Книга Розчарування. 1977–1990

Будинок по вул. Боричів Тік, № 30, вечір 21 червня 1980 року

Скидалося на те, що вони помінялися ролями не тільки на сьогодні, але принаймні на пару-трійку найближчих днів. Усе ж таки товариш Мориченков був на п’ять років старшим від дружини й до того ж присвятив усе своє життя нестримній та завзятій боротьбі за побудову розвиненого соціалізму в СРСР. Щоправда, не всього Радянського Союзу, а лише Подільського району столиці Української РСР – древнього міста Києва… Тим не менш сили віддав усі до останньої крапельки, а тому здоров’я у нього було вже далеко не те, що в молоді роки: то нирки ниють, то печінка кам’яніє, то селезінка… то підшлункова… то ноги, то хребет… Коротше, болячок – повний букет!

Але сьогодні місце на «хворобливій» кушетці справедливо зайняла Тамара Антипівна. Ще б пак: давно вона не зазнавала подібної поразки! Зле їй стало ще вдень на Червоній площі. Перебуваючи у натовпі почесних гостей праворуч від трибуни, літня вчителька намагалася не слухати розкотистої промови, що лунала з розвішаних на стовпах динаміків:

– Сьогодні до вас прикута увага всіх жителів нашого старого і водночас вічно юного Подолу, оскільки ви – його окраса і гордість, ви той самий молодий цвіт, який невдовзі дасть плоди у найрізноманітніших галузях народного господарства: у промисловості та в сільському господарстві, в науці й техніці, в культурі та мистецтві. Протягом десяти шкільних років ви незмінно демонстрували найвищі результати у навчанні та зразкову поведінку і як цілком закономірний результат отримуєте першу вашу нагороду – шкільну золоту медаль. Несіть же й надалі з гідністю та гордістю високе звання відмінника-медаліста, будьте зразковими в усьому…

Щоправда, зовсім не слова цікавили Тамару Антипівну. Відшукавши затуманеним поглядом одного з медалістів – випускника середньої школи № 17 Спартака Андрійовича Сивака, вона вже не втрачала з поля зору цього трохи незграбного вайлуватого «головастика», попри літню спеку нарядженого у світло-сірий костюм-трійку, надраєні до блиску черевики, крохмальну білу сорочку й ідеально зав’язану темно-синю краватку. Шкода, що її очі ледь не луснули від напруги, коли разом з іншими юнаками та дівчатами ненависний вискочень піднявся на трибуну, отримав належну йому медальку від одного з керманичів Подільського району і завмер поруч із ним. Потім не хто-небудь, а сам Юрій Гуляєв[25], який приїхав з Москви до Києва на гастролі та люб’язно погодився взяти участь у сьогоднішньому урочистому заході, проспівав на честь нагороджених знамениту пісню:

При цьому ненависний юнак стояв на сцені, міцно стискаючи в правому кулаці щойно отриману нагороду, пильно придивлявся до видатного радянського співака і думав про щось своє… Думав… думав…

Скільки Тамара Антипівна могла пригадати, Спартак завжди про щось думав, навіть крокуючи шкільним коридором чи роздивляючись навсібіч. Складалося таке дивне враження, що у нього всередині сидить хтось інший – той, який живе самостійним життям і завжди думає про щось своє! Вчителька дуже довго намагалась розібратися, про що ж думає цей «дублер», однак за всі роки, доки навчала хлопця української мови та літератури, так і не розібралася в надрах хлоп’ячої душі. Зрештою полишила ці намагання…

А дарма полишила, як виявилося! Якби вона тільки знала, якби ж знала!..

Ну так, ось і все сімейство зібралося докупи. Нагородження завершилося, медалісти спустилися зі сцени в натовп, динаміки розносили в повітрі чергову урочисту промову. Спартак же підійшов до батьків. Очевидно, отой вусань, обличчя якого так і світиться гордістю, – це батько юнака. Ну так, звісно: адже золота медаль перекочувала до його рук. Тепер чоловік гордо озирається навсібіч, немовби промовляючи: «Дивіться всі! Це мій хлопчик заслужив». І важко сказати, що сяє яскравіше – золота медалька чи обличчя вусаня. А поруч з ним стоїть вона – та ненависна жінка, яка ласкаво обійняла нагородженого за плечі…

Так, це вона! Безумовно, вона!

