет за поясом. А потім вони втечуть звідси, поки це не зайшло далеко.

— Завтра вирушаємо, — сказав Вуді. — До Балтимора. Гіллель і Сол нам допоможуть.

— Завтра ні. Я хочу забрати речі. Вони там, у хаті.

— То заберемо їх увечері. А потім одразу ж і поїдемо. Назавжди поїдемо звідціля.

Вуді знав, що Люк увечері сидить у барі на головній вулиці. Наступного дня, як він і обіцяв Коллін, вони зупинилися неподалік від Люкового дому, щоб їх не помітили, і почали чекати, поки він піде.

О двадцять першій годині побачили, що Люк вийшов із дому, сів у свій пікап і поїхав. Коли авто зникло в кінці вулиці, Вуді вийшов надвір.

— Хутчій! — сказав він Коллін.

Вона спробувала відімкнути двері своїм ключем, та марно: Люк поміняв замок.

Вуді вхопив її за руку і потягнув за дім. Він знайшов відчинене вікно, заліз до хати і відімкнув задні двері.

— Де твої лахи?

— У підвалі.

— Швиденько неси їх сюди, — звелів Вуді. — Ще десь є?

— Поглянь у стінній шафі.

Вуді побіг туди і дістав кілька суконь.

Люків брат проїздив коло хати і крізь вікно, що виходило на вулицю, побачив Вуді. Він притиснув газ і помчав до бару, де сидів Люк.

Вуді поскладав сукні в торбу і погукав Коллін.

— Ти закінчила?

Вона не відповіла. Він подався до льоху. Вона повитягала всі свої речі.

— Ти не зможеш забрати все, — сказав Вуді. — Бери необхідне.

Коллін погодилася й почала пакуватися.

— Пхай їх у торбу! — звелів Вуді. — Тут не можна довго вештатися.

Люків брат увійшов до бару і побачив Люка за барною стійкою. Він прошепотів йому на вухо:

— Той малий вилупок Вудро Фінн у тебе в хаті зараз. Мабуть, забирає речі Коллін. Я оце подумав, що ти не проти був би порахуватися з ним.

Люк розлютився. Він вдячно поплескав брата по плечу і вийшов з бару.

— А тепер гайда! — сказав Вуді Коллін, яка саме напхала третю торбу своїми лахами.

Вона підвелася й узяла торби. Одна роздерлася, і все повипадало на долівку.

— Дідько з ними! — сказав Вуді.

Вони бігцем піднялися сходами. Тієї миті перед будинком загальмував Люк, він вискочив з авто і кинувся до хати. І зіткнувся з Вуді та Коллін, які виходили задніми дверми.

— Тікай! — крикнув Вуді й кинувся на Люка.

Той ударив його кулаком і ліктем в обличчя. Вуді повалився додолу. Люк почав бити його ногами в живіт. Коллін обернулася. Вона була вже на порозі, та не могла покинути Вуді. Вхопила ножа, що лежав на кухонному столі, й почала погрожувати Люкові.

— Ану облиш!

— А то чому? — посміхнувся Люк. — Ти вб’єш мене?

Він ступнув крок уперед, вона не рушила з місця. Однісінький блискавичний порух, — і він вхопив її за руку й вивернув. Вона випустила ніж і закричала. Він згріб її за волосся й почав гатити головою об стіну.

Вуді спробував підвестися, та Люк видер лампу разом із кабелем і жбурнув йому в обличчя. Потім ударив його столиком, яким уже встиг угатити раніше.

Обернувся до Коллін, підтягнув до себе, вхопивши за блузку, і почав гамселити кулаками.

— Я відіб’ю в тебе бажання робити з мене дурника! — репетував він.

Та з Вуді він не зводив очей. Той зібрав останні сили, підвівся на ноги і, кинувшись на Люка, вдарив його кулаком в обличчя. Люк учепився за нього, і обидва повалилися додолу. Вони шалено борюкалися, аж Люк згріб його за горло і почав щосили душити.

Вуді забило дух. Він побачив Коллін, що лежала долі вся в крові. У нього не було вибору. Сягнувши рукою за спину, він дістав із-за пояса револьвер. Притулив Люкові до живота і натиснув спуск.

Пролунав постріл.

42

Липень 2004 року

Тієї ночі, коли загинув Люк, Медісон не спав. Мешканці міста з’юрмилися вздовж поліційного кордону, щоб не пропустити жодної подробиці з того, що діялося. По всенькій вулиці блимали ліхтарі поліційних авто. Задля розслідування з Нью-Кейнана приїхали агенти кримінальної поліції штату Коннектикут.

Вуді затримали і привезли до відділення поліції штату. Він мав право на один телефонний дзвінок, тож зателефонував дядечкові Солові.

Дядечко Сол одразу ж зателефонував адвокатові з Нью-Кейнана, а потім вирушив у дорогу разом із Гіллелем. Вони приїхали о першій годині ночі й побалакали з Вуді. У нього було декілька неглибоких ран, і йому надали допомогу медики швидкої допомоги просто в поліційному відділку. Коллін відвезли до лікарні. У ній насилу душа трималася, така вона була побита. Вуді був приголомшений, він детально розповів про все, що сталося в Люковому домі.

— Вибору в мене не було, — сказав він. — Він нас обох убив би.

— Не переймайся, — запевнив його дядечко Сол. — Ти був у стані необхідної оборони. Незабаром ти звідси вийдеш.

На ніч дядечко Сол із Гіллелем зупинилися в готелі Нью-Кейнана. Вранці Вуді мав постати перед суддею. З огляду на обставини, його випустили на волю під заклад у сто тисяч доларів, які заплатив дядечко Сол, а сам процес мав розпочатися п’ятнадцятого жовтня.

Гіллель зателефонував мені, тож я відразу подався до Коннектикуту. Вуді заборонили покидати штат. Після того, що сталося, він не міг залишатися в Медісоні.

Ми винайняли йому невеличке помешкання в найближчому містечку, куди незабаром, вийшовши з лікарні, приїхала й Коллін.

Два з половиною місяці, що лишилися до початку судового процесу над Вуді, минули швидко.

Ми з Гіллелем по черзі приїздили до нього, щоб він мав товариство. Не можна було кидати його самого. На щастя, була Коллін, яка дуже добре до нього ставилася. Вона була ніжна і лагідна. Вгадувала всі його бажання. Піклувалася про нього. Була його рятівним кругом.

Та реальний вплив мала на нього тільки Александра. Я упевнився в цім, коли вона теж приїхала до Коннектикуту.

З нами Вуді найчастіше був неговіркий. Він тільки відповідав на запитання, які йому ставили, намагався вдавати незворушного. Коли йому хотілося побути на самоті, він ішов на пробіжку. Та коли з ним була Александра, він говорив. Він ставав інший.

Я зрозумів, що він кохав її. Як і я ото, все життя, відколи ми зустріли її 1993 року. Гаряче кохав. Вона справляла на нього такий вплив, як і на мене. Вони так само нескінченно розмовляли. Не раз сиділи на маленькій дерев’яній терасі перед будинком і цілі години балакали.

Я огинав дім і сідав у траві, в кутку, де вони не могли мене побачити.

Я слухав їх. Він усім ділився з нею. Відкривався їй так, як ніколи не відкривався нам.

— Зараз мені не так, як після смерті тітоньки Аніти, — казав він. — Убивши Люка, я нічого не відчуваю. Ні смутку нема, ні докорів сумління.

— То була необхідна самооборона, Вуді, — сказала Александра.

Здається, він не був певен цього.

— Як по правді, я завжди був несамовитий. Ще змалку встрявав у бійки. Та й із Балтиморами зустрівся через бійку. І через це я й покину їх.

— Чому це покинеш? Нащо ти так кажеш?

— Гадаю, мене посадять до в’язниці. Мабуть, це кінець.

— Не кажи такого, Вуді.

Вона взяла його лице в долоні, глянула йому у вічі й сказала:

— Вудро Фінне, я забороняю тобі казати таке.

Підглядаючи, як близенько вони спілкуються, я переповнювався ревнощами. Вона розмовляла з ним точнісінько так, як і зі мною. З такою самою ніжністю. Мене вона теж називала на ім’я й прізвище, коли намагалася лагідно насварити.

Казала: «Маркусе Ґольдман, облиш дурня клеїти». У такий спосіб вона вдавала, ніби гнівається.

Часом вона і справді гнівалася. Гнів її був пречудовий. Шалений, зате незрівнянний. Вона страшенно розлютилася на мене, помітивши, що я шпигую за нею з Вуді, та ще й ревную до нього.

Щоб не зчиняти бучі вдома, вона сказала Вуді й Коллін:

— Ми з Маркусом поїдемо в супермаркет.

Ми посідали в авто, вона трохи проїхала, поки нас не стало видно, зупинилася й зарепетувала:

— Маркусе, ти геть здурів? Ти ревнуєш мене до Вуді?

А мені ще й посперечатися з нею закортіло. Я сказав, що вона надто вже уважно ставиться до нього, що називає його на ім’я й на прізвище.

— Маркусе, Вуді вбив людину. Ти розумієш, що це означає? Його судитимуть за це. Тож йому потрібні друзі. А ти не друг своїм братам, якщо маєш до них цілу купу претензій!

Вона казала правду.

Тільки Вуді вважав, що його посадять до в’язниці. Дядечко Сол кілька разів їздив до Коннектикуту, щоб підготувати його захист, і певен був у протилежному.

Та здобувши доступ до слідчої справи, він збагнув, що ситуація гірша, ніж він собі думав.

Прокурор не пішов за версією про необхідну самооборону. Навпаки, він вважав, що Вуді незаконно промкнувся до Люкового помешкання, та ще й зі зброєю. Дійшли висновку, що то Люк був у стані необхідної самооборони, що він намагався приборкати Вуді. Отож прокуратура висунула обвинувачення у вбивстві. Що ж до Коллін, то її мали обвинуватити в співучасті у вбивстві. Незабаром і проти неї мали відкрити справу.

У спокійному досі будиночку в Коннектикуті здійнялась паніка. Коллін казала, що не уявляє собі, як це її посадять до в’язниці.

— Не переймайся, — казав їй Вуді. — Тобі нема чого боятися. Я подбаю про тебе, як ото ти дбала про мене після смерті тітоньки Аніти.

Ми не розуміли, що він мав на увазі, аж до дня, коли відкрився судовий процес. Не порадившись із дядечком Солом і адвокатом, Вуді заявив, що сам підбурив Коллін проникнути в дім. Казав, що вона хотіла відрадити його від цього, та він усе ж таки заліз до хати, а вона подалася за ним, щоб забрати його звідти. Потім приїхав Люк і застав їх там.

Під час перерви адвокат спробував умовити його.

— Ти з глузду зсунувся, Вуді! Нащо ти так оце обвинувачуєш себе! Нащо я тебе захищаю, якщо ти таке про себе кажеш?

— Я не хочу, щоб Коллін потрапила до в’язниці!

— Довірся мені, і ніхто туди не потрапить.

Опитавши мешканців Медісона, адвокат потроху зібрав свідчення про те страшне життя, яке влаштував Люк для Коллін. Та прокурор і тут не погодився: не Коллін убила Люка, і їхнє подружнє життя не має ніякого стосунку до того, чи діяв Вуді в стані необхідної самооборони. Обвинувачення вважало, що він вистрілив не задля того, щоб покласти край нападові, як мало бути під час необхідної самооборони. Він прокрався до Люкового дому зі зброєю. Він від початку хотів убити його.

Суд обертався поразкою. За два дні судових засідань уже не було сумніву, що Вуді запроторять до в’язниці. Щоб уникнути тяжкого покарання, дядечко Сол вирішив піти на угоду з обвинуваченням: Вуді визнає себе винним у вбивстві, а за те отримає короткий термін ув’язнення. Під час тієї наради виявилося, що прокурор стоїть на своєму й умовити його не пощастить.

— Менше п’яти років ув’язнення він у мене не отримає, — сказав він. — Вудро чекав Люка і вбив його.

— Ви ж знаєте, що це неправда, — сказав адвокат Вуді.

— П’ять років, — повторив прокурор. — І ви знаєте, що я роблю скидку. Він може завиграшки отримати десять або й п’ятнадцять.

Дядечко Сол, Вуді й адвокат довго радилися. Вуді був у паніці, це видно було з його очей: він не хотів іти до в’язниці.

— Соле, — сказав він моєму дядечкові, — ти ж розумієш: якщо я скажу «так», вони надінуть на мене кайданки і запроторять до хурдиги на п’ять років!

— Але якщо ти не скажеш цього, то збудеш у в’язниці більшу частину життя. А як ти відбудеш цей термін, тобі буде лиш тридцять років. У тебе буде час знову стати на ноги.

Вуді був пригнічений: він від самого початку підозрював, що на нього чекає, а тепер це стало дійсністю.

— Соле, попроси, щоб мене не кидали відразу до в’язниці, — сказав він. — Нехай дадуть мені кілька днів побути на волі. Я хочу прийти до в’язниці як вільна людина. Не хочу, щоб мене закували, мов пса, в найближчі п’ятнадцять хвилин і кинули до в’язничного фургона.

Адвокат подав прохання прокуророві, й той погодився. Вуді дали п’ять років в’язниці з відстроченням виконання вироку на п’ять днів: 25 жовтня він мав з’явитися до виправного закладу в Чеширі, штат Коннектикут.

43

Балтимор, Меріленд

24 жовтня 2004 року

Завтра Вуді запроторять до в’язниці. Він пробуде там наступні п’ять років свого життя.

Дорогою з Балтиморського аеропорту до Оук-Парку, тієї місцини, де минуло моє дитинство і я побачуся з ним останнього його дня на волі, я уявляв собі, як він підходить до ґратчастої брами чеширської в’язниці в Коннектикуті. Уявляв, як він проходить крізь численні двері, як його роздягають, обшукують. Уявляв, як вбирають його у в’язничний одяг і провадять до камери. Чув, як зачиняються за ним двері. Він іде поміж двома вартівниками, тримаючи під пахвою ковдру і простирала. Минає гурт в’язнів, що розглядають його.

Завтра Вуді запроторять до в’язниці.

Александра їде зі мною. Вона сидить поруч і напружено дивиться на мене. Вона бачить, що я поринув у думки. Вона проводить долонькою мені по потилиці й ніжно гладить по голові.

Заїхавши до Оук-Парку, я збавляю газ. Помалу їду вулицею, де ми були такі щасливі, Вуді, Гіллель і я. Ми зустрічаємо патруль, я роблю йому секретний знак. Потім звертаю на Вілловік-роуд і зупиняюся коло будинку Балтиморів. Мої двоюрідні брати, Вуді й Гіллель, сидять на сходинках ґанку. Гіллель тримає в руках світлину, яку вони уважно розглядають. Її зробили дев’ять років тому, того дня, коли Александра вирушала звідти, і на ній ми вчотирьох. Гіллель бачить, як ми під’їхали, і ховає світлину в книжку, що лежить поруч. Обидва підводяться і йдуть нам назустріч.

Ми довго обіймаємося. До Драми залишається місяць, та ми ще не знаємо цього.

Вуді не має права перебувати в Балтиморі. Суд звелів йому на час відстрочення залишатися в Коннектикуті. Проте він вважав, що як не може пробути на волі там, де йому захочеться, то це все одно, якби він був уже у в’язниці.

Щоб не проходити контролю, він не сідав на літак. Гіллель приїхав до нього в Коннектикут автомобілем, і вони вночі вирушать до Балтимора. Проведуть разом останню ніч, зустрінуть схід сонця, разом поснідають млинцями з кленовим сиропом, яєчнею і смаженою картоплею, потім уранці Гіллель відвезе його до виправного закладу.

День лише починався. Була чудова погода. Осінь забарвила Оук-Парк жовтими і червоними кольорами.

Цілий ранок сиділи ми на східцях ґанку, втішаючись гожою дниною. Дядечко Сол приніс нам каву і пиріжки. Опівдні він пішов до ресторану, щоб почастувати нас гамбургерами, які особливо були до смаку Гіллелеві.

Їли ми надворі. Вуді був спокійнісінький. Розмовляли ми про все, крім в’язниці. Александра сказала, що наша мандрівка від радіостанції до радіостанції дала свої плоди: її пісні дедалі частіше лунали по радіо, та й альбом почали купувати. Вона продала вже декілька десятків тисяч дисків. Щотижня він піднімався в рейтингу.

— Ото як згадаю тебе десять років тому! — сказав Гіллель. — Тоді ти співала нам у хаті, а сьогодні вже на порозі успіху.

Він узяв книжку і дістав звідтіля оту світлину. Ми засміялися, згадуючи нашу юність.

Після сніданку ми подалися погуляти Оук-Парком, Вуді, Гіллель і я. Александра сказала, що хоче допомогти дядечкові Солові поприбирати зі столу, щоб лишити нас утрьох.

Ми простували спокійними вулицями. Садівники згрібали з алей опале листя, і це нагадало нам ту пору, коли ми працювали зі Скунком.

— Добряча вона була, та Ватага Ґольдманів, — сказав Вуді.

— Вона і зараз є, — відказав я. — Нічого не скінчилося. Ватага вічна.

— В’язниця, ось що міняє все.

— Не кажи так. Ми будемо весь час тебе відвідувати. Дядечко Сол каже, що ти напевне отримаєш скорочення терміну. Ти швидко вийдеш відтіля, і ми знову будемо тут.

Гіллель кивнув.

Ми пройшли вулицею й знову повернулися до маєтку Балтиморів. Знову посідали на східцях. Вуді раптом сказав, що покинув Коллін. Не хотів, щоб вона змушена була ходити до нього у в’язницю п’ять років. Я подумав собі, що він учинив так, бо не любив її по-справжньому. Просто почувався з нею не таким самотнім, але не кохав її так, як кохав Александру. Я відчув, що зобов’язаний заговорити про неї.

— Шкодую, що зрадив вас, завівши роман з Александрою.

— Ти не зрадив нас, — відказав Гіллель.

— Ватага Ґольдманів вічна, — докинув Вуді.

— Коли ти вийдеш, Вуді, ми кудись помандруємо втрьох. Подамось у довгу мандрівку разом. Можна буде навіть винайняти дім у Гемптонсі й відпочити там улітку. Можна й щоліта наймати дім разом.

Вуді сумно всміхнувся.

— Маркусе, хочу тобі дещо сказати.

Нас урвав дядечко Сол, який відчинив двері.

— О, ви тут! — сказав він. — Я оце подумав, що треба буде посмажити стейки увечері, ви як на це? Зараз поїду на закупи.

Ми запропонували дядечкові Солові своє товариство, і Вуді прошепотів мені на вухо, що побалакає потім зі мною, як буде спокійніше.

Ми подалися гуртом до супермаркету Оук-Парку. Було дуже весело, і це нагадало мені, як ми йшли на закупи з тітонькою Анітою, як наповнювали візок усім, що було нам до смаку. Згодом я допомагав дядечкові Солові на терасі Балтиморів приготувати барбекю, щоб лишити наодинці Вуді й Александру. Я знав, що для нього це дуже важливо. Вони пішли погуляти. Я думав, що Вуді захотілося поглянути на волейбольний майданчик Оук-Парку. До них долучився Гіллель. Я подумав собі, що це чистісінька Ватага Медісонів. Адже Ватага Ґольдманів — то були ми втрьох.

Розлучилися ми о першій після півночі.

Вечір минув майже нормально. Наче те, що мало статися за кілька годин, було нереальне.

Про те, що пора вирушати, нагадав Гіллель. Попереду були чотири години мандрівки. Ми обнялися. Я міцно пригорнув Вуді до себе. Гадаю, лише тоді ми усвідомили, що відбувається. Ми разом поїхали від дядечка Сола, покинувши його на ґанку, на тих східцях, де збули стільки часу. Він плакав. Ми з Александрою сіли до орендованого авто і подалися за Гіллелевим автомобілем аж до міської межі Оук-Парку. Потім вони звернули праворуч на автостраду І-95, а ми ліворуч, до середмістя, де винайняли кімнату в готелі. Дядечко Сол, звісно, запрошував нас переночувати в нього, та я не хотів збувати ніч в Оук-Парку. Принаймні не того вечора. Не такий був той вечір, як інші. Адже того вечора я втрачав Вуді на довгі п’ять років.

В автомобілі я спробував уявити нас, Александру, Гіллеля й мене, через п’ять років. Думав, що буде з нами 25 жовтня 2009 року.

Наступного дня ми з Александрою сіли на літак і подалися до Нешвілла в Теннессі. Того дня в нас була важлива зустріч із її продюсером Еріком Таннером.

Мені кортіло ще раз побалакати з Вуді, перш ніж він увійде до виправного закладу в Чеширі. Та я не міг із ним зв’язатися. Телефон його був відключений, Гіллелів теж. Цілий день намагався я зателефонувати їм. Усе було марно. У мене з’явилися недобрі передчуття. Телефонував я і до Балтимора, та відповіді не було. Урешті я зателефонував дядечкові Солові на мобільник, виявилося, що в нього клієнти і він не може розмовляти. Я попросив його якомога хутчіше зв’язатися зі мною, та він зробив це аж наступного дня пополудні.

— Маркусе? Це дядько Сол.

— Добридень, дядечку Соле. Як ти…

Він не дав мені закінчити.

— Слухай мене уважно, Маркусе. Негайно приїжджай до Балтимора. Не питай ні про що. Сталося дещо серйозне.

У слухавці пішли гудки. Спершу я гадав, що розмова урвалася, і відразу передзвонив, але він не відповів. Зателефонував знову і знову, аж дядечко взяв слухавку і сказав тільки одне:

— Приїжджай до Балтимора.

І знову гудки.

44

26 жовтня 2004 року

Вуді не з’явився до виправного закладу. Коли я сів на перший-ліпший літак і ввечері прибув до Балтимора, дядечко Сол сповістив мені про це. Він був у паніці, страшенно схвильований. Я ще ніколи в житті не бачив його таким.

— Як це — не з’явився? — перепитав я.

— Утік, Маркусе. Вуді втік.

— А Гіллель?

— Він із ним. Теж зник. Поїхав разом із вами позавчора і не повернувся.

Дядечко Сол сказав, що ще вчора запідозрив недобре, коли не міг, як і я, зв’язатися телефоном з Гіллелем і Вуді. Вранці до Оук-Парку приїхав агент Служби федеральних маршалів, яка допомагала поліції шукати втікачів. Він довго розпитував дядечка Сола.

— Вам відомо, де перебуває Вудро? — запитав агент.

— Ні. Чому я маю це знати?

— Бо вчора він був тут напередодні того, як мав піти до в’язниці. Його бачили сусіди. Вони дали показання. Вудро не мав права покидати Коннектикут. Ви адвокат і повинні це знати.

Дядечко Сол зрозумів, що маршал добре підготувався до цієї розмови.

— Гаразд, будемо розмовляти відверто. Так ось, Вуді був тут напередодні того, як мав з’явитися до виправного закладу. Він виріс у цьому домі, то хотів пробути тут останній день, перед тим як іти до в’язниці на цілих п’ять років. Нічого страшного в цьмоу я не бачу. Та я не знаю, де він зараз.

— Хто був тут із ним? — спитався агент.

— Друзі. Добре й не знаю хто. Не хотів утручатися до їхнього товариства.

— Тут був ваш син, Гіллель. Сусіди і його бачили. Де ваш син, пане Ґольдмане?

— Гадаю, в університеті.

— Хіба він не тут мешкає?

— Офіційно тут. Та насправді він ніколи тут не буває. Завжди у своїх приятелів. А я багато працюю, йду з дому вранці й повертаюся пізно ввечері. До речі, я саме збирався іти до своєї контори.

— Пане Ґольдмане, ви скажете мені, як щось дізнаєтеся?

— Звісно.

— Бо ми врешті затримаємо Вудро. Зазвичай людям від нас не втекти. І якщо я дізнаюся, що ви так чи так допомагали йому втекти, то ви станете учасником змови. Попросіть Гіллеля, як побачите його, щоб він зателефонував мені.

За день дядечко Сол не отримав ніяких звісток від Гіллеля.

— Гадаєш, він із Вуді подався? — запитав я.