Відчуваючи, що через слабкість у колінах вона зараз може впасти, Тамара Антипівна попленталася додому. Якщо дорогою траплялася паркова лавка, затінена розкидистим гіллям липи чи каштану, літня вчителька сідала й інтенсивно обмахувалася невеликим носовичком. Отак, з перервами на перепочинки, і допленталася додому години за півтори, хоча йти було лише якихось неповних три квартали. А вже переступивши поріг власної оселі, дала волю рясним сльозам та іншим ознакам істерики. Потім були «хвороблива» кушетка, оцтовий компрес на чолі та валер’янка – спочатку одна чашка, потім друга… потім корвалол…

А-а-а-а!.. І як же так сталося?..

– Щось тобі ще подати, Томусенько моя?.. – чоловік схилився над нею й віддано зазирав в обличчя.

– Компрес би перемінити…

– Зараз. Я зараз, потерпи.

За кілька хвилин висохлу від внутрішнього жару ганчірку замінює нова – вогка, дбайливо вимочена у розчині оцту.

– Дякую…

– Щось іще?

– Так… Скажи, а лікарі на совість спрацювали?

– Так, Томусенько, авжеж на совість! Ти ж знаєш, що головлікар – то мій давній товариш. Він усе зробив на совість, як я його просив.

– Але чому він бачив?! Як він міг бачити, коли його очі тиждень заливали атропіном?! От як?! Як?

– Не знаю, Томусенько, не знаю, що й сказати…

– Але ж він таки бачив! Бо інакше не зміг би підготуватися до іспитів! Він же мусив завалити історію та фізику, бо не міг нормально готуватися!!! Не міг, якщо тільки…

– Головлікар завірив, що все було зроблено як слід, на совість.

– То як таке можливо?! Як засліплений хлопчисько зміг підготуватися до двох чи не найважчих іспитів?! Йому що, просто в мозок підручники запхали?! Він що – робот?! Жива електронна машина?!

– Я не знаю, Томусенько.

– І я не знаю. І це мене гризе, не дає спокою!..

– Може, тобі ще валер’яночки?..

– Гаразд, дай іще півтора десятка крапель. Але не більше, бо я вже й без того валер’янки цієї видудлила…

– А може, коньячку?.. Це краще за валер’янку, повір.

– Вірю. Однак дай хоч трохи заспокоїтися, бо якщо вип’ю коньячку, то… Я просто не знаю, що тоді станеться!

– Ну гаразд, Томусенько, заспокойся. Буде тобі валер’янка, зараз буде.

І найгірше в тому, що вона сама в усьому винна! Сама ж бо проґавила це нікчемне замасковане жиденя!..

Усе життя і вона сама, і її чоловік, товариш Мориченков, викорчовували найрізноманітнішу нечисть, паростки якої пробивалися на здоровому тілі Радянської України… ну-у-у, або принаймні на тій ділянці цього тіла, що звалася Старим Подолом. Товариш Мориченков – у Подільському райвиконкомі, вона – у середній школі № 20. І за місцем проживання, звісно. Мабуть, саме з першої подільської квартири (ще комунальної) вони почали, вчинивши справедливу розправу над сімейством Федяків – українських націоналюг та фашистських посіпак: тамтешня мамашка врешті-решт зійшла в могилу, а непутящу курву Нінку міліція заслала кудись у глибоку провінцію.

Жидам Тамара Антипівна спуску теж не давала. Взяти хоча б Фріду Оскарівну Марґоліну з її ішемією. Або цю ненависну бунтарку – Агату Литвак, якій вона вліпила «трояк» з української мови попри заступництво класної керівниці Ганни Михайлівни. Мало би «трояк» і це приховане жиденя – Спартак Андрійович Сивак… якби тільки Тамара Антипівна запідозрила, хто його мамашка! Однак ця сволота Агата так жодного разу і не з’явилася у школі, доки там навчався Спартак. Бо навіщо батькам круглого відмінника ходити до школи?! Дитина вчиться сама, без жодного примусу – ну, то нехай вчиться!.. Двічі на рік (на початку вересня і наприкінці травня) приходив на батьківські збори тато Андрій Федорович (той самий щасливий вусань) – і цього вистачало.