— Здається, так. Я не міг сказати цього телефоном. Можливо, мою лінію прослуховують. Не кажи цього нікому, Маркусе. Гадаю, Гіллель допоможе Вуді десь заховатися і повернеться. Треба спробувати виграти час. Якщо він повернеться сьогодні ввечері, то скаже, що був в університеті цілий день. Може статися так, що тебе допитуватиме поліція. Кажи правду, не накликай на себе біди. Але якомога менше згадуй Гіллеля, якщо зможеш.

— Що я можу ще зробити, дядечку Соле?

— Нічого. Тримайся подалі від цього. Їдь додому. Нічого нікому не кажи.

— А якщо Вуді зв’яжеться зі мною?

— Не зв’яжеться він. Не захоче вплутувати тебе у все це.

За тисячу миль від Балтимора Вуді з Гіллелем минули містечко Де-Мойн у штаті Айова.

Останнього вечора з нами вони вже знали, що не поїдуть до в’язниці в Чеширі. Вуді й думати не хотів про в’язницю.

Ночували вони в мотелях біля автостради. Всі рахунки оплачували готівкою.

Їхній план полягав у тому, щоб перетнути всю країну й дістатися Канади через штати Вайомінґ і Монтана. Потім вони проїдуть провінцію Альберта, далі Британську Колумбію, аж опиняться у Юконі.

Там вони придбають маленьку хатку й оселяться у ній. Перебудують своє життя. Ніхто їх там не шукатиме. У наплічнику, який носив переважно Вуді, було двісті тисяч доларів готівкою.

Повернувшись наступного дня до Нешвілла, я розповів Александрі про те, що сталося. Передав їй поради дядечка Сола. Ні з ким не говорити про це, в телефонних розмовах бути обережними.

Я хотів було вирушити на пошуки втікачів. Проте Александра відрадила мене від цього.

— Вуді не загубився, Маркі. Він утік. І хоче, щоб ніхто його не знайшов.

29 жовтня 2004 року

Гіллель не з’явився.

Маршал знову прийшов до дядечка Сола.

— Де ваш син, пане Ґольдмане?

— Не знаю.

— Його вже кілька днів немає в університеті.

— Він дорослий і сам знає, що робить.

— Тиждень тому він зняв усі гроші зі свого рахунку. До речі, звідки в нього стільки грошви?

— Два роки тому померла його мати. Це його частка від спадщини.

— Отож ваш син зник із такою сумою грошей одночасно зі своїм другом, якого ми шукаємо. Гадаю, ви розумієте, про що я.

— Нітрохи, пане інспекторе. Мій син може на власний розсуд орудувати своїм часом і своїми грішми. Ми живемо у вільній країні, чи не так?

Гіллель із Вуді були за двадцять миль від Коді, у Вайомінґу. Вони мешкали в невеличкому мотелі, де заплатили готівкою, а господар його не ставив ніяких запитань. Вони не знали, як перетнути кордон із Канадою, боялися, що їх затримають. Але в мотелі принаймні були у безпеці.

Мали невеличку кухню, тож могли готувати їжу й не виходити з дому. Запаслися макаронами і рисом, їх можна було довго зберігати, і вони не псувалися.

Мріяли про Юкон. Оце їх і підтримувало. Уявляли собі хату з колод на березі озера. Довкруги дика природа. Вони зароблятимуть на життя, вряди-годи вибираючись до Вайтгорза, щоб трохи попрацювати в місцевих мешканців, як робили вони тоді, коли були садівниками Ґольдманами.

Я весь час думав про них. Питав себе, де вони зараз. Дивився в небо і думав, що вони теж бачать його. Але звідки? І чому вони нічого не сказали мені про свій намір?

16 листопада 2004 року

Уже три тижні вони тікали від поліції. Служба федеральних маршалів шукала й Гіллеля, обвинувативши його в допомозі втікачеві від правосуддя. Та їм пощастило: шукали їх не дуже ретельно. Федеральна поліція переймалася пошуком набагато небезпечніших злочинців, тому на Вуді з Гіллелем скерували дуже обмежені сили. У таких випадках утікачів ловили під час проходження контролю або ж тоді, коли їм бракувало грошей. Та з Вуді й Гіллелем було не так. Вони й носа не показували зі своєї кімнати. У них було чималенько грошей із собою.

— Поки ми нікуди не вилазимо, все буде гаразд, — сказав Гіллель.

Вони не могли сидіти довго в приміщенні. Це була та сама в’язниця. Їм треба було спробувати перейти кордон чи принаймні змінити мотель, щоб ухопити бодай ковток повітря.

Через два дні вони подалися до Монтани.

Краєвиди були приголомшливі. Відчувалося, що Юкон близько. У Бозмені, в штаті Монтана, вони познайомилися з одним чоловіком у барі для мотоциклістів, який по секрету сказав, що за двадцять тисяч доларів може зробити фальшиві документи. Гроші були чималі, та вони погодилися. Фальшиві папери зробили б їх невидимками, а значить, дозволили б їм уціліти.

Чоловік запропонував поїхати до найближчого гаража, щоб сфотографувати їх на документи. Вони подалися туди автомобілем, а він на мотоциклі. Але то була пастка: коли вони вийшли з авто, їх оточив гурт озброєних мотоциклістів. Націлили на них зброю, обшукали і забрали торбину з грішми.

19 листопада 2004 року

У них лишилася тисяча доларів, яку Гіллель заховав у внутрішню кишеню куртки. Першу ніч вони пробули в автомобілі на стоянці.

Наступного дня подалися на північ. План їхній провалився. Без грошей вони нікуди не потраплять. Пальне поглинало ті крихти, що в них іще лишилися. Вуді вже ладен був когось пограбувати. Гіллель відрадив його. Їм треба було знайти роботу. Бодай яку-небудь. І не привертати уваги.

Уночі з 20-го на 21 листопада вони спали в автомобілі на паркувальному майданчику в Монтані. О третій ранку їх розбудив стукіт у шибку і сніп яскравого світла. То був поліцейський.

Гіллель звелів Вуді триматися спокійно. Опустив шибку.

— Ви не маєте права ночувати на паркувальному майданчику.

— Вибачте, пане інспекторе, — відказав Гіллель. — Ми зараз поїдемо.

— Залишайтеся в автомобілі. Дайте мені ваші права і документи особи, яка вас супроводжує.

Гіллель побачив, як в очах Вуді промайнула паніка. Він прошепотів, щоб той віддав документи. Простягнув папери поліцейському, і той подався до свого авто, щоб перевірити їх.

— Що будемо робити? — запитав Вуді.

— Зараз я рушу і ми втечемо.

— За п’ять хвилин нас переслідуватиме вся поліція штату. Ми не втечемо.

— А що ти пропонуєш?

Нічого не сказавши на те, Вуді відчинив дверцята і вийшов надвір. Гіллель почув, як поліцейський закричав:

— Поверніться до автомобіля! Негайно сядьте в автомобіль!

Вуді раптом вихопив револьвер і вистрілив. Раз, потім удруге. Кулі прошили лобове скло. Поліціант сховався за автомобілем і вистрілив у відповідь, та Вуді вже був поруч і вистрілив у нього. Перша куля поцілила тому в груди. Вуді вистрілив іще чотири рази. Потім побіг до авто. Гіллель був приголомшений. Він затулив вуха долонями.

— Рушай! — крикнув Вуді. — Рушай!

Гіллель послухався й рвонув із місця, аж шини завищали.

Вони нікого не зустріли. Потім звернули на лісову дорогу і зупинилися лише тоді, як упевнилися, що поміж деревами їх не видно.

Гіллель вискочив з авто.

— Ти геть сказився! — крикнув він. — Що ти оце накоїв, що ти накоїв, о боже!

— Або він, або ми, Гілле! Він або ми!

— Ти вбив людину, Вуді! Ми вбили людину!

— У мене це тільки друге вбивство, — майже цинічно відказав Вуді. — А ти що собі гадав, Гіллелю! Що ми накиваємо п’ятами і все буде гаразд? Мене ж шукають.

— Я й не підозрював, що в тебе зброя.

— Ти забрав би її в мене, якби я тобі сказав.

— А певно. Дай-но її сюди.

— Нізащо. Уяви собі, що тебе з нею зловлять…

— Дай її мені! Я викину. Дай, Вуді, а то наші шляхи тут-таки і розійдуться!

Якусь мить повагавшись, Вуді простягнув йому револьвер. Гіллель зник поміж деревами. Там у долині була річка, і Вуді почув, як Гіллель кинув зброю у воду. Потім повернувся геть блідий.

— Що сталося? — запитав Вуді.

— Наші документи… Вони ж у поліцейського лишилися.

Вуді обхопив голову долонями. Згарячу він геть забув, що треба їх забрати.

— Авто доведеться покинути тут, — сказав Гіллель. — В інспектора були папери й на нього. Тепер підемо пішки.

21 листопада 2004 року

Отакі були перші новини.

Цього разу маршал прийшов до дядечка Сола в контору.

— Сьогодні вночі під час проходження звичайного контролю на паркувальному майданчику в Монтані Вудро Фінн застрелив інспектора дорожньої поліції. Камера зафіксувала це. Він був у автомобілі, що зареєстрований на ваше ім’я.

Він показав кадр із відеокамери.

— Цим автомобілем користується Гіллель, — відказав дядечко Сол.

— Це ваше авто, — уточнив маршал.

— Ви хочете сказати, що я був сьогодні вночі в Монтані?

— Я не кажу, що ви були з Вуді, пане Ґольдмане. Водієм авто був ваш син, Гіллель. На місці знайшли його водійське посвідчення. Відтепер він учасник убивства представника охорони правопорядку.

Дядечко Сол зблід і затулив обличчя долонями.

— Що ви хочете від мене, пане інспекторе? — запитав він.

— Цілковитої співпраці. Якщо ви отримаєте бодай якусь звістку, зателефонуйте мені. Бо я муситиму заарештувати вас за сприяння у втечі й убивстві. А докази, як ви бачили, ось.

22 листопада 2004 року

Покинувши автомобіль, вони вирушили в дорогу і дісталися до якогось мотелю. Заплатили готівкою, та ще й зверху накинули, щоб господар не вимагав документів. Вони прийняли душ і відпочили. Якийсь чоловік за п’ятдесят доларів завіз їх автомобілем до автобусної станції в Бозмені. Вони придбали квитки на «Ґрейгаунд» до Каспера, штат Вайомінґ.

— А далі що будемо робити? — запитав Вуді.

— Подамося до Денвера і сядемо на автобус до Балтимора.

— А в Балтиморі що?

— Попросимо, щоб тато допоміг нам. Пересидимо кілька днів в Оук-Парку.

— Сусіди нас побачать.

— Ми не виходитимемо з дому. Ніхто й не подумає, що ми там. Урешті тато вивезе нас кудись. До Канади або в Мексику. Він знайде спосіб. Дасть грошей. Тільки він допоможе нам.

— Я боюся, що мене схоплять, Гіллелю. Боюся, що це таки станеться. Вони стратять мене?

— Не турбуйся. Спокійно. Цього не станеться.

За два дні, 24 листопада, вони прибули на автостанцію в Балтиморі. Напередодні Дня подяки. То був день Драми.

24 листопада 2004 року, День Драми

На автовокзал у Балтиморі вони приїхали десь опівдні, а потім громадським транспортом дісталися до Оук-Парку.

Купили дві бейсболки і нап’ялили їх на самісінькі очі. Та це була марна пересторога. О тій порі вулиця була порожня, дітлахи в школі, а дорослі на роботі.

Попрямували по Вілловік-роуд. Незабаром вони побачили свій дім. Серця їхні закалатали. Вони були майже вдома. Як зайдуть досередини, то будуть у безпеці. Ось вони вже й перед дверми. Гіллель дістав свій ключ. Відімкнув двері, й обидва ввійшли до хати. Озвалася сигналізація, та Гіллель набрав код на екрані. Дядечка Сола не було. Як завжди, він пішов на роботу.

На вулиці сидів у засідці в автомобілі маршал, який побачив, як Вуді з Гіллелем увійшли до будинку. Він узяв рацію й викликав підмогу.

Вони страшенно зголодніли, тому відразу пішли до кухні.

Зробили сандвічі з тостового хліба з холодною індичкою, сиром і майонезом. Поласували. Повернувшись додому, хлопці заспокоїлися. За два дні в автобусах вони геть зморилися. їм хотілося прийняти душ і відпочити.

Попоївши, вони піднялися нагору. Зазирнули до Гіллелевої кімнати. Поглянули на давні малюнки, що висіли на стінах. На дитячому письмовому столі стояла світлина, де вони були зняті коло рекламного стенда на підтримку Клінтона під час виборів 1992 року.

Вони всміхнулися. Вуді вийшов із кімнати, пройшов коридором і ввійшов до спальні дядечка Сола та тітоньки Аніти. Гіллель зиркнув у вікно. Його серце здригнулося: в саду займали позиції поліцейські у бронежилетах і шоломах. Їх помітили. І тепер вони були мов щурі в пастці.

Вуді знай стояв на порозі спальні. Стояв спиною й нічого не бачив. Гіллель обережно підійшов до нього.

— Не обертайся, Вуді.

Вуді послухався і не рушив з місця.

— Вони тут?

— Так. Скрізь поліція.

— Не хочу, щоб мене загарбали, Гілле. Хочу лишитися тут назавжди.

— Знаю, Вуді. Я теж хочу лишитися тут.

— Пригадуєш школу Оук-Трі?

— Авжеж, Вуді.

— Що б я робив без тебе, Гіллелю? Дякую тобі, ти надав сенсу моєму життю.

Гіллель плакав.

— Дякую й тобі, Вуді. Вибач мені за все, що я укоїв тобі.

— Я давно вже все простив тобі, Гіллелю. Я завжди любитиму тебе.

Гіллель дістав револьвер Вуді, якого таки не викинув. Замість нього він жбурнув у річку камінь.

Він притулив дуло Вуді до голови.

Заплющив очі.

На першому поверсі пролунав страшенний гуркіт. Група вторгнення вивалила двері й удерлася до передпокою.

Гіллель вистрілив. Вуді повалився додолу. На першому поверсі почувся галас. Поліцаї позадкували, подумавши, що стріляють у них.

Гіллель уклався на ліжку своїх батьків. Сховав обличчя у подушках, загорнувся в простирала, вдихнув усі запахи свого дитинства. Знову побачив своїх батьків, був недільний ранок. Вони з Вуді урочисто заходять до спальні, несуть сюрприз — таці зі сніданком. Сідають на ліжку і роздають старанно спечені пиріжки. Сміються. Сонце струмує крізь відчинене вікно, купаючи їх у своєму промінні. Їм належить увесь світ.

Гіллель притулив дуло до скроні.

Всьому є край, як і всьому є початок.

Натиснув на гачок.

І все скінчилося.

45

Червень 2012 року у Флориді був душний і спекотний. Я переймався переважно тим, що шукав покупця на дядечків дім. Треба було позбутися його. Та я не хотів продавати його першому-ліпшому покупцеві.

Від Александри новин не було, і це мене турбувало. Ми ото цілувалися у мене вдома в Нью-Йорку, та потім вона подалася до Сан-Кабо-Люкаса, щоб налагодити стосунки з Кевіном. За чутками, що дійшли до мене, їхня мандрівка до Мексики завершилася провалом, але я хотів почути це від неї самої.

Урешті вона зателефонувала мені й сказала, що буде влітку в Лондоні. Про те вже давно було відомо. Вона саме працювала над новим альбомом, тож частину його мали записувати в досить відомій англійській студії.

Я сподівався, що вона запропонує зустрітися перед тією мандрівкою, та в неї не було часу.

— То нащо ти мені телефонуєш? Задля того, щоб сказати, що їдеш? — запитав я.

— Я не кажу тобі, що я їду. Я кажу, куди їду.

Я коротко запитав:

— Та й навіщо?

— Ми ж друзі. А друзі повинні казати одне одному, що робитимуть.

— Що ж, як ти хочеш знати, що роблю я, то зараз я продаю дім дядечка Сола.

Її голос зазвучав лагідно, і це мене розізлило.

— Гадаю, ти правильно робиш, — сказала вона.

Наступними днями посередник з продажу нерухомості привів покупців, які мені сподобалися. То було гарне молоде подружжя. Вони пообіцяли дбати про дім і наповнити його дітьми і життям. Ми підписали угоду з нотаріусом у домі, для мене це було важливо. Я віддав їм ключі і побажав успіху. Тепер я від усього був вільний. У мене вже нічого не лишилося від Балтиморських Ґольдманів.

Я сів за кермо і подався до Бока-Ратона. Приїхавши додому, побачив перед порогом зошит Лео, той славетний зошит номер один. Я погортав його. Сторінки були чисті. Пішов із ним до кабінету. Взяв ручку і почав писати на сторінках зошита, що лежав переді мною.

46

Балтимор, Меріленд

Грудень 2004 року

Через два тижні після Драми тіла Вуді й Гіллеля віддали нам, і ми змогли їх поховати.

Похоронили їх того самого дня, поруч, на цвинтарі Форрест-Лейн. Був сонячний зимовий день, здавалося, їх вітає сама природа. На церемонії присутні були тільки найближчі люди. Я виголошував промову перед Арті Кровфордом, моїми батьками, Александрою і дядечком Солом, який тримав у кожній руці по білій троянді. Я бачив, як за темними шкельцями окулярів його щоками бігли і бігли сльози.

Після похорону ми пообідали в ресторані готелю «Марріот», де всі зупинилися. Дивно було, що ми не в Оук-Парку, та дядечко Сол був не готовий повернутися туди. Його номер межував із моїм, і після обіду він сказав, що піде відпочити. Підвівся з-за столу, і я побачив, як він нишпорить у кишені, чи є там магнітний ключ від кімнати. Я провів його поглядом, помітив його розхристану сорочку, неголене підборіддя, — потім він остаточно заведе бороду, — і його втомлену ходу.

Він сказав: «Піду до кімнати та відпочину трохи», — проте я дивився, як зачиняються за ним двері ліфта, і мені хотілося гукнути, що кімната його не тут, що вона за десять миль на північ, в Оук-Парку, на Вілловік-роуд, в розкішному, зручному домі Балтиморів. Дім, наповнений радісним галасом трьох дітей, що пов’язані були поміж собою врочистою клятвою Ватаги Ґольдманів, дітей, що були один одному як брати.

Сказав: «Піду до кімнати та відпочину трохи», — та кімната його була за триста миль на північ, у пречудовому домі в Гемптонсі, де ми були такі щасливі колись. Сказав: «Піду до кімнати та відпочину трохи», — та кімната його була за тисячу миль на південь, на двадцять шостому поверсі Буенавісти, де стіл для сніданку накривали на п’ятьох осіб, для них чотирьох і для мене.

Не мав він права казати, що та кімната з укритим курявою килимом і продавленим ліжком на восьмому поверсі готелю «Марріот» у Балтиморі була його кімнатою. Не міг я цього стерпіти, не міг погодитися з тим, що Балтиморський Ґольдман спить у тому самому готелі, що й Монклерські Ґольдмани. Я перепросив, підвівся з-за столу і попросив у готелі авто, щоб проїхатися вулицею. До мене приєдналася Александра.

Я поїхав до Оук-Парку. Зустрів патруль і привітався з ним нашим секретним знаком. Потім зупинився перед будинком Балтиморів. Вийшов з авто і якусь мить стояв і дивився на дім. Александра обняла мене. Я сказав їй:

— Тепер я маю тільки тебе.

Вона міцно мене пригорнула.

Ми ще трохи погуляли Оук-Парком. Я пройшов коло школи Оук-Трі, зайшов на баскетбольний майданчик, де нічого не змінилося. Потім ми повернулися в «Марріот».

Александра почувалася недобре. Вона була охоплена смутком, та я відчував, що тут криється ще щось. Запитав у неї, що сталося, та вона лише відказала, що це пов’язане з утратою Гіллеля й Вуді. Вона не казала мені всього, і я це бачив.

Мої батьки побули ще два дні, а потім їм потрібно було повернутися до Монклера. Вони не могли довше бути відсутні на роботі. Запросили дядечка Сола пожити трохи в Монклері, та він відмовився. Як і після смерті тітоньки Аніти, я вирішив ще трохи лишитися в Балтиморі. В аеропорту, коли я проводжав батьків на літак, матінка поцілувала мене і сказала:

— Добре, що ти залишаєшся з дядечком. Я пишаюся тобою.

Александра подалася до Нешвілла за тиждень після похорону. Казала, що хоче бути поруч зі мною, та я вважав, що більше користі буде, та й важливіше, як вона працюватиме над просуванням свого альбому. Її запросили взяти участь у кількох телевізійних передачах на місцевих телеканалах і поспівати з кількома музичними гуртами.

Я пробув у Балтиморі аж до зимових вакацій. Бачив, як поволі опускається дядечко Сол, і це нелегко було терпіти. Він не виходив із кімнати, лежав на ліжку, з телевізором, який вмикав звуковим тлом, щоб перебити безгоміння.

А я збував свій час поміж Оук-Парком і Форрест-Лейном. Ловив спогади у сачок своєї пам’яті.

Якось пополудні був у середмісті й вирішив зайти спохвату до адвокатської контори. Подумав, що заберу при нагоді пошту для дядечка Сола, це розвіє його трохи і спрямує думки в інший бік. Я добре знав секретарку в приймальні, та вона здивовано зиркнула на мене, коли я ввійшов. Мені подумалося, що це пов’язане з Драмою. Попросив її пустити мене до дядечкового кабінету. Вона запропонувала зачекати і пішла пошукати когось із адвокатів-партнерів. Її поведінка видалася мені досить дивною, тож я вирішив не чекати: подався простісінько до кабінету дядечка Сола, відчинив двері, гадаючи, що там нікого нема, і як же я здивувався, побачивши, що там сидить незнайомий чоловік.

— Ви хто? — запитав я.

— Річард Філліпс, адвокат, — шорстко відказав той. — А тепер дозвольте мені запитати, хто ви такий.

— Ви в кабінеті мого дядька, Сола Ґольдмана. Я його небіж.

— Сола Ґольдмана? Таж він уже давно в нас не працює.

— Що ви кажете…

— Його витурили звідси.

— Що? Це неможливо, він створив цю контору!

— Більшість партнерів поставила вимогу, щоб він пішов. Таке життя. Старі слони вмирають, і леви з’їдають їхні трупи.

Я погрозливо тицьнув пальцем у його бік.

— Ви перебуваєте в кабінеті мого дядька. Геть звідси!

Цієї миті до кабінету прибігла секретарка з Едвіном Сільверштайном, найдавнішим партнером і одним із найкращих друзів дядечка Сола.

— Едвіне, — сказав я, — що тут коїться?

— Ходімо, Маркусе, треба побалакати.

Філліпс уїдливо посміхнувся. Я розлючено вигукнув:

— Чого це лайно сидить у кабінеті мого дядька?

Посмішка зникла.

— Ти язика притримай, чув? Я нічийого місця не посідаю. Як я вже тобі сказав, старі слони вмирають і…

— Коли молоді леви наближаються до старих слонів, молоді слони дають їм чортів!

Едвін ухопив мене в оберемок, і я зупинився.

— Він з глузду зсунувся, цей хлоп’яга! — кричав Філліпс. — Я заявлю на нього! Заявлю! У мене є свідки!

Усенький поверх збігся, щоб поглянути, що тут коїться. Я скинув зі столу геть усе, що там було, зокрема, ноутбук, а потім вибіг із кабінету з таким виглядом, наче збирався когось убити. Всі відступали переді мною. Я зупинився коло ліфта.

— Маркусе! — погукав мене Едвін, насилу пропхавшись крізь натовп роззяв. — Зачекай!

Двері ліфта відчинилися, я ввійшов до нього, Едвін за мною.

— Маркусе, мені дуже шкода. Я думав, Сол тобі сказав, що сталося.

— Ні.

Він попровадив мене до кафетерію й почастував кавою. Ми обперлися ліктями на високий столик, де не було стільців, і він почав:

— Твій дядечко утнув дуже велику помилку. Він шахраював із деякими паперами контори і завдяки фальшивим рахункам здобував зиск.

— Нащо він робив таке?

— Хтозна.

— Коли це сталося?

— Ми виявили це шахраювання з рік тому. Та це була дуже хитра схема. Він виводив грошенята дуже давно. Ми кілька місяців працювали, поки виявили, що саме робив твій дядько. Він погодився відшкодувати частину суми, і ми відмовилися порушувати справу. Та інші партнери вимагали його шкури і домоглися свого.