То якби ж тільки Тамара Антипівна знала!.. Якби ж знала!..

Дізналася вона про все рівно рік тому – причому від самого Спартака! Сталося це вже після випускного вечора, коли всі оцінки були виставлені, а похвальні грамоти роздані. Більше того, вже було відомо, що середню школу № 20 переводять на Оболонь, у займану нею будівлю переїжджає районний Дім піонерів, а сама вчителька української мови та літератури Мориченко йде на заслужений відпочинок. Отож саме тоді цей юнак і звернувся до неї:

– Ой, Тамаро Антипівно, а чи можете уявити, що ви не тільки мене, але й мою маму навчали української мови й літератури?

– Що ти таке говориш? – здивувалась вона.

Тоді юнак і сповістив піднесено-радісним тоном те, від чого вона ледь не впала на місці:

– Пам’ятаєте Агату Самсонівну Литвак з випуску тисяча дев’ятсот шістдесятого року? Оце і є моя мама, від неї вам велике вітання. Коли я вчора сказав, що українську мову та літературу у мене викладали ви, мама мені розповіла, як ви навчали її. Знаєте, вона вам така вдячна, така вдячна!..

Ніхто не знає, яких зусиль коштувало Тамарі Антипівні не грохнутися непритомною там же на місці, коли юнак фактично зізнався в тому, що є брудним жидівським вилупком – як і належить цьому нечистому племені, гордовитим і надмірно хвалькуватим. Утім, зібравши в кулак усі свої нерви, стара вчителька посміхнулася судомно перекривленими губами й мовила:

– Агата Литвак?.. Агата Самсонівна?.. Шістдесятого року випуску?.. Авжеж пам’ятаю! Така розумна дівчинка… Що ж, Спартаку, передавай їй вітання від її старої вчительки.

– Неодмінно передам, – запевнив юнак.

Торік після останнього в її житті випускного вечора Тамара Антипівна влаштувала вдома істерику майже такої ж сили, як і цьогоріч. Ні, це ж треба: все життя вона методично «різала» всім жиденятам оцінки зі своїх профільних предметів – а тут як здрассє!.. Знайшовся, бачте, Спартак Андрійович Сивак, який замаскувався так ретельно, що вона, така досвідчена й нещадна, не розкусила його за всі роки. А тому щороку ставила зухвальцеві п’ятірку за п’ятіркою. А він іще знущався з неї…

Авжеж знущався! Тамара Антипівна із запізненням зрозуміла всі його витівки, озираючись назад.

Наприклад, у шостому класі навесні діти писали твір на «весняну» тему, що формулювалася як «Шпаки прилетіли». Отож усі шестикласники, скільки їх було, назвали свій твір однаково: «Скворці прилетіли». Чий зошит Тамара Антипівна не відкривала – скрізь стояло сакраментальне: «Скворці прилетіли». Навіть у старости класу (і ще однієї сьогоднішньої медалістки) Нонни Дудченко було те саме: «Скворці прилетіли»…

І тільки один учень на весь клас хтозна-чому написав: «Шпаки прилетіли». І ясна річ, цим учнем виявився не хто інший, як Спартак Сивак!.. Коли на уроці української мови Тамара Антипівна зачитала заголовок твору, то весь клас щиро сміявся, не зрозумівши, що то за «шпаки» такі.

– Скажи, Спартаку, чому ти так назвав свій твір?

– Бо, наприклад, у водевілі «Шельменко-денщик» обігрується та сама ситуація: молодий вояк Скворцов залицяється до дочки пана Шпака, який не знає, що російський «скворец» і український «шпак» – це одна пташка.