— Послухайте, таж він створив цю контору!

— Знаю, Маркусе. Я зробив усе. Я все випробував. Але всі були проти нього.

Я розлютився.

— Ні, Едвіне, ви не все зробили! Ви повинні були піти звідціля разом із ним, створити іншу контору! Не повинні ви були допустити, щоб сталося таке!

— Мені дуже шкода, Маркусе.

— Ні, легко шкодувати, сидячи в зручному шкіряному фотелі, тоді як цей вилупок Філліпс посів місце мого дядька.

І я пішов, не тямлячи себе з люті. Повернувся в готель «Марріот», постукав у двері до дядечка Сола. Він відчинив.

— Тебе витурили з твоєї контори? — запитав я.

Він понурив голову й сів на ліжку.

— Як ти дізнався?

— Я ходив туди. Хотів поглянути, чи є тобі пошта, і побачив, що в твоєму кабінеті сидить цей лантух із гівном. Едвін мусив усе розповісти мені. А ти коли мав розказати мені про все?

— Мені соромно. І досі соромно.

— А що сталося, скажи? Навіщо ти виводив ті гроші?

— Не можу тобі сказати. Я влип у страшенну халепу.

Я мало не плакав. Він помітив це і обняв мене.

— Ох, Маркі…

Я вже не міг стримати сліз, мені хотілося поїхати звідти.

Щоб трохи відпочити зі мною, Александра на гроші, які отримала з продажу альбому, винайняла на десять днів розкішний готель на Багамах.

Відпочинок удалині від усіх пішов і їй на користь. Ті події дуже вплинули на неї. Перший день ми лежали на пляжі. Давненько не були ми разом і в спокійній місцині, та я відчував, що поміж нами існує якась напруга. Що сталося? Я й далі підозрював, що вона приховує від мене щось.

Якось перед вечерею ми вирішили випити по коктейлю в готельному барі, і я почав пробивати її обслону. Хотів знати. Урешті вона сказала мені:

— Не можу тобі цього сказати.

Я розізлився.

— Годі вже цих дрібних секретів. Може хтось бути відвертий зі мною бодай раз у житті?

— Маркі, я…

— Александро, я хочу знати, що ти приховуєш від мене.

Вона раптом заплакала. Я почувався дурником. Спробував узяти її за руку і вже лагідніше сказав:

— Александро, янголе мій, у чому річ?

Її щоками рясно котилися сльози.

— Я вже не можу приховувати від тебе правду, Маркусе! Не можу більше тримати це в собі!

У мене з’явилося лихе передчуття.

— Що сталося, Алекс?

Вона спробувала зібратися на дусі й глянула мені просто у вічі.

— Я знала, що мали вчинити твої брати. Знала, що вони хотіли втекти. Вуді й думати не хотів про те, щоб сісти за ґрати.

— Що? Ти знала про це? А коли вони сказали тобі?

— Того ж таки вечора. Ти робив барбекю з дядьком, а я пішла з ними погуляти. І вони все розповіли мені. Я пообіцяла їм, що нікому не скажу.

Я приголомшено повторив:

— Ти від початку знала і нічого мені не сказала?

— Маркі, я…

Я схопився зі стільця.

— Ти не попередила мене про те, що вони мали вчинити? Ти дала їм поїхати і нічого мені не сказала? То хто ж ти тоді така, Александро?

Усі в барі дивилися на нас.

— Маркі, заспокойся! — благала вона.

— Заспокоїтися? А чому це я маю заспокоїтися? Ти грала зі мною комедію цілих три тижні, поки їх шукала поліція.

— Таж я і справді непокоїлася! А ти як гадаєш собі?

Я аж тремтів від шалу.

— Гадаю, поміж нами все, Александро.

— Що? Маркі, ні!

— Ти зрадила мене. Ніколи не прощу тобі цього, ніколи!

— Маркі, не роби цього!

Я обернувся й вибіг із бару. Всі дивилися на нас. Вона побігла за мною і спробувала вхопити мене за руку, та я видерся, вигукнувши:

— Облиш мене! Облиш, кажу тобі!

Я хутко пройшов через готельний передпокій і вийшов надвір.

— Маркусе, — кричала вона, плачучи з розпуки, — не треба так зі мною!

Коло готелю стояло таксі. Я сів у нього і замкнув двері. Вона кинулася до мене, спробувала відчинити, стукала у шибку. Я звелів водієві їхати в аеропорт, щоб спекатися всього цього.

Вона бігла за мною, знову стукала у шибку, кричала і плакала.

— Не треба так зі мною, Маркусе! — волала вона. — Не треба так!

Таксі наддало ходу, і вона відстала. Я викинув у вікно телефон і закричав, закричав від люті, від шалу, з відрази на це кляте життя, що забрало в мене найдорожче.

В аеропорту Нассау придбав квиток на перший-ліпший літак до Нью-Йорка. Я хотів назавжди зникнути. Проте мені її вже бракувало. І я й подумати не міг, що не побачу її цілих вісім років.

Я часто згадував ту сцену. Як я кидаю Александру. Того спекотного червня 2012 року, сидячи самотою в кабінеті в Бока-Ратоні, перебираючи згадки про своє дитинство, я думав про неї, про те, як їй ведеться там, у Лондоні. Хотів лише одного: зустрітися з нею. Та варто було мені пригадати, як вона у сльозах бігла за таксі, щоб умовити мене не робити того, то думав собі: чи маю я право вриватися в її життя й перевертати усе догори коренем?

Хтось постукав у двері. Я аж підскочив. То був Лео.

— Вибачте, Маркусе. Я дозволив собі заглянути до вас: давненько вже вас не бачу, і почав непокоїтися. У вас усе гаразд?

Я підняв зошит, у якому писав, і приязно всміхнувся.

— Усе гаразд, Лео. Дякую за зошит.

— Він по праву належить вам. Це ви письменник, Маркусе. З книгою набагато більше праці, ніж я собі думав. Перепрошую.

— Пусте.

— У вас засмучений вигляд, Маркусе.

— Мені бракує Александри.

47

Січень 2005 року

Порвавши стосунки з Александрою, я здебільшого перебував у Балтиморі. Не так задля того, щоб побачитися з дядечком Солом, як сховатися від Александри. Я підвів риску під нашою історією, поміняв номер телефону. Не хотів, щоб вона приїздила до Монклера.

Увесь час прокручував подумки сцену від’їзду з Оук-Парку, коли авто Вуді й Гіллеля звернуло на автостраду. Тоді вони опинилися поза законом. Якби я знав, що вони хочуть втікати, то зміг би відрадити їх. Я умовив би Вуді. Що таке п’ять років? І багато, й мало заразом. Коли він вийшов би з в’язниці, то не мав би ще й тридцяти років. Усе життя було б попереду. Та й термін йому скоротили б, якби він поводився добре. Він міг би використати ті роки, щоб закінчити університет. Я переконав би його, що в нас попереду все життя.

З їхньою смертю все зійшло нанівець. Передовсім життя дядечка Сола. У нього настала чорна смуга.

Те, що його витурили з адвокатської контори, здійняло багато шуму. Ходили чутки, що справжньою причиною цього була чималенька розтрата коштів. Дисциплінарна рада адвокатів Меріленду розпочала розслідування, вважаючи, що як це підтвердиться, його потрібно позбавити ліцензії.

Для захисту дядечко Сол залучив Едвіна Сільверштайна. Я регулярно зустрічав його в готелі «Марріот». Якось увечері він повів мене у в’єтнамський ресторан поблизу.

Я запитав:

— Що я можу зробити для дядька?

— Як по правді, то небагато. Знаєш, Маркусе, ти хороший хлопчина. Таких мало є на світі. Ти справді хлопець хоч куди. Дядькові пощастило, що ти в нього є…

— Я хотів би більшого.

— Ти й так чимало зробив. Сол казав мені, що ти хочеш стати письменником…

— Авжеж.

— Навряд чи ти зможеш зосередитися тут як слід. Тобі треба подумати про себе і не гаяти часу в Балтиморі. Ти повинен писати свою книгу.

Едвін правду казав. Пора було братися до проекту, що на ньому так мені залежало. І ось, повернувшись із Балтимора, я в січні розпочав працю над моїм першим романом. Зрозумів: щоб повернути моїх братів, мені треба розповісти про них.

Думка ця спливла у мене в голові на автостраді І-95, у Пенсильванії. Я саме пив каву на автостанції й перечитував нотатки, аж побачив, як вони ввійшли. Це було неймовірно. Та то все ж таки були вони. Вони весело жартували, а, вгледівши мене, кинулися обнімати.

— Маркусе, — сказав Гіллель, пригортаючи мене, — я так і знав, що це твоє авто!

Вуді теж обняв нас обох своїми могутніми ручиськами.

— Ви ж несправжні, — сказав я. — Ви мертві! Померли, дурники такі, й покинули мене в цьому клятому світі!

— Ох, Маркусику, не кривися так! — зареготав Гіллель, скуйовдивши мені чуба.

— Ходімо, — сказав мені Вуді з примирливою усмішкою. — Ходімо з нами!

— Куди?

— У рай для праведників.

— Ні, не хочу.

— Чому?

— Мені треба до Монклера.

— Тоді ми прийдемо до тебе там.

Я не певен був, що добре його зрозумів. Вони ще раз міцно обняли мене і пішли. Коли були вже на порозі, я вигукнув:

— Гіллелю! Вуді! Чи було це з моєї вини?

— Ні, звісно ж, ні! — відказали вони як один.

Вони дотримали свого слова. Знову побачив я моїх любих братів у Монклері, в тому кабінеті, що його улаштувала моя матінка. Допіру сів я за столом, аж вони заходилися витанцьовувати довкола мене. Були вони такі, якими я знав їх завжди: галасливі, незрівнянні, ніжні.

— А мені подобається твій кабінет, — сказав Гіллель, вмостившись у фотелі.

— Та й дім у твоїх батьків нічогенький, — докинув Вуді, обпершись об спинку крісла. — І чому ми тут не бували раніше?

— Хтозна. Правда ваша… Треба було якось заглянути.

Я показав їм нашу вулицю, ми пройшли Монклером. Їм усе тут сподобалося. Ми знову були втрьох, і я аж нетямився від щастя. Потім ми повернулися до кабінету, і я знову почав писати.

Усьому настав край, коли батько відчинив двері.

— Уже друга ночі, Маркусе… Ти досі працюєш? — запитав він.

Вони щезли в шпаринах поміж паркетом, неначе ті миші.

— Так, але я вже вкладаюся.

— Не хотів турбувати тебе. Побачив, що світиться… Все гаразд?

— Усе гаразд.

— Мені здалося, наче тут лунали голоси…

— Та ні, то, мабуть, музика.

— Мабуть.

Він поцілував мене.

— Добраніч. Я пишаюся тобою.

— Дякую, тату. І тобі добраніч.

Він пішов, зачинивши за собою двері. Але брати більше не з’явилися. Вони зникли. Вони були примарами.

Від січня до листопада 2005 року я весь час писав у тому кабінеті в Монклері. І кожні вихідні їздив відвідати дядечка Сола.

Я був єдиний з-поміж Ґольдманів, хто робив це регулярно. Бабуня казала, що для неї це було б занадто. Мої батьки приїхали кілька разів, але, гадаю, не могли змиритися із тим, у якій ситуації він опинився. Та й нестерпно було бачити дядечка Сола, який перетворився на примару самого себе й не покидав готелю «Марріот» у Балтиморі, де сидів безвилазно.

На довершення до всього дисциплінарна рада адвокатів у лютому ухвалила рішення виключити дядечка Сола з адвокатської колегії Меріленду. Великий Сол Ґольдман уже ніколи не буде адвокатом.

Я приїздив до нього, нічого від нього не чекаючи. Навіть не попереджав про мій приїзд. Вирушав на авто із Монклера і прямував простісінько в «Марріот». Оскільки їздив я туди частенько, то враження було таке, наче всіх уже там знаю: службовці називали мене на ім’я, я заходив до кухні й замовляв, що мені хотілося. Приїхавши, піднімався на восьмий поверх, стукав у двері дядькової кімнати, той відчиняв, обличчя його було неголене, сорочка пожмакана, у кімнаті галасував телевізор. Він здоровкався зі мною так, наче я прийшов із сусідньої вулиці. Я не звертав на те уваги. Урешті він міцно обіймав мене і пригортав до себе.

— Маркі, — бурмотів він, — маленький мій Маркі! Я такий радий бачити тебе.

— Як ти, дядечку Соле?

Питав я так, сподіваючись, що він знову прибере свого непереможного вигляду, що гучно зарегоче, як бувало за часів нашої втраченої юності, і скаже, що все гаразд, та він хитав головою і скрушно казав:

— Це жах, Маркусе. Жах, та й годі.

Сідав на ліжку і брав до рук телефонну слухавку, щоб подзвонити готельному службовцю.

— На скільки ти залишаєшся? — питав він мене.

— На стільки ти захочеш, — казав я.

Я чув, як на тому кінці дроту відповідали, і дядечко Сол казав:

— Мій небіж приїхав, то мені потрібна ще одна кімната.

Потім обертався до мене і казав:

— Не довше як на вихідні. Ти повинен писати книжку, це дуже важливо.

Я не розумів, чому він не повертається додому. А потім, на початку літа, якось я гуляв Оук-Парком, шукаючи натхнення, аж перед маєтком Балтиморів із жахом побачив автомобіль для перевезення речей. До будинку вселялась якась родина. Я підійшов до чоловіка, що орудував двома вантажниками, які переносили плазмовий телевізор.

— Винайняли? — запитав я його.

— Придбав, — відказав він.

Я відразу ж подався в «Марріот».

— Ти продав дім в Оук-Парку?

Він сумовито глянув на мене.

— Нічого я не продавав, Маркі.

— Таж туди перебирається ціла родина, і вони кажуть, що купили дім.

Він повторив:

— Нічого я не продавав. Банк забрав його в мене.

Я остовпів.

— А меблі?

— Я звелів їх вивезти, Маркі.

На довершення до всього він сповістив, що продає свій дім у Гемптонсі, щоб мати гроші на життя, і що позбувається Буенавісти й використає капітал для того, щоб почати нове життя й придбати дім деінде.

— Ти покидаєш Балтимор? — недовірливо запитав я.

— Мені нема чого тут робити.

Від величі Балтиморських Ґольдманів, від усього, чим вони були, незабаром не залишиться нічого. Єдиною моєю відповіддю життю була моя книга.

У кабінеті в Монклері я міг нескінченно переживати щастя Балтиморів. Настільки це мене захопило, що я й з кімнати вже не хотів виходити, а як усе ж таки виходив, то, повернувшись, брався до того діла з новим завзяттям.

А як приїздив до Балтимора, то відвертав дядечка Сола від телевізора тим, що розповідав про свою книгу. Він дуже цікавився нею, весь час розпитував, хотів знати, як вона посувається й чи не можна йому прочитати бодай шматочок.

— Про що твій роман? — питав він мене.

— Про трьох двоюрідних братів.

— Трьох братів Ґольдманів?

— Трьох братів Ґольдштайнів, — поправляв я його.

Ті, кого вже нема на світі, в книжках зустрічаються знову і обіймають одне одного.

Десять місяців писав я нашу історію, десять місяців гоїв рани моїх двоюрідних братів. Скінчив я роман про братів Ґольдштайнів напередодні Дня подяки 2005 року, точнісінько за рік після Драми.

У фінальній сцені роману про Ґольдштайнів Гіллель із Вуді їдуть автомобілем із Монреаля до Балтимора. Зупиняються в Нью-Джерсі, щоб прихопити й мене, і ми разом прямуємо далі. У Балтиморі, в будинку, що сяє вогнями, на нас чекає нерозлучне подружжя — дядечко Сол і тітонька Аніта.

48

Тієї осені 2012 року, завдяки магії роману, я знову віднайшов їх, як було й сім років тому.

Уночі, о другій годині над ранком, коли мене ніяк не брав сон, я сів на терасі. Хоч і ніч була, стояла просто-таки тропічна спека, та мені добре було надворі під сюрчання цвіркунів. Розгорнув зошит і почав писати її ім’я. І цього було досить, щоб вона постала переді мною.

— Тітонько Аніто… — пробурмотів я.

Вона всміхнулася й ніжно провела долонькою по моєму обличчю.

— Ти так само гарний, Маркі.

Я підвівся й обняв її.

— Так давно я бачив тебе, — сказав я їй. — Мені тебе страшенно бракувало.

— Мені тебе теж, янголе мій.

— Я пишу про вас книжку. Книгу про Балтиморів.

— Знаю. Маркі. Я прийшла сказати ось що: облиш мордувати себе минулим. Спершу книга про братів, тепер — книга про Балтиморів. Пора вже писати книгу про своє життя. Ти ні в чому не винен і нічого не міг удіяти, Маркусе. Ми самі в цьому винні. Кожен відповідає за своє життя. Ми відповідаємо за те, що з нами відбувається. Маркусе, небоже мій, любий мій, чуєш, немає ні в чому твоєї вини. І Александра ні в чому не винна. Ти повинен позбутися цих примар.

Вона підвелася.

— Ти куди? — запитав я.

— Не можу я тут залишатися.

— Чому?

— На мене чекає твій дядечко.

— Як він?

Вона всміхнулася.

— Добре. Каже, завжди знав, що ти напишеш книгу про нього.

Вона знову всміхнулася, помахала мені рукою й зникла в темряві.

49

Мій роман вийшов 2006 року, й успіх його, що перевершував усі очікування, повернув мені моїх двоюрідних братів. Вони були скрізь: у книгарнях, у руках читачів, в автобусах, у метро, в літаках. Вони невідступно супроводжували мене в турне по всій країні, коли я рекламував книжку після її виходу.

З Александрою я більше не мав контактів. Але бачив її незліченну кількість разів, хоч вона й не знала того. Її кар’єра стрімко злетіла вгору. Упродовж 2005 року рейтинги її першого диску знай росли, аж у грудні сягнули продажу в півтора мільйона примірників, і її головний хіт піднявся на чільне місце в усіх американських чартах. Вона відразу ж уславилася. Вихід моєї книжки збігся з появою її другого альбому. Для неї то був цілковитий тріумф. І слухачі, й критики були в захваті.

Я ніколи не переставав кохати її. Ніколи не переставав нею захоплюватися. Регулярно бував на її концертах, щоб поглянути на неї. Сидячи в темній залі, непомітний поміж тисячами слухачів, я ворушив вустами разом із нею, повторюючи слова пісень, які знав напам’ять, здебільшого написаних у нашому маленькому помешканні в Нешвіллі. Часом я думав собі, чи вона й досі там живе. Звісно ж, ні. Вона, мабуть, перебралася до заможного передмістя, туди, де ми з нею разом захоплювалися будинками, думаючи, що колись ми там будемо мешкати.

Чи почував я докори сумління? Авжеж. Вони жити мені не давали. Бачив її на сцені й заплющував очі, щоб чути тільки її голос, і подумки прокручував роки назад. Ми були в університетському містечку Медісона, і вона тягла мене за руку. Я питав її:

— Ти певна, що ніхто не побачить нас?

— Таж ні! Ходімо, ходімо хутчій!

— А Вуді з Гіллелем?

— Вони в Нью-Йорку, у мого батька. Не переймайся.

Вона відчинила двері своєї кімнати й запровадила мене досередини. Плакат висів на стіні, як ото і в Монклері було. Нехай святиться той Тупак, наш постійний звідник. Я штовхав її на ліжко, і вона сміялася. Ми притулялися одне до одного, і вона шепотіла, взявши моє лице в долоні:

— Я кохаю тебе, Маркусику Ґольдмане.

— Я кохаю тебе, Александро Невіль.

Того ж таки 2006 року дядечко Сол перебрався в Коконат Ґров у будинок, що він придбав після продажу Буенавісти, і я почав регулярно навідуватися до Маямі.

На гроші від продажу будинку в Гемптонсі, які він вклав у дуже прибуткові папери, дядечко Сол жив непогано. Щоб мати бодай якесь діло, ходив у читацькі клуби, брав участь у конференціях у найближчій книгарні й доглядав за манговими та авокадовими деревами.

Але тривало це недовго. Як і в багатьох інших людей, його фінансова забезпеченість урвалася у жовтні 2008 року, коли світову економіку струсонула так звана іпотечна криза. Ринки впали. Інвестиційні банки та спекулятивні компанії зазнавали краху, втрачаючи гроші своїх клієнтів. Наступного дня багатії вже не мали нічого. Так сталося і з дядечком Солом. Ще першого жовтня 2008 року портфель його акцій коштував шість мільйонів доларів, що за них він продав свій дім у Гемптонсі. Наприкінці того самого місяця вони варті були не більше, ніж шістдесят тисяч.

Про це я дізнався, приїхавши до нього на початку листопада, напередодні Дня подяки, якого ні він, ні я більше не святкували. Я застав його у відчаї. Він більше нічого не мав. Продав своє авто і тепер їздив старенькою «хондою-сівік», що вже доживала останні дні. Хотів було продати свій дім у Коконат Ґрові, та він уже нічого був не вартий.

— Я заплатив за нього сімсот тисяч доларів, — сказав він агентові з нерухомості, що прийшов його оцінювати.

— Місяць тому ви й дорожче його продали б, — відказав той. — Але не зараз. Нерухомість геть упала в ціні.

Я запропонував дядечкові допомогу. Знав, що йому пропонували допомогти і бабуся, й мої батьки. Та він не збирався ні сидіти без діла, ні дозволити, щоб його зламало життя. І тоді я збагнув, чим так у ньому захоплювався: не його фінансовим успіхом, не його досягненнями в кар’єрі, а тим, що він був боєць хоч куди. Йому треба було заробляти на шмат хліба, тож він почав шукати бодай якусь роботу. Врешті йому пощастило знайти місце кельнера в ресторані у Саут-Біч. Праця та була непроста і для нього фізично важка, та він ладен був усе перебороти. Все, крім тих принижень, яких зазнавав від господаря, що весь час кричав: «Ти занадто повільний, Соле!», «Хутчій, клієнти чекають!» Одного разу він так поспішав, що розбив тарілку, і її вартість вирахували з його платні. Якось увечері він дійшов до краю, плюнув на все, жбурнув фартух на долівку і пішов з ресторану. Бродив пішохідними вулицями Лінкольн-роуд-молу, а потім сів на лаві й заплакав. Ніхто не звернув на нього уваги, крім височенного афроамериканця, що, наспівуючи, гуляв неподалік, його зворушив смуток дядечка Сола. «Мене звати Сикоморус, — сказав він. — А у вас, бачу, щось негаразд…» Сикоморус уже працював у «Гоул Фудс» в Корал-Гейблс. Він поговорив із Фейт про дядечка Сола, і вона знайшла йому місце біля кас.

50

У затишному Бока-Ратоні моя книжка з кожним тижнем рухалася вперед.

Навіщо зараз, улітку 2012 року, покликав я Балтиморів у мою пам’ять: задля того, щоб пережити минуле чи щоб поговорити про Александру? Лео уважно спостерігав за моєю працею. Я потроху давав йому читати текст. На початку серпня він запитав:

— Навіщо ця книга, Маркусе? Хіба ваша перша книжка не про ваших братів?

— Ця інша, — відказав я. — Це книга про Балтиморів.

— Може, й інша, та, як по правді, для вас нічого не змінилося, — сказав Лео.

— Що ви маєте на увазі?

— Александру.

— Ох, облиште, заради бога! Вам до цього нема ніякого діла!

— Хочете почути мою думку?

— Ні.

— А я все ж таки викладу її вам. Якби Балтимори ще жили на цьому світі, Маркусе, то сказали б вам, що пора вже бути щасливому. Що ще не пізно для цього. Знайдіть її, попросіть у неї вибачення. Почніть наново ваше життя разом. Не можна ж усеньке життя чекати! Не можна ж усеньке життя ходити на її концерти і думати про те, як ви могли б жити разом! Зателефонуйте їй. Поговоріть із нею. Ви ж самі знаєте, що чекає вона тільки цього.

— Пізно, — сказав я.

— Не пізно, Маркусе! — відтяв Лео. — Ніколи не буває запізно.