Тільки тоді учні припинили сміятися, а Тамара Антипівна повідомила, що п’ятірку за твір отримує лише Спартак Сивак і більше ніхто. Та якби ж вона знала, що з неї знущається замасковане жиденя!.. А й справді знущається – бо жиди не можуть знати українську мову!.. Не здатні її вивчити!..

Або іншим разом Спартак розмовляв зі своїм приятелем Мареком Чмутом, стоячи біля столу вчительки, при цьому спитав:

– А чи знаєш ти, Мареку, як українською перекладаються «веснушки»?

Оскільки хлопець не відповів, то Тамара Антипівна поспішила вставити:

– Веснянки!

– О-о-ой, Тамаро Антипівно!.. – обернувся до неї розгублений Спартак. – Я й не знав, що ви нас слухаєте… Але веснянки – це ж українські обрядові пісні, як і гаївки… Отож щоб не плутатися, краще перекладати «веснушки» як «ластовиння».

– Ну так, так, «ластовиння»! Бо ж існувало повір’я, що ластівки навесні прилітають і ластовиння з собою діткам приносять, – викрутилася вчителька.

Спартак кивнув, відвернувся і продовжив розмову з товаришем. Тоді Тамара Антипівна вважала це випадковістю й тільки після випускного вечора 1979 року зрозуміла: Спартак знущався! Авжеж знущався!..

Ну, стривай же…

Багато місяців поспіль вона не мала спокою, шукаючи можливості помститися хлопцеві за багаторічні знущання, за які до того ж власноруч платила мерзотникові суцільними п’ятірками з української мови та літератури. Звісно, разом з усім своїм класом перейшовши навчатися на останній рік до середньої школи № 17, кляте жиденя самовпевнено вважало, що у старої вчительки-пенсіонерки руки занадто короткі, аби його дістати. На перший погляд здавалося, що так воно і є… Тим паче чоловік Тамари Антипівни – товариш Мориченков – також відправився на заслужений відпочинок. Але мерзотник прорахувався, ще й як прорахувався!..

Стара вчителька уявляла, який гембель здійнявся вдома у Сиваків, коли кілька тижнів тому – на самому початку підготовки до випускних іспитів – їм додому принесли повістку із Подільського районного військкомату. Це було тим більше дивно, позаяк весняний призов щойно скінчився… Завітавши до РВК, Спартак із подивом дізнався, що тамтешній лікар-окуліст підозрює, що юнак намагається «закосити» від армії, занижуючи показники зору: змішаний астигматизм, 0,2–0,3 на праве око, 0,1–0,2 на ліве. І хоч як неборака благав окуліста, той лишався неухильним:

– Ти мусиш пройти невідкладне обстеження. А те, що у тебе випускні іспити, – це нікого не колише: Батьківщина-мати чекає від тебе виконання громадянського обов’язку, синку!.. А щоб піти служити рядовим ненавченим, скласти всі випускні іспити зовсім не обов’язково. Запам’ятай, синку: до Афганістану тебе заберуть навіть з усіма двійками в дипломі, га-га-га-а-а!..

Отак і сталося, що у розпал випускних іспитів Спартака ушпиталили до районної лікарні за направленням Подільського РВК, маючи на меті ретельне дослідження сітківки обох очей і подальше спростування діагнозу окуліста. Для цього йому в очі капали атропін – тричі на день протягом цілого тижня. В результаті такої процедури очні зіниці переставали реагувати на найяскравіше світло, через що окуліст діставав змогу ретельно вивчити сітківку очей. А потім протягом другого тижня очі поступово, внаслідок природного вимивання атропіну, приходили до норми.

Отже, протягом двох тижнів юнак не міг нормально бачити через те, що більш-менш яскраве світло спричиняло нестерпний біль очам. До того ж атропін не давав кришталикам ока фокусувати зір – отже, цілих два тижні поспіль Спартак гарантовано не міг читати. На довершення всіх бід, юнака помістили на вільне місце у «ветеранську» палату, розташовану на південному боці лікарняного корпусу. Таким чином протягом дня він перебував у приміщенні, буквально наповненому яскравим сонячним сяйвом.

Чи міг він хоч якось читати?! Головлікар гарантував своєму давньому приятелеві – товаришу Мориченкову: ні, не міг! У жодному разі! Справді, Спартак цілий день тільки те й робив, що лежав під вікном у яскраво осяяній палаті, примотавши нитками до скельців окулярів картонні кружечки й у такий спосіб сяк-так захищаючи очі від нестерпного болю. Єдине, що насторожувало, це шкільні підручники то з історії, то з фізики, які медсестри періодично знаходили в його ліжку. От тільки підручники ці виявлялися у юнака під подушкою, і цю забаганку він пояснював просто:

– Коли я лежу головою на підручниках, знання самі просотуються через подушку мені в мозок. Будь ласка, не чіпайте мене: ви ж не гірше від мене знаєте, що читати я не можу, – бо очі ріже від болю!.. Будь ласка…

Головлікар районної лікарні повідомляв те саме:

– Перекажи Тамарі Антипівні, що обстежуваний Сивак Спартак Андрійович зараз сліпий, що твій кріт. Нехай заспокоїться.

Те саме казав і окуліст Подільського райвійськкомату: «Людина, якій тричі на день капають в очі атропін, читати не здатна ні під яким виглядом, нехай Тамара Антипівна заспокоїться. Ми свою справу знаємо».

Тим не менш за час обстеження двічі ставалося диво: в день чергового іспиту ненависна Агата Самсонівна Сивак (у дівоцтві Литвак) приїжджала до лікарні, після вранішнього закапування атропіну в очі сина писала розписку, потім допомагала юнакові вдягтися, заради захисту від прямого сонячного проміння зав’язувала йому хусткою очі й виводила з лікарні, міцно тримаючи за руку. Потім повільно вела на «пуще-водицький» трамвай, і вони відбували до школи. При цьому було очевидно, що хлопець йде за мамою, немов за поводирем, – отже, таки справді нічого не бачить…

Але як тоді пояснити, що він успішно склав обидва випускні іспити, що припали на період ушпиталення, – як історію, так і фізику?! Як він примудрявся готуватись до іспитів, лежачи під вікном у просякнутій сонячним сяйвом палаті?! Хто йому читав шкільні підручники, якщо сусіди по палаті – «діди» – мали за плечима у кращому разі довоєнну «семирічку», батьки були на роботі, а однокласники готувалися до іспитів кожен у себе вдома?! Чи знання і справді просотувалися Спартакові просто в мозок через подушку?! Може, він зовсім і не жартував?..

У будь-якому разі сталося неможливе: попри посилену тижневу «атропінізацію» очей і наступний тиждень релаксації, ненависне жиденя примудрилося скласти на відмінно історію з фізикою. Після чого лікарі були змушені відпустити юнака з підтвердженим діагнозом «змішаний астигматизм». Це відкривало йому прямий шлях до золотої медалі, яку Спартак і отримав сьогодні. Що ж до Тамари Антипівни, то бідолашній лишалося мучитись найгіршими здогадами. Адже вона знала: якщо бодай за одним представником нечестивого племені не додивитися – це лайно обов’яково напаскудить так, що мало не видасться нікому!

Біда станеться через усе це. Ох, і станеться ж якась біда!.. Як не крути, а тепер цієї біди вже нічого не відверне.

Середня школа № 17, Київ, ніч з 21-го на 22 червня 1980 року

– Ну і що ти там приніс?

– «Портяночки»[26] нуль-сім.

– А що, горілку слабó було заради друзів?..

– Нічого не слабó. Я б для вас!.. Особливо для тебе, Валерко.

– Ну, то в чім же річ?!

– Та нам ще ж до ранку гуляти! А я не хочу, щоб хтось із нас виконав гасло лісорубів і «врізав дуба раніше строку».

– Ач жартівник!.. Ніхто не «вріже дуба» від ста сімдесяти грамів.

– Я ж фігурально!.. Коротше, хлопці: приходьте до мене додому в понеділок, тоді буде вам усе: і горілка, й закусь. Гарантую!

– Як сьогодні?