— Оце я думаю собі, що якби Александра сказала мені про те, що мої брати вирішили утнути, то сьогодні вони були б зі мною. Я не дав би їм учинити так. Вони були б живі. Не знаю, чи зможу я вибачити їй це.

— Якби вони не померли, — поважно сказав Лео, — то ви ніколи б не стали письменником. Вони повинні були піти, щоб ви могли знайти себе.

Він пішов собі, покинувши мене в роздумах. Я згорнув зошит. Переді мною лежала ота світлина, де ми вчотирьох, вона завжди була при мені.

Я взяв телефон і набрав номер.

У Лондоні вже був кінець дня. З того як Александра відповіла, відчувалося, що вона рада мені.

— Чималенько тобі часу потрібно було, щоб озватися, — сказала вона.

Я почув у слухавці якийсь гамір.

— Може, я невчасно? То зателефоную пізніше, якщо хочеш.

— Ні, що ти. Я в Гайд-парку. Ходжу сюди щодня після запису в студії. Тут є маленька кав’ярня на березі озера, дуже затишна.

— Як посувається робота над диском?

— Добре. Я задоволена результатами. А твоя книжка як?

— Чудово. Це книга про нас. Про моїх двоюрідних братів. Про те, що сталося.

— І як вона закінчується?

— Ще не знаю. Я її ще не закінчив.

Настало мовчання, потім вона сказала:

— Усе сталося не так, як ти гадаєш, Маркі. Я не зрадила тебе. Я хотіла тебе вберегти.

І вона розповіла мені, що сталося того вечора 24 жовтня 2004 року, останнього вечора, коли Вуді був на свободі.

Того вечора вона пішла гуляти Оук-Парком з Гіллелем і Вуді, поки ми з дядечком Солом готували барбекю.

— Алекс, — звернувся до неї Вуді, — хочу, щоб ти дещо дізналася. Я не подамся до в’язниці завтра. Я втечу.

— Що? Ти з глузду з’їхав, Вуді!

— Нітрохи. Все передбачено. Мене чекає нове життя в Юконі.

— В Юконі? У Канаді?

— Так. Мабуть, ми востаннє бачимося, Алекс.

Вона заплакала.

— Не роби цього, благаю тебе!

— У мене немає вибору, — сказав Вуді.

— Та ні, є! Ти можеш відбути покарання. П’ять років минуть швидко. Коли ти вийдеш, тобі ще й тридцяти не буде!

— Немає в мене мужності сісти до в’язниці. Мабуть, не такий я сильний, яким мене вважали.

Вона обернулася до Гіллеля і почала благати його:

— Переконай його, Гіллелю, нехай відмовиться від цього задуму.

Той опустив очі.

— Я теж їду, Александро. Їду з Вуді.

Вона приголомшено завмерла.

— Та що це за лихо таке з вами обома?

— Я скоїв набагато серйозніший злочин, ніж Вуді, — сказав Гіллель. — Я зруйнував нашу родину.

— Зруйнував родину? — перепитала Александра.

— Те, що Вуді до такого дійшов, те, що матінка моя загинула, все це сталося з моєї вини. І настала пора за це заплатити. Я відвезу Вуді до Канади. У такий спосіб попрошу в нього вибачення.

— За що? Я нічогісінько не розумію з того, що ви оце мені торочите!

— Усе, що ми тобі намагаємося сказати, Алекс, це «прощавай». Ми хочемо сказати тобі, що любимо тебе. Так любимо, як ніколи не зможеш ти полюбити нас. Може, це і є причиною того, що ми їдемо звідси.

Вона плакала.

— Не робіть цього, прошу вас!

— Ми вже вирішили, — сказав Гіллель. — Нехай буде те, що буде.

Вона втерла сльози.

— Пообіцяйте мені подумати вночі. Ти ж навіть п’ять років не відбудеш, Вуді! Не псуй усього…

— Ми вже подумали, — відказав Вуді.

Обоє були переповнені рішучістю.

— А Маркус уже знає? — врешті запитала Александра.

— Ні, — відказав Вуді. — Я хотів було сказати йому, та дядечко Сол перебив. Але я таки скажу йому зараз.

— Ні, прошу тебе. Не кажи йому нічого. Благаю вас обох, нічого йому не кажіть!

— Таж від Маркуса ми не можемо нічого приховувати!

— Прошу вас тільки про одне. В ім'я нашої дружби. Нічого не кажіть вашому братові.

Александрина розповідь дуже схвилювала мене. Я завжди вважав, що Вуді з Гіллелем звірилися тільки їй, а від мене свідомо приховали свій намір. Завжди думав, що, поділившись останньою своєю таємницею з нею, вони вилучили мене з Ватаги Ґольдманів. А, виявляється, вони хотіли сказати мені, тільки Александра не дала їм цього вчинити.

— Чому, — запитав я, — чому ти вмовила їх не казати мені про це? Таж я не дав би їм утекти, я порятував би їх!

— Ти не завадив би їм, Маркі. Ніхто й ніщо не могло б їх відвернути від того задуму. Я бачила це в їхніх очах, тим-то і почала благати їх не казати цього тобі. Ти подався б із ними, Маркусе. Я знаю. Ти не покинув би Ватагу Ґольдманів. Пішов би з ними, встряв би в халепу, і тебе убили б. Як і їх ото. Благаючи нічого не казати тобі, я просила їх змилуватися над тобою. Я знала, що ти поїхав би з ними, Маркі. Я не хотіла тебе втратити. Не могла цього витерпіти. Я хотіла тебе врятувати. І все ж таки втратила тебе.

Помовчавши, я пробурмотів:

— А що такого міг утнути Гіллель, щоб ото податися з Вуді? Щоб вважати, ніби мусить отак покутувати перед ним?

— Хтозна. Такі запитання треба ставити моєму батькові.

— Твоєму батькові?

— Він не такий, як ти гадаєш. І в мене таке враження, ніби він знає більше, ніж хоче мені сказати.

— Твій батько вліз у мою родину. Він принизив мого дядечка, намагаючись будь-що приголомшити Гіллеля й Вуді.

— Навпаки, мій батько ніколи не мав потреби хизуватися перед Гіллелем і Вуді, щоб набити собі ціну.

— А «феррарі»? А ті мандрівки? А вікенди в Нью-Йорку? — допитувався я.

— Це я просила його робити таке, — відказала Александра. — Мій батько справді дуже любив Гіллеля й Вуді. Та й хто їх не любив? Але робив він усе те, щоб прикрити нас із тобою. Щоб дати нам свободу, щоб ми могли спокійно жити. Він знав, що як дасть їм авто, вони поїдуть собі десь гуляти і не звертатимуть уваги ні на мене, ні на тебе. Так само було, як водив він їх і на матчі «Джаєнтс» чи запрошував до себе додому. Ти ж так хотів, щоб твої брати не знали про наші з тобою стосунки. Мій батько, Маркусе, робив усе, щоб твоя таємниця не випливла на чисту воду. Він ніколи не змагався із Солом. Твій дядечко змагався сам із собою. Він робив усе, щоб твої брати трималися подалі від нас. І ти сам цього хотів.

Я був приголомшений.

— Два тижні тому я розлучилася з Кевіном, Маркусе, — провадила вона. — Через тебе. Він прийшов сюди без попередження. Хотів зробити мені сюрприз. Коли постукав у двері мого номера, я спершу подумала, що це ти прийшов. Хтозна, чому я так подумала. І я так розчарувалася, як побачила його крізь вічко. Тоді вирішила бути чесною з ним і покинути його. Він заслуговує на те, щоб зустріти жінку, яка кохатиме його по-справжньому. Що ж до тебе, Маркусе, то я вже не можу тебе чекати. Ти справжнісінький геній, з тобою я прожила найкращі мої дні і завдяки тобі стала тією, якою є зараз. Але ти весь час порпаєшся в минулому, не розуміючи того, що я втямила вже давно.

— Ти про що?

— Про те, що найліпшими були Монклерські Ґольдмани.

Наступного дня після тієї розмови я першим літаком подався до Нью-Йорка. Мені конче потрібно було поговорити з Патриком Невілем.

Я прийшов до його дому вранці. Він був уже на роботі. Портьє дозволив мені зачекати, і я не вставав із дивана в передпокої цілий день, виходячи тільки на обід і до вбиральні. Була вже шоста вечора, коли Патрик урешті прийшов. Я підвівся. Якусь мить він дивився на мене, потім усміхнувся лагідно і сказав:

— Давно я чекав тебе.

Він запросив мене до свого помешкання й приготував каву. Ми посідали у кухні. Дивно було в ній перебувати: вперше після смерті тітоньки Аніти опинився я в цій квартирі.

— Хочу перепросити вас, Патрику.

— За що?

— За ту сварку, яку я влаштував після похорону моєї тітоньки.

— Ох, я вже забув про це. Хочу, щоб передовсім ти знав, Маркусе, що в мене нічого не було з твоєю тітонькою.

— То що сталося того вечора, коли вона була у вас? І чому вона прийшла сюди?

— Вона покинула твого дядька.

— Це я знаю.

— Але не знаєш чому. Того вечора вона прийшла просити моєї допомоги. Вона хотіла, щоб я допоміг Вуді й Солові.

— Вуді й Солові?

— За кілька місяців до того Вуді виключили з футбольної команди Медісона.

— Авжеж, пригадую це.

— Офіційна версія полягала в тому, що він більше не гратиме через розрив сухожилля. Твої дядько і тітка відразу ж приїхали до Медісона. Вуді не хотів нічого їм казати, та я розповів, що сталося. Сказав, що Вуді дав позитивну реакцію на талацен. І тітонька твоя прилетіла до мене в Нью-Йорк, бо вона зробила для себе два відкриття, які її страшенно збурили.

Отак Патрик через десять років нарешті розповів мені про те, що сталося того Дня святого Валентина.

Тітонька Аніта пішла раніше з лікарні, щоб приготувати святкову вечерю для свого чоловіка. Пополудні вона подалася до супермаркету в Оук-Парку. Потім заглянула до аптеки.

Управитель, якого вона давно знала, обслужив її, а потім попросив, щоб вона принесла рецепт, що його він уже давно чекає.

— Який рецепт? — спитала вона.

— На талацен, — відказав аптекар. — Восени ваш син купив кілька баночок. Казав, ви занесете рецепт.

— Мій син? Гіллель?

— Авжеж, Гіллель. Оскільки я добре вас знаю, то погодився. Щоб зробити йому послугу. Загалом, я такого ніколи не роблю. Мені потрібен цей рецепт, пані Ґольдман.

Вона відчула, як ноги її підкошуються. Пообіцяла занести рецепт до кінця дня й подалася додому. Її нудило, це був якийсь жах. Невже Гіллель купував талацен на прохання Вуді? Чи підмішував йому сам?

Задзеленчав телефон. Вона взяла слухавку. Телефонували з банку. З приводу кредиту за дім в Оук-Парку. Вона сказала, що це якась помилка: вони давно сплатили іпотеку. Та співрозмовник наполягав.

— Пані Ґольдман, ви взяли новий кредит у серпні. Ваш чоловік надав папери, підписані вашою рукою. Дім заставлено за шість мільйонів доларів.

Дядечко Сол фінансував стадіон, узявши кредит у шість мільйонів доларів. Він приніс у жертву дім, щоб поправити своє уражене еґо.

Жінка відчула, як її охоплює паніка. Почала нишпорити в кабінеті свого чоловіка, порпатися в його паперах. У спортивній торбі, з якою він ходив на теніс, знайшла бухгалтерські документи, яких ніколи не бачила.

Тітонька Аніта відразу ж зателефонувала дядечкові Солові. Телефонна розмова обернулася страшенною сваркою. Вона сказала, що це неподобство, що вона іде від нього. Сіла в авто, забрала ті папери з собою і поїхала світ за очі. Врешті вона зателефонувала Патрикові Невілю і попросила допомогти. Вона була дуже пригнічена, і він запросив її до Нью-Йорка.

Того вечора Патрик збирався зустрітися з молодою жінкою, своєю співробітницею, вона йому дуже подобалася. Він скасував те побачення. Побачивши на столі шампанське, тітонька Аніта пошкодувала, що потурбувала Патрика в День святого Валентина. Та він наполягав, щоб вона лишилася. «Нікуди ви не підете, — сказав він. — Я ще ніколи не бачив, щоб ви були така схвильована. Розкажете мені, що сталося».