– Валерко, сьогодні я всього лише обіцяв за золоту медаль виставитися – отож і виставляюся. Але так, щоб вчителі нічого не пронюхали.

– Пхе! «Портяночкою»… Чого ти боїшся? Нам вже атестати на руки видали, тепер ніхто нічого…

– Усе ще може бути, повір мені й потерпи лише одну добу.

– Знаєш, випускний вечір буває раз у житті!..

– Отож я й хочу, щоб у нас все пройшло добре. А в понеділок буде далі.

– Гаразд, Валерко, давай не дивитися в зуби дарованому коню, – втрутився Марек. – Якщо Спартак сказав, що в понеділок буде продовження, – отже, буде. Я його на кілька років довше знаю, ніж ти.

– Отже, вирішено?

– Отже, вирішено.

– Ну добре, давай вже свою «портяночку».

Спартак розстібнув жилетку, запустив руки за спину й витягнув з-за брючного ременя 0,7-літрову пляшку «Приморського» портвейну.

– Гм-м-м… А ззовні й не здогадаєшся, що у тебе за спиною.

– Це мене тато навчив ховати, – посміхнувся Спартак. – Каже, що роботяги так пляшки навіть через заводську прохідну носять. Та от вам: я щойно з директрисою ніс до носу зіштовхнувся, й вона нічого не запідозрила!

– Ну ти й конспіратор. А штопор?..

– Штопор за Мареком. Приніс?..

Мар’ян витягнув з кишені брюк складаний ножик:

– Ось, відкорковуйте. Тільки чим ми «полірнемося»?

– Бовтушкою, – Валерка витягнув з внутрішньої піджачної кишені 100-грамовий коньячний «мерзавчик», заповнений жовтавою рідиною.

– І що воно таке?

– Олія з яєчними жовками, сіллю й перцем.

– А подіє?..

– Мій тато принципово не п’є, але колись літав з екіпажем п’яничок. То вони отакою бовтушкою полірувалися. Нібито допомагало, а у пілотів знаєш до чого з алкоголем суворо? Отож-бо!

– Гаразд, давай.

Відкоркували портвейн, пустивши пляшку по колу, видудлили досуху, потім «полірнулися» бовтушкою, викинули порожню тару в кущі бузку, що кучерявилися попід стіною школи. З кущів долинув дзенькіт.

– О-о-о, не ми перші відсвяткували випускний! – посміхнувся Спартак.

– А ти як думав? Звісно, не ми перші!.. – кивнув Мар’ян і додав: – Медальку покажеш нарешті, га?.. Ну, давай, не жмотничай.

– Та зрозумій же: мою медаль тато додому забрав. Сказав, що я її неодмінно загублю, а він натомість виріже для нагороди рамочку з оргскла. І всім показуватиме, що я за школу заслужив.

– Ну так, у мене мама теж атестат додому забрала, – кивнув Мар’ян.

– І у мене, – підтакнув Валерка. – Мої батьки такі щасливі, що атестат п’ятибальний… Особливо тато. Хоча й мама також пишається.

Усі троє щасливо розсміялися, і Спартак мовив:

– Ех, хлопці, до чого ж я щасливий, що маю таких вірних друзів, як ви!.. Бо без вас не бачити б мені медалі, як своїх вух без дзеркала.

Це була чистісінька правда. Адже коли на юнака, немов сніг на голову, звалилася повістка з РВК, коли його ушпиталили та почали тричі на день рясно заливати очі атропіном, у першу ж добу перебування в лікарні його навістив не хто інший, як Валерка. У принципі, нічого дивного в цьому не було: вони обидва по черзі зазнали моральної травми від однієї дівчини, від «героїні труда» – а це, погодьтеся, неабияк зближує…

Отже, вкрай засмучений Спартак поскаржився, що мама з татом у відчаї, однак проти військкомату піти не можуть. Мама лише пообіцяла поїхати до Володимирського собору й поставити Богові свічку за те, щоб якось викрутитися з цього лиха… Але ж як?! Також розповів, що через клятий атропін він не здатен терпіти не те що денне світло, а навіть увімкнену настільну лампу – бо очі ріже жахливо, немовби їх труть наждачкою. І як же при цьому готуватися до іспитів?..

– А сонячні окуляри не пробував? – поцікавився Валерка.

– Пробував. Ввечері допомагає ще сяк-так, але не вдень в оцій палаті. Вдень тільки пов’язка, – юнак торкнувся хустки на очах. – Ти ж зрозумій: сонячні окуляри допомогли б, якби атропін мені закапали єдиноразово. А тут тричі на день… А що буде після тижня, уявляєш?!

– То ти засліпнув, виходить?

– Як кріт. Колись, було діло, знайшов у макулатурі книжку про мультяшного Кротика, то щоб її прочитати, я трохи чеську мову вивчив.

– То ти чеську знаєш?! Оце так…

– Та ну!.. Не те щоб знаю. Потроху читаю зі словником. Але я про інше. Цей Кротик… Він завжди щось майструє: то штанята, то ракету…

– У всіх мультиках кротів у чорних окулярах зображують, – повернувся до своєї думки Валерка.

– Кажу ж, що сонячні окуляри не допомагають.

– Ні-ні, я кажу про «глухі» чорні окуляри. Як для сліпих.

– Це все одно, що дивитися на світ крізь кам’яну стіну. Не годиться.

– І все ж…

– І все ж недарма я згадав про мультяшного чеського Кротика. Щось у цьому є… тільки от що саме?! Щось він майстрував… Забув, це ж треба!..

Обидва зітхнули й на деякий час замовкли.

– А через закопчене скло дивитись не пробував? – спитав нарешті Валерка. – Пригадай, що колись астрономи через нього навіть за Сонцем спостерігали. А зараз зварювальники на масках щось таке використовують.

– Думав я про це, думав, – зітхнув Спартак. – Не годиться. Якщо читати зараз, коли очі під атропіном, то тільки в окулярах. Не в сонячних, а в моїх астигматичних. По-перше, як до них закопчені скельця пришпандьорити? По-друге, вийде важка конструкція – спробуй-но її на носі потримати!.. Перенісся стомиться. А якщо закоптити астигматичні скельця на окулярах… Як їх протирати від кіптяви потім, коли все скінчиться? Чи мені чекати півроку, доки виготовлять спочатку нові скельця, а потім і нові окуляри?.. Ні-ні, все це не годиться.

– То що ж його робити?! Може, нехай мама твоя поговорить у школі, щоб тобі випускні іспити перенесли?

– Не можна. Мушу складати випускні іспити разом з усім класом.

– Отакої! Схоже, кранти тобі настали, друже…

– Ні, Валерко, ти ж мене знаєш: я не здавався ніколи, не здамся й тепер.

– Але ж зараз…

– Послухай-но, якщо ми удвох – допоможи влаштувати «мозковий штурм»! Разом ми точно щось та й вигадаємо, я це відчуваю! А вигадати треба всього лише, як послабити потік світла на сітківку ока… От і все. Вважай, що це завдання з фізики. Прикладне завдання. Життєвий іспит.

Сказано – зроблено. Для початку зачепилися за те, що після історії їм обом (а отже, і Спартакові також) треба буде готуватися ще до фізики: бо після тижня «атропінізації» ще один тиждень очі приходитимуть у норму… З фізики перескочли на один з її розділів – природно, на оптику. Згадали про заломлення світла, потім про його інтерференцію та дифракцію.

Потім Валерка навів практичний приклад дифракції: що буде, коли в аркуші цупкого паперу (а ще краще – картону) проколоти тоненьким цвяшком (а ще краще – голкою чи булавкою) невеличкий отвір і роздивлятися довколишній світ через нього? По-перше, таким чином потік світла на око послабляється кардинально. По-друге, через дифракцію виникає ефект «збільшувального скла».

– Не годиться, – заперечив Спартак. – Справді, потік світла при цьому буде дуже слабеньким, але ж читати через один-єдиний проколотий отвір усе ж таки важкувато. От якби цих проколів було багацько!.. Тоді б це нагадувало фасеткові очі мушок. Щось у цьому є… явно щось є!..