І вона про все розповіла — і про талацен, і про іпотеку. Якщо Гіллель справді підмішував ті ліки Вуді, то вона хотіла, щоб Патрик поклопотався про нього в університеті й захистив його добре ім’я. Сподівалася, що ще можна порятувати його кар’єру. Хотіла також, щоб Патрик знайшов спосіб покласти край угоді, яку Сол уклав з університетом, повернути бодай якусь частку їхніх грошей і врятувати дім.

Потім вона показала йому папери, які прихопила з собою. Патрик уважно переглянув їх: це дуже скидалося на сфальшовані звіти.

Він сказав, що Сол вилучав гроші адвокатської контори і переказував на один зі своїх рахунків. І маскував це, фальшуючи рахунки, які начебто виставляв клієнтам.

— Але навіщо він робив це?

— Щоб сплачувати кредит, адже, мабуть, йому нелегко було це робити.

Патрик запропонував Аніті повечеряти. Сказав, що вона повинна побути в нього, скільки їй захочеться. Потім зненацька задзеленчав телефон: то був консьєрж. Прийшов Вуді, він хотів піднятися в квартиру. Патрик попросив Аніту заховатися в одній з кімнат. І Вуді ввійшов до помешкання.

Решту ми знали.

Коли Патрик закінчив, я сидів якусь часину геть приголомшений, не міг і слова мовити. І то було ще не все. Патрик сказав потім, що він розмовляв із Гіллелем про талацен. Він поїхав у Медісон і змусив його все розповісти.

Гіллель пояснив, що 14 лютого вони з Вуді страшенно посварилися. Вуді виявив рештки талацену в шафі. Гіллель не потурбувався про те, щоб викинути їх.

— Ти давав талацен Вуді без його відома? — в розпачі допитувався Патрик.

— Я хотів, щоб його вигнали з команди. Прочитав про заборонені препарати, з’ясувалося, що найлегше роздобути талацен. Додавав таблетки в протеїн і харчові добавки, які він вживав.

— Але навіщо ти таке робив?

— Я заздрив йому.

— Ти заздрив Вуді?

— Він був улюбленцем у моїх батьків. Це так! Вони приділяли йому всю увагу. Я збагнув це, коли нас розлучили і відправили мене до спеціальної школи. Мої батьки витурили мене з Балтимора. А Вуді лишили коло себе. Тато вчив його водити авто, заохочував грати у футбол, возив на матчі «Редскінз». А я де був тоді? За годину їзди від дому, в тій гівняній школі пропадав! Він забрав у мене моїх батьків, а потім ще й ім’я забрав. В університеті він вирішив зватися Ґольдманом. Домігся схвалення моїх батьків, щоб написати це ім’я на своїй футболці. І став Великим Ґольдманом, футбольним чемпіоном. Він був нам усім зобов’язаний, ми взяли його з вулиці. Відтоді, коли запитували, хто він, Вуді казав: я друг Гіллеля Ґольдмана. Від мене він провадив відлік. Аж в університеті, почувши моє прізвище, мене почали питати: «Ґольдман? Як ото Вуді, гравець футбольної команди?» Я не хотів бачити, як він грає, не хотів більше чути, як він видає себе за Ґольдмана. Діяти я вирішив наприкінці літа, після смерті дідуся. Порпаючись у дідусевих речах, я знайшов його заповіт. Батько сказав, що, згідно з тим заповітом, Вуді, Маркус і я отримуємо порівну спадок із шістдесяти тисяч доларів. Та це була неправда. У дідусевому заповіті Вуді не було. А мій батенько, щоб не кривдити свого любого Вуді, вирішив самохіть включити його до заповіту. Вуді посів забагато місця, з цим треба було щось удіяти.

То був страшенний удар для мене.

Виявляється, кар’єру Вуді зруйнував Гіллель. Через сварку з ним Вуді подався до Патрика 14 лютого увечері, віч-на-віч зіткнувся там із тітонькою Анітою, а потім вона загинула. А дядечко Сол так довго сидів після Драми в «Марріоті» не тому, що не хотів повертатися додому в Оук-Парк, а тому, що маєток уже йому не належав. Натоді він був безробітний уже кілька місяців, грошей мав обмаль, тож не міг більше оплачувати іпотеку. Тим-то банк і забрав його дім.

Тоді я запитав Патрика:

— Чому ви нічого не казали?

— Щоб не засмучувати ще дужче твого дядечка. Вуді з Гіллелем знали вже правду про талацен. Невже треба було ще й дядечка сюди залучати? Невже треба було розповідати Гіллелеві, що його батько вкрав гроші й заставив дім, щоб фінансувати стадіон у Медісоні? У твого дядька лишилася тільки його гідність. Я хотів захистити її. Я завжди любив вашу родину, Маркусе. Завжди хотів вам тільки добра.

51

Коконат Ґров, Флорида

Вересень 2001 року (так в оригіналі. Правильна дата — 2011 року. — Прим. верстальника).

Тижнів за три після того, як я їздив подивитися, як знімають його ім’я зі стадіону, дядечко Сол зателефонував мені. Голос його був кволий. Він сказав:

— Маркусе, я недобре почуваюся. Треба, щоб ти приїхав.

Я зрозумів, що це термінова справа, тож забронював квиток на найближчий літак до Маямі. Надвечір прибув до Коконат Ґрова. У Флориді стояла страшенна спека. Перед дядьковим домом я побачив Фейт, що сиділа на східцях ґанку. Гадаю, вона чекала на мене. З того, як вона, вітаючись, обняла мене, я зрозумів, що сталося щось серйозне. Пройшов у дім. Дядечко лежав у ліжку в своїй кімнаті. Побачивши мене, він аж засяяв. Проте він дуже охляв і змарнів.

— Маркусе, — сказав він, — я такий радий, що бачу тебе.

— Що з тобою, дядечку Соле?

Той дядечко, що був у такому кепському гуморі останні місяці, дядечко, який вигнав мене з дому, був просто недужий. Навесні йому діагностували рак підшлункової залози, тож він уже знав, що проживе на світі недовго.

— Я намагався лікуватися, Маркі. Фейт мені допомагала весь час. Коли вона ото приїздила до мене, то ми ходили на сеанси хіміотерапії.

— Чому ж ти нічого не казав мені?

Він зібрався на дусі й засміявся.

— Я ж бо знаю тебе, Маркі. Ти ноги стоптав би, гасаючи по всіх лікарях, ти все зробив би, щоб доглянути мене, а я цього не хотів. Не треба псувати своє життя задля мене. Ти повинен жити.

Я сів на краю ліжка. Він узяв мене за руку.

— Це кінець, Маркусе. Я не одужаю. Доживаю останні дні. І хочу прожити їх із тобою.

Я пригорнув його до себе. Міцно обняв. І ми заплакали.

Ніколи не забуду тих трьох місяців, що їх ми пробули удвох, від вересня до листопада 2010 року.

Раз на тиждень я супроводжував його до онколога в лікарню Маунт-Сінай у Маямі. Ми ніколи не розмовляли про його недугу. Він геть не хотів балакати про неї. Часто я питав:

— Ти як?

І він казав мені, зібравши увесь свій легендарний апломб:

— Ліпше й бути не може.

Часом я запитував лікаря:

— Пане лікарю, скільки йому ще лишилося?

— Важко сказати. Його моральний стан високий. Ваша присутність дуже його підбадьорила. Лікування його зцілити не зможе, воно трохи підтримає його.

— Коли ви кажете «трохи», то що маєте на увазі — дні, тижні, місяці, роки?

— Розумію ваш стан, пане Ґольдмане, але точніше сказати не можу. Може, кілька місяців.

Я бачив, що він дедалі слабшав.

Наприкінці жовтня сталося кілька нападів хвороби: якось він почав блювати кров’ю, і я повіз його до Маунт-Сінаю, де його на кілька днів поклали в стаціонар. Вийшов звідтіля він дуже знесилений. Насилу переставляв ноги. Я найняв крісло з коліщатами, в якому почав його возити на прогулянки в Коконат Гров. Усе це нагадало мені Скотта в тому візку. Я сказав це дядечкові, і воно страшенно його потішило. Я любив, коли він сміявся.

У листопаді він уже ледве підводився з ліжка. Майже не рухався. Обличчя його стало землисте, риси загострилися. Тричі за день до нього приходила медсестра. Я вже не спав у кімнаті для гостей. Він не знав про те, але я ночував у коридорі, коло відчинених дверей, щоб бути напохваті біля нього.

Фізична слабкість не заважала йому розмовляти. Пам’ятаю нашу розмову напередодні його смерті — незадовго до Дня подяки.

— Ти давно не святкував Дня подяки? — запитав дядечко Сол.

— Відколи сталася Драма.

— Що ти маєш на увазі під Драмою?

Те запитання здивувало мене.

— Я кажу про смерть Вуді й Гіллеля, — відказав я.

— Облиш цю Драму, Маркі. Драми немає, а є драми. Драма твоєї тітоньки, твоїх братів. Драма життя. Драми були й будуть, а жити треба попри все. Драм уникнути неможливо. Та й, по правді, неважливі вони. Важливо те, як ти з них виходиш. Ти не подолаєш своєї драми, відмовляючись святкувати День подяки. Навпаки, в такий спосіб ти ще глибше поринаєш у неї. Треба припинити це, Маркі. У тебе родина, в тебе друзі. Я хочу, щоб ти знову святкував День подяки. Пообіцяй мені робити це.

— Обіцяю, дядечку Соле.

Він закашлявся, відпив трохи води. І провадив:

— Знаю, що тобі не дають спокою всі ці історії про Балтиморських Ґольдманів і Монклерських. Та наприкінці історії є тільки один Ґольдман, і це ти. Ти праведник, Маркусе. Багато хто поміж нами намагається знайти сенс у житті, та наше життя має сенс лише тоді, коли воно виконує три завдання: любити, зазнавати любові і вміти прощати. Решта — просто втрачений час. Пиши далі. Адже ти маєш рацію: все треба поправити. Пообіцяй мені, що все поправиш у нас, небоже. Поправиш Балтиморських Ґольдманів.

— Як?

— Знову збери нас докупи. Тільки ти можеш це зробити.

— Як? — знову запитав я.

— Сам знайдеш як.

Не зовсім розуміючи, про що йому йдеться, я сказав:

— Я зроблю це, дядечку Соле. Можеш розраховувати на мене.

Він усміхнувся. Я нахилився, і він поклав мені руку на голову. Тихесенько благословив мене. Завтра, у День подяки, я зазирнув до його кімнати, та він уже не прокинувся. Я сів коло нього і поклав голову йому на груди, з очей моїх котилися сльози.

Пішов із життя останній із Балтиморів.

52

Це сталося в середині серпня 2012 року, через два дні після розмови з Патриком Невілем. Мені зателефонувала Александра. Вона була в Гайд-парку, на терасі «Серпантин-бару», на березі маленького озера. Пила каву, а коло ніг її дрімав Дюк.

— Я така рада, що ти нарешті порозумівся з моїм татом, — сказала вона.

Я розповів їй усе, про що дізнався від Патрика. Потім сказав:

— Як по правді, для Гіллеля й Вуді, попри все, що поміж ними сталося, важило тільки одне — щастя бути разом. Вони терпіти не могли сварок чи розлуки. Дружба все прощала. Дружба була в сто разів дужча, ніж Драма. Оце я повинен пам’ятати.

Я відчув, що вона зворушена.

— Ти повернувся до Флориди, Маркі?

— Ні.

— Ти ще в Нью-Йорку?

— Ні.

Я свиснув.

Дюк наставив вуха і схопився з місця. Потім угледів мене і помчав як вихор, сполохавши цілу зграю чайок і качок. Плигнув мені на плечі й повалив мене додолу.

Александра підхопилася на ноги.

— Маркі? — вигукнула вона. — Маркі, ти приїхав!

Вона кинулася до мене. Я підвівся й розкрив обійми.

Пригортаючись до мене, вона прошепотіла:

— Мені так бракувало тебе, Маркі.

Я міцно обняв її.

Мені здалося, ніби в повітрі витанцьовують і сміються мої брати.